речення, яким вона звичайно висловлювала сво? захоплення. Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь морок одне одному в глибину глибин i хотiли сказати правду правд... Мiж нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, нашi склянки були допитi, збоку далi, бушувала цiлковито п'яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть. - Чи мiг би просити? - перебив я мовчанку. - А чи ви вже все сказали? - запитала вона. Менi здавалося, що вона не наставлена на танець. - Пригаду?те, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали? - Я помилялася. - Не можемо все сказати. Не в нашiй силi. - Котра година? - Скоро кiнець. - Ну, так iдемо. I ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше, нiж колись. Я чув ?? такою, як звик ?? чути, вона мала сво?рiдне темпо, дивне дихання, виключнi дотики, ми робили засво?нi кроки, посмiхалися знаною вибагливою посмiшкою... Iнколи забувалися i тодi нашi тiла механiчно зливалися, я гостро вiдчував ?? дихання i биття ?? серця i при тому не мав сумнiву, що вона органiчно, навiки, безповоротньо моя. У цьому танцi нас застала година дванадцята i "Боже хорони королеву". Все зупинилося i стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. ?? примхлива зачiска була порушена. Бiля нас стояло довкруги багато людей. Впотiлi, зiм'ятi, гарячi. Коли скiнчився гiмн все знов змiшалося, лишень ми стояли далi тримаючись за руки. - Ну? - сказала вона i глянула менi у вiчi. - Не будемо сентиментальнi, - повторив я знане ?? прислiв'я. Вона кивнула головою. Я потиснув обидвi ?? руки i сказав: - Допобачення Лено! - Вона вiдповiла: - Допобачення, Павле! - I ми розiйшлися з цього мiсця. Я вiдiйшов перший. Не оглянувся i не бачив, коли i куди вiдiйшла вона. Iсну? один такий, можливо, фiзичний закон: наше тiло ста? тяжким, ноги наливаються оливом, м'язи вiдмовляють послуху. Саме цей закон дiяв в мене з неймовiрною силою. Останнi мо? слова я витиснув крiзь цiлу небулю туманности, в менi вiдбувалися космiчнi процеси розбиття сузiр, я нiчого не думав, а тiльки маячив. Але все таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому також Марта, яка за цi пару годин перестала зовсiм для мене iснувати. Я пiшов, чи краще незучаснено поплентався ?х шукати i не був здивований, коли хтось менi сказав, що вони вже давно вiд'?хали. Не тяжко уявити, що думала про це Марта, але мо? власнi протиставлення були такi великi, що виповнили цiлу мою свiтосферу i для iнших не залишилось простору. До дому я ?хав трамва?м Блур, без пересiдки, сам один i я мiг цiлу дорогу перебувати в туманностi мого зачаровання, передумувати все бачене i сказане i марити чорти-зна якими дикими надiями. Уявляю, як тодi виглядав i можливо назва iдiот найбiльше менi личила. До?хавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай далi поплентався здовж улюбленою але?ю. Головне, що було порожньо i безлюдно, здовж хiдникiв сонно стояли машини, бiльшiсть будинкiв понуро спала, тмяно i абстрактно свiтились лiхтарi i поривно дув пiвнiчний вiтер, який, як сiрий, дурний кiт, ганявся за кожним сухим листком. Пiд ногами, по старих, зачовганих плитах хiдника, було повно тих нервових шелестiв, що ?х продуку? кожна сумлiнна осiнь. На цiй широкiй, анатомiчнiй вулицi я найбiльше вiдчував Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зi мною, що вiтер пiдрива? ?? сукенку, я бачив ?? гарнi, елястичнi лiнi?, ?? гнучку реклямно - вражаючу постать. Менi хотiлося вгадати, якi саме сили приковували ?? до мене, ким i для чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорiлу пустелю туманно? далекости i безнадi?. О! Це ганебно! Лено! Я не сентиментальний, я дико на?вний i стихiйно щирий. Я не квапився одразу до дому. 1) Щоб не зустрiтися одразу з Мартою, 2) щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати i видумати вихiд. Я виразно зрозумiв, що мо? маленькi пляники, якими я до цього часу питався, безнадiйне нiщо. що я мушу дерзати значно бiльше, що Марту я мушу назад залишити, а Лену назад здобути. Це ? закон законiв i вiдступу нема. Бурi не бурi, громи не громи, а я ламаюся вперед. Бачили ви коли, бодай на екранi телевiзора, гiгантський сталевий танк, який бездушно, вперто, наослiп продира?ться крiзь лiсову хащавину, лама? пальми i банановi дерева на якомусь островi Тихого океану? Засадничо, це я. Не дивлячись на мо? мiмознi прикмети тонкошкiрого лицемiра. Я був вдоволений, коли всi вiкна мого приголомшеного будинку були безоглядно темнi i я не мусiв одразу наражатися на зустрiч з Мартою. Я не думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний, що вона втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те, що вiн минулого року, такого то дня i тако? то години не виконав такого то ?? завдання, нарештi розплакалась, що "вiн" мало нею турбу?ться i тепер десь прича?лась за дверима i наслуху? за кожним звуком будинку. Коли я обережно, як тать, пiднiмався наверх, сходи пiд мо?ми ногами не скрипiли, а кричали гвалту, на що щiлини дверей спальнi Боярiв погрозливо свiтилися, наводили на мене терор i намагалися видати мене на екзекуцiю конкляве чеснот, що закаптурено засiдало за дверима. Я швидко по злодiйськи, тiкав до сво?? кiмнати, обережно закривав за собою дверi, не свiтив свiтла, не роздягався, а чим скорiш бiг до вiкна, вiдчинив одну його третину i стояв закам'янiло проти ночi, вiтру, прохолоди. Внизу, залитi блiдим сяйвом лiхтарiв, стояли в черзi "Меркурiй" i Форд", а напроти через вулицю, на городi сусiда, маяла в темнотi на шнурах залишена нанiч бiлизна. VI Яка справдi дивовижно - незбагнута дорога вiд вулицi Авiяцi? в Харковi на Укра?нi, де я родився, до цi?? ось вулицi Глен в Торонтi, Онтарiо... Через Микола?в на Чорному морi, через Ванкувер на Тихому океанi, ?? найкраще простежити на глобусi здовж п'ятдесято? паралелi - Ванкувер, Харкiв, десятки тисяч кiлометрiв вiддалi... Але справа тут не у вiддалi, а в часi. Мiй час - час анти - розуму, анти - правди, анти -людини, засадничого проти, час коми. Невротичнi правди i гiстеричнi закони в клiматi iнквiзицi? творили iнферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим бiлетом i ним платилося за кожний невчасний вислiв. Сорок мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в жертву. А в тому також мо?х батька й матiр. Я ж опинився в порожнечi, мiж небом i землею, без права на власне мiсце. Мо?м завданням було знайти таке мiсце i я його знайшов. Третього жовтня 1948 року, вiйськове - пасажирське, бачу також i себе. Менi тридцять чотири роки, у мо?х руках двi валiзи. Я легкий, молодий, здоровий... Я на березi Америки, в Канадi з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбiцiя, фантазiя, iдеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи - кращi i гiршi, святi i грiшнi, але завжди сильнi i завжди рiшучi. Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання, потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойськi фiльми. С це свiт, що виломився з iстокий корабель американсько? фльоти "Генерал Стюарт" у годинах раннiх причалив до причалу мiста Галiфаксу. На його покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини. Сiрий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугiльного диму, невиразнi зариси побережжя. Мiж цими прибульцями, у сiрому пом'ятому плащi, рi?, покинув традицiю, знайшов сво? власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох. Так, далебi, не легко окреслити той насторожений настрiй, що весь виповня? мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi пройшли цей континент. Це було так недавно. Пралiси, озера, дикi рiки, прерi?, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть вигiдним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене все солiдне, спокiйне, привiтливе. Увiйде людина у темно-синiй унiформi, запита? чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком i призначенням i за п'ять днiв i п'ять ночей, вона заведе мене на другий кiнець континенту. За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати ?х думки, звiдки вони i хто вони i чого залишили минуле. ?х очi зраджували пережите. Вони не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо вони все ще бачать табори Колими, Авшвiцу, гарячi пристрастi, холоднi бункери, танки, лiтаючi фортецi. Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи. Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю Сполучених Стейтiв, земля вкрита iне?м, минають будови, га?, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом, обережно в'?жджа?мо до великого мiста Монтреал. Пiсля Европи, при?мно бачити цiле, не зруйноване мiсто, нiде нiяких ру?н, яскравi неоновi реклями, многолюднi вулицi i безконечна кiлькiсть моторових возiв. На перонi чути англiйську, французьку, нiмецьку, укра?нську мови, я пручаюсь з кожним написом, мо? настро? розгубленi, почуття осамiтнення. Пересiдання на нормальний "Кенедi?н Пасифiк" - експрес, якого завданням пересiкти континент i викинути мене на березi Тихого океану. Неймовiрнi простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони лежать спокiйно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподiваються. Земля жива й насторожена, вона пляну? свою казку майбутнього i розказу? ?? вiтрам, деревам, водi... I довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до людського серця i мiзку. То знов появляються i розгортаються до обрi?в прерi?, покраянi ланами й дорогами, де i звiдки взялися тi майстри, що зробили з цього таку шахiвницю. Царство тракторiв, пшеницi i тяжких, дiйних коров. I широкого, синього неба. А далi велетнi гiр i сяючi снiгом шпилi. Бритiйська Колюмбiя з ?? купами порвано? на кусся плянети. Цiла розпука, що пiсля Бенфу, нiч закрила цей ма?статичний катаклiзм вiд мого гарячково-ненаситного ока. Але з ранком потяг елястично врива?ться у стихiйно-величну долину Фризера, що нагаду? епоху динозаврiв. Ввижалося, що з ?? гiгантських га?в червоно? сосни, неграбно висунуться бронтозаври, здiймуться почварнi ящурi й заревуть мастодонти. Забувалося, що ?деш найдосконалiшим потягом нашо? цивiлiзацi? i не вiрилось, що тут же поруч бiгли асфальтовi дороги, бiлi будiвлi, телеграфнi стовпи i барвистi написи. Останнiй ранок мо?? дороги океану й континенту, два тижнi часу i мiльйони вражiнь. На диво ясний, прозорий, рахманний, обiцюючий. Скорiше встаю, уважнiше голюся, одягаю найкращий одяг, зав'язую найпривабливiшу краватку. I готовий до найсудьбоноснiшо? зустрiчi. Нарештi i сама зустрiч. Година дев'ята i сорок п'ять хвилин ранку. Субота. Восьме жовтня. Цi дати, як граничнi, кам'янi стовпи, врiзались у мою тямку. Величезний, впотiлий дiзелевий льокомотив зупиня?ться. Багато людей i мiж ними тро? мiцних, повнолицих добродi?в, якi кинулись менi назустрiч. Моя матiрна мова виразно зазвучала в повiтрi. Мiй на грудях квиток нарештi виконав свою ролю. Добродi? кинулись до мене i ми обiймались, нiби рiднi брати, якi цiлу вiчнiсть не бачились. Далi, звичайно, ми ?хали просторим, не дуже новим автом, я сидiв спереду з мо?м "спонзором" Сенишином, який вiв машину, а нашi друзi, зi сво?ми власними машинами, творили нам ескорту. Минали багато вулиць, багато машин i нарештi довга до само? затоки вулиця висаджена кленами й каштанами з однородними будинками i бiля одного з таких будинкiв, ми зупинилися. Не встигли ми висiсти з авта, як бiля нас набралося багато iнших чоловiкiв i жiнок, всi мене голосно вiтали, я почувався геро?м, який вернувся переможцем з поля бою, ми гармiдерно входили до гарного, чистого, просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, пiд мо?ми ногами все ще хитався Грунт. I вимагалося вiдпочинку. Але про таке не було й мови. У просторiй ?дальнi препишно, незалежно i визивно стояв широкий, бiлий, заставлений посудом стiл з парою тузинiв стiльцiв, i все це разом з драпiжною гостиннiстю чекало на мою настовбурчену iстоту. Згодом я опинився на головному мiсцi стола, я був приголомшений стихiйною кiлькiстю ?жi, рiзноманiтнiстю пиття, чисельнiстю гостей обох статей, ми пили, ми ?ли, ми пiдносили тости, ми виголошували промови, з мене зроблено сенсацiю року, найбiльшу людину столiття, опiсля все перейшло на вокальну частину церемонi? i нашi гордi, буйнi, степовi i гiрськi пiснi розлягалися широко над затокою св. Георгiя i напевно досягали Гавайських островiв. I це протягнулося далеко до пiзньо? ночi, i коли я, десь по другiй годинi, лягав до сво?? бiло?, чисто?, просторо?, а головне не рухливо?, постелi, я був не тiльки смертельно втомлений, але разом цiлковито переконаний, що час мо?? безцiльно? мандрiвки скiнчився, а почався час шукання певного, остаточного мiсця на цiй благодатнiй, ситiй землi. А згодом, з почуттям гордости i вдоволення, мене обвозили оглядати пречудове, амфiбiйне зелено-iржаво-бронзове мiсто розложене на зазубнях широкого побережжя зi снiжно-перламутровими верхiв'ями гiр, бiлими на схилах будiвлями, гостроверхими секвоями, мiстерiйними тотемами, дзеркальними водами. Я ще не бачив бiльш вражаючого по?днання творчости стихiйних сил природи i людського плянування, у якому б хмарочоси природного гранiту i хмарочоси залiзо - бетону, на тлi сiро-синього моря, творили таке панорамне зосередження краси i ма?стату. Одначе цей закуток нашого континенту, зо всiма його слiпучими далями обрi?в, з його рухливими кораблями i спокiйними причалами, не став мiсцем мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються путi, нiхто не зна?, чи ма? це бути путь Магеляна, чи Емануеля Канта, а чи звичайного волоцюги з пiд мостiв Парижу. Чоловiк, який вибрав мене з таборiв, у якого я почав працювати, як механiк авто-майстернi на iм'я Iван Сенишин, не дивлячись на його королiвську для мене зустрiч, не був призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зiйшлися з рiзних бiгунiв плянети, з рiзних заложень душi, ми по рiзному бачили кольори, по рiзному чули тони. А тому ми мусiли розiйтися. Це мусiло статися з неухильнiстю смерти чи биття серця. Чи вмiв я працювати i чи працював вистачально? За мо?ми поняттями вмiв i вистачально, але нашi з Сенишином амбiцi? нiяк не мирились. Вiн нiяк не хотiв повiрити, що я при?хав до Ванкуверу не тiльки "доробитися", не тiльки мати "гавз", "кару", багато на стелi, багато в холодильнику, але також довiдатись, хто був Джордж Ванкувер, чого вiн тут шукав, чого смiявся Бернард Шов, чому плакав паяцо. Для Сенишина подiбнi проблеми видавалися верхом безглуздя i я його розумiв... Але вiн не розумiв мене. Взагалi, я не знайшов тут, чого шукав. За професi?ю, я майстер корабельного будiвництва, але закон вимагав i я на це погодився, перебути рiк у мого ручителя. Я став авто-механiком, спочатку помiчним, а згодом фаховим з намiром одного разу стати незалежним. I не кажу, що ця роля менi не сприяла. Я мав що ?сти, у що одягнутися i не тiльки ладив авта, а й ходив на засiдання "Народного дому", помагав ставити "Наталку Полтавку", спiвав Петра, дописував до "Свободи", залицявся до всiх дiвчат i завiв старого, надiйного, кремово? барви, "Олдсмобiля". По роковi тако? чинности, я вже почав мiркувати про власнi дороги, плянував власне пiдпри?мство, Сенишиновi це не конче смакувало, вiн почав дорiкати, скаржитись, не хотiв мене вiдпустити. Я не мав намiру з ним сперечатися i щоб зiйти з очей, почав думати про iншi мiсця цi?? широко? землi. Так чи iнакше, по двох несповна роках, пiсля не дуже дружньо? розмови з мо?м господарем, навесну у кiнцi квiтня, я залишив Ванкувер. Для Торонта. У Торонтi я мав приятеля таборових часiв Степана Снилика. Ми були з ним у контактi, вiн писав менi пеани про сво? Кольорадо, не мiг нахвалитися сво?ми успiхами, повiдомляв, що туди з'?жджа?ться чи не цiла нова емiграцiя i, пiсля деякого вагання, я продав свого "Олдсмобiля", спакував валiзи, заручився квитком Транс-Канадсько? повiтряно? лiнi? i пустився ще раз через континент назад. Це була велична увертюра до мого Торонта. Я вертався, як король з iноземних вiдвiдин, зав-зятюще ломав англiйську мову, я читав "Лайф", я розмовляв з пасажирами про Котаею, я мав на собi новенький одяг, а в кишенi книжку Канадсько-королiвського банку. У Торонтi мене нiхто не зустрiчав, але на летовищi Малтон я взяв таксi i направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене примiщення у мого прекрасного земляка Пилипа Стецика, який вже встиг обложитися гiпотеками i стати власником на десять кiмнат будинку, знизу до верху виповненого, як дорожна валiза, такими ж, як я, мадрiвцями. Я заняв кiмнатку розмiром пуделка сiрникiв, без вiкна, зi скляними дверима, що виходили на маленький балькончик поруч з мiнiятюрною, зашкленою верандою. Цим урочистим актом, я збiльшив цифру населення цього гостинного дому на вiсiмнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову його панi господиню, ?х зворушливу донечку Оксанку i лiнивого, сивого кота "Сталiна", який дiстав це грiзне iмення за те тiльки, що замордував канарка мо?? сусiдки, колишньо? акторки Лiдi? Парфен. А сам будинок, як назовнi так i знутра, виглядав велично. Його пишнi вхiднi дверi були зашкленi кольоровим склом, його сходи нагору були застеленi м'яким, мишато? барви, килимком, вiн мав гомiнку, завжди заняту, убиральню i завжди занятий, з двома вiдгалуженнями, телефон. Ззаду за будинком красувався невеликий шматок тiнистого городу, там цвiло чимало квiтiв, росли помiдори i буяв широкий, пишний кущ бозу. Перший роздiл мо?? епопе? був закiнчений. Починався другий. У пошуках за працею, яка тривала пару тижнiв, я мав менше щастя нiж у Ванкуверi, з автомеханiка, я став машинiсто-механiком чоколядно? фабрики "Ровнтрi", що на вулицi Стерлiнг, з не дуже принадними умовами трьох рiзних змiн, якi мiнялися що-три тижнi. Вростання не тривало довго. Наша етнiчна група ряснiла безлiччю потрiбних i менш потрiбних партiй, груп, парафiй, товариств, скрiзь вимагалось дiлових людей i по короткому часi, я вже набув звання активного громадянина i мо? iм'я вимовлялося з певним акцентом. I не лишень активного громадянина, але й не менш активного холостяка, привабливого кандидата на жениха. З наших втiкацьких таборiв на?хало чимало не лишень вовкiв-сiроманцiв, але й не менше сiроманок - вовчиць, на забавах, на балях ро?лося вiд агресивних наречених i моя кiмнатка штурмувалася армiями прекрасно? статi з не меншою наполегливiстю, нiж англiйська фортеця Мальта за останньо? вiйни. Не знаю, чому любов втiлюють у вигляд Венери, коли на дiлi, це жорстокий Тома де Торквемадо саме тодi, коли вiн допиту? i палить вiдьом. I от на полях цих судьбоносних бо?в, в розгарi най-впертiших змагань за бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прiрви мого одруження, я несподiвано, дивовижно i провокативно зустрiв Лену. ЛЕНА 1 Моя Олена, яку буду звати автентичне Леною, не мала мiтологiчно? бiографi?, за не? не змагалися царi i не було спалено Тро?, але ?? минуле до певно? мiри оповите не менш фантастичною мiстикою, нiж i Олени дочки Зевса i Леди, дружини царя Менелая, бо i вона належала до тих загадково-чудодiйних сотворiнь, яким приречено творити легенди i приносити в жертву не одну Трою. Досить часто трапля?ться, що химерне життя, нi з сього, нi з того, втне з вами дивовижну штуку, напутать на химерне дiло, наведе затемнення думки, оплута? глузд i зробить з вас гротескового паяцика вашо? власно? пристрасти. I це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здiйснення вашо? най-припабливiшо? мрi?... Це може лишитися вашим найкращим спогадом... Це може стати легендою вашого життя. Мiстерiя мо?? Лени почина?ться з того факту, що вона народжена, як i я, у мiстi Харковi i що ?? батька так само, як i мого, одного разу "не стало", ?х серед ночi забрано з хати i кудись вивезено, з тi?ю тiльки рiзницею, що мого батька, народного учителя, "не стало" за "буржуазний нацiоналiзм", тобто, що вiн трохи бiльше, нiж було урядове дозволено, вживав укра?нсько? мови, а ?? батька, вiдомого iнженера, за будинок у Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що на мовi тi?? доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену, з ?? матiр'ю i старшим братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з мо?ю матiр'ю, викинуто з мешкання на вулицю i залишено на призволяще, лишень, що вони ви?хали, не як ми, на село, а пере?хали до Одеси, де ?? мати стала кондукторкою i десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло ?х при життi, а моя мати на селi, пiдчас колективiзацi?, загинула з голоду. I родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я, тобю вона вже не знала "проклятого царського часу" взагалi, а я ще мав на собi маленьку плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрiчалися на вулицi Сумськiй, де стояв ?х злочинний дiм, а з ?? старшим, струнким, бiлявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народно? школи, грали "гилку" i вчилися курити. ... i напештi, ми однаково затратили пiв життя "для добра майбутнiх поколiнь", об'?хали пiв свiту, щоб знов зустрiтися на перехрестi вулиць Батерст - Дандес в Торонтi, Онтарiо, бiля зупинки трамваю насупроти нiмецько? аптеки "Медiка". Коли я приходив з нiчно? змiни роботи, я звичайно до обiда спав, а потiм одягався i простував вниз по Маркгам до вулицi Квiн, де на розi мiстилася харчiвня "Иорк", власником яко? був мiй господар Пилип Стецик. Це була пiсна, одноманiтна вулиця, заселена переважно сiрим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками iсторично? давности, зi всiлякими хитромудрими ганочками, балькончиками. прнбудiвками, яких цегляна барва вiд часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисiлн за бпаком сонця. За повiр'ям бiльшостi мешканцiв закутка, смiття значило грошi, тому до нього ставились, як у Iндi? до святих корiв, гiгi?на не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. I дивно, чому саме в таких мiсцях водиться стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерi?, як i всi iншi, i смiтники ? лля них найближчою стихi?ю. Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до ?дальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. "Грiл Иорк" пишався численними написами, неоновим свiтлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп зi запахами тютюну, олi?, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це щедра долоня, що за маленькi грошi, пропонувала вам ситiсть, це мiсце, де, крiм "гамбургiв" i ''гот-догiв", ви дiстали рiднi борщi й вареники, а до того зустрiлись "зi сво?ми" i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми свiту. Саме того часу це мальовниче пристановище iстотно поширялося, подво?лась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову барву на сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без вiкон, оббиту фанерою кiмнату, запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних мовах i подво?лось кельнерок, якi заклопотано бiгали у сво?х ясно-кремових халатиках, обвантаженi посудом i харчами. З помiж них контрастове видiлялась звинна, елегантна русявка зi синiми очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася i звала мене Павлом Iвановичем. Одного разу вона несподiвано мене запитала: - Павле Iвановичу. Чи ви зна?те Лену Глiдерс? - Нi, - вiдповiв я незучаснено - Не зна?те Лени Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, - казала вона здивовано. - Нi, - вiдповiв я тим же тоном. - Вона малю? рiзнi такi... зна?те... Модерна, - вияснила вона. - А вона вас зна?, - вияснила виразнiше. - Мене? Як i чому? - питав я здивовано. - Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. I про вас говоримо. Вас усi знають. Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала. - Дуже гарна, - казала вона, маючи на увазi ту саму Лену. - Навiть дуже, - пробував я жартувати. - Уявiть, що дуже. I шкода, що ви ?? не зна?те. - Можливо й шкода. - А може б ви хотiли з нею познайомитись? - А чому б нi. - Вона недавно прибула з Монтреалу. - О! З Монтреалу. Розумi?ться. Ви, зда?ться, також з Монтреалу. - А ви, зда?ться, з Ванкуверу. - Ма?те рацiю, - вiдповiв я з посмiшкою. - А чи мiг би я знати ваше iмення? - Зiна. - А далi? - Далi нема. Зiна. На цьому наш дiялог на тим часом скiнчився, я був задавнений скептик, вiдкриття Зiни мене не зворушувало, менi соромно признаватися, але засадничо, я не належав до тих, якi легко загоряються, я вiрив в любов, кохання, пристрастi, я читав про них, бачив ?х у (фiльмах, але лишень бачив, не конче сприймав, мо? тiло було на таке загартоване, душа iмунна, гормони ситi. Лишалась мрiя, а в мрiю не вiрилось дослiвно. Хотiлося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, вiддихом. Зовсiм недавно, я, було, щось подiбне зустрiв. I не так далеко. На тiй самiй вулицi Дандес, повертаючи до лiва, де розбитi хiдники, бруднi калюжi, жидiвськi й iталiйськi крамнички зi сушеною, солоною рибою, оселедцями, прiсним запахом оливок, грушкоподiбних сирочкiв, майже в перемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками, юхтовими черевиками... На самому розi при виходi на Баторст красу?ться запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали ?вропейськi iлюстрованi журнали, ремiнiсепцi? минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища... I саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською, у виглядi кiнського хвоста, зачiскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкальне вражаюча i безкомпромiсово гарна. I закоштовна, щоб зватись жiнкою, це просто квiтка-самоцвiтка, не Мадонна i не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальцi уяви. Це можливо мариво гiперболiчне, можливо це просто шахрайська льоторся, яку годi проглянути. За цiле мо? рiзно-многогранне буття на цiй строкатiй землi, не так часто приходилось бачити зблизька подiбнi явища, за вийнятком на екранах голiвудських колекцiй... Але в самому автентичному, доторкальному вимiрi, на брудних хiдниках давнтавнiв, на станцiях транспортацi? i взагалi, пiд ясним синiм небом мо?? домени, подiбнi явивища зникаюче рiдкiснi. I тодi вони вражали, i наводили переполох i пiдносили температуру. Хоча звичайно - дяка Боговi, такi феномени появляються, торкаються, вiддалюються i забуваються. Залиша?ться далi те саме переконання нездiйсненности, гiркий присмак невiри i нсвиразно-тьманне шукання ново? точки у плоскому просторi. Але цi ого разу, це звичне правило було порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому мiсцi, у той. самий чаг, лишень з деякими несутт?вими змiнами (сiра, обтiкальна, як рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мо? попереднi спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанцiя жiночо? подоби нашо? атомово? епохи, продукт мейд iн Ню Иорк, свiдомого по?днання вiтамiнiв з аптечних баньочок i контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл назвав одну iз сво?х книг - "Трiюмф i трагедiя". Трiюмф цивiлiзацi? i трагедiя мо?? неспроможности. Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в кубiчнiй кiмнатi "Иорку", солiдно? людини, яка вперто трима?ться переконання, що судженого не об'?деш конем, а не суджену не привабиш нiякими чарами чемлi. Я не виявив панiки вiд пропозицi? Зiни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново. - Як ваша малярка з Монтреалу? - запитав я ??. На це, Зiна виняла з маленько? кишеньки свого бiлого плаща вiзитiвку одного зубного лiкаря з годинами прийнять пацi?нтiв i на ?? зворотi, енергiйним письмом, написала: "Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00-4117". I подала менi. Я прийняв картку i заховав ?? до кишенi сво?? робочо? блюзи. Нiчого не сталося... Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цiлковита безстороннiсть. I що це справдi за така мармуровiсть? Можливо наш нуклеарний час трохи запересичений любов'ю - книги, радiо, телевiзiя, рекляма... Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов, нiби отари худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки переслiдували нас навiть у... Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих свято? iнквiзицi?. Але де, скажiть, подiлася колишня, справжня, запашна з гiтарами, соловейками, повним мiсяцем... I зiдханнями. Коли ще стрiлялися i вмирали вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв. У мо?му випадку це перевантаження вiдчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надiя Петрiвна раз-пораз мусiла кликати мене знизу: - Павле Iвановичу! Толехвон! (Вона полтавка). Я мусiв накидати халат i прожогом бiгти до першо? площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у кухнi i був пiд неподiльною контролею генерального штабу Надi? Петрiвни. Вона менi спiвчувала, але разом i скаржилась: - Коли ви нарештi окрутитесь, - казала з виразом щирого докору. - Хоча б залюбився... А то лиш зводить iнших. А на початку травня, як звичайно рано, пiсля нiчно? змiни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося нiби я садив дерева у якомусь стадiонi, був розтрiпаний, як кiт пiсля нiчно? мандрiвки, лежав, потягався, думав про це i те, а далi вставав, мився, голився, на дворi було ясне сонце i спiвали робiни, я хотiв було посидiти на сво?й верандочцi з томиком добро? лектури, коли знизу долетiв знайомий спiвочий контральт Надi? Петрiвни: - Пане Пааавле! Телехвон! - Невдоволений, вiдложив лектуру i вдався до вiдомо? нiшi на сходах. - Гальо! Данилiв! - буркнув до слухавки. - Добрий день, Павле Iвановичу! Тут Зiна! - почув я вiдповiдь. - А! Дуже при?мно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилiв... - Слухаю. - Але слухайте уважно! - Уважно! - Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина... - Винятково зворушений. - Яка хоче з вами познайомитись... - Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга? - Нiяких коментарiв. Так чи нi? - Розумi?ться - так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну... - Лену Глiдерс... - Панну Лену Глiдерс? - Вона навiда? вас. - Навiда? мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання. - Нiяке дихання, це абсолютно серйозно. - Розумi?ться. Абсолютно. Коли матиму шану ?? вiтати? - Завтра. Будете дома? - Хiба увечорi - Розумi?ться - увечорi. - Година восьма? - Домовлено! Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та Зiна з ?? вольовим носом. I що за агресiя, чому так спiшно, який сенс i що це за така малярка i навiщо я ?й здався? Головокружна сенсацiя, загадкова тема, двадцять чотири години роздумiв, огненний знак питання... Я ще нiколи не затратив стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно збро?вся, щоб належно зустрiти iнвазiю i бути у формi, як посадник Лондону, коли його урядово вiдвiду? королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг винятково? елеганцi?, в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тiльки дiвчина... А я зiпсутий успiхами парубок. Тра-ля-ля! Я чекав тi?? восьмо? години з нахабною певнiстю, мов би султан турецький, який чека? свою одалiску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по сво?му загадкове з виразними ознаками мiстерi?, а одночасно приходило на думку, чи це не ? якийсь жарт, придуманий легковажною Зiною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застука? до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос "телехфон" i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше домовлення нiщо iнше, як звичайна ?? примха. Я панiчно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе за це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там десь внизу мають вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси, легкi сливе нечутнi кроки по м'якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне застукання до мо?х дверей. Це ма? ось-ось статися, чекання, олив'яно тяжке чекання, бiжить секундна стрiлка, але знизу нiяко? реакцi?. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти, що ця вi-зита далеко не належить до звичайних i що такiй дiв чинi не так легко вибратися на таку авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують ?? довгi, складнi вагання, ?? нерiшучiсть важиться секундами, час вайлувате сприя? ?? вiдвазi... Восьма рiшальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмiй, нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi п'ятнадцять тяжкостопих секунд, вiдчеканених, як вистрiли з рушницi i ось те, що мало статися - спiвуче, знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як чорт. Напевно якась мара втиска?ться до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними широкими кроками йду до фатально? нiшi, беру слухальце телефону, кажу "гальо" i чую незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений жiночий голос. - Пане Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена Глiдерс. Моя приятелька Зiна, без мо?? згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я не погоджуюсь. Вибачте. I прошу мене не чекати! Клiп-кляп i телефон замовк. I кiнець. Мене набито по мордi, я весь обурення, я бiжу до сво?? кiмнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка ма? забрати цiлу ту Зiну з ?? маляркою, це виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити ?й i на гарячу голову вiдчитати ?й свою думку! Но, но, но! Тiльки не це. Краще стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя. Я вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею i саме в той час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце, я почув голос Зiни. - Чи Павло Iванович ? - Так! Це я! - вибухнув я сердито. - Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостiйною! А разом бо?ться. Просить вибачення i просить зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас! Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нiкого не хочу бачити, нiяко? малярки, нiяко? людини, нiяко? авантюри. Як тiльки прийде - покажу дверi i справа скiнчена, я був лютий, я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив сво? зарослi груди i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i втече. А тим часом, розлiгся на канапi, заложив ноги в нiчних капцях на поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть коли мала б прийти сама Бригiда Бардо. Але все таки я нервово поглядав на годинник i нервово чекав! Що за чортяча проба нервiв! Тi проклятi п'ятнадцять хвилин гатили по мо?х нервах, як молоти по ковадлi i були вони не п'ятнадцять, а двадцять, двадцять п'ять, я навiть знов почав сумнiватися i мiй настрiй дуже гостро почав мiнятися з буревiйно лютого, на непевно-переляканий i я навiть почав вагатися чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости i коли тi фатальнi п'ятнадцять хвилин наближалися зовсiм, я зненацька, мов опарений, зiрвався на ноги i почав поспiшно натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно застукано, я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з поспiхом натягнув штани, як на зло плутався в кожнiй холошнi, назував черевики, ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав'язати, як i не встиг привести до ладу сво? густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механiчно вiдчинив дверi i дослiвно... Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так подивляв i яка мене так вразила сво?ю динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великi очi, мо? обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю яко? вже барви, очi i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав: - Чи це тут? - Лена Глiдерс? - перебив я ?? вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово упав i я розгублено занiмiв. Дурнiшо?, банальнiшо?, на?внiшо? сцени в мо?му життi я ще не переживав. Школяр початково? школи напевно, на мо?му мiсцi, виглядав би достойнiше. - Чи можу зайти? - почув я скромне питання. - О! О! Вибачте! Розумi?ться! Прошу... I вибачте... Я... Я вирiшив... що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. I прошу сiдати. Тут, тут... - я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок мо? обидва стiльцi. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помiтив. "Лайф", "Франкфуртер Iллюстрiрте", Вiккi Доган у купальному костюмi, королева Фрiдерiка в регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Та?тi у прозорiй водi з вiночком червоних азалiй на смуглявiй голiвцi, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах i пiдписом "нет!" i рiзнi, прерiзнi iлюстрованi, як "Пост", "Тайм", "Меклейн" - все це поспiхом, нiби осiнн? листя, я згортав обома руками i робив мiсце мо?й мiстерiйнiй гостi, яка скромно i здивовано стояла бiля дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим, пiд саме пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на мою метушливу безпораднiсть. Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках, де в дiдька дiлися мо? уславленi ароганцi? i що це за дивовижа дiялась взагалi. Моя гостя також, як менi видалось, не вiдзначалася великою вiдвагою, я вказав ?й мiсце i вона слухняно, як школярка, присiла на краю канапи, стиснула щiльно сво? гарнi стрункi ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку, мов би хотiла цим закрити сво? провокуючi колiна. Я намагався безуспiшно защiпнути комiр сво?? сорочки, який настирливо не хотiв слухатись i розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову. - То це ви ? та легендарна Нора Глiдерс, - нарештi вирвалось у мене. - Не Нора, а Лена, - почув я спокiйну вiдповiдь. - Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцi? з Iбсена? Ваше прiзвище скандинавське? - намагався я виправдати свою розгубленiсть. - Ви зна?те Iбсена? - легковажно запитала вона i враз спохватилася, намагаючись затерти свiй нетакт. - А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? - питала вона з ноткою, в якiй проривалися ?? природнi властивостi спротиву i насмiшки. - О! - хотiлося менi вийти з непевностi. - Можливо не вперше... I багато чув... - Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де могли ви мене бачити. - Де небудь... На вулицi... Випадково. Чим можу вам служити? - Нiчим. Хотiла вас бачити. - Мене? - Ви здивованi? - Смертельно. Чому? - я починав входити в свою нормальну ролю, менi вiдмикався язик. - Менi сказали, що ви знаменитiсть. - Це також творчiсть Зiни, у не? багатий язик. - Можливо... Що ви винятково твердий, зарозумiлий парубок, якого не бере нiяка зброя. I я читала вашу статтю. - Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпону? у наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали ? - Вже не пригадую. - Це добрий знак... Щоб не перебiльшити мо?? зарозумiлости. I ваше пiсланництво менi iмпону?... Хто його автором? Чи також Зiна? - Розумi?ться. - Не тiльки багатий язик, але й багата фантазiя. Чим пояснити ?? агресивнi намiри? Вона не вiдповiла а питала сво?: - А чи це правда, що ви аж такий... - Зарозумiлий? - перебив я ??. - Ну, хоч би. - Хiба не бачите? Зiна i тут не помилилася. Зарозумiлiсть, моя професiя. Зiна i це прекрасно врахувала. - Нi, це ширша опiнiя. - Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути зарозумiлим... Стiльки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите? - Нi. - Не курите? - вирвалось у мене щире здивування. - I напевно не п'?те? - Чай, каву. - Маю "рай-вiски", "скач-вiски", коньяк, черi... - Не вживаю. - Може належите до "свiдкiв ?гови"? - Можливо. - То може перейдемо до кав'ярнi? - Хiба тут погано? Ма?те гарне мешкання. - Гарне мешкання?! - Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання ? - Просто читаю. Без часу. Iнколи просто в роботi. - На роботi? Коли? - Я механiк, мо? машини крутяться, а я пiд ?х шум читаю Мiченера. - I Франсуа Саган. - Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумiв не зашкодить. Але вибачте... Зна?те що ? Мене дуже кортить пiймати вас на фото, - Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi. Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку i не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка. - Це буде жах! Я протестую. - Запiзно! Я люблю жахи! - Я ж перелякана, як коза. - Це те найкраще. Безпосереднiсть. - Ха-ха-ха! - вперше засмiялась вона. - Ви невмолимий... I неможливий. - Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим. - Обiцяйте, що як вийде погано - покажете менi. Я вражлива на фотогенiку. - Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, зда?ться, абстрактна... - Тiльки не в фото. - А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинiв чи фотографувати кретинiв, яка рiзниця? - Це точка сприняття. Краса кретинiзму з фотографi? не конче вiдповiда? мистецькiй точцi. - Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камiнь, ви мусите вта?мничити мене у цi первороднi сили доброго чи недоброго, добра i зла, бо iнколи вида?ться, що цi точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповiдь щось вам каже? - Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути. - Вiдчувати, вiдчувати i вiдчувати! А де зрозумiти? Пояснити? Чи математика непоясняльна? - Я не матиматик, але думаю, що ?? пояснення остаточне i воно не мiня?ться. - А мистецтво? Iлюзiя? Естетика? - Це засадничi зрадники. ?х завдання - мiнятися. - Вибачте. I сама краса? - Назвiм це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса! - Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою боподою? Я був винятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому так розв'язався звичайно спутаний язик, де подiлось мо? пригноблююче розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива, попала в тон i на ?? личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останн? питання я не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув "телехвон", i мусiв вiдiйти, а Лена переглядала мо? розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови зi ще однi?ю кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який лiтературний жанр менi найбiльше подоба?ться, на що я вiдповiв незучаснено, що всi жанри за винятком iсторичного. А який стиль? Всi стилi за винятком нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як метелики з квiтки на квiтку.Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг невмолимо i швидко, i непомiтно, я був пара-схвильований i мав настрiй зривати гори сво?м душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша зустрiч для мене значить вiдкриття. - Чому? Чого? - питала вона безпосередньо здивовано. - Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсацiя... Ви цьому не повiрили... Ви належите до великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi "парубки" як я для вас нонсенс. Вас хтось для чогось пiддурив. Ви, зда?ться, з того самого простору, що i я... Ми перепливли океан... Ви мене розмi?те! Ви мене прекрасно розумi?те. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся! Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i вражена, я це виразно бачив i вiдчував, це можна бачити i вiдчувати, хто ма? око i дотик. I що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що вона не любить клясично? патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. ?? кабалою ? шорстка, сiра, ломка скромнiсть i гранiтно-настирлива мовчазнiсть. Вона може бути цинiчна, скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив також, що вона ма? сильно повзбудливi акторськi прикмети, вмiла "грати ролю", гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе само?. Цi двi постатi - бути в життi i бути в дзеркалi, прикметнi ?? природi. Я бачив виразно, що вона розгадувала мо? думки. - Чи ви не займа?тесь часом кабалою? - запитала вона несподiвано. - Займаюсь, - вiдповiдав я спонтанно. - Дуже цiкаво. Навчiть i мене цi?? штуки. - Хочете ? - Навiть дуже. Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в ?? очi, взяв зi столу шматок паперу, взяв олiвець i сказав: - Напишiть менi ось це речення - "я ? людина вперта". - Чому якраз це? - Не питайте, а напишiть. Вона погодилася i написала. Пiд ?? написом те саме речення написав я. Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав ?й. - А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш. Вона була гостро вражена подiбнiстю обох стилiв письма, вона розумi?ться, вгадала свiй напис, але дивлячись здивовано менi у вiчi, казала: - Але ж ви вмi?те наподоблювати. Я заперечливо похитав головою. - А що це по вашому? - запитала вона. - Звичайна спорiдненiсть вдач. - Як вам це прийшло на думку? - Можливо вiдчув. - В такому разi ми нiколи не... зрозумi?мось. - Ви хотiли сказати - не зiйдемось. Бо ми вже розумi?мось. - Ви так добре зна?те людей. Чи вмi?те читати з долонi? - Можливо, - зблефував я, бо нiчого такого не вмiв. - Ви в це вiрите? - Вiрю. - Давайте руку... Лiву... - Вона подала свою руку, я взяв ?? делiгатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив ?? догори долонею на свою гарячу лiву долоню. ?? рука була тонка, з довгими музичними пальцями, бiла, костиста з делiкатним зап'ястям i гарно полiрованими нiгтями. ?? долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже несподiваними i примхливо вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником по серединi, довгого "лiнi?ю життя" i вулканiчне опуклим так званим верхом Аполона, з виразним на ньому, дуже сво?рiдним, хрестиком. Я нiчого на цьому не розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень цiкавився, як певним явищем справдi загадковим i iнтригуючим. Я дивився на цю мiстерiйну картину спокiйно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помiтно зацiкавлена. - Будете довго жити, - обережно почав я. I, можливо, успiшно. Але турботливо, iнколи бурхливо. Вашi бажання будуть вдоволенi аж у високому вiцi. Будете хворiти. Ма?те великi здiбностi... Передусiм мистецькi. Здобудете позицiю... Видатнi акторськi прикмети... Ще не були залюбленi, але... були одруженi... - тут рука ?? помiтно здригнулася. - Тепер ви не вдоволенi, шука?те гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете бути оригiнальною i складною, але любите простоту... I навiть щирiсть. I навiть сентимент... Засадничо, ма?те добру вдачу, яку намага?тесь не виявляти... Будете мати двое... - О! Досить! - вирвалось у не? i вона вiдняла руку. - Ви в це вiрите? - питала збентежено. - Розумi?ться - нi. Це лиш жарт. Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навiть ?? акторство. Була розчервонiла, на устах непевна усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть. Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався ?? провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освiтлену, заставлену автами вулицю, вiдчувалась свiжiсть весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував вдоволену, провокуючу, его?стичну при?мнiсть. Ми повiльно i мовчазно пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу, молодiсть, певнiсть. Ми дiйшли до авеню Шша, повернули влiво, минули кiлька будинкiв i зупинилися перед одним звичайним, дуже подiбним до решти, будинком з кам'яними, сiрими схiдцями. Лена жила на другому поверсi, ?? вiкно виходило на заднiй двiр i спереду не можна було його бачити. Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл "заходити", не домовились коли, не зраджували поспiху - дуже знайома i нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча на цей раз менi дуже хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв "дзвонити" i провiв ?? поглядом аж на ?? сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась... Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотiв ?? слухатись. А коли я взнесло i надземне вертався назад з почуттям легковiрного переможця, я вперше за довгi роки цi?? практики, вiдчув сво?рiдний надрив, нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим не звичним боком. Вражало, що я так опукло i виразно пам'ятав сливе кожне ?? слово i що якось так дiткливо i безнастанно вiдчував ?? присутнiсть. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. ?? астральнiсть була незаперечною. II Я дiстав iмперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тiльки не був у фабрицi, я був на вулицi Шша. Це не давалося легко i не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постiйнiй опозицi?, грала певну ролю, яку виконувала зворушливо майстерно. Постiйне "завтра", постiйне "пiсля завтра", постiйне "у вiвторок". Вона завжди "не буде дома", завтра "не може", пiслязавтра "зайнята". О, до чорта з такими примхами! Не вiдомо, звiдки взялося у мене стiльки терпеливости, стiльки настирливости i стiльки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо - вона справдi зайнята, особливо вечорами, але мене це не перекону?, а ?? не виправду?, головне, що я не вта?мничений в ?? справи, я перебуваю у туманнiй непевностi, вона ма? сво?рiдну вдачу наполегливо? вiдокремлености i практику? разючу технiку визивно? поведiнки. Не можу з цим погодитися не маю сили бути терпеливим, хоча мусiв бути терпеливим. I прикметне, що я все таки був терпеливим, можливо, вперше в подiбнiй ситуацi?. Розумi?ться протестував усiма клiтинами мо? iстоти, вимагав бiльшо? уваги до сво?х вимог, але не думав здавати позицiй, анi навiть робити вiдступу. У мене з'явилась незвично задавакувата впертiсть, така невластива мо?й вдачi в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у не? по вiвторках, Зiни в той час не було дома, ?? кiмната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крiсел, спартанська канапа, вояцьке лiжко, набита сукнями шафка в стiнi i недокiнченi, з великими переляканими очима постатi у виглядi механiчних портретiв на сiрих, чистих стiнах. Вузько, високе, розсувне вiкно виходило на подвiр'я, заставлене посудом на смiття i на невеликий зелений квiтник, з якого опукло видiлялося кiлька кущикiв пiвонi?, вiдцвiлих тюльпанiв i нерозцвiлих фльоксiв. Високе, вигляду старого дуба, дерево затiняло миршавий, невеликого розмiру, подiбний до спонтаного килимка травник. Вся сила, всi роскошi i цiле багатство цих двох загадково дiвочих i чарiвно недiвочих дiвчат, заключа-лися в ?х суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, пiжамах. На вулицi вони могли правити за зiпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цiй вузькiй щiлинi, це була дуже плястично висловлена пара чарiвних жертв останньо? велико? свiтово? метушнi, яка пробиралася крiзь драпiжнi життьовi хащавини, не затративши почуття оптимiзму, чарiв жiночости, гiркоти цинiзму i навiть сяйва промiнистого гумору. У них була надiя проломити спротиви i знайти сво? Гарантоване мiсце ситого, безжурного, по можливостi легкого, хай це буде одруження, а взагалi щось родинне у великому новому не знайомому просторi, де всi люди мають тi самi основнi прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. ?м притаманнi були тисячелiттями випробуванi, драпiжно-неугавнi властивостi дiвочих мрiй, наступальнi сили, наставленi на найвищi ставки, ?х метою було увiйти в мiсця заваленi долярами, завiшанi мiльйонерами, заставленi ка в'ярнями, курортами, яхтами, переплутанi свiтовими лiнiями дорiг моря, сушi, повiтря, з дотиками свiту великого, модного, завуальованого "нiчим" мистецтва... У випадку Лени це ще ускладнялося ?? особистим приреченням до мистецтва, без сумнiву вона не була лишень гарненьким дiвочим тiлом з ледве розвиненими горбиками грудей i такою цiлющою силою ?? нiг i цiлого мiстерiйного ?ства, без сумнiву в нiй разом з мрi?ю, мiльйонерами i яхтами, сидiли ще iншi чорти з гарячими вимогами свiту, слави, безсмертности, задавакуватости, корчiв творення i мук родження. Здобути позицi? трилiнiйно? вимiрливостi i разом не затратити однi?? прямолiнiйностi! - дуже не легкi зав дання молодо?, гнучко?, хтиво-привабливоi iстотки з цi?ю назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне i буденне iмення, а разом в якому кри?ться глибинна, надглибинна, пiдглибинна мiстика богiв i над-богiв буття всiх вимiрiв i всiх просторiв... Це не поясниме i ми даремно намага?мося знайти йому якесь пояснення. Що ж стосу?ться мене, то за цей один короткий, як непомiтна мить, час, я сливе переродився, тобто не переродився фiзично, але дiстав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов iдiот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситнiстю, старанно i пристрасно голитися, отетерiло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалi, розглядати кожного прища на сво?му обличчi, мов би це була плянета Венера i я мусiв довiдатися, чи здiбна вона втримати тягар мого iснування, мене потягнуло до занудливо?, ностальгiйно?, засадничо легко?, але криваво? i драпiжно? музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фiльмiв, томливих, просторо завантажених сексом романiв i мельодiйно, музично-млосних i кабалiстично-надхненних вiршiв. Не знаю, чи яка iнша жива iстота - кiнь, слон чи бегемот, могла б перетравити таку кiлькiсть подiбних потрав, коли я заводив патефон i годинами дозволяв себе батюжити звуками Малягени, що врiзалася в мо? пори, жили, тiльця крови гарячим приском i творила там шуми верхiв'я гiр, тиснення глибин океанiв i гойдала мною, як кораблем на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфiзичним, наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного пiдложжя, а у висотах i надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвiту. Такого сакраментально дурного положення не видумати i не висказати найбезбожнiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд плотом залитi алькоголем. Не ма? бо шаленiшого оп'янiння, як оп'янiння власною кров'ю. I простiр помiж вулицями Маркгам i Шша, став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонiю сво?? iстоти, в музику биття мого серця, його хiдники видавались iнодi трiюмфальними килимами, якi так чарiвно вгиналися пiд мо?ми легкими стопами, але не провалювались i трималися твердости бетону. Iнодi вiн видавався менi надто довгим i тодi я нагло вривався до трамваю з дуже вiдчаяним виглядом самогубця для того тiльки, щоб пролетiти три короткi зупинки, а потiм метеликовим стрибком випурхнути i стрiмголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотiлося блищати - червоним, багряним, золотим - байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного "Ягуара" чи "Скай-Грен Тандер'' а, як це показують в iлюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити сво? власнi сили з силами машин i творити одну сугубу невмолимiсть. Лена звичайно позiрно байдуже чекала на мене, здебiльша сходила вниз i вiдчиняла вхiднi дверi. Не було зворушливих сцен зустрiчi, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мiшкуватих, забарвлених цинiзмом, ходульних суб'?ктiв, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, нi одного природного руху, нi шпетки щирости. Найбiльше Лена могла наставити щоку для летючого поцiлунку, або в ще бiльш розпачливих випадках, схопитися за обидвi руки i не знаючи що далi, вирiкати: - Ви сьогоднi Боб-Гоп. Або: - Ви понурi, як стара вежа. Або: - О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: - Сiдайте i мовчiть. Набридли! - Або: Не пiдходьте, не пiдходьте! Я колюча! - Читали ви Сiмон де Бовуар? Або: - О, це вже старе, як свiт. Це вже знала моя бабця. Iнодi я ганебно розгублений, як останнiй бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж i вдаюся до вульгарного нахабства: - Не вдавайте, Лено, дурня, будьте пiжоном. - Ха-ха-ха! А що таке пiжон? Нi. Ви скажiть, що таке пiжон!? - О, Боже! Голуб. Голубиця! Менi радiсно бути дурнем, а не голубом, - картавить вона. З дурнiв ллють бетон людства, - пiдносить вона голову з примруженими великими очима, якi здавалося, хотiли б мене з'?сти i на яких поблискують сльози безсилля. Ми йдемо поруч, iнколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до ?? вiдчинено? навстежiнь кiмнати, де вiта? нас розпачливо-жахлива подоба ?? останнього малювання, переважно жiнка у виглядi горилi, яка напружено, як надутий бальон, родить дитину. Менi здебiльшого хотiлося б схопити ?? i розiграти бурхливу сцену любови, кинути ?? на тапчан, роздерти на шмаття ?? одяги, мене роспирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як мiхур, i вдавав розгнiваного за те, що вона на мо? запитання, де була вчора, давала завжди ту саму вiдповiдь: - I як вам не обридне завжди те саме питати. Зна?те ж, що була зi старим любовником у Роял-Иорку. - Чорт би тебе забрав! - Мене найбiльше сердить те "зi старим", бо я не можу супоставити ?? свiжого, ясного, чистого тiла з чимсь старим, це блюзнiрство, це знущання з естетики, а ?? це, мабуть, бавило i, мабуть, вона знала, що саме в цьому ?? пiдозрiваю... Але коли я вже доходив до певно? точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливiший сейсмограф, починала реагувати, вона могла пiдiйти до мене, стати передо мною навколiшки, взяти мою руку в обидвi сво? долонi, нiжно ?? погладити i ще нiжнiше ?? поцiлувати. - Не цiлуйте мо?х рук! - сердито казав я. - Я не дру?д - Для мене дру?д! - вiдповiсть вона, посмiхаючись. Звичайно вона дуже вишукано i оригiнально одягалася, але найбiльше вона менi подобалась у ?? домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старi, скривленi i стоптанi виступцi, з волоссям голови, зав'язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно вона не курила й не любила курити, але щоб подражнитись зi мною, вона могла демонстративно закурити цигарку i, кашляючи, докурити ?? до рубчика. Я звичайно в таких особливих випадках наполегливо мовчав. - Вам не подоба?ться? - питала з кривою посмiшкою. - Дуже цiкаво, коли з рота гарно? дiвчини йде дим. Це нагаду? iндустрiялiзацiю. - А чому ви не курите? - питала вона. - 3 бажання бути оригiнальним, - вiдповiдав я. - А може з моральних причин. Спасiння людства вiд рака легенiв? - кпилась вона далi. - Плювати менi на вашi легенi, - вiдповiдав я тим же тоном. - Але ви любите проповiдi... Моралi... Рятувати свiт вiд загибелi... Щось таке - га-га-га! - невгавала вона. - Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, - додавав я. - 3 модою? А що мода? - питала вона. - Вдавати зiпсутих. Мати жовтi зуби... Давитися димом... Смердячий рот... Розпатлане волосся, - казав я. - Вашi прилизанi добродiйнi сентименти ? - питала вона... - О! Прекрасно зна?те, що це забобони! - казав я. - Ви незносний, ви святий, менi соромно вас любити, - отруйно казала вона. - Я дивуюся, що ви ще не в бiтниках, не ма?те сифiлiсу i не протесту?те проти вiйни, - казав я на це. - Дуже гарно, - казала вона. Я вже маю дозу опiю i записуюсь в бiтники... I пiду демонструвати за мир. Вам подоба?ться вiйна? - казала вона. - 3 такими, як ви, - вiдповiдав я. - Ви за атомову бомбу? - питала вона. - Менi соромно на це вiдповiдати. Ви вiдьма! - вiдповiдав я i я одвертався. То знов ми мали iншу тему, вона виймала з-за лiжка Зiни котрусь iз сво?х звичайно недомальованих картин, ставила ?? на порозi насупроти вiкна, вiдходила на бiк, поглядала лукаво на мене i вдоволено мовчала. - Хочете, щоб щось сказати? - питав я. - Нi, - вiдповiдала вона, - Пояснiть, що це таке? - казав я. - Атомова доба, - вiдповiдала вона. - Чому тi корчi? - питав я. - Вона стражда?... З радости. Вона родить. - казала вона. - А чому атомова доба? - питав я. - Уууп! Просто! Життя буде вiчно. Коли люди курять, мають сифiлiс i навiть атомову бомбу. Жiнка завжди буде родити, а чи не так? - питала вона. Я втягнув у себе повiтря i великодушно вирiкав: - О! Надхнення! Коли ви напишете мiй абстрактний портрет? Де я виглядатиму, як кретин майбутнього. - Потерпiть. Ще намалю?мо i вас. Побачите, - казала вона. - О, ви отруйна тарантула, - вiдповiдав я на це, а Лена вдоволено посмiхалася... Вона вдоволено посмiхалась, коли я сидiв на тапчанi, пiдходила до мене, обома руками куйовдила мо? волосся i казала: - Слухайте! Ви лисi?те... Ви сивi?те, - негайно реагував я. Вона кидалась на мене, боляче кусала мене за рам'я, рвала на мо?х грудях волосся, я зривався на ноги, хапав ?? за обидвi зап'ястя i схрещував ?х за ?? станом. Вона зi всi?? сили, як пiйманий хижак, намагалася вирватись, завзятюще пручалась, я мiцно вiдчував ?? груди, ноги, живiт. - О! Пустiть! Пустiть! Я здаюсь! Здаюсь! - кричала вона цiлком щиро, перелякано i сердито, а коли ?? пустив, вона намагалася вдарити мене в живiт колiном, я знов хапав ?? i нашi обличчя так наближались, що я ледви втримався, щоб не поцiлувати. - Не смiйте! - кричала вона. Вкушу! - Я кидав ?? на постiль Зiни, вiдходив на бiк, сiдав в кутi на тапчанi, закладав ногу на ногу i з знiяковiлою усмiшкою спостерiгав ?? борсання. - Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кiнь... Мало не зломив мо?х рук, - скаржилась вона. Я ствердливо похитував головою i все посмiхався. Щоб вiддячитись, вона ставала в позу манекена, здiймала над головою обидвi руки i виграючи долонями якiсь вихиляси, оберталася перед мною, нiби на крузi. ?? гнучке, здорове тiло плястично, поволi вигиналося, вiбрувало, це виходило вражаюче i майстерно, я був захоплений, але далi мовчав. Тодi вона зупинялася i питала: - А чи зна?те ви цей вiрш? - i не чекаючи вiдповiдi, деклямувала нiмецькою мовою: Я живу життям всезростаючих кругiв, що пiймають всi речi. Можливо до останнього не хватить напруги, але не буде втечi. Я кружляю круг Бога, круг древньо? вежi, я кружляю тисячолiття; i я ще не знаю чи я сокiл, чи стежа, а чи лиш пiсня - молитва. Це Рiльке, i передав я його не конче дотепно, в мо?й особистiй мовi нема адекватности його настро?в, але менi подобалась та деклямацiя, яка гармонiйно зливалася з ?? тiлом i з ?? настро?м. Я розумiв той ??, як повiнь, як гiрська лявiна, всепориваючий, нестримний гiн ?? сильного жiночого пориву i ?? прагнення цiлою гамою загравань накинути менi свою волю. О, я знав, що вона i така сильна, що ?? гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево i без змагання. Це наше напружене борюкання перервав знов дзвiнок телефону знизу, ?й зачасто дзвонили, мене це сердило i я не мiг цього заховати. Вона з мiсця зривалася i навiть не вибачившись, прожогом бiгла вниз, нiби там вибухла пожежа, iнколи довго барилася, а коли верталася мала та?мничу, змовницьку мiну, що мене нервувало ще бiльше. - Ви щось кажете? - могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим. Я вiдривав погляд вiд ?? картини i питав: - Чому ви трима?тесь якраз цi?? теми? - маючи на увазi картину. - Я вам сказала. - Тим вiршем? - Народження. Зростаючi круги. - Ви не песимiстка? - Але ви песимiст. - Вона виразно натякала на мою нетерпеливiсть... На ?? телефони... На ?? незалежнiсть. Я намагався забути довгi телефони, не питати, з ким вони i для чого, тримати стиль i рiвновагу. А коли вiдходив, вона несподiвано казала: - Приходьте завтра. Хочу вас малювати. - Вона нiколи ще не казала прийти "завтра". Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кiлька днiв рiзницi... Другого дня вона справдi мене малювала, у хатi було душно, ми вийшли на заднiй двiр i примiстилися на травнику пiд дубом. Лена була у сво?му замащеному фарбами халатi, ?й це дуже личило, я сидiв на стiльцi непорушне й спостерiгав ?? фiгуру, рухи, вираз. У цiй сво?й ролi вона виглядала чарiвно, або чаруюче i я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею - ?ретична, боязлива, непевна думка, бо уявити ?? в ролi дружини, господинi i матерi покищо не було можливости. - Слухайте, Павле... Прошу мене не роздягати, - казала вона мiж iншим. - Вибачте. Хто вам сказав? - питав я. - Вашi ласi, котячi очi. Це може вплинути на портрет. Мовчiть, мовчiть! По двох годинах роботи, вона залишила мольберт, вiдложила палiтру i простягнулась горiлиць на травi, заложивши пiд голову обидвi руки. ?? груди плястично випиналися з пiд халату. - Лягайте, Павле. Дивiться який високий... Що це ? Дуб ? - Дуб, - казав я. - Яка велична рослина. Як вiн такий вирiс i для чого? Звiдки вiн взявся? - Мабуть, зi землi, - вiдповiв я виминаюче. - Зi землi, - i вона здивовано свиснула. Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повiтря. З атомiв. Як при?мно вiдчувати простiр будучи на землi. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун? - Бо я виробляю чоколяду, - вiдповiв я. - Чо-ко-ля-ду! О, Боже! - i вона засмiялась. - Вибачте. - О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахiв? - Особливо горобцiв. - Ви покпива?те. Чому не орлiв? - Бо орли не цвiрiнькають. Горобцi сiра, робоча маса. Масса, масса! А орли? Хiба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах... В зоологiчних парках. У клiтках. За гратами. Символ минулого. - А горобцi - символ сучасного. Але ? птахи, не символи. Синi сенички, жовтi жовтобрюшки, червонi кардинали, пузатенькi робiни, меткi шпаки... Це така безмежна жива краса. Ви дума?те, що я також горобець. - Ви? Нi! Я... Ви напевно з породи орлiв. - О, напевно. Орлиця... Ради Бога, ради Бога. Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховiттям дуба, але наша розмова значно рiзнилася вiд розмов попереднiх. Менше, значно менше впертости, протирiччя. Навiть змiнився тон. Всi тi горобцi, синички й кардинали, кольори i тони зраджували змiну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвiтали бози. Я лежав боком опертий на лiкоть, спостерiгав лiнi? фiгури Лени, ?? виразнi, провокуючi частини i форми свiдомо пропонованi мо?й розогненiй уявi. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, нiби цей шматок людсько? подоби лежав на операцiйному столi. Можливо в цьому балянс думки, розбурхано? уяви, яка не вмiща?ться у звичнi межi i шука? обрi?в поза обрiями. Пригадую, казала вона, - краса та?ться в кожнiй формi i чим вона незвичнiша, тим разючiша. Кiнь гарне сотворiння, але октопус, бегемот, крокодил - вибагливiше. Жаба-ропуха зразок вибагливих кольорiв, а павук феномен винахiдливости фантазi?. Дехто дума?, що люди з Марса мають вигляд павукiв. Не любимо павукiв, бо вони малi i слабi, але коли б вони були такi, як конi, ними ?здили б верхи i вони правили б за зразок гарного. Верблюд чи осел не естетичнi шi вiд павука, бо хто бачив павука з довжелезними ногами, коли вiн сидить пiд листком цинi?, над яким зверху цвiте барвиста квiтка, не зможе забути його надзвичайно? напружености i уваги нiби вiн ? втiленням найглибшо? думки природи. Вiн глибоко закутаний в та?мницю, а коли його зауважиш, вiн миттю зрива?ться i, як блискавка, зника?. Або чи бачили ви в лiсi мiж галуззям фiлiгранну тканину павука? Бачили, що з нею дi?ться, коли ранком на нiй збираються краплинки води, а збоку, згори на не? спада? промiнь сонця? Павук сидить збоку - великий, сентиментальний, напружений i спiва? баляди. Це сотворiння епiчне з великим почуттям iсторичности. Воно напевно мало предкiв ще в часи девону. Я слухав цi розважання, як школяр, без руху. Цього передвечора, коли сонце зайшло за сусiднi будови, ми неохоче залишили це мiсце i спокiйно та вдоволено вiдiйшли до кiмнати. Було тепло, безтурботно, почували себе iнтимно, вдоволено, по родинному. Коли я вiдходив, вона дивилася на мене з тi?ю сво?ю лукавою усмiшкою, але без iронi?, голова похилена, i питала: - Ну? - Це значило - вдоволений? А що ж далi? - Завтра? - запитав я. Я нiяк не чекав позитивно? вiдповiдi, але вона вiдповiла: - Можливо. Я до вечора вiльна. - А ввечерi? - не втримався я з питанням. - Не дома. - похитнула вона головою. - А де? - ступнювало мо? нахабство. - До побачення, сказала вона i наставила примхливо, обережно уста. Ця провокацiя мене зiрвала, я схопив ?? в обiйми i мiцно, пристрасно пригорнув ?? до себе. - Хижак! Хижак! Схаменись! - викрикнула вона рiзко i вирвалася вiд мене. - Нiколи не робiть цього. Не люблю коли мене мнуть, як губку! - сердилась вона. Я був збентежений. - Але ж Лено... - почав було я. Вона перебила: - Що, Лено! З мене нiколи не буде забавки. Анi коханки. Нiколи! Це зiрвало в мене гострий вибух протесту, хотiлось, не прощаючись, вiдiйти i не вернутися бiльше, але цього не сталося, я не був на таке здiбний, а лишень слухняно замовк, церемонно вклонився i повiльною, зрезигнованою ходою пiшов вниз сходами, тримаючись рукою за поруччя. За мною нечуйно, насторожено i злегка засоромлено йшла Лена i за хвильку я вiдчув на сво?й лiвiй руцi на поруччi, легкий, теплий дотик ?? долонi. Внизу ми на хвилинку зупинилися, мовчазно поглядами розпрощалися i навздогiн менi, коли я був у дверях, Лена кинула: - Завтра вас чекаю! III Цього не було досить, мо? почуття невдоволення примхливо розросталося, дома, а також на роботi, я весь час про це думав, хотiлося щось "виясняти", ставити спротив, творити опозицiю. Я розумiв не легкiсть тако? процедури, моя контроля над собою була втрачена, але разом з цим находила впертiсть, обурення, я хотiв "ясности", домагався "свого права"... А властиво чого я домагався? Того "нiколи, нiколи"? Намагання володiти нею, зробити ?? сво?ю коханкою? Не тiльки це. Часом вечорами з роботи я дзвонив до не?, але ?? нiколи не було дома. Цього вечора я також подзвонив i з такими ж наслiдками. Це мене найбiльше непоко?ло. Де вона бувала i чому уникала пояснень? Чи я не мав права хоч що небудь про це знати? Вони з Зiною кудись вiдходили, щось там i десь там робили, але нiколи про це нiодного звука для мене. Та?мниця гробова. Що це за поведiнка i як ?? пояснити? Тим часом я почав вiдчувати до Лени все бiльше i бiльше п^етенсiй, почав впажати ?? мало не сво?ю нареченою, почав зважувати за i проти, плекати iлюзiю, вдавати володаря, мрiяти про спiльне майбутн?. Цiла довга, велика, багата скаля фантастичних уроень, для яких фактично не мав виправданих пiдстав за вийнят-ком ?? примхливого кокетства i бажання зi мною зустрiчатися. З чого вона живе. звiдки бере засоби на коштовнi одяги? Безлiч подiбних питань. Старий, багатий коханець з патетичним Каделяком, якась агентура пiдозрiло? репутацi?, якесь нiчне пiдпри?мство - ми в такому справдi не звичному свiтi, так багато дивоглядних ситуацiй, особливо там у тому ж Монтреалi, звiдки вони сюди прибулi? i особливо з такими легкими iстотами, одiрваними вiд грунту, викинутими на такий широкий простiр. Але чому я мушу цим так беззастережно перейматися, будучи таким "реальним", "нормальним", "пересiчним" типом; що за примхи i що за вподобання, звiдки тi вимоги i прагнення i, зрештою, я десь чув чи читав, що жiнки типу "вамп" це лиш зовнiшня машкара, що вони безрукi мармуровi Венери, або манекени у вiтринах мод, чоколядовi личка на окладниках журналiв, але внутрiшньо, це холодна невражливiсть, жорстока безчутт?вiсть, математична розрахованiсть. I що мене ще поважно лякало - ?? мистецтво - туманнiсть i абстрактнiсть, небулярнiсть, невмолимiсть, хижацькiсть. Ця андромедна небулярнiсть, дезорганiзована i безвладна, паралiзувала мов певнiсть, я тратив почуття мiри i правди, вiдчував розгубленiсть. А до того "нiколи не буду коханкою". Що за гiстерiя, навiщо тi конвульсiйнi заперечення? Я розторощений цiлковито. Я мав злiсне бажання не прийти завтра без попередження i без вибачення. Просто нахабно й щиро не прийти. Це iнтригувало, це надавало присмак авантюри, це бентежило. До речi, той другий день, коли я намiрявся виявити цей свiй балаганний спротив, був наш вiвторок, отже день приречений, так само, як i вчорашнiй, гарячий, у мо?й переднiй, темнiй кiмнатi було душно й нудотно, а тому я лежав у сво?й стовченiй постелi, що сто?ть у малiй соняшнiй верандi, широкi вiкна яко? були завiшенi жовтими занавiсами i думав всiлякi ворохобницькi думи. Перед мною на заднiй стiнi висiла моя улюблена карта Европи во?нного видання, внизу пiд нею столик заложений книгами, на дворi за вiкном спiвали робiни i скреготiли синi птахи, з сусiдньо? вулицi Батерст долiтали шуми машин. Сонце вже зробило головну частину сво?? дороги, я мiг вiдхилити трохи занавiси, звичайно обережно, бо звичайно в цей час там внизу пiд широким кущем бозу, бавиться маленька дочка мо?х господарiв Оксанка, яка пильно чату?, коли в мо?й кiмнатi появиться рух. Це одна з мо?х найнастирливiших поклонниць, яка при кожнiй нагодi намага?ться увiрватися до мого замку i почати там сво? веремi?. Не дуже помагали всiлякi заборони "не перешкоджати дядьовi", або "дядьо спить", або "дядьо працю?". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась сво?ми ляльками, поглядала на вiкна дядi i як тiльки помiтила в них порухи, негайно кидала ляльки, прожогом бiгла на другий поверх до мо?х дверей i голосно домагалася "дядю вiдцини!" Коли ж я не вiдчиняв - лягала вiд дверима i кричала те саме до щiлини, коли ж i це не помагало - вона починала гiрко й докiрливо плакати. Дуже мила маленька iстота, яка чинила одначе чимало мороки, особливо коли я був зайнятий далеко iншими оксанками. Цього дня мо? лежання було демонстративне, лiниве, наполегливе i протягнулось воно майже до першо? години, опiсля я лiниво зводився, вiдхиляв кра?чки занавiсок, впускав свiжiше повiтря, бiльше свiтла, бiльше шуму. За дверима одразу почув "дядю впусти", на цей раз не ставив спротиву, появилася старанно обмурзана моя фея, яка вiдразу почала розкидати i так розкиданi мо? речi, чесатися мо?м гребiнцем, засипати питаннями, чому я довго сплю, чому маю на грудях волосся, чому не маю мами, кота, чи не хотiв би я мати одну з ?? ляльок, чи мiг би я дати ?й свого гребiнця. Мiй гребiнець, перо, гаманець творили для не? найбiльшу привабу, а до того вона зо всi?? сили намагалася втиснутися менi на руки i почати чесати мо? волосся. Я звичайно вiдкуплявся чоколядою, яку вона пристрасно любила, одразу споживала i обмазувала нею сво? заклопотане обличчя. Я ледве звiльнявся вiд Оксанки, мав намiр ще купатися, це звичайно кращий для цього час, бiльшiсть мешканцiв на роботi i я можу повiльно й лiниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не обiдав i дармащо саме в цей час можна сподiватися найбiльше телефонiв. Звичайно в таких випадках на обiд йду пiзнiше, або обiдаю дома, а вiд телефонiв хоронить мене господиня, яка на кожний дзвiнок заявля?, що мене нема дома, або я купаюся, або пiшов обiдати, але цього разу сталося щось несамовите. Коли я сидiв у ваннiй, за ?? дверима в коридорчику щось враз загрюкало, нiби стався землетрус i обвалилася стеля. - Що там таке? - закричав я, маючи на увазi Оксанку, яка могла залiзти без мене до мо?? кiмнати i наробити там гармiдеру, але на це вiдгукнувся з-за дверей досить знаний, загрозливий альт однi?? з найдавнiших мо?х поклонниць, тако? iнженерки хемi? Галини Дуб. - Ей! Там! Святий схимник! Вилазь! Що за делiкатнiсть вислову, подумав я, а в голос закричав: - Я купаюсь! - Знаю! Але скорiше. Я жду. - Це ти, Галино? - питав я виминаюче. - Не вдавай дурня! - Слухай! Я хворий! - Я принесла пiлюлю, яка тебе вилiку? негайно. - Я дiстав гострi корчi. - Бо став гострим брехуном. Я все таки вилiз з ванни, почав натиратися рушником, коли враз, крiзь усi стiни долетiло до мене вiдоме звучне "телехвон". Це значило, що дзвонила Лена, бо тiльки ?й було дозволено дзвонити без вiдмовлення. А це також значило, що я мусiв якось вирватися з ванни в одному халатi i прорватися до нiшi на сходах. Не було часу на роздуми, я вискочив з дверей, мало не збив з нiг Галини, наткнувся на обшмаровану чоколядою Оксанку i схопив слухальце телефону. - Гальо! Слухаю, - намагався я говорити спокiйно. - Шановний Павле! Я ж вас чекаю! - почув я категоричний гаркавий голос. - А котра це година? - хотiв я виграти час. - Вiд коли це ви почали дбати за години? - чув я далi той самий тон. - Вибачте! Не в цiм справа. Я... я... властиво. Менi трохи соромно... За вчорашн?. - Яке вчорашн?? Що ви дитина! I бiльше такого не станеться! У мене для вас усе. Негайно приходьте! Я ще не обiдав... - Пообiда?те у мене! Що любите ? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хлiб. Чекаю! - i положила слухальце. Вона не дала менi змоги говорити, такого ще з нами далебi не бувало, i що там могло справдi статися? А до того в мо?й хатi iнженер хемi? Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб i вiн мене не так скоро випустить. Менi ж хочеться справдi бiгти на Шша i справдi негайно, нехтуючи всi мо? найгрiзнiшi постанови. Я швидко бiжу i то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом iнквiзитора, що ма? проголосити менi смертний вирок. - Бачу, ви зовсiм виздоровiли, - перейшла вона з "ти" на "ви" зi сильним призвуком смертоносно? iронi?. Спiшу зазначити, що ця сама iнженерка мала на мене здавна "дуже поважнi претенсi?", ми були справдi старi, ще з Европи, близькi знайомi. - Я забув зовсiм, що маю ще одно важливе побачення, - почав було я тоном не зовсiм переконливого шахрайства, але мене рiзко перебила Галина: - Не забудьте також, куди потрапите на другому свiтi за таку нахабну брехню. - До пекла! На саме дно! Але... Але я мушу одягатися i прошу вас ласкаво одвернутися. - Я дивився ?й у вiчi з виразом Купiдона, який тiльки що викупався i дiстав нову мiсiю любовно? пригоди. - Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з iнституту... Але коли дума?те, що я прийшла вам гратулювати - глибоко помиля?тесь. Я прийшла лиш сказати, що цiла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмира?те, нiщо iнше як звичайна iнтрига сов?тських агентiв... Я саме натягав штани i почувши таке, мало не полетiв сторч головою. - Кого ма?те на увазi? - запитав я по можливостi спокiйнiшим тоном. - Лену. Нiкого iншого, - випалила Галина категорично-незаперечним голосом. - Ви, мабуть, з'?хали легенько з глузду, моя шановна приятелько, - вiдповiв я на це не менш категорично. - Перевiрте краще в психiятра, чи з вами все в порядку. Вона ? на послугах сов?тсько? агентури для розкладу нашо? емiграцi? i ?? не раз бачили в товариствi сов?тського консула. Коли це було? - вирвалось v мене люте питання. - Навiть учора. - Ви бачили? - Я. - Де? - На озерi Сiмко. - Коли це було? - Ввечерi. - Ви бачили? - Не я, а iншi. - Ви сказали, що ви! - Це були мо? друзi. - Хто вони? - Це моя справа. - Слухайте, Галино, ви добре зна?те, що це нiякий жарт, що мiж нами всiх обзивають агентами, а в тому також вас, мене i кого хочете. Це i ? той розклад емiграцi?. Кажете - бачили ?? з консулом? - Цe мiг бути пiд-консул, скажемо iнженер Трухлий. - Що Трухлий? - Всiм вiдомо що Трухлий. - Агент, розумi?ться. - А ви невiрите? - В такому разi, чому прийшли до мене, не до полiцi?. - Полiцiя сама зна?, а вас треба попередити. Щоб не було запiзно. До побачення многострадальний Ромео! I вона швидко вiдiйшла. Я залишився i стояв, як вкопаний. I не знав, що робити. Навiть, що думати. Розумi?ться, що та дурепа розiграла найбезглуздiшу сцену ревности, яку тiльки можна придумати, але гакол; розумi?ться, що ? тому також багато безглуздо? правди, яку так само годi легко заперечити. Мiж нами ро?лося вiд пiдозрiлих суб'?ктiв, етикетки агентiв роздавалися направо й налiво, певним полiтичним чинникам смертельно залежало на тому, щоб нас тут спаралiзувати i обезвладнити... Поведiнка Лени лишень посилювала мо? i так тривожнi пiдозрiння, а пiсля цi?? вiзити Галини, вони почали розростатися до розмiрiв катастрофи. Мене лишень могло дивувати, чому б саме я мав стати жертвою подiбних аномалiй. Що мав робити? В кожному разi все як слiд обдумати, не бути поквапним, не зловитися на провокацiю, не датися взяти голими руками. А чи значило це вiдмовитись вiд побачення з Леною? Яким чином? В менi вже сидiв бiс, якого сила непереможна. На мене напав шал безоглядного дiяння, хоч би просто з мосту у воду. Саме вилiзла знизу мала Оксанка, яка намiрялась засипати мене питаннями i була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне взяв ?? за ручку, вивiв на коридор i казав ?й бiгти вниз. А сам я кинувся до телефону з намiром вибачитись за спiзнення. Та коли я набрав число Лени, я одразу, майже механiчно, почув ?? голос. - А! Це ви! - що звучало так, нiби вона сподiвалася когось iншого. - Я ж вас чекаю! додала вона нервовим, наказовим голосом. - Лено... Я не можу, - почав було я, але вона перебила. - Чому не можете? Що з вами сталося? - Я не можу, - мимрив я сво?. - Я все приготовила, що з вами? Кажiть, що з вами? - Я просто неможу! Вибачте! Iншим разом! - пiдняв голос i вiдложив слухальце. Це був вчинок вiдчаю проти власно? волi. Йдучи до телефону, я мав iншi намiри, змiнив ?х пiдозрiлий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований, не пам'ятаю. коли я ще був у такiй незручнiй ситуацi?, до того мене вражав тон голосу Лени, в якому не було нi жалю, нi розчарування, а лиш гнiв, що я зiпсув якiсь ?? пляни чи намiри. Але все таки чи не було б краще саме тепер ?? бачити? Питання i контра-питання швидко чергувалися, наростав гнiв, спротив, але також бiль i покора, по нервах проходив алярмуючий острах i навiть серце билося з перебоями, нiби я стояв над якоюсь безоднею. Як можу ?? залишити? Не бачити бiльше? Не чути? Нiколи! Такого не мiг би я знести. I байдуже хто вона - агентка Москви, проститутка Шангаю, гангстерка Чiкаго, яке це ма? значення, коли вона вже в менi, в мо?й кровi, мо?х мислях i звiльнитись вiд цього вже нема? сили. Мо? борюкання самого в собi не тривали довше нiж пiв години, далi я не видержав, зiрвався раптом, мов ужалений i як був без краватки з розхрiстаним комiром, побiг вниз по сходах. По вулицi Гарбор проходив саме трамвай, я погнався за ним до зупинки i влетiв до нього з розгону саме тодi, коли вiн майже рушав, кондуктор робив якiсь докори, я ?х не чув, ледве встиг купити квиток, як вже мусiв знов висiдати i бiгти далi мало не пiд авто, що пролiтало пiд мо?м носом. Пiд будинком Лени ще одна несподiванка: перед входом стояло невеличке спортове авто "Спрiт" бiло-червоного кольору, що належало, я знав, iнженеровi Трухлому. Знов той Трухлий. I що вiн тут робить? Що вiн тут до чорта робить? I що це за мара? Але цi вагання не тривали довго. Яке, зрештою, мо? дiло що вiн тут робить, вiн такий же холостяк, як i я, i хто може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимiвка вдовольняла i я швидко побiг по сходах до вхiдних дверей... I подзвонив. Схвильовано чекав i намагався вгадати, хто вiдчинить. I на цей раз, як звичайно, i досить швидко, вiдчинила сама Лена, яка була, мабуть, внизу, як звичайно при телефонi, здивована мо?ю появою i, як менi здавалося, помiтно вдоволена. ?? очi виразно засвiтилися. - Можу? - питав я схвильовано. - О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розумi?ться. Заходьте до мо?? кiмнати, я зараз там буду. Я пiшов по сходах вгору, Лена зосталася бiля телефону. Дверi ?? кiмнати були вiдчиненi, було душно, вiкно на город вiдчинене також, i коли я глянув вниз, побачив Зiну i Трухлого, якi мальовничо лежали на травнику. Я швидко вiдступив вiд вiкна, не хотiв, щоб вони мене бачили, намагався прийти до нормального вигляду, i в той час непомiтно появилась Лена - розчервонiла й сяюча. - О, як це гарно! - викрикнула вона захоплено, чого з нею рiдко траплялося. - I скажiть, що з вами? - Що робить тут Трухлий? - запитав я гостро й несподiвано. - Мабуть те, що й ви. Залиця?ться. Зiна ма? сьогоднi пiв дня вiльного. Лена дивилася на мене здивовано, менi здавалось, щиро, намагалась вгадати, що справдi сталося, щоб могти вiдповiдно реагувати. Вона мала дар вiдчувати людей i вгадувати ?х думки. - Ви вчора дзвонили? - запитала вона спокiйно. - Де ви були? - Що за тон? - Я вас питаю. - На Сiмко, - вiдповiла вона вперше прямою вiдповiддю. - З ким? - О, з ким... Нi з ким. На котеджi Лисого. Ви ж зна?те Лисого. З УНО, що ма? готель на Бей. У нього на Сiмко гарний котедж. - Що ви там робили? - Купалися. - Вечором? - Чому не вечором? Найкращий час для купання. - I Трухлий був з вами? - О, Павле! Що з вами? Розумi?ться був. Це ж... Як вам не соромно! Вiн же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. I мiж iншим, Лисий хотiв би i вас запросити. На мо? бажання. Чи ви хотiли б? Допустимо в суботу. З кожним ?? словом менi вiдлягало, нiби бiль голови пiсля аспiрини, робилося яснiше i лекше, я шукав вiдповiдi на останн? питання, але Лена перебила: - Але ж ви голоднi! Хочете? Я маю. - Нi, дякую. - Ма?те недобрий настрiй. - Бо мав недобру вiзиту. - У зв'язку зi мною? - Можливо. ?? погляд зраджував зацiкавлення, на устах тремтiла iронiчно-вдоволена посмiшка, очi мiряли мене знизу до верху, але не питала нiчого. Я стояв перрд нею знiяковiлий, дивився ?й у вiчi i мовчав також. Вона легко, криво посмiхнулася, пiдiйшла до мене, театрально пiднесла сво? довгi, нагi руки, заложила ?х менi за шию i легко, нiжно, з тi?ю самою iронiчною посмiшкою, поцiлувала мене в уста. I запитала по нiмецьки: - Варум зiнд зi зо безе? - Я посмiхнувся, обняв ?? i пригорнув до себе. - Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, - казала вона i намагалася визволитись з мо?х обiймiв. - Хочете говорити по нiмецьки. Або по росiйськи? - казала вона. - Яка вам з цих двох мов бiльше подоба?ться? - Навiщо вам це треба знати? - запитав я. - Нi-на-вiщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кiлькох мовах, чи це не гарно? Я не мiг позбутися пiдозрiлого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробову?, робить допит i хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не мiг бути одвертим, а разом не хотiв видаватися недовiрливим, що менi не легко вдавалося i Лена це прекрасно бачила. - Ви менi не вiрите? - питала вона. - Що не вiрю? - Щось не вiрите. - Може тому, що все таки вiрю. Вона посмiхнулася ясною, доброю посмiшкою, iнколи в не? це гарно виходило - вишнево i соняшно. - Як гарно, - вiдповiла вона. Це ?? "як гарно" значило, що ?й щось справдi подобалось. -- Ну, так що? ?демо купатися ? - Лисий може нас забрати... Або просто ми самi, автобусом. Ви i я. Чи не зворушливо. Дво? закоханих... На пляжi... Гарячий пiсок... Бронзовi тiла... Оранжевi купальники... Ви ж ма?те суботу вiльну. - Не тiльки суботу, маю вiльний тиждень. Це моя вiдпустка, - вiдповiв я. - Разпрекрасно! Еврика! - Т я маю iдею. - Ов! - А що коли б декорацi? трiшки ускладнити. Скажемо: котеж... озеро... Раннi тумани... Вечiрнi зiрницi... Дво? закоханих... - Це спокусливо. - Я мiг би замовити котедж... На цiлий тиждень. - А ви не бо?тесь? - Чого? - Пам'ятайте мо? "нiколи-нiколи". Це поважно. - Дво?... скажемо... ? таке слово "платонiчний"... Допустимо, ми не з живого матерiялу, а, скажемо, астральнi з'яви, або, скажемо, боги з мiтологi?, такий божественний Аполон i така божественна Афродiта... - Но, но, но! Не залазьмо на Олiмп, тримаймось краще астрального. - Скоряюсь. Дво? астральних синдерел живцем з казки, як зiйде жовтий, надутий мiсяць, в туманi берега зi стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повiтрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кiстяками... - Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кiстяками? - Не кажани... з'яви. - Чи астральнi з'яви мають кiстяки? - Мають. Танець кiстякiв на березi холодного озера, пiд жовтим мiсяцем у фiолетовому туманi. - А що далi? - Кида?мось в льодову воду i зника?мо. Лишень два круги на водi. "Я живу у зростаючих кругах". I глибока, могильна, космологiчна тиша! Лена виразно була зацiкавлена, очi i уста посмiшалися, голова заперечливо похитувалася, це ?? iнтригувало i бавило. - Ви не погоджу?тесь? - питав я ??. - З вами - так. Лишень не з собою. Бо я... погоджуюсь. - А чого нам боятися? - Запитайте краще себе. - Я вже давно помiтив, що ви в мене не вiрите, - казав я агресивно. - О, Павле! Маю вiрити у вас? Як? Ви не вiрите менi. - Я вам не вiрю, але я у вас вiрю. - Ви пропону?те менi провести з вами тиждень... - Не пропоную i не провести... I не тиждень... - Я вас не розумiю. - Не розумi?те? Що можуть бути вищi, кращi, могутнiшi слова, як "провести", як просте "жити". ? ще утопiя, казка, мрiя... ? чудо! Чому не хочете погодитися, що поезiя, краса, щастя, радiсть це реальнi явища ? - О, Павле! Ви божевiльний! Ви не зна?те мене. - Не знаю i не хочу знати. Допустимо, я вас вiдкриваю, як Колумб Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе - у прiрву, в Iндiю, у пекло. Допустимо, я з вами одружуються, i за пару тижнiв виявиться, що я одружився з вiдьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра. Або просто пригода. Не все на свiтi стандарт. Можемо бути найгiршим подружжям на плянетi, але найкращим у соняшнiй системi. "Я живу у зростаючих кругах" i ви цього не забувайте. Допустимо, тi круги розходяться, розходяться, сягають далi i далi... - Аж куди? - У безконечнiсть. Туди, де нас ще не було. - Що це все значить? - Уявiть самi. - Я не можу. - Оооо - ви можете! Лишень... Я розумiю. Плачетесь, що вас кинуто за океан, бо?тесь простору... Що не матимете гарно? спiднички... - Вибачте, - я не плачусь. - Ви плачетесь! Лишень вда?те хоробру. Вас вислано сюди, викинуто в стратосферу i не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город, ви побачили, що тут краще i збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути! Що таке Ню Иорк? Купа камiння. А от там у нас... Але скажiть, моя Клеопатро, чи наш слiпий бунт проти дiйсности не ? признанням нашо? слабости... - Що хочете цим сказати, шановний Улiю? Я людина самостiйна. Хочу жити в свободi. - Казати все одверто. Все! Ма?те болi - кажiть. Смi?тесь - кажiть. А хочете продатись - продайтесь, але дорого. Щоб було знати пальцi. Не розмiнюйтесь. - Замовчiть! Павле, замовчiть! - I вона одвернулась. Цей поворот був меткий, рвучкий, разючий. ?? прекрасна фiгурка виконала цей рух з балетною досконалiстю. Я був вражений остаточно. Менi хотiлося вiрити, що Лена нi в що не замiшана, що це певний дивовижний збiг обставин i моя не менш дивовижна на це вражливiсть. Лена ж сво?м мiмозним чуттям вiдчувала мо? турботи, але уникала якихбудь роз'яснень. Ми ловили одно одне з зав'язаними очима, оминаючи основнi небезпеки, годилися на Сiмко, на iнтригуюче, споскусливе, прагнули бути незалежними, вiдповiдати перед самими собою, не зважати на нiякi конвенцiональнi догматичнi вимоги. Жити "по сво?му", не в'язатись з думками iнших, вiдповiдати лишень перед власним сумлiнням. Лена розумiла становище жiнки, вiдчувала мо? до не? наставления, була свiдома сво?? вiдповiдальности. Але ми мусiли, ми хотiли, ми прагнули себе випробувати, мiж нами стояла невловна неяснiсть, це нас iнтригувало, вимагало виходу, круги наших зацiкавлень весь час зростали i втягали нас у свiй концентричний вир. Це нас в'язало, це нас бентежило, це нас гнало вперед. Цього дня ми не винесли рiшення, але наш загальний настрiй був за рiшенням, ми вiджили, повеселiшали, були грайливi, Лена кiлька разiв атакувала мене сво?ми поцiлунками, кожний раз боронилася перед мо?ю агресивнiстю. Непомiтно появилася Зiна, якась розхрiстана, розбита, розм'якла, вона була здивована, що застала мене i нас у такому яскравому настрою. - О! Ви тут. А Лена казала, що ви не прийдете. - Наш добрий, грайливий настрiй виводив ?? з рiвноваги, i вона помiтно не знала, як на це реагувати. Менi здавалося, що вона була невдоволена i мала претенсi? до Лени. Коли я вже за темна вiдходив, Лена провела мене не лишень вниз до дверей, як i кожного разу, але й далi вулицею до перехрестя Гарбор - Осiнгтон, де я звичайно брав трамвай. По дорозi я запитав ??, чому Зiна була невдоволена, на що я дiстав несподiвано - вiдрухову вiдповiдь: - Не питайте! Нiколи вам цього не скажу! - Це вийшло на диво рiзко й нетерпеливо, що мене дуже вразило, я замовчав, саме пiдходив трамвай, я кинув "добранiч" i без потиску руки, швидко залишив Лену. У трамва? я деякий час був пiд враженням останньо? сценки, "нiколи вам цього не скажу" гостро й тривожно звучало в мо?х вухах, пiдозрiння i сумнiви отарами тиснулись до мо?? уяви, ро? бентежливих думок малювали найтемнiшi картини справи. А що, як справдi я заплутався у якусь мiстерiйно-пiдрзрiлу аферу, у якiй цiла та моя Лена нiщо iнше, як звичайний поганий жарт, ?? загальна поведiнка вiд першого дня нашого знайомства вийнятково не звична, можливо все це за-пляноване, зрежисероване, награне, можливо, що й тi першi мо? зустрiчi на вулицi не були випадковi, а те знов непрошене посередництво Зiни, весь той та?мничий Трухлий, те настирливе бажання Лени бачитись зi мною, а разом вiдпорна. майже гiстерична реакцiя на кожний мiй дотик... I нарештi цiле те казкове Сiмко з тим лицарем Лисим та його дивовижним котеджем. Все це було насичене загадковiстю, вiдганяло iнтригою, насторожувало непевнiстю. I що мене ще особливо вражало у цiлiй цiй гротесковiй комедi? - якась дитиняча, на?вна i щира безпораднiсть Лени, не дивлячись на всю ?? рафiнованiсть, гострий розум i талановитий артизм. Здавалося, що вона гра? фальшиву, не свою, накинуту ролю, яка ?й абсолютно не личить i якою вона не цiкавиться. I ще мене вражала ?? щирiсть. I чеснiсть. Не дивлячись на всю ?? балаганну революцiю проти щирости. Бути, вдавати, пiдроблятися, позувати, лицемiрити, всi цi чесноти нашо? втомлено? доби, якi вона так старанно штучно, незграбно наподоблювала i плекала, не були ?й властивi, вони ?й перечили, вони з нею не мирилися. I вона хотiла направду бути зi мною i можливо... Не хочу забiгати наперед. Час все виявить. У трамва? я також пригадав, що я ще фактично сьогоднi не обiдав. Йдучи до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нiчна змiна мо?? працi. Я мусiв бути готовий. Тим часом я був голодний, до грiлу "Вiкторi?" було задалеко, я пригадав собi, що на вулицi Батерст, нижче Дандесу, зараз за крамницею "Пласту", недалеко комунiстичного "Дому працi", вiдкрилася нова ?дальня "Домашнi обiди" з "дуже помiркованими цiнами", "?вропейського", а властиво укра?нського стилю. Я не по?хав до дому, а одразу, пересiвши на Батерст, по?хав на "Домашнi обiди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не знаю ?? минулого, правдоподiбно, вона правила колись за один з кращих осередкiв заможнiших мiщан, органiзованих масонiв, середнiх пiдпри?мцiв. Тепер же тут, як за домовленням, оселилися мо? невсипущi земляки, натворивши цiлий ряд рiзноманiтних установ, пiдпри?мств, церков, шкiл, органiзацiй - Православна церква св. Володимира, крамниця квiтiв "Мак", домiвка й редакцiя гетьманцiв, крамниця "Пласт", ?дальня одна, ?дальня друга, медична клiнiка одна, медична клiнiка друга, комунiстична книгарня, католицька книгарня, комунiстична домiвка, нацiоналiстична домiвка, редакцiя "Гомону Укра?ни", друкарня одна, друкарня друга. Все це i багато iншого скупчилось на цiй шановнiй, просторiй, старiй вулицi, i я почуваю себе зовсiм, як дома. Трамвай швидко завозить мене на мiсце, фактично три зупинки i я висiдаю - маленька, чистенька, чепурненька ?даленька, кiлька столикiв, кiлька гостей i мiж ними бачу... I що це справдi за мана... iнженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулицi Пiша. - А! Павло Iванович! Добрий вечiр! Присiдайте! - заговорив вiн на мо? привiтання. Був дуже чемний, радiсний, гомiнкий, беру бiля нього мiсце, пiдходить кельнер, замовляю борщ i вареники. - I як це ви сьогоднi зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волi?те "Вiкторiю", - говорив вiн далi тим самим бадьорим тоном. - Просто тому, що ближче. Спiшу на роботу, - вiдповiв я. - Робота. Павле Iвановичу. Знаю, що ви прекрасний механiк, ви працювали на корабельнi, а тепер чомусь взялися за чоколяд, - продовжував Трухлий. - Пришилося, - кажу виминально. - Чи не хотiли б змiнити заняття ? На щось краще ? По фаху? Марну?ться така сила, - казав вiн далi. - Розумi?ться, хотiв би, але як? - вiдповiдав я. - ? багато можливостей... Змiнити i все... Можна б знайти протекцiю, якесь добре, прибуткове мiсце, от хоч би на корабельню. - Де тут корабельня? - Не конечно тут. В Монтреалi, Квебеку, Галiфаксi. Мiж iншим, я маю деякi знайомства... В Оттавi. Можна б влаштуватись. Все таки набути добру квалiфiкацiю, доброго фаху... Коли б навiть повернутися до дому... - Повернутися? - запитав я здивовано. - Можливе i це. Як не кажiть, а... Не кажу, що нам тут погано, але все таки дома ? дома. Кельнер принiс мiй "обiд", я почав ?сти, Трухлий розгорнув фiлософiю повороту, я слухав, мовчав, не перечив. - Все таки, де людина родиться - там ?? мiсце, яке б воно не було, - закiнчив вiн свою мову. - ?дине, чи ми зна?мо, де ми родились, - спокiйно вiдповiдав я. Нас вигнано з нашого мiсця ще дiтьми, батька заслано, мати померла з голоду. Чи таке мiсце можна вважати сво?м? - Пам'ятаймо, що це була революцiя, - казав Трухлий з ноткою виправдання. - А чи вона вже скiнчилась? - вiдповiдав я. - Але напевно скiнчиться. - За двi-три генерацi?. А чи нам тут погано? Навiть на сво?й чоколяднi я дiстаю чотири рази бiльше, нiж там на корабельнi, - казав я спокiйно. - Не все мiряють долярами, - вiдповiдав Трухлий. - Погоджуюсь. ? вартостi моральнi, наприклад, свобода, справедливiсть. Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулицi Батерст, бiльше чусмо нашу рiдну мову, як у Ки?вi на бульварi Шевченка. Це також вартiсть. - Не все в мовi. - Також погоджуюсь, але iншi не так думають. Мого батька фактично за мову й заслали. Що вiн хотiв у рiдному Харковi бiльше чути рiдно? мови... Але цього не хотiли iншi. Чому? I мого батька послали за це на Сибiр. - Але, наприклад, у нас у Вiнницi, як я працював на цукроварному заводi, нам нiхто не боронив укра?нсько? мови. - Але ви напевно нею мало розмовляли, як що розмовляли взагалi. I напевно знали чому. I без заборони. I напевно мiж вами були такi, якi