за
це поплатилися Сибiром. Все це ? чимсь подиктоване i  ми  зна?мо  чим.  Не
вдаваймо на?вних. Мiрою цих чеснот ? реальна, намацальна дiйснiсть i ?? ми
не можем заперечити.
   Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене  чекала  робота,  ми
попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пiзнiше, на роботi  я  ще
довго мiркував над цi?ю нашою розмовою. I становище Трухлого  ставало  для
мене багато виразнiшим. Я не мав сумнiву, що в якiйсь  мiрi  i  з  якимись
намiрами вiн мною цiкавиться значно бiльше, нiж  цього  вимагало  звичайне
знайомство, тим бiльше, що наше знайомство не було  нiяк  близьке  i  нiяк
доужн?.
   А все це разом ще бiльше згустило мо? попереднi  розважання  з  приводу
"нiколи вам цього не скажу". Менi здавалося, що i так ця мова ясна i що  я
?? перфектно розумiю.
   Але все таки озеро Сiмко мене цiкавило. Воно так близько вiд Торонта, а
разом так близько вiд мо??  яко?сь  приречено?  мети.  Було,  розумi?ться,
прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нiсенiтними ускладненнями, але
разом я вже був переконаний,  що  нiякi  ускладнення  взагалi  не  зможуть
нiчого тут перерiшити. Мо? рiшення вже запало i не так тверде,  i  не  так
незломне, як неухильне, коли  хочете  -  фатальне,  можливо  навiть  давно
призначене долею...
   Отже озеро Сiмко. Назване iменем  першого  губернатора  провiнцi?,  мiж
затокою Джорджа i озером Онтарiо, двадцять вiсiм миль довге  i  шiснадцять
широке, з трьома островами, оточене лiсами, фармами з добрими мiсцями  для
вiдпочинку, веслярства й рибальства.
   Чого бiльше треба? Я був захоплений, легковiрний, щасливий. Це  мала  б
бути перша моя така пригода, я не був зiпсований  курортами,  товариством,
вигодами, я не бачив нi Кан, нi Маямських бiчiв, анi нiяких iнших  рiв'?р,
а  тому  ця  моя  несподiвана  проекцiя  п'янила   мою   уяву   абсолютно.
Розумi?ться,  що  тi  рiзнi  "нiколи-нiколи"  давали  багато  поживи   для
роздумiв, але разом з цим, в менi вже пустила корiнь i почала розростатися
нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навiть по сво?му вiрити.
   Лишень я довiдався, що саме в цей час, дiстати котедж на тому озерi  не
така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всi  котеджi  зайнятi,  що
про це треба було подбати скорiше. Але це не значить, що справа  програна,
я ще не починав цi?? гри взагалi. А також, чи  це  мусить  бути  конче  на
озерi Сiмко? Онтарiо ма? тисячi пречудових озер i  сотнi  тисяч  котеджiв,
варто лишень заглянути до оголошення будьяко? газети. I почав я думати  не
лишень про котедж... Про одруження... Про нове мешкання... Можливо власний
будинок. Мо? круги зацiкавлень справдi шалено  розросталися.  Лена  любить
все гарне i наше домашн? вогнище не повинно з цього правила видiлятися.
   Лена... моя жiнка ? Дружина! Той пречудовий примiрник елеганцii, примхи
й вибагливоси. Чи це правдоподiбно, чи це в природi речей? Гаразд,  гаразд
- мовчу, не роблю виклику долi, пiд сонцем все можливо, але  разом  багато
несподiванок.
   Тим часом насторожено вслухаюся в повiдомлення бюра погоди - "гаряче  i
душно, температура вiсiмдесят,  легкi  хмари  i  легкий  пiвденно-захiдний
вiтер. В серединi тижня  можливi  громовицi".  -  Iдеально.  Я  весь  рух,
зацiкавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, iнтересами.
   Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно  скорiше  нiж
було домовлено i значно нетерпеливiше,  нiж  належиться,  з'являюсь  перед
дверима будинку на вулицi Шша, Лена на диво не була  здивована,  здавалось
вона мене ждала i саме тепер, вона зустрiла мене,  мов  ясного  князя,  ??
усмiшка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута  по  домашньому  в  робочому
капотi,  можливо  щойно  скiнчила  прибирання  кiмнати,  зовсiм   цим   не
збентежена, а з небувалим, безпосереднiм захопленням, нiби  школярка,  яка
успiшно здала iспити, була пiднесена i мало не кинулась менi на шию.
   I вже на сходах,  коли  ми,  тримаючись  за  руки,  пiднiмалися  до  ??
кiмнати, вона захоплено повiдомила:
   - Отже зна?те що? ?демо! Ма?мо котедж! На цiлий тиждень!
   Вона любила подiбнi гураганнi несподiванки, але ця була найгураганнiша.
Розумi?ться, що першим свiдомим, конечним вiдрухом з мого боку,  мав  бути
протест, справа котеджу - моя справа, але Лена  очевидно  все  це  пророчо
передбачувала i старанно обдумала. Вона пiднесла  свою  гарну,  зарозумiлу
головку i дивлячись на мене резолютно, прорекла:  -  Но,  но,  но!  Нiяких
запитiв i нiяких протестiв, мiй  милий!  Нiчого  не  станеться!  Все  буде
добре! Я деспот i нема вiдклику!
   Я зрозумiв, що це мав бути той  самий  котедж  Лисого  з  тими  рiзнiмн
примарливими духами в стилi Трухлого, це був деспотизм i я не мусiв на  це
погодитись, але  весь  той  деспотизм  був  пiднесений  у  такiй  чудовiй,
шовковiй рукавичцi i  з  такими  вийнятково  спокусливими  iнтенцiями,  що
вiдоме легендарне яблуко ?ви, виглядало проти цього дитячою блискоткою.  I
мiй язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву,  вiн
був цiлковито паралiзований невмолимiстю цього тиранського  приречення.  -
Добре, гаразд, мовчу, - сказав я,  коли  ми  вже  були  в  ??  кiмнатi,  -
насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але  запам'ятайте  добре,  що  всi  iншi
бюджетовi проблеми  цього  карколомного  пiдпри?мства  рiшаються  виключно
засобами мого грубого банкового конта!
   - Iдеально! Я цього тiльки й чекала! Чи ви вже ма?те купальник?
   - Два. А в якiй стадi? розвитку ваше бiкiнi?
   - Думаю без. Чи погоджу?тесь?
   - Лишень в рямцях "нiколи  -  нiколи"  i  в  абсолютному  виглядi.  При
мiсяцi, в туманi.
   - Танець кiстякiв.
   - Щось в цьому напрямку.
   - I пам'ятайте, що я маю намiр бути дуже  скучною  -  набирайте  бiльше
книг.
   - Намiри можуть мiнятися залежно вiд погоди.
   - А що кажуть боги?
   - Канадська радiо-компанiя твердить, що ма? бути iдеально.
   - Але все таки будьте озбро?нi.
   - Читали ви "Бридотник" Сартра? - запитав я.
   - Дума?те, що це найвiдповiднiша лектура проти скуки ?
   - Нi, лиш маючi? на увазi вашого партнера.
   - Маю намiр i це перевiрити.
   - Дуже запобiгливий намiр.
   - А вам рекомендую Франсуа Саган. "Бонжур Трiстес".
    Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, - казав я.
   - Чим?
   - Лена Глiдерс.
   - Повторюю - вона намiря?ться заморити вас скукою.
   - Пам'ятайте, що я також трохи поет, не пишу вiршiв, виробляю чоколяду,
але скука ? також частиною мого надхнення. Я его?ст.
   - Вважа?те, що скука - привiлегiя постiв? - питала вона.
   - Взагалi муз.
   - Це звучить розпачливо.
   - I его?стично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування  часу,  на
нашому континентi не поплатне.
   - А що поплатне?
   - Залiзо. Бетон. Дороги. Великi,  довгi,  безконечнi  земнi  i  небеснi
дороги. Т ще будови. А "i скучно, i грусно, i некому руку пожать", це  вже
не  гра?  бiльше...  Навiть  коли  запустити   бороду.   Борода   пасувала
московським боярам, але ню-йоркським бiтнiкам це лиш  слiпа  кишка.  Мiсце
для бруду i смiття.
   - Бога також малюють з бородою.
   - Не всi i не завжди. I залежить якого. Наприклад, мого Бога  не  можна
змалювати. I всi тi, що намагаються  намалювати  Бога  -  беруть  на  себе
завелику вiдповiдальнiсть.
   Лена любила такi дiялоги, вона ?х iнспiрувала, тягнула мене за  язик  i
ми завжди поступово, мов по драбинi, сходили все  вище  i  вище  з  нашими
мiркуваннями. Сьргоднi я мав до не? цiлий ряд претенсiй, але вона  була  в
такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись  невеселими  запитами
було  б  злочином.  У  не?  появився  якийсь  круглий  дзиглик,   покритий
розмальованою  гавайською  шкiрою,  вона  примостилась  на  ньому  посеред
кiмнати,  разом  з  ногами,  сидiла  згорнена  обнявши  колiна,  нагадуючи
скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з пiд лоба, трiшки лукаво,  трiшки
iронiчно, трiшки зацiкавлено, кидала сво? запити чи  сво?  вiдповiдi,  але
здавалось, що ?? думка i ?? уява зайнятi чимсь iншим, далеким не тутешнiм.
Що i про що вона дума?? Я не  питав  словами,  але  питав  поглядом.  Вона
одначе мовчала. Можливо вона хотiла щось  сказати,  але  як  звичайно,  не
знаходила потрiбних слiв. Нашi вiдносини починали бути складними.



   IV

   У суботу, о дев'ятiй годинi рано, автобусом "Грей ковч",  з  автобусно?
станцi? при вулицi Бей, ми з Леною,  обвантаженi  малими  валiзками,  нiби
пара молодого, щасливого подружжя, ви?жджали на озеро Сiмко.  Дуже  тепло,
соняшно, шумно, рухливо. Повiльнi, незграбнi, тяжкi,  деякi  двоповерховi,
автобуси сiро?, алюмiнiйово? барви, поблискуючи  вiкнами,  пiдсувалися  до
сво?х  пгронiв,  втягали  до  свого  нутра  довгi   черги   рiзноманiтних,
рiзнокольорових пасажирiв, щоб опiсля  повiльно,  з  приглушеним  рокотом,
висуватися на вулицю i зникати десь там за рогом будови. Все кудись  ?хало
- Ню  Иорк,  Фльорида,  Дiтройт,  Чiкаго,  Мускока,  Норд  Бей,  Монтреал.
Щасливi, сяючi, переважно молодi обличчя.
   Ми з Леною займа?мо  дво?  поруч,  м'яких,  обтягнутих  сiрою  матерi?ю
мiсць, нашi обличчя розчервонiлi, нашi очi сяючi. Бiля нас довкруги  люди,
але ми у сво?му передiлi  почува?мось  зовсiм  вiдокремлено  i  внутрiшньо
зайнятi самi собою. Ми мовчимо, ма?мо вигляд звичайних пасажирiв,  але  ми
пережива?мо, ми напруженi i схвильованi. Ми гостро вiдчува?мо незвичнiсть,
привабливiсть, iнтригуючiсть нашого пiдпри?мства. - Вам вигiдно? - питаю я
Лену з надзвичайною увагою. - А вам? - пита? вона мене тим же тоном.  Вона
бiля вiкна, я вiд проходу, нам обом дуже вигiдно, ми так близько одне  вiд
одного, ми так себе гостро  i  вражливо  вiдчува?мо.  Бiля  мене  та  сама
чарiвна iстота, яку я зустрiв  поглядом  на  вулицi,  яка  мене  тодi  так
зворушила, яка сво?м незвичним  ?ством  порушила  мiй  колишнiй  застояний
свiт, яка примусила мене  стати  подражненим,  настороженим,  невротичним,
перевантаженим  бурхливими  iмпульсами.  В  буденнiй  мовi,   це   зветься
залюбленiсть, я погоджуюсь прийняти на себе  цю  одiозну  назву,  це  мене
особливо вдовольня?, вона ось дiткливо бiля мене, вона ма? на собi  тонку,
бiлу, нейлонову, без  рукавiв,  блюзку,  на  нiй  коротка,  сiра,  яка  не
закрива? колiн, спiдниця, мiж нею i  мною  така  мала  вiддаль,  так  мало
перешкод, мо? i ?? колiна й руки постiйно торкаються, я вiдчуваю тi дотики
дуже гостро, вони мене хвилюють i напружують, мо? тепло тiла  мiша?ться  з
?? теплом тiла, я чую ?? в сво?й кровi, в  сво?й  плотi.  Велика  насолода
робити  подорож  у  такому  по?днаннi,  можливо  простiр  вимага?   такого
напруження, можливо  вiн  цим  доповня?ться,  як  вином,  i  ста?  чарiвно
обезвладнюючим.
   Ми сидимо i чека?мо, ми не раху?мо  хвилин,  мотор  автобуса  десь  там
ззаду спокiйно дi?, пасажири всiдаються, стрiлка годинника наближа?ться до
сво?? мети, мотор враз здрiга?ться i почина?, нiби звiр, якого несподiвано
торкнули по носi, гарчати, цiла велика,  потужна  коробка  напхана  людьми
руша? з свого мiсця, обережно випиха?ться з пiд накриття i  слухняно,  мов
пес, поверта? влiво на вулицю Бей i пуска?ться бiгти в напрямку пiвночi.
   Вулиця  Бей  -  вулиця  автомашин,  величезнi  вiтрини  заставленi  цим
блискучим товаром всiх знаних марок свiту, це найбiльший ринок продажу авт
цього мiста, а разом це одна iз спокiйнiших вулиць,  протилежнiсть  до  ??
рiвнобiжно?  сусiдки  Ионгу  з  ??  турбулентним,  кругоденним  неспоко?м,
кипiнням i гамором. Ми просува?мось в напрямку Блуру, з'?жджа?м  на  Ионг,
пересiка?м Сен Клер, Еглiнтон, ви?жджа?мо на вiльнiший простiр, перед нами
i за нами, туди i назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це  емоцiя,
це барвiння металу, це соняшна метаморфоза... I це ми з Леною,  зачарована
частина цього прекрасного круговороту.
   Як при?мно, коли ця велика машина  з  такою  певнiстю  несе  вас  в  те
маленьке невiдоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало
говоримо, нiби ми чужi, а разом ми  такi  драматично  по?днанi  долею.  Це
рiвна, асфальтова лiнiя, це окремi поселення, це фарми, це зеленi поля, це
розстеленi килими збiжжя, це рiзноманiтнi точки коров, це  запах  сонця  i
цвiту. Ми все це сприйма?мо, як належне, годинник швидко мiря?  час  i  за
одну  таку  годинну  одиницю,  ми  вже  зверта?мо   з   головно?   дороги,
протиска?мося на заповнене рухом побережжя з  великим  простором  лазурно?
води, рухом човнiв, вiтрильникiв, барвiнням котеджiв, перламутром далекого
обрiю. Наш автобус постiйно робить зупинки i постiйно спорожня?ться,  Лена
напружено слiдку? за  побережжям,  щоб  не  пропустити  нашо?  зупинки,  я
почуваюсь загубленим у часi i просторi, мов  блукаюча  комета.  Нарештi  i
наша зупинка. Ми поспiшно забира?мо  нашi  валiзки,  властиво  я  поспiшно
забираю валiзки,  Лена  йде  до  виходу,  я  йду  за  Леною,  ми  спокiйно
висiда?мо... I ось ми на мiсцi... М'яке,  свiже  повiтря,  зеленi  дерева,
пiвголi люди i повно безжурного настрою, у якому розчиняються  i  зникають
всi людськi турботи. Земля, вода,  рослини,  птахи,  небо  i  хмари  з  ?х
кольорами  -  все  це  тут  призначене  творити  i  роздавати  щедро  дари
вдоволення.
   Пiсля Ванкувера з його океанськими берегами, це  вперше  я  опинився  в
такому  оточеннi  i  взагалi  вперше  в  життi  "ви?хав"  на   вiдпочинок.
Яскравiсть  цi??  подi?   пiдсилювалась   мо?м   емоцiйним   наставлениям,
присутнiсть Лени визначала весь клiмат настрою. Моя горда  супутниця  вела
мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валiзами, ступав  бiля  не?,  як
символ цiкавости i от нарештi, не так далеко вiд  автобусно?  зупинки,  на
невеличкому  виступi  берега,  над  самою  водою,  обнеселий   зi   синьою
покрiвлею, будинок, на якому при входi воплотом,  з  широким  виглядом  на
озеро, дерев'яний, бiлий зi синьою покрiвлею, будинок, на якому при  входi
красувався на жовто-синьому тлi напис "Коломия" укра?нськими лiтерами.
   - Коломия! - викрикнув я  i  здивовано  зупинився.  Лена  здивована  не
написом, а мо?м викриком, в чому справа, той напис ?? не зворушував. -  Чи
ви зна?те, що таке Коломия? - питав я ??.
   - Якесь мiстечко в Карпатах, як не помиляюся, -  казала  вона.  -  Чому
воно вас зворушу??
   - В нашiй мовi, це не лишень назва мiста. Це символ...  Провiнцiйности,
закинутости, далекости... Щось як i Кобиляки.
   Лена смi?ться, вона вийма? ключ i вiдмика? зовнiшнi дверi "Коломи?", що
виходять на широку веранду iз сходами  до  невеликого  помосту  на  самому
березi... Все тут залишене, дверi й  вiкна  закритi  i  замкненi,  нiякого
слiду мешканцiв.
   Ми увiйшли до чимало?, пiвтемно?, зi затхлим, гарячим повiтрям кiмнати,
вiдхилили й розкрили вiкна, впустили свiтло й повiтря i перше, що кинулось
у вiчi, це недокiнчений портрет Лисого, який стояв на мольбертi  насупроти
закоптiлого ватрана. - Моя робота, - заявила попередливо Лена. -  Нiяк  не
вашого стилю, - додав я. - Реалiзм, - вiдповiла вона.
   Я мав причини дивуватися. З головно? кiмнати  з  ??  великим,  округлим
столом, на всi боки вело четверо вiдкритих  дверей.  Три  спальнi,  кухня,
убиральня... Меблi, лежаки, гойдалки,  радiоапарат...  Готовi  для  спання
лiжка, одяги, халати, костюми, рушники, бiлизна... Холодильник  заповнений
харчами i навiть рибальське знаряддя...
   Лена квапилася вияснити ситуацiю, вона при?жджала сюди робити той самий
портрет, сам Лисий рiдко тут бував, вiн  зайнятий,  тепер  вiн  ви?хав  до
Кiнгстону, його молода друга жiнка ви?хала до батькiв  до  Манiтоби,  його
одружений, вiд першо? жiнки, син, який також недавно прибув з Европи,  ма?
свiй власний котедж на Мускоцi.
   Я розумiв намагання Лени, як також розумiв Лисого, який  мав  в  рiзних
мiстах, а також в Кiнгстонi, кiлька готелiв.  На  такому  тлi  цей  котедж
засадничо нiяке диво. На мене  дивилось  з  мольберта  тяжке,  мускулясте,
округле,  бульдожого  вигляду  обличчя  з  тяжким  мiцним  носом  i  сивою
чуприною, яке хотiло пiдсказати менi думку, щоб я не  був  здивований,  що
нема нiчого надзвичайного, що в даному випадку все в  найкращому  порядку,
хоча  менi  не  було  легко  одразу  з  цим  погодитися.  Я  був   помiтно
розгублений, чомусь соромився, не мав потрiбно?  вiдваги  сприймати  явище
безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володiнь.
   Iнакше, здавалося, почувала себе моя чарiвна супутниця. Вона  виглядала
легкою й самозрозумiлою, як метелик, здавалось, для не? це  нiяка  новина,
все стояло на мiсцi i виглядало природно.
   Перше, що вона зробила  -  вiдкрила  радiоапарат,  це  був  ранок,  час
всiляких гутiрок, дитяча година, кiлька вставок популярно? музики, але той
iнший голос з тi?? скриньки надав нам бiльше домашнього забарвлення.  Далi
ми оглядали спальнi, кухню, убиральню, а пiсля цього  Лена  дiловим  тоном
мене запитала:
   - Слухайте, Павле. Якi з цих трьох дверей  ви  вибира?те  для  себе?  -
вказала вона дверi трьох спалень.
   - Вибiр за вами, - вiдповiв я помпезно.
   - Я вибираю ось цi, - вказала вона на дверi злiва. А ви?
   - Розумi?ться, протилежнi, - вiдповiв я.
   - Схвалюю ваше рiшення, - казала Лена.
   - А ви не бо?тесь? - питав я.
   - Чого?
   - От хоч би павукiв, мишей.
   - Я ж вам казала... Павуки чудовi сотворiння... А мишi - розкiш буття.
   - А блискавки? А громи?
   - Цi боги? Вони знають мою побожнiсть.
   - Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву... з тим двоспальним i тим
трюмо...
   - Там ? трюмо? Вибачте. Тодi я йду туди.
   - До мене?
   - Вам рекомендую другу протилежнiсть.
   - Навiщо вам трюмо? - питав я легковажно.
   - Для душi.
   - Це зворушливо.
   - Свобода вибору.  Ви,  можливо,  не  пiдозрiва?те,  що  обличчя  жiнки
вимага? вiдзеркалення так само гостро, як i адорацi?.
   - Я пiдозрiваю... I ще бiльше. Думаю -  обличчя  жiнки  вимага?  опiки,
уваги... Боротьби... Жертви. Це маска iдола...
   - Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресi?.
   - Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви...
   - Тарантула, - перебила вона мене.
   -  Не  так  драстично...  Прошу  вас...  Але  добре.  Погоджуюсь.  Пакт
неагресi?... Нiколи - нiколи... Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишiть це
н? ваших дверях, iнакше... - я замовк.
   - Що iнакше?
   - Iнакше не вряту? нiякий пакт неагресi?.
   - Не сподiвалася, що вже перший наш день розпiчнеться погрозами.
   - Будьте готовi на  бiльшi  несподiванки...  Я  забрав  свою  новеньку,
картату валiзу i направився до дверей злiва, що побiч з кухонними,  де  на
мене спокiйно i покiрно чекала вигiдна, вистачально простора спальня з так
званим континентальним лiжком та рiзними iншими забаганками цивiлiзованого
гомо сапi?нс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вiкно  пiд  стелею
закрите вiд комарiв густою сiткою i завiшене  темно-зеленою  занавiсою.  Я
все вiдкрив, розсунув, вiдчинив, впустив  повiтря,  свiтло,  шум  озера...
Далi вiдкрив валiзу i виложив ?? змiст...
   Хотiлося  почувати  себе  вигiдно,  безтурботно,  вдоволено,  виглядати
добре,  привабливо,  елегантно,  поводитись  легко,  грайливо  з   виразом
зарозумiло? певно-сти сво?? сили i свого здоров'я. Я не  гаяв  часу  жити,
несподiвано осяяний  щастям  день  i  треба  його  використати,  я  швидко
переодягався, скинув свiй звичайний одяг,  надягнув  елястичнi  темно-синi
купальнi штанцi, повернувся перед дзеркалом, яке з при?мнiстю пiдтвердило,
що мо? м'язи, всi форми i весь корпус в найкращому порядку, чувся  молодо,
бадьоро, мiцно, агресивно.
   Пiсля цього я опинився на залитих сонцем дошках  зовнiшньо?,  вiдкрито?
веранди з ?? могутньою панорамою синього  озера,  по  якому  безконечно  в
рiзних напрямках снувались й гасали  човни,  човники,  вiтрильники,  яхти,
безупину напружено гули мотори,  барвiли  тiла  людей,  бiлiли  в  повiтрi
птахи. Та яка велична композицiя краси, сили, здоров'я i  радости.  Я  був
захоплений, я здiймав проти  сонця  руки,  мене  п'янило  сонце,  повiтря,
свобода.
   А де Лена? Чекав на не? з дитячою нетерпиливiстю, коли проходив бiля ??
закритих дверей, ступав на пальцях. Вони та?мничо мовчали, але промiнювали
спокусою. Я  залишив  ?х  з  ласкавою  резигнацi?ю,  намагаючись  не  бути
настирливим. Ось вона появиться, вийде... Я ще не бачив ?? в купальнику...
Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась  несподiванка...  Мо?  чекання
тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю... Я стояв лицем до
озера, мо? тiло гнучке i здорове, але ще бiле i  вражливе  на  сонце,  яке
пристрасно обливало мою спину сво?м вогнем, в обличчя дув легкий  вiтер  i
ворушив мо? волосся ... Передомною  вниз  спадало  кiлька  сходин,  помiст
веранди сягав до само? води, вода була  чиста,  кольору  бурштину,  iнколи
було видно згра? малих рибок, якi пiдпливали до самого берега, збоку стояв
гарний, бiлий гараж, у якому на пiдвищеннi висiв прекрасний, жовто-синього
кольору моторовий човен. Без  сумнiву  i  вiн  належить  до  цього  цiлого
комплексу...
   Нарештi появилася Лена. Вона вийшла несподiвано й нечутно, пiдiйшла  до
мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була вiд ши? до нiг у  чорному,
елястичиному трико. ?? довга, гнучка постать була варта такого одягу,  але
це гостро суперечило з цiлим оточенням i менi було боляче на не? дивитися.
Такий дошкульний контраст.
   - Вам не подоба?ться? - питала вона з голубиною невиннiстю.
   Я  мiцно  втягнув  у  себе  повiтря...   Вона   вдоволено   шельмiвсько
посмiхнулася, наблизилась з-права до мене i оперлася на  мо?  плече.  Була
гаряча. Я дiткливо вiдчував ?? дотик. - Вам не подоба?ться? - питала  вона
те саме пiд самим мо?м вухом.
   - Ми при?хали купатися, - вiдповiв я з певною настирливiстю i дивився в
неокреслену далечiнь озера.
   - Завтра, - шепнула вона пiд самим мо?м  вухом,  так  що  я  вiдчув  ??
дихання.
   Це одно слово вдарило i примирило мене, я  вiдчув  його  iстотнiсть,  в
природi жiнки живуть та?мницi, якi вимагають вiд нас терпеливо?  ласки  i,
зда?ться, нема таких мiж нами, якi б ?й цього вiдмовили. Це точка, в  якiй
збiгаються два початки однi?? сутi. Я  одразу  вiдчув  раптову  полегшуючу
змiну наставления, хотiлося бути природним,  добрим,  нiжним,  зрозумiлим.
Лена напевно вiдчула також мо?  перетворення  i  невластивим  ?й  тоном  з
ноткою вибаченняж сказала: - Павле... Тут гарно.
   - Прекрасно, Леночко, - вiдповiв я з незвичною солодкiстю,  що  звучала
мiж нами неприродно.
   - Не гнiва?тесь? - питала вона з докором, вiдчуваючи за собою силу.
   - О, нi! I за що? - вдавав я надмiрну вибачливiсть.
   - Ну... Що я така.
   Було необхiдно перейти на iншу тему, зайнятися  iншими  справами,  мене
дошкульно    спокушав    той    бiлий,    обвiтрений    гараж    i     той
провокативно-жовто-синiй,  патрiотичний  човен  у  ньому,  пiдвiшений   на
ланцюгах з тим прекрасним  "Меркурi?м"  на  двадцять  кiнських  сил.  Лена
помогла знайти до нього ключ, i по короткому часi ми сидiли поруч на  його
м'яких, червоних сидiннях, ви?жджаючи з  приглушеним  гуркотом  мотору  на
вiльнiший простiр води. Кращо? забавки для нас годi було вимрiяти, це було
мудре, слухняне, по сво?му елегантне сотворiння людських рук, яке з  такою
легкiстю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали  намiр  прямувати
на пiвнiч, де далеко в парламутровiй синявi бренiв острiв, але  покищо  ми
обережно  трималися  правого  берега  здовж  бiлих  котеджiв  в   напрямку
пiвденного сходу,  щоб  випробувати  наше  човно.  Лiнiя  берега  хвилясто
вигиналася, з полого? переходила в скелясту, виступали тiнистi, суворi га?
туй, кедрiв i смерек, бiлi ковтунчики хмарин бовванiли в синявi над  ними.
Мiсцями побережжя було  закидане  безладно  голими  тiлами,  якi  разом  з
пiском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль  п'янкого  вдоволення  на
сценi слухняного озера, на  якому  схрещувались  i  розхрещувались  човни,
човники i бiлi янгольськi вiтрильники. У певному мiсцi, пiдбадьоренi силою
настрою, ми рiзко мiня?мо курс, нагло збiльшивши швидкiсть, зрива?мось, як
сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкiстю напроти вiтру,
який намагався зiрвати нам голови не дивлячись  на  захист  скляного  щита
перед нами.
   Пiсля мiста, пiсля фабрики, пiсля вулицi  Маркгам,  цей  меткий  шматок
часу дiяв на мене з гостротою упо?ння, пекуча чистота i  сяюча  прозорiсть
вривалися в мою кров, я дiткливо вiдчув пробуджену  дикiсть  мо??  iстоти.
Бiля  мене  з  напруженою  стриманiстю  i  безоглядною  силою  свiдомости,
пружинно  згорнута,  з  руками  затиснутими  в  кулачок  i  зложеними  мiж
колiнами, сидiла пречудова символiка гордости, демонiчного  янгола,  якого
скинули з неба i пiдтяли крила, щоб вiн мовчав i бунтiвливе  корився.  Цей
его?зм наснажував мою мужнiсть i ми забували про границi нашо?  статi.  Це
гострий iнстинкт. Свiдомiсть тут не мас мiсця.
   Бризки води засипали скляний щит  перед  нами,  вiтер  кошлав  волосся,
мотор рiзким зойком розсiвав воду i повiтря. Я  глянув  на  Лену  i  нагло
зменшив швидкiсть... ?? обличчя покрилось гусячою шкiрою. - Вам не  добре?
- намагався я  перекричати  мотор.  Вона  лиш  знизнула  плечима.  -  Може
повернемось? - кричав я далi, не чекав вiдповiдi i  повернув  човен.  Нашi
погляди на мить зустрiлися, вона вибачливо посмiхнулася i ще раз  знизнула
плечима.
   Тепер ми стримано i сповiльнено, але  насторожено,  з  диким  сполохом,
направляли свiй човен в напрямку котеджу, який гармонiйно  виступав  перед
нами  зi  свого  мiсця  весь  бiлий,  нiби  в  саванi,  обнесений  зеленим
занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими  тiнями
оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтово? дороги з  ??
безпереривним рухом машин, якi здалека  видавалися  хижими  звiрями  серед
джунглiв.
   I ось ми бiля причалу, я намагався причалити легко i грайливо,  але  це
менi не повелося, однак ми все таки досить незграбно  боком  прибилися  до
нашого помосту, я допомiг Ленi висiсти, ?? гарна в чорному постать  гнучко
стрибнула на помiст,  ??  обличчя  було  притьмарене  незацiкавленiстю,  я
мовчазно i пiдозрiло поглядав на не? i, не випускаючи ??  руки,  повiв  ??
вверх до котеджу. Було бiля години дванадцято?, термометр при входi в тiнi
показував вiсiмдесят, повiтря дiяло мляво i вiдпружливо, Лена вибачилась i
без звичайного кокетства вiдiйшла до сво?? кiмнати.
   Мене ж тягнуло до води, але разом з цим  щось  змушувало  зiстатись  на
мiсцi, бути на сторожi з якимсь собачим iнстинктом  вiдповiдальности...  I
щоб помогти собi, я пiшов до сво?? кiмнати i  передягнувся  у  довгi  бiлi
штани  i  в  легку,  бiлу  без  рукавiв  сорочку.  Це  виглядало  певнiше,
солiднiше, незалежнiше... Коли я знов заглянув до  головно?  кiмнати,  там
було тихо, дверi Лснино? кiмнати стояли з та?мничою незучаснiстю, за  ними
було безоглядно тихо, мене  це  iнтригувало,  хотiлося  зайти,  або  бодай
застукати i запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б  зайво,
перемiг себе, залишив все в його  виглядi  спокою  i  вдався  до  кухнi  з
виглядом лябораторiйного дослiдника,  який  ма?  намiр  зробити  дивовижне
вiдкриття. Я заглянув до великого, бiлого, пузатого холодильника, який мав
не тiльки офiцiйну назву  "Адмiрал",  але  й  фактично  нагадував  гордого
достойника  цi??  гiдности  в  його  бiлiй  унiформi,  в  утробi  якого  я
задоволене вiдкрив неймовiрну кiлькiсть ?стивного,  переважно  консервного
добра, з дуже привабливими назвами, якi кокетливо посмiхалися  до  мене  i
напрошувалися до послуг. Я ?м ввiчливо подякував, обнадiявши, що ще до них
вернуся,  а  тим  часом  закрив  тяжкi  дверi  "адмiрала"  з   настирливою
настановою продовжувати сво? дослiдницькi пригоди i в дуже  скорому  часi,
всього кiлька крокiв далi, натрапив на елегантну, бiлу, як голубка,  шафку
у  якiй  кiлькома  сяючими  рядами  стояли  i   розсипали   сво?   принади
рiзноманiтнi стрункi i менш стрункi фiгурки  розпочатих  i  не  розпочатих
пляшок з рiзними  загально  вiдомими  iнтернацiональне  -  розповсюдженими
канадськими,   шкот-ськими,   французькими,   еспанськими   назвами.    О,
санкта-санктiсiма! Люди, якi розумiють подiбнi речi  мають  право  зватися
спiвносiями нашо? цивiлiзацi? i я до деяко? мiри почав розумiти це поняття
"Лисий".
   До речi, про нього iнколи говорили, як про того, що розумi? цiну речей,
i як про того, не конче глибоко? культури торговельного  дилетанта,  якому
благородна торговельна фортуна цього  континенту  ласкаво  посмiхнулася  i
обдарувала його сво?ю щедрою ласкою. Про нього також  iнколи  писала  наша
етнiчна преса як про добродiя рiзних добрих починiв, а також як  кандидата
на доброго спiвгромадянина американсько-капiталiстично?  мультi-iмперi?  з
?? гльобально космiчними засягами й зацiкавленнями... Його тiло,  а  також
дух, були перевантаженi гормонами ненаситного прагнення до гвалтовно? дi?,
плянування, будування, шукання, зненавиджений соцiялiзмом  i  вигнаний  за
океан  пролетарською  залiзною  iмпотенцi?ю,  через   Гамбург,   Галiфакс,
Монтреал, вiн опинився  у  Вiннiпегу  серед  безмежних  прерiй,  безмежних
господарських депресiй тридцятих рокiв з ?х мальовничими чергами обiдраних
майбутнiх мiльйонерiв, якi покищо були вдоволенi мискою юшки з громадсько?
добродiйно? кухнi. Лисий любив згадувати  тi  надхненно-безнадiйнi  днi  i
мiсяцi, коли то здавалося, що пiд ногами вигорiла земля i крiм  гiркоти  i
пригарiв вона не здiбна нiчого зi себе видати. Лисий одначе не  пiддавався
настроям, громадська юшка його не деморалiзувала, вiн невтомно  кидався  з
мiсця на мiсце  по  широких  просторах  землi,  аж  поки  не  причалив  до
мальовничих берегiв  синього  озера  Онтарiо,  де  примiстилося  пречудове
мiстечко з його початковими хмародерами - Торонто. Його не цiкавило,  яким
чином воно тут появилося, вiн  не  був  мрiйником  на  подобу  Мекензi  чи
Магеляна, казали, що вiн розпочав свою епопею  з  маленько?  ковбаснi  при
вулицi Квiн, але згодом несподiвано перейшов на овочевий сад у Грiмсбi, аж
поки якимсь чином не зайнявся готелями  та  мотелями  i  в  цiй  ролi  вiн
остаточно закрiпився аж до днiв наших.
   Я знав його, як людину дiлову, солiдну,  практичну,  заражену  примхами
всiх тих, що мають дiло з бiльшою кiлькiстю долярiв, не конче  добродiйну,
з нахилом до екстраваганцiй, гарних жiнок, добро? ?жi, одружену  вдруге  з
молодою вередливою фармеркою, яку вiн знайшов ще за часiв вiннiпегських  i
яку великодушно возвiв до ролi вельмишановно? панi  добродiйки  з  пишними
рожевими капелюхами i власним кремовим Каделяком. Я знав також його  сина,
який вирiс в  Европi,  недавно  пере?хав  до  Канади,  одружився  також  з
фармеркою i урядив величне на п'ять соток гостей весiлля в залях УНО. Отже
Лисий мав уже внукiв i  не  менше  шiстдесятки  рокiв  за  плечима  i,  не
дивлячись на це,  його  подобизна  роботи  Лени,  виявила  агресивну  силу
пiонера, хижий розум  пiдпри?мця  i  якусь  шибеничну  красу  самосвiдомо?
людини, яка, опинившись над цим озером iменi губернатора Сiмко, не  забула
назвати свiй котедж Коломи?ю з пiд далеких Карпат,  де  вiн  правдоподiбно
вперше узрiв наш чудовий свiт з його безконечно несподiваними привабами.
   Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява,  яка  щойно
кiлька тижнiв тому, потрапила у цей простiр. Але маючи на увазi Зiну з  ??
особливим  прiзвищем  Спритна,  як   також   виняткову   загадковiсть   ??
найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що  подiбнi  явища,  за
подiбних умов, можуть нормально  iснувати,  як  певнi  додатки  до  певних
розiгр мiж силами полiтики, грошей i жiночо? спокуси. Мене це i бентежило,
а одночасно iнтригувало, я зацiкавлений, це гра i я ставив  на  не?  також
свою ставку.
   О, Лена! Я чекав на не?, але вона не  появлялася.  Що  там  робила?  Не
наважувався порушити ?? ладу, можливо це необхiдне, так багато  провокацiй
i я мушу втримати рiвновагу. Секунди i  мiнути  розтягалися  у  самостiйнi
вiчностi i тiкали вони в глибини просторiв, як шматки вирваного з  космосу
сузiр'я з його незбагненою настороженiстю i його провокуючими  та?мницями.
Можливо, з цi?? туманности постане новий самостiйний свiт.
   Але по часi вона покликала мене до  себе.  Я  обережно  увiйшов  до  ??
мiстерiйно-пiвтемно? кiмнати i застав ?? на постелi горi лицем,  витягнену
на весь зрiст i прикриту легким, сатиновим, зелено? барви накривалом,  яке
плястично вилонювало всi вигини ?? струнко?, нерухомо? фiгури. ?? обличчя,
здавалось, мало сiро-мармуровий вiдтiнок i незучаснено-втомлений вигляд.
   - Отже ма?мо пацi?нтку, - намагався я втримувати легкий настрiй.
   - Де ваша чоколяда? - вiдповiла вона з посмiшкою кокетства.
   - О! А може б чогось...
   - Нi. Чоко-ля-ди! - проговорила лона химерно.
   - О, прошу. Розумi?ться. Одна хвилинка!
   - За хвилинку я дiйсно був  бiля  не?  знов  з  чорною  коробкою  "блек
меджiк", виробу мо?? фабрики i кришталевою склянкою помаранчевого  соку  з
дорогоцiнного "адмiрала".
   - Ви чудовий! Дякую. Сiдаймо i частуймось  разом,  -  казала  вона  тим
самим тоном i привстала на лiкоть.
   - Я щойно дослiджував джунглi кухнi.
   - Ви голодний. Бiдний мiй, голодний.
   - Чи мiг би запропонувати вихiд з положення? Крiм ось цi?? чоколяди?
   - Розумi?ться.
   - Наприклад, добрий ресторан. Я довiдався...
   - Вже? Так скоро? - перебила вона мене.
   - Перша година.
   - У мене... - вона глянула на свiй годинник, - дев'ята.
   - Ваш час добродушно зупинився.
   - Я ж його наводила... Той мiй вiчний впертюх. Чи не поганий це знак ?
   - Покажiть його менi.
   Вона подала менi свого маленького, округлого,  золотого  "Ельджiна"  на
чорнiй,  ростяжнiй  опасцi,  що  нагадував  око  сови  i  був  безучаснено
пасивний. Держати в руцi такий механiзм, здавалося держати маленьке серце,
ранене стрiлою. Його символ величаво по?днувався з уявою про  час,  любов,
насолоду i розпач. Я дуже люблю цi такi фiлiграннi  предмети,  по?днанi  з
нашими найiнтимнiшими прагненнями.
   - Трiснула пружина, - зазначив я сухо.
   - Пружина? Яка пружина? - здивовано питала вона.
   - Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механiзм ма? пружину. I ваш
годинник також. I вона трiснула.
   - Але ж чому? Зi мною ще такого нiколи не трапилось.
   - Зносилася. Треба дати нову. Це трапля?ться з  кожним  i  завжди.  Але
лишiм годинника. Скажiть краще, як ви себе почува?те, чи дуже погано i  чи
маю впадати в розпач?
   - Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це  примха.  Полежу,  полежу  i
пiду танцювати. Чи ма?те музику?
   - Блю-танго, заздрiсть-танго, редроз-танго, компарсiта-танго... Що  ще?
Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...
   - Досить, досить, досить... Але ж ви не танцю?те.
   - Хто вам сказав?
   - Хтось казав.
   -Який феноменальний брехун. Але досить танго, вернiмось до обiду. Йдемо
до ресторану ? Тут ?...
   - Ви ж казали, що в "адмiралi" тонни харчiв, - знов перебила вона мене.
   - Але ж ми не збира?мось грабувати бiдного Лисого.
   - Якого Лисого? Вiн буде вам вдячний, що зможе вiдсвiжити сво?  запаси.
Що там знайшли?
   -  Вiд  молока  райських  птахiв  до  голубцiв,   вареникiв   i   шинок
"есекспекерс" включно. Найблагороднiшi консерви,  якi  тiльки  iснують  на
плянетi.
   - А чи крiм молока райських птахiв ? там також коров'яче ?
   - Лишень "карнейшен".
   - Отже, мiй милий паладин, треба б дiстати  i  свiжого  молока.  ?  там
якiсь вiтамiни?
   - Вся азбука. Цибуля, помаранчi, хрiн, ананаси...
   - То чого бiльше ? Шинка, цибуля, соки... А хлiб ? Чи ? хлiб?
   - Справжнiй житнiй "бiвер". Я привiз персонально.
   - Хлiба нашого щоденного дай нам сьогоднi...
   - I прости нам провини нашi...
   - Як i ми прощаемо винуватцям нашим.
   - Амiнь.
   - Чудово! - викрикнула Лена. Отже ми вмi?мо молитися. А яко? ви вiри?
   - А ви яко??
   - Мiй батько був...протестант. Це я пам'ятаю.
   - А мiй православний.
   - А ми? А ми? Яко? ми?
   - Це питання. Хiба що за батьками.
   - А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь,  така
Гiрошiма... Чи можливо нам....
   - Просто не знаю.... Взагалi... Особисто не допускаю повороту. Минуле -
минуле! Нема назад.
   - А як Бог?
   - Новий початок. Все нове. А Бог... Хiба ми зна?мо, як його  висловити?
Молiмся i все. Все мiня?ться, абсолютно  все.  Вiдкритi  простори.  Йти  i
брати...
   - А яка по вашому буде Канада?
   - Сплав  нацiй...  Нова,  тверда,  нержавiюча  сталь  рас,  мов,  духiв
смакiв... Твердиня свободи,  закована  льодом  пiвночi...  Плюс  гранiтний
аеродром космiчно? аеронавтики.
   - Люблю вас слухати.
   - Ви ж все це зна?те...
   - За вийнятком вас...
   - Я? Найпростiша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподiвано,
хоча засад-ничо вона не була несподiванкою, бо ще у Торонтi я бачив на  ??
столику кiлька книжок з дуже мудрими написами i можливо сона  з  ними  хоч
поверхово знайомилась. "Революцiя всесвiту", можливо цiкавила ?? просто  з
куртуазi?, ?? гарна голiвка не була найкращим мiсцем  для  великих  думок,
але бувають i несподiванi вийнятки. Чому конче Сократ мусiв бути огидою  i
чому б краси не можна сполучити з мудрiстю... Це, зрештою, не моя  тема...
Не маю намiру  сперечатися  з  Богом,  Лена,  здавалось,  вiдгадувала  мо?
сумнiви i, подаючи менi коробку "блек меджiк", пiдозрiло питала: - Ви менi
не вiрите?
   - Прошу вибачити. Я не готовий, - вiдповiв я.
   - Для мене?
   - Взагалi. I для вас. Ви не берiть мене  драматично.  Особливо  коли  я
намагаюся мудрувати.
   - Я старий демагог, нема потреби вибачатися, - казала вона i ще  бiльше
привставала, тримала сво? накривало бiля грудей i дивилася на  мене  очима
кота. - Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось.
   Я сидiв обережно на краю ?? м'якого лiжка, яке пахло цвiллю i парфумами
бозу, дивився в ?? обличчя з легкою iронiчною посмiшкою, ми  обо?  вважали
нашу розмову за  звичайну  гру  не  так  думок,  як  настрою,  ми  вза?мно
пiзнавались i намагались показатись одне  перед  одним  в  найкращому,  по
можливостi,  несподiваному,  трохи  екстравагантному  виглядi.  Лена  була
вийнятково близько вiд мене i в такiй позицi?, яка могла мене бентежити, в
кiмнатi було душно, тьмяно, велике дзеркало - комода вiдбивало  пiввиразнi
зариси наших фiгур з плястичною лiнi?ю живота, грудей  i  профiлю  обличчя
мо?? партнерки.
   Ми не мали чого бiльше говорити, ?ли чоколяду, склянка  з  помаранчевим
соком стояла на столику, я був насторожений i  запитав:  -  Лено.  Скажiть
щось про себе.
   - Нiчого так не зношу, як говорити про себе, - вiдповiла вона  сердито.
- I хто б хотiв слухати. Або вiрити. Кому, скажiть,  потрiбно  вислухувати
вашi божевiльнi пригоди.
   - Епопея людства не раз страждала подiбним.
   - Наш досвiд унiкальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлю?. Набрида?.
   - Чи ви вдоволенi тепер?
   - Об'?ктивно... Суб'?ктивно, далi кривавлюсь. Серджуся, що iншi люди  -
люди, а я вiдлюдок. Ми за раженi неспоко?м... I безсиллям.
   - Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.
   - Пiзнiше переконалися, що нi. Ма?те рацiю. Iнколи люблю "бути як усi",
не вiдрiзнятися. Мабуть, належу до  втомлено?  частини  свiту,  можливо  з
Парижу, Европи взагалi... Старих Атен. Режим мого дитинства не змiнив мо??
природи,  вiн  лишень  над  нею  знущався.  Бiльше  зiпсув  мiй  характер.
Полiтичне я зовсiм невтральна, безбарвна, нiяких сект, нiяких iдеологiй...
Круглий космополiт, а тому небезпечна.
   Я був здивований. - Чому небезпечна? - спитав я ?? майже поважно.
   - Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова.  Менi  не  можна
вiрити... Я не маю принципiв... Зо мною треба бути обережним.
   Не дивлячись на всi цi страшнi слова, менi не було страшно,  а  скорiше
дивно,  здавалося,  що  вона  морально  чиста,  не  любить  себе  такою  i
намага?ться маскуватись цинiзмом. Я нiчого не вiдповiдав, лишень  взяв  ??
руку i поцiлував, чого я нiколи сливе не робив. Вона рiзко,  як  дiвчинка,
вирвала руку i глянула на мене насуплено. - Не лякайтесь...  Нема  потреби
боятися, - вiдповiв я на це з посмiшкою i одразу встав.
   - Час обiду. Я голодний. Вибачте, - сказав я i в  мо?м  голосi  звучала
погроза. Я залишив Лену i вийшов. I одразу вдався до кухнi.
   Холодильник вiдкрив передо мною всi сво? скарби i по короткому часi  на
електричнiй плитi шкварчало двi сковороди, булькотiв  кофейник,  а  я,  як
диригент опери, завзято орудував дерев'яною мiшалкою i  витанцьовував  при
тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрiй, менi вдалося
здобути кiлька консервiв  вареникiв  зi  сиром  фабрикацi?  одного  нашого
земляка з Гамiльтону, якi я негайно перетворив  на  звичайнi  вареники  iз
сметаною i мальовничо розложив  на  порцелянових  тарiлочках  зi  золотими
обводками "мейд iн Джепен"...
   Далебi,  по  короткому  часi,  на  круглому  столi  головно?   кiмнати,
покритому бiлим настiльником, стояло накриття на дво? осiб  для  грибково?
юшки "кемпбел", вареникiв "есекс"',  кави  "юбан",  молока  "карнейшен"  i
чорного житнього хлiба "бiвер". Краяна салата зi шматками червоно?  редьки
доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.
   Лени не прийшлося кликати, вона вiдчула  i  зрозумiла  мою  запопадливу
метушню i з'явилася на мо?й сценi саме в слушний час, переодягнута у чорнi
сатиновi штани i  бiлу,  найлонову,  зi  золотими  обводками,  безрукавку,
нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у  журналi  "Лайф"  i  з  якою
познайомився на екранi кiно-театру "Одеон". Лена спокiйно,  зi  заложеними
назад руками, пiдiйшла до  столу,  глянула  на  цiлу  декорацiю,  клiпнула
задоволене  довгими  вiями,  я  лишень  пiдставив  ?й  легкого,  плетеного
стiльця, а сам засiв насупроти магiчного кругу i  не  чекаючи  почав  ?сти
грибкову юшку.
   Лена не спiшилася, вона спокiйно, з легкою iронi?ю, затискаючи  руки  в
пеленi, дивилася на стiл i питала: - А де ж квiти?
   - Якi квiти? - вiдповiв я механiчно.
   - Квiти. Букет. Рожi.
   - О! В холодильнику не ростуть рожi.
   - Це тi вареники?
   - Це тi вареники.
   - ?х можна ?сти?
   - Будь ласка, спробуйте. I насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми ?ли
i незабаром знов озвалася Лена. - А де ж музика?
   Я  мовчки  встав  i  вiдкрив  радiо-апарат,  мав  щастя  натрапити   на
полудневий  концерт  "сi-еф-ар-бi",  i  пiд  цi  ностальгiйнi  мелодi?   -
та-тарарам - та-тарарам - ми надхненно священнодiяли, але коли  дiйшло  до
кави, Лена примхливо знов запитала: - А де мiй японський чай?
   - Наша "Коломия" визна? лиш каву "юбан".
   - Але ви прекрасно зна?те, що я п'ю лишень японський.
   - Вперше довiдуюсь. Але чому?
   - Iз-за кольору. Люблю зелений кольор.
   - Мистецтво. Врахую, врахую... Хвилина мовчанки, мелодiя з "Он?гiна"  i
знов Лена: - Але слухайте. Там в холодильнику  ?  курка.  -  Не  курка,  а
пiвень, - вiдповiв я монотоном.
   - Яка рiзниця?
   - Дуже iстотна. Курка несе яйця, а пiвень спiва? в оперi.
   - Звiдки зна?те, що це такий Карузо?
   - Вiн сам признався.
   - Що за iнтимностi.
   - Зворушливi. Товаришi по нещастю. Вiн заморожений, а я закоханий.
   - Скажiть щось дотепнiше. О! Я зовсiм облилася i через вас.
   - Ще не цiлком зовсiм. Може знайти нагрудника?
   - Перестаньте нарештi!
   - Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарiлка порожня.
   - Бо ви не вмi?те ?сти. Хапа?те, як голодний.
   - Я був голодний.
   Наш улюблений тон мови, але наш настрiй чудовий, iнтригуючий,  цiкавий,
ми довго огриза?мось бiля столу, а коли отямились, була година третя. Лена
залишила все, як  було,  на  столi,  вiдiйшла  на  веранду,  простягнулася
лiниво, як кицька, на гумовому лежаку, закурила свою "де мурь?",  дивилася
в небо й мовчала. ?? солом'янi, стоптанi сандалики  валялися  на  рогожцi,
мов би ?х розвiяв вiтер.
   Я зложив до зливно? раковини на кухнi  брудний  посуд  i  долучився  до
Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мiй лежак лежав
поруч з ?? на вiддалi пари метрiв, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло
моторами озеро, далеко в синьому туманi маячiв протилежний берег,  на  тлi
тепло-синього неба плавно гойдались в повiтрi бiлi птахи.
   Мiцно припiкало сонце i я мусiв тiкати до води, вода була чиста, тепла,
по пахви глибока з пiсковим дном, Лена заздростила  i  намагалася  вцiлити
мене лушпиною з помаранчi, я вiддячувався бризканням на не? водою, а потiм
я вилiз на помiст i  танцював  незграбно  якийсь  танець,  обтрушував,  як
мокрий пес, воду, яка швидко стiкала з мого рожевого, покритого  волоссям,
тiла.
   Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджi велику,  смуглясту
парасолю i розпустив ?? над ?? лежаком, а потiм ми лежали побiч на рогожцi
горi-лицем, Лена робила менi збитки, намагалася запхати до нiздр мого носа
якусь шматку, це  мене  лоскотало,  я  обернувся  горi-спиною,  тодi  вона
кошлала мо? волосся, масувала мою спину i вискубувала на плечах волоски.
   - Ай! Лено!
   - Що, Павле?
   - То ж болить.
   - Помилково я взяла кiлька нараз. Я буду по одному.
   Я швидко повернувся догори животом. - О! Це ще краще. У вас  на  грудях
справжнi джунглi.
   Я пiймав ?? за руки. - Но! Це насильство! - казала вона спокiйно.
   - Апелюйте!
   - До кого?
   - До Бога. До Об'?днаних нацiй.
   - А, пустiть.
   - Не так скоро.
   - Пустiть!
   - Нема милосердя.
   - ? милосердя.
   - Де?
   - Я вас вкушу.
   - Кусають лишень собаки.
   - I суки.
   - Ну, добре. Кусайте! - я ще мiцнiше стиснув ?? зап'ястки.
   - Ой! Не буду, не буду!
   Я пустив ?? руки,  на  зап'ястках  з'явились  бiлi  знаки,  якi  швидко
ставали червоними, Лена дмухала на них i бурчала: - Тиран! Будуть синяки.
   Я зiрвався на ноги i пружно з розгону шубовстнув у воду,  я  поринав  з
головою, я виринав, я порскав, як  тюлень,  менi  було  при?мно,  радiсно,
легко, але коли я вигулькнув з води в останн? i зиркнув на веранду -  Лени
там не було. - Лееено! - кликнув я,  але  вiдповiдi  не  дiстав.  Я  миттю
вистрибнув на помiст, бiг наверх, з мене текло, я  лишав  слiди,  вбiг  до
велико? кiмнати, все там мовчало, дверi до Ленино? кiмнати були  зачиненi.
- Лено! - кликнув я ще раз, знов не дiстав вiдповiдi,  збоку  лиш  бурчало
радiо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей i побачив Лену перед дзеркалом,
як вона спокiйно натирала кремом обличчя. - Ви щось згубили? - питала вона
спокiйним тоном i додала: - Звичайно, до дверей треба застукати.
   Я був по школярськи збентежений i зовсiм розгубився. - Я вас образив? -
вирвалося у мене.
   - Як ви можете вриватись до мене у такому виглядi? -  питала  вона  тим
самим тоном.
   - Я вас образив? - повторяв я сво?.
   - Нi. Нii! Нiii!! - викрикнула вона до дзеркала i повернулась до мене.
   Я втiк. Я отямився. Я вирвався з кiмнати, дверi  яко?  одразу  за  мною
зачинилися...  Я  був  шалено  вдоволений,  почуття  дво?лося,   тро?лося,
множилося, хотiлося добро? музики, я почував себе обновленим, вiдсвiженим,
дужим. Я знов вийшов на веранду,  перед  мо?ми  очима  стелилася  бурхлива
панорама води, неба, далеких  берегiв.  Все  довкруги  жило  живим,  хижим
ритмом, все гомонiло, рухалось, бiгло, летiло - молоде, свiже, пружне. Мо?
тiло i мiй дух вливалися i доповняли загальний тон, ритм i настрiй.
   Незабаром до мене долучилася  Лена.  Вона  мала  вiдсвiжене  обличчя  i
зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як  школярка,  вона
взяла мене машинально пiд руку i запитала: - Мiстер? Як справа з  вечерею.
Ви готовили обiд, а я...
   - Пропозицiя прийнята, - перебив я ?? в тон ?? мови.
   - В такому разi переходимо до  наступно?  точки:  що  б  ви  бажали  на
вечерю?
   - Марципани!
   - Кес-ке-се марципани?
   - Одна казкова ?жа, яку готовлять з  молока  райських  птахiв  i  ще  з
якихсь небесних мадригалiв.
   - Заскладний рецепт. Вернiмося до реальности.
   - В такому разi курку.
   - Ви ж казали, що там лиш пiвень.
   - Завелика жертва. Iнша пропозицiя: краби, кетова iкра  i  сосиски.  Це
номер один. Номер два: чорний хлiб, часник, шинка "ессекс" i кава  "юбан".
Плюс масло i ецетера, ецетера...
   - Докиньте до того вiтамiнiв i асортимент схвалю?ться.
   - Мультiвiтамiн "вiгор".
   - Салата. Чи ма?мо салату ? Редька...
   - О, мiй Боже! Хай буде.  Помiдори...  Щось  таке...  Салера...  Трава,
лопухи, кiнський щавель... Давайте краще пiдемо в лiс i перейдемо на  меню
жираф. Го-го-го!
   - В такому разi приступимо до виконання програми. - I вона вiдiйшла.  Я
хотiв було йти за нею, але до кухнi мене не впущено,  можу  пiти  собi  на
коротку прогулянку.
   На прогулянку  я  не  пiшов,  але  з  тi??  само?  зовнiшньо?  веранди,
спостерiгав зграю малих човнiв, якi змовницьки згуртувалися в одному мiсцi
трохи  далi  вiд  берега,  мов  мушки,  бiля  чогось  ?стивного  насупроти
випозичальнi човнiв "?рiн бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечiрню  ловлю.
Сонце  ще  освiтлю?  ?х  скiсним  промiнням  i  вiдкида?  по  водi  довгi,
фантастичнi, забарвленi червоними вiдтiнками, рухливi тiнi. Це, мабуть, ?х
випробуване мiсце, цiкаво що там ловиться,  бо  я  також  належу  до  того
дивовижного сорту людей, якi  можуть  годинами  чепiти  в  певному  одному
мiсцi, слiдкувати за вудкою i вважати це за  насолоду.  Я  ловив  бички  у
днiпровському лиманi, камбалу в затоцi Кiлу, лосося  у  протоцi  Св.  Юрiя
бiля Ванкуверу.. А що коли б так вiдновити цю зоологiчну гру i от  хоч  би
завтра  до  сходу  сонця,  коли  все  ще   спатиме,   при   такiй   рiвнiй
сентиментальнiй погодi, ви?хати в якийсь закуток цього чудового озера.
   Ця iдея мене захопила i я рiшив ?? виконати, треба тiльки оглянути  оте
рибальське знаряддя, яке я  бачив  у  заднiй  комiрцi  котеджу,  воно  там
припало порохом, нiхто ним, мабуть, не  цiкавиться,  але  тепер,  можливо,
прийшов i  його  час.  I  коли  я  його  оглянув  -  був  здивований  його
численнiстю  й  рiзноманiтнiстю,  залишалось  хiба  розiбратися  в  ньому,
розплутати линви та запастися наживою.  Прийдеться  пройтися  вечерком  до
"грiн бею", щоб роздобути цього добра.
   А десь по сьомiй годинi я почув з котеджу iндiянський оклик,  -  Агууа!
Це, розумi?ться, Лена кличе на вечерю i коли я, переодягнутий у свiй бiлий
одяг, появився у бiчнiй, критiй верандi з виглядом  на  озеро,  там  стояв
критий квiтчастою скатертиною малий стiл,  на  якому  нагромаджено  безлiч
всiлякого посуду, включаючи сюди аж три вiдмiни ножiв,  виделок,  склянок,
як  також  великий,  впотiлий  дзбан  якогось  кольорового   напою,   який
самозадоволено височiв  над  цiлим  столом.  А  крiм  цього,  тут  пишався
вражаючий симбiоз всiляко? консервно? кулiнарi? - шинок, ковбас  та  риби,
кiлькiстю на добрих десять косарiв.
   - Що хочете цим сказати? - вказав я на стiл.
   - Чим саме?
   - Цi?ю ось масою.
   - Живемо в епосi маси, - вiдповiла вона.
   - Ви збира?тесь все це подолати?
   - Перше слово, очевидно, за вами.
   - За якого звiря мене вважа?те?
   - За чоловiка.
   - А що це таке? - вказав я на дзбан.
   -  Вiтамiни.  Помаранчi,  цитрини,  ананаси.  Прошу  ласкаво  сiдати  i
наливати. Де ваша музика?
   За хвилину ми мали i  музику.  Ми  сидiли  одне  напроти  одного,  нашi
погляди зустрiчалися, нашi очi i уста посмiхалися, нашi думки напевно йшли
в унiсон. Ми були такi внутрiшньо зосередженi на цiй  процедурi,  по?днанi
близкiстю, iнтимнiстю, спiвгрою i коли можна говорити про невловне почуття
вдоволення i щастя, то саме тодi ми почувалися елементарно щасливими.
   Перед нашим зором  за  широким  вiкном  веранди,  простягався  розлогий
кра?вид озера, внизу пiд живоплотом барвiв  рiзними  кольорами  занедбаний
квiтник з його здичiлими мальвами, розрослими кущами фльоксiв,  вiдцвiлими
iрисами i нерозцвiлими жоржинами. Усi вiкна наростiж вiдчиненi i шум озера
наповняв довкiлля...
   Враз нас зацiкавила  несподiвана  поява  двох  дуже  метких,  маленьких
сотворiнь над квiтами, якi здавалось бренiли в повiтрi... ?х  крильця  так
швидко трiпотiли, що зовсiм зникали з зору  i  видавалось,  що  цi  зеленi
потворки, на невидимiй ниточцi, висiли в повiтрi.
   - Колiбрi! - зауважила Лена. Неймовiрне! - додав я.  -  Живi  iскри,  -
казала Лена. Ми  захоплено  спостерiгали  тi  iррацiональнi  сотворiння  i
разом, здавалось, були по сво?му з ними по?днанi незвичнiстю  ситуацi?.  -
Вони дуже непередбаченi, - казала Лена. - Як i ми, - додав я механiчно.  -
Дума?те? - питала Лена. - Ви нi? - Можливо. - Як  ви  ?х  уявля?те?  -  О!
Неуявне! А так хотiлося б. - Як дуже хотiлося б?  Як  зробити  кругосвiтню
подорож? Мати суконку вiд Дiора? - питав я.
   - О, Павле! Це цинiчне порiвнання.
   - Чому? Погляньте на ?х виконання. На ?х одяги. Що можемо ми додати  до
цього?  Химеру?  Зробити  виставку  на  Медiсон  авеню?  Картини,  якi  ми
видушу?мо з нашо? кволо? фантазi??
   - О,  но-но-но!  Не  впадайте  у  мiзантропiю.  ?х  свiт  хоча  i  дуже
недосяжний, зате незмiнно  стабiльний.  I  прямолiнiйний.  Наш  -  рiзкий,
дикий, крикливий. А головне - ми ?х бачимо, розумi?мо  i  любу?мось.  Вони
наш об'?кт.
   - Ви дуже задоволенi.
   - Розумi?ться, задоволена, що я не колiбрi, а людина. Хоча по  сутi,  я
також колiбрi. Бо я жiнка.
   - Непередбачене сотворiння.
   - Як жiнка - так. Як людина - нi.
   - Чи хотiли б зробити щось непередбачене? Як жiнка?
   - Що наприклад?
   - Наприклад... Наприклад одружитися зi мною!
   Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.
   - Друже мiй! Ви ж мене зовсiм не зна?те.
   - А хiба... Саме тому, - вiдповiв я.
   - Що будете робити зi мною?
   - Мучитись.
   - Що за пасiя мучеництва? Для чого?
   - Для... Хоч би тако? рацi?, як любов.
   - Одначе... - I вона урвала  мову  на  пiв  словi,  замовкла  зайнялася
стурбовано ?жею. Я чекав  на  закiнчення  речення,  вперто  дивився  в  ??
обличчя, але закiнчення не прийшло. Мене це  iнтригувало,  я  не  видержав
мовчанки: - Надiюсь, що ваше "одначе" скаже щось бiльше. Хтось сказав,  що
замовченi правди стають отруйними.
   - Iнколи отруйними стають висловленi... На вашому мiсцi я б  не  шукала
правди.
   - Не будьмо аж такими песимiстами.
   - Що можете запропонувати iншого?
   - Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?
   - На жаль... На жаль... Менi залиша?ться мовчанка. Нема вибору.  I  вам
також.
   Можливо, вона мала слушнiсть. Я замовк... Мовчанка.  Тупа,  невдоволена
мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро сутi i спричиняти там найбридкiший
непорядок. Я далебi не знав, iцо казати, треба  було  знайтися,  вимагати,
повчати, зробити сцену, але в нашому випадку  це  була  б  дуже  недотепна
мова.
   - Не робiть такого вигляду, - казала Лена. Це вам не личить.
   - Нi-нi-нi! Це менi не личить! Нiяк не личить! Вибачте!
   - Бо таки не личить. Ви не ма?те нiякого виправдання... Те що ми тут  з
вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенцiоналiсти можуть  вбачати  в
цьому виклик моралi, але це не ма? нiчого спiльного з  мораллю.  Конфлiкт,
пригода, авантюра. Чи ви не хотiли колись пережити шматок незвичного?
   Вона звичайно не любила пояснювати свою поведiнку, а ще менше мала  для
цього талант, але в даному випадку щось  змушувало  ??  до  цього.  -  Ну,
добре, казала вона. Допустимо, ви ма?те рацiю. Допустимо любов. А що  поза
любов'ю? Тисячi протирiч. Я задихаюсь вiд бажання бути  всiм,  знати  все,
мати безлiч. Я хотiла б малювати, як Гоген, продавати, як Пiкассо, жити на
скелях Гаванських островiв, стояти на вульканi, мати  перед  очима  океан,
чутися, на землi i командувати, як небесне божество... Що ви  на  це  ?  Я
хотiла б мати чоловiка, але я не знаю якого... Адама  без  штанiв  з  раю,
ганстера з Чiкаго, чекiста з Москви. Це примхи звичайно? шельми, заражено?
ненаситнiстю незвичного, голодно? на гострi враження. Ви хотiли це знати -
ма?те! Вдоволенi?
   Я мовчав. Менi здавалося, що вона невдало шаржу?, що це звичайна  поза,
вульгарна недоречнiсть, що вона просто бреше сама  на  себе  i  не  вiдомо
чому. Вона i сидiла не нормально, згорблено, незручно i враз вона  змiнила
цю поставу, поставила лiвий лiкоть на столi, поклала на долоню свою  гарну
голiвку i дивилася на мене з лукавою, визивною iронi?ю з очарованими очима
дико?, але невинно? шельми, далеко не  тигрицi  i  зовсiм  не  пантери,  а
звичайного ретроградного амура. - А це значить, що  ви  крокодил.  Ананас.
Паскудник.
   Я прижмурив очi, знизнув плечима i висловив поволi одно  ??  преславуте
твердження: - I це значить нiколи, нiколи.
   - Бо нiколи! - вiдповiла вона визивно.
   - Добре. Нiколи. Але все таки ми одружимось.
   - Хто вам сказав?
   - Старокрайова ворожка з Батерст.
   - Дурепа!
   - Будемо бачити.
   Ми замовкли, наш дiялог вичерпався, Лена дивилася  на  мене  з  виразом
лукаво? i ?дко? iронi?, моя права рука, зi затиснутою в  кулацi  виделкою,
лежала  на  столi,  здавалося,  я  збираюся  когось  прохромити   i   враз
несподiвано Лена простягнула свою руку i положила ?? на мою -  ??  звичний
жест, коли намагалася направити якусь недоречнiсть.  Я  подивився  на  не?
довгим питальним поглядом, не сказав нiчого, деякий час ми  держали  разом
ту виделку, дивилися одне одному у вiчi, посмiхалися  кривою  посмiшкою  i
загадково мовчали.
   - Ну, добре, - порушив я  мовчанку,  вiдняв  руку,  положив  виделку  i
встав. Я вибачився i вiдiйшов. Вiдчував, що мiй  попереднiй  настрiй  було
порушено. Менi треба пройтися i полагодити мо? душевнi проблеми, з якми  я
не дуже звик давати собi раду. I не  лишень  душевнi.  От  хоч  би  справу
плянованого рибальства. Завтра  раненько  я  вирiшив  спробувати  щастя  з
рибою. Ну, ну... Це все можна легко зрозумiти i  не  робити  аж  завеликих
проблем. Надходив обережний, лагiдний, ласкавий  вечiр,  радiо  передавало
вечiрнi вiстi про вiйну в  Коре?,  про  зударення  чорних  з  бiлими,  про
страйки, про по?здки дипломатiв... На  озерi  вгавався  рух,  згра?  чайок
вiдлiтали у сво? мiсця вiдпочинку.
   - Чи дозволите запропонувати прохiдку? -  запитав  я  Лену,  коли  вона
вийшла до  мене  на  вiдкриту  веранду.  Мiй  голос  звучав  обережнiше  i
вiддаленiше.
   - О, нi. Нi. Завтра. Йдiть самi, - вiдповiла вона вибачливо.
   Я висловив ще кiлька  невиразних  i  абстрактних  зауважень  з  приводу
погоди, вибачився i вiдiйшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова
дорога без хiдникiв, далi злiва знаходилась "Орчад Лодж", перед ?? широкою
з великими вiкнами ?дальнею, на зеленому гарно  стриженому  травнику,  пiд
широкими  пасмужастими  парасолями,  бiля  столикiв,  а  також  окремо   у
дерев'яних, бiлих, глибоких стiльцях,  сидiли  гуртами  i  поодиноко  люди
переважно у бiлих, легких одягах; горiли барвистi  свiтла  i  грала  легка
музика з невидимих радiо-голосникiв. Дорогою, туди й назад ?здили  авта  i
проходили гурти молодi у купальняних одягах.
   Я повернув вправо в напрямку випозичальнi човнiв, яка знаходилась трохи
далi над берегом, минув кiлька котеджiв з ?х легким, безжурним, розсмiяним
рухом i гамором, дiйшов до випозичальнi човнiв, роздобув наживи для риби i
вийшов трохи далi за "?рiн бейом" на  високий,  обривний  берег  насупроти
того мiсця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша  i  де  ??
дно було завалене великими каменюками, якi мiсцями виходили  на  поверхню.
Було тихо, i вода мала металевий вiдблиск i простягалася  широким,  рiвним
плесом аж до другого далекого берега, всiяного свiтлами вечора.
   Звичайно в таких  випадках  я  стаю  невмолимо  сентиментальним,  думка
бентежливо шука? надзвичайного, минуле  висува?ться  з  далеких  схованок,
пригадуються рiзнi роки i рiзнi подi?, в даному випадку роки проведенi над
водою, чи то тi там над широким лиманом Пiвденного Бугу бiля Микола?ва,  а
чи то знов на другому кiнцi iмперi? над Фiнською затокою в Ленiнградi,  де
я вчився свого корабельно-будiвничого мистецтва, або знов  пiд  час  вiйни
мiсто Кiл в Нiмеччинi над  широкою  затокою  Пiвнiчного  моря.  I  нарештi
океани - Атлянтик i Пацифiк у зв'язку з мо?ю Канадою.
   Я  завжди  любив  воду,  ??  широти  i  глибини,  ??  пасивну  жорстоку
могутнiсть, ?? будуючу i руйнуючу  стихiю,  ??  житт?дайну  i  смертоносну
силу. Я роджений в лютому, мо?м знаком Зодiяка ?  риби,  пригадую  голоднi
роки мо?? батькiвщини, коли будучи малим,  босим  i  обiдраним,  я  цiлими
годинами просиджував у затоцi рiчки в очеретах намагаючись пiймати  кiлька
рибок матерi на обiд.  Нiяке  почуття  не  врiзу?ться  так  гостро  i  так
глибоко, як почуття води та ?? та?мничо? незбагнуто? дi? в  нашiй  душi  i
цiлiй нашiй природi. Саме в цих днях я прочитав прекрасну iсторiю, шiстьох
вiдважних норвежцiв, якi на малому плотi пересiкли Тихий океан вiд берегiв
Перу до островiв Та?тi. Така разюча близькiсть  води,  неба,  така  гостра
межа життя i смерти i разом таке необмежене почуття вiдокремлености людини
у всесвiтi.
   Моя пропозицiя Ленi i ?? вiдповiдь дуже закономiрнi,  я  не  сподiвався
iншого, моя нетерпеливiсть не виправдалась. Не знаю, чи може  бути  з  не?
дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра  з  цими  силами
спричиня? велику насолоду... Бо ж я ?? люблю i чому люблю?  Хочу  спати  з
нею в одному лiжку.
   Моя прохiдка тривала, можливо, довше, нiж треба було сподiватися,  коли
вернувся, було темно, чи  краще  пiв  темно,  над  озером  висiв  прозорий
пiв-мiсяць i не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже  ясно,
на водi лежала довга вогняна, нiби огнений меч, смуга, трансформована  вiд
самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена  спокiйно  лежала  на
лежаку зовнiшньо? веранди, нагадуючи  одну  скульптуру  Канови,  освiтлена
свiтлом  електрики,  бiля  не?  лежала  книжка,  правдоподiбно  той  самий
"Бридотник", а в головнiй кiмнатi пiд  рiзнобарвними  абажурами  свiтилося
кiлька лямп. ?х свiтла й тiнi надавали всьому довкруги вираз тасмничости й
приваби, пiд незгасле радiо в кутi, що надавало якусь притишену музику.
   Я намагався було увiйти по-змозi непомiтно, щоб менше  турбувати  Лену,
але вона здалека  почула  мене,  як  тiльки  я  увiйшов  заднiми  дверима,
повернулася в мiй бiк,  побачила  в  мо?й  руцi  пакуночок,  i  мiж  iншим
спитала: - Що це ви там принесли?
   - Динамiт, - вiдповiв я спокiйно.
   - А що це таке? Порох?
   - Можливо.
   - А може це порошок? До зубiв? Я посмiхнувся, мо? хробаки для риби  так
мало асоцiювалися з динамiтом, а ще менше  зi  зубним  порошком,  але  моя
рибальська пригода мала зiстатися  для  Лени  несподiванкою,  тому  я  дав
пояснення. - Чита?те? - запитав я i вказав на "Бридотника".
   - Нi. Думаю. Мрiю. Сiдайте i думайте зi мною. Бачите отой другий  берег
i те високе дерево? Його верхiв'я найдовше було освiтлене сонцем. А  потiм
свiтло зiрвалось i вiдiйшло вверх. Де воно дiлось? Тож свiтло  не  зника?,
це енергiя. I цiкава боротьба кольорiв. Той делiкатний  перехiд.  Чи  наша
смерть також перехiд. I куди? I  чому?  Дивiться...  Те  небо.  Безконечна
просторiнь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах  ?  спiр  для  думки?
Зорi, плянети - розумi?ться, але думка. Чи ? там думка? Чи зорi й  плянети
думають, як i ми? Але завтра буде буря.
   Зважаючи на мо? рибальськi пляни, мене не  вабило  ??  передбачення.  -
Чому? - запитав я.
   - Небо. Дуже густе. Як гума. Гострота кольорiв.
   - Тиснення атмосфери?
   - Можливо. Вражливiсть кольорiв. Кольори це вiдчувають. Кольори, звуки.
?х можна конденсувати. Як каву.
   - В порошку?
   - В нервах. В кровi. Ми можемо ?х чути.
   - Уявно?
   - Органiчно.
   Було спокiйно в цьому засязi, Лена лежала  вiльно,  ??  силует  справдi
нагадувал  скульптуру  -  тиша,  трохи  задуми,  трохи  вдоволення,  трохи
спротиву. I все довкруги пахло вiдпочинком, нiби  парфумами,  великий  бог
спокоою розлiгся широко нагий i чистий, розкинув сво? вiдпруженi  м'язистi
руки й ноги i вдихав у сво? широкi легенi велику безконечнiсть  космосу  з
масою золотих зернинок на бiрюзовому небозводi, а внизу - з масою вогникiв
й комарiв, якi в цей час видавалися менi примхливою витiвкою  сотворителя.
Найфiлiграннiше  сотворiння,  кинуте  на  землю   з   його   кровожерливим
дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, нiж ричання лева.
   Мiж  iншим,  я  ще  раз  пропонував  Ленi  прогулянку  i  вона  ще  раз
вiдмовилась. Також пiд час прогулянки  я  бачив  оповiщення  про  танцi  в
одному з клюбiв, але Лена i цим не цiкавилась. Так.  Вона  любить  танець,
але iншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував  про?хатись  човном  до
мiсточка Сатону, зайти до кав'ярнi, але i тут  не  мав  успiху.  Чому?  ??
добре i тут, коли ж менi скучно - можу  ?хати  сам.  Но-но-но,  я  так  не
думав.
   Пiзнiше, ми пили каву i слухали музику. На цей раз концерт з  Монтреалу
- Стравiнський i Пер Буль?. "Право весни"  Стравiнського  я  ще  сяко-тако
сприймав, але зойки i бряжчання Буль? пiд його  ж  диригентурою,  лишалися
поза мо?ю сферою. Але Лена слухала i впевняла,  що  це  багато  краще  нiж
Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався  вгадати,
чи ?? твердження було справжн?, а чи тiльки  одна  з  ??  примх  спротиву.
Дивно, що я не можу розумiти... I не лише розумiти... Вiдчувати нелогiчних
звукiв. Бернард Шов мав сказати, що сила бритiпсько?  раси  та?ться  в  ??
снобiзмi - вiсiмдесят процентiв яко? не може зносити  нiчого  нового,  але
одночасно вперто, проти власно? волi,  тягнеться  за  новим  i  тим  самим
творить поступ. Чи не моя це засада також?
   Концерт тривав до години десято?, а пiсля  того,  як  звичайно,  давали
вiстi, яких ми не слухали. Саме  тепер  тi  вiстi  переповненi  дивовижною
вiйною в Коре?, яко? ми не розумiлi? так само, як i музики Буль?. За нашим
розумiнням мордували невинну кра?ну за те, що  ??  iншi,  проти  ??  волi,
пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа i нам  слiд
цс завжди пам'ятати. Для цього ? армi? полiтикiв, дипломатiв, генералiв  i
воякiв.  Але  все  таки,  як   так   погодитися   з   такими   звичайними,
нелогiчними... Нi-нi-нi! Рiшуче досить з цим...
   Ось Лена i я, а мiж нами нашi справи.  Дошкульнi,  хвилюючi...  Ось  ми
збира?мось  йти  спати  -  дво?  екзальтованих  молодих  людей.  Коли   ми
вибиралися на цю нашу авантюру - не думалось, що  це  буде  ось  таке,  ми
намагалися не уявляти себе в ролi зацiкавлених  цим,  як  рiшити  проблему
спання пiд одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих,  але
ось тепер все вийшло наверх, як олива, i ми безраднi.
   Зараз пiсля  концерту  Лена  несподiвано  споважнiла,  ??  очi  нервово
поблискували, вона не знала, де сiсти, де стати i що сказати i аж  згодом,
якимсь уривним, вiдчаяним тоном демонстративно заявила:  -  Павле!  Я  йду
спати! А ви?
   Я сидiв у плетеному глибокому стiльцi, ноги витягнутi, руки заложенi за
потилицю, все ще пiд враженням неврастенiчно? музики, я дивився  в  стелю,
нiчого там не бачив, але вiдчував Лену з ?? неспоко?м. Я сам був втiленням
неспокою, не мав вiдповiдi на ?? питання i хотiв все обернути на жарт.
   - А як нi? Нiченька. Мiсяць? Що ви на це?
   - О! - видала звук Лена.
   - Ви не цiкавi?
   - Бачити мiсяць?
   - А хоч би.
   - О!
   Ми все таки встали i вийшли "дивитись на мiсяць".  Мiсяць  був  справдi
вражаючим чинником наших клопотiв, вiд правiкiв виконуючи незбагнену мiсiю
добро зичливого свiдка нестямного  зворушення  i  делiкатного  спокусника.
Його  мляве,  сонне  сяйво  проникало  до   крови   -   солодко-терпке   i
млосно-насторожливе.  Нашi  двi  тiнi  непорушне  й  мовчазно  маячили  на
переднiй верандi, яка пiд мiсяцем змiнилася на залиту бiлим молоком савану
з кущами кактусiв i вiдблисками очей хижакiв. Це був рай зi змi?м, я бачив
виразно дерево добра i дерево зла, я не мiг  ?х  розрiзнити,  бо  моя  ?ва
наполегливо мовчала i невмолимо перечила, одначе i ця  пасивна  провокацiя
тьмянила мiй зiр i приводила в конвульсi? нерви.
   Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо  пiв  години.
Нашi  облитi  мiсяцем  манекени  мусiли  виглядати  жалюгiдно.  Першою  не
видержала Лена. - Нi! - вирвалось у не?. Йду! Добранiч! - Вона повернулась
i швидко вiдiйшла.
   Я залишився, мо?  "добранiч"  прозвучало,  як  протест,  я  свiдомо  не
оглянувся, я знав, що вона не пiшла, а втекла i то не вiд мене, а вiд себе
само?. Я далi вiдчував ?? присутнiсть i не так бiля себе, як в собi.  Вона
володiла мною, як  фараон  сво?ми  рабами,  це  втомлива  вимога  плотi  i
роздираюча спрага розбурхано? уяви.
   Я пiшов спати значно пiзнiше, втомлений знемогою iз стерплим  язиком  i
вогким  чолом.  Було  бiля  години  дванадцято?,  насторожено-тихо,  радiо
заспоко?но мовчало, по кутах, пiд глибокими абажурами  свiтилися  барвистi
свiтла, недокiнчений портрет Лисого сторчав манiякально проти  ватрана.  З
надвору доносились гомони i виривались, переважно дiвочi, оклики  й  смiх.
Це звучало серед тишi гостро i  визивно,  нерви  напиналися  нападливо,  i
хотiлося з кимсь битися.
   Я залишив свiтитися одну лямпу i обережно вiдiйшов до сво??  спальнi  -
вузько?,  затишно?,  з  тропiчною  температурою  i  непорушним   повiтрям.
Засвiтив малу на  нiчному  столику,  запорошену  лямпу  i  намагався  щось
зробити з температурою мого простору,  вiдслонив  вiкно,  вiдхилив  дверi,
роздягнувся сливе до нага i простягнувся на постелi  не  прикриваючись.  Я
мав звичку читати перед сном i коли сягнув за книжкою на нiчному  столику,
випадково натрапив на шматок реклями вирвано? з  iлюстрованого  журналу  -
гарна лежача навзнак жiнка з  голою  дитиною  на  сво?х  пишних  грудях  з
написом "Скатт", "софт-вейв, фейшiял кволiтi".  Яким  чином  потрапив  той
шматок пiд мою подушку?



   V

   Скажена нiч. Я пролежав без сну, мов би у гарячiй ваннiй,  до  пiвночi,
нiяка лектура не змогла злагiднити мо?х нервiв i заснув аж над  ранок,  не
помiтивши, як це сталося i не згасивши навiть лямпи. Зiрвався, як  автомат
бiля шосто? години ранку i одразу почав збиратися на рибальство.
   Все це дiялось швидко -  натягав  короткi  штани,  накидав  легку,  без
рукавiв, гавайську сорочку, на якiй були i гори з вулканом Мауна - Кеа,  i
плянета Сатурн, i крокодил Гавiял, i мiсяць  у  повнi,  i  гриб  атомового
вибуху в Гiрошiмi. Я купив цю енциклопедiю кра?знавства у Сiмсона  за  три
доляри i дев'ятдесят дев'ять центiв.
   Пiсля обережно на пальцях, з вправнiстю злодiя,  я  викрався  на  двiр,
забрав сво? рибальське знаряддя i вдався лагодити човна. Ранок був визивно
барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими  вiдтiнками,
верховiття стрiльчастих топiль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими
пожежами, роса i свiжiсть заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусiв порушити
цю зачарованiсть сво?м  мотором...  Все  так  iдеально  мовчало,  що  менi
робилось боляче за таку нечемнiсть.
   Я мiг сподiватися, що мо?  рибальство  не  буде  успiшним,  за  певними
прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того
я не знав терену. Я брав  мiсце  навмання,  те  саме,  де  вчора  я  бачив
рибалок, було безлюдно за вийнятком кiлькох човникiв, якi темними  точками
маячiли на непорушнiй металевiй поверхнi води.  Нiчого  не  ловилося,  моя
вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотiла  як
слiд  "закидатись",  недавалась  нажива,  а  взагалi  "не  було   кльову".
Здавалося, що в тiй глибокiй водi не було взагалi нiякого життя. Я вирiшив
змiнити мiсце. Менi подобався один закуток з  пiдвищеними  берегами  трохи
далi до сходу, де виднiвся зелений човник з рибалкою у червонiй сорочцi. Я
намагався по можливостi спокiйнiше туди пiдпливсти, стримував  мотор,  але
все таки це порушило загальний, застиглий  настрiй,  що  панував  в  цьому
кутку.  У  зеленому  човнику  сидiв,  малого  росту  з  невеличкою,  сивою
борiдкою, рибалка, а бiля нього на  носi  човна  непорушно  сидiв,  малий,
кудлатий, рудий пес. - Як там ловиться? - запитав я старого. Вiн  мовчазно
пiдняв з води, пiдв'язану до човна, низку чималих рибин.  Це  надало  менi
надi?.
   Я закинув кiтвицю  мiж  двома  великими  каменюками,  вода  була  сливе
прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна  -  довге,
терпеливе чекання,  увага  стягалася  до  одного  мiсця,  думки  затихали,
вселявся спокiй. Час минав без поспiху, небо яснiшало, на березi  робилось
рухливiше.
   Лишtнь на мо?му човнi не було змiн, моя вудлиця заворожено мовчала, мiй
сусiд витягав рибину за рибиною, але мо? щастя  вперто  мовчало.  По  часi
бiля нас появилося ще  кiлька  човнiв,  ми  вiталися,  питали  про  щастя,
мiнялися кiлькома словами i затихали. Рибалки здебiльша не надто  говiркий
народ i вони волiють мовчання.
   Мо? щастя рiшуче бездiяло, лишень зрiдка, нервово торкалися гачка вудки
малi окунцi, за що деякi з них поплатилися полоном, а коли я виймав  ?х  з
?х стихi?, вони завзято, цiлим сво?м маленьким тiлом,  протестували  проти
тако? несправедливости, пiсля чого я  делiкатно  звiльняв  ?х  з  гачка  i
посилав назад до матерi з доброзичливим  повчанням,  не  повторяти  бiльше
подiбних  спроб,  аж  поки  не  виростуть.  Годi  сказати,  чи  вони  мене
слухалися, маючи свою власну на це думку.
   Бiльшо? риби впiймати так i не вдалося, дармащо я змiнив кiлька  мiсць.
Сонце  вперто  висувалося  iз-за  верхiв'я  тополь,   докучливо   огрiвало
топографiю мо?? гавайсько? сорочки, мо? обличчя i вiдкритi  руки  починали
на це  реагувати.  Мiй  шлунок  також  починав  вiдзиватися  i  нiчого  не
залишалося, як зiбрати сво? окунцi, змотати вудочку, знехтувати амбiцiю  i
вiдiйти перед глузливi очi мо?? невмолимости Лени, яка  напевно  чекала  i
дивувалася, де це я мiг так несподiвано зникнути...
   Моя рибальська несподiванка ганебно провалилася, зате блискуче  вдалася
несподiванка Лени... Я пiдплив обережно до  берега,  я  намагався  нечуйно
причалити до  причалу,  я  навшпиньках  виходив  з  човна,  я  бездихально
прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений  рак,  обличчям,
увiйшов до головно? кiмнати - побачив Лену, яка сидiла за круглим столом у
нiчному халатi i щось старанно малювала. - Добрий ранок, - вiдповiла  вона
на мо? незграбне привiтання не пiдносячи голови. - Де риба?
   Цього питання я великодушно не дочув, натомiсть я уважно зацiкавився ??
мистецькими справами i пiдiйшов з-заду, щоб поглянути, що там ко?ться. Але
враз почув грiзне застереження: - Но-но-но! Дивитися не  дозволено!  -  За
мною було стiльки вини, що я не думав  перечити,  а  слухняно  вiдiйшов  i
опинився аж у кухнi де у раковинi зливу все ще лежала гора немитого посуду
вiд учорашньо? вечерi, але де також гарно  пахло  кавою,  стояв  заварений
кофейник i на японськiй тарiлцi лежало кiлька сендвiчiв зi шинкою i сиром.
Я не знав, що робити з мо?ми окунцями, аж поки не зложив ?х до "Адмiрала".
Пiсля налив собi кави, присiв до столика, повiльно  ?в  сендвiчi,  запивав
кавою i чекав - що ось-ось появиться Лена i зацiкавиться  здобутками  мого
рибальства. Нiчого такого не сталося. Я закiнчив снiданок, вiдложив  посуд
до зливу i вирiшив перейти на  веранду.  I  коли  проходив  через  головну
кiмнату - почув голос Лени: - ?! Павле! Хочете бачити?
   Я змiнив напрямок, пiдiйшов ззаду до Лени i отетерiв.  На  столi  лежав
дуже добрий шкiц олiвцем - голий  чоловiк,  лежачи  навзнак,  зi  задертою
догори бородою i розкиданими на боки руками й ногами. Вiн, видно, мiцно  и
неспокiйно спав, можливо, навiть хропiв... Не тяжко було вгадати  хто  був
моделем цього мистецького шедевру. Не було сумнiву, що Лена  минуло?  ночi
побувала у мене в гостинi.
   - Лено! - вирвалось у мене майже погрозливо.
   -  Що,  Павле?  -  вiдповiла  вона  спокiйно.  ??  акторство  вдавалося
досконало.
   - Як вам не соромно? - докоряв я ображено.
   - Бiблiйна картина. Ной, що впився сво?м вином.
   - Це... Це... Чорт зна-що!
   - Вам не подоба?ться?
   Я не видержав i голосно розреготався. Це зiрвало до смiху  також  Лену.
Ми дивилися на той шкiц i реготалися сердечно. Той  безпосереднiй,  щирий,
невинний вираз людсько? iстоти, яка заснула i яку Ленi так дотепно вдалося
передати. Ми смiялися  i  це  дало  гарний  початок  нашого  другого  дня,
злагiднило гостроту мо?? рибальсько? негоди, дало можливiсть достотне  про
не?  оповiсти,  розумi?ться  iз  усiлякими  додатками,  що  менi,  мовляв,
зiрвалося кiлька "отакеських" судакiв, дарма-що це не  багато  казало,  бо
для Лени таке слово, як судак, розцiнювалось дуже абстрактно i  не  робило
iстотно? рiзницi з тими окунцями, яких бачила в холодильнику.  Зате  образ
дiдка у червонiй сорочцi з рудим собакою  ?й  iмпонував  i  вона  сердечно
радiла, що йому так щастило з рибою, а  коли  я  признався,  що  вчорашнiй
"динамiт", який я принiс  з  прохiдки,  був  нiчим  iншим,  як  звичайними
хробаками, вона знов вiд душi смiялася. Це був смiшний ранок.
   I це була недiля. Гарний день. Дуже рухливий. Голi тiла валялися масово
на березi  озера  засипаного  човнами.  Я  пропонував  обiд  в  ресторанi,
прогулянку човном - вiдмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися
i ми цю спроможнiсть використовували до краю.  Ми  стрибали  до  води,  як
жаби, бавились у нiй по дитячому,  Лена,  до  речi,  чарiвно  плавала,  ??
темно-синiй купальник пречудове облягав ?? звинне тiло.  Але  вона  чомусь
соромилась сво?х нiг, неохоче виставляла ?х на показ, хоча  ??  ноги  були
цiкаво, мiцно збудованi i  для  чоловiчого  ока  творили  велику  принаду.
Особливо ?? мускулястi, продовгастi стегна i довгi, стрункi литки.
   Втомленi, задиханi, намазанi кремом "нiвеа", ми лежали поруч навзнак на
гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись дiялектиккою питань,
якими ми  намагалися  рiшати  долю  свiту.  Лена  любила  iнодi,  всупереч
власному переконанню, роспочати якусь  фiлософську  фiлiпiку,  з  якою  не
могла дати раду i плавала у  рiзних  диверсiйних  i  примхливих  словесних
витiвках, що мене сердило. Уявiм собi фiлософа  з  намальованими  кармiном
устами, який любить брильянти i дорогi хутра i який хоче реформувати  свiт
на зразок Могамеда чи Ленiна.
   Тим бiльше, що за останнi  роки,  я  взагалi  втратив  пошану  до  всiх
реформаторiв,  яких  би  мастей  i  завдань  вони  не  були,   заразившись
переконанням, що без них свiт виглядав би багато мудрiшим i щасливiшим.
   Обiдали ми дома i трохи пiзнiше, i з меншим ефектом, нiж учора,  волiли
бути бiльше на сонцi, анiж готовити ?жу. Пiдходили до холодильника, брали,
що було i що подобалось i ?ли на ходу. Лишень пили багато екстрактно? кави
на круглому столику верхньо? вiдкрито? веранди.  Гора  брудного  посуду  в
кухнi подво?лась, а  кухонна  долiвка  засмiтилась  лушпинням  помаранчiв,
бананiв, бляшанками з консерв i папiрцями  з  чоколяди,  що  нас  нiяк  не
бентежило.
   Увечерi, замiсть  прохiдки,  ми  танцювали  карiоку,  ча-ча  i  взагалi
латинську кабалiстику, а ще пiзнiше, слухаючи вечiрнiй  концерт  Сi-Бi-Сi,
ми грали на переднiй верандi сво?рiдну гру карт, яку звали  "дурень",  при
чому Лена мала  нагоду  дiстати  цiлу  серiю  цих  титулiв,  не  видержала
характеру, почала нервуватися, розкидала карти i ми знов пiшли  любуватися
озером.
   Що там цiкавого. Багато. По-перше ми самi у позi, на цей раз обнявшись,
мов дво? школярiв, коли вертаються з лекцiй, по-друге озеро, як озеро,  як
вода, як простiр, як стихiя з мiсяцем, перед  яким  тремтiли  без-дихальнi
земля, небо i нашi серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на мiсяць, Лена
також мовчазно  i  делiкатно  лоскотала  мене  по  спинi,  а  я  намагався
пригорнути ?? помiтнiше, щоб вона одразу перечила i впиралася. Ця гра  нас
цiкавила i помiтно бентежила, так що мiй купальний одяг  наводив  мене  на
думку, як мiг Адам у сво?му раю заховатися за фiговим листком, навiть коли
вiн був розмiру  мексиканського  сомбреро,  коли  його  ?ва  хоч  частинно
дорiвнювалась спокусами до мо?? Лени.
   Лена тихо, пiдступно, горлово  смiялася  -  та  моторошна  вiдьма,  яка
напевно знала про мо? клопоти i щоб ще  бiльше  дошкулити  менi,  вона  ще
визивнiше бавилась сво?ми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене пiймати
в обiйми, запрошувала провокативно до танцю, дорiкала, що я забув обiцянку
"танцю тiней пiд мiсяцем", пропонувала обом роздягнутися,  щоб  злитись  з
природою. - Де вашi обiцянки? Де вашi тiнi? Ваша вiдвага? - не могла  вона
втриматись вiд реготу.  -  То  починайте,  -  вiдповiдав  я.  -  А  ви  не
переляка?тесь?  -  казала  вона,  намагалась  втримати  смiх  i  скрадливо
наближалась до мене. - Лиш починайте, - казав я з другого кiнця веранди. -
Але ж ви бо?тесь... Бо-??-тесь!
   - Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до не?. -  Но-но-но!
- вiдступала вона. Я наступав далi.
   - А ви чого? - кричала вона з  дитинячим  острахом.  -  Зупинiться!  Нi
кроку далi!
   Я вiдходив назад, я це знав, i я ?? розумiв.  -  Отже  хто  бо?ться?  -
питав я зневажливо.
   - Я не боюсь! Я лиш не хочу!
   - Чого ви не хочете?
   - Вас.
   Щоб збити температуру,  я  з  розгону  кидався  у  воду  i  це  негайно
отвережувало. За хвилину я виходив з купелi твердий, як горiх, i холодний,
як ангел, з мене текла вода i я справдi танцював  дикий  танець  не  конче
тiней, а якихсь, можливо, бушменiв з пристрасними викриками без якого будь
сенсу, аби тiльки висловити сво? вдоволення. Ленi цi  вигадки  подобались,
вона долучалась до мене, розпускала сво? волосся, вимахувала  головою,  як
бунчуком,  робила  широкi,  пружнi,  як  пантера,  стрибки  i  викрикувала
незрозумiлi викрики. Ми танцювали до втоми, а опiсля спонтанно кидалися  в
обiйми, захоплено реготалися, ледве трималися на  ногах,  а  коли  нам  не
хватало видержки, Лена виривалась з обiймiв i бiгла  вверх  по  сходах  до
котеджу. - Добранiч, Сатире! - гукала вона на бiгу. - Добранiч, вiдьмо!  -
вiдповiдав я ?й навздогiн.
   Було пiзно i я побiг також до сво?? спальнi. Там стояла  млява  тиша  i
все виглядало так, як я залишив рано. Минуло? ночi я  мало  спав,  а  тому
миттю скинув купальник, кинувся у постiль, прикрився легким простирадлом i
на цей раз згасив свiтло. Затрiщала постiль i все  зникло.  Було  десь  по
першiй годинi.
   Я спав сном каменя, нiчого не чув, нiчого не снилося, обливався  потами
i був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятiй годинi механiчно прокинувся згiдно
iз звичкою прокидатися на призначений час з точнiстю будильника.  Та  сама
процедура збирання, що i вчора, i я ви?хав на те саме мiсце, що й минулого
разу, застав там того самого дiдка з собакою,  привiтався  з  ним,  як  зi
старим приятелем, запитав про "лак" i закинув вудку.
   Був такий же, як i вчора, барвистий ранок, лишень це був  понедiлок,  а
тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалi все спало i ми  з  мо?м
сусiдом  були  чи  не  ?диними  представниками  живого   населення   цього
кольорового закутка. Я мав добрий, ще вiд учора, настрiй, а тим самим  мо?
щастя також сприяло. Я вже не раз помiтив, що успiх  наших  пiдпри?мств  у
великiй мiрi залежить вiд нашого настрою. Як  тiльки  я  спустив  вудку  у
велику прогалину помiж камiнням, як я вiдчув, що ?? щось нервово шарпнуло.
Для рибалки це повзбудлива мить. Вiдрухово  я  смикнув  вудкою  i  вiдразу
вiдчув, що вона за щось загачилася i почала швидко  поринати  у  воду.  На
одну мить я було розгубився, але  разом  з  цим  механiчно  почав  крутити
корбочку шпулi. Лiнiя  вудки  сильно  натягнулася,  вудилище  вигнулося  i
почалося пручання з якоюсь потворкою, яко? я ще не бачив. Це  мусiло  бути
щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мiй сусiд  -  дiдок,  як  також
його собака, зацiкавлено насторожились, я не дуже майстерно володiв  сво?ю
збро?ю, намагався заполучити мою здобич до сiтки, це менi не щастило,  час
тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже мiг  бачити  у  чистiй  водi
метушливий зарис яко?сь рибини, яка видалась менi вражаюче великою  i  яка
робила розпачливi зусилля, щоб  уникнути  полону.  Але  дарма.  Ще  кiлька
хвилин  пручання  i  моя  полонянка,  пiдхоплена  сiткою,   завзято,   але
безнадiйно трiпоталась на днi човна. - Бес! - заявив  мiй  сусiд.  Це  був
справдi  чудовий  примiрник  цi??  риби,  яко?  до  речi   в   Европi   не
зустрiча?ться, бiля чотирьох фунтiв вагою, я був задоволений, загачив свою
здобич на гачок ланцюга i спустив бiля човна у воду.
   Це  надало  завзяття.  Либонь,  щойно  тепер   почнеться   те   спражн?
рибальство, я плекав надiю залучити хоч пару таких рибин, щоб  з  трiюмфом
вернутися перед яснi очi мо?? кохано?. Далебi,  до  вудки  весь  час  щось
чiплялося, я весь час .?? пiдшарпував, виймав з  води,  був  розчарований.
Були це переважно малi окунцi,  якi  пiсля  велетня-беса  наводили  лишень
пригноблення. Це одначе не змогло пiдорвати  мо??  рибальсько?  моралi,  я
терпеливо, вперто чекав i надiявся.
   Час, звичайно, робив сво? засво?не чудодiяння, тепловi сили  розгортали
свою  акцiю,  промiння  сонця  просякало  в  глибини  мо??  iстоти,   тiло
наповнялося магiчною втомою, приязна присутнiсть води, повiтря i  простору
надавали враження вiчности, дармащо моя ручна "Омега" намагалася доказати,
що це лиш чарiвна мить.
   Можливо саме  тому,  кожний  цокiт  секунди  видавався  такою  сильною,
неповторною пригодою.
   Починався звичний рух, моторовi човни ганялися  гострим,  роздратованим
гоном, рибалок збiльшилось. ?м щастя сприяло. Мiй сусiд витягав рибину  за
рибиною, щось при тому мимрив, нiби перед кимсь вибачався. Нашi мiркування
зводились до того, що риба ловиться  перед  змiною  погоди,  правдоподiбно
прийде громовиця, що ?? вiд кiлькох днiв вперто  i  безуспiшно  заповiдало
бюро погоди. Мо? ж успiхи також не такi вже  разючi,  пiсля  першого  беса
пiшла лиш дрiбна риба, але  засадничо.  моя  сьогоднiшня  фортуна  помiтно
рiзнилась вiд учорашньо? i я мiг зi  спокiйнiшим  сумлiнням  вертатися  до
котеджу. Я сподiвався цiкаво? iнтригуючо? сцени.
   Час вимагав вертатися, я все вiдтягав, чекав ще хоч  одного  боса,  але
мо? сподiвання даремнi... Нарештi  запускаю  мотор,  це  лиш  пара  хвилин
вiддалення вiд котеджа, почуваю себе дуже при?мно, мо?  обличчя  i  верхня
частина тiла свiжо пiдбарвленi сонцем, танцюючи,  пiд'?жджаю  до  залитого
ранковим сяйвом причалу, шукаю поглядом  Лену,  яка  здавалося  б  повинна
чекати мене на березi.
   Дарма. Нiкого на березi не бачу. Причал  з  бiлим  котеджом  пригадують
iлюстрацiю  реклями  iдеального  лiтниська,   все   вида?ться   незвичним,
святочним, захоплюючим, а моя поведiнка постiйною, вишуканою грою.
   Я, наприклад, дуже хвацько пiдпливаю до  берега,  гашу  мотор,  забираю
ланцюг зi сво?ми рибальськими трофеями  i  з  пiдсвистом  маршу  матадора,
бадьорими кроками вбiгаю на верхню веранду з надi?ю кинутись в обiйми мо??
дорого? приятельки. Можливо вона щойно встала з лiжка, бере ванну, можливо
навiть, поснiдавши, чита? згорнувшись на старiй канапi  з  демонстративним
виразом гнiву, що я змусив ?? так довго чекати.
   Але зараз ми все направимо. Один мiй вигляд з цi?ю низкою здобичi,  хоч
який гнiв потрапить обернути у ласку. Я  увiрвався,  як  блискавка  i  був
дивовижно вражений, що зустрiли мене  лиш  порожнеча  i  тиша.  -  Гей!  -
вирвалось у мене патетично й радiсно... Але i це не спричинило  ефекту.  Я
ще  бiльше  вражений.  -  Гей!  Де  ви  дiлися?  -  викрикнув  я   вдруге,
повертаючись довкруги танечним зворотом зi сво?ю низкою риби. Мо?  викрики
натрапили лиш на нiмi стiни i одразу заглухли. Що  це  до  дiдька  ясного!
Жарт чи  комедiя!  Де  справдi  дiлася  моя  чарiвна  патронеса?  Можливо,
можливо... Можливо, це справдi жарт - трохи незграбний, трохи не  вчасний,
але будьмо терпеливi. Дверi ?? кiмнати були вiдхиленi i я вриваюся до них,
як буря, разом з рибою. I нагло зупиняюсь на порозi... Перед  мо?ми  очима
лишень безладний хаос, нiби сюдою пройшло торнадо, або тут побувала  банда
п'яних гангстерiв. Лiжко  цiлковито  розкидане,  на  спинцi  стiльця,  мов
чорний ворон одним крилом, звисало однi?ю штанкою вiдоме чорне трико, тро?
рiзнобарвних  купальникiв  валялося  бiля  лiжка,   демюральнi   солом'янi
сандалики разом з пляшечками парфумiв та кремiв мальовничо валялися  перед
великим дзеркалом, нова, пiвкругла, темно-синя валiза була пiв-вiдкрита  i
з  не?  на  всi  боки  вилазило  гармонiйне  безладдя  всiляких  барвистих
iнтимностей жiночо? гардероби. Но - но - но! Почекай,  почекай!  Не  рвися
одразу у вiдкритi дверi! Вона ось тут десь чека? на тебе,  можливо  навiть
за тими ось мовчазними дверима туалети i дискретно посмiха?ться. I  що  це
справдi за пропасниця на тебе напала, це, мабуть, тому, що ти  так  рвався
кинутись у тi обiйми. Май терпеливiсть!  Не  зчиняй  панiки!  Хiба  ти  не
зна?ш, як багата вона на витiвки? А тому спокiй.
   Але спокою не було, я лиш вдавав  спокiй...  Я  вiднiс  до  кухнi  свою
здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом  на  купi  брудного  посуду  у
зливi, почав митися, голитися, почав варити чай, почав ?сти... -  Вернувся
до головно? кiмнати, ще раз заглянув до дверей Лени,  вiдвiдав  убиральню,
зробив  кiлька  безглуздих  балетних  стрибкiв,  нiби  хотiв  через   щось
перескочити, вийшов на  передню  веранду,  опинився  пiд  зливою  сонця  i
дивився  розгублено  на  метушливе  плесо  озера,  що  в  цей  час  горiло
приманливими перламутровими кольорами. Лени не було.
   Що мав робити? Нiчого. Чекати. Поглядати  на  годинник...  Виходити  па
дорогу, безглуздо на  всi  боки  оглядатися,  нiби  я  вiд  чогось  тiкав,
виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджi з намiром когось там зустрiти...
Дiйшов до найближчо? автобусово? зупинки,  де  з  таблицi  розкладу  ?зди,
довiдався, що останнiй ав тобус у напрямку Торонта мiг вiд'?хати о  годинi
дев'ятiй. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував  загубленого  пса,
на душi робилось порожньо, мене оточувала, полонила  i  опанувала  самота.
Лени не було.
   Що  за  безглузде  вiдчування!  Гнав  його  вiд  себе  як  тiльки  мiг.
Повернувся назад i повiльно тягнувся  в  захiдньому  напрямку,  дiйшов  до
випозичальнi човнiв, де загорiлий, рудий, округлий  з  кучерявим  волоссям
литовець, обслуговував сво?х численних клi?нтiв. Менi подобалось це  мiсце
з тим цiлим  безпосереднiм  рухом  i  гуркотом  багатьох  моторiв,  я  цим
зацiкавився i трохи прийшов до себе.
   Вертався назад з почуттям певно? рiвноваги i непевного переконання,  що
властиво нiчого не сталося, що Лена кудись вiдiйшла, що вона напевно скоро
вернеться, що це демонстрацiя ?? свобiдно? поведiнки i що для панiки  нема
причини. Я йшов спокiйно, у деяких мiсцях зупинявся, споглядав  на  озеро,
читав на стовпах всiлякi оголошення й оповiстки,  що  десь  там  у  якiйсь
черво нiй клунi  вiдбуваються  щовечора  танечнi  забави,  десь  там  зник
йоркширський пудель, десь в iншому  мiсцi  винайма?ться  котедж  i  багато
iншого такого вiдтягало i рiвноважило увагу вiд мо?х клопотiв. I  властиво
не так вiдтягало, як охолоджувало, зводило ?? до реального. Сама  мiстерiя
зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслiдування, але я
вiдложив ?? на деякий час з надi?ю, що це лиш дрiбний, можливо жарт  i  що
вiн скоро сам вiд себе полагодиться. Не може ж справдi статися,  щоб  вона
не вернулася, або щоб з нею  сталося  якесь  нещастя...  Турбували  лишень
обставини... Розкиданi речi... Несподiванiсть. Нiякого вияснення.
   Пiдходячи до  котеджу,  вже  здалека  було  видно,  що  там  нiчого  не
змiнилося. Довкруги застигла тиша i нiякого нiде руху. Була година  обiду.
Обiдав дома. Засоби холодильника були помiтно  надщербленi,  хоча  все  ще
вистачалькi, щоб вдовольнити мо? вимоги. По обiдi зайнявся  господарством,
мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося.
Брас книжку. Не читалося. Вставав,  крутився  по  кiмнатах...  Виходив  на
берiг, вдивлявся у простiр... Вертався назад, пускав  радiо,  заглядав  до
кiмнати Лени... Закривав радiо,  вслухався  до  порожнечi,  вислухував  за
вiкном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрiзь розлитий у
повiтрi разом з ?? одеколонами. Вона  мала  свiй  прикметний  запах,  дуже
виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже сво?рiдне i неповторне.  I  по
сво?му  вражаюче.  Цей  запах  допомагав  менi  вiдтворювати  ??  в   уявi
намацально живою i дiткливо близькою.
   Але все таки ?? не було. Було напружене чекання, я  був  спаралiжований
зосередженням уваги, кожний мiй нерв був на сторожi. I що  справдi  хотiла
цим сказати? Це питання не сходило з мо?х уст. Були передуманi всi здогади
i нiодин з них не вносив ясности. I останнiй з них - а що,  коли  пiд  цим
кри?ться щось значно бiльше? Це видиво було найбiльш загрозливе, не  хотiв
його розгортати. Вона напевно прийде, вона  ось  зараз  появиться,  кляпне
вхiдна хвiртка i вона вбiжить нетерпеливо сво?ми енергiйними кроками...  Я
буду розгублений i знiяковiлий, вона кинеться на мене, як...  як...  Я  не
знаю цi?? породи людських сотворiнь... I цiкаво, що з того вийде. Чи зможе
вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно  нi.
Вона не належить до сентиментальних, а  скорше  до  тих,  для  яких  бiль,
розпач, заколот творять гостроту насолоди для тiла i духа. В кожному  разi
все це величезна, захоплююча та?мниця, як глибини океану, висоти  космосу,
незбагнутiсть смерти.
   I в кожному  разi,  перш  за  все  -  вечеря.  Взятися  за  дiло.  Рух,
реальнiсть, тверезiсть. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки,
що сардинки ловлять в Сардiнi?, що ?х привозять до нас у малих,  плескатих
консервах, тож-то мо?  окунi,  беси  й  карасi,  зловленi  отут  зараз  за
порогом, i вони свiжi та здоровi i пахнуть сильно рибою,  а  не  олi?ю  та
металом. Лена одначе любить суперечностi. ?й не завжди докажеш,  що  свiжа
риба з озера Сiмко, багато  смачнiша,  нiж  найкращi  сардинки,  привезенi
iз-за моря, особливо тi смаженi на добрiй олi? "Санбiм" з цибулею, яйцем i
тертою булкою. Я мушу ?й це доказати, мо? окунi чудо i найкраща нагода для
таких доказiв.
   Так, так. Я знайшов  велику,  мiцну  з  грубого  металу,  сковороду,  я
знайшов i олiю, а також цибулю i муку, одна тiльки мить i все це  зашумiло
парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився  запахами,  що
?х напевно було  чути  на  озерi,  пустилися  в  рух  вiтряки-вентилятори,
вiдчинилися вiкна. По короткому часi -  гора  готово?,  кольору  бурштину,
риби височiла на великому,  порцеляновому  блюдi,  декорована  кружальцями
накраяно? цибулi i цитрини. Тепер тiльки браку?  Лени,  щоб  вiдсвяткувати
належно мо? перше успiшне канадське рибальство...
   Але,  як  сказано:  Лени  не  було.   Надходив   вечiр...   Даремно   я
прислуховувався до кожного шереху за  вiкном,  даремно  думав,  передумав,
роздумав ... Нав'язувались всiлякi  здогади,  пригадалася  полiцiя  ...  I
чимало  iншого  ...  Гангстери,  чаклуни,  шантажисти,  сов?тськi  агенти.
Чекання набирало присмаку змори i щоб уникнути розпачу, я вирiшив  скочити
човном до Сатону - кiлька миль на схiд на другому березi затоки. Там люди,
юрба, кав'ярнi, крамницi - до речi треба поповнити запаси  холодильника  i
можливо справдi розвiятись. А коли б появилася Лена -  хай  почека?  й  на
мене. Це вже нiж на нiж, око за око!
   В однiй з гардероб котеджу я знайшов вiдповiдний одяг -  легкий,  сiрий
плащ-дощовик (правдоподiбно буде дощ!) i бiлий, морський, з чорним обводом
i якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк.  Я  весь  бiлий,  як  сестра
милосердя. Погода трималася, вода густо синiла, лише обрiй  на  пiвночi  -
заходу починав хворiти якоюсь болячкою з  бiло-бурими  хмаринами.  Але  це
далеко i я цим  не  цiкавився.  Натомiсть  перевiрив  мотор  човна,  долив
пального i  з  гуркотом  вирушив...  Сливе  з  мiсця  беру  гострий  курс,
"Коломия" стогнала i плакала, i рубала воду, як рiзник  м'ясо,  i  гналася
скаженою швидкiстю, розкидаючи на боки цiлi гори хвиль. За пiв години я  в
Сатонi, причалив до якогось причалу, забезпечив човен i подався до мiста.
   Такi незнайомi, чужi, iнтригуючi мiсця з масою бездiяльних переважно  у
купальних  одягах,  здорових  молодих  тiл   з   безтурботною,   свобiдною
поведiнкою, коли то кожне обличчя i кожнi очi зраджують жагу й жадобу,  де
все виткане з насолоди, коли  все  вида?ться  легким,  досяжним,  коли  то
якийсь моряк з далекого  рейду,  що  вирвався  з  обiймiв  стихi?  моря  i
потрапив у  стихiю  землi.  Пригаду?ться  Бiблiя,  старий  ?гипет,  романи
Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, син? небо, руда земля, навантаженi
осли i гострi запахи перекислого вина. Але це ж пiвдень, не середнiй схiд,
це зелено-синя,  прозоро-ясна  Канада  з  машинами,  кока-колою,  i  масою
здорових, рiзномовних,  запопадливих  i  жадобних  чоловiкiв  i  жiнок.  Я
знайшов дерев'яну, кольору свiжо? сосни з мiцним запахом живицi,  ?дальню,
власником яко?, як  це  вже  видно  здалека,  виявився  нащадок  бiблiйних
праотцiв, родом правдоподiбно з  тих  самих  земних  просторiв,  що  i  я.
Вивiшене у вiтринi меню сповiщало, що там дають ту саму ?жу, що й в Одесi,
Бердичевi чи варшавських  Налевках  -  i  борщ,  i  голубцi,  i  кишка,  i
пампушки, i запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене  на  дуже
вiдчутну близькiсть, що я член ново? вавилонсько? раси з обличчям  Сфiнкса
з далеких вiкiв минулого i з мовою Голлiвуду та Еродпею -  вiд  океану  до
океану.  Болiсно  хотiлося   вiдгадати,   що   саме   хова?ться   за   цим
iнкубаторським родом, пригадувався навiть доктор Вагнер з "Фавста" з  його
гомiнкою сатирою на гомункулюсiв, який настирливо впевняв Мефiстофеля:
   Вагнер (боязко):
   Вiтаю й вас - це зоряна година! Та тихше  лиш,  мовчiть  i  не  дишiть!
Велике диво твориться в цю мить. Мефiстофсль (тихше):
   Яке ж би то? Вагнер (ще тихше).
   Тут робиться людина.  Можливо,  дуже  можливо.  Мене  зустрiла  молода,
округла з темними очима Сара у голубiй  суконцi  з  бiлим  фартушком,  яка
прийшла сюди через пустелi вiкiв з Хаанаану i вказала  менi  вiльне  мiсце
бiля невеликого, квадратового, дерев'яного столика i  запитала,  чим  може
служити. Я навмисне заговорив до не? однi?ю з ??  шости  мов  i  вона  без
намаги мене зрозумiла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники.  I  чай  у
склянцi з цитриною. - Як справи? - запитав я ??, коли вона подала  ?жу.  -
Дякую. Добре, - вiдповiла вона. Мiня?мось ще кiлькома питаннями  i  вже  я
знаю ??, а вона мене. Ми древнi знайомi. Це не вимага? багато  зусиль.  Ми
розумi?мось з  пiв  слова.  Залишаючи  ?дальню,  дякую  i  кажу,  що  менi
смакувала ?? кухня i маю намiр навiдатись ще колись. Вона дяку? з  рожевою
посмiшкою i ми розходимось, щоб, можливо, нiколи бiльше не зустрiтись.
   Потiм  я  купую  свiжий,  бiлий,  ?вропейського  стилю,  житнiй   хлiб,
пшеничнi, посиланi маком рогалики, свiже теляче м'ясо, овочi й городину  i
все це разом забрало менi не  бiльше  годину  часу,  а  коли  вернувся  до
причалу, сонце було над заходом.
   Погода трималася,  захiдня  половина  неба  над  заходом  завантажилась
великою бурою хмариною з дуже рель?фними краями. Сила стихi? й фантазi?  з
незалежними смаками кольорiв, вийнятково гармонiйних  i  рiзко  вражаючих,
височiла над заходом. Я квапився,  але  не  задля  хмари,  а  задля  Лени.
Здавалося, що вона вже дома i чека? на березi. Я  мав  настрiй  виповнений
почуттями не конче найкращого гантунку.
   I мчався з найбiльшою швидкiстю для мене досяжною, в обличчя било тепле
повiтря, очi скерованi вперед. Пiд'?жджаючи до  котеджу,  було  видно,  що
нiчого не змiнилося. Мiй настрiй швидко падав, нiби барометр перед  бурею.
Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повiльно й  похмуро
проходила  серединою  озера  в  пiвденно-схiдньому  напрямку.  Вода  озера
неспокiйно погойдувалась, тому я завiв  човна  до  гаражу  i  пiдвiсив  на
ланцюгах. Потiм забрав сво? накупи, без особливого ентузiязму  попростував
вверх сходами i був вражаюче здивований, коли бiля клямки  дверей  знайшов
пришпилену булавкою писульку росiйською мовою: "Заходили, Мишко, але  тебе
не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зiна. Чому росiйською мовою? I хто така
Мишка? Чи не  Лена?  Все  разом  пахло  Агатою  Крiстi.  Само  слово  Зiна
викликало багато суперечних асоцiяцiй,  пригадалась  всезнаюча  приятелька
Галина Дуб з ?? пророцтвами i погрозами, а з  нею  Трухлий,  а  з  Трухлим
пiдозрiння, агенти, Москва, Кремль... Отже Лену пiдiслано, отже  це  замах
на мою скромну особу, отже... I що за нiсенiтниця, кому я дiйсно потрiбен,
до чого розiйшлись мо? нерви... Безглуздя, розумi?ться, безглуздя i я мушу
з цим усiм скiнчити iнакше дiйдеш до  галюцинацiй,  до  шизофренi?...  Але
разом та писулька,  речевiсть,  доказ...  Який  доказ  ?  Чого  доказ?  Ми
прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми i кого не застали?
   Я зайшов до котеджу, я  зложив  харчi  до  холодильника,  я  вийшов  до
велико? кiмнати, все було на сво?му мiсцi, все iронiчно на мене  дивилося,
портрет Лисого бовванiв у пiвтемнотi, пiввiдхиленi дверi  Ленино?  кiмнати
зрезигновано мовчали, за ними все було далi  iдеально  розкидане,  спiднi,
рожевi панталонцi Лени визивно визирали з  валiзи...  Хтось  тут  поповнив
самогубство.
   Нерви мо? гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця.  У
мене несподiвано виник безглуздий плян, зовсiм з роману Стенлi Гарднера  -
пiти до телефонно? будки i викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча iдея!
Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де  Помпадур.  Я,  король
Людвик П'ятнадцятий i т.д. i т. д., вимагаю вiд  вас  негайно  повернутися
сюди i з'ясувати манеру вашо? поведiнки. Я, сливе механiчно,  як  останнiй
дурень, пiшов шукати  будку,  ??  знайшов,  попросив  телефон  Шша  i  був
фатально  здивований,  коли  зi  слухавки  почув  картавий   голос   Лени.
Несподiвано я змiнив намiр, забув що я король, а виняв  хустинку,  прикрив
нею слухальце i змiненим голосом, росiйською мовою почав верзти  ось  таку
нiсенiтницю: - Гальо! Це ти, Мишко?  -  Вона  хвилину  вагалася,  а  потiм
обiзвалася також по росiйськи: - Макар Iванович? - Да! Ето я,  -  вiдповiв
я. - Ах, Макар Iванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла!  Я  вам  все
поясню! - Харашо! Пагаварiм патом! Дасвiданiя! - i  я  погрозливо  повiсив
слухавку.
   Що це все значить, скажiть будь ласка, коли ви ще не до кiнця з'?хали з
глузду? Це значить, що я не  цiлком  маньяк,  що  моя  чарiвна  приятелька
Галина Дуб, ма? якусь  рацiю,  а  моя  божеська  Леночка  одночасно  якась
"Мiшка" чи мишка i можливо в лапах якогось кота - чортяка б все це забрав.
Дурепо ти дурепо, i як тобi не соромно з тво?м  чарiвним  личком  i  тво?м
мистецтвом  бабратись  в  таких  брудах.  Я  ж  не  бувший   мiнiстр,   не
партизанський генерал, анi вождь  партi?,  а  звичайний  репаний  машинiст
звичайно? фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск.
   I коли настав вечiр, а за ним нiч, а до всього надiйшла ще  одна  хмара
та  знявся  вiтер  -  озеро  почало  примхливо  дутися  i  плювати  пiною,
застрибали зигзаги блискавок, загремiли громи - я далебi не мiг  позбутися
почуття, нiби дивився на фiльм з бескервiльським псом, наскрiзь дитяче, не
гiдне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко  позбутися  i  яке
опанову? повiтря i речi.
   Я вийшов на криту веранду, землю обстрiлювали блискавки  i  лив  шпарко
тропiчний дощ. Яка наснажуюча темiнь i яка шкода, що зi мною не ма? Лени.
   Я намагався про не? не думати, заразитися  зливою,  громами,  темнотою,
свiтлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Дверi на веранду
вiдкритi i до них всi?ю силою врива?ться пахуча свiжiсть стихiйно? сили, в
думцi музика i дивовижнi видива, щось як втеча, як зрада, як помста...  "Я
не могла, я не могла, я не могла"... - впевняла вона, а разом тиснеться  в
тямку "нiколи, нiколи не скажу цього", i що  це  за  чортовиння,  скажiть,
будьте ласкавi!
   Хто,  скажiть,  хоче  з  мо?х  почуттiв  зробити   аферу,   використати
сентименти атавiзму, розбит