асть, бо й сам нiчого не ма?. Ну так забрати у багатшого треба, а тодi всi рiвнi... - Не дозволимо! Досить! Треба кiнець зробити. Смерть комунiстам! Дядьки вхопились за обрiзанки. Пiднiмалося село за селом, висилалися делегацi? до петлюрiвцiв, всi як один рухнули на грабiжникiв. Вигнали. Втомлене i засапане село верта?ться знов до свого гнiзда i чiпля?ться рiллi. А хто новий прийде - байдуже... Хай чорт, аби не бiльшовик. Що хочеш роби, а тiльки не роби комунi?. - Я йому буду зi сонцем вставати, дертися, а якась хал?ра нетруджена ма? розпоряджатися мо?ю працею! Хай йому краще черево висохне, нiж дам якомусь Ха?мовi свою кривавицю... 1920-й i 21-й роки. Роки солi й хлiба. Валки босих людей з мiшками на плечах, сотнi верстов йдуть пiшки по сiль. З пiвночi сунуть обвiшанi торбами i кацапами по?зди. - А, чортова кацапня! Опаскудили цiлу Росiю, а тепер на Укра?ну прете! Нам i самим нема? чого жерти!- кричать селяни i погрожують кулаками. Повстанськi загони пiдкладають пiд рейки "шашки" i спускають з насипу обнизаний мiшочниками по?зд. I тут йшла сердечна розплата за братерство, за спiль- ний котьолок i за ?дину недiлиму. Хлiб. Виривали один другому з рук, з зубiв... Сухi, жилавi руки простягалися за вiдiбраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров. - Геть, ненажеро! Дiтей мо?х обiбрав! Жiнку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!.. А по?зди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку i без кiнця. Земля Укра?ни стогне, п'? кров, насичу?ть- ся, луска?, кри?ться високими, дикими бур'янами. Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лiсi повзуть тiнi. Повстанцi? Бiльшовики? Тi й другi. Зiткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогоднi тi, а завтра другi. Як зруч- но, легко стрiлялося, як вмiлося в'язать петельки й розвiшувать по дубах дiбров дiтей одно? землi. I червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Свiт забажав запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всi племена i раси, затерти i зогидити ?х лице, йшов до мети через огонь i студiнь, гнався по купах трупiв, по гострих багнетах, ревiв болем бажання i пристрасного хотiння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура i куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливiстю цiлила у волохате його серце. Не видержав скажений iдол. Впав i розплягущився по широчезних просторах чужих кра?н, стiка? рудою кров'ю, дивиться мiдяним зором на брудний мужиць- кий чобiт, що владно вже ступив на груди потвори. Тодi в пекельних кузнях готовить Сатана свiй сатанинський винахiд. На полотнищi свого прапора випису?: НЕП, УССР. Прокида?ться рано повстанець-мужик, дивиться крiзь прорiдiлий соцiалiстичний туман, бачить кривавий прапор i бачить сатанинськi лiтери. I опала йому бойова рука, схилилась до землi обрiзанка... Додому, чорний пiдземний брате! Перемога! До рiллi! До плуга! Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком i дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На нiй вирiс твердий iржавий морiг. На нiй буяли патлатi бур'яни. Мужик, замiсть вiдiбраного коня, лiз у шлею, поров отупiлим лемешем твердiнь морогу, розривав бур'яни i кропив голодну рiллю вирваним вiд спраглих уст хлiбом, Земля млiла. Земля вiддавалася сонцевi й мужиковi. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лонi п'яно? сво?? любки, захватно вдовольняв ?? ненатхненну пристрасть. I гнали паростки. I шкiра ланiв зеленiла. Сонце, пiт i кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращо? з картин. Йшло лiто, гримiло лiто, лiто спiвало переможний гiмн життя на огидних ру?нах злочинних доктрин!.. II Минув рiк. Налилася бiлим цвiтом весна. Небеса юрять патлатими хмарами, а сонце владно попирало заходом землю. Втомлена Марiя притягла з поля старечi ноги, сiла пiд залитою цвiтом грушею i слухала згасаючу пiсню сонця та вечiрнього дзвону. Вернулися - недiля, Бог, дзвони, вернулися тихi соняшнi вечори i очiкування недiльного вiдпочинку. Он прорiзала гострим крилом парене запахами цвiту повiтря невгамовна вертуха ластiвка, несучи ротатiй родинi здобич переднедiльного вечора. Он на причiлку рознiжена голубка, а коло не? топчеться i ворку? проповiдь любовних засад ?? набундючений дружина. З поля вернувся Корнiй. - Гарно росте наша пшеничка. Тiльки багато волошки за цi роки розвелося,- каже вiн. - Надiя щодня кiлька ряден принесе коровi, навiть веприк ?сть, коли покришиш i обмiша?ш грисом. Коли б бiльше часу i сили, пiшла б i я полоти пшеницю... - А де ж Лаврiн? - Ще не привiв коня з пашi. - Казав же йому не бути до самого смерку... Дяка Боговi, що ма?мо хоч одного сина як сина. Треба б вiддати десь, хай би вчився. - А хто тут буде? На землi?.. Цей же ж., бачиш...- Марiя показала поглядом на другу половину хати, де жив вiддiлений Максим. - Е-е, Марi?... Гублю вiру... У все гублю вiру. Отак йдеш полями. Тi самi вони.,, i не тi. Перестаю у землю вiрити. Корнiй сiв i собi коло старо?. Сонце заходить. Повiйнув легкий вiтрець. Зiрвалося i посипалося додолу кiлька пелюсткiв цвiту. По короткiй мовчанцi - Корнiй: - Поглянь на Божий свiт. Поглянь на наш сад, наше поле... Подивися, якi он дерева... А пригадай, Марi?... Вони ж коли зродилися... Поле було, рiвчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по лiсах, запустах, збиралося дичечки, тицялося рiвними рядочками, щодня заглядалося до них: чи прийнялися, чи ростуть, чи нiчого ?м не догаря?. I виросли. Виросли, бо за тим ходилося. Думалося, так, чоловiче! Життя тво? не належить тобi. Ти не для себе родився. Життя тво? належить отим дичечкам, отим щепкам, отим яблунькам. Сила твоя, кров твоя - хiба ти, вибраний чоловiче; потребу?ш ту силу i ту кров? ?? ж потребують поля, земля потребу? силу твою i твою кров. I вiддавав. I не думав над тим, кому буде, кому це дiстанеться, хто з'?сть ту овоч, оту пшеницю. Радiлося лишень з того, що це, чоловiче, тво? i ти, чоловiче, можеш свобiдно виконати Боже приказания: "В потi лиця твого будеш ти ?сти хлiб твiй!.." Чоловiк, бувало, вставав разом зi сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу молився. Скiльки, Марi?, вилилось нашого поту... Пригадай, скiльки поту вилилось... Страшно подумати. А тепер... Чула ж, що вiн (кинув на половину сина) сказав: "Заволота! Кулачня! Гидра контрреволюцi?!.." Подумай тiльки, що вiн сказав... Ех, Марi?... Хiба можна вiрити далi i хiба потрiбно жити? Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цвi- ту. Ворку? голуб. - У тому, Марi?, що дала менi земля,- пiзнав радiсть. Радiв, коли спричинився до чогось доброго. На тому мiсцi, де росло одно родюче дерево, хотiлося, щоб росло два. На тому мiсцi, де стояла городжена клуня, хотiлося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотiлося замiнити новою, свiтлою, мурованою... I так було, i так сталося. I який же я грiх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одно? корови стало шiсть... Коли з десяти родючих дерев виросло двiстi? Який це був, розумна людино, грiх i пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу вiддати сво?? працi даремно, що я не бажаю на старостi днiв тягнутися у жидiвський гайдер, у оту комунiю?.. Щоб я, що цiлий вiк лив пiт, що витворив стiльки хлiба, яким можна прокормити цiлу державу, йшов до ото? комунi? i там щовечора наставляв старечу руку, щоб менi який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з послiду хлiба? О нi! Ото вже нi!.. Тодi хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцiю... Тодi я краще вiзьму паклю клоччя i запалю все, що витворили руки мо?... Бо кпитися над собою нi одна розумна людина, хай навiть як я, стара, не дозволить. Нi, нi... Корнiй знов замовк. Тиша. Марiя зложила обидвi поморщенi старечi руки у пеленi i спокiйно, рiвно дивиться перед собою в далечiнь вечiрнього смеркання. У теплiй спокiйнiй ночi проносяться перед нею тiнi минулого, чу? далекi смiхи, бачить погляди теплих очей. Бамкання дзвона замовкло. Голуб, видно, втихомирився i заснув. - I дума?ш,- каже по хвилi вона,- нас таки осудять? Нiхто за нас не вступиться? - За нас? Чого за нас вступатися? Ми нiкому не зробили зла. Ми виннi хiба тим, що працювали... Що надто багато працювали... Корнiй замовк. З двору поволi пiдiйшов старий пес Сiрко. - От,- каже Корнiй,- хто ? ще вiрний нам. Скiльки лiт стерiг вiн нашу працю. Але тепер, видно, i вiн не потрiбний. Нема? тепер злодi?в. Його замiнив грабiжник, якому нема заборон... Ага!.. Чу?ш? Заiржав кiнь. - Лаврiн верта?ться з поля. - Пiду поможу. Ходи зi мною, Сiрко. А ти, стара, йди та приготов щось Лаврiновi. - Вже все готове. Старий пiдвiвся i досить бадьоро пiшов на край саду. Западав вечiр. На молоду траву зсiдала роса. З iмлисто? долини чути кiнське iржання та дзвiнкий молодий спiв. Хлопцi з дiброви ?дуть. Пасли конi. ?дуть i заливаються: - Гей, хто в лiсi, озовисяi I Хто за лi-i-iсом, обiзвися! Та викрешем огню, та закурим люльку, Не журися!.. Гей до-олино-о-о-о, гей ! Голоси молодi, свiжi! Пiд саме небо знiмаються, радiстю заливають землю... А пiсля спинилися коло криничини по?ти конi, i пiсня урвалася. Чути тiльки пiдсвистування та реготи. Корнiй сто?ть коло струхлявiлого передво?нного плота, i чомусь веселiсть перемага? острах та смуток. Сто?ть старий i очiку?... "А може, - дума? вiн,- така вона, земля наша... А може, якраз вона i цих переможе... " Коло старого сто?ть Сiрко. Вiн чу? радiсть свого довголiтнього пана, i йому хочеться брехати. Сто?ть, помаху? хвостом, але не одважиться подати голос. Хай, аж пiсня, коли вiдкричаться люди, коли нiч настане... Ill Максим, що перед роком зо "всiх фронтiв" вернувся, що "страждав" i за "рабочий клас кров свою проли- вав", тепер доношував свою шкiрятянку, iнодi виймав нагана, яким "розстрiлював контрреволюцiю", i робив з себе велике начальство. У нього, подивiться, одно галiфе чого варте. Те його галiфе, тi червонi чоботи, тi настовбурченi кляпи будьонiвки - все то кричало i агiтувало за владою, яку вiн носить. _Ах, який вiн "есервик". Сам дiдько не розбере, що то за мерзенне слово, але кожний зна?, що то якийсь старшина, чи писар, чи щось подiбне... Це саме змусило його одного разу прийти до батька. - Зна?ш що, старик! Вот бачу у тебе богомази вiсять... Чи не варто ?х послати у п?чку?.. Добре, що цього не чула Марiя. Корнiй на такi речi бiльше звиклий, бо сам у матросах колись був i чув, багато чув... Але тепер не сказав нiчого, анi на сина не глянув, анi бровою не моргнув. Стулив мiцнiше уста i дивився впертим поглядом перед собою. Максим вийшов. Добре, дуже добре зробив... Через тиждень старi перебралися... Тут недалеко, через сiни у малу хатчину. Забрали того не багато, але дещо таки забрали. Всього не лишили Максимовi, бо той ма? i не потребу?. Образи сво? Марiя також перенесла. Цiле життя бачила ?х перед собою, i на шлюб благословляли образом отi?? почорнiло? Матерi, що кормить дитину. Може, комусь це нiчого не каже, але ?й це дуже i дуже промовля?... Глибоко, до само? душi, десь туди,, куди не загляда? нiяке людське око i куди нема? доступу нiякому бiльшовиковi. "Мати Божа! Ти ж, пресвятая, у муках Сина родила! I Ти була, як всi матерi, пренепорочна, палаюча любов'ю, страждаюча... I Син Твiй був Сином живим з тiла i кровi... Заступи, Мати Свята, нас, всiх матерiв, перед найвищою силою". Марiя i молилася, i думала... Нiколи стiльки не думала, як тепер. Десь тi думи бралися, як чорнi хмари восени... I було ?х так багато, i нема з ким слова промовити. Все навкруги мовчить, чека?... Все з опущеними руками, все дивиться перед себе, i, вида?ться, нiчого нiхто не бачить. Трохи надi? ще ?. Марiя ма? ту дитину, Лаврiна. Чу? ?? серце, що це не Максим i що матiрного образу той з хати не вижене i не скаже ?й геть. Але той все не дома, i такий вiн заклопотаний. Все вiн мiста трима?ться, а там тих хлопцiв. Терплять вони всi, живуть у тих дiрах на водi i сухому хлiбi. А скiльки вечорами говорять! Всi вони хочуть по-сво?му зробити i не пiддатися зморi, яка налягала на цiлу землю та на всiх людей. Можливо, вони щось таки зроблять. Не можна усiм повiрити, що так-таки ма? бути, i це все. Мати не зовсiм добре, але все-таки зна?, що Лаврiн "з нею", та з батьком, та зо старими звичками, та з землею, на якiй колись лив свiй пiт батько. Iнколи при?жджав додому i жив не у Максима, а у батькiв. Спав на вузькiй лавцi або у клунi... Але на цьому не скiнчилось. I був тут знов Максим. Довго надумувався, не повертався язик на слово, але надумався, прийшов до Корнiя, до мало? хатини. Каже: -Ну... Зна?те... Я, собствено гаваря, женица хочу... Корнiй пiдняв голову. - Женись... - Я от i женюсь... Правильно. Але потребую хату... - Ти ж ?? ма?ш,- вимовив Корнiй, хоча спокiйно, але голос здригнувся. - Цiлу хату потребую... Корнiй встав i вийшов. Нiчого не сказав, бо зрозумiв. Син виганя? його... Кудись виганя? з тi?? само? хати, яку вiн збудував для себе, для дiтей i для цiло? сво?? сiм'?. Максим не лишив його. Розлютився, знайшов батька в садку... - Чого ти хоч? - вирвалось з Корнiя. - Хочу, щоб ви хату випорожнили. Подивився на нього Корнiй тугим поглядом. - А неба ти не бо?шся? - Брось, старик. Нема? часу на шутки. От там Закаблукова хата порожня... - Сам ти йди туди! - викрикнув зо всi?? сили Корнiй.- На чуже мене спиха?ш. Не мо? то, i не ступить туди моя нога. Вирване людям, нашим сусiдам... Що скажуть? Тi в Сибiрi, а я маю... I старий не договорив. Надто багато у цьому такого, що нiяким словом не вискажеш. Зуби цiпнуть, кулаки стискаються, кров пiднiма?ться до голови. Власний ? то син, але хочеться наступити на нього чоботом i розмазати по землi, мов черва чи гусеницю. Така ненависть втиска?ться, така буря лютi непоко?ть кров... Пiсля цього до Максима зайшов Лаврiн. Марiя бачила, що Лаврiн все зна?. Очi бачили, але серце ?? бачить ще бiльше. Коли Лаврiн пiшов до Максима, не витримала i сама вступила за ним. Лаврiн подивився на матiр i нiби спитав: що вам тут треба, мамо? Спи- тав лише поглядом... Пiдступив до Максима. - Ти! - сказав йому- Ти! Ти викида?ш з хати батькiв? Ти-и! Чорте! Сатано!вереснув Лаврiн. Максим дивився на брата вперто i гостро, а рука сяга? до нагана. - Лаврiне! - кинулася до нього Марiя.- Дитино! Дi-ти! Кинулася мiж них i стала мiж ними, мов хвиля морська, що вирвалась з просторiв i сп'ялася. Справа син, злiва син. Обох ?х породила... Звернулася до Лаврiна, пiдступила до нього зовсiм близько... - Вiдступи, дитино! Вiдступи! - казала вона тремтячим голосом.- Ходи звiдсiль, сину! Взяла його за руку. Це рука не дитяча. Це рука мужчини, але вона взяла ту руку, мов дитячу, i потягнула за собою. Вiн не вiдважився перечити, бо чув, що тут воля ??, воля матерi говорить до нього. Чув i розумiв, що iнакше було б зле, що могло б статися дуже багато. На дворi вже вечорiло. Мiж тим вечором, мiж тi?ю темнотою чути розлите прокляття, яке плава? тут i запливав до кожного закутка, до кожно? дiрочки. Збоку он Закаблукова хата. Син Закаблукiв Марко був у петлюрiвцях... Вiн десь пiшов i не вернувся, але тут була його тiнь, була про нього згадка. Тому i вислали Закаблукiв десь далеко, де та тiнь не може бути анi страшною, анi небезпечною. Тепер ту хату мають зайняти Корнiй, Марiя i Лаврiн... Лаврiн довго над цим розважав i нарештi рiшився. - Нi, тату! Хату ми займемо... Так буде краще... I для нас, i для Закаблукiв... Iнакше вона розвалиться. А там побачимо. Як Корнiй, так i Марiя на це не вiдповiли. У них обох однаковi думки. По вечерi, коли запала нiч, Корнiй вийшов на двiр, поглянув на зоряне небо, подивився навкруги. Пiсля пiшов у сад. Великi, розлогi дерева. Вони щойно одцвiли. Зав'язуються зеленухи, шелестить i шепоче молоде листя. Сад тягнеться далеко, аж до рову, де починаються старi закинутi каменоломнi. Колись там камiнь били i мурували. Там i Корнiй чимало сили сво?? залишив. Попотягав пудового лома, тяжечого молота. Рвав з земно? утроби вапняк, возив додому, складав мури... I от стоять вони тепер запущенi, занедбанi i порожнi. Заросли покинутi каменоломнi. Не б'ють там уже каменю. Не вiрять люди самi собi. Хто зна?, чим i як все те скiнчиться. Поволi, мов тiнь, обходить Корнiй сво? колишн? господарство. До нього пiдбiг пес. - Так, так, собако! Виганяють нас звiдсiль. Глибоке зiтхання вирвалось у Корнiя. "А що, як вiзьму паклю? Нащо воно сто?ть? Кому яка користь?" - дума? Корнiй. "Нi. Не вистане сили, не знайду вiдваги. Все ж то оцими руками робилося. Кожний камiнь хоронить на собi дотики мо?х долонь. Нема? сили... А ще, коли б не Лаврiн. Хто його зна?... Не можна думати i навiть припустити, що тi каналi? перемогли нас". А нiч пливе собi. Зорi горять. Диха? теплий з полiв вiтер, приносить запахи жита i польових квiтiв. На траву завпала роса. Не хочеться йти спати. Нема? сну. Хочеться йти серед ночi, йти по полях, високими житами, пшеницями, збивати росу, дихати вiльним повiтрям волi. Життя висковзу? з-пiд старечих нiг - дорого, потом i кров'ю куплене життя. Корнiй i Марiя, мов старi птахи, залишили сво? давн? гнiздо i вилетiли... Чулися вiдiрванi вiд землi. Боялися ходити по чужiй хатi. Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжнiй власник цього гнiзда - i прожене, i посмi?ться, i оганьбить ?х... Днi йшли. Надiя приходила до матерi i казала: - Ну, зна?те, мамо, мiй почина? господарювати... - Слава Богу,- говорить Марiя.- А я так боялася, так, зна?ш, боялася... То, чу?ш, i батько наш таким був. Але як людина чесна - оговта?ться. То лиш вiн, отой Максим, таким виродком вдався. Нiчого у нього святого. Господи! Господи! I що то за страшна диина... - А мiй ще вчора каже: зна?ш, Надi?, коли, каже, перейде ота комунiстична дурiйка, так зачнемо господарювати. Шкода, каже, на таких, як у нас, полях робити чортзна-що. До них треба господарських, працьовитих рук. А я смiюся. Що ж, кажу, не вiриш бiльше у рай? Усмiхнувся тiльки i махнув рукою. Ет, кинув. Все то, каже, дитинство було. Купили собi веприки, заводимо конята. На другу весну, як не погiрша?, поставимо клуню. Хата ще добра, але нема де зложити збiжжя. Але я, мамо, чуюся тяжкою... Марiя подивилася на дочку. - Нiчого, дитино,- каже по хвилинi.- У цьому наше щастя.- Згадала сво? перше материнство i тяжко зiтхнула.- Мала i я багато горя, але коли б не дав Бог гiршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися. I ти роди, i якщо твiй почина? до землi братися, все буде добре... Надiя не ма? часу довго баритися у матерi. Забiгала часто, але посто?ть хвилинку, навiть не сiда?, подiлиться з мамою думками, горем чи радiстю i бiжить знов додому. Там стiльки тi?? працi. Куди не кинь оком, скрiзь треба приложити руки, скрiзь треба дати лад i порядок. В хатi у не? чисто i весело. Образiв не викидала, не допустила до такого. Вбрала ?х так, як колись убирала дома. На стiнi велике дзеркало, на нiм рушник, коло дзеркала кiлька фотографiй Архипа у матроському та велика картина морсько? паради во?нного флоту. Крейсери, дредноути, мiноноски... Архип не раз поясню? Надi?, що значить кожний такий корабель i яке його призначення пiд час вiйни. До всього Архип скоро примирився з Лаврiном i тепер, особливо пiсля голодових рокiв та висилки багатьох селянських родин на Сибiр, погляди щодо полiтичних питань, а особливо вiдношення укра?нцiв до москалiв не рiзнилися. - Чорти його могли знати, що з того вийде,- казав вiн не раз.- Хiба ми знали що про Укра?ну? Звiдки могли знати? З царсько? школи? З вiйськ? Рiзних соцiалiстичних агiтаторiв було бiльше нiж треба, але про укра?нськi справи нiчого не говорилося. На жнива Архип взявся до працi. Поля дiлилися, забиралося багато до колгоспiв, але Архип твердо тримався власно? господарки. Вставав раненько, йшов з косою в поле i розмахував нею на всю широчiнь. Клалася на грабки пшениця, вiдносилася на бiк i стелилася довгим, рiвним покосом. Надiя йшла за косарем, за спиною у не? пiвкопи перевесел прив'язано... Висмику? по одному i в'яже снопи. А Архип знай розмаху? косою, знай пiдтина? стебла i кладе ?х в покоси. Радiсно i при?мно, хоч i нелегко. Сонце он пiдноситься, припiка?, смажить у спину. З чола по загорiлих щоках течуть потьоки поту. Не ма?ш досить часу втирати ?х... Хай собi течуть. Хай капають на землю. Не чужа ж.. I кiлька днiв довгими рядками стоять по полях пiвкопи. Згра? ворiн та шпакiв кружляють над стернами, визбирують кузьок та хробакiв. - Ну, цього року, зда?ться, не потребуватимемо журитися за хлiб,- каже Архип. - Коли тi грабiжники не вiдберуть... - Не дамо. У землю закопа?мо, а не вiддамо. Стiльки працю?ш, мучишся i вiддай чорт зна? кому... По жнивах Надiя дiстала дочку. Треба охрестити. Архип, хоч все ще недолюблював попiв, погодився, щоб хрестили у церквi. Принесли вiд хреста маленьку нову людину, а iм'я ?й Христина. Плаче i домага?ться ?жi. ?й хочеться вже жити. Так сильно хочеться жити. Дайте ?й змогу пiднятися унизу, не розтопчiть ??, - ви, великi, ви, божевiльнi! Того року родилося багато iнших нових людей. Вiдступив Маркс, голод, минулося безплiддя, вернулася гарна й розумна осiнь, вернулося мудре й святе життя. IV Коли б не така земля, коли б тут голi скелi росли, коли б тут не було стiльки сонця. На степи, яри, лiси навалилася зима. Хати, дим i жарiючi огники вiконечка. Скриплять намерзлi ворота, вулицею йдуть ошубканi в кожухи укра?нцi. Пiд ?хнiми ногами рипить мороз. Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся захiдний вiтрисько i б'? могутнiм крилом укра?нський простiр. А село мiцно впилося ярiв та пригiркiв. Клiщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стрiхами та садами. Сильне, тисячолiтн?, кулацьке село. У селi монастир. Багато вiкiв розносився над селом його великий дзвiн. А коли весни приходили, коли зацвiтали яблунi, коли небо набирало барв вина вiд заходу, вечiрнiй монастирський дзвiн тодi потужно виривався з квiтучого моря i довго дзвенiв пiд вишневими хмарами. I було так багато вiкiв. Мiнялися люди, мiнялися стрiхи, гусли i ширшали сади. Рили землю, виривали з не? камiнь. На мiсцi дерева ставали мури, а монастир, i дзвони, i весни з цвiтом, сонцем та соловейковим спiвом були тi ж. Минула остання зима. Зацвiли знов сади, знов загримiли солов'?, а дзвону не стало. П'ятилiтка. Металу треба. Iндустрiалiзацiя. Зняли й вiдвезли дзвони. Селюх пiднiма? вiд землi очi i не пiзна? краю свого. - Брати! Одурили нас! До оборони! Але обрiзанка вже давно поржавiла. Навколо мужика мур багнетiв, селькорiв, гепiстiв. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому шорсткому лицi, крутили назад мозольнi руки... Крицевими дорогами мчать у далечiнь по?зди. Там снiги, морози. Там сосни шумлять i виють бiлi ведмедi. Соловки. Страшне, незабутн? слово, страховище i рана вiкiв. Мiльйонна могила Укра?ни. - Мамо, мамо! Де нашi тато? - Цить, дитино! Нема нашого тата. Забрали нашого тата. Мовчи, сирото живого батька... Чорнi, з розчухраними чупринами хробаки укра?нського чорнозему курчаться вiд стискiв пiвбiгунових морозiв, лiзуть у снiг. У допрi син сидить, виспiву?: Батько мiй в Петлюрах був, чу-чу-у-ра чу-ра-ра! Слiд по ньому десь загув, гу-гу! Коли б не така земля, коли б голi скелi росли. Над степами летить крилатий жах. Хмарами, мов сполохане гайвороння, здiймаються i вiдлiтають у безвiсть села. Падають вiд куль, топляться у хвилях_ рiк, пухнуть голодом на широких дорогах. Колективiзацiя. Перша колективна осiнь. Трактори, молотилки. Порванi i загнанi мужики. Очi олов'янi, очi сердитi. Вечiрнi, ранiшнi пайки, брехня i ударна праця. Невеличкий сучкуватий дядько, з хитрими малоросiйськими очима i з обтятими на правiй руцi пальцями, цiлий день вовтузиться коло будови спiльного барака для спання робiтникiв та решток перечавлено? худоби. З безпальким дядвком працю? тузин таких же хитрооких. Всi ударники. Першi дiстають пайок. Дiстають справно, щодня. Сонце, дзвони й молитви! Що ви в порiвняннi з радiстю щодня дiставати пайок? Дядьки тешуть, курять цигарки. Добудовують ударно спiльний барак. Сто?ть новий, повний запахiв свiжо? сосново? смоли. Настав вечiр, як i завжди. Було i перед тим багато вечорiв, але того останнього ударний безпалький дядько забув у трiсках свою цигарку, загорнуту у вату. I як гарно горiв того вечора новий барак! Як метушилися бiднi ударники, пiдкидаючи в огонь трiски. Скiльки гармидеру, скiльки турбот. Але барак все одно зник. Ударники почали наново. Хитроокi дядьки тешуть далi. Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овiяну пiснями... Цього року спiзнилися. Поля злученi в один лад. Люди зсипанi у велику череду. Повзають де-не-де трактори, гицають по не згладжених ще межах. - Це ж мо? було,- говорить дядько, вказуючи на поле зi зруйнованими межами.- За сто лiт пiзнаю... Повiльно повзуть трактори, один по другому, мов по черзi, псуються i вiдходять на сторону. А жнива стають. Збiжжя жовкне, бiлi? i почина? клякати. Хитроокi дядьки курять махорку. - Почекай, кольки тобi в ребра! На?сися. Нам спiшити нiчого. Все одно вiд пайка не втечеш, бодай зi шкури лiз. Зi столицi, пiвстолицi i далi - бiжать накази: - Хлiба! Давай хлiб!.. Хлiб ще на полi, у колосках кляка? до землi. По полях згра? череватого вороння, вiд краю до краю лунають матюки. Ночами дiти лущать у пеленi дорогоцiнне зерно i несуть голодним батькам. "Укра?на, хл?ба! Давай хл?б!" Телеграфнi дроти, телефоннi дзвiнки, голосномовники й надавачi - "хл?ба!". По станцiях, по редакцiях, по бюрах урядiв цокотять машинки, вистрочують статистики, вистрочу- ють накази, вистрочують нервово: "Хл?ба, хл?ба i хл?ба! " Укра?на дала вам "хл?ба". Укра?на корчиться з голоду колгоспiв, облива?ться потом, ри? свiй чорнозем i видира? з землi "хл?б". Не хвата? рук. Риплять i розвалюються трактори. З незiбраних пiль зганяють колгоспника, знiмають останнього трактора i починають молотити. Безконечнi скирти зiбраного збiжжя. Небо затяга?ться сiрою поволокою, подува? вiтерець i почина? посiвати дрiбний осiннiй дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сi?, полива? його, а дядьки курять махорку i зацiплюють кулаки. - На?сися, проклятий чорте! Вилiзе тобi боком даремна праця! - гуторять i спльовують.- Такого марнотратства ще свiт не бачив. - Ну що ж... Сав?цька, значить, власть. Що захоче, те й зробить,- зауважу? якийсь посмiшник.- У них, бачите, усе по плану, тьху! - виплювався, i легше стало. - Коли б вона, так Бог дав, по плану i ноги витягнула... Теж власть... - Прийде й на не?. Як не попухнем з голоду, дочека?мося... Цар не так стояв, i то полетiв, полетить i це страхiття... А дощик посiва?. Дерчать телеграфи, летять гострi накази з матюками. Мiняються плани працi, мiняються управителi. Старi пiд суд, а на ?х мiсце приходять новi жертви Соловкiв. А хлiб тим часом пуска? паростки i зеленi?. Дядьки курять махорку i з'?дають сарказмами владу. На совхозний край робить наступ люта зима. Корнiй забожився, що не пiде у "той западенний гайдер". I не пiшов. Лишився "iндусом". Хай вже собi дурiють. Хочу дожити без пайка. Хай менi дадуть тiльки спокiй святий. А я без них обiйдуся. Жив з Марi?ю та сином на господарствi Закаблука i обробляв три гектари, якi лишилися старому. В час зiбрав, стягнув конякою до клуньчини i молотив поволi цiпом. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Кулаки не смiють мати машин. Зимою Лаврiн у мiстi. Старi жиють самi. Час вiд часу забiга? Надiя, ?х сколективiзували. Архип змагався як мiг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав, як ма? дiстатися чортовi, хай краще здиха?. Надiя прибiжить i скаржиться. I того нема, i того браку?. Марiя, що тiльки мала, давала. Вiдривала вiд уст, але ж дитина просить, i що б то вона була за мати, коли пожалiла б чогось власнiй дитинi. Не винна ж вона, що ?? зробили жебраком. -А як Христуся? -_ Росте. Тiльки нема чим кормити... - Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, якi з дитинства голодують, - журиться стара. - I ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, свiт не бачив. - Вчора, чу?те, вигнали в поле, i збирай йому з-пiд снiгу бараболю. Розгрiбали, копали, але хiба то робота? Мука i кара. Марiя сто?ть, дивиться у вiкно i мовчить. У не? тiсно затиснутi вуста, у не? погляд залитий болем. Марi?, Марi?! Ну, що? Чого плачеш? - Мамо! А ми все-таки будемо жити!.. Марiя соромиться старечо? сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе, та i слiз нема. Всi вилились. - Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже нiяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, - продовжу? Надiя.- Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось ?сти. Думали, роздiлять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б нi?.. Навiть ?м не хватило. "Що ж будемо ми ?сти?" - питають люди. "Нам до того нема дiла. ?жте те, що на полях лишилося". Мусили, чу?те, всю солому перемолочувати, щоб ?м досипати хлiбозаготовку. А хiба ми виннi, що у них такi машини? Коли б ви тiльки бачили, якi то машини. Пустиш снопа - i половина зерна лиша?ться. А все ми виннi. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони - ми! А пiсля все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з пiль, не дали навiть докiнчити зiбрати, а молотити мусили. I знов ми виннi. Виннi, що почав падати дощ, виннi, що молотили пiд голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Тi, що там, високо? Чи тi, що видумали все оте божевiлля? Певне, що треба на когось зiпхнути вину. Треба когось покарати. I от ма?ш... Пухни з голоду... Надiя все говорила. Не могла зупинитися. А Марiя i так це зна?. Не заслiпли ще старi очi. Бачить, бодай би лiпше таки заслiпили... А пiсля Марiя йде до комори i несе вузлик. - На, дитино. Давай хоч малiй ?сти. Та вже напевно не винна... - А що ж вам? Що будете ?сти? - Ет, дитино. Не журися за нас. Нам i вмирати можна. А от вам... Що з вами станеться? Дума?ш, дума?ш не раз... I що ж... Надiя пiшла. Пiд рукою понесла вузличок. Все-таки мама ? мама. Десь серед зими при?хав був додому Лаврiн. Витягнувся i завчасу помужнiв. - Зна?те,каже,- хто зна?, чи не заберуть i мене? - Куди тебе? - пита? Корнiй. - Куди? Пита?те куди. Нема чого й питати. Туди, де вже погрузли мiльйони. У прiрву, яку людським м'ясом гатять... - За що ж? За що тебе? - Видно, робота Максима. Теж братика маю. Чистка пiдходить. Опiнiю мушу мати. А вiн же начальство. Побув три днi i вiд'?хав. А по тижневi Марiя йде до мiста i несе на плечах клунок харчiв. Снiг, метелиця. Дороги заметенi. У вiчi сiче, засипа?, забива? дихання. Марiя пiдiйде i зупиня?ться. Вiдсапу?, витира? мокрi очi. Вона не плаче. О, вона вже давно не може плакати. Не плакала i тодi, коли почула, що "його" вже забрали. "А чи ма? вiн що ?сти? Де вiн спить? Вiзьму i бодай хлiба кусень вiднесу. Корнiй захворiв. Кашель його душить. Вiднесу вже сама. Якось таки дiйду". I пiшла. Пiшла i йшла через снiги й хуртовину. Йшла багато верств до того самого мiста, де колись лежав Гнат. Йшла i навiть згадала про нього. Де то вiн? Кажуть, жи? ще. Йшла далi i далi, i коли б треба було йти безконечно, на край свiта, i тодi йшла б. Там же, люди, сина ?? пiд землю дали. ?диного... ?дину i останню надiю. I ви ще скажете не йти? Добилася до мiста. Хiба ж можна знати, де його знайти? Звiдки це можна знати? Що вона - тут виросла, чи що? Вона зна? сво? село. Там вона зна? виходи... Йде просто до тюрми. Приходить: - Чи тут, люди, тюрма? - пита?. - Н?т у нас тюрем, старуха. - Ну, але ж десь сидять вашi в'язнi? Допра вона, чи як? Не знаю. Стара я... А там мiй син. Невинно, хай мене Бог скара?, що невинно забрали... - Ну, ну, старуха, з Богом сво?м. Не плач. А что твой син? - ?диний, чу?те. ? ще один, але не син вiн, враг... - Н? то спрашiваю. Что он? Вр?дiт?ль, контрре- волюцiонер? -_ Який вредитель? Що ви ще видумали! У тих... у як його... у комсомольцях, чи ,що, був... - Аа-а!.. Значiт, рвач iлi петлюровец. Как назива?тся? Сказала. Пан подивився. Вернувся. - Напрасна, бабка, прiшла. Не дабйошся к нему. Нет здесь такiх. Такi? йдуть в центр... Сто?ть i дивиться. - Пане! Голубчику! Товариш дорогий! Пустiть менi його. Прошу вас! Пустiть менi!..вирива?ться раптом у Марi?. - Ну что ти, что ти! Какой я пан? Н?т ?во здесь. Панiма?ш? Н?т. Нiма ?во! Розумi?ш? По-укра?нськi ж гаварю. У центр такiх б?рут... Марiя знов дума?. По часi каже: - Коли б то знала бодай, де той центр. Несла, несла. У мене ж спина болить. Коли б ще не такий вiтер. Снiг валить, очi засипа?. Так, кажете, таки нема? - Нiма, нiма, старуха! Здесь нiма. Он у Москвi чi... Словом, не знаю. I Марiя вийшла надвiр. Смерка?. Голодна i знесилена. Вiтер вi? вулицями, замiта? брук. Хлiб у клунку замерз. Того самого дня "Пролетарська правда" мiстила таку заяву: "Я, Максим Корнiиович Перепутька, вiдмовляюся вiд сво?х батькiв-кулакiв, якi цiле сво? життя були врагами робочого класу i стояли на засадах власностi i навiть тепер не зрiкаються сво?х ганебних засад. Рiвно ж осуджую, пятную i вимагаю суворо? кари свому бувшому братовi Лаврiновi, який став до послуг петлюрiвсько? контрреволюцi? i сво?ю злочинною дiяльнiстю свiдомо шкодив ростовi соцбудiвництва нашо? кра?ни". Хтось принiс i читав це Корнi?вi. Марiя вернулась на другий день i лежала. Не мала сили звестися. - Тихше, тихше, читай. Хай вона вже не чу?. Лiпше хай не чу?,- просить Корнiй. I Марiя не чула цього. У не? гарячка i душить кашель. Замерзлий кусень хлiба принесла назад. VI Весна довго пручалася i перемогла. Зацвiли дерева, як i завжди. На Великдень боротьба за церкву. Монастир вже давно замовк. Взялися за сiльську i почали знiмати дзвони. Всього тридцять тро? людей попало на Соловки, i церкву добровiльно самолiквiдовано. З боязнi, щоб не спiзнитися в сiвбi, почали сiяти в грязюку. Привезли з центру овес, ячмiнь. - I треба було з ним возитися,- гуторять дядь- ки.- То вiдвозять, то привозять... Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю i приволочили. Скиба злилася, i, як пригрiло сонце, повiяв сухий схiдний вiтер, затвердiла, i стал репатись. Ярина ледве вибилася з землi i пожовкла. З центру нове начальство, матюки та змiна директора. Знищенi поля наново переорюють i нанов засiвають. Не хватило чим поруге досiяти, а що засiяли, вже було спiзнене. Зiйшли по полях буй- бур'яни, зерно перемiшане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмiнь-гранчак, ячмiнь-плескач - усе нараз. Сiяли. Щось-таки виросте. I щось виросло. Це було в останньому роцi п'ятирiчки... Лiто минало Кра?на нiчого не думала, нiчого не знала, крiм думi про хлiб. Хлiб, хлiб i хлiб. Укра?на вкрита бур'янами З Москви б'ють тривогу. "Укра?на позорно отстайот Партiя i вся страна ждут от Укра?ни полнаво випалн?нiя плана хл?базагатовак... К кулакам i iх пасобнiкам нада прiм?нять сами? жестокiя мери возд?йствiя..." - Чекай, чекай того плану,- говорять голоднi обiдранi "кулаки".- Ми знов виннi. Виннi, що в грязюку сiяли. Виннi, що зерно змiшане. Виннi, ще спiзнилися. Ми виннi!.. Але чекай. Колись знайдемо того винного. Знайдемо i примiнимо мiри... Сади обнесли ще за лiта. Нема вже осини, нема запахiв горiлого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу i розцiлованих барвистих яблунь, Село - колгосп згорта?ться, гнеться до землi, селе цiпить зуби i нащетиню?ться. Ночами по полях тiнi. Це лущать лiпшi колоски i несуть додому. Малi дiти годують батькiв. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра. Для збору бур'янiв кинуто цiлий народ, вiйсько, пресу, письменникiв i вчених. Над зiгнутим голодним людом при працi вдень i вночi стоять озбро?нi вартовi. З кiстлявих мужицьких рук, з занедбано? землi вирива?ться зi скреготом зубiв кусень хлiба. Все життя велике й барвисте пiд знаком хлiба. Молотили, ?iяли, сортували. Зерно забрали, а послiд подiлили мiж трацюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирськiй церквi. . Настала зима. У Корнiя вигаса? домашн? багаття. Зстанн? тепло кипучого родинного життя випарову?ться на очах. Марiя бiльше хворi?, нiж ходить. Лiто i сонце тримали ?? на ногах. Поля були доведенi до iуття, але не встиг Корнiй сховати сво?? працi, як на?хали хижаки i вирвали йому ?? з рук. Забрали хлiб. Iишили йому дещо послiду i овочiв. Тримав ще також вухоребру коняку i старого Сiрка. Вечiр. У печi горить вогонь, i його сяйво освiчу? хату. Надворi мете снiгом, ви? хуртовина, квилить коминi. Марiя лежить на постелi, а Корнiй вешка?ться по хатi. - Десь скоро Рiздво, Корнiю,- каже вона. - Десь на цьому тижнi. - А як там ще з послiдом? - Ще на двi недiлi хватить. - А що ж далi! Чомусь i Надiя не приходить. Послабла, чи що. Як то та ?? дитинка. Коли б хоч воно пережило. Мовчать. У печi трiщить огонь, по брудних стiнах мига? неспокiйне сяйво. Вiкна замурованi ласицями. Тi?? саме ночi у монастирськiй брамi стояв вартовий з ручним скорострiлом. У церквi зсипанi скарби, i треба ?х охороняти. Навколо вiковiчнi мури. На них помини татарських часiв, на них мох i кущi акацi?. Сiлька столiть з татарських дiб стояли зайвим погадом, а тепер старi знов у пригодi. У монастирькiй дзвiницi з'явилася брама i замки. Щовечора важно й дбайливо замикали i ставили варту. Шумлять старi смереки, свище вiтер у вiтах каштанiв. Церква понуро сто?ть, обсипана снiгом. Вiкна загратованi товстючими чавунними гратами. За ними колись тендiтне свiтло свiчок жеврiло. З-за них проривався назовнi тихий, лагiдний спiв. Перед темними византiйськими облiками кволiють сяйва лампадок. Тепер там хлiб. За грубечими стiнами, за чавунними гратами... Зникли запахи воску i ладану. Тепер тут запахи цвiло? пшеницi. На вчовганих вiками кам'яних плитах хлiбова пiрамiда. У понурих сутiнках хитаються далекi шепоти молитов, чорнi постатi виходять, стають навколо i спiвають. I хлiбова пiрамiда ворушиться, зерна пшеницi поволi точаться, мов сльози, застиглi, бурштиновi. На них виблиску? прилиплий промiнь сонця, червець, зелiнка i густа блакить. Ввiчливо посмiхаються старi пророки. У ?х мiцних жилавих руках каламарi й крилатi пера. Вонми, людино,- не ?диним хлiбом живою будеш. Пастир велико? отари, вiвця i вовк, лев i голуб, сонце i повна посвятна радiсть - додаток хлiба. Нинi пророче перо моча?ться у людську кров i на скрижалях доби випису? одне слово: хлiб. Зiйдiть зi стiн, великi пророки! Станьте на захiд сонця, здiймiте погляд ваш у далечiнь i свiтовi речiть: смерть тобi, свiте старий. Душа хлiба мороком спаде на тво? мiста, на тво? села, на цiлу землю. I впадуть вашi храми, барокко i готика. I не буде Фавста, вмре Мефiстофель, i квiтуча яблуня засохне, не принiсши плоду. Смерть вам!.. У церквi повно хлiба, зiбраного, зсипаного, вичавленого з земно? утроби, вирваного з кулака-селюка, видушеного з живота ридаючо? дитини. Зашаранi, кострубатi обличчя, жадiбнi погляди рвуться до похиленого хреста на церквi. На нiм хлiб. Напис сонцем горить, напис мiлiонiв уст, мозкiв, шлункiв, кiстлявих, хижих,гостропальких рук. Громоголосно звучить глевка смакота хлiба, кра? мозок i поволi оберта? кусники у липких гарячих пальцях. А в брамi дзвiницi твердо ступа? вартовик. Крiст i захуканий iне?м багнет. Туди й назад, туди й назад, кра? багнет морок хуртовинно? ночi. Не чути цокотiв пiдкiв... М'якi ведмежi валянки глухо топчуть погризяний брук. А побiч вузькi дверi, вартовня i храпаки... Там сплять вони - стражi хлiбового бога. Снiг сипле, завива? срiбнi кучерi навколо ялин, мете кометою i засипа? вiдкритi очi мертво? церкви. Он коло муру старий закинутий колодязь. Навколо дикi рожi, бузина. Колодязь тихий, невинний... I кому снилося, щоб вiн цi?? буревiйно? ночi пiдвiв на монастирське подвiр'я сiмох мужикiв-хлiбобандитiв. Сiм барчистих, сiм бiйцiв на вибiр. На чолi ?х Архип. То вiн видумав цей план, згадав старий пiдземний хiд, що веде ззовнi до колодязя. Вiд ходу до верху ледь помiтнi залiзнi щаблi. А вартовий ходить собi. Туди й назад, туди й назад. Думу снував довгу про ночi, пiвночi i випари чадливих брудних iзб далеко? Рязанщини. Не сподiвався, що цi?? ночi вiдраху? сво? останнi кроки. Коли вмирав вiд хохлацького ножа, лайнув останнього матюка, прилiг зубами на огладаний камiнь бруку i спокiйно витiкав кров'ю. Товаришi його також спокiйно спали, Архип i решта пiдземних гостей подбали й за них, скрiпили ?х твердий сон та звiковiчнили його. Коли виламали дверi, коли допалися до хлiбово? гори, дерли зерно, напихали ним мiшки, кишенi, навiть роти. Не бачили, де воно лежить! Не дивилися вгору, де он над олтарем образ Христа, усмiхнений, з ореолом. Перед ними хлiб, гора з хлiба, збитого, зацвiлого, але все-таки справжнього, який щороку залива? ?х поля, вироста? i невiдомо куди зника?. Хотiлося обняти на оберемок цiлу ту гору, винести на свiтло дня, закликати всiх людей i крикнути: "Люди! Хлiб! Дивiться, де наш хлiб! Берiть, розламуйте i на?дайтеся. На?дайтеся всi, а решту вiддайте найближчим, хай i вони на?дяться. Це ж наш, на наших полях вирослий хлiб!" До рання все було впорано. Снiг замiв слiди. Сплячi во?, охоронцi хлiбових скарбiв, охололи i закостенiли. А ще того самого дня у селi стався похорон. Несли велику домовину, а в нiй замiсть мерця клали у землю хлiб. Хай охороню? його святiсть i недоторканнiсть мертвих. Тi, мабуть, не встануть i не виберуть. Над селом тиша. VII Долиною вi? вiтер. На колишнiм монастирськiм ставку висвистують гiлки старих осокорiв i тополь. Крокiв сто на схiд невеличкий сливовий садок, далi - ру?ни давно згорiло? клунi. Стоять напiврозваленi цеглянi Стовпи, засипанi снiгом. Вище старi будови, колишнi стайнi, коровники i невеличка сторожiвка. Вiтер вi? i розпучливо б'? грудьми у облiзлi стiни сторожiвки. Йому хочеться рiвнини, простору. Хочеть- ся широкого розмаху, а тут на дорозi пiд ноги плутаються сади, пригiрки, будинки i така мiзерна з маленьким цвяшечком свiтла сторожiвка. , Вiконце свiтиться. Одно на чотири тахлi вiконце. Снiг облiпив його раму, затягнув плiнкою тахлi. Тепло i свiтло з нутра змагаються зi снiгом, вiтром i морозом i кажуть: "Там живе людина. Не дивiться, що сторожiвка маленька i обiдрана. У нiй всього одно маленьке вiконечко на чотирi тахлi, але все-таки у нiй живе людина... Бачите. Он свiтло заворушилося. Це значить, що людина взяла його з одного мiсця i перенесла на друге. Скрiзь, друзi, де тiльки живе людина, мусить бути свiтло i тепло. Принаймнi хоч трошечки свiтла i тепла". Так. У сторожцi живе людина. Там догоря? свiй вiк старенький дiдусь, кривий на праву ногу. "Господи Помилуй", колишнiй Гнат. Ревли хуртовини, йшла над землею неймовiрна революцiя, а Гнат жив. Гнувся i прилипав до само? землi, не раз ставав непомiтним. Часами лiз пiд землю i звiдти вичiкував соняшного промiнчика, теплiшого подиху з неба. I так лишився жити. Не стало монастиря, затихло "Свiте тихий". Погасли дзвони i свiчки, лиш Гнат обiрваним осiннiм листом лишився пiд ногами танцю- ючих подiй з прозвищем "Господи Помилуй". I вiн навiть не зайвий елемент. Вiн сторож. Он сто?ть кiлька будинкiв, а там на розплiд пара десяткiв птахiв, десятеро свиней, навiть крiлики ? та голуби. Пiд стрiхою горобцi, як i за старого доброго часу, цвiрiнькають. Гнат - Ной. Будинки тi - ковчег. I плавають вони по бурхливих хвилях революцi?. А може, якраз перестане дощ i настане можливiсть пристати десь до сухих берегiв. Пiзно вже. Гнат не спить. У нього важливi гостi. Кiмнатка у Гната три кроки туди й назад, один тапчан i невеличкий столик та ще вiчно натоплена грубка у кутi. Але у Гната часто сходяться гостi. У нього затишно i безпечно. Колгоспний сторож. Ной i мудрець - хай там живе! Шкоди не зробить. I Гнат живе. У нього сходяться й тi, й тi. У нього сходяться вiруючi i безвiрники. У Гната навiть лишилася Бiблiя. Он лежить вона на полицi - товста, обмазана брудом i розбита. Гнат не раз спина?ться до полицi, бере ту книгу. Гостi затихають i слухають. Слухають з запертим диханням. Слухають з побожнiстю. "I возстане син на батька, батько на сина...", "I будет глад по цiлiй землi..." А пiсля "ангел з трубою зi сходу сонця засурмить i мертвi? возстануть з гробiв i суд настане..." Люди слухають, зiтхають, плачуть. А Гнат дочиту? книгу, кладе на столику i проповiду?: не плачте, матерi i дiви. Ще не прийшов останнiй, той великий час, коли серця вашi очистяться вiд безнадiйностi, зневiр'я. Сили i любовi вам треба. Вiрте у вашу силу i вашу любов. Гинуть матерi. Зникають з лиця землi щирi добрi жiнки, якi родилися i внесли в життя щастя, радiсть, несли працю i несли смiх молодий. Гинуть дiти сонця i велико? нашо? землi. Ви жили у цьому краю, бачили його широкi простори, бачили небо, налите теплом, налите барвами, яких нiде бiльше нема. Ви ступали по наших дорогах, наших стежках. Кажу вам велику правду. Нема кращих стежок i нi дорiг веселiших вiд наших, вiд тих, якi щодня i щоранку попирали пiдошви ваших нiг. О матерi! I ви, дiвчата, i ви, мужi!.. Ви, що виросли серед безкра?х ланiв, залитих морем хлiба, залитих пiснею i залитих потом. Кажу вам велику правду. Повстаньте i повiрте в себе. Повiрте у вашу силу, у вашу землю. Душi вашi сплять, думи повiльнi i не хочуть напружитися... Страшнi днi надходять. I нема милостi нi левовi, нi голубовi. Ви,_ дiти садiв цвiтучих i лунких га?в. Чому зiтха?те i зверта?те ваш погляд до неба. Не вiрте. Звiдти не впаде огонь i не спалить ?? - землю осквернену. Бог не на те ?? творив, щоб палити. Звернiте очi вашi на вас самих. Бог любить тих, хто бачить в собi частину його самого, його безсмертного, його розумного i його всемогучого. Яке ма?те право, ви, дiти найкращо? з кра?н, не чути себе такими? Гнат замовка?. Тиша. Похилi голови. За вiкном спiва? хуртовина. Пiсля хтось порушу? тишу. Падають окремi слова. Одно, друге. Зв'язуються у речення. Оповiдають, що у Ки?вi одновилася церква. Одного ранку бачать люди, що баня церковна горить золотом. Дивляться i хрестяться. Ще вчора була вона зовсiм темною. Кажуть, що десь народився великий пророк, що виведе народ наш з неволi. Чорнi духи сповiстили про до вiстку Iрода-Знущателя, а той поморок i голод великий на народ наслав. Сто тисяч немовлят мусить мерти. Кажуть, що вчора прийшли i забрали знов людей. забрали Архипа. З ним ще кiлькох забрали. Пiшли на ладовисько, розкопали могилу i дiстали з домовини хлiб. Вони бачать скрiзь. Навiть на тому свiтi не хова?шся вiд них. Так, так... Навiть на тому свiтi. Архип вже не вернеться. Нi. Вiн вже нiколи не вернеться. - Так. Всi зна?мо. У нього направду ? дитинка. I она вмре. Архип порушив хлiб, засипаний у церквi. i то ж заклятий хлiб. З'?си такий хлiб i... - I вмреш. - Пiдем, люди!.. Вiддамо тiло сновi. Нiч пiзня. Пора. Розходяться. Гнат вже один. Сидить i дума?. Дума? про церкву, що у Ки?вi обновилася. Дума? за пророка та Iрода. I також дума? про Надiю. VIII Минали мiсяцi, i ставало теплiше. Снiгу менша?, чорними латами кри?ться земля. Вiтер хита? дерева i набряклими бруньками, а над ними лiтають та крячуть ворони. Одного ранку пустився теплий дощ. Пiд капiжем калюжi води. Зi стрiхи струмочками дзюркотить вода, гомонить i творить великi чистi баньки. Сiрко щiльнiше тиснеться до стiни, мiцнiше звива?ться, краще втушкоiу? свою голову пiд себе. На селi глибокий спокiй. Собаки не брешуть. Кажуть, яема. По?ли ?х. Один Гiрко лишився. Нiхто не турбу? його. Не дражнить нервiв гучний собачий гавкiт. Можна спокiйно спати. Зате не може спокiйно спати Корнiй. Пiшов до комори, внiс гарнець висiвок. - Це вже, Марi?, останнi... Спечи якось... Зна?ш. Може, ще бiльше кори... Прибав... прибав, чу?ш... Вчора зовсiм добре смакувало... - Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить... - То-то... А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться? Марiя не могла вiдповiсти. Кашель западющий мучить. Вiдкашлялася. - Ще нiби зводиться... Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця... Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А дума?ш, кажу, прийде? Нiколи, дитино, не прийде... - За що ж його? - пита?.- За те, за що й iнших... За що i всiх... Чи ж ?х там ? яке число? Марiя пекла з останнього. Спала, кашляла, брала останнього коржика, ламала наполовину i йшла до Надi?. Та хвора, ледве зводиться. Марiя приносить кусник коржика. - А як воно?.. - Спить, мамо. Чу?те, як диха?? Марiя сто?ть над дитиною i дума?: "Вмреш, дитинко. На широкому свiтi нема? вже для тебе трошечки хлiба... Зовсiм трошечки хлiба..." Дивиться у вiкно. На подвiр'? дерева вбираються бруньками. Земля ще кормить ?х, а закони Маркса не заборонили ?м родити нове. життя i нову радiсть. Далi видно пригiрок. Чорнi плями землi мають у очах. Ступа? полями весна; Марiя йде додому. Там зустрiв ?? Корнiй з скривавленою сокирою. Здригнулася i вiдступила взад. - Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось ?сти. Живе ще мале? - Ще диха?. Якось так дивно диха?... - А вона? - Е-ет!..виговорила i згадала щось давн?. Мах- нула рукою. - Кажеш, нема надi?? Йшов ото i трьох зустрiв. Несли на кладовисько. Вже мруть. Дiти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути. У нас ще один Сiрко лишився... Шкода його... Марiя не сказала нiчого. Пiшла до хати i лягла. Лягала кожний день i, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надiю. Пригадувала ?? маленьку Христу сю i вставала-знов. I як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати загинути живiй дитинi. Мертвий мусить вiдчути бiль ?? i встати. Вставала, палила в печi, щось пекла чи варила, загортала у вузличок i йшла. Йшла поволi, голосно сапала, часто зупинялася, щоб вiдсапнутися, оглядалася навкруги, нiби прощалася кожний день з полями, з садами, з небом. Пiсля йшла далi. Знов та весна. _Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на цiлу ширiнь його, поглянути у далечiнь i згадати минуле. Не треба й згадувати, само на думку пливе. Нi години, анi хвилини нема, щоб чогось не згадати. Полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У вiдталiй землi на бараболиську можна гнилу бараболину знайти. Часом можна i не гнилу. Але щастя, коли поблизу нiкого нема., Сергiй Гнида i Карпо Фiян друзi були. Йшли разом цiле життя i разом пiшли збирати гнилi бараболi. У одному мiсцi натрапили на невиконане мiсце. - Це,- каже Гнида,- мо? мiсце. Я ж його побачив... -Не кажи дурниць. Побачив його я. Я ще з осенi знав, що тут не викопали... Навмисне йшов...- вiдповiда? Фiян. -_ Ой, чу?ш! Краще вiдступися. Йди собi далi. Там знайдеш! У мене ж зна?ш скiльки дiтей?.. Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фiяна, i той лишився на бараболиську лежати. Гнида зi страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий нанесе?.. Пiсля довго оповiдали в селi, що Гнида зарубав Фiяна. Влада якось не чула цього, бо труп Фiяна зник, i невiдомо куди. Шукати не було часу. Корнiй обгриза? велику кiнську кiстку i виносить ?? надвiр. - На-ту-на! На! Сiрко! Де ти подiвся? На, ?ж!..- Давав псовi, той глотав, а Корнiй сто?ть i дивиться, _?ж, _?ж, бо на завтра, може, й не дiстанеш. У запiчку сидить Марiя. Корнiй зна?, що то дружина його. Багато, багато лiт прожили разом. Вона хоче ?сти. Що вiднесе завтра Надi?? - Треба б, Марi?, забрати ?? якось до нас. Не можеш ти ходити... - Треба б, але як. Вона ж не пiде. Не дiйде до нас. А дитина? Ну, може б, ти дитину ще донiс, але як ?? забереш?.. Вечором Корнiй пiдгострив сокиру i вийшов на двiр. Темно. На небi до погибелi зiр. Молочний Шлях на цiлу ширiнь розлiгся. У Максимовiй хатi ясно свiтиться. Там вештаються люди i чути голосний гармидер. Корнiй загукав пса. Пiдбiг Сiрко, лащиться, лиже руку, ту саму руку свого пана, яка трима? сокиру. - Ти, ти, ти! - погладив Корнiй Сiрка по великiй, м'якiй головi. I майже раптом Корнi?вi ста? шкода собаки. Положивши сокиру на землю, сiв коло нього на мокрому, обняв Сiрка. Пес заскавулiв i пригорнувся до старого. I так тривало довго. На високому, нiби зi сталi, небi зорi, Молочний Шлях. У хатi Максима спiвають. Сiрко i Корнiй сидять, обнявшись, i слухають спiв. - Так, так, собако,- шепчуть Корнi?вi вуста.- Минулося наше. Знайшов я тебе маленьким цуциком i думаю: рости. Маю господарку, i будеш охороняти. I хiба ти не охороняв? Ще й як... Боже мiй! Ще й як- Цiлими ночами бiга?ш i гав-гав! I гав-гав! Я працював. Не раз прийдеш на подвiр'я, нiг не можеш пiдволокти. Ляжеш, а ти все сво?, все тiльки сво?... Правда ж? Не плач, собако. Не плач хоч ти... Нiч iшла, дихала весною. З далеких пiль вiяло запахом чорнозему. Корнiй чу? той запах, i в ньому збуджуються спомини. - Йди, собако... Йди геть, а я пiду також. Йди i не спокушай. Не можу пiдняти на тебе руку. Встав, узяв сокиру i пiшов до хати. - Ти спиш, Марi?? - Чи ж, дума?ш, можна спати? Думаю про Надiю. А що, як не встану... Пiдеш до не? ти... Може, завтра пiдеш. - Завтра мушу йти шукати щось ?сти... А у хатi холодно... ? там у печi жар? - Пiшов до печi i вiдхилив кружка.- ?. Пiдложу дровець. Ти вже не рухайся. Лежи, лежи. Сам пiдложу.. Пiдкинув сухих трiсок, i огонь одразу спалахнув. Приложив кiлька полiнець i грiв старечi мокрi руки. Пiсля горщик води до вогню поставив, взяв з посте- лi подушку i рядно, нагрiв коло печi i обкутав Марiю. - Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки зогрi?шся. Завтра десь полiзу. Може, якраз що знайду... А може, й знайдуПо хатi бiга? зайчик свiтла з печi. Стрибнув на полицю, освiтив ??Корнiй щось пригадав, пiдiйшов до полицi i сягнув рукою за бруском, що лежав там. Пiсля коло печi присiв, положив на колiно сокиру i почав гострити ??. Гострить довго. Зупиня?ться, вiдпочива?, великим пальцем пробу? лезо, чи гостре, а пiсля далi шура? по ньому бруском. - Що ти робиш, Корнiю? - пита? Марiя. - Гострю от... Завтра пiду у поле, а там без сокири нема чого робити. IХ На завтра ледь свiт пiшов у лiс. Не на свою сторону пiвденну. Нi. Зробив чимало дороги через село, через береги коло колишнього монастирського млина i вийшов туди, де стояв колись хутiр Мартина. Тепер тут поле. Зник зелений хутiр. Знiвечено сад. Революцiйний буревiй з притиском шалiв в таких мiсцях, де цвiли сади, де чути було смiх. Он там закинутий колодязь. Корнiй пiдiйшов до нього i зупинився на тому мiсцi, де колись витягала Марiя воду. Скiльки це вже минуло рокiв? А скiльки днiв? Багато, дуже багато, але все пережилося, i зда?ться, був це один день. Сонце пiднялося високо. Небо син? i прозоре, як око дитини. Пiдсонна сторона звiльнилася вiд снiгу i протряха?. Он там Корнiй орав. Там, пiд пагорбком, там, де ота одинока деревина сто?ть. Там далi був тодi ще лiсок, але змела його революцiя. Ще далi запуст. Треба пiти туди. I Корнiй подибав в сторону запусту. Але це вже не ? запуст. Це вже давно лiс. Корнiй придибав, став пiд високими дубчаками i зняв шапку. Над ним лiтали i крякали ворони, високо, високо кружля? шулiка. На високому стрункому дубчаку 'якийсь запопадливий птах мостить кубло. Бруньки де- рев свiжi, пахучi, набряклi. Пiд ногами мокро, чути весну. Навiть вiд мокро? землi чути. Корнiй шука? ?сти. На думцi жiнка, дочка i маленька внука. Всi вони хочуть ?сти, всi чекають на нього дома. I ступав по лiсi, дивився на птахiв, на дерева i рослиниЩо ж вiн тут знайде? Все не на ?жу створене. Начохрав дещо бруньок, настругав березово? кори. А пiсля пiшов на взлiсся. Сонце i сонце. Скiльки сильного молодого сонця! Геть, як гляне око, стелиться соняшний легiт, млi? земля. Зда?ться, твориться святе та?мство ошгiднення. Йшов просто через неоранi поля. Трапилося щастя, зовсiм несподiване i зовсiм виняткове. У неве- личкому рiвчаку, де ще був снiг, лежав мертвий за?ць. Корнiй надибав на нього, зупинився. I довго стояв, бо як же можна повiрити, що то дiйсно за?ць, мертвий i готовий на те, щоб тiльки взяти його, роздерти i з'?сти. Пiсля Корнiй вiдчув радiсть i, не згинаючись, поди- вився навколо, чи нiкого нема, та голосно висловив вдоволення. - Так! Значить, i з'?м дещо. Значить, додому дiйду i покажу: дивися, Марi?! Тут ма?ш що ?сти. Це я знайшов сьогоднi, цього веселого соняшного дня. I Корнiй пiднiма? зайця. Вiн навiть ще не пробував гнити. Зовсiм цiлий i зовсiм свiжий. Розтяв його гострою сокирою i, вiднайшовши сухе мiсце, присiв вiдпочити та пiдживитися. Дума?те, що вiн сьогоднi що ?в? Де там! Що було йому ?сти? Встав чоловiк i подався. Добре, що хоч Марiя ще спала. Думав за Марiю: "Коли б знав, що зайду додому, не починав би того зайця. Хай би був дитинi. Тож ото воно ?, що не зайду. Як зайдеш, коли ноги пiдгинаються i не хочуть йти... Що хоч роби, а вони не хочуть, i кiнець. Хоч ти сядь та плач". А тут ще й вiтер. Такий, чу?те, вiтер зiрвався i пха? чоловiка, куди йому заманеться. Воно весною завжди бува? вiтер, але такого прудкого, такого нагального щось не пам'ята?ться. Нi, нi... Такого щось не пам'ята?ться, щоб ходи не дав, щоб валив з нiг, мов дитину яку. З'?в кiлька шматкiв заячини, звiвся на ноги i почав наново боротьбу з вiтром. А сонце, знай, свiтить, знай, горить собi ясно i невблаганно. Корнiй довго, дуже довго йде, оглянувся, а лiс за ним недалеко. Поки добився до млина, почув у шлунку болi, курчився, а пiсля не видержав, блював. "I чого то так далеко було йти? Казав собi: не йди, чу?ш, таку милю. Не дотягнеш назад нiг. Бачиш же, що ти з себе уявля?ш? Нi. Таки пiшов. От тобi й пiшов. Тепер ноги тремтять i спробуй далi йти". Розважав Корнiй, а тим часом дивиться на викинене назад м'ясо. Шкода. Зiгнувся i поволi з'?в знов. Може, по-друге такого не станеться. Може, якраз Бог дасть, що не станеться... Проходячи селом, нiс свого зайця i сокиру пiд полою. На вулицях порожньо, але все-таки краще не спокушати. Хто його зна?... Все' в такий час може трапитися. Дома, по-перше, запитав: - Ще живеш, Марi?? Принiс он зайця. Опорай, з'?ж сама i кусник занеси ?м... Не була у них? Ох, ох, ох! Нема сили... Дивно, як та сила кудись зникла. От прийшов до хати, та тепер хоч коня запрягай i виволiкай надвiр. Мабуть, i дров не ма?ш? Що? Ма?ш? Ну, то я дещо приляжу. Ще скiльки живу, так не зморився. Можу забожитися, що правду кажу. А я вже дещо i по?в... Сiв собi коло млина i пополуднував... Говорив, поволi вкладався на голiй лавi i заснув. Марiя поралася з зайцем i не турбувала Корнiя. Хай вiдпочине. Прокинувся вечором i забачив перед собою Марiю. - Чого ти така? Що ?, Марi?? - Прийшла до не?, а вона на постелi лежить. Гукаю: "Надi?!" Не чу?. Кличу. Нарештi розплющила очi i так засмiялася, так, зна?ш, страшно засмiялася. А де, питаю, мале? А вона нiчого не розумi?. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засмiялася знов: "Нема Христусi. Нема вже ??..." Корнiй зробив великi очi. - Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? - кричав Корнiй.- То ж так не можна!.. - З'?ла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, i скрутило. Але...- Марiя нахилилася до Корнiя i шептала: - Вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, i задушила. Дика така. Пiдеш до не?. Вона не хоче вже ?сти, ла?ться i смi?ться... Марiя розвела руками. Корнiй запер вiддих. Слухав, i здавалося, сниться страшний сон. Марiя знов лягла, а Корнiй вийшов. Вернувся пiзно, зовсiм уночi. Марiя лежала на постелi i дивилася у темноту. Почула рейвах i подала голос: - Це ти, Корнiю? - Я. - Був? - Був. - Ну й що? - Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно... - Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не зна?, чого ходити... - Спи, Марi?. Я вийду на двiр. Там тихо так... I Корнiй вийшов на двiр. Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота i тиша. Пiдбiг Сiрко. - Йди геть! Не лiзь перед очi. Сiрко пiдiгнув хвоста i вiдiйшов, а Корнiй попросту- вав на подвiр'я сина Максима. Йшов бадьоро. Чувся у силi, i думка працювала особливо добре. Пiдiйшов до дверей i затарабанив. Довго нiхто не вiдчиняв. Нарештi у сiнях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафiя. - Хто там? - Я. Корнiй. ? дома син мiй Максим? - Вони сплять... - Вiдчини. Хочу поговорити.Гафiя вiдчинила, i Корнiй, не зупиняючись, попростував до кiмнати, де спав зi сво?ю жiнкою Максим. - Хто там? - зрива?ться сонний _Максим. Але Корнiй не ма? часу вiдповiдати. Перед ним смутнi обриси лiжка i Максима. Швидкими кроками пiдiйшов до нього i раз, другий розмахнувся i опустив сокиру. Вирвався дикий крик i одразу замовк. Сокира сво?м гострi?м попадала у щось м'яке, у щось, що легко пiддавалося, i тому глибоко грузла. З лiжка бiлого, теплого виривалися деякий час стогони, але i вони затихли. Корнiй сiк i сiк. Сiк, як малий хлопчина сiче кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука. А тодi Корнiй отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку. А де ж дiлася Гафiйка? Обернувся. - Гафi?! Гафi?! Де ти? Але нiхто нiчого не вiдповiдав. Корнiй заложив на руку сокиру i вийшов. Надворi зоряно i тихо. Прийшов до себе. Спить. Хай спить. Але де ж там. Вона зовсiм не спить. Руха?ться. - Де ти, Корнiю, був? - От так собi... Вийшов, походив. Гарно там... А тепер ще вийду. Ти спи. Спи, моя Марi?, вiдпочивай. Пiдiйшов до не?, обгорнув щiльно старим кожухом. - Тепло тобi, Марi?? Ну то спи. А я... Так от i скiнчилося... Хочу сказати, що все скiнчилося... Жили ми, так довго разом жили, дiлили горе i... ет, чи ж треба щось казати?.. Встав i хотiв йти, але роздумав i вернувся ще. - Там ще лишилося трохи зайця? Нi. Я це так питаю... ?сти не хочу. От з'?в дещо i не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти пiдеш, певно, до Надi?? Пiди i скажи, що я благословляю ??... Скажи, може, виживе, може, ще буде, не зникне наш рiд... Скажи... Все ?й скажи... - Ти, Корнiю, кудись далеко йдеш? - Не знаю. Куди, далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синiв наших... Може...- Голос його затремтiв, утявся сам вiд себе. Ноги вiдмовлялися тримати, i вiн скоро пiшов до виходу. Рипнули дверi i зачинилися. У хатi темно i тихо. - Корнiю! - гукнула тихо Марiя. Нема вiдгуку. - Корнiю! - гукнула сильнiше. Тиша. Надворi пiдбiг до Корнiя Сiрко. - Ходи, ходи, собако! Пiдемо разом. Будемо йти у свiт, десь впадемо, обiймемося i здохнемо разом... Корнiй подибав просто у поле, а за ним, опустивши голову i хвоста, волiкся пес. Бiльше вони не вернулися. XI Здивувалася, коли прокинулася, що Корнiя не було. Кликала раз, другий i третiй. Нема. Уночi кликала. Зiйшло сонце - кликала, звелася на ноги. Де ж вiн? I аж - то почали сходитися люди. Все не нашi. Тi, червонi, з стрiльбами. Питаються, де старий. Хто його зна?, де вiн. Пiшов десь. Шукали чогось, знайшли скривавлену сокиру i забрали з собою. I тодi стало Марi? яснiше. Сiла на розкиданiй постелi i широко вiдкритими очима дивилася на людей. Питали ??, вiдповiдала. Питали, скiльки лiт живе. Мовчала усмiхаючись. - Багато, багато, людськi дiтоньки. Ви не проживете стiльки. Людськi дiтоньки вилаялися i вiдiйшли. Марiя не мала сили, щоб пiти до Надi?, але все-таки силилася йти. Вийшла на подвiр'я i впала. I тут дивно, де взявся Гнат. Вiн йшов до Марi?. Каже: "Зачув все, що сталося, i дай, думаю, пiду. Встань, Марi?... Отак, отак... Обiприся об мо? плече. Ну, ну..."Пручався, крихтав i звiв. Марiя навiть нездивувала ся, що вiн прийшов. Здавалося, так i треба. Прийшла до хати i лягла на постiль. Гнат сiв коло не?, довго мовчки дивився у ?? обличчя. Поморщенi, сухi, запалi щоки. Випнутi гострi вилицi, очi глибоко-глибоко у мокрому мiсцi сидять, потемнiлi, погаслi. Паклi сивого волосся вибиваються з-пiд подерто? заялозено? хустки. - Ну от...- витиснулося з Гната.- I так ? нам кiнець? Марi?? Що тобi? - Е-ет...- ледве витиснула з уст Марiя. Гнат почув те коротке слово i втягнув якось у себе голову. Западав вечiр. Весняне сонце заходило i било пружним променем на саме лiжко.Марiя розплющила очi, дивиться назустрiч сонцю, вийняла суху кiстляву руку i простягнула ?? далеко вiд себе. - Сонце! - каже вона.- Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?.. Кiнчики промiння опалюють сухi жили руки, б'ють у запалi очi, пiдбарвлюють срiбло волосся. Марiя не жмурить очей. Дивиться рiвно i широко. Гнат мовчки сидить, i в душi його воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають радiснi i спiвають радiснi пiснi. Гнат усмiха?ться. Пiсля здiйма? свою руку, бере у не? Марi?ну, ту, що до сонця знялася, i лагiдно довго цiлу? ??. Цiлу? i говорить: - Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марi?? Марi?!.. Сонце обливало лiжко, Гната i Марiю. У Гнатовiй душi творився страшний суд. - Марi?! Висповiдай мене. Даруй усе, що зробив тобi у днi молодостi. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, i що ж далi? Прости мене, Марi?, раз, другий i третiй!.. Марiя повернула погляд на Гната, шепотiла ледве чутно: - Ти, Гнате! Ти свята людина. Пiдемо разом туди... Зна?ш? Туди, де нашi Романьо, Надiя... Одна i друга. Де всi вони. Всi, Гнате... А _ми ще ж тут. Як хочеться зустрiтися з ними... Не проси у мене, Гнате, прощення. Бог простить, а я не маю чого прощати. От Надiя- Коли б я могла до не?, коли б щось ?й 'дати... Вона голодна... Хлiба ?й. А-ах, де ? хлiб? - А Корнiй не вернувся? - пита? Гнат. - Багато не вернулося, Гнате. Всi не вернулися. Нi Демко, нi Лаврiн... анi... вiн також... пiшов... Гнат довго мовчав i дивився, як заходить сонце, як поволi зника? ясне свiтло i запада? сутiнь. Пiсля заговорив знов: - А зна?ш, Марi?. Зна?ш, як тодi. У святу нiч, на Великдень? Пам'ята?ш, як ти молилася у церквi, а вернувшись, билася об землю i ридала? Тодi, коли праця тво?х святих рук йшла в небо з димем? Пам'ята?ш?..- (Перерва). Гнат тяжко диха?.- Це я... я, Марi?... з любовi!.. Марiя мовчала, а як скiнчив, стиснула легко його Руку. - Мовчи. Знаю. Мовчи!.. Сонце зайшло, i стала темнота по цiлiй Укра?нi. Гнат покинув Марiю саму. Завтра ще прийде. Марiя лежала навзнак, дивилася у морок, у безмежну пiтьму i починала поволi передивлятись розгорнену Гнатом книгу свого життя. XII Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов i третього. Сходило i заходило сонце, а вiн не прийшов. ДнвiМарi? добiгали кiнця. У один з тих останнiх днiв рiшов Гнат навiдати Надiю. Знайшов ?? захололу, опухлу в коморi в кутi з дитиною в пеленi. Сидiла з_ витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим на ши?. Гнат вийшов в село, знайшов людей i, показуючи на хату Надi?, старечим голосом кликав людей, щоб допомогли. Кликав довго, кликав вперто... З понурих, обдертих хат вилазили на весняне сонце опухлi, вилазили немiчнi, вилазили охлялi. Сходилися на нараду кiстяки з розчухраними головами, вгрузлими безбарвними очима, вставали, нiби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову. Серед них Гнат. Кривий, висушений дiдок, з цiпком в кiстлявiй руцi, з мудрими, грiзно насупленими очима. Стояв i проповiдував: - Слово мо?,- казав вiн,- не для вас. Слово мо? для мертвих i ненароджених. Слово мо? прийдучим вiкам. Затямте, ви, сини i дочки велико? землi... Затямте, гнанi, приниженi, затямте, витравлюванi голодом, мором!.. Нема кiнця нашому життю. Горе тобi, зневiрений, горе тобi, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомовi й Гоморрi в день страшного суду, нiж вам, що вiдреклися й плюнули на матiр свою!.. На небi горить велике жагуче свiтло. Пливуть хмаринки, з поля диха? вiтер i несе запахи вогко? землi. Гната забрали ще того самого вечора. Пiшов услiд за iншими i не вернувся. 26258-й день... день останнiй, день кiнця. Тридцять днiв гаснула сама Марiя - покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марi?, заглянуло до не? i довго цiлувало ?? сухе жовте обличчя. Розплющила востанн? очi i всмiхнулася. I чим бiльше западало сонце, тим ширше i ширше вiдкривалися очi. Повiльно наступала нiч... Нiч вiчностi. Спить Марiя? Нi, Марiя не спить. Вона вже не спить третю нiч. Марiя лежить на купi розкиданого на лiжнику лахмiття i впалими, широко вiдкритими норами очей дивиться у залите мiсячним сяйвом вiкно. Надворi цвiтуть сади, пiвдень диха? пареним у цвiту вiтром i жарi? над суходолами й морями повний, тяжкий мiсяць. Довго, довго виривалася з життя Марiя. Перетина?ться окремо кожний нерв. Мiдяне холодне сяйво мiсяця облило холодом роздутi з розчепiреними пальцями ноги... З напруженням рветься останнiй нерв. Гасне поволi мiсяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку i кiнця... Плющаться i грузнуть очi, холонуть засохлi уста, западають груди, серце робить останнiй удар... Марi? не стало... Прага, 1933