теровi, i як зi всiм цим одразу
розiбратися, особливо коли ви не мали належного досвiду.
   Спочатку я мав намiр дуже пуританський. Щось винятково скромне,  якийсь
з друго? руки фольксваген за триста долярiв. Щось, що возило б мене туди i
назад мiж Торонтом i Оквiлом. Але як тiльки я торкнувся  цi??  справи,  до
речi дуже обережно, нiби початкуючий музика торка?ться струн  скрипки,  як
вона одразу брязнула i загула на сто голосiв.  Торонто  ма?  сотнi  мiсць,
заставлених барвистими, як великоднi крашанки, вживаними автами, всi  вони
блищать сво?ми кольорами пiд зливою свiтла i  неонових  реклям,  всi  вони
рвуться до рук, всi  вони  готовi  вести  вас  на  край  свiту,  всi  вони
кокетливо, як балерини, манили й заражали вашi естетичнi смаки.
   Вимагалось тiльки вiдваги, яко? я, признатися, не мав, триста  долярiв,
якраз моя цiна, але триста долярiв не моя амбiцiя. Вагаючись, я вдаюся  до
одного з мо?х таборових знайомих, який працював у однiй фiрмi  при  вулицi
Бей.  Вулиця  Бей  це  вулиця  фордiв,  крайслерiв,  даджiв,   шевролетiв,
каделякiв, ?х розмiщено там за склом, як  iкони  святих,  i  коли  ви  там
появля?тесь, ви одразу вiдчува?те непереможний вплив ?х  магiчно?  сили  i
глибоку пошану перед ?х ма?статом.
   Я зайшов до  великого  за  склом  магазину,  над  яким  неоновi  свiтла
висвiтлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурiй, меркурiй,
меркурiй! Це свiтло било, як молоти, по мо?й уявi i  коли  я  опинився  за
склом цi?? мiстерi?, я почував себе, як святий Данило, в печерi  з  левами
на картинi Рубенса. Мене  одразу  зустрiв  мiй  знайомий,  якого  я  ледве
пiзнав, я читав його рекляму в однiй з газет, я говорив з ним по телефону,
я бачив його ще кiлька рокiв тому, коли ми появилися у цьому просторi, але
тепер у цiй атмосферi вiн виглядав зовсiм вiдмiнно. Вiн мав на  собi  дуже
елегантний темно-сiрий, прекрасно кро?ний з прекрасного матерiялу  одяг  з
бiлим, як перший снiг, комiрцем  i  розкiшною,  шовковою,  темно-бронзовою
краваткою. Вiн був свiжо, дбайливо голений i старанно чесаний, його  темне
волосся блищало чистотою i, здавалось, вiн став  вищий  ростом.  Вiн  дуже
приязно   зi   мною   привiтався,   завдав   кiлька   стандартних   питань
"гав-ду-ю-ду", повiв мене  в  глибину  мiстерi?,  показав  серiю  моделiв,
пояснив ?х привiле?, вiдкривав i закривав мотори, роз'ясняв  i  з'ясовував
дiяграми. А щоб вiн рекомендував менi конкретно? Форда, вiдповiв  вiн  без
надуми. Форд це Америка. Це символ. А також  довiр'я.  Крайслер,  Каделак,
Дженерал Моторе - без сумнiву. Це марка. Розумi?ться. Але Форд,  це  також
фiлософiя... Мудрiсть, поезiя. В цiлiй людськiй  iсторi?  ви  не  знайдете
цiкавiшо? епопе? розвитку цивiлiзацi?, як у цих чотирьох лiтерах.
   Той самий мiй знайомий обвантажив  мене  цiлинi  оберемком  вiдповiдно?
лiтератури,  видано?  на  найлiпшому  крейдяному  паперi  з  превражаючими
iлюстрацiями цих чудес, якi  представлялися  на  тлi  розкiшних  будинкiв,
пречудових кра?видiв, надзвичайних iсторичних мiсць, як Римський  колiзей,
як паризькi бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гава?в i завжди
в супроводi найвибагливiших красунь у найвибагливiших одягах.  Тексти  цих
публiкацiй належать до клясики лiтературного  мистецтва,  як  i  Гомер  чи
Шекспiр. "Невгамована елеганцiя! Цiлковито нова порода дорожнього  хижака,
породженого Меркурi?м. З ?вропейським вiдчуттям стилiзацi?. З характерними
прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках.  Приклад:  завуальованi
головнi  свiтла,  -  стандарт!  Послiдовнi  заднi  поворотнi  сигнали,   -
стандарт! 289 куб. цалiв. У-8, - стандарт! Узгiдненi сидiння, - стандарт".
Iтд, iтд... Цей пеан простягався на цiлу сторiнку друку, а коли дiйшло  до
цiни, то виходило, що цiла ця казкова розкiш вiддавалася майже задурно, за
вийнятком невеличкого завдатку i зовсiм непомiтних мiсячних сплат.
   У наслiдку цих баляд на подвiр'?  мо??  "Коломи?"  появився  справжнiй,
новенький, блискучий фордiвський "Меркурiй", кольору, за мо?ми  поняттями,
"рембль-грiн - 108", тобто, на цей час, модерного сiро-зеленого  чи  краще
оливкового  вiдтiнку,  який  найбiльше  промовляв   до   мо?х   вибагливих
естетичних вимог.
   Нiякий вживаний фольксваген а широка, як степ, i  вигiдна,  як  канапа,
пружня, елегантна машина, яка нечуйно  й  елястично,  як  ангорський  кiт,
сковзала новенькою автострадою королеви ?лисавети.
   З дозволом на ?зду не  було  труднощiв,  ще  в  таборах  я  брав  курси
шоферства, у Ванкуверi я був власником старого  Олдсмобiля,  а  тому,  без
нiяких особливих зусиль, я  дiстав  iнструкторське  благословення  тут  же
недалеко у Куксвiлi i ?диного, чого бракувало - це справжнього гаражу,  бо
моя ославлена шопа, яка бездоганно виконувала  обов'язки  дровiтнi,  могла
лишень ображати гiднiсть мого  Меркурiя,  цього  спритного  сина  Зевса  i
Ма?...  Але  й  тут  знадобилось  втручання   Катрусi...   Панi   Сомерсет
запропонувала менi один зi сво?х просторих гаражiв, у якому  мо?  божество
почувалося зовсiм вигiдно й щасливо.
   Отже я мав  радiсть  -  велику,  рiдкiсну  радiсть.  Це  був  раптовий,
революцiйний крок вперед. Я почувався  в  сiдлi.  Я  помножив  свiй  засяг
простору, я неймовiрно збiльшив швидкiсть. Жити швидко, багато, пружньо  -
вимога й заповiдь доби, жити, щоб зникав  час  i  простiр,  щоб  затерлись
границi вiддалiв, щоб  пекло  i  рай  злилися  i  засiли  мирно  на  лавах
Об'?днаних Нацiй в Ню Иорку.
   Але чи можливо справдi досягнути рiвноваги добра i зла? Знайти  середн?
аритметичне мiж правдою й кривдою i урядове скасувати  митну  сторожу  мiж
життям i смертю? I коли нашi предки вже знали потойбiчний простiр,  як  ми
зна?мо тепер Америку, коли вони посилали за покiйником його  жiнку,  коня,
прислугу, запiканку i кашу зi салом, то чому б нам не спробувати  ще  один
Меркурiй,  який,  за  теорi?ю   релятивности   i   практикою   електронних
компюторiв, зумiв би перевозити нас у позапростори до  життя  вiчного  без
пересядки на ложi смерти...
   Тим часом я мав справжню велику радiсть. В парi з нею до мо?? "Коломи?"
завiтала ще одна завжди очiкувана подiя - лист вiд Лени. Невiдомо  з  яких
побуджень вона робила цi  рiшення  писати  менi,  розумi?ться  з  допискою
"нiколи не забуваюча" i з виразним наставлениям, що нашi стосунки нiяк  не
згасли i нiколи не згаснуть. Це пiдливання оливи до вогню наводило на мене
тяжку, гнiтючу вiдповiдальнiсть, мо? вагання набирало сили закону. На  цей
раз вона гратулювала за "Коломию" i повiдомляла, що "ми також пере?хали" й
подавала адресу "Монт-Роял", чи не тi?? само?  "монт"  з  яко?  ми  з  нею
оглядали  те  мiсто,  з  тими  супер-урбанiстичними  кра?видами.  А  також
повiдомляла, що мала виставку, що  нацiональна  галерiя  закупила  двi  ??
картини, що вона збира?ться знов до Европи.
   На тлi  цих  повiдомлень  моя  "Коломия"  хиталася,  нiби  ??  корабель
потрапляв зненацька у дикий вир буревiю. Мене проймало почуття Ка?на, я не
мiг примиритися з успiхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали  густi  тiнi.
Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть - згода - незгода - вперед!
   Кiнчався березень,  обiцяла  бути  гарна  весна,  по  новiй  автострадi
королеви ?лисавети напроти  Оквiлу  Форд  будував  чергову  свою  фiлiю  у
виглядi казкового, срiбного палацу, у мо?й хатинi  задзвенiв  телефон,  на
протилежному боцi мо?? "Коломи?" за рiчкою загарчав бульдозер, розчищались
джунглi, плянувались новi побудови.
   Не було спроможности не реагувати на цей поступ. Ночами,  на  роботi  i
дома я думав, я викликав Снилика,  я  радився  з  фахiвцями.  Приходила  i
вiдходила Катруся, приходила i вiдходила панi Сомерсет,  тепер  тiтка  Ен,
якi безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу.  Сво?ми
жiночими сейсмографами вони без слiв непомильно вгадували  коливання  мо?х
центрiв. - Павле! Кава! - Чистий, голубиний  голос.  Вiдчинялися  наростiж
дверi i я бачив ?? у всiй ?? пишнiй, повнiй,  зрiлiй  красi  -  силует  за
моделем Венери Мiлосько? у бiленькому, легкому хвартушку,  що  його  легко
торкав i порушував раннiй, свiжий вiтер.
   Зо  всiх  бокiв  замкненим  перстенем  облягав  ворог,  його  стратегiя
досконала, його тактика  непомильна.  Тiтка  Ен  подво?ла  сво?  вiзити  i
останнього разу дала менi ясно  зрозумiти,  що  ??  Катруся  не  ?  бiльше
прислуга, що вона ?? дочка, що вона адоптована. - Час i вам прийняти якесь
рiшення,  -  казала  вона.  ??  мова  звучала  категорично.  Я  посмiхався
виминаючою невиннiстю, але на ?? устах тримтiла погрозлива невмолимiсть  -
Скiльки вам рокiв ? - питала вона демонстративно - У мо?му життi  не  було
рокiв, - вiдповiдав  я  на  це  тим  же  виминаючим  тоном.  -  Не  кажiть
нiсенiтниць! Ви людина зрiла!
   Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рiшення.
Будуватися! Вростати у твердь. Iдея  будуватися  просякла  мною  наскрiзь.
Скинути нашарування пасивности. Перед зором вiдкривалась безмежна  Америка
мiж двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню  Иорку.  Будови,  гiганти,
дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли  доходило  до  цi??
точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися  за  легким
дешевим вiдрухом. Мене небезпечно спокушало  видовище  мого  сусiдства  за
рiчкою, де на очах виростала  фантастична  споруда  зi  широкими  скляними
стiнами, розкритими кра?видами, кокетливими терасами... Чому б це  не  був
я? Мо? телефоннi розмови зi Сниликом набрали загрозливого розмiру,  я  був
рiшений будуватися.
   У цих саме днях до мо?? хатини пiд'?хала стара,  обдрiпана,  трьохтонка
джi-ей i з не? без поспiху вилiз присадкуватий добродiй у чорних окулярах,
який подав менi вiзитiвку - "Сарабiнi i Ко - Бюльдерс  енд  Девелоперс  оф
Модерн Говм Комюнiтi". Дуже при?мно. Чим можу служити? Чи не ? я власником
оцього поземку? Я пiдтвердив. Його фiрма розбудову? весь цей терен i  мала
б намiр заокруглити свою територiю по цей бiк рiчки. Чи не мав би я намiру
продати цей шматок грунту ?
   До певно? мiри це збiгалося з мо?ми  намiрами,  лишень  останнiм  часом
вони поважно вiдхилилися вiд сво?? мети.  Мiй  всезнаючий  Снилик  минуло?
осени пророчив, що за два - три роки я дiстану по десять тисяч  за  кожний
акр, але його пророцтво  шалено  розминулося  з  часом.  Останнiй  мiсяць,
останнi тижнi, а особливо останнi днi показали  виразно,  що  питання  цих
акрiв, це питання не рокiв, а годин. I саме цей фактор поважно вплинув  на
мо? намiри. Постало багато нових питань, а мiж ними i це, чи я мушу  конче
тi акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрiчатися з нашим трiюмвiратом  i
думати про власну будiвельну базу, але коли б навiть  не  це,  я  маю  всi
данi, що мо? акри можуть стати поважною  пiдставою  занятися  будiвництвом
навiть на власну руку. Саме тепер над  цим  я  думав.  А  коли  я  запитав
представника Сарабiнi i Ко про цiну, вiн без надуми подав десять тисяч  за
акр. Це значило, що  моя  цiна  може  бути  значно  вищою.  Скiльки  треба
капiталу, щоб почати будувати на власну руку? Вiдповiдь Снилика була:  сто
тисяч. Я мiг на сво?х акрах розраховувати на десять будiвельних об'?ктiв.
   - Гаразд пане... - Артурi, - пiдсказав менi мiй гiсть.  -  Артурi.  Маю
вашу адресу i в короткому часi ви дiстанете  вiдповiдь.  -  Добре.  Дякую.
Надiюсь позитивну. Тим часом допобачення!
   Не встиг ще пан Артурi завести свою джi-ей,  як  я  вже  набирав  число
Сниликового телефону. - Гальо! Тут Данилiв... Так i  так.  По  десятцi  за
акр... - Що ж ти на це ? - Хотiв  би  зустрiтися  з  тобою...  -  Сьогоднi
вечором. О пiв на восьму. Грiл Вiкторiя.
   Я мав нiчну змiну о годинi одинадцятiй. За дня я мусiв звичайно  спати.
Але була така спокуслива провесна,  що  я  не  мав  вiдваги  тратити  днi.
Представник Сарабiнi i Ко  збiльшив  пульсацiю  мо??  крови  i  я  вдесяте
виходив на терени мо?х володiнь до того мiсця, звiдки почина?ться схил  до
рiчки i де я плянував положити межу мо?? майбутньо?  резиденцi?.  Це  було
засадничо вiдважне пiдпри?мство, я мав намiр задержати за собою цього  пiв
акра здовж але? Матiяса поруч з оселею панi Сомерсет в тiнi тих прекрасних
сосон i тих яблунь з кра?видом на пiвдень, на долину, на плакучi верби, на
рiчку i мо? джунглi над рiчкою. Уявлялась картина  новенького  бонгало  на
вiсiм-десять кiмнат з розгонним баром у пiдвальному просторi, великими  на
всю стiну переднiми вiкнами i з виходом  на  розлогу  вiдкриту  веранду  з
балюстрадою, вазами i широкими сходами зi сiро-жовтого  сирого  каменю  зi
заднiм подвiр'ям, оточеним зеленими травниками i клюмбами квiтiв.
   I саме ця уро?на картина, яка стала для мене iдеалом,  гальмувала  цiле
мо? пiдпри?мство разом з будiвництвом, панi  Сомерсет  i  Катрусею.  Бо  в
центрi всiх мо?х невральгiчних мрiй я бачив один тiльки фокус - Лену.
   Без не? все це не мало сенсу... Анi опертя, клiмату, стилю. Я бачив  ??
на нашiй соняшнiй, заповненiй квiтами, верандi  у  ??  бiлому,  поляпаному
барвами робочому халатi з палiтрою перед мольбертом, я бачив ??  вечiрньою
добою у темно-сатиновiй пiжамi  й  кiмоно  у  нашому  са  льонi,  погрузлу
недбало у глибокому, кольору слоново? кости  фотелi  з  книгою,  освiтлену
широким кругом свiтла зi стоячо? лямпи,  я  бачив  ??  у  легкiй  домашнiй
накидцi зайнятою в ?? просторiй, завiшенiй, як картинна галерiя,  робiтнi,
я бачив ??  у  довгiй,  прозорiй,  нiчнiй  сорочцi  нашо?  ясно?,  легко?,
просторо? спальнi.. Я бачив ?? спокiйну,  величну  постать  на  тлi  нашо?
барвисто?, соняш'но? оселi з ?? вишуканими кольорами, при сходi  i  заходi
сонця, при мiсячних ночах, за  злив,  громiв  i  блискавок,  за  лагiдних,
мирних, теплих вечорiв i ночей.
   Лена стояла у центрi, у центрi всiх центрiв, у найуявнiшiй уявi, у мо?х
тiльцях крови, у вiддиху, у смутку i радощах, у мрiях i дiлах щоденних.  А
разом стояла виразна дiлема: або то вона, Лена, або то будiвництво, фiрма,
Катруся, панi Сомерсет. Або то я продаю частину сво?х акрiв i  будую  свiй
пiдхмарний замок, або то задержую всi акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю
родину... Ха - ха... Якi привабливi  перспективи.  Коли  б  не  цей  туман
невiдомости, в якому я заплутався з душею й тiлом.
   Бо ж де ? та моя чародiйна фiкцiя Лена, за  якими  далями,  просторами,
океанами? Чи вона справдi вернеться - туман, туман i непрогляднiсть. Iнодi
здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла i зараз  буде
назад, а знов iнодi, пiд час мо?х депресiй i зневiри, я  був  переконаний,
що вона вiдiйшла i розчинилася в просторi  назавжди.  Де  дiйснiсть?  Куди
скерувати погляд?
   Розумi?ться, я люблю будiвництво, це  стара  моя  пасiя,  маю  в  руках
добрий початок, бачу мету... I разом...
   Засадничо, ця тема була основною  наших  нарад  зi  Сниликом.  Вiн  мав
найбiльше досвiду в таких оправах,  а  також  викликав  у  мене  найбiльше
довiр'я. Пiсля всiляких мiркувань, i не без мого натиску,  ми  прийшли  до
переконання, що  моя  iдея  будiвничо?  фiрми  ?  дуже  добра,  реальна  i
виправдана, але ми ще до не? не цiлком готовi.  Потрiбного  нам  основного
капiталу годi одразу  дiстати,  це  було  б  понад  нашi  спроможностi,  а
будувати два-три будинки це не вихiд з  положення.  Це  можна  робити  без
нiяко? фiрми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати  далi,  чим
дасться, а за рiк за два, мiцнiше пiдкувавшись, приступити до  справжнього
дiла.
   Це було рiшення опортунiстичне, воно мене  не  вдовольняло,  я  не  мiг
чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусiв дiяти i то зараз.  Так
чи так. Цiлу нiч на роботi я власне про це лиш  думав,  а  другого  ранку,
коли я пробудився  дома  пiсля  кiлькох  годин  сну,  я  одразу  подзвонив
Сниликовi. - Ральо, Степане! Я рiшився! - На що ти рiшився? - Продати  два
акри! Ти що, здурiв? - Зда?ться... Але я все таки  продам!  I  доручаю  цю
справу в тво? руки. Вимагай п'ятнадцять за  акр.  -  Що  дума?ш  робити  з
грiшми? - Викинути... На смiття. - Нема часу на жарти. - Думаю будуватися.
Для себе. - Зачекай. Я там буду!
   Перемогла Лена. Катруся, розумi?ться, не  була  вта?мничена  у  цi  мо?
вiдчаяннi рiшення, вона, як завжди i як  звичайно,  педантично  i  вiддано
робила у мене порядки i по сво?му очевидно  прямувала  до  сво??  виразно?
мети. Менi було соромно за себе, я уникав з нею розмов i довших  зустрiчей
i намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею.
   Цього ж пiдвечора прибув Снилик. Вiн мав заклопотаний настрiй, зда?ться
мо? пляни йому не iмпонували особливо, досвiдченим оком вiн ще раз оглянув
мою територiю, зацiкавився справами  далi  за  рiчкою,  переважно  мовчав,
роздумливо дивився i коли вiдходив, нiби мiж iншим,  з  докором  у  голосi
запитав: - Навiщо тобi будуватися? Ти не ма?ш де  жити?  -  Як  навiщо?  -
питав я здивовано. - Хiба для примхи,  -  казав  вiн  далi.  -  Змарнувати
грошi. Зроби лиш око до тi?? он дами, - кивнув  вiн  головою  у  бiк  мо?х
сусiдiв, i ма?ш будинок. А грошi в бiзнес. - Я й роблю бiзнес, -  вiдповiв
я. - Твiй бiзнес... Якась напевно  примха,  квiтники,  поезiя...  Який  це
бiзнес ? - ? рiзний бiзнес. Що для кого... - Шкода тво?х талантiв.. - Саме
тому. Хочу ?х вивжити.
   На  цей  раз  ми  з  ним,  можливо  вперше,  не  зiйшлися  в  поглядах.
Вiд'?жджаючи, вiн заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за  акр,  цього
тепер не можна пустити. Той он сусiд, можливо, дав би й  бiльше.  Треба  б
лишень зачекати...
   Я не перечив,  я  спокiйно  доручив  цiле  це  дiло  в  його  руки,  ми
попрощалися дiлово i як тiльки вiн вiд'?хав, я негайно викликав  телефоном
сеньйора Артурi,  пропонував  йому  звернутися  в  нашiй  справi  до  мого
посередника, а одночасно просив подати менi докладнi iнформацi?,  за  яких
умов його фiрма могла б збудувати хату для  мене  особисто.  -  Завтра,  о
одинадцятiй годинi я буду у вас, - вiдповiв на це Артурi.
   Я вiдчув виразно течiю мого дiяння. Це був прорив.  Я  був  рiшений.  I
коли це сталося, всi мо? гамуючi комплекси розступилися набiк  i  на  мене
найшло гарячкове бажання акцi?. Я вже власними силами, не чекаючи  Артурi,
почав розробляти пляни мо?? будови. Я переглянув безлiч всiляких  журналiв
з проектами, iлюстрацiями, описами будинкiв, квiтникiв,  посаджень,  родiв
рослин, комбiнацiй форми. Я вже бачив будову, подiлену  на  частини  з  ??
кольорами стiн, з ?? висотою, шириною, розмiром вiкон,  кiлькiстю  дверей,
розподiлу кра?видiв. Я вже бачив розлогiсть сходин, виложених  зi  сирого,
жовто-сiрого з прожилками каменю, що  нагадував  мармур,  я  вже  вiдчував
враження  цiло?  будови,  поставлено?  на  цьому  ще   порожньому   мiсцi,
обсаджено? вiчно-зеленими рослинами гостроверхих туй,  розлогих  боровцiв,
округлих довгошпилькових сосон. Я вже вiдчував запах рож, засаджених двома
вигнутими рядами здовж заднього за?зду перед сходами.
   Я виходив ще раз на мiсце, де мало це чудо постати,  i  я  вже  кроками
вимiряв його довжину, ширину, напрямки, вiддалi. Менi  хотiлось,  щоб  мо?
високi сосни здовж але? Матiяса гармонiйно давали основне тло будови,  щоб
мо? яблунi залишились, заразом  допасованi  до  цi-лости,  щоб  моя  стара
хатина затримала сво? мiсце. Весь цей день до самого вечора я  вiддав  цiй
мо?й вiзi?, а потiм на роботi моя  уява  невгавала  дiяти,  переходячи  до
меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фiранок,  до  кольору
килимiв.
   Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятiй рано з роботи, благо  я  тепер
беру свiй простiр, мiж Торонтом i Оквiлем,  значно  скорiше,  це  виносить
менi не цiлу пiв - годину особливо, коли раннi дороги вiдкритi  для  руху.
До десято? години  я  сплю,  а  годину  пiзнiше,  недбайливо  одягнутий  i
постiйно заклопотаний, зустрiчаю сеньйора Артурi, який прибув точно  сво?ю
джi-емкою, говорив дуже поспiшно i розложив передi мною десятки альбомiв з
проектами  плянiв,   рисункiв,   фотографiй   -   один   кращий   другого,
найвибагливiшо? творчости нащадкiв i сучасникiв Леонардо  да  Вiнчi,  Джiо
Понтi, Пьера Лю?джi Нервi, з ?х найвражливiшим вiдчуттям  форми  i  стилю,
якi  за  двадцять  п'ять  тисяч  кошторису  на  власнiй  дiльницi,   могли
вдовольнити дуже вибагливi смаки архiтектурного умiння.
   Я залишив цi проекти у  себе  i  знов  до  самого  вечора  i  цiлу  нiч
пробавився  ними.  Хотiлось  знайти  щось,  дати  справжнiсть,   збудувати
вартiсть. Мо? нерви напруженi, серце билось мiцнiше, чоло горiло.  Я  мушу
наситити жагучий голод на  добрi  речi,  створений  на  мо?й  старiй  бать
кiвщинi... А разом, здавалося, що моя нова батькiвщина  вимага?  вiд  мене
вiдповiдного вкладу... I при тому я мав дивне  вiдчуття  всемогутности:  я
мiг створити не лшиеиь цей будинок,  я  мiг  стати  Морганом,  президентом
З'?динених  Стейтiв  i  навiть  перемогти  смерть...  Це  порушення   мiри
можливого.  Це  був  вiдгук  розпачу  з  висот  неба,  це  викрик  трiюмфу
звiльнено? свободи.
   Три днi i три ночi тривала ця вакханалiя дерзань. Йшлося не про власний
мешканевий об'?кт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимрiяне
й зважене до останньо? увцi?. Цей дiм мусiв бути по менi  для  мене.  Крiм
звичайних сальонiв, ?далень,  спалень,  кухонь,  туалетiв,  я  мусiв  мати
форму, лiнiю, кольор, я мусiв мати простiр для мо?? роботи i мо?х речей. А
до того, один з цих капiтолiв мого простору мав дiстати  виразно  вiдмiнну
форму,  з  широкими  скляними  пристiнками,  прикметними  для  малярського
атель?. Iнша знов  моя  власна  робiтня.  Обидвi  цi  вiдмiнностi  мали  б
знаходитися на протилежних краях будови i мали б бути  роздiленi  системою
житлових просторiв з двома виходами на пiвнiч до але? Матiяса i на пiвдень
до мо?х кра?видiв.
   Фiрма Сабарiнi  охоче  годилася  на  мо?  вимоги,  було  все  обдумано,
обговорена кожна деталь i обiцяно, що  в  скорому  часi  я  дiстану  точнi
пляни, проекти i зариси будови, як також час початку ?? народження.
   Пригадую цi днi, як тi, коли, здавалось, тремтить пiдомною цiла  земля,
напружений, як тятива лука, я метав довкруги  сво?ю  увагою  за  вийнятком
хiба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослiвно занедбаний, моя
зовнiшнiсть посiрiла, як вимоклий папiр, не завжди я був як слiд  голений,
не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про  Катрусю  я
вже казав. Це регулярна, як годинник, точнiсть, при  ходила  i  приходила,
казала добрийдень, казала допобачення,  готувала  каву,  стелила  постiль,
прибирала кiмнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважнiше
вiдповiсти на ?? привiтання. I  навiть  не  питав  себе,  за  що  саме  ця
благородна душа удiляла менi стiльки уваги. А коли я випадково,  було,  на
не? глянув - бачив завжди бiлi, свiжi фартушки, спiднички, усмiхнене личко
i вiдданi сяючi очi. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий  одного
?? мiзинця i не мiг знайти пояснення, чому. Вона  бачила  мо?  завантаженi
проектами столи, мо? безконечнi  по?здки,  безконечнi  телефони  i  нiчого
нiколи не питала. Як i я не давав ?й нiяких пояснень.
   Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека i зрiдка, з мо?ю  другою
благородною сусiдкою панi Сомерсет. Я перестав вчащати до ?? бiблiотеки, а
тим самим цiлими тижнями не мав нагоди  бувати  в  ??  домi.  Мав  причини
догадуватися, що вона, пiсля вiдомих лiкарських вимог, не почувала себе аж
надто добре, напевне не легко  вiдмовлялася  вiд  засво?них  звичок,  мала
гомеричний настрiй, а тому волiла рiдше показуватись на людях. За  все  це
звичайно несла вiдповiдальнiсть i всi тягарi мовчазна Катруся, яка  одначе
нiяк не зраджувала якихбудь змiн настрою. Можливо це стало ??  щоденною  i
буденною процедурою, до яко? вона давно  призвича?лась  i  вважа?  ??,  як
частину свого приречення.
   А Ленi просто з роботи вiдомим  телеграфним  стилем  писав:  "Дякую  за
"нiколи незабуваючу" i сердечно заздрощу Вашим кра?видам з Монт Роял... Як
також пригадую деякi мандрiвки  по  тих  висотах.  I  гратулюю,  гратулюю,
гратулюю за всi Вашi успiхи.
   Мушу признатись, що я також пiдбудовуюсь,  обертаю  невинну  цiлиннiсть
мо?? "Коломи?" у вiллю на подобу Боргез - може пригаду?те таку з римського
Пiнчiо, у якiй спочива? вiдома "Павлiна" вiдомого Канови. I  живу  надi?ю,
що i мо? зойки, одного разу, почу? небо i внизпошле загублену  мою  вiзiю,
яку я зустрiв було на озерi Сiмко.
   А тим часом благословляю. Хай Вас милу?  великий  Тобi  i  батько  його
батька i хай почасту? вiн Вас хлiбчиками святого крокодила,  печеними  для
тих, що потрясають небом i землею - боговi землi Татi i боговi неба Ру".
   Вибачте за це балагурство, з мо?ю "Боргез" ще завчасно  хвалитися,  але
що ма? сказати людина про речi, на якi нема слiв ? Зрештою, не сьогоднi  -
завтра моя вiлля з мрi? перейде в дiйснiсть, але  чи  здiйсниться  ще  раз
"зустрiч на Сiмко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це i  ?  те  пiдставове
непорозумiння, яке сушить мою навiжену голову.
   Мо? справи з вiллею швидко наближались до здiйснення, не минуло й тижня
вiд мо?? розмови телефоном зi  сеньйоре  Артурi,  як  до  мо??  резиденцi?
пiд'?хала знов знана джi - ей i з не?  без  поспiху,  зберiгаючи  гiднiсть
дiлово? людини, з великою течкою пiд пахвою,  висiв  той  самий  добродiй,
який побiжно похвалив мого "Меркурiя", вiдзначив  вартостi  погоди  i,  не
виймаючи цигари з рота, розложив на мо?му кухонному  столi  купу  всiляких
писаних на машинi паперiв, якi я мусiв переглянути, щоб опiсля разом з ним
побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулицi Бей, пiсля  чого  мо?
конто в Укра?нськiй Кредитiвцi  драстично  збiльшилось,  а  натомiсть  моя
посiлiсть в Оквiлi драстично зменшилась. Весь той  мiй  улюблений  простiр
вiд хатини вниз до рiчки перестав бути мо?м  юридичне,  хоча  не  перестав
бути мо?м фактично, бо його  кра?вид  й  надалi  залишився  мо?ю  законною
власнiстю. Моя хатина i моя шопа,  вперше  за  сво?  iснування,  опинились
несподiвано пiд самою межею, трохи навскiс, у дуже незручному становищi  i
тим самим, зда?ться, стали темою мо?х розважань,  чи  можна  ?х  у  такому
виглядi надалi залишити, дарма що менi  дуже  не  хотiлося  порушувати  ?х
iдилiчного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла i тим часом  вони  й
далi лишаються головним мо?м пристановищем i генеральним штабом  операцiй.
Наприклад, та сама шопа,  давно  перестала  бути  дровiтнею,  а  поступово
обернулася в унiверсальний склад всiлякого знаряддя i взагалi  майна  мого
бурхливого господарства, без якого  годi  було  уявити  нормальнiсть  ходу
цiлого цього пiдпри?мства.
   Цього ж таки часу мо? будiвництво  остаточно  оформилось,  по  коротких
торгах,  його  плян  був  прийнятий,  бюджет  затверджений,  час  побудови
встановлений. За нашим конкретним домовленням, за  три  мiсяцi  вiд  цього
судьбоносного дев'ятнадцятого квiтня, тобто у другiй половинi  липня,  моя
мрiя "Боргез" :дала стати намацальною, живою дiйснiстю.
   Мiж  iншим,   цi??   недiлi,   вiсiмнадцятого   квiтня,   за   схiднiм,
православним, юлiянським календарем, припадав  Великдень  i  я  вперше  на
сво?му життi, зробив спробу вiдновити  одну  з  традицiй  мо?х  предкiв  i
по?хав до То  ронта  на  вулицю  Батерст,  до  церкви  св.  Володимира,  о
дванадцятiй годинi ночi на свячення пасок. За цим обрядом, про який у мо?й
пам'ятi залишилось не багато спогадiв, заховався прадавнiй  культ  схiдлiх
християн, святкування воскресения  Христа,  що  його  було  скасо  вано  i
заборонено у мо?й старiй батькiвщинi. Я не конче намагався  розбиратися  у
цих вiковiчних суперечностях апрiорно вiруючих за чи контра Христа, але  в
мо?й вже пригаслiй  природi  церковного  християнства,  лишалося  вражаюче
живим християнство органiчного  типу  з  його  генеральним  гаслом  любити
ближнього i взагалi любити нормами милосердя  всiх  його  родiв.  За  мого
недовгого життя, але на довгiй життьовiй  дорозi,  я  так  мало  зустрiчав
доказiв такого милосердя, що менi починало здаватися, нiби  всi  тi  слова
лиш слова без нiякого зобов'язання. Одначе  цi  останнi  багатi,  рухливi,
повзбудливi роки трохи злагiднили гостроту мого  розчарування  i  я  почав
iнодi звертати зiр в напрямку тих просторiв, у яких могли ще зберегтися тi
вартостi у чистiй ?х культурi, i менi стало лекше. Я  перестав  сердитись.
Бути сердитим те саме, що бути хворим,  а  тiльки  здоров'я  ма?  привiле?
сили.
   До церкви вночi на?хало стiльки народу, що довкруги  на  цiлу  милю  не
було мiсця поставити  авто,  анi  не  було  спроможности  протиснутись  до
середини. Я стояв в густiй масi людей, нiби замурований, просто на  сходах
пiд вiдкритим  небом.  До  речi  була  гарна  нiч  з  прикметним  весняним
приморозком, вгорi сяяли зорi, вулицею поза нами туди  i  назад  грюкотiли
трамва?, перед нами далеко над масою голiв  розлягалось  Христос  Воскрес.
Десь над ранок святили паски, зчинився рух, не всiм пощастило дiстатися до
середини, багатьом прийшлося вдовольнитися залею пiд церквою  i  сприйняти
Божу благодать з уст мiкрофонiв.  Невiдомо  чи  це  механiчне  ?днання  зi
святiстю було  вистачальне,  одна.че  не  було  iншого  доступу  до  Божих
престолiв нашого часу.
   Пiсля свячення всi, майже за шором, христосувались, як  велить  звичай,
тричi у честь свято? трiйцi. Я мав щоки облiпленi помадками, дiстав безлiч
запрошень на розговiння, але вибрав Боярiв, бо не мiг вiдмовити Мартi з ??
пречудове - святочно - благальним  поглядом,  пiсля  того,  як  ми  тричi,
пiдкреслено щиро, вiддали шану традицi? братолюбiя. - Вас зовсiм  обернено
у абстрактну картину, - казала вона i бiлим, батистовим  кiнчиком  пахучо?
хустини старанно звiльняла мо? щоки вiд слiдiв християнсько? любови.
   Бояри, розумi?ться, також святили паску, ?м пощастило бiльше, нiж менi,
благодать  свячення  зiйшла  на  ?х  хлiб,  крашанки,   ковбасу   i   сiль
безпосередньо з кропила, i разом зi сходом сонця ми  вже  прямували  двома
машинами здовж порожньою вулицею Блур, бiля парку  повернули  на  Гай-Парк
авеню i за хвилину ми вже висiдали, серед раннiшньо? святочно? тишi, перед
будинком Боярiв, йшли сходами вверх, у вiтальнi ще раз  христосувались,  в
?дальнi вже  чекав  бiлий,  святочний  стiл,  церемонно  займались  мiсця,
наливались чарки, починали зi свяченого яйця, пили за  святе  воскресiння,
?ли iскристий, галицький борщ,  печеню  iндика,  подiльськi  налисники.  З
кожною новою чаркою "голден веддiнг"-у поповнялось  надхнення,  у  великих
очах Марти загорiлись подвiйно вогнi, Михайло заговорив про полiтику,  нас
було тро?, але нас була повна  хата  i  все  видавалось  однi?ю  суцiльною
благодаттю неба, яка прихилилась до нас зi сво?? висоти.
   Пiсля розговiння, за традицi?ю, належався заслужений вiдпочинок,  Бояри
вiдходили нагору до сво??  вiдпочивальнi,  а  менi  Марта.,  зi  всiлякими
грайливими примовками, двозначними натяками  та  спокусливими  обiцянками,
примостила постiль внизу, у вiтальнi,  пiд  вiкном  на  новiй  ясно-жовтiй
канапi. Не роздягаючись i наспiвуючи свою улюблену "чарочку  медовую",  що
ви-слувлювало повну мою вдоволенiсть, та обмiнявшись  з  Мартою  ще  одним
надхненним "Христос Воскрес",  я  вигiдно  влiгся  i  дуже  швидко  заснув
святочно-традицiйним сном. Зда?ться, що коли Марта вiдходила, останнiми ??
словами було щось  як  "хай  вам  присниться"...  а  що  саме  далi  -  не
пригадую... А разом  пригадую,  що  менi  справдi  приснилось  i  була  це
Катруся.
   Не мiг би далебi сказати, що це саме було, але  було  це  багато  руху,
багато людей, метушнi, христосування, все що тiлькищо пережилося, а в тому
пригадую  обличчя  Катрусi  з  дуже  радiсним,  святочним   виразом,   яка
намагалась протиснутись мiж людьми до мене i не могла цього осягнути. Така
виразна реалiстична картина,  я  це  уже  переживав,  а  коли  прокинувся,
здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.
   Менi було соромно й нiяково i коли б не Марта, яка  стояла  надiмною  у
пишному домашньому  халатi  i  настирливо  питала,  що  менi  снилося,  я,
можливо, зiрвався б i побiг шукати той сон у дiйсностi. - Що вам  снилося?
- допитувалась Марта. - Що вам  снилося?  Вам  щось  незвичне  снилося!  Я
стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажiть, що?
   Я не вiдповiв, а швидко встав,  демонстративно  потягнувся  i  струснув
головою. I попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого  соку,
я за одним духом випив i все ще пiд враженням сну, хотiв був  прощатися  i
вiдiйти. Але Марта зчинила спротив,  настояла,  щоб  я  затримався,  згори
зiйшов Михайло, ми ще раз  розговлялися,  одначе  мiй  добрий  настрiй  не
вернувся бiльше. Марта виразно гнiвалась. - Що з вами  сталося?  -  питала
вона з докором. - Нiчого, абсолютно нiчого! Можливо, я втомлений... I мушу
вiд'?хати... - О! Знаю. Розумiю... - надулась вона. Але я  не  мiг  нiчого
зарадити. Я мусiв вiдiйти.
   Бiля друго? години я все таки  розпрощався  з  мо?ми  друзями.  Це  був
криштально ясний день добро?, свiжо? весни в ??  початковiй  подобi,  коли
першi навали тепла пiвдня  вперше  здолали  сили  зими,  коли  по  городах
розгортаються  жовтi  вогники  свiжо?  форситi?,  а  по   всiх   травниках
простеляються першi яскраво-зеленi килими молодо? трави, коли вiдчиняються
гаражi i переданими, у сяйвi сонця, барвiють авто-машини.
   Я ?хав широкою, просторою, помiтно порожнiшою, нiж  звичайно,  дорогою,
передомною i за мною бiгли машини в напрямку Нiагари,  як  звичайно,  мене
цей рух наповняв бадьорiстю, у вухах  все  ще  звучали  прощальнi  лементи
Марти i уривно в думцi виникали то зникали фрагменти недавнього сну.
   Дома, на мо?му ?дальному столi, на цей  раз  покритому  бiлою,  вишитою
скатертиною, я знайшов двi, синю й червону, крашанки i  писульку  "Христос
Воскрес!" Во?стину воскрес, Катрусю! Во?стину! Дякую мила! Дякую!  Я  взяв
слухальце телефону i набрав ?? номер - Гальо! Катрусю! Христос воскрес!  -
О! Во?стину! - почув я радiсний голос. - Де ви були? - У церквi Привiтання
тiтцi Ен. Чи не хотiли б кудись зi мною? - О! Дуже. А куди? -  Куди  будь.
До кав'ярнi, на танець. - А коли? - Десь пiд вечiр. Бiля п'ято?. -  Добре.
Дуже добре. - I ми домовились.
   Блаженна  святочна  втома,  пригадую  ??  ще  з  часiв  дитинства,  яка
перетривала роки безсвяточности i вос кресла  тепер  у  всiй  сво?й  силi,
можливо, як атавiзм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений
останнiми мiсяцями, жив нервами, а коли прийшло вiд-пруження  то  разом  з
ним i реакцiя на пружнiсть. Ви магалось вiдпочинку. Я прилiг з книжкою  на
канапу i пiд наркозом кiлькох сторiнок читання непомiтно  за  снув.  Дверi
мо?? хижi, коли я був дома, нiколи не зами калися i по часi  я  прокинувся
вiд вiдчуття, що бiля мене ? хтось стороннiй,  а  коли  я  вiдкрив  очi  -
побачив дiвчину у нарядному  гуцульському  строю  -  пречудове  гаптована,
барвиста сорочка, спереду i ззаду темно-червонi тканi запаски...  -  Невже
це ви ? - вирвалось у мене спонтанно, я зiрвався на ноги i ми  кинулись  в
обiйми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися  цiлунками,  а  коли
прийшли до себе, я захоплено викрикнув: -  Катрусенько!  Але  це  справдi!
Чудово! Просто чудово.  Де  це  ви  взяли?  -  Вишила,  -  вiдповiла  вона
кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. - I невже сама ? - А таки  сама.  -
То ви... чарiвниця!
   - А чи любиться, - казала вона по гуцульськи. - I  навiть  дуже.  -  То
ма?те ще й оце, - подала вона менi  пакуночок,  що  лежав  на  столику.  Я
негайно розгорнув
   - О! Катрусе! - вирвалось у мене. - То  це  ж  не  можливо.  -  А  чому
неможливо? - Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Нi - нi  -
нi! Це неможливо, нiяк неможливо! - Чому не можливо? Ану одягнiть. Чи буде
личити, - казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повiнню з  ??
надхненно? iстоти.
   Я мусiв одягнути... Це була фiлiгранно  вишита,  гуцульського  крою  зi
стоячим низьким комiром i широкими, без чохлiв, рукавами сорочка,  зовсiм,
до найменших дрiбниць допасована, домережана - справжнiй твiр  справжнього
мистецтва, вiд якого промiнювала справжня краса. I коли я вийшов з  друго?
кiмнати у такому виглядi,  Катруся  так  знiяковiла,  що  здавалось,  вона
зiрветься i втече. ??  щоки  залились  густим  рум'янцем,  ??  очi  горiли
сяйвом, я пiдiйшов до не?, взяв ?? теплу руку i легко  потягнув  до  себе.
Вона на мить насторожилась, ледве помiтно здригнулась i кинулась  до  мо?х
грудей. Я обняв i пригорнув ?? до себе, пiднiс рукою ?? лице, ?? очi  були
вогнi, ?? уста були гарячi i, здавалось, вона не може втриматись на  сво?х
ногах. Я обережно пiдвiв i посадив ?? до фотелю. Вона сидiла i деякий  час
не дивилась, мала закритi долонею очi. - О, Катрусю! -  казав  я.  -  Менi
соромно, - вiдповiла вона. - Соромно?  Вам?  Чого?  Що  ви  така  надмiрно
чудова? - О, не кажiть! Не кажiть  таке!  -  В  такому  разi,  зна?те  що?
Сiдаймо i ?демо! Куди? Куди бачать  очi.  До  То-ронта.  До  кав'ярнi.  На
танець...
   Ми домовились на танець. Тим часом ми  "билися"  крашанками.  Катрусина
крашанка побила мою i вона дiстала "битку". Вона  прийшла  до  себе,  мала
гарний, святочний настрiй, запропонувала,  що  сама  зробить  каву,  я  не
перечив, ми разом заклопотано поралися бiля  мо??  залiзно?  плити,  пiсля
пили каву на малому  столику  мало?  ?дальнi  i  безконечно  гомонiли  про
всiлякi домашнi, близькi справи i мiж iншим я ?й оповiв про мо? будiвельнi
проекти, якi мають вже завтра початися i якими вона була захоплена.  -  О,
це буде щось гарне, - казала вона. - Я хочу гарне, - казав я. -  Щось,  як
та ваша сорочка. - О! Хiба це можна рiвняти? - Справа не в розмiрi.  Гарнi
речi, малi чи великi, однаково гарнi. - Ми говорили про тiтку  Ен.  Сумна,
пригноблююча тема, тiтка Ен хворi?, Катруся пережива?, не багато надiй  на
покращання. I вони часто про мене говорять... Катруся не зраджувала змiсту
мови, але загально виходило, що вони менi вiрять i що мо?  справи,  на  ?х
думку, на добрiй дорозi.
   А згодом, ми передягнулися у звичайнi одяги i по?хали на танець, але не
до Торонта, а тут же в Оквiлi, у невеликiй, новiй, чепурнiй  кав'яренцi  з
виглядом на озеро, де ми пiд звуки хрипливих iнструментiв  вiддали  данину
рокен - ролям, твiстам, пили коктейль i зовсiм запiзна вернулися до  себе.
Дорогою  назад  ми  зворушливо  мовчали,  а  прощаючись  за  темноти,   ми
обмiнялися довгими цiлунками, пiсля чого Катруся вирвалась з авта i  майже
побiгла до дверей свого входу, нiби вiд чогось тiкала. Я  був  зворушений,
залишив на подвiр'? авто, а опiсля ще довго  блукав  у  темнотi  весняно?,
свiжо? ночi, переживав,  передумував...  Мо?  дороги  виразно  розходились
двома напрямками, двi жагучi мети - одна далека i разом близька,  а  друга
близька i разом далека.
   Тим часом неухильно, обертаючи нiч у ранок, нiби працьовитий  плугатар,
ступав i орав ниву приречення  нестримний  час.  Я  вiдчуваю  гостро  його
невмолимiсть, мо? роки начинали набирати виразности, вимагалось рiшення. А
тим часом там далi на мене чекав новий ранок, я мав ?хати на  денну  змiну
мо?? роботи. I мала початись нова моя ера. Завтра рано.



   V

   Це було велике лiто... Започатковане великою весною. I взагалi щасливий
рiк. Цього року не стало Сталiна,  наша  королева  була  на  другому  роцi
володiння, президент Айзенговер вступав у другий пiврiк  президентства,  а
моя чарiвна симпатiя Одрей Гебборн вперше засяяла на голiвудському небi.
   Тодi також були моднi перiстi, кольору зебри, панчохи i ясно-червонi, а
також рожевi кольори.. Можливо тому, що на обрiю цього  континенту  почало
сходити ще одно "сонце кремля", на цей  раз,  замiсть  люльки,  з  великою
гаванською цигарою i мелянхолiйною бородою.
   Цього самого щасливого, обiцяючого року,  а  властиво  цi??  епохально?
весни, на мою невинну,  цiлинну  "Коломию",  мов  дикi  орди  Чiнгiз-Хана,
зробили навалу армi? машинерi?  "Сарабiнi  i  Ко",  якi  вчинили  пекельну
гуркотню, вiд чого все довкруги нагадувало побо?вище при Верденi. Пiрамiди
каменю, стоси цегли, глибокi  слiди  машин,  пузатi  тягарники,  незграбнi
булдозери, пе-регуки запорошених,  у  жовтих  шоломах,  людей..  Моя  хата
вилазила з грунту i росла, як  на  дрiжджях,  а  далi  вниз  до  рiчки,  з
казковою легкiстю, на мо?х очах виростало десять бонгалiв, якi викликали в
мене корчi каяття i заздрощiв, що, либонь,  це  могло  бути  мо?м.  Але  я
мовчав. I не зрiкався в майбутньому реваншу.
   Признаюсь, що  цей  гомiн  машин  -  гiгантiв,  нагаду?  менi  джезбенд
Армстронга, спiв  Преслi,  витiвки  роккен-ролу.  Вони  розривають  землю,
повiтря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокi  слiди,  з
пiд ?х крокiв вилазять фундаменти будинкiв, вони зчиняють  землетрус...  I
можливо, з цього приводу, одного разу, я  знайшов  у  сво?му  запорошеному
сальонi, довгого, сiрого  вужа,  згорнутого  ковбасою,  який  мелянхолiйно
лежав у центрi мого старого турецького килима.
   Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час i  в  такому
мiсцi, маю робити, але пригадав одно  iндiйське  повiр'я,  за  яким  поява
такого сотворiння мала б принести цьому домовi щастя. Щоб нам не сваритися
я замiсть скач-вiски, поставив  йому  мисочку  молока,  але  коли  другого
ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мiй гiсть зник
безслiдно. I лишень трохи згодом, випадково,  за  хатиною  на  призьбi,  я
натрапив на його прощальну вiзитивку у виглядi верхнього одягу, якого  вiн
великодушно залишив менi на спогад. Куди  вiн  вiдiйшов  сам,  про  це  не
зiсталось нiяких даних.
   I можливо, що поява того гостя не була аж такою  випадковiстю,  можливо
вiн справдi мав добрий намiр менi  щось  пiдсказати,  бо  незадовго  пiсля
цього, саме коли бурхливо цвiли мо? яблунi, яким я власними руками  зробив
манiкюр, педiкюр i тривалу зачiску, несподiвано  навiдала  мене  Лена.  Це
було  для  мене  сво?рiдним  шоком,  нашi  стосунки  з   Катрусею,   пiсля
ностальгiйного великоднього дебюту, набирали що раз  бiльшого  розгону,  я
вже почав було звикатися з певною невмолимiстю долi i враз ця вiзита. Вона
при?хала великим чорним "Лiнкольном" зi  сво?м  чоловiком  i  навiть  мала
щастя застати мене дома, у мо?му робочому  комбiнезонi,  серед  рейваху  i
муравлино? мегушнi мулярiв. якi вивершували стiни мо?? будови. Вона  сливе
не  змiнилася,  була  у  ясному,  сiро-помаранчевому,  легкому  костюмi  i
крiслатому, солом'яному капелюсi, а ??, шiсть футiв росту,  тонкий,  легко
похилий наперед, чоловiк, з рудавим  волоссям  i  в  сильних  окулярах  на
сильному носi,  мав  легкий,  весняний,  сiрий  одяг  i  такого  ж  сiрого
капелюха. Зогляду на зовсiм роз'?жджений глибокими колiями мiй за?зд, вони
залишили свого "Лiнкольна" на але? Матiюса i повiльною,  обережною  ходою,
оминаючи вибо?ни, входили на мо? обiйстя.
   Побачивши ?х i пiзнавши Лену, я був глибоко вражений, вiдложив  на  бiк
мотику, якою обкопував кущi диких  оливок,  i  пiшов  ?м  назустрiч.  Лена
пiзнала мене здалека, зiрвалася бiгти, залишила чоловiка i за мить ми  вже
душилися в обiймах, як дво? давнiх  найкращих  друзiв.  Я  був  драматично
зворушений i тiльки мiй ультра-робочий, запорошений вигляд,  допомiг  менi
втримати рiвновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, пiдiйшов ??  чоловiк
i вона безпосередньо й захоплено викрикнула: - Павль! Це також Павль.  Два
мо?х Павлi. Знайомтеся! - Вiн був за мене вищий, але тонший i тендiтнiший,
мав одверте, при?мне обличчя i яснi довiрливi  очi.  -  Гав  ду  ю  ду?  -
привiтався вiн по-англiйськи i подав руку. Гав ду ю ду, сер, - вiдповiв  я
i назвав сво? прiзвище. - Це тi  вашi  яблунi?  -  захоплено  питала  Лена
по-укра?нськи. - Тi самi, - вiдповiв я.  -  Що  за  чудовi  дерева!  А  як
цвiтуть! I вони вродять яблука ? - Думаю, що так. - А що ви там робите ? -
питала вона вже по-англiйськи. - Будуюсь, - вiдповiв я. - Так скоро. То  ж
недавно ви мали, зда?ться, хату в Торонтi. - Таке наше темпо,  -  вiдповiв
я. - Чи можна оглянути? - питала вона. - Розумi?ться. Дуже прошу...
   Ми  зайшли  на  будову,  все  там  рухалось,  купи  матерiялу  й  землi
завантажували весь простiр. Я просив ступати обережно,  взуття  Лени  мало
вiдповiдало  характеровi  терену.  Я  все  уважно  й  поважно   пояснював,
намагався бути спокiйним, показував рисунки,  проекти,  загальний  малюнок
майбутньо? будови. - О, це чудово! - казала  Лена.  Направду  дуже  добре.
Вражаюче! Гратулюю вам, Павле. - ?? чоловiк спокiйний, зрiвноважений,  все
без поспiху оглядав, похитував головою i час до часу зауважував: - О,  ?с!
Гуд. Берi гуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! - Вiн мав  при?мний,  низький
баритон, який звучав солiдно й переконливо.
   А менi було дивно, що ось бiля мене  та  сама  колишня,  близька  "моя"
Лена, яка несподiвано стала зовсiм "не мо?ю", що мiж нами постав невидимий
кордон, що ми вражаюче вiддаленi i офiцiйно обережнi. Вона намагалася бути
грайливо -  легковажною  i  невтрально  -  приятельською,  але  я  не  був
переконаний, чи  на  цей  раз  ??  акторськi  здiбностi  вийдуть  з  цього
переможно.
   Збоку, злiва, дуже примирливо, скромно i привабливо стояла  моя  стара,
майже заглушена будовою, хатина i я попросив гостей до середини. -  Меблi!
- викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. - Барокко! Звiдки ма?те  цей
музей? А тi вази! То ж це справжнi  китайськi!  А  картини!  Чи  не  Сезан
часом?
   Тут же на стiнах висiли i ?? власнi картини i  тут  же  трохи  далi  на
комодi стояла ?? фотографiя i можливо вона це помiтила, а тому  ще  бiльше
зосередила свою i нашу увагу, на здогадного Сезана.
   - О! Який там Сезан, - казав я. Це  просто...  Я  не  знаю.  Невiдомого
майстра.
   - Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! - Вона уважно до того  приглядалася
i винесла присуд: - Сезан!
   Я розсмiявся. Цi двi картини, якi вона означила, як "Сезан", я  недавно
принiс вiд тiтки Ен, разом з iншим, як вона казала "джонк-ом" i повiсив ?х
тут просто тому, що вони дуже добре пасували  до  загального  стилю.  Вони
були задимленi, замазанi, довгий час стояли у  якiйсь  комiрцi,  ?х  рямцi
спорохнiлi. Лена була захоплена i зворушена, ?? власнi картини i  ??  фото
неухильно  вимагали  пояснень  i  вона  почала  швидко   поясняти   сво?му
чоловiковi, що ми були дуже близькi друзi,  зрештою,  вiн  це  зна?,  вона
стiльки про це говорила. Вiн спокiйно оглядав мо? вази,  мо?  коники,  мою
Нефретете i не зраджував нiякого iншого зворушення, крiм  звичайних  сво?х
стандартних "найс", "гуд",  "екселент".  А  я  лиш  боявся,  щоб  Ленi  не
заманулось заглянути до мо?? спальнi, де стояли ??  iншi,  можливо  ?й  не
знанi, тi з озера Сiмко, щасливi i  радiснi,  повнi  сонця  i  повнi  чару
знимки.
   Я заклопотано просив гостей сiдати, дiстав вiски  й  джiнджерел,  налив
три старовиннi, рiзьбленi,  iнкрустованi  лазурком,  склянки.  Ленi  i  це
сподобалось.  Ранiш  нiж  випити,  вона   оглядала   склянку,   нiби   яку
дорогоцiннiсть. Ми з доктором випили, холодний напiй дуже добре  смакував,
Лена випила також "за зустрiч" i "за знайомство". ?? чоловiк виняв цигарки
"плей?ре", я вибачився за невживання, вiн був здивований, зазначив, що  це
"дуже добре", що це "погана звичка", що вiн "хотiв було також кинути", але
"не мав видержки". Ми спокiйно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те,
як довго вони мене шукали, про алею Матiяса, про мою будову,  про  те,  що
вони ?дуть до Нiагари, що вiн там ще не був. Ленi в  цей  час  помiтно  не
сидiлося, ?? не бавила наша розмова, ?? увага виразно  була  скерована  до
мо?х збiрок, вона хотiла бачити все,  зацiкавилась  мо?ю  збiркою  книжок,
старанно  придивлялася  до  кожно?  дрiбнички,  зайшла  до  друго?  бiчно?
кiмнати, довго там барилася, а потiм... О, жах! Вона таки не минула i мо??
спальнi. Я в цей час почував  себе,  мов  на  шпильках,  майже  не  слухав
доктора, а коли по часi вона вийшла, не сказала нiчого, лише ?? гарнi щоки
забарвились ще гарнiшими рум'янцями, а сяючi очi  затягнулись  мжичкою.  -
Ну, так налийте ще, Павле! - сказала вона. Вона помiтно  намагалася  взяти
себе в руки i так само помiтно, це ?й не  вдавалося.  Я  налив  склянки  i
просив випити. - У нас машина, - казав на це доктор. -  А,  там  машина...
Вип'?мо! - пiднесеним голосом казала Лена i випила чарку.  Я  запропонував
гостям ресторан, надходив час обiду. -  Це  забере  час,  -  казав  на  це
доктор. I ми не голоднi. - Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не
перечила i лишень питала: - А скажiть, будь ласка, афонський схимнику,  де
це ви справдi роздобули всi тi скарби?
   - Життя склада?ться з випадкiв, - вiдповiв я.
   - Можливо. Але цього не досить. Повiрте, що ота там брудна  пляма  може
бути Сезаном, - не вгавалась Лена.
   - Пiд сонцем все можливе, але я в це не вiрю, - сказав на це я.
   - Це не питання вiри. Ви краще звернiться до експертiв.
   - Коли б це Сезан, - заговорив доктор, - це значить  понад  сто  тисяч.
Невже ти дума?ш... тi люди аж такi на?внi...
   - Павле! - перебила Лена.  -  Ми  нiчого  не  зна?мо,  як  це  сталося!
Можливо, це справа далеко не на?вности. Але як би воно не було, та он ваза
справжня китайська... А та он фiгуринка справжня  iндiйська.  Копiя  божка
Крiшни.  Кажете,  що  вони  принесенi  з  горища.  Багато  дорогоцiнностей
хорониться по горищах.
   - Але люди, що це купували напевно знали, що купують,  -  казав  на  це
доктор.
   - Не конче, не конче... Купували, бо мали грошi. Переважно з цiкавости.
Як сувенiри. За два - три доляри купували  ван  Гога.  Вiн  ?м  нiчого  не
казав, закидали на горище... На горищах наших помiщикiв знаходили майстрiв
ренесансу, - казала Лена.
   - Мушу вiддати справедливiсть вашiй компетентностi, казав на це я.
   - Нiяка особлива компетентнiсть. Про це знайдете в любому числi "Рiдерс
дайджест". Але я цим цiкавилась окремо. В Монтреалi  ?  такий  професор  з
Мек-Тiл, на прiзвище Вань?. Я  слухала  його  виклади...  Але  ми,  Павле,
мусимо ?хати, - перебила сама себе Лена.
   Я  не  перечив.  Ця  вiзита  не  була  для  нас  легкою.  Лена  помiтно
хвилювалася, мо? нерви також не мовчали i доктор це напевно помiчав.  Коли
вони вiдходили. я дав ?м на спогад попiльничку зi старо? бронзи. Я  провiв
?х до ?х авта. - Яблунi, яблунi! Незабутнi яблунi! - викрикнула Лена. Вона
намагалася маскувати збентеження,  ще  раз  глянула  на  напис  "Коломия",
подала менi швидко руку i заховалася до машини. Ми  з  доктором  прощалися
спокiйно, я пояснив йому ви?зд до автостради, побажав ?м щасливо?  дороги,
просив за?жджати. Машина  рушила.  Я  помахав  за  нею  рукою...  А  потiм
повернувся i пiшов на будову. Усе це разом не тривало довше години.
   Але неспокою лишилося на довгий час. Мiй вигляд i моя поведiнка помiтно
змiнилися, я намагався уникати Катрусi, вона все це бачила i все розумiла.
Пiсля Великодня мiж нами  постали  винятково  iдилiйнi  стосунки,  можливо
трохи засолодкi, але зогляду на  ?х  непiдроблену  справжнiсть,  абсолютно
можливi. Вiзита Лени внесла до  цього  велике  спустошення.  Катруся  мала
збентежений вигляд, це менi дошкуляло i  тим  бiльше,  що  вона  зi  сумом
повiдомила, що панi Сомерсет змушена знов вiд'?хати  до  санаторi?.  А  це
значило, що  я  мусiв  би  знов  заняти  мiсце  архангела  того  дому.  Це
комплiкувало справу подвiйно. На  щастя,  це  покищо  обмежувалось  лишень
вечорами, бо я мав нiчнi роботи, але там далi...
   Мовчанка. Мовчанка. I питання. Тим часом дуже скоро я  дiстав  листiвку
вiд  Лени,  що  свiдчило,  що  вона   тепер   стала   значно   стараннiшою
кореспонденткою, нiж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твiй (!)  "столик"
(малось на увазi мою спальню).  Незабутнiй!  Сiмко!  Люблю!  Незабуваюча!"
"П.С. Вiтай МО? яблунi!" О, мiй ти Боже! У мене крутилась голова.  Свiдомо
затримався з вiдповiддю. По кiлькох днях знов  листiвка  i  знов  "милий",
лишень, на цей раз, повiдомлення, що  вiдлiта?  на  лiто  до  Швецi?,  без
чоловiка, до його батькiв i вже не "вiтай"  а  "вiтайте",  хоча  все  "МО?
яблунi". А трохи згодом прийшов пакунок - мiй другий портрет,  той  самий,
що висiв поруч з ??, але старанно викiнчений i дбайливо оформлений. Що  це
мало значити?
   У вiдповiдь я пiслав ?й подяку за вiзиту,  за  листи,  за  портрет,  за
пам'ять, вiд себе i вiд яблунь, повiдомляв,  що  вони  цвiли  й  вiдцвiли,
чекають плоду  i  жалують,  що  ?х  приятелька  так  безжалiсно  i  далеко
вiдходить. I питав, що це все значить. Чи  вона  вернеться  ?  I  закiнчив
зливою  патетики,  яка  порушувала  береги  пристойности.   Я   жадав   ??
повернення, запевняв, що живу тiльки нею, що все що роблю -  роблю  лишень
для не?, що я надiюсь i вiрю.
   Мо? роздво?ння знов загрозливо збiльшилось, вагання  набирало  сили.  I
можливо вiд'?зд Лени, розширення простору, вiддалення мiж нами, могло  нам
помогти. I можливо це розв'язка. Можливо той  свiт  -  ??  свiт,  свiт  ??
предкiв, ?? крови. Хтось з ?? роду, по лiнi? батька,  походив  зi  шведiв,
взятих в полон пiд Полтавою, який не повернувся до дому.  Кра?на  шаленого
Карла, благородного Нобеля, чарiвно? Грети Гарбо. Чи не варто  ?й  справдi
подумати над цим i чи не значить це справжнiй кiнець мiж нами, роздiленими
глобальним простором i океаном.
   Ми знов залишилися з Катрусею однi на весь наш замкнений  свiт  з  його
будiвельною гарячкою, що саме в цей час набрала  кульмiнацiйного  розгару.
Це був також  невральгiчний  кiнець  травня,  оселя  панi  Сомерсет  з  ??
помпезним за?здом, оточена  атмосферою  квiтiння  городних  макiв,  синiх,
бiлих, жовтих  i  навiть  чорних  iрисiв,  рiзнобарвних  гвоздикiв,  бiлих
нарцизiв, мармурових магнолiй, а головне, бiлого й  бузового  бузку,  який
став валом мiж оселею й зовнiшнiм ?? свiтом. Робiни,  кардинали,  шпаки  i
легiони iнших крикунiв, конкурували з  автами  й  булдозерами,  а  Катруся
надягала сво? короткi, кремовi штанцi, легку нейлонову, прозору блюзочку й
тероризувала мою розтерзану плоть.

   Ластiвки лiтають, бо лiта?ться
   I Ганнуся любить, бо пора,
   писав про таке один поет.

   I мiж iншим той загадковий Сезан. Лена  нагнала  цим  на  мене  безодню
переляку. Розумi?ться, що я не мiг допустити можливостi, щоб у мо?й ветхiй
хижi, зовсiм пiд ногами  могли  валятися  сотнi  тисяч  добрих  канадських
долярiв. Для такого я був затверезий... I не належав до тих,  що  виграють
на iрляндських перегонах чи  льос-вегських  рулетках.  Взагалi  я  не  був
улюбленцем легковажно? фортуни i на дурничку з легко? руки нiколи не робив
ставки. Клясичне, бiблiйне приказания про пiт i кров  було  чи  не  ?диним
мо?м банковим контом, на яке я покладав основнi надi?  досьогочасних  мо?х
пiдпри?мств.
   Чи могли б бути вийнятком мо? маленькi теперiшнi  операцi?  у  просторi
цi?? ось "Коломи?"? О, яке це порiвняння, наприклад, з центром  Рокефелера
в Мангетенi. що в основному ? мо?м iдеалом i який, до речi, викупив тисячi
акрiв отам трохи далi за автострадою ?лисавети. Запишiм скромнiсть.  Нiцше
називав це чеснотою дурнiв, але хай  навiть  ми  з  цим  не  годимось,  то
скажiть на милiсть Аллаха, що це слово може значити у просторi Канади з ??
мiльярдами акрiв  лiсу,  поля,  степу,  тундри,  гранiту,  оливи,  залiза,
золота, якi вимагають вiд нас завзяття, щоб обернути це у шляхи, побудови,
кораблi, лiтаки, солодку кашку i примхи бiтнiкiв.
   Я хотiв  i  не  лишень  хотiв,  а  мусiв,  рости,  вростати,  ширитись,
здобувати i, розумi?ться, множитись,  а  тому  мусiв  шукати  засобiв.  Це
зветься грошi. Такi папiрцi з головою королеви. Де ?х дiстати? Шукаючи  за
ними, менi не раз ночами болiла голова, а днями не раз  заливався  потами.
Пригаду?ться хоч би будиночок при вулицi Глен в Торонтi, що  видався  менi
верхом шалено? спекуляцi?, неймовiрною фiнансовою  операцi?ю  i  копальнею
золота. А що ж далi? Мо? смаки розросталися. А тому,  коли  Лена,  можливо
жартома, назвала те французьке iм'я Сезан i вказала на одну iз запорошених
мальовил на мо?й стiнi, про яку  я  не  мав  нiякого  особливого  поняття,
лишень те, що вручила менi ??, також жартома, тiтка Ен, то  повiрте  менi,
яка твереза голова могла б втримати тверезiсть, коли нi з  цього  -  нi  з
того, все це оберта?ться в божевiльну уяву про сотнi тисяч манни з неба.
   Я почав було, особливо ночами, маньякально  манiпулювати,  як  то  того
Сезана  обернути  в  будiвельну  компанiю   з   багерами,   екскаваторами,
будiвельними площами.  Це  була  далебi  чортячо  приваблива  мрiя.  Днями
звичайно, коли голова холоднiшала, я  переставав  вiрити  у  чари  Сезана,
одначе на всякий випадок, я вирiшив усю мою антику, за  вийнятком  меблiв,
повернути назад до будинку тiтки Ен, вважаючи,  що  моя  резиденцiя  не  ?
найвiдповiднiшим  мiсцем  для  сезанiв,  вовчиць,  божкiв.  Несподiвано  я
затратив свiй легендарний спокiй. Менi вже ввижалися люди в чорних  масках
з наганами, якi вриваються до мо?х замкiв i поривають мого Сезана. Катруся
була неймовiрно здивована, коли я сказав, що вертаю назад божкiв i Сезана.
Тож добра тiтка Ен може бути ображена. Розумi?ться,  що  мила  Катруся  не
робила клопотiв з цими фiгурками, не  цiкавилася  ?х  походженням  i  сво?
гуцульськi сорочки ставила багато вище, нiж iндiйського божка Крiшну.
   Як i не уявляла того факту, що вона тепер  набула  вартостi,  якi  годi
обчислити  доляровою  готiвкою.  У  тих  стiнах,   де   вона   перебувала,
безтурботно припадав курявою не один Сезан i не один божок Крiшна. Щаслива
Катруся, що вона таким не морочила собi голови,  а  спокiйно,  зосереджено
вишивала червонi й чорнi хрестики по канвi бiлого полотна.
   I не дуже щасливий я, що маючи на досяг руки таку Катрусю,  ганявся  за
фантомами болотяних вогникiв.  Це  далебi  могло  викликати  лють.  Я  сам
дивився на себе з презирством. Де та хоч найменша запорука, що мо? примари
обернуться у мо? щастя? А коли б так, тодi що з Катрусею? Залишити ?? отак
на  призволяще.  З  ??  добрим,  кохаючим  серденьком  i  ??   пречудовими
вишивками. О, мила Катрусю! I хто тебе таку сотворив? I для кого? I  невже
для мене?
   Тепер вона не приходила до мене робити порядки, тепер я заходив до  не?
i за кожним  разом  заставав  ??  у  iншому,  завжди  свiжому,  привабливо
показному одязi. Не можу знати звiдки у не? таке вражаюче вiдчуття  одягу,
хто ?й пiдсказував, що саме це ?й найбiльше личило. У гарячi днi  i  теплi
вечори вона цiла зiткана з фiлiгранно? прозорости, кожний м'яз ??  легкого
тiла ласкаво бентежив уяву. Вона могла стояти бiля плити  i  варити  каву,
або обома руками поправляти розбите ззаду волосся, а разом  з  цим  робити
враження, нiби з не? спада?  ??  одяг,  i  вона  вступа?  у  прозору  воду
басейну, або ляга? навзнак пiд сонцем на зеленiй травi.
   А iнколи ?? синi, чистi, прозорi очi виразно вимагали  зрозумiння.  Ну,
чого ж чека?ш? Хiба не бачиш?... Ми часто сходились. Я обiймав ?? стан. ??
пружне тiло вiдповiдало негайно. ?? уста були завжди готовi. I ?й не легко
було зрозумiти, чому я так настирливо оминав остаточного рiшення.
   Щоб собi помогти, я завантажувавсь роботою, не  був  вдоволений  нормою
фабрики, а маючи на контi певну готiвку, призначену для заплати будови,  я
вирiшив тим часом використати ?? для швидких торговельних операцiй. Це був
час найживiшо? торгiвлi будинками, вiдповiднi фiрми росли i множилися, мiй
Снилик вiдкривав другу канцелярiю при вулицi Ронцесвейл. Протягом  червня,
я купив i продав три будинки. На цей раз без нiяких  направ  й  репарацiй.
Чиста, гола, безоглядна спекуляцiя. Заробляв я, заробляв Снилик,  заробляв
адвокат, заробляв податковий  уряд.  Тiшились,  що  росте  мiсто,  ростуть
капiтали, буя? достаток.
   Це  був  запопадливий  час,  мiй  телефон  брязчав  без  перерви,   мiй
"Меркурiй" невтомно бiгав мiж  Оквiлем  i  Торонтом,  конто  в  кредитiвцi
поповнялось свiжою готiвкою. А разом з цим я шукав можливости розпрощатися
з "Равнтрi" i знайти щось тут ближче i  можливо  прибутковiше.  Моя  увага
була  скерована  на  цiкаву,  алюмiнiйового  кольору,  казкового   вигляду
конструкцiю, на вежi яко? появився магiчний знак з чотирьох лiтер  "ФОРД".
Ця конструкцiя примiстилася зараз при мо?му ви?здi на автостраду ?лисавети
по дев'ятiй лiнi? i, мабуть, була споруджена тут спецiяльно для мене. Вона
росла на мо?х очах, щоденно я кiлька разiв про?жджав повз не? i так до не?
призвича?вся, що почав вважати ?? за свою. I здавалося, що росте вона сама
вiд себе просто з землi, як дерево, бо  з  дороги  не  було  видно  нiяких
людей. Збоку понуро стояли й чекали лишень авта. Тi авта, та споруда i  та
дiлова, спокiйна, якась урочиста атмосфера довкруги з автострадою, по якiй
туди i назад, сливе без перерви, бiгли машини, наповняли  мене  тим  самим
ритмом, так що я починав почуватися ?? частиною i можливо вперше  збагнув,
що це продовження всього космосу разом з кружлянням зiр, плянет  i  тiлець
крови у мо?х жилах. I коли до цього часу, я не  розумiв  i  боявся  такого
кружляння, то тепер це ставало мо?ю природою, як щоденна ?жа, або  чищення
зубiв. I ?дине, на що я ще не мiг зважитись - залишити мою фабрику. Все що
я не робив поза нею, вважалося мною за лотерiю, узалежнену вiд випадку.  Я
ж вимагав псвности пiд ногами. I можливо, це було основною перешкодою  для
мого великого старту. Я мав намiр залишити "Равнтрi",  але  одночасно  моя
увага  зверталася  механiчно  до  "Форда".  Дарма  що  мо?  прибутки  поза
"роботою" багато разiв перевищували "мо? заробiтки".
   I з початком червня черговий лист вiд Лени з печаткою незнайомого мiсця
Люнд у Швецi?. Повiдомляла, що вона у батькiв чоловiка, що  ??  гарно  там
прийняли, що почува?ться добре, що ?й там подоба?ться i шо, можливо,  вона
там залишиться "на довгий час". А головне, що вона в тяжi  i  сподiва?ться
"родити янголятко" - вийнятково  невластивий  для  не?  вислiв.  Невже  це
початок кiнця? Дивував лиш загальний тон листа - не так радiсть, як скорше
вiдчай, скорше надрив,  анiж  щастя.  Здавалося  вона  комусь  i  на  щось
скаржиться, за щось метиться. "В остаточному, писала вона,  людина  мусить
одного разу визнати межi можливостей". Я ?й не  вiрив,  не  в  ??  дусi  i
стилi, але де докази ствердження недовiр'я.
   А що залишалося менi?  "Визнати  межi  можливостей"?  Будова,  по?здки,
пошуки, шум i грюкiт. Кра?вид зрито? землi. Червона глина, пiсок,  камiнь,
цегла, бетон, залiзо Ну i що ще? Ще кипiння, ще юшка землi, повiтря  неба,
нервiв. I я в точцi кипiння.
   Бiля мене була Катруся, ми  з  нею  несамовито  кружляли  бiля  полум'я
свiчки. Я мав вимовку, я мiг пригнатися запорошений, спотiлий, з  червоним
лицем, кинути кiлька слiв, щось на ходу з'?сти, обiцяти скоро вернутися  i
знов зникнути. Були, правда, недiлi i днi вiдпочинку, я мiг повiдомити  ??
телефоном з неозначеного мiсця, щоб вона була готова, бо  ?демо  на  берег
Васаги. Було дуже добре, коли я дотримав  слова  з  точнiстю  пiд  години.
Катря до такого звикла, звичайно  все  було  готове,  ми  гналися  десятою
лiнi?ю, згодом повертали на двадцять четверту, швидкiсть сiмдесять, напрям
Колiнгвуд. вздовж калейдоскопи кра?видiв, зелених  долин,  соснових  га?в,
осамiтнених  ферм,  лiнивих  корiв.  Ми  вганялися  на  широкий,  плаский,
завалений машинами, пiсковий берiг, ледве знаходили якесь мiсце,  нашвидку
переодягалися, бралися за руки i з дитячою верною,  бiгли  довгою  мiлиною
назустрiч хвиль, що котилися зi синiх просторiв затоки Юрiя. Холодна вода,
свiжий бриз, молодi люди, гарнi тiла, сяючi очi i  Катруся  в  ??  стихi?,
одразу мiняли настрiй, ми бавилися, як дельфiни,  безнастанно  реготалися,
виходили засапанi на берiг, падали на гарячий пiсок, пражились сонцем, щоб
за хвилину знов зiрватися i знов гнатися до води.
   Верталися битi сонцем, катованi голодом, за?жджали до  першого  лiпшого
придорожнього за?зду, набирали котлеток з цибулею,  помiдорами,  гiрчицею,
хижо ?ли i пили холоднi,  газовi  напо?.  А  дома,  звичайно,  розходились
"надобранiч".
   Який диявол мiг повiрити, що це було справдi так? Ми не вiрили самi.  I
не вимагали вiри. Нас несла бистра течiя невмолимости i ми  вiдчували,  що
?диний рятунок, це мiцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало
вiддиху, ми могли зважитись на  святий,  невинний  поцiлунок,  що  набирав
значення печатi духа вiрности, непрелюбодiйности, чистоти мислi,  завдатку
справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до  на?вних  i
сприймала цю лотерiю, як досвiдчений круп'? певний сво?? перемоги. Чи  мав
я право сказати, що життя для мене ? щось бiльше, нiж звичайний успiх.
   Розумiю, що мо? вдаване пуританство i моя щира жертва  фортунi  успiху,
багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я  мусiв
би пригадати, що мiй характер формувався атмосферою, законами, практикою i
культурою заперечення самого принципу характеру. Все  у  нас,  включно  до
ребер, безжалiсно ламалося, ви родилися, росли i зрiли у безконечнiй ру?нi
i вiд вас вимагалося лишень одного: покори. I чим вам гострiше  болiв  зуб
спротиву, тим ви менше могли сподiватися самоствердження  незалежности.  Я
не знаю, чому ? люди, якi так само не можуть бути свобiдними, як мурини не
чорними, або кури лiтаючими. I я ще бiльше не можу зрозумiти, чому саме цi
люди, зi сво?? цi?? iмпотенцi? творять культ, якому  безконечно  складають
кривавi жертви. Iменем  велико?  свободи  будувати  велику  несвободу,  це
основна насолода, наближена до сексуально?, що у нiй запах живо? крови так
само п'янить, як i запах вина.
   А тому хай буде вiльно менi, iменем  неупокорено?  людини,  проголосили
мораторiй мо?х  несплачених  боргiв,  спричинених  вогнем,  мечем,  мором,
голодом, ув'язненням i сьогоднi, увiйшовши  у  цей  ясний,  соняшний  свiт
свобiдно? безпосередности, я не маю сили стримати сво??  енергi?  у  межах
пристойности. Зрозумiйте, що  це  проблема  унiверсального  значення.  Моя
енергiя була скована, мiй простiр був обмежений, мiй  час  був  замкнутий.
Передомною, за мною i надо мною тяготiв нiвелюючий закон передрiшення.
   Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю  будiвництво.  Але  я  не  мав
права будувати. Я мав право на  "житлоплощу"  наподобу  кожно?  тварини  -
нори, дiри, кута, пiвкiмнати, кiмнати. Це норма амбiцi? житлового рiвня  у
просторi мого минулого, а тому вирвавшись iз цих умовностей, я не можу  не
пити i не впитися вином цi?? ново? насолоди.
   В кiнцi червня, до речi дуже свiжого, мокрого, зеленого, моя будiвельна
вiзiя перевтiлилась у цiлком наглядну,  кольору  сiрого  каменю,  червоно?
цегли, темно  -  зеленого  накриття  зi  широкими,  переднiми,  замазаними
вiкнами, подобу, що дуже вигiдно i вражаюче конкурувала зi сво?ми сусiдами
на тлi тих зелених сосон i яблунь. Особливо робив переконливе враження  ??
широкий, розлогий фасад з його просторою верандою i  сходами  -  по?днання
старогрецько? клясики i модерного американiзму, з дуже при?много,  сiрого,
теплого  зi  жовтими  прожилками  каменю,  що  нагаду?  мармур   -   вiсiм
трьохбiчних сходин,  що  спадали  до  заглиблення,  у  якому  мав  постати
квiтник. Внизу з обох бокiв веранди великi вiкна з  французькими  дверима,
якi виходили на бiчнi, низовi, бетоновi веранди з  пiдвищенням,  на  якому
розмiщенi вази для квiтiв.
   Загальна форма побудови не  мирилася  i  не  була  конче  спiвзвучна  з
бiльшiстю  дооколичних,  модерних  будiвель.   Дисонанс   вносили   боковi
поперечнi стiни з великими  вiкнами  i  трохи  пiдвищеним,  одноплощинним,
похиленим на один бiк дахом. Це був незвичний мотив  i  виправдувався  вiн
внутрiшнiм призначенням простору - злiва, це було здогадне  атель?,  а  на
протилежному  боцi,  не  менш  здогадна  бiблiотека.   Цi   два   простори
вiдогравали основну ролю цiлого цього пiдпри?мства, а  тому  в  ?х  жертву
було принесено стiльки  святого  трафарету  загально  принятих  мешканевих
норм. I можливо вперше за цiле  мо?  життя  я  вiдчув  гостру,  его?стичну
насолоду  i  незграбно  приховану  гордiсть,  що  ця   мешканева   споруда
припасована на мiй зрiст i крiй, що саме  так  я  хочу  виглядати  на  цiй
землi. Нiякi замки, палаци, а  така  ось  стисло  розмежована  i  доцiльно
продумана шкаралуща мо?? фiзично? i духово?  iстоти.  Розумi?ться,  я  мiг
втискатися у один кут з однi?ю постiллю, можливо я мiг би виповнити  палац
на  двадцять  кiмнат,  але  те  i  друге  не  було   б   мо?м   конкретним
цiлеспрямованим  мешканням.  Це  лиш  була   чи   була   б   випадковiсть.
Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стiльки простору i стiльки  мiсця,
у якому б я був анi стиснений, анi розгублений. Мiсце  ?жi,  мiсце  працi,
мiсце вiдпочинку, мiсце розваги, мiсце родини, мiсце дружини, мiсце дiтей,
мiсце гостей. В цьому клясичному, iсторичному, фундаментальному  розподiлi
простору  мешкання  я  бачу  основну  вимогу  людини  всiх  часiв  i  всiх
просторiв, що вмiли, хотiли i  мусiли  будувати  чи  то  пiрамiди,  чи  то
пантеони, чи лазнi Каракалi, а чи будови Европи й  Америки,  взагалi  всiх
тих, для яких будiвництво й життя були нерозлучними вимогами.
   Менi можуть сказати, що ? ще люди, якi взагалi не вимагають мешканевого
простору, або  вдовольняються  заблощиченою  "житлоплощею",  але  цi  люди
правдоподiбно мають насолоду  в  самому  голому  фактi  бути  на  землi  з
титулами "Божого сотворiння". Це ?х незаперечне право.  Але,  на  жаль,  я
мушу ще раз i ще раз ствердити, що  до  цi??  породи  людей  абсолютно  не
належу. З ними у мене стiльки ж спiльного, як  i  з  усiм  iншим  живим  i
мертвим на цiй плянетi i признаюся, що вигляд  колiбрi  з  ??  фiлiгранним
листочком гнiзда, я бiльше шаную, анiж вигляд мешкання  багатьох  двоногих
сотворiнь мо?? власно? зовнiшньо? подоби.
   В кiнцi мiсяця червня, саме коли розпочались першi лiтнi громовицi, моя
хата була пiд дахом i цiле нутро було виповнене грюкотом молоткiв, якi  не
давали менi нiде спокою. Коли я мав час, я приходив на  будову,  втискався
до ?? середини, вiтався з людьми у синiх, потертих комбiнезонах, переважно
iталiйського  походження,  якi  вимощували   помости,   вставляли   дверi,
закрiпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральнi, чистили  сходи  i
нарештi барвили. Кольори кiмнат мо? дошкульне мiсце, я вибирав ?х тижнями,
я зовсiм губився, коли доходило до рiшення, признаюсь я не мав вирiшально?
думки, а тому часто дiяв на слiпо. Ще тодi, коли мав дiло  з  мо?м  першим
мешканням на вулицi Глен, я давав  легко  з  цим  раду,  бо  все,  що  там
робилося, безперечно годилося iз загальним тоном, але тут  одразу  виникла
гостра черга суперечностей, бо ж хотiлося  конче  зробити  все  "не  так",
знайти iншу точку бачення i обов'язково зчинити  революцiю  кольорiв,  щоб
засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала  б  виглядати
моя бiблiотека - робiтня ? Я погодився  на  пропозицiю  само?  будiвельно?
фiрми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з  червоно?  сосни  -
затишно, вигiдно, солiдно. Багато мороки виникало з атель?. Що це  мало  б
бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вiкнами i  похилою  стелею
незграбна кiмната пiд кольор меду. Малось на увазi Лену з  ??  екстремними
нахилами, наприклад, вона твердила, що ?й подоба?ться чорний кольор  стiн,
з  чим  я  не  мiг  годитися  засадничо  i  вибрав   гарячий,   чи   краще
солодко-мiшаний чай з медом i можливо також  чоколядовим  тортом.  Коли  б
вона тут опинилася, вона напевно все  це  змiнила  б  за  сво?ми  смаками,
наприклад, могла б закрити високу передню стiну великим панно  з  мотивами
?? улюблено? символiки народження,  або  iнших  абстрактно  -  символiчних
дивоглядiв... Вона завiшала б усi стiни картинами i мала б багато сонця  з
виглядом на квiтник, який ма? бути закритий вiд  сусiдньо?  оселi  висадом
ту?. На цiй половинi зосередженi  всi  домени  господинi  дому,  як  малий
будуар, кухня, ?дальня, ванна, включити й майбутню дитячу кiмнату, що  тим
часом виконувала б функцiю мало? вiтальнi з ?? широким вiкном i  кра?видом
долини.
   Друга, схiдня половина призначена  для  мене,  за  вийнятком  загально?
велико? вiтальнi в густо оливкових тонах з цiлою скляною стiною i розлогим
виглядом на пiвдень з сусiднiм парком, його тополями i  великою,  плакучою
вербою. Двi поруч спальнi, роздiленi бiлою, пiд мармур, ванною  i  нарештi
?? величнiсть робiтня завершували весь  цей  комплекс  мо??  приречености,
включаючи сюди i невтральну територiю  сiней,  паперованих  пiд  небiлену,
сиру ряднину з ?х ма?статним виходом на арену веранди i  менш  ма?статними
бiчними сходами до просторiв пiдвалля.
   До речi, цiле те пiдвалля я вiддав у повне володiння Бахуса й Домовика,
як тим, що  командують  царством  розваги  i  царством  добродiйности,  як
електрика, вода, газ поруч з двома коморами для домашнього майна. Магна  -
магнiссiма  бар,  що  його  мав  намiр  розписати  полтавськими,  старо  -
козацькими чи краще запорiзькими фресками, займав  бiльшу  половину  цього
простору, i  вiдзначався  широкими  вiкнами  з  виходом  на  малу,  нижню,
бетонову веранду.
   Спiшу додати, що з кiнцем червня i початком липня все це, вiд верху  до
низу, уявляло лишень одну суцiльну  картину  найлiричнiшого  безпорядку  з
дуже незначними натяками на якесь завершення i  ви  зна?те,  як  не  легко
доводити речення до точки, коли хочете, щоб  воно  звучало  вiдповiдно  до
ваших вимог. Ви, мабуть, також зна?те, як не легко ставити точку над i,  а
вже найдошкульнiшим болем голови в таких випадках ? та частина ритуалу, що
зветься меблюванням i декорацi?ю, особливо, коли ви належите до впертих  i
непоправних  бунтарiв  проти  конвенцiоналiзму.  Де,  наприклад,   дiстати
канапи, фотелi i все  таке  iнше,  якi  б  були  слухняними  рабами  ваших
дволичних i  многоличних,  а  часто  безличних  вимог  i  примх  естетики,
оригiнальности, вигоди. Кажуть, великий Бальзак вимагав  конче,  щоб  його
широка, покрита червоним плюшем лежанка викликала у його любовницi маркiзи
(прiзвище забулось) любовний шал на перший погляд. Признаюсь, я не мав  аж
таких тиранських  вимог  вiд  сво?х  лежанок,  але  так  само,  як  i  той
генiяльний сибарит, я був невилiчимо заражений переконанням,  що  меблi  й
декорацi? можуть вiдогравати генеральнi  ролi  не  лишень  у  Голiвудських
фiльмах, але й у наших буденно-щоденних побутових iнтермедiях.
   Але вже з кiнцем липня, ця проблема значно дозрiла  i  перетворилася  у
невилiчиму гангрену хвилювання. З наближенням вiддалi, вона  перетворилася
у  вражливо  -  делiкатну  аферу  на  тлi  не  дуже  блискучих  фiнансових
можливостей. Це вимагало розважности,  рiвноваги,  непоспiху.  Наглiсть  у
таких випадках смерти рiвна. Вибирати канапи i вибирати наречену сливе  та
сама функцiя. За допомогою вда?теся до вiдповiдно?  лiтератури,  що  ??  в
англiйськiй мовi ? невичерпальна кiлькiсть i нарештi у вас поста? амбiтний
плян, що його годi вложити в одну п'ятирiчку i щоб вдовольнити наглiсть  i
сяко-тако  заставити  зяючу  порожнечу,  ви  дозволя?те  встелити  помости
м'якими килимами мишатого  кольору  i  набути  кiлька  генеральних  куснiв
обстановки, пiсля чого ваше мешкання вигляда?, як ляндшафт мiста  Торонта,
зi широкою площею будиночкiв, мiж якими, в  рiзних  мiсцях  нiби  Гулiвери
серед лiлiпутiв, повзносяться будови -  гiганти  передвiсники  майбутнього
мiста.
   Що  я  мав  робити,  наприклад,  з  атель?,  якого  призначення  вiтало
цiлковито  в  стратосферi  мiстерiйности.  Щоб  залякати  його   моторошну
порожнечу, я повiсив на його широких медових стiнах чотири  малюнки  Лени,
якi здавалось, бажали увiйти  у  тi  стiни  i  розчинитись  у  ?х  безоднi
простору. Що мав робити з книгозбiрнею? Збiрка мо?х  авторiв  кишенькового
видання, не дивлячись на ?х блискучiсть популярности i слави, виглядала  б
на полицях мо?? книгозбiрнi,  як  гурток  морських  свинок  у  стайнi  для
слонiв. Всi тi книги я залишив у старiй мо?й хижi, там для  них  мiсце,  а
простори ново? альма-матер зiсталися без ужитку. З вiрою, що на них прийде
час. А покищо в однiй з мо?х спалень, яку я назвав кабiнетом, примiстилась
не лишень моя "бед-континентал"  постiль,  а  також  мiй  новий  магоневий
робочий стiл, мiй чорний телефонний апарат, мiй "фiлiпс", мо? два  шкiрянi
стiльцi i одна канапа...
   З деяких причин я конкретно почав цiкавитись мистецьким малярством, мо?
порожнi стiни десяти кiмнат виразно цього вимагали i я прийшов до  певного
переконання, що хоч-не-хоч, а менi  прийдеться  перейти  на  угоду  з  тим
найекстремнiшим з екстремiв цi?? штуки, бо iнакше мо? стiни  залишилися  б
фатально голими. З цим ще буде багато мороки. Не всi зо  мною  погодяться,
що мода в таких випадках переважаз  мистецтво  i  коли  мода  свариться  з
мистецтвом то остаточна лава присяжних  -  "вокс  популi  -  вокс  де?"  -
виправду? моду. Я перегортав  сторiнки  найкращих  каталогiв  мистецтва  -
Шагал, Брок, Клеве, Котаво iтд, iтд. - всi вони в один голос, устами Леона
Лянга, запевняли мене, що тiльки Пiкассо i його епоха  це  альфа  i  омега
найвозвишенiшого мистецтва. I в одному  я  мушу  з  ними  погодитися,  що,
наприклад, у мо?й хатi найкращi з кращих Рафаелiв, виглядали б  безнадiйно
розгубленими i в  порiвнаннi  з  кльовном  Бюффе,  не  дивлячись  на  його
дерев'яний червоний нiс, творили б заперечення основ естетики.
   Також у зв'язку з цим, я оглянув кiлька крамниць  малярства  i  взагалi
мистецтва на Блур i на Ионг, я  побував  у  мiськiй  галерi?  цi??  штуки,
вiдвiдав кiлька вистав картин, я говорив з деякими знавцями цi?? культури,
як професором Керр, Кандинським, Собко. В загальному я почав розумiти,  що
для рiвноваги почуттiв, ? конечним розумiти синтезу вартостей в дусi, часi
i просторi. Iнакше  вартостi  загублять  силу  дiяння  i  ми  зависнемо  в
порожнечi збайдужiння. Балянс вартостей - балянс нашого щастя.
   Так  минало  це  мо?  навантажене  пружнiстю  лiто,  я  був  здивований
швидкiстю його кiнетично? дi?, мо? особисте  ?ство  мiняло  форми.  Я  був
щасливий, що моя бiологiя витримувала всi цi навантаження  i  я  не  мусiв
вдаватися до лiкарiв. Було цiкаво спостерiгати, як вiдходив день за  днем,
як наростав новий лад. Я вростав у це нове мiсце тiлом, серцем, нервами  i
коли я бачив фундамент мого будинку я бачив  себе  самого  врослого  в  ту
землю на березi цього озера. I коли  сходило  чи  заходило  сонце,  я  вже
називав його мо?м сонцем i було при?мно сприймати його щедрi благодатi, не
дарованi з ласки, як жебраковi, а брати як  основу  сили,  визначено?  для
мене у космосi, як рiвноправнiй його частинi.
   I прийшла осiнь. Ця мелянхолiя i туга на цей раз  звучала  мажорно,  як
передгра мо?? велико? особисто? драми. Я люблю цей ситий настрiй, символом
якого були всi п'ять мо?х яблунь, якi демонстративно виявили свою щедрiсть
цього великого сезону. ?х гiлля гнулося вiд тягару плоду, вiтер  намагався
помогти ?м i цiла ?х територiя вгорi i внизу була засипана  ?х  запахом  i
кольорами. Не було кому користатися з ?х  щедрости  i  можливо  вони  мали
причину бути невдоволеними. ?х тiло, ?х серце i  ?х  душа  видали  все  що
могли, а ми байдуже згорта?мо на купи ?х дари i залиша?мо на ласку стихiй.
   Зрештою осiнь цi?? благословенно? землi, особливо  ??  початок,  завжди
вражаюча щедрiстю дарiв, кольорiв, запахiв,  листя  облива?ться  пурпуром,
залитi сонцем дерева нагадують рубiни, ситi вивiрки витанцьовують канкани.
Все бавиться, живе й не живе, все жарту? i провоку? жарти.
   Я iнколи, недiльними ранками, бував дома,  дозволяв  собi  вiдпруження,
валявся довше в лiжку, загублений у сво?й новiй "житлоплощi" з  книжкою  в
руцi, або одягнутий у пiжаму, домашнi виступцi i картатий халат, я  блукав
по кiмнатах, важив ?х порожнечу, мiркував над ?х долею, ходив вiд вiкна до
вiкна, вдивлявся у знайомi кра?види, якi видавались менi завжди  новими  i
був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху.  Вдоволення  завжди
родить острах, бо?мось так само великого щастя,  як  i  великого  нещастя,
одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У цi днi я був  вдарений
вдоволенням, це була велика солодка рана,  це  бiль  трiюмфу  перемоги.  I
?диного чого не було... Я оминав це iм'я. Воно загостро  врiзалося  в  мою
рану щастя i вносило затру?ння. Це вимагало яко?сь  неймовiрно?  операцi?,
на яку я не мав сили зважитись.
   Це  був  такий  ранок,  така  млява,  засолодка  iдилiя,  такий  шматок
неповторно?  гри  вдоволених  iнстинктiв.   За   вiкном   мо??   новенько?
рожево-помаранчево?  кiмнати  з  ??  тяжкими   брокатовими   помаранчевими
завiсками, глибоко i насичено дихала сильна  осiнь.  Сонце  зливою  свiтла
заливало яблунi з ?х барвами плоду,  заносило  запахом  сосни  i  шипшини,
радiо  на  Сi-Бi-Ел  передавало  концерт  Моцарта  камерно?   оркестри   з
Ванкуверу.
   Моя спальня-робiтня мала тро? дверей - до ванно?, до велико?  порожньо?
робiтнi i до велико? вiтальнi. Цi останнi лишаються  переважно  вiдчиненi,
вони продовжують мiй  простiр  i  частинне  вiдкривають  кра?вид  головно?
веранди.
   Це, мабуть, було по дев'ятiй годинi, мiй будильник цокотiв спокiйно  на
нiчному столi i нiхто ним в цей час не цiкавився. Я був заглиблений в  "На
лезi бритви" Сомерсет-Моума - автора близького вiдчуттями того  свiту,  що
менi вiн чомусь iмпону? далекими й широкими обрiями глобальних  засягiв  з
?х перспективами безконечно? молодости i сили. Я  був  сам  i  не  сам,  я
нiколи не буваю сам, я не  знаю  вiдчуття  самоти  i  коли  хочу  бути  на
хвилинку осамiтненим, звичайно створюю штучно  наставления  самоти.  Зараз
мала прийти Катруся, вона це добре пам'ята? i також зна?, що мо?  недiльнi
ранки належать менi. Вона звичайно приходить  заднiм  входом  до  кухнi  i
?дальнi, я звичайно чую ?? тихий спiв,  що  завжди  ??  супроводжу?,  вона
варить каву, застеля? стiл ?дальнi, подзвоню? порцеляною...
   Цього ранку було iнакше. Вона увiйшла переднiм  входом  через  веранду,
нiчого не наспiвуючи, пересiкла стовп сонячного сяйва велико?  вiтальнi  i
зупинилася на порозi мо?? спальнi. I була вона  одягнута  не  у  звичайний
одяг, а мала на собi домашнiй, вишневого кольору,  сатиновий  халат,  який
плястично видовжував ?? струнку постать  i  хвилястими  спадами  сягав  до
самого помосту. ?? обличчя  було  свiже,  очi  i  уста  смiялися,  волосся
зачесане догори i зав'язане ззаду червоною  стрiчкою.  В  руцi  вона  мала
велике, яскраво-червоне яблуко.
   Я був знiяковiлий, я звик до Катрусi, я бачив ?? кожного дня, я  нiколи
не був здивований i раптом це збентеження одним  тiльки  виглядом  на  тлi
того сяйва i тих кольорiв. Я помiтив ?? тихе наближення не  так  поглядом,
як вiдчуттям. Я швидко вiдложив книжку i вiдчув сво? серце. Воно по сво?му
здрiгнулося.
   - Добрий ранок, - привiталася вона спокiйно.
   - Добрий ранок, - вiдповiв я запитально. Вона спокiйно пiдiйшла до мого
лiжка, загадково й лукаво посмiхалася, мала незвичний, знiяковiлий вигляд,
очi ?? блищали острахом.
   - На! - сказала вона i простягнула на долонi яблуко.
   Я нiколи не думав, що Катруся на щось подiбне спроможна, що вона  зможе
так переконливо виконати цю трафаретну сценку  з  тим  яблуком,  яка  мене
проникливо проняла i змусила порушити найнезрушимiшi мо? святощi.  Я  взяв
те яблуко, воно було направду спокусливе. - Вкуси! - смiялась вона. Але  я
не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене i тодi яблуко  випало
з мо?х рук, а Катруся, мабуть налякана, цiла тремтiла i зовсiм  розгублено
шукала у мене захисту. Вiд кого вона тiкала i чого боялася? - Закрий мене,
закрий мене! - лептала вона. ?? пружне, тепле тiло згоряло i в'януло, нiби
бите вогнем.
   Пiзнiше, вона поясняла цю пригоду так: - Я, казала вона, скаржилась  на
тебе тiтцi Ен, а вона запитала: Чи ти  читала  Бiблiю?  Нi,  вiдповiла  я.
Вiзьми i прочитай - Мойсея,  глава  третя,  роздiли  третiй,  четвертий  i
п'ятий. Я взяла, прочитала i менi сподобалось. Чи ти гнiва?шся ?
   Я попросив також Бiблiю. Дивись, кажу, за роздiлами третiм, четвертим i
п'ятим, слiдують роздiли шостий, сьомий й дев'ятий. Чи ти не бо?шся?
   - Коли ?х не боялась Пра - ?ва, чому б мала боятись я?
   Ми смiялися i були щасливi. Катруся могла  прийти  рано,  могла  прийти
серед дня, могла прийти вечором,  могла  прийти  серед  ночi.  Ми  пiзнали
"добро i зло" i покинули наш рай, в  якому  так  довго  мучились.  А  наша
пречудова тiтка Ен, яку Катруся кликала "мам", пiсля сво?? санаторi?  була
щаслива нашим щастям i була переконана, що наше одруження це  лиш  питання
часу. Це тримало ?? на дусi, Катруся ?й  призналася,  що  Бiблiя  помогла,
вона твердила, що мужчини взагалi не знають мудрих дорiг до пiзнання добра
i зла, але ?м треба помогти. А ми обо? замолодi i засильнi, щоб  не  стати
iдеальною парою для народження iдеального продовження вiчности у вiчному.
   Прекрасна Ен! Вона бачить життя ясно, просто й логiчно,  але  не  сво?.
Сво? вона пройшла в темностi. Для не? ми з Катрусею, вихiд у  яснiсть.  Ця
наша яснiсть занадто разюча i пiсля довгих рокiв невблаганного затемнення,
вона ?? екзальтоване вабила.
   З нею було вийнятково при?мно сидiти довгими  осiннiми  вечорами  перед
нашим ватрапом велико? вiтальнi, яку ми  спiльними  зусиллями  привели  до
дуже iмпонуючого вигляду з ?? м'якими тонами свiтел i при?мним,  хвилюючим
теплом, коли назовнi у соснах шумiв вiтер i било у вiкна дощем,  а  ватран
безтурботно жарiв i  поблискував  вогнем.  Ен  було  абсолютно  заборонено
алькоголь, але ми пили добрий, англiйський  чай.  що  його  приносила  нам
Катруся на срiбнiй, старовиннiй тацi у рококових, порцелянових, тонких, як
папiр, чашечках. Ен любила цей чай i цi чашечки, один ?х вигляд  створював
у не? ?? прояснюючий, елегiйний настрiй, який вона так любила  переживати.
- Дуже люблю цю вашу берлогу за ?? новiсть, але чашечки мусять бути давнi.
Модернiзм для мене лишень назовнi. Взагалi,  не  люблю  речей.  Мене  вони
втомлюють.
   Ми  любили  ??  слухати.  ??   оповiдi   були   неповторнi,   ??   мова
ненаслiдувальна. Нiколи не щадила себе, коли  вимагалось  точностi.  -  "Я
була брудна. Я курвила".  Вiдкривала  гарнi  i  не  конче  гарнi  сторiнки
лiтопису i в чомусь нагадувала  Скарлет  з  роману  "Проминуло  з  вiтром"
Маргарети Мiчел. ?? життя також проминуло з вiтром, але  не  дивлячись  на
його трагiчнi нотки, воно було i багате i гарне. Вона бачила  свiт,  знала
людей. Вiнстон Чорчiл, Муссолiнi, Фербенкс. Бернард Шов, не були  для  не?
винятком. Вона летiла на вогонь, ?? любовнi  пригоди  коштували  мiльйони,
свого кумира не називала по iменi, а тiльки  "вiн",  "той",  "його",  мала
нахил  до  гiстеричности,  до  вульгарних  ексцесiв,  вони  були   гострi,
вражаючi, яскравi. Вона могла летiти за сво?м коханком до  Ка?ра,  наймати
детективiв, заставати "його" в обiймах коптiйських  красунь,  набити  йому
морду, вернутись до Оквiлу,  гiрко  плакати,  писати  розпачливi  листи  i
благати ласки. Вона хотiла знати, що це таке коптiйськi жiнки, перегортала
енциклопедi?, докопувалась, що  це  нащадки  давнiх  ?гиптян  i  купила  в
Олександрi? ту саму голiвку Нефертете, що сто?ть тепер  по  серединi  мо??
порожньо? книгозбiргi, як символ  унiверсально?  краси  i  сили.  Коли  тi
коптiйки мали схожiсть до тi?? голiвки в  тому  клобуку,  тодi  я  розумiю
любовника мо?? приятельки Ен, як також розумiю ?? розпач, бо ця  сама  Ен,
коли б ?? посадити на трон фараонiв, могла б гiдно заступити Нефертете, як
не красою то гiднiстю  й  величнiстю  володарности.  Моя  дорога  панi  Ен
належала до раси, яко? володiння простягалося вiд кiнця до кiнця  свiту  i
саме це давало ?й силу велико? великодушностi, i тако? ненаситнссти  добра
i зла, як ласки так  i  жорстокости,  як  високого  лету  так  i  низького
падiння. Вона нарештi шукала забуття в алькоголi.  I  можливо  присутнiсть
простоти  Катрусi  i  мо??  тваринницько?  живучости  надавали   ?й   силу
поборотися з тi?ю безглуздою пристрастю  i  спробувати  втiлитись  в  ролю
щасливого материнства, якого вона не зродила, а знайшла пiд  ногами  сво?х
свiтових мандрiв.
   - Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розрива? жертву, як лев козу.
Нема милосердя. Це стихiя. Можете бути багатi, вченi, мудрi, великi сильнi
- нема вибору. Чим ви сильнiшi - тим безсилiшi.  Це  такий  же  закон,  як
закон гравiтацi?. Не можемо його обiйти. Ви ма?те також сво? клопоти.
   Це було сказано тоном велико? п?реконливости,  що  виривалась  з  тiла,
мозку,  кости,  серця,  я  не  мав  вiдповiдi,  лишень  стверджував  згоду
мовчанням. - Можна цього й не мати, - казала вона пiсля перерви,  занурена
сама в собi з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це
не так. Великi трагедi? побудованi на iстинах, а ними  ?  великi  почуття.
Знаю i вашi клопоти, о, я ?х знаю. I не тiльки те, що ваша мати  вмерла  з
голоду "великих iдей"... Ви самi голоднi яко?сь правди i може ви ?? -  хто
зна? - знайшли разом зi мною. Ми мали Iндiю, ми мали Маркса... Кого,  кого
ми не мали. Але не тiльки Колюмб вiдкривав цю  землю,  ??  вiдкривали  Кiд
Рiнго, доктор Голид?й Бет Местерсон. Може ви зна?те такого дивака  Коннела
- ?пископа англiкансько?  церкви.  Вiн  хотiв  схрестити  Христа,  Маркса,
Ленiна,  Дзержинського  i  створити  гiбрид   модерного   суперхристиянина
пристосованого  до  клiмату  занепадницько?  Европи  нашого  часу.  Чи  ви
помiтили що змiшавши любов i  ненависть  ви  можете  створити  новий  атом
доброчинности. Наша доба не любить просто  милосердя.  Вона  замiня?  його
системою  УНРА,  IРО,  ОН,  по?днанням  Сталiна,  Ель   Капоне.   Це   все
перетворення й перетворення субстанцiй духа вiд епохи  в  епоху.  Може  ви
бачили в Ка?рському музе? мумiзовану голову  фараона  Рамзеса  Другого,  а
разом з цим може зна?те святиню Нубiйського Нiлу Абу Сембiлу, де  висiченi
з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камiнь це така ж синтеза,
як i Будда та... скажемо. Вiнстон Чорчiл. Кажете - боротьба  кляс.  Це  те
саме, що мумiя фараона. Це боротьба за тривання, за силу,  за  збереження.
Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення.
   Нашi розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали,
як вона казала синтези. По?днання минулого й сучасного. -  Люблю  свiжiсть
думання, казала вона. I свiжiсть мешкання. Моя берлога занадто запорошена.
   - Цi порохи вартi терпеливости, - зазначував я.
   - Можливо. Але коли це лиш iсторiя...
   - Наша кра?на ще не ма? iсторi?.  Ви  напевно  ще  пам'ята?те  пiонерiв
Торонта.
   - О! Розумi?ться. Багатьох, - оживилась вона.
   - За тисячу рокiв...
   - За тисячу рокiв! - перебила вогiа  мене.  Ви  дума?те?  Тепер  кожний
мiсяць - столiття.
   - Наша iсторiя закрою?ться на довгу мету. Це  буде  iмперiя  надземних,
поземних i  пiдземних  дорiг,  гангарiв,  полярних  гаражiв,  мiжплянетних
летовищ. Генеральний штаб атомово? доби.
   - О-го-го! - Я не знаю, я не знаю. Це  вже  будемо  не  ми,  мiй  милий
друже, - казала вона, заплющивши очi, нiби намагалася щось уявляти.
   - А чому не ми? Вашi предки осво?ли цю землю i надали ?й стиль  i  тон.
Добрий стиль i добрий тон, - казав я.
   - О ви! О ви! Ви мрiйники. Але я вам вiрю. О, я  вам  вiрю!  Скажiть...
Яку ви любите музику ? - несподiвано запитала вона.
   - Грiга, - вiдповiв без надуми я.
   - I я також. Зайдете до мене - почастую вас "Пер Гiнтом". Нашi люди  не
завжди вас розумiють.
   - А чи ?м конче треба нас розумiти. Важливiше, щоб ми розумiли ?х. Вони
нам нiчого не боргують. I ?м не конче треба вiдчиняти нам всi дверi,  буде
краще, коли ми навчимося вiдчиняти ?х самi. Наша стара Европа  зобов'язу?,
вона навчила нас зарозумiлости.
   - Не нарiкайте на вашу стару Европу, - казала вона.
   - О, нi! Це не нарiкання.  Це  чванство.  Вибачте.  Цi  розмови,  кажу,
повторялися i стали необхiднiстю наших  вза?мин,  iнколи  при  цьому  була
також Катруся, яка уважно до всього прислухалася,  але  сама  не  забирала
слова. Тiтка Ен сво?ю ма?статною незалежнiстю викликала у Катрусi  почуття
незаперечного авторитету, але разом з цим ?? мовчазна покора була  великою
?? перевагою, можливо, над нами всiма.
   В кожному разi, вони любили мо? товариство, а я любив ?х, лишень  я  не
мав для цього вистачально  часу.  Нашi  рiдкiснi  зустрiчi  були  при?мним
вiдсвiженням  наших  вза?мин,  але  поза  тим  я  по  старому  любив  свою
его?стичну самоту, виповняв нею весь свiй простiр, розбавляв ?? музикою  i
згадками про Лену, з якою вiд весни обiрвались усi контакти. Iнколи ця  ??
вiчна присутнiсть у мо?й пам'ятi ставала для мене обтяжною i я  вже  шукав
можливости ?? забути. Вона напевно вже стала матiр'ю  того  "янголятка"  i
напевно  ??  наставления  до  мене  змiнилося.   Весь   той   гльобальний,
унiверсальний i абсолютний  простiр,  який  лiг  мiж  мною  i  нею,  давав
вистачально спроможности заглушити нашi старi болi.
   Вона вiдiйшла до Европи i тим самим розчинилася у  тому  ностальгiйному
свiтi. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далi i далi  вiддаля?ться
у простiр часу. Пригадую Европу з останнього враження  -  затока  Ля  Манш
повита серпанком  першо?  осени,  розторощений  Гамбург  i  далекi  береги
Британi?, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царiвною...  А
разом бiль, i туга, i розпач. Вiдчував, як рвалось  корiння  тисячолiть  в
глибинах мого ?ства з переконанням, що мо? вигнання в цi  простори  океану
закри? назавжди дороги назад. Чи моя  Лена  зможе  ?х  вiдкрити?  Чи  нашi
тисячолiття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тiй  сво?й  землi
предкiв, з тим сво?м "янголятком".
   I враз, не хотiлося вiрити, коли одного вечора, прийшовши з  роботи,  я
знайшов у  сво?й  поштовiй  скринцi  чималий  конверт  летунською  поштою,
адресований зi Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене  пропасницю.
Щастя, що поблизу не було Катрi. Я нетерпляче розiрвав  конверт  у  якому,
крiм листа, було багато витинок зi шведських газет i  який,  з  величезною
виразнiстю, нагадав менi Лену навiть, здавалось, ?? запах. I  писала  вона
дослiвно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що
мiй довгий, впертий терпець урвався i я мушу Тобi писати. Тужу  за  Тобою,
як тужила завжди, а вiддалення, якого я шукала, як лiку, спричинило лишень
загострення болю. Здалека наше минуле вида?ться  казкою,  а  наша  остання
зустрiч пiд тими яблунями, якi  в  мо?й  уявi  цвiтуть  завжди,  лиша?ться
незабутнiм сном. Я мусiла тiкати, бо боялась гiстерики, мiй добрий чоловiк
терпiв тяжко, i ми погодились на цю розлуку, як курацiю.  Я  обiцяла  йому
"поправитись".
   I мала чималий успiх... У Стокгольмi менi вдалося органiзувати виставку
(довiда?шся, як що зможеш зрозумiти, з газетних витинок),  пiзнала  багато
цiкавих людей i все, здавалось, гаразд, за вийнятком...  Але  я  тримаюсь,
змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти зна?ш, яка я нерозумно вперта.
   Привiт МО?М яблуням. Напевно давно одцвiли i вродили червонi, червонi -
хотiла б вкусити. Озвися! Вiчнiсть Тебе не  чула.  Твоя  завжди  -  завжди
Твоя, неможливо Твоя! "Нiколи не забуваюча"!"
   Пiсля цього, що мав робити? Пiти й повiситись? Що сказати  Катрусi?  Як
зустрiтися з тiткою Ен? Як вiднайти рiвновагу? I що  це  за  така  пошесть
загнiздилась у мо?й природi? Лист  прийшов  сливе  напередоднi  славетного
балю iнженерiв у тому знаменному готелi Роял Иорку, на  якому  я  i  цього
року невiдмiнно мусiв бути, на цей раз з  Катрусею.  Лист  прибув  вчасно.
Куля далекого прицiлу. Атентат на мiй спокiй.



   VI

   Але все таки ми з  Катрусею  танцювали  на  балi  iнженерiв,  тiтка  Ен
виряджала нас на цю iмперзу  з  такою  увагою,  нiби  вiд  цього  залежала
майбутнiсть всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла  закляття...
Катруся мала широку, рожеву, брокатову  сукню  i  нагадувала  чи  не  саму
Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим,  чорним  одягом  з  слiпучо
бiлою манiжкою i виглядав не гiрше мiнiстра  ?дена  в  часи  його  молодих
рокiв. А коли ми виходили з дверей будинку тiтки Ен, де на нас  чекав  мiй
освiтлений "Меркурiй", ми виглядали, як королiвська пара, яку  ма?  вiтати
салют гарматнiх сальв. Коли ж  ?хали  заповненою  машинами  автодорогою  в
напрямку Торонта, Катруся сидiла поруч мене, як зачарована  принцеса,  яку
чарiвний принц визволив з лабет заморського царя Салтана i вiз пiд вiнець.
Вираз ?? блаженного обличчя зраджував гордiсть,  щастя  i  безпечнiсть.  Я
вдячний  долi,  що  вiдомий  пострiл  зi  Стокгольму   не   заторкнув   ??
зачарованости, менi пощастило обiйти  цю  подiю  мовчанням,  а  самий  мiй
лiричний, розгублений вигляд не викликав пiдозрiння.  Чи  мав  я  моральне
право на цю дволичнiсть, хай вирiшають боги небес.
   На балi було видимо  -  невидимо  землякiв  обох  статей,  з  перевагою
молодi,  якi  зосереджено  i  вiддано  танцювали   пiд   вiдому   оркестру
Березовського, що ?? вiд входу не було видно за масою  барвисте  одягнених
рухливих фiгур,  що  ритмiчно  плавали  у  залитому  димом  просторi.  При
широкому рухливому буфетi,  заставленому  величезною  кiлькiстю  пляшок  i
склянок, я зустрiв легiони представникiв нашого молодого бiзнесу,  якi  за
останнi пару рокiв набули стилю сво?? касти, мали повнi округлi  переважно
густо-рожевi  обличчя,  масивнi  торси  i  загадковi  погляди  з  не  дуже
стабiльними  рухами.  Мiж  ними  багато  знайомих,  якi  зустрiчали   мене
бурхливими привiтаннями "як ма?мось", замовлялись  звичайно  новi  склянки
рай чи скач? Звичайно рай iз севен-ап, або джiнджерел i звичайно з льодом.
Зi мною невiдступне була Катруся i це визволяло мене вiд надмiрного впливу
буфету, ми постiйно спiшили  на  поклик  оркестри,  мiшалися  в  загальний
коктейль, вiталися зi знайомими, танцювали ча - ча... Не вiдомо, чому я не
бачив шановного Снилика,  хоча  вiн  обiцяв  "там  невiдмiнно  бути",  але
несподiвано наткнувся на не менше шановну Зiну,  яка  танцювала  обтягнута
щiльно блискучою, як парча, сукнею зi сво?м новеньким, щойно з пiд  вiнця,
чоловiком дуже виразного iталiйського типу. Налетiла також й  Галина  Дуб,
також щасливо одружена з власником  яко?сь  майстернi  i  напевно  нарештi
вдоволена долею. А також, з певно? вiддалi, уникаючи  наближення,  помiтив
мою чарiвну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнiвалась на мене  i
напевно була конфiденцiяльною кореспонденткою мо?? стокгольмсько? вiзi?.
   За других вiдвiдин буфету наткнувся нарештi на Снилика. Це  був  фурор!
Забивало дух.  Його  оточили  молодi  студентки,  вiн  фундував  коктейлi,
вiдбивався вiд танцiв, мав облиту  вином  бiлу  манiжку,  на  правiй  щоцi
виразний знак мальованих уст i цiлу купу наплутаного на ши? серпантину.  -
Чи ти часом не з Гава?в? - запитав я його. - А! Катруся! - заспiвав вiн  у
вiдповiдь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали  i  понесли  вихором  у
танець. Снилика полонили студентки. I в такiй дикiй вирвi я опинився лицем
в лице з Мартою.
   Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зi  сяючими  очима  на
рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними  кармiновими  устами.  -  О,
нарештi! - викрикнула вона надхненно. - Що це ма?  значити?  -  запитав  я
театрально. - Нарештi побачила вас. Цiла вiчнiсть. Це так дотриму?те  вашi
обiцянки? - казала вона. - Хiба це було давно? - Скажете, не давно?  Цiлий
рiк чекаю. - Мене це зворушу?. Чи не дозволите на ча - ча ? - Ми танцювали
цей гротесковий танець тупання на одному мiсцi одне  проти  одного,  Марта
грала очима, тупала  ногами,  вихилялась  торсом,  я  намагався  триматися
ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання  скiнчилося,  Марта  взяла
мене пiд руку i сказала: - Але ви, Павле, направду родженi в сорочцi. - Як
це треба розумiти? - I де ви берете тих красунь? - Ласкава Божа долоня.  -
Зрадьте й менi ?? та?мницю. - А може ви ?? зна?те. - Коли  б  знала  -  не
просила б ласки iнших. Iнколи ми не зна?мо, що ма?мо. - Можливо,  можливо.
Чому нiколи не заглянете? - Зна?те, якi ми завантаженi. - Чи ви  для  всiх
такi завантаженi? - На жаль, для всiх. I для себе самого. - А  чи  ви  хоч
коли згаду?те? - Навiть багато. -  А  чи  догаду?тесь,  що  вона  за  вами
тужить? - Як смiю? - I тужить, i чека?, i даремно  вигляда?.  -  ??  голос
здригнув i урвався, у мене забракло слiв, настала мовчанка.  Заграла  знов
оркестра, на цей раз танго, i ми танцювали вдруге. Я  вiдчував  ??  тепле,
пружне тiло i здавалося, що воно випромiньовуе якесь особливе  хвилююче  i
п'янюче вiбрування... I при цьому я гостро i дошкульно вiдчував Лену.
   А коли скiнчився танець, я вiдвiв Марту до ?? товариства, привiтався  з
Михайлом, що сидiв при столику i був  весь  понятий  гарячою  дискусi?ю  з
якимсь добродi?м у великих окулярах. - А як по тво?му, Павле, - питав  вiн
мене. Чи ми повиннi тут лишитися назавжди, а чи  вертатися  назад,  як  що
буде нагода? Ми ось тут з iнженером Семковим ведемо про це дискусiю.  -  Я
ще не маю рiшення, - вiдповiв  я.  -  Ви  ще  вага?тесь?  -  запитав  мене
iнженер. - Скорiше - про це не думаю, - вiдповiв я. - А я думаю,  -  казав
iнженер. I переконаний, що нiхто з  нас  i  при  нiякiй  погодi  назад  не
вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто i для чого  ма?  нас
там чекати?
   - Напевно ? й такi. Та справа там не скiнчена, - вiдповiв я. - Але  яке
нам до того дiло? - казав iнженер. -  Велике.  Ми  там  дещо  залишили,  -
вiдповiв я. - Хiба не знанi могили предкiв, - казав iнженер.
   - Це також аргуменг, - казав я. - Хiба для тих, хто  дивиться  взад,  -
казав iнженер. -  Щоб  бачити  наперед,  треба  конче  дивитися  назад,  -
вiдповiв я. - Але що нам тут браку??  -  питав  вiн  далi.  -  Нiчого.  За
вийнятком минувшини.
   Менi ця мова, а особливо ?? тон, а головне мiй тон, не дуже  подобався,
а тому я вiдiйшов. При вiдходi iнженер подав менi чарку вiски зi содою. Ми
пiдняли чарки. - За згоду! - казав вiн. Ми випили, а Марта  заперечила:  -
Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрiбна нам згода? - Ми  не  говоримо  про
вас, шановна панi, - казав iнженер. Я не дослухав кiнця  цього  дiялогу  i
вiддалився.
   У цей час велика заля виглядала нiби в  нiй  бушував  гураган  Дора,  у
рiзних ?? кiнцях вже лунали степовi, розлогi пiснi i нагадували укра?нське
село, коли набирали рекрутiв. Я пив помiрковано, мене стримував "Меркурiй"
з його гаслом "хто ?де - не п'?, а хто п'? - того везуть", але Катря  пила
i впилася, i була чудова. ??  розхапували  на  танець,  а  в  тому  навiть
Снилик, заприсяжений ворог "теперiшнiх танцiв", який встиг  вирватись  вiд
сво?х юних поклонниць i запопадливо крутився з Катрусею у  дикому  вальсi.
Катруся була екзальтоване захоплена, вона  закладала  менi  за  шию  руки,
прилюдно цiлувала i казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий?  -  Всi  нас
вважали за наречених i ми тiльки й чули: Коли ваше весiлля? Коли нарештi у
вас гуля?мо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але  "коли"
дискретно замовчувалось.
   О годинi четвертiй рано ми були дома, по дорозi, в товариствi  Снилика,
Медикiв i Боярiв, ми затримались у китайському ресторанi  на  Лейк  Шор-i,
з'?ли вечерю з  рiзних  "шрiмсiв",  випили  добру  каву,  багато,  голосно
гомонiли, Марта вимагала ?хати до не?, Снилик залицявся до Катрусi, Медики
намагалися стримати  нашi  бурхливi  темпераменти  в  межах  пристойности,
китайцi поглядали на нас загадково, ми довго не  могли  розстатися,  довго
прощалися,  жiнки  облiпили  нас  сво?ми  кармiнами,  а  коли   все   таки
розiрвалися i коли ми з Катрею прибули до нашого  дому,  вона  вiдмовилась
йти до себе, а  обнявшись,  пiд  мажорний  осiннiй  шум  вiтру,  головними
сходами, через веранду, як два злитi  у  один  привиди,  побрели  до  мого
зачарованого темнотою дому. I тут Катруся,  як  була  у  сво?й  брокатовiй
сукнi, кинулась н