и надiю на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я прицiл, я обдурене вбожество. А ?? куплено, як пару панчiх, можливо бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всiх людей на плянетi з ?х смердячими iдеологiями... Око за око, зуб за зуб, цинiзм за цинiзм, безогляднiсть за безогляднiсть, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за що саме загинув ?? батько... А хiба не пам'ятав я? Мене без сумнiву ?й накинуто! Моя професiя пiсного механiка, не могла ?? спокусити, моя особистiсть зникаюче мала... Наречений ? Боже, яка безглузда нiсенiтниця, яка фатальна зарозумiлiсть. ?? намiри далеко далi поза мною... Великий мистець, свiтова кар'?ра, капiтал, вiлли, авта, одяги. Нi-нi-нi! Вона для мене закоштовна! Навiть у цiй позицi? "Мишки". Але чи маю добровiльно ?? зректися? Це питання. Розумi?ться, менi ця жалюгiдна мелодрама нiяк не iмпону?, мене це анi не бавить, анi не перекону?, але чи це все Лена? Чи в цьому ?? суть? ?? образ? ?? iстотнiсть? Це ж вийнятково гостра i велика людська сила; я вперше таку зустрiв. Я ж бачив i людей, i подi? i кра?види, але це вперше бачу Лену. Чи маю право добровiльно ?? зректися ? Я не мав вiдповiдi, я вирiшив, або менi лиш так здалося, що я мушу чекати на Лену... Днi i днi, а можливо i тижнi... Завтра, пiсля завтра i вона напевно вернеться. Вона не втекла вiд мене, вона втекла вiд... Можливо сама вiд себе, а той Макар Iванович це лиш... хто там щось зна?. Я мушу чекати i як вона вернеться, отодi хто зна, чи не спробую i я примхувати... Знайти iнше помешкання, зайнятися рибальством, купанням, вiдпочинком... I спогляданням "мишки" з ?? новими витiвками. Тим часом я чекаю. I переконано надiюся! VI Ранки пiсля бур, злив i громовиць звичайно чистi... Особливо в серединi лiта, а особливо на озерi, а ще особливо на такому озерi... Я дивуюся, чому це чудове озеро залишають багатi, можливо тому, що воно за близько, що воно доступне й що воно дешеве. I добре, що так ?. Хай тi сягають далi у простiр, на пiвнiч, у дичину. Там поле попису. I хай це лиша?ться для нових, для початкiвцiв таких, як я. Наступного ранку, я не ви?хав на рибальство, закон сьомо? години застав мене на помостi причалу, вимитого у легкому купальному одязi i чистого, з барвистими загарами мого здорового тiла, що в ньому прекрасно функцiонувала кожна жилка, а серце билося з точнiстю компютора. Лени, розумi?ться, не було i це те ?дине, що менi дошкуляло. Учорашнi мо? бентежливi i сердитi розважання за нiч розвiялися, ранок завжди дiяв на мене отверезливо, але Лена зi сво?ми розкиданими речами, сво?ми писульками i Макарами Iвановичами, зiставалась далi феноменом. Це ще вимагало роз'яснення i то рiшучого. Тим часом я був фатально осамiтнений. Снiдав невибагливо, сливе на ходу, чай з рогаликами й маслом i риба, був вiдсутнiй, не знаходив мiсця, взагалi не знав, де дiтися, вертiвся, як цирковий кльовн, заводив радiо, слухав вiстi, брав книжку, виходив на веранду, розтягався горiлиць на шорстких дошках, намагався читати, не мiг читати; сонце безжалiсно смажило мо? зарослi груди, я знов сердився. Проклята вiдьма! Мiзерна авантюрниця! Бiля години дев'ято?, а може пiзнiше, сонце ставало нестерпним, мiй зарослий фасад грудей терпiв неймовiрно, томик Гревеса спокiйно лежав на животi, я був паралiзований нiрванним лiнивством, коли несподiвано ззаду надi мною почулися пiдозрiлi шерехи, якi одразу порушили мою нiрвану i змусили серце швидше битися. Що я не зiрвався на ноги i навiть не зробив руху взагалi, треба завдячувати мо?й раненiй гордостi i мо?й задерев'янiлiй впертостi. - Агууаа! - почув я знаний ?? кайотячий оклик. - Це ви, Лено? - озвався я з крокодилячим споко?м. Голоднi? Там у холодильнику смаженi окунi. - I при цьому розложений томик Гревеса, що лежав на животi, зсунувся на помiст. - До дiдька з вашим холодильником, - почув я ?? голос просто над собою. Я розкрив очi. Вона стояла надi мною висока, як степова тополя, у легкiй, короткiй суконцi, цiла пронизана сонцем, ?? литки i стегна налилися соками винограду, як це каже Соломон у сво?х пiснях пiсень. - Не хочете ?сти? - питав я ?? з холерною цинiчнiстю. - Це ви так мене зустрiча?те ? - питала вона в тон менi. - Куди ж вас дiдько носив? - Не можете встати? - Лiнивий. Що там в Торонтi. - Нiчого. - Була злива? - Страшна. - Невже боялась? - Боялась. А ви? - Також. - Чого так дивитесь? - Стужився. - Що ж ви робили? - Смажив окунi. - I плакав? - Гiрко. - Ще й досi видно. - Зворушена? - Гнiва?тесь? - Можливо. - Ну, гаразд, ну, гаразд! Грiшна! ?? поява i цих кiлька незграбних натякiв обернули мiй настрiй догори ногами, вiдчував, як нагло мiнявся мiй вигляд, намагався втримати рiвновагу, але не мiг втриматись, зiрвався на ноги i з розгону, як божевiльний, кинувся у воду, щоб за мить знов опинитися на помостi, розтягнутися на всю довжину i ширiнь i задоволено сохнути на гарячому сонцi, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла, але незабаром знов появилася переодягнута у свiй найкращий, бронзовий купальник, в якому ?? чудове тiло виглядало винятково привабливо i тодi ми вже разом гарцю?мо у прозорих хвилях озера, як дво? розiграних дельфiнiв, пригрiтих сонцем весни. I здавалося, що мiж нами зовсiм нiчого не сталося, що всi мо? гiркi пiдозрiння дим, що це був лиш маленький жарт. I лишень пiзнiше, за обiдом, який я старанно готовив, ми вже мiж iншим, нiби ненароком, торкнулися того ж питання. - Вас бентежить? - питала Лена. - Можливо, - вiдповiв я. Коротка перерва. - Ну? Чекаю пояснення, - казала вона. - Нема коментарiв, - вiдповiв я. - Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете щось сказати. Хто тут був учора? - Я не бачив нiкого. Я був у Сатонi. - То кажiть, що? - Можливо й нiчого. До вас хтось при?жджав, була записка, вас не застали. I це все. - Хто ж це мiг бути? - Якась 3. Можливо ви зна?те. - А з ким? - Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарiвна, щось старанно вiд мене хова?те. Не питаю що. Але щоб це не було, менi зда?ться, що я на цю ролю не надаюся. I можливо, що для вас це лишень зайвий тягар. - Ви вже все сказали? - Приблизно. А можливо й нi. Я вирiшив цей котедж лишити. - Це речення вирвалось у мене несподiвано, про таке я не думав взагалi, але сталося. - О! I це все? - поважним тоном сказала Лена. - Що маю сказати бiльше. - А чому? - питала вона стурбовано. - Може ви краще зна?те. Вона бiльше не перечилась, замовкла, обличчя споважнiло, мовчазливо похитувала головою, наш грайливий настрiй зник цiлковито. Я мовчав також, i ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарештi Лена знов озвалася. - Пояснiть, чому ви хочете вiдiйти. - Просто не хочу тут бути. - Що вам тут не подоба?ться? - Все менi не подоба?ться. - Включно зi мною? - З вашою поведiнкою. - Я не звикла бути сентиментальною. - Не бiльше звик я до ролi мелодраматичного героя. Лена споважнiла ще бiльше, вона сидiла випростано, ?? довга шия витягнута, ?? пiдборiддя пiднесене, ?? очi широко вiдкритi. В ?? фiгурi вiдбивалась безпосереднiсть. - Нiчого не розумiю, - сказала вона по часi. - Таки нiчого? - дивився я ?й просто у вiчi. - Нiчого, - вiдповiла вона спокiйно. Вона вмiла це так сказати, що я мусiв ?й вiрити, а тим самим че мав можливости пояснити. Можливо я справдi помилився, не так це зрозумiв, а вона нiчого не зна?, а як зна?, то майстерно вда? невиннiсть. I я замовчав. А по часi додав: - Добре! Тим часом тема вичерпана. Тема була справдi тим часом вичерпана, лишень маленька словесна сутичка, з мого намiру "все вияснити" нiчого не вийшло, я не мав для цього потрiбно? вiдваги, вистачальних аргументiв, а головне, бажання. Менi хотiлося скорiше це, по можливостi дотепнiше, зам'яти i по можливостi краще забути. Ми обо? з поважним виглядом, залишили все, як було на столi i вийшли на веранду з намiром не вертатися до цi?? теми. Була м'яка, оксамiтова погода, в повiтрi вичувалась вогкiсть, далеко на заходi знов гуртувалися з чорним виглядом хмари, нiби вони робили засiдку i затiвали на нас напад. Я запропонував прогулянку човном i хоча погода не обiцяла бути сприятливою, Лена без нiяких сво?х звичних вередувань, одразу погодилася. Ми майже з мiсця взяли найбiльшу швидкiсть i гналися здовж пiвнiчного побережжя засипаного людьми, а потiм взяли напрям на центральний острiв, що затуманено синiв на обрiю i над яким помiтно гуртувалися хмари. Лена пiдсiла ближче до мене, взяла мене пiд руку i за весь цей час, це була ?дина ?? реакцiя. Дуже скоро ми були бiля острова, мали намiр висiсти на берег, це нам не повелося, скрiзь були написи "приватна власнiсть", скрiзь були котеджi, човни i люди. Натомiсть, ми про?хали в рiзних напрямках помiж малими човнами, якi були зайнятi рибальством. До одного з них ми пiд'?хали ближче, я запитав про успiх, на що спокiйний, дебелий чолов'яга у вилинялiй кепi з довгим козирком, показав менi ланцюг здобичi досить вражаючого вигляду. Це добре мiсце i я мушу його вiдвiдати. Я подякував, взяв знов повну швидкiсть i ми погналися у напрямку нашого котеджа. Небо за нашими плечима заповнялося темною навалою i вода ставала помiтно похмурою. Я, час до часу, поглядав на Лену, вона сидiла бiля мене випростана i насторожена, я вiдчував ?? тепло, а коли нашi очi зустрiчалися, вона посмiхалася при?мною, вибачливою посмiшкою. Здавалось, мiж нами настало безмовне погодження, ми, здавалось, входили у звичайну норму наших стосункiв. Менi також здавалося, що в цiй сутичцi я здобув якусь перемогу, вартости яко? я ще не мiг належно оцiнити. В загальному наша про?здка тривала щось понад годину, вона вiдпружила нашi нерви i вiдсвiжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись за руку, хотiли, здавалось, танцювати, а коли небо почало загрожувати наш причал, ми перейшли до крито? веранди, розсiлися на плетених стiльцях, дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сiяло густим, скiсним, шпарким дощем, разом зi спалахами блискавок i грюкотом громiв. Ми обо? були захопленi, Лена зацiкавлено спостерiгала за метушнею хвиль, блискавки гострим сяйвом заливали ?? обличчя. Ми переважно мовчали, або мiнялися лишень окликами, але ця мовчанка i цi оклики, були справжньою нашою мовою, яку ми виразно розумiли. Говорилося про наше замирення, про нашу згоду, а трохи згодом, коли пройшла громовиця i почало скорiше, нiж звичайно, вечорiти, я запропонував коктейль. На цiй самiй верандi, до яко? я принiс високу стоячу лямпу пiд зеленим абажуром, ми пили поволi черi-брендi з домiшкою овочевих сокiс, алькоголь лагiдно настроював нерви i я почав здалека i обережно епiчну оповiдь про наше минуло. Це було щось, як спогад... Така могутня сила пережитого... Батькiвщина, Европа, вiйна... Полоненi, налети, втiкачi, табори... Лена дiстала свою торбинку, довго в нiй щось шпорталась, видобула нотатник, щось в ньому записала, пiсля закурила цигарку "де мюрь?", що вона дуже рiдко робила, курила замислено i не знаю, чи чула мою мову взагалi. Менi хотiлося висловити мо? вдоволення. Здавалося, що за нами десь там за обрi?м, за океаном, за якимись просторами часу, залишилась одна унiкальна пригода земного буття, щось як один гiгантський вир торнада... З цi?? висоти i цi?? тишi, з цього безпечного i твердого мiсця, подi? минулого видаються невiрогiдними, не можна вiрити, що був штучний, заплянований голод, на якому один режим закрiпив свою владу цiною мiльйонiв заморених голодом дiтей, жiнок, старцiв i взагалi людей. А знов вiйна, у якiй змагалися тирани, танки i лiтаки. А знов мiльйони втiкачiв... А знов iсход за океан... О, Лено! Чи ти це можеш розумiти? На цiй ось верандi, у цьому теплому оточеннi. На цiй твердiй пiдложцi? О, вона може i мусить. ?? шлях - мiй шлях, але вона не аналiзу?. Вона бачить, бере, йде вперед. Не оглядаючись... Але все таки ми з нею зiйшлися не випадково. А може випадково? Хто мiг нас звести аж у цiй точцi, над цим озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обо? родились там далеко у тому ж мiстi, у тих самих умовах... Мiж iншим у мене вирвалось питання, як i де Лена познайомилась з Зiною. На кораблi з Гену? в Iталi? до Галiфаксу в Канадi. Вони ?хали до Монтреалу, як прислуга... Лена оповiла про цс спокiйно, без зривiв, бо звичайно вона не любила спогадiв. Спогади ?? нудили. Вона закривала очi i одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого. Але все таки я довiдався, що вона плацювала в Монтреалi, як домашня прислуга... Яка з Лени прислуга ? Це смiшно. I не диво, що ?? господиня зчинила бунт. Знайшла у не? акт, "зовсiм голо? жiнки" i одразу покликала урядовця з уряду емiграцi?. Це спасло Лену вiд побожно? монтреалки. Лену звiльнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матерi, Зiна... Вигляд Лени вимагав милосердя, я намагався бути милосердним... Я привстав, я пiдiйшов до не?, я взяв ?? руку з довгими пальцями i поцiлував ??, як тiльки мiг, нiжно. Вона iронiчно посмiхнулася i та ?? усмiшка здавалось була докором... А разом викликом. Ну, ну... Гаразд! Чи вдоволений? Я можу триматися. Нi, я не був цiлковито вдоволений, але цiлковито ?? розумiв. I вона розумiла, що я розумiв i цього для нас було досить. В голос я лиш сказав: - Вибачте менi... - I вийшов на передню, мокру, освiтлену лямпою згори веранду, з яко? повiльно здiймалися ковтунчики пари. Дощ ущух, небо заспоко?лось, обрi? моргали зiрницями, дув пiвнiчний вiтер i термометр, що висiв на верандi упав на десять ступенiв. Пiсля до мене вийшла також Лена, вона взяла мене пiд руку i по сво?му, по котячому, боком пригорнулася до мене, чого з нею ще нiколи не траплялося. - Небо сiре, - казала вона. - Скорше чорне... Брудне... - вiдповiв я. - А ви такий... святий! - Слухайте! - вирвалось у мене. Це вже я чую вiд вас втрет?! - I враз я схопив ?? на руки i легко, мов ягня, понiс по верандi. - О, нi! О, нi! Не святий! Не святий! Я тяжка! Я тяжка! - перечила вона, трiпала ногами, але одночасно охопила руками мою шию i мiцно пригорнулася. У мене крутилась голова, я швидко нiс ?? до котеджа, плутався помiж розкиданими стiльцями, пхнув ногою пiввiдхиленi дверi i опинився у ?? спальнi. Одна тiльки мить i вона лежала пiд мною на розбурханому лiжку, дуже незручно i розкидано, вона не протестувала, але враз занiмiла, жорстоко перелякана, трагiчно нещасна, ?? цiле тiло таке пасивне i воно тремтiло, нiби в пропасницi. Я не витримав тако? резигнацi?, зiрвався на ноги i вибiг з кiмнати. I не лишень з кiмнати... З котеджу... Весь схвильований i пригноблений, прибитий соромом - не дивлячись на погоду, я пустився здовж спорожнiлою дорогою без мети i потреби, просто тiкав далi вiд ганьби. I не питався, чому вважав це ганьбою i чому тiкав, i куди тiкав з такою безпосередньою щирiстю i такою навалою почуття. Забуваючи, що це ж був протест на ?? "святий", чого я не мiг визнати i з чим не мiг погодитися. Я не святий. Я вимагав вiд не? тiла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусiла б знати i можливо зна?, лишень вда? невиннiсть. I я зрозумiв, що вона мене не любить, а як любить - любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в любов, це... це... I разом, я не думаю бути насильником... А тим самим не можу бути з нею пiд одним дахом. Я цього не видержу. Завтра збираю сво? манаття й вiдходжу. Ось там "котедж до винайму" - беру його на три днi i скiнчено. А може б зараз пiти й запитати. Котедж трохи завеликий, кiлька кiмнат, сто долярiв тижневе, винайма?ться не менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом пiдшукаю щось бiльш вiдповiдне, вистачить однi?? кiмнати на три днi. Зупинявся перед кожною оповiсткою, йшов все далi i далi i так знов вийшов на берiг бiля "?рiн бею", розумi?ться, тепер тут вже нiкого не було, але я з насолодою стояв i вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикi хвилi з ?х пiнними гривами. Я любувався, як очманiлий цi?ю баталiстичною картиною, вiтер дув менi в лице, забивав нiздрi i очi, i прикладав до мого гарячого чола освiжаючi компреси. Через хвилин десять я вже мiг спокiйнiше думати, а ще згодом, менi почало здаватися, що цiла та моя панiка вигляда? гротесково, що вона нагаду? людей шiстнадцяти рокiв, що таке менi не личить, що фактично нiчого не сталося. Менi стало соромно за себе самого i я повернувся для вiдступу назад. Мiй бiй закiнчено i виграно. Вертаю сво? легiони назад до ?х гарнiзонiв. Лена, як звичайно Лена... I на цей раз вона зустрiла мене зовсiм незалежно, мов би нiчого не сталося. - Павле! Там вечеря, - гукнула вона зi сво?? кiмнати, як тiльки почула мо? кроки. Що там робить? - Чи можу зайти? - гукнув я через дверi. - Нi, милий! Нi! Я зараз вийду, - почув я вiдповiдь. ?? голос звучав нiжно й приязно. Я вдався до крито? веранди де вже стояв наш круглий столик, покритий бiлою скатертиною з повним накриттям для вечерi. Все було зроблено дуже уважно i дуже естетично. Згодом появилася також Лена у чорнiй, сатиновiй пiжамi японського крою зi стоячим комiрцем, що ?й надзвичайно личило, особливо коли вона грацiйно увiйшла, вклонилася й посмiхнулася з ноткою iронi?, пiсля чого я мiг клястися, що цiла ?? поведiнка вiд початку до кiпця - суцiльна, вишукана, консеквентно проведена гра. Я церемонно пiдставив ?й стiльця, вона не менш церемонно сiла i сказала: - Чи дозволите менi мого японського чаю? - пригадуючи цим нашу першу на цю тему розмову. Я подав ?й чайника i вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? - Я подав ?й чашки, вона розлила чай i почалася вечеря. Але я все хотiв щось сказати, Лена це помiтила i запитала: - Що ма?те на думцi? - Я хотiв лиш вибачитись, - вiдповiв я. Такого бiльше не станеться... - Вся вина за мною, - посмiхнулася Лена. Мене вражала ?? вищiсть i ?? зрiлiсть. - Я дуже стихiйна, - казала вона. - Не помагають нiякi вправи. - I менi видалось, нiби ?? щоки трiшки припудренi, невже вона плакала? Нi. Таке не можливе. - Не з вашо? вини, Павле, - нiби вона вгадувала мою думку. - О, нi, о, нi! Коли б з вашо?... Я була б щаслива, - швидко казала вона. Мене це знов вразило непри?мно. Це ще один доказ ?? суперечностей. Отже, що я для не?? Порожн? мiсце. Вона ма? сво? iншi причини. Але все таки вона плакала - той метал, та бронза, той мармур. Отже, мiй Боже, що з нами дi?ться. Мiй настрiй зростав i я подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему порушила. - Чи можу я запитати чого ви плакали? - запитав я сухим, батькiвським тоном. - Можна. Розумi?ться. Я плакала, що я такий монстр. Я сподiвався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що я для не? найдорожчий у свiтi, що без мене не може жити, але нiчого такого не сталося. Мене дивувало, що ?? думки були вийнятково синхроннi з мо?ми. То ж ще перед хвилиною я сподiвався i заклинався перед озером. Нi, я не плакав зовнiшньо, але я по-собачому скиглив нутром i це, можливо, ще гiрше. Чи не ? я такий самий монстр? Пiсля ми розмовляли про всiлякi справи, вона, наприклад, питала, чи люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганя? прищi, що вона любить перед сном ставати навколiшки i молитися, що ?й сняться бiлi крiлики. - Що це значить, коли сняться бiлi крiлики? - питала вона. - Думаю, що нiчого не значить. Що це видумка. Ви з мене насмiха?тесь, - казав я. - О, ви такий недотепа. Бiлi крiлики, за ?гипетським сонником, означають сексуальну любов. Ви цього не знали? - питала вона. - Звiдки ви зна?те, мене диву?? - казав я. - Я цiкавилась. Мене також цiкавив секс... Я сексуальна. Ви цього не помiтили? Я лишень боюся. Ви не розумi?те... Я боюся само? себе. Я можу стати дуже паскудною... - Ви завжди щось вигаду?те. Менi це не iмпону?, - казав я. - Ви не вiрите? Ви не вiрите? Я хотiла стати наркоманкою. Проституткою. Я хотiла ?хати до Марселю i стати вуличницею. З матросами. - Чому якраз з матросами? - питав я. - Ви цього не розумi?те, я не можу пояснити, це питання патологi?. - Ах, лишiть це! Чорт зна що вигаду?те! - сердився я. - То ходiм танцювати, - казала вона. - Вже пiзно. I сьогоднi нема танцiв, - вiдповiдав я. - Дома. Тут. Ходiм, ходiм. Знайдiть там якусь плитку. Танго! Добре, старе танго! - зiрвалась вона i закрутилась перед мною. Потiм пiдбiгла до мене, закинула руки менi за шию, оперлась животом об мiй живiт, дивилася у вiчi, смiялася й казала: - Ах, ви Павле, Павле! Який ви смiшний! Коли б ви тiльки знали. Чи ви мене любите? Скажiть за що? Ну, скажiть! Ну, скажiiiть! Я нiчого не казав, я лишень мiцно ?? притиснув до себе, на що вона викрикнула: - Чую! Чую! Досить! Потiм ми все таки танцювали пiд радiо танго, а ще згодом довго, заклопотано збиралися до сну, вiдходили до сво?х кiмнат, знов виходили, все щось забували, щось хотiли сказати. - Павле! Ви лиш подивiться, - казала Лена i пiдставляла сво? вiдкритi плечi. - Ви так спеклися? Коли? - дивувався я. - Це мене щось погризло. Дуже свербить. - У мене ? такий коляндрил, - казав я. - Рятуйте! Давайте ваш коляндрил. - Я приносив коляндрил, натирав критичне мiсце, Лена дякувала, вiдходила, щоб за хвильку знов зчинити тривогу, що у не? з'явився комар. Комар! Неймовiрне! Я бiг до ?? спальнi з величезною хлопавкою, комар зникав, ми шукали його пiд години, не знаходили i я вертався до себе, а за мить я вже репетував, де дiлась моя книжка. Лена з'являлась у дверях мо?? спальнi майже схвильована. - Яка книжка? - питала вона заклопотано. - Я тут... мав... ?ревеса... Жiнка Мiльтона... - ми обо? розшукували книжку i знаходили ?? на верандi пiд мо?м лежаком. Лена посмiхалася i вiдходила... Щоб на пiв дороги вернутися. - - Забула ще спитати: а що завтра? Чи не хотiли б зi мною ви?хати? - Куди наприклад ? - Кудись... До якогось ресторану... На обiд. А може вечором... На танець. - Я засмiявся на цiле обличчя. - Як з рибальством? - питав я. - Еврика! ?демо! Я ще нiколи... - В якiй годинi збудити ? - питав я. - Будь iколи. Хоч би опiвночi! О! Прекрасно! Прекрасно! - Як тiльки дозволить погода - о п'ятiй рано! - Згода! Розумi?ться! - Отже, добранiч, чарiвна! - Добранiч, милий! - За хвильку, вже з-за дверей, Лена гукала: - На рибу! - На рибу! - вiдповiдав я. - Добранiч! - ще вигук з обох бокiв i пiсля того, зда?ться, в котеджi наста?, тиша, всi теми вичерпанi, недалеко година перша ночi, в головнiй кiмнатi мляво свiтиться мала лямпа, портрет Лисого повернуто лицем до ватрана, по всiх кутах залягли настороженi тiнi. Я лежав горiлиць на сво?й "континентальнi", лишень в пiжамi без накриття. Не дивлячись на змiну температури зi зовнi, в котеджi все ще мiцне тепло, над приголовком свiтиться нiчна лямпка в руках, замiсть ?ревеса, "Тейлз оф Савт Пасифiк" Мiченера, кишенькове видання, не читаю, а лиш дивлюся, поглядую на пiв-розкритi дверi, повторюю слова розмови з Леною, кiлька разiв поправляю подушку, нарештi пригадую, що ?демо на рибу i вiдкладаю "Савт Пасифiк". I гашу лямпку. Робиться темно i тихо, крiзь вiдхиленi дверi прорива?ться вкрадений вiдблиск свiтла з велико? кiмнати, чути перiодичнi вибухи мотора холодильника з кухнi, що нагадують стогiн, як також чути якiсь шерехи знадвору, нiби там шепчуться, або цока? годинник, або щось м'яко пада? на тверду землю. Над усiм горою шум вiтру i шум озера, який ма? дiло з телефонними дротами i антенами телевiзорiв, чути як б'? хвиля на причалi i погрюкують залишенi човни. А згодом, мов тяжкий лантух, повертаюся на бiк, пружини постiлi напружено вгинаються, починаю вдавати сон з присмаком втомлено? жаги i незгасимо? спраги, що проходить по цiлому мо?му тiлi. Без потреби штучно кашляю i, зда?ться, чую вiдповiдь з другого кiнця цього мiстерiйного простору, щоб за хвилину ще раз повернутися i знов вдавати сон. Голова не може втихомиритись, вона все шука? вигiднiшого положення, подушка гаряча i вогка, а цiле тiло нiби вариться в лiтеплiй водi. Не зчувся, як прийшов сон. Сон. Як довго тривав сон? Не можу сказати. Коли прокинувся, над котеджем з фурiяльною люттю били громи, будова дрижала, вiкна мигали огненними плямами i я дiткливо вiдчув бiля себе лоскотливе, живе, хвилююче тепло. - Павле! Це я! - почув шепiт пiд самим вухом i не знаю, що сильнiше звучало - громи над котеджом, а чи той шепiт пiд вухом. Миттю пробуджуюсь i трiпотливе, пружне тiло втиска?ться в мо? обiйми. - Лена! - вирвався у мене переможний оклик. - Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! - чув той неповторний шепiт, що його може висловити лиш жiнка i разом з цим вона ближче горнеться, нiби ?й мало обiймiв, нiби прагне увiйти, розчинитися, злитися... Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи i шумить вода - стихi?, освiтленi мiльйонами амперiв сяйва у славi неперевершено? казки Богом дано? землi, сонцю, плянетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й скреготом зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що вирива?ться з нутра утроби. МИ 1 Годi сказати, чи завинили тут блискавки i громи, а чи були вони лиш вражаючм поштовхом, ма?статичною декорацi?ю i блискучим акомпаньяментом до нашо? пречудово? драми. Можливо, я нiколи не знайду справжнього слова, щоб це сказати. Сталося чудо, якого я багато рокiв чекав, Лена була незрiвняно велична у сво?й незабутньо-магiчнiй ролi, сталося нагле персвтiлення, яке наблизило нас до краю блаженства. Останнi три днi i три ночi, якi ми продовжили на п'ять днiв i п'ять ночей, нашого перебування на озерi, були трiюмфом i апотеозою довго? й вперто? боротьби наших несподiваних вза?мин. Це була велика зустрiч блукаючих плянет у незмiрному космосi подiй, що виповняли наш час i наш простiр. Погода цих наших днiв була вiрним нашим союзником, вта?мниченим другом i надiйним помiчником, вона вернулася до сво?? лiтньо? норми, кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо було ма?статно сине, вода приманливо бiрюзова. Ми купалися, ми ?здили човном, ми ловили рибу, ми ходили на танцi, ми слухали музику. I багато смiялися. Смiх рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, свiт видавався легким, як пушина. I, розумi?ться, ми були твердо рiшенi, навiть без мови, одружитися, ось тiльки я впорядкую сво? достатки, роздобуду справжн? мешкання i вистачальний прожитковий рiвень. В мо?й уявi появилось багато нових видив, думка забiгала до самого краю можливого, я став довiрливим змовником фантастичних i не фантастичних плянувань, новi проекти супроводжували мене, як пажi, як раби i як весталки. То ж та пречудова жiнка була моя. Наша постiль ?днала нас повсякчасно. Нас годi розiрвати. Наша пристрасть розгорiлася i не могла згаснути. Це вже поже жа пiд час посухи, це злива вогню. Нам слiд лиш торкнутися i ми вже готовi. Ми справляли авансом наш медовий мiсяць у всiй його насолодi, ми всiх i все забули i були вдоволенi, що нас забули також. А коли ми знов опинилися на вулицях нашого мiста, нас годi було впiзнати - дво? мiцних, свiжих, загорiлих богiв, якi щойно зiйшли зi свого Олiмпу, щоб сво?ю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з ?? численними дiтьми i рiзноманiтними синагогами. Моя безвiконна кiмната видалась менi мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронтi пiд Ленiнградом i яка тепер наводила на мене панiку. Я мушу як найскорiше ?? залишити, час наглив, днi блискавично тiкали. Не було бiльше та?мницею, що ми з Оленою зарученi i що наше одруження - питання мiсяцiв. Всi мо? адораторки зложили зброю i вiдiйшли на бiк. Ми з Леною появлялися на вулицi, в кав'ярнi, на танцях, на вечiрках, у кiно, на нас дивилися заздрiснi очi, нас обмовляли, ми були атракцi?ю всi?? нашо? громади. Надходила рiшальна осiнь, я мав вилiзти iз сво?? власно? шкури, я складав i розкладав свiй бюджет, iнколи я нагадував вужа, якому наступили на хвiст. Але я був трагiчним оптимiстом, я не гонився за дешевими успiхами, як i не мав намiру брати жар голими руками, але я мав безодню далебi цiкавих плянiв, пiдшукував спiльникiв, домовлявся спiвробiтничати, замовляв позички i був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарiвну Маркгам i оселюсь десь там далi на пiвнiч на цiй прекраснiй шахiвницi нашого розлогого мiста, а тодi наш з Леною рай дiстане концесiю i буде включений до ре?стру законних iнституцiй. Але несподiвано прийшов той вiд'?зд Лени. На початку жовтня, одного дня я дiстав вiд Зiни телефон. - Приходьте негайно! - Лена ви?жджа? до Монтреалу!" справдi наглiсть критична. Чому вiд'?жджа? i чому повiдомля? Зiна. Знов та Зiна i знов мiстерiя. Кличу до телефону Лену. Вона запинаючись, мов школярка, повiдомля?, що дуже захворiла мама i вона мусить негайно вiд'?хати. Чому не повiдомила мене? Ось тiльки збиралася, але Зiна випередила. Чому Зiна? Нема коментарiв. Бiжу на вулицю Шша. Застаю Лену в тому самому чорному трико, яке пригадую iз Сiмко, сидить згорнута калачем у заголiв'ю свого лiжка, прикритого м'яким гуцульським килимом. Не бiжить менi назустрiч i не вiта?ться. ?? очi заплаканi. - Що з вами? - кидаюсь до не?, нiби до ранено?. (Не дивлячись на всi нашi пригоди, ми з нею були на "ви". Цього, розумi?ться, хотiла Лена). - Мама. Ось телеграма. ?ду. Сьогоднi. - Але ж, Лено, - починаю схвильовано. - Нi-нi-нi! Милий. Не треба. Я мушу! - перебила вона мене. ?? обличчя дивно сердите. - Що з мамою? - Не знаю! - Вiдповiда? рiзко. - Так нагло! Лена не вiдповiда?, очi ?? бiгають... Закушу? нижню губу, нiби терпить бiль. - Я вернуся! Я скоро вернуся! - Коли? - Не знаю. Милий. Не робiть такого вигляду! - Передовсiм не робiть ви! - Бо я не можу зрозумiти! Я не можу зрозумiти! - повторяла вона крiзь сердитi сльози. - Чого не можете зрозумiти? - Нiчого не можу зрозумiти. Якiсь iдiоти! Ще менше мiг зрозумiти я, що за iдiоти, кого ма? на думцi? Я дивився далебi з виразом iдiота i не знав, за що хапатися, нiби я топився. - Може б ви щось пояснили, - почав було я. - То ж кажу! Нiчого не знаю. Можливо iншим разом! Навiщо пита?те? - Коли ?де потяг? - Не ?ду потягом. - А як? - З Лисим. Вiн ?де до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий, мене це виводить з рiвноваги. - Лено, - вирвалось у мене, - як що ви знов гра?те якусь... - Замовчiть! - крикнула вона. - Не мушу давати вам звiтiв! Я раптом замовк. Хвилину розгублено мiркував. Була наелектризована тиша, Лена дивилася великими переляканими очима. - Допобачення! - вирвалось у мене нагле, нерозумне, вiдрухове речення, я повернувся i майже вилетiв з кiмнати. За мить я опинився на вулицi. Уявляю, як я виглядав. У менi тремтiв кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я мушу йти на вечiрню змiну працi, я мав мало часу, але я не пiшов до дому, а скочив до автобусу на вулицi Осiнгтон i по?хав на вулицю Квiн до ресторану де працювала Зiна. У ресторанi було повно гостей, всi мiсця при барi занятi, сильно пахло всiлякими стравами, з намагою протиснувся до заду, де було трохи вiльнiше, Зiна у сво?му бiлому халатi була дуже зайнята. Я ледве знайшов мiсце при барi i розгублено замовив каву. Зiна одразу мене побачила, зрозумiла, в чому справа i пiдiйшла. - Чи можу з вами бодай п'ять хвилин говорити7 - запитав я. - Добре. Ось тiльки впораюсь з тим гостем. Зайдiть до сальончику. - Я забрав свою каву i перейшов до сальончику, що був також зайнятий по вiнця, ледве знайшов якесь мiсце i одразу появилася Зiна. ?? вираз зраджував лукавство i не викликав довiр'я. - Скажiть, - запитав я одразу, - що там сталося? - Павле Iвановичу! Я не знаю, - спонтанно вiдповiла вона. - Це все Лена. Та телеграма. Думаю, що щось нако?в той Лисий. - Який Лисий!? - майже викрикнув я. - Ви ж зна?те. - Я нiчого не знаю. - Тихо. Тут люди. На нас справдi зо всiх бокiв дивилися, мiй вигляд був далебi грiзний, я каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно збила мене з пантелику. I приголомшила. Рiшуче не знав, що далi робити. Заплатив каву, без слова вийшов з ресторану i вдався до телефонно? будки. Викликав Лену. Я чув ?? схвильоване дихання. - Лено, - казав я притишеним, нервовим голосом, у якому виразно звучала розпач. - Пам'ятайте, що ви ставите на карту цiле наше майбутн?, я не хочу, щоб ви ?хали з тим Лисим, коли мусите ?хати - ?дьте потягом, я куплю бiлет i проведу вас на двiрець. Но-но! Не купуйте! Де ви ?? злякано говорила Лена. - На вулицi. - Ви були в Зiни. - Я був. - То хай вона виясню?. Це ?? робота. Лисий тут нi при чому. Мусите менi вiрити! Мусите! Зiна зла, що я не виконала ?? завдання. - Якого завдання? - Вони мене тероризують. Я мушу тiкати. Поясню iншим разом. - Лено! Але ж ви... - Ви бачили в якому я станi. Не питайте! Лисий менi помага?. - Лено! Лено! Я зараз буду... - Пiзно! Вже пiзно! Ми зараз ?демо! Допобачення, мiй милий! - i вона положила слухальце. Я вирвався прожогом з будки, пiймав перше таксi i погнався на вулицю Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зi швидкiстю волiв, що все змовилось ставити менi перешкоди, я наглив шофера, шофер наглив машину, зупинки трамва?в, червоне свiтло, бiчнi вулицi, тягаровi авта... Вороги, самi вороги, максимум нашо? швидкостi 30, ?демо 15 - 20 i це зветься модерне темпо, що вiд нього можна збожеволiти. А коли ми пiд'?жджали до будинку при вулицi Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике темно-сiре авто, як менi здавалося, спрямоване на далеку дорогу. Це мiг бути той самий темно-сiрий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна тiльки мить! Темно-сiрий Крайслер так швидко вiддалився i зник в напрямку Блуру, що я не встиг анi охнути. Я лиш пiдняв голову i напружено дивився йому в слiд здовж спорожнiло? вулицi, через яку почали переходити з криком i гамором школярi з найближчо? народно? школи, якi заступили нам дорогу. Я сказав шоферовi вiдвезти мене на мою Маркгам. Отже за один день, чи краще пiв дня, все змiнилося до невпiзнання, Лена нагло зникла - незбагнуте, безглузде чортовиння... Що можу сказати? Мушу ?й вiрити - скiльки разiв це повторяла, я вiрив, але де взяти вiри, коли не вiриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами, для чого та безглузда загадковiсть, та за?куватiсть сумлiння. Можливо там нема нiчого несподiваного, а це лиш страх перед самим собою, смакування власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка позбавлених дотепу мозкiв, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б "вони" ?? тероризувати, якого завдання вона не виконала?... Доречi, Зiна не вiрить в телеграму, чи маю вiрити я? Голова крутиться, мозок туманi?, гiркота залива? почуття, я безпорадний, розгублений, залишений, на язицi весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста. Це квил?ння наповня? мене все бiльше i бiльше i перелива?ться через край мого безсилля, чую бiль, бiль, бiль - тупий i безупинний вiд якого терпне пiднебiння i в'яне зiр... Цю дику нiч я провiв у товариствi мо?х золотих, солодких, спiтнiлих машин з ?х вiчним гугливим рухом i ?х запахом зiпсуто? оливи, якi сво?ми демонiчними звуками заглушали демонiчнi стогони мо?х розбитих нервiв. Я хотiв говорити далi з Леною, я бачив ?? зовсiм живу i плотську перед собою, тому роздобув папiр з шуфляди малого стола, що стояв побiч мо?? майстернi i пiд звуки машин на заолi?нiй, дерев'янiй скринцi з мо?м знаряддям, почав писати всiляку нiсенiтницю, що тiльки прийшло до мо?? голови: "Мила Лена! Ви вiд'?хали сво?м Крайслером пiд фурiю пристрастей, що ?м мiг би позаздрити сам Люципер. Ви залишили мене дослiвно розчавленого на хiдниках вулиць. Ви не сказали менi нiодного людського слова, яке б можна було розумiти. Ви мене зна?те. Я не паяц, не балаганний блазень, не кльовн П'?ро. Я можу розумiти все, навiть вiддаль, навiть божевiлля, але я нiчого не розумiю з Вашо? теперiшно? поведiнки. Заклика?те мене вiрити! Ради Бога! Я Вам завжди вiрив, я Вам безглуздо вiрю, бо паскудно, негiдно, по собачому люблю. Ви це зна?те i... Я писав, i писав, i писав, скиглив, хулiганив, блюзнiрив i не мiг знайти кiнця сво?й зачумленiй безрадностi, я хотiв висловитися, але вислiв не приходив, а приходив туман, марево, болото, трясовиння. Колеса машин i колеса мо?х марень крутилися туманним клоччям у мо?м зачадженiм мозку i викидали пiну глибокого, пiдземного, огненного жалю. ? речi, яких ви направду не можете висловити! I пiсля цього почалося мо? Торонто без Лени. Це був терор. Я не знав, де себе дiти. Я звик кожного дня, кожного вечора переживати празник, бути з нею, говорити, смiятись, спiвати. Ходилось на побачення, на зустрiчi, до кiна, на вистави, бiблiотеки. Ви?жджалось на острови, ?халось моторовим човном пiд мiсяцем, не зважалось на час, на години, на мiсце. Я одвик вiд людей, а люди вiд мене, що мав робити тепер? Я тинявся, як люнатик, по брудних вулицях середмiстя, мене нiчого не цiкавило, забави без Лени не були забавами, дiвчата не видавались дiвчатами, днi минали черепашачими кроками, ночi видавались бездонними прiрвами. На роботi я лиш думав про не?, ?? iм'я вимовлялося безконечно, вона заповняла мене дослiвно, поневолила абсолютно. Я був нею хворий. Що другого дня я ?й писав, вимагав вiдповiдi i одного разу дiстав вiд не? писульку: "Мiй коханий! Простiть, простiть, простiть! Я винна! Знаю що ви пережива?те. Я переживаю те саме. Я хвора. Як можете - прибудьте сюди. Монтреал гарне мiсто. Постараюсь все пояснити. Цiлую, плачу, кохаю! Ваша"... Адреса й телефон. Цi слова я читав, як голодний, як п'яний, як дикий, я ?х хапав на льоту, ковтав, вони виходили все новi хоч тi самi i я ненаситно по?дав ?х, як звiр свою жертву. Вони щiльно засiли в мо?й кровi i я буду чути ?х навiть за гробом. Найближчо? суботи я мав вiльне, а дотого вимантив вiльний понедiлок i вже раннiм 9.15 експресом Канадсько? Нацiонально? Залiзницi, у дуже гарному, новенькому вагонi з м'якими фотелями i величезною панорамою Бритiйських гiр на переднiй стiнi, я мчався до Монтреалу, щоб пiд вечiр, о годинi 5.45, висiсти з невеличкою валiзкою на величному, многолюдному, шумному Центральному двiрцi i одразу з двiрця нетерпеливо дзвонити Ленi. - Де ви ?? - почув я захоплений, гаркавий голос. - На Центральному. - Зараз там буду. Чекайте при виходi! Я не чекав, я маяв, як прапор, мiй зiр без перерви тримався годинника, наполегливо вдивлявся у вуличну масу людей, залитих сяйвом неонового свiтла з блiдими, етерними обличчями, з безлiччю нiг на вогкому хiднику, пiд шум i стогiн безконечних машин i спалахiв безконечних реклям. Розумi?ться, що час поняття релятивне, зараз це не час, а гранiт, це не хвилини, а тяжкi глиби каменю, я чув ?х тягар весь цей день, я не можу стояти на мiсцi i не можу вiдорватися з мiсця. I нарештi вона. Пiд'?хала темна таксiвка i з не? з поспiхом висiла Лена у сво?му чудовому осiнньому плащi рудого кольору з великими кратками, не защiпнута, без капелюха, з розбитим волоссям, свiжа, ясна, усмiхнена. Поспiхом платить шоферовi, я бiжу назустрiч. - Лено! - Павле! - I ми душимось у обiймах, таке знайоме тепло, дихання, запах. - А я так чекала... I знала, що при?дете... Менi снилось. Весь день сидiла при телефонi. - Ви чарiвна! - О, як це гарно! - Вона любить це речення i я люблю його також. Деякий час сто?мо одне проти одного, трима?мось за руки. дивимось у вiчi, посмiха?мось очима, устами, цiлою iстотою, Лена вигляда? справдi вiдсвiжено i анi слiду настро?в з Торонта. I, мабуть, мiй вигляд говорив ?й те саме: - Ви чудово вигляда?те! - казала вона. О, милий! А куди тепер? - Готель, - вiдповiв я. - Розумi?ться, готель. Шука?мо разом. Ми йшли пiд руку бадьоро, радiсно, в ногу широкою, рухливою, ясно освiтленою вулицею з великими вiтринами i барвистими реклямами, ми з'?днанi в один рух i один порив, камiнь пiд ногами вида?ться м'яким, килимом, така велика i прозора радiсть. Недалеко натрапля?мо у бiчнiй вулицi великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо i одразу дiста?мо добру, тиху, м'яку кiмнату на п'ятому поверсi з ванною i виглядом на залите огнями мiсто. - Тут чудово! - викрику? Лена. Роздяга?мось i вдруге вiта?мось довгим, п'янючим поцiлунком. - Дуже дякую за листи. Чудовi! Вони були для мене великим посиленням. I вибачте, що я так мало писала, ви ж зна?те, я не вмiю, просто не вмiю, не знаю що писати, хоч хочу писати. А дуже скучав? - Не скучав, а здихав! - О! - Вона пригорта?ться, заклада? руки за шию, пiдставля? уста, спокусливо смi?ться - тиха, рiвна, спокiйна постiль i така ж атмосфера i ми втомленi розлукою i спрагненi чеканням, такi тривожно нетерпеливi... А трохи згодом, майже п'янi, але щасливi i втихомиренi, ми спокiйно одяга?мось, Лена, як i завжди, пречудово одягнена, на цей раз пречудова суконка золотого кольору (вона любить кольори металiв, тепер якраз моднi), яка плястично обляга? ?? фiгуру, ми лиша?мо кiмнату, сходимо вниз до другого поверху, де мiститься ресторан i де у просторiй, м'яко освiтленiй, винятково затишнiй залi знаходимо при?мне мiсце за бiлим столом i пiд звуки джез-бенду, що долiтають сюди з другого кiнця залi, замовля?мо вечерю. Ми переповненi самi собою, не ма?мо бiльше мови, погляда?мо на себе, вдоволено посмiха?мось. - Чудова сукенка, - кажу, аби щось сказати. - Подоба?ться? - пита? Лена. - Блискуча, - продовжую думку. - Для вас вибрала, - каже Лена. - Я вдячний мiцно, - кажу я. - Тепер це мода, - каже Лена. - I вам це личить, - продовжую мову. Лена посмiха?ться затисненими устами, ма? спущенi повiки i злегка повернуту в профiль голову, що ?й також дуже личить, а разом творить дуже привабливу картину самосвiдомого вдоволення. Дуже елегантний, нiби Роберт Тейлор, у прекрасному смокiнгу кельнер, приносить вечерю - десерт з пiвденних овочiв, грибова юшка (на бажання Лени), печеня iндика з пюре i брусницею, кава i... шампанське, (на мо? бажання), майже вiдчаяний, перший в iсторi? мого життя, подiбний жест. Це був початок, подiбнi готелi i подiбнi ресторани з такими кельнерами до цього часу не входили в засяг круга мого дiяння, але цей такий день силою свого звершення, вимагав данини великого мiрила, бо я переконаний, що в цьому просторi, разом зi мною i Леною, перебували переважно "великi мiрила" рiзних вимiрiв, а Лена в ?? золотiй гомосферi, заслужено займала сво? мiсце, рiвних ?й не було багато i я мiг законно твердити, що мiй вибiр не належить до найгiрших. Розумi?ться, хотiлося багато довiдатись i багато вияснити, я мав засипати Лену питаннями, але в цей момент ще бiльше хотiлося не торкатися наших ран. Само це свiтло, це оточення, ця теплота i звуки музики вимагали вдячности. I Лена, яку я ще в потязi вважав недосяжною, моя надмiрна наснага перемогти спротив, творили мiй клiмат сво?рiдного, его?стичного вдоволення, бо просто не хотiлось вiрити, що Лена, яка ? зараз бiля мене i та, яку я знав ранiше, та сама iстота. Де дiвся ?? цинiзм, примхи, вибуховiсть, акторство. Коли нашi криштальнi чари вина торкалися, нашi очi зустрiчалися палкою довiрливiстю i, здавалось, розчинялися у вза?мнiй радостi щастя. Пiзнiше все таки ми "виясняли" нашу справу, я не вимагав, але Лена сама почала, зда?ться, це ?? турбувало. Це не було вияснення... Я все знав. Вона лише пiдтвердила мо? здогади... - Зна?те, як це сталося... Хтось з них, можливо Трухлий, - казала вона... - Макар Iванович? - перебив я ?? з посмiшкою. - Ви ж зна?те, - посмiхнулась вона. - Цiлком випадково, - додав я. - Ви все зна?те? - питала вона. - Лишень здогади, - казав я. - Вони мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми з нею терли помости... Ми так хотiли вирватись з того... Якi з нас прислуги... Те мо? мистецтво. Зiна по?хала до Торонта, писала захопленi листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. При?жджай, ма?ш кватиру, все заплачене. Моя мама горою проти... Ма?мо тут знайомого молодого лiкаря шведа... Дуже цiкава людина, любить мо? картини, познайомилась з ним на виставцi в музе?... Вiн ма? такi окуляри, як телескоп i зворушу? мене сво?ю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене... Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що ?ду до Торонта, мама мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мiй законний наречений i нема вiдклику. Коли ж я не послухала i таки по?хала, я потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами, хочуть замазати якiсь сво? грiхи перед советами i грають в льотерею зради на два боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося, тепер заграв на iншу рулетку. Його мiсi?ю "розкладати емiграцiю" i "вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку i принципiв, лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i пiслати мене на вас. Чому на вас? Ви на ?х думку прекрасний об'?кт "для використання"... Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв на мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я ?х малювала, але всього було мало. Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ? А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали доми з Харковi i хутiр десь на провiнцi?. Я цього вже не бачила. Його засудили i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства i кожний, хто не був росiянином вважався потенцiяльним шпигуном. Батька судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там в Донбасi. У нас не можна було про цс говорити. Нас викинули на вулицю... Ви це, зрештою, зна?те... Мати десять рокiв водила в Одесi трамва?... А брат у Москвi. От i все... - Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом. - Шпигуна... Розумi?ться. - Що я мав шпигувати? - Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати... - Отже "кагда би не ?лена" (цитата з вiрша)... Коли б не Зiна... Не Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко. - Це ?х iдея - розумi?ться. Знаходять Лисого. Я його малюю... Дiстаю котедж... Запрошую вас... Ви потрапля?те в мо? сiтi. Я шантажую вас коханням... Зiна шантажу? мене Лисим... Макар Iванович шантажу? нас наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв... Мене женуть на Бермуду... Я шукаю жертви, мобiлiзую, шантажую. Ми дi?мо. Розгорта?мо операцiю... Чи ж не чудово ? А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його портрет, вiн дивився, дивився на мене а потiм пита?: ви добре, дiвчино, малю?те, але з чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного разу вiн кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i та?мничо вруча? менi чека на двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiда?ться жiнка - з'?сть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не зна?, що ми з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний обiд. Увага! Увага! - Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту? - Мама пiд сильним терором. Я бачив Лену в ?? гарнiй подобi, ?? нiжнi, тонко рiзбленi рамена i ?? делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. ?й потрiбен протектор, сила, захист, ?й потрiбен муж, чоловiк. ?й потрiбнi засоби. Розумi?ться, вона може "знайти працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою у Iтона? Справдi проблема. I я не знаю, у якiй подобi з'явитися на очi ?? матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартiсть для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi Клеопатри. I цiлком заслужено. Я переконаний, що терор Лени не гра? для не? велико? ролi, маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю. Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою мозкову лябораторiю пiд сардонiчнi звуки саксофоново? оркестри, до яко? у другiй залi на крузi танцювали пари, освiтленi смугами кольорового свiтла. Випите вино i присутнiсть Лени настроювали мене на всiлякi дивовижнi кiмбiнацi? й вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному екранi, рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з iншого вимiру простору. Мо? обличчя, дарма що притьмарене освiтленням, як i звичайно, було вiдкритою книгою, в якiй можна читати кожнiй грамотнiй людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла. Вона бачила мене наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона рiшена бути мо?ю жiнкою, йти жити до однi?? кiмнати, бути продавачкою у Лоблавс, але чи погодиться на таке ?? величнiсть мама? Напевно вона питала дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробля?? О, мамо! Вiн добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи не досить нам тих механiкiв? Вiн дуже талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На якiй мовi? Чи вiн живе в Ки?вi, а чи в Торонтi? Досить, досить! Тут треба жити по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш! - Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано. - Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом. - По батьковi? - Iванiвна. - Чи не хотiли б ми потанцювати? - Розумi?ться. Давно час! Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сiмко. Сiмко, цей маяк нашого мандру у просторах чуття, сво?рiдна зоря надхнення i печалi, розбита чарiвна чара пiзнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена панорама глибинно? пристрастi i глибинно? насолоди. - Нiколи не забуду Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч! Вона вирiшила! Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у сво?й золотiй робi переливалася у свiтлi прожекторiв рель?фно i емоцiйно на тлi розтанцьованого паноптикума, що менi було не-захисно i бентежливо. Ми провокували довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з перерв, до нас пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, ?вропейського крою смокiнгу i запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт, як ми самi, походив з Европи, з Чехословаччини, недавнiй втiкач вiд "братнiх русiв", а теперiшнiй iнженер, забув вже яко?, чи не Мессi-Гаррiс, компанi?. Ми обмiнялися з ним кiлькома реченнями в нiмецькiй мовi i розiйшлися з дружнiми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених мiльйонерiв, якi бавляться в закоханих. Ми пробули тут пару годин, час тiкав швидколетно, перед вiдходом повернулися до нашого номеру, пiвлежали на широкiй канапi, дiлилися враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра... Зустрiнемось рано тут, снiда?мо разом внизу в кав'ярнi, огляда?мо мiсто, а обiда?мо з матiр'ю. Бiля першо? години ночi я вiдвiз Лену таксiвкою на ?? Розмонт. Прекрасна, осiння, гiроскопiчна нiч великого накопичення бетону, каменю й залiза, всипаного густо мiрiядами вогнiв i пронизаного магiстралями безупинного руху. Його пульс i ритм синхронно дi? з пульсом i ритмом всього космосу, так що iнколи тратиться почуття земного i вида?ться, нiби це все разом висить у просторi i зi шаленою швидкiстю кружля? довкола якогось центрального фокуса. Моя перша нiч у цьому готелi, пiсля всього пережитого, не була аж надто спокiйна, я довго не мiг заснути, вiтав мислями в пiдзоряних висотах, вважав себе чи не найщасливiшою iстотою всесвiту, я був виповнений тим рiдкiсним щастям, що його може осягнути тiльки людина великого шукання але, яка нiколи не пiдносилась вище звичайного позему нашо? плянети. Я не спав, а дрiмав i не думав, а марив, не плянував, а фантазував. I не знаю чому, все мо? минуле видавалося непри?мним, змарнованим часом, а все майбутн? малювалося густими, ситими, надiйними барвами, нiби це вiдкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу i простору i в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулi сть, нiби вона належала не до мене, а до зовсiм iншого вимiру дiяння. По цьому боцi я родився наново в iнакшому пiдсоннi з iншими складниками повiтря i вiдмiнним соняшним спектром. Я почав бачити й пiзнавати вартостi, довiдався, що можна багато зробити, що кожний порух думки збагачу? сенс буття. Рано, здавалося б, я повинен довго спати, але прокинувся зараз по шостiй i перший проблиск свiдомости запевнив мене, що заснути я бiльше не зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав мiй найкращий одяг i бiля шосто? я вже приймав телефон вiд Лени, яка патетичним тоном питалася, як менi спалося, що снилося i що вона зараз, зараз буде у мене. Пiв години згодом вона справдi обережно застукала до мо?х дверей. Свiжа, несподiвано чаруюча, запашно розчервонiла у сiрому, легкому осiнньому плащику i сiрому, солом'яному, крислатому капелюсi. Я помiтив, що кольор ?? очей може мiнятися залежно вiд настрою, вiд майже пивного до сiро-плятинового. На цей раз вiн був сiро-плятиновий i промiнював. Ми разом внизу снiда?мо - дуже при?мна, по сво?му iнтимна процедура з всiлякими кокетливими, грайливими iнтонацiями - соки, грiнки, я?шня, кава... А потiм забираю сво? майно, вiдмовляю готель i ми виходимо на людну, рухливу, з безлiччю мальованих вiтрин i реклям, вулицю iменi яко?сь свято?, зда?ться чи не Катерини. Свiтить i грi? жовтневе, вигорiле сонце, на деревах рудаве листя, яке iнколи спада? пiд ноги, ми ступа?мо легко й безжурно, iнколи зупиня?мося перед вiтринами, особливо коли бачимо за ними якесь малярство чи щось iнше зi свiту мистецтва. Iнколи це вражаючi речi правдивого звучання i ми дiлимось враженнями про ?х вартостi. Лена розумi? цi справи на перший погляд i вмi? одним словом ?х висловити. Внутрi мiсто було наполегливо зайняте само собою, це була недiля, якийсь святочний неспокiй, повiльний рух автобусiв i безконечна черга, туди й назад, таксi-вок з безконечною кiлькiстю авт взагалi. Ми пiймали перше лiпше таксi i по?хали на Монт Роял - головне i найвище мiсце цього iнтригуючого простору, сiмсот п'ятдесят три фути високе, з розлогими кра?видами заставленими будовами, подiбними на величезний склад подiравлених скринь. Люблю тi монументи, освiтленi раннiм сонцем на тлi широко? рiки з розлогими раменами мостiв, якi нагадували геркулесову силу генi?в, що поклали на землi цi гiгантськi споруди. Це сотворила одна iстота на двох довгих лапах з сокирним носом, широким ротом, клапатими вухами, i якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася на низький, широкий парапет зi сiрого, порослого мохом каменю, що вiддiляв нас вiд зарви, а я стояв злiва побiля не? i правою рукою пригорнув ?? до себе, нiби захищав ?? вiд тi?? могутньо? перед нами стихi? простору. Моя права щока торкалася ?? голови з розсипаним, свiжим волоссям, яке лоскотало мое вухо з легким, вогко-свiжим вiтром, що вiяв нам назустрiч десь звiдти з за рiки в долинi. Це чарувало нас i пiдказувало, що i ми належимо до iстот на двох ногах, якi потраплять розставляти по долинах рiк подiбнi забаганки. Можливо менi це найбiльше iмпону?. Це химерне накопичення сiрих, кам'яних, пронизаних залiзом, споруд. На самiй горi був ресторан... Листя дерев зривалося з галуззя i стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, iржавi шматки шелестiли пронизливо. Лена дивилась менi у вiчi, ?? уста кривилися в iронiчну усмiшку, а сама мiцно трималася мо?? право? руки, нiби хотiла мене повалити. - Чи не гарно? - питала вона. - Погоджуюсь, - вiдповiдав я. - Чому б вам не пере?хати сюди? - питала далi. - А справдi чому б? - вiдповiдав я. I притискав мiцнiше ?? руку, щоб зупинити питання. Сам не знаю, чому я не мiг погодитися на цю пропозицiю, Лена вiдчувала мiй спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав. Дуже хотiлося ?? обняти, розлогий, палаючий кра?вид, ажурна алея, зелений травник, iржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округло?, старовинно? тераси i тут перед лицем цiлого мiста, iгноруючи довкiлля, ми цiлувалися тими жадобними цiлунками, якi при значенi не так нам самим, як тому довкiллю, що нас оточу?. Лена була на диво хижа, очi ?? робилися ще бiльшi, нiж звичайно, а уста ставали гарячими. Перед першою годиною ("щоб не спiзнитися"), ми вже ступали широкими кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хiдникiв помiж садами, травниками, квiтниками, вiллами. Хто тi щасливцi, що тут живуть i можуть завжди, кожно? хвилини насолоджуватися цими кра?видами просто з вiкна сво?? робiтнi, спальнi чи ?дальнi? Чому це не ми? Я звичайно не висловлював цього зухвальства в голос, але думки мо? крутились бiля цього божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам кумир долi, якому коряться гори, доли, хмарочоси, кра?види. Внизу, при першiй нагодi, Ми зупинили одну з численних таксiвок, що бiгли рiвною але?ю попiд горою i вона, з неймовiрною швидкiстю, повезла нас у хащi мiста. Менi здавалося, що Лена тепер значно рiзнилася вiд тi??, яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покiрна, упокорена, я так само виглядав "як засватаний", ми обо? сидiли рiвно, чемно, мовчазно i лишень зрiдка порозумiвалися поглядами, якi висловлювали приблизно таке: Страшно? - Трохи. - Менi та кож. - А в голос я питав Лену: - Як мама вигляда?? - Дуже звичайно, - вiдповiдала вона. - Любить вона котiв? - У нас нема котiв. - Лiдiя Iванiвна? - Так, - посмiхнулась Лена. Чорна зi сiрим нутром таксiвка бiгла прямою людною вулицею, iнодi на знак червоного ока зупинялася, минались вулицi - свята Агата, свята Люцiя, свята Женев'?ва i ось ?демо пiд гору, поверта?мо вправо i ви?жджа?мо на Першу авеню. Ще кiлька судьбоносних хвилин i ми зупиня?мось перед новим, двоповерховим, цегляно? барви будинком з прикметними, зовнiшнiми, крутими, залiзними сходами до першого поверху. Всi будинки цi?? вулицi мають такi сходи i це творить сво?рiдну неповторну картину екзотично? випадковости. Оте широке вiкно другого поверху зправа належить до мешкання Лени. Обережно входимо по крутих сходах, зупиня?мося на площадцi, Лена шука? у сво?й торбинцi ключа, погляда? на мене з боязкою зацiкавленiстю, обережно вiдмика? дверi, обережно входимо до вузьких сiней з вiшаками на одяги i великим дзеркалом при стiнi, обережно роздяга?мося, я помагаю Ленi, Лена помага? менi, довкруги глибока, насторожена тиша, нiби вона прича?лась i здивованими очима слiдку? за нашими рухами. З права сальон з розчиненими навстежiнь двополими дверима, рухом руки Лена запрошу? до сальону завiшаного, як картинна галерея, картинами найхимернiшого змiсту i стилю, серед яких на широкiй стiнi демонстративно видiляються поруч два портрети - мiй i Лени. Лена юна, нiжна, прозора з великими зеленими здивованими очима, а я подiбний на кретина з овальним лицем, довгою ши?ю, лапатими вухами, з опалими плечима на яскравому зелено-синьо-жовтогарячому тлi, що нагаду? полум'я пожежi. Кiлька рiзноманiтних, не звичних, химерно? будови м'яких стiльцiв i така ж сiро-мишата канапа, плюс етажерка з грубими томами монографiй мистцiв, оздоблюють цей простiр. - Сiдайте i чекайте, - шепнула Лена i цей шепiт видався менi присудом на вигнання. Я покiрно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сiямського кота i розпочав чекання. Лена театрально пiдняла голову, посмiхнулася i вийшла, а я у сво?му сiрому, новенькому одязi, почувався справдi "як засватаний" i помагали менi лишень картини, якi зосереджено, мов фiлософи на диспутi, дивилися на мене зо всiх стiн i казали: не бiйся! Ми дуже спокiйнi i простi. I ця ?х сто?чна мова наводила в менi якийсь порядок. Я напевно виглядав напружено, дуже святочно i переборщено банально. Можливо це були лиш хвилини, пiв хвилини, секунди, але вони могли бути також годинами, час iнколи вiбру? гарячковим темпом, але ось нарештi справдi насторожена поява у виглядi невелико? штивно?, у сiрому, англiйського крою костюмi i ясних старомоднiх окулярах, панi, яку я, здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретiв ван Гога - спокiйне, холодне, ластовинясте лице, що виявляло рiшучiсть, стримане благородство i досвiд нелегких переживань. Я поволi, зберiгаючи максимально вираз достойности, звiвся зi свого фотелю i набрав виразу солдата, який ма? здавати рапорт сво?му начальниковi. - Лiдiя Iванiвна? - поспiшив я озватися першим. - Так. Це я. А ви Павло... Як? Також Iванович? Ви з Харкова? - говорила вона стримано й поблажливо. - Я там родився, - вiдповiв я негайно. - Сiдайте. Вашого батька також вивезли? Як i нашого. Тепер ви в Торонтi? - Так, - поспiшив я вiдповiсти. - Вам подоба?ться Торонто? - питала вона тим самим конкретним тоном. - Не можу точно сказати. Я був у Ванкуверi, не змiг там влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, - казав я. - Дума?те - в Торонтi бiльше можливостей? Який ваш фах? - Корабельне будiвництво. - Якi ж у Торонтi кораблi? - Я вибрав iншу лiнiю. - Ваш фах засадничо не був поганий. - Але вiн вимага? бiльше довiр'я. Можливо громадянства, - рапортував я далi. - I хочете стати письменником? - тривав мiй допит. - О! Це лиш... iнтенцi?. Думаю занятися бiзнесом, - вiдповiв я спокiйно. - Як i моя Лена. Вона також весь час говорить про бiзнес, а малю? отi страхiття. I коли б не мiй, вибачте, банк, де я мию помости, нам було б не дуже тепло. Жили б, як i жили в Одесi. Кiмната, блощицi, примус на чемоданi. Колись за царя ми мали також "бiзнес" - мiй свекор мав три магазини залiзних товарiв, спроваджували зi Швецi? сталь. А мiй чоловiк був iнженер-гiрник. А за сов?тiв, я водила в Одесi трамва?. Тут прибираю в банку... Дочка малю?. Пiд час цi?? нашо? дослiдницько? розмови, Лена не була присутня i це можливо, було добре, знайоме. Лiдiя Iванiвна сидiла проти мене на легкому, новенькому, алюмiнiйовому стiльцi, дивилася менi у вiчi, мала вираз холодного слiдчого, можливо енкаведе, i поки так тривала наша люб'язна конверсацiя, тихо, непомiтно увiйшла Лена переодягнута у дуже елегантну, кольору старо? цегли сукню з дуже кокетливим, бiлим фартушком, що пiдкреслено закривав сливе до колiн ?? перед. - Шановнi панове! Прошу ласкаво до обiду, - проголосила вона по-росiйськи. - Дуже гарно, Лено. Йдемо, - спокiйно вiдповiла Лiдiя Iванiвна. - Прошу, Павле Iвановичу... - Ми направились до маленько? ?дальнi побiля кухнi з другого боку коридорчика. I малий коридорчик, i цiла ?дальня, i навiть кухня були заповненi малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла все це зробити, здавалося, вона так мало цим займа?ться. Я звернув увагу на кiлька ?? зарисовок. - Це мо? раннi, - сказала Лена. - А де той злочинний акт, за якого позбавлено вас гiдности прислуги? - пригадав я цнотливу монтрсалку, у яко? Лена працювала прибиральницею. - А! Той... Вiн у спальнi. Хочете бачити ? - Ми перейшли до ?? спальнi, без нiякого лiжка, за яке, мабуть, правили у не? двi широкi лавицi побiля двох стiн кутом, прикритi м'яким гуцульським килимком, якого я бачив у Торонтi. В кутi стояла скринька, можливо вiд яблук, а на нiй у виглядi дракона з природного корiння стояла лямпа з абажуром помаранчового кольору. - Моя робота, - вказала вона на лямпу. На стiнах, як звичайно, повно картин, а мiж ними той самий чоловiчий акт в дуже вибагливiй позi... Нашi погляди змовницьки зустрiлися. - Чи не малювали ви його на Сiмко? - Нi. Це тут. Хочете бачити той зi Сiмко? - питала вона з посмiшкою. - Нi-нi-нi! Дякую, - вiдповiв я негайно. - Але ж дiти! - почули ми голос з кухнi. - То ж вихолоне обiд! А! Обiд: - вiдозвалась Лена, схопила мене за руку i ми швидко побiгли до ?дальнi. Стояв бiлий стiл, на столi накриття, порцеляна, скло, повнi тарiлки курячо? юшки i коли ми вже ?ли i прийшла салата до телячо? печенi, Лiдiя Iванiвна мiж iншим зауважила: - Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт з Торонта. - Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата, яку ми робили з Леною на Сiмко, переважно мо?? композицi?. Почалася розмова про Торонто взагалi. Я казав, що Торонто ма? велику майбутнiсть, але Лiдiя Iванiвна зауважила: - Але поки що, це лиш велике село. - Хiба пiсля Монтреалу, - вiдповiв я. - Люблю лиш великi мiста, - казала вона. Наша Одеса, коли б не сов?ти, могла б стати Гамбургом. - Вона i так, зда?ться, велике мiсто, - зауважив я. - Е! Великий смiтник. - Ви родом з Харкова? - запитав я ??. - Вона з Харкова, - вказала вона на Лену, а я родилась на хуторi, на Донцi. Мiй батько мав кiнський завод. Ви напевно добре ?здите верхи? - питав я. - ?здила. Малою... - Мiж iншим, Павло питав чи ти любиш котiв, - перебила нас Лена. - Но! До котiв я ще не дiйшла. Маю он кицьку, з якою не можу дати ради, - вказала головою на Лену. - Чи така аж погана? - кокетувала Лена. - Не слуха?, вперта, примхлива... - Мама завжди ма? сво? аргументи, - казала Лена. - Но-но-но! Не завжди, не завжди, - перечила мати. Мо? аргументи для тебе горох об стiну, я вже не раз казала, що нове поколiння дума? нарештi пiймати Бога за бороду. Ми це, дочко, також думали, але зiрвалося... - Одного разу i нам зiрветься, - вiдповiла на це дочка. - О, напевно! - погоджувалась мати. - То дозволь нам потiшитись... До пори до часу... Чи ти хотiла б, щоб я наподоблювала тво? життя? - Мо?? Нiколи - А тодi чи?? - нiчи? жити по, сво?му. - Я й живу... По сво?му... Мати пiдняла здивовано очi, ?? погляд був усмiхнений i вдоволений... Ну... ?ж! ?ж! Ти бiльше ?ж! А вам, - звернулась вона до мене, слiд пере?хати до Монтреалу. - Я це також кажу, - пiдтримала ?? дочка. - На мою ж думку було б краще, коли б ви пере?хали до Торонта, - енергiйнiшим тоном вiдповiв я. - До того села? - заперечила маги. - 3 того села будуть ще люди, - боронився я. - А! Коли це буде! - Лишень терпеливости. Дуже скоро. Ми швидко ростемо. - Iнколи рветься терпець. Ось я було захворiла... Лена ? ?й що... Ви ?? напевно зна?те... - Але ж, мамо... Ти зачасто повторя?ш мо? iм'я, - перебила Лена. - А чи? маю повторяти. Ти в мене все. I ти це зна?ш. I пройшли ми з тобою не коротку дорогу... - А, мамо! Знов тi сентименти... Павло зна? всi тi нашi дороги... Мусимо трохи почекати i це все, - енергiйним тоном заявила Лена. - I це не буде довго, - додав до цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспiшити, для мене це питання бути чи не бути, - цiлком недвозначно казав я. - Як також для мене, - пiдтримала мене Лена... Мати замовкла й по черзi поглядала на нас невиразно. - Ви курите? - запитала вона по часi. - Нi. Вибачте, - вiдповiв я. - Лено! Подай менi мо? цигарки! - Вона помiтно хвилювалася i я догадувався, чому. По всьому було видно, що ?? переконання мають твердiсть шведсько? сталi, а б уявi напевно вiтав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на одну з картин, що висiла напроти, не конче розумiв ?? змiст, але iнтригувала спiвгра контрастових кольорiв. - Цiкава рiч, - вирвалось у мене. - Подоба?ться? - посмiхнулась Лена. - Ви майстер. Пристрасть, свiжiсть, небуденнiсть. Один тiльки раз в життi я бачив колекцiю нових майстрiв. У Кiлi. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха, Нольде... - То ви зна?те! - зрадiла Лена. - Лишень бачив. - Ви бачили Барлаха! Що це було? - Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи... - Апостола? Павле! Ви бачили апостола. - I не пригадую, де це було. Можливо у якiйсь монографi?. - О!О!О! Почалось! - перебила нас мати. - Вам подоба?ться Кокошка? - не зважала на це Лена. - Чотири чоловiки й одна жiнка. Або "Вiкно". - Яких ви ще зна?те ? - Забулось. Отто Мюллер. - Чудовий Отто Мюллер! Дiвчата, що купаються! - Очi Лени свiтилися. Ми почали енергiйну розмову на цю тему, мати сидiла, курила, стрясала до попiльницi попiл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. I коли ми отямились - була година третя. Обiд скiнчився непомiтно. Ми встали i перейшли з Леною до сальону, переходили вiд картини до картини, я робив сво? зауваження, очi Лени свiтлися, а потiм вона залишила мене i по часi вернулася з трьома сво?ми невеликими малюнками. Один з них був той самий, що зацiкавив мене в ?дальнi, а iншi кра?види, першi, мабуть ?? спроби, пiд котрогось з ?? улюбленцiв, можливо того самого Мюллера. - Це мо? раннi, - казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього вiзьмуся. Я поцiлував ?? в щоку, вона торкнулась мо?х уст двома сво?ми пальцями i додала: - На матушку не зважай, вона добра, ти ?й подобався, - вона вперше промовила до мене на "ти", це сталося непомiтно, що нам сподобалось, але ми промовчали його i продовжували мову в тому ж тонi далi. - Як довго ма?мо чекати? - запитала вона згодом. - Найдалi до лiта, - вiдповiв я. - Добре! До лiта! - i вона пiдiйшла до мене ближче, я обняв ?? легкий, гнучкий стан, це були поцiлунки мистецтва, на очах барв, композицiй, збоку стояв прикритий полотном мольберт, як символ цього клiмату i настрою. Потiм ми сидiли спокiйно на канапi i розглядали монографiю скульптора Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з пiдписом мистця. Ми дiлово обговорювали кожну деталь i я мав нагоду пiзнати, як прекрасно орi?нтувалась вона у цих справах, включно до вiдомого жаргону критики, яким цi речi висловлюються. Вона могла, наприклад, казати: - Це реконструкцiя проблеми, яка мучила його довгий час i стала його вiзiею, або, "це творчiсть сама для себе без мети, насолода самою композицi?ю", а то знов - "вiн хотiв висловити явища, не рахуючись з реальнiстю, вважаючи, що висловлене i ? законом реальности". I т. д. I т. д... Це добре звучало i цс менi iмпонувало. А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до ?дальнi, де нас чекала добра кава з оригiнальними, хрусткими, солодкими бiсквiтами, напевно фантазi? Лени i виконання ?? матерi, а пiсля цього Лена легковажно запропонувала менi по чарцi голляндського "Бойль"-ю, знаючи добре, що я волiю "рай-вiскi", але я не перечив i це створило мiж нами мелодiйну гармонiю, коли здавалося, що ми з етеру, i нам личить лишень форма янголiв з крилами i прозорими тунiками. Це впливало на час, який тiкав подво?но i я оглядався на всi боки, чи встигну ще за ним, мiй потяг чекав о годинi одинадцятiй, завтра рано о сьомiй тридцять вiн мав бути в Торонтi, а годину пiзнiше я мав бути на мо?й фабрицi. Менi здавалося, що я вже страшенно спiзнився, бо мiж мною i фабрикою понад триста миль вiддалення, а, головне, мiж мною i фабрикою космiчний простiр настро?в, що я мусiв би перемогти. Вечеряли о годинi сьомiй, при вечерi розмовляли про Одесу, про лиман на Чорному морi, про першу кiностудiю з вiдомою примадонною Вiрою Чорною, якiй вiдомий куплетист Вертинський присвятив вiдоме "вашi пальци пахнуть ладаном", коли вона лежала на ложi смерти. Всi спомини Лiдi? Iванiвни сягали переважно "до революцi?", бо пiсля не?, це були, за ?? мовою, лишень "ужаси". ?? мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона справдi багато втратила i багато пережила i тепер ?й не хотiлося б тратити часу на непевнi справи, одною з яких ? також наше з Леною пiдпри?мство. Час тiкав вверх, настрiй вниз. - Це просто розпач, - казала Лена. ?? неспокiй зростав, вона щиро хвилювалася. - Як з другою суботою? - питала вона. Я не мав сили заперечити, дарма що це виразно суперечило з мо?м бюджетом, а до того ще додав: - А третьо? суботи ти у нас. На балi iнженерiв. - О! Той баль! - вирвалось у Лени. Мушу там бути! А потiм почалося збирання, властиво яке збирання, моя валiзка готова, я лиш згорнув подарованi картини, Лiдiя Iванiвна зробила три сендвiчi, Лена додала до того три помаранчi... - Пам'ята?ш, як ти кормив мене чоколядою? - натякала вона на Сiмко. - А. де тво? трико - питав я. - Воно тобi затямилось... - Навiть гостро. Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пiв години, але ми ви?хали зараз по десятiй таксiвкою, яку викликала Лена, прощання з ?? мамою було зворушливе, вона навiть перехрестила мене на дорогу, а коли ми з Леною внизу всiдали до авта, вона помахала нам з вiкна рукою. Лена мене проводила, цiлу дорогу до двiрця ми мовчали, мов завороженi, сидiли дуже близько, Лена мiцно тримала мене пiд руку. На двiрець прибули двадцять хвилин до вiдходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий квиток - "летц-го", i ми пiшли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв готовий до вiдходу. Ми стояли тримаючись за руки - поза, яко? ми ще не практикували, дивилися одне одному у вiчi, моргали повiками, але слiв не було. Тупа, застигла, болюча мовчанка, бiля нас проходили люди, збоку всiдали до вагонiв, проходила, у чорних унiформах, обслуга, спереду бурчав дiзелевий мотор. Я мав бiлет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на спання не було часу i не було фондiв. Я не мiг дати раду настроям, я мусiв вiдриватися вiд Лени, стрiлка годинника невпинно гналася, велика довга машина готова рушити, людина у круглiй шапцi викрику? невиразне "аборд", мо? прощання довге, розпачливе, поцiлунки терпкi, нарештi вiдриваюся i з розгону бiжу до вагону, шукаю мiсця бiля вiкна, нiчого не можу знайти, i лишень на маленьку мить мигнула ще раз перед мо?ми очима струнка, рiвна постать, яку ще перед секундами я тримав у сво?х обiймах. Потяг руша? i я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступа? разом з потягом i маха? навмання йому навздогiн рукою. Могутня машина йде вперед, а постать Лени розчиня?ться i зника?. II Якими чародiйними словами i яким золотим пером сказати чи описати нашi з Леною наступнi тижнi i мiсяцi. Одразу по при?здi з Монтреалу я писав Ленi щось отаке: "Лено! Цiлу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти анi на одну секунду не залишала мене. Ти була зi мною також весь день бiля мо?х машин. Ти зi мною, бiля мене, в менi. Ти говориш - я чую. Ти дивишся i бачиш, Твiй i мiй погляди зливаються i я не маю чарiв ?х роз'?днати. Чую Тво? дихання, звучання Тво?х слiв, биття Твого серця"... Подiбними окликами, без якого будь змiсту i глузду, я виповняв кожного дня двi сторiнки паперу, а четвертого дня, у четвер я почав дiставати таких же зойкiв вiд не?. "Коханий! Вмираю повiльним вмиранням туги за Тобою, бачу потяг, що Тебе вiдвiз i виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай, що в суботу о годинi 5.45 на Сентрал-Стейшен нас чека? гаряча зустрiч, а далi ще гарячiший ля Саль"... Наступно? суботи менi не було легко вирватись з роботи, бо мiнялась моя змiна, але я мусiв вирватись, навiть коли б прийшлося зiрвати власну голову. Лена буде мене чекати i було б катастрофою всесвiту, коли б вона мене не дочекалася. Але вона дочекалася. Ми зустрiлися з такою ж буревiйною вервою, як i минулого разу, всi довкруги звернули на нас увагу, а далi повторилося все з минулого тижня, за вийнятком хiба, що в недiлю ми пробули в готелi до друго? години, а опiсля по?хали на обiд до iндонезiйського ресторану, з безлiччю барвистих лямпiонiв, паперових драконiв, кабалiстичних масок та iншого екзотичного оздоблення, з ?жею, яко? я ще не бачив з великою кiлькiстю надзвичайного порцелянового посуду. Усе це, розумi?ться, понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато говорили про екзотику, Азiю, Сiям, Суматру, Борнео. Маски, кольори, талiсмани надавали нам наснаги, я мальовничо говорив про потребу екзотичних мандрiвок, уявляв себе, можливо, американським мiльйонером, який розгулю? у власнiй яхтi по прозорих лагунах островiв Пацифiку, про якi недавно читав у Джеймса Мiченера. А потiм ми по?хали привiтатися з Лiдi?ю Iванiвною, яка зустрiла нас з виразом стримано? непокори i мовчазного докору. Там ми вечеряли, дивилися ще раз на картини, сперечалися за якусь картину Вламiнка, а потiм знов прощання, швидка ?зда таксiвкою на двiрець, довге друге прощання i вiд'?зд. Протягом наступного тижня я обдарував Лену серi?ю екземплярiв мого епiстолярного мистецтва, а в суботу рано, о годинi сьомiй тридцять, я вiтав ?? на нашому "Юнiон" двiрцi, звiдки ми пересiкли лишень вулицю Фронт до готелю Роял Иорк, де я на якомусь там поверсi, мав зарезервовану кiмнату на двi ночi. Мо? розпачливi вмовляння, щоб Лена зiсталася в Торонтi бодай тиждень, не дали вислiду, бо вона. дiстала в Монтреалi якусь роботу i в понедiлок мусiла ?? розпочати. Але тi два днi i двi ночi, якi ми провели з нею разом, були апотеозою всього нами пережитого, включаючи сюди i нашi патетичнi пригоди на озерi Сiмко. Ми весь час були нерозлучнi, обiдали в цьому ж готелi, була до речi гарна погода, ?здили до Гай - Парку на прогулянку, пили каву в парковому ресторанчику "Гренадiр", безконечно говорили про мистецтво, любов, лiтературу, нашу майбутнiсть, а вечером, переодягнутi у пишнi шати, появилися на балю iнженерiв, що вiдбувався у двох найбiльших залях Роял Норку, з безлiччю прекрасно одягнуто? публiки i знаною оркестрою нашого земляка Березовського. Менi здавалося, що кращого балю не могло бути на плянетi, ми з Леною безконечно танцювали, бiля нас було багато наших знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували найкращу суконку, Лену весь час запрошували до танцю, а потiм п'янi вiд коктейлiв, танцiв, гамору ми залишили баль по дванадцятiй годинi i вiдпочивали в готелi до другого полудня. Над нами весь час безупинно вiтало огострене почуття велико?, безмежно? насолоди ритму ?дности наших iстот. Ми були на якiйсь вершинi гори i бачили довкруги безмежнi обрi?. Все бiля нас трiюмфувало нашими трiюмфами. Пополуднi ми вiдвiдали кiлькох знайомих Лени, а вечiр провели у ?? найкращо? приятельки Марi? Зарубовсько?, де зiбралося чимале товариство, переважно мистецького i лiтературного свiту, де ми пили коктейлi i танцювали пiд радiо до пiзньо? ночi. Всi нас вважали за наречених i нам здавалося, що ми творимо дуже атракцiйну, згармонiзовану пару молодих, повних життя i здоров'я, людей. А другого ранку, втомленi i засмученi, ми прощалися на Юнiон - Стейшон з абсолютним переконанням, що в найкопотшому часi знов побачимось. Нiхто не сподiвався, що це прощання ма? бути для нас фатальним. Не сталося нiяко? катастрофи, потяг Канадсько? Нацiонально? лiнi? довi? Лену до Монтреалу точно за розкладом, я негайно пiслач за ним звичну серiю вибухових листiв, дiстав серiю таких же вiдповiдей, лишень наступно? суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не мiг при?хати, то лиш довiдався, що Лени не було дома. Чому ?? не було дома i де вона нагло подiлася, я не дiстав пояснення, бо Лiдiя Iванiвна, шо вiдповiдала в телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з ?? службовими обов'язками. Пiзнiше далi посилались листи i дiставались вiдповiдi, але наступно? суботи я знов не по?хав до Монтреалу, бо перед тим дiстав несподiвано листiвку вiд Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю "Асторiя" i кра?видом нiчного Мангетену з його гiгантським будинком Емпайр - Стейт, у якiй говорилось приблизно такс: "Мiй милий! Несподiвано я опинилась в Ню Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього мiста i я спокусилась. Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надiюсь як найскорiше побачитись"... Ця листiвка з найвищим у свiтi будинком наповнила мене найвищою тривогою. Мо? iнстинкти били на алярм, а пiзнiше на мо? запити, що це була за така нагода - не дiстав пояснення. Приходила настирлива згадка про шведського лiкаря i багато такого iншого, з чим я не мiг дати ради. Цс, розумi?ться, був для мене дошкульний, незбагнутий, дикий удар, суцiльна моторошна змора, я метався, як скажений пес, несамовито все перебiльшував i пояснював все ?диним поясненням - перемогою i трiюмфом Лiдi? Iванiвни. I уявляв Лену. Я знав Лену, я ?й вiрив, я ?? любив. Вона напевно мене не зрадила, а як щось там сталося - сталося не без важливих причин, яких я, розумi?ться, не мiг знати. З великою нехiттю, я перестав писати Ленi. Була це довга, марудна, несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався вiд людей, попав у прострацiю, вчадiв якоюсь брудною зневiрою i не знав, не мав сили, як з цим боротися. Несподiвано у квiтнi наступного року, дiстав вiд не? нараз двi листiвки з вiдомою вежою Ейфеля i не менш вiдомим Версалем, датованi з Парижа i з допискою "нiколи не забуваюча". Я порвав тi листiвки i викинув у смiття. "Нiколи не забуваюча" - велика ласка - грiм ясний! Мене це батюжило пониженням, але це менi трохи помогло. В кiнцi травня наша етнiчна громада в Торонтi, влаштовувала великий, трьохденний фестиваль мистецтва - лiтератури, музики, малярства й танцiв, з цiлого континенту прибуло понад сiм тисяч публiки. Менi запропоновано адмiнiстрацiю i я прийняв, це давало менi вiдпруження й забуття. Я мав повнi руки органiзацiйно? роботи, вiдбувся великий, популярний концерт на площi нацiонально? виставки, вистава малярства у залi мистецького павiльйону, симофiчний концерт у залi Месi - Гол, лiтературний вечiр у залi Укра?нського Нацiонального Об'?днання i великий баль у залях замку Каса - Лома. Я був дуже зайнятий, весь мiй вiльний час поза фабрикою був виповнений по вiнця, безконечнi засiдання, ?ждження по урядах, друкарнях, майстернях - далебi не було мiсця для iншого думання, крiм мо?? роботи. Я почав було жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на славу, тисячi землякiв зо всiх кiнцiв Америки i навiть Европи, сотнi мистцiв рiзних мистецтв, безлiч знайомих зi всiляких часiв i просторiв, прекрасний вiдгук преси, прийняття у голови мiста i баль у замку Каса - Лома, де у трьох романтичних залях, пiд звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей. На цю iмпрезу несподiвано прибула Лена, я побачив ?? здалека на мистецькiй виставi, де було виставлено також кiлька ?? картин, був сильно вражений, з мiсця залишив виставу i довго не мiг заспоко?тись. Я не хотiв з нею бачитись, лишень зрiдка мигцем бачив ?? в рiзних мiсцях мiж публiкою, уникав зустрiчi i аж при кiнцi iмпрези, на балi в Каса - Ломi, пiд час танцiв у однiй з притемнених заль, де я танцював з однi?ю студенткою з Фiлядельфi?, пiд час перерви, коли я мав намiр пiдiйти до буфету, я несподiвано, зовсiм перед собою побачив ??. Вона була, як звичайно i як завжди, у дуже вибагливiй сукнi якогось сталево-синього кольору i видавалась iдеалом жiночости. Я дослiвно здрiгнувся, не сказав нiчого i намiрився вiдiйти. - Павле! - вирвалось у не?, ?? голос був притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов заграла оркестра i я запросив ?? до танцю. Деякий час ми танцювали мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено крутилися помiж танцюючими i коли зважити нашi минулi стосунки, це виглядало розпачливо. - Я хотiла б вам... - обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити. - Що тут поясняти, - казав на це сухо я. - Павле. Багато треба пояснити. Все. Де i коли ми зустрiнемось? На самотi, - питала вона. - Як довго будете в Торонтi ? - питав я. - Завтра мусiла б ?хати. Я ж працюю, - казала вона. - Сьогоднi не зможемо бачитись. Я занятий, - казав я. - Я зiстанусь на завтра. Де i коли побачимось? - питала вона. - Де ви зупинились? - питав я. - Як звичайно... У Зарубовських, - вiдповiла вона. - Задзвоню завтра, - казав я. - Ма?те ?х телефон? - питала вона. Я пiдтвердив, вказав час i ми домовились. Танець скiнчився, я мусiв вiдiйти, на мене чекали репортери газет, яким я мав представити кiлькох наших мистцiв. Це була цiкава зустрiч у одному з малих бiчних сальонiв, де був приготований також невеликий буфет, я мав добрий настрiй, кiлька чарок випитого ще зiсилили його приваби, багато розмовлялося, але у всьому тому дзвенiв основний мотив мо?? зустрiчi з Леною. Завтра. Завтра все виясниться. I вулиця Шша, i озеро Сiмко, i... Чи маю я телефон ? Розумi?ться. Моя записна книжечка завжди при менi, телефон Лени на першому мiсцi. Завтра! Тi?? ночi я майже не спав, яке спання пiсля стiлькох переживань, Лена наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скiнчив розмови з нею. ?? вираз, ?? голос, ?? поведiнка, вона недавно з Парижа, а все разом це один суцiльний крик великих почувань. Ми мусимо зiйтися. Рано о восьмiй я вже мився, голився, прийняв серiю телефонiв, пiзнiше за мною за?хало авто мого приятеля Артемина i ми по?хали до мiсько? управи на прийняття, де вже було багато наших мистцiв, а в тому здалека я бачив також Лену. Я був по вуха зайнятий адмiнiстрацiйними справами, не мiг зустрiти Лени, а коли пригадав обiцянку подзвонити, було далеко по одинадцятiй, всi нашi люди вже розiйшлися i я подзвонив похапцем з мiсько? управи, щоб запросити ?? до ресторану "Европа" на вулицi Блур, де думав погостити ?? добрим гуляшем з перцем. На мiй телефон обiзвався жiночий голос, який заявив, що Лени там не ма? i що ?? там не було взагалi i вона нiчого не може про не? сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо я помилився, можливо не той телефон. Нi. Все в порядку. Дзвоню ще раз i ще раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? I що взагалi дi?ться? Я ж бачив ?? ще сьогоднi на прийняттi. Це грiм i то серед ясного неба! Це мене збило зовсiм з пантелику. Не знав, як i чим це пояснити i як вияснити. На мо? нещастя я зустрiв банду приятелiв з Ню Иорку, якi бурхливим товариством ?хали на обiд до ресторану "Полтава" при вулицi Дондес, де вони замовили окрему кiмнату, запросили мене, з горя я не мав сили ?м вiдмовити, мiж ними була i моя нова приятелька з Фiлядельфi?, ми опинилися у якiйсь затишнiй кiмнатi на першому поверсi ресторану, було багато тостiв, я впився i на цьому моя трагедiя закiнчилася. Лени не було, Лена зникла i то назавжди. За тиждень я дiстав вiд не? те ?? "я вийшла замiж"... А все це разом видавалося якоюсь несамовитою грою, водевiлем, гротескою, я потрапив у вир злостивих почувань, за старими клясичними зразками у таких випадках, звичайно, нiчого не залишалося, як дiстати револьвера, написати душо-розпачливу писульку i, як казали, "пустити в лоб кулю". Но-но-но! Така операцiя в нашi атомовi часи нiчого не сказала б. Подiбнi почуття наших днiв виправдуються iншими вартостями. Менi хтось казав, а чи, можливо, я десь вичитав, що бiльшiсть великих вчинкiв iсторi? людства (не дуже люблю супоставлення цих слiв), на цiй загадковiй плянетi, сталися в наслiдок вiдчаю, песимiзму й зневiри. Туга за простором вiдкрива? Америку, брак сили вiднаходить електрику, атака на Перл Гарбур вiдчиня? дверi епохи атома. Я втратив Лену не тому, що ?? не хотiв, чи вона не хотiла мене, а мабуть тому, що ми обо? сприймали дуже конкретну проблему абстрактними засобами, я був виразно невистачальний в засобах, не суверенний в наставлениях i безрадний у ширших засягах ширшого свiту. ?? мати, що пройшла через вогненний досвiд мо?? вогненно? доби, виразно не вiрила в мене, я викликав у не? переконання, що я не спроможний дати ?? дочцi права на життя в нормах, до яких вона звикла вiд свого дитинства, а тi норми, якi вона зна? пiсля революцi?, ?? нiяк бiльше не приваблюють. Вертатися "до заблощичено? кiмнати з примусом на чемоданi", на ?? думку, нижче гiдности цивiлiзовано? людини, вона абсолютно вiдмовля?ться вiрити у безсилля, як би його не називали i нiякi реторичнi сентименти не дають виправдання для слабих i неспроможних. Це, зрештою, ?? право так думати, не можу ?й докоряти, вона десять рокiв водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможнiсть i тепер ?? не переймають мо? невиправданi кволостi. Вину за всi цi не порозумiння несу я! Цс я завинив! Що мiг дати ?й за ?? любов, красу, талант? Хiба, що нiчого, абсолютно нiчого! Я молодий, здоровий, дужий чоловiк - чи мав я забрати ?? до мого леговиська на вулицi Маркгам ? Нi-нi-нi! На такi сентименти ми дiти нашо? доби не спроможнi, не вiримо бiльше у святу бiднiсть, ми звiльненi вiд плазунства перед божеством убогости. Я втратив Лену з розкошi недбальства, як тратить поганий грач сво? мiльйони. Я втратив, бо не мав для не? на землi мiсця, вона для мене закоштовна, заблискуча. Вартостi не даються даром - зарубай собi це на носi, вони вимагають контравартостей, - як Ню Иорк, готель "Асторiя", Париж, чи Рим, а чи може Маямi - Бiч. Чому вона ма? бути гiрша з гiрших, коли вона ма? дане Богом право бути кращою з кращих? I вона не потребу? нi ласки, нi спiвчуття, анi нiякого милосердя. ВIДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ 1 I саме про це я безнастанно думав, коли стояв у вiдкритому вiкнi мо?? порожньо? кiмнати при вулицi Глен, пiсля повернення з балю в готелi Парк - Плаза. Я не тiльки знов бачився з Леною, але я знов ?? вiдчув i знов повiрив, що я не втратив ?? остаточно. А разом, я передумав цiле наше минуле, зважив кожну подробицю i дiйшов до висновку, що в мо?му теперiшньому станi, я не маю на Лену нiякого права. Це було б те саме, коли б я виявляв претенсiю на Грету Гарбо чи Еву Гарднер. Я мушу думати ясними категорiями й казати правду у вiчi, щоб не робити зайвих iлюзiй. Розумi?ться, на мене тодi в поспiху найшло дивне затемнення i я фатально переплутав телефони, розумi?ться, це було формальною причиною нашого розриву, але правда цi?? подi? лежить де iнде i я мушу це належно розумiти. Належу бо до тих, якi мусять здобувати життя, творити життя, будувати життя i я повинен себе запитати, чи цi вимоги я виправдав. Що я в даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто нiщо, тобто предмет для гри добродiйних невротикiв, якi пишуть томи книг, роблять революцi?, забивають мiльйони порядних людей, щоб менi помогти. Як можна помогти таким, що не можуть помогти самим собi - фiлософiя ясна, проста, зрозумiла, лишень безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останнiх? Я мушу вирватись з цього екзальтованого самозакохання безсиллям, що його вщiплювали менi роками там на мо?й батькiвщинi i мушу спробувати стати суверенною силою самою в собi. Ось у мо?х паперах валя?ться та фатальна листiвка Лени з Ню Иорку з тим самим феноменальним iмперським будинком на сто два поверхи на П'ятiй авеню, на будову якого вивжито 60 000 тонн металу i освiтлення якого вимага? два мiльярди свiчок. Що це за монстер на плянетi i хто його такого поставив? I чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листiвку, коли вона мала нагоду бувати в музе? модерного мистецтва, оглянути кожну виставку авеню Медiсон i замiсть сво?х улюблених Берлахiв, Блюменталiв, Архипенкiв вислала менi подобу отого сталевого гiганта на тлi ню-йорсько? ночi, що виступа? сво?м верхiв'ям з океану свiтел, мов шпиль Мавнт Евересту. Вона напевно пригадала наш Монтреал, кра?види з Монт Роялу i мо? захоплення будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумiю твiй обережний виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не стати письменником" - писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пiкассо, не Форд, не Самуель Май?р, не Гари Купер... Не власник будiвель, контор, пiдпри?мств? Ось там на тiй вечiрцi в готелi Парк Плаза тво? земляки, що так само, як i ти, прибули сюди на валiзках, а сьогоднi, диви, напхали тобi повну кишеню сво?х визитiвок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер. Такий собi дуже непоказний, п'ять футiв шiсть iнчiв, без нiяких особливих фiлософiй, твiй таборовий приятель Степан Снилик, з тi?ю сво?ю зворушливою канцелярi?ю - "Рiел-Естейт Снилик ЛТД" при вулицi Дондес-Захiд, з королевою над бюрком i новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах i приватною резиденцi?ю на Iндiян - Роуд. Або той лисий Рудик при вулицi Каледж з двома поверхами магазину меблiв - "Оксфорд - Ферничер ЛТД", або... ?х, зрештою, набралося, що всiх далебi годi перелiчити. Але чому не я? Мила, дорога, чарiвна Лено, чому не я? Чи ти зна?ш, що я тебе збожнюю? Що ти мiй культ - богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, i коли я про тебе думаю, менi зда?ться, що я справдi автор безлiчi книг на всiх мовах свiту, що я будую пiрамiди Хеопса, диригую Мiланською оперою, прокладаю шляхи в стратосферу. Так, я Колумб, що загубив сво? шляхи i переплутав напрямки, я знаю мову вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занiмiв i не можу рухнути язиком. Я лиш загруз далеко вiд рiдного болота на вулицi Маркгам i безрадно, очманiло товчуся на мiсцi. Мене вирвано з одного пiвкулля, пересаджено на друге, поставлено лицем до заходу i чи прийметься мо? порване корiння, чи встигну зацвiсти, вiдцвiсти i дати овоч? Чи зможу писати, вiддiлений вiд рiдно? мови океаном, континентом, Кремлем, Сталiном, дивiзiями, армiями. Проти мене Маркс, Ленiн, згра? вiдьом i гори забобонiв. Чи можу, Лено, прийняти твiй виклик? Зо всiм мо?м чортовинням доби, гармiдеру, вiддалення? У мене вже крутиться голова, дзвенить у вухах i терпне язик. Я мушу вертатися до дитинства, забути мо? тридцять вiсiм рокiв i почати вiд А. Але це не нарiкання, це лиш традицiйна данина саможалiнню, вiд якого не ма?мо сили звiльнятися. Сюдою, перед нами, проходили кращi вiд нас, проривали пралiси, прокладали дороги, ставили будови, будували машини. Тепер ?х шляхи широкi, уторованi, вiдкритi вiд океану до океану i було б ганебно, коли б ми не зумiли ними користатися. Це тема мо?х наполегливих думок цiло? ночi, пiсля балю в готелi Парк - Плаза, я був весь ними перенятий, так що вiдiйшли на бiк усi мо? iншi особистi клопоти, а в тому також справа з мо?ми мешканцями Боярами, дармащо я добре розумiв настро? шановно? панi Марти i уявляв ?? до мене наставления. Зустрiч з Леною все це затьмарила i вiдкрила передiмною зовсiм новi кра?види з новими намiрами та iдеями. Марта, розумi?ться, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко пережила цiлу цю подiю, мiж нами утворився нагло непроникливий мур вiдчуження i взагалi в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена тиша. Внизу у Боярiв було мовчазно, рiдко падали окремi слова i до мене вони зовсiм не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я повинен був якось вияснити мою поведiнку, але я не мав вiдваги, знаючи, що це викличе лишень нову хвилю небажаних настро?в. Я заховався за сво? право незалежности поведiнки i якогось вiдчаяного зухвальства, не зважаючи на нiякi наслiдки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль наближення, займав сво? суворо визначене мiсце, кiлька днiв ми не бачились з ними взагалi. I я був з цього навiть вдоволений, це до деяко? мiри рятувало мене вiд двозначности поведiнки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До того я був весь зайнятий сво?ми новими iдеями, якось зовсiм несподiвано у мо?й головi заро?лося вiд проектiв. Я був винятково вдоволений мо?ю операцi?ю на вулицi Глен, але раптом я чомусь збагнув, що простiр мо?? кiмнати 6х12 стiп, розмiр мо?? хати 20х30 стiп i величина мо?? дiлянки 32х108 стiп, порiвняльне до розмiру мо?? кра?ни на 3847923 квадратових миль ? зникаюче малими, як також менi видалось, що мо? заборгування десяти тисяч долярiв у Канадськiй гiпотечнiй компанi? ? завелике, щоб я мiг почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами з мо?х теперiшнiх прибуткiв, це розтягнеться на цiле мо? життя i я нiколи не вилiзу з рямцiв 20х30 стiп простору. А тому, чому б той борг якось насильно не скоротити, щоб опiсля його знов помножити, а там подiлити i взагалi зайнятися всiма правилами аритметики, наполягаючи головним чином на множення. Другого чи третього дня пiсля судьбоносного балю в Парк-Плаза, я несподiвано появився в канцелярi? знаного мого друга Снилика i запропонував йому один карколомний плян... До речi, менi подобалась його "нова" канцелярiя з фанерними стiнами, комбiнованими, з друго? руки, меблями i чудовим портретом нашо? гарно? королеви у пишнiй, шовковiй робi з малиновою лентою черезплiч i iмперiяльною короною на головi, що висiв на головнiй заднiй стiнi над широким, тяжким, рiзьбленим письмовим столом мого приятеля. Це виглядало, як не iмпозантно, то в кожному разi довiрливо i хоч латано, але чисто, хоч iмпровiзовано, але обiцяюче. Снилик зустрiв мене, як звичайно, радiсно, вiн весь блищав, кожний його цаль демонстративно вказував, що вiн справжнiй, новенький, тiльки що з голки, бiзнесмен у новому, добре кро?ному з англiйсько? матерi?, темно-сiро? барви одязi з чистою, бiлою сорочкою i новенькою, кольору зебри, краваткою. Вiн мав втомленi, гарячково блискучi очi, елегантну секретарку i два телефони, якi час вiд часу дзвенiли. - О! О! Сiдайте! Може ось тут вигiднiше, - вказував на глибокий, рудо? барви, шкiряний фотель. - Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Нi. Зрештою, це не найкраща звичка. А як там пiсля балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тiп-топ, що й казати, чому б не заручитися? Ма?те хату...О! О! О! Вона вже одружена. Чому б не подумати про iншу русявку? - Менi зда?ться, що це саме питання дуже пасувало б вам, - вiдповiв я. - Бiзнес. Двадцять п'ять тисяч боргу. Зрештою, знайдiть подiбну русявку i зробимо контракт. - Як менi видалось... - почав було я, але вiн мене перебив: - Зарано! Почина?мо! Але скажiть: чим можу служити ? Бо служити людям - продавати - купувати ?х мрi?, мо? найсолодше заняття. - Хочу продати свою хату, - знечев'я заявив я. - О! - на секунду здивувався Снилик. - Менi ця думка... О! Це гарно, - продовжував вiн, - лишень хотiв би знати з якого приводу. - З простого приводу... Хочу купити щось iнше... Прибуткове, - говорив в тон Снилика. - Гарна думка, золота думка... Просто хороша думка. Я вже вам казав... Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам... I продам добре... Забувши, скажемо, скiльки за не? дали, я вам продам... За... Скажемо - чотирнадцять грен. - П'ятнадцять, - вiдповiв я. - П'ятнадцять, мiй друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але ставимо п'ятнадцять, а дiстанемо чотирнадцять - добре. Ви там пролили потiв - що? - Прийшлося. - Дуже гарно... Чергове питання - щоб ви хотiли набути? - Якусь елегантну рудеру... Для нових потiв. Снилик на хвилинку задумався, здавалося вiн вже бачить мою "нову рудеру", запала мовчанка, його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинцi, задзвонив телефон, з вулицi доносився гуркiт тяжких машин, королева в сво?й володарськiй величностi ласкаво дивилася на нас зi сво?? висоти. Моя роля "бiзнесмена" менi iмпонувала, я починав бачити свiт iншими очима. По хвилинi Снилик озвався: - Зна?те що? Маю для вас об'?кт! Я пiдняв голову. Мо? очi загорiлися. Снилик дивився на мене вперто. - Лишень не в Торонтi, - продовжував вiн... I нiяка рудера... Дiльниця поля, город... У Оквiлi. - О! - вирвалось у мене. У Оквiлi! Город! Що буду робити з городом? - Нiчого. Абсолютно нiчого. Не орати, нi сiяти, а просто збирати. Як птахи небеснi. - Але ж я нiякий городник, - боронився я зухвало. - Зараз поясню, зараз поясню... Лишень слухайте: чи ви не бачите, як наше Торонто на всi боки розповза?ться? На схiд, на пiвнiч, а особливо на захiд, а ще краще в напрямку Нiягари. Ще рiк, ще два, ще десять i це буде одне безконечне мiсто. I нiхто його не зупинить. I тепер, де тiльки ? ще якесь порожн? мiсце - фарма-не-фарма, город-не-город, сад-не-сад - хапайте його. Це все скарби, копальня золота. А чи зна?те, що я вам пропоную? Два i пiв акра пречудового мiсця, недалеко озера, над рiчкою по гай-вей два, зi всiлякими деревами, кущами i навiть садом... П'ять чудових яблунь! Гори яблук. А зна?те цiну? Не повiрите. Дванадцять тисяч! Усього дванадцять тисяч! Якi я думаю зредукувати на десять. Прода? колись багата, самотня вдова, хронiчна алькоголiчка, до речi золота людина, прода? за безцiн, бо потребу? нагло грошей, боржники намагаються забрати це за половину цiни i треба нам хапати. Одне лиш - вона вимага? готiвки. I зараз! - випалив Снилик i многозначно замовк, затягаючись сигарою з виразом, що ось, мовляв, що я тобi пропоную. Тепер слово за тобою. Вiн питально дивився менi просто у вiчi сво?ми малими, сiрими очима. Мене весь цей патетичний монолог мало не збив з нiг, хотiлось зiрватися i бiгти, хапати, загортати, лишень це його останн? "вимага? готiвки" i "зараз" зненацька мене приголомшило, але не встиг я вiдкрити рота, як Снилик далi рецитував свою поему: - Але це нiякий, абсолютно нiякий страх. Навiть для нас з вами. Скiльки приблизно ви могли б мати власно? готiвки? - запитав вiн тоном лiкаря, який встановив дiягнозу. - Чотирнадцять тисяч, - сказав я непевно. - При умовi, що ваша хата пiде за чотирнадцять тисяч. - Приблизно. - Рiшено. П'ять ваших тисяч в кишенi. Двi тисячi охоче вам дасть Укра?нська Кредитова Спiлка на Каледж, а решту гiпотека Канадсько? Тростево? Компанi?. На тому вашому городi ? також котедж... Не дуже показний, кандидат на ру?ну, але з вашою допомо