к нива, як гори Широко? простори! Унiсоновий, розливний мотив пiснi нагаду? старовину, нагаду? предкiв, минувшину, але й сучаснiсть на тлi цього мотиву виступа? як старовина. А на Запорiжжi, що межу? з Горбайцями, у свiтлицi колись найбагатшого, опiсля двiчi розкуркуленого, а ось знов поверненого назад Михайлового зятя Андронiка, якого син Аникiй упав вiд нiмецьких бомб у Рiвному того ж дня, коли був попечений i Якiв, - п'ять столiв укритi бiлими, з червоними опасками настiльниками, а на них калачi та паляницi дерманськi з муки на жорнах мелено?, та поливанi великi миси смажено? капусти, та гори краяного житнього, печеного на капустянiм листi хлiба, та пляшки старосвiтськi, ще Мостисько? гути, темно-зеленi, щоб не бачило око матовости трiшки припаленого перваку. Андронiк за всiх хазя?в здiйма? з Уляни вiнок, часту? всiх чаркою вишнiвки, а потiм усi сiдають за столи - хлопець i дiвчина, хлопець i дiвчина, по парi, як голуби, як велiв сам Бог, причому хлопцi, мов для оздоби, кожний iз сво?ю фiнкою, а дiвчата, щоб не зостатись позаду, з серпами за поясом. Тиша велика i святочна запада?, а тодi всi з шелестом встають, i сивий, як голуб, Михайло "Отченаша" по-старосвiтському, зi слов'янська прочиту?, а Андронiк, щоб часу не гаяти, чарки глинянi, також давнi, iз запорiзько? гончарки старого Данила Гуци, налива?, а Бухало, наймолодший, Андрiй, пiдносить чарку i картавим голосом промову держить: - Ой плекласнi мо? женчики-бленчики, мо? дiвчатонька та чолнобливi?! Ось ми й жито наше дожали! I снопи пов'язали! I в копи склали! Але нашi "визволителi" млини нашi на земки взяли, щоб ми хлiба не ?ли, а щоб усе ?м вiддали. А ми ось, бачте, жолна собi завели, а до жолен фiнки додали, а до фiнок сталевi лодзинки, щоб ними чолта клопити, щоб нам було веселiше на бiлiм свiтi жити! I за це нам, вам i всьому лоду нашому - щоб вiн жив, усiх пележив, як з води, як з лоси, i вовiки-вiки тличi слава! - Слава! Слава! Слава! Хлопцi випили, дiвчата пригубили. А як смаку? смаженя з утроби свинячо?! А капуста! А голубцi пшонянi у пелюстках квашено? капусти, закропленi шкварками, мов бурштином! Чарка тягне чарку, ворушить кров, зганя? втому, а там, диви, i Михтод Гуцiв "з-за рову" iз сво?ю облiзлою скрипочкою-рипочкою, що на нiй ось уже двом поколiнням свою "польку-ойру" та "свинi в рiпi, свинi в рiпi" награ?, появився, а з ним i його одноока дочка Мокрина з бубонцем. Хлопцi з фiнками вхопили дiвчат попiд стан - i пiшли, i пiшли пара за парою ходором по току напiврозвалено? колективiзацi?ю клунi, з присвистом, притупом, а дiвчата дрiбно-босо такт вичiсують та спiдницями широко круги крають, мовби злетiти хочуть. На току лампа блима?, крiзь провалену стрiху клунi мiсяць дивиться, по засторонках, з обох бокiв току, дiтвори юрби, що товчеться там, мов купа чортенят, збиваючи куряву перележано? мерви. А на подвiр'? Михайло без шапки лисиною проти мiсяця свiтить i глухим, але все ще, як кажуть на Запорiжжi, гужим голосом мову веде, хвилософiю свою розводить, згадуючи сво? i не сво? бувале. - За царя, звiсно, такого не знали, - просторiку? вiн iз сво?ми сусiдами Гордi?м, Тимком та Феодосi?м, що все ще його слухають, - але за древнiх времен, як то ще за татарщини, як то старi люди - покiйний Никон Гуца, та покiйний Данило Гончар, та ляш отой, що повiсився... Я вже ?х лише так, як у мряцi, пам'ятаю... Так тi, було, ями татарськi по лiшниках показували та розказували, як то люди в них ховалися. То ще вигода, що Дермань наш, хвалити Бога, осторонь шляхiв, а Запорiжжя - так його зовсiм у Бога за пазухою, для птахи лише вiльна дорога... За першо? вiйни, скажу вам, я тiльки раз солдата тут бачив у службi, за нiмцiв, що ото в революцiю прийшли, тiльки раз дво? приходили за сiном, за Петлюри, кажу вам, так таки нi одного тут не бачив, хiба що отодi бiля монастиря, як ото пiдняли нашi блазнi повстання... За Будьонного нашi хлопцi, зда?ться, двох обдертусiв у болото пустили, бо десь там у комору Югенi Хведоровiй заплуталися... За Пiлсудського також був спокiй, лише Семена Андрошука трохи антики по лiшниках поганяли, все йому той його крейсер "Пересвет" не могли подарувати, бо ж вiн тодi трохи за Ленiна та за Троцького стояв, поки не вирiс та не став хазя?ном... - То лише попервах... А що сталося потiм? - дода? Гордiй, маючи на увазi часи Пiлсудського. - То зна?те, - веде сво? Михайло, - потiм я вже не кажу. Поляки, зна?те, ? поляки. Вони, бачте, в голову собi вбили давню Польщу, а теперiшнього так i не бачили... Жили, як кажуть, старим духом, ну, а воно вже кожному звiсно, що вода тече хоч у тiй самiй рiцi, але завжди iнша i кожний час сво? з собою несе... Коли вже тi нашi хлопчиська та дiвки почали з тi?ю Укра?ною носитися, та вишиванки вертати, та стрiлецьких по вечорницях виспiвувати - звiсно, полякам здавалося, що це ?хню Рiч Посполиту кривдять, мовляв, як же так, хлопи гайдамаччину свою пригадали з усякими там Павлюками за Залiзняками, що ?х у мiдяних котлах по Варшавах варили, як дичину... Що й казати! Люди ? люди, а нашi ось самi для себе... Здавалося б, можна всiм жити, але виходить, що не можна. За царя, бувало, нiяко? тако? тобi Укра?ни i в думцi не могло бути... Навiть, як кажуть, язика запретили, у школi було ту дитину на руське вивертали - што, та как, та сапог, та гаспадiн. Але що вийшло? Я сьогоднi дурний! Нi тобi Росiя, нi Польща, нi Укра?на - нiмець iде i все горне пiд себе, i равс, i равс!.. Га? Ну, що ж тi хлопцi з тими копистками! Як Америка скаже - так i буде! У них там... Хах! Кажуть он по радiо, з Лондона - п'ять тисяч лiтакiв за одну нiч на Нiмеччину налетiло. П'ять тисяч! Шутка сказати! Хто вигра? при такiй погодi? А вони ж iз Сталiним. - Ми вигра?м! - враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них вiд дороги пiдходив Троян... - О, Якове! А де це й ти тут ходиш? - запитав Михайло, i якось йому, чути по голосi, стало, нiяково. - Та ось на бубон ваш пiшов... А хотiв би з вами, хазя?, нащот жита... Он пожали, й молотити тра, але як.... - Та хiба як, - сказав Михайло, - до клунi - i молоти! - Заберуть, дiду! - Е! - Нiяке "е"... Бачили тi там лiтаки? Дивляться. А там прийдуть танки, i по житi... - А що ж по-тво?му? - Якщо хочете по-мо?му - давайте притягнемо паровика вiд чехiв та там-таки на Тимошiвщинi i змолотимо. А магазини нашi... - А як же з розплатою? - Та як з розплатою? Нiмець да? сорок грамiв зерна на трудову душу, а ми ладнi додати ще й по пачцi махорки... - Ха-ха-ха! - зареготали дядьки. - То воно звiсно, - почухався дiд Михайло. - Зна?ш що, Якове, моя думка - додай до махорки пару штанiв та пару добрих халяв i забирай те жито куди хоч... Нам лише на пiдпалка зостав - i ми квити! - Та трохи гасу та соли, - докинув голос збоку. Iншi з ним погодилися загальним бурчанням, що нагадувало iржання голодних коней. Так i вдарили по руках. У клунi сво?ю чергою крутили польку аж курява вилася, мов з-пiд воза по курнiй дорозi, бубонiв дрiбно, лоскiтливе бубон пiд пальцями Мокрини, а Михтод, разом iз скрипкою, правою босою ногою вибивав розмiрене такт, бо вiн зна? сво? старе дiло, як бджола, що носить мед, або дяк Демид, що сорок рокiв чита? тi самi "алiлуя". Надовго не вiдкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за дiло, як i було домовлено. Там-таки на Тимошiвщинi паровиком ночами при свiтлi смолякiв скрутили те жито, а як загуде було що у Дерманi чи Бущi - одразу били в щит, смоляки гасили, на руру клали дротяну шапку i чекали. А днями паровик, замаяний, мов молодиця, спочивав пiд зеленим дубом, поки бригада вчилася бити у фокус, як казав бригадир. День-що-день вiд ранку до смеркання, з перервою на Терешковi галушки, цiляли сво?ми фiнками, бiгли вперед, бiгли назад, у центр клином врiзалися або сипали градом в одну точку. Командир був то? думки, що менше треба теорi?, а бiльше, як казав, гарячо? практики, i тодi вийдуть солдати. I вечорами навiть Залiзняк мовчав, витягав ноги i лежав, як крокодил, нерухомо. А тут ще жито молоти, та нiчнi маршi з кропив'яними мiшками по цукроварнях, та гуральнях, та "ляндвiртшафтах", та всiлякi тi, здебiльша також нiчнi, маневри попри Пiвче, Острiг, Мизiч, Кунiв, Шумське, щоб, мовляв, кожний знав свою дорогу навiть заплющивши очi. Так, командир був, що й казати, трохи крутий, може, навiть закрутий часом, але кожний з його сотки вже й сам знав, що ?х дiло також круте i делiкатними пальчиками його не вiзьмеш. А скувати з такого рiзного матерiалу щось одно цiле - також не проста штука. Той зi сходу, той iз заходу, той з чортом, той з дияволом, той раз тут, раз там, бо його сумлiння гризе, що вiн не там, то знов гризе, що вiн не тут, а то, диви, був-був - i десь, мов камфора, зник, а того на чомусь приловили, щось вiн десь там з кимсь про щось... Агентура, розвiдка, iнтриги, провокацi?. Лiс. Земля. Природа. I... смерть. Нi, що не кажiть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортiв час. дияволи цiлими полками на землю зiйшли, скинутi Богом з небес... Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнiшою, твердiшою. Оце ось на днях когось там дерманцi на вулицi приловили, йшов, мовляв, до Трояна в повстанцi, але, коли його як слiд обмацали, знайшли при ньому i се й те, а також, мiж iншим, невiдомо для чого, сло?к iз стрихнiною i деякi папiрцi з печаткою рiвненського ес-де. Ще, правда, назагал скрiзь довкруги тихо, нiяких справжнiх операцiй, лише iнколи, то там, то там, продзижчить знайомий "шторх" з рiвненського лiтовища, що всiм уже набрид, роблячи, видно, розвiдку, але то не було справжн?. Хлопцi тодi кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались i лише гострили зуби, як би того "шторха" на землю зсадити... Одначе в повiтрi, як казали, щось було чути, вiяло нiби згаром, нiби тiнь якась землею проходила. Залiзняк годинами чапiв за сво?м "телефункегом", виловлював жадiбно з повiтряного океану кожне слово "фюрергавптквартiру", Москви, Лондона, слiдкував по мапi за всiма фронтами, лiнiями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями пiд Ленiнградом, Сталiнградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвiком, Добруком, Гвадаканалом, по Африках i Пацифiках, а потiм уже своя команда зведення робила, читала його перед бригадою при вечiрньому рапортi, i тодi навiть Терешковi було видно, що дiло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, i що прийдеться й собi вдарити, i що той час не за горами. I, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за iнше. Одного прекрасного передвечора у вереснi, зда?ться, пiд недiлю дванадцятого числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив вiн пошту з Дерманя, мов апостол, "пер педум", тобто пiшки, подав командировi конверта, що його той пiзнав з першого погляду. А в листi, що був у тому конвертi, повiдомлялося, що "вона" хоче побачення, що ма? це бути в недiлю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годинi сьомiй вечора, у селi Новмалинi, у якiй там хатi бiля школи, що пiд зеленим, залiзним дахом. Лист був написаний п'ять днiв тому, але забарився, i ось тепер нема часу для надуми, а треба дiяти з копита. I хоч не було там нiчого справдi наглого, нiчого, зда?ться, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав "висуватись" пiд назвою Булава, прочитав ?м листа, сказав Булавi сiдлати одинокого верхового Буланого, гнати до Новмалина, за?хати там до зв'язкового Потапа, розвiдати, що i як, i ще до ранку вернутися назад i скласти звiт. Сам Троян тi?? ночi також спав не дуже, лiзли мiркування, здогади, знав що "вона" кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спiшно, ?хати чи не ?хати, а як ?хати, чи вернеться, а як не по?хати, можна щось прогавити... На свiтанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновiй землянцi свiтився огарок свiчки, всi три - Троян, Царенко й Булава - сильно димiли цигарками з доморобного, гульченського "турецького", були заспанi, сердитi. А коли сходило сонце, вони всi тро? посiдали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, i вiзник Кобила повiз ?х крiзь густу мряку Попiвщини вузенькою дорожиною в напрямку пiвденного сходу... Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, нiхто того не мiряв точно, як колись казали, верстов, для дерманцiв був не чуже мiсце, знали його, те колись лiсове, зелене i по-сво?му пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому "училище", як i за веселих, жвавих дiвчат та хлопцiв, якi або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися. Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тiнистим, спочатку, мов свiчi, сосновим, а далi дубовим лiсом, але в цi часи вiд того лiсу зосталися самi назви - Темний Бiр, Ведмеже, Вовче - i лише десь-не-десь невеличкi чубки лiсу мiж невеликими присiлками та закинутими хуторами. Грунт - пiсок або суглинок, мiсцями масний i родючий, мiсцями пiсний, кнопкий, пустинний, i лише долинами побiля спокiйних, прозорих струмкiв, що ще недавно були рiчками, стелились луги, вкритi свiжою, зеленою осiнньою отавою. Загалом мiсце далеке вiд головних шляхiв, як i Дермань, закинуте i, як i Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицi?ю i культурою... У Новмалинi "в хатi бiля школи, що пiд залiзним, зеленим дахом", мешкав пан Шейн - званий, зрештою, довголiтнiй новмалинський "вiйт", колись обозовець, пiлсудчик, навiть, зда?ться, легiонер, в кожному разi, за Речi Посполито? "пожондни, льояльни" обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району i власник млина-маримона - невеличкий, округлий, завжди усмiхнений чоловiчок з повним, блiдим лицем i великими, виряченими, водянистими очима. Усi зустрiчi цього тривожного часу на цiй територi?, як парадоксальне правило, вiдбувалися при столi, при чарцi, при смаженiй ковбасi. Шеф району, фольксдойч i власник млина - у цей час бiльше нiж Кох, нiж Герiнг, нiж маршал. Його дiм, його комора, його стiл невичерпально повнi. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному мiсцi свiтлиця також повна... Гамiр, смiх, спiв i дим цигарок вiд ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить... Не було ви?мку i на цей раз. Свiтлиця Шейна шумiла й крутилася, виповнена запахами смаженi, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посерединi, стояв, мов корабель, величний стiл, заставлений посудом i пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сидiли, напiвсидiли, стояли й вертiлися чоловiки i жiнки, так нiби вони тут сидять i вертяться споконвiку, мов зачарованi... Троян вступив у цю гущу досить обережно i досить непомiтно, зовсiм сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставi, на всякий випадок. Вступив i зупинився бiля порогу, нiчого спочатку не розбираючи: вже темнiло, свiтилась пiд стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей i разом не бачив нiкого. I враз з диму виринула i пiдiйшла до нього у пiввiйськовому одязi розчервонiла, як звичайно, повна життя i огню Вiра. - А! А! Панi i панове! Панi i панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! - проголосила вона на весь голос, i все ?? бурхливе товариство враз завмерло. I всi голови, всi очi звернулися в його бiк. I вiн почув себе мов пiд обстрiлом. А потiм уже враз заплескало, загуло рiзними голосами: - Браво! Браво! Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна пiдхопили, потягли, посадили, пiднесли склянку "чисто?", мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-лiпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настро?м, а разом з тим, мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у сво?й ситiй красi стiл i все, що було на ньому й бiля нього. I, крiм мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного iндичого кiстяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, вiн побачив довкруги багато облич, а мiж ними дво? особливих - пурпурово-червоних, мiцних, округлих, на коротких, товстих шиях, що ?х Троян одразу визначив як не тутешнi. Вони були спокiйнiшi, з лукавою iронi?ю у глибоких, сiрих очах. Нарештi Троян помiтив i самого господаря, що звiдкись виринув i помпезно, мов во?вода, вiдрекомендувався польською мовою, а заразом вiдрекомендував свою дружину i дочку, назвавши ?х обох Стасями. - Слишалем, пан бил польскiм уланем? - запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку. - Нiм зосталем i тераз, - тим самим тоном по-уланськи вiдповiв Троян. - Пьонти пулк уланув подгорянскiх, тшеця дивiзiя, тшецi корпус, перша армiя, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскi! - А, то пан - улан! - вирвалось у молодо?, повненько?, кругленько? русявки, що сидiла тут же в товариствi молодого пана в пенсне. - Так, ласкава пан?нко! - зiрвавшись на ноги, вiдрапортував Троян, так якби враз iз цим узяв пiд козирок i брязнув острогами. - Прошен сядачь, прошен пана сядачь! - спiшила зi сво?ю мовою господиня дому. - То наша друга цуречка Зося, а то ?й нажечони, пан Грабовськi. А те паньство... - А, вони знайомi! - перебив ?? пан Шейн. - То панi... - звернулась вона до Вiри, - я ще з вами сама не знайома. Ми тут цiлий день, але я ще не знаю, як вас... - Ядвiга! - перебила ?? Вiра, щоб задовольнити цiкавiсть господинi. - О, панi Ядвiга! А той пан?.. - звернулась вона до одного округлого обличчя. - Качан! Фьодор Качан! - озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом. - В такому разi я буду пан Халявсысий! - вiдповiв на це Троян, i всi зареготались. - Сюди, пане Халявський! - покликала його до себе Вiра, що сидiла через дво? стiльцiв вiд нього. - ?стем, моя найясн?йша панi Ядвiго! - вiдповiв Троян i пiдсiв до Вiри. Вiра представила його i другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всi разом, i всi, за вийнятком Бориса i Качана, по-польськи. Борис i Качан час вiд часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише вiдповiдали: - Н? разум?м! Нiчаво не разум?м, проше пана! - Вони тут нiчого не розумiють, - загомонiла молоденька русявка, яка враз опинилася злiва бiля Трояна, що йому дуже сподобалось. - Чи не з Рязансько? часом? - запитав Троян Качана. - Н?т! З другой старани. Сталiнград! - А! А! Сталiнград! Сталiнград! Волга! - загомонiли всi разом. - Волга! - викрикнув Шейн. - Да! Матушка! - додав Борис. Волга, Волга - мать радная! Волга ру-у-уская река! - затягнув Троян, а всi з мiсця пiдхопили: Н? вiдала ль ти подарка Ат данскова казака! - Ах, Волга! - гомонiла русявка. - Яка то ма бичь в?лька жека! - Бальшая! - зрозумiв Качан. - Як тши Вiсли? - сказала русявка. - Какi? тши! Штук пять давай! - захоплювався Качан. - А то все одно! Яка, панове, рiзниця! - сказав Шейн, i в його голосi вичулась нотка образи. - Випиймо краще по однiй... Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по однiй! Жнiй, Вал?нти, ?ще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха! - А яку рангу ви мали в уланах? - запитала Зося Трояна дискретно, пiвшепотом. - Всього поручник! - вiдповiв вiн автоматично. - То пан - поручник! Я ображена! - Вельми шкода! Смiю запитати, яка тому причина. - Що ви до мене не говорите, а все з тi?ю панею... - Рацiя, рацiя! Несправедливiсть очевидна i мусить бути направлена! - i вiн обернувся до русявки. - Вас, зда?ться, звуть?.. - Просто Зося! - В такому разi, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? - вказав вiн на двi поруч, червону i бiлу, пляшки... - Скорше цього, - вказала вона на бiлу. - Наша - чиста. Рiдний "Бачевський"... - Го-го-го! "Бачевський"? Звiдки? - Татко ма? все. Старi запаси... - Бачу, бачу! I навiть з янголом! А багато тут, крiм вашого татка, нiмцiв? - запитав Троян досить одверто. - Татко? Нiмець? Який же вiн нiмець? Вiн поляк! Був, ? i буде! А нiмцiв тут нема?, зовсiм, лише до?жджають, i то зрiдка. Лише командант... Але i той "наш"... - Наш? Що значить? - З Познанщини. Фольксдойч. I ма?... польку секретарку... - Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена? - Щось так... Пан Грабовський при?хав недавно... Вiн так само партизан... У мене був iнший... Також улан. Дванадцятого полку... З Крем'янця... I також поручник... - I де подiвся? Зося зiтхнула: - Забрали! В полон забрали. I десь вивезли... Мабуть, на Сибiр... - А чи ви зна?те, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронтi?.. Зося глянула на Трояна, очi ?? заблищали i побiльшали. - О! Пане поручнику! То ви воювали? - I залiзного хреста маю! - Не може бути?! - При нагодi перекона?тесь. Зося швидко обернулась до свого нареченого i почала щось iз ним говорити. Троян дискретно позирав у ?х бiк, обертався до Вiри, що розмовляла з Качаном, пiдливав "Бачевського"... Довкруги все шумiло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що ?й Троян знов пiдлив до чарки, обернулась до нього i сентиментальним тоном почала оповiдати, як то у них тут було до вiйни, якi при?жджали гостi, бували навiть генерали, i навiть сам пан во?вода при?жджав на полювання до Суразьких лiсiв... А пан поручник, ?? наречений, був ад'ютантом генерала дивiзi? Стропчинського, а ?й самiй було тодi всього сiмнадцять рокiв, що було то велике кохання, щастя... А вiн був високий... стрункий... А який чемний! А вихований! А який вершник! - Це його i забрали? - запитав делiкатно Троян. Зося прикусила уста. Не вiдповiла. Очi ?? миттю заблищали сльозами. - Розумiю вас, панно Зосю! - Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний. - Але ще буде! Ще буде! - загадково промовив Троян i стиснув ?? руку. - Пане поручнику... Я б хотiла... частiше... з вами... бачитись... Ми ж тут сусiди... Ви ж з Дерманя? - З Дерманя. - Знаю. Я там була, i не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там iнколи влаштовували танцi у тiй великiй залi семiнарi?... - Ну, от... То ми, можна сказати, зовсiм близькi... сво?! На цей раз потиснула руку панна Зося. Вiд не? несло сво?рiдним теплом, вона, нiби окрилена, непомiтно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижикiв, нахилилась у його бiк, а вiн розповiдав уривчасто й плутано про Дермань, пiдливав ще щось у ?? маленьку кришталеву чарочку, запрошував ?? ще раз пiднести ту чарочку i ще раз випити, а потiм перейшов з Дерманя на шовковi панчiшки, шоколаду Веделя, вальси Шопена i далi на хтозна-що - на кроликiв iз малиновими очима i ангорського кота, що лазив попiд ногами i терся об Троянову халяву. Хвилина мляво?, п'яно? тишi, а потiм Зося впалим голосом запитала: - Так, пане поручнику? Коли? - Так! Скоро! I при тому вони обмiнялись поглядами, вiд яких мiг би загорiтися сiрник. А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все i всi виповнились по вiнця, у загальнiй метушнi, крутежi й шумi, Троян несподiвано натрапив на самого господаря i, вiдтиснувши його трiшечки набiк, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову: - Зна?те, пане во?водо... - почав вiн тоном, що його можна було розумiти i так i сяк. - Но-но-но! - перебив його жартом на жарт Шейн. - Я ще нiколи не був во?водою. - Але ним будете! У вiльнiй i незалежнiй! - рiшуче твердив Троян. - Що ви! Що ви! - перечив Шейн. - Сонце свiтить, земля крутиться, i все пiд мiсяцем можливе, як казав, зда?ться, великий кита?ць на iм'я Кон-Фу-Дзей, - резолютно заявив Троян, на що господар погодився. - Певно, певно, пане поручнику! - i подав йому цигарку "Оверштольц". - Маю до вас справу! - рiзко змiнив Троян тон. - Слухаю! - вiдповiв, так само змiнившись, Шейн. - Не знаю лише, звiдки починати... з голови чи з хвоста... У нас тут по кущах розвелося чимало хлопцiв. Ви зна?те? - Трохи. - А у тих хлопцiв розвелося чимало вошей... Ви це, напевно, також зна?те? - Ха-ха-ха! - засмiявся дрiбно Шейн. - А ви, напевно, також зна?те, що вошi так само люблять, скажемо, нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбiльшого вождя... Пардон! Ви мене розумi?те? - Мф! Мф! - вiдповiв Шейн i затягнувся димом цигарки. - А я чув... Менi хтось сказав... Зда?ться, чи не той. самий пан... ваш майбутнiй зять... не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, ? чималi запаси... Менi потрiбно з пару бочок такого нектару. - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумiю, я розумiю... - Але й це ще не все, - не вмовкав Троян. - Щоб ми з вами були й надалi добрими сусiдами i друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кiлька центнерiв соли - цього вошi, розумi?ться, не вживають, але ми iнколи потребу?мо цього мiнералу для iнших санiтарних акцiй... Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась. - Розумiю, розумiю! - сказав вiн уже виразною мовою. - Так коли? Так як? Дiло любить порядок! - Справа трiшки скомплiкована... Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталi ще обговоримо... Зайдете до млина... - Ага! Коли дiло дiйшло до млина - чи не вдалося б нам так з пару мiхiв тако? питльованки? На галушки? Що? - Щось зробимо! - Так мiхiв з п'ять! - додав Троян, i на цьому конференцiя закiнчилась. Але не остаточно. Година була пiзня i вимагала завершення цього прекрасного пiдпри?мства. Безпосередньо пiсля розмови з Шейном до Трояна пробралась Вiра, чи пак Ядвiга. - Чого вимага? ясновельможна? - запитав вiн ??. - Багато, капiтане. По-перше, розмови з отими героями, - вказала вона у димовий простiр, в якому десь там плавали Борис i Качан. - А це ж про що? - запитав Троян. - А от вони тобi скажуть. - Щось як наказ? - Лише iнструкцiя. - Вiд батька? - Може, й вiд батька. - А я гадав - нiченьку хочеш зi мною переночувати. Спiшив. Зна?ш оцю: "Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не бояла, зради не бояла"?.. - Що скаже Зося? - Зося - параграф сам по собi. - Бачу... А ось i товариш Качан! - змiнила тон Вiра. - Товаришу Троян, - з мiсця почав Качан. - Слухаю, товаришу Качан. - Товаришка... Ядвiга рекомендувала вас як найвизначнiшу фiгуру тутешнього партизанського руху... - Трохи переборщена рекомендацiя, товаришу Качан, але слухаю, - вiдповiв Троян. - Нiчого, нiчого. Гаразд. Справа така: посила?мо на цей терен серiю з'?днань, i було б бажаним, щоб ви встановили з ними дiловий контакт. З нашими союзниками поляками такий контакт уже iсну?. Залиша?ться ваш сектор. Можете ви залишитись тут до завтра? - Можливо, - вiдповiв Троян. - Гаразд. Завтра цю справу й обтяпа?мо. Головне, тут розвелись жовто-блакитнi... От нам i треба ?х виполоти... - Щось так, - вiдповiв Троян. - Отже, завтра! Товаришка Ядвiга влашту?. Закурюйте! - i простягнув Трояновi пачку махорки. - Махорка? - запитав Троян i вiдмовився. - Махорка - перший сорт! - А все-таки махорка. - Ну... тягни сво?... нiмецьке... А нащот того... напишемо завтра... - На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось - i кляпа. Перейшли на iншу, буденну, мову, влилися назад у загальний тон i настрiй. Нiч iшла, минала, було так, як i завжди в тi днi i тi ночi, коли люди оберталися в якомусь, кожний окремому i всi в загальному, круговоротi, коли мiрою часу був алкоголь, що в ньому розчинялись почуття, наростали фантоми, видива, якi мiняли й замiняли реальне, тверезе, земне. Другого дня, вже зрання, вiдбулась дiлова нарада, обмiнялись iнформацiями, дiстали iнструкцi?. Завданням Качана на цьому теренi було утворити так званий спецвiддiл, який мав би зайнятися лiквiдацi?ю мiсцевого буржуазного нацiоналiзму, а передусiм - буржуазно-нацiоналiстично? верхiвки, тобто iнтелiгенцi?. Троян з усiм автоматично й беззастережно погоджувався. Домовились спiвробiтничати i навiть щось пiдписали, але коли все скiнчилося, Качан сказав Вiрi: - Щось вiн менi, той твiй Троян, не зовсiм подоба?ться... Надто вiн хитрий, на пицi в нього написано... - Зате ти не хитрий! Одразу з тi?ю iнтелiгенцi?ю полiз. Кому це потрiбно? - вiдповiла з неприхованим презирством Вiра. - Передай Шульцовi його стоянку i зазнач, щоб як слiд потрiпали. Буде зговiрливiший... III З берiз пада? дрiбний, як риб'яча луска, жовто-рудавий i жовтогарячий лист. Пiд однi?ю з них, горбатою, з довгими, старими косами, яку Залiзняк прозвав Вiдьмою, сидить, спершися на стовбур, вiстун Кобила, чита? останн? число газети "Волинь", спльову? пiсля тухлого капусняку, що його мали сьогоднi на обiд, i ла?ться: - Щоб уже ?м тi язики покрутило, клятим! - Що, молишся? - пiдходить до Кобили стрiлець Iржавець з фiнкою на ши?, у шапцi набакир, що лише чудом трима?ться на потилицi. - Ну ж, скажу тобi, нiмота! Чув не раз: культура, культура! Мавпу видумали! А тут, диви, таке... Тьфу! Пiд Сталiнградом бо?! Бiля Ленiнграда бо?! Пiд Канадою бо?! В Африцi бо?! I диви: напали на Козин, загнали в церкву двiстi п'ятдесят люда i спалили! Iржавець сто?ть над Кобилою, дивиться на нього згори i спокiйно каже: - Генi?. Все тому, Кобило, що тепер у свiтi самi генi?! - Та-а-а, - протягу? Кобила, - генi?... - i ще раз спльову?, вийма? з нагрудно? засмальцьовано? кишенi губну гармошку, обтира? ?? долонею, приклада? до уст i почина? награвати: "Чи я в лузi не калина була..." Iржавець слуха?, втягу? носом свiже повiтря. Iнколи подиху? лiнивий вiтрець, стряса? листя берези, в повiтрi нiма, молода, глузлива осiнь... А трохи далi у цьому ж березняку, розлiгшись i розсiвшись, хто де попав, ось уже двi години вiдбува?ться нарада штабу бригади. Вiд часу Троянового домовлення з Качаном минуло пару тижнiв, але не могли нiяк намацати, де саме загачився той "спецвiддiл". Аж нарештi знайшли його у знанiй осадницькiй колонi? Янова Долина, що на Горинi побiля Костополя, кiлометрiв за шiстдесят по прямiй лiнi?. Добрих три днi маршу, коли оминати битi шляхи, - через Гiльче, Тайкури, Олексадрiю, Берестовець. Тепер майже все готове - розвiдка, плани. Залиша?ться тiльки день "iкс". Нарештi i його визначено. Вiвторок, двадцять дев'ятого вересня. Жереб кинуто. Мости для вiдступу спалено. До цього не прийшло легко i просто. Крiм технiки операцi?, що забрала аж два тижнi безперервних вправ, Троян мусив сам внутрiшньо себе пiдготовити. Вiн, як сказано, не належав анi до романтикiв, анi до дешевих, примiтивних iгнорантiв. Вiн мiг дивитися i мiг бачити. Вiн вiдкривав другий фронт, входив в одвертий конфлiкт з найнебезпечнiшим контрагентом партизанки. Одначе вiн все-таки рiшився. Контра спем сперо! Його маленька армiя вирушила в похiд о дев'ятiй годинi вечора. Нiч не була погожою. Мiсяць був за хмарами, дув захiдний, досить настирливий вiтер, накрапав дощик. Земля i небо, узгiрки, лiси i долини зливалися в монотонну сiрiсть. Бригада трьома вiддiлами посувалась долиною, оминаючи Дермань, в напрямку пiвночi. Йшли, зда?ться, навмання, але, крiм тих вершникiв, що двома ледве помiтними точками то появлялися, то розчинялися у темрявi ночi, двома окремими дорогами йшли стежi, що тримали постiйний контакт з бригадою. Пiд ногами якась польова дорожина, стерня, свiжа рiлля, потiм, мабуть, луг, невеличка хвиляста рiчка, а там знов дорожина на двi колi?, що ?? дехто з дерманцiв пiзна? як ту, що веде до Лебедiв, до Гiльча i далi в напрямку Рiвного. Але бригада дуже мало користа? з дорожини... Доходить до першого яру й заверта? ним влiво... Тут роблять першу, пiвгодинну, зупинку. Бiйцi можуть перекурити, але щоб нi одного анiде огника, нi одного звуку. Командир хоче переконатися, як вигляда? його вiйсько з нiчно? вiддалi, виходить на узгiрок, метрiв на триста, i зупиня?ться. Хвилин десять вдивля?ться й вслуха?ться в темряву ночi, але, крiм шуму вiтру, що шарпа? полами його шкуратянки i наполегливо штурму? найближчий лiсок, не чути й не видно нiчого. I по-сво?му командир вдоволений сво?ю маленькою бойовою силою. Вiн саме так хотiв. Це мала бути справжня модерна вiйськова одиниця. I вона такою ?. Ночували, тобто днювали, у лiсi пiд Тайкурами, точно за планом. Сiрий, негожий день минув, як хвилина. Бiйцi мiцно спали, не зважаючи на негоду. Друго? ночi перетяли найрухливiший шлях Рiвне - Ки?в бiля села Бiла Криниця, серед чистого поля. Перебiгали малими з'?днаннями в коротких перервах шляхового руху. Другого дня погода покращала, провели той день в яру на захiд вiд Олександрi?, а на третю нiч бригада десь коло друго? години зупинилась серед лiсу. Це був лiс справжнiй - сосни, дуби. Було та?мничо, глухо. Небо прояснилось. Крiзь вiття вгорi мерехтiли зорi. Вiдчувалось рiку, тягнуло вогкiстю, повiтря було свiже i гостре. Вiд вуха до вуха пройшла команда: лягати. Бiйцi шукали кожний для себе кращого мiсця, нiхто з них ще не знав, що буде далi. ?х командири десь зникли, кудись вiдiйшли в темряву, десь там, мабуть, вiдбували нараду. Були всi здивованi, коли раненько, з зорею, всiх пiдняли, вперше за час походу дали гарячого чаю, мiцнiшого, нiж звичайно, i снiданок. I одразу пiсля снiданку командири з'?днань, кожний окремо, почали роз'яснювати мету маршу. Перша зустрiч Трояна з Качаном вiдбулася наступно? ночi коло десято? вечора, на диво успiшно, майже мирно. Спокiйно з рiзних кiнцiв, пiд прикриттям темряви, ввiйшли Трояновi бiйцi до Яново? Долини, мирно зняли всi застави качанцiв, дiловито брались хата за хатою, пiдiймали сонних, у пiдштанцях спецвiддiлiв, зводили ?х в одне мiсце бiля каменоломень, зносили ?х пашки, ?х гранати, ?х кулемети. Гурт ?х, двадцять четверо люда, як встановила наперед розвiдка, скинутих кiлька тижнiв тому на парашутах, переважно московцiв, iнкорпоре знаходився пiд контролем троянцiв. З самим Качаном, правдиве прiзвище якого, як виявилось, було Макаров, прийшлося трохи поморочитись. Його знайшли в школi, за столом, у товариствi знаного Бориса i ще трьох iнших, незнаних. Трудилися. Перед ними лежали карти-спецiалки i iншi папiрцi. А коли у вiкнах i дверях, мов мара, появилися троянiвцi i впало гостре "руки вверх!", качанiвцi за звичкою вхопилися за револьвери. Тому мусило впасти кiлька легких пострiлiв. Троянiвцi у сво?й подобi робили враження. Здавалось, вони зiтканi були з самих автоматiв i гранат. Остаточна розмова з цим п'ятичленним штабом вiдбулася через два днi пiсля того, аж бiля лiсового села Цумань, на якомусь хуторi. Троян, як князь, сидiв за столом, на покутi, пiд образами, у сво?й шкуратянцi, незважаючи на досить високу температуру, мiцно, на всi гудзики, защiпнутий, при револьверi; бiля нього, справа i злiва, за порядком, сидiли Залiзняк, Царенко, Булава, не минаючи й Терешка, що разом з вiстуном Хотином, який перший вiдкрив увесь цей скарб, творили лаву присяжних... Качанiвцi прибули з дротяними пов'язками на руках, зайняли мiсця серед хати на стiльцях, п'ять автоматчикiв тримали бiля них почесну варту. Йшов суд. На цiй процедурi настоювали всi, а особливо Терешко, мовляв, треба дiло робити за ?х власними рецептами, тобто - нiчого без суду. А до того суд ма? бути справжнiй, тобто народний, тобто революцiйний, на народну честь i сумлiння, за параграфами iнтересiв тих, що судять. Троян, що в таких випадках не переносив гротеску, мусив скоритися перед голосом народу i перший раз у сво?му життi перебрав роль найвищого суддi. Суддi вимагали сповiдi пiдсудних: хто вони, якого роду, звiдки прийшли, чого прийшли? Макаров не хотiв сповiдатися. На вигляд того самого Трояна, що з ним ще так недавно, у таких пречудових обставинах випивалося таку прекрасну чарку, його i так тверда душа ставала зовсiм кам'яною, i вiн мовчав, мов проклятий. Троян пояснював, що мова в таких випадках конечна. Тут конче треба дещо вияснити. Наприклад, як це так, на його, Макарова, думку, з тi?ю буржуазно-нацiоналiстичною iнтелiгенцi?ю? Як вiн розумi? те слово "лiквiдувати"? I для чого це треба робити? Качан-Макаров уперто мовчав. Залiзняк, що виконував роль оскаржувача-прокурора, методично, пункт за пунктом, почавши з глибин iсторi?, десь вiд царя Петра, через царицю Катерину, i iнших, i iнших монархiв iмперi?, доказував закам'янiлому Макарову, що лiквiдацiя буржуазно-нацiоналiстично? iнтелiгенцi? вiдбува?ться вже ось добрих три сотнi рокiв. Було б цiкаво, казав вiн до бездушного Макарова, пiдвести нарештi якийсь баланс цiй справi. Все-таки три сотнi рокiв. Це не три днi i не три роки, а триста! Залiзняк .пiдкреслював цю цифру, вона йому, мабуть, дуже заiмпонувала. А одночасно Залiзняк, з йому лише властивою театральнiстю, перерахував рiзнi лiквiдацiйнi моменти, згадуючи при тому рiзнi iмена. Почав вiн бозна-вiдколи, десь вiд Полуботка, а закiнчив нашими днями, пiдкресливши особливо останнi десятилiття, коли-то злiквiдованi "цiлi мiльйони буржуазно-нацiоналiстично? iнтелiгенцi?". Залiзняк на?вно питав зв'язаного дротом Макарова, що вiн собi про те дума?. Чи може якийсь народ отак собi слухняно, по-овечому вiддавати себе пiд такого роду лiквiдацiю? Качан, тобто Макаров, понуро, суворо мовчав. - Так! Розумiю! Мовчиш! Росiю велику, мовляв, збира?ш! Велику iдею шириш! Нову Америку вiдкрива?ш! I що ж тодi при таких масштабах варта укра?нська iнтелiгенцiя? Лiквiдiровать! Лiквiдiровать! На Сибiр! Куля! В потилицю? У густiй як смола тишi, при каганцi на коминку, при тiснотi, при автоматах i бомбах, при випарах поту в хатi було як пiд плитою могили. Глибока тиша, i лише тi слова: "Лiквiдiровать! Куля! Сибiр!" Вони бряжчали, мов залiзо. По глиняних стiнах, здавалось, повзли примари. Тiнi патлатих голiв розписували покуть i стелю. Кволий каганчик на коминку i недогарок свiчки на столi ледве перемагали сувору понурiсть цi?? незвично? картини. Говорив не лише Троян i не лише Залiзняк. Весь суд хотiв виговоритись. Качан i його товариство почали дрiмати, а згодом i зовсiм поснули, бо попереднi ночi ?м не прийшлось виспатись. Не було для того настрою i обставин. Один iз качанiвцiв, що сидiв пiд теплою грубою, не втримався, полетiв наперед головою i аж на долiвцi викрикнув: - Ух! Йому помогли звестися автоматчики пiд "акафест", що його, як добрий дяк, високим голосом вичитував Терешко: - От перед нами, товаришi, сидять п'ятеро катюг, що прийшли з Москви нас мордувати. З оцих папiрцiв, що лежать передi мною, бачу, що вони закро?ли цю справу з розмахом. Тут ось, чорним на бiлому, не бiльше не менше двiстi п'ять iмен. Учителi. Урядовцi. Кооператори. Редактори. Священики. Письменники. Селяни. Усiх ?х оцi п'ять кретинiв мали, як вони кажуть, злiквiдувати. Без суду, без засуду, без вини. Оце ось створiння з червоним баняком на бичачому карку, що назвало себе, пiд хахла. Качаном, зветься Макаров - бувший чекiст, бувший гепеушник, а тепер енкаведист. Зрештою, його як облупленого знають там, на сходi, особливо тi, що перейшли ки?вську експозитуру енкаведе, особливо в роки так звано? лiквiдацi? куркуля як класу. А оцей його кумпан, що ма? вигляд гоголiвського чорта, що назива? себе Борисом, ? в дiйсностi Крючков, i походить з Пензи, i ма?, як i Макаров, чимало всiляких орденiв, що ?х вiн дiстав за укра?нськi душi, тисячi невинних жертв, якi, незважаючи на свiй лисячий вигляд, замордував власними руками. Решта - це ?хнi, так би мовити, учнi, практиканти, що прийшли вправлятися на наших шкурах. А тому я, як бувший концертник, як випускник рiзних Лук'янiвок, Луб'янок, Соловкiв i iнших подiбних заведенiй, як абсолютний знавець ?хнiх намiрiв i ?хньо? практики, пропоную не бавитись з ними довго, а чесно розстрiляти, обмити руки i поставити Боговi свiчку, що вiн послав ?х до нас. Чи згода, товаришi? Це справило враження. Нiхто не сподiвався тако? мови саме вiд Терешка. Почався рух. Троян вимагав ще запитiв. Терешко перечив, мовляв, запитати можна й опiсля, а тепер час тiка?, нiч, треба кiнчати дiло i - спати. Один з присутнiх - русявий, розпатланий, iз засохлою бiля уст кров'ю - попросив слова. Качан пiдвiв свою тяжку голову i глянув на нього суворим поглядом. - Говори! - сказав Троян. - Я вас, товаришi, - почав русявий ламаною укра?нською мовою, збиваючись, мов спутаний, - я вас... уважно, можна сказати... Да! Слухав. I можете менi повiрити, а можете й не вiрити... Але ви вiдкрили менi очi... Я... - Чи замовчиш ти, каналi?! - враз дубовим голосом озвався Качан. Троян моргнув на автоматчика, i в ту ж мить Качан злетiв на долiвку, пiд стiл. Кулак автоматчика був затяжкий. - Поможи йому встати! - сказав спокiйно Троян, а коли Качана пiдводили, Терешко додав: - Бачиш? I у нас твердi закони... - Говори! - звернувся Троян до русявого. - Я... сказав, - несмiливо промовив той. А тодi знов озвався Терешко: - Я, з огляду на таку ситуацiю та з огляду на пiзнiй час, пропоную резолюцiю. Оцих трьох, - i вiн вказав пальцем, - розстрiляти негайно. А цих двох, - вiн тицьнув пальцем на Качана i бiлявого, - на додаткове слiдство. Згода, товаришi? - А може б, ?х ще спитати?.. - озвався мовчазний Хотин. - А! Вони нас у таких випадках не питають також... - резюмував Терешко. - Чи згода, товаришi? Коротка мовчанка. Троян допитливо глянув на Терешка, Терешко на Трояна. Опiсля всi обмiнялись поглядами. А потiм Троян кивнув головою на знак згоди. Пiзнiше, вiдходячи спати, Троян, невдоволений вислiдом суду i тим, що не зрозумiв свого Терешка, сердито його запитав: - I на 'кий чорт здався тобi весь той Качан? - Командире! - сказав уже спокiйний Терешко. - Не волнуйся! Я з нього зроблю симфонiю! Тiльки - спокiй! Компонувати ту симфонiю, за браком часу, Терешко, у товариствi ще двох вибранцiв, що мали найсолiднiший вигляд, узявся таки наступно? ночi, пiд тi?ю-таки хатою у льоху, де звичайно господар держав картоплю. Тут, при свiтлi недогарка свiчки, почався новий допит Качана, що його Терешко назвав "допросом". Цим разом малий, мов блоха, Терешко мав iнший вигляд i iнший настрiй. Вiн почав з того, що виправив русявого наверх, передавши його пiд опiку Залiзняка, а сам звернувся до Качана з такою мовою: - Ну, от товаришу Качан, чи пак Макаров! Як вам подоба?ться ця обстановка? Що? Чи не нагаду? це Луб'янку? П'ятий корпус? Спецвiддiл? Не зовсiм, не зовсiм... - Що ж ти вiд мене хочеш? - озвався на це хриплим, втомленим голосом Макаров. - А хочу, щоб ти ласкаво розповiв нам, по правдi, по честi, по совiстi, звiдки ти, хто ти, чого сюди прийшов i хто тебе сюди прислав. А також хто тут, крiм тебе, ? з ваших. I де вони знаходяться. - Хм! - презирливо хмикнув Макаров. - Ти, голубчику, трiшки ще не дорiс, щоб я тобi таке говорив... - Добре, - сказав спокiйно Терешко. - Гаразд. Обiйдемось i без тво?х та?мниць... До речi, ми ?х i без тебе зна?мо... Нам розказали... Не бiйся... Розказали! У тих ваших спецвiддiлах, запам'ятай, бiльше наших, нiж ти дума?ш. А до тебе ми ще також доберемося, ти не пужайся... Як i до твого пуза. Зна?ш тi рiзнi "с?л?зьонкi-п?чонкi"? Обертання в гавно. Що? Iсторiя? Так. ?? колесо iнколи не крутиться, не крутиться, а то враз i закрутиться... I ще як закрутиться! I одного разу воно може так закрутитися, що, наприклад, а чи, скажемо, хтось... Як тут яснiше сказати? Ну, хтось "iз наших". Розумi?ш? З наших... Добереться геть туди... Геть аж до того барахла, що в Кремлi. Смi?шся? Не смiйся, голубчику, ой не смiйся. Кажу тобi - не смiйся! Пiд мiсяцем, кажу тобi, все може статися... а тодi не лише ти, не лише такi, як ти... Казав один такий царський в'язень, якого ми звемо попросту Шевченко, "розкуються незабаром закованi люди... заговорять... i Днiпро, i гори!" Так! I ще казав: "Настане суд!" Так. От як воно. Iсторiя! Iсторiя, товаришу Качан, крутиться. От бачиш, який ти гордий! Не хочеш слова промовити. Ти не звик з нами говорити, звик лише стрiляти. Гордий, гордий, що й казати - гордий. А скажи: за що ти нас так ненавидиш? За що ти нашу Укра?ну так жорстоко переслiду?ш? За що, товаришу Макаров? - Дай слово, блоха, - заговорив, чи радше прохарчав, Макаров. - Ну! - буркнув Терешко. - Пашол ти к чертовой праматерi со всей етой тво?й Укра?ной! Вот что я хат?л тебе сказать! Понял? - Хе-хе-хе! Так-так! Це комплекс. Це комплекс. Тут уже нiчого не поможе... - спокiйно хихотiв Терешко, а обличчя його втягнулось i вилицi на ньому випнулись, нагадуючи череп. На цей вигляд Макаров зблiд ще бiльше. Його маленькi, сiрi, запалi очi нервово заморгали. До нього з темного кута пiдходити Терешковi помiчники, Микола i Степан. Але все-таки анi Макарова, анi русявого не розстрiляли. До цього не допустив той-таки Терешко. Макарову тiльки потурбували деякi вразливi мiсця та всипали п'ятдесят рiзок, а коли його зад був вистачально готовий, закропили його дрiбною сiллю, щоб у такому виглядi викинути назад у Янову Долину, прив'язавши до нього перед тим табличку з написом: "Батьку Сталiну - орден за лiквiдацiю укра?нсько? iнтелiгенцi?. Ступiнь перший". А русявого забрали з собою. Весь той iнцидент у прорiзних варiантах вiдбився широкою луною по всiй територi? партизансько? iмперi?. Говорили й говорили... Що це зробили тi, що зробили iншi. Що там був батальйон большевикiв. Що були бо?. Що вирiзали Янову Долину. Що дiстали якiсь самим Сталiним пiдписанi документи. Що всiх полонених вiддали нiмцям. Що нiмцi поробили з них тюремних наглядачiв... Заговорило i польське, як пiдпiльне, так i легальне, громадянство: паршива, мовляв, гайдамацька дичина вiдважилась потурбувати польську колонiю. До Цумаиських лiсiв виправили вiддiл Армi? Крайово?, а до "зiхергайтсдiнсту" масово з'явились полки-добровiльцi на службу в вiддiл безпеки. Панна Зося, з якою Троян мав умовлену зустрiч, оповiдала "страшнi речi": - Пане поручнику. Чи ви таке чули? Сотнi гайдамакiв напали на Янову Долину... Вирiзали всiх людей! Жах! Жах! I як можна таке дозволити? Кажуть, вирiзали сов?тських партизанiв! - О! - Жах! Це ж нашi союзники. Чи ж ви зна?те, що без них нiколи не буде самостiйно? Польщi! - О! Зося в сво?му шляхетному гнiвi не гарна, а чудова. Пiд ногами шелестить жовтий лист, на схилi Верховецько? долини ростуть м'якi, мов оксамит, мохи, сонце жовтня останнiми сво?ми, як струни, звучними променями освiтлю? шарлат дубового листя, а прозорi сiточки павутини тремтять помiж гiлками, коли Зося оберта?ться в розкiш, коли вона млi? в обiймах, коли ?? чари безмежно сильнi, сильнiшi, можливо, нiж страх i смерть. Зовсiм iншу стилем, тоном i змiстом мову вислухав Троян вiд сво?? iншо? приятельки. Вiри, чи пак Ядвiги. Троян був у Дерманi, у мiсцевого лiкаря, домовлявся про санiтарний курс, що його мав би перевести лiкар у рамках бригади, а також про медичну допомогу бригадi, якщо виникне в тому потреба. Розмова велася в амбулаторi?, у пiвтемрявi з причин обережностi, бо лiкар ординував не лише у себе вдома, в обсязi, так би мовити, партизанських володiнь, але також був головним лiкарем районно? лiкарнi у Мизочi, що була цiлком пiд контролем нiмцiв. I тут, зовсiм несподiвано, невiдомо звiдки, появилася Вiра в дуже бойовому настро? i, навiть не привiтавшись, накинулась на Трояна: - I як ти мiг таке зробити? - вибухнула вона огнем i гнiвом, якого Троян нiколи не пiдозрiвав у не?. На вигляд цi?? з'яви обережний лiкар негайно зник, i Троян з Вiрою залишились самi. - Ти зiпсував менi всю музику! - гримiла вона щирим, шляхетним обуренням. - I що ти цим, скажи, доказав? Що ти тупий, провiнцiйний хахол, який дума? категорiями свого подвiр'я i який дi? засобами носорожця, що побачив невiдомий йому об'?кт! Знищив Макарова - велика подiя! До речi, вiн дiстав орден Ленiна i звання Героя СССР... I вiн зна?, що це зробив ти, i не лише вiн, а весь його штаб, i коли вiн одного разу сюди вернеться - ти будеш бiдний, дуже бiдний, ось тiльки розгромлять Гiтлера... I менi ти накапостив неймовiрно, бо це ж я тебе, так би мовити, вiдкрила, рекомендувала, за тебе ручилась. Як ти мiг, як ти мiг?! Як тобi прийшла в голову ця думка? Ти ж син селянина, можна сказати, бiдняка... Для тебе вже був орден бойово? заслуги, тебе мали зробити головним командиром запiлля - Тимошенком, Будьонним, маршалом. Перед тобою вiдкривались широкi обрi?, кар'?ра, бо ж це не Польща i не якась мiфiчна Укра?на, а живе, велике, масштабне, перспективне дiло. I пам'ятай: тепер за тобою поженеться не Макаров, а сотнi Макарових, i вони досягнуть тебе. Будь певен! Макаров належить до штабу командування Першого Укра?нського фронту генерала Батутiна, ? його особистим приятилем, i, коли генерал про це довiдався, вiн сказав: "Знайду! Заллю розтопленим оловом! I в Кремль Сталiну! А потiм в музей! Щоб бачили i трепетали!" Вiра випалила все це одним духом, ?? чудове обличчя стало ще виразнiше, вона задихалася вiд напруження. Але ця мова значно помогла Трояновi. Спочатку, на вигляд Вiри, вiн також впав був у бойовий, гусарський настрiй, хотiв ударити на ворога, так би мовити, фронтом, але згодом, за пару хвилин, отямився, зрозумiв ситуацiю, встиг узяти себе, як вiн iнколи висловлювався, за морду, озбро?вся залiзною терпеливiстю, застиг у непорушнiй, вичiкувальнiй позi i мовчки стояв, немов статуя. I коли Вiра випалила весь свiй огонь, коли, здавалось, все сказала, i не знала, куди далi, i почала задихатися, iмпульсивне шукаючи виходу iз свого становища, коли настала велика тиша - впало коротке, спокiйне слово: - Все? Вiра затремтiла: - Я! Я!.. - заметушилась вона, ?? нерви не видержували напруження, i ?дине, що ?й лишалося, - вибухнути плачем. I, можливо, це сталося б, але ?й помiг Троян. Вiн спокiйно видобув з кишенi невеличкий клаптик паперу, засвiтив запальничку i подав папiр Вiрi. - Може, хочеш глянути на ось це? - сказав вiн. Вiра глянула i занiмiла. Настала глуха мовчанка. Троян згасив запальничку. Мовчанка згустилась. - Ну? - промовив вiн у темрявi. Мовчанка тривала. - Ну? - повторив вiн. Вiра вiдкинула папiрець. - Навiщо менi це показу?ш? - спитала вона обурено. - Навiщо? Потребую поради. Може, ти зна?ш, хто той "X", що пiдписав цю писульку? - Троян нахилився, пiдняв папiрець, засвiтив знов запальнинку i чiтко, наголошуючи кожне слово, прочитав: - "Пановi Г. Йоргенсовi! Секретно! У лiсах бiля села Бущi отаборилась i почала дiяти небезпечна банда пiд керiвництвом колишнього команданта полiцiйного батальйону в Рiвному Якова Балаби, що оперу? пiд назвою Зелено? Бригади, або "Бригади - Огонь!". Псевдо Балаби - Троян. Банда готу? напади: 28 жовтня - на цукроварню Мизiч, 5 листопада - на млин Новмалин, 10 листопада - на господарство Пiвче". - Троян прочитав писульку i додав: - Пiзнаю стиль! Ти писала! Вiра вiдступила, ?? обличчя занiмiло, темрява закрила його вираз. - Яка шкода, - промовив вiн по хвилi. - Така гарна, а така зiпсована! - i пiсля цього повернувся i без слова вийшов. Лiкаревi вiн сказав, щоб випровадив ?? чимскорше куди вона захоче, бо як вона тут задержиться бодай на одну годину - ?? кiнець запевнений. Потiм сiв на коня i вiд'?хав. IV Трояну, мiж iншим, вдалася одна дуже важлива для нього штука: йому пощастило примiстити в секретарiатi Рiвненського вiддiлу безпеки одного iз сво?х спiвробiтникiв з часiв батальйону i тим самим мати змогу бути в курсi всiх справ тi?? мiродайно? установи. Про Трояна в Рiвному довгий час не було певних iнформацiй, нiхто про нього не говорив, i в урядi безпеки його на списку партизанських з'?днань не було, аж поки наприкiнцi жовтня, ще перед виправою до Яново? Долини, на iм'я керiвника партизанського сектора вiддiлу безпеки Йоргенса не прийшла анонiмна записочка, та сама, що опiсля опинилася в руках Трояна. До Йоргенса ця записочка не дiйшла б взагалi, але випадково вона попала не в руки Троянового спiвробiтника, а секретарцi Йоргенса паннi Вержбицькiй, i та передала ?? Йоргенсовi. Вiстка про це стала незабаром загальною та?мницею. Почали пригадувати собi "залiзного майора". Ним зацiкавились не лише Йоргенс, не лише уряд безпеки, але й вiдповiдальнi особи з самого Рейхскомiсарiату. У будинку Рейхскомiсарiату, в кабiнетi самого заступника рейхскомiсара Павла Даргеля вiдбулася секретна нарада представникiв вiйська i полiцi? для боротьби з партизанкою, i на тiй нарадi чимало уваги придiлено також Трояновi. Тут же вирiшено, що необхiдно вжити в цiй справi рiшучих заходiв, зокрема створити окремий вiддiл для боротьби з партизанкою i для проби послати такий вiддiл у першу чергу на Трояна, як на "зрадника", впiймати його живцем i поставити перед законним судом вiйськового командування. У вислiдi цих нарад з усi?ю нiмецькою органiзованiстю й точнiстю почалося формування вiддiлу, i вже по двох тижнях такий вiддiл був готовий. Складався вiн з трьох бойових сотень, був озбро?ний автоматичною збро?ю, мiнометами та легкими гарматами i мав, крiм того, танкетки та панцеровi вози. Для Трояна настали гарячi днi, дарма що стояла не дуже тепла осiнь. День-щодень дiставав Троян повiдомлення з Рiвного про перебiг тих приготувань, i це змушувало його вiдповiдно готуватись також. Наступ ма? початися з Мизоча, як вихiдно? бази, перенестись до Дерманя, як операцiйно? бази, i звiдсiль перейти на Попiвщину. День "iкс" походу був суворо засекречений, але приблизно за тиждень перед тим над Мизочем, Дерманем, Борщiвкою i Бущею почали частiше кружляти лiтаки, а по селах, тут i там, появилися у рiзних виглядах рiзнi типи, що ?х партизанська протирозвiдка дуже легко розпiзнавала, пiдбирала, лiквiдувала або використовувала в сво?х iнтересах. Був початок листопада, падав дощ, iнколи зi снiгом, стояли тумани, немощенi дороги геть порозкисали. Незважаючи на це, рiвненський похiд вiдбувся. Почався вiн, зда?ться, в середу одинадцятого листопада, рано-раненько, через Басiв Кут, через Здолбунiв на Мизiч. Вiйсько рушило з настро?м туристiв. Були там партiйнi комiсари, есесiвськi групи, цивiльнi, всi в дощових плащах, мiцному взуттi, добре озбро?нi, обвiшанi автоматами, гранатами, амунiцi?ю, далековидами. Командував цi?ю армi?ю пiхотний генерал Зiббер, а ?? провiдником був аптекар з Мизоча фольксдойч Шонк. До Здолбунова йшлося добре, сливе граючись, властиво, не йшлося, а ?халося. Грiзно гули мотори машин, обсаджених людьми у сталевих шоломах. Вiд Здолбунова дорога почала псуватися, машини почали вiдставати, грузнути, руйнувати лад i порядок. Приходилось часто зупинятися, висiдати, витягати загрузлих. Одну з машин прийшлося залишити взагалi. Все це недобре впливало на людей, що звикли до точностi, порядку i дисциплiни. До Мизоча до?хали далеко не за планом, спiзнилися на цiлi двi години, а тому вимарш на Дермань вiдклали на завтрашнiй день i заночували в Мизочi. Троян точно знав весь маршрут Зiббера. В кожному селi, в кожному хуторi стежили за ним Трояновi очi: на роверi, охляп на конi, а то й пiшки прибували до командира вiдомостi сливе кожно? години. Сам вiн пiдтягнувся майже до Мизочика - за два кiлометри вiд Мизоча, а свою армiю заздалегiдь окопав на схилi долини вздовж глибоко?, немощено?, глиняно? дороги при виходi з Мизоча. А коли довiдався, що Зiббер змiнив план i задумав переночувати в Мизочi, щоб упри?мнити йому вiдпочинок, вислав групу гранатометчикiв, i в рiзних кiнцях мiстечка почали вибухати гранати. Зiбберовi вояки не могли заснути, бентежились, сердились, лаялись. На свiтанку хтось пустив чутку, що наступають партизани, i зчинилась панiка. Населення кинулось тiкати й ховатися. Вiйсько Зiббера розкололось на двi частини - цивiльну i вiйськову, почалась дискусiя. Цивiльнi вимагали вiдкласти виправу до кращих днiв i кращих обставин, але есесiвцi та вiйськовi, i особливо сам генерал, заявляли, що нiмецький вояк невигод не бо?ться i що наказ мусить бути виконаний... В кожному разi, десь коло восьмо? години встановлено, що нiякi партизани не нападають, що все це лише виплоди хворобливо? уяви боягузiв, i дано наказ виступати на Дермань. Погода не сприяла Зiбберовi - було сiро, накрапав дрiбний дощ, було мокро, ковзько. Одначе, видiливши цивiльних як резерву, генерал рушив у наступ. Троянiвцi, злившися з глиною, сидiли по сво?х норах уздовж дороги, а ?хнi дьогтярi, автомати та мiномети були скерованi на долину. Вони мали прекрасне поле обстрiлу: цiла долина, аж до села, лежала перед ними мов на долонi. I було тихо, дуже тихо, нервово тихо. Все, здавалось, занiмiло й чекало. I те чекання видавалось безконечним. Але коло пiв до дев'ято? з села появились танкетки, за ними авто, далi цiла колона машин. Вони рухалися поволi, обережно в сiрому просторi ранку, поборюючи вибо?ни, розтягнулись довгою валкою i наближались до узгiрка з його глибокою дорогою, званою проваллям. Троянiвцi чекали. Чекали, поки валка виповнить провалля. I, як тiльки остання машина наблизилась до узгiр'я, раптом ударили партизани. Огонь був цiльний, гострий, зливний. - По танках! По танках! - лунала команда. Одразу зчинилась метушня. Танкетки дiстали першими, пiд ?х колесами рвалися гранати, з ?х моторiв виривався густий, чорний дим. Валка збилася, зупинилась - нi вперед, нi назад, анi навiть стрiляти, хiба що в небо, а тi там згори сипали без перерви - кулi, гранати, мiни - все злилося в один вибух. Провалля заповнилось чорним димом, i в тому диму, в тому гуркотi метушились, кричали, падали людськi постатi. Надлетiла пара лiтачкiв, але, не бачачи мети, вiдлетiла. З села появилась нова група озбро?них людей, мабуть, iз залишених цивiльних урядовцiв, але кiлька кулеметних серiй змусили ?? вернутися. Нiмцi кинулися врозтiч. Деякi пробували вiдстрiлюватися, але партизанам видно було ?х усiх до одного - бери на мушку i стрижи! Пiвгодини - i провалля лежало мертвим, лише димiло. Все довкруги затихло, тiльки там далi вiд села зривались окремi, короткi кулеметнi серi?. Перемога повна! I абсолютна! Бiльша, нiж сподiвалися. Нiяких втрат. Здобули багато збро?, амунiцi?, консервiв, одягу, взуття. Криючись вiд лiтакiв, що раптом закружляли над долиною, переможцi спiшно вiдступили на схiд, до Клопiтських хуторiв. До ночi просидiли, мов жуки, у сво?х дiрах, розкиданi по клопiтському глинищу. Лiтаки все наново й наново намагалися ?х намацати, скинули кiлька бомб, запалили один хутiр. Яром бiгли люди, гнали худобу, сподiвалися нападу, але прийшла нiч i всiх визволила. До Мизоча пiшла розвiдка i принесла вiсть, що рештки нiмцiв отаборилися в будинку команданта полiцi?, обснувались колючим дротом, обставились вартою i нiчого не вказу?, що вони думали вiдновлювати наступ. З усього було видно, що вони самi боялись нападу i думали про те, як би скорше вiдiйти до Рiвного. Троян, не мавши в планi наступу, взяв на хуторах пару пiдвiд, звалив на них свою здобич i на свiтанку вiдiйшов на свою резервову базу в Бущенському лiсi. Що в цей час дiялось у Рейхскомiсарiатi - годi сказати. Це бiльше, нiж Курськ, нiж Сталiнград, - це розгром, i ще який розгром! Це - поличник найвищiй владi! Заторкнуто гордiсть, честь, престиж. Обурювались, лютували, шукали виходу. Звiту про втрати, розумi?ться, не подали, не було про це нiяко? згадки в пресi, лише шепоти, лише тихi, з уст до уст, повiдомлення про близьких, про знайомих. I пристраснi, погрозливi обiцянки, що це так "?м" не минеться. Але Троян i так знав, що нiмецькi втрати в людях рахувались сотнями, що знищено майже всю рiвненську залогу i добру половину ?? технiчного виряду, що сам генерал врятувався чудом, хоча лiпше було б йому не вертатися до свого теплого мешкання на Тополевiй вулицi, нiж вернутися в такому станi. Почалося слiдство, примчався рейхскомiсар, з Берлiна при?хало кiлька високих ес-есiв. Генерала кудись забрали, Даргель дiстав догану, у мiстi поширились чутки, що мають усунути самого Коха... Але такого не сталося. До фюрера ця справа в ?? правдивому виглядi не дiйшла. Навпаки, з поразки зробили в рапортах перемогу, розгромлено, мовляв, велику банду, забито двi сотнi партизанiв, знищено осине гнiздо. У Бущенщинi лежали троянiвцi два днi i двi ночi, як вовки, хто де мiг. Дощ позаганяв ?х пiд розлогi дуби, дим багаття ви?дав ?м очi, живилися вони здобутими консервами. Командир чекав на вiстi з Рiвного, пiдготовлявся до вiдплатного удару. Але минав час, i нiчого не сталося. Згодом вiн довiдався, що ця спроба нiмцiв зустрiтися з партизанами була цього сезону останньою i що можна сподiватися спокiйно? зими. Партизани першого дня лежали мовчки, мов дрова. Незважаючи на дощ, на вiтер, здебiльша спали мов мертвi. I лише другого дня почали ворушитися. Тут i там почулася неголосна пiсня, а вже надвечiр, коли трохи розiйшлися, розпарилися та на?лися кандьору, - поробили окопи з гiлляччя. Бiля кашовара, що правив у партизанiв за якогось мага, як звичайно, пiшли теревенити про те про се, а далi один з дерманцiв, що його прозвали Осипом-Засипом, почав розповiдати про цей самий Бущенський лiс, що в ньому сидiли, та про отi якiсь мури, що на них росли кущi лiщини, нiби на якiй скелi. Як це могли мури такi тут з'явитися? Звiдки вони тут постали? Хто ?х у цiй дичавинi змурував? Осип-Засип, обнявши руками колiна, сидiв просто на мокрiй землi, прикритий нiмецьким плащем, дивився на огонь i iнколи, здавалось, без потреби, спльовував на жар, хоч знав, що це грiх. - Що це тепер за Бущенщина! - казав вiн, допасовуючись до тону дерманських розповiдачiв, покiйного Ровiцького, Трохима Гуца, Панка... - От колись була Бущенщина! Гонiв на двадцять сюди i туди лiс. Сосни у три обхвати, а дуби п'ятсот лiт кожний. Як гори! Все якiсь чужi компанi? забрали на кораблi. А Запорiжжя, що ото межi? з полями, колись пiдходило до самого лiсу, чи пак лiс пiдходив до самого Запорiжжя. А заснували те Запорiжжя три козаки, що зосталися пiсля Хмельницького, Гуца, Балаба i Бухало... Пiзнiше ?хнi роди розгалузились, а деякi навiть позмiняли прiзвища. Так вiд Гуци вийшли Андрушуки та Самчуки, вiд Балаби Мартинюки та Рудi, один лише Бухало до цього дня зберiгся... А тi он мури, що вас цiкавлять, були змурованi пiзнiше. I також козаком. I звали його Ляшем. - О! - озвався котрийсь iз дерманцiв. - Чули! Чули! - Хто не чув про Ляша? - продовжував Осип. - Вiшальника! Що виходить серед ночi отам на сво?му займиську i людей ляка?... Але Ляш, що мурував оцi мури, - не той, що повiсився... Цей звався Степан, а той, однi кажуть, Данило, а другi - Гнат. Данило, Гнат - нам тепер все одно. По ньому не залишилося нiяких метрик, нi одного записаного слова. Самi лише перекази та ось цi зарослi мури. Та й перекази хтозна чи правдивi. Перекази ростуть з уст, на словах, а слова як тi дрiжджi... Але так не так - старi люди казали, то й ми кажемо. Десь, кажуть, у п'ятдесятих роках минулого столiття до Дерманя, невiдомо як, невiдомо чого, приблукав кремезний чолов'яга з гарною, як лань, стрункою та високою чорнявкою. Мав вiн, мабуть, грошi, бо одразу закупив у бущенського пана Брон?вського хутiр. Був то, кажуть, ловецький хутiр, серед лiсу, на полянцi. Був там, кажуть, i сад, i пасiка, як це завжди в таких мiсцях бувало. Було чимале господарство. I мав той чолов'яга, як кажуть, щастя до всього. Господарство його росло-зростало, прикупляв i прикупляв вiн собi новi дiлянки лiсу, мав чимало челядi, плекав воли, конi, збудував, кажуть, на Мостах гуту i почав лити скло. I мав багато, на всю околицю, знайомих, приятелiв, друзiв, кумiв. Не цурався, кажуть, товариства, любив потягнути чарчину та й сам варив якийсь мед особливий, що ним прославився на цiлу околицю... А був тут у нас на Запорiжжi один ганчар, Данило Гуца звався, що робив миси, чари та куманцi, i такi, кажуть, гарнi, що до нього при?жджали пани великi, щоб побачити, як вiн це робить. Чолов'яга з хутора, який i був отим Данилом чи Гнатом Ляшем, скумувався з тим ганчарем. Данило Ляш робив сво? скло, Данило Гуца - свою глину. Так ?х i кликали: скляр i ганчар. I знали ?х всi люди довкруги - i пани, i селяни, i духовнi. Ляш запряже, бувало, шiсть пар волiв. Гуца шiсть пар сво?х, i ?дуть на цiлу зиму вздовж Укра?ною, та Польщею, та Австрi?ю продавати сво? добро, а отак iк Маслянiй вертаються. У Ляша тодi на хуторi бенкет давали гостей на п'ятдесят, з музиками, аж луна лiсом iшла. А треба й те сказати: збудував Ляш на хуторi сво?му гарну хатчину - низ, кажуть, з каменю, верх з дерева, на два поверхи - палац, як у нас тодi казали, на шiстнадцять поко?в iз свiтлицею, що "в нiй сотня людей могла змiститися для танцiв та забав. Жив чоловiк у свою волю, всi йому заздрили, називали щасливим... Бо ж до того, як сказано, мав вiн жiнку Алiсу вроди незвичайно? i одягав ?? в парчу, нiби княгиню. Але нiхто того не знав, що Данило Ляш, крiм усього того видимого щастя, що, здавалось, цвiло й буяло, носив у собi велике нещастя. Нiхто того не знав, що примусило Данила прибитися аж сюди, оселитися в цьому лiсi, бо ж походив вiн аж з Кубанi, з-пiд Кавказу, був козак з дiда-прадiда, та й не лише козак, а - старшина, отаман, власник хуторiв... Нiхто не знав i того, чому Данило Ляш довгi роки дiтей не мав. Любив свою жiнку, на руках носив ??, пилинi не давав на не? сiсти. Та й вона любила його великою, вiрною, щирою i гарячою любов'ю. Бувало, кажуть, як вiд'?де вiн куди - замикалась у сво?й свiтлицi i не виходила доти, аж поки вiн не вертався. Слава про не? йшла, казки про не? складали, ?? прагнули бачити найзнаменитiшi пани - князi, барони, ?? запрошували на бенкети Сангушки, Радзивiлли, квiти ?й пiдносили, на колiнах кохання благали... Так про не? говорили... Але була вона неприступна як скеля, ?? вiрнiсть була тверда як криця. А все-таки Данило не мав дiтей. I була це для нього жура велика. I знав вiн, що жiнка його здорова, що нiчого ?й не браку?, знав i те, що сам вiн повний сили. Але чому ж вони бездiтнi? Питав свою Алiсу: "Чому, кохана, скажи чому? Подаруй менi сина! Ти ж можеш! Нашого сина!" Вона спускала очi, хитала скорбно головою, iнколи з-пiд ?? довгих вiй збiгала сльоза. Мовчала, не казала нiчого, лише кидалась до нього, горнулась, вилась хмелиною... Не знав Данило, що дi?ться з його коханою, якась глибока та?мниця була в нiй схоронена, не мiг ?? розгадати. I був вiд цього лиха нещасний. Але одного разу його кохана Алiса завагiтнiла. I породила сина, якого назвали Дарi?м. Данило був щасливим без кiнця-краю. Не знав де подiти свого щастя. Роки минули, син рiс. Рослий, статний красень. Але його мати нiколи, здавалось, не була вiд цього щасливою. Була сумна, мовчазна, замкнена в собi. I сказала, що бiльше дiтей нiколи не матиме. Не мiг зрозумiти сво?? жiнки Данило. Що з нею справдi дi?ться? Чому не хоче дiтей? Таж ?хнiй син на диво гарна дитина, як сокiл, як орел гiрський. I лише згодом почала та?мниця поволi сама розкриватися. Як тiльки Дарi?вi сповнилося шiстнадцять рокiв, щось iз ним почало дивне дiятись. Передусiм виявилось, що вiн великий зальотник. Що вiн збезчестив кiлькох молоденьких, як i сам, дiвчат - у школi, в селi, в мiстечку Острозi, де вчився. Виявилось, що вiн уже батько. Що до нього ма? претензi? якась князiвна з Верхова. Данило про це довiдався i жахнувся. Не хотiв сво?м вухам вiрити. Любив свого ?диного сина-красеня над усе, нiчого йому не жалiв. Не говорив про це з матiр'ю - боявся сам себе i знав, що вона все зна?. I зна? не лише тепер, а знала вже давно. Ще коли той син не народився... Почав якось Данило з сином розмову. "Батьку! - сказав син гостро i рiшуче. - Не тво? це дiло. А коли тобi щось в менi не подоба?ться, то я собi пiду геть!" Данило не уявляв собi життя без сина. Замовк i терпiв. Пробував вiддати сина до монастиря на перевиховання. Але по якомусь часi наробив син бешкету в монастирi, а потiм втiк до тi?? само? князiвни верхiвсько?. I довгий час його не було. Шукали. Знайшли обiдраного, мов жебрак, i п'яного, i разом з тi?ю самою князiвною. Минали роки. Для Данила тяжкi роки. I от, коли Дарi?вi сповнилось двадцять рокiв, сталося чудо: несподiвано вiн отямився. Перестав пити. Перестав чинити бешкети. Почав триматися дому. Почав чепуритися. А згодом виявилось, що вiн залюбився. Залюбився в звичайнiй селянськiй дiвчинi з Запорiжжя. На iм'я Маруся. I так залюбився, як тiльки мiг той дивний син дивно? матерi. Залюбився до кiнця, до смерти. Але, коли Дарiй захотiв з тою дiвчиною побратися, вона вiдмовилась. Вона йому сказала: "Люблю тебе! Ти для мене наймилiший. Але замiж за тебе не пiду". То була довга, тяжка боротьба. Дарiй скаженiв. Нарештi якось у недiлю взяв вiн Марусю i пiшов з нею до монастиря. Попросив iгумена винести на середину церкви ?вангелiю, поставив хреста i, коли в церквi було повно людей, при всiх, цiлуючи ?вангелiю i хреста, урочисто пообiцяв Марусi, що вiн змiниться. А звернувшись до народу, попросив у всiх прощення i заприсягся, що надалi буде порядною, чесною людиною. Маруся погодилася бути дружиною Дарiя! То була велика подiя для цiлого села, для всiх сiл в околицi. Вiдбулося бучне весiлля. Цiлий тиждень на хуторi ?ли, пили, спiвали й танцювали. Як довго Дермань Дерманем, а Буща Бущею - такого весiлля нiхто не пам'ята?. Мед котили бочками. Оковита лилась рiкою. Столи гнулися пiд мисами печенi та варенi. Музики грали без перерви. Минали роки. Все, здавалось, було гаразд на хуторi Данила, але Алiса все-таки не була веселою. Вже першого року у молодих народився син. Всi тiшились. Справили багатi хрестини. Дарiй був щасливим молодим батьком. Другого року народився другий син. I знов бучнi хрестини. Данило радiв, що рiд його на синовi не скiнчиться. Дарiй почав помагати батьковi в господарствi. Третього року народився третiй син. А там четвертий. Чотири сини подарувала Маруся родовi Ляша. I всi, як крапля в краплю, пiшли в бабу, в Алiсу. Чотири красенi. Як чудо-диво. Але п'ятий рiк не пiшов щасливо. Дарiй почав нидiти, журитися, взявся якiсь книжки читати та до Поча?ва ходити. А то знов почав десь зникати, i пiшли чутки, що вiн iз сво?ю князiвною знов зустрiча?ться. Щось на нього знов находило, робився лютий та химерний. Вдома пiшли плачi, нарiки, колотнеча. Данило любив свою невiстку не менше вiд сина, любив онукiв, любив родину. Йому було i прикро, i боляче. Вiн почав докоряти синовi, а той знов вiдповiв йому тими ж словами: "Не тво? це, батьку, дiло, а коли тобi щось в менi не подоба?ться, я пiду!" Одначе з усього видно було, що й Дарiй розумiв сво? положення. Вiн ходив до монастиря, сповiдався. Тодi на деякий час у родинi знов ставало тихо. Так. минали роки за роками. Аж одного дня, на Маслянiй, першому синовi Дарiя сповнилось двадцять. I саме в той день, рано-раненько, знайшли його мертвим. Якраз перед порогом будинку. Був п'яний, спотикнувся, упав i розбив собi голову об гострий камiнь. На хуторi Данила запанував великий смуток. Це був тут перший похорон. Гiрко зажурився старий Данило, i не так смертю внука, як сво?ю Алiсою: вона стала, як смерть, блiда i, як грiб, мовчазна. Не хотiла нi ?сти, нi пити i скоро пiсля того захворiла i вмерла. А вмираючи - вiдкрила свою та?мницю... Вона була з Кавказу. Осетинка. Це - невеличке гiрське плем'я, дуже давн? й дуже живуче. I iсну? в тому племенi давнiй-предавнiй закон: що нi одна жiнка з того племенi не смi? полюбити чужинця, не смi? вийти за чужинця замiж. I котра з жiнок порушить той закон - загине сама i загине ?? потомство! А треба знати, що знайшов Данило свою Алiсу у горах, пiд час вiйни з кавказцями. I взяв ?? як бранку. Боронилась вона, як дикий, гiрський птах, а коли здалася i коли полюбила свого пана й володаря - сказала, що буде його кохати до кiнця днiв сво?х, лише мусить вивезти ?? з цього краю якнайдалi, на кiнець свiту... Сильно любив Данило свою кохану i послухав ??. I вони прибули аж сюди. До цi?? Бу-щенщини. А вмираючи, сказала вона Даниловi, що прокляття, яке впало на не? за те, що зламала закон свого народу, не скiнчилося. Воно буде дiяти й по ?? смертi. Аж поки не вигине весь рiд ??. I саме тому не хотiла вона мати нащадкiв. Саме тому боялась... Було це для Данила дуже тяжке признання. Вiн так ним перейнявся, що скоро й сам захворiв i помер. А вмираючи, просив сина, щоб той оберiгався. Не сказав нiчого про прокляття, просив лише, щоб пiшов до Поча?ва, узяв води свято? i покропив садибу. Просив берегти синiв. Але потiм, кажуть, дивнi дива почали творитися на хуторi. Розказують, що Дарiй Ляш почав чорною магi?ю займатися та з чортами злигався. Ходив, кажуть, шукати звiльнення вiд Бога, не знайшов i звернувся до чорта. I другого року, так само об Маслянiй, нагло згинув його другий син. Знайшли його мертвим, але не перед порогом дому, а на полi, на Тимошiвщинi у глинищi, щойно аж за мiсяць, коли почав снiг гинути. Мабуть, замерз, i його засипало... I з третiм сином теж пригодилося. I знов на масляну. Випив, кажуть, побився з хлопцями, i один так нещасливо його вдарив, що забив на мiсцi. Був суд, убивцю вислали на Сибiр, але справи це не рiшило. Дарiй бачив, що над ним зависло приречення. Не знав що робити. Стратив голову. Вигнав Марусю. Завiв собi iншу. Почав бенкетувати. Накликав гостей. Справляв вiдьомськi гульбища. I болiв, кажуть, тяжко, нiби в ньому горiв огонь. А коли надходила четверта Масляна, закликав, кажуть, четвертого сина i сказав йому: "Сину! Благаю тебе! Сиди сьогоднi вдома. Побудь зо мною". А син збирався саме до села на колодку, бо мав там дiвчину. I почалося мiж батьком i сином перечення. I дiйшло до того, що батько вхопив залiзного прогонича, що ним зачиняв вiконницi, вдарив сина по головi i забив його на смерть. I викинув з другого поверху через вiкно. А слiдчому сказав, що син сам викинувся i вбився. I пiсля цього, розказують, Ляш почав казитися. Навперемiну то молився, то бешкетував. I так минув рiк. А на п'яту Масляну Ляш зробив у себе колодку. Накликав гостей, напо?в ?х до нестями, поклав усiх спати, а коли вони поснули, обложив будинок соломою, облив iззовнi i знутра нафтою, позамикав усi дверi й вiкна i запалив. А коли все горiло, вiн, кажуть, закричав нелюдським голосом: "Дияволе! Забрав мою душу, бери й мо? тiло!" I кинувся в огонь. I так, оповiдають, не стало анi Ляшевого хутора, анi самого Ляща. Але зосталась ось така, нiде не записана, згадка про нього. Змагався, кажуть, з дияволом! I диявол його перемiг. I загинув вiн сам, i згинуло його накорення. А мав вiн чимало роду, в тому числi й того iз Запорiжжя, що повiсився. Згорiв хутiр, заросли до нього стежки, бо люди боялися його i оминали. I, кажуть, зосталася з того роду лише одна його внука, що зветься Домахою, - закiнчив свою мову Осип. Було дуже тихо i темно, пригас жар багаття, слухачi здебiльша поснули, i лише один, замотаний у перiстий нiмецький намет, пiвсонним голосом спитав Осипа: - Осипе, скажи, а за що ми кара?мось якимсь закляттям? - Голос був тихий, але в тiй глибокiй загальнiй тишi прозвучав виразно. - Не знаю! Шевченко щось i нам казав: кохайтеся, та не з москалями... Пам'ята?ш? А може, пам'ята?ш його "три ворони"? - сказав спокiйно Осип. I по якомусь часi спитав знов голос: - А чи можна якось вiд того збавитись? Прокляття - гадаю? - Знов-таки не знаю, - сказав Осип. - Але думаю, що можна. - А де така свята вода вiд цього? - У нашому серцi. В головi. В душi. Он той там... у тiй газетi, що в Рiвному, пише: iнтелектом i характером. Голос на це не вiдповiв нiчого: - Хтозна, що тi слова говорять. Може, це також якесь чаклунство. А нiч робила сво?, спав хто де стояв, мiсця було подостатку, чистого повiтря також. Сосни - старi та коренастi, мов квочки, - стояли терпеливо, розгортали сво? вiття над поснулими во?нами. Хто б сказав, що так недавно били вони з тих сво?х кулеметiв? А другого дня ранком на полянi, коли бригада стояла пiдковою, бригадир, вiдiбравши рапорта й привiтавшись "славою Укра?нi", розпочав свою мову словами: - До цього часу ми тiльки бавилися в партизанку. Грабалися в землi, ?ли кашу, згадували Марусю... Тепер же, братчики, почнеться жизнь тверда. Батько Кох у Рiвному вельми на нас розгнiвався, що ми були такi нечемнi, i, напевно, захоче почастувати нас юшкою. А батько Джугашвiлi, що в Москвi, також не забуде нам Яново? Долини. Одним словом, ми ?м, напевно, не дуже подоба?мось. Отож тепер, браття, прийдеться не одно. I ночувати пiд небом, i вкриватися вiтром, i живитися повiтрям. А до того не можна далi отак днями та ночами вилежуватися та чухати пузо. Пам'ятаймо собi, що куль поки що ми самi не лл?мо, гармат не монту?мо, лiтакiв не зна?мо, отож мусимо вмiти щось iнше: цiляти! I саме туди, куди хочемо! I непомильно. Бригада Огонь - мусить бути Бригада Огонь! А до всього, шляхетне мо? товариство, ми мусимо й трохи обтесатися. Так би мовити, знутра. Трiшки iсторi?, трiшки лiтератури, того-сього... Ма?мо тут i професора пiд рукою, ось прибув з самого Крем'янця. Вiн вам розповiсть, що й по чому i для чого. А тепер ще одне i останн?: коли комусь iз нас це наше тут життя видасться менше вигiдним, нiж, скажемо, життя Коха в Олицькому замку князя Радзивiлла, або, скажемо, комусь видасться непевним його майбутн?, тобто що не дiстане вiн на старостi лiт пенсi?, орденiв, спадщини по багатому дядьковi в Америцi, анi навiть звичайно? подяки, - кожному такому раджу дуже наполегливо зiбрати сво? манатки, знятися з якоря... i... з Богом! Вiдплисти! Ми тут лише тi, що... ну, що?... Ви самi зна?те! А як не зна?те - вам скаже пан професор. - Або... Осип, - вирвалось обережно з пiдкови. - Так! Або Осип! Вiн у нас чоловiк знаючий, - додав командир. - А тепер, може, ще яке питання? Може, щось неясне? - запитав вiн. Бригада хвилинку мовчала, командир хотiв був подати команду "струнко", як один з пiдкови пiдняв руку. - О! Плющ! Що хочеш? - запитав командир. - Я не знаю... Це не так до вас... як до... Вчора ми мали таку розмову... Осип! Так я й хотiв його спитати: що це таке, як вiн казав, iнте... лект? Щось таке, вiн казав, треба мати... iн-те-лект. От я i просив би його нам тут пояснити. Питання було для командира несподiване, вiн посмiхнувся, втягнув носом повiтря i глянув на Осипа. - Ну! Осип! Сип! Держи одвiт! Два кроки вперед! Марш! Осип виступив перед пiдковою. Невеликого росту, русявий, з пiдсмаленими бровами. Був трiшки ранений у палець - одинокий ранений з останньо? виправи. - Хм... Що ж я скажу? - почав вiн. - Iнтелект - це така... така... - Кобила, - пiдказав йому Терешко з рядiв. - Ось Терешко каже, що це така кобила, що коли ?? ма?ш - вона тебе вивезе з усяко?, яко? хочеш, халепи. - А яко? вона масти? - впав знову запит з рядiв. - Переважно - перiста! - Ха-ха-ха! - зареготала пiдкова. - А до чого вам той iнтелект? - запитав командир. - Та це не я, - виправдовувався Плющ. - Це Осип. Учора вiн казав, що треба мати iнтелект... щось iще... Ага! Характер! А тодi, каже... либонь, i той... i Укра?ну поставимо. - I я, братця, так думаю, - додав командир. А потiм звелiв Осиповi вiдступити назад i скомандував: - Бригадо! Струнко! Спочинь! Розходься! Увечерi мав скiнчитися реченець для тих, що мали б "вiдпливати", але в цей час усi були так зайнятi обговоренням нового способу атаки "трьох рамен", що про "вибiр" забулося. Бригада згорталася в кулак. У залiзний кулак з м'яса, крови, костей i духа. Залiзняк мав чудову тему для сво?? "залiзно? поезi?" i, використавши перерву мiж "марш-марш" - обiдом, таки встругнув нову вiршу: Нашi фiнки дзвонять звучно, Бубнять "катьки" барабанне, З бригадиром нам не скучно, Ми живемо дружно, славно, З бригадиром нам не скучно, Iз огненним бригадиром, Б'?мо шпарко, цiльно-влучно Мiнометом i мортиром. Гей, Огненная Бригадо, Розрядись залiзним градом, Загуди над ним торнадом - Понад ворогом i гадом! Бригадирцi понабивали на долонях мозолi, плескаючи Залiзняковi "браво". А Терешко позаздростив смертельно поетовi i рiшив також блиснути "поезi?ю": Голубцями й галушками Бомбардуй нас. Боже, з неба, За гречаними кишками Зносим молитви до тебе! Пiдложи нам пiд ялинку На народження Христове Пудiв десять тлусту свинку, Тож помолимось, панове! Тож помолимось, хлоп'ята, Всi як ?, голоднi, босi! Скинь взуття на нашi п'яти, Бо ж зима ось вже на носi. - Ха-ха-ха! Браво! Терешко, браво! Орден, орден Терешковi! Лауреат! Рiшили видавати журнал "Барабан". Усi бригадою пiшли писати вiршi. Появилися футуристи, символiсти, iдеалiсти, реалiсти. Один з iдеалiстiв, що величав себе Блохою, ушкварив поему на самого командира: А в нашого командира завелася Зося, Бо для всiх вона ласкава - хто лиш не попросить, - починалась та поема. - Е-е, Блоха! - перечив редактор "Барабана" Левко-Глевко. - За таке тобi командир пораху? ребра. - Та чого ж? - дивувався Блоха. - А того ж! Коли б так хто чiпнув твою Оришку? - I чiпають! I ще як чiпають!.. - А що то значить те тво? "всiх"? - Там написано... всiх... Ясно! - То ти нашого командира до всiх рiвня?ш? Чи зна?ш ти, що за ним хоч би й княжна тьмутараканська побiжить. А ти... Зося! - Я це знаю, я це дуже добре знаю, Левку-Глевку, одначе я не те хотiв сказати. Ти мене не так зрозумiв... Я просто... Ось хотiлось... Для настрою... Посмiятись... Ти ж, як редактор "Барабана"... I поема моя добра, i ти мусиш ?? вмiстити. Хоч - перед цiлим фронтом прочитаю? - Сказився! - Прочитаю! Перед фронтом! Виникла дискусiя, спочатку так собi, але вона набирала й набирала сили, до не? долучились iншi, а там ще iншi, i нарештi створилося двi партi? - за Блоху i проти Блохи. Сипалися докази, контрдокази, аж поки температура пiднялася настiльки, що один одного назвав щось як дурнем, а там уже залишався один крок до завушника, i, коли б ?х не розвели, хтозна, як би далеко вони зайшли у сво?му шляхетному гнiвi. Але й така справа опинилась у товариському судi бригади, причому Терешко, що був, розумi?ться, головним лавником того суду, ще раз мав нагоду висловити сво? рiзнi з цього приводу сентенцi?. Вiн почав доказувати, що це вже не така нацiональна прикмета, що ми потрапимо з дурницi зробити цiле дiло. - Самi нерви, - казав Терешко, - така тобi нервова бомба - бух-тарах, огонь, дим, i вже вороги до сьомого колiна, хай там б'ють громи чи валиться земля. I, щоб не бути голослiвним, Терешко нi з сього нi з того полiз в iсторiю, довго там копався, а покопавшись, почав виносити на денне свiтло "дiла давно минулих днiв", як казав один поет, та розтрясати ?х перед сво?ми слухачами, нiби залежане сiно: рiзних таких гетьманiв та отаманiв, лiвобережних, правобережних, не забув i "през незгоду ми пропали, самi себе звоювали", що нiби сказав сам гетьман Мазепа. А потiм зробив гiгантський стрибок, перейшов на сучаснiсть i тут розлився, мов Днiпро у повiнь. Дiсталось i революцi?, i рiзним сумно? слави божкам, i чисельним кабiнетам, i ?х прем'?рам, i знов правобережним та лiвобережним, чи пак захiдним i схiдним, а коли розправився з революцi?ю, перейшов ще ближче, просто ось сюди до лiсу... I, дарма що вiн обiцяв не називати iмен, щоб не загострювати й так гострих вiдносин, тут же почав сипати ними, мов з автомата, - всi двадцять п'ять за однi?ю серi?ю, мовби на вiтер. Хоча всi, казав Терешко, одним хором, одним тоном вимагають "?дности" (розумi?ться, в лапках!), але тут же... I вiн враз зробив карколомну iнклiнацiю вбiк чи не найвпливовiших, можна сказати, головних пiдвалин полiтично? фiлософi? нашого часу, якi цiлком одверто висувають тези i ?х доказують. Тут Терешко почав сво?ми словами переказувати тi тези, з яких намацально виходило, що "?днiсть" (розумi?ться, в лапках!) ? чеснотою лише малих, слабких, хворих i нерозумних. I нулiв. Здоровi, сильнi, мужнi одиницi нiяко? тако? "?дности" не потребують. Навпаки. Вони потребують вiдокремлення. Диференцiяцi?, говорячи науково. I наше лихо не в тому, що ми не ма?мо ?дности, а в тому, що ми мало диференцiйованi, що у нас нема одиниць, а коли вони ? - за ними не йдуть, а коли й iдуть, то дуже недалеко, бо з'явля?ться одразу забагато одиниць, i всi вони диференцiйованi. I воно не було б так сумно, казав далi всезнаючий Терешко, коли б при цiй математицi не забувалося також про iнтеграцiю чи iнтегральнiсть, що, либонь... Далi вiн пiшов у вищу математику, чого вiд нього абсолютно нiхто не сподiвався, доказуючи збентеженим слухачам, що iнтеграцiю укра?нська полiтична математика виключа? зовсiм, як сов?ти виключали зi списку святих революцi?. Терешко розiйшовся i був невблаганний. Розправившись безжалiсно "iз сво?ми", вiн не вдовольнився цими вузькими межами, а самочинно переступив залiзнi, священнi кордони сусiднiх, братнiх народiв. Чого, наприклад, питав вiн здивованих бригадирцiв, хоче вiд нас Москва? - Хлiба! - несмiливо викрикнув хтось iз слухачiв. - Або Варшава? - iгноруючи "цвiшенруфи", продовжував патетично Терешко, пiсля чого почав звалювати на купу Москву, Варшаву, Ки?в, так нiби цi мiльйоновi селища були для нього старими лахами, якi вiн збирався перетрясти й провiтрити. - Чого вони вiд нас хочуть? - питав i сам собi вiдповiдав: - Визволяти! - протягав злорадо це велике слово, дивлячись на слухачiв, яке це справило на них враження. Слухачi лише шкiрили зуби. Терешко провадив далi: - Триста з гаком рокiв визволяють. I не можуть визволити! I все кричать, що нас нема! А коли ми ? - нас видумали! Раз австрiяки, раз нiмцi, а тепер, напевно, пiдуть американцi... А колись, може, китайцi... i, якщо не помагають нi нiмцi, нi китайцi, тодi пускають в хiд Пушкiна, Мiцкевича, Колиму чи якусь iншу пародiю вродi Берези Картузько?. I так визволяють, i визволяють, i все безконечно визволяють, i сьогоднi визволили мене, наприклад, так далеко, що я готов бути не лише отаманом тако? ось бригади, але й Люципером, коли навинеться для цього нагода. Б'?мось, б'?мось! Вiки б'?мось, - змiнив вiн тон на лiричний, роздумливий, навiть сентиментальний з домiшкою мелодраматичности. - Пролива?мо рiки сво?? i не сво?? крови, знекровлю?мось вза?мно i нидi?мо всi разом при коренi, мов зачумленi, - Москва не Москва, Варшава не Варшава, Ки?в не Ки?в. I нiхто з нас не зна?, що, може, вже в цей самий час десь наставляють сво? вiтрила новi варяги, що прийдуть i будуть "рядити i володiти". О! - патетично, мов Савонаролля, зносив свiй голос до неба Терешко, - хай не хваляться нашi визволителi, що вони нас перемогли! Прийде час - i переможе Правда! I горе тим, що цього не розумiють або не хочуть розумiти. На цьому Терешко скiнчив. I пiсля цього можна було сподiватися урагану оплескiв, але такого не сталося. Слухачi були досить зрiвноваженi й iндиферентнi. З виразу ?х облич можна було цiлком певно сказати, що багато з них просто нiчого не зрозумiли. ?м навiть iнколи здавалося, що Терешко кпить собi з рiзних дуже поважних справ, i, тiльки знаючи Терешка, вони не вiдважувались проти цього запротестувати. Але знайшовся i такий, що запротестував. Це був молодий, округлий, невисокого зросту, дуже меткий хлопчисько, що був, кажуть, надiсланий сюди, як певне вухо i око, як нелегальний iнструктор iдеологiчного вишколу Троянового вояцтва. Вiн часто наводив мову на рiзнi iдеологiчнi теми, при тому нервувався, говорив патетично, сперечався i завжди все знав. - Терешку! - вирвався вiн з гурту слухачiв з iронiчною усмiшкою на сво?му вдоволеному обличчi. - Я тебе дуже люблю! Ти вариш чудову кашу! Тво? галушки неперевершенi! Але, коли ти торка?шся полiтики, у тебе також виходить каша. Бойовики! Друзi! Ви ось прослухали нашого прекрасного друга-кашовара, ви терпеливо видержали аж до крапки, але скажу вам: увесь його тон, аналiз, висновки - це, друзi, вiд початку до кiнця каша! Бо?ться диференцiяцi?! За юрбу! Проти сильних iндивiдуальностей. Бо?ться змагу! Крови! Хотiв би все по-доброму! За згоду в сiмействi! Скида? на купу Москву, Ки?в, Варшаву. Садить за один стiл москаля, ляха й укра?нця! Вовка, козу й капусту! Варить кулешу! З елементiв непо?днальних, як вода i вогонь, як плюс i мiнус. Боротьба iсну? вiд того часу, як iсну? земля. Мураха з мурахою, кiт з мишею, риба з рибою. Боротьба вiчна, як свiт, як сонце! I я вам скажу! Люди такого наставления нiколи не будуть переможцями! Нiколи! А ми мусимо перемагати, i ми переможемо! Хай живе наша велика нацiональна, всенародна революцiя! Хай живе вiльна, незалежна, соборна i суверенна Укра?нська держава! Слава Укра?нi! - Слава, слава, слава! - викрикнули одним голосом усi присутнi. Зчинився рух, гармидер. Знаходились охочi виступити. Але було пiзно, i треба було кiнчати суд. Терешко битий! Рiшуче й остаточно! На останнi слова його опонента вибухнула буря оплескiв. Терешко засоромлений, вiн, видно, хотiв щось сказати, але його голос потонув у загальному гомонi. До речi, за пiдсудних майже забули, а коли пригадали, виявилось, що нема кому визначати кару. I яку? Поза чергою в заставу. Два днi арешту. Протягом тижня щоранку з'являтись до командира. Тодi Терешко внiс свою пропозицiю: подати один одному руку, перепросити за образи i розiйтись кожний до свого дiла! Присутнi вибухнули смiхом. - Браво, браво! Терешко! Правильно! - посипались оклики. Лава присяжних, чи пак вiйськова трiйка, зупинилась на Терешковiй пропозицi?. I, коли пiдсуднi виконували кару, вони мали вигляд непритомних, i всi лягали з реготу. I подарували Терешковi всi його ?ресi. А один з колишнiх сибiрських засланцiв висловився: - Це дiйсно чи не найтяжча кара для чесного укра?нця. Герой дня, Терешко, пiдiйшов пiсля цього до свого успiшного опонента i тихенько, на вухо, шепнув: - Слухай, Гавриле, - вiн чомусь уперто кликав Гаврилом цього хлопця, що назвав себе Вовком, - ти казав добре. I переконливо. Але навiщо ти назвав себе капустою? - Я!? - бурхливо заперечив Вовк. - Капустою? Ти недочув! Нiколи! - Як же нiколи? Ти сказав: москаля, ляха, укра?нця. I побiч: вовка, козу, капусту. - Це лише просто так, збiглося, але це нiчого не значить. - Нiчого, нiчого. Ти сказав правду. Але я з тим москалем не контентний. - Що це значить? - Бо вiн нiякий вовк. - А що ж, по-тво?му? - Кацап. Цап. Козел. I правильно. Це назва народна. Народ ма? рацiю. Голос народу - голос Бога. - Але ж ти сам бачив того Макарова! - вибухнув збентежений Вовк. - Найтиповiший козел. З тi??, пам'ята?ш, байки про двох козлiв, що зустрiлися на вузькiй кладцi. - В такому разi й ми козли. - За аналогi?ю - так. Але я все-таки не погодився б. - А що ж, по-тво?му? - По-мо?му, ми все-таки капуста. Вовк насупив брови. Це виразно йому не iмпонувало. Але вiн не знав що далi. Не знаходив нiчого дотепного. - Яз тобою не годжуся! - кинув понуро. - Ха-ха-ха! - добродушно засмiявся Терешко. - I я також. I я також... Це лише Шевченко. Капуста. Головата. На городi. Диференцiйована. Не шаткована й не квашена. Для кожного - хто йде, той i скубе. Кожний козел... I навiть за?ць. Ха-ха-ха! Но-но-но, Гавриле! Не гнiвайся! Я тiльки так собi... для прочищення шлунка. I ти почав цю мову. До того iнколи й капуста скубе козла. Навiть капуста! Але, як з'являться справдi вовки, не лише у вовчiй шкурi, може бути конфуз... Розмови, розмови й розмови. Особливо коли в кiнцi листопада перейшли на зимовi квартири i зайняли куток Залужжя на пiвденно-схiдному Дерманi, пiд Верховецьким лiсом. Дермань весь виповнений зимiвниками. На Запорiжжi група упiстiв Оленя, на Шинкiвцях залiг Тис. Троян зредукував сво?х - частину, кому ближче, послав на вiдпустку. Залишилось ядро i тi, що не мали куди йти. I повно по селi розмов, шепотiв, вiстей, страхiв. Вечорами, при каганцi, гуртами. Згадували минулу революцiю. Наприклад, Семен або Грицько Андрущуки ще добре пам'ятали, як то вони в дев'ятнадцятому роцi до трудового комiтету належали i разом з Каменякою та Комаровим повстання на Петлюру в Здолбуновi водили. Або хто ще не пам'ятав, як то двадцятого року, десь так пiд цю пору, а може, трохи пiзнiше - у сiчнi чи щось таке, увiйшли поляки i весь народ за шором гумами спороли, щоб втихомирити, а самого Семена два роки по кущах ганяли... А то, диви, Семеновi та Грицьковi дiти, як тiльки пiдросли, як тiльки в пiр'я вбились, почали з тi?ю Укра?ною носитися - та арешти, та тюрми, та Береза. А прийшли "товаришi", то першого ж Семена з Грицьком розпатрошили, як куркулiв та буржуазних нацiоналiстiв. А що тепера? Що далi? На кого черга? Усi дерманськi хлопцi, усi до одного, у бандерiвцях, у мельникiвцях, у бульбiвцях... Що ?х усiх чека??.. Розповiдають сни. - Снилось менi, людоньки, що рiчка наша, що ото тече на Лебедщину, чисто висохла, а на днi пiсочок, та такий бiлий-бiлий... - оповiдала Параска Середа. Iншiй снилось, що дзвiниця монастирська розвалилася, "а я дивлюся отак з Горбайцiв через долину i думаю: це вже татари прийшли, що ото в давнину ходили..." Ще комусь увi снi "всi дерманськi сади почорнiли, а на дзвiницi монастирськiй вороння-вороння..." А тут знов пiшло з хати до хати, що десь там на Шинкiвцях Хведоську Махобе?ху за "велику губу" шомполами спороли, а там як грiм серед ясного неба, що старого управителя Хшона знайшли мертвим i докторового сторожа родину вирiзали. Казали, що вишукують донощикiв, i то так "вишукують", щоб з них i племени не зосталося, бо, мовляв, ми самi себе нищимо i, як тiльки ворог у хату, - навперейми один на одного доносимо та топимо. До Трояна, що отаборився на Залужжi у хатi-пустцi сво?? тiтки Зiньки, яка давно померла, жiнка брата Каленика, пишна чорнявка Домаха прибiгла, впала перед ним навколiшки i заломила руки: - Ой, рятуй, брате! За Калеником приходили! Троян уста закусив, лють його пойняла. - Зна?ш що, Домахо! - сказав твердо. - Наш той братчик давно шибеницю заслужив! - Але ж брат рiдний! - Брат то брат! А хто то за "посполито?" командантовi списки виготовляв, а хто з тi?ю кобильчиною возився та тi шiстнадцять мiсяцiв тюряги впiймав, а хто то хлопцiв большевикам видав? Брат, кажеш? Все-таки Троян до штабу Рубана по?хав, i там йому показали чорним по бiлому, що той самий "брат" тепер у Рiвному, у такого Брушецького. Донощиком. Троян лише головою похитав. А коли вертався - довго над цим роздумував. Болiло в нутрi. Такий хлопець. Красунь. А таке зiлля!.. I з рiдно? крови!.. Мiсяцi листопад-грудень були морознi, але безснiжнi. Глибокий, сухий, пухкий снiг випав аж пiд наше Рiздво. Небо, дерева, земля злилися у срiбно-бiлу масу... Над Залужжям, понад срiбними стрiхами, вечорами й ранками вився дим, над Запорiжжям заходило червоне сонце, над Верховом сходило. Ночами мiдяний мiсяць спiдповнi, як i всi роки, як i завжди, спокiйно висiв, немов образ, над садами та гаями. Рiздво славилось сво?м предковiчним порядком - тисячу дев'ятсот сорок друге за чергою, коли то десь там у тiй далечi народилась Дитина, що була послана Отцем Небесним, щоб спасти цей грiшний свiт, який саме в цi днi, вiд краю до краю, обнятий смертельною боротьбою. Люди, як i всiх минулих рокiв, за ви?мком хiба двох рокiв сов?тсько? iнвазi?, на санях i пiшо, одягнутi у святочнi кожухи, гунi, брьохаючись у глибокому снiгу, в сiрiй, пронизливiй ночi спливали з усiх горбiв i куткiв в напрямку двох - парафiяльно? i монастирсько? - церков на всюнiчну. Незважаючи на обставини, на хорах парафiяльно? церкви гримiв знаний дерманський мiшаний хор, отець диякон Дам'ян, стрясаючи сво?ю сивою, але все ще бурхливою чуприною, виголошував ?ктенi?, а в монастирi, як i в усi iншi роки, гурток монахiв виконував свою традицiйну Богослужбу. Дермань, вiд краю до краю, справляв Рiздво. Брьохались попiд вiкнами хлопцi й дiвчата з колядою - iз звiздою i без звiзди, спiвали предвiчнi "Що то за предивна", "Небо i Земля", "Христос-Спаситель", до цього додавали "Ой видить Бог, видить Творець" та "Бог предвiчний" - що прийшли сюди вже не так давно. У хатах, як звичайно, горiли печi, дим валив з димарiв, варилось i смажилось для живота i душi, наповнялась теплом кожна хата, свiтилась гасовими лампками, а столи, застеленi бiлими старосвiтськими настiльниками, гнулися вiд смаженi, печенi, капусти, голубцiв, вареникiв, бо нiчого цього року не вiдвозилось, не продавалось, не вiддавалось на "хлiбозаготовку" чи деiнде, а все споживалося вдома. Дiсталось i "сво?м хлопцям", тобто партизанам, лише ?х команда на цей раз заборонила ?м те, що зветься "гуляти", на превелике здивування дерманцiв, якi не звикли справляти це свято насухо. - Що це менi за солдати, що не п'ють горiлки! - казав старий, ще царський артилерист Миколай Балаба, пропонуючи "квартирантам" по чарцi самогону. - А я вам хочу таке сказати, - вiдповiдав вiн на пояснення, що укра?нськi партизани мусять бути тверезими i всiм добрий приклад давати, - я вам хочу сказати, що свiт робиться не самими святими, а що вже до солдатiв, то ця порода людей лише тодi на мiсцi, коли потрапить, як то в нас казали, чортовi в вiчi глянути i бровою не моргнути! I скажу вам ще одверто. Я чоловiк прямий, що на думцi, то й на язицi... Менi ваш лад... Нi, нi! Не дуже! Тихi такi та лагiднi, нiби монахи... Що ви собi дума?те? Он iдуть на вас москалi, а тi, кажу вам, - я ?х знаю як облуплених! - чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б'ються! I рвуть! I деруть! I зубами гризуть! А як розлютуються - жiнка не жiнка, святий не святий - давай, i баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцiю з рiчки пили. Як воли! Спускали в рiчку спирт з гуралень, а вони - вiдрами, а не було вiдер - лягали на пузо i смоктали... То вам солдат! Га? - Ми такими не хочемо бути, - вiдповiдав Балабi iдеологiчний iнструктор Марко. - Ну, то ви з ними й програ?те! Святi завжди з чортом програють. - А що б ви самi сказали, коли б нашi козаки та почали по хатах гуляти та з дiвками спати? Що? - Що? Нiчого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дiвок любив! - Вояки не мають бути дикунами, - перечив iнструктор. - Але й не святими угодниками Божими. Де вiйна, там... вiйна! Ти сам зна?ш. Троян трохи виломився з партизанства, вiн був дерманець iз Запорiжжя, а тому, святкуючи, зробив запас - кварту на душу, а до того, як благав Терешко у сво?й "молитвi", - "пудiв десять", але не свинки, а справжньо? свинi i цiла телиця лягли "пiд ялинкою". Був, розумi?ться, i дiдух, i кутя, i молодицi, i дiвчата. I вдарили гопака пiд розтяжну Клима - одинокого гармонiста... А коли йому вказували на iнших партизанiв, як вони справляють, вiн тiльки вiдповiдав: - То вони з нашо? чудово? Галицi?... Святi та Божi. Ми тут в iншiй культурi квасились. Ми ведемо свою лiнiю вiд Байди, що на гаку в султана турецького за ребро почеплений висiв. I жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вiкна бряжчали. Було дуже близько до часiв Нечая, щось так, нiби ось воно було вчора. За столом возсiдав Троян в шкуратянцi наопашки, при револьверi, бiля нього справа й злiва Царенко, Залiзняк, Терешко, Булава, i iншi, i iншi, громадський магазей, обернений у залу, був набитий бiйцями, як грибами. Навiть програму дали, виступали i солiсти, i танцюристи, i з вiршами виходили бригаднi "вiршопльоти". А реготали справдi як чорти, аж бiднi, небiленi стiни магазея трiскали... Перший день провiв Троян, як кажуть, вдома, мiж сво?ми. Другий - по?хав на Запорiжжя до рiднi, до жiнки, до сина, до сусiдiв, де на нього чекали, мов на архиерея, повний стiл i мало не цiле Запорiжжя. Правили свято у хатi дядька Михайла, що була найбiльшою, пiд бляхою, з пiдлогою, з мальованими вiкнами. I коли пiдняли першу чарку, то сам Михайло, що засiдав на родинному тронi, сказав промову, чого вiн нiколи не робив. Трохи тремтячим голосом вiн почав з того, що: - Все-таки, як не кажiть i як воно тут у нас не тiсно, а все-таки ми святку?мо це свято, я б сказав, перший раз в iсторi?! Не дивуйтесь! Наша iсторiя тут i далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам зна?, якi тiльки часи не проходили понад нашими головами, але... Люди! За наших прадiдiв, дiдiв i батькiв один тiльки раз, одне тiльки Рiздво ми святку?мо самi, з собою i мiж собою. Це - сьогоднi! Менi ось молодий сусiд пiдказу?, що було у нас,