либонь, i ще дещо... I вiсiмнадцятий рiк! Знаю. I дев'ятнадцятий! Також знаю. I навiть двадцятий... Але, хлопцi, ви тодi були ще в пелюшках, а ми... ми в темнотi! Було! Що й казати! Було бiльше, нiж сьогоднi! Було багато! Коли до нас першо? недiлi Великого посту тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року ввiйшов Перший Сiчовий полк, щоб усмиряти наше повстання, ми тiкали вiд нього, як... ну, як вiд чуми! Всi нашi хлопцi - матроси, артилеристи, кавалеристи, пiхота, всi нашi георгi?вцi тiкали в Бущенщину, а я з ними також... Укра?ни ми тодi... скажу вам, не знали. Вона до нас прийшла, але ми ?? не пiзнали. Здобули ??, як i казав Шевченко, таки окрадену! Була напружена, тремтяча, як тятива лука, атмосфера, очi всiх дивилися у рот Михайловi, i всi помiтили, як по його поморщеному обличчю при словi "окрадену" покотилися двi сльози, якi вiн не змахнув рукою, бо, очевидно, боявся, щоб тим не звернути на них уваги. - Що б ви сказали тепер, мо? дiти, онуки й правнуки, коли б до вас прийшла така Укра?на, як тодi? Ви б навколiшки полiзли навпроти не?! Ви б цiлували слiди, де ступала ?? свята нога. Скiльки крови пролили ви за цi роки за не?! Скiльки вас замучено, скiльки розтерзано, скiльки мучать тепер, скiльки замучать завтра? Я не знаю... Душа моя неспокiйна! Душа моя болить! Я боюсь... що i наш Дермань засучать! Бо вже надто вiн за ту Укра?ну! А проти не?, як чую - з Лондона он кажуть, - триста двадцять сталiнських дивiзiй. Триста двадцять, дiти мо?! Не заплющуйте на це очей! Але - не пiддавайтесь нi один! Нiколи! I коли випили всi без ?диного слова, i коли опiсля, щоб вернути настрiй, виступив "сам" Троян, вiн лише сказав, що триста двадцять дивiзiй iсторi? не почнуть i не скiнчать, що, крiм дивiзiй, в iсторi? ? ще iнша сила. Вона iнколи пада? з неба, як спiла груша, i не стямишся, як б'? тебе просто в лоб! Так, братця! Шевченко нам сказав? Сказав! Встане Укра?на? Встане! Як, коли - завтра, пiслязавтра, за рiк, за сто лiт? У кожнiй нашiй душi може вмiститися триста двадцять дивiзiй, якщо ми того захочемо! - виголосив бадьоро Троян, i всi очi, що дивились на нього, заграли, мов струни. Сипнуло свiтлом, яснiстю, надi?ю. Стало знов шумно, i весело. Понеслася через стiл чара за чарою, зiрвалась пiсня, мов циганка, брязнула кастань?тами, понесло запахом хмелю, що в'?ться на тичинi i п'янить, навiть коли б'? його мороз. Можливо, це було справдi останн? таке Рiздво. Трояна пiдкидали пiд стелю тричi, гойдали дiда Михайла i танцювали, хоч за звича?м на Рiздво ще не танцю?ться, але прийшов Михтод iз скрипкою, i ноги самi пiшли, дарма що грiх. Помiст Михайлово? хати вгинався пiд укра?нським, як буря, хижим танцем, що його вiки принесли на жилавi ноги, на сильнi груди, на гаряче серце. А коли по пiвночi розходилися - хто куди, непомiтно, а разом дуже помiтно, - нiби влетiла жар-птиця, появилась поза плечима iнших Домаха, Троянова братова. Маруся, що була тут же, як глянула на не? - так i вмлiла, нiби ?? туманом пойняло. Маруся знала, що Домаха зайшла за Яковом, знала, що Якiв не попустить, а разом знала силу сво?? братово?, тi?? вiдьми з ?? злодiйськими зiрками, знала, що не так Каленик, як вона всiм тим чортам служить i що це вона згорнула його в клубок, мов прядиво, кидала сюди й туди задля багатства, задля слави, щоб залити ту свою жадобу грiха i розкошiв. Домаха - чортове накорення, правнучка проклятого Ляша, що повiсився на бантах за лярву з лiсничiвки князя Сангушки. Домаха, що вийшла за Каленика, за його чуб, за його сильну руку, за його погляд вишневий, а разом огненно-залiзний. Домаха продерлася в метушнi до Трояна i шепнула йому гарячим шепотом: - Братiку! Хочу з тобою дво? слiв! Вступи до мене! Троян з поспiху вiдповiв: - Не зараз! У Марусi, що пiдступила з лагiдним сво?м, благальним поглядом, Якiв спитав: - Чого вона хоче? - Каленик! - вiдповiла та. В серцi Якова повернувся цвях, вiн був п'яний, а в такий час усе, що було в ньому, загорялося, а разом з тим загорялась i любов до брата, що його колись у дитинствi найбiльше любив i жалiв, як раненого, як покинутого на дорозi, самаритянською любов'ю, любив i хотiв зняти з ешафоту, з-пiд сокири, що занеслася над ним невидимо... I на цей раз зiгнувся Якiв пiд тим старим тягарем сво?? любови, дарма що був залiзним во?ном, i ген-ген пiзнiше, пiд ранок, коли вже майже нiхто в хатi не лишився, коли й Маруся, не дiждавшись, вiдiйшла, щоб глянути на сина, вiн вийшов затильними дверима i через город глибоким по колiно снiгом попростував до рублено?, ново? Калениково? хати, що стояла на краю ?х садиби пiд ляшiвським лiшником, свiтячись ванькирним вiкном, завiшеним червоною плахтою. Домаха чекала, либонь, на пальчиках, бо на перший стук вiдчинила дверi, вибiгла в сорочцi, розхристана, в легкiй, короткiй спiдницi, перейнятiй пояском. У хатi бiло натоплено, у ванькирi тапчанець, застелений пасмужистим килимком, на стiнi кiлька фотографiй у золочених рамцях, а мiж ними i його, Трояна, коли був ще молодим уланом, при шаблi, навiть сам забув, у тiй рогатiвцi... Увела його до ванькира, дивилась на нього, очi i уста тремтiли смiхом, лампка блищала на коминку. - Сiдай, Якове. Давно в нас не був... Сiв на тапчанику (був м'який, на пружинах), витягнув ноги, не оббитi вiд снiгу, поглядав по стiнах, не вiдповiдав на мову Домахи. - А ми тебе часто згадували. I вiн також... Може, хочеш чаю? А може... вип'?мо? У .мене тут ось коньяк... той самий, з Рiвного. Три зiрки... I коньяк, i двi кришталевi чарки, i, зда?ться, срiбна таця стояли готовi разом з краяною дерманською ковбасою. - А де ж вiн? - озвався нарештi Троян. - Не знаю! - коротко вiдповiла, наливаючи чарки. - Я вже випив, - сказав вiн. - Але не в мене:.. Не в брата... Ти ж наш звичай зна?ш. Так дай нам Боже! - пiдняла свою чарку, подивилась на нього великими сво?ми оливковими очима з посмiшкою на червоних, повних устах. Мовчки простягнув руку за чаркою i випив. - Чого такий гордий? - запитала. - Не говориш... - Що тут скажеш? - Як що? Я ж тебе не обидила... Не зчарувала, не зрадила, не вiдбила кохано?... Вiн мовчав. - Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло. - Чого хотiла? - спитав вiн ?? нагло i налив сам ще чарку. - Подивитись на тебе, - посмiхнулась i додала: - А менi? Не налл?ш? Налив ?й також. - Кажи, чого хотiла? - запитав знов, i в голосi його почулась гостра нотка. - Сам зна?ш! За братом тво?м полюють, як за вовком! - пiднесла тон i вона. - Ну, так що? - Що? Якове! Пам'ятай мо? слово: згине вiн - згинеш ти! Вiн байдуже посмiхнувся. Потiм глянув на не?. - Що далi? - спитав, вийняв капшук з тютюном i почав крутити закрутку. - Ти така, бачу, розлютна, Домахо, - промовив спокiйно. - Зна?ш, скажу тобi: Каленик не мiй брат i не твiй чоловiк. Каленик - наше, тво? й мо? лихо. Дума?ш, що я можу йому помогти... Коли ще ми були дiтьми, одного разу вiн на мо?х очах забив ложкою каченя. I, коли я його за те вдарив, вiн укинув мою шапку до нужника. Це була моя мрiя - та шапка, з такою звiздою, як у тих семiнарських учнiв, я ?? виплакав у матерi, i Каленик це знав. I я тобi ще одне скажу: вiн мало не отру?в нашо? мами. Намiшав вовчих ягiд до малин, а сказав, що то чорницi. I, незважаючи на все те, я його любив. Менi було його шкода, i я завжди хотiв йому помогти. Але вiн не хотiв мо?? допомоги. Нiяко? допомоги. I нiчи??. Вiн - виродок! Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула голову вбiк, ?? пишнi, високi груди помiтно здiймалися пiд сорочкою. - Я знаю, що ти його любиш, - сказав Якiв. - А може, й нi! - капризним, сердитим голосом вигукнула Домаха. - Звiдки зна?ш, що люблю? Любила! Так! - То чого вiд мене хочеш? - Може, хочу не вiд тебе, а тебе! Може, ти менi сподобався! Може... Он постiль! Лягай! А нi - приходь завтра, кожну нiч! Зацiлую! Ти ще не зна?ш мо?х пестощiв, Якове! Троян нервово вдихнув повiтря, вилицi його напружилися, потiм вiн сильно потягнув дим цигарки i так на хвилинку застиг, нiби збираючись стрибнути. Домаха дивилась п'яно i хижо, брови ?? зсунулись в одну довгу, вигнуту смужку. - Ех, Домахо! Зна?ш що? Не його, а тебе б... хм... бити! - Бий! На! Бий! - розiрвала вона враз пазуху, вiдкриваючи мiцнi, бiлi, повнi груди. - Бий! Чого гапиш? Була дiйсно люта, бачила, що вiн захитався, вiдчувала свою всепокоряючу силу, розумiла, що його слова розчиняються в цьому повiтрi, мов вiск перед огнем. I, коли вiн встав, налив ще одну чарку, випив, закусив цигаркою, затягнув мiцнiше ремiнь з кобуром револьвера i без "добранiч" вийшов, приголомшена, лише кинула йому навздогiн: - Приходь завтра! Твоя Маруся холодна, як жаба! Невiдомо, чи вiн чув цi слова. Сiнешнi дверi брязнули, i, коли Домаха кинулась до вiкна, вона побачила лиш чорну, рухливу пляму, що швидко зникала на бiлому тлi. Троян, здавалось, не йшов, а тiкав з цього мiсця, здавалось, отрясав з себе якесь смiття. Не тримаючись стежки, що зливалася з бiлим довкiллям, через нерiвний город, через розхитаний плiт, пригадуючи парубоцтво, коли то ходилось на вечорницi i стрибалось через плоти, перескочив у подвiр'я сво?? жiнки. Отямив його крик пiвня, що несподiвано закукурiкав майже над головою, нагадуючи, що вже близьке свiтання. Маруся чекала на нього. П'яний, розбитий, ввалився до сiней i почав оббивати снiг з чобiт. - А що? - спитала Маруся. - Бачив? Напевно, всi сво? принади показала - вуличниця паскудна! Вона тут усiх принаджу?. За нею, мов собаки тiчкою, бiгають. З Рiвного якийсь приходить потайки, ночами. З нею ще якась дiвка ходить, така ж, як i вона... Щось вона недобре затiва?. Боюсь я, Якове! На тебе вони, як кiт на мишу, чигають. - А ти б перейшла до батькiв... - Та господарства якось жалко. - Нема тепер господарства... - Для таких, як ти, нема. А для нас... Як щось станеться - куди пiдемо, що будемо ?сти? А за кiлька тижнiв пiсля цi?? ночi, одлижаного, туманного ранку на полях, на пригiрку, перед запорiзькими садибами несподiвано, як грiм з ясного неба, затарабанили кулемети. Люди, хто як був, виривалися з хат i тiкали вниз до рову. Нiхто не знав, що сталося, лише гналися, лише тiкали, лише хотiли десь сховатися... I лише чути було з другого боку рову, отак як вiд Середи - також стрiлянину. Всi знали, що там, кватирували упiсти. I враз з хати вирвалась Домаха - неодягнена, розпатлана - i, замiсть бiгти, як i всi, до рову, мов божевiльна, погналася навпроти поля, на весь голос кричучи: - Не стрiляйте! Не стрiляйте! Вiтер бив ?? в обличчя, куйовдив волосся, ?? голос губився в просторi. Саме в той час вихопилась i Маруся зi сво?? хати з Улiянчиком на руках, намiрилась була бiгти до яру, та почула Домаху, вибiгла на край до черешень i почала гукати: - Домахо! Куди бiжиш? Вернися! I в той момент з поля сипнула серiя з кулемета. Домаха й Маруся попадали мов скошенi. Лише Домаха впала одразу ниць, а Маруся тiсно пригорнула дитину, сильно, мов п'яна, похитнулась, пробiгла ще кiлька крокiв до хлiва i тут упала, але боком, щоб захистити дитину. То були мадяри. Цiлий батальйон. Вони вдерлися до передпiльних осель, запалили на Балабах i Середах кiлька хат, але, коли з-за рогу почали натискати упiсти, вiдступили у напрямку Чесько? Борщiвки. Здавалось, усе довкруги горiло, величезна хмара диму здiймалася у сiрувату просторiнь, несло згаром. Люди, як довiдались, що мадяри вiдiйшли, почали вертатись назад, i старий Михайло, iдучи вiд рову ковзькою стежиною, випадково вглядiв маленького Улiянчика, що бiг стежкою вниз. Вiн упiймав його, став розпитувати, куди бiжить, де мама, але хлопчик лише кричав: - Моя мама впала! Моя мама впала! Згодом знайшли Марусю. Вона ще жила, але, поки ?? донесли до Калениково? хати, що одиноко, якимсь дивом залишилась цiлою, Маруся вже була мертва. Все, що було на нiй, просякнуло кров'ю. Домаху геть пiзнiше знайшли на полi, i так ?х одну побiч одно? поклали на долiвцi. Не було кому нi вбирати, анi плакати. Ледве знайшли теслю, що згодився розшукати дощок i збити домовини. Мадяри також мали втрати, але вони всiх сво?х убитих i ранених забрали з собою. Упiвцi нiяких втрат не мали, хоч було ?х всього два ро?. Та на цьому справа не скiнчилась. Якусь годину пiзнiше вiсть про це донеслася до Трояна, що був на Залужжi, i вiн негайно вислав кiнну розвiдку навздогiн мадярам, а сам, зiбравши з десяток пiдвiд, посадив на них вiддiли Булави та Залiзняка i погнався, скiльки було сили, лiсовою дорогою на Бущу, а там долиною Збитенки щодуху в напрямку Мостiв. Вiн був певен, що мадяри пiдуть тудою, бо там далi, у Шумську, вони мали свою випадову базу. Троян не помилився, попав саме в точку. Ще не до?хав до Мостiв, як помiтив здалека валку авт, а з нею колону пiших, що поволi висувались з лiсу нерiвною, глибокою дорогою. Вiн скомандував зробити розстрiльну, залягти i вiдкрити по мадярах огонь. Не чекаючи такого, мадяри розгубились, почали залягати, пробували вiдстрiлюватися, але сорок автоматчикiв сипали на них сво?м шротом; переднi машини загорiлися, загатили дорогу, зчинилась панiка, однi почали бiгти пiд огнем назад до лiсу, а iншi викинули бiлий прапор. Вечорiло, пролiтав легкий снiжок. Мостиською долиною вiд ставу тягнуло холодом, несло назустрiч партизанам згаром i димом бензини. Партизани припинили огонь. Мадяри, у сво?х бронзового кольору унiформах, стояли юрбою над валом з пiднятими руками. До них з автоматами напоготовлi поволi заснiженою долиною наближались троянiвцi. Троян iшов на чолi i, коли наблизився, гукнув по-нiмецьки: - Прошу командира вийти сюди! Негайно з юрби мадяр виступив офiцер, швидко пiдiйшов до Трояна i, ставши наструнко, заявив: - Ми, третiй батальйон шiстнадцятого полку гонведiв, зда?мося в полон! Почали обшукувати полонених, зносити докупи трофе?, пiдбирати мертвих i ранених. А як стемнiло, на Мостах, у хатi мельника, на допитi майора гонведiв Варги Троян довiдався, що майоровi була обiцяна нагорода i два тижнi вiдпустки за розгром Трояново? ватаги, а також що провiдником мадярiв був якийсь цивiльний, правдоподiбно мiсцевий, молодий чоловiк, який, одначе, лишився на Борщiвцi... Пiсля опису зовнiшности того провiдника Троян одразу пригадав свого брата, але не сказав нiчого. Далi майор гонведiв заявив, що засадничо командування мадярських залог на цьому теренi не ма? бажання втручатися у мiсцевi справи, що воно розумi? вимоги мiсцевого населення i навiть готове укласти з укра?нськими партизанами та?мний договiр про вза?мну нейтральнiсть. Майор просив указати, до кого, коли i як можна у цiй справi звернутися, а тим часом вiн да? слово чести мадярського офiцера, що, коли його вiдпустять, анi вiн сам, анi його батальйон не братиме участи в акцiях проти укра?нцiв. Над ранок обидвi сторони розiйшлися. Обтяженi багатою здобиччю, включно з двома легкими автомашинами, пiд ранн? свiтання, зовсiм соннi i втомленi, верталися троянiвцi - однi на квартири на Залужжя, iншi на Попiвщину, де мали сво? магазини. А другого дня, з невеликою групою автоматчикiв, Троян брав участь у похоронi сво?? Марусi i братово? Домахи. Церква була повна людей, спiвав великий хор, отець Дормидонт зворушливо правив панахиду. В голосi отця звучали жаль, розпач, благання. Його власних тро? синiв i двi дочки загинули протягом останнiх рокiв по тюрмах, концентрацiйних таборах, засланнях. Цi двi новi жертви були для отця Дормидонта лише продовженням тi?? ж лiнi? буття на цiй землi, i тому вiн, що вiрив у Божу волю, був у великому моральному клопотi, бо не мiг збагнути, якими саме шляхами ходить та Божа воля, що так жорстоко переслiду? малих i невинних. У сво?й прощальнiй промовi вiн висловив думку, що "людина може дiйти до краю свого терпiння, що закони Смерти, закони Огню можуть стати для не? незрозумiлими, що в ?? серце може зайти розпач, i тодi не знайдеться анi на землi, анi в небi сили, що могла б спинити дiяння тако? людини". Невiдомо, чи зрозумiли слухачi отця Дормидонта, але коли й не зрозумiли його слiв, то зрозумiли його чуття. Сльози текли по обличчях жiнок, мов занiмiлi, стояли чоловiки, кадильний дим зносився пiд баню церкви, звуки "вiчно? пам'ятi" розливалися й заливали простiр. Троян стояв мов витесаний з каменю i дивився у восковi обличчя Марусi i Домахи. В його душi вiдбувався Страшний Суд. Вiн бачив увесь той довгий шлях, яким проходять живi, гарнi, веселi, бурхливi жiнки й чоловiки i, дiйшовши ось до цього мiсця, та?мничо зникають у землю, розчиняються в космосi, в Божих просторах, де нема нi кiнця нi краю. Господи, дай збагнути твою незбагненну велич! I при цьому, якось ненароком, нехотячи, Троян згадав брата свого. Вiн глянув на намальовану на вiвтарi темною фарбою голову з терновим вiнком на скропленому кров'ю чолi, пригадав собi слова всепрощення, i йому зробилося так боляче, нiби вiн випив огонь. Вiн виразно зрозумiв, що в цьому мiсцi мiж ним i Людиною в терновому вiнку сто?ть неперехiдна межа. I не лише мiж ним i Людиною - мiж багатьма i Людиною. Мiж Богом i Людиною. Мiж Соловками, Колимою, Бухенвальдом - i Людиною. Мiж тими мiльйонами й мiльйонами по всiй широкiй землi, що сьогоднi стоять проти себе самих i проти Людини в терновому вiнку. Троян був потрясений, пригноблений. Не вернувся на Запорiжжя, вiддав сина тещi, а сам пiшов на Залужжя i зачинився у сво?й хатинi з найближчими. Ця стародавня, рублена, похилена на захiд хатина. Цi ?? тро? кволих, на чотири шиби, вiконець. Цi задимленi й засидженi мухами сволоки барви вуджено? шинки, цi лави широкi, вичовганi, шашелем сточенi, цi iкони темнi й злинялi, цей стiл кривоногий, розхитаний. Троян пригаду?, коли тут ще жили тiтка Зiнька, дядько Корнiй, ?х дочка Катерина, ?х зять Павло. Пригаду?, як вiн тут одного разу ночував ще школярем, спав на отiй он лавi пiд вiкном. Було душно i чадно. Раненько тiтка Зiнька затопила в печi i напекла пiдпалкiв, що вiн ?х потiм нiс у сво?й шкiльнiй торбинi i що пахли рiпаковою олi?ю. Троян тут був сам iз собою, або сам iз сво?ми, нiкому не перешкоджав, нiкому не вiдбирав мiсця. Його варта мiстилась через сiни у малiй "дiдовiй" хатинi. По всiх стiнах, мов у музе?, висiли автомати, пантронташi, кобури, на столi лежали розгорненi мапи, пiд сволоком висiла на дротинi лампа-лiхтар, надбита й закурена. Цього вийняткового вечора поговорив Троян трохи з Царенком, поснував якiсь новi сво? плани, подумав, що i як з тими пюцами та даргелями, а коли Царенко вiдiйшов - лiг на сво?му вимощеному соломою лiжку, заклав руки за потилицю, дивився в стелю, але нiчого там не бачив, i так думав i не думав, здавалось, засипав, а одночасно всi подi? останнiх двох днiв були бiля нього i в ньому. У дверi двiчi застукали. - Хто? - озвався Троян, не встаючи. Вартiвник назвав себе. - Входь! Вартiвник увiйшов. - До вас, командире, якась баба проситься, - проговорив сирим, дубовим голосом, з нерозлучним автоматом начерезруч. - Що за баба? - спитав Троян з нехiттю. - Не знаю. Не каже, хто вона. Каже - до вас. - Пусти! Лише обшукай. Рипнули старечi, замокрiлi вiд пари дверi, i на порозi з'явилася, справдi як сiльська баба, в короткому кожушку i великiй хустцi, Вiра. Троян нiяк цього не сподiвався. Швидко пiдвiвся. Не мiг приховати збентеження, а разом зацiкавлення. - Дозволь увiйти, - сказала Вiра сво?м свiжим, соковитим голосом. - Добрий вечiр! - О! Яка несподiванка! Добрий вечiр! Заходь, заходь! I сiдай! Якими такими вiтрами? - заговорив Троян, але з мiсця не рушився i не подав ?й руки. - Дай лише вiдсапну. Вiтер. Iз сил вибилась, - справдi вiдсапуючись, нiби вона бiгла, казала Вiра, присiвши, як була, на лавi пiд автоматами й гранатами. - Вiд монастиря йшла пiшки... Темно... А я боюсь собак, - говорила поволi, розмотуючи хустку, розщiбаючи кожушок, виймаючи цигарки. - Частуйся! - простягнула Трояновi цигарку. - Заслабе. Вiдвик. У мене там кришанка, - сказав Троян не дуже привiтливо. - То, може, почасту?ш? - Газета. Перегорить горло. - Хай горить. Не вперше. Давай! Це справдi вата, - домагалась вона. Вiн узяв капшук з телячого пухира, що лежав на досяг руки на столi, i подав ?й. Обо? закурили. - Отже, яким вiтром? Чим завдячую цю справдi несподiвану вiзиту? - спитав тим же стриманим тоном. - А! Рiзними вiтрами. Маю до тебе багато справ. - Звiдки дiзналась про мою берлогу? - Довго казати. - А ти коротко. - Вiд Домахи. - А ти з нею возилася? - Приходилось. - Iз братiком бачилась? - Нi. - А як же там Пюц, Даргель? - А! Можеш уявити! Кислi. Побив ?хнi тузи. - Ну, i що ж! Чую, батальйонцi зовсiм у лiс подались. - Наберуть iнших. - Iз захiдних братiв? - З рiзних. Iз захiдних, схiдних. З Берлiна новий ес-ес, фон ден Бах, прибува?. I це такий Гiнцнер. Генерал. - Чув. I новi розстрiли? - Чистять тюрму. Готують мiсця... - Ну, а... - повiльно говорив Троян, шукаючи слова i струшуючи попiл цигарки пiд ноги, - а як там той... твiй... Качан? - Не зна?ш? Його розстрiляли! Самi! - швидко, без слiду збентеження вiдповiла Вiра. - Ясно! Цього ми й сподiвались. Сiчених чекiстiв вони не вживають. За ?хнiм законом i ти до само? кости трефна, дарма що за них розпина?шся. Боги не приймуть жертви. I де ти така народилася? - А от угадай! - викрикнула Вiра виразно, нiби ?? кольнули. Якiв допитливо дивився, було темнувато, ?? постать невиразно вирiзнялась на тлi стiни. - А, не важно! - промовив. - Кажи краще, чого прийшла? Хто послав? I для чого? Ти ж даром землю нiколи не топчеш. Та й небезпека. Остання наша зустрiч - просто дивуюсь. Iнший на мо?му мiсцi... - Небезпека! Яка тепер небезпека! В кожнiй атмосферi можна звикнути, голубе сизий! Для мене нема небезпеки! А прийшла я ось чого: дiло! Гарне дiло! - Знов якийсь Качан? - Забудь того Качана. Вагон карбованцiв, що ?х привезли до Рiвного як майбутню валюту Укра?ни, - сказала Вiра. - Так що з тими карбованцями? - спитав заскочений Троян. - А те, що при бажаннi ти мiг би ?х забрати. - А що значить забрати? - По?хати й забрати! I нiякого ризика. - Жартувати прийшла? - Яке жартувати? До Рiвного привезли вагон карбованцiв. I ?х можна забрати. Хочеш - скажу як! - За кого ти ?х ма?ш? - Просто за тих, ким вони ?. От i герренфольк, i раса, але iнколи спритна напiварiйка може водити за нiс найгрiзнiшого орденського лицаря. I я тобi кажу: iди i забирай пiвмiльярда. Просто хурами. Лежить i на тебе чека?. - Звучить казково, - сказав Троян, цiкавiсть якого помiтно зростала. - На нашiй землi тепер чимало казкових дiл твориться. Касиром того так званого банку "для Укра?ни" ? пан Мюллер. З Берлiна. У Берлiнi перебувають його "солодка жiночка" i "солодкi дiтки". А оце недавно американцi скинули туди чимало тисяч тонн динамiту. I тому пан Мюллер кожного вечора п'?. Що ма? робити? Товариство ?, горiлка ?. Пiд Сталiнградом б'ють, у Сахарi б'ють, в Берлiнi б'ють. Де подiтися? Куди кинутись? Оце заходжу до нього ранком, а у нього погром. Пiч розiбрана, фотелi догори ногами, а сам лежить долiчерева на канапi носом у калюжi з битих я?ць i хропе. Дивлюсь - течка його розкрита i в'язка ключiв нiби навмисне для мене виложена. I документи. Я забрала ключi i документи отак просто, як оту цигарку, i пiшла. А згодом бачила його. Блiдий! Нещасний! "Що з вами, регiрунгсрате?" - питаю. "Ах, зна?те! Жах! Суцiльний жах! Ось лист! Дво? мо?х дiтей! Ви зна?те, що це значить? Для батька?" I я його розумiю! Якi там ключi? Троян слухав напружено. Мовчав. Мiркував. Знав Вiру, знав ?? можливостi, знав, що говорить вона недаремно, що ма? для цього причини i вони напевно цiлком реальнi. Одначе все це звучало фантастично. Не мiг уявити, як щось подiбне могло статися, не мiг одразу щось сказати, до того в пам'ятi все стояла справа Качана, i остання його розмова з нею, i всiлякi iншi уявлення. Початкове його захоплення уляглося. Вiн був непорушний, дивився байдуже. Вона сидiла на сво?му мiсцi, курила цигарку i, здавалось, намiрялася щось ще сказати. Троян чекав. Запала хвилева мовчанка. Вона почала першою: - Але це ще не все, з чим я до тебе прийшла, - сказала вона, зовсiм змiнивши тон. - Я довго над цим думала, довго вагалася. I, може, знов будеш здивований. Ти ось хвилину тому питав мене, де я така народилась. А як ти дума?ш - де? Невже досi не догадався? Його зацiкавлення знов швидко верталося, вiн дивився на Вiру напруженим поглядом, але мовчав. Чекав, що казатиме далi. - Не догадався? - продовжувала вона обниженим, iнтимним тоном. - Таж я... Павлiна! - Не може бути! - вирвалось у нього, i вiн навiть звiвся на ноги. - Павлiна! - промовила вона знов. - Та! Та сама! Iванова дочка, з якою ти бавився в крем'яхи. В яру. На Запорiжжi! - Не може бути! - Його очi зробились великими, вiн весь, здавалось, застиг. - А от може! I це так i ?! Хоч вiр, хоч не вiр! Пригаду?ш: Хведiр, Iлько, Макар, брат-близнючок Крисанф? Нашi перегони бiля криничний? Тво? три вiвцi?.. Вiн почав ходити по кiмнатi, але не було в нiй йому мiсця. - Фантастично! - казав. - I як? I як? Яким чином? Звiдки? - дивився на не? пильно. - Ось так! Як бачиш! Довга, дуже довга i складна повiсть життя. Але як хочеш - коротко перекажу. Ти ж, напевно, зна?ш, що народились ми, тобто я i брат Крисанф, в революцiю, як батька не було вдома, бо вiн був десь там, на вiйнi. Я мала зватись Дарi?ю, бо в святцях була недалеко Крисанфа i Дарiя, а нас було якраз дво?. Але мати моя чомусь уперлась, щоб мене назвати Павлiною. Брат же лишився Крисанфом. Батьком нашим не був наш батько. Говорять рiзно. Однi - що це був якийсь саперний капiтан, грузин, iншi - що це був якийсь i?ромонах з монастиря, а то навiть граф Сангушко з Новмалина, в якого мати моя iнколи працювала. Так чи так, але коли вернувся батько... Не скажу нiчого, ти можеш сам собi уявити. Зрештою, пам'ята?ш, яке життя мала я у себе вдома. Двадцять четвертого року, як зна?ш, батько продав сво? десятини на Запорiжжi, забрав нас - свою, як вiн казав, лаю i переселився до Садок, що бiля Шумська, над границею. Купив там дешево у пана землю, i саме тому дешево, що якраз над границею. Границi батько не боявся, а нас було у нього семеро. Я пасла корови i кожний день бачила по той бiк границi людей у довгих, сiрих шинелях, iз шпичастими шапками. Мене манив той, iнший, свiй, заборонений, вiддiлений простiр, я завжди чогось шукала, завжди за чимсь тужила, знаючи, що я в родинi небажана. Не раз хотiлося пiти отак просто, заплющивши очi, навпроти сонця, i пiшла б, лише шкода було Крисанфа, якого я любила. Та одного разу все-таки не видержала. Зiбралась пiд нiч i так через поля, через вiвса та ячменi, пiд хмару, що висувалась iз заходу, пiшла навмання, без пуття й мети. Гiрко, пам'ятаю, плакала, кликала Божу силу на допомогу, але йшла i йшла, жебрала, ночувала, де траплялось, i так дiйшла до Ки?ва. А там попала до безпритульних. У п'ятнадцять рокiв мало не стала матiр'ю, у сiмнадцять мене впiймали на негарному вчинку, i була б потрапила до Сибiру, та, спасибi, слiдчий попався, що, пам'ятаю, сказав: "Тобi не волочитися, а дiло робити!" Запитала, яке дiло, а вiн мене до колонi? безпритульних справив у Карелiю. Там я висунулась - за мови, за полiтграмоту, за активнiсть, за бистрiсть розуму. А тодi мене до Москви, до школи, на шпигунку. А далi практичнi вправи - до Парижа, по салонах, по курортах, до Вашингтона, до Сан-Франциско, до Токiо. Обносили, обтерли, i вийшла з мене баронеса фон Лянге. А там, через Iталiю, попала сюди, до пана Коха. I от нарештi коло замкнулось. I нарештi ось ти... Якове! Пiзнала тебе з першого погляду... Дай ще кришанки! Подав ?й знову капшука, знов скрутила з газети, була, можливо, вперше так схвильована - наче вона знов те худеньке, дике, довгоноге, зацьковане звiрятко, Павлiнка-байстрючок з тамтого боку яру. Троян, до краю напруживши увагу, зупинився бiля одвiрка i, спершися на нього, застиг нерухомо. - Фантастично! - вирвалось у нього, коли Павлiна-Вiра замовкла. - Просто не вiриться! Нiби якась вигадка! - Його голос при цьому зовсiм змiнився, а вона затягалася димом, i груди ?? хвилювались пiд сiрим вовняним светром. - Так, Якове, - промовила Вiра. - Фантастично. I, може, ти зна?ш, чому так сталося, бо я не знаю. Я тiльки знаю, що ми, дiти одно? крови, опинилися на протилежних бiгунах. Чому це так? I невже не можна знайти якогось компромiсу? Таж ми живi люди, ма?мо розум, серце. I куди все це нас заведе? - От, ма?мо... I розум, i серце, а, видно, все це не дi?. I не вiд нас це залежить... Ти лiпше спробуй згадати про це там, з твого боку... Про розум i серце... Про компромiс... Чи, може, ти вже це робила? I що вони тобi вiдповiли? Вiра мовчала. Зда?ться, вона шукала в собi якогось виправдання i не могла знайти. - Бачила, що зробили з нашого Запорiжжя? - впав знову запит. - Це ще, Якове, нiчого, - вирвалось у Вiри. - Буде ще гiрше! Багато гiрше! Буде дуже зле! I хтозна, що з цього нашого чудового Дерманя лишиться. А також ти! Що ти дума?ш? Невже ти вiриш у цю свою справу? - В Укра?ну, хочеш сказати? - Таж Укра?на i там ?. - ?! Для тебе ?, для мене нема. - Але ж це вже так склалося iсторично. - Лише я з цим не погоджуюсь. - Але ж вони перейдуть через тебе. - Через мiй труп? Так! Перейдуть. Чи це ?м уперше? I чи, дума?ш, востанн?? Перейти через труп - не значить перемогти. Нiякий живий i чесний народ не погодиться з рабством. - То вони зiтруть! - Мертвi сорому не мають! Стирають Берлiн, може, зiтруть Лондон, стерли Карфаген, впала Троя. Але Черчiлль он сво?м каже, що треба битися на кожнiй межi, на кожному подвiр'?, на кожному порозi за свою свободу. Чи, може, гада?ш, що свобода - привiлей бритiв? - Але ж вони визволяють! Уяви, що б сталося, коли б тут лишились нiмцi! - I нiмцi також визволяли. Бачила портрет з написом "визволитель"? I сталося б те саме, що й тепер! Через наш труп. Нiколи, нiколи не визнаю рабського ладу на мо?й землi! Звiдки б вiн не походив! - Але ж це бiй нерiвний! Безперспективний. Треба шукати iнших засобiв. Iнакше з нас нiчого не лишиться. - Не кажу - не треба. Треба! Треба конче знайти iншi засоби, але, поки ми ?х ще не знайшли, що нам лиша?ться? Не ма?мо авто, треба ?хати волами. - Це вже питання не авт. Лiтакiв. I ще бiльше. Вже завтра хтозна-що викотять на сцену! - Але нiчим не вб'ють прагнення честi i свободи! I поки будемо живi... Не ми, не я, не ти - нашi дiти, внуки, правнуки... Мила! Павлiнко! Ти прийшла до мене з iншого свiту. Ти - чудо! Дивись! Ця ось хатина, цi дверi, цi лави, цi образи! Ти була десь там, далеко... I ти вернулась! До цього ось витоптаного прапрадiдiвського порога. Сама зна?ш, яку ти перейшла дорогу, щоб сюди дiйти. Рiдна моя! Якщо ти не можеш зробити ще останнього кроку, щоб вийти з-пiд охорони трьохсот дивiзiй iз танками й лiтаками, пiд охорону мо?? сотнi iз самопалами, - вертайся назад. Мене залиш. Я сво? мости вже спалив. Для мене нема дороги назад. I менi якраз так подоба?ться. Коли б ти знала, яке чисте, легке i ясне мо? сумлiння, як менi радiсно i просторо! - викрикнув вiн радiсним голосом i замовк. Мовчала й Вiра. ?? слова вичерпались. Сидiла, курила i обводила поглядом стiни, обвiшанi, нiби в музе?, збро?ю. Не було на них, здавалось, порожнього мiсця. Автомати, кулемети, гранати, револьвери. Вiра якось поблажливо дивилась на цi речi. ?? уста iнколи здригалися, нiби вона хотiла щось сказати. Троян слiдкував за нею, за ?? поглядом, за виразом обличчя i, здавалось, за ?? думками. В його очах свiтилась ласка. I так само поблажливiсть. - Чи можу я тут у тебе десь переспати? - нарештi запитала Вiра. - Отам! Роздягайся i лягай! - вказав на лiжко, пiдiйшов до нього i почав збирати розкиданi автомати. - Ну, а... ти? - О! Я знайду собi мiсце! Не турбуйся. Ось тут вода. Ось рушник. Словом, усi вигоди. Може, голодна? Тут ма?ш чай, бублики. Нема лише шампанського. I тепло? води... - Вiн очистив вiд збро? стiл, поставив на ньому мису, склянку, чай, здiйняв з полицi хлiб, шматок ковбаси, цибулину, сiль i все це порозкладав на столi. А потiм вони разом вечеряли. I обмiнювались окремими словами. I все з минулого. А ще пiзнiше вiн залишив ?? саму. Пiшов спати до сусiдiв. VI Нiч нiчого не змiнила, не було нi вибухiв, нi патетики, нi гарячих слiв. Було мало сну. Навали образiв i думок заповняли розум, душу, серце, нерви, мозок, кров. Але настав знову ранок, знов зiйшло сонце. Земля далi летiла сво?ю дорогою. Десь коло восьмо? години Троян застукав у дверi. Вiра була вже одягнута. Просто i звичайно привiталися. Як спалося? Що снилося? З сiней увiйшов дебелий козарлюга, незграбно несучи тацю i казанок окропу. На столi появились бiлий калач, миска холодцю. Поснiдали й почали одягатись. Вiн захотiв ?? провести. Мовчки йшли заснiженою, морозною вулицею. Лише коли дiйшли до краю гори, де дорога спуска?ться до так званого Потапкового млина (що з нього зосталася сама назва), звiдки вiдкрива?ться широкий кра?вид сливе на весь захiдний Дермань з цвинтарем, каплицею Св. Онуфрiя, верхами монастирсько? дзвiницi та старих, величезних смерек. Вiра знов заговорила. - А чи зна?ш ти, що сталося з тво?ю Шприндзею? - якось демонстративно, з ноткою iронi?, запитала вона. Питання було зовсiм несподiване, Троян на хвилину розгубився, настрiй його швидко мiнявся. Був це сво?рiдний шок. - А що? - запитав вiн глухо. - Питаю, чи зна?ш? - Нi. А де вона? - Ви?хала. - Не зна?ш куди? - До Берлiна. - Як? Сама? - Нi. Не сама. З таким доктором, що його звали Вiллi. Може, пригаду?ш? Його прiзвище Ба?р. Лицар орденсько? школи нацiонал-соцiалiстiв. - Хм... - здивувався Троян. - А не зна?ш, що з нею сталося далi? - Зда?ться, перебралась до Швейцарi?. - Хм... Цiкаво. I правильно зробила. - Але ж вона, зда?ться, i тобi щось таке пропонувала. - Можливо. Але я не проходив нiяко? тако? школи - раз, по-друге... мо? i ?? дороги настiльки рiзнi, наскiльки однаковi нашi. А звiдки ти зна?ш, що вона менi щось пропонувала? - З мо?м заняттям приходиться багато дечого знати. I дуже можливо, що не обiйшлося без мого впливу на визначення ваших дорiг. - Як не обiйшлося й без мо?? на це згоди. - Може, ка?шся? Отряс би порох iз сандалiв i вiдiйшов у свiт блаженства... - А на кого залишилася б ти iз сво?ми вбогими трьомастами дивiзiй? Запит був такий несподiваний, що Вiра зупинилася i з подивом глянула на Якова. В його очах вона побачила iронiю, спокiй, певнiсть. - I ще одно, - продовжував вiн. - Вiдносно того мiльярда карбованцiв. Не мо?х рук це дiло. Лиши кесаревi кесареве... I ще останн?: минулого разу ти щось натякала на того Батутiна. До речi, хто вiн? - Генерал. - Знаю. Генерал. Б'? пiд Сталiном Манштайна. Але менi цiкаво, чи вiн зна? азбуку? - Мабуть. - I все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку. Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах свiтилась iронiя. - Ну, Павлiнко, прощай! - сказав Якiв. - Ось так просто твоя дорога! - i показав рукою на широку долину. - Спасибi, що не забула. А не видержиш - вертайся. Ти для мене нiякий злочинець, i судити тебе я не буду! Попрощались просто: потиснули руки i розiйшлися. Вiн довго проводив очима ?? постать, що поволi спускалася ковзькою дорогою, назустрiч холодному вiтровi. Вiн бачив простiр, Дермань. Чомусь пригадав його минуле. Якiсь князi пригадалися. Василь, син Федора Острозького, фундатора цi?? оселi i того монастиря. Троян не мав у себе нiяких хронiк, але знав, що тут, у цьому селi, була одна з перших в Укра?нi друкарень, що керував нею сам перводрукар, вiдомий на цiлому сходi ?вропи Iван Федоров, який походив з Москви i втiк звiдти, переслiдуваний царем Iваном Лютим за чарiвництво. Вiн був на службi у князя Костянтина Острозького, заснував в Острозi друкарню i довгий час працював у Дерманi як управитель княжих дiбр, а також заложив i тут друкарню, в якiй видрукувано багато книг слов'янською мовою. Тут працювали такi визначнi творчi люди укра?нсько? нацiонально? культури, як Герасим Смотрицький, його брат Мелетiй Смотрицький, рiдний брат Северина Наливайка Дем'ян, тут перебував близький друг Iвана Вишенського, афонський схимник Iов Княгинецький, i багато, багато iнших славних людей працювало у мурах отого монастиря, що його дзвiницю видно з цi?? гори, прозвано? Турецькою, або Бати?вою... Були дерманцi не лише хлiбороби, ловцi, але й во?ни. Пiд мурами цього ?х монастиря лягло i увiйшло в землю чимало ворогiв, що намагались стерти це мiсце з лиця землi. Так, наприклад, 1512 року невеликий загiн волинян-дерманцiв-куян-бударажчан розгромив двадцятип'ятитисячне вiйсько хана Менглi-Гiрея, визволив 16 тисяч бранцiв i взяв у полон десять тисяч татар i туркiв, що ?хнi деякi нащадки й досi живуть отам на Махобеях, на Турецькому... Тут дiяли загони таких борцiв за права й свободу цi?? землi, як Наливайко, Лобода, тут проходили куренi Кривоноса, Колодки, Гараська, Небаби, Головацького, що завжди дiставали вiд дерманцiв велику потугу. Троян усе це знав. Вiн також знав, що в його власних жилах тече кров одного з тих Балаб, чи не Охрiма, що, проходивши через Дермань пiд Кривоносом i бувши тут на посто?, закохався у веселу дерманянку, а вертаючи з-пiд Берестечка, розбитий i поранений, у товариствi Гуци та Бухала, осiвся отам у пралiсi, мiж двома глибокими ярами, i назвав те мiсце Запорiжжям. Трояновi здавалося, що вiн усе ще бачить там далеко внизу чорну точку на бiлому снiгу, що помаленьку зника? i що ? то Павлiнка. А коли вона таки зникла за закрутом дороги, ген мало не перед самим перехрестям, пiд Лисами, Троян пiшов i собi. Йшов повiльною ходою, зустрiчав сусiдiв, що казали йому по-тутешньому "добре утро", перекидався з ними короткими словами, запитував: "Холодно, дядьку Тимоше?" або "Ей-ей, Ганно, куди так бiжиш?" Кожному щось промовляв, кожне щось вiдповiдало, незначне, пiвжартома. А село лежало причаяне, напружене, спокiйно-неспокiйне. Здавалось, кожне вiкно на щось чекало, кожна душа була насичена тривогою. Знайшлися пророки, пророчицi. Чорнi круки залiтали в повiтрi. Скiсно, гнане вiтром, летiло вороння. Все щось комусь про когось вiщувало, i носилися з хати до хати, мов дим, вiстi: там згорiло село, там напали нiмцi, там забрали людей, там розстрiляли... День-щодень... Троян стягав сво?х бригадирiв, виходив з ними, переважно ночами, на поля, робив вправи, маневри, нападав, вiдбивав... На полях лежав глибокий снiг. Попiвщина також завалена була майже нерушеним снiгом, лише час вiд часу хтось туди навiдувався, щоб провiтрити магазини, щоб перевiрити, чи все в порядку, чи не побувала там чужа нога. Iнколи заходив туди й Троян. Оглядав кри?вки, окопи. Все було пiд снiгом, i все мовчало. Але Троян знав, що ось-ось i знов треба буде сюди вернутись, вiдновити закинутi мiсця, зайняти старi позицi?. Треба буде вийти з хат, iти в землю. З усiх бокiв надходили й надходили вiстки, i кожна гiрша вiд останньо?. Сходом пройшов Ковпак, заходом - поляки, центром - Гiнцнер i ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По ?х слiдах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотiли б не одно тут стерти зробити чистим мiсцем i передати за орден Москвi, Варшавi, Берлiновi. В кiнцi лютого, як тiльки попустили гострi вiтри, однi?? вугляно-темно? ночi Троянова бригада непомiтно знялася i залишила Залужжя. На полянцi мiж соснами у сiрiй iмлi раннього ранку стояло пiвколом вiсiмдесят чорних постатей у коротких кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завiшеними на шиях. Перед ними Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п'ять набо?в i наган при боцi. Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний. - Бригадо! - говорив вiн до сво?х бiйцiв. - От i кiнець теплим запiчкам. Що ж подi?ш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми першi, й не ми останнi. Сьогоднi на всiх фронтах усi?? землi киснуть чи мерзнуть такi ж, як ви, боронячи кожний по-сво?му сво?. I нашi друзi-упiсти по всiй Волинi, в Галичинi, на Подiллi, на Холмщинi, Ки?вщинi стоять на сво?х фронтах... Ворог наш ма? сто голiв, вiдрубай одну - вироста? десять! А рубати треба. I нема назад. I навiть нема вперед, бо ми - в облавi. Перед нами, за нами, над нами, справа й злiва - ворог, ворог i ворог, i лише пiд нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Нiде нiяких союзникiв! Але ми хочемо боротись! I ми будемо боротись! I ми переможемо! А тепер, бiйцi, кожний на сво? мiсце! Слава Укра?нi! - Слава! Слава! Слава! - гримнула бригада. Було сiро, вогко, пронизувало золою, iз кри?вок вигортали пургу, викидали кригу. - Що, братiку? Незатишно? - звернувся Терешко до бiйця, що назвав себе Татяною. - Е! - екнув той, викидаючи з кри?вки кригу голими руками. - Жити треба, як ти нам не раз казав, невигiдно... - Найгiрше, що нема iнакше, - докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав себе Оленою. - А навiщо те iнакше? - iронiчно спитав Терешко, роздмухуючи зi слiзьми на очах сухе листя пiд вiдром з водою, завiшеним на тринiжцi. - Не думаю про себе, про нас, - сказав Олена. - Про них... там, високо! По кремлях, по римах, берлiнах! Що ми тут? Залiз пiд кущ i сиди, як миша пiд мiтлою, а от такий Сталiн... Лиш послизнись - i розтерзають. Або Гiтлер. Або той самий Муссолiнi. - Та... - сказав, кашляючи вiд диму i втираючи сльози, Терешко. - Любов народу - страшна! - Що й казати - страшна! - Ех, той народ! - докинув Татяна. - Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? - спитав Олена. - Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? - зацiкавився Терешко. - Таж три тижнi спав з Татяною на дерманських Горбайцях i так нею накис, що й сам отатянився, - пояснив за Татяну Олена. - Нелегко буде з Татяни переходити на пашку, - спокiйно дмухаючи на огонь, сказав Терешко. - Е! Тепер i так пiст. Призвичаюються з ковбаси до цибулi, з хлiба до сталiнсько? конституцi?, призвича?мось i ми тут. - То виходить, що й Олена вiд Олени постав? - цiкавився далi Терешко. - Постав, так, але з нею не спав - лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож захотiв iм'ям ?? свою пику репану прихорошити, - вiддячився Оленi Татяна. - Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив тво?? ще не репано?, - заявив погрозливо Олена. - Ану, спробуй! - озвався флегматично Татяна. - Можу не тiльки спробувати, але й причепурити так, що побiжиш назад до Татяни, - чи впiзна?. - I-i-i-i! - Не iкай, не iкай! Бо як iкну! - Ану, iкни! - I iкну! От тiльки пiдiйди! Не встиг Татяна докiнчити сво?? мови, як Олена вже пiдiйшов i за?хав Татяну поза вухом. Татяна метнувся i вiдповiв. I зчепилися. I пiшли один одного обкладати, нагадуючи двох танцюючих ведмедiв. - Сип, сип! - озвалися голоси збоку. - Лий, Олено, лий! - За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще! - Ей, Олено, не пiддавайся, держи фронт! - Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А тепер в обход! Олено, не дайся! Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий! По кiлькох хвилинах в Олени i Татяни з чола спливав пiт, а з носа кров. Але нi один не пiддавався. Аж димiло, аж виляски йшли по полянi. - Е! Е! - почувся голос вiд командирово? землянки. Всi, а також Татяна з Оленою, обернулись на голос. Пiд сосною в кожусi наопашки, з руками в кишенях стояв командир. - Ей, бiйцi! Слухайте! Ану зi мною котрий! - смiявся Троян, i зуби його блищали, мов намисто. Нiхто на це не обiзвався. Троян пiдiйшов ближче. - Та це вони лише бокс... Щоб золу з костей вигнати, - сказав Терешко. - Але бокс, товаришi, не переносить нокауту в нiс. Ти, Татяно, зда?ться, позбавив Олену i так не дуже великого носа, що? - Нiчого, командире, - байдуже озвався Олена. - До свадьби заросте! - Нi, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снiгу... - Сам викликав... Вибач, - пробурмотiв до Олени Татяна. - Яке вибач! Що за вибач! Хiба ти вiд мене не дiстав! Била баба мужика - ха-ха-ха! - Но-но-но! - боронився Татяна. - Як мало тобi - iншим разом добавлю! - Це ще побачимо, хто кому, - вiдгризнувся Олена. По обiдi свiтило сонце, в повiтрi пахло провесною, навiть пiдсвистувала якась, подiбна до синички, пташина, а вгорi кiлька разiв знов пролетiв "шторх" з Рiвного. Бригада, по?вши кандьору, приправленого овечим ло?м, уся в бiлих халатах, зливаючись з бiлим довкiллям, iшла в наступ, робила вiдступ, обходила, била перехресним огнем, била в фокус. Лiс мiнявся лугом, луг яром, яр полем. Снiг, замети, чорнi плями розмерзнiв, мiсцями грязюка. А пiд вечiр, коли верталися назад, зробили ще кiлька "крийся", i вже не задля вправ, а таки перед справжнiми "шторхами", що пролiтали досить низько i могли побачити... А потiм тягнули копита, мов виснаженi конi, аж прибилися до землянок i полягали на причi горi лицем. Та ненадовго. Ось знов сюрчок, знов "бiжи", знов "лава", знов той невтомний командир iз сво?м Булавою: - Бригадо! Струнко! Спочинь! Струнко! Виходить той вiчний Залiзняк iз тим сво?м рапортом. Звiдомлення з фронтiв. Розпорядження i наказ командира. Нагороди, похвали, догани. Далi знов "струнко". Знов "слава Укра?нi". Знов три рази вiдповiдь! I розходьсь! А там чай, кусень яловичини з хлiбом, порцiя овочiв. А там "Боже великий, ?диний, нам Укра?ну храни!". I сон, Мiцний, здоровий, на свiжому сосновому галуззi, що пахне живицею, пiд кожухом, з якого несе потом... Весь лiс кри?ться тьмою й завмира?, i лише в рiзних його кiнцях, по маскованих кри?вках, по гнiздах, що на високих соснах, не сплять вартовi, цiлу нiч зорять темряву, стежать за кожним порухом передпiлля. Над ними морозне зоряне небо i серпик мiсяця. Спить-вiдпочива? маленька армiя у величезнiй iсторi? свiту, у просторi дев'ятисот мiльйонiв квадратних кiлометрiв, у маленькiй точцi на великiй планетi, вкрита небом i тишею, готова завтра встати, щоб умерти для того, щоб жити життям вiчним! Будь благословенна! Iсторiя свiту не згада? тебе на сво?х сторiнках, але ти у сво?й глибиннiй величi збережешся в пам'ятi тих, з кого постала i за кого боролась! Йшли днi за днями, сонце все вище й вище здiймалося по сходах весни, снiг безнадiйно тiкав, лишаючи мокрi, темнi плями, першi пролiски забринiли на пiдогрiтих мiсцях, а бригада все ще жила сво?м "спокiйним, мирним" життям. Прийшов i Великдень, вiдомий дерманський Великдень з двома повними, освiтленими церквами, з народом, що зливою зливався, як водоспад, з усiх сво?х куткiв у загальне море свiтла, спiвiв i поцiлункiв. I от, коли пiд свiтанок спiшило кожне з пасками на розговiння, якась злорада душа кинула грiзне слово: "Нiмцi!" Слово це понеслося, мов блискавка, люди хильнулись, мов хвиля, кинута пiдводним вибухом вулкану, хто куди. Але це була фальшива тривога. Нiмцi в той день не прийшли. Вони прийшли iншим разом, ген пiзнiше, десь у другiй половинi травня, коли на полях кипiла праця, коли сiялось i зеленiло, коли спiвали жайворонки. За кiлька днiв перед тим Троян дiстав невиразне повiдомлення, що в Рiвному форму?ться окремий вiддiл з якихось нових ес-есiв, так званих веркшуцiв, що складаються з польських елементiв i узбекiв, i що той вiддiл, правдоподiбно, призначений для боротьби з партизанкою. Троян мав усi пiдстави припускати, що в обсяг iнтересiв того вiддiлу може входити також i його бригада, але в повiдомленнi не було нiчого конкретного, i, взагалi, зв'язки з нiмецькими урядами останнiм часом значно погiршились i iнформацi? стали рiдшими й скупiшими. Причин для цього було немало, причому, крiм загострення чуйностi нiмецьких урядiв, навчених гiрким досвiдом, певну роль вiдiгравав також розрив Трояна з Вiрою, в руках яко? були чи не всi нитки рiвненських iнформацiй. У кожному разi, Троян, вразливий на кожний натяк в цьому напрямку, зарядив одразу гостре поготiвля. Знаючи сво?х противникiв як людей ?вропейських i вигiдних, вiн вважав, що з Рiвного вони можуть дiстатись до нього лише одним шляхом з двома розгалузками: на Мизiч з пiвнiчного заходу i на Гiльче з пiвнiчного сходу. Вiн негайно ввiйшов у контакт з УПА, в той час уже остаточно сформованою, два куренi яко?, пiд командою Полоза i Ясеня, стояли в Бущенщинi, i разом з ними виробив план оборони у двох напрямках - Мизiч - Мощаниця - Верхiв для Полоза i Ясеня, Гiльче - Лебедi - Верхiв для себе. Обидва цi вiдтинки фронту були негайно обсадженi i вiдповiдно забезпеченi. Вступ на терен Дерманщини був, здавалось, заблокований. Але яке ж було здивування Трояна, коли одного свiтанку на полях Заставщини, за яких п'ять кiлометрiв вiд Залужжя, появились чималi формацi? веркшуцiв, озбро?них мiнометами. Звiдкiля i як вони там з'явилися? Не було часу на вiдповiдь. Двi чоти Трояново? бригади пiд командою Царенка, що закопалися на узгiр'? перед Лебедями, мусiли лишати сво? позицi? i поспiшати назустрiч веркшуцам, за яких два кiлометри на захiд, мусiли ?х перейняти i звести з ними бiй на дуже невигiдних становищах i з дуже нерiвною силою огню. I, як тiльки той бiй почав розгорятися, услiд за веркшуцами на пригiрку Заставщини появився великий вiддiл ес-есiв, до зубiв озбро?них автоматичною збро?ю, що вперто i методично розгорненою лавою повели наступ на Царенка. ' Царенко розщепив сво? вiддiли, один проти веркшуцiв, другий проти ес-есiв, тих i тих почав засипати гарячим, вiдпорним огнем, але ворога було вп'ятеро бiльше, i його лави двома крилами неухильно зближалися, загрожуючи оточенням. Царенко мусiв дати наказ до вiдступу пiд жорстоким ворожим огнем з дуже добрим прицiлом. Падали вбитi i раненi, вiдчувалися втрати. На щастя, в той час вiд Верхiвського лiсу почулись кулеметнi серi?. То був сам Троян з другою половиною бригади, який мусiв також залишити сво? приготовленi становища на Верховеччинi i поспiшати на допомогу Царенковi. Веркшуци одразу попали пiд огонь Трояна, для Царенка залишились ес-еси. Тi й тi мусiли припинити наступ i залягти також на чистому полi, приблизно в тому самому мiсцi, де хвилину тому лежали бiйцi Царенка. Бiй тривав, з обох бокiв безперервно барабанили мiномети, строчили кулеметнi серi?, i пiд ?х гуркiт за ес-есами в долинi на сiножатях появилися три групи узбекiв, якi, одначе, не пiшли на допомогу ес-есам, долиною, вздовж рiчки, побiля Чеського млина, а попростували на Дермань з виразним вiдхиленням до Залужжя. Троян помiтив новий маневр трохи запiзно. Царенко не знав про нього взагалi. Прорвати лiнiю веркшуцiв, щоб загородити узбекам дорогу до села, не було можливостi. Узбеки вже пiднiмалися пiд Турецьку гору, вже вступали в зовсiм спорожнене село, вже впало кiлька гранатних вибухiв i загорiлись крайнi хати. Троян розщепив свiй вiддiл надво?, менший залишив як прикриття проти веркшуцiв, а сам з бiльшим погнався Верховецькою долиною попiд лiсом назад на свою Попiвщину, бо мав усi пiдстави думати, що узбеки, а з ними й веркшуци, напевно, не залишаться в селi, а попростують на його гнiздо, щоб його зруйнувати. Троян вважав, що нема? сенсу вести бiй на iмпровiзованих, невигiдних становищах та зчиняти боротьбу в самому селi, i ?диним його бажанням було якнайскорше зайняти сво? кри?вки i гнiзда на передпiллi Попiвщини. Царенко поки що зостався на сво?му, дуже невигiдному, становищi, майже в запiллi ворога, сам на сам iз далеко сильнiшим противником. Залужжя тим часом горiло вiд краю до краю, все небо стало чорне вiд диму, вибухи полум'я i запах згару видно й чути було на десятки кiлометрiв. Мiсцевих людей майже не було видно, лише чути було рев худоби, мабуть, залишено? в хлiвах, i час вiд часу вниз по схилi гори гналися корови, конi, летiли кури, гуси, котилися свинi... Узбеки, за ними веркшуци, а за веркшуцами ес-еси залишили сво? позицi? i через палаюче село попростували на пiвдень. Не було сумнiву, що ?хня мета - Попiвщина. I дiйсно, в скорому часi вони появилися на пiвденному боцi села, зовсiм iгноруючи Царенка, що цим маневром був урятований вiд повного розгрому. Не гаючи часу, вiн зiбрав сво? рештки i Верховецькою долиною подався вслiд за Трояном. Троян в цей час уже займав сво? укрiплення на передпiллi Попiвщини, маючи перед собою iдальне поле обстрiлу. Вiн як на долонi мiг бачити ворожi ватаги до ?диного бiйця, що, змiшавшись разом - веркшуци, узбеки й ес-еси, - втративши лад, масою наближалися до Попiвського лiсу на тлi велетенсько?, що закрила весь обрiй, пожежi. Троянiвцiв було мало. Разом iз ро?м, що лишався весь час на мiсцi як залога, Троян мав пiд рукою неповнi двi чоти пiд командою свого улюбленого Булави i другого, молодого командира Мазура. Але всi переваги над ворогом були по його боцi, включно з тi?ю одною дорогоцiнною годиною, коли його бiйцi, чекаючи на становищi, могли розпружити м'язи та перевести дихання. Обличчя бiйцiв були червонi, як огонь, пiт заливав ?м очi, уста ?х пересихали, язик в ротi не хотiв повертатися. Але вони припали до землi на сво?х вигiдних, як добра пiч, становищах, пригортали кулемети i, заперши дихання, чекали. Чекали на - "Бригадо - огонь!" Чекали на голос свого командира, якого знали i в якого вiрили. Нiхто з бiйцiв не знав, як довго тривало чекання. Хвилини чи години. А тим часом з передпiлля хаотичною масою наближались люди, безпечно, байдуже, мабуть, не сподiваючись нiчого для себе поганого, знаючи, що вороги залишились на полях, мертвi або до краю розгромленi. Ближче, ближче! Ось уже ?х зовсiм добре видно, до подробиць. Вони помiтно втомленi, багато з них ледве плетуть ногами, зброю тримають напоготовлi, але якось неохоче. Особливо незграбними й вайлуватими видавались узбеки у вушатках i вилинялих сов?тських "гiмнастьорках", лiпше тримались веркшуци в сво?х iмпровiзованих одностроях кольору хакi, а найкраще виглядали ес-еси у темних, добре допасованих мундирах, у шапочках-пирiжках, з тими черепами на лобi. I нарештi той знак огню... Тi два - раз-раз! - пострiли з револьвера - знак, що обидвi бригади починають разом. I нарештi огонь. То була картина! Троянiвцi довго будуть ?? пам'ятати. Сливе одним звуком брязнули автомати з чотирьох точок. Зосередженим огнем. Кулемети з двох бокiв перехресне. Все, що рухалось попереду, впало мов пiдкошене. Виривались окремi викрики, окремi пострiли. Дехто зривався бiгти i одразу припадав до землi. Котились в ями, в межi, повзли, спираючись на лiктях. I, як на те, з заходу, вiд Тимошiвщини показались на полi новi силуети озбро?них людей, що дуже скоро були розпiзнанi як упiсти. Це, мабуть, один з куренiв Ясеня широкою розстрiльною наближався до мiсця бою, подекуди вже залягаючи i ллючи серi? кулеметного огню по лiвому крилi ес-есiв, що першими пробували були ухилитися якраз до того самого Тимошiвського лiсу. Передпiлля обернулось у суцiльний, непроглядний хаос. До того вiд пожежi зiрвався вiтер, i по землi потягнуло густим димом. Iз села, з пожежi, ви?хало кiлька машин, якi, одначе, замiсть вступати в бiй, лише пiдбирали всiх тих, що встигли вiдступити, ес-есiв i спiшно вiд'?жджали назад до села. В рiзних мiсцях бiгли люди, тiкали в дим, в огонь. Передпiлля швидко завмирало й пустiло. Все що могло зникало з очей. Залишались трупи i раненi. Нарештi завмерли кулемети i чути було лише окремi стрiли автоматiв... Все це разом тривало яких двi години. Розгром першого карального вiддiлу генерала Гiнцнера, що про нього згадувала свого часу Вiра, був повний. Не було змоги встановити, скiльки ?х вернулось до Рiвного, але коло двох сотень убитих i ранених, переважно узбекiв та веркшуцiв, лишилось на передпiллi Попiвщини. Проте й троянiвцi, особливо чоти Царенка, недорахувались багатьох сво?х бiйцiв. Багато впало, а мiж ними такi, як заступник Царенка, дуже меткий i бойовий командир Козир з Верхова, той самий незаступний оповiдач запорожець Осип, що був уже командиром рою пiд Козиром, обидва побратими Татяна i Олена, що, кажуть, лягли побiч, виручаючи один одного останнiм набо?м, вистрiлявши всю свою амунiцiю пiд зливним огнем ес-есiв. Не стало також Залужжя. Тiльки попелища та обгорiлi димарi на мiсцi, де цвiло й буяло зелене, розлоге селище. Шiстнадцять трупiв - переважно старих жiнок i малих дiтей - знайдено на пожарищi i поховано у спiльнiй могилi на горi бiля того мiсця, де свого часу прощалися Троян i Вiра. Понад п'ять сотень людських душ залишилось без даху над головою. Був травень, розцвiтав без, по запорiзьких гаях лящали солов'?. VII У кабiнетi заступника рейхскомiсара Павля Даргеля, що на другому поверсi старого, жовтогарячого кольору будинку, вiдбува?ться засiдання головних представникiв Рейхскомiсарiату, служби безпеки, карального корпусу i преси. Засiдають сам Даргель, його заступник Неслер, шеф ес-де Пюц, генерал карального корпусу Гiнцнер, шеф преси й пропаганди Пфаффенрод i кореспондент пресово? служби Гантер. Засiдання гаряче. Голову? Даргель - елегантний, високий, рокiв на сорок п'ять, свiжоголений, дбайливо, по-прусськи, зачесаний, сидить вiн за сво?м тяжким, дубовим столом на тлi величезно? карти Рейхскомiсарiату Укра?на, пiд великим портретом фюрера i двох менших обабiч - Ерiха Коха i Альфреда Розенберга. Решта присутнiх сидить по фотелях, розставлених попiд стiнами. Ад'ютант генерала Гiнцнера щойно скiнчив звiт про каральнi експедицi? з усього "банденгебiту". Тридцять п'ять виправ, понад двi тисячi жертв, переважно нiмцiв. Спалено п'ятнадцять сiл. Злiквiдовано п'ять тисяч партизанiв, розстрiляно або забрано в полон понад чотириста. Подано також звiт з останньо? виправи на Дермань. Не вернулось двiстi двадцять людей, з того коло пiвсотнi нiмцiв. Правда, спалено понад триста садиб i знищено в бою п'ятсот бандитiв. Сумний звiт. Даргель помiтно нерву?ться. - Ферфлюхт нох маль! Це неможливо! Це зовсiм неможливо, - зверта?ться вiн до генерала. - Завеликi нашi втрати. Запогана пiдготовка. Замало розвiдки! Нi, нi! Так далi бути не може. Фюрер вимага? повного очищення терену. Передбача?ться генеральна лiтня офензива, i запiлля мусить бути безпечне. Бiйтеся Бога! Зiрвано тридцять п'ять транспортерiв! Де, панове, причина? Усi мовчать, всi знають причину, але нiхто ?? не висловлю?. - Пане Пфаффенрод, - зверта?ться Даргель до шефа преси, товстенького, округлого чоловiчка в новiй партiйнiй унiформi, - он геноссе Гантер твердить - замало контактiв з мiсцевим населенням. - Ах! Нонсенс! Якi тут контакти! Нема з ким, нема з ким! Я думаю - тут iншi причини. Незнання терену, мiсцево? психiки, i головне - розвiдка! Де наша розвiдка? Що робить наша розвiдка? В правому рядi фотелiв скраю сидить понуро, заклавши ногу на ногу, шеф ес-де Пюц. Вiн так само, як i Даргель, елегантно одягнений, дбайливо поголений й зачесаний, але на ньому не партiйна жовто-бронзова унiформа, а сiро-блакитна ес-де. Вiн зна?, до кого стосу?ться останн? питання, хоча воно не спрямоване безпосередньо до нього. Мiж жовто-бронзовою i сiро-блакитною унiформами iсну? поважна колiзiя, Даргель помiтно iгнору? Пюца, а Пюц демонстративно мовчить, бо це вiн свого часу, на самому початку, пропонував зорганiзувати вiйсько з укра?нського населення, щоб людей чимось зайняти i вiдтягнути вiд спротиву. Але його не послухали, сам Даргель його висмiяв, назвав на?вним, звернув увагу на iнструкцiю фюрера, що нi в якому разi не дозволяла давати зброю в руки мiсцевого населення. Ну, от! Вони й самi дiстали зброю! Тепер Пюц мовчить. Вiн робить що може. Його люди божеволiють вiд розстрiлiв. Як можна робити розвiдку, коли вiн мусiв недавно розстрiляти самого начальника розвiдки, фольксдойча, що виявився спiвробiтником партизанiв. Мовчить також упертою, демонстративною мовчанкою кореспондент пресово? служби Гантер. Вiн в коренi невдоволений теперiшнiм режимом. Вiн зна?, що цей режим нiби навмисне створений, щоб викликати i множити труднощi. Зрештою, його покликали сюди не висловлювати свою думку, а лише слухати й виконувати. Мовчать i всi iншi, за вийнятком генерала, що попросив слова, а потiм довго, плутано й патетично, пересипаючи мову справжнiми та видуманими цитатами з фюрера, говорив про нiмецьку мiсiю в цiй кра?нi, про "лебенсравм", про конечнiсть закiнчити вiйну переможно, про велич вождя, про його епохальне значення в iсторi? взагалi, а нiмецького народу зокрема, про труднощi його завдання i нарештi висловив пророцтво, що ще прийде час, коли людство збагне i оцiнить жертви, покладенi нiмецьким народом для добра i щастя всiх цивiлiзованих людей. Генерал говорив довго, вибило дванадцяту годину, i Даргель оголосив перерву на обiд. Усi встають, усi спiшать до нового, недавно побудованого в нiмецькому орденському стилi дому на обiд, лише Даргель не спiшить, вiн не ходить до Нiмецького Дому, вiн обiда? у сво?му гарно обставленому, затишному мешканнi, крокiв за п'ятдесят вiд свого уряду, що належало колись кураторовi волинсько? шкiльно? кураторi?. Молоденька, елегантна, у бiленькому фартушку панна Регiна, з при?мним, обiцяючим поглядом i солодкою усмiшкою, пода? йому щодня його улюбленi нудельзупе, райсзупе, генезупе, його улюблену смажену качку, гефюльте телятину, його пудинг, його рейнське, його чашечку "мокка"... Цього дня, в той саме час, коли Даргель з апетитом споживав переслану йому в дарунок самим рейхскомiсаром смажену дичину з французькою, приправленою вином пiдливою, його секретарка, також гарненька русявка, фольксдойчерка панна Лiдiя Лiсовська пiднесла слухавку телефону i сказала лише одне слово: "Шон!" На це у готелi "Дойчес Гоф" iнша чарiвна дама вiдповiла так само одним словом: "Шон!" Опiсля чарiвна дама пiднесла слухавку i промовила: "Шон?" Панна Регiна, до яко? це вiдносилось, скромно i байдуже потвердила: "Шон!" На це останн? слово елегантний молодий офiцер в унiформi ес-ес штурмбандфюрера, що сидiв за столиком у готелi "Дойчес Гоф", попиваючи каву i уважно читаючи "Укра?но Цайтунг", враз поклав газету, спокiйно встав, спокiйно вийшов i сiв у новеньке, темно-сiре авто, що стояло перед готелем. Авто рушило, побiгло Нiмецькою вулицею, по хвилинi звернуло вправо на Гебiтскомiсарську, щоб ще по хвилинi звернути влiво на Рейхскомiсарську, про?хати побiля будови рейхскомiсара i добiгти до будиночка з ренесансовим портиком саме тодi, коли з нього спокiйно виходив заступник рейхскомiсара. Лише на одну секунду авто зменшило швидкiсть, щоб з нього вилетiв якийсь предмет просто пiд ноги комiсара. В ту ж мить авто з мiсця взяло шалений темп i погналося мов скажене до вулицi Тополево?, звернуло влiво, помчалось до Нiмецько?, звернуло до Ес-ес, вправо i мов дим щезнуло десь там на пiвнiчному передмiстi. Вибух потряс мiстом вiд краю до краю. Негайно зчинилась метушня, зiрвалось кiлька полiцiйних авт, але, коли вони до?хали до вулицi Ес-ес, звiдти саме ви?жджав цiлий обоз селянських пiдвiд, що зовсiм затарасив про?зд, i, поки вони пробилися через тi пiдводи, по темно-сiрому автi не лишилося й слiду. Розумi?ться, що продовження важливого засiдання в кабiнетi Даргеля цього дня не вiдбулося. Але, коли амбуланс з юрбою ес-есiв примчався на мiсце катастрофи, на диво всiм, знайшли Даргеля лише приглушеним, лише запамороченим, засипаним порохом, але живим i цiлим. Виявилось, що, коли пiд його ноги впав той предмет, вiн не розгубився, а одразу лiг на землю за порiг. Предмет ударився об порiг, злегка вiдбився i, вибухнувши, розвалив портик, а з фронтово? стiни будинку вибив усi шиби. Розумi?ться, це було чудо, всi Даргеля вiтали, тиснули руку, вiн скоро прийшов до себе i, щоб пiдкреслити свою зневагу до небезпеки, рiшив негайно ?хати до уряду, де його зустрiли всi урядовцi i провели до кабiнету. А його чудова секретарка панна Лiдiя з вийнятковою сердечнiстю пiднесла йому для заспоко?ння чашку чудово? кави та якiсь особливi гаванськi сигари та погрозливо заявила: - То вони! То нiхто як вони! Укра?нцi! Вона диву?ться, чому це влада так довго з ними панька?ться, чому не виарешту? всю ту сволоту, щоб мати нарештi спокiй. Як на зло, саме в цей час прорвався в кабiнет збентежений чоловiк у партiйнiй унiформi i многозначно поклав на стiл перед комiсаром якусь картку. - Що це таке? - запитав комiсар. - Прошу покликати перекладача, - заявив чоловiк у партiйнiй унiформi. Покликали перекладача. Членська картка Органiзацi? укра?нських нацiоналiстiв. Друг Амвросiй Шевчук. Чорним по бiлому. Де вiн ?? дiстав? Знайшов. Де знайшов? На дорозi. В якому мiсцi? На мiсцi катастрофи. Ясно. Все ясно. Панна Лiдiя ма? повну сатисфакцiю. Того ж вечора уряд Пюца дiстав розпорядження знов очистити рiвненську в'язницю. За останнiй час там знов набралось понад п'ять сотень ув'язнених. А другого дня вiдомi три "шторхи", що мали свою базу на рiвненському летовищi, методично завантажились запальними бомбами i кудись вiдлетiли, щоб по якомусь часi вернутися без вантажу. В тих мiсцях, де вони побували, горiли Тайкури, горiла Вiлiйка, горiло Гiльче, все небо, вiд краю до краю, затягалося чорною поволокою, ховаючи сонце. Але не дармував i той бiк фронту. На другу чи на третю нiч полягали ладом стятi телеграфнi стовпи вiд Рiвного до Шепетiвки. По залiзничних лiнiях Ковель - Рiвне i Дубно - Рiвне потяги зривались нiч-щонiч. На лiнi? Крем'янець - Дубно залiзничний рух завмер зовсiм. На всiх шляхах i дорогах появились написи: "Увага! Банденгебiт!" Авта могли ?хати лише валками, в супроводi панцерiв. Усi станцi? обернулись у фортецi, мiста оточились валами, бункерами, колючими дротами, урядовi будови - засiками... Ночами на всiх кiнцях мiста стояли варти й застави. Раз у раз зривались, здебiльша фальшивi, тривоги, зчинялась стрiлянина... Панцернi вози безперервно снували по мiсту, а всi урядовцi ходили озбро?нi. Був настрiй облоги, перманентно? тривоги, понуро? непевности, постiйно? небезпеки. Тут i там несподiвано вилiтали в повiтря будови, спалахували пожежi, переважно в тих мiсцях, де були якiсь склади, особливо склади пального. I, коли над мiстом здiймався чорними валами дим, усе, здавалось, падало ниць, нiби той дим привалював людськi душi страшним тягарем. Йшли суди. Судив спецiально висланий з рейху офiцер-iнвалiд з першо? вiйни, без обох рук, iз спотвореним, позшиваним, мов футбольний м'яч, обличчям, самий вигляд якого наганяв жах. Засуджував на розстрiл, шибеницю. На широкiй площi перед судом, що постала внаслiдок збомбардування довколишнiх будинкiв, ранками появлялись шибеницi з повiшеними, якi гойдалися на вiтрi, мов балони. Але одного ранку до будинку суду ввiйшли дво? людей в унiформах ес-ес, зустрiли на сходах суддю, пустили в нього серiю з автомата i не поспiшаючи вийшли попри здивовану варту, яка чула пострiли, але не вiдважилась затримати "офiцерiв ес-ес". I все це робилось дуже просто, пiд звуки во?нних звiдомлень, якi кожного дня приносили вiстi про те, як ломились фронти, як в ру?нах зникали тисячi й тисячi людських iстот, що видавались з цi?? вiддалi, на тлi гiгантських подiй, дуже маленькими, немов ро? комарiв. I тодi, коли пiд Бiлгородом iшло залiзо на залiзо, сталь на сталь, коли, здавалось, ?х металевi удари чути було на весь свiт, на полях Волинi росло високе, колосисте, невiдомо ким i для кого сiяне жито. Нi одне поле тодi не дармувало, i здавалось, що жито само виросло, бо хто мiг в такий час його сiяти, коли всi хлiбороби обернулись у во?нiв. А мiж житом у рiзних мiсцях, нагадуючи допотопнi створiння, височiли напiврозiбранi кiстяки сов?тських танкiв, залишенi в незлiченнiй кiлькостi пiд час першого вiдступу. Селяни виривали з них, мов з живого тiла, кращi куснi i кували з тих куснiв лемешi до плугiв. Десь-iнде тисячi людей у наймодернiших фабриках найдосконалiшими засобами кували тi потвори, а тут на полях обухами сокир, ломами та ковальськими молотами ?х розковували, i було в цьому процесi щось вiд змагання двох початкiв, щось, як i сама земля, предковiчне. Для волинських партизанiв ?хнi жита були ?х хлiбом, ?х бункерами, ?х морями - як i лiс, як нiч. Вони поринали в них, як поринають пiдводнi човни в морськi глибини, i несподiвано виринали, мов привиди. Для нiмцiв тi жита були ворогом, вони боялись того колосся гiрше, нiж кулеметних куль, i в сво?х походах вiдкривали не раз стрiлянину по житах, нiби тi тоненькi стебла були озбро?ними панцерами. Троян у той час перебував на сво?й Попiвщинi, дозброював i доформовував прорiдiлу бригаду, лише ночами вiдбуваючи походи на нiмецькi господарства, щоб поповнити сво? магазини. До нього знов при?жджали з УПА. Вимагали включитися не лише фактично, а й формально, прийняти зверхнiсть. Вiн пiднiс посланцям писане й пiдписане домовлення, поставив на стiл пляшку самогону i, пiсля друго? чарки, сказав приблизно таке: - У мене був друг Осип. Упав отам, на Заставщинi. Так вiн не раз i казав: не кiлькiсть, а якiсть! I не Карло-Марло, а iнтелект i характер. Я не знаю, чи будете ви мати з мене доброго знавця генерально? лiнi?. Читав я i се й те, але небагато бачив наших брошур на цю тему. Не во гнiв будь сказано, бо я все-таки шаную ?х авторiв за ?х чесний труд, одначе менi завжди здавалось, що бiйцi пiд Термопiлами, легiонери Цезаря або солдати Джефферсона також мало знали про лiнi?. Так само, думаю, i солдати Айзенгавера та Черчiлля мало знають, але вони все-таки успiшно ламають нацистiв. Ви на мене не зважайте, робiть сво? дiло, а я вам буду помагати. Отже, дай Боже! - i пiднiс чарку. Для Троянових гостей така мова не була цiлком стравною, одначе час наглив, обставини вимагали дiла, а на слова не лишалось багато мiсця. Договорившись, розiйшлись з миром, дружньо. Бригада Трояна стала частиною загального фронту УПА-Пiвнiч. А з Царенком, Терешком, Залiзняком i Булавою Троян коментував цi подi? приблизно так: - Змагатись за трони? Ось присуне Сталiн i пожене нас з усiма нашими тронами. Менi ходить лише про те, щоб дешево не вiддати сво?? шкури, ну... i щоб вписати в iсторiю якийсь такий матерiал для майбутнього кобзаря... Щоб було за щось колись зачепитись. - Справа в тому, - витискав слово по слову Терешко, - що вони не вiрять у Сталiна. А коли вже армiя, хай i повстанська, мусять бути i трони. По-мо?му, вони, як кажуть нiмцi, рехт! - По-мо?му, також рехт, Терешку. Абстрактно - я ?х розумiю до ниточки. I хвалю! Так! Армiя! I трони! I, може, Золотоверхий! Все можливе! I, може, завтра Кремль провалиться. Можливо, що ти, Терешку, станеш завтра амбасадором у Вашингтонi, а я маршалом у Ки?вi на бiлому конi, але... Кон-крет-но! Терешку - конкретно! - Троян робив страшенно великi очi, що, здавалось, ось-ось вибухнуть. - Та-а, - протягував компромiсовим тоном Царенко, - математика. - А я тобi скажу, Царенку, що гола математика в нашi часи також фантазiя. - Хтозна, чи Терешко не ма? рацi?, - додав до всього обережно малограмотний у справах фiлософi? Булава. - Але битись мiж собою уже тут за тi трони? Нi! Здохле дiло! Троян знав свою "математику". Вiн не всiм ?? вияснював. Нiмцi надривались з останнiх сил, ?м направду було не до жартiв, i вони хотiли надолужити бодай тут. Населення йшло в лiс, заривалось пiд землею, все, вiд краю до краю, оберталося в суцiльний обложений табiр. Троян чистив себе, мов стару комору, викидав, як вiн казав, за борт усе зайве, хотiв бути легким i готовим до довгого походу. I саме в цей час, нiби щоб заперечити цей намiр, надiйшла до нього маленька писулька такого змiсту: "Якове! Я була на Запорiжжi. Вiдвiдала попелище, де народилась. Пiч i димар ще цiлi. Павлiна". До дiдька ясного! З тими ?? димарями! Знайшла час! Але заразом тi кiлька слiв обсипали його жаром. Не мiг не думати. Уявляв ?? на тому попелищi, на краю поля, над ровом, iз старою шовковицею серед двору, на якiй висiли козубцi з вишнево? кори, кушки, коси, коли приходили з косiння на полуденок. Бачив тих людей у бiлих сорочках з пропеченими спинами, як живих. А разом друга вiсть, не менше важлива, потрясла Трояна. На Запорiжжi, на горищi його власно? хати, у кадубi, знайшли заколотим брата Каленика. Казали, був при ньому надавчий радiоапарат. - А, чорт! - вирвалось лише в Трояна, нiби його штрикнув хто ножем. Став як хмара, почорнiв, гризло його, що в такий час, саме в такий час, рiдний брат... Просто не вiрилось. Був загартований, але сльози лютi виступали з очей, не мiг знести тягаря власного сумлiння. I разом третя вiсть! I знов Вiра. Просила побачення. Подер на шматочки писульку, поклявся, що краще куля, нiж зустрiч з нею. Але, коли прийшов час, сiв на коня i вiд'?хав без слова, без заходiв обережности, не сказавши нiкому, куди i чого ?де. I потiм до кiнця життя не мiг пояснити, яка сила кинула ?х, мов скажених, одне одному в обiйми. Чекала на нього в яру, на Запорiжжi, бiля криничини. I, може, саме ця криничина все зумовила, хоча, властиво, й криничини не було, ?? замулило зливою останнього лiта, була лише яма на ?? мiсцi i джерело, що з нього витiкала жолобцем вода; не було нi цебрин, нi корита, нi черпака, нi тих двох верб, що колись тут стояли. Але мiсце було те саме. I, зда?ться, пахло моченими коноплями. За перелазом, на лiвому схилi, коли дивитись на схiд, Гуцiвськi сади, на правому - Балабiвськi займиська, i там також та шопчина, городжена лiскою, завжди натоптана отавою, iз зарослою мохом стрiхою, що страшила дiвчат, коли вертались вони гуртами з монастирсько? вечiрнi. Нi одна жiнка не проходила попри не? сама пiзно ввечерi або вночi. Завжди щось там стогнало, i баба Татяна Жев'ючка клялася й присягалася, що бачила там вiшальника Ляща з мотузом на ши?. I, коли Троян з Вiрою опинились пiд стрiхою тi?? шопчини, на залежанiй, старiй отавi, вони знепритомнiли вiд щастя. Пахло мохом, мервою, мишами. За стiною хрупав отаву i пирскав кiнь. Через вiдкритi дверi тягнуло болотяною вогкiстю. А десь там далi, за лугом, на Шавронських полях били перепiлки. - Зна?ш, - казав вiн ?й на свiтанку, коли небо було вже пiдбарвлене рожевим, - ця шопа i та криничина рiшили. - Невже не я? - засмiялась Вiра. - Ех, ти! Вiдьма! - засмiявся й вiн. - Закрутило, зна?ш, в головi. Не повiриш - я ту шопчину завжди пам'ятала. Може, тому, що я ?? так боялась, що в нiй стiльки було "нечистого". - Але ми ?? очистили. - Ах! Якове! Як гарно! - вона взяла руки i зчепила ?х над головою. Мiцнi, пишнi пiд тонкою, шовковою блузкою груди здiймались справдi щастям! - Навiть не вiриться! Коли б так знала, де той край свiту, взяла б шопчину i тебе i пiшла б! Або сидiла б тут до кiнця вiку. - Хм! - усмiхнувся вiн сво?ми мiцними зубами. - Так. Менi дивно! Я, напевно, поетка, але не маю слiв. ?, Якове, такi нiмi люди, що хочуть обняти свiт. Вiр не вiр, але ця доба для мене створена! Я в нiй як риба в океанi. Я не боюсь пожарiв. Я не боюсь людей. Я не боюсь нiчого. Я ходжу з усiма ворогами, п'ю з ними вино, всi менi вiрять i всi мене люблять. I не було ще випадку, щоб я здригнулась. Але зна?ш, з ким в дiйсностi я? - Хм, - ще раз усмiхнувся вiн. - Зна?ш... ? такi нерозгаданi струни в нашiй душi. Щось ? таке. У шпигунськiй школi в Москвi я познайомилась iз само?дом. Вiн вивчав Маркса, але, коли одного разу ми були з ним в зоологiчному парку i вiн побачив оленя, в його очах заблищали сльози. I я тодi була певна, що той олень десь у найдальшому закутку його душi значив для нього бiльше, нiж увесь Маркс. А ось недавно. Один шпигун з нiмцiв. Партiйний. По двох лiнiях: i нацi, i комунiст. Дiяв в Японi?, звався Зорге. Його японцi викрили. Дев'ять рокiв гуляв у Японi?, як вдома, був сердечним приятелем нiмецького посла фон Отта, пив рижове вино з принцом Кено?. I зна?ш, що його згубило? Не повiриш: зозуля, що вибива? години у знаних швейцарських годинниках. Десь там комусь там, пiд п'яну руку, вiн розповiв зворушливу iсторiю iз свого дитинства, як то на кухнi в його родинному мешканнi, в Гамбурзi, висiв годинник iз зозулею, що вибивала години. I коли, казав вiн, я чую десь кукання тi?? зозулi - я здригаюсь. А любив вiн, як звичайно, вино i жiнок. I всi це знали. Мав багато коханок, але нi однiй з них не вдалося здобути його довiр'я. Японський полковник контррозвiдки Осакi, що пiдозрiвав Зорге, втяв з ним таку штуку: познайомив його з дуже привабливою гейшею. I, коли Зорге опинився на ?? мешканнi, вiн, у хвилину найбiльшого любовного екстазу, почув зненацька звуки тi?? зозулi. I це рiшило. Гейша його полонила. Вiн ?й повiрив, а вона його видала. - А тому, Вiро, увага! - промовив Троян. - Та шопа! Увага! Вона може тебе згубити! - Або навпаки: врятувати! - Цiкаво, цiкаво! - зауважив iронiчно Троян. - I навiть дуже цiкаво! - пiдкреслила Вiра. - Лиш глянь! - викрикнула вона, показуючи навкруги. - Чи ти вiриш, де ми знаходимось? - Щось трошки так. - Ми бiля першоджерела нашого буття. - Я не знав, що ти така сентиментальна. - Всi люди сентиментальнi. Оповiдають, що, коли Троцький ще був у Кремлi, вiдвiдав його одного разу батько. Троцький повiв старого на мiсце коронацi? царiв, сiв на тронi i так само, як я, патетично запитав: "Чи ти зна?ш, батьку, де я сиджу?" - Яка рiзниця iдеалiв! - нiби мiж iншим, промовив Троян. - Тепер ти це зна?ш. При цьому, напевно, пригаду?ш свою Шприндзю, - уколола його Вiра. - Так. Можливо, - це сказав Троян, вже стоячи бiля свого коня i потрiпуючи його по гривi. - Вже збира?шся? - спитала Вiра. - Мушу! - I лиша?ш мене? - додала вона по-жiночому. - Мушу! - сво?м тоном вiдповiв вiн. - I не кажеш менi йти з тобою? - А ти можеш? - А якби могла? - Нема куди. - Адже ти йдеш! - То я. Ти звикла до iншого простору. - Звiдки це зна?ш? - Сама кликала. - А може, я змiнила сво? простори. - Не можу знати. - Не вiриш? - Лише до цi?? шопи. Ну, прощавай! Не подав навiть руки, сiв на коня, кивнув головою i по?хав чвалом попiд Мартиновим га?м у напрямку монастиря. Вiра була приголомшена, не знала що робити, дивилась, як зникав з очей той вершник, i ?? огортали бiль, жаль, розпука. В першiй хвилинi вона подумала про помсту. А коли вершник зник i вона залишилась зовсiм сама у тому яру, коли глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на Гуцiвський сад, у нiй знову воскресло i закрило собою все те почуття, яке переживала тут не раз тодi, коли була маленькою, босоногою дiвчиною у довгiй, бруднiй полотнянiй сорочцi. Пригадала, як не раз пробiгала, мов дика, побiля цi?? шопчини, позирала на не? з острахом, чи не вийде Ляш з мотузом на ши?; пригадала сво? болi i жалi, коли ?? бив батько, а вона не знала за що, бiгла плачучи до цього яру i зустрiчала Якова, що пас отам далi три сiрi вiвцi. Вiн нiчого у не? не питав, лише давав ?й спiлих черешень або кусник пiдпалка, а потiм вони бiгали по стежцi наперегони, або, сидячи навпочiпки, грали в крем'яхи, або вiн оповiдав ?й казку про Бабу Ягу, про сiм розбiйникiв, злу мачуху, заморського принца. Вона пригадала те блаженне почуття щастя, остраху, радощiв, що виповняли ??, коли верталась засмерку додому, i в тiй самiй сорочинi лягала на лавцi, i засипала при?мним сном з усмiшкою на устах. Усе це виринало з глибини душi Вiри, i так пластично, на тлi цi?? природи, стало перед очима, i такi ще свiжi були тi солодко-болючi переживання щастя, що його зазнала вона цi?? ночi, i все це разом було таке невисказано дивне, що ?? гнiв i бiль поволi стихли, змiнилися чимсь iншим, i в ушах зазвучали слова Якова: "А ти можеш?.. Ти звикла до iншого простору..." I, нарештi, оте: "Мушу!" Так. Вiн ?й ще не вiрить. Вона ще для нього не готова. Але вiн уже... любить. А може, любив завжди. I хто зна?, чи вона ма? право вимагати вiд нього "вiри", коли перед ним таке велике "мушу". А разом - хто може ?й сказати, чи все ?? минуле не було лише довгим, дуже довгим i крутим, тяжким шляхом до його "мушу"? Так, це - питання! Вiра помаленьку повернулась, пройшла стежкою назад до криничини, присiла над нею, зачерпнула долонею холодно?, прозоро? води, вiдсвiжила чоло, очi, уста, обтерлась хустинкою, напилася i пiшла далi в напрямку Гуцiвського саду. Здiймався день, спiвали птахи. Вiд серпня починаючи, Троянова бригада дiяла як окрема оперативна бойова одиниця УПА-Пiвнiч, ВО "Заграва", пiд зверхнiстю командира Енея. Еней, як i Троян, не заглиблювався в iдеологiю, не думав про те, хто буде очолювати майбутню самостiйну Укра?ну, як буде розв'язана в нiй земельна проблема. Вони були просто вiйськовиками, патрiотами-державниками. Троян був розвинений iнтелектуально, вiн багато читав, i то не лише рiдномовнi книжки, а й чужомовнi, солiднi працi. Еней пiд цим оглядом далеко не дорiвнював сво?му пiдлеглому, але вiн був вiд нiг до голови вояк, не мав маршальських претензiй та отаманських комплексiв i завжди був готовий на жертву i подвиг. А тому вiн Трояновi подобався. Еней був парубок моторний I хлопець хоч куди козак, - декламував Троян Терешковi. Терешко також ставився до Енея доброзичливо. - Головне, тi його вуса, - казав вiн, як звичайно, з ноткою iронi?. - Як у Будьонного. - А вiн справдi трохи нагаду? Будьонного, - озивався Залiзняк. - Так само тупуватий, - додавав Царенко, що з першого дня недолюблював Енея. - О, не кажи! Вже одно те, що вiн не Орел i нiякий iнший звiр, а Еней, багато каже, - боронив Енея Залiзняк. - Не думаю, щоб це було за Вергiлi?м, - бурчав далi Царенко. - А! Вергiлiй! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, - казав Залiзняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергiлiя. Але наближалися гарячi днi, i часу на суперечки лишалося мало. Вiд ранку до вечора всi були зайнятi. I не лише бригада. УПА росла, як лавина, що котиться з гори, вона з кожним днем бiльшала, ширшала, потужнiшала. Рили вглиб землю, як кроти, зносили на зиму харчовi запаси, працювали в пiдземеллях майстернi, шились унiформи, школились старшинськi кадри. Одна з таких нашвидку збитих старшинських шкiл, чи радше курсiв, виникла в лiску пiд Острогом. Трояна покликано до не? викладати тактику. Тут вiн знов зустрiвся зi сво?м колишнiм шефом по батальйону полковником Ступницьким, що був командиром школи i звався Гончаренком. Пiвтори сотнi курсантiв - молодих, здебiльша сирих, але мiцних, здорових, готових на найбiльшу жертву хлопцiв - жадiбно, мов справжнi школярi, ловили кожне слово, що помогло б ?м стати командирами рiдно? вiйськово? сили. Виклади вiдбувались просто на полянi, на зеленiй травi, пiд сонцем, вiтром i небом, курсанти були не конче однаково одягнутi, але всi як один були засмаглi, вивiтренi. Троян ?х страшенно любив. Стоячи перед ?х лавою, вiн не раз казав: - Хлопцi! До нашо? тактики належить також тактика вмерти! Командири нашо? армi? не мають права вмирати у постелi, хiба в тому випадку, коли б ми дiйшли до Москви i там, у Грановитiй палатi, продиктували Москвi мир. А iнакше кожний з нас, юнi друзi, ма? право на смерть лише в бою! Це пам'ятайте! Четверта граната для ката, А п'ята... собi! Це нiяка патетика, нiяка бляшана бравура чи мелодраматична п'?са, це, юнi мо? товаришi, наша предковiчна трагедiя, в якiй народились, зросли i в якiй помремо. Може, пригаду?те собi часи Хмельницького, його атаки пiд Корсунем, пiд Пилявою, але, може, пригаду?те також... його останнiй бiй пiд Берестечком? Пригаду?те той острiвець на болотянiй рiчцi Пляшовiй i на ньому гурт козакiв в оточеннi тридцяти тисяч ляхiв? I коли козаки вистрiляли сво? кулi, i коли ?м кричали "здавайтесь", вони потрощили сво? мушкети i висипали в рiчку з кишень сво? золото. А потiм обняли один одного, сказали "прости, брате", - раз, другий i третiй! А потiм зарубав один одного шаблею, а останнiй, отаман, сам пробив сво? серце... Так, друзi! Це - наша грiзна традицiя, в якiй, часто несвiдомо, росло, зрiло i визрiло ось це наше поколiння, поколiння друго?, але не останньо?, свiтово? вiйни! Я б не радив вам жахатися цi?? традицi?, впадати в розпуку. Так ?! Хтозна, чи куплена такою крутою цiною наша свобода не поможе нам перекувати нашi душi i зробити ?х не лише твердими, але й вразливими на людський лад, на порядок, на ?днiсть. Курсанти занiмiло слухали свого командира, iнколи дрож проходив ?х жилами, завмирало дихання. Вони знали, дуже добре знали, що ?хня доля - з острова Пляшово?. Але нi один з них не думав ухилитися вiд сво?? долi. А Залiзняк на Попiвщинi в тi днi не вiдривався вiд радiоприймача. Серпень 1 - Чугу?в. Серпень 12 - Харкiв. Серпень 26 - Конотоп. Листопад 6 - Ки?в. Листопад 7 - Фастiв. Листопад 12 - Житомир. Погожа осiнь, спада? лист, чорнiють поля, починаються дощi. Всi шляхи заповненi машинами, людьми i кiньми. Вiйсько i втiкачi. Мiльйони. День i нiч. Вечорi?. Головна, так звана Нiмецька вулиця Рiвного зовсiм захаращена машинами, що поволi, драглистим рухом посуваються на захiд. Хiдники заповненi людьми з заклопотаними, переляканими, переважно зле вмитими обличчями. На вулицi, що ?? названо Ес-ес, в будинку колишньо? окружно? управи, де мiститься тепер знову вiйськова пропаганда, яка вернулась з Харкова, щось бурхливо горить. Хмари чорного як сажа диму пiдносяться над мiстом. На знанiй площi, перед судом, уже третiй день висять, мокнуть, гойдаються на вiтрi тро? повiшених. Вiд залiзнично? станцi? раз у раз чути сильнi вибухи. Вiкна у будинках бряжчать. Вiра Ясна продира?ться крiзь масу пiшоходiв в напрямку залiзнично? станцi?. На нiй пiввiиськовий одяг - шкiряна куртка, штани й високi чоботи. На головi сiра вiйськова нiмецька шапочка. Вона щойно попрощалася на приватному помешканнi, на вулицi, названiй чомусь iм'ям Шонберга, iз сво?м шефом Шульцом. Вiн тепер знову майор ен-ка-ве-де Завалов. Його мiсiя в Рiвному скiнчена. Вiн ви?жджа? далi на захiд. I взагалi вона "тут" уже зайва. Вона нiкуди не ?де, лиша?ться на мiсцi, чека? на "сво?х", а там дiстане новi розпорядження. До побачення! До побачення! Мiцна подяка за службу, за дружбу, за добре виконанi обов'язки! Тепер Вiра поспiша? на iнше побачення, з iншим майором, iншо? служби, що його iм'я Кюцнер. Вiн мешка? в дуже непоказному мiсцi, майже там, де було колись гетто, навпроти вокзалу, в маленькому мiщанському будиночку, iз сво?м особистим секретарем. На ньому потерте цивiльне вбрання - от пристаркуватий учитель музики. У його помешканнi навiть сто?ть пiанiно, а на стiнi в футлярi висить скрипка, старенький стiнний годинничок з приважками i клiтка з канарками. Це, мiж iншим, його старе мешкання ще з польських часiв. Вiн тут жив як учитель музики, давав навiть лекцi? i належав до клубу легiонерiв. Але й тодi й тепер вiн був i ? майор штабу нiмецько? розвiдки. Вiн бува? на засiданнях во?нного штабу i навiть у головнiй квартирi фюрера. Вiн ма? за собою багато рокiв досвiду з усiх континентiв свiту i заступа? важливий сектор контршпiонажу. Властиво, Вiра також його iдея. Це вiн "знайшов" ?? в Римi i завербував. I вона працю? з ним "успiшно" ось уже третiй рiк. Вiра застала Кюцнера в порiвняно доброму настро?. Зловлено якихось там, iз само? Москви висланих, атентатчикiв; iз штабу прийшла довiрочна iнформацiя, що готу?ться новий, надзвичайний протинаступ, який ма? викинути ворога назад за Днiпро; що далi назад анi кроку i що Днiпро ма? стати граничною лiнi?ю оборони, а можливо, як це в початках планувалось, граничною лiнi?ю нiмецьких iнтересiв на сходi ?вропи. Кюцнер, як звичайно, дуже зайнятий, його особистий секретар з наушниками радiонадавача вицоку? чергову iнформацiю, на столi пару? дзбаночок гарячо? кави... Коли Вiра ввiйшла, вiн бiльше, нiж звичайно, зрадiв, хоч взагалi вiдзначався флегматичним споко?м. - А! А! В?-е-ера! Майн Гот! Саме в час! Хотiв по вас посилати! Прошу, прошу - ось сюди, сюди! Чашечку кави? - Вiн потягнув Вiру до свого "сальону", де на старих плюшевих меблях товстою верствою лежав порох. Це, казав вiн, для маскування, хоч в дiйсностi просто порохами не цiкавився, а прибиральницi, з певних причин, не держав. - Як справи? Як справи? - питав швидко Кюцнер. - Отут! Отут! Тут чистiше! - садовив Вiру на немiчному стiльцi i пiдносив ?й чашку свiжо?, справжньо?, добро? кави. - Погано, майоре! - сказала Вiра. - А по-мо?му, якраз навпаки! Новi посилення! Нова зброя! Дайте вiдсапнути! Ось викинуть за Днiпро, i назад анi кроку! Це, зрештою, i була початкова iдея вiйськового командування часiв Бравчiха, але фюрер ?? вiдкинув. А це було мудро. Я завжди казав, що тiльки до Днiпра! В мо?х рапортах ще до вiйни я писав: Днiпро - наша лiнiя! Тепер i фюрер на це погодився! Ви ж бачили, що робилось до Днiпра? Понад три з половиною мiльйони полонених протягом кiлькох мiсяцiв. Розумi?ться, коли нас розтягнули, як гуму, аж до Кавказу - ми мусiли трiснути. До того вмiшалась та Америка, фюрер... А зрештою! Зна?те, що Америка послала советам? Ось цифри: 7800 лiтакiв, 4700 танкiв, 17000 вантажних машин, мiльйон тонн сталi, мiльйон тонн харчiв! Ха! Америка! Чи варто було з нею зачiпатись? Вiра слухала все це спокiйно, безучасно. - Так, - сказала вона, - а що маю тепер робити я? - Як що робити? Працю?мо далi! Вам належить залiзний хрест. Ви ж зна?те, що всi нашi уряди нiкуди не ви?жджають! Особистий наказ фюрера! - Але деякi все-таки пакуються... - Лише зайвi. Розвантаження. Забагато бюрократi?. Половина урядовцiв на фронт. Я вже давно казав, що тут зiбралось забагато дармо?дiв. Ну, а ви? Вдоволенi? Сподiваюсь, вам не було з нами найгiрше, як я вам свого часу й казав... - О, майоре, дякую! Я вдоволена. Цiлком. - Ну, гаразд, гаразд! Мiж iншим, маю для вас iншу мiсiю. Дуже цiкава! Але це поки що та?мниця. Ма?те грошi? Я можу додатково... з сво?х засобiв. - Нi, нi! Зда?ться, досить! - Зда?ться чи направду? Завтра! Зустрiнемось у штабi! У Раампе! Гаразд? Так до завтра! Вiра вста? i байдуже проща?ться. Виходить вiд Кюцнера, пiдiйма? комiр сво?? куртки i йде мокрою, брудною вуличкою, ковзким дерев'яним хiдничком до вокзалу, мина? його, йде далi назустрiч безконечнiй черзi автомашин, навантажених переважно меблями нiмецьких органiзацiй i приватних осiб. На вокзалi i пiд вокзалом мiшанина машин i людей... Вiра спокiйно пробира?ться попiд високим парканом, омина? людськi натовпи. Обидвi ?? руки в кишенях, права весь час трима? ручку револьвера, яка зробилась вже зовсiм теплою. Це не з обережности. Це просто звичка. Вона дума? про Трояна, про Дермань, про партизанiв. На ?? обличчi смуток. Вiра, невiдомо чого, заходить на колишн? помешкання доктора Вайза. Самого Вайза вже нема. Його оскаржено за спiвжиття з не нiмкою, здеградовано до сержанта i вислано на пiвнiчний фронт. На його мiсцi лишився маленький, меткий Карль Пшор з Берлiна, якийсь родич вiдомого берлiнського ресторатора, колишнiй завзятий мандрiвник по островах Пiвденного Пацифiку, по Малайських островах, знавець далекосхiдних справ, фiлософ, полiтик, лiтературний критик. Вiра якраз хотiла бачити Пшора, вiн ?й подобався, дарма що, можливо, ?диний не був з нею одвертим i в чомусь пiдозрiвав. Але це був також вiн, що ще на початку вiйни, сорок першого року, шептав ?й на вухо: - Ми з росiянами не можемо виграти, бо вони варвари, а ми гнилi ?вропейцi. Та який, скажiть на Бога, з нашого Пюца Дзержинський! Курам на смiх. Регiрунгсрат. Шлямфмюце. Халат. Нiчний горщик. Я переконаний, що Пюц не потрапить застрелити зайця. Якi з нас, скажiть на милiсть, сталiнцi? Заздримо ?м, що вони можуть вистрiляти дванадцять тисяч польських полонених офiцерiв, не моргнувши при тому вусом, а потiм тим же полякам доказувати, що це зробили нiмцi, а що ?х, полякiв, вони визволяють. I поляки ?м вiрять так, як i чехи, як кожна нацiя на свiтi, включно з нами, нiмцями. А хiба ми зна?мо, наприклад, хто ви? Або фон Лянге? Майор Щульц? У штабi фюрера працюють агенти Сталiна, так само як i в штабi Рузвельта. Це, скажу вам, полiтика! Вiра пригадала цi слова Пшора. Вона тодi взяла делiкатно його за вухо i сказала: - Пшор! Пшор! Не забувайтесь, не забувайтесь! За вiдважний язик можна втратити нерозважну голову! Вiра застала Пшора не самого. I не за роботою. Довкола широкого, круглого стола сидiло в рiзних позах п'ять зондерфюрерiв, над ними горiв п'ятираменний канделябр, хоч надворi не було ще темно; перед ними стояло кiлька вiдкритих пляшок, п'ять склянок i гори цигарок, попiльниць i попелу. Кiмната була заповнена густим тютюновим димом. Побачивши Вiру, всi зондерфюрери встали. Пшор не встав, а схопився, пiдбiг до не?, взяв обидвi ?? руки, мiцно потиснув, запросив на почесне мiсце бiля столу i, не питаючи, налив ?й чарку зеленкувато? французько? горiлки. - Як прекрасно, що ви прийшли! - сказав Пшор. - Ви лише послухайте! Ось тут вони в один голос переконують мене, що ми програли. - Це, панове, зовсiм нечемно з вашого боку, - сказала з посмiшкою Вiра, випиваючи горiлку. - Вибач, вибач! - перебив Пшора один з присутнiх, що мав перев'язаного пальця i тримав його на грудях бiля орденських стрiчок. - Дай докiнчити думку, - з ноткою iронi? сказав Пшор. - Вони тут твердять, що нашi невдачi сталися тому, що ми ма?мо замало солдатiв i технiки. А я тверджу, що ми програли тому, що ми - замало варвари! Або замало цивiлiзованi! - Словом, замало всього! - засмiявся той, з перев'язаним пальцем. - Це не жарти, Вертере, - з-пiд лоба глянув Пшор i замовк. - Ти тiльки зiйди з неба на землю, - продовжував названий Вертер, - i тобi стане все ясно. Ми просто зарвались з нерiвними силами, але нерiвними не якiсно, а кiлькiсно. На нашу одну дивiзiю припада? десять. Але й це ще не бiда: на наш один лiтак - у них сто. - А що ти скажеш, наприклад, про таку штучку, - вiв сво? Пшор. - За Полтавою наш чотирнадцятий корпус хотiв вiдв'язатися вiд ворога, щоб мати час закрiпитись на нових позицiях i вiдпочити. Були знищенi всi можливостi переслiдування. Сам зна?ш, якi там дороги, особливо в цей час. I яке ж було здивування, коли ?хнi танки за пару днiв нагнали нас пiд Ки?вом. Наша розвiдка виявила, що вони котили пальне просто без дорiг, бочками, власними руками вiд Харкова до Полтави... Скажи! Яка iнша армiя свiту могла б щось подiбне доконати? Спитай нашого гренадера, чи котив би вiн двiстi кiлометрiв бочку з бензиною, спитай англiйського Томi чи американського Янкi. У нас якщо картопля лежить на сусiднiй станцi? i нема чим ?? довезти - ми будемо голодувати. А вони несуть сво? харчi на плечах сотнi кiлометрiв, мовчать i не мруть. - Ха-ха-ха! - добродушно засмiявся Вертер. - Як ти вiриш у руки й ноги! Вони мають щастя, що у нас вистача? лiтакiв бомбардувати лише партизанськi солом'янi хати, а то б ти побачив, як би вони з тими сво?ми бочками... Зрештою, ти бачив на початку вiйни. I коли б так тепер проти них стояли не ми, а американцi... - То що б вони зробили? Американцям легше бомбити наш Гамбург, нiж полiськi багна. - Для чого ?м бомбити полiськi багна? Чи не краща цiль Баку, Кузн?цк, Москва, Ленiнград? - А вони сидiли б у сво?х багнах, так як тепер сидять, i в ус не дули б. Бачив, як вони пряжили наших? Отам, пiд Мизочем? - Ха-ха-ха! Як довго пряжили б? Ти за варварство, проти цивiлiзацi? - знаю цю романтику. Але я тебе спитаю: чому всi тво? романтичнi полiнезiйцi стирчать вiчно в рабствi пiд горсткою цивiлiзованих завойовникiв, а тво? хваленi росiяни, маючи пiд собою найкращий шмат земно? кулi, не можуть бодай як слiд на?стися, не кажу вже, так як американцi, а хоч би так, як ми, дарма що у нас нема де повернутися. Ти сам зна?ш, що наш середнiй бауер вигляда? ефектнiше, нiж весь ?хнiй колгосп, а один пересiчний американський фермер ма? бiльше технiки, нiж цiле ?хн? емтеес. - Ну, це вже ти, Вертере, переборщу?ш, - озвались iншi спiврозмовники, що засадничо погоджувались з Вертером. - А по-мо?му - не переборщу?, - несподiвано промовила Вiра, i всi звернули на не? сво? погляди. - Це, зрештою, - продовжував Вертер, - не так тяжко доказати цифрами. Не маю пiд рукою статистики, але з певнiстю можу сказати, що наш один гектар дорiвню? сво?ю видайнiстю ?хнiм десятьом, хоч якiсть нашо? землi в десять разiв гiрша вiд ?хньо?. - Так, так, - кинув головою Пшор, - але таки вони нас б'ють. I це головне. Технiку вони колись опанують, але якщо ми програ?мо цей наш останнiй бiй, то втратимо шанси на провiдне мiсце пiд сонцем назавжди. - По-перше, - вiдповiв на це Вертер, - коли брати стисло, б'ють нас не вони, а американцi, i, по-друге, чого ця панiка з "останнiм бо?м"? Цей бiй нiяк не останнiй, це, можливо, щойно початок. Епоха во?н за гегемонiю над свiтом 20 - ЗО рокiв як почалась... Дитячий вiк... Вiйни Спарти за гегемонiю над простором розмiру нашо? Баварi? тривали двадцять сiм рокiв. Пунiйськi вiйни за Середземне море - сто п'ятнадцять. Питання, хто i коли в цих наших вiйнах переможе, - вiдкрите. Дуже можливо, що ця вiйна принесе новий подiл сил, правдоподiбно, це буде СССР i Америка як центри i Схiд i Захiд як плацдарм дiяння. Можливо, щитом ?х дуелi будуть комунiзм-капiталiзм, але, по сутi, метою ?х змагань буде контроль над свiтом на грунтi культурних традицiй. Ми, нiмцi, в тiй констеляцi? сил автоматично, як сила сателiтна, опинимося в таборi Заходу, i тодi знов прийде наш час. - Ти, Пшор, ма?ш рацiю в одному... чи навiть у двох пунктах: у нашiй переборщенiй академiчностi i в нашiй переборщенiй фiлософськiй теоретичностi. Вже Бiсмарк боровся з цим явищем. У нас лише професори... - I солдати, - докинув Пшор. - I солдати академiчно-класичного типу. Наш Клявзевiц - класик учено? стратегi?, монту?мо ми нашi во?ннi плани з точнiстю швейцарських годинникiв i з точнiстю тих же годинникiв ?х викону?мо, але коли прийде до дiла, то навiть Толстой смi?ться з нас: "Ерсте кольоне маршiрт! Цвайте кольоне маршiрт!" - бо? вигра?мо, а вiйни програ?мо. Нiякого почуття полiтично? тактики. Дали Канта, Фiхте, Маркса, Гегеля, а не потрапимо розмовляти з укра?нськими мужиками, якi простягають до нас руки, як до останньо? дошки рятунку. З патрiотизму зробили пiд iдеосинкразi?,. i в той час, коли, наприклад, вродженi расисти брити, що споконвiку, без крику i галасу, практикують расизм собi на здоров'я, ми з законiв бiологi? змайстрували урядову доктрину i з класичних неглектiв раси попали в "нацi", зробивши це поняття одiозним. I ще лихо в тому, що ми позаздрили росiянам i перейняли багато дечого з ?хньо? практики - забувши ?хню ж приказку: что русскому здорово, то немцу смерть. Перейняли не тiльки однопартiйнiсть, п'ятирiчки, але й ?хню сенсуальну систему законности. Мовляв, коли у них ен-ка-ве-де i вони добре на тому виходять, чому б i нам не завести гестапо? Коли вони можуть вкидати до ям по десять-двадцять тисяч трупiв - чому б i нам не спробувати? Але росiяни народ з природи релiгiйний, мiстично-вiруючий, i, коли ?м забрали однi iкони, вони знайшли собi iншi, коли сказали, що мощi угодникiв - мумi?, вони потягнулись до мавзолею... Коли у них хтось не вiрить, що колгоспна система краща, нiж iндивiдуально-приватна, вони такого вбивають. I тут не поможе нiяка математика. Ми ж вродженi математики. Цифри для нас - закон. Вiд Гегеля ми зна?мо, що кожна теза породжу? антитезу. Росiяни ж знають тiльки тезу! - Але ми за расу також убива?мо! - озвався голос збоку. - Лише порядком наслiдування й дисциплiни! - негайно вiдповiв Вертер. - Нам забракло власно? фантазi?... I ми робимо це до розпуки незграбно. Тодi коли росiяни створили з цього сво?рiдний ритуал i виконують, як жерцi, свою священну, ?диноспасенну мiсiю власними руками, стрiлом у потилицю, ми буду?мо газовi камери i фабрику?мо священномученикiв на взiр Езраха, Мiсаха й Авденаго. - О, Вертер! - викрикнув один iз присутнiх з виразною ноткою протесту. - Чому б нам, панове, в цей трудний час