Улас Самчук. На тведiй землi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ We measure history by its catastrophies, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy - who can describe them? Hugh MacLENNAN I Коли я наважився на цю карколомну авантюру - набути власний будинок iз шости кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот долярiв, маючи на контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу сiмсот готiвкою - менi здавалося, що я наважився, як не на справжн? самогубство, то в кожному разi на якусь довiчну каторгу, з яко? не було вороття. Це коштувало менi не тiльки багато долярiв, але ще бiльше безсонних но-чей,нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне - що пiсля довгого одiсейного блукання по широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi на тверду землю великого, спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до якого я не мав доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений! Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто i ось я вперше за всi сво? тридцять вiсiм рокiв життя, зробився власником пречудного кусника нашо? плянети, тридцять два фути широкого, сто вiсiм довгого, пiд кокетливим горбиком звивисто? вулицi Глен, де пишався в захiдньому сонцi, на два поверхи, "мiй дiм - моя фортеця", з верандою колонiяльного стилю, до яко? вiд хiдника вело тридцять дво? че дуже надiйних, бетонових схiдцiв. Напочатку цей дiм i ця фортеця уявляли собою лишень мiстерiйне занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно "огдену", зi стелями, розписаними примарними розводами, якi понуро, кожно? хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим рiзнилися вiд звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати, замiсть варити ?жу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови. Агент продажу реальностей новозасновано?, але вже вiдомо? агенцi? "Снилик i Ко", з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось подiбне для мене вичарувати, виконав сво? завдання зразково i тим самим заощадив менi принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою. Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутн? його так величати), робив цiлковито вдовольняюче враження, мiстився в непоганiй частинi мiста, поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазi? в топографi?, два, спереду i ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на взгiр'? за межею, справжнi джунглi фльори i фавни, де крiм дубiв, берез, сосон та iншо? рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих ракунiв, якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих, кокетливих скунксiв, якi тероризували йоркширських пуделiв i цiлi згра? сiрих та бурих вивiрок, якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та ?дальнях. Пернате населення цього строкатого царства, було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяженi, невтомнi ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни, як фурiя налiтали зграями расовi iмперiялiсти i агресори темно-бурi шпаки, мiж галуззям молитовне перегукувались, у сво?х пишних червоних сутанах, педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiщо скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж якими особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi, час вiд часу, блискавично з'являлися, обцiловували кожану квiтку i так само блискавично зникали. А коли додати, що в зарослому кленовим га?м, давноневживаному гаражi сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд мо?м столiтнiм дубом за хатою незалежно i гордо росли червонi з бiлими крапками мухомори i височiла темно-бура пiрамiда муравлища - картина буде завершена. Бракувало хiба iндiян-сиуксiв, якi б вийшли з пралiсу сусiда Фiцджеральда, отаборилися на мо?му травнику, розложили багаття i пiд звуки там-таму почали танцювати сво? загрозливi гугi-бугi. Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб'?кта, особливо коли западала нiч i з-за побито? громами сосни на пригiрку висувався щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв, якi нагадували дикий захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера i гавкання куйотiв. I подобався менi не лишень кра?вид, настрiй, довкiлля, а також весь, його величнiсть, дiм, бо ж це значило не тiльки "дах над головою", не тiльки "домашн? огнище", а також копальню золота, бо ж мiж мо?ми генеральними операцiйними плянами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житлово? площi вiддаю в комiрне, що за мо?ми математичними обрахунками мусiло покрити всi мо? будинковi витрати, включно з податком мiсько? управи. Пiсля цього, я мав би жити на плянетi, як спадко?мний паразит, зовсiм задурно, у просторi двох кiмнат з трьома вiкнами i рiзними вигодами, гiдними будьяко? капiталiстично? акули. Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище i славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту i крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим стихiям просякати до верхнiх кiмнат i росписувати по ?х стелях фрески гiднi фантазi? помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив перший дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до деяко? мiри нагадував Нiягару. Не маючи нiякого досвiду з нiякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося, що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi, красуються собi мiж небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклу?ться ними сам Господь Бог, а ?х власники роскошують собi пiд ?х благодатним покровом i покурюють люльку з "огденом". Щойно аж тепер i на власнi очi, я побачив i я переконався, що це соцiяльно - фiлософське питання вигляда? аж не так iдилiйно. Стiни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею, обступили мене зо всiх бокiв, "як та чорна хмара", не давали пiльги нi вдень, нi вночi, вимагали ремонту, не зважаючи на сумний факт, що мо? конто в "Роял-Кенедi?н" безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося, як надолужити його мо?м власним кривавим потом. О, той дах i тi ринви! I хто ?х таких вигадав? Першим мо?м природним вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю морочливу проблему у ?х досвiдченi руки. I дуже до речi, на це навинувся один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим дiлом займався. Я, розумi?ться, представив йому весь мiй клопiт, вiн уважно досвiдченим оком позирнув на дах, кiлькакратно обiйшов весь будинок, вiдходив на вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумi?ться, слiдкував за кожним його магiчним рухом, мо? серце, розумi?ться, боляче завмирало i майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом чародiя, вирiк сво? остаточне рiшення: причина злочинного дiяння мо?х ринв та?ться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв iнча на правий бiк.. Така прецизна докладнiсть цi?? експертизи викликала у мене зрозумiлу пошану до ?? майстра, а разом з цим спричинила наглу панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадiйна тандита, пiзiйська вежа, кандидат на ру?ну, i що втиснули менi його несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся я одного разу пiд його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i обвалив на себе склад череп'яних горшкiв. Я обережно висловив сво? сумнiви експертовi, на що вiн, з авторитетним виглядом, мене потiшив, що для песимiзму нема причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки рокiв, вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залиша?ться - дати новi ринви i пiднести правий бiк на пiв цаля вище. - А скiльки б це коштувало? - поквапився я запитати. - О... - казав той, розтягаючи кожне слово, - коли брати дiло поважно i зробити, як слiд... О! Сто двадцять... ... долярiв? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк. Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в мо?й кишенi... Словом - звiдки вiзьму сто двадцять долярiв на такi другоряднi, тридцять рокiв задавненi справи i коли та вода свобiдно лилася стiльки часу - хай лл?ться далi, не буду ?й перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним намiром не турбувати його бiльше. Одначе тi триклятi ринви отру?ли весь мiй спокiй особливо, коли я вертався з нiчно? змiни i мусiв хоч трохи заснути; чортовi ринви, без огляду на втому, зривали мiй сон i хоч-нехоч я мусiв ними бiльше цiкавитись, нiж небезпекою атомово? бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду... Знизу, розумi?ться, не багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило - як - не - як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того - щоб я порадив, коли б вилiз наверх? Коли треба все мiняти, пiдносити на пiв цаля - вагання оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все таки зарискував , а що не мав драбини (голота хитра на вигадки) я використав вiкно убиральнi, яке дуже доречно виходило на дах сусiда, звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд. Вiдповiдно причепурившись, озбро?вшись генеральним знаряддям, молотком i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком крiзь вузьке вiкно, подрапав до крови носа, викарабався на сусiдський гарячий, як сковорода, дах i мо? злочиннi каналi? ринви опинилися перед самим мо?м носом у всiй сво?й первобутнiй подобi. I що я побачив? Мо? ринви по вiнця заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени i можливо навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув сво? страхи, перелiз на свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги i пiсля цього почувався далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi, який вiднайшов початок рiки Конго. Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мо? ринви давно обiрвали будьякi дiловi стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно забита всiляким добром, включно до якогось дитячого черевика i залишкiв мертвого птаха. Вимагалося негайно? операцi? i я мусiв ?? негайно виконати. I я без надуми взявся за дiло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на мо? радiсне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, нiби ви одного соняшного ранку вiдчинили клiтку i випустили зграю ув'язнених птахiв. За кiлька хвилин мо? обездоленi ринви пишалися чистотою, мо? руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердiй землi, був годрий, нiби еспанський матадор, який перемiг найсильнiшого бика. А коли прийшов черговий дощ, я з при?мнiстю ствердив, що вода з мого даху захоплено стiкала законними дорогами, не зраджуючи нiяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що вислiди експерта з Ошави були звичайним наклепом. Пiсля цього я внадився на той дах, нiби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно полював за кожною пiдозрiлою щiлинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звiльнилася вiд втручання стихiй i зовсiм висохла. Перша рiшальна i безперечна пepeмoгa була за мною. Але далеко не остання. Усi мо? п'ять кiмнат, убиральня, кухня, пивниця i навiть сходи вимагали допомоги. I то негайно?, бо ж вiд цього невмолимо залежав успiх усiх мо?х господарських затiй. Час не стояв на мiсцi, вiдсотки невблагано росли i по хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi чоколяди "Равнтрi"; я мусiв негайно поробити всi можливi заходи, щоб уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально призначенi в жертву боговi наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш тодi, коли там все заблищить i зася? всiма барвами веселки. Годi справдi вгадати, хто були тi суворi аскети, якi призвели це затишне примiщення до такого консеквент ного сюрреалiзму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно i порожньо, нiчого не вказувало на присутнiсть будь яких мешканцiв цього простору, iсторiя про це також мовчала, а деякi залишки археологi? у виглядi черепкiв вазонiв та деякi уривки i?роглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це були нащадки суворих предкiв, напевно з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка "Скол"-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгi?на. Деякi натяки на вияснення ситуацi? вносили, як сказано, залишки древнiх написiв, ось як "Джюлi?т" зi серцем пробитим стрiлою, накресленi крейдою зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж "Дейвiд" з таким же серцем i такою ж стрiлою видряпанi на цеглi веранди. Таких сердець i таких стрiл, переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше i це могло створювати легенди про лицарiв закованих у панцерi, про закоханих красунь у замкових вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах. I можливо мо? втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щiтками, шкарабульцями, фарбами i як тiльки приходив з роботи, чи ввечерi, пiсля денно? змiни, а чи рано, пiсля нiчно?, (мо? змiни мiнялися що три тижнi), я одразу наряджався у одяг жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася. Було лiто, термометр показував переважно понад 80 Фаренгайта, безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробрiший iз зулусiв не мав краще розписаного, нiж мо?, лиця, паркети були встеленi "Дейлi Старами", заставленi бляшанками "Старляк Пейнтiв", нi одна з мо?х поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз ? той самий дендi, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм. Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння, весь мiй нижнiй поверх i частина верхнього, направду сяяла чистотою аптечно? склянки, кухня нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахiвцi це знають), ?дальня сяяла барвами оливкiв, гол оздобився шпалерами пiд стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами "саншайн 54". Не рушенi зiсталися мо? власнi поко? - господар може зачекати, але поза тим не забуто нiчого. Все довкруги блищало, радiло, смiялося. Залишалося - заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей - вимоги, як бачите суворi, але наш модерний, рафiнований час не визна? сентиментiв, вiн важить вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нiкотину, у яко? почуття й спiвчуття заступленi примхами, димом i алькоголем. Не переконаний, чи це справдi так, любимо перебiльшення, але якась частина цi?? фiлософi? можливо виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося, що вiд певного часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй мо? нерви i його цегла, починали жити самостiйним ритмом i творити якiсь сво?рiднi токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною i не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошу?ться добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла б вростати у твердiнь ново? землi на новiй плянетi.. I нарештi "фiнiс коронат опус" - драма вiдогралася, завiса спада?, перший роздiл мо?? патетично? сонати закiнчився iдiлiйним фiнале. II Якийсь, зда?ться, китайський мудрець, мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок - мудрiсть очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний цар Давид, додав до цього, що "шляхи тво?, Господи, неiсходимi i мудрiсть твоя незбагнута". Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шука?мо свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на, вас у актах адвоката Гуменного. На цьому мiсцi сто?ть невелика споруда з дверима i вiкнами. У нiй ви ма?те право сидiти, спати, ?сти, читати газету i мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи зо всiх континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважа?те сво?м. Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота на спiлку з мамою в iмперi? дитячо? уяви. Пiзнiше, захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. I однаково чи це були древнi та?мничi замки, незбагнутi пiрамiди, роскiшнi палацi, а чи просто стрункi теперiшнi мешканевi i не мешканевi споруди, якими обросла, як губками, цiла плянета. В зарисах будови та?ться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м'зiв, це нарештi фiлософiя безконечно видозмiнного пульсування та?мничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипа?мо до тiла плянети, вгриза?мося в ?? твердiнь, обклада?мось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом вироста? в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага. У мо?й уявi всi матерiяльнi споруди, чи були спорудами людей на землi, чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах, чи звiрят пiд землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту. Я жив у однiй системi пробiркового життя, у якiй людинi засадничо вiдiбрано право дому. Цю привiлегiю iнтимного, особистого, радiсного будування дитини, людини, комахи, птаха присво?ла собi збiрна, обезличена кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i бетон, а мешкання у "житлову" i звузила його до кiмнати, пiв кiмнати, а чи просто мiсце на лiгво. Мiльйони майстрiв будiвництва опинилися поза межею будування, прикованнi на все життя до холодно?, безоб-лично? доктрини. До цих мiльйонiв належав також i я. Будова для мене була мрi?ю, я нiколи не жив у помешканнi, я нiколи не сягав поза одну кiмнату, я тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини. I, зда?ться, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За певну кiлькiсть рокiв, я звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною законом Божим i людським, мiсця. Я витисну свою форму, засную родинну сiтку i дам нащадкiв. А тим часом, пiсля початкових крокiв мо?? блискучо? комерцiйно? операцi?, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав до секти "дi - пi", насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботанiки зна?мо, що такi рослили вимагають часу i уваги, щоб пустити корiння в новий грунт i почати нове органiчне зростання. Я був втомлений, розумi?ться... Ще не встиг висохнути пiт попереднiх тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На мене напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з яких намагався як найскорiше вибратись. I прикметна властивiсть: чим бiльше витрачалось на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але мене це бавило, я вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж та?лась нова несподiванка. Я займав двi кiмнати - передня з двома широкими вiкнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простiр i задня, звернена вiкном на травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. I, розумi?ться, не мав нiяких меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще з Еворпи, валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових "кер - пакетiв", i складалася з кiлькох одягiв, пари плащiв, кiлька тузинiв бiлизни i всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг мiшеневого видання i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс. Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку, де крiм мене мешкало iнших шiстнадцять душ, мо? теперiшн? житло справляло враження, нiби я вирвався з Шангаю на широкi прерi? Саскачевану. Я мав стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за стола правила скринька вiд мила "Люкс", у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще одна подiбна меблева споруда "санкiст", на якiй знайшла примiщення електрична, портабельна плитка на два пальники. Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на пiдлозi i прикритий унiверсальним накривалом вiйськового походження, ще з таборiв, фабрикацi? "Меркур Вул Ко" з Фiлядельфi?. Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травникiв, рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб i всiляких наглих несподiванок. От хоч би такий клясичний приклад: нi з сього, нi з того в туалетi вiдмовилась текти вода... Сам Алах зна?, що там сталося, туалетнi механiзми не вашо? компетенцi? i ви змушенi кликати експерта. Вiн при?жджа? пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до вас з виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чару? i, вiдходячи, залиша? на п'ять долярiв i двадцять п'ять центiв рахунок. Або яканебудь одна паскудна ганчiрка, яка випадково потрапить до стiчно? рури ватеркльозету, наробить вам бiльше халепи, нiж цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води, все плава?, виклика?те пожежну сторожу, з гуком i ревом при?жджа? величезна споруда з помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i сталевих шоломах дядькiв, почина?ться ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв... I так без кiнця. Ванни, крани, електричнi втички, телефон, розваленi сходи, зарослi квiтники, спiзнений молочар, настирливий газетяр... I свiдки ?гови, якi чи не кожного дня, саме коли ви, пiсля нiчно? змiни, намiря?тесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати вiд пекла. Але питання меблiв можливо найбезогляднiше... Наприклад, валятися в кутi на старому матрацi у сво?й власнiй хатi, або ?сти на скриньцi, яка пахне милом, в наш цивiлiзований, нюклеарно - атомовий вiк, i кому це може iмпонувати... Хтось колись вiдвiда?, котрась з тих поклонниць в капелюсi з вуалькою... i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я, з великими жертвами, у одного череватого добродiя на тiй самiй вулицi Маркгам, за двадцять долярiв, роздобув антикварну, ще з перед першо? свiтово? вiйни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення. Спочатку я не знав, де ту чудову рiч поставити, дарма що всi мо? кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарештi це вирiшив, я не мiг нею вистарчально налюбуватися. Це була справдi благородна древнiсть, добре збережена, з мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так доречно заповняла порожн? мiсце пiд головною стiною i тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць i мрiяти про iцасливе майбутн?. I приблизно до цього ж часу належить ще одна подiбна подiя, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з працi, то побачив перед мо?ю верандою зовсiм доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг пояснити, як вiн сюди потрапив, нiякi мо? здогади не дали роз'яснення, але пiсля певного вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосу?ться воно мене, а тому я пiдняв стола, занiс його до передньо? кiмнати i поставив перед канапою. Не знав хто був цим благородним добродi?м, але хто б вiн не був, я був йому вдячний, бо пiсля цього засадничо я мав вже меблi сливе в повному комплектi... I в основному був вдоволений. Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалi. Мiй район, моя вулиця, мо? сусiди i взагалi цiле оточення, атмосфера, середовище, топографiя, кольори... Це лагiдна, довiрлива, упорядкована картина з привiтальних листiвок, з перевагою густо - зелених i цегляно - бронзових барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тодi цiла вулиця оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз i далi, на перехрестi вулиць, западала до стiчних отворiв. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вiкторi?, забувалося, що ми на континентi Форда й Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями i цiлими гнiздами петунiй. I все це старанно вирiзьблено, мовби на добрiй бронзовiй гравюрi, на тлi широкоплечих дубiв, якi статечно i певно, мов середньовiчнi лицарi у панцерах, заступали весь кра?вид. Розумi?ться, гострий контраст вносили численнi "форди", "даджi", "монархи", "моррiси" i iншi рiзнобарвнi, рiвноцiннi механiзми, якi протягом круглих двадцяти чотирьох годин, бiгали, або стояли здовж бетонових хiдникiв, але зогляду на округлi таблицi, що попередливо казали зараз на перехрестю - "етап", "спiд 25" - все це особливого шуму не спричиняло... Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на пальцях, за винятком хiба, коли сюди втискалася така базарна си-духа, як цистерна огрiвально? оливи, або той робот у рудiй унiформi, зi сво?ю танкеткою, який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести цей метушливий форум. I це, зда?ться, було б усе. О! Ще населення... Люди. Законно i справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всiма ?? прерогативами, людьми не була перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн ?? дiяльности i творилося враження, що це здебiльшого жiнки i переважно старшого вiку, можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця пенсистiв, iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти, давно вилетiли з цього теплого гнiзда i розлетiлися по широких просторах турбулентно? землi канадсько?... За вийнятком хiба одного симпатичного шотляндця з його не менше симпатичною, перманентно вагiтною, французькою дружиною, та ?х пречудовими, округленькими, замурзаними п'ятьома дiтьми. Нашi старшi панi дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як i звiдки вони тут з'явилися? Тi зворушливi малi сотворiння, якi кожного ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком - малi - меншi i найменшi, вiд шости до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби вони весь той день працювали на копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що ?ли, нiхто цим не цiкавився i в загальному вони нагадували тих реклямних експертiв бруду, на яких звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв. Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато при?мности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, бiлоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за сво?ми старшими друзяками i був змушений наздоганяти ?х, притримуючи сво? штанята, дуже часто наповненi чимсь таким, що спричиняло йому виразну непри?мнiсть. Зворушувала його особиста iнiцiятива i недоторкальнiсть, що запевняло йому повну незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за винятком ?х матерi, не втручався до ?х довiрочних справ. Найближчою мо?ю сусiдкою з правого боку, була елегантна, неодружена, горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого йоркширського пуделя. Вона жила зi старою, завжди хворою, бурчливою матiр'ю та молодим пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офiцiйно товариська, зайнята лиш собою i сво?ю посадою у однiй летунськiй компанi? i вийнятково не зацiкавлена сво?м зовнiшнiм господарством, особливо сво?м задвiрком, який зарiс кленовим га?м, де водилися оси i де знайшли сво? постiйне примiщення пара скунксiв. Вечорами звiдти доносились концерти котiв, а часом повiвало не зовсiм при?мним запахом. Сусiдкою злiва, була старша, солiдна панi, вдова, яка займала невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi сво?м, рокiв вiсiмнадцяти, сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п'ятнадцяти, дочкою ученицею "гай - скул". Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно - синього, не зовсiм нового, "Меркурiя", яким часто кудись ви?жджала, була помiтно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свiй невеличкий, скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть до мо?? сусiдки зправа. А ще... ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок, таких i iнших, переважно солiдних пань, напевно з цiкавим минулим, при зустрiчi з якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про погоду i розходилися кожне сво?ю дорогою. ?х напевно iнтригувала моя поява у цьому просторi, як також напевно вражала моя жорстока вимова ?х рафiновано плекано? мови. Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вiльних прогулянок, але все таки менi траплялося iнколи перекинутися кiлькома словами з мо?ми сусiдами, або навiть гарного передосiннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками, дiйти до Гай - Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж геть до самого парку. Менi iмпонувала ця широка, колись мабуть, люксусова алея висаджена старовинними дубами з ?? вичовганими, вгрузлими в землю хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки "сiтi 1911" - дати не велико? давности, але велико? мотивацi?. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо ще паслися дикi кози i таборували iндiяни. Здовж хiдникiв, на чималiй вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно i солiдно, стояли мурованi здебiльшого з цегли й переважно дво - поверховi з мезанiном та просторими критими верандами, котеджi, що сво?ю подобою виразно стверджували ?х англо - саксонське походження. З них можна було читати трагiку Шекспiра, мiстику Мiльтона, романтику Байрона, вони оповiдали понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти, наснажливi характери. Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному ?х примруженому вiкнi, десь в глибинi, пiд чорним абажуром, свiтилось та?мниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто i це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтiв. I мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з'ява, яка не залишала мене нiде й нiколи, при всiх нагодах i погодах, а особливо при таких ось лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось мо?х нервiв. Звичайно в такий час, вечiрньою, iмлистою добою, ввижалася менi Лена Глiдерс. ?? великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi очi дивилися на мене зо всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i поринав у блаженну нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з мене найхимернiшу подобу рабсько? креатури. В мо?х вухах звучала ?? картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим. Один тiльки раз ми пройшлися були цi?ю але?ю, десь також пiд осiнь, перед ?? ви?здом до Монтреалу i ця наша прогулянка, робила менi це мiсце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осiннiй кремово? барви плащик, бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки i на кожному кроцi фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами. Останнiй ?? лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле, я вийшла замiж", з невiдмiнним додатком "нiколи - нiколи не забуваюча". Розумi?ться, що це за того лiкаря шведа, про якого iнодi згадувала i з яким, минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку, жила в готелi Асторiя i писала менi ту саму листiвку з Iмперським будинком при нiчному освiтленнi. "Тiшуся вашими успiхами i гратулюю" - вiдповiв я ?й телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не годився, вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем травня, а вже сьомого серпня, зi зневiри i розпачi, замiсть впитися горiлкою, я пiдписав свiй перший договiд на купiвлю мо?? першо? хати. III Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у мо?му записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений настрiй, у мо?му домi багато руху, хiдники i сходи затупанi брудом, iнженер - архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i тим самим засадничо й революцiйне змiнили мiй соцiяльний статус. З традицiйного, уродженого пролетаря - пiдна?мника, нараз стаю домовласником i наемником, порушуючи основнi засади мо?? клясово? непорочности. Годi сказати чи це по?днання було влучне - старе знайомство, задавненi клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi вза?мини. Родинна доля мо?х комiрникiв не конче iдеальна - не мали дiтей, забагато претенсiй, екзальтованi настро?, напружене шукання виходу. А разом - здiбний, порядний, iнiцiятивний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i метка, зарадна комерцiйна бухальтерка з добрим знанням англiйсько? мови. Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров'я, але так сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного - вiйна, Европа, земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi роки. Такий час i такi умови зливають людськi долi в одну долю i роблять ?х вза?мно зобов'язаними. I менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiло? гарячково? iнтермедi? була Марта. Недавно ми всi тро? ?здили на Нiягару i подорозi, у малiй, придорожнiй освiжальнi, за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато плянiв, малювала прекраснi картини майбутнього, а вже першого вечора ?х переселення, коли ще нiчого не було на сво?му мiсцi, ми вже сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися "рай-вiски" i, пiд шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до нас через вiдчинене вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися. Мали звичайно безодню дразливо - актуальних тем, ми ж ще гарячi ?вропейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi, розбитi, ми мали багато партiй, забагато рецептiв, безлiч домагань, ми ставили ?х завжди руба, не конче трималися логiки, часто губилися в суперечностях, а наша чарiвна диригентка Марта, повна свого бурхливого темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а тим самим позбавляла нас яко?будь можлйвости додати до цих рiшень також щось вiд себе. Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку i наше вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за винними i не бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашiй кровi, на що Марта сардонiчне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно, що вина поза нами, у наших ворогах, в iдеологiях, бiльшовизмi, москалях. Цитуючи Досто?вського, якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався доказати, що подiбнi явища лежать в натурi буття i щоб ?х розумiти треба розумiти ?х природу, на що Марта вибухала, що Досто?вський москаль, дурень, епiлептик, загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумi?. В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему наших визвольних полiтичних партiй, угруповань, середовищ, цiлого визвольного руху, емiгрантсько? ?дности, мельникiвцiв, схiднякiв, захiднякiв, католикiв, православних i за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй. А також вона була дуже добре обзнайомлена з мо?ми приватними справами i особливо ?? бентежили мо? стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як вона про це довiдувалась - ?? патент, вона його нiкому не зраджувала, але при першiй нагодi, вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему i дуже прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала: - Чи зна?те хто вона? - При чому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидiв збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрiстаним комiром, спокiйно, iронiчно посмiхався. Я, звичайно, не знав що сказати, не бажав це питання розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну вiдповiдь: - Вона сов?тська шпигунка! - Звiдки ви це так упевнено зна?те? - питав я дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв. - Я це знаю! - казала вона рiшуче, при чому ?? пристраст-нi пивнi очi дивилися на мене гостро й виразно. Я замовкав ще бiльше i ця демонстративна мовчанка зривала ?? ще виразнiше. Вона накидалась на свою жертву, нiби та стояла перед нею: - Розумi?тсья! Ви не вiрите. I як повiрити... Можете не вiрити... Але я знаю i не одна я. Всi знають... Вона хоче вас звабити, знищити, вона ма? завдання... - Яке там завдання, - не витримував я. - Вас знищити! - повторяла Марта. - Для чого знищити? - щиро дивувався я. - На?вний. Дитинка. Вiн не зна?. О, бiдний, бiдний! Ну, а скажiть, - намагалась вона вложити у сво? слова цiлi тонни сарказму, - як ви почува?тесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася мiсiя? А що, не легко забува?ться, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивнi iстоти, ?м лиш зовнiшнiсть... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком - о, так! Вигляд у не? - що й казати. Артистка. Але що вона до само? глибини душi зiпсута, запродана... - Ви не ма?те права цього казати! - перебив я ?й. - Але ж, Марто! - озвався також Михайло. - Бо менi це болить! - не здавалась вона. - Павло не звичайна людина. Вiн холостяк. Вiн заангажований громадське. Йому це шкодить. Про це говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають... Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу. - Дорога панi Марто, - казав я, щоб закiнчити мову. Такi явища не мають пояснень. - Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю. - Але я не розумiю, - казав я. - Бо ви заслiпленi. I я з вами не погоджуюсь. - Ма?те на це право. - Вда?те на?вного. Не бачите, не чу?те. - Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять? Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент. Це помагало ?й не давати вiдповiдей, а разом перешкоджало думати взагалi. ?? заливало почуття, вона плавала у цiй стихi? без вiтрила i без керми i не було вигляду на якубудь змiну положення. Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде, лишень не думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку, але шкода - похiд початий, повороту нема, мусимо йти далi. ?дине, що лишалося - змiнити мiй статус парубка i в цьому шукати рятунку. Бо ж треба, либонь, розумiти, що становище парубка у певнiй стадi? його розквiту, вийнятково дразливе, його мiстерiйне - притягальна флю?дальнiсть може стати загрозою нормального курсу навiгацi? навiть дуже цнотливих аргонавток, а стiни, за якими вiн перебува? можуть перевтiлитись у стiни зачарованого замку i стати мрiйливою привабою не лишень дiвчат i дiвчаток, але й не в меншiй мiрi - жонам, жiнкам i жiночкам з досить загрозливою перевагою цих останнiх. За парубком звичайно полюють, намагаються залучити в тенета, обернути його в знаряддя одруження... Ро? завжди вишукано - модних спiдниць, галере? нiг, плечей, прикрашенi i неприкрашен! смiшки, обiцяючi погляди, сконцентрованi атаки терору i облави. У природi явищ не iсну? бiльш досконалого по?днання хижацтва, естетики й насолоди, як в одному примiрниковi вродливо? жiнки, коли вона викону? свою мiсiю лiквiдацi? парубоцтва. Тим бiльше, коли надходить мелянхолiйно - отруйлива осiнь з ?? запоморочливою анархi?ю сентиментiв поржавiлого листя i партизанське - пiдступних ночей. Хто може встояти перед таким Бродвеем нахабства i драпiжних законiв цi?? тиранi?. Саме така осiнь наближалася, все отямлювалось пiсля лiтнього запаморочення, магазини звiльнялись вiд позiхальних "розпродажiв", вулицi запихалися автами, Йорки танцями, "Александри" оплесками, Одеони фiльмами. I безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неоново? реклями. О, тi з'?зди, конвенцi?, конференцi?, всi тi сходини, зустрiчi, засiдання! I торнада балiв, i повенi твiста, i громи весiльних алилу?в. Кожного ранку ваша поштова скринька запихалася закликами, запрошеннями, зразками пральних порошкiв i - праця-не-праця - ви не вилазили з вечiрнього одягу, прощалися з вiдпочинком, а ?хали, спiшили, засiдали, танцювали. Але цi?? епохально? осени, я можливо знайшов вихiд. Я ж маю, вибачте, власний берлiг, як хитрий лис, я замiв за собою слiди, я почуваюся ображеним, я напо?ний гiркотою цикути, я нарештi зрiкся свiтських спокус. Я намiрився затверднути в певнiй формi, набути свiдоцтво одруження, зайнятися збiльшенням населення кра?ни i помноження ?? податкiв. До цього суворо вимiряного клiмату мого серця, був не менш суворо допасований мiй господарський бюджет. Вiн був безоглядно пiдпорядкований диктатурi конечностей, кожний цент мав точно визначене мiсце, нiякого лiбералiзму не допускалося. I ?диного, чого я не мiг перемогти, це спокуса музики. Я люблю цей солодкий гомiн, як iспанець бiй бикiв, а тому, не дивлячись на всi мо? анахоретськi затi?, я не мiг зректися настирливо? думки набути власний радiо - апарат. I не тiльки взагалi набути, а набути добрий, найкращий без огляду на його цiну. Така ось бачите категорична наглiсть, i в цьому напрямку я почав негайну акцiю. Я вичитав в "Телеграм"-i, що фiрма "Юроп Редiо Саплай", при вулицi Бей, мабуть збанкрутована, робить випродаж радiо апаратiв марки "Фiлiпс", яку я знав ще з Европи i мав до не? довiр'я, за дуже провокуюче зниженими цiнами. При найближчiй нагодi ?ду на вулицю Бей, находжу потрiбну фiрму, оглядаю апарати, вони менi справдi подобались, ?х цiни справдi доступнi, але керуючись вiдомою iстиною - сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж, вирiшаю оглянути також i iншi цього роду об'?кти, щоб мати повнiше уявлення про дiйсну суть справи. I випадково, при вулицi Батерст, недалеко схрещення Дандес, натрапляю на невеличку, мабуть, нововiдкриту крамничку з симфонiчною назвою "Батерст Редiо енд Телевiжен ЛТД", деякi зовнiшнi ознаки яко? дискретно вказували, що ?? власником мiг бути хтось з мо?х новоприбулих ланцiв. Я не помилився. ?? власником був не лишень новоприбулий, але й мiй земляк i навiть знайомий, дуже симпатичний рудоголовий добродiй на прiзвище Коваленко, з яким ми iнколи зустрiчалися, який мав не тiльки цю мiнiятюрну торгiвлю найблагороднiшими винаходами електронне - музично? технiки, а також майстерню для ?х направи. Ми дуже радо привiталися, а до того, коли вiн довiдався, що я не прийшов збирати на нiяку благородну цiль пожертви, а лишень купити один з його дорогоцiнних апаратiв, ми стали цiлком друзями. Великого вибору не було. Не дивлячись на виключно музичну вивiску, на складi значилось: два холодильники "Леонард", три газовi печi "Полей", двi електричнi печi "Дженерал електрик" i один ?диний радiо - апарат якраз тi?? марки "Фiлiпса", який провокативно займав центральне мiсце головно? вiтрини i належав до "духозапираючо? краси стилю, довiрливого достосування до кожно? хатньо? обстановки, з надзвичайно багатою гамою звуко - тонiв", як говорилося в газетнiй реклямi. Що ж до апаратiв телевiзi?, то ?х покищо не було, але завжди можна було набути в iншому мiсцi за посередництвом мого благородного земляка. Я заявив, що керуючись гаслом "свiй до свого по сво?", я маю добрий намiр позбавити його цього одинокого "Фiлiпса", якщо вiн матиме не менше добрий намiр... I показав йому випродажнi цiни "Юроп редiо"... На що мiй земляк вiдповiв, що це цiни дефiцитнi, можливо та фiрма набула свiй товар з якогось погорiлого складу, що його апарат значно дорожчий, але... в кожному разi, не бажаючи випустити з голими руками свого "першого клi?нта", вiн погоджу?ться "нiчого не заробити" i вже завтра доставити товар до мого дому. А був це великий, з патефоном на три скалi, з короткими хвилями суперсонiк, яким я можу слухати навiть Европу. Це була грандiозна комерцiйна трансакцiя, яка так успiшно започаткувала стабiлiзацiю мого домашнього устаткування предметами першорядно? вартости. Не всi можливо вiдповiдно мене зрозумiють, але бува? i так, коли вартостi треба розумiти релятивне з рiзних точок погляду, а один мудрець до цього додав, що за новою математикою, 2 i 2 може творити 22. Зрозумiло, що нова математика дуже пасу? для iнтерпретацi? ново? економiки. Для мене ця заплутана фiлософська фраза аж надто зрозумiла i проста. Як було домовлено, вже другого дня, мiй новонабутий суперсонiк стояв у мо?й головнiй кiмнатi на почесному мiсцi, вiд чого ця кiмната засяяла радiстю i помолодшала принаймнi на два десятки рокiв, а увечорi того ж дня, вона вже була по вiнця заповнена симфонiчною оркестром мiста Ню Иорку пiд диригентурою самого Артура Тосканiнi, яка з такою прецизнiстю виконувала мою улюблену "Недокiнчену симфонiю", що менi дослiвно розтавало в грудях серце i при тому я не мiг вистарчально надякуватись тим добрим первомайс-трам, якi змайстрували таку просту на вигляд скриньку, яка уможливлю? менi ловити з повiтря не тiльки кисень i водень, а також Шуберта. Мартi моя музикальна пригода, розумi?ться, не подобалась, я мiг купити щось таке за двадцять долярiв i слухати ту саму музику, по друге, коли йдеться про справжн? мистецтво, вона не визна? виконання "мертвого апарату", а волi? "живу музику" пiянiна чи скрипки, виконану "живою людиною". Я одразу з нею погодився, лишень обережно зазначив, що не кожному дано можливiсть володiти цим мистецтвом i що я, наприклад, позбавлений цього дару взагалi. Вона не годилася. Якщо вже ви любите музику, - казала вона, - якщо ви ма?те слух - можете також грати. - "Само грати", - казав я, - ще не вистарча?, треба "могти грати" i "вмiти грати". Iнакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волiю радiо - апарат i найкраще виконання. Не дивлячись на цi нашi гострi розбiжностi, Марта все таки запрошу? мене на вечерю. Не можу вiдмовитись, це значило б легковаження гостинности. За вечерею переходимо на "модерне мистецтво", якого вона також не визна?. На ?? думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста. Я хотiв було щось заперечити, але пригадав, що ?? вiдношення до модерного мистецтва ма? деякий зв'язок з Леною, тому залишив цю проблему. Марта деякий час провокувала мене; - Ну... Розумi?ться. Ви напевно лишень за модерне, - казала вона з ноткою кпинiв. - А як вам подоба?ться Рубенс? - вiдхиляв я мову в iнший бiк. - Рубенса я розумiю, - вiдповiдала вона. - Але його сучасники не конче розумiли, - вiдповiдав я. - Як можна не розумiти Рубенса. Там все ясно, - казала вона. - Нашi нащадки те саме казатимуть про Кокошку, - вiдповiдав я. Останн? прiзвище не справило на Марту нiякого враження, вона напевно його не чула i це помогло нам вiдчепитися вiд модерного мистецтва. Я мав необережнiсть зазначити, що суперечки не конче найкращий засiб для плекання добрих мiж людьми стосункiв, на що моя гаряча опонентка виголосила цiлу промову на захист суперечок. - Я з вами не погоджуюсь! Я з вами рiшуче не погоджуюсь! - патетично казала Марта. В суперечках огострюються погляди, родяться новi думки, постають iде?. - Для цього iсну? дискусiя, - обережно перечив я. - А яка рiзниця? Це лиш питання темпераментiв, - вибухала Марта. - Дуже iстотна рiзниця. Суперечки не так виявляють думки, як спричиняють конфлiкти, а дискусiя навпаки... - казав я тим же самим стриманим тоном. - Життя це i ? конфлiкти, - казала Марта. - Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоцiль, а засiб до цiлi, - не здавався я. - А що по вашому любов? - тоном прокуратора питала Марта. - Вимага?ться точнiшого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До добро? печенi? - легковажно казав я. - Ви добре зна?те, що я маю на увазi, - нетерпеливилася Марта. - О! Розумiю! Розумiю! Кохання, ревнощi, зрада! Нiж в серце. Це вже конфлiкт. Але ? ще й iнший варiянт цi?? штуки: Адонiси, гармонiя сердець, пастушка, сопiлки, соловейки... I соловейко щебетав, нiмiли квiти опiвночi, коли весною серед ночi, тво? я очi цiлував... - Але це вже не конче конфлiкт, - казав я. - Не маю на увазi цi?? солодко? патоки, - гарячкувала Марта. - Так i кажiть. Вогонь. Вулканнi вибухи. Без сумнiву i це любов. Любов коси до каменя. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годi сказати, де любов, де нелюбов, можливо ненависть хоч би й з любови. Iнодi це патологiчне. Вам це iмпону?? - питав я поблажливо. - А що iмпону? вам ? - питала вона рiзко. - Не можу окреслити точно. В кожному разi не самий конфлiкт, а й гармонiя. Вимоги серця, крови, гормонiв. Можливо також мрiя... Туга. Також романтика. Навiть спорiдненiсть душ. А в молодостi, це солодкий чад серця... Зрештою, це знанi речi, чи варто повторятися, - казав я переконливо. - Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонiв, - не здавалася Марта. - Так каже медицина. I я ?й вiрю. ? ще й закон розмноження, - казав я зверхницьким тоном. - А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки вда?те, - робила сво? висновки Марта i ?? намiри були виразнi. За ?? бажанням я мусiв бути зовсiм iншим - покiрним; слухняним, пiддайним, романтичним, геро?чним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило, i разом iнтригувало. - А як ви дума?те? - питав я на ?? питання. - Думаю... Що ви... вда?те. Ви не такий, - казала вона. - Цiкаво, який, - казав я далi. - Ви... Можете бути гарним... I добрим... Але ви не хочете. I я знаю чому. Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, ?? це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумi?ться, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, дверi ?? спальнi проти мо?х дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не тiльки ?? чув, я ?? бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а до того легкi кроки, шелест халату, запахи парфюмiв. Михайло мав працю за мiстом, вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно. Трохи згодом, цi нашi раннi збирання прибрали виразу та?мно? гри двох невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав сво? значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я виразно вiдчував присутнiсть iншо? сили, яка тиснула на мене зо всiх бокiв i гамувала свободу всiх мо?х рухiв. А одного разу, чомусь, несподiвано до мо?х дверей застукано. Моя постiль була розбита, моя пiжама розхрiстана, на електричнiй плитцi варилась кава, а Марта не чекаючи вiдповiдi, у сво?му пишному, жовтому халатi, стояла у дверях i командувала: - Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снiдати у нас. - Але ж... Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, - навмисне намагався я бути нечемним. - Мiй друже! Там у кухнi чека? снiданок! - i вона вiдiйшла униз по сходах. I що за терор? Що менi залишилося? Гасити плитку, натягати одяг i квапитись вниз. - Ви не конче мусите одягатися, як на баль, - казала Марта. Ми дома. I не будьте дурним. Я готую собi - чому б не одна особа бiльше. I взагалi - чому ви це берете так формально? Сiдайте. Я вже поснiдала, - i вона вийшла до друго? кiмнати. Я з цим не годився, я нiяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна iстота, яка не зна?, як на це реагувати. - Як по вашому сьогоднi погода? - питала з друго? кiмнати Марта. - Думаю, що гаразд. Шiстдесят п'ять, казало радiо, - вiдповiдаю, за?даючи я?чню з ковбасою. - Я вчора змокла, - казала Марта. Слiдував дiялог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному нарядi - бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi уста i чорний, легкий, солом'яний капелюшок. - Допобачення, - казала вона. Не сумуйте. - Правдоподiбно не буде часу, - вiдповiв я. Вона кивала на мене пальчиками в бiлiй рукавичцi, кокетливо посмiхалася, вiдчиняла дверi, у дверях ще раз кивала пальчиками i вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися на майбутн?, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасi зi Сi-Бi-Сi розважав мене розмовами, музичними вставками, iнформацiями про час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися згра? горобцiв, я кидав ?м кришки хлiба, метушня збiльшувалась, я посмiхався, надягав макинтош i виходив. Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i дiвчат, якi течуть довгою течi?ю в напрямку заходу, де там далi на пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних будiвель, на хiдниках вже повно листя кленiв, в обох напрямках обережно про?жджають авта i на розi, бiля напису "стап" пусту? гурток найменших школярiв, що очiкують на шкiльний автобус. Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю влiво, йду здеформованим хiдником, на яко-кому завжди пiсля дощу стоять калюжi води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку i вулицi Блур, намагаюся як найскорiше зловити зелене свiтло, переходжу динамiчно-рухливу вулицю i бiля станцi? бензини "Саноко", пiд величезною реклямою Домiнiяльного банку, чекаю на трамвай. Набира?ться багато людей, згори надходить великий, червоний з бiлими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повiльно й обережно втискаються до його нутра, а в серединi тiсно й невигiдно, трамвай руша?, тягнеться поволi здовж парку, пересiка? перехрестя Гай-Парк авеню, пару разiв зупиня?ться... На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому часi вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг, де маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамiнно? важности, направляюсь вужчими сходами вниз до сво?х машин, де завжди несе сильним запахом спалено? оливи, знаходжу свою залiзну шафку з одягами, передягаюся в робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю. Мо?ми клi?нтами були завжди гарячi, пiтнi колеса i вальцi машин, якi сво?ми потужними м'язами приводили в рух цiле це багатоповерхове, многолюдно, солодке царство. Мо?м завданням було пильнувати, щоб всi тi залiзнi органи цього механiзму безперебiйно дiяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника. I признатися, я любив це життя машин, мене iнспiрував ?х наснажуючий рух, ?х точнiсть наподоблю-вала професора математики при шкiльнiй таблицi, коли вiн урочисто розв'язував складну формулу кiлькох невiдомих, ?х темпо нагадувало диригента Стоковського, коли вiн диригував "Дi Цавберфл?те", ?х сила уявляла клiтку з хижими звiрями. Вони для мене не мертвi шматки мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння i друзi, як кiнь чи собака, а головне, вони були iнспiраторами мо?? настирливо? фiлософсько? концепцi? майбутнього, коли то ?х велiнням i силою земля скоротиться до розмiру футбольного м'яча, а космiчнi простори перетворяться у квiтник Адама i ?ви. По обiдi, бiля години п'ято?, приблизно тодi ж, коли появлялися мо? спiвмешканцi, я звичайно заклопотано, пригашений восьми годинами працi, приходив до дому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла вода, на кухнi сковорода. Над будинком з грюкотом пролiтали в напрямку Малтону тяжкi чотиримоторовцi, вулиця вверх i вниз гарчала автами, над широкою короною пожовтiлого клена заходило сонце. Iнколи ця картина мiняла тло, сiрiла, гасла, або загорялася, звучала кокетством i примхами. Вечерю ?в дома, переважно наспiх, по вечерi переважно в городi оберталось землю, вкладалось тераси, вмощалося скелястого квiтника для наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череватi вивiрки, по сусiдських городах з диким вереском хлопцi вели корейську вiйну. Вибухали гранати, цокотiли кулемети, по кущах грiзно мигали могутнi постатi во?нiв. IV Бояри несподiвано набули елегантного, як цигарничка, темно-синього Шевролета i вечорами заклопотано й кокетливо ви?жджали на прогулянки. Запрошували також мене i, як тiльки мене звiльняв мiй город, ми всi тро? всiдалися на передньому, сiро-срiблистому, новенькому сидженнi, Михайло напружено тримався керiвницi, Марта випростано возсiдала мiж нами, я ж виконував ролю вiрно-пiдлеглого пажа завжди готового до послуг. Михайло щойно недавно дiстав дозвiл ?зди, набирав практики, при кожному зворотi мав вигляд самогубця, Марта пiдкреслено намагалася не торкатись до мене i всi ми тро? нагадували дерев'яних фiгурок вирiзблених ескiмоським рiзбарем. Наша машина постiйно наривалася на якусь халепу, на не? скрiзь чигали пiдступнi пастки, але вона все таки вперто, як осел, продиралася крiзь усi митарства i ми переможно вiдвiдували все, що тiльки було варте уваги - парки, квiтники, побережжя озера, цiкавiшi дiльницi... А також розумi?ться, кав'ярнi, ресторани i кiна. У кав'ярнi звичайно ми з Мартою зводили бо? за кожну нiсенiтницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що блоха богопротивне, огидне сотворiння, Марта негайно починала патетично доказувати, що блоха вiнець Божого творiння i ?? естетична сила неперевершена. На фiльмi "Валентiно", коли темпераментний Антiн Декстер викону? з Еленорою Паркер свою приголомшуючу "Компарсiту", Марта до крови вп'ялася нiгтями в мою руку i мало не вмлiла. У квiтнику Едварда, вона могла зупинитися, стояти непорушне, дивитися вперед зi сльозами на очах i дуже гнiватись, коли хтось з нас вривався до ?? надхненного екстазу якимсь зауваженням. Коли ж ми пiсля того вечеряли у японському ресторанi Фулi Матцу десь на вулицi Ионг i ?ли тсакi-якi, у дуже невигiдних позах, сидячи на подушечках помосту з ногами пiд низеньким столом, ми зрiзались з. Мартою у жорстокiй суперечцi на дуже неозначену, заплутану балаканину про все i нiщо. - Вибачте, але я вас зовсiм не розумiю, - мiг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд. - Ще менше розумiю я вас, - вiдповiдала вона, а очi ?? свiтилися небезпечним огником. - Тому навiщо ми витрача?мо слова, - питав я. - Це мусiли б знати ви. Ви ж твердите, що все зна?те, - казала вона. - Я нiколи такого не твердив, - вiдповiдав я. - Як не твердили? Ви абсолютно все зна?те. Ви ж чудодiй. Перед вами нема оборони. Ви ?диний у цiлому свiтi, що пiзнав всi iстини. Чому ви, наприклад, так задоволене посмiха?тесь ? Тому, що ви цинiк! Ви нiчого не шану?те. Ви знов посмiха?тесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати - великий альтру?ст, любить дiтей, птахiв, звiрят, квiти музику, малярство. Вiй все любите. Ви лишень не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок рокiв лиша?ться неодруженою? Марта захоплювалась сво?м красномовством. Михайло сидячи на помостi, намагався закурити цигарку, (вiн чомусь недавно почав курити!), менi починали млiти ноги пiд столом. - А! Мовчите. Розумi?ться. Що можете сказати? - невгавала Марта. - Я ж вам не перечу, - казав я пiдпираючись обома руками об пiдлогу, щоб якось втримати рiвновагу. - Не перечу! - кепкувала вона. Чому ви на мене так дивитесь? - додавала по хвилинi. - Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, - казав я. - А ви ?? не любите! Ух, не любите! - казала вона. - Зна?те ж, що за правду тяжко любити, - дражнився я. - Що хочете, щоб вам казала? Комплiменти? - Те, що вам хочеться. Що мусите казати. Те з душi. А ще краще - вiд серця. - О, не вдавайте моралiста. Це вам не личить. - А що менi личить? - Ковпак блазня. Паяца. Арлекiна! - виривалось у не? майже щиро. Вона тратилась. - Ля-ля-ля! - втручався Михайло. Чи не час нам вставати. У мене вже задубiла спина. Опiсля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав Мартi пальто, нашi обличчя були червонi, Марта поглядала на мене засоромлено i разом вибачливо, я вдавав, що нiчого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусiднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи i казала навздогiн притишеним голосом: - Добранiч, паяцо! - На що я вiдповiдав: - Добранiч, Касандро! А вже внедовзi вона пропонувала ?хати кудись на танець. Куди на танець? Куди небудь. До "Панами", до "Куби". Вам iмпону? Пiвденна Америка? Бо там гарячий клiмат. Досить менi тих клiматiв, мiг сказати Михайло. Наговориться, а потiм цiлими ночами не спить. А хто винен? - могла запитати Марта. У домi два чоловiки i нiодного справжнього. Нищiвне обвинувачення, але ми його переочували. I на танець не ?хали. Тим бiльше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по можливостi рiдше зударятися з мо?ю шановною антагонiсткою... I ще тим бiльше, що вона починала помiтно мене непоко?ти, по сво?му розкладати мою iнтегральнiсть, позбавляти мене незалежности. Я бачив ?? зачасто, заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тiльки те й робили, що постiйно одне одного для чогось потребували. На кухнi, в пивницi, на городi, у ваннiй i навiть у спальнi, де завжди щось ставалося i конче вимагало нашого спiльного втручання. Я мусiв радити, де i як замовляти меблi, направляти газового пальника, помагати вiшати фiранки, вiдчиняти пляшку шампанського. Михайло поволi переставав iснувати, вiн лише при?жджав з роботи, випивав склянку холодно? з льодом води, вечеряв, скидав черевики, натягав капцi, всiдався у фотелi пiд лямпою, читав улюбленого Рабiндраната Тагора, або газету "Свобода" з Ню Джерзi i зникав зi соцiяльного обрiю родинного на весь вечiр. Зате Марта одягалася у свiй атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала сво? командне становище i чергове випробування мо?? терпеливости починалося. I признаюсь, що це дiяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось iнше. Я ще не знав, чим все це мало скiнчитися, але вiдчував виразно, що нiчим добрим. Заносилось, щось, як на бурю. До того наближався сезон балiв i в тому також наш щорiчний, невiдмiнний баль iнженерiв. Марта виразно дала зрозумiти, що цьогорiчний цей баль - ?? баль, а тому ми мусимо бути вiдповiдно приготованi. Але я мав також i сво? рiшення. Я вирiшив цього сезону вiдмовитись вiд всiх балiв без огляду на ?х походження. Марта дебошила. - Траур! Траур! Розумiю. Добре! В такому разi я йду сама! Знайду собi кавалера. Скажу, що мо? не годяться. Подума?ш, втратив такий скарб! Вона мала на увазi Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в чому справа. - I чого ти казишся? - питав вiн Марту. - А того, що ви такi... такi... - вона не знаходила вiдповiдних слiв. - I чого тобi так залежить на тому балi? - питав вiн далi. - Для тебе. Тож твiй баль! Ти ж там членом правлiння. А я твоя жiнка! - сердито вибухла Марта. - Ну, гаразд. Гаразд. Заспокiйся. По?демо. Кожний рiк ?здили... - казав добродушно Михайло. Лишень я мовчав i мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала також. А одного разу, до мо?? поштово? скриньки, разом зi всiлякими рахунками на газ, телефон i таке iнше, потрапив один конверт, у якому, на диво, я знайшов запрошення на цей баль - (новозбудований, елегантний готель Парк Плаза замiсть Роял Иорку) i до того вступний квиток вартости п'яти долярiв. I нi слова хто i чому менi це посила?. Здивування велике. Пiдозрiння падало на Марту, вона на таке здiбна, але конкретних даних нiяких i приходилось мовчати. Марта все таки гарячкове готувалася, замовила сукню, не зважаючи на протести Михайла, безконечно сидiла на телефонi, замовляла фризi?ра, накупила всiляких парфюмiв... А одного вечора, незадовго перед балем, Михайло вiд'?хав на засiдання органiзацiйно? комiсi?, а я збирався простягнутися на канапi з томиком Дюрелля, коли до мо?х дверей застукано i на мо? "прошу" увiйшла Марта у сво?му пишному домашньому халатi i прекрасних чорних, зi золотою китичкою, виступцях, якi ?й так чарiвно личили. - Чи можу я до вас? - запитала тоном, у якому вичувалось певне рiшення. - Розумi?ться! - зiрвався я на ноги i розлився чемнiстю. - Прошу ласкаво сiдати! - i вказав на канапу. Вона делiкатно, виструнчено присiла, старанно прикрила колiна полами халату, загадково посмiхнулася i рiшуче запитала: - Павле! Чому ви не хочете ?хати з нами на баль? Ви нами не вдоволенi? Михайло диву?ться. Може нам треба вибратись? - О! Нi! Я вами зовсiм вдоволений, - запевнив я ?? патетично. - То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам товариство? - Не тiльки вам. Взагалi. Я вирiшив цього року... - Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рiк? - перебила вона мене. - Просто не можу. Без пояснень. - Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила ? Щоб зробили це для мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж зна?те, що Михайло не танцю?. - Чи вам бракувало коли партнерiв? - Але я хочу з вами. - Дуже дякую, але не розумiю чому. - Зна?те, що я... вперта. - Гiдна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок его?ста. Чи цього не досить? - Ви образились. Бiдний. Вибачте. - Справа далеко не в образi. - Ну, а в чому? - Впертiсть, его?зм... Коса на камiнь. Ваше рiшення, мо? рiшення. Небажання компромiсiв. Словом, конфлiкти. - Але ж я... хочу! Я хочу! Що ви не бачите ? - Бачу. - Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула? - Нiяка жертва. - Жалоба! - I не жалоба. Просто не хочу. Маю iншi намiри. - Може збира?тесь до манастиря? - До манастиря, до пекла, до дiдька - байдуже куди, - вiдповiдав я рiшуче. - Ви дивовижно неможливий. - Ви ж це давно зна?те. - Але нiколи не думала, що ви аж такий. Вона дивилася агресивно, очi горiли гнiвом, щоки червонi. Гарна, розлючена пантерка, яка все таки викликала спiвчуття. - Але ж, панi Марто! Чи варто сердитись? - Скажiть, як не сердитись. - З ласки, милосердя, любови. - Для вас це жарт! - Який жарт? - Жарт! Не любите! Ненавидите! - Але ж панi Марто! - Не зношу виправдань. Я люблю яснiсть. Одвертiсть. I вiдвагу. Чому б не сказати просто: ви менi не потрiбнi - iдiть геть! Для чого цi церемонi?? - Але ж, панi Марто. - О, ти мiй Боже! Мовчiть! Менi соромно! - викрикнула вона, зненацька вибухла плачем, рвучко зiрвалася i вибiгла з кiмнати. Я був приголомшений, хотiв було бiгти за нею, нараз отямився, мене проймала злiсть. Марта перебiгла до сво?? спальнi напроти i голосно затрiснула за собою дверi. Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть, хотiлось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт, повiтря насичувалось електронами. Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу. I коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупротив вiдчинилися i в них появилася Марта. - Чи могла б вас на хвилину задержати? - запитала вона злагiднено, голос ?? тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi. - Дуже прошу, - вiдповiв я в тон ?? голосу. - Зайдiть на хвилиночку, - попросила вона до себе. Чергова вражаюча несподiванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисго, свiжо, двоспальне лiжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонiв, м'яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лямпка. - Не зважайте на мiсце, - казала вона. - Я вас задержала, бо хотiла перед вами вибачитись. - Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, - вiдповiв я. - Нi-нi-нi! Моя поведiнка... Це дико. Я розумiю. Iнколи трачуся... - ?? настрiй мiстерiйне мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйсько? iкони, голос м'якiсть шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лiнi?. - Я вас розумiю. Вибачте, - казав я. На мене найшло дивовижне стурбування, ?дине, що залишалося обiрвати цю розмову i вiдiйти. Марта миттю вiдгадала мiй намiр. - Зачекайте. Ви ж ще ма?те час, - похапцем сказала вона. - Маю багато справ, - мимрив я невиразно. - Встигнете. - ?? настрiй далi мiнявся, очi швидко загорялися, появлявся лукавий посмiх. Свiжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi погляди вперто змагалися, тiло наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм'яти, як хижак, свою жертву. Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з намiром вiдiйти. - Зачекайте! - викрикнула вона. - Я ж хочу з вами говорити. - То ж я вас слухаю, - вiдповiв я з намiром захисту. - Колись ви казали, що... любов не вимага? виправдання, - казала вона з тi?ю напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву. - Не заперечую цього й тепер, - вiдповiв я. - То чого бо?тесь? Чи я аж направду така страшна? - Для цього с причини. - Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу. - I не це тiльки. - О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого? - Ви самi добре зна?те! - викрикнув я. Вона рiзко на мiсцi повернулася, закреслила рукою над лiжком дугу, механiчно схопила маленьку, вишиту подушечку i кинула ?? в кут пiд вiкно. I присiла спонтанно на ослiнчику, поли халата вiдкрили гарнi колiна у нейлонових панчохах, якi вона намагалася швидко закрити. Мо? вагання робилось нестерпним. - Добранiч! - вирвалось у мене i я повернувся до виходу. - Павле! - зiрвалась вона i схопила мене за руку. ?? рука була гаряча й нервова. - Я ж ще не все сказала... Я вас не пущу. Я вас просто не пущу... I що ви менi зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю! - Вона кинулась менi на шию, ?? халат розiпнувся, пiд легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось ?? пружне, гаряче тiло. Я опустив свою течку, схопив ?? на руки. - Павле! - злякано викрикнула вона. Я швидко поклав ?? на лiжко, зiрвався, пiдняв течку i вибiг з кiмнати. Я ще чув за собою ?? викрик, але я вже швидко сторч головою бiг вниз по сходах, шарпнув вихiднi дверi i вирвався назовнi. Це вже був просiяний сяйвом недалекого лiхтаря вечiр, здовж хiдника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусiдка у великому чорному капелюсi зi сво?м кудлатим песиком Ростi. Вона була напевно приголомшена швидкiстю мого бiгу i неуважним привiтанням, нiби за мною гналася погоня. Отже те, чого я сподiвався i перед чим iнстинктивно боронився, стялося. Воно мусiло статися i воно напевно на цьому не скiнчиться. Я не святий i нiякий сторож моралi. В менi сила бунтiвливих противенств i це був я, що засадничо призвiв до цього. Марта зо всiх сил намагалася боротися, вона тiкала, билася в розпачi, а я лишень сво?ю лукавою поведiнкою розогнював ?? спокусу. Тi?? ночi я вертiвся бiля сво?х машин, як розбурханий робот виповнений динамiтом. Я був ходяче тi-ен-тi, граната на двох ногах, безглузда торпеда пiд божевiльним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони - метелиця чеснот, а сам я плоска реальнiсть, стандартна норма звичайнiсiнького побуту з iдеалами - я, моя жiнка, мо? дiти, мiй дiм - альфа й омега i замкнене коло. Але коли це i де це я вперше зустрiвся з цi?ю долею? Чи було це тут у Торонтi, а чи де iнде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европi, у Ляйпцiгу, Фулдi, Франкфуртi. Це було пiд час iсходу у вирi шаленого стовпотворення, на тлi епохальних ру?н континенту, серед метушнi дi-пi кемпiв, в атмосферi затру?ння, ненавистi, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'янiння. I мене цiкавило це приречення, не пригадую вже, як i коли ми зустрiлися, але було це завжди по?днане з певними хвилюючими складниками, навiть, пригадую, тодi в Берлiнi у бункерi Ангальтер-Бангоф, коли на нашi голови з висоти небес, нiби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об'?ктiв, а ми, побравшись за руки, намагалися лiзти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтiли разом з плянетою i мали лиш одну-однiсiньку мету зберегти биття серця i не зiрватися в безодню смерти. У Торонтi ми зустрiлися на грунтi громадсько? роботи; у товариствi ше однiс? синьооко? молодицi, чи не жiнки мого приятеля Бойка, Марта появилася одного весняного дня, у мо?му анахоретському логовиську на вулицi Маркгам у ролi делегацi? однi?? жiночо? органiзацi? з мiсi?ю завербувати мене для доповiдi у ?х органiзацi? на тему поетеси Лесi Укра?нки - карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блисскучiй жовто-гарячiй сукнi, як втiлення турбо-динамiчних сил сво?? статi зi соромливими поглядами з-пiд густих, довгих повiк i пригадую виразно, що це опiкало мене цикутою спокус i в мо?й уявi вже тодi вирували чортики, якi нарперейми нашiптували менi скористатися з цi?? добродiйно? нагоди. Я, зда?ться, частував сво?х гостей голляндським "болс"-ом, показував таборовi фотографi?, говорив про поезiю i розпачливо намагався бути привабливим, що менi не тяжко давалося. А потiм, як пригадую, я випустив ?? з поля зору... Але пiзнiше на одному з наших початкових танцювальних вечорiв, вона пiдiйшла до мене i запропонувала якусь метушливу румбу. - Ви, зда?ться, мене щасливо забули, - казала вона тим сво?м упокiрливо-кокетливим тоном, що звичайно дiяв на мене пацифiстично. Було далебi невиправданим, що я мiг щось подiбне вчинити i я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища. - Як можна забути таку чарiвну жiнку! - несумлiнно брехав я i не пригадую, що ми там говорили взагалi, але пригадую, що ми найбезбожнiше вза?мно залицялися i навiть, зда?ться, домовились нелегально зустрiтися, чого одначе не сталося з мо?? вини. Бо опiсля я був паралiзований iншими корчами вже на грунтi Лени, яка стихiйно опанувала мо?ю свобiд-ною волею i обернула мене в механiзм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильнiстю радару схоплювала мо? найвразливiшi точки опору i засипала ?х тоннами нищiвно? збро?. Пригадую на iншому балi, вона знов виявила iнiцiятиву, запросила до танцю i, з виразом жiночого Мефiстофеля, шепнула менi на вухо: "Як можна забути таку чарiвну жiнку?", на що я вiдповiв зливою ще зухвалiших комплiментiв, запевняючи ??, що мо? забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимiстю ?? чарiв. - Не хочу вiрити, що ви ляка?тесь таких небезпек, - казала вона з виразною ноткою кепкування. - Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено геро?чних суб'?ктiв, - вiдповiдав я на це. - I вам не соромно ? - питала вона наступально. - Невимовне, - вiдповiдав я. - А чи це стосу?ться до всiх, а чи тiльки до мене? - питала вона зi зловiщим натяком. - Розумi?ться - до всiх, - вiдповiдав я щиро. - Якесь мо? шосте чуття пiдказу?, що ви все таки брешете, - посилювала вона свiй наступ. - Ваше шосте чуття виразно займа?ться наклепами, - боронився я розпачливо. - А менi показували одну облiплену косметиками дiвчину i впевняли, що вона ма? силу порушити вашi засади, - казала вона i одразу схаменулася, бо вiдчула, що цей натяк може порушити також мою рiвновагу. - Гiднi уваги спостереження, - вiдповiв я з виразним натяком, що ця тема менi не iмпону?. Ми танцювали до кiнця з настороженою упередливiстю i розiйшлися трохи на?жено, нiби дво? покараних котiв. Пiсля того ми оминали зустрiчi. Присутнiсть Лени зменшувала значення вiдсутности Марти. I навiть, коли Бояри вирiшили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцiю без нiяких особливих докорiв сумлiння. Можливо в цьому була зата?на задня думка, можливо на цей раз, присутнiсть Марти могла б злагiднити вiдсутнiсть Лени. Питання, як обiйти загрозливi ситуацi?, було таким настирливим, що забувалися всi iншi небезпеки i от останнiй вибух стихiйних сил, був такий вражаючий, ию, далебi, поставало питання, чи вдасться ?х спрямувати у вiдповiдне рiчище. Рiшала справдi одна мить... Тяжка, гаряча секунда, удар кулi, яка летiла, вдарила, але лиш зранила... Але вже завтра може статися криза. Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо вiдкритим. А може справдi йти. Порушити мовчанку не тiльки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балi, який вiдбувався в готелi Роял Иорк, ми були разом з Леною, вона прибула тодi з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелi i ми провели разом двi гарячi, як спрага пустелi, доби. Це був сон, i баль, скаженi хвилини, i шалений порив. Це був верх нашо? пiрамiди, трiюмф серця, найвищий акорд почувань. I коли я сьогоднi не пiшов би туди ж, я опинився б у порожнечi вiдчаю, а коли пiду - знайду порожнечу мiсця. Менi смертельно не хотiлося б втягати до цього Михайла. V Вирiшально? суботи одного дня жовтня, ми тро?, нiби члени однi?? родини, заклопотано вибиралися на той самий баль iнженерiв, який тяжiв над нами, нiби знак Зодiяка. Вiд полудня Марта на сценi одягання, ?? повно скрiзь, не виключаючи i мо?? кiмнати, вона розбурхано, вiд голови до нiг, нiби вiтер, бушу? в цiлому просторi, ?? суконка творить альфу й омегу цiлого битiя, ?? бронзова зачiска хижо, нiби грива лева на стату? перемоги, тероризу? увагу, ?? профiль - профiль бiблiйно? Рахелi, а все разом, це рiзьба богинi Ра з головою яструба. Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосферi Марти, нашi одяги i зачiски блiдли в сяйвi ?? пеличности. Вона менi надзвичайно подобалась, головне коли пишно входила до мо?? кiмнати, свiдомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом мiдi i, зда?ться, дзвенiла, як натягнута струна. Вона була неймовiрно вдоволена цi?ю процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського. - Чи ви розумi?тесь на брильянтах? - питала вона. - Нi, - вiдповiдав я. - Шкода, що ви не можете купити менi брильянт за тисячу двiстi долярiв. Дивiться, дивiться! - показувала вона число "Ляйф"-у i в ньому гарнi панi у багряному оксамiтi з брильянтами на пальцях гарних, як фантазiя, рук. - Це рекляма, - казав я. - Все рекляма. Ви рекляма, я рекляма. Гелена Рубiнштайн. Перi Комо... Налийте менi чарку... I собi... - Я не маю, - казав я. - Але я маю. Михайле! - гукала вона вниз. Налий нам по чарцi... Що хоч... Я хочу мати настрiй. - Ви ж ма?те настрiй. - Я хочу мати... Над... Над... Наднастрiй. Як вам подобаються мо? парфуми? Правда? Чудовi! Пахнуть весною. Пiвднем. Ви ж були на пiвднi... - Нi. Я був лише на заходi. - Давайте по?демо на пiвдень. - Давайте. - А ви б зi мною по?хали? - Куди хочете. До ?гипту... В Сагару. - Нi. На Флориду... Лежати пiд пальмами на березi океану. Ви ще нiколи не лежали пiд пальмами на березi океану. - А ви? - Я багато разiв. - Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фiгура. - Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь? - Бiльше, нiж дозволено. - Ха-ха-ха! Не питайте дозволу! Вона схопила мене за руку i ми, невiдомо чому смiючись, пiшли вниз сходами. Марта сво?ю широкою сукнею виповняла весь простiр, для мене залишалось лиш окра?ць сходiв, внизу у кухнi, переодягнутий у вечiрнiй одяг, Михайло наливав чарки "канадського клюбу" з джiнджiрелом i льодом. - Зна?ш, Михаиле, що вiн менi обiця?? Брильянтовий перстень за тисячу двiстi долярiв i по?здку на Флориду. За брильянти! За Флориду! - пiдняла вона чарку. Вона була втiленням запашно?, рожево? радости i запашного, рожевого щастя, Михайло спокiйно смiявся, я достосувався до загально? атмосфери, ми всi тро? випили i почали збиратися до вiдходу. Марта, дарма що цiлий день приготовлялась, все ще не була готова, побiгла ще раз нагору до спальнi i довго там барилася... А мене Михайло покликав до телефону, дзвонила одна мало знайома панi i питала, чи я буду на балi, я був трохи здивований, а одночасно вдоволений - хтось десь i для чогось цiкавиться мною. Ми з Михайлом чека?мо. Але ось, у всiй сво?й стихi?, як пишний розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав ?й тепле, легке, зi сiрим каракулевим комiром пальто i ми, нiби тро? жрецiв, якi збираються приносити криваву жертву, урочисто виходимо i сходимо вниз, де нас чека? нове, блискуче чудо з назвою Шевролет. - То я маю сидiти сама? Нiколи! - протестувала Марта, коли ми намiрялися примiстити ?? на задньому сидженнi. - Але вашi роби, - перечили ми. - Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви тут зi мною, - протестувала вона. - До ваших послуг, мадам! - вiдповiв я. Ми заняли задн? сидження, Мартина сукня, як лютий звiр, загнала мене в самий кут, Михайло залишився сам за керiвницею. Вiдчувався пiднесений, густо-рожево-оксамiтний настрiй свята, змiшаний iз запахом французького одеколону, все бундючно настобурчене, вулиця, як звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо i вперто продиралося крiзь гущу механiки, розливно й невротичне мигали неоновi реклями, був, мабуть, вiтер, бо хiдниками пiд ногами пiшоходiв, металось зграйками сухе листя. Ми з Мартою сидiли рiвно, як фараонська пара вирiзьблена на кольонах святинi, ?? вольовий профiль з вольовим носом, час до часу обливався сяйвом свiтел, в темнотi зо всiх бокiв мигали кольори. Ми мовчали, але моя безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала мене сво?ми дотиками, ?? сукня наводила терор i я не мав сили розiрвати цi?? течi? ?днання з чемности, з приемности, з легковажности, ця гра виразно нас бавила i ми просувалися крiзь ту масу настрою i чим ми бiльше наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розi вулиць Блур i Авеню Роуд, тим та маса ставала густiшою, гарячiшою, бентежливiшою. I ось нарештi вiсiмнадцять поверхiв готелю, а з ним не менша проблема паркування. Його офiцiйна паркувальна площа цiлковито вичерпана, залишалось шукати мiсця де iнде. Машини поволi пiд'?жджали до входу готелю, висипали на хiдники одягнених у бальовi сукнi жiнок i вiд'?жджали в невiдоме шукати для себе пристановища. Ми вирiшили не розбивати нашого товариства, одразу ?хати за пошуками паркування, а потiм пiшки вертатися до готелю. За чверть години нам це пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на однiй з бiчних вулиць i почали боротьбу з вiтром, що дув нам напроти. Особливо терпiли сукня й зачiска Марти, ?? легкi, на високих тонких закаблуках атласовi черевички вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися на цей садизм природи, нас гризло сумлiння, щб ми все таки не залишили ?? одразу в готелi, але ради не було i ми наполегливо прокладали нашу путь назустрiч слiпучому фасаду кiна "Унiверсiтi", яке горiло пожежею реклями фiльму "Антонiй i Клеопатра". Цiкаво чи ?гипет мав сво? кiна? Нi. Але вiн напевно мав сво?х жрецiв моди, чарiвну Марту, боротьбу з вiтром i готель Плазу з балем iнженерiв. Чому я не родився одночасно тодi i тепер, щоб мiг порiвняти. Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю, але ми цього доконали, заля була вщерть заповнена, зо всiх бокiв чулися нарiкання, було тiсно, пiвтемно, чорнi мармуровi стiни, висока заля, ряд свiтляних дискiв, що звисали з темноти, блискуча, освiтлена прожектором оркестра в далинi i безпервний, повiльний, густий танець в атмосферi диму, алькоголю, парфумiв. Знайти мiсце при столику не було надi?, наша трiйця розгублено, без напрямку продиралася крiзь масу, траплялися знайомi, мiнялися привiтаннями i серед тi?? гущi облич я побачив одно, яке мене бiльше зацiкавило - округле, ластовинясте з мiцно пiдмальованими устами, обличчя Манi Зарубовсько?, приятельки Лени, яка звичайно на мене гнiвалась i уникала зустрiчi. Але на цей раз, помiтивши мене, вона залишила свого партнера, протиснулася навпрост до мене i шепнула менi на вухо: - ? Лена. - I не чекаючи вiдповiдi, знов поринула у розтанцьовану стихiю. - Що вона вам сказала, - швидко й сполохано запитала мене Марта i схопила мене за руку. - Комплiмент, - вiдповiв я механiчно. - Кого ви шука?те? - питала далi Марта. Я не вiдповiв, я дивився понад голови людей i менi здавалося, що я помiтив одно особливе обличчя, яке мене вразило, але воно дуже швидко знов розчинилося в масi. Терпка, гарячкова напруженiсть, требаб зiрватися й бiгти. - Ей, паничу! Що з вами? Чи ви мене чу?те? - непоко?лась Марта. - Чую. Я вас чую, - вiдповiдав я непритомно. Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залi донеслась проймаюча мелодiя танго-роз i маса знов почала рухатись. - Вiдкривайте баль, - звернувся я до Михайла. Вiн запросив Марту, вона з ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене i я залишився сам у гущi людей. Вiдчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичнi реклями, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту i я почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з ?? гарними, оголеними плечима, якi пiд штучним сяйвом свiтляних дискiв, мали кольор старо? бронзи. - Вона вас шука?! - шепнула вона знов i так само зникла. Я рiшуче не мiг дати зi собою ради, це обурювало. Не пiти ж i не кинутись у прiрву. Я ще збiльшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у вiдлеглому кутi злiва вiд голосно? оркестри, обложеного армi?ю людей iз склянками ситого, лукулiвського настрою. Моя поява викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцi?, нiби я перемiг боксера Лю?са. У мо?й руцi механiчно з'явилася склянка з рай-вiскi, появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що "оформив мою хату", який встиг оформитись також i виглядав, як американський футбольний м'яч з округлим теплим носом i бiлою пiнгвiновою манiжкою на тлi чорного, англiйського одягу. - Прогресу?мо, - казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi "целебрую". А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нiчого, нiчого. Мода... Щось, як вiршi Полусонцево?, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив - двадцять, продав - тридцять. Раджу i тобi ворушитися. До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти, реготали. Власник "Луцiв енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клiнiнг", власник "Дженерал Вуд Стор". Безодня власникiв, мо? кишенi заповнились вiзитiвками, колишнi хлiбороби Укра?ни, всiлякi в'язнi всiляких тюрем, таборяни Дi-Пi, нацiоналiсти, соцiялiсти, монархiсти, правi, лiвi, об'?днанi залею Парк Плаза, надхненнi рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського. Мене замотали у вир алькоголю i бiзнесу, нiби медальйон ватою, мо? обличчя набрало кольору полуницi, язик розв'язався i молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу плянету i закрутився солодким крутiжем блаженного буддiйського раю. Та все таки я не зрiкався туманного намiру вирватися з цього буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо я зробив щось в цьому напрямку i зовсiм не помiтив, коли i як, знечев'я, як привид, як царiвна пiдводного царства, з модерно-атомовою, сiро-попелястою зачiскою, появилася передiмною Лена. Наскiльки все таки жiнка вiдважнiше вiд нас, чоловiкiв, ?ство, вона стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля Париж, сукенцi, зi сартрiвською екзестенцiялiстичною усмiшкою, зовсiм незалежно i виразно дивувалася виглядом мо?? спантеличено? подоби. I ?дине, що мене рятувало вiд загибелi, це алькоголь з його чудодiйними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби кат зi сокирою, ?? широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку i я почув, нiби з-за стiни, ?? гаркавий голос: - Не пiзна?те мене, Павле? - i простягнула менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою. - Чи я пiзнаю? О! Це ?й-богу вона! Звiдки? Як? Коли? Лено! - я захлинався, нiби потопельник. - Шукаю вас цiлий вечiр, - далi чую ?? намацально - реальний голос, нiби я чув його учора. - Де ви пропада?те? - Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капiталiстичними акулами .А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! - театрально казав я, що ?? бавило i вона-поблажливо пiдсмiхалася. - При?хала навiдати друзiв, - казала вона. - А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як при?мно звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж! - Чоловiк, газбенд, ман - дома, - казала вона. - А ви, бачу, виключа?те себе з числа мо?х друзiв. - Це хочете сказати - я? Провокацiя. - Ви так поставили питання... Не я. - Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. I як ви могли? Забува?те куди ви попали. Чи ви зна?те, що ви мiж пiратами? Професiйними контрабандистами? Насильниками й людожерами? - Не забуваю. Менi саме такс товариство iмпону?. - Що вас тут розiрвуть? - Готова на розтерзання. - А коли ви з'явилися ? Маю на увазi Торонто. - Учора. - Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252. - Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще не ма?. Цiле Торонто зна?. Спитайте на вулицi першого газетяра. А де ви зупинилися? - У Манi. - Зарубовсько? ? Та що вперто мене бойкоту?? I не каже, за що. - А може ви зна?те, за що. - Я ще не ? аж такий ясновидець. - Цiле Торонто зна?. - То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам... - Соренсен. - Ясно - Соренсен. Нарештi. I щаслива. - Ясно, щаслива. Може запропону?те якийсь коктейль... Для бiльшого щастя, - казала Лена. - Вибачте! Розумi?ться. Що ви п'?те? Чи по старому? - На цей раз звичайна вiски. Без нiчого. - Пам'ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть. Я кинувся в атаку на вiски, проломив буфетну чергу, роздобув двi склянки "рай" зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався назад - переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тi?ю самою мiсi?ю, нагадав менi Марту, побачив Лену, все зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i зайняв мiсце у лавах буфету. - Павле. Але я просила... - кинулась до мене Лена. - Чисто?. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте. - Добре й так. - Зараз! Зараз! - метушився я невiдомо чому, зi склянками в обох руках, оглядався за мiсцем i на диво нам пощастило - столик залитий кольоровою рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим кра?видом у кутi пiд чорною стiною. Я згорнув набiк пляшки, паперовою серветкою витер калюжi "севен-ап"-у... - Чи ж не чарiвне гнiздечко, - захоплено казав я. - Iдеальне, - смiялась Лена. - Лиш погляньте, що отам дi?ться, - вказав я на публiку. - Веселяться. - Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дi?ться з нашим Торонтом ? Чу?те ? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радiсть! - i ми пiдняли склянки. - За радiсть, - казала Лена. - Ох, та безбожна флейта. I як вона баламутить "Розпрягайте, хлопцi, конi". Тож ви також з Харкова! - З Харкова - казала Лена. - I скажiть... Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже за зустрiч! - i я пiдняв склянку. Лена пила також. - Павле, - казала вона по хвилинi надуми. - Я нiколи вас не залишила. - Мовчiть! - стукнув я по столi кулаком. - Я вас не залишила, - спокiйно повторила вона сво? i зосереджено дивилась на мене. I я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь правду. Я вiдчув знайомi нотки ?? мови... Нашi очi визивно зустрiлися, було замало свiтла, щоб бачити ?х вираз, але я вiдчував. Наступило раптове вiдпруження. - Менi хочеться когось вдарити, - вирвалось у мене. - Перед вами стiл, - вiдповiла Лена. - Чортова справа! I кому це потрiбно? - лютував я. - Ви ж тодi обiцяли, - казала далi Лена. - До чорта ясного... Коли i що обiцяв ? - Телефонувати. - Куди i кому? - Ви! Менi! Пiсля балю в Каса - Ломi. Я ж просила. I дала вам телефон. I чекала цiлий день. I чому ви не телефонували? Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик? I я враз пригадав. - Я ж телефонував! - вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день. - Але куди i кому? - На Шша! - На Шша! Я ж вам... - i вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумiв. Вона дала менi телефон Зарубовсько?, а я переплутав. - Леночко! Зна?те! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на шматки! - викрикнув я, схопив свою склянку i випив до дна. Але мо? оп'янiння швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв пояснення. Анi виправдання. Я вперше зрозумiв цiлу цю винятково безглузду, безмiрно судьбоносну ситуацiю. - Фу! - вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра? Вона подумала i вiдповiла: - Нi. - Прокляття! - вiдповiв я. Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день. - Який сенс? - Сенс? - вирвалось у мене. - Як би ви це назвали? - Ма?те рацiю, ма?те рацiю. Вибачте. - Ви ж мене так добре знали. - Як i ви мене. Що власне сталося? - Мабуть помилка, - казала вона. - I ви не могли... перевiрити ? - Як було перевiрити? - казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася... До останнього. Ви зна?те, що все це... Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподiватися. - Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був ганчiрка. Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологiчна хиба. Ви зна?те, що я був... Зрештою, ви це добре зна?те. Я був ненормальний i я ? тепер ненормальний, я був вирваний... Я вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! - Я мав руки спертi лiктями на стiл, голову обняту долонями, дивився невiдомо куди. Лена мовчала. - Можливо нiчого не сталося, - проговорила вона по часi. - Як ви це розумi?те? - глянув я на не?. - Бо я ще та сама, - вiдповiла вона. - Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку. - Бо це правда, - казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама... Мене виповня? мистецтво, iнакше я б... здохла. Я глянув на не? i хотiв вгадати ?? справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рiвним поглядом. - Так. Я та сама. Ви для мене той самий, - казала вона. - Можете працювати? - запитав я спокiйнiшим тоном. - Дуже добре. - Вiн розумi?? - Дуже. - А як мама? Вдоволена? Напевно. - Не знаю, Можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на митах. У цей час хотiлося сказати дуже i дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не було нiяко? для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг мо?? долонi, але вона була поза межами досягнення i я не мiг ?й нiчого, абсолютно нiчого сказати. Як знайти доступ, або вихiд, або вхiд, або вiдхiд, щоб вона зрозумiла. I я знав, що вона розумiла, i напевно так само, як я, i так само нiчого, крiм коротких, холодних, сухих слiв не могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля нас бушувало те чорне море музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi гойдалися, як хвилi великого окоану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в кутi, пiд стiною, заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами на щастя нiхто не цiкавився i ми на щастя нiким не цiкавились. Я вигнав з пам'ятi все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею сво?х най iнтимнiших проблем, я мав на досяг долонi Лену... I завтра ?? не буде. - На якiй мовi говорите? Дома. - запитав я ??. - Англiйська. Трохи нiмецька. - Лена Соренсон, - вiдповiв я. - Вам це подоба?ться? - Це так ?. Iнтернацiональне. Ми проти Iнтернацiоналу. - Можливо проти. Але ми Iнтернацiонал. - А як там мiй портрет? - Висить на стiнi. - Поруч з вашим? - Нi. - I не скаржиться? - Iнодi. - Як саме? - По рiзному. Я з ним воюю. Дуже настирливий. - I ма?те успiх. - Не дуже. - А чому? - Ах, Павле! - То може затанцю?мо? Така грiзна Ча -Ча. - Зна?те, що я ?? не зношу. А ви без музики? - О, нi. Маю "Фiлiпса". - О... Зачекайте. То ж ви власник ново? хати! Гратулюю. - Дякую. Хто вас iнформував? - Маю розвiдку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весiлля? - Не маю наречено?. - Наречених безлiч. Он у тiй гущi... - А як по вашому з любов'ю? - Виберiть християнську. До ближнього. - Може подумати. - А до речi... Ви писали чудовi листи. Чому перестали ? - Бо я не письменник, а механiк. I стратег. - Стратег чого? - Бо?в за одну... мрiю. - О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповiдник любови. - Не конче до ближнього. - Будемо мати i це на увазi. - Лено Сопенсен. - Вам сподобалося мое прiзвище. - Щоб не забути. - Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам'ятайте. - Для мене цього не досить, - казав я. - Ми купили дорогий спогад... А все решта можливо не таке сутт?ве. Iнколи люди каються, що не вмiли зберегти вартостей, а по-мо?му найбiльшою нашою вартiстю ? все те, що ми з вами пережили. - Для мене цього не досить, - повторив я вже сказане. - Ви гарно вмi?те писати... листи. Згода ? - Але ж ви "не вмi?те писати". - Зате вмiю читати... I розумiти. - Це значить говорити з порожнечею. - О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була i що б че робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одружiння це найбанальнiша справа. - Не для мене. - Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалiсно. Коли б всi люди так на це дивилися - не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi, а в небi не було б спасiння... вiд цi?? повенi грiха. - Таким я ?. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть. - Кiлькiсть, якiсть - яка рiзниця. Головне... Не знаю, як це назвати. Чи це може бути "щастя"? Якщо це ? взагалi. - По-мо?му ?. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустрiч не був гарний доказ? - Ви були зi мною щасливi ? - питала вона по надумi. - Нi. - А чому ? - Бо ми не скiнчили початого. - В такому разi ми ма?мо ще надiю. Коли б скiнчили - що далi ? - Розумi?ться, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене по?днання, злиття. Маю на увазi два бiгуни. Якась умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кiнця. I не це хотiв сказати... Не кiнця, а закiнчення, чи продовження, чи тривання. До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустрiч з вами, з першо? хвилини нашого знайовмства, я вiдчув приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що ви не були б iдеальною жiнкою, матiр'ю, дружиною, я не шукав у вас саме iдеального iдеалу, але я шукав i знайшов щось значно бiльше, чого не висловиш словами, але що виповня? мене по самi вiнця i що робить мене щасливим. Може це i ? любов. В кожному разi це одна з найбiльших дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть i будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне. - О. як це гарно, Павле! - вирвалось у не? ?? знане