Улас Самчук. Марiя ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Матерям, що загинули голодною смертю на Укра?нi в роках 1932-1933 Книга про народження Марi? I Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й провела двадцять шiсть тисяч двiстi п'ятдесят вiсiм днiв. Стiльки разiв сходило для не? сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв бачила або вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi. Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi. Вона вже чула ?х, бо була ?ством, яке ворушилося, чуло голод i голосно про це нагадувало. Коли ж ?? тепла i радiсна мати селянка Оксана виймала з довго? пазухи груди, Марiя здалека вiдчувала ?х, моргала усточками й намагалася продерти сво? майбутнi оченята. Оксана, розумi?ться, допомагала ?й, прикладаючи груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, й двi нiжнi теплi рожевi пелюсточки дружно обнiмали ?х. Прорвалося i полилося молоко. Оксана, з Марi?ю у пеленi, сидiла трохи нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою допомагала грудям виконувати ?х призначення. Голова ?? похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку. Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрiю, яка ось - дивiться, жива репетлива дiйснiсть, i iм'я ?й Марiя. У не? личко справжн?, рожевеньке, з бiлим мачком на крихiтному носику й червоними плямками на щiчках. У не? будуть оченята. Так. Будуть оченята, i вони бачитимуть. У не? чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв'?ться, розцвiте й пiзна? добро i зло. З нутра рветься й затриму?ться на половинi зiтхання радостi i разом остраху, що груди ?й ще не досить прибули. Але боятися зовсiм не було причини. Груди ?й, повiрте, вже давно прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли пелюстки Марi?них уст торкалися ?х ягiдок, вони проривалися джерелом молока, i Марiя пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування. В ?? жили вливалися новi червоно-бадьорi частинки життя, яке з неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало ?х, лiпило чудеснi вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi та?мницi, i першою з них було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла. Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, i парувала пiтна чорна земля. Пiзнiше щодня сходило сонце i щодня заходило. Цвiт опадав, сiявся легким пухом, торкався землi й стлiвав. На гiлках зав'язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти. Сонце весь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехатi хмари, бризкало, грюкотiло та ставило вiд краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями, китяхи недоспiлих яблук оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi лани пшеницi зводять спини, нiби ченцi по довгiй молитвi." Земля поверта? боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв, барв кровi та сонячного променя. Вони прозорi хрустально. Яблука, сливи й виноград налилися соками i також прозорi. Пити й п'янiти хочеться. Лiси загорiлись пожежею, горiли не стлiваючи. Полум'янi язики вiдривалися вiд гiлок, поволi спадали до землi й кричали пiд ногами. А пiсля озивалася пiвнiч. Великий Вiз скочувався далеко вниз, зорi чiтко хрусталiли на сталевому небозводi. Курчилася сердитим кулаком земля i натягала м'яку бiлу рукавицю. Маленька Марiя йшла вже з життям. Не раз прокинеться вiд сну, нап'?ться з материного лона пахучого напою i наповня?ться радiстю... Белькоче, пiднiма? до самого носа ноженята, завзято паца? ними, розчепiрю? ледь помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стiльки працi, простору. Таке чудесне й смачне молоко!.. II I так Марi? пiшов шостий рiк. ?? голiвка вкрилася чорними м'якими кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька кликала татом, матiр - мамою. Любила це робити безупинно. Але мати ?? в той час застудилася й дiстала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Тi пишнi, колись повнi молока груди зiв'яли тепер i висохли. Батько працював у каменоломнях. Тодi починали будувати будинки з каменю, i батько не вилазив зi скали. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде ввечерi натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу i жу? кусень хлiба або бараболю "з мундирами". Марiя одразу коло нього. - Тату!.. - А що, доню? - Мозна до вас на луцi?.. -Ну, ходи, ходи... Вмоститься "на луцi" i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як тато диха?, дивиться, як поволi жу?, як ворушиться його борода i моргають вуса. О нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м'якi? Так i просяться запустити у них рученята i потягати як слiд. I Марiя береться за свою працю. Що ?й до того, що тато втомлений? Вiн крутить головою ? мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважу?. Сильний тато, добрий тато. Марiя горда таким татом, бо такого тата нема? на цiлому свiтi. I одного вечора тато довго не вертався з працi. - Мамо! Де наш тато так довго?.. - Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б'? камiнь... Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя зовсiм не знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, й до хати купою ринули засипанi кам'яним порохом, у замерзлих постолах та чоботях люди. Вони двигали щось, внесли досередини i поклали на лавi. Марi? робиться страшно, i вона почина? плакати. Забилася в кут на запiчку, нiхто на не? не зважа?, горнеться до стiни. Мама ста? на колiна коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей. I на лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також тиснуться та гармидерять люди. Батька зовсiм не видно. I так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i дуже хотiла ?сти. Чому сьогоднi за не? так забули, а мати, коли помiтить ??, замiсть дати ?сти, схопить на руки, залива?ться слiзьми i так горне до сухих грудей, що Марi? аж боляче. На другий день чужi люди десь вiднесли тата й не принесли назад. Увечерi ?ли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка Катерина, а решта розiйшлися. Мина? день, два. - Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!.. - _Ох,_ дитино моя кохана, ох ти, моя сирiтко!..- горне, притиска? до себе Марiю.- Нема вже, дитино, тата... Забив його камiнь... - Камiнь? А де тато? - Нема. Засипали землею.- Оксана втира? сльози. - Засипали землею... Татовi буде тязко. Правда, йому буде тязко? - Ах,_ дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може, там буде легше... - А цого з ви плацете? - Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собi... Я вже не плачу. Оксана пестить, горне до лона, цiлу? Марiю. Очi залитi сльозами, у грудях тягарi. За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на постiль i бiльше не звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу страву, годувала Марiю, мила ?? та проказувала "отченаша". Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi великi, випнутi. Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула щось невимовно жорстоке, бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця. I прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з хати, де лежала Оксана, й перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула. Опiвночi раптом прокинулася i почала невтiшно плакати. - Ой мамо! Ой мамо, мамо!..- безупинно кликала дитина. - Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни... Марiя хлипала: - Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма? Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простяга? перед собою руки i тiльки кличе маму. А вдень знов у хатi повно люду, знов Марiя перелякана й голодна у запiчку. На довгому столi, вся в бiлому, обтикана свiчками, лежить мати. Марiя бо?ться плакати. Мати сплять. Чого мати так довго сплять на с'толi i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi, мiцно затиснутi тонкi уста i зовсiм жовтi лиця. III Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала - нема й нема. Поволi почала забувати. Жила у тiтки Катерини. Де ж подiнеться сирота? Забрала, i спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути доброю i лагiдною, а ще коли ма?ш п'ятеро крикливих ротiв. Всi хочуть обов'язково щодня ?сти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошла? велику свою чуприну. - Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? За?дять!.. - Бiга?, рве, де може, лата? дiри, запиха? роти... I тодi Марiя вiдчула сво? сирiтство. Чорнi м'якенькi ?? кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi шкуру, поробилися гнiйливi струпи. Кругла голiвка облiпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина ?сти? Що могла ?сти Марiя? ?ла шматок чорного сухого хлiба, ?ла недоспiлу овоч, ?ла бараболi, тi самi черствi, водянi, як варилися для веприка i курей. Мала великий набубнявiлий животик. По роковi мусила Марiя вже щось робити. Не буде ж вона даремно ?сти хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам кормив даремно сироту? Марiя, слава Богу, не слiпа i не крива. Розженеться - як вiтер, земля дуднить. Закричить - на другому селi чути. Голосок, бодай ?й добро було... Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала у пелену шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята чорнi, порепанi, з попiдбива- ними пальцями. Ступа? обережно по верствi куряви дороги, пiсля - по росi. Роса розмочу? репини, захо- дить бруд i роз'?да? ?х. Чути гострий бiль, виступа? чорна густа кров. Але Марiя не зважа? на це. Не ма? часу зважати. Он гуска полiзла через бгiж у чужий город. Бiжи, Марi?, скорiше за нею, бо вийде з батогом господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До того на вигонi повно таких само Марiй, Микол, Гнатiв. Треба гасати, грати у свинки, колдовку. Треба потрапити, як i всi, хоч вони ж не Марiя - печеричка, курочка пiдмочена. Дмитро Чорноокий, злий i крикли- вий хлопчисько, б'?ться й прозива?ться. Марiя мов- чить, часом заплаче i не зна?, що вперед, сльози чи носа пiдтирати. Грають колдовку, i Дмитро нiколи не вiзьме Марi? "колдувати". Все iнших, все не Марiю. Прикро й боляче, iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." Марiя ж не каже чекай, чекай. Що з того? Пiде над рiчку, порюмса? - i знову добре. Знов бiжить i верещить. Знову гурт, знов Марiя добива?ться сво?х прав. Порепанi ноженята тупотять, голос на друге село чути. У дев'ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла у найми до Мартина Заруби. Господар поряд- ний. Марiю мили, чесали, вiдкормлювали. За це пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки. Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi чорнi вi?. Дивляться, задивляються, i кожний: "О, це буде дiвка!.." I з Марi? стала - о, дiвка! Не скiнчилося п'ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то другий пiдшива?ться, але вона заб'?ться мiж дiвчат - i доберись до не?. Грицько з Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук... Ах, куди вже тому Гнатовi в такому перебо?!.. "Цур тобi, Прудивусе, якi в тебе рудi вуса",- пiдспiвували йому. Низького зросту i на праву ногу все-- два з половиною! два з половиною! - виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та чи ж вiн винен, що i йому подоба?ться Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата часом натякали. Мартин Заруба мав двi господарки. У селi й на хуторi. На хуторi господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марiю, але дiвчина волiла хутiр вiд села. I просторо сiгiвовi. Голосом покотиш - i розiйдеться по всiх полях. I менше також скалозубiв... Вишкiрить отi бiлi i хi-хi!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобi жнива, не до скалозубiв... Спини не ма?ш часу розiгнути. Мартин, зна?те ж?.. Господар. Такi не марнують часу... Та що Марi? праця? Жне, в'яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить. Виграють отi чорнезнi, отi без- доннi... Гляне - опалить... А щоки повнi, округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум'ям горять. Карти- на - невгомонна, спiвоча картина. Вечори хутiрськi, коли сонце остаточно згасне,лунко ста? i, коли спiва?ш, голос в'?ться i обнiма?ться з зорями. Марiя пiднiме високi груди й виведе- Дзвенить, дзвенить ?? моторна, запашна пiсня, носить- ся над полями, чайкою в'?ться, розсипа?ться лунами дзвонотонними... Ех, Марi?! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiва?. Часом зiпреться щось пiд горлом, збереться жаль, i ллються вони - дiвочi, ряснi й гарячi... Але не тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на широкому свiтi тiсно ста?, а душа вимага? простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марi?? У них голови великi, i Роман зна? навiть, чого гримить i звiдки береться веселка... Книг у них... Господи, скiльки у них тих книг! Навезуть нових пiсень, гiтара бренька?, i пiсня тиха така, несмiлива, не Марi?на пiсня. Куди ?й до Марi?но?. Марiя не мимрить, а спiва?. Роман намуштрував, i, каже, просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смi?ться пiсня!.. Одно? недiлi у книгу заслухалася. Товста книга i жалiсна. Написали бозна про якого мурина, якого били. _Ах, коли б про сво?, про власне розповiсти. Коли б розказати думи сво?. Слуха? товсту книгу, плаче, витира? мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить. Книга не скупить слiв, досить вкладе- но у не? смутку. - Нiчого, Романе, не вийде. Можеш Марi? не займати. Ганьбу менi наведеш. Не вводь у грiх сироти,- говорив Романовi Мартин. Та говорив дарма. Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв з усiх сiл находило. Посмi?ться, пожарту?, а вийдеш до нього в садок? А хiба вона зна?... Хто ж тодi зна?? Не зна? хто. Ти кпиш, Марi?. Ха-ха-ха! Мо? не в лад, то я зi сво?м назад. Не ходи й не мороч голови. "В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!" Ну ти й чортова личина, Марi?! Попадешся ти менi... Марiя круть - i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею. У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина шестеро не ста?нних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички ледве вправлялися. На подвiр'? наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без гною. Сад розлiгся, пасiка гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi та. вiвса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще порожн? мiсце? Давай його сюди!.. На Другу Пречисту свято й гульня. З'явля?ться гармонiя, чарка i славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очi полiзли рогом, а закуски i душi, i тiловi ?. Червонiють щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi. Бiлявий, стрункий Корнiй рiзне на гармонi? - хоч-нехоч, а не моли й не проси, рветься сама присядка i шапка летить кандибобером з потилицi. Чортiв Корнiй. Вус у нього засiва?ться. Кучер на двадцять п'ять. Закрутив i ма? бiсом на брови шовковi та карi? очi. Марiя витанцьову?, витупу?. Дрiбно-дрiбно снують ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, "возив копи, по три копи копаком", як сам хвалився Марi?. Днi, днi, днi... Марiя йде, спiва?, працю?, спить. Сниться ?й сон. У працi зраджують руки, очi тратять уважнiсть. Еге-ге, Марi?! Чуй-но, дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк. Спала ти, Марi?, минуло? ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала? Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки... Чого ж ти так довго оберталася з боку на бiк, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами? Мовчиш, Марi?? Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п'ять сягiв. Витяга? вiдро за вiдром, налива? корита, бо прийде з пашi худоба - треба пiйла. Натягнула, поналивала i до хати. Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за саду ви?хав Корнiй. Бiлiють зуби на загорiлому лицi, розвiва?ться вiтром кучер. Конi прудко розiгналися, а вiн стоячи ?де, кашкет набакир, у руках вiжки. Властиво, Марiя не потребу? так одразу бiгти до хати. ?й же треба ще одно вiдро води. От, дiйсно, була б забула. Загачила вiдро i пуска? униз. Ах, якi незграбнi руки. Не витримують, чи що? Тремтять, мов навiженi. Корнiй, ?й-богу, вже пiд'?хав. - Тпру! - i вiжки натягнулися струнами. Марiя пруча?ться з вiдром. - Напо?ш конi, Марi?? - Купиш коралi - напою!.. - Ти й сама як коралина. - Смiйся, Матвiйку, дам копiйку. - Ех, Марi?, як скочу з воза! Не дрочи!.. - То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула. - Марi?, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую. - Ха-ха-ха? - Ах, ти!.. - плиг - i коло не?. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда рука не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем. Глибоко ж там. - Так ма?ш! - поставив на ноги i смi?ться. Опритомнiла, глянула навколо. Iнший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало. - Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?.. Зуби, синi очi i кучер регочуть: - Викупалися б, Марi?! Хай, кому мило, дивиться. А пiдеш в суботу на вечiрню? - З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися! - А все-таки пiдеш? - Завше ходила, то й тепер пiду. Корнiй сам напо?в конi. IV У суботу, коли сонце досяга? славетного вечiрнього пруга, поволi бамка? великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогi поля, синi? лiс, летять птахами хмаринки i хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже по верхах тополь, височезних дубiв, чiпля?ться золоченого хреста монастирсько? дзвiницi. Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!..- далеко й широко хвилю?ться i розлива?ться навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий люд i слуха?: бамм!.. бамм!.. бамм!.. Марiя ще в полi "посiва?". Мартин сi? пшеницю, а Марiя ходить коло нього i тика? у рихлу землю "ляшки". Хвилi дзвону долетiли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на себе широкий хрест. Марiя хреститься також, i в ?? очах миттю з'явля?ться образ з бiлими на загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером. Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А недосiяне не можна кидати. М'яка рiлля просить зерна. Завтра ж "день сiдмий Господу Богу тво?му..." Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати ??. Ось досi?мо - й тодi на вечiрню... Поволi, широко ступа? Мартин i чавунною жменею розсипа? бурштинове зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво прийма? його i вже готу? соки й пахощi будучого хлiба. -_ Ти, Марi?, так не спiши,- каже Мартин. - Не поспiю ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти. Марiя зменшу? ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рiвно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помiтний вiтрець пiдносить зерна i кладе на рiллю. Доходять до дороги, повертають назад напорожньо i зачинають новий посiв. А сонце зовсiм запада?. Ось сповзло до довго?, нiби двосiчний меч, хмаринки, облило ?? пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце i блага? його: "Сонце любе! Не спiши так, зачекай! Зачепися он там на дубi i посидь, вiдпочинь..." На полях запада? передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною по курянiй дорозi вертають з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути пiсню, стукiт колiс, хльоскання батога. - Добрий вечiр, дядьку Мартине? А Бог на помiч!..- гукають Мартиновi здалека. - Додому, додому час!.. Мартин зупиня?ться, обтира? шорсткою правицею чоло. - Дай-бо здоровля! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде - i кiнець!.. "Ах, корець, корець! - дума? Марiя.- Коли вже вiн скiнчиться той корець!.." I сонце погрузло. Швидко поглибшу?ться смеркан- ня. Останнiй посiв скiнчився. Мартин витира? чоло i витряса? решти зерна з мiшка. Марiя бiга? i метушиться. Витряса? мiхи, склада? ?х, чiпля? до орчикiв шле?. Пiдходять спiтнiлi конi. Скорше, скорше! Кида?ться i помага? випрягати, вклада? на вiз борони. Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив: - Ти, Марi?, сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!.. Марiя мовчить. Слава Богу, що ?демо. Дома у не? ще тисяча дiл, але вона раз-два й полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi, вимита, вичепурена, у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в руцi наспотикача бiжить Марiя на вечiрню. Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя летить. Дзвiн вже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там ?х зiбралося. У церквi ченцi "Свiте тихий" спiвають, а навколо церкви пiд розлоги- ми каштанами моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови. По вечiрнi Марiя не верта?ться на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад. Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi церковнi вiкна ледве освiченi. Марiя на всi боки озира?ться. Увiйшла до церкви, купила за копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божо?. Тут ясно i сильно пахне воском. Густо натиканi на свiчнику свiчi горять рiвно й лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi. Марiя тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься i розчервонiла верта?ться назад. Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивля?ться на всi боки. Надто тут спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжко? працi, i, вирвавшись сюди, полегшено зiтха?ться, i уста шепочуть трiпотливу молитву. До кiнця вечiрнi не достояла. Яка порядна дiвчина досто?ть до кiнця вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На криласах перегукуються iрмоса- ми, i Марiя не може далi. Он сто?ть Корнi?ва сусiдка Палажка. Марiя кивнула ?й, i обидвi вийшли. На сходах Корнiй. Сходи пiднiмаються i опускають- ся. Камiнь розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться у тiнь, бо тут зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода. Корнiй без шапки. Трима? ?? в руцi. - Вже помолилася?.. - Дума?ш, як ти. Тiльки за дiвками ганя?ш... Навiть, мабуть, лоба не перехрестив. - Сто разiв охрестав. Двiчi у церквi був. Йшов утрет?. Обганяв усi закутки, усi сади, усi перелази обдивився... - А це ж чого так розгонився? - Чого й чого. Все знатимете, скоро постарi?тесь. Можна з вами? - А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах? - Вже не треба... - Ха-ха-ха!.. Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася ?? руки. В очах рожевий туман, у вухах "Свiте тихий", шелест спадаючого сухого листка... - Чого ти, Марi?, замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi, якi чародi? очарували тебе?.. I ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе звалилася, чи що?.. - Мовчи, Палажко. Йдiм так тихо i слухаймо. Слухай, як гарно у церквi виспiвують. Чу?ш? Йдуть рiвно, поволi. З'явля?ться з туману завiса, згорта?ться, розгорта?ться, виринають сходи, ступа- ють на них, пiдносяться вище й вище, спiв лагiдний, зоряний... Iдуть, iдуть, iдуть... Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають лiхтарi, чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв ?? за стан, i вона мовчить. Йдуть, як дорослi, як старi. Йдуть i розважають. Корнiй оповiда?, що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до не? Гнат Кухарчук збира?ться свататись. Марiя тихо хiхiка?. Смiшно. - Ех, як пiймаю того вишкварка... - То що? - Побачиш... Попадеться вiн у мо? лапи... - Ну й ти, Корнiю, сердитий. - Переб'ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе... Марiя хiхотить. При?мно. Дiйшли до зарослих ряскою i засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi, i геть яром чути конопляний запах. Стежки Марi? й Корнi?вi розходяться. Ось i перелаз, гайок, де весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спада? останнiй лист, тепер тиша, тепер вiтер легко гойда? верхи струнких осичок i розчесаних берiзок. Зупиняються i стоять. Рука Марi?на в розпеченiй Корнi?вiй долонi. Марiя схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його "в москалi". Вiн рекрут, i прийняли в матроси. Сiм рокiв служби... Краще б вiн того не казав. Марiя не може стояти. Пригорнув ??, i заянчали в поцiлунку. Марiя зiв'яла, i ноги вiдмовлялися тримати. - Пiдеш i забудеш... - Забуду? Хай грiм уб'? мене, коли забуду. Люблю тебе, Марi?... Чу?ш? Марiя хоче щось сказати, але перешкоджа? биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! I це каже Корнiй, дужий Корнiй... I не соромиться, i язик вiльно йому повернувся. Марiя чу? у серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встига? ?х ковтати, здригнулася, i сльози рясно, рясно посипалися. Корнiй обняв, пестить, горне, цiлу? мокрi очi, уста i щоки. - Любий мiй! Любий мiй! - палко вишiпту? Марiя. I горнеться, i лине, хмелиною в'?ться навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа належали тепер не ?й - йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цiлувалися... Чому, Боже мiй, бува? така коротка нiч? V Поорали, посiяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболi, порубали капусти. Корнiя забрали у матроси. Вечорами ховалася Марiя вiд людей i розливала безлiч дiвочих слiз. Плакали карi очi, марнiли з жалю загорiлi рожевi щiчки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому мiсцi, де стояла променистого вечора, i вигляда? драбиняка. Не стiй, дiвчино, й не виглядай. Не зведеш на землю сонця i не здвигнеш гори. Заглядала не раз у глибокий колодязь - чи не знайти там рятунку? Нi, Марi?. Нi. Не там рятунок. Гнат Кухарчук кульга? на праву ногу, але господар, яких мало. ?x три брати. Працьовитi всi i розумнi. Середнiй минуло? весни вiддiлився на хуторi, Гнат лишився зi старшим, Михайлом, i його жiнкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, мурували, барвили кути й комин, стрiху бляшану дали i розма- лювали на зелено. Дивишся й радi?ш. Гнат, наймолодший з братiв, майстер на всi руки. Зна? столярку. Сам мурував з мулярами, сам вiкна, дверi, лавицi поробив i помалював ?х гнiдою барвою. Конi у Кухарчукiв - на цiлий куток конi. Випасенi, ши? гнуть, як бiжать - земля гуде. Всi знали, що як тiльки хату скiнчать, то Гнат ожениться. Нiяково у старiй хатi робити весiлля. I хоч Гнат не який там красунь, але дiвчата бiгали за ним тичбою. Але вiн не туди дивився. Пiде на вечiрню i весь час стереже за Марi?ю. Верта?ться Марiя з вечiрнi, Гнат уже чека? ?? чи то бiля копанок, чи коло перелазу. Марiя гляне, "добривечiр" - i далi. - Чого, Марi?, так квапишся? - Хiба заборонено? - Ну, нi... Але... Та постiй же. - За постiй грошi платять. А ось Гнат ?й тут дещо принiс. Вийма? з кишенi пакуночок, а в нiм цукорки дорогi, чоколядовi в олов'яних папiрцях. Ледве чи й бачила Марiя такi цукорки. А все в хусточку батистову зав'язане. - Вiзьми...- простягу? Гнат пакуночок i дивиться на Марiю. Нi, вона цукоркiв не любить. То хай вiзьме i комусь вiддасть. Хай вiддасть дiтям. Добре. Марiя дуже любить дiтей. Вiзьме i вiддасть маленьким, але бiльше не купуй, Гнате. Те "Гнате" - це дяка. Гнат чу? це, i в його твердiй душi щось м'ягча?. Гнат обiця?, що бiльше не купуватиме цукоркiв. Зате ж вiн не обiцяв, що не купуватиме коралi. _Сам _ходив до мiста, довго вибирав i вибрав такi, що хай спробу? Марiя вiдмовитися. Зобачила й оченята заграли, перловi зубки самi вiд себе зробили смiх. Але Марiя ж не може взяти тих коралiв, ?й-бо, не може. Ай, Гнате! I не проси, i не моли. Всi будуть знати, смiятимуться. - Хiба що цей гай i цей перелаз знатиме, - каже вiн з жалем. - Ти, Гнате, дивний. I нащо ти купу?ш? Що з того? - Нiчого. Отак собi. Дума?ш, дай пiду i куплю. А для кого? Ну ж, для кого купити? Дiвчини не ма?ш, матерi не ма?ш. Кому? Марi?, пiдказу? думка. У не? такi очi й такi брови... Купи ?й. За тi очi, за брови. Подякуй ?? за них. Ну й купив... - Дивний ти... - I я так кажу, та не вiрять. Коли б ти заспiвала пiснi, а я послухав, i бiльше нiчого не бажаю собi... Марiя заспiва? йому пiснi. Чому б не заспiвати. Пiднiма? груди - i "Летить галка через балку" виво- дить. Гнат слуха?. - Дивлюся на тебе, Марi?, i ста? страшно. Страш- но за твою таку красу. Тобi треба сидiти в свiтлицi, накинути царську одiж i бути чи?юсь царицею. Нi, нi... Тобi тiльки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пiсня яка, яка пiсня! - Не говори так,- сердиться Марiя.- Втечу - i не побачиш бiльше. Чого ти хочеш? - Нiчого, нiчого, зовсiм нiчого, Марi?. Хочу лиш дивитися, й бiльше нiчого. - А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цiлими днями. - Добре, що хоч так казали. Добре, коли що- небудь кажуть. Гiрше, коли мовчать. Непомiтно переда? коралi. Марiя бере, перелива? в очах i не в станi розлучитися з ними. - _Ой Гнате? Прошу тебе. Не приходь i не купуй нiчого. _Не можу... Але наступного разу Гнат в iншому мiсцi зустрiча? Марiю i розгорта? перед нею шовкову хустку. Марiя не хоче дивитися. Марiя тiка?. Гнат мусить догнати i силою за пояс заткнути хустку. Марiя сердитися бажа? i не ма? сили сердитися. Свариться на нього, а вiн сто?ть собi, дивиться i сумно посмiха?ться. Той посмiх, о, той посмiх! Марiя мало не плаче. Ну що з тi?ю хусткою? Ну куди ??? Вiдкинути? А як вiдкинеш, коли вона шовкова i коли так при?мно на не? дивитися. Не вiдкине. Не ма? сили. Трима? в руках i: - ?й-богу, Гнате, коли ти менi ще принесеш яку ганчiрку, в болото викину!.. А Гнат посмiха?ться. "Ну, як то буде ганчiрка",- дума?. - _Ну й чого ти так посмiха?шся? Чого ти сто?ш? - Дозволь менi, Марi?, посмiхатися й постояти,- спокiйно говорить. - Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти вiд мене хочеш? - Нiчого, Марi?, - посмiха?ться. Марiя бiжить стежкою пiд гору, землi не чу?. Мороз не мороз, щоки однаково горять. Серце чiтко й свавiльно б'?ться. "Боже мiй, Боже мiй! Коли б'вiн хоч листа написав. Хоч би одного листа. Корнiю, далекий Корнiю! Почуй мене!" - Що з тобою? - пита? Домаха. - Ах, що зi мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрiзь, де не стань,вiн, вiн i вiн... Домаха хита? головою. - А господар вiн, чу?ш, добрий. Через плач з Марi? рветься: - Господар, господар! Вам лиш господар!.. - А що ж, дитино, бiльше? Хлiб, до хлiба, тепло, дiтки. А що ще? Хiба ж краще у нас? Скiльки не жий, скiльки не працюй, а найми - найми. Нi? А Мартин ото на днях i каже: трапиться порядний господар - двi десятини вiдкрою. Заслужила, запрацювала. - Тiточко, люба! Але ж я так люблю Корнiя! Я так його люблю! Домаха дума?: "Корнiя? Зуби в нього i кучер нiчого. Але це i все. Хатина одна мало не на вигонi. До того вiн матрос. Ти ще не зна?ш, що то таке матрос. Де тiльки не бува, куди не ?здить. Сiм лiт... Отак- тьху! - i забув. Подумай, що може статися". Ах, чи ж Марiя не дума?? Чи треба ще бiльше думати? Тiльки те й робить, що дума?. Дума?, i не раз ряснi ядернi перлини спадають з очей i осипають щоки. VI Одарка, жiнка Михайлова (батьки померли), каже: - Гнате. Як ти собi хоч, а Марiя тобi не пара. Гнат робить з обрiзка коси бритву, пiвдня над нею пора?ться, гострить i пробу?. Рудий волос твердий, не тне. Випробову? i гострить далi. Витривалiсть i впертiсть переможуть. Мовчить. - Он Юхимова Ганна, - продовжу? Одарка,двi десятини поля, п'ять соток, пару волiв i корову ма?. А хiба ти не бачив, як вона працю?? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висiвала, сама двi решетi... Не бачив? Бритва Гнатова нарештi тне. Намилю? заросле пiдборiддя i спiва?: Воли та корови часом поздихають, Бiле личко, чорнi брови (перерва):,_ повiк не злиняють. Намилив, i зашкварчало пiд бритвою волосся. Сонце заходить, i бамка? монастирський дзвiн. Одарка зiтха?, говорить про Трихона, що не дивився на чорнi брови, взяв коровами - i тепер он господар на всю губу, про веприка, який вже так угодувався, що не може встати, про вчорашнiй випадок з кiньми, коли Михайло при?хав вiд олiйницi, поставив конi "i якась хал?ра так наполохала, що сани на трiсочки рознесли, а конi ледве зловили. I нащо воно тримати таке нещастя". Гнат мовчить i голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоцi - добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком i доладно вимився. Пiсля до лампадки полiз, вмочив у оливу пальцi i намастив волосся. Розчесане, блищить i вiдлива? золотом. Подивився у кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою i все завершив чортiвськи звабливою усмiшкою. Через кiлька хвилин Одарка лиш провела попiд вiкнами його спину. Подався на вечiрню. Зима, морози i снiги. Часом i метелицi заводили сво? викрути. Скоро мина? Пилипiвка. Загостить i загуля? Рiздво. Дядьки чавитимуть "шкалики", парубки гулятимуть з дiвчатами, тягатимуть на Водохрещi "колодку". Тут "колодку" на Водохрещi виправляють. Деiнде - на масляну. Парубки - кожний "пiвока" в кишеню, заломив вовнянку i пiшов... Вертаючись з вечiрнi. Марiйка вже не так цуралася Гната. Йшли поруч i бiльше мовчали. Вiн мучився над тим, що ма? сказати, вона - щоб часом не заговорив. Принаймнi хай мовчить. Запитав про здоровля, чи все помолотили,, скiльки Мартин продав яблук. Нарештi, пiсля снiгу i морозу, нагадав про найвдячнiшу розмову. Колодка ж... Треба умовитися, зробити запас... - А де ж справлятимеш колодку, Марi??.. - Не знаю,вiдтяла i закопилила губу. - На вашому кутку буде у Трихона. Будуть гарнi музики, хата велика, ? де потанцювати. - Хм... Що там менi по вашому кутку. - Чого ж... Прийди до нас. - А ти б ще чого хотiв? Може, скажеш, щоб прибiгла до тебе, до само? хати? Щоб прийшла i сказала: Одарко, а вiзьми костура та вижени мене з хати. Вже й так по цiлому кутку плеще язиком: наймичка, задрипанка, очарувала парубка... Не спить, не ?сть, ганя?, як скажений... Бiдненький! А скажи-но, хто то тебе так очарував? Мовчиш, менi й не скажеш! Гнат усмiхався сво?ю усмiшкою i мовчав. Марiя поночi не бачить тi?? усмiшки, але виразно уявля? ??. - Мовчиш, очарований? Хоч би сказав що. Нащо в'яжешся з обдрипаною наймичкою? Гнат уголос мiрку?: - Ось прийду, i Одарка дiстане. - О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурiв? Чи тiльки почина?ш? Як наробиш там якого лиха, й на очi не показуйся. Ще скаже - намовила, пiдбиваю на сварку. О, то вже нi. Анi не подумай. Вiд перелазу Гнат ма? повертати назад. На прощан- ня взяв ?? руку i трiшки задержав ?? довше, нiж було треба. Марiя намага?ться швидко визволити руку... - Ну ти й чавиш! Пусти! Чого ти так негарно сопеш?.. Гнат пуска? руку. - Ех, Марi?, Марi?! - вирвалося з його уст глибо- ке й болюче. Круто повернувся i швидко пошкутильгав у долину. Марiя здивована. Що сталося? Хотiла навiть гукнути, та не послухались уста й язик. Нi. Вiн зупиниться, принаймнi оглянеться... Вузенька, глибока в снiгу стежечка. Погойду?ться чорна постать, менша?, зника?, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марiя здивована до краю. Так сумно стоять i наслухують дерева. Тиша така велика. Сто?ть Марiя, не сходить з мiсця, диву?ться i дивиться у сiру нiч. - Гнате! - зовсiм тихо прорвалося з ?? уст. Тихо. Наслуху?. Нема вiдзвуку. Сiра нiч проковтнула i не вернулася. Стрункi осички та берiзки спинаються догори i там десь лагiдно сюсюкаються, нiби про не?, про покинуту Марiю. VII Вдарили свята. У новiй Кухарчуковiй хатi гостi. Куми, свати, сусiди. "Пiвоки" довгою чергою простують на стiл, швидко порожнiють i зникають. Куми й свати наливаються яркими барвами i з кожним "ггiвоком" пiдвищують говiр. Вириваються розкотисте реготи, дрiбочуть, гомонять цокотухи-жiнки. Коляди, пiснi, твердi обiйми, соковитi поцiлунки. Всi радiють, регочуть, один Гнат. щось мовчить та не знаходить мiсця... Минуло Рiздво. Новий Рiк. Водохрещi. Тепер вже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пiзна?ш. Пень обгорiлий - не Гнат. Сумний, аж чорний. Постановив твердо не йти бiльше, не канючити, не благати одно? усмiшки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобi заманеться. Перед Водохрещами пiшов до "шкальнi", взяв аж три "пiвоки" i подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, двi дома про запас лишив. Ех, i зап'? вiн сьогоднi! У Трихона гульня. Увiйшов. - Добрий вечiр! З Водохрещами. - Добрий вечiр, Гнате. Просимо, сiдай, де знайдеш мiсце. Гнат пляшку на стiл i розложився на лавi коло подушок. Пiдскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови ма?, та, що двома решетами нараз висiва?. Перш усього шапку забрала i заховала, щоб, бува, не втiк. Пiсля сiла коло нього i защебетала. Прийшли музики, i гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонiв бубон. По хатi закрутилися пари, дiвки спiдницями розвiвають. Гнат поки понурий i суворий. Не танцю?, бо не може. - А ти ж, Ганно, чому не танцю?ш? Танцюй. - Та ти ж зна?ш, що я нiколи не танцюю. - Цього, признатись, не знав. - Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як менi при?мно з тобою посидiти отут. Подушки такi м'якi. А чого ти посумнiв? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться - мука буде. Ганна вища вiд Гната. Вона навмисне не ста? коло нього, щоб не було помiтно. Не личить бути жiнцi вищою вiд чоловiка. Гнат зна? це також, i як погано на душi. Принаймнi чимсь залити це. Пiдiйшов до столу i вихилив кiлька чарок. Думав, розвеселиться, але посумнiв ще гiрше. Гляне на Ганну, пригада? Марiю, порiвня?, i хочеться кричати з розпуки. А може, ще вона прийде? А може, якраз? Iскорка надi? все-таки жеврiла, i не хотiлося ?? гасити. Але минала година за годиною, а ?? нема. Не прийде! Нарештi вiдтанцювали, i пора до вечерi братися. Ганна залишила сумного Гната i пiшла помагати за- стеляти стiл та носити страви. Хлопцi тим часом скуп- чилися коло порога i сиплють "оброку". Один сидить з шапкою на колiнах, другий нахиля?ться i хова? у шапцi очi. Руки виклада? назад, i по них хто хоче перiщить. Той, що ляга?, ма? вiдгадати, хто вдарив. Вiдгада? - гаразд. Тягне винного лягати. Не вiдгада? - будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення... Господи! В той час позiхнули дверi, i увiйшов чужий хлопець з-за яру. Увiйшов, сказав добрий вечiр i засоромився. Так .багато людей, став коло порога i роздивля?ться, когось шука?. - Тобi, Андрiю, кого? - питають. Андрiй не ма? часу вiдповiдати. Вiн вже помiтив того, за ким прийшов. Он Гнат, i Андрiй просто до нього. - Маю вам щось сказати. Вийдiм на двiр. - А що там такого принiс, та?мственного? - нiби пруча?ться ще Гнат, хоч у душу стрiльнуло щось пiдбадьорююче. Зiрвався i пiшов за хлопцем. - Марiя послала сказати, щоб ви прийшли до не?,- мне шапку Андрiй. Гнат, почувши таке, готовий пiдстрибнути пiд зорi. Але не личить одразу ставити напоказ сво? захоплення. Натягнув байдужiсть та повагу i: - А вона ж де? - Та дома-таки... У баби Домахи. Там також колоду котять.- О, Андрiй i висловлювався не попростацьки. - Побачу. Може, зайду. Андрiй пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки проковтнула його темнота, i вернувся до хати. Став коло порога i пiднявся на рiвнiй нозi. На цiлу голову повищав. Вiн тепер, чого доброго, i в хатi не вмiститься. Музикам кинув двадцятку, i тi шкварнули. - Танцю?ш, Гнате? ?й-богу, хлопцi, Гнат танцю?!.. От так-так! - Танцюю! "Козака" сипте! Цимбали сипнули "козака". Гнат пiдняв поли i пiшов ходором. Дам лиха закаблукам, Дам лиха закабламi Вибива? Гнат, притупу? кривою, як може. Вона тепер нiби i не крива. Випросталася i суче, як скажена. Пiт виступив на чолi, iншi хлопцi i собi пустилися в тан. Вигукують, пiдскакують мало не до стелi. От так Гнат! От так, хлопцi, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.- Поля! - вигукують.- Поля козакам!.. I коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дiвчат зверта?ться: - Дорогi мо? курiпочки, коханi перепiлочки. Дуже менi мило, дуже менi втiшно! Бачу вас, i серце радi?, ноги не стоять на мiсцi. Погуляти з вами все одно що чути себе в раю на найпочеснiшому мiсцi. Але все-таки мушу вас, коханi, залишити. Мушу пiти додому, бо там важне дiло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! - Гнат докiнчив свою мову i мов громом усiх покрив. - I де ж то, парубче, чувано i де ж то видано, щоб перед вечерею та втiкати з колодки! Ганна не зна?, звiдки пiдбiгти, що вдiяти, щоб не пустити Гната. - Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вiрю. - Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти. На стiл подавали смаженю, а Гнат вiдходить. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову. Зайшов додому, забрав обидвi пляшки i подався на цiлу нiч на другу половину кутка, за яр. VIII Нiч i мороз. Тиша. Срiблиться вiд мiсяця снiг. Стрiхи хат нiби дбайливо пообкладав ватою. З коминiв рине дим та тяжко-тяжко десь пiд саме небо зводиться. Гнат не йде. Чого б вiн мав тепер ходити, коли у нього вiдросли крила i вiн може лiтати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось i пiд гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно ста? Гнатовi. Пiдходить до Домашино? хати, не молодик же вiн, а серце броварi? виробля?. Не вгамувати його, не втримати. У всiх вiкнах просторо? муровано? хати свiтло. Вештаються люди, чути музики, спiв, гармидер. Зупинився, вiдсапнув, зняв шапку i пiдправив чуба. Пiдняв голову, випнув черево i смiливо вперед. Увiйшов-таки... Не встиг через порiг, а до нього Домаха: - А, добривечiр! З Водохрещем будь здоров, голубе! А чого то ти нас забув? А чого так пiзно? Прошу, прошу! Заходь... Гнат пряму? до столу i вийма? одну за другою пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора i його син Роман. - На свята зi шкiл при?хали? - запитав його Гнат. Треба ж вченим наперед вiддати шану. Це Гнат добре розумi?. Не вперше мiж людьми. Мартин мiсце коло себе робить. - Сiдай, Гнате. Налий чарку... Випий та закуси... А на другу ж як? Ну, ну, перехили й на другу. Диви, _ми _вже тут i по десятiй хильнули. Де так забарився? Вихилив i другу. Божу Трiйцю прийшлося також ушанувати. З'явилася розчервонiла Марiя. Вiд неспо- дiванки Гнат мало не оскандалив себе. З'явилася й заслiпила. Язик не поверта?ться, вся кров кинулася в лице. А ?й смiх. Сто?ть i смi?ться. Ох, тi бiсовi очi! Огнi!.. - Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що у нас колодка, а оминув... Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя. Мартин вмiшався: - Ay вас, мабуть, й помолотили? - Та нiби вже... - А я от нiяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як Цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвiт, i нiчого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так... - У нас,- вставля? Гнат,- слава Богу, нiчого було, та продали, бачте, так, к бiсовiй матерi. За безцiнь восени вiддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошикiв.. - Кiнчили поко?? - з пiдсмiхом Мартин. - Ет, якi там поко?. От хатчина така собi... - Тепла? Не мокрiють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла. - Ми в кути добру цеглу дали i фундамент перелили смолою. - Це добре. А мо?, рiзало ма, не догадалися... Далi пiшло про худобу, конi. Мартин похвалив кухарчукiвськi жеребцi. Такi коники хоч пiд губерна- тора. А тим часом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинцi, голубцi... Доходило до кашi, i Гнат почав бастувати. Не йде далi. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також немало. Гнат почав досить гамiрно пiдпускати сво? дотепи. Почав i до Марi? пiдлабузнюватись та бiсики в усмiшках пiдшивати дiвцi. Музики тнули свою: "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой годино моя!" Парубки з дiвчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дiвочi хустинки не встигають отирати пiт. Гнат трима?ться бундючно. Хотiв пiймати на самотi Марiю i два рази вже виходив надвiр. У темних сiнях таки нарештi наткнувся на не?. Не пручалася i не тiкала. Навiть за руку взяла, а Гнатовi зда?ться, що йому всi царства на свiтi подаровано, що вiн багатий, нiби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Сто?ш i дивишся та ще диха?ш. А думав, усе скажеш. От тобi й скажеш... - Де то волочився? - пита? вона. -_ Та де ж... Отак... Сюди-туди... - Добре менi сюди-туди." Дума?ш, не знаю? За Ганною волочишся? Гнат не стерпить брехнi. - Брехня! - твердо й рiшуче заперечив.- Нiколи з Ганною нiчого не мав!.. - А нащо ж ляпають язиками? - Коли б знав хто, ой, Марi?!..- урвав i замовчав. По хвилинцi: - Слухай, Марi?! Не можу так далi... Або - або... Кажи. Засмiялася. Не розумi?, мовляв. А розумi?, капосна, гаразд. - Будеш, Марi?, мо?ю? Будеш? Або ж... - Або ж що?.. - Побачиш - що. Це, Марi?, не жарт! Не можу далi терпiти цього... - Ну ти й нетерплячий! А що Одарка? Не бiйсь, почу?, то з хати вижене. Ла? мене, нi? О, напевно... Знаю сама, люди гуторять... - Ти скажи менi лиш слово... Перебила. - Слово, слово! Яка дiвка отак вiзьме тобi i випалить:_ - Голубчику. А бери мене... А приходь! Це може лиш твоя Ганна... Таж парубок... Але ходiм до хати._ Холодно,.. Коли Гнат вiдходив, Домаха вузлик гостинцiв нав'язала._ - Це, чу?ш, вiд не?. Це вона... То зна?ш, як то ?... Дiвча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде... Пруча?ться, соромиться... А ти не цурайся. Не цурайся... Заходь частiше. Вона тепер не на хуторi. Взяла ?? до себе... Заходь! Марiя теплу хустку на плечi накинула i провела його через сад. Хотiв постояти, та холоднеча. IX А Марiя все-таки листiв вiд Корнiя чека?. Ночi! Ох ви, дiвочi ночi! Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чу?ш ти? Не чу?ш i не бачиш! Гуля?ш у далеких краях, забув, перестав навiк думати. Днi, тижнi i мiсяцi - i хоч би один листочок. Не поспала кiлька ночей i випила з Гнатом могорич. А дiвчата-цокотухи вже давно по селi виспiвують: "А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла замiж, Гнатуня чекала..." Марiя чу? спiви, i вида?ться ?й, що ?? ховають, що виряджають на смерть. Вiдгуляли бучнi заручини. Михайло та Одарка, як старшi, пiшли на оглядини. - То, чу?те, куманю, якi там оглядини. Що там у сироти оглядати? Але вперся. Що не робили, що не говорили... Де там... Нi й нi! Хоч ти йому, людоньки, кiл на головi теши. Ну хай. Не менi, а собi бере!..- гуторила на вулицi Одарка. Але на заручинах, коли при?хав сам Мартин, коли на стiл поставили i слив'яночки, i вишнiвочки, та коли варенички пiдсмаженi подали, та ковбаска запахла. О, тодi Одарка iншо? заспiвала. Пiдпила, загомонiла: - То, чу?те, сватуню, вуха менi сусiди протуркали. А що, а куди... А я, чу?те, кажу: аби Бог здоровлячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собi добувають... - То, кумо, що вже до працi, то зна?те... У мене народ не дарму?. У мене як праця, то праця. А як самi зна?те, держу ?? сьомий рiк. Золота дiвка. Що не похопить - горить у руках. Дайбоздоровля! - Хай буде все на здоровля! - I свати випивали. "Ой Гнатуню молодий, веди конi до води; поки конi напо?ш, з Марусею посто?ш", - защебетали дружки. Одарка пригубля? та пригубля? наливку i до кiнця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невiсткою ведуть ?? по коморах. - I це ??, i це... Ось тут кожушок... Купили, чу?те, бирок i дали кушнiревi виправити. Лiпше, коли сам вибереш i сам за всiм приглянеш... На ярмарку такий тендит пiшов, що Господи. Що не вiзьмеш, в руках розлазиться. Знайшли й подушки, i гунi. Оглянули й корiвку. Сто?ть i пожову? собi спокiйно. Ось тобi воли i корови, дума? Гнат, а Одарка що ма? казати? Не сподiвалася навiть. Казали,- вона тобi у Мартина, як удома. Як рiдну шану?. Правда, виходить. Про головне поки що замовчу?ться. Краще, коли молодий не зна?, що дiстане. Бiльше любитиме жiнку. М'ясницi цього року малi, тож треба спiшитися. Бiгалося, турбувалося. Гнат хотiв показати, що вiн допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марi? дiвчата бiгають. Рiднi не ма?, то кожна хотiла б за дружку бути. А, Марi?, те, а, Марi?, се... Радять, метушаться. А якого вони вiночка виплетуть, а як зачешуть косу... Збиралися молодицi, i цiлими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто пiде в придани. Посадженою матiр'ю одноголосно ма? бути Домаха. Вона ж ?й була як рiдна мати. Не може Марiя поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то чу?те, вже гострiша. У тi?? язичок, i Марiя не раз переслухала сповiдь. Що ж до Домахи, то грiх щось погане сказати. Лагiдна, i справедлива. Де треба - нажене, де треба - погладить i помаже. А сиротi чого треба? Ласки, доброго слова, i все. Згадала Марiя, що ма? десь хресних батькiв, але вони так мало в життi пiклувалися сво?ю хрещеницею, що Марiя майже не знала ?х. Але все-таки пiшла просити ?х на весiлля, i хресний батько став за посадженого. Треба на шлюб благословити. Спекли коровай. Дiвчата обсiли ро?м стола, виспiвують та вбирають рiзку. При?хала з мiста Мартинова дочка i причепурила молоду по-панськи. Бiлий вельон довгий, аж по землi волочиться. Марiя трохи соромилась, але вiдчувала при?мнiсть i знала, що ?й будутьзаздрити товаришки. З цiлого кутка зiгнали найкращi конi "в пiдводу". Музики взяли тро?стi. Як заграли, всi пiджилки задрижали. Раненько при?хав сво?ми кiньми Гнат. Так пiд'?хав на подвiр'я, що вiз мало не перекинувся, аж тахлi у вiкнах забряжчали. Дружки та свiтилки спiвами заливаються, музики марша тнуть. Пiднявся на цiле село гармидер. А Марiя сховалася у сусiдськiй коморi, сидить, як велить звичай, на скринi i залива?ться справжнiми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить ??, виводить заплакану i провадить до хати розплiтати косу. "Розплiтальничка плаче, розплiтатися не хоче",- спiвають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Мiцно щiпила вона на головi руки, боронить свою заплетену косу. Сват розрива? руки, розплуту? безлiч навмисне нав'язаних косникiв, якi посплiталися твердими вузликами. - Ах, чого, чого, Марi?, плачеш? Дiвчатонька, голубоньки!.. Розплiтайте ??, одягайте ??. Благословiте, тату, благословiте, мамо! Раз, другий i третiй! - Хай вас, дiтоньки. Бог благословить раз, другий i третiй! Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу по?хати та купити паристi. Один образ - мати Божа Молошна, другий - Iсус Христос, менший розмiром, а це недобрий знак. Сусiди потиху шепотiли. Нi, нi, сусiдко, як не кажiть, а це не ? добре. Посiдали на пiдводи, а дружки заспiвали: - Вiдчинилися ворота, ?де до шлюбу ойрота... Марiя в ще бiльшi сльози... Гнатовi тремтять уста, але стриму?ться. Не личить йому ревiти, i несила втриматися. Пiсня нiби про нього навмисно зложена. I матiнка не бачить, i батенько не чу?... На шлюб виряджають чужi людоньки, а коники ши? гнуть, i дружечки спiвають. Домаха обходить пiдводи молодих i обсипа? ?х зерном, намоченим у свяченiй водi. Ворота вiдчинилися - вйо! Рвонули конi, Гната повезли попереду, за ним Марiя. До шлюбу ще окремо ?дуть. Пiд вiнцем Марiя блiда, як панночка. Тiльки опущенi тремтячi вi? та брови чорнiють, та кучерi, що вибиваються з-пiд вельона... Гнат сухий i суворий. Обо? тримають восковi свiчки. - I ти, невiсто, нарица?ма Марiя, будеш лi вiрною мужу сво?му Iгнатiю? - пита? священик. Марiя ледь помiтно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося - так. Свiчки горiли рiвно, нi одна не згасла. Коли вiдходила молода, як годиться, зачiпала ногою рушничок, на якому стояла, i вiдволiкла його до порога - щоб щастя не лишилося стояти. А вiд шлюбу вже ?хали разом на Гнатовiй пiдводi. Кiлька разiв дорогою перепиняли ?х снопом жита, хлiбом та сiллю. Гнат брав на вiз снопа i частував горiлкою перепинщикiв. Дома у Домахи зустрiли молодих святими образами та хлiбом. Благословляли, молодi цiлували образи та руки батькiв, входили до хати i одразу за стiл, бо вiд самого рання нiчого не ?ли. Не годиться ж перед шлюбом ?сти. У великiй свiтлицi довгi понакриванi столи. Навколо понасiдало гостей. Всi голоднi. Подають страви. Спочатку тихо та урочисто, але з часом, коли вихилили по однiй-другiй чарчинi, настрiй швидко мiня?ться. Загомонiли, заспiвали. Музики в цей час надворi для парубкiв та дiвчат грають. Там, чути, витанцьовують молодi гостi, яким не годиться за столом мiж старими бути. Марiя сумна, ?ла мало, не пила зовсiм. Гнат як мiг припрошував, пiдкладав ?й, що видавалося йому смачнiшим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала весь час за Корнiя. В душi чула неспокiй. Здавалося, страшний вчинила грiх. Боялася кари за зламану присягу бути вiрною до смертi. Але де ж вiн? Пiшов i нiби у воду канув. Де вiн? В очах картини i картини. Як побачила його того вечора, як обняв ??, смiливо, певно обняв... Його блискучi синi очi, його кучерi... - Ах, Боже, Боже! - вирива?ться тяжке зiтхання. - Що тобi, Марi?? Чого сумна? ?ж, люба? Вiзьми ось цей кусник... Нi, ось цей... Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив'яночка яка солодка, як мед, густа... - Дякую, Гнате. Нiчого... Нi, нi... Менi нiчого. Менi добре. Не хочеться ?сти, не голодна... Нi, дума? Марiя. Вiн не такий вже дуже поганий. Вiн добрий i щирий. Неговiркий, але Боже... Не всi ж мають бути говiркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долi не пiдеш... Коли б вiн трохи певнiшим був... Як той. Той смiливо йшов, а цей - скрадаючись. Той нiчого не носив, не купував. Навiть хотiла, щоб щось купив. Нi. Брав ??, як свою, i цiлував, i смiявся. Цей же i цукорки, i хустку... Якось пiдкрада?ться, мовчить i вичiку?... Але i цей сильний, Марiя чу? його силу. Сила його у витривалостi, у терпiннi. Марiя роздуму?, а на хатi розлягаються пiснi. .Свахи, дружки, свiтилки гармидер пiдняли, що нiчого, крiм них, не чути. Розчервонiлися, очi всiх горять. Рвуться з-за столу i швидко в танець. Коли дiйшло до перепою, Мартин пiдкреслено кинув на талiр золотий п'ятикарбованець та заявив: - Дарую тобi, Марi?, цi грошi на щастя, двi десятини на розжиття та корову на розплiд!.. Пiднесена i урочисто чиста Марiя приймала сво? дари, цiлувала кожного в уста, а Мартина - схилилася i, як батька, поцiлувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсiм не сподiвався, що, крiм красунi жiнки, буде мати ще й такий ма?ток. - То,- говорив Мартин Михайловi,- у мене так... у мене роби, як у себе, але й дiстанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нiчого... За господаря, якого знаю, що не змарну?, на! Май, працюй i доробляйся, щоб тво? дiти i внуки мали... Уночi виряджали до молодого. Повантажували вози рiзним майном, свати шугали потай по Домашиному господарствi i що могли похопити, перли i пакували на пiдводи. Кури, гуси, якiсь коноплi, стару ступу. Ну й реготу пiсля було! У молодих знов зустрiчали повiнчаних з образами та хлiбом. Знов вели до хати, садовили за стiл, ?ли та пили. Пiсля вели молоду до комори, вдягали "тура", уводили до хати, дурили молодого. Уводили замiсть Марi? накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим i спiвали, чи вгада?, кого привели. Було гармидерне i при?мно. Марiя намагалася бути веселiшою, бiльше говорила, часто у рiзних справах зверталася до Одарки, як старшо?. Виряджаючи, Домаха наказувала Марi?: "Слухай, дитино, ??... Не забувай, що все-таки вона там старша. Вона тобi ма? замiнити свекруху. Слухайся та будь привiтливою..." Марiя намагалася слухати та бути привiтливою. Одарцi дещо не до вподоби, що Марiя занехаяла старосвiтськi звича? i не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такi вже настали часи. Що сторона, то й новина. Гнат купив Домасi чоботи. Чоботи купувалися для матерi молодо?, але матерi не було... Домаха тiшилася подарунком, але до чобiт треба спiвати - як же вона буде спiвати сво?м старим голосом. - За мене, людоньки, проспiва? Марiя. Сядь-но, дитино! Ти ж вмi?ш, нi? Марiя сiла за стiл. Одягнута i зав'язана по-молодицьки. На головi попеляста шовкова хустка, перев'язана червоною стрiчкою. На ши? багато справжнiх дорогих коралiв. Сама свiжа, пишна, натхненна. Очi невинно спущенi додолу i закритi рiвними гребiнчиками вiй. Перед нею, на великому талiрi, перев'язанi стрiчкою чоботи. Марiя дивиться хвилину на них. Гостi замовкають. Робиться зовсiм тихо, i, пiднявши високо повнi груди, Марiя сильним, дзвiнким голосом почина?: Ото тi? чоботи, що зять дав, А за тi? чоботи дочку взяв.., Чоботи, чоботи ви мо?, Наробили клопоту ви менi... Марiя спiва?, а голос ?? плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марiю, дивиться, мов на святу. Зда?ться, що це янгол злетiв з небес, сiв у нього за столом i виспiву? тужливу, але чарiвну пiсню. Пiдiйти до не?, стати прилюдно на колiна i поклонитися до землi. - От так дiстав жiночку! - говорили сусiди. - Така кривинда, а таку пiдчепив кралю. Га!.. А гостi ще довго бавилися, пили та ?ли. Вигравали музики. Парубки добивали сво? гопаки. У просторих сiнях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стiни рухнуть. Навiть Марiя дещо розвеселилася, ?? брали до танцю. Здебiльша вiдмовлялася. Вiн не танцю?, так i вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась бiльше Гната, у всьому радилася з ним. Вiн радiв i бiгав мов навiжений. Йшли разом до комори, розглядали та упорядковували сво? подарунки: хустки, спiдницi, полотно... Дiстали, хвалити Бога, досить. Хватить на кiлька рокiв. I Марiя поволi втихомирю?ться. Для не? почина?ться нове життя, i треба з цим помиритись... Буденнi днi. "Коли б хоч,- дума? Марiя, - менше зо мною сидiв. Нiчого не говорить, сидить i дивиться посоловiлими очима. _Ах, нащо вiн так любить! Коли б хоч не так докучливо i не так нагальне любив. Завше коло тебе, завше: "Може, хоч те? Може, се? Чи не потребу?ш на нову спiдницю?" Скiльки не по?де до мiста, нiколи без гостинця не вернеться. Догляда?, як малу дитину". Дiзнався, що Марiя любить слухати читання. Щотижня ходив до шкiльно? книгозбiрнi i вечорами та святочними днями перечитав ?й чимало всячини. Часом траплялися книжки, вiд яких Марiя не могла вiдiрватися. Гнат мусив постiйно сидiти й читати. Марiя переживала прочитане, радiла чи плакала разом з тими людьми, про яких оповiдала книжка. Ще бiльшу втiху мала, коли почула вагiтнiсть. Тепер хоч не буде сама. Тепер ма? хоч про що думати. Родиться таке манюсiньке крикливе с створiннячко. То буде хлопчик, обов'язково хлопчик. Назве його Романом. Це iм'я давно подобалося Марi?. Марiя тiшилася i працювала, як могла. А працювати вмiла i не цуралася працi. Вмiла варити, пекти хлiб. З першого тижня Одарка багато домашньо? роботи спихнула на Марiю, i та сумлiнно i справно виконувала сво? обов'язки. Родився у Марi? дiйсно хлопчик, i назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бiгав, землi не чув. Боявся за Марiю, хотiв ?хати бозна-куди за лiкарем, але все обiйшлося щасливо, i то без лiкаря. Марiя родила опецькуватого хлопчиська, який вере- щав на цiлу хату. Прикликали бабу Улиту, i та зав'язала новонародженому пупок. Коли Марiя кор- мила дитину, вiдчувала велику радiсть. Сидiла над маленьким чоловiчком, який ледве ворушився, i безупинно дивилася на нього. Хрестини вiдбулися за тиждень. Першим кумом взяла Марiя Мартинового Романа, першою кумою дячиху. Гнат не мав нi в чому голосу, зрештою, i не потребував його. Був надто i так щасливим. Був щасливим, що з очей Марi? зник вiчний смуток, який не сходив у не? й тодi, коли смiялася. Тепер нiколи i нiчого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усмiхнена мати, i чого ?й ще потрiбно? Тiшилася, i смiялася, i свiт не раз обняти бажала б. Гнат став кращим i поважнiшим у ?? очах. Це ж вiн подарував ?й сина. Це ж вiн, добрий, мовчазний Гнат. - О мiй ти цвяшечку!. О мiй крикунчику!.. Мо? янголяточко любе!..- щебетала Марiя, пораючись коло дитини. Дитина пацала нiжками, помахувала незручно рожевими рученятами. - Як виросте, дамо його, Гнате, на школи... Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А вiн буде гарно вчитися... Дивися, який розумний... Ах, ти тiльки подивися, який вiн розумний. Всього тiльки два мiсяцi, а чого вiн тiльки не зна?... Якi розумненькi оченята. Вийме рученьки i так смiшно виробля? ними... Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказис? Ти, ти, ти!.. Любе мо?, дороге мо?, щастя мо?!..- Не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей i цiлувала, цiлувала. Дитя пручалося, слинило i махало тiсно затисненими кулачками.Гнат сам i колиску для сина змайстрував. Довго коло не? порався, вигебльовував, виточував нiжки, поруччя. Побарвив бiлим лаком. - Ти, Марi?, перекормйш його,- каже Одарка.- Дитина блю?, а ти году?ш i году?ш. Коли був малим мiй Семенко, я не мазала його так, i то для дитини лiпше. - А коли ж кричить... - То, мабуть, йому догаря? щось. Подивися. Може, пелюшка мокра чи куса? прiль. Засипай йому мiж нiжками та пальченятами попiльцем. Дивися, який у нього бiлий язик. Грибок завiвся. Треба витирати шматкою. Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дiвчата. Одягала сорочечку перед челюстю печi, вигрiвала i хрестила ??. Огонь i хрест вiдганяють нечисту силу. Боялася i тремтiла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд i щоб не наврочив. Кiлька разiв бабу Улиту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зрива?ться зо сну та кричить. Днi йдуть, i Романьо росте. Марiя кожного дня трима? його в пеленi i кормить грудьми. Що ? при?мнiшим, нiж кормити так дитину? Одного разу зненацька почула у бубцi бiль. Зрадiла. Комусь треба сповiстити свою радiсть. Де батько? Батько он пора?ться на подвiр'?, згрiба? солому. Вибiгла. - Гнате, Гнате! А ходи мерщiй до хати! Гнат кида? все, що ма? в руках, i навзаводи пiдгицу? до Марi?. - Ти тiльки подивися. У нього вже зубенята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!..-Ах, як Марiя тiшиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж вiн ма? стати справжньою людиною. Не хочеться вiрити... Гнат дивиться, корчить при?мну усмiшку, оббiга? зо всiх сторiн Марiю i дитину, а натiшившись, верта?ться знов до роботи. Далi минають днi. Марiя зовсiм призвича?лася до синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубша?, белькоче i ще розумнiше, нiж колись, дивиться на матiр. - Бе-бе-бе? Агi! Агi! Агi! Па! - фiлософу? малий. - Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе? - Агi, агi! На!.. - Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну скази! Ну. Скази: ма-ма. - Агi, агi! Ма... - Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма. Але скiльки не вмовля? Марiя, Романьо далi не подужа? тако? мудростi. Зате вiн вже сидить, спритно i завзято рачку? i, чим тiльки може, квапиться якнай- краще обмурзатися. Кожний день приносить Марi? новi несподiванки. То Романьо новий згук видумав, то зiп'явся на розкаракуватi нiжки i протримався так пару хвилин. Марiя трима? за рученята i вчить його ступати. Скiльки втiхи, коли вiн ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудесного незабутнього дня Романьо настiльки розхоробрився, що зовсiм виразно замамав: - Ма-ма-ма!.. Марiя почула, заллялася i захлинулася втiхою, кинулася до свого мудрагеля i так цiлувала, що вiн ледь видержав, щоб не розкричатись. - О мо? ти, мо?!.. О ти мо? миле, мо? золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсiди пропада?? Батько не дома. Батько по?хав до млина. Чекала не дочекалася, поки вернеться, а тiльки в'?хав вечором на подвiр'я, миттю вибiгла до нього i: - Ах,_ коли б ти тiльки чув, що наш Романьо сьогоднi сказав. Коли б ти чув!.. Зовсiм добре вимовив "мама". - _Хм,смi?ться Гнат, лиша? в запряжi конi i швидко шкутильга? з Марi?ю поглянути на свого мудрого сина, який нарештi втяв таку нечувану штуку. Михайло побачив запряженi конi без погонича i наробив крику. - То, рiзал ма, поставить в запряжi i пiде. Коли б яка нечиста сила наполохала, i тодi лови вiтра в полi. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина! Михайло випряга? конi та вiдчеплю? посторонки. З хати бiжить веселий Гнат. - Ну, ну... Не сварися. Забiг на хвилинку, ?хав i так, зна?ш, захотiв пити, мало не вмер. З'?в солоного оселедця. - А коли б збурилися конi та розтаскали воза, про це ти не дума?ш? Зна?ш же ?х. Не первина!.. XI Золота пахуча осiнь. Сади обтяженi яблуками i сливами. Синi такi, повнi i соковитi... По городах ламають кукурудзу, копають бараболi, рубають капусту. Над яром висить дим i чути згари бараболиння. По лiшниках блука? без пастухiв худоба, шелестить листом i вибира? кращу поживу. Пастушки бiжать до школи, а вернувшись пополуднi, кладуть по лiшниках огонь, печуть у приску бараболi, яблука, варять сливове вариво. При тому наломлюють оберемки лiскових дубцiв, розпарюють ?х у приску i згучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок. У Кухарчукiв великий смуток. Пiвторарiчний Ро- маньо тяжко захворiв. Не ?сть, сильна гарячка, кинувся висип, усточка затиснутi, спраглi. Марiя сидить над ним невiдступне. Гнат по?хав до мiста по лiкаря. Недавно снився Марi? дивний сон. Встала i оповiдала всiм. - Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвiтуть рясно дерева, людей скрiзь повно, видзвонюють дзвони по всiх церквах. Йдемо з Гнатом, а коло нас бiжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно у бiлу, з виложеним по-матроськи комiрцем блузочку, у легеньких, як то я завжди уявляю, чобiтках з лакованими халявками. Сiли ми коло наших могил, i тут десь взялися покiйниця мама. Так мало .пам'ятаю ?х, але тепер бачу i пiзнаю ?х виразно. Пiдходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя i кудись вiдводять його. "Куди ви, мамо, його берете?" - питаю. Усмiха?ться. "Я,- кажуть,- пiду з ним до церкви. Тут така тiснота". Беруть i вiдходять. Пiсля ще повернули голову: "Не чекайте,- кажуть,на мене з обiдом",- i зникли мiж людьми. А я стою, чу?те, дивлюся, i так менi стало дивно. Якось так дивно. Зда?ться, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил i хочу крикнути, хочу бiгти кудись. Але уста мо? не розтуляються. Ноги такi тяжкi, що не в силi пiдняти ?х. На цьому i прокинулася. Всi вiдчули наближення чогось непри?много. Того самого дня захворiв Романьо, i Марiя не спить другу нiч. Перший день думали: так собi щось. Другого - погiршало. Ледь свiток Гнат по?хав по лiкаря i дуже забарився. При?хав з ним аж вечором. Дитина лежить у гарячцi, кида?ться, янчить. Серце Марi? рветься на кусники. Сердита, готова зо всiма битися. Прибув лiкар, оглянув. "Пiзно,- каже,- мене прикликали". Написав рецепта i мусив скорше назад. _Там ще на нього чека? багато людей. Марiя кинулася до нього i допиту?ться, що буде. Лiкар знизнув плечима. "Сильна гарячка. А може, i видержить. Скорiше бiжiть по лiки". Гнат серед ночi конем погнав по лiки, а лiкаря повiз Михайло. Марiя далi на сторожi коло сина. Сидить i навiть плакати не ма? сили. Пiзно покликали. Чому ж пiзно покликали? Завше той Гнат спiзниться. Не мiг першого дня. I так завжди!.. Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хатi, горне до себе. Всiм ?ством чу? - щось невимовне страшне наближа?ться, пiдходить. Марiя горне дитину. - Марi?? Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! - просить Одарка. - Гетьте! Всi гетьте! Не дам! Одарка бо?ться сама з нею бути. Побiгла кликати сусiдiв. Марiя лишилася з Семеном. Роман почав сильно кидатися i янчати. Боже мiй! Боже мiй! Дитино! Що з тобою? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи! Посходилися люди. Просять Марiю положити дити- ну i робити холоднi оклади. - Гетьте! Гетьте всi! Боже, рятуй його! 0-о-о-й! - раптом рiзко i дико викрикнула. Всi кинулися до Марi?. Дитина сильно сiпалася, нiби хто перетинав ?й одну по однiй жили, ноги, рученята. Марiя ще сильнiше тиснула, ще сильнiше горнула i верещала. Здавалося, вона вирветься поночi надвiр i побiжить кудись. - Держiть ??! Держiть!..- гука? Одарка. Люди кинулися до Марi?. Розпочалася боротьба. - Гвалт, рятуйте! Де ви! - гукала щосили Марiя. В той час дитина перестала сiпатися, зiв'яла. Люди вiдняли ?? вiд Марi?, i всi почали молитися. Хлопчик був мертвий. I коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на бiлому столi наряджений. Коло голiвки хрест i горять три восковi свiчки. Пiд образами свiтиться рiвно лампадка. Увiйшов з темнувато? кухнi до свiтлицi Гнат, глянув на стiл, зробив кiлька крокiв i бухнув перед стiльцем навколiшки. Руки зложив на стiльцi, сховав у них обличчя, i вирвалися ридання, ридання. Вони подiбнi на рев худобини. Уривнi, страшнi. Плечi сильно здригалися, а з вiддуто? кишенi його одягу виглядали пляшечка лiкiв, велика булка i цукорки. Марiя сидить на покутi маняком. Не ворушилася, не плакала. Свiтло свiчок пада? на ?? безвиразне обличчя. По хатi вештаються люди, пора?ться у чистiй, бiлiй з виложеним комiром, сорочцi баба Улита, i невеличкий дядько - сусiд однотонно чита? з псалтиря: "На руках возьмуть тя н?приткн?шi о кам?нь ногу твою... Плач i риданiя слишу, о Господи, вонмi мол?нiю мо?му..." Одарка потиху витира? сльози. Сусiдки посхиляли голови i мовчать. Гнат довго стояв навколiшках перед столом. Нiч тягнулася, лiз у вiкно свiтанок, настав день. У шопi столярi ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло по?хав до шкальнi, Гнат пiшов замовляти церковний хор, у всiх церквах на подзвiння i покликати попа. Похорон призначено на пополуднi. Почали сходитись люди. При?хав пiп з дияконом, посходилися хористи. В хатi всi не вмiстяться, тому панахида вiдправиться надворi. День сонячний, лагiд- ний. З розлогого, що пiд вiкном, горiха поволi спадають широкi листки. Жалiбнi спiви, кадильний дим, ридання Марi? i жiнок. Наприкiнцi священик сказав: - Дорогi брати i сестри! Чую плач i ридання. Вiдлетiло вiд нас життя, яке ледь торкнулося мирсько? су?ти. Тяжко i сумно ста? на душi, сумно, бо вiдходить у вiчнiсть жива людина, яка тiльки розквiтала до життя. Але Господь Бог у великiй сво?й мудростi створив наш мир так, що коли ми уважнiше приглянемося його творiнню, не знайдемо смiливостi перечити його великiй волi. Все, що ста? з нами, все потрiбне, все необхiдне. Ми можемо плакати, можемо ламати з розпуки руки, але воля Всевишнього ? неухильна... Певно, так ? лiпше. Так хоче найвища воля. I, звертаючись до Марi?, промовив: - Сестро? Чую бiль твiй, бiль матерi, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марiю, ту Святу Матiр, що родила свiтовi Бога живого, який всiм людям кинув слова: "Прийдiте до мене, всi страждаючi i обремененi, i аз упокою ви". Його розп'яли за це. I пригадай велику Матiр, яка день i нiч стояла пiд хрестом розп'ятого Сина, чекаючи Його смертi. Пригадай ?? велику мужнiсть, попроси у Не? сили пережити тво? горе i видержати все так само, як це видержала Вона, найбiльша зо всiх матерiв... Марiя пада? навколiшки, здiйма? руки до неба i вголос молиться: - Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни менi його! Верни менi мою любов, мою радiсть, мо? щастя! О Боже, Боже! Люди нiмiли. Небо незрушно спокiйне, сонце свiтило, не виявляючи найменшо? змiни. Марiю пiдня- ли, бо похiд ма? рушити. Дiвчата пiднiмали заквiтчану вiнками з дубового листу i барвiнку домовинку. Згуки "Вiчно? пам'ятi" носилися ще в повiтрi. Похiд рушив не дорогою, а через городи i сади просто в долину. Назад Марiя не могла i не бажала вертатися. Хотiла зостатися там, коло могилки, ?? забрали силою i вiдвезли кiньми додому. При?хала i, знеможена, вiдразу лягла. Не хотiла ?сти, лежала горiлиць з вiдкритими очима, якi байдуже дивилися в одну точку. Так пролежала тиждень. Ночами, коли дещо засипала, схоплювалася i когось шукала коло себе. Гнат не смiв до не? пiдходити, не смiв показуватися на очi. Вiдверталася вiд нього, не могла дивитися. Але вiн все-таки не вiдходив вiд не?, не мiг покинути саму. - Тошненько менi та нудненько менi! Що то буде з тi?ю жiнкою? Ото, людоньки мо?, ковтне кiлька ложок молока i за тим жи?. Порадьте що. Ми вже не зна?мо, за що взятися! - тошнiла Одарка. I коли тiльки змогла Марiя звестися на ноги, одразу йшла на могилки. Там тихо й сумно. Знаходила маленьку свiжу могилку, на якiй ще не засохли вiнки, ставала на колiна, обiймала ?? i довго-довго не зводилася. Догоряв день, насувався осiннiй вечiр, подував нетеплий вiтрець, шепотiв засохлий лист калини. Але все то не для Марi?. Не бачила нiчого i нiчого не слухала. Горнулася до сиро? землi, яка забрала ?? хлопчика, ?? Романя, i благала розiйтися, забрати до себе i маму. - Хлопчику мiй любий! Дитино моя кохана! Де ти? Нащо ти мене покинув? А нiч iде, темнiша?. - Йди-но, Гнате, по не?,- каже Одарка.Коли вже пiшла, казала, на могилки i так довго не верта?ться. Щоб там чого не сталося. Гнат взяв сукувату палицю i подався. На лугах зустрiв Марiю. Верталася i ледве тягнула ноги. Темно. - Марi?! Прийшов за тобою,- каже Гнат. - Чого? Чого ти прийшов? Гнат не знав, що сказати, але те "чого ти прийшов" було для нього таким болючим, що хотiлося ревти. Мовчали. Що говорити? Почував себе ображеним i вiдкиненим. Не любить вона його, не ма? серця. Не чу?. Вона хоче заповнити свою порожнечу в серцi. Заповнила дитиною, а тепер знов порожнеча. Гнат починав це розумiти i тяжко страждав. XII В той час Марiя була вже вагiтна вдруге. За пiвроку родилася нежива дитина. Але ця подiя не так доткнула ??, як минула. Саме тодi прийшов на вiдпустку Корнiй. Марiя була блiда i неприваблива. Корнiй, хоч жив недалеко, нiколи не зустрiвся з нею. Раз тiльки бачила його в церквi. Високий, барчистий, мiцний виголений червоний карк. У Марi? темнiло в очах i млiли ноги. Слiдкувала за кожним його рухом. Сто?ть непорушне, як мур. Одягнений пишно, чисто, у правiй руцi кашкет без дашка зо стрiчкою. На стрiчцi напис i двi котвицi на кiнцях. Додому вертався вiн з молоденькою сусiдкою, дiвчинкою Ганною. Жарту?, смi?ться. Марiя оддалiк йде за ними. ?й хочеться гукнути, щоб зупинився. Яке вiн ма? право так нехтувати нею? Зда?ться, оглянувся. Помiтив? Нi? Не мiг не помiтити. Не голка ж вона, а Марiя. Колись мiж тисячами помiчав. Йде, жарту?, смi?ться. Нi, нi! Це вiн не навмисне. Не може ж людина такою жорстокою бути. Вiн ось пройдеться, роздума? i оглянеться. Напевно оглянеться. Йдуть, йдуть, йдуть. Копанки, перелаз. Стежки розходяться. Просто стежка для Корнiя i Марi?. Налiво для Ганни. Туди колись i Марiя ходила. Так само повертала налiво. А куди ж Корнiй? Корнiю! А ти ж куди? Тобi ж направо. Нi, нi! Вiн, видно, забув, де його дома. Вiн звернув налiво з Ганною. Звернув i навiть не оглянувся. Ось вони пiшли пiд гору, ось закриваються гiлками дерев того самого гаю, того, який колись i ?? з ним закривав. Це ж i вона так ходила. Марiя зупинилася на мiсцi, де стежки розходяться. Сто?ть i дивиться. В очах у не? не ясно. Напливають плiвки i закривають небо, дерева. Земля пiднiма?ться й опуска?ться. Он берези стоять, гойдають косами. Марi? видаються вони вiдбитками у хвилюючiй водi. Гнуться i розтягаються. Постояла, ноги якось рушили i понесли Марiю звичайною стежкою, туди, де носили ?? вже пару рокiв. Нема тобi, Марi?, звороту. Йди до кiнця. В той час Гнат для Марi? не iснував. Вiн був дома, працював, сiдав до столу коло Марi?, але його можна було зовсiм не бачити i навiть не чути. Вiн розумiв усе. Хата для нього зовсiм мала, а в шопi стiльки працi. Дiстав новi замовлення столярки, i фуганок не струже, а горить в його руках. Сокира куса? дубовi полiна, креше iскри. Трiски навколо скалками гранати летять. Так, так. Гнат знав, у чому та?ться спокiй його душi i де джерело його сили. Корнiй побув два тижнi i вiд'?хав. _Ах, Марi?, Марi?! Не плач i не ходи туди вечорами, де стежки тернами втиканi i де гаряча земля. Плiт, лiшник. У лiшнику кущi. У листi розтьохкався соловей. Ночi пахнуть медом медянок i цвiтучо? лiщини. Молоденькi липи розгорнули сво? листочки. Пахучi i липкi. Нагадують долонi новонароджено? людини. Марi?на тiнь переходить садок, опiка? босi ноги об молоду жижавку, ломить кiлька хворостин струхлявiлого плоту i збива? попеченими ногами росу молодо? травички Корнi?вого запущеного саду. Тьохкай, тьохкай, соловейку! Марi? буде веселiше дожидатися того, кого не дiждеться. Марiя забула про Романя, забула всю себе, повернулася у далекi царства, минулого дiвоцтва i от, вiльна з тисячами сердечних болiв, вичiку? ранньо? зiрницi. Нема. Не може бути. Вернула- ся, пеклася жижавкою i плакала по-дiвочи. Мiзернi котилися для Гната днi. Розсипав рясно пiт вiдчаяно? працi. П'янiв i забувався. Можна п'янiти вiд усього, але найпри?мнiше оп'янiння вiд працi i любовi. Марiя швидко наливалася соками i округлювалася. Знала, що вiд'?хав Корнiй, i не ходила бiльше тратити по гаях болючих ночей. Не бачила i не зустрiла його. Робилося шкода затраченого дiвоцтва. Хотiлося мстити комусь, а що пiд рукою Гнат, так на нього все. Вiн, а не хто iнший винний. Вiн, рижий, з маленькими гострими очима, упиром впився у ?? соковите дiвоцтво i висмоктав з нього першi найсолодшi соки. Так вона ж йому задасть! Вбиралася у барвистi спiдницi, голову крила по- дiвочи, заплела розплетену дружками косу. Домашня праця не цiкавить бiльше Марiю. Напрацювалася й натягнулася. Досить. Недiлi, музики, смiхи вечiрнього стояння по перелазах. Першою приятелькою Марi? стала Ганна. Повновида i моторна дiвчина. Марiя iнодi кидала на не? погляд змi? i не раз мала бажання впитися пазурами у яснi глибокi i невиннi очi. Але терпiла, робила усмiшки, танцювала на музиках, верталася поночi додому. Гнат. Ой Гнат, Гнат! Чув вiн, коли верта?тся його дружинорька, як роздяга?ться в темнотi, розщiпа? натягнену корсетку, дума? про останнiй прощальний крадений поцiлунок i усмiха?ться до темноти. Чув i знав. Все знав. Але Гнат камiнь, Гнат терпiння. Давав ?й мiсце на постелi i уважно вiддалiк слухав, коли засипала вона, як дихала. Пiсля i сам засипав, а рано знов при працi з фуганком у твердiй руцi. Буднього робочого дня Марiя одяга? святочнi одяги. Кудись iде. Гнат не пита?, куди вона йде. Чи ж мало куди треба ?й пiти. Краще ж пiти у святочному, нiж якоюсь задрипанкою. - Гнате! Коли б я не прийшла надвечiр, занесеш веприковi. Розтовчеш у цебровi бараболi i замiша?ш з грисом. Сказала i вiдiйшла. Гнат i не думав спитати, куди вiдiйшла. Це ж ??, а не його справа. Пiшов до працi i зовсiм забув за веприка i грис. Вернулася, а веприк на цiле горло верещить. - Давав ти веприковi ?сти? Вже ж вечiр... Гнат мнеться. -_ Не давав! Бачу по тобi, що не давав! Не бiйся, не перервався б. I братова твоя добра. Не зроблю я, так i лиша?ться незроблене. Ти тiльки жерти вмi?ш, але зробити щось - то нi!.. Гнат мовчить. Марiя вiд злостi розрива?ться. Коли б, макогон проклятий, хоч слiвце промовив. Зацiпить зуби i - мов пень гнилий. Одарка почала й собi на Гната. - Так, чу?ш, далi не можна. Вона тiльки потицянки та потицянки... За роботу зовсiм забула. Вибiжить на вулицю i хiхи-хахи, а дома як вовк. Що це ?? Так, чу?ш, не можна. Скажи ?й що. Ну що ж вiн ?й скаже? Якi ? для цього слова? I дiйшло до того, що Марiя часом не приходила на нiч додому. Казала, що ночувала у Домахи, але злi язики говорили, що вона деiнде проводила сво? ночi. Тодi Одарка i Михайло заявили останн? слово. Або - або. Або Гнат стриножить свою брикливу жiнку i вона сидiтиме дома та працюватиме, або хай собi пiд (енергiйно) три чорти вибира?ться з хати. Он ? комора, роби з не? хату i жий там, як хоч. Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили. Не допустимо, щоб нас викпивали через твою жiнку. За цим слiдувала сварка. Обидвi братовi змагалися голосами, i, розумi?ться, побила рекорд Марiя. Гнат наскоро робить з комори (що через сiни) хату, ставить стола, лави, стiльцi, чiпля? у кутi кiлька образiв i перебира?ться з Марi?ю на самостiйне господарювання. Дiлилися садом, полями, городом. Дерлися за кожне дерево, за кожну п'ядь землi. Щастя ще, що Михайло розважливий, а Гнат неговiркий. - Ех, i дурний ти, Гнате, дурний, хе-хе-хе! - регоче Трихон при зустрiчi з Гнатом.- Дав себе осiдлати бабою i пропав. Був людиною, а тепер гiрше постола. Я таку жiнку коли б перегнув через колiно та всипав ?й двадцять п'ять нарипникiв, не бiйсь. Пам'ятала б i дiтям сво?м заказала б таке виробляти. Казиться з жиру. За хлопцями гица?, як кобила, а ти без ложки тепло? страви сидиш. Яка у тебе сорочка? Коли вона прана? Вошi тебе загризуть. Гнат тiльки слуха?. Е, говори, мовляв, говори... Трихон хльостко спльову?. - Був чоловiк як чоловiк, а тепер, пробач, гузниця!.. Тьху!..- Обертався i йшов геть. А Гнат також обертався i йшов геть. Йшов поволi додому, думав, носив цебром свиням, напував корови, приносив з льоху бараболi. Днi, мов краплини кровi, капали з пораненого життя. Минув рiк. Тяжкий, суворий рiк. Зимою пробував було Гнат читати Марi? книжки. Ах, ?? мало тепер цiкавлять тi байки. Вона краще поспiва. Любив Гнат ?? спiви, але тепер вони не так, як колись, звучали. Не те у них вкладено. Чулося розгульство, кпини над всiм. Такi пiснi спiвали тодi, коли в хатi нема? образiв. Куди ж дiнеться вечорами Гнат? До сусiдiв не хочеться. Там з нього тiльки кпляться та висмiвають. Тодi йшов собi в садок, у лiшник. Тут зовсiм при?мно. I тихо, i нiкого з людей перед очима... А ще, коли теплiшим вiтром дихне, коли мороз не припiка?, так тут зовсiм розкiшно. Сядеш собi на пеньочку, обiпреш лiктi об колiна, обiймеш долонями голову i яких не передума?ш дум. У кущах прича?вся невидимий спiврозмовник. Вiн собi тихо сидить з тобою, дивиться одним оком i все до останнього розумi? тебе. Часом вiтер похитне дерева. З гiлля пада? снiг i попада? тобi за комiр. Чу?ш, що твiй мовчазний спiврозмовник i пожартувати вмi?. Усмiха?шся, вийма?ш з-за комiра снiг i дума?ш далi. А вернешся - i як тодi щось гаряче смаку?. Як при?мно випити горня пареного доброго молока. А Марiя спить. Хай спить. Ступай, чоловiче, по можливостi легше, краще всього навшпиньках. Хай спить. Це добре, що вона принаймнi дома. Слава Богу й за це... Гiрше було, коли Марiя на цiлий вечiр зникала. Йшла до сусiдiв, там збиралися парубки, молокососи, пробачте, сопляки. Коли Гнат женився, телята пасли, а тепер парубки. Марiя не соромиться з такими скалозубити, грати в карти i вихiхiкувати по темних закутках. Тодi сидiв Гнат чорний дома у сво?й порожнiй, непривiтнiй хатi. Втiхою його стала Бiблiя. Порiшив перечитати всю. Перегортав сторiнку за сторiнкою, черпав мудрiсть пророкiв. До нього сходили великi давнi мудрецi, говорили з ним, як зi старим, розважали про минуле i майбутн?. Гнатовi видавалося, що наближа?ться дивна i страшна пора. Все буде зруйноване, не зостанеться каменя на каменi. Одного разу заговорила з Гнатом сусiдка Гапка Хомиха. У не? три роки тому помер "??" та залишив купу злиднiв i три малих лобурi. Всi знають, чим славиться на кутку Гапка. ?? славетний язичок вертiвся спритно i невгомонно. Перша, люди мо?, клепарка. Вулична жива часопис. - Ну, що поробля?ш, Гнате? - почала, як це вже до Гната пристало, з "ну". - Ет...- кинув Гнат сво? постiйне i незмiнне.- Отак... Се-те... Аби день до вечора... - А як Марiя? Гуля?? - так нiбито Гапка i не зна?. - Ет... Поки молода... - Постарi?ться, кажеш, перестане... Ну, це довго чекати. До того часу з'?сть вона тебе... Пропадеш. Зi смаркатими хлопцями прогуля?... Гнат навiть "ет" не вимовив. Повiсив носа i диха?. Гапка дивиться i продовжу?: - А я тобi помогла б. I не чарiвниця, а помогла б... Ну? - Ет...- вiдмаху?ться Гнат. - Що ти "ет" та "ет". Коли тiльки зайдеш до мене на кiлька вечорiв, побачиш, що поможу. Пiсля цього, коли Марiя була дома i Гнат не мав де подiтися, вставав i шкутильгав спочатку надвiр, пiсля на вулицю i поволi опинявся у Гапки. Та його лагiдно зустрiчала, багато оповiдала клепiв, сипала сво? знання, мов з мiшка... Гнат слухав, екав i вертався зовсiм задоволений додому. I так минуло кiлька вечорiв. Часто, вертаючись, Гнат думав, що бiльше не пiде до Гапки. Ще, чого доброго, почнуть бозна-що ляпати язиками. Але, коли приходив вечiр,- куди ж його? Думав, думав, зводився i поволi плiвся туди саме. I дiйсно, по кутку ширилися клепи, що Гнат залиця?ться до беззубо? баби. Гапка сама бiгала i плескала: - Вчора, чу?те, прийшов, принiс цукоркiв. Зроду ще не бачила таких цукоркiв. Хiба що, може, пани такi ?дять. На другий день Гапка хвалилася хусткою, а вневдовзi червоною з обшивками на сiм пiлок спiдницею. Навiть хтось ту спiдницю бачив. На цiлому кутку тiльки й мови, що за червону спiдницю. Дiйшло i до Марi?. Та спочатку махнула рукою: "Хай, про мене, i сам себе вiддасть тiй Гапцi. Байдуже..." Треба було таке казати. Байдуже, Марi?, чи не байдуже, чого-то у тебе бiгають так очi та червонiють щоки. А Гапка далi спiдницею вихвалю?ться. Марiя вечором лиша?ться дома. Стемнiло, Гнат бачить, Марiя нiкуди не йде. Насову? шапку i береться за клямку. - Стiй-но? - зверта?ться до нього Марiя. Гнат зупиня?ться, знiма? шапку. Допитливо дивить- ся, у руцi шапка. - Скажи, куди то ти щовечора ходиш? - Ет... Нiкуди... Вийду от...- мимрить Гнат. - Ти, голубе, не етай, а кажи!.. Що то ?? Чого то кожного вечора, тiльки нажерся, за шапку i подався? Що ти, парубок, чи що? Дума?ш, не знаю, куди тебе нечиста носить!.. Он цiлий куток говорить про тво? походеньки. Замiсть посидiти дома, почитати менi що-небудь, то вiн повi?ться хтозна-де i чапить там цiлими ночами. Я цього не хочу! Чу?ш? Щоб це було останнiй раз! Або сиди дома, або йди собi до тi?? красунi назавжди! З Богом, Парасю... Гнат цього вечора нiкуди не пiшов. Не пiшов i другого. Марiя також була дома. Два вечори промовчали, а на третiй з'явилася невеличка, у червоних палiтурках, книжечка. Говорилося в нiй про хлопчину-сироту, який пiшов у чужу сторону i там з доброго, порядного зробився великим розбишакою. I, коли вiн вирiс, одного разу закохався у черницю. Та спочатку не любила його, але обiцяла любити, якщо вiн змiнить спосiб свого життя i стане порядним громадянином. Той змiнився. Став не лише порядним, а й дослужився у мiстi багато почестi сво?ми добрими дiлами. Черниця за той час дiйсно покохала його, але вiн розлюбив ?? i мусив женитися з iншою. Черниця з жалю та розпуки кида? монастир i поволi ста? вуличною потаскухою. Умерла п'яна на вулицi, i коли чорт прийшов по ?? душу, йому заступив дорогу янгол з мечем i сказав: "Вiдступися, нечистий! Ця людина життям сво?м рятувала грiшну душу вiд загибелi. Рятувала ?? сво?ю любов'ю, а тому вона належить менi". "Але це вже пiзно",- сказав нечистий. "Не може бути нiколи пiзно, коли йде про спасiння живо? душi",- вiдповiв Божий посланець. Коли скiнчив, помiтив ?? великi чорнi очi, якi дивилися на нього поглядом вдячностi. Гнат не видержав такого сильного, давно небувалого погляду i спустив свiй зiр додолу. Щось тепле заворушилося в його душi. Це було те саме, що й того осiннього вечора, коли Гнат почув з темноти "чого ти прийшов". Але за змiстом це зовсiм протилежне. Тут не було слiв. Тут був один тiльки погляд i, зда?ться, сльозина, i цього вистачало Гнатовi. Одразу наново вiднайшов себе. Захотiлося знов пiднятись знизу, випростати спину, смiливо глянути вперед. Того вечора Марiя постелила постiль i не пiшла, як звичайно, на запiчок. Роздягнулася i лягла на лiжку. Лежачи у темнотi, Гнат боявся поворушити- ся i присунутися до не?. Боявся навiть торкнутися ??, але по часi вiдчув, що стороння тепла рука злетiла з темноти i впала на його плече. Схопив ??, приложив до гарячо? долонi сво? уста i заянчав так дико i так боляче... Тi?? ночi Марiя завагiтнiла по-трет?. Гапка пiсля зустрiла Гната, шкiрить сво? щерби i домага?ться хустки. Так. Гапка дiйсно дiстала хустку. XIII I родила Марiя третю дитину - дiвчинку. Назвала Надi?ю. Гнат зовсiм забув сво? "ет". Назганяв кумiв i горiлки, помирився iз Михайлом та Одаркою. Хрести- ни вийшли такими, яких вже давно на цьому кутку не було. Родiлля лежить у подушках. Гнат, як тiльки видере свобiдну хвилинку, вертиться коло не?. - I чого ти тут цiлий час вертишся, Гнате? - свариться баба Улита. - Хай буде тут,- каже Марiя.- Дивися, Гнате, на дитятко... Тво? уста. Нi?.. Так i зда?ться: усмiшка злетить. Гнат не зна?, де подiти радостi. 'Скаче на здоровiй нозi, реготить. Тож дитина ма? його уста... А очi материнi. Чорнi очi... Ах, як радiсно iнодi бува? на свiтi! Хiба ж не варт пожити для тако? радостi?.. Росте дерево, росте стеблина жита, росте i Надiя. З непомильною точнiстю повторила життя малого Романця. Так само з'явилися у не? зубки. Так само починала рачкувати, так само зводилася на хисткi юженята i робила першi кроки. Так само тiшилася Марiя здiбностями сво?? дитини. Життя з поновною силою обхопило Гната в сво? обiими. Бiгав, турбувався. Працi мав досить. Його iайстерня так розрослася, що часто мусив брати юмiчну силу. Молоде i розхитане його господарство ючало швидко розростатися. Засiки засипалися зерном, кадуби борошном, крупою. У хлiвi стояли повнi корiвки, годувалася товстюча льоха. Придбав i коники поряднiшi. Воза зовсiм нового змайстрував. Через два роки Надiя бiгала, вигукувала "тату", "мамо", ластiвкою лiтала коло сво?х батькiв i щебетала датячi щебети. Марiя пишно одягала ??, купала, мила. у недiлю чи свято виведе до церкви - _куми i рiднi не натiшаться. "Боже, яке миле дитятко!" I, Надiйцю, те, надiйцю, се... Той да? десятку на цукорки, та ще чогось. Гнат i Марiя чують пiд собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам'ятi. Жиють спокiйним селянським життям. Сiють, збирають збiжжя, святять паску iкожний день зустрiчають i проводять сонце. Не думалося i не могло думатися, що i цьому буде край. Видалася сильна зима. У Великий пiст на село вдарив тиф i шкарлатина. Лiкарсько? допомоги нiяко?. Влада, яка невiдомо де - за бiлими морями, за високими горами, за темними лiсами,- не зна? i не вiда?, що дi?ться з ?? безчисленними народами. Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками вiдвозили на мiсце вiчного вiдпочинку. На село налiг смуток, вiдчай, плач. Темними морозними ночами виють голоднi собаки. Вони чують, як шеству? з подвiр'я на подвiр'я жорстока смерть i косить, не линаючи нi старого, нi малого. Вступила вона i до Гнатово? хати, i не минув мiсяць, як весела говорунка Надiя в муках та в стражданнi покинула назавжди наш мир. Марiя думала: нема бiльше справедливостi. Це ж жорстока несправедливiсть. Тож безглуздя. Якiсь кпини над нею... Зрештою, навколо смерть, смерть i тiльки смерть. Де ж життя? Коли ж начнеться життя? Навколо покотом люди. Чого вмирають люди? Чому не жиють? Горе Марi? не мало границь... До того ще сталося друге нещастя, яке дещо притупило перше. Гнат цiлий мiсяць лежав хворий i змагався зi смертю. Тиждень пролежав у непритомностi. Дома вийшло паливо, борошно. Треба було до лiсу, до млина, i, як тiльки почав зводитися, не мiг всидiти вдома. Навколо стiльки роботи, що нiколи хворiти. Одного дня при?хав у лiс, попав пiд деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу. Був ще не зовсiм видужалий, щоб мiг як слiд справлятися з працею. Пiзно уночi майже непритомного, витiклого кров'ю, привезли Гната додому. Марiя не розумiла, що це твориться. Бiгала i благала когось рятунку. Але нiякого рятунку не було. Гната вiдвезли до лiкарнi, двадцять двi версти далеко вiд села. Марiя залишилася сама на господарцi. Тиф якимсь чудом оминув ??. Не було родини, де б не лежали усi покотом. Марiя часом навмисне заходила до Михайла, де всi лежали, поралася там, допомагала - i нiчого. Щотижня ?здила Марiя до Гната i вiдвозила йому харчi. Вiн потребував доброго вiдживлення. Довго змагався зi смертю i врештi ?? перемiг. Його ногу рi- зали, вибирали потрощенi скалки i заправляли в лубок. Коли заживе - невiдомо. Скоро це не буде... Мiж тим земля поволi оберталася обличчям до сонця... Дихнув лагiднiший вiтерець, i вступила весна. Перед Великоднем сталася подiя. Вiдслужив свою службу i повернувся додому, живий i здоровий, матрос Корнiй Перепутька. Дужий, кров з молоком, "что да как", носа в хустинку сяка?. Всi сусiди збiгалися подивитися, а вiн сто?ть - дубило серед потрощених тифом кiстякiв - i тари-бари розводить. Мiцний тютюнище окаджу? його низеньку хатчину. Сто?ть, i голова у сволок впира?ться. По лавицях навколо дядьки. Слухають, слухають i слухають. Самого царя бачив i кричав йому "ура"... Сонце допомагало життю. Он пару? широке поле. Воно вимага? зерна. Вста? раненько селянин, хреститься на схiд сонцевi i плужиться на ниву. Марiя зустрiла Корнiя. Глянув на не?: - А-а! Здравствуй! Как пожiва?ш? Що ж, саломя- ной вдавой осталась?.. У Марi? вiд несподiванки занiмiв язик. - Малчiш? Да! Многа л?т т?бя н? вiдал, а всьо-такi нiчево!.. Красавiца. Глазiща, как углi гарят. Н? скучна адной? Н?бось скучна. Да?.. Хiба вона знала, що на це сказати. Коли б хоч полюдськи говорив, а то бозна-як... Марiя червонiла, як дiвчинка. Серед усiх тих, кого перемолов тиф, видавалася красунею. Що йому сказати? У нього пiдкрученi догори вуса, у нього голена потилиця, у нього годинник на бiлiй волохатiй руцi. - Атучiлася, вiдна, гаварiть. Раньше как запойоть, н? п?р?слуша?ш, а тепер малчiть. Марiя не забороняла йому приходити. Хай. Поможе що-небудь. Тепер весна. Робочi руки потрiбнi. Марiя мусила хлопця взяти, але i хлопець сам зо всiм не впора?ться. До того у Корнiя дома навiть хлiба не було. Мати з сестрою так догосподарилися, що тiльки й зiсталася напiврозвалена хатина. Корнiй вештався по господарству Гната, як у себе дома. Хлопець, що служив у Марi?, оповiдав цiкавим сусiдкам, як Корнiй серед ночi скидав Марiю з лiжка, лаяв ?? матiрною лайкою, а Марiя цiлу нiч стояла розiбрана коло порога, тремтiла i навiть не смiла голосно плакати. - Ну, - моргали хитро сусiди,- це ?й не Гнат. Так ?й, суцi, i треба. Гнат лежить, суму? за рiллею, за Марi?ю. Бачить сонце, весну. Он за вiкном гiлка вкрива?ться зеленим, птаха якась навiжено виспiву?, а вiн не може пiдвестися, вiн прикований до лiжка. Марiя, видно, не ма? часу. Вже другий тиждень не при?жджа?. Де ж той, у Бога, час навеснi. Там же працi, по вуха працi... Дома, дiйсно, немало працi. Одарка не раз дивилася, як Марiя догоджала Корнi?вi, як ходила навшпиньках коло нього. Набере вузлик муки i до Оксеньки. Закололи веприка, половину Марi?, другу забрав Корнiй.,Скiльки тi?? навеснi працi... Марiя ж пережи- вала весну... Навколо весна! Хiба ж не бачите весни?.. Пiднiма?ться зелена озимина. Цвiтуть яблунi бiло- рожево... Соловейко лл? спiви... Сонце - як смi?ться! Подивiться, як воно смi?ться!.. Пiд вiкном лiкарнi, де лежить Гнат, цвiте яблуня. На яблунi вигра? ранкова заграва. Яблуноцвiт блищить росою i спiвами птахiв. Де ж Марiя? Стiльки у не?, бiдно?, працi... Одного разу, замiсть Марi?, за?хав до Гната Михайло. Привiз пирiжкiв з сиром. Гнат зелений, як весняне поле, але мiг уже повертатися, мiг спертися на лiкоть. Коли Михайло скiнчив розповiдати, Гнат пожовтiв. - Ах,_ краще б не говорив такого! Хай би не знав. За вiкном погасла яблуня, сонце почорнiло, як пiдбите око. Витягнувся на лiжку i замовк каменем... Бачив Марiю, що скида? матросовi брудного чобота... Бачив Марiю, що хмелиною в'?ться навколо дужого тiла ворога. Бачив Марiю-рабиню, Марiю, що цiлу? ту руку, яка ?? б'? по лицi. Михайло вiд'?хав. XIV На Зеленi свята Гнат повернувся. Ходив на милицях. Цвiли дзвiночки, братчики, кружляли метелики. За перший день обходив подвiр'я. Обходив, як тiнь. Зазирав до хлiва, до комори, до льоху. Другого дня обходив садок. - Ти, Марi?, не обкопала яблунь. - Ти лежав, а хто то мав обкопувати?.. - Але ти й грядок на городину не приготовила... - Треба було не бути там так довго i приготовити... Гнат мовчить. Марiя сильна, випростана, обновлена. Вечорами переходила босими ногами пекучу жижавку, трiщали трухлявi хворостинки плоту, лiшник закривав Марiю молоденькими свiжими листочками. Гнат брав тесака, стромляв його за пояс i дибав на милицях у браму. Смiшний Гнат. Хiба ж вiн пiде через браму? Стояв, тремтiли хворi ноги, минала нiч. Вертався до хати i заставав Марiю в обiймах натхненного i радiсного сну. Одне ?? око дивиться крiзь вi?. Гнат вийма? тесака, кладе його на полицю i довго сидить в темнотi над столом. Пiсля засипа?. У запiчку, де колись спала Марiя, обрав собi мiсце. Там найкраще. Ах, нога!.. А-х,_ як вона, клята, болить... Вечори. Йдуть, йдуть вечори, мов чорнявi веселi парубки. Йдуть i виспiвують. - Далi так жити не можна, Марi?,- сказав одного разу Гнат. - Нi. Так далi не можна, Гнате,- вiдповiла Марiя. У Гната не хвата? слiв. Замовк. Але у Марi? хвата?. - Я,- каже,- не видержу цього. Дозволь розлуку. Гнат ще нижче повiсив голову. Такого вiн не сподiвався. - Мовчиш?.. - Ет...- витиснув вiн. - Знов те западенне "ет". Кажу до нього, як до людини, а вiн сво? "ет". - Марi?! Не думай так... - О Боже мiй! Боже мiй! Я ж не люблю тебе. Я нiколи не любила тебе. Я зраджую тебе з iншим, якого завше любила i без якого не можу жити. Розумi?ш ти це? Довга мовчанка. Нарештi Гнат: - _А я без тебе... дума?ш, можу?.. - Але ж... але ж... Господи Боже мiй!.. Тож це неможливо... Це не те... Ти... ти!.. Ти мучиш мене, Гнате! Ти силою забрав мене... Сiм лiт терпiла тяжку каторгу. Сiм довгих лiт. Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом. Пусти мене, дай менi розвiд, не муч себе i мене... - Нiхто не зна?, чого хоче Бог - А ти ж все-таки присягнула менi... в церквi ж присягнула... Марiя з вiдча?м вiдiйшла. Що ма? далi робити? Через кiлька тижнiв Гнат уже знов мiг дещо робити по господарствi. Вийшло борошно, треба ?хати до млина. По?хав i забарився. Коли вернувся, не застав дома Марi?. Сiв i ?сть кусень сухого хлiба. Вечорiло. Чекав на Марiю, обдумував, що ма? сказати. I ненароком поглянув на образи. Впало в око, що там одного браку?. Браку? Матерi Божо?, тi??, якою благословляли ?х на шлюб. Тяжкий здогад огорнув Гната. Пiдiйшов до скринi - порожня. До лiжка - нема подушок. Оглянув все i не знайшов нiчого Марi?ного. Винесла. У хатi порожнеча i тиша. Сiв коло столу... Думав, думав i думав... Прикро i боляче. Пiшла все-таки. Кажуть, б'? ??, тиранить. У нього ж нема? чого ?сти. На подвiр'? навiть хвостяки нема, хата ринеться. А все- таки пiшла. Любив, шанував... Не сказав марного слова... Терпiв стiльки, що навiть кiнь не витерпiв би, i все-таки пiшла... Марi?! Чого ти вiд мене пiшла? Вернися, Марi?! Не скажу тобi нiчого прикрого. Вернися! Коли б ти знала, як болить у мене тут i тут... Коли б ти могла усе знати... Чого ти пiшла, Марi?? Може, сказав тобi за сiм лiт одне погане слово? Може, скривдив тебе одним недобрим вчинком? Може, скажеш, не дбав про тебе? Дiти нашi... Чи ж я, Марi?, винен, що вони повмирали? Нi, я не винен. Любив ?х, турбувався за них, болiв ?х смертю... I хiба ж, Марi?, я винен? Чого ж ти тодi пiшла вiд мене, Марi??.. Того вечора Гнат не мiг молитися. Гляне на образи, а найсвятiшого нема?. Порожнеча i павутиння на тому мiсцi, де стояла вона, велика i усмiхнена Мати. Нема? слiв для молитви. Рука не пiдноситься, щоб положити на