гою, зможете  там  мешкати,
як  ?пископ.  Три  кiмнати  й  кухня.  Додайте  за   три   сотнi   старого
"фольксдойча" i до?жджатимете до вашо? роботи, як мiнiстр, значно  скорiше
вiя гайвей Квiн-Елiзабст, нiж тут трамва?м. Пiв години дороги.
   Цього було абсолютно досить, я був цiлком готовий, але Снилик все ще не
скiнчив: - А головне... Чи ви зна?те, що це взагалi  значить?  За  два-три
роки ви сво? акри помножите два-три рази. Мi-нi-мум! Ручаю вам головою. Ви
дiстанете за кожний акр десять тисяч. Це ж iдеальне мiсце пiд будову.
   Пiд будову? У мене закрутилось в головi. Будова моя магiчна мрiя,  щось
будувати - нi! Я готовий не повiрити. Хотiлося скорiше бiгти,  бо  що,  як
воно втече. - Коли можемо це бачити? - вирвалось у мене спонтанно.
   - Котра це у нас година? Четверта. Хочете - ?демо зараз!
   - ?демо! - викрикнув я i мало не вдарив об стiл кулаком.
   А за якiсь там десять-п'ятнадцять хвилин, ми вже  сидiли  в  розкiшному
Фордi Снилика, який виплутувався з мiських вулиць, виринав на гайвей  Квiн
Елiзабет, набирав розгону i зi швидкiстю сiмдесят миль на годину, вiз  нас
у напрямку пiвдня. За двадцять п'ять хвилин тако? ?зди, ми повертали влiво
на лiнiю дев'ять, пересiкли кiлька вуличок  i  ви?хали  на  довгу,  просту
висаджену коренастими соснами алею,  здовж  яко?,  з  обох  бокiв,  стояло
багато  ультра  новеньких,  чепурних,   мешканевих   котеджiв-бангалов   з
пречудовими зеленими травниками, старанно плеканими квiтниками i  добрими;
просторими гаражами. У мене загорiлись очi. Це був кiнець жовтня...  Листя
сипалось    зливою.    Жовто-iржава-кривава    барва    заливала    землю.
Довго-шпильковi, густо-зеленi зi  широкими,  парасоляними  коронами  сосни
шумiли на вiтрi. Починало темнiти.
   За одним новеньким  бангалом  у  саду  яблунь  з  побитим  приморозками
квiтниками, ми повернули вправо i в'?хали на  просторий,  порожнiй,  густо
зарослий  посохлою  тварою  простiр,  вiдгороджений  вiд  але?  занедбаним
живоплотом пiд рядом високих сосон. Злiва, збоку стояло п'ять  коренастих,
майже здичiлих яблунь, а далi за ними  в  зарослому  гаю  з  ту?,  ясенiв,
кленiв i кущiв бозу,  стояла  простора,  двоповерхова  з  мезонiном  вiлла
колонiяльного стилю з  вiдкритою  задньою  терасою  i  округлою,  за?здною
площею перед ренесансовим портиком входу. Далi просто вiд вулицi, у густих
кущах  диких  оливок  i  заростiв  бозу,  виднiвся  невеличкий  котедж   з
посiрiлим, дерев'яним будиночком бiля нього. Далi за котеджом,  спадом  до
низу, стелився зарослий сухим високим бадиллям всiляких бур'янiв город, що
сягав до зарослого кущами й  деревами  невеличкого,  з  глибоким  рiчищем,
потоку, за яким далi барвiв барвами осени  густий  гай.  Злiва,  за  межею
городу  знаходився  гарно  упорядкований  сад,  чи  парк   зi   стриженими
травниками,  дорiжками,  лавицями,  кiлькома  тополями   i   велитенською,
широкою, косатою вербою.
   Усе  це  разом  творило  привабливий  шматок  незужитого  простору,  на
серединi якого гордовито красувалася барвиста  таблиця  "фор  сейл"  фiрми
мого шановного приятеля i я мiг лишень дивуватися, звiдки  i  як  вiн  про
такi речi  довiду?ться.  Ми  йшли  просто  вниз  високою  засохлою  травою
перемiшаною з люцерною, звiробо?м, петровим батогом, ромашкою та  всiлякою
iншою рослиннiстю, яка бурхливо тут росла i давала схорони-ще для  безлiчi
живого лiтаючого, повзучого i стрибаючого сотворiння. Ми i  тепер  вигнали
кiлька дивних птахiв, можливо фазанiв, якi з обуреним крекотом,  вирвалися
з трави i полетiли в напрямку сусiднього парку. Ми так дiйшли  до  низу  з
його потоком, що був зарослий широкими кущами глоду, по якому велися вверх
i розкладалися на всi боки повзучi рослини, подiбнi до дикого винограду чи
плюща, чи хмелю - я не гаразд розбирався у тих вiдмiнах ботанiки, як також
менi не легко було встановити i назвати багатто з тих високих  i  широких,
подiбних  до  ясеня,  дерев  якi  повзносились  понад  кущами  i   творили
привабливу атмосферу пралiсу, з якого весь  час  стiкала  барва  осiннього
сезону. Одно з дерев було брутально повалене бурею i його  два  рази  вища
вiд мене корiнище мальовничо i  загрозливо,  нiби  замок  лiсових  гномiв,
сторчало над самим потоком.
   Рiчище потоку було глибоке й порване, на днi якого в сумрацi  гущавини,
булькотiла по камiннi вода, яко? не було видно. Така мелянхолiйна,  забута
iдилiя, що так прекрасно пригадувала спогад про цю кра?ну з часiв  iндiян,
дармащо зараз за ?? межею стояли бiлi впорядкованi бонгала, у вiкнах  яких
почали  появлятися  привабливi  вогнi  вечора.  Це  був   шматок   минуло?
невинности i навiть було шкода нiвечити його  непорочнiсть  i  iм'я  наших
цивiлiзацiйних примх.
   У мо?й думцi я вже жорстоко розправлявся з  тим  простором,  мо?  пляни
очищали i краяли його на шматки, я вже  бачив  тут  на  мiсцi  бур'янiв  i
фазанячих гнiзд бозна якi витiвки нашо?  вибагливо?  предистинацi?.  Беру!
Розумi?ться! Рiшено! Це вже мо?.  I  враз  я  гостро  вiдчув,  як  в  менi
прокинувся мiй заколисаний всiлякими доктринами  iнстинкт  власности,  Вiн
був живий i хижий, i запопадливий, як голодний звiр. - Беремо! - сказав  я
в голос зовсiм до себе, хоча стосувалося воно до  мого  приятеля  Снилика.
Здавалось, мiй голос  виходив  з  пiдземелля,  з  якогось  льоху  за  семи
замками... I раптом я вiдчув також спрагу, мо?  уста  засихали,  я  втягав
широко вогне повiтря зi запахом цвiлого листя. Це може бути мо?? - питав я
себе здивовано. I нiхто не буде перечити? I вважати мене  за  злочинця?  Я
можу робити, що захочу? Я знав цi питання, вони звучали на?вно,  але  вони
були в мо?й  концепцi?  життя  невiд'?мним  складником,  з  яким  я  мусiв
рахуватися. Тепер, по довшому часi, менi навiть не хочеться вiрити,  що  я
мiг такими питаннями так поважно займатися.
   Снилик був помiтно вдоволений, його амбiцiя  виразно  трiюмфувала,  вiн
позирав на мене скоса i його мiцнi, вольовi  уста  кривилися  у  сво?рiдну
подобу усмiшки. Ми мовчазно домовились i що залишалося,  це  зайти  он  до
тi?? будови там далi на горбку, на подвiр'ю яко? перед входом стояло  тро?
авт рiзнiх кольорiв грайливо освiтлених свiтлом двох бронзових лiхтарiв  з
обох бокiв входу. Всi нижнi великi вiкна  тi??  будови  привабливо,  крiзь
спущенi жалюзi?, свiтилися i вже здалека було видно, що там за ними мусить
бути тепло i весело. Ми пiдiйшли до високого з рiзьбленим портиком  входу,
що  нагадував  можливо  часи  Вiкторi?  i  застукали   мiдною   стукалкою,
прикрiпленою до дверей клямрою у виглядi пащеки лева.
   Нам вiдчинила, як менi показалося, високого росту  красуня  з  рожевими
щiчками у бiлому, кокетливому фартушку, яка нагадувала менi одну  реклямну
голiвку з цигарок "пле?р". Вона була русява i  свiтло,  що  падало  згори,
робило ?? русявiсть ще бiльше ясною i вражаюче гострою. Не було  видно  ??
очей, але я вже робив заключения, що вони синi, як небо i яснi, як  сонце,
бо взагалi це був  настрiй  захоплення.  А  ще  бiльше  здивування,  коли,
побачивши нас, наша русявка виразно зрадiла i нашою мовою викрикнула: - О!
Пан Снилик! Дуже i дуже при?мно! Заходьте! - Добрий вечiр, панно  Катрусе!
- вiдповiв на це Снилик. Чи могли б ми бачити панi Сомерсет?
   Менi одразу пригадався Сомерсет - Моум - улюблений мiй автор,  якого  я
не так давно читав i якого тематика так нагаду? нашу власну  атмосферу.  -
О, розумi?ться. - сказала Катруся.  Я  зараз...  Буде  рада.  Вона  трiшки
занята, - додала Катруся i вiдiйшла до просторого, притьмарено освiтленого
сальону, звiдки  було  чути  гармiдер  багатьох  людей.  Ми  залишились  у
широкому голi зi сходами до верхнього поверху, присiлi? до малого  столика
на  якому  лежала  телефонна  книга  Торонта.  Незабаром  появилася   панi
середнього росту,  рокiв  понад  п'ятдесят,  дуже  благородно?  постави  з
вилинялим, розбитим, рудим волоссям. - О! Мiстер Снилик! - зрадiла вона. Я
був знов вражений, самi вигуки. - Дуже гарно. Прошу ось сюди, -  запросила
вона до малого бiчного злiва сальонику з тяжкими, м'якими меблями,  яко?сь
тьмяно зелено? декорацi?, вказала нам на два фотелi зi столиком, на  якому
вже стояла попiльниця вщерть заповнена недопалками,  з  повiтрям  у  якому
дуже гостро домiнували запахи тютюнiв. - О,  мiстер  Снилик:  -  повторила
вона. Було помiтно, що вона  пiд  алькогольними  впливами  i  ма?  гарний,
вибуховий настрiй. - Що ви принесли менi цiкавого? Дозволите чарку? - i не
чекаючи вiдповiдi, гукнула до дверей. - Кетрен! Двi скач i сода! Чи  добре
я вибрала? - Ми погодилися. - Отже, що ви менi принесли?
   - По перше, шановна панi, оцього ось молодого  пана...  який  хотiв  би
стати вашим сусiдом, - вiдповiв Снилик.
   Панi Сомерсет глянула на мене зацiкавлено, я вiдповiв ?й  посмiшкою.  У
нiй було щось елементарно-приваблююче i безпосередньо-при?мне. - Я шкотка,
- казала вона, - ви укра?нцi. Моя Кетрен мене  переконала,  що  ми  можемо
гарно розумiтися.
   Увiйшла Катруся з тацею чарок. - Прошу, панове... Мене вибачте,  я  вже
готова, Я трохи п'ю. Минулого лiта я побувала в Англi?. Як вам  сказати  -
Европа гарна, але ми вже не тi. Тягне сюди й туди - океан  це  наш  подiл.
Але тут у нас... Що можна сказати? Я люблю наше вiдлюддя... Це...  -  вона
помiтно намiрилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому вiн делiкатно
повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, вiн  ще  делiкатнiше  з
виразною настановою  перемоги,  заявив,  що  вiн  ма?  намiр  прийняти  ??
пропозицiю, лишень з маленькою коректою, тобто вiн  контр-пропону?  десять
тисяч готовими грiшми, якi зобов'язу?ться передати  на  ??  конто  за  два
тижнi вiд сьогоднiшнього дня.  Панi  Сомерсет,  зда?ться,  зрозумiла  мого
приятеля цiлковито, вона посмiхнулася i одразу без вагання, з  тi?ю  самою
вдоволеною посмiшкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку  на
високому роко-ковому столику, викликала якогось пана i сказала:  -  Мiстер
Смiт! У мене тут оферта на мою дiлянку. Коли ви будете до диспозицi??  Два
днi? Гаразд. Дякую. Отже, панове, - звернулась вона до нас.  Ще  по  однiй
скач. За два днi мiй адвокат чекатиме вас... - Така то адреса  i  така  то
година. Ми випили ще по однiй скач, заручилися  ще  кiлькома  подробицями,
обiцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з  безлiччю
комплiментiв i подяк розпрощалися...
   Було темно i накрапав дрiбний дощ, чого  ми  не  сподiвалися.  Хотiлось
оглянути ще й "мiй" котедж, що стояв збоку закинуто у темнiй вiддалi,  але
вiн був замкнутий, тому ми лиш змiнили табличку "фор сейл" на  "солд",  ще
раз загально глянули на весь той поземок, що менi якось особливо iмпонував
сво?ю принишклою, романтичною  загадковiстю,  нiби  е  ньому  зберiгалася,
якась казкова та?мниця.
   Цiлу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви ?лисавети у
ритмi i темпi безконечно? рухливо? низки бiлих i червоних  свiтел,  я  був
весь пiд враженням тi?? казково? та?мницi. Менi  також  видавалось,  що  я
потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя  ще  не
продана,  що  матиму  непосильний  борг,  безлiч  нових   турбот,   працi,
вiдновлення котеджу, переселення, до?жджання кожного дня до мiста. Але всi
цi страхiття мос? казки я  мав  намiр  подолати  помахом  однi??  чарiвно?
палочки "гокус покус". На мене найшла божевiльна легковажнiсть i я прийняв
?? виклик.
   Зрештою, не було вiдступу, дiло пущене в рух,  манера,  з  якою  Снилик
робив це чудо, мене збивала  з  нiг,  здавалося,  вiн  нiде  й  нiколи  не
вага?ться, швидко i коротко дума?, а ще швидше й безпосереднiше дi?.  Його
динамiчна  настирливiсть  механiчно  впливала  на  людей,  заражала  ?х  i
змушувала дiяти в його ритмi.
   Ми обидва знали, що наше  пiдпри?мство  не  зовсiм  безпечне,  що  воно
наскрiзь фантазiя, але нiхто з нас про це не  говорив,  ми  вдавали  людей
абсолютно безпечних, нi одна  рисочка  нашого  вигляду  не  смiла  зрадити
якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пiзнiше, а поки  що
ми робимо. В головi ро?лося вiд безлiчi найодчайдушнiших плянiв, я  уявляв
себе в ролi великого пiдпри?мця, органiзував будiвничу  компанiю,  будував
цiлi дiльницi будинкiв, мо? люди по всiй провiнцi?,  мо?  машини  по  всiх
дорогах. Тим часом я при землi  i  мiркував  над  тим,  як  саме  найкраще
вiдновити мiй занедбаний котедж i як до нього вселитися...
   Пiд цим настро?м в'?жджа?мо до Торонта i пiд'?жджа?мо  до  мо??  вулицi
Глен, де на самому перехрестi  нам  пере?хало  дорогу  авто-танк  опалово?
оливи фiрми "Днiпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак,  коли  той
танк повний. Будемо надiятись, що вiн повний.
   З таким настро?м ми розпрощались зi Сниликом, я обережно наближався  до
дому, на половинi Боярiв притьмарено  свiтилося,  i  менi  було  треба  ?х
бачити. Пiсля славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрiчi з ними, але
тепер я мусiв це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не  так
легко менi вдасться.
   I був при?мно розчарований. Бояри зустрiли  мене  сливе  радiсно,  панi
Марта, у сво?му елегантному халатi, поралась у кухнi, а  пан  Михайло,  як
звичайно пiсля працi, сидiв у фотелi бiля ватрана пiд лямпою у  домашньому
одiннi i читав свiй невiдмiнний "Телеграм". Марта вийшла менi назустрiч  i
поспiхом, здавалось розгублено, казала:  -  Дуже  гарно,  що  ви  про  нас
ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнiвались.
   - Завiщо? - вiдповiв я тоном найщирiшо? невинности.
   - Що ми тодi без вас вiд'?хали. Але менi так розболiлася голова... Хiба
то був баль? Дiм божевiльних. Такого безладдя я ще не бачила... Але  ви...
надiюсь, не ка?тесь? - казала вона з ноткою  лукавства.  -  О!  Нiчого,  -
вiдповiдав я далi невинне. - Ви щойно з дороги i може  голоднi?  -  питала
вона далi. - Нi. Гарно дякую. Недавно  вечрряв,  -  вiдповiдав  я.  -  Маю
чудову шиночку... I голляндський сир... I салат з крабiв, - гомонiла  вона
спокусливо. - Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, - настоював я  на
сво?му. - А з ким це ви при?хали? - несподiвано запитала вона. -  3  таким
добродi?м, мабуть вам знаним Сниликом, - вiдповiв я з пiдкресленою увагою.
- А чи не була це часом якась Сниличка?  -  невгавала  вона.  -  Нi-нi-нi!
Справжнiй, грубий, майже лисий Снилик, - вiдповiв я. - Чи не захопились ви
часом бiзнесом? - запитала вона з виразною ноткою iронi?. - А чому б нi? -
вiдповiв я на це. - Бiзнес? Ви i бiзнес! - викрикнула вона. - А чому б нi?
- повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, нiби мiж нами одразу
мала початись вiдома суперечка.
   Михайло вiдчув це також, вiдложив свою газету  i  мабуть  хотiв,  було,
також щось сказати, але Марта мiцно тримала стерно  розмови.  -  Бо  ви  i
бiзнес - рiзнi поняття, - казала вона.
   - Це вимага? пояснення. Що по вашому Я?
   - Якесь... Щось... О, не кажiть. Я вас так знаю. Зрештою, не мо? дiло.
   - А от уявiть... - почав, було, я нетерпеливо, - я саме цим зайнявся. I
пропоную вам одне дiло.
   Михайло, що сидiв i чекав на свою чергу,  повернувся  остаточно  в  наш
бiк.
   - Цiкава, цiкава, - сказала Марта з подво?ною сплою iронi?  з  виразним
бажанням знищити мене остаточно.
   - Продаю свою хагу. I пропоную це дiло вам, - вiдповiв я нагальне.
   - Хочете тiкати? Вiд нас? - вирвалось у Марти.
   - Чому тiкати? Справа значно простiша: потребую грошей.
   - Навiщо вам грошi ?
   - Кажу ж, що бiзнес.
   - Але ж ми тiльки що купили авто, - майже перелякано сказала Марта.  ??
настрiй одразу змiнився з грайливого на розгублений.
   - Iдеальне по?днання: авто плюс хата, плюс...
   - Але ж, Михаиле, - перебила мене Марта тривожним тоном.
   - Почекай,  почекай,  -  озвався  нарештi  й  Михайло.  -  Дай  сказати
чоловiковi слово. Хочемо знати, в чому справа.
   - Справа дуже проста. Берусь  за  дiло...  Потребую  готiвки...  Продаю
хату.
   - Чому тепер? Так скоро? - хвилювалася Марта.
   - Трапилась робра нагода. I мушу ?? вивжити.
   - Не так зараз. Не сьогоднi. Ми ще не готовi.
   - Яка рiзниця? Сьогоднi - завтра. Платите  комiрне...  Додайте  десяток
долярiв i ма?те власний дiм.
   - Але ж, Михаиле! - зовсiм хвилювалась Марта. Ми ж не ма?мо  нiяких  на
це засобiв.
   - Почекай, почекай.  Не  хвилюйся.  Дай  сказати  чоловiковi  слово,  -
твердив сво? Михайло.
   - О! Я не розумiю... Що за така наглiсть... Вiн вже все сказав.
   - Нiчого не сказав. Однi оклики. Як це  ма?  бути,  що  ма?  бути,  якi
умови, - казав спокiйно Михайло. Йому ця iдея виразно сподобалась.
   - Ми не ма?мо засобiв, - не здавалась Марта.
   - Хто ма? засоби? А навiщо благородне слово кредит ? Стiльки  банкiв...
Грошi ?, реальнiсть ?. З  кожним  роком  грошi  падають,  з  кожним  роком
реальнiсть росте, - пiдливав до вогню оливи я.
   - Ми думали... Аж десь... На весну, - бснте жилась Марта.
   - Що купите тепер за доляра -  на  весну  коштуватиме  п'ять  вiдсоткiв
бiльше. Цiни на реальнiсть ростуть, мiсто росте...
   Мо? аргументи вплизали,  Михайло  помiтно  зацiкавлювався,  Марта  далi
перечила, але коли дiйшло  до  остаточного,  Михайло  забрав  слово,  його
цiкавила цiна, я переказав думку Снилика, мовляв це мало  б  виглядати  на
п'ятнадцять тисяч, але  коли  йдеться  про  друзiв  i  коли  обiйтися  без
посередника,  можна  говорити  про  знижку.  Говорили  далi,   наша   мова
споважнiла, обговорювали подробицi, виринали  все  новi  i  новi  питання,
Михайло гарно в цьому розбирався, вiн направду цим пляном цiкавився,  хоча
вiн виринув трохи заскоро.
   - Навiщо, скажiть, така наглiсть, - питала пригноблено Марта. - I що це
за така вигадка? Чи не дума?те переселятися до Монтреалу?  -  вирвалось  у
не? з пересердя... Очi ?? сердито бiгали i здавалось, вона хоче на  когось
кинутись.
   Менi видавалось це дивним, я делiкатно посмiхнувся.  -  Переселитись  -
так. Лишень в протилежний бiк. До Оквiлу! - сказав  я.  Марта  невдоволено
замовкла,  а  Михайло  натомiсть,   також   збентежений,   виявив   бiльше
зацiкавлення, заявив, що йому ця iдея подоба?ться, хоча  зараз  годi  щось
остаточно сказати, бо це треба обмiркувати, а тодi дати вiдповiдь. Коли це
може бути? Можливо завтра.
   На цьому поки що скiнчилося. Я попрощався з  Боярами,  пiшов  до  себе,
щось по?в, передягнувся в робочий одяг i  вiдiйшов  на  нiчну  змiну.  Мо?
машини крутилися сьогоднi бадьорiше, я мав надiю, голова  працювала,  думи
будували пляни, мрi? - фантазi?, я  на  нових  плятформах,  пiдомною  жива
реальнiсть i все здавалось в найкращому порядку за вийнятком одного,  чого
я спочатку недобачив, що я не мав анi хвилини спокiйно?, а  весь  час,  як
годинник, крутився довкруги тi?? само? мов?  справи.  Я  не  мiг  спокiйно
спати, анi ?сти,  менi  снилися  будинки  i  булдозери,  моя  ?жа  не  так
смакувала, а мо? очi виглядали втомлено. Але втоми я не  почував,  це  був
наркоз, який тримав мене в постiйному напруженнi.
   Другого вечора я дiстав вiд Боярiв вiдповiдь. Вони беруть хату.  Це  ?м
вигiдно. Не матимуть посередникiв, не мусять  переноситись.  Того  ж  таки
вечора я подзвонив Сниликовi, що моя хата продана, вiч був здивований, але
вдоволений, вказав на свого адвоката пана  Гуменного,  що  на  вулицi  Бей
напроти мiсько? радницi, який мав би полагоджувати мо? формальностi.
   Наступнi  днi  були  виповненi  тими  формальностями.   Я   побував   в
Укра?нськiй Кредитовiй Спiлцi при  вулицi  Каледж,  побував  у  Канадськiй
Гiпотечнiй компанi? при вулицi Бей, разом з  Сниликом  вiдвiдали  адвоката
панi Сомерсет у Оквiлi. Усi тi справи вимагали уваги i часу, але точно  за
два тижнi, пiсля нашо? вiзити у панi Сомерсет, ми могли ?й вручити чека на
десять тисяч i тим самим я  став  власником  двох  i  пiв  акра  простору,
старого котеджу i нових шiсть тисяч боргу.
   Це не було зле. Була осiнь, початок листопада, довгi ночi, голi  дерева
i замазане небо. Звичайно у такий час я переживав втому, депресi?,  iнколи
катари, границя зими й осени наводила на мене такий самий жах,  як  колись
границя вiйни, пригадую цiлi тижнi мрячних днiв i ночей з чорним настро?м,
чорними думами, особливо коли я був сам i коли обривались надi?... На  цей
раз, здавалось, я мав найбiльше причин для таких настро?в, я був  напрапду
осамiтнений, я часто вечорами, прибувши з Торонта автобусом, обходив  свiй
ма?ток зо всiх бокiв, з високо?  засохло?  його  рос-линности  вискакували
зайцi, зривалися фазани, ночами тут гуляли скунси, ракуни i навiть лиси. У
мо?му тiсному, низькому, старосвiтському котеджi не було  вiкон,  сипались
стiни, текло  зi  стелi,  провалювались  помости,  пахло  гниллю,  цвiллю,
щурами, затиналась убиральня, гасла електрика. Моя  маленька  кухонька  не
мала нi печi, нi зливу, нi яких будь меблiв.
   Я мусiв все це привести до ладу, мусiв тут оселитися i тут  жити.  Щось
подiбне можна бачити хiба у фiльмах з часiв пiонерства... I що  вимагалось
- закачати рукави, озбро?тись терпеливiстю, почати наново т у саму роботу,
яку я проробив минулого  лiта.  Тобто  здирати  старi  шпалери  стiн,  якi
вiдлiпилися i звисали всiлякими химерними звоями, лiзти на  дах,  забивати
дiри, латати помости, вставляти вiкна,  направляти  убиральню,  обставляти
кухню, чинити електрику. Я працював майже кожного дня по кiлька годин,  не
пропускаючи працi на фабрицi,  я  був  замазаний,  задимлений,  закурений,
втомлений, побитий... Але хата поволi вилазила зi сво??  темноти,  вона  з
кожним днем  яснiла,  кiмнати  набирали  барви,  зникало  затхле  повiтря,
вривалося сонце. Було добре, що  я  мав  мiцнi  м'язи,  здоровi  легенi  i
витривалий  характер.  Це  помагало.  В  по?днаннi  з  мо?ми   фантазiями,
романтикою пiонерства, незвичними умовами, манливими перспективами, все це
разом робило з мене живий механiзм, який не знав нi дня, нi ночi, нi часу,
нi простору, анi нiяких жалiв, болiв, страхiв,  а  був  весь  погрузлий  в
глибину дiяльности й яко?сь ненаситно? жадоби творити щось iнше i нове.
   Було цiкаво вийти iнколи, коли я працював увечерi, на двiр, коли  шумiв
вiтер над широкими верхами високих сосон, коли там далi та?мничо свiтилися
вiкна вiлли мо?? сусiдки  Сомерсет,  коли  ще  далi,  над  озером  Онтарiо
розлягалися в туманах ревучi гудки кораблiв, а злiва здовж пiвденно?  межi
та?мничо  в  густiй  темнотi  свiтилося  кiлька  вiддалених  свiтел,   якi
вказували, що там стоять веселi бонгала мо?х трьох сусiдiв. Але моя  точка
серед цього поля була малою, кволою; кiлька малих вiконець ледве  помiтних
за чорним покровом ночi, заставлених ту?ю i ще  якимись  колючими  кущами,
обсотуваними гронами червоних ягiдок.
   Я був 'вийнятково стривожений неспокiйним, холодним щастям, коли  я  ще
не мав нiяких меблiв, а в мо?й кухонцi вже стояла залiзна, чорна  пiчка  з
бляшаною рурою, у якiй весело горiлi; великi, дубовi  полiна  дров,  а  я,
пiсля роботи, заляпаний фарбою,  сидiв  на  по-ломаному,  висидженому,  що
сильно вiдгонив мишами, фотелi i  при  свiтлi  лямпочки,  яка  звисала  на
шматку проводу, без нiяко? оздоби, читав першу лiпшу книжечку з  обгнилими
полiтурками, яку я мiг знайти у смiттi  однi??  з  мо?х  кiмнат.  Це  було
справдi гарно. Це моя улюблена сцена. Я не  тужив  i  не  квапився...  Але
пригадую той один вечiр, коли мене вперше навiдала моя сусiдка Сомерсет. Я
був залiплений брудами, вона була  на  пiдпитку  i  пахнула  шотляндськими
вiски, мо? кiмнати починали  вже  вiдживати.  -  Чудово!  -  казала  вона.
Чудово! Просто чудово! - Я мовчав, вдавав скромного, зрештою,  далебi,  не
було чим особливо пишатися. Я розсвiтив  свiтла  усiх  трьох  кiмнат,  все
виглядало порожньо, але панi Сомерсет все хвалила i  не  виявляла  бажання
скоро вiдходити. Я запропонував ?й свiй просиджений фотель i вона прийняла
пропозицiю, а сам я пiдсiв на  скринцi  з  мармеляди,  перед  нами  весело
горiли полiна у залiзнiй печi полум'я бавилось вiдблисками по наших лицях,
i ми довго того вечора спокiйно, як старi друзi розмовляли. А  зогляду  на
те, що моя англiйська мова не була ще  вистачально  досконалою,  тому  моя
гостя  старанно  використовувала  сво?  привiле?,  зона  любила  i   вмiла
оповiдати зо  всiма  тими  оздобами  мови  й  зворотiв,  що  ?х  виплекала
цивiлiзацiя деяких мов протягом  столiть.  Я  багато  довiдався.  Що  вона
вдова, iцо ?? чоловiк, директор банку, помер на удар серця, ще  коли  вона
була молодою, що вона цiле життя провела самiтньою,  дарма  що  мала  бiля
себе багато людей, що тепер ма? дiвчину, яку привезла з Европи i яку  вона
любить, що все ще часто ?здить до Англi?,  до  Шотлян  дi?,  до  Iталi?  i
Швайцарi?, що вона  мала  нареченого,  якого  втратила...  Довга,  складна
епопея,  яка  могла  iмпонувати  такому  невибагливому  свiдковi  житт?вих
проблем, яким був я з мо?м марксо-ленiно-сталiнським минулим. До всього  я
був добрим, невiльним слухачем, дарма що мав так мало  для  цього  вiльних
годин, але мiй iнстинкт менi пiдказував,  що  тут  треба  бути  вийнятково
поблажливим й зрозумiлим. Всi тi ?? "дрiнки" не були напевно  добровiльною
даниною  ??  поневолення  i  вимагали  вони  старанного  розслiдування   i
вiдповiдного трактування. Бо ?? людська подоба виразно вказувала, що в  ??
невеликому тiлi домiну? велика душа i гарне, вразливе, добре  серце.  Менi
хотiлося чимсь ?й помогти, головне, що мене бентежило, це ??  добровiльний
господарський занепад,  якому  вона  нiяк  не  намагалася  протиставитись.
Здавалося - ?? могли використовувати всi, кому тiльки заманеться, що  вона
цiле сво? життя щось  комусь  давала  i  нiколи  нiчого  нi  вiд  кого  не
вимагала. Це було таке мо? перше враження, можливо  я  помилявся,  але  те
враження було ще скрiплене пiзнiшими спостереженнями.
   Мiж iншим, вона часто вживала слова "лонки",  спочатку  я  не  придавав
цьому значення, а можливо й не зрозумiв належно, але трохи згодом я  почав
виразно розумiти ?? осамiтнення. Здавалося, для цього  не  ма?  причин.  З
першого дня нашого знайомства,  ми  застали  ??  у  бурхливому  товариствi
iнтоксикованих алькоголем людей, але ??  осамiтнення  мало  iншi  причини.
Можливо це було заблукання, втома, можливо навiть  розчарування,  туга  за
чимсь нездiйсненним i недосяжним. Так багато ? людей на  плянетi,  якi  не
можуть змiститися в ?? просторi.
   Очевидно, що я не робив нiяких, абсолютно нiяких намагань, щоб якось до
не? наблизитись. Я мав так мало часу i ?? вiзити  були  для  мене  скорiше
марнуванням дорогих годин, якi я мiг i мусiв використати на щось iнше, нiж
вислухувати  цi,  не  зовсiм  веселi  повiстi,  але  разом  з  цим  я  був
зацiкавлений... Це був новий для мене свiт людського побуту, я мав  завжди
пошану до цi?? завжди гордо?,  амбiтно?,  сво?рiдно?,  талановито?  породи
людських iстот, якi з одного далекого, туманного  острова,  розiйшлися  по
всiх континентах свiту i  скрiзь,  де  вони  ступили,  там  одразу  почало
зароджуватись велике, цiкаве,  розумне  розгортання  життьових  завдань  i
проб-блем. Нi, це не мусiло бути конче те все з матерi?,  тож  матерiя  не
конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком,  коштовними  повозами,
але признаймось також, що цi всi речi здобуваються не тiльки з матерi?,  а
також з чогось, можливо, багато вартнiшого. Все  вироста?  з  одного  того
самого джерела i коли ви не любите цього слова  "дух"  не  вживайте  його,
лишень я  не  знаю,  яким  iншим  поняттям  це  джерело-джерел  ви  можете
замiнити.
   Коли я дивився на мою гостю в  ??  жовтому,  безрукавому,  пiм'ятому  i
витертому кожушку, коли я бачив ?? не конче  правильне  орамлення  лиця  з
тими  залишками  ластовиння  i  тими  рештками  колись  бурхливого  рудого
волосся, менi здавалося, що я бачу не лишень Оквiл, Онтарiо,  але  я  бачу
також Ню  ??орк,  Калiфорнiю,  Мис  Добро?  Надi?,  Ново-Зеляндiю,  Крету,
Австралiю... I ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополiсi, бачу
Палятин. сенат, Юлiя Цезаря. ? певнi iстоти через  якi  проходять  вiки  i
простори, нiби промiння сонця крiзь многоранну призму.
   Я мав велике бажання не спричиняти цiй людинi якихсь труднощiв,  я  мав
повнi руки сво?х власних турбот, але якось так  сталося,  що  ми  зiйшлися
лице в лице без якогось особливого намiру. Того самого вечора,  коли  вона
вперше появилася в мо?му домiнiонi, вона вже  запрошувала  на  "дрiнк".  Я
вiдмовився за браком часу, бо мусiв ?хати на фабрику  чоколяди,.  але  вже
другого дня, вона ще задня покликала мене до  себе  i  не  на  "дрiнк",  а
завела до свого великого гаражу, який властиво був цiлою шопою,  де  могло
вмiститися пiд тузина авт i вказала менi на купу старих меблiв, звалених в
кутi i  призначених,  правдоподiбно,  на  якусь  вiвiсекцiю  -  добротних,
старовинних - дуб i шкiра зi всiлякими заумними оздобами з часу  минулого,
а можливо i якогось старшого столiття -  яв  таких  подробицях  нiколи  не
розбирався. Там були дослiвно всi необхiднi для дому речi  -  i  лiжка,  i
фотелi, i канапи, i крiсла. - Заберiть це; - сказала вона наказовим  тоном
з виразом яко?сь злости. Я дивився на не? здивованим поглядом.  -  Але  ж,
панi! Це все дуже вартiснi речi. Це найцiннiша антика. Бона тепер... -  А!
Гош! Нiсенiтниця. Заберiть - нi - то завтра все спалю, -  викрикнула  вона
сердито.
   Я просто не мав сили вiдмовитись, це були справдi, на мою  думку,  дуже
вартiснi старовиннi предмети справжньо? розкошi i було ?х там стiльки,  що
можна було обставити не такий, як мiй будинок. - Дуже дякую! Я  заберу,  -
погодився я. Не ви, а я - дякую! - вiдповiла вона. Воно тут валя?ться роки
i роки.. Нарештi збудуся!
   До речi, це буй один з дуже прозорих днiв, пiд ногами  грубою  верствою
по цiлому подвiр'? лежало пере важно кленове листя, прибите нiчною  росою,
яке липло до пiдошов взуття i  заносилось  до  хати.  Панi  Сомерсет  сама
помагала менi переносити тi  i  меблi  i  розставляти  ?х  у  мо?х  ветлих
кiмнатах. Розумi?ться, ми ?х не змогли усiх змiстити, але головне  у  мо?х
доменах появилися недопасовано вартiснi  речi,  вiкторiянська  канапа,  що
могла бути  окрасою  найвибливiшого  сальону  минулого  столiття,  тяжкий,
масивний, магоневий письмовий стiл з обов'язковими легкими шуфлядками, два
добрих, глибоких, нiби фортецi, шкiрянi фотелi з висидженими  подушками  i
багато iнших потрiбних i менш потрiбних предметiв, якi заповнили весь  мiй
мешканевий простiр не тiльки видимими об'?ктами щоденного  вжитку,  але  й
невидимими  ремiнiсценцiями  минулого,  якi  разом  iз  запахом  трухляво?
матерi? викликали примари людей, настро?в, подi?, з  яких  допитливо  уява
могла творити, якi хочете, картини давнього.  У  всьому  цьому  залишились
дотики, тiнi, кольори, запахи i навiть, можливо, нечутнi ультра звуки того
вже астрального свiту, який цi предмети оточував сво?ю атмосферою. Все  це
було люксусом, привезене з-за  океану,  багато  коштувало,  робило  кумось
багато турбот,  а  разом  при?мности,  надавало  поваги...  Тепер  це  лиш
невигiднi тiнi, що ?х годi позбутися, але разом нiяково вживати для потреб
щоденно-буденного вжитку.
   Але ця романтична операцiя стабiлiзувала мо?  мешкання  i  надала  йому
вiдповiдно? гiдности. Три тижнi тривало це  мiстерiйне  перевтiлення,  але
коли воно завершилось, все тут по сво?му  заблищало  i  набрало  визивного
вигляду включно з мо?ю пiонерською пiчкою у кухнi, недавно  поржавiлою,  а
тепер запопадливо вiдновленою барвою алiмiнiю.  У  мо?й  дровiтнi,  яку  я
примiстив у старiй, засотанiй павутинням шопi,  появилася  свiженька  купа
сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними
вечорами з димаря мого котеджу здiймався пiд сизе небо сизий  димок,  який
нагадував ситiсть i тепло, а  все  разом  довкруги  малювало  мелянхолiйно
кольору картину з обкладинки фармарського календаря.
   Це був цiкавий мiй особистий, суворо засекречений, iнтимно  забарвлений
свiт, якого клiмату можливо не збудуся нiколи, це була по  сво?му  радiсна
осамiтненiсть, коли людина виповнена так сво?ми плянамп i завданнями,  iцо
на нiщо iнше не ма? у не? мiсця. З початком грудня я вже мiг залишити сво?
торонтське мiсце, яке так недавно видавалось менi iдеальним i незмiнним  i
яке тепер затратило мо? зацiкавлення i належало  кому  iншому.  Бояри  вже
звикли до мо?? постiйно? вiдсутности i лише дивувались, коли я, ви?жджаючи
остаточно найнятою малою тягарiвкою, забрав зi  собою  мо?  валiзи,  пачки
паперiв i вiдомого "Фiлiпса", а мого унiверсального i  мiстерiйного  стола
залишив ?м на вiчну власнiсть. Я не мiг ?м навiть належно цього  пояснити,
вважаючи, що мо? теперiшнi пригоди ? чисто мо?ми особистими справами i для
ширшо? публiкацi? не надаються. Але  з  Боярами  i  навiть  з  Мартою,  ми
зосталися далi друзями. Ця остання провела мене аж  до  авта  з  речами  i
обiцяла "навiдати", вкладаючи в це слово сво?рiдний iнтригуючий присмак. Я
вiдповiв на це лишень скромним кивком голови i мч розлучилися.
   Чергова дошкульна проблема виникала з мо?м до?здом до Торонта на працю.
Ще рано, а також вечором, це не  робило  труднощiв,  цiлий  ряд  автобусiв
мiсцевих i позамiсцелих лiнiй, регулярно й вигiдно  курсував  здовж  озера
старою двiйкою, але гiрше було  ночами,  коли  приходилось  не  раз  довго
вистоювати на зупинках, чекаючи на ?диний нiчний  автобус,  який  до  того
iнколи безсоромно спiзнявся. Ще гiрше стало, коли впав раннiй снiг  i  мiй
Оквiл вкрився чималою м'якою бiлою верствою цього  небажаного  добра.  Вiд
мого мешкання до найближчо? зупинки  автобуса,  було  чверть  години  ходи
глухою, малолюдною, часто засипаною снiгом алейкою,  я  вертався  звичайно
серед ночi, або раннiм ранком, коли все спало i я перший прокладав слiд на
свiжому  снiгу.  А  коли  доходив  до  свого   зачарованого,   та?мничого,
погрузлого у глибокий сон замку, мусiв хоч трохи вiдгорнути наперед з  пiд
дверей снiг, iнакше  вiн  навалився  б  просто  до  середини  мого  малого
передсiння.
   Але i в цьому всьому було  повно  iнтригуючого  змiсту,  що  його  годi
вислодитн словами, мо? мiсце виглядало  загадково,  з  домiшкою  та?мничо?
мiстерiйности,  завжди  було  тихо  i  порожньо  здалека   горiли   свiтла
сусiдських осель i особливо привабливо свiтилося  кiлька  вiкон  нагорi  i
внизу мо?? сусiдки панi Сомерсет, з якою у  мене  пiдтримувались  невидимi
контакти, дарма що ми дуже рiдко зустрiчалися i ще рiдше розмовляли. Але я
знав, що пiсля нашо? першо? розмови вона чекала, що я зголошуся до не?.  Я
не спiшився з вiзитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену,
розповiдав сам собi казки свого майбутнього, iнколи виходив на свiй  город
шукати  сухих  дерев  но  дрова,  оглядав  цей  простiр  дослiдчим   оком,
насолоджувався глибокою ти шею, у якiй звуки далекого потягу, що  пролiтав
долиною, видавались  небесними  громами.  А  поза  тим  ця  статика  i  ця
нерухомiсть. I цей вiдчаяний нiмий спокiй але? (?? звуть Матiяса)  з  тими
п'ятьома яблунями, крiзь вiття яких та?мничо ппосвiтлювалось свiтло  оселi
панi Сомерсет, нiби там жив якийсь алхемiк, або якийсь чародiй.  Ця  вiлля
нагадувала менi оповiдання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Агату Крiстi.
   Так. Спокiйно лежала алея  Матiяса,  спокiйно  шумiли  сосни,  спокiйно
стояли яблунi, спокiйно свiтились оселi сусiдiв, але все тто могло бути  й
не спокiйним, особливо ночами, коли наприклад налiтав вiд  озера  вiтер  i
все обертав у фурiю. Сосни, яблунi, ясени, верби молились i скаржились,  з
далекого озера  долiтав  шум  хвиль,  а  всiлякi  електричнi,  телеграфнi,
телефоннi дроти з рiзнiми антенами навiжено свистiли. У такий час, коли  я
був дома i коли в мо?й залiзнiй печi-кухнi горiли великi сухi  полiна,  тi
гомони i тi шуми поза стiнами мо?? хати, видавались менi при?мною музикою.
Я примостив перед грубкою вигiдний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу
пiд високим абажуром, одягався у теплий домашнiй бронзово? барви  халат  i
читав пiд лямпою щось з найновiших  лiтературних  появ  та  слухав  музику
Сi-Бi-Сi, яку подавав менi ласкаво з сусiдньо? темно? кiмнати мiй чарiвний
"Фiлiпс".
   Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома i досить рiдко
шумiли хвилi i стогнали дерева. Клiмат  цього  чудового  краю  вистачально
помiркований i його  конституцiя  виключала  надмiрнiсть  гострих  емоцiй.
Здебiльшого було лагiдно й помiрковано  -  бiла  земля,  сине  небо,  ясне
сонце, блiдий мiсяць.
   Згодом вiд порога мо?? оселi, пiд прямим кутом, появилося двi  не  дуже
протоптанi, легкi стежки. Одна виразнiша й конкретнiша до але? Матiяса,  а
друга легша й химернiша до будинку мо??  сусiдки,  та?мничо?  вiлли.  Цими
стежками не багато  ходилося,  вони  ледве  зарисовувались  на  загальному
бiлому тлi, а коли випадав новий снiг, зникали зовсiм.  Спочатку  це  були
лишень кiлька мо?х слiдiв - широких, глибоких, незграбних, але  згодом  до
них додалися меншi й коротшi знаки, що належали без  сумнiву  делiкатнiшим
сотворiнням, нiж моя подоба. До мене почала заходити "мiс Кетрен".  яку  я
звап Катрусею- пречудове, фiлiгранне ?ство, яке  посилала  до  мене  "ледi
Сомерсет" з усiлякими сво?ми справами. Раз це були звичайнi гарячi  млинцi
з борошна тiтки Жемiни з вiдомим кленовим соком, iншим разом це  був  дуже
теплий, верблюжо? шерсти, старомодний светр, правдоподiбно  з  музею  панi
Сомерсет. Розумi?ться, Катруся приходила, делiкатно стукала до дверей мого
ганку, передавала доручення сво?? панi i одразу вiдходила. Але ?? слiди на
снiгу лишалися. I вiд цього менi було не лишень при?мно, а також  радiсно.
Я вiдчував, що в мо?й самотi зароджу?ться дивовижний  фокус  зацiкавлення,
який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе  мiсце  мо??  уяви  -  Лена,
збагатилося новим небулярним  видивом,  яке  починало  горiти  i  видiляти
промiння
   Але й цi слiди  не  були  ?диними  слiдами  на  теренi  мого  казкового
царства. Коли довший час не випадало свiжого снiгу, тодi весь цей  простiр
покривався фантастичними вiзерунками - здовж i  впоперек,  рiзних  форм  i
рiзнiх розмiрiв, що належали  майстерностi  мо?х  найчисленнiших  сусiдiв.
Скiльки, наприклад,  я  мав  самого  вороння  -  чорних,  з  парламутровим
вiдблиском сотворiнь, якi любили обсiсти одну з мо?х сосон i  звiдтiль  на
цiле горло, з фанатичною впертiстю, кричати на  цiлу  околицю,  нiби  вони
хотiли перекричати весь свiт. Цiкаво, хто вложив  до  цi??  мало?  тварини
таку велику силу вiдчаю, гiркоти i скарги.  Коли  ж  вони  косо  по  вiтру
злiтали iз землi, вони звичайно залишали  по  собi  цiлу  мережу  найфанта
стичнiших стежок по  бiлому  снiгу.  ?х  намiри  найменш  передбаченi,  ?х
напрямки круто i нагло мiняються, ?х рухи рiзнi й вiдруховi. Звичайно ними
керу? пан-голод, але ?х слiди пiсля цього нагадують  i?роглiфи  чарiвничо?
книги приречення.
   За воронами зараз в черзi стояли горобцi - не менше крикливi й ще бiльш
метушливi зграйки патетичних ненажер без сумнiву з  породи  семiтiв.  Вони
жили ярмарком i завзято торгувалися за кожну найменшу смiтинку, коли  вона
творила якусь iлюзiю iстивного. Вони не лишали нi стежок, нi слiдiв, а лиш
зграсований вигiн бiля мiсця, де знаходили поживу.
   Iнколи несподiвано, нiби навала монголiв, появлялися гурти диких качок,
якi спускалися на мою територiю i  шукали  данини.  За  качками  прилiтали
матово-бiлi меви й чайки, якi кружляли довкруги, нiби зграя iндiян.
   По землi блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свiгу,
як ракуни, скункси, лиси i, розумi?ться, нашi чудовi друзi собаки й  коти,
якi знаходили мене завжди i скрiзь. Можливо й тому, що я почав  виставляти
бiля мо?? шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамiрливе,
мо? сусiди не завжди мiж собою мирилися, iнколи, коли я вертався з роботи,
я заставав ?х в запалi бойових операцiй, що нагадували Корею.
   Я був дуже здивований, що моя  сусiдка  панi  Сомерсет  не  тримала  нi
котiв, нi собак, як це звичайно можна було сподiватися. В  ??  просторому,
на одинадцять кiмнат, примiщеннi все виглядало дуже статично. Нiчого  нiде
не рухалось, ?? численнi чирокi канапи глибокi фотелi,  столи  i  ятолики,
стiльцi i пiдстiльцi, ?? картини на стiнах, книги на  полицях,  килими  на
помостi, все це по сво?му замрiялось i так  застигло.  I  лишенi:  iнколи,
досить не  часто,  на  ??  подвiр'я  за?жджало  кiлька  машин,  в  будинку
свiтилось бiльше вiкон I робилось гармiдерно. Але така iнвазiя не  тривала
довго. Вона приходила, прошумiла  й  вiдходила.  Будинок  лишався,  свiтла
гасли i тиша знов вселялася. Натомiсть все бiльше оживав  i  свiтився  мiй
малий котедж.
   Той мiй котедж! Як пiзнiше я довiдався, вiн сто?ть тут ще з 1884  року,
що на нашi iсторичнi мiрила - велика древнiсть. По сво?му я його спонтанно
полюбив, але це  вимагало  також  жертв  i  уваги.  В  його  стiнах  могли
появитися  несподiванi  щiлини,  якi  з  настирливою  впертiстю  негатавно
впливали на мою хатню температуру,  то  я  мусiв  лiзти  на  його  старечу
покрiвлю i там шукати якихсь недолiкiв, то знов чогось вимагав димар, який
не мiг гаразд впоратись з димом, а що головне,  я  безнастанно  оздоблював
його нутро. Менi хотiлося, щоб вiн конче "щось був вартий", щоб "з  нiчого
став чимсь", щоб вiн по сво?му себе виправдав i навiть по сво?му  заблищав
молодiстю. Не так давно я  читав  статю  в  "Лайфi"  i  оглядав  пречудовi
iлюстрацi?, як то вiдомий герцог  Вiндзорський  Едвард,  вiдбудував  ру?ни
старого замку у Францi?i зробив з них модерне  мешкання,  у  тому  ж  таки
"Лайфi",  у  вiддiлi  "модерний  побут",  я  натрапив  на  ряд  кольорових
iлюстрацiй, як то в самому Голивудi, найзаможнiшi зорi екрану,  заповняють
сво?  коштовнi  вiлли  старим  фармарським  крамом,  я  бачив   iлюстрацiю
скульптур якогось француза, зложених зi старих, розбитих авт, я читав  про
одного калiфорнiйця, який збудував велетенську вежу з пляшок  зiбраних  на
смiтниках.  Менi  казали,  шо  все  це  звучить  трохи  песимiстично,   що
фiлософське це висловлю? "тугу" за невiдомо чим в стилi людей зi сердитими
бородами i нечесаним довгим волоссям, а iншi знов  твердили,  що  в  цьому
багато примхи "пересичених буржуа" i взагалi весь  той  позолочений  культ
найкраще вигляда? у таких мiсцях, як замки герцогiв,  вiлли  голивуд-ських
магнатiв, оселi швайцарськпх вигнанцiв типу Чарлi Чаплiна.
   Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявля?ться естетика  скульптури
зi старих позбитих авт, але коли вона така справдi  iсну?,  i  знаходяться
компетентнi знавцi й адоратори цього стилю, то чому  i  менi  не  скориста
тися з  цi??  дешево?  нагоди  i  не  спробувати  потрапити,  без  великих
труднощiв, у "великi забiяки". Тим бiльше, що я випадково мав  стiльки  до
вибору, просторий буди нок панi Сомерсет був  переповнений  скарбами,  якi
стягалися сюди десятилiттями  зi  всiх  кiнцiв  свiту  i  були  позбавленi
елементарно?, не кажу вже пошани,  але  й  уваги  мо??  шановно?  сусiдки.
Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавидiла. - Тейк iт!  викрикувала
вона i вдаряла сво?м розiпляпаним черевиком  старовинну  вазочку,  можливо
справжньо? китайсько? порцеляни, що валялася в купi мотлоху на  горищi.  -
Забирайте те смiття! воно мене душить! Я хочу звiльнитися! - Я  не  зовсiм
?? розумiв, вiд чого вона хоче звiльнитися,  що  ??  душить.  Я  намагався
казати, що це можуть бути дуже вартiснi речi, що ?...  -  Нiякi  вартiснi!
Генрих настягав того...  За  центи!  Забирайте,  забирайте,  забирайте!  -
сердито перебила вона мене.
   О, мiй Боже! Що мав  робити.  I  в  наслiдок  цього  безраддя,  у  мо?х
античних сальонах появилося чимало всiлякого добра, як тi  самi  китайськi
вазочки,  виразни   ки   якогось   культу   бронзовi   iндiйськi   коники,
старо?гипетськi кадильницi з дивовижного перегорiлого металу, староримськi
вовчицi з Ремом i Ромулем з вульканiчно? лави i пречудова, трохи  надбита,
гiпсова  копiя  чарiвно?  фараоншi  Нефретете,  жiнки   Тхнатона   фараона
вiсiмнадцято?  династi?  з  налiпкою  якогось  олександрiйського   книгаря
Волтазара.
   До речi, та сама Нефретете... ??, на довгiй ши?, делiкатна, як тюльпан,
голiвка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала менi  .  .  чи  не...
молоденьку Одрей Гепборн i навiть мою Лену. Вибачте, вибачте!  Можливо  це
звучить, як сервiлiзм, але справа тут не в подiбностi зовнiшньо?  статури,
а в тiй невловнiй для слова, зневажливiй i мiмозно  вражливiй  красi,  так
переборщено-щедро вложенiй у один  фокус  розмiру.  Я  цiкавий,  як  могли
звичайнi механiчнi атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.
   - Чи ви розумi?те, що це значить жити в такому музе? тридцять рокiв?  -
питала мене панi Сомерсет.
   - Ви станете мумi?ю. Я ще не стара, але я вже мумiя. Мене не зворушують
навiть любовники.
   Можливо, можливо, але я мав на це сво? погляди i сво? пляни. По  перше,
в мо?х очах, вона нiяка  мумiя,  а  цiкава,  трохи  втомлена  достатком  i
можливо затро?на алькоголем i нiкотином людина, а  щодо  речей,  то  я  не
вбачаю в цьому музею, а лишень невiд'?мну конечнiсть щоденного вжитку,  як
сонце й повiтря, вони менi потрiбнi, я заповняю  ними  свою  порожнечу,  я
потребую грунту, я впускаю до нього корiння. Он та широка, мiцна,  нiби  з
бронзи шкiряна канапа виточена з  найкращого  ?вропейського  дуба,  це  не
музей. Це мебля. На нiй можна не тiльки сiдати, але танцювати  аркана  або
той монументальний, як стара фортеця, фотель, всi цi бронзовi витребеньки,
це не тiльки речi, це спiвчинники i спiвтворцi мого многогранного  дiяння.
Я мав фотелi, я мав скунксiв, я мав Нефретете, я мав... багато.
   За вийнятком долярiв. Мо? борги лежали на мо?й душi  олив'яним  гнетом,
половина мого стандартного зарiбку вiдходила на його погашення,  для  мене
лишалися крихти i,  як  що  не  знайду  iнших  джерел  прибутку,  це  може
заморозити мое iснування в такому виглядi на багато  рокiв.  Я  мушу  щось
зробити i мушу знайти вихiд, менi iмпону? моя лiтня операцiя, за  тi  пару
мiсяцiв я зробив бiльше готiвки, нiж за рiк працi у "Равн-трi". Нiчого  не
лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Цi пречудовi споруди  нашо?
надмiрности в просторi. Для зору, для тiла. для духа  i  для...  банкового
конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок... Недавно  менi
оповiв "Рiдер Дайджест", як один iрлянд?ць з Бостону зробив на цiй  справi
триста мiльйонiв. Чому б не зробити менi бодай триста тисяч? I хтось  менi
ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба  його  подво?ти.  Математика
любить курйози. По новому роцi мушу це випробувати.



   II

   Мо? перше Рiздво на цьому новому  анахоретському  мiсцi  пройшло  тихо,
осамотнено, скромно. Нiяких ялинок, нiяких дiдiв  Морозiв,  нiяких  навiть
привiтань. Мо? знайомi були збитi  з  пантелику  мо?ми  змiнами  адреси  i
ви?зду на  цю  провiнцiю,  а  я,  звичайно,  не  придавав  цьому  великого
значення. I, розумi?ться, я думав про Лену. Минулими  роками  ми  мiнялися
привiтаннями, я  висилав  ?й  щось  вишукане  з  iлюстрованих  журналiв  i
скомпоноване  у  певну  цiлiсть  з  кiлькох  iлюстрацiй  на  тему  Рiздва.
Переважно це були картини  загостреного  чутт?вого  вислову,  якi  мали  б
характеризувати мо? до не? вiдчування на  тлi  наших  вза?мних  стосункiв.
Вона ж, звичайно, присилала менi пречудовi, абстрактнi зарисовання власно?
композицi? з улюбленою ?? тематикою народження в релiгiйних  версiях.  Але
на цeй раз мiж нами запанувала глибока мовчанка. I з мо?? вини.  Я  просив
?? не висилати святочних привiтань... Просто  тому,  що  не  маючи  нiяких
iнших контактiв, таке привiтання прозвучало б банально i лишень ображало б
мо? по чуття.
   Але я багато, без перерви, наполегливо про не? думав.  Я  мав  три  днi
вiльних, у мо?й хатi було тепло, нiякi зовнiшнi витiвки зими  не  мали  до
мене доступу, я лежав у пiжамi i домашньому халатi на  канапi  i  пiд  шум
вiтру за вiкном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до  дому,  янголе",
що у мене не виходило, бо на перешкодi була Лена.  Наше  знайомство,  наше
Сiмко, нашi пригоди, нашi бiльшi i меншi зустрiчi, епiзоди, деталi, i  чим
бiльше про це думав, все бiльше i бiльше жалiв, що ?i нема? зо мною у  цiй
затишнiй хатинi. Яка це була б iдеальна, неповторна комбiнацiя таких  двох
вийнятково загострених течiй чуття. Вiд цi?? уяви у мене крутилась  голова
i не хватало уяви. Я впирався поглядом у голiвку Нефретете. або  зривався,
хапав то тографiю, що стояла на мо?му нiчному  столику,  ту  саму,  яку  я
зробив одного разу, ще коли Лена мешкала  при  вулицi  Шша,  у  домашньому
робочому халатi, у стоптаних виступцях, з рукою пiднятою догори, якою нона
притримувала  розпатлано  вiтром  волосся.  Вона  була  так  близько,  так
близько, ось вона на тому клаптику паперу, ??  приплющенi,  не  звиклi  до
гострого сонця, сiрi, плятиновi очi. I той  ??  гнучкий,  високий,  довгий
стан, що так чарiвно умiв вигинатися у ритм музики чи любови... I в  такий
час менi здавалося, що наш розрив не реальний, що вiн неможливий, що ми не
розiйшлися, а лиш розiрвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час
вона так само, як i я у тонi i ритмi тих самих думок i уявлень. А  коли  я
намагався уявити ?? подружжя i ?? чоловiка, невiдомо чому був переконаний,
що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був  мiй  культ  -  дуже
живий i дуже переконливий; вiн виповняв всi мо? атоми i  всi  мислi.  Вона
мешкала у тiй  другiй  золотiй  кiмнатцi,  де  на  стiнах  висiли  три  ??
мальованi гострими мазками кольоровi  вiзi?,  до  яких  я  iнодi  торкався
пальцями, щоб вiдчутi? напруження ?? думки.
   Не мав я рухливiших контактiв i з панi Сомерсет. За  нашими  правилами,
це свято було iнтимним святом родини, ще перед тим, вона  переслала  менi,
як звичайно, Катрусею, шматок дуже  солодкого  родзинкового  печива,  а  я
натомiсть вислав ?й дуже пишну осрiблену, з  кра?видом  романтично?  зими,
картку. У день Рiздва на ?? подвiр'? i в ??  домi  було  також  тихо,  вiд
полудня почав падати традицiйний, рiздвяний, лапатий снiг i  широке  гiлля
наших чудових сосон почало одягатися у бiлi,  ватовi  рукави.  Було  тихо,
справдi тихо, божесько тихо. I коли  пролiтав  десь  там  далеко  вечiрнiй
потяг, цiла долина здовж озера гримiла громами, нiби у цiй тишi  про?жджав
по сiрому небi сам творець грому i блискавки  у  всiй  сво?й  громотворчiй
подобi i могутностi.
   Зате   Новий   рiк   видався    у    мене    на    причуд    бурхливим,
сво?вiльно-розгульним i безконечно радiсним.  Сам  не  вiрив,  що  у  мо?й
господi може таке статися. Я запросив Боярiв - Михайла i Марту, я запросив
молоду пару, яка пере?хала недавно сюди аж з Едмонтону i  яких  я  знав  з
нашого табору в Европi, а також, розумi?ться, я запросив Снилика,  але  на
цей раз не самого, а з його нареченою. Зi Сниликом не була  легка  справа,
вiн наполегливо кликав мене на  забаву  до  клюбу  торгiвцiв,  що  недавно
заснувався, але я вперся i це вирiшило. До цього  часу  я  лиш  мiж  iншим
догадувався, що мiй приятель, цей добрий торгiвець реальностей, ма?  також
цiкаву, повненьку, рожевощоку чорнявку з  далеких  прерiй  Саскачеванщини,
яка прибула до наших берегiв, як i ми самi, шукаючи фортуни, i  зачiпилася
за такого солiдного кита торговельного царства, яким  без  сумнiву  ?  наш
шановний друг. Взагалi Снилик розцiнювався на бiржi наречених дуже  високо
i не мало наших чудових емiгранток попекло сво? пальчики на цiй  операцi?,
але чорнявка з далеко? Саскачеванщини мала бiльше щастя i можливо тому, що
за нею дось там за обрiями лежало двi секцi? фармарського  лану,  вкритого
золотою пшеницею, якого вона була ?диною спадко?мницею. Зрештою, це  могло
бути лишень невиправдане припущення, бо ж Снилпк,  як  i  бiльшiсть  наших
чесних таборян ДiПi. на початку прибув не просто  до  столицi  цi??  нашо?
провiнцi?, а до славетньо? метрополi? свiтового фармарства  Вiннiпегу,  де
вiн ще не був "Снилик i Ко" i де вiн пiзнав свою чорнявку на якомусь  балi
чи не з приводу одного з'?зду СУС, не конче орi?нтуючись,  якi  саме  лани
пшеницi супроводжували ?? призначення. А  тому  дуже  можливо,  що  в  цiй
судьбоноснiй пригодi головну ролю вiдограла не так  фарма,  як  невмолимий
фатум спорiднення сердець, якi  зiйшлися  з  двох  кiнцiв  земно?  кулi  у
Вiннiпегу на вулицi Мейн, щоб створити цю мiстерiю  i  розiгрувати  ??  на
романтичних берегах блакитного Онтарiо.
   Друга пара - новi торонтцi, молодий, русявий  iнженер-будiвельник  Iван
Медик, старий приятель Бояра, абсольвент вiдомо? полiтехнiки передво?нного
Дан-цiгу i молода його, колишня учителька i  прiмадона  таборових  театрiв
Ярошевича, чорнява панi Iрина - подружжя епохи  ДiПi,  якi  так  само,  як
багато iнших, об'?хали половину нашо? плянети, щоб трохи спiзнено,  шукати
мiсця пiд сонцем тут мiж нами. Я  познайомився  з  Медиком  ще  давнiше  i
запросив його не випадково, як також не випадково було продумане  цiле  це
мо? бурхливо пiдпри?мство, про що буде мова пiзнiше.
   Вони прибули двома машинами,  знайомим  старим  приятелем,  темно-синiм
Шевролетом Боярiв i не менш знайомим  темно-зеленим  Фордом  Снилика,  хоч
до?хати пiд саму мою резиденцiю ?м не пощастило, просто тому, що  менi  не
пощастило прочистити вiд  снiгу  весь  до?зд  вiд  але?  Матiяса  до  мо??
господи. А через те, вони були примушенi залишити  сво?  люксусовi  засоби
модерно?  комунiкацi?  зараз  при  в'?здi  до  мо??  садиби  i  вже   далi
пробиватися довгою, глибокою стежкою, що мо?м гостям, особливо  паням,  на
диво сподобалось. - Зовсiм, як на селi! А тут справдi чудово! А якi сосни!
А яблунi! -  Самi  захопленi  оклики...  I  менi  було  при?мно  ?х  чути.
Здавалося, що я в якiйсь мiрi  до  цього  спричинився.  Снилик  рiшуче  не
пiзнав мо??  антикварiяльно?  резиденцi?,  а  Медик,  з  виглядом  знавця,
старанно оглянув i належно оцiнив ?? внутрiшнiй змiст. Панi Марта у  першу
чергу глянула на малюнки Лени i голосно заявила,  що  модерного  мистецтва
вона не визна? i вважа? його за звироднiння, натомiсть  панi  Iрина,  дуже
демонстративно виявляла сво? захоплення цим мистецтвом i охами та ахами не
могла ним нахвалитися. Трохи збоку лишалася мовчазна  i  скромна  фармерка
панна Ольга у своему пишному мiнковому хутрi, хоча  можна  було  приблизно
догадатися, що цiле це мо? латане пiдпри?мство ?й не особливо iмпонувало.
   А взагалi мiй дiм - моя  фортеця,  заповнився  рухом,  шумом,  блиском,
засвiтилися свiтла, загомонiв "Фiлiпс". Я вперше за сво? життя зважився на
таке патетичне пiдпри?мство, всi тро? пань, на чолi з Мартою, завзято менi
помагали, вони окупували мою маленьку кухню  i  старанно  почали  готовити
всiлякi сендвiчi, в той час, як ?х достойнi мужi,  озбро?вшись  цигарками,
заповняли  мiй  сальон  тютюновим  димом   i   авторитетно   рiшали   долю
теперiшнього свiту. Вiйна в Коре?,  наближення  виборiв  у  США,  заколоти
советських сателiтiв, виступ на свiтову арену полiтики динамiчного  дядька
Хрущова  -  все  це  невичерпальна  криниця  невичерпальних  комбiнацiй  i
можливостей.
   Я тримав дiловий контакт мiж сальоном i кухнею i  був  трохи  збитий  з
пантелику, бо отримав через Боярiв,  несподiване  привiтання  вiд  Лени  з
пречудовою лiнографi?ю "Сидяча дiвчина", яку я колись бачив у  не?  i  яка
менi тодi дуже подобалась. Отже я мав  причину  дiстати  добрий,  гомiнкий
настрiй,  на  що  гостро  реагувала  Марта,  безнастанно   атакуючи   мене
в'?дливими заувагами. Я був для не?  нечемним  господарем,  в  мо?й  кухнi
вiдгонило мишами, я накупив не  тi??  ковбаси,  мо?  сардинки  зiпсутi.  Я
натомiсть  засипав  ??  щедро  нещирими  комплiментами  про  ??   надмiрнi
господарськi здiбностi, ?? почуття дотепу, гумору, краси, на  що  Iрина  i
Ольга, з блискучими  очима,  висловлювали  також  сво?  претенсi?,  що  ?х
занедбу?ться в користь Марти. Марта, натомiсть, не зважаючи на  цей  жарт,
поблискувала,  як  вовчиця,  сво?ми  великими  котячими  очима,   злорадно
заявляла, що коли когось тут занедбують, то нiяк не на користь ??, а  тi??
он примадонни, що ?? фотографi? розтавленi по  всiх  вiвтарях.  -  А  вона
справдi гарна, - вирвалося спонтанно у Iрини. Марта затискала зуби, щоб не
вибухнути остаточно, а я, щоб вiддячитись усiм, поспiшно розливав у старi,
кришталевi, великi i малi чарки iскристу, червону, французьку  малягу  для
пань i не менш iскристi "рай-вiски" "олд ведiнг" з джiкджерелом i  льодом,
для панiв. В запасi на мо?му столику стояло ще кiлька  пляшок,  мiж  якими
спонтанно видiлялася барвиста голiвка бiло?  смiрновки  i  кiлька  золотих
голiвок мiсцевого шампанського, яке трималося на дванадцяту годину.
   Я розносив тацу з чарками, Снилик з великою цигарою в руцi, брав  вiски
i намагався щось сказати... Панi i панове! Панi i панове! Та слухайте! Гей
там! Кухня! - Кухня не  слухала,  вона  мала  сво?  проблеми.  Марта  саме
входила в ролю. Вона  вiдмовилась  вiд  вина,  налила  собi  смiрновки  i,
тримаючи   високо   перед   собою   прозору,   велику   чарку,   незалежно
проголошувала: - За нашого анахорета! - ?? пiдтримали Iрина i Ольга.
   - За великого парубка! За залiзного холостяка! - Панове в цей  час  вже
встигли випити i Снилик, всiдаючись назад до фотеля i затягаючись цигарою,
почав говорити невiдомо до кого, що, мовляв,  жарт-жартом,  а  "ми  мусимо
його зламати". Вiн мав на увазi мене, або краще мо?  парубоцтво.  Ця  тема
всiм подобалась i панi навипередки пiдходили до мене зi сво?ми  чарками  i
"випивали" за... iтд, iтд... Тобто скоре мо? одруження, невiдомо навiть  з
ким.
   Всi мо? кiмнати наповнились шумом,  зчинився  гармiдер,  настрiй  скоро
пiдносився, ми вже пробували танцювати пiд звуки "Фiлiпса",  нiхто  нiкого
не слухав, всi говорили, вiдчувалось,  як  вгина?ться  старий  помiст  вiд
надмiрно? намаги танцюючих, i саме в запалi цi?? прекрасно? метушнi,  десь
перед одинадцятою  годиною,  до  мо?х  дверей  хтось  постукав  i  коли  я
вiдчинив, на порозi, на снiгу стояв високий лисий добродiй у  фраку,  який
старанно вибачався  за  турботи  i  куртуазiйно  передав  усне  запрошення
шановно? ледi Сомерсет, щоб ми всi цiлою нашою ватагою, загостили до не? i
зустрiли разом з нею Новий рiк. Ця незвична подiя мене при?мно  заскочила,
я запросив добродiя у фраку до  середини,  в  його  руцi  миттю  опинилась
склянка вiски, ми обступили його колом i дуже шумно  "гiп-гiп"  випили  за
його здоров'я. Виявилось, що цього не  досить.  Снилик  висловив  ще  одну
думку. За здоров'я панi Сомерсет! Ще раз "гiп,  гiп"  i  iце  раз  випито.
Пiсля того" всi ми "вирiшили" дуже справдi шумною ватагою переселитися  до
мо?? сусiдки це була винятково цiкава  пригода,  коли  ми,  не  тримаючись
стежки, хто, як мiг, не вiдчуваючи нiякого впливу  температури,  брели  по
колiна снiгом, при чому жiнки у сво?х назувках, постiйно вимагали  якогось
втручання, а коли я намагався помогти Мартi, яка вiдстала вiд нас  i  мало
що не загрузла в снiгу, вона просто кинулась менi на шию  i  притискаючись
гарячою щокою до мо?? щоки, пристрасно шептала: - Ти, ти, ти!  Я  знаю!  Я
знаю! - Я намагався визволити ?? з ?? негоди, але вона впиралася, так що я
мусiв ?? майже нести, при чому до мо?х черевик вже набилося багато снiгу i
я плутався помiж засипаним снiгом бур'яном, готовий що-хвилини  повалитись
у якусь кучугуру. I коли ми виплутались пiд будинок  панi  Сомерсет,  який
весь привабливо свiтився i на подвiр'ю якого стояло з пiв тузина  авт,  ми
були обснiженi i пом'ятi, цiле наше товариство гармiдерно  увалювалось  до
розкритих  дверей,  не  зважаючи  на  нiякi  правила  поведiнки,  де   нас
зустрiчала сама панi Сомерсет  у  гарнiй,  моднiй,  попелястiй  сукнi,  як
звичайно пiд впливом алькоголю з розкритими обiймами. Вона всiх нас  гарно
вiтала, а Снилика i мене обняла i оздобила нашi щоки  рожевими  вiдбитками
сво?х уст.
   ?? просторий, затишний, з великим ватраном, мiцно натоплений сальон,  а
далi за ним велика старомодна ?дальня, по?днана ще  далi  з  кухнею,  були
заповненi людськими постаттями рiзних статей i кольорiв, якi в мо?х п'яних
очах  видавалися  iлюзiйними  привидами,   що   без-цiлево   снувалися   у
задимленому просторi. Панi Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з
десяток прiзвищ, нi одного з них не затямив, всi  мiшалися  у  одну  масу,
Катруся, у дуже елегантному фартушку, пiдносила нам чарки якихось  напо?в,
ми механiчно ?х брали i механiчно випивали без нiяких церемонiй, бiля мене
весь час трималася Марта, а я, пригадую, був  вражений  великим  портретом
над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз
мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене сво?ю самопевною,  гордою
поставою. Не знаю, яким чином це помiтила панi Сомерсет,  яка  iз-за  мого
плеча делiкатно пояснила, що це ?? Генрi, я стояв i  дивився  мовчазно  зi
склянкою в руцi, в ватранi догоряли кiлька великих полiн дров i крiзь  мою
затуманену  уяву  поставала  картина  великого  минулого.  -  Чудовий!   -
вирвалось у мене. - Чудовий: Скiльки вiн мав рокiв? -  Тридцять  п'ять,  -
почув я вiдповiдь. Я струснув головою, не вiдставляючи склянки,  обняв  за
плечi Марту i панi Сомерсет i  ми  вiдiйшли  в  напрямку  ?дальнi,  де  на
широкому столi було розложено багато всiлякого ?стивного. Тут вже були всi
нашi, Снилик i  Михайло  за?дали  збоку  настоянки  з  тарiлок,  якi  вони
незграбно тримали в руках, панi Iрина накладала на тарiлку шматки iндика.,
а побачивши мене, передала це менi - Дозвольте i менi за  вас  подбати,  -
казала вона, на що я  великодушно  погодився  i  в  мо?х  руках  опинилася
тарiлка, повна всiляко? мiшаними, з якою я не мiг легко впоратись.
   Довкруги було багато  рейваху,  гомону,  приходили  i  вiдходили  рiзнi
постатi, мiнялися словами, набирали ?жу, наливали склянки, нiхто нiким  не
цiкавився довше, всi були разом i кожний зокрема, спонтанно десь в кутi за
ватраном заграло радiо, в  коридорi  почався  танець,  який  передався  до
сальону i я навiть не зчувся, як почав танцювати з  Мартою,  яка  дивилася
менi у вiчi впертим темно-заразливим поглядом, а я помiтив якраз Михайла з
червоним обличчям з цигарою,  якого  напевно  надiлив  його  Снилик,  який
дивився в наш бiк i чогось дуже смiявся. - Ви мене не пiзна?те,  -  казала
Марта. - Все одно ?? тут нема, - додала вона, ще поки я знайшов вiдповiдь.
Я щось буркнув невиразно. - Я з вами танцюю вперше, - казала вона далi.  -
Вперше? Не вiрю, - вiдповiдав я. - Сьогоднi вперше... -  Но-но-но!  Ми  ще
десь... напевно... А коли ж вперше... Ви гарна жiнка...  Я  вас  люблю,  -
мимрив я незучаснено. Це була безладна мiшанина слiв серед безладного руху
i звукiв, до яких долучились якiсь звiдкiльсь спiви, i менi  видалось,  що
це там далi спiвала панi Iрина.
   Коли i як прийшла дванадцята година i хто налив чари шампанським - годi
сказати. Правдоподiбно це була Катруся, яка, можливо, ?дина  не  затратила
свiдомости порядку, я за цей час лиш раз зустрiвся з нею,  вона  кокетливо
посмiхнулася, але нiяких виявiв особливо? уваги мiж нами  не  сталося.  За
Новий рiк пили крикливо, розбилось кiлька склянок, пiсля всi безпорядно  в
перемiшку цiлувалися i менi з того затямилась одна висока, струнка панi на
iм'я Лiль, яка вкусила мене за губу. Опiсля знов всi в перемiшку танцювали
i я не помiтив, де дiлась наша господиня i лишень пiзнiше я довiдався,  що
?й сталось недобре i Катруся непомiтно вiдвела ?? нагору.
   Це тривало до третьо? години ранку, всi  кiмнати  були  засмiченi,  всi
меблi переставленi, килими затоптанi, скрiзь, де тiльки було якесь мiсце -
стояли бруднi тарiлки, порожнi чи недопитi  склянки  й  пляшки,  заповненi
попiльницi, розкиданi  i  потоптанi  грамофоннi  платiвки,  гостi  поволi,
здебiльшого не прощаючись, зникали, мо? власнi гостi, розумi?ться, не були
спроможнi вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зi  спiвами
i танцями, мандрували через снiгову пустелю  до  мос?  господи,  при  чому
зупинялися, бралися всi за руки i танцювали в  коло  гопака,  вальця,  або
коломийку на одну й ту саму музику, яку самi собi, хто як мiг,  робили.  А
пiсля втомленi, мокрi, пом'ятi увалювалися  до  мо??  маленько?  хати,  ще
довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого  настрою  i
аж пiд ранок, з рiзними коментарями про  мо?  холостяцьке  хазяйство,  мою
бiляву сусiдку Катрусю, розмiщалися, хто де мiг, не  виключаючи  звичайно?
пiдлоги, для вiдпочинку, який  дуже  скоро  обернувся  у  загальне  мертве
побо?вище, вкрите рiзноманiтними, барвистими трупами.
   Не зважаючи на нiякi невигоди, всi спали до обiду наступного дня,  який
видався сонячним i бiлим, бо ми навiть не помiтили,  що  над  ранок  випав
свiжий снiг, що закрив всi слiди наших нiчних пригод. Вставали з не меншим
галасом, як i лягали,  всiм  хотiлося  висловитись,  минула  нiч  залишила
безлiч  вражiнь,  при  цьому,  розумi?ться,   вiдсвiжалися,   похмелялися,
невтомно вертiлися по всiх кiмнатах  i  нарештi,  пiд  вечiр,  бурхливо  й
патетично прощалися з безлiччю похвал про  нашу  чудову  зустрiч  з  Новим
роком.
   Я знов залишився сам. Мав повний, дужий,  соковитий  настрiй.  Гострий,
бiлий, холодний день кiнчався. Пролiтав з  грюкотом  потяг.  Над  далекими
деревами друго? але? сiдало жовте сонце.
   Моя господа була збурена, сильний запах  тютюну  й  алькоголю  виповняв
простiр. Я ходив з кiмнати до кiмнати i все зупинявся перед картиною,  яку
передала Лена. ?? присутнiсть у цьому хаосi вичувалася дошкульно. Хотiлося
сiсти й писати; а разом не знаходив слiв. Я був  переповнений,  перелитий,
розiрваний. I все таки щасливий.
   Була зима, був снiг, були  морози.  Моя  хата  ледве  видержувала  таке
навантаження, ?? природа, ?? вiк творили проти цього спротив. Я вертався з
роботи i знаходив в ?? просторi "собачий холод" i "могильну  тишу".  Це  i
друге змушували до акцi?, я апелював до сво?? довiрено?  печi,  я  вимагав
тепла, затишку, я накладав у ?? пащеку сухi, великi,  дубовi  полiна,  якi
загорялися, розгорялися, заставляли метал червонiти, я  скидав  светра,  я
читав, я куняв, я мрiяв i в центрi  цього  методичного  виру  завжди  була
Лена. ?? нова картина у вузькiй золоченiй  рамцi,  здобула  основне  мiсце
мого   сальону   i   творила   гостру   опозицiю   до   мо?х   антикварних
дорогоцiнностей, включаючи сюди й  фараоншу  Нефретете.  На  ??  новорiчне
привiтання  я  вiдповiв  драматично  стриманою  сентенцi?ю,  кожне   слово
важилось i шлiфувалось, але було позбавлене  правди.  Мо?  наставления  не
було таке холодне i, можливо, вона це розумiла.
   Мо? зовнiшнi дверi ганку звичайно обмерзали бiлим, iскристим  iне?м,  а
коли розгорялася грубка i я вiдчиняв кухоннi дверi, iней розмерзав, стiкав
до землi потьоками, а самi дверi блищали чорним блиском, як мокрий тюлень.
Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хiба Катрусi, звичайно на
доручення панi Сомерсет. ?? вiзити були короткi, дiловi, формальнi. I я не
виявляв зусиль змiнити ?х характер.
   Але останнього сiчня, не пригадую якого дня, коли був на дворi  великий
мороз, вечiрньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пiзнав
Катрусю, на мо? "прошу" вона увiйшла обережно i мала стурбований вигляд. -
Що сталося, Катрусю? - запитав я, - Ой, пане Павле! Панi захворiла!  I  ми
покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? -  Розумi?ться,  я
негайно одягнув свiй ловецький кожушок i пiшов з Катрусею.  Панi  Сомерсет
чекала на нас у сво?й спальнi, у лiжку, мала втомлене,  блiде  обличчя.  -
Менi зле, - казала вона. - Зараз при?де доктор. Мушу вiд'?хати до лiкарнi.
Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Нi-нi-нi!  Нiчого  страшного.
Звичайна простуда. I я скоро вернуся. - Я просив ?? не  турбуватися  нiчим
iншим. Все буде зроблене. - Я вам вiрю, - казала вона.  Незабаром  при?хав
доктор, а  також  амбулянс.  Було  напружено  i  рухливо.  Ми  з  Катрусею
вiдпровадили ?? до само?  лiкарнi  в  Оквiлi,  довiдалися,  що  в  не?  не
простуда, а серце, що вона мусить залишитися пiд доглядом лiкарiв, пробули
там пiв години, попрощалися i вiд'?хали до дому. Панi Сомерсет  намагалася
посмiхнутися нам на прощаня i ще раз запевнила, що скоро вернеться.
   Ми верталися  таксiскою,  яких  три  милi  дороги,  переважно  мовчали,
Катруся лиш зiдхала, була пригнiчена, а коли при?хали, я  зайшов  до  не?,
щоб розрадити ?? самотнiсть. Мила, порядна,  поважна  дiвчина,  прив'язана
обов'язками до чужого дому, який став ?й рiдним. Вона  перебува?  тут  ось
скоро п'ятий рiк, походить з Укра?ни, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького
мiстечка Ясiня, була в таборi ДiПi в Нiмеччинi  в  Авгсбурзi,  ви?хала  до
Канади, як прибиральниця, потрапила до  цього  дому  i  знайшла  тут  сво?
мiсце. До речi, ?? батько  був,  як  i  мiй,  учитель,  скiнчила  таборову
гiмназiю i говорить по-укра?нськи, англiйськи, нiмецьки i мадярськи.
   Ми сидiли  з  нею  у  затишнiй,  теплiй,  бiлiй  кухнi  i  пiд  цокання
старовинного годинника за дверима в ?дальнi, пили добру,  пахучу  каву  зi
свiжими,  доморобними  тiстечками  i  розмовляли  про  ??   господиню.   Я
довiдався, що панi Сомерсет взагалi хворi? на серце, що вона забагато  п'?
i курить, що мала вже припадки... Що вона дуже нервова, часто  нестримана,
дуже вибухова... Що ма? далеку рiдню i не тiльки далеку  за  спорiдненням,
але й за вiддаллю, бо аж у Ванкуверi, а тут ма? лишень  старих  приятелiв,
переважно з часiв ?? чоловiка, який  був  директором  банку...  По  смертi
чоловiка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже  любила,
але який одного разу ви?хав з Канади i назад не вернувся. Вона  ?здила  за
ним до Англi?, до ?гипту, до Сингапуру,  але  вернулася  сама  з  розбитим
серцем. Багато  рокiв  прожила  одиноко,  ма?  приятелiв,  якi  за?жджають
переважно, щоб випити, а оце четвертий рiк живе з Катрусею.
   Невесела iсторiя, я вислухав ?? з тяжким серцем,  бо  за  цей  короткий
час, вiд коли я знаю цю панi, вона вийнятково менi подобалась. У нiй  було
щось вийнятково порядне, людське, добро й  вона  так  щиро  вiднеслася  до
мене. На жаль, я нiчим не мiг ?й вiддячитись, вона нiчого не потребувала i
це бентежливе  почуття  мене  непоко?ло.  ?дине,  що  я  завжди  терпеливо
вислухував ?? оповiдання, без огляду на  час  i  погоду,  вона  розпачливо
потребувала висказатись, не мала перед ким, ?? земляки були переважно люди
замкнутi i вона схопилася за нас. Ми люди сходу, вiдкритого серця:, простi
й не скомплiкованi, пiдходили до вимог ?? власного  буття  дуже  добре,  а
тому мiж нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене
нiчого не знала, а я не мiг i не бажав нiчого про себе  сказати,  бо  нашi
iсторi? були б для не? зовсiм не зрозумiлi. Що я мiг ?й сказати про  свого
батька, якого за iцось i чомусь кудись вивезли, за матiр,  яка  згинула  з
голоду. Хто в це повiрить? Кому це  щось  скаже?  Що  це  таке  революцiя,
комунiзм, фашизм, що в iм'я ?х ще можна нищити  мiльйони  зовсiм  невинних
людей. I людинi стажу панi Сомерсет, з  ??  зосередженням  культур,  епох,
цивiлiзацi?, з ?? безконечним переходом вiд добра до добра, вiд берега  до
беррга, вiд континенту до континенту,  з  ??  високими  мiрилами  клiматiв
серця i духа, нашi на?внi погонi за "iдеалами" чарiвних доктрин видалися б
дитячими забаганками. ?? перевантажена культурами iстота дiйшла краю висот
нашого циклю людського дiяння, ?? тiло  не  видержу?  цього  навантаження,
вона хапа?ться за порожнечу, за наркоз, за дим... I в цьому також  за  нас
сирих, недороблених, забобонних...
   Тепер вона була на краю ру?ни. Вона  вмирала.  Але  вмирала  не  лишень
вона, вмирала ?? орбiта, сузiр'я, квiти, речi, повiтря, атоми. Вмирала  ??
золота, слiпуча середина, ?? соняшнi спектри, ?? сни i  вiзi?.  Вона  була
тяжко  хвора  хворобою  епох,   довголiттям,   наверствуванням   давности,
надмiрним розширенням мозкових функцiй, згоранням пульсу й крови...
   Але саме це ?? наблизило до мене. Вичуваю, що я мушу бути з нею, що  це
мiй обов'язок i мо? призначення. Первороднiсть людського i  мого  власного
початку вимага? вiд мене цi?? чудово? жертви, ми плюс i мiнус тi?? ж долi.
   Цього вечора я пробув у Катрусi найдовше -  цiлу  годину,  а  вiдходячи
просив ?? звертатися до мене за кожною потребою. Вона ж  обережно  питала,
чи не дозволив би я ?й  робити  у  мене  порядки.  Розумi?ться,  я  рiшуче
вiдмовився вiд таких послуг, нащо вона вiдповiла тим самим.  Зуб  за  зуб.
При цьому ?? очi iскристо смiялися, а я  був  змушений  мовчазно  признати
поразку. Мiж нами постав неписаний договiр спiвдi? i за цю одну годину  ми
вирiшили можливо одну з найголовнiших проблем нашого життя.
   I признаюсь заздалегiдь, що ця дiвчина менi подобалась, i не лишень  як
землячка, людина, але й як жiнка. Моя стриманiсть,  це  був  вищий  закон,
можливо, найвищий, це була тiльки Лена. Але Катруся була  на  досяг  руки,
нiби сотворена для цi?? драми, повна, розцвiла, соковита,  здорова.  З  ??
великим почуттям порядку, побутово?  стрункости  i  чистоти,  вона  давала
сильну поживу фантазi? i було б грiшно заперечувати ?? принади. Я любив ??
мову, ?? стримане слово, делiкатний тон. Ми говорили  не  про  книжки,  чи
мистецтво, чи полiтику, а про наше минуле, теперiшн?, щоденне  й  буденне,
про хлiб i сiль, про тепло i порядок.
   Другого вечора ми знов ?хали разом вiдвiдати панi Сомерсет. Але  ми  не
могли ?? бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати  вiзитiв.
Ми тiльки передали ?й  китицю  квiтiв  з  допискою  побажання  здоров'я  i
вiд'?хали. На цей раз автобусом. В дорозi Катруся глянула на мене нерiшуче
i обережно запитала: - Чи ви не будете гнiватись, коли я вас щось попрошу?
- Чи щось аж таке, iцоб гнiватись? - спитав я з ноткою кокетства. - Досить
таке, - сказала вона. - Чи я мiг би гнiватись на  вас  взагалi?  Вас  щось
бентежить? - питав я далi. Вона дивилася вниз i мовчала. - Бентежить i  то
досить, - вiдпорiла вона по хвилинi. - Отже я чекаю... Цiкавий... -  казав
я заохотливо. - Це може... Я знаю... Може це не добре...  Я  розумiю.  Але
минуло? ночi я так мучилась. Я там сама! Я  боюсь!  Я  боюсь!  Той  дiм...
Великий, старий... Стiльки речей.
   Я ?? розумiв. Вона  мала  причини  для  тако?  мови.  Будинок  виглядав
мiстерiйне, тиша, старi по  стiнах  портрети,  екзотичнi  маски,  та?мничi
дверi. Нi, це не була якась гра, мене хвилювала  правдива  непiдробленiсть
?? збентеження, я розумiв глибоко ?? делiкатне становище i я лиш намагався
не потрактувати його вульгарно. - Ви бо?тесь? - зводив я  це  на  жарт.  -
Завжди, - казала вона. - I сама не знаю чого. I  колись...  Дома...  Боюсь
темноти.
   Менi пригадалося, що ми всi бо?мось темноти, що це безмежна  порожнеча,
надмiрна дiлянка  небуття,  домена  демонiв  i  смерти.  Цього  вечора  ми
вечеряли з Катрусею разом, у тiй самiй яснiй, бiлiк,  затишнiй  кухнi.  На
цей раз Катруся оповiдала менi про сво? Карпати. Де це ?? Я дiстав атляс i
знайшов тi гори, це ?х пiвденний схил по рiчцi Тисi, маленьке  мiстечко  в
зеленiй долинi. ?? батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано
послом до парляменту, за короткий час Укра?ни вiн  був  високим  урядовцем
шкiльництва, за мадярiв його було арештовано, але випущено на волю  i  вiн
знов учителював. За сов?тiв, його ще раз арештовано i вивезено в  Сибiр...
Звiдки вiн не вернувся. Вона ж з матiр'ю i меншим братом, через Будапешт i
Вiдень тiка? до американцiв, по дорозi ?х  переймають  червонi  партизани,
вона випадково вирива?ться з ?х полону, але тратить  матiр  i  брата,  про
яких до цього часу нiчого не зна?, що з  ними  сталося,  залишилася  сама,
дiсталася до таборiв ДiПi iтд.
   Та сама шорстка дiя, одна з мiльйонiв, така знана i така  зрозумiла.  I
ось ми тут, у цьому та?мничому будинку, що його будували такi ж, як  i  ми
несподiванi люди, якi мали сво? проблеми i прийшли з-за моря. Ми ?  шматки
родин, залишки бурi, жертви епохи. Хто i куди нас пiслав? На чий наказ?
   Цi?? ночi я залишився тут нанiч. Мешканцi колишнiх таборiв, вiдвiдувачi
бомбосховищ,   пасажири   переладованих   потягiв,   втiкацьких   пунктiв,
емiграцiйних кораблiв,  ми  не  сприймали  i  цi??  необхiдности  аж  дуже
драматично. Скiльки разiв ми ?хали забитими темними  потягами  змiшаних  у
купу чоловiчих i жiночих живих  тiл,  скiльки  разом  валялися  по  рiзних
розбомбованих станцiях  без  надi?  на  дальшi  можливостi  руху,  скiльки
вистояли, тiло-до-тiла,  у  глибоких,  бетонових  бункерах,  пiд  канонаду
бомбардувань.  Катруся,  розумi?ться,   мала   збентежений,   знiяковiлий,
розгублений вигляд, ?? очi злякано бiгали по всiх  речах  i  не  знаходили
певно? точки опертя, але взагалi вона трималася стiйко i мене лиш дивувала
?? моральна сила i ?? незасмiчена чистота. Вона заклопотано показала  менi
гарно прибрану, простору з великим розстеленим лiжком, кiмнату, на  стiнах
яко? висiли старi гравюри в прекрасних орамованнях, зi  старим,  втоптаним
килимом  на  помостi  i  високим  вiкном,  завiшеним  тяжкою  блiдо-жовтою
заслоною. Я почував себе дуже звичайно, здавалося я дома, нiчого  мене  не
непоко?ло. Ще коли ми проходили коридором  верхнього  поверху,  я  ще  раз
звернув  увагу  на  солiднi,  брунатнi  дверi,  за  якими,  я  знав,  була
бiблiотека, яку менi  дуже  хотiлося  бачити.  Я  дозволив  собi  запитати
Катрусю, чи було б це можливо. Розумi?ться! Чому  нi.  Вона  вiдчинила  тi
дверi, засвiтила старовинного стилю люстру i перед мо?ми очима  вiдкрилась
незабутня картина - сливе три стiни вiд низу до  верху  заложенi  книгами,
картами, бюстами. Збоку стояв масивний, дубовий стiл з великим глобусом  i
два старi, тяжкi, шкiрянi фотелi. Я, мабуть, мав дуже  здивований  вигляд,
коли Катруся запитала: - О! Вам подоба?ться? - Навiть дуже, - вiдповiв  я.
- То я скажу панi i ви можете тут бувати частiше. -  Дякую,  -  сказав  я.
Скористаюсь з нагоди.
   Тi?? ночi, пригадую, менi навiть снились книги, дуже багато книг i менi
при цьому чомусь дуже пригадуються старi часи, наприклад,  старий  ?гипет,
обелiски обсипанi знаками, слова, врiзанi в камiнь,  папiруси,  заставленi
думками. Пiдземнi i надземнi дороги, що вели i ведуть  в  простори  вiкiв,
скорочують плянету, вiдкривають новi  простори.  I  в  цьому  засягу  менi
яснiша? моя власна мандрiвка по тих шляхах до цi??  ось  будови,  над  цим
озером. Менi зда?ться, що зi мною говорять мiльйонами слiв, на всiх мовах,
минулi столiття з виразною вимогою йти далi. Коли земля i  бiльйони  iнших
земель i сонць, i сузiр круклятимуть в просторах, то цей  закон  кружляння
нiколи  не  став  би  зрозумiлим  без  цих  маленьких,  безтiлесних  слiв,
записаних тисячi рокiв колись на тих папiрусах.
   Рано я прокидався, як звичайно, о шостiй годинi, Катруся збиралася було
мене будити, але я вже мився  i  голився  в  убиральнi.  -  Добрий  ранок,
Катрусе! - виталися ми через коридор, як  вам  спалося?  -  О,  чудово!  -
казала вона. - Нiяких духiв? - О, нi! Нiяких! А як спали ви? - Також добре
i також нiяких духiв, - вiдповiдав я. -  Може  iншим  разом  вони  до  вас
зголосяться, - почув я несподiвану вiдповiдь. - Ви мене справдi лякакте, -
вiдповiв я на це. - А ви й не знали, що я страшна...
   Було при?мно, зiйшовши вниз, знайти в ?дальнi гарно приготований стiл -
шинка, яйця, бекон, хлiб житнiй,  хлiб  пшеничний,  грейпфрут  i  кава  зi
сметанкою. - Катрусе: - Що ви дума?те! - викрикнув я. - А  що  сталося?  -
здивувалась вона. - Дума?те, що я все це подужаю? - Невже не подужа?те? О,
не вiрю! Така сила! - жартувала вона. - Хiба, що ви менi поможете, - казав
я. - Я вже снiдала. Чи не було вам холодно? Зiпсулось  наше  огрiвання.  -
Може вам помогти? -  Дякую.  Я  вже  дзвонила  до  гайдро.  -  Бачу  -  ви
господиня. - Чому б нi? Коли верта?тесь з роботи? О сьомiй? - Це мiй  час.
- Чи могла б просити ключ вiд вашого палацу? - Але ж. Катре! Бiйтеся Бога!
Ма?те стiльки свого... - Вибачте! Ми домовились. Не люблю несловних!
   Що мав робити? Ми погодились. Взагалi з  нею  виходило  просто.  Нiчого
зайвого Що менi залишалося - встати, забрати сво? речi,  поцiлувати  ??  в
щоку i сказати допобачення. Я так i зробив, за винятком цiлування в  щоку.
Замiсть того - мило подякував, сказав допобачення, вона  мене  провела  до
дверей й помахала рукою.
   На мене вiйнуло  запахом  подружжя,  далебi  це  так  зворушливо,  така
прониклива теплота i, можливо, це вперше я щось таке лiдчув. Коли  я  йшов
до автобусу, менi було лекше, мороз  пахнув  бозом  i  син?,  високе  небо
розкривало обiйми для поцiлункiв.  Мiй  автобус  бiг,  як  грайливiй  пес,
насупроти сидiла плятинова бльондинка у короткiй, кокетливiй жакетцi, а ??
довгi ноги викликали мене на двобiй.
   Коли ж вечором вернувся, моя хатина нагадувала аптекарську склянку, все
шо могло блищати - блищало, моя завжди розбита постiль дбайливо застелена,
у печi гомонiв вогонь, в повiтрi тепло на плитi готова,  гаряча  вечеря  -
мiцна, куряча юшка, теплi вiденськi ковбаски з тертою картоплею,  тарiлка,
нiж, виделка, ложка, склянки, салата. Все на мiсцi, нiчого  не  забуто.  I
навiть писулька: "Смачного, Павле !" Лишень само? авторки цi?? паради нiде
не було. Все зробилось само. Чарiвний гокус-покус.
   I як це все назвати i зрозумiти? Такий гвалтовний контраст до  звичного
мого ладу. Я звичайно приходив, був утомлений, розпалював пiч, ставив чай,
?в щось холодне, не вживав посуду, не тримався порядку. I враз цей  свiжий
дотик, i все так свавiльно ожило, я був на-правду здеформований, збитий, з
дороги, побачив iнший напрям... Я насвистував карiоку i  хотiв  танцювати.
На всiх мо?х, як казала Марта,  вiвтарях  стояли  фото-iконки  мо??  Лени,
звичайно в  ?х  очах  я  бачив  ласку  богинi,  але  тепер  вони  дивилися
здивовано. Що, мовляв, сталося ?
   Що, мовляв, сталося - питалися також кiмнати зо всiма  ?х  антикварними
атрибутами. Пiсля вчорашньо? мо?? спальнi, вони раптом скорчились,  я  мiг
торкатися рукою ?х стелi, з ?х стiн плаксиво стiкали  потьоки  сирости,  з
полатаних вiкон несло морозом. Особливо розпачливо  виглядала  моя  збiрка
кишенькових видань, яку я  безсоромно  величав  бiблiотекою.  Вибач  Джоне
Стейнбеку, вибач Джесимiн Вест, вибачте всi  iншi.  Я  пролетар.  Не  можу
дарувати старим римлянамi, що вони це слово видумали.
   Розумi?ться,  я  знов  "ночував  у  Катрусi"  -   преодiозне,   зухвале
положення, що наводило на безлiч розважань звичайно нiчим не  виправданих,
дарма що моя партнерка так блискуче вiдповiдала для цi?? бiблiйно-райсько?
ролi. Знов та пишна широка постiль, та  патетична  ?дальня,  всi  тi  нашi
розмови, блискучi синi очi i тонкi лебединi руки.  Я  довiдався,  що  панi
Сомерсет все таки покращало, ?? стан не ? абсолютно загрозливий,  що  вона
дяку? за квiти i надi?ться скоро вернутися до дому. Це була гарна  новина.
Не знаю чому, але в цей час це була наппавду дуже гарна  новина.  Ми  обо?
мали найкращий настрiй, не дивлячись на одну прикрiсть, що я силою  змусив
Катрусю прийняти заплату за ?? снiданки. Менi було також особливо  при?мно
направити одну  клямку  дверей  вiдчинити  кiлька  вийнятково  неслухняних
склянок з мармелядою, витирати в кухнi посуд. Я нiколи не подiзрiвав,  яка
це при?мнiсть витирати посуд, коли  його  ми?  якась  особлива  партнерка.
Iнколи це може видаватися, що ти гра?ш на  пiянiно  в  чотири  руки  якусь
музику. Всiлякi тi варiяцi? поглядiв, тi фуги рухiв, тi консонанси окремих
слiв, все це вклада?ться у рапсодiю про Паганiнi.
   Але наша музика не тривала довго, по тижневi, а властиво  по  дев'ятьох
днях, вернулася панi  Сомерсет,  ??  хвороба  попустила,  лишень  ?й  було
заборонено пити й курити - найсуворiшнй присуд, з яким вона ледве чи дасть
собi раду. Я, очевидно, вернувся до мо?? принишкло? хатини, яка безнадiйно
втратила для мене всi сво? принчди.  Зате  я  набув  щось  багато  бiльше,
можливо найбiльше, можливо рiшальне... Я  ще,  очевидно,  не  здавав  собi
справи у цих  мо?х  розшуках,  дослiдах,  спостереженнях,  але  я  виразно
вiдчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт.  Катруся,  звичайно
маломовна, по деякому часi ще бiльше замовкла, ??  вся  мова  перейшла  до
очей, до рум'янцiв щiк, до мелодi? рухiв. Коли  я  вечорами,  або  ранками
вертався з працi, моя хатина була насичена Катрусею, як губка  водою,  все
там мало ?? запах, на всьому намацально вiдчувалась ?? присутнiсть Всi мо?
речi, моя бiлизна, мо? одяги, мо? взуття, моя ?жа. Вона входила до мене не
питаючись, вiдходила  не  питаючись,  наповняла  мою  уяву  не  питаючись,
бунтувала мою кров не питаючись.
   I взагалi ?? бiографiя це бiографiя мого приречення. ?й двадцять  п'ять
рокiв. Вона розвинена i здорова. Вона не  мала  товариства.  Вона  вiддана
сво?й господинi. Вона  вдячна  долi.  Вона  ?здила  iнколи  на  забави  до
Торонта. Вона шукала пари. Через не? Снилик дiстав цей  "об'?кт"  продажу.
Через не? я набув це мiсце. Через  не?  я  i  пiзнав  панi  Сомерсет.  Сам
Господь Бог - Пантократор, на сво?й ласкавiй  долонi,  пiдносив  менi  цей
неоцiненний дарунок.
   Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером,  як  схiд  сонця,  у
тому просторi рiки св. Лаврентiя, за тими тисячами  островiв,  лежав  град
хмарочосiв, стояла Монт-Роял i сонячний, осiннiй день, i шелестюче i ржаве
листя i готель ля Саль. I ще те Сiмко з блискавками  i  громами,  як  один
страшний суд i присуд. Нi. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини
перстень пiзнань, наддосвiтнiй свiт огненних горiнь.  I  я  не  певен,  чи
Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землi iсну?.  Вона  бачила
стiни мо?? хатини, бачила дивовижнi  на  них  малюнки,  бачила  фотографi?
розставленi по всiх кiмнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту i тугу, мою
заворожену печать добра i зла, застиглого в мо?х очах, як тяжiсть  каменю.
Хто мав порушити цi забльокованi границi вiдсутности пана цi?? господи ?
   До цього додалося ще одно дiйство: я дiстав вiд  Снилика  повiдомлення,
що вiн ма? для мене новий "об'?кт", про  який  я  просив  його  недавно  -
вийнятково занедбана споруда хати в захiднiй частинi Торонта, трохи бiльша
розмiром вiд мо?? попередньо? з гаражем, але в такому мальовничому образi,
нiби там була повiнь i вона довший час простояла пiд водою. Я не вагаючись
кинувся на цю жертву, як шулiка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти  у
сво? руки i привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнiв,  вiд
кiнця сiчня до половини лютого, я не вертався до Оквiлу, я жив у  бруднiй,
порожнiй хатi, був загнаний,  забутий,  задрипаний,  як  колгоспний  герой
працi, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'?кт",  що
коштував менi тринадцять тисяч, обернувся в  "суб'?кт",  швидко  побiльшив
свою вартiсть i додав до мого рiчного бюджету двi i пiв  тисячi  готiвкою,
яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування.
   З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним  тоном  мiй  пречарiвний
Снилик, лишень я не думаю, що це найiдеальнiший засiб  стати  мiльйонером.
Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторанi на "Лейк-шор"  i  снували
сiтку плянiв майбутнього. Нi-нi-нi! Ми повиннi взятися за щось  поважнiше,
ще не знали детально за що саме, але в кожному  разi  не  зачумленi  старi
будинки. Хоча будинки взагалi це все таки поважна порцiя,  головне  ж  той
пiд ними грунт. Тi шматки площi нашого пречудового континенту. Снилик  мав
повнi руки готових плянiв, вiн знав, що у мене пiд носом  буду?ться  Форд,
що трохи далi за автострадою  вгнiзджа?ться  Рокефелер,  що  здовж  дороги
виростають    з    години    на    годину    "фольксвагени",    "гуд'?ри",
"голянд-кенедi?н",  "ан-глокенедi?н",  "вестiнггавзи"  -  така  безконечна
черга безконечних назв з такими головокружними фантазiями. Ми зi  Сниликом
сидiли непомiтно,  мали  вигляд  на  озеро,  покрите  частинно  льодом,  а
частинно дикими хвилями з бiлими гривами i мiркували, як догнати фордiв  й
рокефелерiв. Не було вже часу, земля крутилася i до нас, але ми все  таки,
навченi досвiдом наших перших дитячих крокiв,  вдавали  також  божевiльних
доляро-робiв...
   А коли  я  знов  появився  у  мо?й  хатинi  на  Оквiлi,  панi  Сомерсет
вiдмовилась мене пiзнати. - Хто ви такий? Де ви були? У якому госпiталi ви
лежали? Скiльки ви стратили фунтiв? - Я  ?здив  на  Сант-Агате-де-Монт  на
лещета, - сказав я переконливо.
   Катруся знала причини мо?? вiдсутности, моя  хатка  на  курячих  нiжках
стояла чепурна, як звичайно, ?? казковiсть з голiвкою  Нефретете  нiяк  не
постраждала, панi Сомерсет, також поблiдла з великими попiд очима синцями,
сидiла у мо?му гранiтному фотелi i ми вели гiдну уваги розмову.
   - Як почува?тесь мiсiс Сомерсет? - питав я ??.
   - Лявзi, - казала вона сердито. - Не смiю навiть курити. Але ви  мусите
бути вдячнi, що мене скрутило.
   - О! Ледi! Це жорстоко! - протестував я енергiйно.
   - Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дiвчиною, - казала вона.
   - Лишень пiд одним дахом. I не так завдяки  вашiй  недузi,  як  завдяки
духам, - далi перечив я.
   - Ой, тi менi духи! Кетрин також все скида? на духiв, але хто до дiдька
вам повiрить. Коли я була у вашому вiцi я брехала  направо  й  налiво,  як
сука. Я мала трьох коханцiв - судiть самi! А Кетрин за вами гине.
   - О, ледi Сомерсет!
   - Не кажiть менi ледi, не кажiть менi Сомерсет. Кажiть менi  Ен!  А  за
Кетрен я вам дякую. Добре що ви ?? берегли вiд тих духiв, ?й  вже  час.  А
наша буда таки вигляда? моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми
у Торонтi при вулицi Блур недалеко вiд Батерст. Там тепер школа  краси,  а
колись це був наш замок. А що до бiблiотеки. . Мiй милий!  Йдiть,  берiть,
просвiщайтесь. Ви перша жива iстота, що пiсля  смерти  мого  чоловiка  нею
зацiкавилась. Кому тепер потрiбнi Бронте, Дiкенс, Байрон!  Змилуйтесь  над
нашим вiком! Звiдки ви родом?
   - З Укра?ни.
   - Чула. А де це ?? Росiя?
   - СССР.
   - Для мене тi лiтери порожнiй звук. Я знаю Росiю i була в Петербурзi. I
як вони, скажiть, могли це перезвати на... Ах!  Не  мо?  дiло!  Ви  любите
книги? Йдiть, берiть, ось вам ключ. День  i  нiч.  Коли  хочете.  Разом  з
Кетрен. Дiвчина, як данський сир... ?й треба... О, розумiю, розумiю! I вас
розумiю. Всi тi там по стiнах абстракцi?? Чи не  ?  це  часом  конкуренцiя
мо?? Кетрен?
   Я був зворушений цi?ю мовою, вона була зворушена  також.  -  Павле!  Не
берiть цього сентиментально: жити треба просто, - казала вона. Це  я  була
мiзерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зiрвалася. Зависоко  лiтала.
По смертi чоловiка... Ще була молода... Втрiскалась до фiльмового  артиста
- божество, зна?те тi часи. А був красунь - розумi?ться. За ним  тягнулися
сотнi багато кращих за мене, а мiльйони вiн мав сво?. Ви?хав до  Англi?  Я
лiтала через океан, як метелик.  До  Лондону,  до  Парижа,  до  Токiо,  до
Ка?ра... Кани, Рiв'?ра... Обсмалила крила i стала смiшною.
   - Ви не були смiшною, - вирвалось у мене спонтанно.
   - Смiшною! Дурною! Не змiряла сил. На  цiле  життя  зiсталась  калiкою.
З'?ла сама себе, пропила нерви, прокурила легенi, нiодного щасливого  дня.
Скажете любов ? Не  кажiть  смiшного.  Пасiя,  патологiя...  Гангрена,  що
зжира? тiло i душу, iдiть до психiятра i лiкуйтесь,  чим  можете.  За  всi
сво? по?здки тiльки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте  дiвча,  що  живе  зi
мною, якому я отруюю життя тiльки тому, що воно не ма? де подiтися. Я мушу
говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня,  а
вона сидить надi-мною, як ангел, i прибира? за мною гидоти. Вона каже,  що
батька ?? заслали, що матiр вкрали, а я кажу: росiяни,  можливо,  жахливi,
одержимi бiсом, але я жахливiша вiд них. Дурна та Кетрен!
   - Протестую! - вирвалось у мене.
   - Ви божевiльний! Проти чого протесту?те? - казала Сомерсет.
   - Кетрен не дурна! Кетрен щаслива!
   - Ви подвiйно божевiльний! Яке щастя?
   - Вам служити! Бути з вами! Мати бiля себе таку людину!
   - Нiсенiтниця! - викрикнула вона. - Не люблю таке  чути!  А  зрештою  -
досить. Розплакалась! Вам треба  вiдпочити.  Добранiч!  -  I  вона  швидко
встала i швидко вiдiйшла. Я провiв ?? через город до дверей  ??  дому.  Ми
мовчали. Був великий мороз, свiтив ясний мiсяць. Купами, як смiття, горiли
зорi.



   IV

   З Катрусею мав клопiт, чого i треба було  сподiватись.  Вона  прибирала
мою берлогу i готовила  вечерi.  I  мала  свою  манеру  поведiнки.  Лишала
записочки пiд подушкою - "спи  гарно,  Павле",  або  на  столi  "смачного,
Павле", або при дверях "добранiч, Павле". Стелила мою постiль, нiби це був
вiвтар, готовила ?жу, нiби священнодiяла. ?? цi таланти наводили  на  мене
сполох, я ставав ?? боржником i не знав, як протиставитись. Я весь час був
зайнятий, ми  рiдко  бачились,  а  як  бачились  -  признаюсь:  вона  була
пречудова, налита, як зрiла ягода, мала здорове, свiже, пружне  тiло,  яке
пашiло жагою i якого, ще раз  признаюсь,  менi  бракувало,  як  дихання  й
повiтря. Iнодi здавалось, що не видержу, забивало вiддих i вона це бачила,
чула, розумiла, чекала, вiрила,  ??  лазурнi  очi  були  прозорi  i  яснi,
промiнюючi, обiцяючi.
   Але я знав ще одно: ?? любов значила одруження, вона не  надавалася  на
нiяку iншу ролю i я не мiг би собi на щось iнше дозволити. А для одруження
я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий.  Можливо,  що  на
перешкодi стояло те саме, про що недавно говорила Ен -  пасiя,  патологiя,
гангрена, але я це мав i мусiв з цим рахуватись. Я  постiйно  виймав  одну
фотографiю у чорнiй, сатиновiй пiжамi i вона так гостро пригадувала Сiмко,
що у мене крутилась голова, нiби я дивився в  безодню.  Щоб  забезпечитись
перед Катрусею, я поставив ту  фотографiю  на  свому  нiчному  столику,  я
говорив про не? навiть з Зiною, яка вийшла замiж  за  солiдного  торгiвця,
сильно згрубла i поводилась, як  московська  купчиха,  повчаючи  мене,  що
вона, тобто Лена, "поступила зi мною нечесно". Катруся приняла  фотографiю
у чорнiй пiжамi як належне зло i тiльки одного разу  дуже  обережно,  нiби
торкаючись  павутиння,  вона  питала:  -  Хто  вона?  -  Одна  малярка,  -
вiдповiдав я. - Ваша наречена? - Нi.  Сестра?  -  Також  нi.  -  Любов?  -
запитала вона по короткiй перервi зниженим голосом. На це я  не  вiдповiв,
що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень  спустила  очi,  якi,
здавалось,  на  хвилинку  згасли.  Але  це  пiзнання  не  вплинуло  на  ??
поведiнку. Вона знала, що в цьому ? щось невиразне. Любов?  Минула  любов?
Далека любов? А життя - життя i воно дикту?. Воно ма? вчора, сьогоднi, але
ма? й завтра i Катруся добре знала, що  кожне  завтра  може  принести  нам
несподiванки - недобрi чи добрi... I вона трiпотливо насторожена, як  дика
пташка, на сторожi свого гнiзда, чекала свого завтра.
   Нi, Катруся не змiнила сво?? поведiнки, а як змiнила, то, зда?ться,  ще
?? загострила. Здавалось, вона цiнила  мо?  почуття,  нiби  вони  були  ??
власнi, вона злилася з мо?ми наставленнями, затратила рiзницю мiж  мо?м  i
сво?м i це ставило мене у становище оточення. Я  почував  iнколи,  що  мо?
?ство поволi розчиня?ться i поволi зника?, як окрема самостiйна  дiя...  I
що поразка моя неухильна.
   У цих умовах годi було оминути господу панi Сомерсет, вона  вже  цiлком
стояла на мо?й дорозi,  ??  бiблiотека  була  вимовною  причиною  i  разом
непереможним магнетом. Деякими недiлями я заходив до не? i бушував там, як
садист. Це була особлива насолода забратися до тi??  похмуро?  за  денного
свiтла, обшито? брунатним шалюванням, зi запахом тлiнного паперу,  святинi
i в ?? та?мничих, глибоких, мало не злитих вiд довгого стояння лавах  книг
знаходити якусь несподiвану рариту,  яких  була  незчисленна  кiлькiсть  i
погрузнути у ?? свiтах, промiрах i просторах. Мiй батько був учитель i без
сумнiву це вiд нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання.
   А ледi Сомерсет чи тепер просто мила  Ен,  сидячи  у  сво?му  затишному
будуарi,  одягнута  у  просторий,  теплий,  ватовий  халат,  нiби   султан
турецький, приймала мене з великодушною поблажливiстю до мо?х  книголюбних
нахилiв i крикливо-прихриплим голосом, нiби пiсля перепою, питала: - Що ви
там робите? - вона мала на увазi бiблiотеку. - Оглядаю книги,  -  спокiйно
вiдповiдав я. - Слухайте, молодий чоловiче! Чи ви часом не  iмпотент?  Там
на нього чека? гаряча, як грiм, дiвчина, а вiн возиться з книгами. Я цього
не розумiю! I не розумiю... Не кажiть, не кажiть! А може краще скажiть: що
у вас там за лубом? Кажiть! Все кажiть!
   Я сидiв проти не? на низькому, м'якому стiльчику i  якраз  мав  у  руцi
книжку Теккерiя "Роман без героя". - Це для  вас!  Це  якраз  для  вас!  -
гримiла далi панi Сомерсет, у вiдповiдь на мою розгублену мовчанку. - А, я
знаю... Ви там з тими сво?ми... Чи ви вiрите  справдi  в  любов?  -  I  не
дозволивши менi на вiдповiдь, вона одразу вiдповiдала сама. - Я  в  це  не
вiрю! Я це сама пережила! Я знаю! Я  знаю!  Це  велика  брехня!  А  що  ви
вiрите... - Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не  правда  вiри,  але
вона не дозволила. - От ви будете читати у цього самого Теккерiя, що це  ?
страшна iлюзiя. Власне iлюзiя! Це уро?ння. Це такий  паралiч  реального...
О, мiй Боже, мiй Боже! I як це  ми  люди  не  можемо  збагнути,  що...  Ну
скажiть, ну скажiть! ..
   Менi було не  легко  висловитись  вистачально  по-англiйськи,  я  шукав
потрiбнi слова, у поспiху не мiг ?х знайти i мiй вигляд напевно  зраджував
велику розгубленiсть. Я дуже добре  розумiв  ??  намiри  i  ??  тенденцi?,
одначе  не  мiг  дати  ?й  остаточно?  можливости  виконати  ??  завдання.
Одруження Катрусi було тепер для не? "головне питання кожного ?? дня,  але
я мусiв вдавати турка i уникати справжньо? вiдповiдi. Я говорив про  те  i
про це, про любов, як силу,  як  частину  природи,  як  невiд'?мну  окрасу
розмноження роду, як  поезiю,  красу  взагалi,  мистецтво.  Панi  Сомерсет
прекрасно це розумiла, але вимагала не краси  й  не  поезi?,  а  звичайно?
прози.
   Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лiнi?. Я  не  мав
дома телефону, але я мав його у себе на роботi, як також  я  мав  його  на
кожному кроцi мо?х стежок. Внедовзi, при  кiнцi  березня,  пiзно  вечором,
бiля години дванадцято?, у мене на  роботi  задзвенiв  телефон.  Я  пiдняв
слухальце i на мо? "гальо" почув голос Снилика. Був помiтно втомлений, але
як звичайно повний завзяття. - Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. -
Якась рудера ? - запитав я. - Но... Не так аж образливо.  Прекрасна  хатка
на сiм кiмнат з гаражем... I з виглядом на озеро. Ха-ха! - казав Снилик. -
А  цiна?  -  Цiна  твоя.  П'ятнадцять  грен.  Можливо,  можливо!   Можливо
спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При  певних  тво?х...  Ти  розумi?ш.
Двi-три тисячки можеш залучити.
   Другого дня я вже ту забавку оглядав,  третього  пiдписав  "оферту",  а
четвертого брався до  роботи.  Це  вимагало  лишень  звичайно?  поверхово?
уваги, а за тиждень цей самий Снилик привiз  сво?м  Фордом  нового  купця,
якогось еспанця i ми погодились  на  сiмнадцять  тисяч.  -  Вел,  -  казав
Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. - I головне, що мене при тому
найбiльше розiбрало, це розмiри мого дiла. Вони  видались  менi  жалюгiдно
малими. Десь приблизно в тому самому часi, ми сидiли зi  Сниликом  i  мо?м
новим приятелем Медиком у "грiлi" мого, знов таки старого приятеля  Пилипа
Стецика, що при вулицi Квiн, один  блок  на  захiд  вiд  Батерст,  у  його
найзатишнiшому "сальонi", пили дешеву каву i обговорювали дивовижну, як на
нашi умови, справу - заснування ново? будiвельно? компанi?. I на диво,  це
була моя iнiцiятива, до речi не останньо? дати, бо ще будучи у  Ванкуверi,
я познайомився з деякими  нашими,  не  дуже  велико?  фахово?  грамотности
людьми, якi мали  вже  чималеньку  компанiю,  яка  в  рiзних  мiсцях  того
пречудового мiста, будувала не менш  пречудовi  бонгала...  Менi  це  дiло
подобалось.  Будiвництво,  це  мiй  коник  взагалi.  Я  iнколи  впа?даю  в
iстерику, коли бачу гарну будову. Тим бiльше, що в Торонтi вже було кiлька
наших очайдухiв, якi цим дiлом досить успiшно займалися. Один мiй товариш,
земляк, з якихсь старих часiв емiгрант, який мав обтятi пальцi лiво? руки,
вже на старостi рокiв, "впав на думку",  що  замiсть  обтинати  пальцi  на
чужiй роботi, чи не краще занятися будiвництвом, як вiн казав,  на  власне
копито. Останнього лiта, вiн  пiшов  за  сво?ю  мудрою  радою  i  власними
силами, з  не  дуже  великим  капiталом,  вiн  збудував  п'ять  мешканевих
котеджiв в околицi компанi? Дженерал Моторе i заробив не бiльше, не менше,
- десять тисяч чистогоном. Це, казав вiн, нiяка ще сума,  iншi  на  такому
дiлi виробляли три рази стiльки, але по-перше я ще не мав  досвiду  в  цiй
роботi, а по друге, я такий досвiд набув, а за це треба платити.
   I я йому вiрив. Я сам намiрявся набувати досвiд i що менi шкодило - моя
надмiрна обережнiсть.  Я  боявся  рискувати,  а  це  в  рискованому  дiлi,
найбiльший риск.
   Не дивлячись на те й на це i на все iнше, ми заложили трiюмвiрат Снилик
- Данилiв - Медик - перший: торговельний досвiд, другий: два  й  пiв  акра
будiвельно?  площi,  третiй:   будiвельна   освiта.   Чого   бракувало   -
будiвельного  капiталу.  Але  Снилик  вроджений  оптимiст,  вiн   постiйно
повторяв ту саму iстину, що капiтали ростуть на вулицi Квiн, на полях,  на
автострадах, в телефонних книгах i треба лиш нагнутися,  щоб  ?х  пiдняти.
Можливо, вiн мав рацiю i що нам залишалося  -  доказати  це  на  практицi.
Нагнутися i пiднести. I в  кожному  разi,  наша  чарiвна  трiйця  з  грiлу
Вiкторiя при вулицi  Квiн,  мала  на  увазi  саме  цим  дiлом  невiдкладно
зайнятися. Рiшено i пiдписано. Наша розмова не тривала бiльше  години.  Ми
встали з-за столу i, протискаючись через маси людей бiля бару,  вийшли  на
мокру, брудну вулицю, зайшли за рiг вулицi Маркгам, де чекало на нас  авто
Снилика, всiлися до нього, гучно трiснули дверцi, авто  рушило  i  побiгло
вверх до вулицi Дандес. Це було мiж першою i другою годиною  дня  якогось,
вже не пригадую числа в кiнцi березня.
   Тим часом надходила весна. Як я вже, зда?ться, згадував, я назвав  сво?
мiсце в Оквiлi "Коломия" i при в'?здi до не?, на однiй  з  мо?х  сосон,  я
примiстив табличку з цi?ю назвою, виписаною чорними готичними лiтерами  на
брунатному тлi, запозиченою, розумi?ться, з прапам'ятного  котеджу  Лисого
на озерi Сiмко. Сама  ж  Коломия,  як  така,  не  мала  для  мене  нiякого
меморiяльного сентименту i лишень Снилик, який, вда?ться, походив родом  з
околиць того символiчного мiсця, був цим пiдлещений i сприйняв це  як  мою
данину патрiотизму старим нашим рiднокрайовим закутинам.
   Отже йшла весна... Вона заздалегiдь наводила на мене  панiку.  Я  бачив
мо? здичiлi яблунi, нестриженi живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що
мав з цим робити? Залишити й надалi  на  волю  Божу,  як  домену  фазанiв,
зайцiв та  всiлякого  зiлля,  а  чи  пробувати  привести  його  до  яко?сь
цивiлiзовано? подоби. Тим часом я ще не мав  на  це  остаточного  рiшення,
поле чекало долi, сонце лило на нього сво? тепло, воно оживало i швидко на
очах мiняло барву. Зi сiрого воно ставало сивим, зi сивого зеленим.  Згра?
перелетних барвистих птахiв невiдомих пород наповняли його  гамором.  Я  ж
шукав рiшення i був зайнятий.
   А в тому також купiвлею авто-машини.  Ця  справа  давно  непоко?ла  мою
вражливу амбiцiю, засадничо вона була дуже проста i  дуже  зрозумiла,  але
для мене вона спричинила багато метушнi. Це далеко не те саме,  що  купити
черевики, або штани, це щось подiбне до того, як колись  купувалось  коня,
чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашо?
природи, автостради, вулицi, гаражi ними заповненi, ?х бiльше  нiж  людей,
нiж собак - журнали, радiо, телевiзiя, неоновi свiтла спiвають ?м  такi  ж
оди i пеани, як i Де-борi Кер чи Фредовi Ас