не сказати собi трiшки правди?
   - Але ж, Вертере! Це... це блюзнiрство!
   - Ха! Блюзнiрство! - викрикнув уже патетично Вертер. - А те, панове, що
ми дiйшли до цього краю, не блюзнiрство? Що на нашi мiста скинуто двадцять
мiльйонiв тонн динамiту - не блюзнiрство? Нацiя Гете, Бетховена, нацiя, що
знайшла стежку до атома, що розв'язу? проблему шляхiв  мiж  планетами,  що
пiсля стародавнiх грекiв, можливо, найсильнiша в  дiлянцi  трансцедентного
мислення, -  дiйшла  до  цього  ось  iстинно  апокалiптичного  кiнця!  Це,
по-вашому, не блюзнiрство?!
   - По-мо?му, це  не  блюзнiрство!  -  вiдповiв,  глибоко  втягнувши  дим
цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор.
   - Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригiнальним! I ексцентричним! - вiдповiв
Вертер.
   - Яке тво? дiло, чим я хочу бути?  Ти  слухай,  що  я  кажу!  По-перше,
навiщо тi  легендарнi  камери!  Навiщо  повторю?ш  нiкчемну  вигадку,  щоб
закрити дурним, незначним випадком воiстину складну проблему; i по-друге -
чому ця iстерика з апокалiптизмом, коли сам тiльки що сказав, що це нiякий
кiнець, а лише початок? В iсторi? було таких епiзодiв, як  наш,  багато  i
багато ефектовнiших. I, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка  сказав,  що  оберне
нашу кра?ну в  картопляне  поле,  все-таки  перейти  нас  плугом  так,  як
перейшли Карфаген, не  вдасться...  Ми  ще  нiчого  не  програли...  I  не
програ?мо!
   - Як? - викрикнув Вертер. - Ще  сорок  першого  року  ти  ворожив  нашу
програму!
   - Сорок першого - так! Тодi ми програли! Тодi ми були першими в ?вропi.
Тепер ми знов стара, добра Германiя з пивом i студентськими комерсами.
   - Тiльки всi нашi гайдельберги в ру?нах!
   - Якраз Гайдельберговi зроблено спецiальний ви?мок! На нього не скинуто
жодно? бомби. Збомбардовано всi гамбурги i нюрнберги.  Але  й  тут  нiяко?
трагедi? нема?. Ми будувати любимо й вмi?мо...
   I коли ми згаду?мо апокалiпсис, то  що  мають  казати,  наприклад,  отi
укра?нськi молодi хлiбороби, якi тисячами сидять по лiсах,  обложенi,  мов
бутерброд, ворогами, i яким  завтра  ?диний  вихiд  -  смерть!  Бо  ?х  не
вiзьмуть у полон, бо за ними нема "миру", бо нiяка юрисдикцiя не визна? за
ними ?х права, i навiть Червоний Хрест не  подасть  ?м  руки  помочi.  Але
все-таки, коли ми запропонували  нашому  недавньому  спiвробiтниковi,  всi
його зна?те - Балабi, що зве себе тепер, як римський  iмператор,  Трояном,
щоб вiн здався, щоб перейшов до нас бити спiльного ворога, що йому  нiчого
не загрожу?, а все, що мiж нами було, - забуто, вiн  вiдповiв,  що  причин
здаватися для нього нема, бо  вiн  бою  не  програв,  що  ласки  нашо?  не
потребу? i що його ворогом ? кожний чужинець, який топчеться по землi його
предкiв. Що ви, панове, на це скажете? - запитав Пшор пiдкреслено.
   - Скажу, - вiдповiв Вертер, - що його ряту? примiтивiзм.
   - О Вертере, як ви помиля?тесь! Одного разу, ще на початках, ми  з  ним
розмовляли про Александра Македонського, бо вiн саме тодi читав Момзена...
Я ставив Александра як приклад творця свiтово? iсторi?, а вiн  менi  тодi,
пам'ятаю, вiдповiв: "Досить сумний приклад. Бути на такiй висотi  -  i  не
бачити  меж  можливого.  Чи  не  почеснiше  бути   невiдомим,   безiменним
партизаном  i  помагати  ставити  нацiю  на  ноги,  нiж  бути   генiальним
полководцем, який  веде  свою  армiю  свiтовими  дорогами  для  того,  щоб
занапастити нацiю?" Чи не ? це, панове, генiально?
   - Парадоксально - так, але що йому, тому тво?му Трояновi,  залиша?ться?
- iгнорантним тоном вiдповiв Вертер.
   - Перемога! - викрикнув Пшор.
   - Це вже ти конкуру?ш з Геббельсом. Чим менше у нас ста?  лiтакiв,  тим
переконливiше вiн перемага?...
   - Як ви забува?те мiру часу, - сказав Пшор.
   - Важлива не лише мiра часу, але й почуття мiри! - вiдповiв Вертер.
   За той час зовсiм стемнiло, за вiкном  пiднявся  якийсь  рейвах,  i  це
припинило дискусiю. Вiра, що слухала дискутантiв дуже  уважно,  зберiгаючи
спокiй i  рiвновагу,  заявила,  що  вiдходить.  Пшор,  як  господар  дому,
зiрвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважнiсть, але:
   - Зна?те, коли люди тратять дiло, то робляться балакучими. Ну, як?  Ну,
що? - спитав швидко Пшор.
   - Нiчого. Це було цiкаво. Прийшла з вами попрощатися, - сказала Вiра.
   - ?дете? Не питаю куди. Дали вам бодай залiзного?
   - Дали, - посмiхнулась Вiра.
   - До речi... Якщо б ви побачили коли... взагалi... я  не  знаю...  пана
Трояна - вiтайте! Мiцно вiтайтеГ - враз промовив Пшор.
   - Дякую, дякую! Розумi?ться! Тiльки  як  його  побачити?  -  засмiялась
Вiра.
   - Для вас усе  можливе!  Для  вас  усi  дороги  вiдкритi!  Це  ось  ми,
демiюрги, прикованi... Ще чарочку? На колеса!
   - Можна, - погодилась Вiра.
   - I не поминайте злим словом  наших...  Ми  тут  трохи  нако?ли,  що  й
казати, але... але... "дi люфт iст зо шейн унд ес  дункельт",  -  заспiвав
Пшор рейнську пiсню i пiднiс чарку. Всi присутнi встали  i  пiднесли  сво?
чарки також.  -  Проща?мось,  панове,  з  найзагадковiшою  i  найцiкавiшою
людиною нашого рiвненського вiдтинку вiйни. Ми  ??  не  зна?мо,  вона  нас
зна?! Колись спробую написати книжку!
   Випили, попрощалися. Вiра була зворушена. У  вiкнi  замиготiв  вiдблиск
огню... Коли Вiра заднiми дверима, що правили за "параднi", вийшла в  сад,
надворi було темно й гармидерне. Там  далi  у  садах  щось  горiло,  несло
звiдти димом i паленим м'ясом. Вiра вийшла за рiг i  побачила,  що  горить
якийсь барак за будинками Бачинських.
   - Що це горить? - запитала  вона  по-укра?нськи  жiнку,  що  стояла  зi
зложеними пiд фартушком руками.
   - Ковбасня! - вiдповiли хором люди, що стояли групою.
   - Хтось пiдпалив, - пояснила жiнка з  руками  пiд  фартушком.  -  Нiмцi
хотiли свiжо? ковбаси на дорогу, та не вийшло.
   - Равс! Равс! ?х шiссе! ?х шiссе! - бiг i  кричав  невеликий,  округлий
нiмчик у партiйнiй унiформi, з театрально витягнутим у  руцi  револьвером.
Вiн кiлька разiв патетично стрелив  угору,  побiг  далi  i  враз  на  щось
спотикнувся i впав. З усiх бокiв iз темряви почувся смiх.  Але  нiмчик  не
зiрвався, а повзав по землi, видно, шукав  револьвера,  що  випав  йому  з
руки.
   У сусiдньому будинку, де мешкали банковi урядовцi iз сво?м  легендарним
директором Мюллером, що про нього  свого  часу  оповiдала  Трояновi  Вiра,
гомерично реготалися, всi вiкна були  ясно  освiтленi;  видно  було  сумiш
чоловiкiв i жiнок, що танцювали, обiймалися, цiлувалися й кричали.
   Вiра, освiтлена пожежею,  швидко  пiшла  вузькою  бетоновою  стежкою  в
темряву вулицi. Скрiзь було людно - стояли, йшли. Багато було машин. Деякi
з них, пiд газом, гули на мiсцi. Навпроти будинку полiцi?, на городi,  при
електричному свiтлi кiлька нiмцiв у партiйних унiформах  i  фартухах  щось
мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались.
   - I що це вони роблять? - спитав якийсь старий чоловiк здивовано.
   - Не бачиш? Мурують, - вiдповiли.
   - Чи ж вони не здурiли?
   - Пiди й запитай!
   Знайшлися знавцi, що пояснили:
   - То, зна?те, наш начальник... з уряду працi. Вiн дiстав  той  город...
Навозив цегли i оце буду?. Вiн не вiрить, що нiмцi вiдступлять. Квапиться,
бо бо?ться, що його потягнуть на фронт... Бо?ться,  що  як  не  забуду?  -
вiддадуть мiсце iншому.
   - Ха-ха-ха! - зареготав чоловiк  i  сплюнув  набiк.  Вiра  пробира?ться
вулицями до свого мешкання на вулицi недавно  Шевченка,  а  тепер  якогось
Мумма, що його кiлька тижнiв тому вбили партизани.  Вона  займа?  половину
звичайно? мiщансько? хати; в ?? кiмнатi велике  безладдя:  великi  й  малi
валiзи, безлiч на всiх стiльцях i столах суконь,  унiформ,  капелюхiв;  на
туалетному столi гори флакончикiв  -  креми,  одеколони,  парфуми,  пудри,
щiточки всiх розмiрiв  i  родiв,  коробки  з  цукерками,  фiгурки  слонiв,
муринчикiв, екзотичних птахiв.
   Вiра була втомлена, вiдчувала випите. Була схвильована  i  пiднесена...
Пустила радiоапарат, зазвучала якась танечна  музика.  Потiм  вiдкинула  з
фотеля пишну бальову сукню, сiла, розкинула на боки руки, заплющила очi...
Деякий час так сидiла, вслухалася сама в себе, в гуркiт  мiста,  пострiли,
гомiн з хiдникiв...
   ?й треба б лягти, виспатись, але вона вiдчува?, що заснути годi.  Нерви
надто розiйшлися. Хiба що прийняти порошок.
   Вона глянула на годинник -  час  "останнiх  вiстей".  З  апарата  хтось
далекий заговорив:  "Сконцентрованим  контрнаступом...  прорив  росiйських
танкiв у напрямку Житомира... з  великими  втратами  для  ворога  вiдбито,
лiнiю фронту  вирiвняно.  Вiдзначилась..."  Вiра  вилучу?  апарат,  швидко
вiдкрива? постiль i роздяга?ться.



   IХ

   Другий i третiй день падав дрiбний дощ, скрiзь була грязюка. У  високих
чоботях, у сiрому гумовому плащi з каптуром, пiдперезана шкiряним  поясом,
Вiра ступа? узлiссям помiж Тимошiвщиною i Бущенським  лiсом.  Бiля  не?  в
шкiрянiй куртцi, у шапцi-вушатцi, на цiлу голову вищий, Троян.  Обличчя  у
не? i в нього сiрi, оббитi дощем, захололi.
   Дорога з Рiвного сюди не була легка, але Вiра ?? перемогла. Пройшлася й
Залужжям. Там уже новi дерев'янi зруби,  у  деяких  вже  закритi  дерегами
вiкна, з деяких димарiв уже йде дим. По пожарищi нема й слiду. Бiля зрубiв
стiжки соломи, iнколи траплялися й якiсь тварини, навiть гавкали собаки.
   Вiра знайшла Трояна не вiдразу i нелегко. Не чекав  ??,  здивувався,  а
одночасно зрадiв. Хотiла з  ним  говорити  сам  на  сам.  Нагодував  ??  з
допомогою вже не Терешка, бо  той  тепер  завiду?  постачанням  для  всi??
бригади,  а  чорнявого,  кучерявого  Iвана  з  Дерманя,  що  назвав  себе,
вiдповiдно до фаху, Пампушкою. Фактично Вiра вперше бачила те, що  зветься
табiр. Дуже "люксусове": землянки, дерев'янi  барачки  i  навiть  телефон.
Мiсто Троянове - пояснив ?й той же кучерявий Iван.
   На розмову пiшли  взлiссям,  пiд  вечiр,  пiд  сiре,  тяжке  небо,  що,
здавалось, десь там висiло, мов мокра дерга, i лише чекало нагоди,  як  би
то звалитися на соснину Тимошiвщини.
   - Багато хочу розповiсти - навiть не знаю, з чого починати,  -  сказала
Вiра.
   - Кажи як зна?ш, - вiдповiв Троян.
   - Що ти тепер дума?ш робити? - запитала вона.
   Троян зупинився i здивовано на не? глянув.
   - Як то що, не розумiю?
   - А! Розумi?ш! ?деш чи лиша?шся? - спитала Вiра.
   - Нi! Уяви - не розумiю! Куди iдеш, де лиша?шся? - дивувався вiн далi.
   - Лиша?шся тут... пiд большевиками чи вiдступа?ш з нiмцями?  -  нервово
запитала Вiра.
   - Ти ще не зна?ш? Я ж, зда?ться, тобi казав.  Не  бачиш?  Табiр!  Люди!
Куди вiдступати?
   - Вони вас розчавлять!
   - Знаю! Розчавлять! Он i той твiй Батутiн передавав, що  розчавлять.  А
Сталiн обiця? половину Укра?ни на Сибiр. З Ки?ва укра?нцiв на  мiннi  поля
женуть. На площi Софi? вiшають. Теж знаю...
   - I все-таки лиша?шся?
   - А що iнакше?
   - Ще можна вiдступити. Нiмцi  тобi  нiчого  не  зроблять.  Пшор  поклiн
передавав...
   - Го! Пшор! Це той  маленький?  Що  все  зна??  Дякую,  дякую!  А  вiн,
зна?ш... хлопець бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого  пророкував  Гiтлеровi
крах. А щодо вiдступу - нi, нi! Вiро! Я знаю... Триста  двадцять  дивiзiй!
Знаю! Але я тут не сам - здаватися? Для чого?
   - Щоб жити!
   - Навiщо?
   - Хоча б для тi?? ж справи.
   - Це хiба для полiтикiв... Для вояка... Вояк лише тодi вояк,  коли  вiн
перемага? або не верта?ться.  Здобути  або  вдома  не  бути,  казали  нашi
предки.
   - Самогубство!
   - Вiйна. На вiйнi нема самогубства.
   - Коли зна?ш, що не вигра?ш?
   - Про таке вояк не дума?. Послухай, що встругнув мiй Залiзняк:
   Не здамся нi влiво, нi вправо,
   Нi вгору, нi вниз!
   Присягнув я ?й криваве,
   Присягнув на нiде!
   Присягнув ?й серцем i лобом,
   Присягнув на матiр!
   Присягнув над прадiда гробом,
   Присягнув на гарматi!
   Тож тепер умру хоч сто разiв
   У вiках, епохах, далях -
   Не вiд старости й не вiд зарази...
   Вiд шалено? кулi! В боях!
   Ге? Що скажеш?
   - Патетично.
   - Мила! Павлiнко! А пригадай, як ми бiгали за метеликами! Затям мене ще
раз таким же хлопцем! I будь здорова! Навiки! Сiдай собi на першу машину i
коти. На захiд, на схiд - куди хоч,  тво?  шляхи  скрiзь  вiдкритi!  А  я,
розумi?ться, також пiду сво?ми шляхами, бо  вони  в  нас,  бач,  рiзнi.  I
залишишся ти в менi все тi?ю ж  самою.  Пам'ята?ш,  як  дiд  мiй  Улiян...
злазить з черешнi - повний козубок чорних ягiд. "А ходи-но ти, мишко,  дам
ягiд". Вiн звав тебе мишкою - так? I який дивний каламбур.  Я,  пам'ята?ш,
не раз кидав на тебе камiнцями i якось, пам'ята?ш, навiть вцiлив пiд  око.
Тi камiнцi були мо?ми дитячими поцiлунками. Ти була мо?ю нареченою. А коли
ти по?хала до тих тво?х Садок, я  кiлька  рокiв  висипав  в  яру  з  пiску
горбик, робив у ньому ямку, носив до не? ротом воду з  криничини  i  садив
галузки верби. Вода завжди тiкала, а галузка всихала. Але я вперто садив -
хотiв, щоб прийнялася.
   - Бо коли б ти це робив не на пiску - прийнялася б.
   - Пам'ята?ш пiсню: "Вiзьми, сестро, пiску жменю, посiй його на  каменю!
Як той, сестро, пiсок зiйде, тодi, сестро, твiй брат прийде"? Так  було  й
зi мною. Я знав, що ти не вернешся.
   - Але ж вернулась!
   - Якими дорогами... I не та...
   - Але вернулась... I та!
   Троян подивився на не? допитливим поглядом.
   - Колосально! - вирвалось у нього, i його сiре обличчя прояснiло.
   - Правда. Не вiриться. Багато не вiриться, але так ?! Ось доторкнись!
   - А думала ти... про мене пiд час тих тво?х?..
   - I не раз. I в Сан-Франциско, i в Токiо... I ще як... Те, що  я  стала
матiр'ю, - то був випадок, як i твiй з Марусею. Я жила в однiй ямi з одним
поетом. У Ки?вi це було. Вiн прочитав менi вiрш:
   Ти, кажеш, пiдеш дорогами блудними,
   Ти, кажеш, пiдеш у блудний свiт...
   Ти зiрвеш папороть - квiтку злудну,
   Ти даси чортовi звiт.
   Ти будеш з "ними" й не з "ними",
   Ти будеш як коровай!
   Всi дороги будуть нiмими,
   Лиш одно? не забувай:
   Лиш тi?? не забудь дорiженьки,
   Що стелиться, як парча...
   Поколеш нiженьки, бiленькi нiженьки,
   Чуже, нiчи?, а все ж мо? -
   дiвча!
   Сосни шумiли улад з мовою Вiри. На останньому словi ??  голос  легенько
здригнувся, i вона, дивлячись униз, сказала:
   - Оце й рiшило!
   - Колосально! - знов вирвалось у Трояна. I  пiсля  коротко?  паузи  вiн
несподiвано сказав:  -  А  зна?ш...  Як  ти  дума?ш?  Чи  не  слiд  нам...
повiнчатися? Павлiно!
   Вiра залилась дзвiнким,  радiсним  смiхом,  таким  радiсним,  що  Троян
докiрливо i здивовано глянув на не?.
   - Що тут смiшного, Павлiно?
   - Боже! Якове! Хiба смiються лише з смiшного? О, Якове! Дякую!  ?диний!
- вона кинулась йому на шию, цiлувала його шорсткi, репанi уста, горнулась
до його твердого,  загорнутого  в  ремiнь  тiла,  смiялась  i  плакала.  -
Зна?ш... Рiдний мiй! Мужу мiй! З плотi i духу - мiй! Але повiнчатися?  Як?
Де? Коли? I, Якове... буду мати вiд тебе сина...
   Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шумiли сосни. Якiв,  здавалось,
дерев'янiв.
   - О Боже! - вистогнав вiн,  схопився  за  чоло,  зробив  кiлька  крокiв
уперед, нiби намiряючись бiгти.
   - Нi, нi! Якове! Ти мене не зрозумiв! - викрикнула Вiра. - Я  не  тому,
щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати!
   - Замовчи! - перебив ?? Троян.
   Вони кинулись одне до одного i обнялися.
   - Ну, зна?ш, - вирвалось у не?, коли звiльнились обiйми,  -  i  лапи  в
тебе!
   - Ха-ха-ха! - зареготався вiн.
   - Тож ти мене зломив!
   - Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син?  Але
де його родиш? Тож розчавлять! ?дь! Тiкай! Павлiно, тiкай! На Корсику!  До
Америки! - i вiн враз  вихопив  з  кобури  револьвер  i  тричi  стрелив  у
повiтря. А потiм сказав спокiйнiше, дмухаючи в цiвку  револьвера.  -  Але,
Павлiно...  Почекай.  Це  не  жарт...  Дай  подумати...  Отже,  так...  Це
чудово... Тепер ми з тобою,  як  кажуть...  -  шукав  потрiбних  слiв,  не
знаходив,  надолужував  рухами  рук,  голови  й  навiть  револьвера.  Вона
дивилася на нього й мовчки, й напружено. - А все-таки... зна?ш -  плутався
вiн далi, - не можу! Сину! Не можу! Мамо!  Неси  його,  шукай  мiсця  i...
роди! Ти ж бачиш, - показав вiн довкруги обома руками. -  Ось  дощик...  А
там снiжок... А там Батутiн. Ти,  очевидно,  -  Захiд,  Мадрид,  Нью-Йорк,
готель "Совой". Як тобi сказати? Як сказати?  Боже,  як  тут  знайти  одне
потрiбне слово?!. Але... Ти ?дь! ?дь! Я тебе  знайду...  Чекай,  чекай!  Я
тебе... пiзнiше... вiдшукаю... А завтра ми скочимо до отця  Дормидонта,  i
вiн нам возложить вiнцi, гей! Iса?, ликуй! - I по хвильцi мовчанки  додав:
- Ось так воно, женуленько! Не можу зiйти з дороги! Так тяжко! Так  тяжко!
Так чортячо тяжко! Тi триста двадцять дивiзiй... I хоч би краплина глузду!
Ах, мовчи! Зачекай! - кричав вiн, хоча йому нiхто й не думав перечити.
   Вiн був як п'яний, навiть зiрвав з голови каптура i розмахував ним,  як
диригент паличкою, нiби перед ним був хор.
   - Повiр менi, моя кохана, дорога, рiдна  Павлiнко!  Повiр  менi!  Повiр
одна ти на всiй планетi, що  я  також  чоловiк,  а  це,  як  казав  Максим
Горький, звучить гордо... Тут, пане Максиме, гордiсть найшла на  гордiсть,
як коса на камiнь.
   Але вибач менi, Павлiно, я трохи... здурiв!  Тепер  зна?ш  що?  Я  тебе
проведу... А далi пiдеш отак на Залужжя,  зайдеш  до  батька  того  кухаря
Iвана, спита?ш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, i там переночу?ш.
А завтра i я там буду - розумi?ш?
   Вони повернули з-пiд лiсу i пiшли  пiд  горб,  чистим  полем,  стернею.
Вiтер вiд хутора Хвищика гнав небом  дивiзi?  чорних,  мов  сумлiння  цi??
доби, хмар. Западала гнила нiч.



   ЧАСТИНА ТРЕТЯ

   I

   Залiзняк кис, як вiн казав, бiля "телефункена", а властиво, не так кис,
як смажився бiля грубки-буржуйки в сво?му люксусовому кабiнетi, що в ньому
не бракувало навiть  "Мони  Лiзи",  яку  вiн  старанно  витяв  з  "Iсторi?
мистецтва" Зав'ялова тiльки тому, що вона дискретно посмiха?ться.  Це  був
найспокiйнiший табiр на планетi -  щось  як  рай  на  землi,  за  висловом
Терешка. Лише раз пробували на нього  напасти,  i  нi  одно?  внутрiшньо?,
iдеологiчно? революцi? не сталося за весь  час  його  iснування.  По  лiсi
димiли рури, мов у Донбасi, каганцi вечорами свiтилися, мов по салонах,  а
хлопцi  рiзались  в  "очко",  вивертаючи  з  коренем  кишенi  з  усiма  ?х
рейхскомiсарськими карбованцями.
   Залiзняк вислухував всi московськi "ура", всi лондонськi  пророцтва  та
обiцянки, всi берлiнськi "успiхи  й  перемоги",  не  минав  нiяких  звукiв
нiякими мовами, що лiтали  над  планетою,  мов  скаженi  оси,  i  старанно
монтував iз них звiти про "мiжнародне положення".
   Нiчого втiшного. Фронт сунув iз сходу на захiд, дарма  що  грудень  бив
дощами дороги i вони обернулися в якусь коломазь.
   У половинi грудня на схiдних обрiях  пояснiшало,  нiби  там  розсвiчено
якусь гiгантську лiхтарню, i загуркотiло, нiби  там  валилась  у  безвiсть
земля. Гуркiт, огонь i дим завалили весь схiд  над  Новгородом-Волинським,
над Корцями, над Острогом. Нарештi, проти самого Рiздва, пiд Рiвним  збоку
Олексенця появилися вершники на дрiбних, мишатих кониках, i на другий день
пiсля того московське радiо вибило сто двадцять  сальв  з  нагоди  "взятiя
рейхскомiсар-ського логовiща".
   Виразно, намацально, неухильно йшли сов?ти. Так  як  у  дев'ятнадцятому
роцi, як у двадцятому, як i в тридцять дев'ятому. На санках, на возах,  на
кониках, на задрипаних "емках", на трофейних  "опелях",  на  американських
"джiпах". Гримiли i вивертали багно танки, гримiла поверхова лайка.
   Iнколи, несподiвано, пiд свист вiтру,  зривались  гарматнi  шквали,  що
раптовим огнем били, здавалось, в одне мiсце, щоб пробити  дiру,  а  потiм
повзли до не? облiпленi сталевi гiганти з витягнутими, мов у жираф,  шиями
i з сухотним кашлем виригали огонь.
   Села повивались димом i вiдходили в небо або грузли живцем пiд  землею.
Лiси випихалися мужиками, мов клiтка курми,  i  плач  немовлят  мiшався  з
криком поросят, з шумом вiтру, в сво?рiдну симфонету.
   Фронт плив шляхами, обпливав острiвцi лiсiв, заливав селища, об'?дав  i
обгризав усе, що мiг ?сти i гризти, i тiк далi лiнивою течi?ю вiд точки до
точки, вiд ночi до ночi.
   - Та-а, хлопцi! Тепер почнеться вiйна! Це вам не фрiци в рукавичках!  -
казав Троян сво?м принишклим бiйцям, що нарештi одного  ранку  вздрiли  на
полях силуети, загорнутi в лахи багнисто? барви.
   - Ва-аньки! Брату-у-ушки! - заспiвав такий Марко, що був  розвiдачем  i
перший ?х побачив. - Берiя суне!
   - Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?
   - Таж яблучко! Мать-перемать! Так i гримить! Так i запахло двадцятим!
   - А скажеш, кепсько вбранi? - пiдкинув котрийсь.
   - Хто каже кепсько? Фасон пролетарi? до останньо? нитки вдержано,  лише
тi погони царськi.
   - А що не кажiть - тi ?хнi лахи з погонами якось одразу просiяли.
   - На ?вропу ж iдуть!
   - А в революцiю, кажуть, тi погони зi шкурою витинали!
   - А! Згадав! Зi шкурою!
   - Кажи не кажи, а на ?вропу пруть - i баста!
   - Так ?й, стервi, й полага?ться!
   - ?й то ?й, а що решта? У них там "гем-консерви" з Чикаго,  у  них  там
всiлякi моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли ?х батько годував, як  гусей,
гречаною половою, минулася. А он як дiйдуть до Берлiна -  побачите,  що  з
того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здиву?ться.
   - Тiй рештi так i треба! Моргенхвостам так само набридли колачi, як цим
гречана полова, - подавай, значить, полову!
   - Тут, видно, справа не в самих колачах.
   - О!
   - Чо'о! Заокав.
   - А в чому ж та твоя справа?
   - В iде?! В соцiалiзмi! Не самим хлiбом ситий будеш.
   - О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, зна?ш...
   - Сором! Сором, братця!
   - Як не забути! Соцiалiзму у нас як повiтря! Океан! Рiч звична. Чи риба
дума? про воду, в якiй плава?? Ти менi вибач, але це добра iдея.  Братiки!
У  моргенхвостiв  забагато  колачiв,  у  нас  забагато  соцiалiзму,  от  i
торгу?мо. Натурою.
   - Та он уже, кажуть, замовлено соцiалiзму на двадцять бiльйонiв.
   - Жарту?ш? - зляканим голосом промовив хтось iз самого заду.
   - Що жарту?ш? Спитай он Марка! А "гем-консерви" звiдки?  А  "джiпи"?  А
мiльйони тонн сталi? А танки? А кораблi? А тi он, як каже Залiзняк, чотири
тисячi вiсiмсот бомбовозiв! По-тво?му, це жарт? Е, брате! Соцiалiзм повною
парою  наближа?ться  до  брам  Нью-Йорка,  як  тайфун,  i  ще   побачиш...
Вашингтон! Усi сорок вiсiм бiлих зiр - червонi! П'ятилiтка! Полова!  Черга
за лахами! I Сталiн з Берi?ю в Капiтолi?! I пан Моргенхвiст  б'?  браво  i
кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясцi табори! Ха-ха-ха!
Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха!
   Загальний регiт покрив голос промовця, табiр веде свою мову  -  тi,  що
"?х знають", i тi, що тiльки знайомляться, i на одно  виходить:  не  такий
чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвича?ться.
   Троянiвцi якось дуже швидко надихались нового повiтря, якось  по-сво?му
пiдтягнулися, пiдбадьорились, зiбрали рiзнi вiстi.  Одна  якась  сов?тська
також бригада навiть  фiнок  ?м  пiдсипала  -  передайте,  мовляв,  лiсовi
привiт! Ось тiльки дiйдемо до Берлiна - "дайош реформи", а нi - маршем  на
Кремль!
   Троян з першого дня в роз'?здах - на Клеванщинi, на Цуманщинi - наради,
день i нiч наради, фронт дiйшов лiнi? Ковель  -  Броди  -  Коломия  i  там
загруз, треба приймати рiшення. Майнула приваблива  думка:  а  що,  як  та
магiчна, стара австро-руска межа та знов  принесе  сiмнадцятий?  Та  змiну
полiтики альянтiв? Та загальну революцiю? Тодi на Ки?в ступа? залiзна рать
лiсiв! Братiки, братiки!
   У тих роз'?здах Троян познайомився ближче зi сво?м  шефом  Ене?м,  який
щойно вернувся зi сходу, з-пiд Житомира, хрещений огнем  i  обгорiлий  вiд
сонця та вiтру, як старий баняк.
   Обидва мали сво? плани не конче тотожнi з планами командування. Там усе
казали чекати - мали, очевидно, сво? резони, як  та  магiчна  межа  старо?
Австрi?, як натяк на сiмнадцятий рiк, як якась нова зброя, як зуб за  зуб,
i що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде  свiй
час.
   Але невмолимий Троян i тут хотiв бути оригiнальним, все  бив  i  бив  в
одну й ту саму точку, що тут, либонь, нiяка границя, нiяка стара Австрiя i
нiяка нова зброя, а тут Америка i ?? iнтереси в широкому свiтi.  Германiю,
мовляв, б'ють з повiтря день i нiч, за пiдрахунками Залiзняка, на не?  вже
звергнуто мiльйонiв двадцять тонн динамiту, i це нiякий жарт, а  конкретна
дiйснiсть, i що в такiй ситуацi? армiя соцiалiзму обов'язково потрапить до
Берлiна хоч би навiть на чотирьох, i нема причин довго на це чекати, бо ??
шанси i сила зростають в арифметичнiй прогресi? з кожним  днем,  з  кожним
кiлометром.
   Тим бiльше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свiжу, болючу, як
бiль зуба, думку, що з нею ось уже другий рiк носиться i не може ?? нiкому
прозрадити. Але, як тiльки вiн опинився в районi розташування  так  звано?
Першо? Укра?нсько? армi?, його  думка  вiдразу  вiджила,  i,  коли  справа
набрала вигляду конкретно? реальности, вiн змушений був подiлитися  нею  з
кимсь iз свого командування. I вибрав для цього Енея.
   Еней був парубок моторний
   I хлопець хоч куди козак, -
   повторював сво? Троян. Вiн знав, що головне командування УПА саме в цей
час ледве чи схвалило б його авантюру, навiть коли б вона заiмпонувала. Це
була дуже ризикована справа, яка  могла  б  принести  для  армi?  пiдпiлля
поважнi наслiдки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а  до
свого зверхника Енея.
   - Як ти дума?ш вiдносно цi?? справи? - спитав вiн Енея десь  наприкiнцi
лютого в його штабi на Цуманщинi.
   - Думаю, що кувати залiзо треба, поки воно гаряче, - вiдповiв  спокiйно
Еней, гризучи цибух сво??, подiбно? до мазнички, люльки, що вiд  не?  його
чорнi вуса стали рудими, а сам вiн наскрiзь просмердiв махрою.
   - Дума?ш по-ковальськи... Той  фронт,  той  фронт!  Вiн  менi  нiяк  не
подоба?ться, - сказав Троян.
   - Не скажу, щоб подобався й менi, - пробурчав Еней.
   - Не сьогоднi-завтра трiсне, i повалять на Берлiн.  А  тодi  наберуться
духу "победи", а тодi  всiлякi  "дойче  фрав"  та  "дойчес  бiр",  i  пиши
пропало. Нi, нi... Не думаю, що це вода на наш млин.
   - I я так не думаю, - сказав Еней.
   - У мене тут, Енею, одно дiло, що вимага? мозку i  трохи  дискретности.
Не знаю, чи й казати...
   - Чому б нi? Кажи! За мною - гроб!
   - Там той весь маршал... Що обiцяв нас розтерти... Батутiн  такий...  -
Ну! - пiдняв вуса Еней.
   - Та чи не варто б його...
   - Кропнути? - буркнув Еней.
   - А ти як дума?ш?
   - Iдея не погана. I не нова. Мо? хлопцi давно над  ним  око  держать...
Лише це не так: два рази два...  Бiля  нього  там  -  вся  Азiя,  як  бiля
Пугачова. I навiть наш командир Клим не  вiд  того,  тiльки,  каже,  треба
чекати.
   - Але ж вислизне. Не пiдеш же за ним до Берлiна...
   -  Та  знаю,  знаю,  дай  подумати.  Вiн  тепер  десь  там  бiля  Корця
оберта?ться, а його кур'?ри день i  нiч  гасають,  одного  навiть  вдалося
зняти - лише нiчого не сказав.
   - От би так живим! Що?
   - Мiй молодший командир. Ворон уже пробував - не вигорiло. А  сердитий.
Таке тобi, в пояс ростом, кацапча, а люте,  як  холера.  Ми  вам  ту  вашу
Укра?ну випишемо на заду литим золотом - сказав одному нашому хлоп'язi, що
попав у ?хнi лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!
   - Знаю, знаю...
   - Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж  так  грубо...
висiкти. У них там ритуал - магiчна тройка, присуд, потилиця.
   - За старим московським звича?м зробили, хай вибачать... Як то  кажуть,
хлiб за хлiб. Але "Еней був парубок моторний"! Слухай, Енею!
   - Слухаю!
   - Мусимо його живцем! Га? Давай вiзьмемось!
   - Хiба що давай!
   I вони мiцно засiли за план. Вибирали снайперiв. Старанно шукали мiсця.
Була зима, мiсяць лютий добiгав кiнця, березень видався гiрший вiд лютого,
вергало снiгом, било дощами, та все-таки Царенко пiдтягнув  одну  чоту  на
вiдтинок сошi Корець - Рiвне пiд  спалений  хутiр  Могилянка,  а  Ворон  з
другого боку пiдiйшов пiд цукроварню Бабин. Через польських пiдпiльцiв, що
вже розчарувалися в союзниках, якi не зупинились  на  ризькiй  границi,  а
пiшли далi на Варшаву, Троян довiдався, що великий маршал десь так з кiнця
березня ма? рушити далi на захiд, ближче до фронту, i що про?жджатиме  вiн
невiдмiнно шляхом на Рiвне. Троян з Ене?м  пiдтягнули  сво?х  снайперiв  i
закопали ?х при самiй дорозi, як кротiв, з обох бокiв глибокого ви?зду.
   Час тягнувся, як смола. Ночi ще були можливими, але  тi  проклятi  днi!
Шляхом взад i вперед тягнулися, як змора, валки машин, iшли пiшi,  запаснi
батальйони, котились кiннi обози. Снайпери сидiли в дiрах сливе  на  очах,
пiд дощем, снiгом, з напруженими до вiдмови нервами, з гарячими, червоними
очима... Iнодi видавалось, що все це кляп, що дiло програне, але було  вже
в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальнiсть, звiрячий iнстинкт.
I, коли, майже несподiвано, впав той день "X", -  раннiй  ранок,  ясний  i
сонячний, - снайпери рiшили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка
на ?х очах сповзала в долину i  яку  вони  непомильно  розпiзнали  як  ту,
справжню, складалася з довго? черги автомашин i панцерiв. А коли тi машини
почали ще швидше пiднiматися з долини, не було навiть часу на  команду,  i
перша серiя по передньому панцерi була чимсь дуже розпачливим, i лише пару
секунд пiзнiше кулемети снайперiв били вже по всiх машинах з певною, можна
сказати, системою.
   Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навiть  певности,  чи
били туди куди слiд. Та коли деякi машини загорiлися, на них з обох бокiв,
навмання, сипнулись ручнi гранати, i пiд ?х вибухи снайпери  вирвалися  зi
сво?х дiр i чистим полем  погнали  в  рiзнi  боки,  не  додержуючи  нiяких
приписiв обережности.
   - Яка там в чорта обережнiсть, - казав пiзнiш один з  учасникiв,  такий
Гак, - коли все це дiялось як на долонi, бо по всiх кращих  мiсцях  сидiли
?хнi застави, а до того з тебе й так випирало дух. I це, кажу вам, не  був
страх, це був край усiх фiзичних сил, щоб уникнути ?хнiх куль, бо за  нами
вже гналося кiлька вершникiв. Деяких з них ми мусiли  зсадити,  i  все  то
були секунди! Дослiвно секунди. До цього часу не знаю, чи я  стрiляв,  але
амунiцi? не стало - значить, стрiляв. Я  думаю,  що  краще  вiд  нас  били
Ене?вi хлопцi. В кожному разi, менi  мигнуло  в  очах,  що  ?хнi  автомати
прошивали  машини,  як  кравець  сукно.  Я   не   знаю...   Наш   командир
невдоволений, але, по-мо?му, це дiло зроблене було тiп-топ!
   Троян дiйсно був невдоволений, вiн усе розраховував на "живцем" i  тому
вважав, що весь його план зiрваний цiлковито. Спочатку не знав навiть,  чи
щось там вийшло взагалi, i лише пiзнiше переконався, коли по всiх  фронтах
i штабах пройшла вiсть, що вбито маршала Батутiна. Нiмецьке радiо  подало,
що це - дiло ?хнiх  запiльних  з'?днань,  альянти  подали,  за  сов?тським
радiом, що маршал був ранений у боях на фронтi i помер в шпиталi.
   УПА i все пiдпiлля взагалi мовчало... В цей час стало вiдомим, що  штаб
Батутiна   ма?   вже   готовий   план   акцi?   проти   УПА,   так   звану
"чекiстсько-вiйськову операцiю для прочищення прифронтового  тилу".  Стало
вiдомо також, що ще перед розправою з Батутiним  сам  Сталiн  дав  гострий
наказ секретаревi КП(б)У  покiнчити  з  тi?ю  "бандою",  вивезти  половину
населення Укра?ни на Сибiр i заселити спорожненi терени "iнородцями".
   На овидi появилась цiла так звана влада УССР на  чолi  з  Хрущовим,  на
села посипались "звернення", "заклики", "амнестi?", що нагадували стилем i
змiстом "амнестi?" фон  дем  Баха-Зал?вського,  а  разом  з  тим  почалася
"чекiстсько-войсковая   операцiя   по    лiквiдацi?    н?м?цко-укра?нскiх,
буржуазно-нацiоналiстiческiх банд".
   Вже 26 березня, по тижневi пiсля операцi? "Батутiн", 206-й батальйон ВВ
НКВД вирушив з-пiд Костополя  на  Збуж  i  Яполоть  прочiсувати  лiси  над
Горинем, але, переправляючись через рiку,  натрапив  на  курiнь  командира
Гострого i пiсля короткого бою, залишивши понад сто трупiв, припинив  свiй
рейд. Чекiсти зрозумiли, що з "бандитами" силами батальйону розмовляти  не
випада?.
   Пiсля того пiшли бригади,  дивiзi?,  панцернi  з'?днання  i  летунство.
Гасло "роздавiть" понеслося по всiй  кра?нi.  Пiшли  "давiть".  10  квiтня
вздовж Горинi, 12-го - пiд Ленчином, 12-го з допомогою  лiтакiв  i  танкiв
пiшли на Пустомелiвськ? лiси на Енея. Був наказ забрати  його  живим.  Бiй
тривав дев'ять днiв. Лiс клекотiв, вибухав, горiв,  ене?вцi  наклали  гори
ворожого трупу i вiдiйшли до Ленчинських лiсiв  за  Случ.  26-го  i  27-го
вiдбулися завзятющi бо? пiд Ленчином, пiд Городною, пiд Антонiвкою, вздовж
залiзницi  Ковель  -  Сарни...  Всi  вони,  як  правило,  закiнчилися  для
лiсовикiв переможно. Чекiсти все бiльше й бiльше набирали до них пошани  i
разом з тим бажання зламати ?м хребет.



   II

   Останнi тижнi  березня  вiдзначалися  великими  снiгопадами,  холодними
вiтрами, сiрим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом  i
мститься за порiвняно м'який грудень.
   Планета в той час оберталася тяжко й повiльно,  простiр  був  насичений
мряковиною,   земля   лежала   мов   надгробний   камiнь,   повiтря   було
крижано-холодне. Навiть захiд дихав полюсом, зi сходу ж рiзало гострим, як
бритва, степняком.
   Особливо  неутульними  видавались  вечори  й  ночi.  Довкруги   шумiло,
грюкало, вибухало огнем, нiби там десь щось валилося i не могло звалитися.
   У цiй холоднiй, згущенiй атмосферi моталися,  мов  пiскарики  в  сiтцi,
люди. Хтось плював на них огнем  i  холодом  з  висот  Урана  чи  Нептуна,
прибивав ?х до полiських багон, до  берлiнських  ру?н,  до  тихоокеанських
глибин.
   Але планета все-таки крутилася, сонце вставало  й  сiдало,  чергувались
днi i ночi, креслились мiсяцi й роки.
   Велике село Дермань також жило сво?м життям. Поки що оминала його  лиха
година, але вона стояла в повiтрi,  як  грiзне  моменто,  i  кожна  дитина
вiдчувала ?? неухильне наближення.
   - Кажу вам,  -  говорив  якимсь  пророчим  голосом  старий  Михайло  на
Запорiжжi, - йдуть сумашедшi! З ними не змовишся словом людським.  На  них
не дiють нiякi сльози... У, ?хнiх серцях нiколи не було милосердя. Вони не
пiдбивають, вони неволять i ганьблять...
   Це знав не один Михайло, це знали  всi  люди  -  старцi  й  дiти,  цiле
повiтря. А тому всi що могли iшли в лiс. Лiси виповнилися ущерть i чекали.
Пiд снiгом, пiд холодним дощем, пiд тяжким небом. Лише  дим  зводився  над
лiсом, нiби вiн десь там внизу безперервно тлiв. А довкруги  була  глибока
тиша.
   Тиша  була  i  в  таборi  Попiвщини,  куди  Троян  не  приймав  мирного
населення. Вiн не казав навiть чому, вiн завжди був проти втягання всiх як
? у загальний вир. Вiн лише подав на всi боки вiсть, що нi жiнок, нi дiтей
не прийма?, що це не табiр для всiх, що це - фортеця i що тут лише тi,  що
б'ються...
   На всiй територi? цього шматка Волинi - на пiвдень  вiд  Дерманя  через
Мости, Гурби, аж до Шумська i далi на  захiд,  через  Антонiвцi  до  Бiло?
Криницi i Крем'янця -  розкинулось  царство  лiсово?  армi?.  Це  щось  не
теперiшн?. Це вийшли з вiкiв деревляни i дулiби. Це вони кладуть огнi, всi
отi куренi Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й  iнших
таких самих. ?х нiхто не зна?, вони звiльнилися вiд  сучасного,  вiдкинули
навiть сво? iмена i вдягнулися в одiж минулого. Тут ?хн? все. ?х жiнки, ?х
дiти. Тут вони готовi впасти i знов увiйти в свою землю.
   На Попiвщинi у Трояна трохи iнакше. Тут менше древности.  Тут  ось  сам
Троян iз сво?ми вiчними Царенком, Залiзняком, Терешком, Булавою,  Майданом
i Хотиною, що, зда?ться, злилися в одну в'язку людей у  твердих  шкуря-них
одягах, мiцно пiдперезаних, завжди чисто голених i зачесаних, нiби вони  у
звичайних казармах. Троян не любить iмпровiзацi?. Вiн не партизан,  вiн  -
армi?ць.
   У нього тiсний зв'язок з найближчим вiддiлом Ясеня на Гурбах, вiн  зна?
маршрут ворога, зна?, що це буде навала з двох бокiв, вiд Шумська з пiвдня
i Будаража з пiвночi. I зна? вiн, що там готують бригад п'ять НКВД, кiлька
панцерних бригад, з'?днання летунства, кiлька батарей гармат - разом тисяч
тридцять солдатiв.
   У землянцi кашовара Пампушки,  яку  вiн  зве  Мир-Городом,  чути  губну
гармонiю знаного гармонiста i  разом  з  тим  вiстуна  Кобили,  що  любить
посидiти у Пампушки. Свiтло пробива?ться всередину маленькою  щiлиною,  що
?? величають вiкном, а що насправдi ?  димарем.  Пiд  казаном,  вмурованим
просто в скелю, варяться, як правило, полтавськi галушки.
   Дво? молодих помiчникiв Пампушки у засмальцьованих сов?тських  ватянках
сидять за так званим столом з неотесаних соснових патикiв  i  бавляться  в
"дурня", на цей раз у заклад.
   - Як виграю - вигра?м. Програю - програ?м, - каже  один,  що  зве  себе
Кулею.
   - А я кажу: так i так вигра?м, - перечить Семен.
   - Но... но... - мружить сiре око Куля. - Можемо, далебi, й не  виграти,
?х же до чорта й трохи, а нас жменя без п'яти.
   - Кажу - вигра?м! - настою? Семен. - Я тобi кажу!
   - Та знаю! Знаю! Ти! Ти завжди щось кажеш! -  i  Куля  з  розмаху  кри?
тузом, а враз iз тим справжнiм матом.
   - А чому б нам не виграти? - пита? нiби сам себе Семен. - Кажеш, ?х там
багато? I нас багато. А не вигра?м тепер - то завтра. Не вийде завтра - то
в четвер. Не в четвер - на другий рiк. I так буде, куме, що поколiння,  то
й молiння. А одного разу - бац i вигра?м!
   - Ну, так уже бий!
   - Та б'ю! На!
   - Та бий ще ось це!
   - Та б'ю!
   - А ще ось це!
   - Далi не здужаю - беру.
   - То, значить, хiд мiй?
   - Твiй.
   - Маж!
   - Мажу.
   - А що скажеш на це?
   - Беру знов!
   - А тепер ти, Семене, шах i мат!
   Семен смi?ться, але руки його  дрижать.  Його  нутром  побiгла  холодна
хвилька i зачепила кожну жилку. Кобила,  що  лежить  пiвмiсяцем,  нiби  на
гамаку, на купi лантухiв з борошна, почина? швидко  грати  польку-ойру,  а
Семен тягнеться за кисетом з махрою, крутить лапку  i,  блискаючи  нервово
очима, каже до Кулi:
   - Но? Хiба ще раз?
   Куля, що не любить цi?? гри, але хотiв би програти, каже:
   - Давай! Але берешся - грай!
   I вони грають далi, Кобила з ойри переходить на свою улюблену "Чи  я  в
лузi не калина була"...
   У кожному закутку Попiвщини щось дi?ться. На заставах бiйцi у  кри?вках
в бiлих кожухах сидять i пiдслухують шум вiтру. Вида?ться  iнодi,  що  вiн
летить чорними звоями, як дракон, i  сичить.  На  передпiллi  його  повно.
Iнодi так i кортить сипнути туди серiю.
   - Я, зна?ш, iшов сюди не  так  шукати  Укра?ни,  -  розповiда?  один  у
землянцi число десять, лежачи на прiчi горiлиць, - як, скажу тобi,  вилити
свiй бiль. У тридцять третьому мiй батько й моя мати померли  з  голоду...
Зна?ш? Був такий! Сiм мiльйонiв пiшло. А вмирать з голоду... в  Укра?нi...
Сам зна?ш...
   - Як не знать!..
   - I я так собi думав: сiм  мiльйонiв?  Нi!  Якось  навiть  не  хотiлось
вiрити!
   - Та й не вiриться. Але чим далi воно буде вiддалятися - тим буде  його
виднiше. I я тобi ще кажу: його не  забудуть  анi  дiти,  анi  внуки,  анi
правнуки. Таке не забува?ться.
   З iншого боку несеться тиха пiсня "Ой забiлiли снiги", а  то  знов  "Та
була колись розкiш-воля", а за  нею  "А  вже  рокiв  двiстi,  як  козак  в
неволi". Особливо гаразд виходить "Ой на?хали вози - гей, з Укра?ни".  Над
усiм шумлять старi,  високi,  коронастi  сосни.  А  над  соснами  женеться
захiдний вiтер. I темнота глибока, мов океан.
   Два тижнi тривала ще пора зi снiгами, а там вернулась година  теплiшого
вiтру, яснiшого неба, бадьорiшого повiтря. Лiс перший  вiдгукнувся  на  це
прибуття, нiби  музичний  iнструмент  на  дотик  музики.  Сосни  Попiвщини
зашумiли, нiби випили по чарцi горiлки, берези, що ?х  тут  також  чимало,
пустили  враз  сiк...  Навiть  дуб,  навiть  граб  завертiлися  по-iншому,
по-весняному, ?х тверде бростя набрякло i пом'якшало.
   Унизу, як звичайно, земля дала перший квiт, першi бiлi, нiби з мармуру,
пролiски на високих зелених  тичинках,  особливо  в  мiсцях,  де  впертiше
вдаряло в землю сонце пiд кущами лiщини.  За  пролiсками  пустився  рiзний
ряст - бiлий i синiй, а за рястом фiалки дали свiй перший  свiжий,  легкий
запах.
   Птахи  робили  також  сво?  розумне  дiло:  засвистали   й   загомонiли
жовтобрюшки та синички, закрякали помiж  гiллям  ворони,  закричали  чорнi
круки. Всi цi ?х звуки творили ту  вiчну  гармонiю,  що  нею  горда  кожна
весна.
   Одначе справжньо? весни не привiв навiть квiтень -  панували  всевладне
деспотичнi вiтри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати
?х хижу природу, але його зусилля були безуспiшнi.
   Усi цi днi i навiть ночi Троян i Царенко не злазили з сiдел. ?хнi  конi
завжди були в милi, а обличчя в болотi, ?х бачили в  усiх  мiсцях  табору,
поза табором, у Дерманi. ?м все, мабуть, видавалось, що  щось  ще  не  так
зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось  додати.  Тому  ?х  бригада,
крiм звичайних вправ, все ще пробивала кам'янi скелi, будувала  гнiзда  на
деревах, копала рови i клала засiки на дорогах.
   - Ех, братiки! - вирвалось одного разу в  Трояна  з-пiд  самого  серця,
коли вiн стояв на купi звалених стовбурiв  i  дивився,  як  працюють  його
хлопцi. - Дай нам трiшки бiльше мiсця! Та трiшки бiльше часу!  Але  й  так
добре! Мiж iншим, хочу вам сказати: за два тижнi почнеться. I тому ще  раз
пригадую: хто бо?ться - випадай! Ще ? час! Бо пiсля буде запiзно!  Ще  два
тижнi!
   Але хлопцi, заляпанi болотом, нiби вони в  ньому  качалися,  добродушно
шкiрили зуби:
   - А! Командир! Хто бо?ться? Оговтались!
   - Але - знай! Буде огонь!
   - А чого ж!
   - Командир! Чи можна слово? - озвався  голос  молодого,  присадкуватого
хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною.
   - Кажи!
   - От що, бiйцi! - почав хлопчисько. - Хотiлось би  менi,  так  сказати,
висловитись... Командир наш на нас позира? i все сам себе пита?: а чи вони
готовi? а чи видержать? А я на нього  поглядаю  та  й  себе  питаю:  а  чи
видержить вiн? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стрiляти,  нас
нiхто не гнав сюди по мобiлiзацi?... Ми прийшли... як його  сказати...  ми
прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От i  все.  Так.  Нас
трохи замало, навiть коли взяти всю ту лiсову армiю... Замало! Що й казати
- замало... Але це ми зна?мо! Зна?мо, скiльки нас i хто ми!  Зна?мо,  чого
хочемо! Зна?мо,  що  нас  чека?!  Так  чого  нам  ще  треба?  Ми,  братця,
видержимо! - викрикнув вiн з усiх сил, на що присутнi як один вiдповiли:
   - Видержимо!
   А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, нiби пiдстрелений,  розкинув
руки, як вiтряк, i писклявим, мишачим голосом закричав:
   - Товаришi-i-i! Товаришi-i-i! Смерть нам не  страшна!  -  i  при  цьому
розтягав комiр сво?? сорочки,  нiби  вiн  душив  його.  -  Смерть  нам  не
страшна! Смерти ми не бо?мось! Чи не правду кажу?
   - Правду! Правду, Ведмедю! - кидали окремi голоси з юрби.
   - Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! I  все!  I  досить!  Я
лише прошу за себе вiд Господа святого - не менше як сто! От моя цiна!
   - Мало, Ведмедю! - кричали на нього злiсно.
   - На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто?  Братiки!  Чого
хочете?
   - Ха-ха-ха! - реготали з юрби.
   - Нам кажуть - iсторiя! А я вам кажу: не iсторiя, а проституцiя! Коли б
це, братця, була iсторiя, хiба треба було б нам з вами  отут...  -  оратор
заплутався, не знаходячи слiв, i раптом заплакав.
   - Ге! Ти! Жени його! Як собаку - жени! - закричала на всi лади юрба.  -
Знайшов час! Цицi закортiло! В шию!
   Промовець i сам вiдiйшов, лише один з товаришiв пiдiгнав його  копняком
в зад. Потiм вiн сiв осторонь на колодi, але слiз не мiг  здержати.  Нiхто
на нього не дивився, одначе мовчанка на хвилину запала.
   - А я, Ведмедю, i не знав, що з тебе може бути такий лiрник, -  озвався
першим Троян.
   Вибухнув загальний, розбитий регiт. Тодi Ведмiдь  звiвся,  пiдiйшов  до
гурту, сказав:
   - Простiть, братцi! - вклонився, нiби в церквi, i вiдiйшов.
   - Та звiсно. Вiн, видно, з паламарiв! - загомонiли в юрбi.
   А найближчий Ведмiдiв побратим, Омелян, звернувся до Трояна:
   - Командире! Я вам кажу:  перший  бо?ць!  Тодi  там  на  Плоському,  на
Застав'ю, кажу вам, купу ?х наложив. Сам бачив! Б'?ться, як чорт! ?й-Богу!
А от очi ма? на мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому  Сибiру  мочили.
Казав, якийсь слiдчий нерву йому  нiжкою  вiд  стiльця  надвередив.  А  та
стерва делiкатна. Порушив - пропало. Не зашепчеш...
   Сам Ведмiдь пiзнiше виправдовувався перед Омеляном:
   - Плакав! Так! Плакав! Але не зi страху! Можеш менi вiрити, а  можеш  i
не вiрити! Плакав з жалю! На весь свiт - плакав! На Бога жаль бере! Все  ж
таки, як ти собi не кажи... ми тут не з примхи! Як Господь Бог ? у небi  -
може ж вiн бачити, коли людям заслiпило... На брата того "?динокровного" я
вже давно плюнув. То просто худоба! Але ? ще й iншi... От чому жаль бере!
   - А ти все-таки не плач, - промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з
патика рожен смажити сало.
   - Легко сказати...
   - А ти не плач! Сказано - не плач i не плач! Ведмiдь  пiдтягнув  штани,
шморгнув зворушено носом i з виглядом винуватого замовк.



   III

   Десь пiд Великдень, що припадав того року на шiстнадцяте квiтня,  Троян
дiстав вiстку вiд Вiри. Вона писала:
   "Мiй вiчний! Як ти й казав, я пере?хала до Дерманя. У тiтки Ксеньки. На
Шпинкiвцях. Тепер тут майже порожньо. Зi мною також Улiянчик. Вiн здоровий
i чемний. Хотiла тебе бачити - надходить свято. Мiй час, ти  зна?ш,  також
надходить, i я сподiваюся вийти з нього переможно. Всi днi  i  всi  години
виповненi тобою. Але ти будь на сво?му мiсцi. Як ти казав: до  останнього!
Так треба. Я сво? мiсце знайду! Твоя завжди i вовiки П.".
   Хотiв  був  одразу  ?хати  до  Дерманя,  але  мав  вiдбути   нараду   з
командирами, вважав ?? дуже важливою, старанно до не?  готувався,  а  тому
вiдклав по?здку на другий день. Був це страсний четвер, хвилюючий,  повний
мiстерi?  день  i  разом  зворушливий  спогад  про  давно  вже  минулi   i
безповоротнi днi, що тепер видавались фантазi?ю.
   Надходив  вечiр.  Троян  сидiв  у  сво?му  барачку,  за  столиком,  над
картою-генералкою, але нiчого на нiй не бачив. Купчив думки.  Можливо,  це
остання така нарада. Його iнту?цiя била на сполох.  Скликав  усiх,  навiть
молодших командирiв i кращих бiйцiв.
   Бiля нього за другим столиком сидiв Залiзняк, готуючи свiй вiчний  звiт
про "загальне положення". Стояла глибока тиша.
   - Чи готовий звiт? - враз урвав тишу Троян.
   - ?, командире! - вiдповiв Залiзняк.
   - Ну... а як ти дума?ш, - спитав по хвилинi Троян, - чи ми готовi? -  i
подивився перед себе в якусь точку.
   - Себто? - не зрозумiв Залiзняк.
   - Ну... взагалi... все видержати...
   - А що тебе бентежить, командире?
   - Та-а-а... думаю...
   Залiзняк механiчно постуку?  кулаком  по  столi.  Цей  рух  вплива?  на
Трояна, вiн швидко отямлю?ться, рвучко вста?, обтяга? шкуратянку, пiдтяга?
пояс з револьвером i кида?:
   - Вибач, Максиме! - i виходить.
   За пiвгодини в тому ж барачку, при свiтлi двох нафтових  лiхтарень,  на
пеньках i так просто на  долiвцi  сидiло  й  стояло  п'ятнадцять  вибраних
командирiв i бiйцiв, за столом президi? сидiли Троян,  Царенко  й  Булава,
окремо на обрiзку - Залiзняк у ролi секретаря.
   Було пiвтемно,  душно,  тихо.  Тяжкий  запах  видiляла  кожна  постать,
обличчя, освiтленi лiхтарями, здавались вирiзьбленими на сiрому каменi.
   Троян сказав кiлька слiв i цим вiдкрив нараду.  Залiзняк  стоячи  почав
читати свiй звiт.  Москалi  зайняли  Керч  i  Джанкой.  Посиленi  бо?  пiд
Тернополем. Просування на Закарпаття через Чернiвцi i Татарський  просмик.
Перший раз офiцiйно подано про смерть Батутiна. Останньо?  ночi  Нiмеччину
заатакувало 2000 лiтакiв, скинувши п'ятнадцять тисяч  тонн  бомб.  Бо?  на
Пацифiку, бомбардування причалiв на Новiй  Гвiне?,  активiзацiя  фронту  в
Iталi?.
   Далi iнформацi? про сво? сили, про  сили  лiсово?  армi?  взагалi,  про
сутички бiля Крем'янця, бiля Ковеля, в околицях  Смиги.  Далi  про  намiри
ворога, стягання  сил  в  Шумську,  Крем'янцi,  Дубнi,  Рiвному,  Острозi,
Куневi, при чому Залiзняк накреслив перстень довкруги  розташування  лiсу.
Пiсля того  короткi  висновки  i  кiнець.  Ще  запити.  ?х  впало  кiлька,
переважно характеру мiжнародного. Як справа другого, захiдного, фронту? Що
означають останнi змiни в  англiйському  кабiнетi?  Як  Iталiя?  Чи  скоро
почнеться офензива на нiмецько-сов?тському фронтi?
   Залiзняк вiдповiв сухо, коротко. Вiн, зда?ться,  кудись  поспiша?.  Для
нього все це якась формальнiсть. I, коли запити  вичерпались,  вiн  змiню?
тон голосу i урочисто проголошу?:
   - А тепер слово ма? наш командир. Пане командире! Присутнi не раз  чули
мову свого командира, але цього разу вони слухали ?? з вийнятковою увагою.
Всi очi скерувались на Трояна. Вiн встав. Зовсiм близько бiля його  голови
висiв лiхтар. Його права, засмагла, не свiжо голена щока  ясно  освiтлена,
лiва в тiнi. Вiн хвилинку стояв мовчки, зда?ться, шукав потрiбних слiв.
   - Мо? друзi! - почав Троян  спокiйним,  але  в  дiйсностi  схвильованим
голосом,  який  потiм  йому  весь  час  вривався.  -  Ми   зiбралися   тут
поговорити... Я кажу - поговорити... взагалi... без конкретно? теми. Люди,
що знаходяться в нашому становищi, крiм мови конкретного дiла,  мусять  ще
мати мову абстрактного уявлення дiла, i не тiльки в тiй точцi, де  вони  в
даний момент дiють, але й в тому, я б сказав, всесвiтi,  що  до  нього  ?х
дiло належить... У всесвiтi, кажуть, нема вiдiрваних явищ. У  ньому  кожна
комаха викону? свою свiтову роль. Атоми буття вза?модiють.
   Що хочу цим сказати? Двi речi хочу цим сказати. Перше: ми тут, у  цьому
лiсi, у просторi тридцятьох десятин, не ? вiдокремленим явищем не  планетi
розмiром... Менi зараз випали з пам'ятi цифри розмiру нашо? планети, але в
кожному разi вони досить великi. I друге: менi хочеться, щоб ми тут  дiяли
не лише як непоправнi мрiйники i не лише як запеклi  фанатики,  але  й  як
свiдомi, розумнi, холоднорозважнi реалiсти. Воля людини лише тодi невгинна
i залiзна, коли вона свiдома. Не вибух,  не  вiдрух,  не  акт,  ображеного
почуття меншовартости. I взагалi, бо?ць - не той  бо?ць,  що  мститься,  а
той, що боронить право, правду й закон. I коли вiн робить  це,  знов-таки,
свiдомо.
   Двi розробленi i  незакiнченi  справи  залишила  нам  у  спадщину  наша
iсторiя: нашi стосунки  з  сусiдами,  передусiм  з  москалями,  -  i  нашу
внутрiшню несформованiсть, передусiм на  грунтi  нашо?  психологi?.  Сотнi
рокiв перманентно? вiйни фактично в порожнечу i мiльйони  розiрваних,  мов
старi лахи, душ, що за дрiбничками не бачать сонця.
   Це питання! Так, друзi. Москва i ми! Легко, навiть дуже  легко  сказати
цi пару слiв, але за ними, друзi,  незлiченнi  жертви  i  моря  вицiджено?
крови наших ближнiх. I нема кiнця. Ось  вони  йдуть,  сунуть  валом,  маси
озбро?них людей. Лютi, як дияволи. Пройдуть нашими дорогами до границi, до
останньо? межi... Витовчуть поля, зломлять наш опiр i проголосять: ми  вже
нарештi рiшили!  I  пам'ятник  у  Ки?вi  з  каменю  поставлять  генераловi
Батутiну. Ми вже, скажуть, рiшили! Ми! Вони!
   Розумi?ться, друзi, що це також рiшення!  Тож,  як  не  кажи,  все-таки
триста рокiв не триста днiв i навiть не триста тижнiв. Царювали ж i  царi,
i валу?ви, i пани орлови, i всi вже були певнi, що Мазепа -  лише  анафема
вовiки й вiки, а на землi iсну? ?диний, великий, трираменний руский народ!
   Тяжко, друзi, висловити це розумним словом, взагалi словом. Таких  слiв
ще наша мова не створила. I, коли вдуму?шся не  раз  у  цiлу  ту  iсторiю,
вида?ться, що ти оберта?шся в якомусь безрадно-глухому  просторi.  А  коли
прийшов Кобзар i коли брязнув тими сво?ми вiковими кайданами за весь  свiй
мiльйоновий рiд... коли рухнула та революцiя - та драконiвська справа,  та
п'яна, розпусна баба, весь той Распутiн дикий - та коли двигнули тi походи
вздовж  i  впоперек,  з  тим  сво?м  яблучком,  болотяними,   заснiженими,
пилюжними дорогами, i, нарештi, коли з'явився той  перший  Дзержинський  з
мiльйонами продiрявлених потилиць - щойно тодi виповзла у всiй сво?й красi
та, знов-таки, "розв'язка" московсько-ки?вського питання.
   Цю саму "розв'язку" несуть нам i тепер. Ось ще тиж-день-два - i почнемо
розв'язувати. I виростуть новi могили, що будуть "з  вiтром  говорити".  А
може, не буде й могил, а буде лише голе мiсце або якийсь парк,  грище  для
дiтей, як, наприклад, там над Днiпром над крутянцями або там у Вiнницi над
подолянцями. I знов панове в Кремлi  одного  разу  здивуються:  укра?нська
земля знов почала викидати сво? черепи подiрявленi  -  десять,  дванадцять
тисяч - тисячами й тисячами. Подiрявленi  черепи  вилазять  i  вилазять  з
землi, мов зловiщi жуки. А  прийде,  панове,  час,  коли  вони  почнуть  i
лiтати, i квилити,  мов  стрiльна  "катюш".  "Кожний  думай,  що  на  тобi
мiлiонiв стан сто?ть!" - кричав нам один поет, i  вiрте,  друзi,  що  нашi
поети, як круки, як сови, як буревiсники, кричатимуть  i  кричатимуть  над
тими черепами, аж поки вони не воскреснуть i не полетять. ?-бо кривди, що
?х не спалиш огнем, не  вцiлиш  наганом. Укра?нська земля не увiгнеться нi
пiд якими дивiзiями!
   Але нас, друзi, роздира? не так хтось, як щось. Це вже рiзними  словами
сказано, тiльки не знайдено лiку на рану. -Бо рана наша не на тiлi, а в...
дусi. I не можна ?? назвати, бо ми ??  настiльки  соромимось,  що  бо?мось
навiть про  це  чути.  I  нiяка  свiдомiсть  не  матиме  вступу  туди,  де
кружлятимуть сонця цi?? заборонено? нами  самими  системи.  У  цьому  наша
слабiсть. I нiякi кобзарi, нiякi каменярi тут нам не поможуть.
   А коли  ми  вернемось  до  реального,  до  нашого,  до  близького...  Я
пробував, друзi,  свiдомо,  навмисне  й  цiлеспрямовано,  як  експеримент,
зложити цю нашу бригаду - бригаду огню, як таку, що не знала б  границь  i
подiлiв на "ми" i "ви". I от тепер надходить час! Наш час! Нам треба  буде
скласти iспит. I прийняти рiшення. Справжн? й позитивне.
   Перед нами сьогоднi гола iстина! Завтра пiдуть на нас московськi танки,
а ми пiдемо проти них з голими руками й зубами. Але ми  будемо  гризти  ?х
сталь, а коли вони пройдуть по наших кiстках - наша залузька глина  втягне
нас у сво? нутро, щоб одного разу вернути. На суд! Останнiй i страшний!
   Розумi?ться, "пiвнiчний брат" стяга? довкруги нас свiй перстень.  Ще  б
пак. Але  вже  пiзно!  Так,  друзi,  вже  запiзно!  Ми,  друзi,  пiдемо  й
переможемо!
   На цьому командир скiнчив. У барачку запала тиша, нiби  пiсля  молитви.
Ще нiколи не говорив вiн такими словами, так лагiдно,  так  спокiйно,  так
по-людськи. I ще нiколи так не хвилювався. Не всi зрозумiли його  слова  i
образи, але всi вичули ?х, тi слова i тi образи,  нiби  вислухали  страсне
читання про Христа, Юду, добро, зло, смерть i воскресiння.
   На хвилинку вони перестали бути вояками. Торкались один одного,  дихали
одним i тим самим повiтрям, думали ту саму думку. Неначе зрослися  в  одну
долю, злилися в одне серце, скувалися в один удар.
   Над ними проходив час. Той самий, вiчний, без кiнця й початку.  Що  був
колись i буде колись. Що в ньому родились, росли, виростали i умирали  всi
планети, всi сонця, всi зорi, всi епохи, всi люди i  всi  комахи.  Навколо
них був ?х простiр - визначений i вимрiяний ?м  невiдомим  землемiром,  як
тiльки вони увiйшли сюди з лона сво?х матерiв i  зробили  перший  порух  у
вiчному русi буття.
   I той час i той простiр ?м хтось хоче  заперечити.  Вiдняти.  Позбавити
права на них. Вирвати з ?х рук, з душi, крови. Забрати i кинути пiд  ноги,
нiби це не люди, а куснi каменю, що з нього мурують дорогу.
   Вони деякий час так сидiли, нiби чекали ще чогось,  дивилися  на  свого
командира, дивилися один на одного, аж поки не встав Залiзняк i не сказав:
   - Отже, друзi, розмова скiнчена! Добранiч!
   Потiм розiйшлися кожний на сво? становище. Був гарний, м'який, весняний
вечiр. Один минулий день сонця, i все довкруги змiнилося  до  невпiзнання.
Лiс стояв  спокiйно,  урочистi,  ма?статнi  дерева,  здавалось,  про  щось
думали, на щось також чекали, по-сво?му молились. Вiд  них  несло  запахом
?хнiх сокiв, що пiд  тиском  сонця  починали  здiйматися  з  жил  землi  i
вливатися в жили цих великих рослин. Стояла велика тиша.
   Троян не зупинився, як звичайно, в гуртi старшин чи воякiв - хотiв бути
сам, чи радше кортiло його осiдлати Маруду i через порожнi поля махнути на
Шинкiвцi. Вiра стояла в його очах мов жива - тут, зараз, близько, на досяг
руки, вiн чув ?? дихання, шелест ?? чорного сатину. Бути в цей час з  нею,
коли вона, можливо, приносить найбiльшу жертву життю i родить  йому  сина,
напевно сина, заступника... Боже, Боже! Це так ?!
   Десь опiвночi Троян вийшов з барачка, щоб ще раз глянути на табiр. Було
темно. Тихо. Дерева стояли густими,  чорними  тiнями.  Все  спало.  Кожний
приземкуватий барачок видавався врослим у землю каменем. У  просвiтах  мiж
коронами сосон мерехтiли брильянти неба, а коли вiн вийшов на  взлiсся  до
переднiх застав,  на  схiдному  схилi,  на  пригiрку,  нiби  на  турецькiй
святинi, горiв останньо? фази, майже прозорий черепок мiсяця.
   Троян стояв i вдивлявся в передпiлля. I пригадав одну картину  з  свого
хлоп'яцтва. В такий час з неймовiрною силою тиснуться  спогади.  Пригадав,
як однi?? зими на Масляну, вертаючись iз старшим братом  пiзно  ввечерi  у
заметiль з межирiчного млина, вони саме на цьому передпiллi заблудили. Вiн
виразно пам'ята? отой там далi ярок, куди вони за?хали,  де  зламались  ?х
сани i де вони мусiли лишити борошно, щоб шукати дорогу до села.  Пригаду?
ту нiч, той вiтер, студiнь i цей самий Попiвський лiс, що  видавався  йому
тодi та?мничим i дуже привабливим на тлi бiло? порожнечi,  що  загрожувала
?м смертю. Як той лiс звабливо шумiв, як  вiн  стояв  тим  сво?м  грiзним,
чорним валом, нiби глибокий обрив якогось острова над  розбурханим  морем.
Дуже виразно пригаду?, як казав братовi  зайти  до  того  лiсу,  розкласти
багаття i чекати до свiту. Але брат повернув конi без саней проти вiтру  i
вони щасливо добилися до Залузьких хуторiв, де  жив  брат  чоловiка  тiтки
Зiньки. Хтозна. Може, ця пригода помогла йому вибрати це  мiсце  тепер?  А
може, тi рiзнi казки та перекази, що  ними  овiяний  кожний  закуток  цi??
землi? Таж це  у  цьому  лiсi  жив  свого  часу  знаний  пасiчник  Никодим
Iваницький - кревний настоятелiв дермансько?  церкви,  що  сидiли  на  цiй
парафi? добрих триста рокiв, пресловутий чорнокнижник, що знався,  кажуть,
iз самим дияволом.  Взагалi  у  Дерманi  багато  було  вiдьмарiв,  вiдьом,
чарiвникiв, упирiв, але цей був найсильнiший - знав чорну магiю i пробував
пiсок обертати в золото. А поза тим: то ж одна з дочок Никодима була бабою
Вiри. Вiра про це ледве чи зна?, але була то мати  ??  матерi,  i  звалась
також Павлiна, i була вiдьма на всю околицю, як повитуха,  як  знахурка  i
навiть як ворожка, бо замовляла вроки, пристрiт, зуби, навiяне,  кровотечу
i жила у цьому ж лiсi отам далi на галявинi,  де  i  досi  видно  зарослий
кущами горбок, що лишився з ?? хати, знищено? пожежею.
   Як там було справдi - Троян не зна?, але ? то гарна казка, i спогад про
не? летить через вiки вiд поколiння до поколiння i долетiв аж до цього ось
дня.
   Мiстично бовванiла просiяна тонким просвiтом мiсяця  вiддаль,  спокiйно
гомонiли мiж собою сво?ю мовою сосни, лежали нерухомими луками три  горби,
i десь там далi - не видно - було мовчазне древн? селище.
   Вертаючись iншою стежиною, Троян аж три рази натрапив на варту. А  коли
дiйшов до свого барачка - зустрiв при входi Терешка.
   - Ти ще не спиш? - запитав Троян.
   - Бачу, i ти не спиш, - вiдповiв Терешко. - Щось хотiв, може,  сказати?
?х мова зайшла за майбутн? Свято.
   - Ма?ш рацiю, командире, - сказав Терешко. - По селах уже  пiшла  чума.
Вернули багато колись вивезених. Ось  тут  маю  вiдомiсть,  що  у  Дерманi
завербовано чимало людей,  особливо  жiнок,  до  так  званого  "смершу"...
Навiть дiтей...
   - Ну i? - спитав Троян все ще пiд  враженням  недавнiх  сво?х  лiричних
спогадiв.
   - Та... думаю, що нам прийдеться ще бiльше замкнутися, - сказав  на  це
Терешко i, не дiставши  вiдповiдi,  продовжував:  -  Думаю,  що  плановане
розговiння з населенням ледве чи можна буде перевести...
   - А! - перебив його Троян. - I так вони знають кожну нашу дiру!
   - Знають то знають...  Мусимо  не  впустити  до  себе...  Це  вже  твоя
особиста справа... Та панi... Я ?й  передав  твою  писульку,  але...  Вона
все-таки була в Рiвному. Зрештою, це твоя справа... Я взагалi...
   - Хумн! - муркнув Троян. - Все це проблеми. Розумiю.  Багато  над  ними
думав. Ма?ш рацiю! Мусимо  замкнутись  ще  тiснiше.  Навiть  перед  самими
собою!
   - Зна?ш, як це роблять "вони". Навiть ночувати бояться по селах, а вони
ж все-таки нiби держава.
   - Та-а-а! Держава! - буркнув i на це  Троян.  -  Чортзна-що!  Напустили
страху, а тепер самi в ньому душаться...
   Другого i третього дня - в п'ятницю  i  суботу  -  було  довкруги  нiби
спокiйно, але Троян до Дерманя не по?хав. Передав лише писульку. Вiтав  зi
святом i обiцяв "при погодi й нагодi" вiдвiдати. Про ??  "час"  нiчого  не
згадав.
   Приходили з усiх кiнцiв тугi вiстi.  Телефон  у  барачку  командира  не
переставав пiпiкати, а Залiзняк не вiдривався вiд  свого  "телефункена"  i
свого темно-синього  блокнота.  Приходили  й  вiдходили  командири  рiзних
вiдтинкiв, при?жджали й вiд'?жджали зв'язковi та кур'?ри Довбенка,  Докса,
Ясеня. На Трояна, як на передпiлля, ставили велику  ставку  i  боялися  за
його висунуте становище.
   Була соковита, аж до млости, парна погода,  пашiли,  мов  нагрiта  пiч,
горби передпiлля, ?х сiрi, протисонячнi схили на очах зеленiли, у синьому,
як лазурок, небi закружляли першi лелеки, на обрi?  за  горбами  замаячiли
верхи тополь, що ?х звичайно не видно.
   I був, як сказано, спокiй.  Лихий,  напружений,  але  спокiй.  Спокiйно
також минула Великодня нiч - всипана  зорями  i  свiжа  до  приморозку.  У
таборi гостре поготiвля, на всiх кiнцях застави. Але в Терешковому, як вiн
казав, салонi, все-таки якимсь чудом з'явилася хлiбина  на  зразок  паски,
двi - синя i жовта - крашанки i одна. писана знаним запорiзьким "клинцем",
писанка. Вiсть про це рознеслася по цiлому таборi, i хто мiг -  заходив  i
хрестився, нiби у церквi, дарма що Терешкова буда  вiд  входу  до  покуття
була  завалена,  мов  шопа,  лантухами  кукурудзяного  борошна,  картоплi,
канiстрами з нафтою i кухонним,  пiдручним  майном.  Застелений  парусиною
столик з недогарком лойово?  свiчки  пишався  над  усiм  тим  добром,  мов
престол.
   А коли i ранок прийшов спокiйно, Троян звелiв повиносити з усiх  куткiв
всi, якi лише були, подобизни  столiв,  розставити  ?х  попiд  соснами,  i
опiсля всi, хто не був у службi, засiли  за  розговiння.  З'явилась  перед
кожним порцiя бiлого хлiба, шматок ковбаси i крашанка.  Посерединi  столiв
появилися тi самi Терешковi пасочки з лойовою свiчкою. Потiм  знайшовся  i
"пiп", що проговорив кiлька молитов, а  зокрема  "Нехай  воскресне  Бог  i
згинуть всi вороги його"; ще пiзнiше всi в один голос проспiвали три  рази
"Христос  воскрес",  при  чому  очi  у  багатьох  пойнялися  вогкiстю.  Не
обiйшлося й без промови - годi було  не  сказати  кiлькох  справдi  теплих
слiв, дарма що Залiзняк, якому саме  припала  ця  роль,  намагався,  як  i
звичайно, бути залiзним. Але ж бiля нього сидiло не залiзо, а тiла i душi,
як вiн сам казав, хоч за кожною спиною висiв  автомат  на  двадцять  п'ять
набо?в. Кожному пригадалося те,  що  його  годi  затерти  навiть  свiтовою
вiйною, - мама, батько, сестра, брат, радiсне "Христос  воскрес",  дзвони,
що бушували цiлими днями, мов тайфун, юрби людей, що цвiли,  мов  жоржини,
що виводили на цвинтарi "кривого  танця",  або  "билися"  крашанками,  або
спiвали "Ой вже весна красна", або вечорами при перелазах  стояли  парами,
очманiлi вiд кохання. Бiйцi сидiли за тими сво?ми столами, i ?х годi  було
пiзнати, i навiть Терешко не мiг тут нiчого помогти,  бо  й  сам  командир
занiмiв i посiрiв, мов дубова кора, нiби вiн раптом змерз. I його пекла  i
наскрiзь пропiкала власна справа. Хто  може  у  цiй  катастрофi,  у  цьому
всесвiтньому потоцi, у цьому вулканiчному зривi щось ще сказати, коли  всi
душi перемiшалися, мов зерно з половою, i нема вже нi матерi, нi сестри, а
? лише ворог.
   Нiхто не скаже: весь свiт  брехня,  облуда!  Але  направду  як  це  все
назвати?
   I проте все-таки було свято,  хоча  карикатурне  i  дуже  перемiшане  з
трагiкою всесвiтнiх буднiв, що були тортурами для кожного  серця,  яке  не
забуло ще битися,  мов  птах  у  клiтцi,  зненацька  позбавлений  сонця  й
простору.
   Бiйцям, а особливо з поблизьких  осель,  страх  як  хотiлося  поставити
чортом чуба i податися на цiлу нiч до яко?-небудь Прiськи на Шинкiвцях  чи
Залужжi або завалитися днiв на три до кума на Запорiжжi  i  випорожнити  з
ним бодай сулiю перваку,  щоб  отак  усе  пекло  довiдалось,  що  сьогоднi
празникiв празник. Ба! Хотiлося! Мало чого не хотiлося.
   А як тiльки скiнчилось розговiння, як тiльки на столi  залишилось  само
я?чне шкарлупиння, пiднявся Булава, що  сьогоднi  був  черговим  старшиною
табору. У нього сирий i рвучкий  голос.  Його  команда  завжди  шорстка  i
гостра, а тепер вона прозвучала як удар.  Усi  на  сво?  мiсця!  I  нiяких
вияснень. Над Бущенщиною знов лiтаки.  Вони  скинули  летючки.  Кiлька  ?х
дiсталось  i  до  Попiвщини.  Закликають  пiддатися,   боротьба,   мовляв,
безвиглядна, всiм i все дару?ться,  нiкого  не  будуть  карати.  Пiдписанi
письменники з Ки?ва,  генерал,  якийсь  секретар  партi?.  Але  не  тiльки
летючки. Увечерi передали з Чесько? Борщiвки, що двi бригади  енкаведистiв
наступають вiд Шумська на  Гiсерну.  I  що  з  ними  вже  стялися  вiддiли
командира Андрiя Шума. Звiдти було чути гарматну стрiлянину.
   Цього ж вечора стало вiдомо, що кiлька бригад  з  танками  й  гарматами
появилися й в iнших районах. Цього ж таки вечора зi сходу насунула велика,
чорна хмара, i до ранку земля знов була вкрита  бiлою  верствою  снiгу.  I
хоча до полудня  в  понедiлок  снiг  згинув,  однак  повiтря  було  вогке,
пронизливе, сiре. Над лiсом перелетiли три лiтаки, знов  скинули  летючки,
вимагаючи капiтуляцi?, визначаючи навiть час - п'ятницю двадцять  першого.
Iнакше буде зле. Iнакше треба чекати найгiршого. А на  доказ  того  Мизiч,
Пiвче, Мощаницю i Будараж обсадило вiйсько.
   Лiс мовчав. Навiть згасли огнi. Ночами було тихо i темно, мов у  гробi.
Минуло ще кiлька днiв, по селах, кажуть, робили мiтинги,  вербували  людей
бити  "нiмецько-фашистськi  банди",  мобiлiзували,  реквiзували.  До  лiсу
тяглися люди, троянiвцям нелегко було вiдсилати  ?х  назад,  пояснювати  й
переконувати. Що можна тим людям сказати? ?х вiдсилали  до  Бущенщини,  де
творилась окрема бригада добровольцiв. Але ж жiнки? Але ж дiти?



   IV

   Минали днi i ночi, напруженi, на самих нервах,  без  сну,  без  ?жi,  у
постiйному поготiвлi на становищах, на заставах. Забувся хiд часу,  зникав
простiр. З вечора, з недiлi на понедiлок, з двадцять третього на  двадцять
четверте, в напрямку Мостiв  на  захiд  розгорiлась  гарматна  стрiлянина.
Згодом, у тому ж  напрямку,  вечiрн?  небо  освiтилось  пожежею.  Розвiдка
донесла, що куренi Довбенка i Сторчана пробували  прорвати  лiнiю  облоги,
але це ?м не повелося. Бiй тривав цiлу нiч, цiлу нiч горiло небо, перстень
облоги стягався, а над ранок ворожi лiнi? минули Мости i залягли пiд самим
Гурбенським узгiр'ям навпроти становищ Ясеня.
   Того ж понедiлка Трояновi стало ясно, що його табiр  обiйдено,  що  вiн
лишився поза  перснем  облоги.  Залишалось  використати  нагоду,  намацати
ворога i вдарити по ньому двома протилетунськими гарматами, знайденими при
вiдступi нiмцiв, ще не вживаними, але зовсiм готовими до вжитку.
   Того ж дня, у тому ж напрямку стрiлянина перейшла в барабанний  гуркiт.
Трояновi  гарматники  гарячкове  шукали  цiль,  i,  коли,  здавалось,   ??
намацали, загримiли  першi  стрiли.  Бiйцi  з  напруженням  слiдкували  за
гуркотом i свистом  сво?х  стрiлен,  луна  котилась  пiд  Бущенський  лiс,
вiдбивалась вiд нього i верталась назад  пiд  Дермань.  Не  було  контролю
влучання, били навмання, але згодом з обсервацiйного  пункту  Видумка,  що
бiля Чесько? Борщiвки, змогли уточнити влучання, i по деякому часi  ворожа
батарея замовкла.
   Табiр ожив, пiдбадьорився, набрався духу, i, коли  з  Чесько?  Борщiвки
передали, що збито ворожу батарею, радiсть була велика.  По  якомусь  часi
звiдти почала знов бити ворожа гармата, але сама ця коротка перерва багато
значила, особливо там, пiд Гурбами. Настрiй було встановлено,  i,  коли  з
Верховеччини нагло появились ворожi сили, бiйцi Царенка зустрiли ?х  такою
зливою огню, що тi негайно вiдступили.
   Весь день i цiлу нiч тривав бiй пiд Гурбами. Над ранок двадцять п'ятого
почало трохи втихати i нiби вiддалятися. Замовкла ворожа гармата,  i  чути
було лише окремi кулеметнi серi?. Десь коло десято?  на  Попiвщину  почали
прибувати першi учасники тих бо?в, що вночi продерлися крiзь ворожi лiнi?.
Оповiдали, що москалi розгромили становище Ясеня, оточили  курiнь  Сторча,
що сторчанцi бились до останнього, а тих, що  за  браком  амунiцi?  мусiли
здатись, вибито впень. Сотнi трупiв - вiйськових i не вiйськових.
   Москалi мали також великi втрати, були знищенi одна ?х батарея,  кiлька
танкiв. Але бiй тривав далi. Куренi Докса, Довбенка i Мамая  вимкнулись  з
оточення i зайняли новi позицi? далi на пiвдень у напрямку Суража.
   На Попiвщинi не було весело, нiч з вiвторка на  середу  була  тривожна,
сподiвались атаки, тим бiльше що  звечора  над  табором  пролетiло  кiлька
лiтакiв i скинуло кiлька бомб. Бомби не спричинили нiяко?  шкоди,  але  це
був знак буревiсний.
   Бiйцi i командування ?ли й спали на становищах. Панувала  сувора  тиша,
але все мовчало. Спробував був, як звичайно, гомонiти Ведмiдь, що iз сво?м
незмiнним Омельком займав тепер, як вiн казав, найвище  становище,  бо  на
старiй соснi. Мов звiдтiль найкраще поле обстрiлу, усе передпiлля, з усiма
горбами  аж  до  Залужжя.  Омелько  спочатку  перечив,  мовляв,  нас   тут
зiстрелять, як ворон, але Ведмiдь настояв на сво?му, влаштував  гнiздо,  i
навiть зi сталевим щитом, що його вирвав iз старого танка.
   - Мене навчили фiни, - казав вiн, не уточнюючи, коли i де. -  Там  била
на тебе кожна сосна. Диви,  яке  "полюшко-поле"  перед  носом!  Лише  коти
кулею!
   - Гаразд, гаразд. Але ти там загачись  за  сучок  i  здрiмни  бодай  на
хвилину,  -  вiдповiдав  Омелян,  якому  Ведмiдь  надокучив  сво?м  вiчним
гомоном.
   - Встигну! Надрiмаюсь! Буде час! Дай хоч душу вилити!
   - Та вже нарештi вилий! - сердився Омелян.
   - Такого одним словом не вилл?ш. Надто воно накипiло! А  тут  диви  яке
повiтря. I ось вечероньку пiдносять. Ей, ти там! - гукав Ведмiдь згори  на
кухаря, що розносив вечерю. - Останнього разу  я  на  тво?й  котлетi  зуба
зламав!
   - А навiщо вони тобi, зуби? - казав  спокiйно  куховар,  накладаючи  до
спущено? на мотузцi ?дунки яко?сь саламахи.
   - А чим танки гризтиму? Ех,  -  казав  Ведмiдь,  за?даючи  саламаху,  -
прийшов i мiй час. Я йому не раз казав, тому  Звереву  на  Луб'янцi,  тому
чортовому синовi, а вiн тiльки смiявся, не  розумiв  мене.  Що  значить  -
прийде? Поки вiн прийде - з тебе хiба мох лишиться.  Ей,  братiк,  братiк!
?динокровний! Ось дай дихнути! Допекли! Так уже  допекли,  до  самого  дна
до?ли, до печiнок... - Омелько на нижнiй  гiлцi  поворушився.  Ведмiдь  на
нього не зважав: - Трапиться тобi на сто лiт одна така нагода, i  хочеться
все зголити. Всi тi сто рокiв! До останньо? волосинки!
   - Набридло, Ведмедю, все те тво? скиглення! - озвався Омелян.
   - Менi ще бiльше обридло! Тому й залiз на оцю сосну! Менi також було  б
при?мнiше потанцювати на балу у фраку, нiж тут сидiти. Що? Може,  не  так?
Але ж вигнали з хати в п'ятнадцять рокiв, гонили по  всiй  шостiй  частинi
земно? кулi, поки не загнали сюди! Менi це також набридло!
   - Але ти завжди те саме й те саме! - перечив Омелян.
   - Чим, зна?ш, бочка накисне, тим i смердить. А коли  дума?ш,  що  краще
все замовчати, - тво? дiло. По-мо?му, замовчана правда нiкому  не  принесе
добра. Таке мусить переболiти! А тодi, може, хтось отямиться. Звичайно, не
я... I не ти... Колесо iсторi?, як кажуть, крутиться, i,  може,  з'явиться
якийсь такий Вашингтон i на цiй землi... А може! А може, якраз! Не  вiриш?
Не така, кажеш, душа? Знесе Сталiна, але не знесе Вашингтона? А  саламаха,
кажу тобi, Омеляне, цим разом смаку?, як марципан. Лише  трохи  замало,  -
закiнчив свою мову Ведмiдь.
   - Зда?ться, ти й на Кавказi бував? - по короткiй мовчанцi озвався знизу
Омелян.
   - Де я, спитай,  не  бував...  Як  видужали  мене  з  мого  столiтнього
миргородського гнiзда  отого  проклятого  тридцять  другого  -  отаким  ще
голопузим, так аж до цi?? сосни мотаюся мiж конституцiями i проституцiями,
мов замотеличена вiвця. Батька десь там... на Воркутi...  на  драглi...  А
мати пiд тиском  сталiнсько?  опiки  вiддала  Богу  душу...  Таки  того  ж
тридцять третього. Географiя, що й казати.
   - А як ти попав до фiна? - зацiкавився Омелян.
   - Та... попав... - неохоче вiдповiв Ведмiдь. I по хвилинi додав: -  Ех,
фiни! Ех, скажу тобi, народ!
   Ведмiдь замовк, чекав, либонь, ще запиту, але знизу  почулося  щось  як
собаче гарчання. Вiн глянув униз i побачив,  що  Омелян,  звiсивши  голову
каблучкою, спить.
   - Ей, там, геро? ще живi? - почувся з землi голос командира.
   - Живi, живi, командире! Як бiлочки!
   - Тримайтесь!
   - Тримайтесь, командире!
   Троян iшов вiд застави до застави, вiд гнiзда до  гнiзда.  З  ним  його
новий ад'ютант Прохор. Пiдходив до кожно? стiйки:
   - Здоровi, молодцi!
   - Здоров, командире!
   - Як диха?мо?
   - Гаразд, командире!
   - Повечеряли?
   - Ще й як!
   - Так крiпiться!
   - Видержимо, командире!
   Йшов далi. Було темно. Неба не  було.  Часом  накрапало.  Як  звичайно,
шумiли  сосни.  Пiд  ногами  потрiскував  трусок.  Iнколи  ноги  на   щось
спотикались.  Троян  бурчав.  Прохор  присвiтлював  лiхтаркою,   ощаджуючи
батерiйку.
   Доходили до передових, до далеких i найдальших. Поле. Нiч.  Вiтер.  Над
Бущенщиною заграва пожежi.
   - Спiть по черзi, - казав командир. - Змiни не буде.  Але  не  проспiть
царства небесного!
   - Як бетон, командире! - вiдповiдали йому. I так до четверто? години. О
четвертiй Троян iде до свого лiгва. Там  блима?  каганчик,  бiля  телефону
чапить  помiчник  Залiзняка,  Кирило,  а  сам  Залiзняк  прi?  бiля  свого
радiоапарата.
   - Щось нового, Кириле? - пита? Троян.
   - Нiчого, командире, - вiдповiда? Кирило. -  Товаришi  пiдбирають  свою
згубу! - додав по хвилинi.
   - Цiкаво, скiльки ?х там згубилося?
   - Соток на сiм, кажуть...
   - Но! Думаю, переборщили.
   - Хтозна. Перли просто валом... А ?х чекали на честь i сумлiння.
   - А як там свiт? - пита? Троян Залiзняка.
   - Стара юшка, командире. Здають Крим. Готовлять нiби офензиву на Броди.
З Iталi? якiсь там дивiзi? перекидають.
   Троян зробив якийсь неозначений порух рукою i, не роздягаючись,  прилiг
на лавцi з нетесаних соснових тичок... По хвилинi вiн уже хропiв. А ще  по
хвилинi заснув i Залiзняк,  просто  сидячи,  спершись  на  глиняну  стiну.
Згодом заснув i Кирило.  Бiля  телефону  сидiв  залiзний  Прохор,  що  мiг
найбiльше видержати, але його очi також злипалися.
   Поволi, обережно, пiд дрiбний весняний дощик надходив по-вовчому  сiрий
ранок. Лiс ще спав. Лише час вiд часу  хтось  десь  кудись,  мов  сновида,
рухався. Прокидались звiльна птахи, що ще якось тут задержались,  починала
просiкатись, мов  мереживо,  перша  зелень  берiз,  пiд  ногами  забринiли
рослинки, що висотувались з пiтьми ночi.
   Зi свiтанком прокинувся i Троян, але дiла для нього ще не було. Телефон
мовчав. Змiнена варта не  принесла  нiчого  нового,  розвiдка  з  Дерманя,
Мизоча й Лебедiв також була скупа. Небо так  само  було  спокiйне  -  лише
затягнуте  i  брудне.  Большевики,  видно,  зализували  рани  i  пiдтягали
резерви.
   Годинник вицокував хвилини i години. О шостiй задимiла кухня. О  сьомiй
прийшов чай. О восьмiй змiнено варту. Бiля дев'ято?  почало  яснiти  небо,
вiдкриватись поле. Бiля десято? затих дощ.  Обережно  проглянуло  молочно?
барви  сонце.  Потеплiшало.  Запарували  поля,  горби,  сосни.  Пiд  вечiр
протряхли польовi дорожини, засiрiла глинковатка.
   Вечiр iз сво?м червоним, на  вiтер,  заходом  мiг  би  вважатися  також
спокiйним, коли б не лiтак, що появився над Попiвщиною  i  сипнув  жмутами
задрукованого паперу. Сталiн  i  всi  iншi  закликали  пiддатися.  Нiчого,
мовляв, не станеться. Амнестiя. Хлопцi були вдоволенi  з  паперу.  Ведмiдь
знов обговорював загальне становище, не зважаючи на протести  Омелька,  що
бажав лише спокою.
   - Дивуюся, - бурчав Ведмiдь, справдi по-ведмежому.
   - Ти завжди диву?шся, - вiдгризався Омелян, якому тi коментарi  в'?лися
в печiнки.
   - А ти нi? - питав спокiйно Ведмiдь.
   - Ну, чого? Ну, з чого?
   - А хоч би з тi?? амнестi?.
   - О! Сам кажеш, що накис тим квасом до шпiку костей, i все ще диву?шся!
   - Бо дивуюся! I буду дивуватися! I до само? смерти! Бо це диво! Скiльки
вони разiв уже прощали!
   - Сiм разiв по сiм! - глумився Омелян.
   - I нiкому нiколи не простили, - мрiйливо продовжував Ведмiдь. - От уже
дiйсно характери!
   - О! Тобi лише прости! - казав на це Омелян.
   - Та... Вони це знають! Але все-таки вони чогось i не  знають...  Вони,
наприклад, не знають або не хочуть знати, що кожна брехня - брехня! Якою б
вона не була мудрою!
   - А ти гада?ш, що вiдкрив цим якусь Америку? - питав Омелян.
   - А що дума?ш?.. ? Америки, що ?х вiдкрива?ш,  а  не  вiдкри?ш.  Що  на
брехнi не можна будувати правди - нiяка Америка, але разом  Америка.  Так!
Ти зна?ш, я знаю, всi знають. Говорять, повчають... А ? iстини, що  ?х  не
можна обходити! Не можна, Омеляне!
   - Чого до мене чiпля?шся? Глупота! Все глупота! Нiчому не дивуйся! Люди
? люди - такi, сякi, але завжди люди, а тому  вони  роблять  по-людському.
Вискочити з власно? шкури нi тобi, нi менi, нi ?м не вдасться, а що ми ось
нiби даремно лл?мо кров, борюка?мось за свiчку, яку завтра згасить вiтер -
нi нам, нi ?м, - це вже iнший табак, але з того ж поля. Можна б, можна  б!
Усе можна б! Але, видно, не можна! Нашi мозки так злiплено,  що  вони  ось
бачать, але не бачать. Заспiвай краще "Стелися, барвiнку". Не люблю пустих
слiв.
   На цьому глибока  фiлософiя  Ведмедя  урвалася.  Вiн  замовк  i  мовчки
дивився в небо. Омелько також замовк, але вiн дивився у  землю.  Чекав  на
вечiрню мамалигу.
   Нiч була знов довга i марудна, на цей раз  ясна  i  холодна.  Далi  всi
сидiли на становищах, лише у землянцi командира було рухливiше.
   Десь опiвночi прийшли люди i сповiстили, що ранком може щось статися. З
передньо? застави привели чоловiка. Казав,  що  з  куреня  Докса,  але  як
притиснули - признався, що його послали, що вiн недавно вернувся з Сибiру,
що втратив там око i що йому й так "жизнь махорка" i вiн найрадше  пристав
би ось до цього гурту. Залiзняк на це вiдповiв гостевi, що  пристати  йому
сюди годi, бо тут i так затiсно.
   - Йди собi, чоловiче Божий, звiдки прийшов,  вiднеси  ?м  лише  оце,  -
сказав i передав одноокому саморобного конверта  з  летючкою,  на  зворотi
яко? красувався образ осла з написом: "Хiба ще я можу вам повiрити!"
   По таборi пiшов, нiби шелест,  новий  наказ  -  поготiвля.  Троян  знов
обiйшов усi становища. Рiшили обсадити  й  передпiлля,  де  на  кожному  з
горбiв заготовленi кри?вки. Подали скоро снiданок.
   Холодний, сонячний ранок, вiтер за нiч змiнив напрям i вiяв зi сходу. I
все ще було зовсiм спокiйно.
   Коло десято? години у землянцi штабу запiпiкав телефон:
   - Увага!  З  Дерманя  на  пiвдень  виступив  вiддiл  силою  батальйону!
Автоматичне озбро?ння. Мiномети.
   - Галльо! Мизiч! Батарея з чотирьох гармат у ярку за три  кiлометри  на
захiд вiд Дерманя!
   - Галльо! Лебедi! Звiдсiль вирушив вiддiл силою п'яти танкiв.
   - Галльо! Тут Царенко! У Верховеччинi помiчено рух!
   - Лiтаки! - доносили з переднiх мiсць обсервацi?.
   - Бригадо! Пiд землю! - пiшла команда.
   Хвилин за п'ять зовсiм низько, з ревом  пролетiла  ескадрилья  з  п'яти
лiтакiв, i лiс зашумiв вiд вибухiв перших бомб. Задрижала  земля.  Фонтани
зривiв. Затрiщали сосни. Тут i там появились свiжi кратери. Ще за  хвилину
пролетiла нова ескадрилья - i новi вибухи. А заразом узлiссям лягла  перша
смуга гарматного огню, за нею друга, третя, четверта,  п'ята...  На  обрi?
замаячiли силуети танкiв.
   I щойно тодi зрозумiли троянiвцi, навiщо копали  вони  тi  ями,  навiщо
пролили стiльки поту. Вони тепер  сидiли  в  них,  як  у  запiчку.  Зверху
барабанило, товкло, за комiр сипалась глина, у вухах  трiскали  перетинки,
очi  слiпило  димом,  горло  залягав  згар.  Здавалось,  що  це  триватиме
вiчнiсть,  але  минуло  лише  чверть  години  i   знов   запала   глибока,
приголомшлива тиша. I всi були зовсiм цiлi.
   Троян, що лежав на передпiллi у сво?му бункерi  i  напружено  стежив  у
бiнокль за полем бою, мiг бачити весь обрiй на пiвнiч, танки, що  виринули
вiд. Залужжя i  почали  поволi  наближатися,  чисельнi  силуети  людей  за
танками, Вiн дав наказ сво?м гарматчикам i вже за хвилину мiг бачити першi
розриви стрiлен i виразний розлад ворожо? лiнi?. Другий наказ - i з  трьох
горбiв передпiлля впертим перехресним огнем брязнули його кулемети. Ворожа
лiнiя зупинилась, задимiв чорним димом i вибухнув один з танкiв. На третiй
наказ вся бригада  ударила  повною  силою  по  всiй  лiнi?,  всiма  сво?ми
засобами. Ворожа лiнiя залягла.
   Але негайно в повiтрi засвистiли  гарматнi  стрiльна  i  взлiссям  знов
лягла огненна смуга. Били по  самому  Трояновi,  били  по  лiнi?  взагалi,
вичувалися втрати, мiсцями  вривався  власний  огонь.  Ворожа  лiнiя  знов
здiймалася i знов рухалась вперед, i ?? не можна зупинити.  Ворожий  огонь
далi крив становища. Не можна було глянути, ворухнутися.
   Напружено, вперто, непомiтно бiгли хвилини. Ворожi  лiнi?  наближалися.
Ось вони вже по цьому  боцi  взгiр'я,  ось  обертаються  проти  кулеметних
гнiзд, ось уже заговорили ?х  кулемети,  ось  нарештi  врива?ться  ворожий
гарматний огонь. П'ятсот-чотириста метрiв!
   - Прохоре! Готовсь! Ще п'ять хвилин! Триста метрiв!  Двiстi  п'ятдесят!
Бригадо! Огонь! Слава!
   З дiр, з  ям,  з  кратерiв,  просто  з-пiд  землi  вихоплювались  люди,
залягали на розтрощених позицiях, i полилась нова огненна злива - шквал за
шквалом, мов ураган. Не було назад, не було здатися, до кiнця, до краю.
   Сам Троян також ухопив кулемета i строчив з  нього  по  передпiллю,  по
всьому, що там рухалось. Не було бiльше команди, ладу, спiвгри. Били  всi,
скрiзь, чим хто мiг i як хто мiг.
   I нарештi ворожий натиск помiтно ослаб. Передусiм його переднiх  лiнiй.
Ще кiлька хвилин, i вiн ослаб зовсiм. Троян бачив у бiнокль, як  по  схилi
горба бiгли люди в протилежному напрямку, а три танки,  що  пiдiйшли  були
сливе пiд самий лiс, нагло повернули назад.
   - По танках! - закричав Троян, але його гармати  чомусь  мовчали.  Зате
бив збоку один його мiномет, i  справдi  по  танках,  хоча  вони  все-таки
повзли далi i поволi сховалися за схил.
   Ще чверть години,  i  передпiлля  Попiвщини  спорожнiло.  Далеко  збоку
стояли лише два танки i в рiзних мiсцях, навiть  голим  оком,  видно  було
трупи вбитих i ранених. Легше ранених большевики, видно, забрали з собою.
   Тодi замовк i огонь троянiвцiв. Не  було  бiльше  цiлi.  Падали  тiльки
окремi пострiли, окремi кулеметнi серi?, але згодом затихло i це.
   - Чиста робота, хлопцi! - кричав розпалений Троян, коли  здавалось,  що
вже атака не повториться. -  Якщо  з  усi??  сили  навали  трьом  десяткам
вдалося винести звiдсiль цiлi костi - вони можуть говорити про успiх. Але,
хлопцi, до дiла! Латайся! Вони нас так не лишать!
   Вилазили з ям бруднi, чорнi, нi  очей,  нi  носа.  Розметанi  "салони",
розритi окопи, потрощенi сосни. Почали грабатись, виноситись,  обчищатись.
По часi задимiла кухня, на губнiй гармонi? заграв польку-ойру Кобила...
   А що там Ведмiдь та Омелян на тiй самiй соснi? Живi!  ?й-Богу  -  живi!
Лише страху на?лись.
   - Ма?те щастя, що не у ваш бiк лило, - казали ?м.
   - Щастя завжди з хоробрими, - вiдповiдав на це Ведмiдь, що мало був  не
збожеволiв, як тiльки вгледiв цiль. - Зна?ш, - казав вiн опiсля, - оця моя
зараза, - i вдарив долонею по "дьогтяревi", - як тiльки ?х побачила - сама
почала гуляти. От нiби й нежива личина, а тiльки торкнешся хвоста,  i  вже
сипле! Кажу, як тiльки вгледiла отих танкiстiв -  бр-р-р!  бр-р-р!  Думали
було п'яти мазати, а вона - бр-р-р! бр-р-р! - по п'ятах, по п'ятах!
   - Парано?ки! - озивався Омелян. - Гадали, простягнем  отак  ручки  -  i
бери! Голенькими! Ти, Ведмедю, далебi всi тi сво?  дурнi  сльози  сьогоднi
викупив з процентами! Але тепер, братця, держись!
   Усi знали, що треба держатись, а тим  часом,  хоч  сонце  ще  не  сiло,
половина бiйцiв уже спала покотом,  хто  де  впав.  Не  стало  нервiв,  не
вистачало м'язiв. Не помогло нiяке припрошування кашоварiв. Лише  санiтари
ще якось трималися - виносили мертвих та ранених.
   - Бра-а-атцi! - благав поцiлений у живiт. - Доби-и-ии-те!
   Його пiдiбрали на ношi i понесли вглиб лiсу,  до  санiтарних  барачкiв.
Горе - брак медично? сили. До Дерманя нема  бiльше  доступу,  а  тут  самi
санiтари. I рана на ранi.
   Поки що всi, i сам Троян, знали, що  треба  перевести  дух,  вiдпружити
тiло.  Кожного  гнули  до  землi  недоспанi  ночi,  перевантаженi   нерви,
перезужитi м'язи. Троян ще ходив, бо мусiв, але голова  його  була  мов  з
олова, i, здавалось, ось-ось ?? не вдержить.
   - Тобi, комадире, слiд би проспатись, - казав Булава,  який  сам  ледве
рухався. - Ми тут i без тебе впора?мось.
   Командир мовчав, обходив румовища,  виходив  на  взлiсся,  вдивлявся  у
мертвий  простiр.  Сонце  сiдало  за  Борщiвкою,  лягали  тiнi,   спокiйно
стелились горби. I враз досянув до нього розпачливо-благальний крик:
   - Доб?-е-ейт?! Доб?-е-ейт?! Радi Хрiста  -  доб?-е-ейт?!  -  Тваринний,
смертельний, з останнiх сил.  Троян  ледве  сприймав  враження,  але  його
вдарили тi дивнi звуки, i особливо якось контрастове прозвучало те знайоме
"ради Христа". Ради Христа - добийте! То вони ще пам'ятають те  iм'я?  Чи,
може, воно пригадалось лише тут? На гранi?  А  може,  це  викрик  розпуки?
Остання апеляцiя?
   Троян знайшов начальника  сво?х  санiтарiв,  такого  Михайла,  що  його
жартома ще звали Архистратигом.
   - Чи можете пiдiбрати ще й там тих, на полi? - звернувся до Михайла.
   - Але ж куди? - благальне спитав Михайло.
   - Знайдiть якесь мiсце!
   - Нема! Нiякого мiсця! I сво?м браку?!  Ледве  ось  перев'язали...  Таж
вони всiх наших добивають... I навiть  полонених.  Шiстдесят  сторчанiвцiв
упень вибили. А там же саме ен-ка-ве-де...  I  все  лише  тяжко  раненi  -
легких самi забрали... Вони нiкого не беруть до полону, - ще раз  повторив
Михайло.
   - Так пiди й добий! - сердито сказав Троян.
   - Я? Ранених? Нiколи!
   - Тодi чого ми з ними вою?мо?
   - Ви краще зна?те... Може, саме тому...
   Михайло ледве тримався, його бiлий халат був весь у  кровi,  вiн  щойно
зробив кiльканадцять перев'язок i одну наглу операцiю. Його помiчники  так
само падали з нiг.
   Проблема зосталась нерiшеною, не  було  кому  йти.  Барачки  й  кри?вки
переважно в ру?нах. Барачок команди також пошкоджено, але вiн ще стояв,  i
в ньому за апаратом, весь чорний вiд сажi, сидiв Залiзняк, а бiля телефону
незмiнний Кирило. Прохор робив порядки, усував грузи.
   - Ну, як там наш зв'язок? - спитав Троян.
   - Слабо, командире. Одна тiльки лiнiя. Порвали. Послав монтажистiв. Але
чудо: лiнiя з Дерманя дi?.
   - Мабуть, забули, -  сказав  Троян.  -  Ти  ту  лiнiю  прослiди,  може,
примазались...
   - Прослiдили. Зда?ться, нiчого, - вiдповiв Кирило.
   - Нiчого то нiчого, а диви, як цiльно нас мотлошили, - сказав Троян.
   - Всi нашi точки знають. На Гурбенщинi з мiсця всi склади вiдкрили. Три
роки збирали iнформацi?. А тепер он у Дерманi мiтинг, самi баби.  Збирають
нiби, щоб з дiтьми гнати на нас перед танками, - сказав  Кирило  спокiйним
тоном.
   Троян мовчав, думав. Очi його закипiли, повiки спухли, губи порепались.
   - Тодi не можна далi чекати,  -  промовив.  -  Мусимо  самi  наступати.
Цiкаво, де ?х штаб?
   - Там-таки... в Дерманi... в семiнарi?. Якийсь Смiрнов.
   - Тодi от що, хлопцi... Лягайте по черзi i спiть. На другу годину ночi,
Прохоре, буди i скликай командирiв. I тут же  прилiг  на  нарах  i  одразу
заснув.
   Весь табiр вiд краю до краю, з усiм добром i майном, з усiма соснами  i
березами поринув у глибини тяжкого сну. Була чорна як вугiль нiч.  Нiде  й
нiщо не вказувало, що тут лише кiлька  годин  тому  вiдiгралась  величезна
трагедiя. Як тяжко! Як неймовiрно тяжко! Не знайдеш нiякого слова,  нiяко?
думки нi в кого i нiде. Занiмiла земля тугою, безмежною нiмотою!
   А точно о другiй годинi  сонний  Кирило  будив  командирiв.  Троян  сам
встав.
   Почалася нарада. Було - за, було -  проти.  Виходу  iншого  нема.  Коли
пошлють жiнок... Зрештою, мiняти мiсце все одно  треба.  Наступати  також.
Особливо тепер, зараз, поки вони ослабленi, поки  зайнятi  бiльшим  дiлом,
мають великий фронт. А пiсля цього питання iнше: де  знайти  краще  мiсце?
Все-таки тут ще можна боронитися. Треба ж мати якусь випадову базу. I саме
тепер, коли ще можна дiяти бiльшими з'?днаннями. На випадок ?х перемоги на
фронтi - прийдеться розбиватись на дрiбнi частини. Тут ще  можна  прийняти
кiлька навал, навiть таких, як учорашня.
   Бiльшiсть присутнiх були за цей останнiй план, зрештою, й сам  командир
поки що не бажав вiдриватись вiд цього мiсця. Але як з тими жiнками? А що,
як справдi ?х поженуть на лiс?
   Питання було складне, i вiдповiдь на нього  знайти  було  нелегко.  Але
воно рiшилось само собою. Не скiнчилась ще нарада командирiв, як у  таборi
вдарили на тривогу. Було не бiльше як п'ята година, небо  на  сходi  щойно
заяснiло, як вiд Верховеччини почався  наступ.  З  сили  огню  можна  було
судити, що ворог досить чисельний. До  того  над  лiсом  пролетiло  кiлька
лiтакiв i в рiзних мiсцях упали бомби. Головна лiнiя бою цим разом  лежала
на пiвнiчно-схiдному вiдтинку табору. Ворог залiг у Верховецькому лiсi.
   Почалась стрiлянина, але справжнього наступу не  було.  Стало  свiтати.
Стрiлянина тривала. Над лiсом час  вiд  часу  пролiтали  лiтаки,  скидаючи
бомби. Творилося враження, що ворог хоче вiдрiзати табiр вiд великих лiсiв
i витиснути троянiвцiв на чисте поле. Зi  свiтанком  стало  вiдомо,  що  в
самiй Бущi вже ? якiйсь ворожий вiддiл, що  збира?ться  рушити  на  лiс  у
напрямку Попiвiцини. Незабаром прийшла вiсть, що ворожий вiддiл появився в
Новмалинi. Це означало, що  вiдрiзають  вiд  головного  терену  лiсiв.  Це
значило, що ?х хочуть  вивести  на  поля  мiж  селами  Дермань,  Борщiвка,
Будараж, тобто назустрiч найбiльшим ворожим скупченням. I ?дине, що ще  до
певно? мiри облегшувало становище, було те,  що  в  лiсi  Бущi  i  Верхова
знаходились досить чисельнi залишки куренiв УПА, якi нашвидку  формувались
у  новi  бойовi  одиницi.  Це  до  певно?  мiри  поширювало  обшир  дiяння
партизанiв.
   Зi сходом сонця натиск вiд Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух
зовсiм. Ворог вiдiйшов до лiсу,  стрiлянина  затихла.  Наступила  зловiсна
перерва. Бригада поснiдала. Чекали чогось  нового,  можливо,  того  самого
наступу з жiнками й дiтьми. Виступати з лiсу на чисте поле  серед  дня  не
було можливим.
   Час  минав,  але  нiякого  наступу  не  помiчалось.  Нiчого  нового  не
приносили також лiнi? зв'язку  з  Дерманем.  Передпiлля  лежало  в  такому
самому виглядi, як його залишено пiсля  вчорашнього  бою.  Не  забрано  нi
мертвих, нi ранених. Не пiдiбрано  навiть  бойового  знаряддя.  Лiс  стояв
спокiйно, сонце почало грiти. Бригада лежала на сво?х бойових становищах.
   Щойно коло десято? вдарили на тривогу. Лiтаки. Незабаром  з  пiвнiчного
боку появилось й пролетiло над лiсом з'?днання лiтакiв. Знову впали бомби.
На цей раз запальнi. В кiлькох мiсцях лiс  почав  горiти.  Бiйцi  кинулися
гасити, але даремно! Лiс був сосновий,  густий.  Облитi  фосфором,  дерева
палали як смолоскипи. Потягнуло  задушливим  згаром  пожежi.  Саме  в  цих
мiсцях розташувалась таборова санiтарна база, повна ранених, i  ?х  спiшно
приходилось переносити в iнше мiсце.
   А лiс горiв, з  кожною  годиною  становище  гiршало.  Бiля  дванадцято?
години друга повiтряна тривога i нова серiя запальних бомб. Почало  горiти
i в захiдному кiнцi.
   - Як ти дума?ш, Омеляне? - спитав спокiйно  Ведмiдь,  сидячи  на  сво?й
соснi i позираючи на грiзну стихiю, що бушувала перед його очима. - Чи  не
слiд нам кинути наше насиджене гнiздо?
   - Хм... Може, й слiд, - вiдповiв Омелян, дивлячись у тому ж напрямку.
   - Чорт би ?х забрав! Хочуть нас, видно, з пiр'ям пiдсмажити... А зна?ш,
що менi при цьому лiзе на думку? - провадив далi Ведмiдь.
   - Мабуть, вареники зi сметаною. Щось нас зовсiм забув наш  Пампушка,  -
сказав Омелян.
   - Нi! - заперечив Ведмiдь.
   - А що ж iще?
   - Iсторiя! - сказав Ведмiдь, вiдмахуючись вiд димово? хмарини, що якось
несподiвано завинула ?х сосну. - Зна?ш, ота Пляшова... пiд  Берестечком...
Як то вони там прощались i сипали у воду золото, - казав мрiйливо Ведмiдь.
   - Знайшов час! Золото! Ха-ха!-Ех, ти, Ведмiдь, Ведмiдь! Бачив  ти  коли
золото? Чи зна?ш ти, що це таке? -  глумився  Омелян.  -  Ось  я  пам'ятаю
золотий зуб у мого слiдчого на Луб'янцi, але це до iсторi? не  стосу?ться.
Козаки це робили на знак кiнця. Що вони не пiддадуться. Може, й  ти  хочеш
сво? висипати? Ма?ш ще яку сотню рейхскомiсарських карбованцiв?
   - О! Мо? карбованцi, сам зна?ш, ми вже скурили. Я вже тепер i страху не
маю! Ось там вогонь, а вiн мене не пече! Колись, бувало,  як  зiрветься  в
селi пожежа, то всi мов скаженi бiжать... А сьогоднi? Бiжи! Кричи! Он!  Ти
тiльки поглянь на тi сосни... Бачиш, як той дим пiшов валом...  Чу?ш?  Вже
тягне! Дивись! Дивись! - уже кричав Ведмiдь.
   - Та чого ти кричиш?! - закричав i собi Омелян.
   - До нас iде! Огонь! Омельку, огонь! - заревiв на цiле горло Ведмiдь  i
враз повернув свого кулемета i почав довгою серi?ю бити просто в полум'я.
   - Перестань! Заб'ю! - вхопив його за ногу Омелян. Але  Ведмiдь  не  чув
того крику. Вiн припав до кулемета зовсiм так, нiби перед ним  був  ворог.
Його обличчя було страшне, очi нiмi, гарячi, застиглi.  Омелян  дряпа?ться
до Ведмедя, але саме в цей момент десь отуди, як Осовець за Дерманем, i на
взлiссi по лiнi? окопiв лягла перша серiя  огню,  що  зiрвала  велетенськi
фонтани землi. Били по становищах, по огню, по палаючих соснах, по димовiй
хмарi. Вибухи зливалися в  один  вибух,  гiгантськi  сосни  ломилися,  мов
сiрники, i з тяжким, повiльним скреготом валилися одна  на  одну,  творячи
одно велетенське багаття.
   Понад  годину  тривав  цей  шквал  i  враз  затих.  Дув  лише   гострий
пiвнiчно-захiдний вiтер, зiрваний пожежею... Шум вiтру i пожежi  видавався
лагiдним, нiби шум моря, а поверхня землi  нагадувала  поверхню  мiсяця  -
кратер на кратерi, i нiде нiчого живого.
   Минають мертвi хвилини, а потiм з-пiд землi i з кратерiв починають, мов
черви, вилазити люди. На них нема? лиця, але в ?х руках автомати, i вони з
мiсця кидаються, мов  божевiльнi,  на  передпiлля  i  там  залягають,  без
команди, за кожним горбком, у кожнiй  ямцi.  Чекають  атаки.  Але  минають
хвилини, десятки хвилин, а атака не  приходить.  Передпiлля  лежить  тихо,
нiби мертве. Появля?ться i сам командир.  Ма?  нашвидку  перев'язану  лiву
руку,  брудне,  подряпане  обличчя.  Вiн  одразу  кличе  всiх  назад,   до
найближчого рову, що дiлить Попiвщину вiд Тимошiвських нив, де заготовленi
запасовi кри?вки.
   ?х небагато. Може, з тридцять. Де решта - не знати.
   Найпомiтнiше, що нема Булави, нема Прохора, нема  начальника  санiтарiв
Михайла з усi?ю його лiкарнею, нема Ведмедя й Омеляна.
   А тi, що ?, - раненi, контуженi,  пошарпанi.  Троян  легко  контужений.
Залiзняк ранений в руку, Терешко попечений, але всi вони швидко  приходять
до себе,  один  одного  перев'язують.  Якась  надлюдська  сила  б'?  з  ?х
землянистих облич.
   Нема? мiж ними й Царенка, але  всi  знають,  що  вiн  iз  сво?ми  двома
чотами, мабуть, далi займа? позицi?, навпроти
   Верхова. Туди стрiляли з гармат, але огонь туди ще не дiйшов.
   Вони не знають, чи лишилося що з ?х складiв, запасiв, особливо  та?мних
кри?вок, чи не по?в усе це огонь, що далi бушу? з величезною силою.  I  що
далi? Де вихiд?
   I ?дине ?х щастя, що наступу, якого вони чекали, не  сталося.  Не  було
взагалi нiякого руху. Троянiвцi деякий час лежали на  бойових  становищах,
вдивлялися у передпiлля, але не бачили там нiчого. Все мовчало. Вони також
мовчали. Троян просив не чiпати його, лежав хрестом, горiлиць,  розкинувши
руки. Його лiва рука нижче лiктя була обмотана ганчiркою, долоня облiплена
змiшаною з кров'ю
   землею, очi були пiдпухлi i заплющенi,  сiре  обличчя  заросло  стернею
бороди.
   Згодом принесли з яру дощово? води, знайшлося в кри?вках  дещо  по?сти.
Всi жували житнi сухарi i запивали ?х водою. Було мрячно.  Хмар  не  було,
але сонце закривала димова запона. Була приблизно година п'ята пополуднi.
   По якомусь часi командир розплющив очi, поворушив раненою рукою.
   - Дайте, хлопцi, води! - були його першi слова. При тому вiн повернувся
на бiк, сперся на лiкоть, подивився на сво?х  бiйцiв  i  спробував  навiть
посмiхнутися.
   - Потрiпали нас, га? - сказав Герешко, що  перший  побував  там  i  сам
оглянув яр, знайшов воду, вилазив на передпiльну сосну, незважаючи на сво?
попечения.
   - Як тiльки западе нiч, - сказав Троян, - а Бог  пошле  до  того  ще  й
трохи дощику, щоб приборкати отой огник,  -  пiдемо  далi.  Добре  було  б
зв'язатися з Дерманем. Пилипе! Чи  не  мiг  би  ти  отак  пiд  нiчку  туди
скочити? - звернувся вiн до одного з дерманцiв. - А ми тим часом...  -  не
докiнчив речення, поволi звiвся на ноги,  потягнувся,  нiби  залежався,  i
запитав: - Ма?те котрий бритву?
   Знайшлась i бритва. Всi почали завзято чепуритися. Носили  i  носили  з
калюжi воду. Чудодiй Терешко вирушив у мандри, i вже пiд смеркання всi ?ли
пшоняний кандьор, заправлений залежаним салом. Ще  пiзнiше  розiйшлись  по
кратерах, зiбрали пару десяткiв братнього трупу i, в сяйвi пожежi, вiддали
його братнiй могилi. Один з бiйцiв проказав "Отче наш" i "Вiчну  пам'ять",
а Залiзняк, як звичайно Залiзняк, прочитав заздалегiдь  приготовленого  на
такий випадок власного вiрша:

   Не знаю... Можливо, нiколи
   Не повернемось i не згада?м...
   I, можливо,
   нiхто не знайде цих могил.
   Я лиш знаю, незнаний Миколо,
   Що пiд цим ось зеленим га?м
   Ти упав, щоб народ твiй жив.
   I я знаю - настане врем'я,
   Що на цiй ось твердiй землi
   Проросте тверде плем'я,
   Що вимiрить жертви тво?.
   Безiменнi жертви. Огненнi!
   Без кiнця i краю великi!
   О Христос, вселенний!
   У ласцi сво?й столикiй -
   Схорони ?х, простих, вовiки!

   З  останнiм  словом  Залiзняка  бiйцi  опустилися  на  колiна.   Запала
мовчанка. Стояли на схiд сонця. З правого боку  палала  й  шумiла  пожежа,
обливаючи ?х огненним сяйвом, з лiвого, вiд пiвнiчного  заходу,  закладала
небо темна  хмара.  Вiтер  гнався  над  ?х  головами,  патлав  волосся  i,
здавалось, сурмив до бою, нiбито цiла його неосяжна армiя  йшла  в  бiй  з
огненною стихi?ю. Дим i огонь вгиналися пiд його натиском, люто, з  якимсь
драконiвським сичанням вiдбивалися вiд тi?? навали, але  вiтер  дув,  небо
закривалося чорним гнiвом. По якомусь часi полив дощ.
   Це було i добре, i зле. Добре, що  заливало  огонь,  зле,  що  не  було
схоронища бiйцям. Але не було часу з цим розбиратися. Працювали пiд дощем.
Вислали зв'язкових до Царенка, що  далi  тримав  лiнiю  вiд  Верховеччини,
дозбро?лися, пiшли шукати  унiформи  ен-ка-ве-де  на  передпiлля,  знайшли
пiвживого енкаведиста,  якого  негайно  пiдняли,  принесли  до  командира,
напо?ли ча?м i розпитали про те про се. Довiдалися, що ворожий штаб сто?ть
у Дерманi, що його шефом ? якийсь генерал Смiрнов, що  з  ним  тро?  iнших
спецiв цього дiла - Калачов, Самойлов i якийсь  Дармограй.  I  що  з  ними
"взвод" солдатiв, i що вони чекають на батальйон посилення з  Рiвного  пiд
командою капiтана Бражньова.
   Згодом прибув з Дерманя Пилип i всi тi вiстi ствердив, додавши, що штаб
мiститься в будинку семiнарi? i обставлений чотирма заставами - на  Лисах,
на мiстку "перед Яном", на дорозi до церкви i  на  Кладовськiй  горi,  так
званих Могилках.
   Пiсля цього Троян зiбрав сво?х "як гиря ланцiв" i в абсолютнiй темрявi,
пiд прикриттям коренасто? сосни, що нiчого не  прикривала,  бо  крiзь  не?
однаково текло, почав розгортати сво? плани. Для них ?  один  i,  можливо,
останнiй вихiд: ударити просто на штаб!  I  то  негайно!  Зараз!  Поки  не
прийшла потуга. Це - ризико! I то велике! Штаб  напевно  добре  озбро?ний,
але ? чимало шансiв на успiх. Нiч, дощ, певнiсть енкаведистiв, що нас  уже
нема, ?х перевтома. Коли цього ми сьогоднi не зробимо, завтра  пошлють  на
нас свiжу силу, нас розгромлять, розпорошать. Коли ж  ми  це  зробимо,  ми
вигра?мо час, здезорi?нту?мо ворога, пiдiрвемо його бойову мораль.  Навiть
коли наша виправа скiнчиться пiвуспiхом, вона дасть сво? позитивнi для нас
результати, в разi ж нашого повного успiху ми здобудемо шанси боротьби  на
довгий час.
   Далi обговорювали деталi  плану.  Головне  -  зняти  безшумно  застави.
Здобути  гасло.  Здобути  язика.  Точно  розвiдати  розташування  штабу  i
кiлькiсть бiйцiв.
   Свою групу Троян дiлить на двi частини. Одна, пiд  командою  Залiзняка,
маршу? через Залужжя,  на  Лиси,  здiйма?  там  заставу,  маршу?  далi  на
Могилки,  здiйма?  другу  заставу,  звiдти  садом,  вниз  спуска?ться   до
семiнарi? i заляга? розгорненою розстрiльною з затильно? сторони  будинку.
Друга  група,  пiд  проводом  самого  Трояна,   маршу?   через   Горбайцi,
спуска?ться вниз навпроти монастиря, здiйма?  заставу  "перед  Яном",  iде
далi, здiйма? другу заставу, верта?ться, чека? на знак Залiзняка, що  його
завдання виконане, i вдира?ться до  семiнарi?  з  фронту  обома  головними
входами. Бiчнi ж обидва входи до  будинку  повиннi  в  той  час  бути  пiд
контролем Залiзняка.
   - Тепер, хлопцi, вперед! Бути чи не бути! Головне - не боятися!  Дух  у
таких випадках найсильнiша зброя!
   Коло першо? години обидвi групи двома дорогами залишили Попiвщину. Було
темно. Падав дощ. По годинi вони були на мiсцi.  Комунiкацiя  мiж  групами
втримувалась при допомозi дуже  дискретних  посвистiв.  Вiддаль  мiж  ними
дорiвнювала приблизно кiлометровi.
   ?м обом щастило. Троян без ?диного звуку зняв  першу  заставу,  вiдразу
здобув  гасло,  перейшов  далi  згорненою   колоною   i,   подавши   гасло
"бражньовци", здiйняв другу заставу, здобув "язика", повiв далi свою групу
назад до монастирсько?  площi,  де  знав  кожну  стежину,  схiдцями  попiд
каштанами i вийшов на подвiр'я семiнарi?. Там стояло  кiлька  вантажних  i
легких автомашин, мiж ними радiовисильня i ходив вартiвник.
   - Таварiщ генерал дома? - певним голосом спитав Троян вартiвника.
   - Н? знаю! - почув з темряви. - Спрасi д?журнава!
   - А гд? д?журний?
   - В каридор?! Гд? св?т!
   "Бражньовци" дiляться на двi частини,  одна  руша?  до  правих  дверей,
друга до лiвих. Одна по дорозi здiйма? варту  i  ставить  свою.