азати!  Нi!  Я  лише...  як  вам
сказати? Патрiоти б сказали: син цi?? землi! З  дiда-прадiда!  I  може,  з
запорожцiв... Але "рухи", "течi?", "iдеологi?"... Це, вам тiльки скажу,  -
не мо? хазяйство. Дуже просто: не доходить!
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
   - А проте колись перекона?тесь, що я не такий  безнадiйний,  як  гада?,
наприклад, ваш фон Лянге.
   - Я йому це казала.
   - Але вiн не вiрить.  ?  така  сила,  дуже  вперта,  абстрактна,  часто
невхопна, але хто конче хоче ?? зрозумiти - може  нею  користатися.  Я  не
можу цього сво?ю косноязичною мовою висловити, але  iнколи  я  ризикую,  з
сучасними кодексами моралi, бути  неморальним,  навiть  "невiруючим",  щоб
мати чисте сумлiння для сприйняття чисто? правди.
   - Це для мене дуже висока нота.
   - Чиста правда?
   - А хоч би.
   - Треба лише запитати сумлiння.
   - Дуже дивне слово.
   - У чому його диво?
   - Сумлiння можна так само згубити, як i невиннiсть.
   - I можна знову знайти... Наприклад, у материнствi.
   - Не всiм судилася роль Мадонни.
   - Iнодi й Магдалина дiста? розгрiшення.
   - Нiколи не сподiвалася знайти у вас такого фiлософа.
   - Вибачте, - промимрив вiн збентежено.
   - Це не грiх.
   - Iнодi грiх. У мо?му становищi. Я все-таки вояк. Маю просту,  вояцьку,
одверту душу...
   - Але... я б не сказала.
   - Ви менi не вiрите?
   - Я не те хотiла сказати.
   - Ви не те хотiли знайти.
   - Власне.
   - I дуже розчарованi?
   - Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена.  Я  думала  -  ви...
ви... простий... Нацiоналiст, фашист, комунiст,  щось  таке.  Укра?нцi  ще
мають свiй окремий подiл. I  враз  бачу  несподiвану  течiю,  щось,  може,
навiть вище... Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли?
   - Тут скорше допоможе час. Вiн пояснить нам багато незрозумiлого. Доба,
в якiй живемо, - обдару? нас ще не одною несподiванкою. Iнстинкт мiй каже,
що в просторi зарисовуються новi епохи...  i...  не  хочу  сказати,  "новi
люди" - банальнiсть, яко? не зношу, але новi уклади  сил.  Вiрю,  що  люди
будуть бiльшi, що iде? заступлять iдеали... Я  вас  образив?  Даруйте!  Це
лише мо? особистi медитацi?.
   - О, нi! Я вас слухаю з великою цiкавiстю.
   - Тодi пояснiть i менi одну загадку. Чому, наприклад, ви - дама  свiту,
якась мiфiчна Мата Гаррi, щось з Гавайських островiв - i  враз  це,  можна
сказати, лицедiйство? Я простий син простих батькiв... Вибачте, вибачте! Я
ще не скiнчив! Ви ж винятково рафiнована, зда?ться, окремо плекана для цих
подiй iстота. Чому? Звiдки? У чому рiч? Чи ви жiнка? Дама? Що ви?
   - Ах, як це враз стало нецiкаво! - швидко i нетерпеливо вiдповiла  Ясна
i навiть встала зi сво?? канапи. - Яке вам дiло?
   - Як яке дiло? А вам яке? Ви ж мене пита?те! Може, нi?
   - А! Лишiть! Знайшли тему! Зрештою, що з того, що я вам скажу? А  може,
ви мене чимось цiкавите, чи це неможливо? Я  бiльше  жiнка,  нiж  ви  собi
допуска?те. Ось краще випийте! - налила собi й йому,  i  вони  випили.  На
хвилинку настала тиша. Потiм вiн також устав. Стояли  одне  проти  одного,
очi в очi. I раптом щось йому видалось, i саме в тих очах.  Якась  згадка.
Вiн рiзко повернувся i вiдступив. Кути ?? уст здригнулись, i вона сказала:
   - Так коли знов побачимось?
   - О! Так! - отямився вiн.  -  Побачимось,  розумi?ться.  Планета  тепер
мала. Добранiч,  мадам!  -  потиснув  ??  малу,  вузьку,  холодну  руку  i
непевними кроками вийшов.
   Було йому добре у цьому  п'яному  туманi,  здавалось,  що  живе,  i  то
соковито, що бiля себе i в собi ма? багато свiту, а  ще  бiльше  людей.  А
приблукавши до свого помешкання i  засвiтивши  свiтло,  що  видалось  йому
пiсля темно? вулицi дуже яскравим, вiдчув бажання лягти горiлиць, закласти
руки за потилицю, дивитись у стелю i нiчого не думати. Чув виразно, що  на
нього щось дихало, якесь тепло, щось хвилююче, мовби на пляжi,  на  березi
пiвденного моря,  пiд  гострим  сонцем.  Хотiлось  читати  вiршi.  Слухати
музику. Мав навiть  томик  якогось  французького  декадента  у  польському
перекладi, що його виловив у "сво?й" бiблiотецi i поклав  одного  разу  на
нiчному столику. I тiльки сягнув по нього, щоб, не роздягаючись  i  нiчого
не  розбираючи,  поблукати  по  погано  римованих   рядках,   коли   дверi
вiдчинились i в  ?х  рамi,  мов  образ,  появилась  знайома,  на  цей  раз
переяскравлено делiкатна, мов метелик, постать Шприндзi.
   - Ви чули, що сьогоднi сталося? - було ?? першим питанням до Якова,  що
напiвлежав, червоний, з книжечкою в руцi.
   Якiв не вiдповiв. По  хвилинi  сильно?,  яскраво?,  як  огонь,  гарячо?
мовчанки Шприндзя ще раз запитала:
   - Чули, що сьогоднi сталося?
   - Та чув, чув, будь воно все разом прокляте! Чого мене  пита?те,  бiдна
ви дитино?
   Дiвчина кинулась на канапу, i  Якову  здалося,  що  вона  плаче.  Цього
нiколи не бувало. Вона не вмiла плакати. Якiв мовчав, задубiло, кам'яно. У
ньому не було жалю, лише холод i лiд. Мов замерзла калюжа... Що вiн мiг ?й
сказати? Що мiг ?й  сказати?  Що  мiг?  Нiчого!  Абсолютне,  безконечне  й
безкра? нiчого!
   Потiм  вона  зiрвалась  i  мелодраматичним,  з  викриками,  нiби   вона
вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не  лишати,
врятувати ??.
   - Поможiть менi, Якове! Поможiть! Ви можете! -  звучав  ??  розпачливий
голос. - Що хочете, щоб я зробила? Кажiть!  Кажiть!  Лише  поможiть  менi!
Тiкаймо!
   Вона кинулась до Якова зi  швидкiстю  вивiрки,  схопила  його  за  шию,
пригорнулась до нього, уся перелякана, трiпотлива, ?? уста, щоки, очi були
залитi сльозами. Не мiг ?? вiдiрвати.
   - Не вiдпихай мене! Врятуй мене!
   Якiв звiвся на ноги разом зi Шприндзею, тримав ?? за руки i казав:
   - Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! - А потiм почав кричати
i силою вiдiрвав ?? вiд себе.
   Дiвчина перестала  змагатися,  уста  ??  були  бридко  скривленi,  вона
видавала якiсь худоб'ячi звуки, з очей лилися сльози.
   - Бо ти... бо ти... бо ти не хочеш, - хлипала вона зовсiм  по-дитячи...
- Бо ти... бо ти... - ?? уста тремтiли, вона намагалась здушити плач,  але
не могла цього зробити.
   I враз за вiкном, зда?ться, зовсiм близько, впало пiдряд два пострiли i
пролунав хрипливий, рiзкий, майже розпачливий голос:
   - Гальт! Гальт!
   Хтось бiг, за кимсь бiгли, падали  новi  пострiли.  Шприндзя  замовкла,
зiрвалась на ноги,  насторожено  вслухаючись.  I  коли  крики  i  пострiли
затихли, десь там, у напрямку Шкiльно? вулицi, з того боку почувся сильний
вибух.
   - Ой! Що це? - викрикнула Шприндзя i кинулась знов до Якова.
   - Вибух! - вiдповiв Якiв стишеним голосом;  його  увага  була  там,  за
вiкном.
   Це зовсiм змiнило настрiй. Шприндзя  опанувала  себе,  почала  говорити
логiчно i, хоч  очi  ??  все  ще  вибухали,  намагалась  бути  нормальною.
Говорила знову про ви?зд, про те, що ма? готовий план:  до  Нiмеччини,  на
роботу... А там буде видно. До Швейцарi?. Засоби готовi.
   Якiв мовчав, не перечив, не погоджувався, вагався,  можливо,  вперше  в
життi справдi вагався, i не мав сили знайти рiшення. А Шприндзя вела сво?:
ви?дуть до ?вропи, далi Америка, якесь спокiйне, нормальне, здорове мiсто.
Вона зна? ремесло, вмi?  шити  рукавички,  вiдкри?  фабричку...  Тут  нема
майбутнього - нiмцi зле, росiяни зле, довгi роки, десятки рокiв  неспокою,
хаосу, для Якова нема тут мiсця, його переслiдуватимуть тi i  тi,  вiн  ?м
зайвий, зрештою, вони й самi собi зайвi, на  них  найшла  така  планiда...
Чого вiн вага?ться?
   - Багато рiзного, - пробурмотiв Якiв.
   - Чого?
   - Хоч би формальностей.
   - То треба дiяти. Зараз! Завтра!  -  Шприндзя  пiдбадьорилась,  очi  ??
блискали.
   - Уяви, як гарно! Ми ?демо! Геть, геть з цього проклятого мiсця. Я i...
ти! Ти мiй... чоловiк. Ми самi в широкому, прекрасному свiтi... - При тому
вона наближалась до нього, дивилась сяючими, вогкими, благальними очима.
   - Ви йдiть до себе... Вже пiзно. Завтра буде виднiше... - сказав вiн ?й
з  внутрiшнiм  збентеженням,  якимсь  непевним,  вагальним  тоном,  що  ??
пiдбадьорював.
   - Але чому до себе? Ми тут лише... я i ти...
   - А там? - Якiв вказав на пiдлогу.
   - ?х там нема, - хитнула головою вона.
   - Як нема?! - викрикнув вiн.
   -  Пiшли...  До  гетто...  Минуло?  ночi...  -   сказала   вона   тоном
заспоко?ння.
   - Але ж чому? - ще голоснiше викрикнув вiн.
   - Вони так хотiли. I пiшли.
   - I ти... дозволила?
   - Мене нiхто не питав про дозвiл. Вони лише сказали:
   "Ти молода. Тобi треба жити. А нам не  треба..."  I  пiшли...  -  А  по
короткiй, рiзкiй перервi додала: - Хочеш? Ходи зi мною! Щось покажу! -  I,
не чекаючи згоди,  зняла  з  шафи  срiбний  свiчник,  засвiтила  недогарок
свiчки... - Ходiм! Побачиш!
   Вiн не перечив. У заднiй, що бiля кухнi, кiмнатi  пiдняли  ляду,  з-пiд
яко? дихнуло вогкiстю,  кам'яними  сходами  зiйшли  у  невеликий,  низький
простiр, завалений розкиданими  постелями,  тапчаном,  столиком,  рештками
харчiв, брудним посудом.
   Шприндзя пiднесла свiчник, все те разом,  освiтлене  згори,  з  тiнями,
свiтлом, нагадувало розкриту труну.
   - Чи могли вони тут жити? - спитала Шпринздя, i голос ??  звучав  також
нiби з труни.
   Якiв не вiдповiдав, вiн лише дивився.  Шприндзя  поставила  свiчник  на
столику, вiдсунула тапчан, натиснула в стiнi на заляпане вапном  мiсце,  i
там вiдкрилась чорна  дiра.  Якiв  мовчки  спостерiгав.  Шприндзя  витягла
довгу, вузьку, темного  кольору,  на  подобу  якогось  футляра,  скриньку,
поставила ?? пiд свiчкою на столi i вiдкрила.
   Якiв  намагався  бути  нейтральним,  байдужим,  але  те,  що   побачив,
по-сво?му вплинуло на нього. Нiде, хiба в кiно, не мiг  вiн  бачити  тако?
кiлькостi дорогоцiнностей у золотi, срiблi i камiннi,  як  побачив  сво?ми
власними очима у цьому могильному просторi.
   - Батьки мали ювелiрну крамницю... - сказала Шприндзя. - Вони разом  iз
шваграми мали щось iз пiвмiльйона майна в долярах. I все це тут. Нiчого не
вивезли... Лише в швейцарському банку пара сотень тисяч... I це  все...  -
Потiм Шприндзя зачинила скриньку, вставила ?? назад у чорну дiру  стiни  i
засунула цеглину. Якiв весь час не промовив нi одного слова.
   Мовчки лишили вони льох. Нагорi видалось все затишним, зда?ться,  цього
вечора було навiть теплiше, нiж звичайно. Сяйво  свiчки  освiтлювало  лише
загальнi контури предметiв, дверi всiх кiмнат були вiдчиненi.  У  кiмнатi,
що за ?дальнею, було розставлене лiжко, друге - широке, двоспальне лiжко -
стояло у спальнi. На всьому лежала мiстерiйна мовчанка...
   - Зна?ш що, дiвчино, - промирливим голосом промовив Якiв. - Поки що йди
спати. А завтра побачимо...
   - Добранiч, - промовила Шприндзя слухняно, взяла свiчку i вийшла.
   Лежачи у сво?му м'якому, теплому лiжку, щоб забутися,  щоб  перейти  на
iншi думки, Якiв сягнув по томик  поезiй,  що  лежав  на  купi  книжок  на
нiчному столику. I перше, на що натрапив у книжцi, було:

   У темнiй гущинi ?? я наздогнав.
   Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
   Руками пружними од мене одбивалась.
   Нарештi стишилась - i дивне диво сталось:
   Уста, що i мене, i весь мiй рiд кляли,
   Мов квiтка багряна, до мене простягли
   Свiй келих, сповнений солодко? знемоги...



   VII

   Цi?? ночi рiшення запало. Багато  передумалось  -  за  i  проти.  Рiшив
пуститись у той iнший, далекий, вiдмiнний свiт, куди його манила доля. Усе
сприяло його намiровi. Мiсто  заливала  чужа  повiнь,  вулицi  заповнялись
чужими фiрмами, будинки - чужими  людьми.  Мiсцевих  витискали,  виганяли,
забивали. "Усi згинуть", - казав пошепки  урядовець  Рейхскомiсарiату,  що
служив там  за  перекладача.  "Тут  нема  не  нiмцiв",  -  казав  керiвник
полiтичного вiддiлу того уряду Неслер. Нiмцi на першому  мiсцi,  нiмцi  на
другому i нiмцi на останньому. "Hyp фюр дойче" стояло на кожному предметi.
За оголошеним Райхскомiсарiатом цiнником, заробiтна платня для  не  нiмцiв
зводилась до пачки сiрникiв  денно,  для  селянина  -  чотирьохсот  грамiв
зерна.
   З батальйоном також мiстерi?. Думалось одно, виходило iнше. Найдрiбнiшi
ознаки  нацiонального  заборонено.  Навiть  команду,  навiть  пiснi.  Лише
полiцiя, лише охорона, i то пануючих. Нi. Ця роль не для  Якова.  Рано  чи
пiзно i його знищать.
   А що з Марусею? Сином? Думав над цим, думав уперто й багато, ??  ще  не
зiрвали з мiсця, вона ще вдома, мiж  сво?ми,  для  не?  свiт  ще  замкнена
книга. Чи можна ?? зривати? Чи  не  краще  лишити  на  мiсцi?  На  рiдному
грунтi. Додавши засобiв на життя?
   До всього Якiв нагло позбувся  Ясно?.  Одного  вечора,  коли  хотiв  ??
вiдвiдати, йому казали, що "панi Ясна вiд'?хала". А  куди  -  невiдомо.  I
нiяко? вiстки про себе. I добре, i гаразд, i так найкраще, хоч  було  йому
дивно, що той ?? останнiй погляд усе ще горiв у його уявi.
   Так, Якiв рiшився.  Вiн  уже  говорив  з  начальником  округи  про  двi
перепустки до рейху. На роботу, на  фабрику.  Начальник,  що  зна?  Якова,
здивований, але саме провадиться кампанiя набору робiтникiв, i  це  добрий
приклад для iнших. Начальник вдоволений.
   I Шприндзя також. Ця маленька, слаба  жiнка  повна  кипучо?  енергi?  й
завзяття, ?? валiзи готовi, ?? мета виразна.
   Але саме в розпалi приготувань Якiв ви?хав на схiд.
   Що сталося? Маленька несподiванка. Перепустка до рейху мала бути готова
у середу сiмнадцятого грудня, але, коли Якiв прибув по не?,  зустрiв  його
сам начальник уряду - гебiтскомiсар, регiрунгсрат доктор Бе?р, який  чемно
перепросив й сказав, що перепустка ще не готова,  що  прийдеться  ще  пару
днiв почекати, що вiн сам скаже, коли все буде в повному порядку.
   Того ж самого вечора Якiв знов був на приватнiй  вечiрцi  у  Вайза,  що
тепер вiдбувались сливе щотижня, i там зустрiв шефа уряду  безпеки,  також
регiрунгсрата доктора  Пюца,  який  сказав  Якову,  що  справа  перепустки
знаходиться у нього, Пюца, що вiн не бачить особливо? потреби, чому б Якiв
мав ?хати до рейху на роботу,  що  та  робота,  по  сутi,  нiяка  особлива
при?мнiсть i що для нього, тобто для Якова, може знайтися  i  тут  корисна
робота, от хоч би шефа того самого батальйону, у якому вiн  тепер  працю?,
бо влада задуму? перевести поважнi змiни, а  старий  полковник  зовсiм  до
того не нада?ться.
   Якiв не мав можливостi вiдразу сказати "нi", вiн лише  почав  говорити,
що вже давно мрi? вiдвiдати Нiмеччину, Захiдну ?вропу взагалi, що вiн  тут
не бачить для себе особливо? майбутностi, що вiн ще нiколи не  мав  кращо?
нагоди здiйснити свою мрiю, що тепер для того найкращий час, а  до  всього
вiн, Якiв, через капiтана Пшора нав'язав дуже вартiснi зв'язки з  Берлiном
i це може помогти йому добре влаштуватися в однiй iз фабрик збро? для себе
i для рейху на користь.
   На це Пюц сказав, що вiн розумi? Якова, але все-таки настою?  на  сво?й
пропозицi? щодо батальйону i що вiн може  хiба  дати  йому  i  його  жiнцi
тимчасову перепустку до рейху, скажемо на мiсяць,  але  з  однi?ю  умовою:
Якiв мусить наперед по?хати до Ки?ва i зустрiтись там з  панi  Ясною,  яку
вiн уже зна?.
   - Це почина? бути загадковим... i романтичним, - сказав  Якiв.  -  Ясна
дуже, можна сказати, ефектна дама.
   - Саме ця ефектна дама  i  хоче  вас  бачити,  i  я  гадаю,  що  ви  не
погорду?те ?? запрошенням до Ки?ва. У суботу наш  славний  доктор  Вайз  i
вiдвезе нас на те рандеву сво?м блискучим "сiтроеном".
   - Вважатиму це за свiй при?мний обов'язок i  честь,  одначе  чому  саме
менi випав цей жереб? - запитав Якiв.
   - Для цього iснують певнi резони, - сказав Пюц. - Довiда?тесь  про  них
на мiсцi.
   Того ж вечора сам господар Вайз передав Якову конвертик i сказав, що  у
суботу, о восьмiй ранку, ви?жджа? до Ки?ва i ма? для Якова у  сво?му  автi
вигiдне мiсце. У конвертi ж значилось: "Шановний Майоре! Хочу Вас  чортячо
бачити! Чекаю у Ки?вi. З комунiкацi?ю поможе Вам наш добрячий доктор Вайз.
Ваша В.".
   Вибору не було, сильно пахло iнтригою. Якiв  ?хати  мусить,  коли  хоче
зберегти свободу рухiв. Це  вiн  пiзнiше  заявив  Шприндзi,  яка  з  цього
приводу зчинила бучу, заявивши категорично, що йому нiяк не потрiбно  саме
тепер ?хати до Ки?ва i що це все може скiнчитися для нього негаразд.
   - Тодi який вихiд? - спитав Якiв.
   - Не ?хати, i все! - ствердила Шприндзя.
   - Тодi не буде  перепустки.  Навiть  тимчасово?.  Шприндзя  думала.  ??
вигляд казав, як глибоко це ?? бентежить. Уста ?? здригалися, очi бiгали.
   - Ну, добре! ?дьте! ?дьте! - сказала вона, i останн? "?дьте"  вирвалось
майже крiзь сльози.
   - Но, но! Така геро?ня - i сльози, - пробував був пожартувати Якiв.
   - Це вам нiякий жарт! - вiдрубала Шприндзя.
   - Не кажу - жарт. Конечнiсть!  Дика  конечнiсть.  Заспокойся,  сiдай  i
спробуй зрозумiти, - говорив вiн злагiдненим тоном. - Справа така: все те,
що ми тут затiяли, за теперiшнiми законами ?  смертельно  небезпечним,  як
для тебе, так i для мене. Зрозумiй, дитино, що це - гра з  огнем,  i  дуже
гарячим огнем. Я маю небезпiдставне враження, що випустити  мене  звiдсiль
вони нiяк не бажають, що мiй ви?зд, та ще  й  з  жiнкою,  виклика?  у  них
зрозумiле пiдозрiння. Менi Пюц так i заявив: мене ваше рiшення дуже диву?.
Я сказав, що  хочу  бачити  Захiд,  i  вiн  погодився  на  ви?зд  лише  на
вiдпустку.  Що  нам  лиша?ться?  Лиша?ться  не  зiрвати   цi??   останньо?
можливостi. Чи не так?
   Шприндзя невдоволено мовчала. Вона сидiла в кутi  канапи,  згорнувшись,
мов ?жак, самотня, приречена, маленька.
   - Зна?ш, - сказала вона нервовим, напруженим тоном, - ми  можемо  тепер
або виграти, або програти. Все. I на все життя. Але я тобi  кажу:  я  хочу
жити! Я маю на це право, бо я для того народилась.  I  свого  життя  я  не
вiддам дешево.
   - Ну, а дивись, тво?  одновiрцi...  -  почав  був  Якiв,  але  Шприндзя
вiдразу його перебила:
   - Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед  ?х  смертю  рабин  ?м
сказав: "Не бiйтеся смерти сво??. Бiйтеся смерти тих, що вас умертвляють".
   Якiв дуже був зворушений. Шприндзя сидiла у кутi канапи  згорнувшись  у
клубок... У морi життя, що  кишить  акулами,  молюска  без  захисту,  тiнь
вiкiв, пiна вiчностi. Але вона - вiчна  i  недосяжна.  Якову  хотiлось  ?й
помогти, дарма що в тому була небезпека, що вiн не був ?? раси,  ??  долi,
?? призначення, i, може, саме тому. В душi вiн вiдчув до  не?  нiжнiсть  i
сво?рiдну любов. Йому хотiлось захищати ?? саме тому, що  всi  проти  не?.
Вона для нього не жiнка, не ласощi, не нагода. Вона для нього - символ.
   Шприндзя, зда?ться, вiдчула його думки, звернула на нього сво? горiючi,
стривоженi, мудрi, прикритi довгими вiями очi, не сказала нiчого, але Якiв
?? зрозумiв. Вона йому вiрила.
   I вiрила ось чому: вони ось тут разом стiльки ночей. Вона бiля нього, з
ним, але вiн не торкнув ?? як жiнки. Iншим разом це  образило  б  ??,  але
тепер вона розумiла. Тому й показала йому сво? скарби. Вiн  тодi  дивився,
але очi його були спокiйнi.
   Коли вiн роздягався, вона виходила. Коли ж  був  у  лiжку  -  приходила
часто. Iнколи разом  читали  поезi?.  Коли  вiдходила,  казала  йому  лише
"добранiч", i лише в голосi його чулась нiжнiсть.
   Але це нiяк не значило, що  вiн  -  не  мужчина,  що  вiн  слабодух  чи
цнотливець. Це лише так було, само вiд себе, з огляду на час, на мiсце, на
обставини.
   У всьому цьому напiвзруйнованому будиночку  жило  дво?  сердець.  Серце
чоловiче i серце жiноче. Серця двох рiзних рас. Вони  були  по?днанi  лише
тим, що дихали тим самим повiтрям, що ?х грiло  те  саме  тепло.  Земля  i
сонце були ?х елементами, вони розчинялися в ?х Божiй силi i жили життям з
такою силою, що робилось вiд того гарно.
   Була третя година ночi. Якiв вiдчував велику втому, очi його злипалися,
а Шприндзя все сидiла у  кутi  канапи,  як  звичайно,  прикрившись  легкою
турецькою хусткою. Вiн боявся сказати "йди", нi, вiн не  хотiв,  щоб  вона
йшла, вiн лише боявся сказати "ходи". Вона  дивилася  на  нього,  i  в  ??
поглядi вiн читав: "Хочеш мене? Я прийду". У повiтрi вiбрувала ??  й  його
туга, простiр повнився ?х флю?дами, вони  злились  ув  одну  стихiю,  вони
вiбрували однi?ю силою, мов тепло сонця на днi повiтряного  океану.  Росла
трава, сочились соки, видiлялись пахощi, барвiли пелюстки.
   На  пiдлозi  лежала  газета  "Волинь"  з  великим  написом   "1.300.000
полонених". Вiн i вона дивилися на той напис i хтозна-що там бачили.  Було
дуже тихо, цокав годинник, рiвно горiла мала, з червоним абажуром,  лампка
на нiчному столi, лежали книжки довiльно  i  байдуже,  стояли  незучаснено
речi, на переднiй стiнi, бiля шафи з книжками, на  всю  ??  довжину,  нiби
застигла блискавка,  просiкаючи  зеленкавi,  з  прозолоченими  вiзерунками
шпалери, якось погрозливо лежала глибока риса.
   I  враз,  нiби  сполохана  пташка,  Шприндзя  зiрвалася  з  мiсця  i  з
невиразним окриком кинулась на груди Якова. Вона горнулась,  вона  тиснула
свою голову до його грудей, вона тремтiла... Велика, мiцна,  заросла  його
рука якось особливо делiкатно лягла на ?? маленьке, трiпотливе плече.
   У п'ятницю, другого дня, пiд час обiдньо? перерви, Якова  покликано  до
телефону.
   - Галльо! Тут Мороз! - почув вiн у слухавцi. - Директор контори  закупу
й збуту. Ви мене, зда?ться, зна?те?
   - Знаю, розумi?ться, - вiдповiв Якiв. - Маю до вас таку справу:  чи  не
могли б ви зайти до  мене  сьогоднi  ввечерi,  коло  восьмо?...  До  мене.
Додому. Ви зна?те, де я мешкаю? Так, маю дiло.
   Увечерi, о восьмiй, Якiв знайшов мешкання Мороза. Там, крiм  господаря,
застав ще двох, молодого вiку незнайомих чоловiкiв, що ?х Мороз представив
як сво?х спiвробiтникiв з Дубна i Крем'янця.  Один  назвав  себе  Полiщук,
другий промимрив сво? прiзвище зовсiм невиразно.
   - Ви зна?те, - сказав Мороз, - яка ситуацiя витворилася на наших землях
у зв'язку з тим полiтичним курсом, що його  принiс  iз  собою  так  званий
Рейхскомiсарiат. Ми  тут,  панове,  сво?  люди,  i  я  сподiваюся,  що  ми
захова?мо  повну  та?мницю  наших  розмов.  Наш  обов'язок,  як  громадян,
вiдповiдальних за долю свого народу у цей винятковий час, подумати про те,
яку позицiю ма?мо ми зайняти вiдносно  тих  проблем,  що  так  несподiвано
виникли.
   З усього, що ми бачимо, можна вже зробити далекойдучий висновок, що при
цiй полiтичнiй  констеляцi?  нас  чека?  приблизно  така  сама  доля,  як,
наприклад, наших жидiвських спiвгромадян. Тобто - повна екстермiнацiя. Нас
хочуть винищити, винищити, дослiвно, фiзично. До решти. Лише з  огляду  на
нашу кiлькiсть ця справа ма? бути переведена рiзними способами i в  рiзний
час. Акцiя в цьому напрямку вже почалась: з розбиття  нас  на  воюючi  мiж
собою полiтичнi групи,  з  розсварення  церковного,  з  винищення  голодом
полонених,  з  нацьковування  нас  на  сусiдiв,  а  сусiдiв  на  нас,   iз
зредукування до голодово? норми заробiтного мiнiмуму, iз зведення народно?
освiти до чотирьох класiв, з планового вивозу нашого населення на  рабськi
роботи до рейху. У протилежнiсть до того що Росiйська iмперiя  мала  намiр
знищити нас як нацiю, ця сила ма? намiр знищити нас як расу.
   Мороз говорив дуже поважно, дуже офiцiйно, дуже формально.  Всi  сидiли
довкруги стола, накритого тяжкою, рудого кольору скатертиною.  Вiкна  були
завiшенi i  закритi  вiконницями.  Квола,  на  одну  жарiвку,  лампа  лише
загально освiтлювала  простiр.  Портрети  Шевченка  i  Франка  дивилися  з
передньо?, бiлено? вапном стiни. Було холодно i непривiтно.
   - Наше завдання, - казав далi  Мороз,  -  не  допустити  до  реалiзацi?
планiв противника. Мусимо протиставитись. Питання лише -  як,  чим,  якими
засобами. Нашi жидiвськi спiвгромадяни вибрали собi шлях непротивлення, ?х
беруть тисячами, скидають до ям, засипають вапном  i  землею.  I  на  тому
кiнець. Що ма?мо робити ми? Беручи на увагу нашу  тисячолiтню  традицiю  i
засво?ну нами культуру життя, ми не можемо йти за  прикладом  жидiв.  Нашi
предки ставили спротив завжди i скрiзь, i то  пропорцiйно  бiльшим  силам,
нiж ця теперiшня. Готи. Гуни. Монголи.  I  ми  вийшли  з  того  переможно.
Рiзниця мiж минулим i сучасним лише в тому, що тодi ми не були загроженi з
пiвночi... I що тодi ми не були здеградованi до народу-парiя.
   Де вихiд тепер? Що ма?мо робити? Як протидiяти?  Чи  можемо  протидiяти
взагалi? Сили наших противникiв великi, нашi власнi малi. Майже  зникально
малi. Нацiя, яку ми велича?мо сорокап'ятимiльйоновою,  порiзана  вздовж  i
впоперек межами, ?? полосовано вiками, навалами, фурi?ю зло? волi. У наших
руках нiяко? сучасно? во?нно? технiки. Ми тотально обеззбро?нi.  I  ?дине,
що ма?мо в сво?му розпорядженнi, - це наша надсвiдома неугиннiсть  i  наша
надприродна живучiсть.
   Хочемо жити за всяку цiну, при  всiх  умовах  -  скрiзь  i  завжди.  Не
належимо до рас самогубцiв, дефетистiв, капiтулянтiв, i це ?  тепер  нашою
основною i ?диною збро?ю.
   ? ще й iнша сила, якою ми теоретично могли б розпоряджати -  наприклад,
духова, внутрiшня, солiдарнiсть, ?днiсть духу  i  дiяння.  Однак  ця  сила
спаралiзована нашою несвiдомiстю загальною i полiтичною. Наше велике серце
заступило наш iнтелект, i ця диспропорцiя основних рушi?в людського  буття
? величезною  перешкодою  для  використання  цих  дуже  важливих  ресурсiв
енергi?.
   Одначе, як би то не було, ми свiдомi одного: не смi?мо бути  пасивними.
Пасивнiсть у нашому випадку - гiрше як смерть. Це  розумiють  усi  верстви
нашого населення, i багато наших дiячiв, особливо радикальнiших, ? за  те,
щоб уже тепер розпочинати органiзацiйно-пiдготовчу  акцiю  спротиву.  Коли
треба - збройного.
   З цього приводу влаштовують зустрiчi, переводять  розмови,  обмiнюються
думками. Наша сьогоднiшня зустрiч ма? це саме завдання - обмiн думок,  щоб
виявити погляди на цю справу окремих наших  вiдповiдальних  дiячiв  i  щоб
могти тi погляди практично використовувати в разi потреби.
   У даному випадку йде про думку  такого  визначного  вiйськового  дiяча,
яким ? тут мiж нами присутнiй майор Балаба, - закiнчив свою мову  директор
Мороз, пiсля чого вiдразу почався "обмiн думок" i в першу чергу  запрошено
до слова саме майора Балабу.
   Якiв не був до цього пiдготовлений, не мав нагоди про це навiть думати,
але мусив щось сказати. На його думку, яка, зрештою, не  ?  остаточною,  в
таких справах  у  першу  чергу  треба  бути  максимально  обережним.  Наша
iсторiя, казав вiн, перевантажена  спонтанними,  емоцiйними  рухами,  якi,
одначе,  крiм  сентиментального  ефекту,  не  давали  нiчого  позитивного.
Рiшення нашо? проблеми, казав вiн, не так у ?? мiлiтарнiй  площинi,  як  у
полiтичнiй роботi, дарма що на перший погляд це вида?ться  навпаки.  Силою
нашо? так звано? збро? на тлi противних нам  збройних  сил  ми,  очевидно,
зникальний аргумент. Але, казав далi Якiв, для  нас  нема  виходу.  Мусимо
хапатися й за соломинку, навiть за бритву,  коли  йде  про  порятунок  душ
наших, бо все-таки якусь збройну силу ми можемо собою  представити.  Часу,
часу i ще раз часу i ще дуже крутого школення  необхiдно,  щоб  встановити
розхитану ментальнiсть нашо? людини взагалi, а цього типу зокрема. А  часу
мало. Ба! Його нема зовсiм! Тож про яку школу можна тепер говорити? А тому
що лиша?ться? Дiяти Як дi?ться? А тому навiть бритва!
   В остаточному рахунку це все краще, як  нiщо!  Лише  в  даному  випадку
необхiдна ще деяка витримка! Треба ще чекати!
   Невiдомо, яке враження справила ця мова на присутнiх. Мороз слухав ?? з
виразною мiною поблажливостi, а щодо  молодого  добродiя,  який  невиразно
назвав сво? прiзвище, то вiн почав вiдразу мiнятися на обличчi. Щось його,
видно, торкнуло за живе, i то, видно, за болюче  живе.  Його  очi  вiдразу
загорiлися, губи почали кривитися, а коли  прийшла  його  черга  говорити,
вiн, видно, вважаючи себе за головну тут дiйову особу, почав  з  того,  що
нiяк не може погодитися з паном майором, що тут не рiша?  вiйськова  сила.
Йому дивно чути таке вiд вiйськовика. I як можна  вважати  нашi  вiйськовi
сили за мiнiмальнi? Сорокап'ятимiльйонова нацiя - це не пустий звук. Це не
Словаччина i не Литва. А  щодо  полiтики,  то  кожна  полiтика  лише  тодi
полiтика, коли вона може спертися на збройну силу.  Говори,  наприклад,  з
Гiтлером  або  Сталiним  мовою  полiтики!  Багато  договоришся!   Ми   вже
пробували. Говорили Грушевськi, Винниченки... Не  бачите  ?х  результатiв?
Нам потрiбна сильна,  фанатична  когорта  людей,  натхнена  вiрою  в  свою
справу, яка не буде...  -  Полилася  довга,  патетична  мова,  вимовлялись
гострi слова, називались прiзвища, кидались погрози.
   Молодий чоловiк сердився. Сердився щиро,  тепло,  навiть  гаряче.  Його
нерви бушували. Вiн вимагав негайно? дi?, бо нема тепер  часу  чекати,  бо
тепер вiйна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожi сили зударились, вони
самознищаться, а тому нам треба бути готовими. I не  тодi  починати,  коли
вже буде запiзно! Ми й так були завжди пiзнiми. Iванами! Досить! досить! -
уже майже кричав молодий чоловiк, при чому Мороз почав позирати на  вiкна,
а коли молодий чоловiк якось без закiнчення урвав свою  мову,  Якiв  пiсля
коротко?, збентежено? перерви попросив слова i обережно промовив:
   - Ви ма?те повну рацiю... Розумi?ться... Вибачте! Я тiльки мiж iншим...
I це особисте... Я не хочу чогось  накидати.  Ще  раз  вибачте!  Iще  одне
дозвольте питання: ви... ви вiйськовий?
   - Що значить? -  сказав  тим  же  сердитим  тоном  молодий  чоловiк.  -
Сьогоднi ми всi вiйськовi!
   - Очевидно, очевидно, - погодився Якiв. Нарада скiнчилася,  рiшення  не
знайшли, розiйшлися кожний при сво?му... Пiзнiше Мороз  шепнув  Якову,  що
той молодий моловiк - вiдомий  дiяч  однi??  органiзацi?  (i  назвав  його
прiзвище), що "вони" вже самi все рiшили, а те, що було  тут,  -  це  лише
так, мiж iншим, формальнiсть, iнформацiя.
   Для  Якова  це  принесло  чимало  клопоту,  вiн  вернувся  на  мешкання
збентеженим, дорiкав собi за необережнiсть. Вдома його зустрiла  Шприндзя,
i першими ?? словами було:
   - Що сталося?
   Якiв лише буркнув "нiчого", зiрвав шинелю, кинув ?? на вiшак. У ?дальнi
на столi лежала розгорнена мапа ?вропи i стояв вицвiлий  глобус.  Шприндзя
покликала Якова.
   - Ти лише глянь! - почала показувати  вона  сво?ми  тонкими  пальчиками
рiзнi точки на мапi. - Ось тут Вiдень. Це далi Мюнхен. Це ось,  наприклад,
Констанца. А це ось  Швейцарiя.  I  там  живуть  люди!  Розумi?ш?  Роблять
годинники, душать сир... Розумi?ш? I там живе мiй далекий родич Шварц. Вiн
- банкiр... Через нього ми пов'яжемося з мо?м дядьком, що живе ось тут!  -
i вона вказала на глобусi точку, де було написано "Вiннiпег". - Це Канада,
- сказала Шприндзя. - Мiй дядько ма? там фабрику готового  одягу.  П'ятсот
робiтникiв. А це ось, - пересунула вона палець на  кiлька  сантиметрiв,  -
Нью-Йорк.  Там  мiй  найстарiший  дядько,  Шимон.  Вiн  ма?   аптеку.   На
Мангеттенi. На Сьомiй авеню. А тут знов, - ще далi пересунула свiй  палець
Шприндзя, - бачиш? Уругвай! Рiо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого  швагра,
Копель.  I  торгу?  вiн  бананами.  У  нього  контори   в   Буенос-Айресi,
Рiо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумi?ш ти, що це значить?  Це  життя!  Це
мир. Це свобода. Це земна куля! - i вона крутнула сво?м пальчиком  глобус,
що почав крутитися. - Це Бiярiц, Канни, Рiв'?ра, Це Париж, це Голлiвуд.  I
це, - казала далi Шприндзя, - звучить, особливо з цi??  нашо?  ру?ни,  мов
казка. Але я тобi скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей  мiй
дядько Зельман з Вiннiпегу. Вiн був тут. Ось тут.  На  цiй  самiй  вулицi.
Торгував юхтом. I  враз  йому  стрельнуло  покинути  цю  Вузьку  вулицю  i
перенестися до Вiннiпегу. I було це... Ти не повiриш!  Двадцять  дев'ятого
року!  I  тепер  вiн  мiльйонер!  П'ятсот  робiтникiв,  власне  кiно,  двi
крамницi. А повiз iз  собою  лише  пару  сотень  долярiв.  А  оце  недавно
переслав  швагровi   п'ятдесят   тисяч   долярiв   на   розбудову   нашого
пiдпри?мства, якраз перед вiйною. Та прийшли большевики... А  це  ось  наш
родинний альбом, - казала далi Шприндзя. - Це дядько  Зельман.  А  ця  ось
дама... Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось  ?х
фабрика. П'ять поверхiв. А це ?х вiлла. А це ?х котедж над  озером,  а  це
другий в горах. I живуть вони тут лише влiтку. Зими проводять на Фльоридi.
I далi, далi... Всi iншi дядьки, тiтки,  ?х  вiлли,  ?х  котеджi.  У  всiх
кiнцях планети. А далi Шприндзя змалювала точну, пункт за пунктом, картину
?х дороги.
   - Чого  тут  чекати?  -  казала  вона.  -  Не  будуть  нiмцi  -  будуть
большевики. З нiмцями буде життя "нур фюр", з большевиками  нi  для  кого.
Скажи: чи людина приходить на свiт два рази? Чи вона живе  вiчнiсть?  Уяви
собi, - казала Шприндзя, - десятки рокiв повiльного усування вашо? раси  з
цi?? землi або знов, уяви, трудоднi, сiрiсть, страх... I вiчна нужда,  без
нiяко? надi? на покращання. Ще дехто з ваших людей, я це  знаю,  вiрить  в
якусь свою вимрiяну, мiфiчну Укра?ну... Але я тобi скажу: не тiльки нiяко?
Укра?ни - не буде нiяко? навiть Польщi. Будуть большевики.  Скрiзь  будуть
большевики. Я тобi це кажу... А це не життя i  не  смерть.  I  я  тобi  ще
скажу: лiпше вже оцi гетто i ями, нiж те довге, хронiчне конання... Але ти
ще побачиш... Ти ще побачиш... Одного разу...
   - Ну, добре, - перебив Якiв. - Але скажи менi, чому, коли прийшли вони,
ви всi, включно з тобою, так бурхливо ?х вiтали?
   - Це, Якове, те саме, чому ви так бурхливо вiтали  цих.  Фiкцiя!  Люди,
яким випала з рук керiвниця, хапаються за бритву. Але сили, що борються на
наших очах, нам засадничо ворожi... I вам, i нам! I ?х нiчим не вкоська?ш.
Вони змагаються за планету!
   Якiв слухав Шприндзю з при?мнiстю, увага  його  дедалi  зростала.  Вона
стояла навпроти за столом, над мапою, з глобусом в руках, а очi ??  горiли
так, нiби й вона сама була одним iз конкурентiв у боротьбi за ту  планету.
Вона виразно вичувала силу  логiки  сво?х  аргументiв,  а  вiн  дивувався,
звiдки саме та ?? сила береться.
   Якову хотiлось обняти ?? i цiлувати. Така вона, ця молода iстота,  була
чудова у сво?й свiдомостi, в сво?м людськiм i Божiм образi одночасно.



   VIII

   Другого ранку, вже о сьомiй, сливе затемна,  пiд  легкий,  але  колючий
схiдний вiтер iз сухими  снiжинками,  Якiв,  у  товариствi  Вайза  i  його
спiвробiтницi Надi Яковлево?, сидiв у автомашинi, що брала курс на Ки?в.
   Шоферував сам Вайз, дорога Рiвне - Ки?в вгиналася вiд тягаря машин,  що
котилися сюди й туди день i нiч без перерви. ?х французька простора, легка
i вигiдна "сiтро?нка" нагадувала балерину на  сценi  якогось  гiгантського
театру. Вона легко брала кiлометри, мiстечка, села, хутори,  мов  шпицi  в
колесi, мигали телеграфнi стовпи, мов стрiчка на вiтрi,  маяла  перед  нею
дорога.
   Корець,  Новоград-Волинський,  опiвднi  Житомир.  Рiка  Тетерiв.   Якiв
пережива?. Це  для  нього  подiя.  Мiсто-iсторiя,  мiсто-мiф,  мiсто-туга,
мiсто, що до нього нема дорiг, - i враз воно  ста?  реальною,  конкретною,
досяжною дiйснiстю. Ще година, ще кiлька горбiв, i це вже не буде Кий, Щек
i Хорив iз сво?ю сестрою Либiддю, а - брук i цегла.
   Присмерком, промчавшись долиною, пересiкши ще одну рiчку, минувши злiва
непомiтне  мiстечко,  автомашина  врива?ться  у   високий   сосновий,   iз
стрiлчастими, довгими деревами лiс, що зветься Святошин, а там i сам Ки?в.
   Машина  пролетiла  довгим,  широким,  безлюдним  бульваром,   заваленою
ру?нами долиною, завернула на узгiрок вправо i нарештi, по восьми  годинах
бiгу, зупинилась.
   Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертiй годинi тридцять п'ять
хвилин вечора, вже цiлком затемнена, без неба,  без  свiтла.  Падав  снiг.
Вайз i Надiя не бачили Якова ще таким. Вiн  був  безмовний  i,  здавалось,
молився.
   - Майоре! При?хали! - викрикнула Надiя. Вiн схаменувся,  машина  стояла
перед  великим,  сiрим  п'ятиповерховим  будинком.  Широкими   мармуровими
сходами пiднялися на другий поверх, увiйшли у  високi  дверi  пишного,  як
видалось Якову, мешкання - i радiсне, бурхливе вiтання.
   - О, пан майор! Чув, чув! Дуже радi! Будьте як дома!  -  зустрiв  Якова
молодий, високий "зондерфюрер", що назвав себе Кюцнером, i запровадив його
до просторо? кiмнати з фотелями й столиками з куривом. - Сiдайте!  Курiть!
Що п'?те?
   - А ви тут буйно влаштувалися, - сказав Вайз, випиваючи з холоду  чарку
горiлки.
   - Лiгво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!
   - О!
   - Глянь лиш сюди! - i Кюцнер вiдкрив одну з шаф.
   - А! Музей!
   - Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жiнки, а  це  син...  А
тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш?  Знаряддя,
що ним стрiляли в потилицю, ха-ха-ха!
   - Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!
   - Чорт з Сусловим! Досить, що ма?мо його лiгво! Липки. Дiльниця багачiв
i чекiстiв.
   - ? тут i фон Лянге?
   - Розумi?ться! Другi дверi вiд входу!
   - Вона також?
   - ?!
   - Був у тебе Франц?
   - I Франц, i Ба?р, i Кубелко.
   - То ти вже зна?ш?
   - Абсолютно!
   Якiв мовчав, курив, попивав пiд цигарку горiлку,  перекидався  окремими
словами iз знiяковiлою Надею, що настовбурчено сидiла у глибокому  фотелi,
розглядав кiмнату з ?? сiрими стiнами, з "фюрером", що висiв у позолоченiй
рамi, з яко? недавно витягли Сталiна, iнодi слухав уривки мови  Вайза,  що
?? не зовсiм розумiв, а взагалi почував себе не в  сво?й  тарiлцi,  аж  до
часу, коли високi дверi рвучко, нiби ?х рвонула буря, вiдчинилися i  в  ?х
обрамленнi появилась огорнена в  бiле  манто,  мов  цариця,  Вiра  Ясна  у
товариствi незмiнного Лянге i двох офiцерiв ес-ес.
   Вайз i всi iншi зiрвалися з сво?х  мiсць.  Якiв  швидко  наслiдував  ?х
приклад. Злива усмiшок, цiлування  ручки,  оклики.  Ясна  свiжа,  бадьора,
сяюча. Вайз вирiвнявся на весь свiй гiгантський зрiст i вiдрапортував:
   - Шановна, ясна панi! Ось тут вiн! - i  вказав  на  Якова.  -  Передаю!
Прошу розписатись!
   - А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Ки?в? - загомонiла Ясна.
   - До ваших послуг, панi! - вiдповiв Якiв. - Ки?ва ще не бачив.
   - То ще побачите, - вiдповiла Якову i одразу звернулась до офiцерiв:  -
Так де ж ваш славний "айнтопф"?
   - Там! - вказав Кюцнер на широкi розсувнi дверi, що  саме  розсувалися,
вiдкриваючи  простiр  iз  столом,  що  виблискував  бiлiстю,   порцеляною,
кришталем.
   - Комплiмент! - викрикнула Ясна, i ?? очi сяяли. З'явились новi постатi
- офiцери i ?х дами. Той же Кюцнер запросив до столу, i товариство рушило.
Сiдали за картками. Якiв знайшов  свою  картку  побiч  картки  Ясно?,  був
схвильовано  вдоволений.  На  столi  пишались  риба,   кав'яр,   вiденськi
ковбаски, шинка i чисельнi, рiзних розмiрiв та кольорiв, пляшки.
   - "Айнтопф", треба признати, вдався, - сказала  Ясна  до  свого  сусiда
злiва, полковника летунства, що назвав себе  Мiльхом.  -  Моя  заслуга,  -
звернулась пiсля до Якова по-росiйськи, пояснюючи слово "айнтопф".
   - Мо? вам признання, -  вiдповiв  Якiв  з  посмiшкою.  Кюцнер  пiдносив
тости, усi випивали, починало яснiти.  Дами  загорiлись  першими,  офiцери
взяли  тоном  вище.  Якiв  переживав  момент,  що  видався   йому   якимсь
незвичайним, сво?рiдним сном, що вже снився йому колись десь i  що  опiсля
ставав туманною нереальнiстю.  Робилось  гамiрно,  всi  обличчя  то  якось
зливалися, то знову  розсипалися,  голоси  й  звуки  мiшалися  у  бурхливу
метелицю.
   - А ви що? Язик проковтнули? - враз  почув  Якiв  зовсiм  близько  бiля
себе,  i  в  ту  мить  до  його  затуманено?  свiдомостi  дiйшло  вiдчуття
величезного, глибинного вдоволення.  Таж  вiн  у  Ки?вi!  Таж  бiля  нього
найкраща жiнка! Таж вiн у центрi уваги!
   - Мало випив, - вiдповiв вiн з виразною  лукавiстю,  що  видалась  йому
зайвою, але вiн нiчого кращого не мiг в цей час сказати.
   - А? Мало? Кюцнер! - гукнула Ясна в туман, i з нього  виринув  високий,
стрункий старшина з величезною пляшкою... - Налий тому геркулесовi!
   - О! Охоче! - сказав Кюцнер, налив склянку. -  За  Дермань!  -  пiдняла
свою чарку Ясна.
   Якiв пiдняв свою.
   - Звiдки ви зна?те Дермань? - спитав опiсля Якiв, дивлячись  гостро  на
Ясну.
   - Як звiдки? Ви стiльки менi про нього говорили! Чого киснете? За такий
момент я iнколи могла б вiддати життя! - вирвалось у Ясно? несподiвано, що
видалось Якову дуже щирим... Вiн глянув на не? уважно.
   - Ей, ви! -  продовжувала  вона.  -  Задубiлий!  Рухайтесь,  рухайтесь!
Темпо! Життя! Що ви там у тому Рiвному? До  рейху,  чула,  збира?тесь?  Не
вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрiбнi! Чого  до  рейху,  чого  там  не
бачили? Тут Ки?в, тут Днiпро, тут Рiвне, тут Дермань, а вiн... до рейху! В
раби закортiло, остом, на смалець!..
   Його правиця непомiтно простяглась до столу, i згорнена в кулак  долоня
з притиском лягла на скатерть.
   - Не люблю, як втручаються в мо? справи... - сказав вiн понурим тоном.
   - Нiхто вас не буде питати, - додала Ясна.
   - Побачимо!
   - Це менi подоба?ться! Я тут за вами затужила, -  раптом  змiнила  вона
тему.
   - За мною? Чому?
   - Мабуть, ? причина.
   - Не змушуйте мене на на?внiсть.
   - Знаю, знаю...
   - У вас тут все золото Наво?...
   - Не все золото, що блищить, - швидко перебила його Ясна. - Нерозумний.
Невже ви не можете допустити, що в життi iснують  моменти,  що  ?х  нiяким
золотом не оцiниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами  сонце,
весь свiт, сила, що ви виняток, що ви центр, що бiля вас i  у  вас  пекуче
щастя, якого не вискажеш нiякою пiснею? Га? Га?  Чи  ви  вже  забули  нашу
розмову у Рiвному?
   - Чому так раптом зникли? - запитав швидко Якiв.
   - Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змiнилися! Що сталося?
   - Обман зору.
   - Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?
   - Можливо. У вас тут також досить весело.
   - Чи не хотiли б пере?хати сюди?
   - Що маю тут робити?
   - Щось знайдемо.
   - Не думаю, щоб тут було затишнiше, нiж там.
   - А що сталося?
   - Засадничого нiчого. Почали показувати барву, i це все.
   - О! О! У мене склалося враження, що... ваше населення, в разi  чого...
могло б...
   - Чи дозволите запросити вас  на  танець?  -  змiнив  вiн  нагло  мову,
зачувши музику в сусiднiй кiмнатi.
   Iншi також, не дочекавшись кiнця вечерi,  вставали,  сусiдня  найбiльша
кiмната наповнювалась танцюючими парами, ставало тiсно. I коли Якiв вiдчув
бiля себе ту жiнку,  у  ньому  знов  прокинулось  те  саме  дивне  почуття
винятково? близькостi, нiжностi, рiдностi, що його вже  хвилювало  там,  у
Рiвному, як розмовляв з нею. Зовсiм вiдрухово вiн  пригорнув  ??  на  одну
мить i разом вiдчув такий  же  ??  вiдрух.  Хвилину  обо?  мовчали,  були,
зда?ться, розгубленi. Ясна отямилась перша.
   - Танцюйте, - проговорила вона, - про що дума?те?
   - Власне, нi про що, - вiдповiв вiн збентежено.
   - Ви чимось невдоволенi?
   - Не можу сказати - нi.
   - Чим саме?
   - Уявiть - не знаю.
   - Навiть приблизно?
   - У мене враження, нiби я сплю, i все це лише сниться...
   - Правда? Така нереальнiсть! Але не думайте, що це Ки?в, думайте, що це
Марсель, Сан-Францiско...
   - Я там не був.
   - Але ? то осяжнiшi поняття? Нi?
   - Зда?ться, так! Я часто думав: це не  мiсто,  принаймнi  для  мене  не
мiсто, а лише поняття, звук. Iнколи це було фантазi?ю,  коли  здавалось  -
рiка Днiпро тече у примарному царствi, в iсторi?, в просторi  буття,  десь
там пiд нами чи над нами у неосяжних глибинах i висотах...
   - Чи не хотiли б ви сiсти отам? - перервала Ясна i вказала на  порожнiй
фотель, що стояв у малiй кiмнатi за дверима пiд картиною  музейного  типу,
Ку?нджi чи щось подiбне...
   - Охоче!
   Лишили танець i розмiстились у фотелях.
   - Продовжуйте вашу думку, - сказала Ясна. - Хочете, завтра  покажу  вам
Ки?в?
   - Ви його зна?те?
   - Знаю.
   - З плану, з вiкна авто?
   - О, нi! Уявiть, нi... Я ж не нiмка...
   - А хто?
   - Довга, марудна iсторiя... Людина... Жiнка.
   - ? мiж тим якась рiзниця?
   - Тобто?
   - Мiж людиною й жiнкою?
   - Кожна стать ма? сво? прерогативи.
   - А що тут робите?
   - Фатальне питання!
   - Щось дуже фатальне?
   - Щось таке, як i цей ваш сон.
   - Що, вам також не вiриться?
   - Лише коли поверну гудзик радiоапарата. Вiйна. Все це вiйна. I  в  цей
час, коли ми тут танцю?мо, на землi сiм мiльйонiв озбро?них людей...
   - Думаю, бiльше.
   - Неважна цифра. Мiльйони й мiльйони. I нi ви, нi я  -  не  ?  сон.  На
жаль, нi. Нам судилося родитись в такий шалений час, що... часто не вiриш.
   - Я нiколи не робив собi iлюзiй...
   - Але все-таки не вiриш до кiнця... I не такого сподiвалися...
   - Десь вiд тридцять третього року... Якраз такого.
   - Чому?.
   - Це довга тема.
   - Але цiкава.
   - Не для цього мiсця.
   - Скажете iншим разом?
   - Можливо. Хоч тепер фiлософiя не держиться логiки.
   - Буря.
   - Так.
   - То скажiть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?
   - Щоб бачити ?? здалека.
   - Це не той час.
   - Справа погляду.
   - Ваш погляд?
   - Можливо... Не знаю... Можливо, помиляюсь, але... однак...
   - Однак?
   - Мабуть, як ви сказали... фатальний.
   - Але ж це вiйна! I ви вояк! I патрiот. Ви ось у Ки?вi, i все це ваше.
   - Що ваше?
   - Все!
   - Ви смi?тесь...  Це  дуже  поважна  справа...  Може,  ви  над  цим  не
задумувались...
   - Ваших предкiв - значить, ваше... Тисяча лiт  ваше,  i  враз  лиша?те.
Кому? I для чого? Для Марселя? Сан-Францiско?  Позбутись  грунту  предкiв?
Злякались? Чого? Якiв Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних
запорожцiв, що вгрузали i вгрузали в  цю  землю  вiками  -  душею,  тiлом,
кров'ю, потом, що боронили ?? шаблями,  орали  ??  плугом,  ?ли  ??  хлiб,
грiлися ?? огнем... i ви хочете саме тепер залишити, i то добровiльно, без
бою, без спротиву, без жертви... Ви просто хочете  втекти,  дезертувати...
Бо?тесь, що ваш корабель тоне, i не хочете бути капiтаном, що гине разом з
кораблем, а хочете бути  щуром,  що  тiка?  першим...  Але  корабель  ваш,
дорогий мiй, не тоне, i тiкати нема куди i нема потреби...  Забува?те,  що
за цю  землю  велися  й  ведуться  бо?  не  першi  i  не  вперше  -  вiки,
тисячолiття, за свободу, за честь, за право,  за  мову,  та  традицi?,  за
святинi, за дiтей, за  жiнок...  Во  врем'я  люте,  трудне,  врем'я  огню,
напасти... Ви мусите бути тут! Тут! Де горить  огонь,  що  все  го?ть,  де
потрiбна мужня сила, - битись, змагатись, боротись! Ви  бо?тесь?  Скажiть:
бо?тесь? Не вiрю! Нi, я не вiрю!
   Коли б цей монолог Якiв почув у  театрi,  або  вичитав  у  патрiотичнiй
книжцi для недiльного читання, або його виголосив один iз його товаришiв з
Дерманя, що начитався брошур, видаваних нацiоналiстами, вiн би не був  анi
здивований, анi вражений. Але це вiн почув у такому мiсцi i з таких уст  -
в  крутежi  мiж  алькоголем,  мiж  "Кетхен",  мiж   нiмецькими   офiцерами
гiтлерiвського Третього Рейху, мiж жiночими торсами, що гнулись, мов  лози
пiд натиском бурхливого  вiтру,  мiж  спiвом  i  реготом,  що,  здавалось,
належить дияволам... I з уст яскраво заогнених кармiном, виразно  грiшних,
пожадливих, отруйних...
   - Майн Гот, майн Гот! - почули вони  над  собою  виразно  п'яний  голос
Вайза, що стояв пiд руку з Надею, бiле волосся яко?, здавалось, горiло вiд
рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський лiхтар, з  чарою
червоного французького вина в руцi, вигукував: - Ура!  Наш  майор!  Браво!
Прийшов, побачив, перемiг!
   У цей час пiдскочив фотограф i, вибухнувши магнi?м,  усiх  заслiпив.  А
коли Якiв мiг знов бачити - нi Вайза, нi Надi вже не було.
   "Кетхен" також скiнчилась, танець урвався раптом на  пiвнотi,  довкруги
все заро?лося в хаосi несподiванки, потягнулось до столу... Появилась знов
таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'янiли на мiсцi, i  кожному
здавалось, що  вiн  зрива?ться  i  летить...  Над  усiм  стояв  видимий  i
невидимий туман, а в тому  туманi  хтось,  зда?ться  Кюцнер,  проголошував
патетично, нiби на кпини, тост за "фюрера", i  хтось  iз  жiнок,  зда?ться
Надя, фальшивим голосом, iз страшним акцентом  затягав  "Лiлi  Марлен",  а
Вайз, ще фальшивiше, намагався помагати.
   - Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, - почув Якiв зовсiм бiля  себе,
так нiби той голос був звернений  до  нього.  Голос  жiночий,  кокетливий,
хтивий.
   - Чому одного разу? Чому така  неточнiсть?  Тепер!  Зараз!  -  вiдповiв
бистрий, настирливий чоловiчий голос.
   - Ха-ха-ха! Що скаже ваша...
   - Тихо! Ви прекрасна, чарiвна! Я завтра ?ду на  фронт!  Хтось  затягнув
басом "Волгу", йому помогли. Червонi, здоровi, мужнi обличчя  в  унiформах
сiро-синьо? барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усi?? сили тягнули,
мов волзькi бурлаки, пiсню, слiв яко? не розумiли, але яка нагадувала  ?м,
що й вони тепер ? частиною звукiв, що в  тiй  пiснi  бушують.  З  цього  ж
приводу один з юрби, якого Якiв  не  знав,  з  дуже  плеканим,  делiкатним
обличчям у пенсне,  пiдiйшов  до  Якова  i  п'яним,  загикуватим  голосом,
розливаючи в руцi горiлку i  витираючи  раз  по  раз  хустинкою  губи,  що
заливались слиною, заговорив:
   - Ей! Майоре! Пiсня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту  Волгу...  Не
знав Бог, кому давати... Помилився... Три тисячi кiлометрiв тако?  води...
Майн лiбер! Коли б ми так взялись до не?...  ми  б  у  нiй  десять  Америк
втопили. Так! Десять! - Вiн гикав, попивав з  чарки,  заточувався.  -  Але
нiчого, - продовжував, - ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать  родная!
- затягнув вiн i вiдразу урвав, бо далi не знав слiв. - Ви  з  Рiвного?  -
спитав Якова.
   - З Рiвного, - вiдповiв той неохоче.
   - Ну, як там? Ми там також бували... Дiра.  Плюнути  нема  де.  Але  ми
чу?мо, що там хочуть робити повстання.
   - Я такого не чув, - вiдповiв Якiв.
   - Хай! Хай роблять. Буде бiльше м'яса. Добре для нас зроблять  дiло,  у
боях якось легше i чеснiше... А щоб  полонених  голодом...  Нi!  Я  проти!
Краще б напхав ?х хлiбом i - на фронт. За одну  ковбасу  вони  рознесли  б
усього Сталiна на шматочки. Але то не мiй табак...  Гут  фергнюген!  -  I,
намагаючись втримати рiвновагу, нiби йдучи  по  линвi,  вiн  розчинився  в
просторi... Ясна, що не брала участi в розмовi, а  лише  недбало  слухала,
зиркнула на Якова. Вiн мовчав.
   Танець iшов далi, далi пили, далi кричали, зривались i  затихали  "Лiлi
Марлен", "Катюша", "Кетхен". Минала нiч, надходив ранок, другий день, iнша
дата у вiчностi.
   Десь коло п'ято? години Якiв лягав у лiжко в одному з мешкань  цього  ж
будинку, а коло одинадцято? вiн уже пив чай у Вiри Ясно?, в  ??  великому,
розкiшне обставленому мешканнi з килимами,  дзеркалами,  картинами.  Пiсля
чаю Ясна мчала Якова  сво?м  "опелем"  до  мiста,  керуючи  машиною  сама,
вправно, механiчно. Якiв був здивований ?? знанням мiста.  Знала  не  лише
Хрещатик, що весь лежав у ру?нах, Володимирову гору, Софiю  чи  Печорське,
але й Собачу Тропу, i ?врейський, i Лук'янiвку, i Товкучку,  i  Сiнний,  i
Байкiв цвинтар. Знала дiри, що в них тулилися колись  безпритульнi,  знала
загорнених у лахмiття жiнок, що  продавали  на  Товкучцi  жалюгiднi  купки
картоплин, мак у склянках, старi цвяхи, знала ?х мову, ?х звички.
   - Ей! ?ремi?хо! Ви все ще тут? - спитала вона стару, замотану  вiд  нiг
до голови ганчiр'ям, згорблену iстоту  з  скриньочкою  в  руках,  на  якiй
лежало кiлька  iржавих  цвяхiв,  кiлька  старих  гудзикiв,  запальник  вiд
гасово? лампи, i при тому поклала на скриньку пачечку папiрцiв  з  головою
Ленiна, iгноруючи цвяхи й гудзики.
   Здивована ?ремi?ха пiдняла замотану голову, подивилася порожнiм,  сiрим
поглядом на дивовижну з'яву у пишному каракулi i сказала  тихим,  змерзлим
голосом:
   - Голубонько! Хто  ви  така?  Скажiть  iм'я...  Хай  спом'яну  у  сво?х
молитвах.
   - Вiра, - вiдповiла з'ява i одразу зникла, бо ж  тут  сидiло  ?х  таких
замотаних багато, весь базар.
   Вiра  раз  у  раз  до  когось  пiдходила,  щось  клала,  i  ?й  казали:
"Голубонько! Хто  ви  така?"  -  тим  трiпотливим  голосом,  болючо-щирим,
насиченим незмiрно? глибини трагiкою, без меж i кiнця виповненим нуждою  й
горем.
   Якiв i Вiра деякий час  стояли  на  горi  iменi  того  князя,  що  його
простий, чавунний  пам'ятник  з  хрестом,  зда?ться,  вирiс  з  вiкiв  над
розлогою рiкою, яка була тепер частинно пiд льодом, з ?? безмежним  небом,
холодним сонцем, безкра?м лiвим берегом, що розгортався, i тiкав, i зникав
вiд зору за сiруватим обрi?м.
   Стояли нiби у храмi, дивились у далечiнь, обо? рель?фно-виразнi на  тлi
простору, що видавався ?м не лише теперiшнiм, але й колишнiм i майбутнiм.
   Згодом вони стояли у глибинi iншого, цим разом Софi?вського  храму,  що
його вiдiмкнув на бажання Вiри ще не старий, в ошумiлому кожушку  добродiй
iз  старомодними  окулярами  на  сухому  носi.   Добродiй   одразу   почав
пояснювати, що собор був заложений 1037 року князем Ярославом  Мудрим,  на
тому мiсцi, де рiк перед тим його рать розгромила печенiгiв, що  це  мiсце
знаходилось тодi поза мурами мiста i звалося  "полем  внi  граду"  i  лише
пiзнiше стало центральним не лише для мiста, але й для всього  простору  у
цiй частинi планети... Що в початках собор був центром  культури,  освiти,
книжництва, тут писались першi  лiтописи,  тут  постала  перша  бiблiотека
всi?? Руси. Був  це  величний  п'ятинефний  храм,  оточений  двома  рядами
вiдкритих галерiй, i завершувався вiн  тринадцятьма  позолоченими  банями.
Cтiни храму були  оздобленi  моза?чними  фресками  i  картинами,  особливо
цiкавою ? ось та моза?ка центрально? абсиди головно? банi.  А  тут  ось  в
центральнiй нефi портретне зображення членiв родини  Ярослава  Мудрого,  а
там у пiдземеллях храму i до  наших  днiв  збереглися  i  покояться  святi
останки тi?? велико? людини, що закiнчила сво?  земне  буття  року  Божого
1054-го.
   Ще  згодом  -  Аскольдова  могила.  Золотi  ворота,   музей   Шевченка,
Iсторичний музей. Сторiнка за сторiнкою - i все минулiсть. Iсторiя.  Книга
буття. Пам'ятники. "Думи мо?, думи мо?..."
   О п'ятiй Якiв з Вiрою обiдали у вiйськовому казино, а о  восьмiй  Якова
попросили на розмову. Офiцери ес-ес. На  вилогах  ?хнiх  мундирiв  людськi
черепи. Один iз них, що назвав себе Шульце, запропонував  Якову  взяти  на
себе команду над укра?нським вiддiлом полiцi? на теренi цього мiста.  Його
завдання - поборювати мiсцевий нацiоналiзм.
   - Комунiзмом займуться iншi люди, i вiн нам тепер не страшний, - сказав
Шульце. - 3 ним ми вже впоралися. Нам страшний нацiоналiзм. На заходi,  на
сходi, на кожному мiсцi. З захiдних теренiв цього краю  прорива?ться  сюди
небезпечна хвиля, i ми мусимо ?? спаралiзувати. I то в  коренi.  З  мiсця.
Нам цiкаво,  що  думав  Ленiн,  як  учив:  пролетар  батькiвщини  не  ма?.
Iнтернацiонал.
   Шульце довго, плутано, марудно поясню? справу, опису? образово,  що  це
ма? бути за вiддiл, як вiн ма? дiяти, i закiнчу? свою мову тим, що  обiця?
Якову новий орден заслуги, що його саме  тепер  ухвалю?  мiнiстерство  для
Сходу, для тих, що заслужилися для Рейху.
   Якiв слухав, мовчав, шукав вiдповiдi, а пiсля лише сказав,  що  вiн  до
такого дiла ледве чи нада?ться, що  вiн  нiколи  не  займався  полiцiйними
функцiями, що вiн лише звичайний вояк-кiннотник, малограмотний у полiтицi,
незацiкавлений  iдеологiями,  дуже,  по  сутi,  пасивний  i   по-баб'ячому
жалiсливий. Що роль Дзержинського чи iншого Ягоди йому найменше пасу? i що
вiн  волi?  залишитися  тим,  чим  ?  тепер,  -  вишкiльним   iнструктором
батальйону в Рiвному. Бiльшого вiн не бажа?.
   - Прийняли ви ?х пропозицi?? - спитала пiзнiше, десь  коло  одинадцято?
години.  Вiра,  що,  здавалось,  спецiально  чекала  на  Якова  у   сво?му
прекрасному мешканнi.
   - Нi, - спокiйно вiдповiв Якiв.
   - А чому?
   - А тому, що це не по мо?й лiнi?.
   - На?вний! Не по його лiнi?. Що значить? По мо?й, не по мо?й...  Чи  не
розумi?те, що ви тут потрiбнi? Якраз по "вашiй" лiнi? тут  потрiбнi  люди,
близькi до цi?? справи.
   - Яко? справи?
   - Ах! Що  за...  З  вами  будуть  люди,  вам  допоможуть...  -  виразно
сердилась Вiра, i очi ?? нервозно блищали.
   Якiв посмiхнувся.
   - Я ще подумаю.
   - Ви мене зрозумiли? - спитала швидко Вiра з легким збентеженням.
   - Зда?ться, так, - сказав спокiйно Якiв.
   - Пан Шульце - дiлова людина, вiн мiг би  вам  помогти,  ви  зробили  б
кар'?ру, вас би  пiдвищено,  вас  би  нагородили,  ви  стали  б  видатною,
широкого мiрила  людиною,  а  не  маленьким  провiнцiйним  iнструктором  у
якомусь iмпровiзованому полiцiйному батальйонi. Не  майор,  а...  генерал!
Герой республiки! Месник за народнi кривди! Якiв  Балаба!  -  вирвалось  у
Вiри спонтанiчно, з притиском, на що Якiв пiдняв голову i глянув питальне.
   - Я розумiю... Я розумiю, - вiдповiв вiн все-таки спокiйно.
   - I погоджу?тесь?
   - Можливо... Побачу... По?ду до Рiвного, там побачу...
   - Але не до рейху! Нi, нi! Викиньте з голови! I ще одно:  не  подумайте
цю нашу розмову якось переплутати, це було б рiшуче нездорово. Кажу вам це
щиро, з найбiльшо? дружби...
   - Я не з тих, що дуже плутають, - сказав  Якiв.  -  Я  вам  дам  знати.
Пiзнiше. За мiсяць... два. Це ж не спiшно. Ми ще побачимось, познайомимось
ближче, прицiнимось. А тепер до побачення, Вiро... Як вас по батьковi?
   - Все одно... Iванiвна.
   - Вiро Iванiвно! Дякую! Дуже дякую! Мушу признатися: ви  незвичайна.  Я
ще, направду, нiчого подiбного в спiдницi не зустрiчав. I ще  одно,  може,
дуже недоречне признання. Вiро Iванiвно! Признаюсь: люблю вас. Чую до  вас
нiжнiсть, рiднiсть, близькiсть... I щирiсть. Що ви менi повiрили.  I  коли
ми стояли у тому храмi - це, може, сентимент, але, повiрте менi, перед тим
чорним, старим вiвтарем менi здавалось, що я стою  з  якимсь  приреченням.
Клянусь вам - це дуже дивно, i я не мусив вам, якраз вам,  якраз  тут  про
таке ось казати. Даруйте менi, вибачте менi!
   - Но, но, но! - говорила вона швидко, а  уста  ??  помiтно  дрижали.  -
Iдiть! Iдiть! Добранiч! Я ще буду вас бачити!



   IX

   Другого  вечора,  коло  восьмо?,  Якiв  сидiв  у  дуже  теплому,   дуже
затишному, дуже чистому рiвненському мешканнi... Перед ним стiл, на  столi
порцеляна, кришталь, справжня шинка, масло, булка. I  навпроти  сяюча,  аж
рожева, яскраво-свiжа молода жiнка. Вiн вечеря?.  Щойно  вiдбула  бурхлива
зустрiч - довге завiшення на ши?, град поцiлункiв.
   - О Якове! О, як я тебе чекала! А боялася! Замкнулась на всi замки,  не
спала цiлi ночi! Але ти ?! Ми ?! Ти зi мною! А потiм бiгла до кухнi, бiгла
з кухнi, несла, спотикалася, ставила. - Випиймо, Якове! У  мене  рейнське,
не питай, де дiстала! - I вже наливала, i  вже  iскрилась  чара,  смiялись
очi. - За твiй поворот! - I пiднесла вино до уст. - О милий! О радiсть!
   Родинна, приязна, тепла, радiсна атмосфера - гнiздо  ластiвки  у  скелi
над розбурханим океаном, свiдомо,  навмисне  приготоване.  Втомлений  Якiв
вiдчув те, що вона хотiла сказати, - подих миру, вiдпруження,  вiдпочинок.
Поволi, iз смаком ?в, запивав вином, слухав щебет прекрасно? жiнки,  курив
добру цигарку i слухав музику, що бринiла з сусiдньо? кiмнати.
   Вона не питала, як там було, оповiдала про себе - що тужила, що  нiкуди
не виходила, що читала Дiккенса, що не могла заснути, що вiн ?й снився, що
думала лише за нього. Була сама радiсть, сама усмiшка, само щастя i краса.
   Цiлу дорогу Ки?в - Рiвне Якiв шукав розв'язки цi?? зустрiчi - що  i  як
мав ?й сказати - така мiмоза, такий  сейсмограф,  боявся  вибухiв,  боявся
сказати правду, боявся ?? реакцi?, але в той час, коли вiн там думав, вона
тут уже йшла йому назустрiч з  усмiхненими  очима  i  казала  цiлою  сво?ю
поведiнкою нiчого не боятися.
   I це була найсильнiша  ??  зброя,  яко?  вiн  у  нiй  не  мiг  спочатку
помiтити, замало ?? важив i  замало  цiнив,  не  розумiв  ??  витонченого,
вразливого, розумного ?ства... I йому  тепер  справдi  неможливо  прийняти
рiшення, сказати виразно так чи нi, бо сили за  i  проти  рiвнi,  бо  його
чуття подiлене на рiвнi частини.
   Вiн бореться цiлу нiч, плани i протиплани, картини пережитого  в  Ки?вi
чергуються з привабою тутешнього, звучать ще гарячi слова Вiри i голублять
блискучi перспективи Шприндзi. Нi, вiн не ма? рiшення, лише його  iнстинкт
дикту? йому виразно, що,  яке  б  те  рiшення  не  було,  його  приречення
висловлене, i вiд нього йому не звiльнитися. Вiн ? тут, вiн тут  був,  вiн
тут буде.  I  даремно  вiн  намага?ться  виринути  з  велико?,  загально?,
невмолимо скеровано? течi?, що несе i його,  i  все  бiля  нього  протягом
усього його життя, а також перед ним i, можливо,  пiсля  нього,  як  також
даремнi всi  його  протиставлення,  бажання  бути  вищим,  мудрим,  iншим,
свiдомiшим. Уся та безодня незбагненних  пристрастей,  що  згущеною  силою
рухнула в цей грандiозний похiд на всi боки знервовано?  планети,  -  була
тут, ? тут i, мабуть, буде далi в мозках, в душах  тих,  хто  цей  простiр
заповню?.  Це,  зда?ться,  не  диктат  свiдомо?  сили,  це,  мабуть,  воля
глибинно? стихi?, що ?? не зломити нiякими логiчними нормами, аж поки вона
сама не визрi?, не  вичерпа?  сво??  бурхливо?  динамiки  зростання  i  не
вляжеться в ложе космiчного руху буття. I даремнi тут апеляцi? до  глузду.
Глузд в таких  зрушеннях  бува?  змiстом  безглуздя.  Механiка  руху  сама
визнача? закон i право.
   Розбурханий iнстинкт Якова б'? на тривогу, вiн вичува?, що в його мозку
рвуться останнi нитки логiки. Вiн лише хапа?ться за  час.  Кiлька  тижнiв,
кiлька днiв. Лише трiшки часу, трiшки терпеливостi. Вiн ще  нiкому  нiчого
не обiцяв, вiн ще може рiшати, i вiн переконаний, що таке рiшення прийде.
   I  воно  прийшло.  Одного  передвечора  на  порозi  Яковового  мешкання
несподiвано з'явля?ться Шульце. Той самий ки?вський, що з ним Якiв недавно
розмовляв.
   - А! Як живемо?
   - Гаразд, гаразд!
   - У вас тут прекрасно!
   - Так, не зле. Вип'?мо, може, чарку горiлки?
   - Чому б не випити.
   Випили i закусили. На щастя, Якiв був сам. Шприндзя була  десь  там,  у
iнших кiмнатах, i, на щастя, не показувалась на очi. Чого хоче Шульце? Чим
Якiв може йому служити? Шульце заявля? з мiсця, що з ним, з  Яковом,  хоче
бачитись Ясна.  Справа  важлива.  Невiдкладна.  I  чи  не  хотiв  би  Якiв
про?хатись з Шульце до Ки?ва?
   - Тепер? Зараз? - вирива?ться у Якова збентежено.
   - Найкраще б так! Зараз! До речi, ми по дорозi зi Львова  i  не  можемо
тут задержуватись. Дуже спiшимо! Завтра будете назад.
   Якiв збентежений, але по хвилинцi вагання погоджу?ться. Забiг  лише  до
Шприндзi, сказав, що його кличуть, що завтра ввечерi вернеться. Найпiзнiше
- пiслязавтра. Шприндзя  також  збентежена,  ??  очi  широко  й  запитливо
дивляться, але не пита? нiчого. Вiн квапиться, навiть не може випити чаю.
   Вийшли, Якiв, як звичайно, примкнув дверi. На  головнiй  вулицi,  проти
готелю "Дойчес Гоф", на  них  чека?  тяжкий,  на  вiсiм  осiб,  вiйськовий
транспортовець. Прекрасний, ясний, морозний вечiр,  пiд  ногами  поскрипу?
снiг. З готелю швидко виходить у теплому плащi з  сiрим  бобровим  комiром
фон Лянге. За керiвницею транспортовця шофер-есесiвець  у  комбiнезонi,  з
окулярами на каптурi.
   Шоста година. Всi мовчки сiдають, закутуються. Якiв з Шульце ззаду, фон
Лянге з шофером спереду.  Машина  одразу  бере  швидкiсть,  нiби  тiкаючи,
вирива?ться з  мiста.  Вiдкрива?ться  простiр,  свистить  вiтер,  миготять
телеграфнi стовпи.
   Пролiтають Корець, Володимир-Волинський, нiде не зупиняються, швидкiсть
усе збiльшу?ться. I лише пiд Житомиром, по трьох годинах гону,  фон  Лянге
заявля?, що в цьому мiстi вони мусять зробити коротку зупинку  у  важливiй
справi. В'?жджають у мертве, темне мiсто, минають кiлька  вулиць,  i  враз
машина зупиня?ться.
   - Вийдiмо на хвилиночку, пане майоре, - зверта?ться Шульце до Якова.
   Висiли. I враз  несподiванка:  кована  залiзом  брама,  кована  фiртка,
висока мурована стiна. I все мовчазне, i все мовчить. I  лише  бiля  брами
два озбро?нi вартовики.
   Ще пара хвилин, i Якiв  опинився  за  брамою.  Шульце  сказав,  що  вiн
арештований. Цебер холодно? води на гарячу голову.
   Першi години i першi днi скаженi. Якiв, як тiльки отямився вiд  першого
удару, рвав i метав, спинався, мов дикий кiнь, дуба, протестував i гримав,
i лише дуже поволi почало йому прояснюватися, що вiн  попав  у  заплутану,
брудну, примiтивну iнтригу, в якiй замiшанi рiзнi  справи,  рiзнi  речi  i
рiзнi його знайомi включно з Ясною, Шульце, фон Лянге i навiть  Шприндзею.
Всi вони разом i кожне зокрема  мали  в  тому  сво?  якiсь  iнтереси,  всi
по-сво?му його любили, кожне хотiло мати його для себе,  всi  бажали  йому
лише добра, але Якову вiд усього того, крiм великих непри?мностей,  нiчого
не лишилося.
   Мав вiн при цьому небувалу  нагоду  у  сво?рiднiй  тишi  переглянути  i
обдумати сво?  минуле  взагалi,  а  недавн?  минуле  зокрема.  Тих  кiлька
мiсяцiв, що були завершенням останнiх рокiв, видавались йому з  цi??  дiри
iз потрiйними гратами трохи подiбними до вогненно? легенди, i  iнколи  вiн
вiдмовлявся вiрити, що це було дiйсно i що ще так недавно  вiн  був  таким
великим "чимсь", а тепер ось став таким великим "нiчим".  Пригадав  значно
виразнiше, нiж звичайно, свою Марусю з Дерманя, що за останнiй час  далеко
вiдiйшла вiд його зору, нiби взагалi увiйшла  в  глибiнь  подiй  i  в  них
втопилася разом з Дерманем, а на ?? мiсце виринули з тi?? ж само?  глибини
i ?? заступили iншi примарнi з'яви. Пригадав i сина свого, i iнших  рiдних
i при тому ще раз переконався, що роджений вiн не для родинного затишку, а
для вiтрiв i буревi?в, що з них вiн сам зiтканий.
   Уперше почав бачити з якоюсь провокативною виразнiстю, кожну зокрема  i
обох разом, двi дуже подiбнi iстоти, що з них одна звалась Вiрою, а  друга
Шприндзею; подiбнi сво?ю легендарнiстю,  дарма  що  обидвi  були  трагiчно
далекi одна вiд одно?, нiби з рiзних планет...  Iстоти,  що  так  нагло  i
непрошено ввiрвалися в його життя i довгий  час  були  закритi  для  нього
надто несподiвано реальнiстю та надмiрною, аж хворовитою,  близькiстю,  що
його i бентежило, i не давало вiддалi, щоб бачити явище  в  цiлому.  Тепер
усе це, мов театральна заслона, впало, все оголилось, мов пластичний  твiр
митця, виставлений на показ.
   А по сутi, це, мабуть, була не дiйснiсть, а скорше несподiваний  мiраж,
так само як i ця його кам'яна яма з тими гратами i з тим брязкотом  ключiв
за дверима,  разом  з  тим  союзником,  що  приблукав  з  Познанщини,  щоб
потрапити  сюди  за  кiлограм,  як  вiн  казав,   масла,   оскаржений   за
"расеншанде", що значить "збезчещення раси".
   У припливi гнiву, щиростi й одвертостi його покривджений союзник цiлими
днями патетично оповiдав про те масло, i ту  "расеншанде",  i  як  все  те
сталося,  i  чому  сталося.  Щоб  прихилити  Якова  на  свiй   бiк,   нiби
сподiваючись  вiд  нього  якогось  збавлення  грiха,  покривджений   почав
настирливо роз'яснювати  Якову,  що  "вони",  тобто  сучаснi  завойовники,
намiряються зробити з його Укра?ною... Покраяти  ??  на  смуги,  мов  шмат
м'яса,  i  вiддати  заслуженим  генералам  геть  разом  iз   населенням...
Позакривати школи, позбавити всiх  освiти,  вимордувати  поетiв,  обернути
всiх у рабiв...
   Якiв звичайно лежав на сво?му  розхитаному,  не  тюремного  походження,
залiзному лiжку з руками пiд потилицею, очима, втупленими  у  сiру  стелю,
слухав тi слова i вперто мовчав. А ночами не мiг заснути - дума за  думою,
нiби хвилi  морськi,  перевалювались  через  нього,  розсувалась  iсторiя,
ганьба i сором розжирали його душу,  лють  виповнювала  всю  його  iстоту.
Передумував рiзнi справи, а  мiж  тим  i  деякi  сво?  ще  недавнi  засади
боротьби, полiтики, i багато з того пiд  тиском  обставин,  проти  власно?
волi його, мiнялося.
   Мiнялося, нiби кусень  залiза  пiд  ударами  ковальського  молота.  Мов
заiржавiлi замки старо?,  викопано?  з-пiд  землi  скринi,  ломилась  його
пам'ять, i з-пiд ?? залежаного тягаря виступала перед ним  гола,  страшна,
майже дика, обросла мохом минувшина його i його предкiв, що перед нею  вiн
мусив спустити свiй зiр до землi,  бо  тяжко  було  дивитися  ?й  у  вiчi.
Скрегiт зубiв виривався з його уст. Здавалось,  ось-ось  вiн  зiрветься  i
вилама? тi грати, що замикають вихiд назовнi. Вiн був  лютий,  лютий,  мов
дикий бик, що його випустили на арену боротьби.
   До речi, його примiстили в камерi "нур фюр", тобто "лише  для  нiмцiв",
i, також до речi, ?х тут було лише дво? у той час, коли iншi  камери  були
напханi, нiби дорожнi валiзи. Не менше, до речi, й  те,  що  його  вкинули
сюди  i,  зда?ться,  забули,  за  винятком  перших  двох  днiв,  коли   то
працьовитий пруссак, сержант так  званого  уряду  безпеки  на  iм'я  Бург,
старанно i грунтовно списав його житт?пис, а не менше  старанний  колишнiй
енкаведист, Ковальов чи  Кошельов,  завзято  погрожував  обернути  його  у
"л?пьошку", якщо вiн не призна?ться у сво?х незнаних грiхах,  причому  для
бiльшого ефекту його роздягали й оглядали всi його iнтимнi мiсця, так нiби
шукали там якийсь скарб.
   Але все  те  минуло.  Пiсля  кiлькох  таких  пробних  сеансiв,  якi  не
справляли на Якова особливого враження, його враз лишили  недокiнченим  i,
зда?ться, забули. Минали днi i тижнi.  I  мiсяцi.  I  нарештi  Якова  знов
покликали. На цей раз мав вiн дiло з якимсь балтiйським бароном, що гаразд
матюкався по-росiйськи i мав навiть монокля пiд лiвим примруженим  курячим
оком. Був рудуватий i весь всипаний прищами,  з  довгим,  тонким,  гострим
носом.
   - Та який там з тебе (вiн до всiх звертався на "ти")  майор.  Звичайний
фельдфебель, та ще й польський, - почав барон, ще бiльше примружуючи  сво?
куряче око.
   - От хотiлось повалять дурня, - вiдповiв тим же тоном Якiв.
   - З нами дурня - не вигорить, - глумився барон.
   - Ще й як! - вiдповiв спокiйно Якiв.
   - Ми можемо показати, що таки не вигорить, - сказав  далi  барон,  i  в
голосi його вiдчулось збентеження.
   - При?мно було б побачити, - недбало вiдгризнувся Якiв.
   - Хм... Хм... Герой! Що й казати - герой... - хмикнув  барон,  пробуючи
змiнити тон. - Ми могли б запропонувати тобi... мгу! Щось таке... м-мгу...
Щось вигiднiше, нiж той... мгу... "ост". Але ж ти брика?шся...  I  сам  не
зна?ш чого.
   - Наприклад? - тим же тоном спитав Якiв.
   - Наприклад, щось таке, що вже було тобi пропоноване.
   - Щось не можу пригадати, - сказав Якiв виразно з iронi?ю.
   - А, чорт! Що ти менi... Таку твою мать! Хоч - одним  махом  полетиш  в
"ости"! - розсердився барон, i його гострий нiс почервонiв, нiби морква.
   - "Ост" так "ост", - сказав Якiв.
   - I буде "ост"! - закричав барон,  але,  нiби  щось  пригадавши,  почав
спокiйнiше: - То полiтикою, кажеш, не цiкавишся?
   - Яка тепер полiтика?
   - Як яка полiтика? Тепер все полiтика!
   - Не полiтика, а вiйна... I не так вiйна,  як  мордобиття!  М'ясорубка!
Насiчуть котлет, а там знов Сталiн усядеться на карк Новiй ?вропi...
   - Сталiн? Це ти що? Хочеш дурня з мене робити?
   - Я, зрештою, нiякий ?ремiя, i  ворожба  не  мо?  заняття,  -  поспiшив
замазати свою сентенцiю Якiв.
   Барон виразно був збентежений i насторожений, дивився пiдозрiло, а то й
погрозливо, але на Якова  це  зовсiм  не  справило  враження.  На  тому  й
скiнчилося.
   Якова рiшили "дати" до рейху. В "ости". Сталося це на  початку  червня.
Весна того року була пiзня, холодна, дощова, червень  правив  за  травень,
доцвiтали яблунi, цвiв бузок, зеленiли поля, горiли  свiжим  листом  лiси,
гомонiли птаством га?. Якiв нiчого не знав, що там  десь  сталося  i  куди
його повезуть, не знав також, що дi?ться за мурами його в'язницi,  забував
i майже забув про всiх i все, зда?ться, не було нi  Бачинських,  нi  тiтки
Мотрi, нi Зiльберiв, нi Шприндзi - якась пустеля, примара, фата-моргана...
   Але все-таки Якiв не хотiв саме тепер  ?хати  на  захiд.  Так,  вiн  не
хотiв, вiн затужив за Дерманем, за цвинтарем з каплицею  Св.  Онуфрiя,  за
Марусею, за сином. А тому по дорозi до рейху, у мiстечку Здолбуновi,  коли
товаровий потяг, що був, мов ковбаса, начинений  невiльниками,  на  деякий
час зупинився i стояв мовчазно на  бiчнiй  лiнi?,  коли  зiйшла  на  землю
знана, пахуча, оксамитова укра?нська нiч  з  прозорим,  водянисто-срiбним,
та?мничим серпиком мiсяця. Якiв у товариствi трьох  iнших  "осмалених,  як
гиря, ланцiв", пiдважив дошку у помостi вагона i зовсiм просто та  щасливо
випав на свободу.
   I коли над ранок, при першому дотику  ранiшньо?  заграви,  потяг  рушав
далi сво?ю  дорогою,  Якiв  та  його  друзi  проводили  його  поглядами  з
шелестючого  осикового  пiдлiска  на  Здолбицьких  "займиськах",  де  саме
починали сво? ранковi хорали гомiнкi волинськi солов'?, що пiсля  в'язницi
видавались Якову справжнiм, небувалим i нечуваним чудом. Важкий дим потягу
чорною поламаною масою лягав  по  грядках  капустяно?  розсади,  по  рядах
молоденьких соняшникiв, по розлогих хмельницях, що вже починали витися  на
дроти...
   Якiв у цей час нiчим не скидався на  "залiзного  майора",  а  нагадував
скорше Енея, що про  нього  дотепно  розповiв  один  полтавець,  або  того
Париса, сина царя  Тро?,  пiсля  того  як  море  викинуло  його  на  берег
прекрасно? царицi Олени - жiнки Менелая, що був  царем  Спарти.  Цю  казку
читав колись ще юний Якiв, i так вона йому тепер яскраво  пригадалася,  що
вiн надумав себе звати Трояном.



   ЧАСТИНА ДРУГА

   I

   Була то довга, складна, повна турбот iсторiя, дарма що вкладалася  вона
у рамцi трьох мiсяцiв, коли в невеликому, але густому i яристому борi,  що
мiж селами Дерманем, Верховом  i  Бущею,  званим  Попiвщиною,  або  Темним
бором,  отаборилась  i  почала  оперувати  ще  одна  з   чисельних   ватаг
укра?нських партизанiв, що, з ласки вiдповiдного  пiдсоння,  множились  по
лiсах, либонь, разом iз грибами, пiсля теплих, лiтнiх i пiдосiннiх  дощiв.
I назвалась вона в  початках  демонстративно  Дванадцята  Зелена  Бригада,
либонь, тому, що постада серед ночi, серед лiсу i  планувалась  як  кiнний
вiддiл.
   Хрестили ?? тi тро? друзяк, якi ото  в  Здолбуновi,  разом  з  Трояном,
випали з вагона, яким iдея Троянова лягла щiльно на серце i якi звались  -
Iван, що миттю охрестив себе казковим Царенком, Максим,  що  негайно  став
Залiзняком, i Терешко, що не  знайшов  собi  гiдного  вiдповiдника  анi  в
казцi, анi в iсторi? i тому Терешком так i залишився.
   Всi тро? походили десь  iз-за  Днiпра,  всi  були  комсомольцями  часiв
Скрипника, "боролися за краще  майбутн?  трудящих  всього  свiту",  i  всi
побували на Сибiру, в таборах, у кра?нах  вiчно?  мерзлоти,  ледве  звiдти
перед самою вiйною вилiзли i попали у вир ново? метушнi,  що  на  цей  раз
прибула до них з другого кiнця планети. Це було товариство  дуже  вiдмiнне
вiд iнших партизанських ватаг, нiхто з них не нюхав нiяких  нацiоналiзмiв,
нiхто не носив шапки-мазепинки, i кожний з них ледве  був  ознайомлений  з
синьо-жовтою барвою, що мала бути ?х бойовою i полiтичною вiдзнакою.
   I  брали  вони  життя  iнакше,  нiж  ?хнi   колеги-"захiдняки",   якось
загальнiше, якось, як вони казали, ширше, якось,  може,  легковажнiше,  не
так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував i на конi,
i пiд конем, i не раз траплялося  стояти  ?м,  як  то  кажуть,  на  самому
кра?чку життя, яке було для них вiд  самого  народження  вiчною  загрозою,
нiби вони жили в якомусь гнiздi роздратованих ос або отруйних гадiв.
   I лише  один  з  них,  що  найменував  себе  Залiзняком,  називав  себе
волюнтаристом, европе?стом i писав потайки  вiршi,  що  звучали  приблизно
так:

   Сталеве небо, залiзнi зорi,
   Огненнi вiтри, роки мов криця!
   Вовком скаженим в чорному борi
   Вию до тебе, моя вовчице!

   Троян, що слабо розумiвся на поезi?,  був  вдоволений  такою  кiлькiстю
сталi та залiза i одразу йменував його шефом пропаганди,  освiти  i  -  на
всякий випадок, якщо виникне така потреба, - культури...  Шефом  же  штабу
автоматично став Царенко, що хоч не був залiзним, але вмiв, як вiн  казав,
ставити дiагнози, переводити аналiзи i робити висновки.
   - Це, зна?те, - казав вiн сво?м виразним, лiнивим полтавським  говором,
- буде так: попервах нiмота накладе як  слiд  кацапцi...  (пауза).  Опiсля
кацапка накреше нiмотi... (знов пауза). А тодi вже ми - лордам по мордам i
в'?демо в наш  Ки?в,  мов  той  Хмельницький,  що  ото  на  тiй  барвистiй
картинi...
   - Бра-а-атiку! - спiвав  сво?м  козлетоном  флегматичний,  закам'янiлий
скептик Терешко, що  варив  для  бригади  полтавськi  галушки,  подiльську
мамалигу i волинську кашу. - Замовляй мерщiй бiлого коня, бо до того часу,
либонь, i мишi порядно? не лишиться...
   - Терешку, Терешку! Вари сво? галушки, а до  високо?  полiтики  не  тич
носа...
   - А цур ?й тiй високiй! Он той твiй Кох  у  Рiвному  також  "кухар",  а
диви, що витiва...
   - От як я тобi покажу, який вiн мiй,  то  забудеш,  як  i  бабуня  твоя
звалась.
   Диспут кiнчався, але кожний лишався при сво?му.
   У той час,  коли  лiси  сповнювалися  рухом  i  гомоном,  мiсто  Рiвне,
наприклад, почало пустiти, нiби пiсля посухи степ. Не стало нi  Вайза,  нi
Пшора, нi штабу, нi пропаганди.  Усе  це  пiшло  далi  до  Кременчука,  до
Полтави, до Ростова. Не стало гетто. Зникла  i  Шприндзя.  Лише  славетний
уряд безпеки розрiсся, розбудувався, розгорнувся  ще  Рейхскомiсарiат,  що
обснувався довкола колючими  дротами,  шiсть  метрiв  заввишки,  нагадуючи
величезного павука. Пили тепер не у Вайза i не у вiйськовому казино,  а  у
так званого директора банку "для Укра?ни" Мюллера чи Шiллера,  а  також  у
великому, збудованому в старогерманському стилi будинку, що  його  назвали
Нiмецьким Домом. На вулицях  сухо,  порожньо,  вичува?ться  туга,  смуток,
пригнiчення, безнадiя. Лише ро? урядовцiв у сво?х  старанно  випрасуваних,
жовто-бронзового кольору унiформах та, як звичайно, валки - туди й назад -
запрошених, застарiлих, нiби вимучених, машин.
   Якiв, тобто Троян, бував тут досить часто i досить  одверто,  дарма  що
вже не належав до цього свiту. Змiнились його настро?, його знайомi,  його
вигляд. Його це мiсце вже не так цiкавило, як то було ще недавно.
   Зате вiн цiлковито вернувся знов до Дерманя, до сво?? Марусi, до всього
того, що виповнювало цей простiр, хоча й тут  багато  дечого  за  цей  час
змiнилося. Це був не той Дермань, якого вiн знав  вiд  свого  дитинства  у
рiзних фазах його розвитку, це був якийсь сам для себе, винятковий свiт iз
сво?ми турботами, сво?ми завданнями, сво?ми,  дуже  складними  й  тяжкими,
проблемами.
   Маруся була, як i  завжди,  нiжною,  теплою,  вiдданою,  дарма  що  без
фантазiй Шприндзi i без ?? дядька у Вiннiпезi. Школи i книжки не  були  ??
стихi?ю, але ?? сильна, здорова, наповнена барвою i запахами iстота горiла
завжди трiпотливою силою чуття. Було  так  п'янко  i  солодко,  коли  вона
горнулася, а ?? великi, блискучi карi очi променювали чарами i насолодою.
   I вся решта близьких, сво?х, рiдних людей - дядьки,  тiтки,  куми,  всi
разом, один бiля одного, з'?днанi одним пiдсвiдомим чуттям спiльно? долi й
недолi, вiдiрванi вiд шляхiв, вiд мiст, вiд урядiв, замкненi у свiй  обшир
землi, лiсу, ярiв, вiдданi на ласку й неласку велетенських  сил,  що  десь
дiють у часi i просторi, мов фатум, мов удар смерти. I, коли сiдали  чорнi
вечори, люди стягалися, мов скiпляна кров,  десь  у  одно  мiсце,  i  тодi
вiдкривалась рана болю,  яку  заливали  гарячим  питвом,  гарячою  пiснею,
бурхливим танцем. Щоб було безпечнiше! Щоб певнiше дивитись на свiт!
   А Троян, не кваплячись, але з упертою сто?чнiстю, вiв  побори.  Набирав
добровольцiв. Брав полонених, що вешталися, битi  негодою,  по  селах,  по
лiсах, по шляхах, брав колишнiх сво?х батальйонцiв, бурхливих  бударажцiв,
що були завжди готовi "на таке дiло", брав пiвчан, борщiв'ян, лебедцiв, ну
й,  розумi?ться,  сво?х  дерманцiв,  що   ще   якось   випадком   лишилися
незавербованi iншими органiзацiями. I коли його громадка набралась так  на
сотню - подiлив ?? на вiддiли, приставив командирiв i сказав, що "моя хата
нарештi пiд дахом"...
   Попiвщина,  що  залишилась  як  випадковий  свiдок  колишнiх  бурхливих
волинських пралiсiв, що довгий час  стояла  мовчазно  iз  сво?ю  одинокою,
колись церковною, оселею, де жив легендарний пасiчник Никодим  Iваницький,
тепер враз та?мничо  заворушилась,  загомонiла...  Рили  ??  грунт,  клали
закопи-перекопи,  снували   ходи-переходи,   рубали   землянки,   стоянки,
склади... Рiзали тверду, залежану, глинкувату, тiсно  пов'язану  смолястим
корiнням старезно? сосни землю, довбали нори пiд столiтнiми дубами,  клали
балки попiд скелями, попiд потоками, маскували назверх  кущами,  камiнням,
старими, погнилими стовбурами... Не знали нi дня, нi ночi, трудились,  мов
комашня, обливаючись солоним потом, чорнi, обгорiлi, задимленi, але завжди
з пiснею, завжди з дотепом, з  розлогим  реготом,  ну,  i  з  твердою,  як
звичайно, лайкою, коли цього вимагали обставини...
   I  коли  все  розгорнулось,  i  коли  пiшла  лiсами  слава  про  нового
командира, з'явилися у Трояна емiсари, щодня то iншо? партi?, щодня  то  з
новими вимогами, пропозицiями, обiцянками,  погрозами.  Троян  крутив,  як
кажуть,  полiтику,  торгувався  завзято  за  кожний  цаль  якогось   свого
неуявного  права,  обстоював  кожну  букву,  кожну  кому   сво??   власно?
iдеологi?, iнколи кпив, мовляв, вiн нiякий генерал, i не батько-отаман,  i
не вождь, а так просто  собi  вояка-рубака  без  попа  i  парафi?...  Йому
казали: "Приставайте до нас..." - "Як же, в чорта, до вас, коли  вас  диви
стiльки, що й не  перелiчиш.  Давайте  хiба  всi  разом,  як  ?,  -  народ
тобто..." Не погоджувались з ним, смiялись:  "Яке  там  разом,  коли  "тi"
зовсiм не те саме, що ми, i що вони "тi" розумiються на  державному  дiлi,
ми ?х i так загорнемо пiд себе, а будуть брикатися - знайдемо з ними лад i
порядок..."
   Кiнчалось, звичайно, пляшкою дермансько-запорiзького самогону-спотикача
i обрiзком сала... Троян,  як  правило,  "погоджувався"  -  чорт  з  ними!
Погоджувався i з тими, i з тими, "приставав" до всiх разом,  сiдав  не  на
двох, як кажуть,  а  на  трьох,  на  чотирьох  стiльцях,  а  там,  мовляв,
побачимо, бо ж дiло в початках, а кiнця його ще нiхто не бачить.
   - Чули он, що казав сер Вiнстон Черчiлль сво?м бритiйцям?  Крiм  працi,
поту i крови, не обiцяю нiчого! I я, братця,  бiльшого  обiцяти  не  можу.
Вiрте не вiрте, буде самостiйна чи не буде, а... Зна?те самi! Лежати,  хоч
би хто й хотiв, не дадуть, а з нас Сибiру досить, гепеу досить,  -  шляхта
не шляхта, пролетарi не пролетарi -  всiх  змiша?  спiльна  чортова  доля!
Укра?на для мене, братiки, нiяка романтика, не теплий  кожух  i  не  хвiст
собачий... Укра?на це... це я! Зрозумiло? Пiт!  Кров!  Душа!  Тiло!  I  ще
честь! Дерли з нас хто тiльки хотiв  шкуру  триста  лiт,  а  тепер,  кажу,
досить! Будемо битися де хто сто?ть, як  хто  може  i  чим  хто  може!  Не
чекаючи нiякого  завтра,  нiякого  чуда,  нiяко?  тако?  справедливостi...
Здобудемо сво? - добре, не здобудемо - Залiзняк ось пiсню змайстру?, i хай
спiвають нащадки, якщо ?х ще  не  видушать  рiзнi  нашi  старшi,  молодшi,
сильнiшi, мудрiшi "брати"! Те, Залiзняче? Чи не правду кажу?
   - Та щось у нього муза надто той...  iржава!  -  буркнув  котрийсь  пiд
загальну понуру мовчанку, що постала по словi командира.
   - Забагато домiшав залiза, - флегматично озвався Терешко.
   - Не квакай, не квакай! Ропухо! - обурився залiзний поет.
   Великий аналiтик Царенко додав:
   - У нас тепер без залiза не пiде... Хiба твоя, Терешку, вчорашня печеня
не була залiзна?
   Усi, як сидiли навпочiпки, заiржали, мов табун коней.
   - Та чого ж залiзна? - боронився збентежений Терешко.
   - Ти краще зна?ш чого, - вiв сво? Царенко.
   - Хiба ж я, братця, винен, що той кiнь мав двадцять з  гаком  рокiв?  -
сказав Терешко, спльовуючи при тому досить незрiвноважено.
   - Але ти його, зда?ться, зварив геть iз пiдковами...
   - Братiку! За "батька народного, Сталiна рiдного" були  роки,  коли  за
копито здохлого коня жизнь вiддавали, а ти тут, генерале, слину пустив  на
вигляд конячо? шинки... Диви, Сталiну сам байрон Черчiлль руку потиска?, а
мене ви ось...
   - Ха-ха-ха! - заiржав знову табун.
   - Та чого ж? Неправду хiба кажу? - боронився Терешко.
   - Та чого ж ти Байрона сюди замiшав? - спитав дiловито Залiзняк.
   - Байрона? Ну, а як його в бiса... того?
   - Барона хiба?
   - Та барона... Хай буде по-тво?му...
   - Так вiн же не барон, а лорд... - додав Царенко.
   - Таж й ти гнiякий царенко, а звичайна матня...
   - Ха-ха-ха! - заiржала зграя.
   Засюрчав сюрчок на збiрку, i "дискусiя" урвалась. Усе посхоплювалось  i
все побiгло...
   Це було тепле, вогке, бурхливе лiто,  початок  липня.  Сосни,  старi  i
молодi, чадили навкруги сво?м пахучим, п'янючим,  густим  чадом,  ранки  i
вечори нагадували пiч, в якiй горить смоляне корiння, по вогкiй,  твердiй,
глинянiй землi бринiли на  всi  лади  живi  й  неживi  iстоти,  вперемiшку
сунишники iз джмелями, крилатi ромашки з крилатими метеликами, а вгорi,  в
густiй, як вода, зеленi коренастих дубiв i лип, що ото на захiдному  окра?
Попiвщини,  гули  ночами  сови,  а  днями  круки  вибивали  сво?   немудрi
симфонi?...
   Бригада Трояна жила в тому лiсi, мов родзинки в  калачi.  Вона  була  i
з'?днана, i роз'?днана. У нiй було безлiч за i безлiч контра.
   Вона зросталась, як зроста?ться рана, з кожним днем, а згодом з  кожною
навiть годиною. У нiй було багато такого, що кидало б людей нiж на нiж...
   Але найгiрше було в бригадi - брак  справжньо?,  модерно?,  одноцiльно?
збро?, як також брак амунiцi?. Це була  справжня  жура  командира  i  його
спiвробiтникiв. Вони хотiли бути озбро?нi "з  голки".  Тiп-топ,  як  казав
Царенко.  I  хотiлося  ?м  згодом  побiльшитись.  Що  одна  сотня?   Бодай
батальйон!
   Щасливий, нiяк не сподiваний, можна сказати, примхливо-випадковий кивок
долi багато ?м допомiг. Десь саме у тих  днях,  так  у  серединi  гарячого
липня, до Троянового табору окружними, нерiвними  дорогами  дiстався  лист
такого змiсту: "Дорогий майоре! Я Вас не  забула.  Знаю  все,  що  з  Вами
трапилось. Хочу з Вами бачитись, щоб вияснити справу. I коли Ваше  бажання
вiдповiда? мо?му - дайте вiдповiдь через людину,  що  доручила  Вам  цього
листа. Де i коли? Не бiйтесь мене! Вiрте менi! Ваша В.".
   Несподiванка потрясаюча, збентеження велике. Можливiсть знов побачитись
з тi?ю з'явою непереможно приваблива. Троян мусив подумати.  Лаявся  люто,
сливе всю нiч рiшався i таки рiшився. Призначив недiлю, двадцять дев'ятого
цього ж мiсяця, сьома година вечора. У... "Дойчес Гофi". Дуже точно  i  не
менше бравурно, як i личить  справжньому  гусаровi.  Блиснути,  здивувати,
приголомшити. I не думати про можливу небезпеку. Ризико на всi сто!
   Готувався Троян  до  цi??,  можна  сказати,  епохально?  зустрiчi  дуже
старанно, i коштувала вона трохи жертв, бо необхiдно було роздобути  деякi
незвичнi речi, нав'язати певнi контакти, знайти ходи й виходи, щоб нарештi
на точно призначену годину до одного зi столiв у ресторанi готелю  "Дойчес
Гоф" у Рiвному, що за ним сидiла  елегантна  панi  в  спортовому  костюмi,
пiдiйшов не менше  елегантний  офiцер  ес-есiв,  назвав  себе  Рейтером  i
запитав:
   - Ви панi Ясна?
   - Так, - вiдповiла панi.
   - Ви, зда?ться, хотiли бачити пана майора?
   - Так, - вiдповiла панi.
   - Потрудiться - за мною.
   Панi покликала кельнерку, розплатилась i вийшла з офiцером.  Вона  була
спокiйна, невимушена, звичайна. Офiцер, що вийшов з нею, мав зосереджений,
злегка напружений вигляд. Вони  пройшли  мовчки  хiдником  уздовж  велико?
площi, що послала на мiсцi збомбардованих будiвель, попри пошту, дiйшли до
будинку, де мiстився уряд безпеки ес-де. Тут стояло i чекало на них  сiро?
барви вiйськове авто з шофером. Офiцер i панi сiли до нього  i  по?хали  в
напрямку Грабника.
   По кiлькох хвилинах авто, ви?хавши на край  мiста,  звернуло  у  бiчну,
вузеньку, зовсiм сiльську вуличку обсаджену з  обох  бокiв  уже  посохлими
соняшниками, i зупинилось перед  будиночком,  що  нагадував  скорше  якусь
шопу, нiж помешкання... Панi й офiцер висiли з авта i зайшли до будиночка.
Авто  по?хало  далi.  Було  тихо,  безлюдно.  Ясно  свiтило  передвечiрн?,
спокiйне, осiнн? сонце. Будиночок, що осамiтнено, iз забитими,  засотаними
павутинням вiкнами стояв на  городi,  зарослому  густо  квiтами,  вiдкидав
спокiйну, довгу тiнь i мовчав,  нiби  хотiв  зберегти  смертельно  важливу
та?мницю... По якомусь часi  з  будинку  затильними  дверима  вийшло  дво?
молодих людей у селянському одязi - чоловiк i  жiнка,  попростували  через
довгий,  обсаджений  вишнями  город,  стежечкою,  що  заросла  настурцi?ю,
чорнобривцями та безсмертниками, i вийшли розхитаною хвiрточкою на вузьку,
задню, немощену вуличку, де чекала на  них  селянська  пiдвода,  запряжена
парою худих гнiдих конят.
   Чорнобривий, неголений дядько, що сидiв на  возi  з  батогом  у  руках,
мовчки допомiг молодiй жiнцi вилiзти на вiз, вимощений горохвяною  соломою
та застелений старим смужистим килимом, потiм пацнув  обережно  по  спинах
конят, i вiз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги.
   Сама зустрiч вiдбулася у селi Шпановi, що над Горинем,  щось  iз  шiсть
кiлометрiв вiд Рiвного, у типовiй селянськiй хатi пiд солом'яною  стрiхою,
у кiмнатi з величезною кiлькiстю образiв по  всiх  стiнах  i  цiлою  купою
великих, тiсно набитих подушок на лiжку в  лiвому  передньому  кутку,  при
гостях, при варениках, при  чарцi  самогону...  I,  коли  увiйшла  Вiра  в
супроводi молодого, незнайомого чоловiка  в  селянському  одязi,  що  був,
одначе, Трояиовим мiнiстром пропаганди Залiзняком, усi  гостi,  що  сидiли
довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що  сидiв  на
покутi, мов князь, у якомусь не то мундирi, не  то  пiджаку,  пiдняв  свою
велику, з розбитим волоссям голову i проговорив патетичним басом:
   - О, новi гостi! Це, браття, кума Анастасiя,  щось  як  дочка  царя,  з
Ки?ва. Прошу, знайомтесь!
   Вiн був червоний,  очi  блищали,  щоки  пашiли  огнем.  I  був  помiтно
схвильований, хоч намагався не показати цього.
   - Привiт великому капiтановi! - жартом на жарт  вiдповiла  Вiра,  також
помiтно схвильована, з барвистою  усмiшкою,  блискучими  очима,  у  пишнiй
вишиванiй сорочцi...

   Умри, мiй батьку,
   Умри через мене втрете!
   Тво? рятiвники -
   розбiйники i вбивцi!
   Твiй Карл - ?х отаман! -

   Театрально прорецитував Троян, пiдвiвшись на весь свiй зрiст мало не до
стелi, але його нiхто не  зрозумiв.  Вiрi  одразу  влаштували  бiля  нього
мiсце.
   - У вас тут, бачу, весело,  -  намагаючись  потрапити  в  тон,  сказала
швидко Вiра.
   - У нас скрiзь весело! I завжди! - промовив Троян, наливаючи склянку.
   - Капiтане! Не подужаю, - засмiялась Вiра, блискаючи на всiх поглядом.
   - А ви ось закусiть!  I  подужа?те!  -  загомонiла  пишна,  повногруда,
рожева  молодиця,  пiдставляючи  миску  смажено?,  кольору  старо?   мiдi,
капусти.
   - Гей, братця! Наливай! За куму! - виголосив Троян.
   Всi загомонiли, десь ззаду патефон заграв "Полюшко", Троян, розливаючи,
пiдносив по вiнця повну чару забарвленого на рожево питва  i  крiзь  галас
щось говорив про "велику, епохальну зустрiч",  про  "куму  з  Марса",  про
"гльобальну  епоху,  що  в  нiй,  мов  трiска  в   океанi,   плава?   наша
колосальна...". Його заглушив голос Вiри, яка вимагала,  щоб  вiн  нарештi
сiв.
   Усi випили "за куму", а потiм Троян i Вiра, мовби потонули у загальному
шумi, вели свою розмову притишеними голосами...
   - Ну ж i красива ти у цiй вишиванцi, скажу тобi  по  чистiй  правдi.  З
Дерманя! З Запорiжжя! Вишивала тiтка Домаха - Петра  Даниловича  Карого...
Ти таких не зна?ш, не тво?? раси люди...  Ха-ха-ха!  Лише  пригубила?  Ей,
кумо, кумо, це не по-нашому! До дна,, кажу тобi!  Тож  на  радощах  -  дай
ущипну, чи, бува, це не сон...
   - Трохи, кажеш, тужив? - блищала очима Вiра.
   - Трохи?! Як собака на прив'язi, скажу тобi, крутився, особливо там,  у
тому проклятому, чорт ?х бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого
сина, величають... Але, Марто, Марто! Чи пак, Вiро! Менi там сказали, що й
ти, вiдьмо, руку свою до того приклала!
   - Ти трохи забагато випив! - перебила його Вiра. - Подай он тi голубцi,
давно таких не ?ла...
   - ?ж! У нас тут ?! ?ж! Повно!
   - Печенi ось покуштуйте, - устряла до мови теж повногруда молодиця.
   - Явдошко! Як вам моя кума? - спитав Троян i  обняв  разом  i  куму,  i
Явдошку.
   - А! Гарнi! Як панi! - гомонiла гаряча Явдошка.
   - Чи не така, як у того Нечая, га?
   - Е! У того була гетьманша...
   Гей, з кумасею та й з Хмельницькою
   Мед-горiлочку кружля?... -
   заспiвала Явдошка соковитим альтом. - А у вашо?  ось,  бачу,  чарка  не
рушена, - додала вона по хвилинi.
   - Моя, бач, панського роду! - докинув Троян.
   Бо я панського роду,
   П'ю горiлочку, як воду, -
   заспiвала й на це Явдошка. - А все-таки, - спитала вона,  -  як  ви  ??
звете?
   - Таж Анастасiя! - зареготав Троян.
   - А я думала - на жарт! Анастасi?! Та захивiть! Та пригубте, либонь! Я,
бачте, не дуже вмiю припрошувати, у нас всi як удома... Ану давайте разом!
- i Явдошка пiднесла свою чарку.
   - Як уже разом, то разом! Усi! - пiднесла й свою чарку Вiра.
   - Хай буде i всi! - гомонiли гостi.
   Настрiй зростав, мов буревiй. До пiвночi було бурхливо, а тодi Троян  з
Вiрою захотiли говорити окремо, вiдiйшли непомiтно до сусiдiв, де дали  ?м
свiтлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами,
рушниками з пiвниками i навiть голубою картиною у призолочених рамцях,  як
то Мати Божа Поча?вська ряту? монастир вiд нехристiв-туркiв...
   Троян був i п'яний, i разом  тверезий,  його  шум  минув,  був  лише  в
гуморi, певний себе i суцiльно мiцний.
   - Ну, от, - казав вiн, - ми ось знов нiби разом... Як маю  вам  казати?
Ти? Ви?
   - Продовжуй сво? "ти", так буде краще i на майбутн?, - сказала Вiра.
   Закурили. Вiра прилягла на високiй постелi, сперлась на подушки.  Троян
ходив по свiтлицi, мало не торкаючи головою сволока.
   - Тодi зна?ш, Вiро, що, - сказав вiн вiд самого серця, - якщо балу?ш зi
мною...
   - Ну, так що тодi? - засмiялась вона крiзь дим цигарки.
   - "I ножки  полама-а-а-аю!  I  ручки  переб'ю-у-у-у!"  -  заспiвав  вiн
хрипло, мов старий грамофон.
   - "Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибi-i-i-iр пайду!" -  докiнчила
за нього Вiра.
   - От щось таке, - сказав вiн. - А звiдки ти зна?ш цю розбiйницьку?
   - Бо сама розбiйник, - засмiялась вона. - Знаю, що ти грiзний,  але  не
знаю, як тодi все  те  пояснити,  звiдки,  з  якого  кiнця,  якими  такими
словами, бо тепер, я тобi скажу,  наша  справа  почина?  горiти  справжнiм
огнем... А з тим цiлим Житомиром, скажу тобi, там  не  полiтика,  а...  а,
може, ревнощi, може, гордiсть... Той барон i вся та публiка...
   - I той Шульц! - перебив ?? Троян.
   - Ну i Шульц... Я вже з ним говорила, i вiн по?хав до свого Берлiна...
   - А шкода...
   - Чому шкода?
   - Краще б ти влаштувала менi з ним особисте побачення.
   - Що за церемонi?? Ти ще його зустрiнеш... I без мене...
   - Хотiлося б, зна?ш... так, делiкатно!
   - Що Шульц! Що барон! Пiшаки!
   - А хто, по-тво?му, генерали?
   - Як хто? ?х там повно! Даргелi, Пюци, Муми, Неслери!
   - Чому омина?ш найбiльшого?
   - Коха?
   - Ну, хоч би!
   - Тут ще не час. Вiн нам  поживнiший,  нiж  сто  китiв.  Його  полiтика
заступа? нам пару дивiзiй на фронтi...
   - Ха-ха-ха! - зареготав несподiвано Троян, але слова не випустив  i  не
моргнув бровою... - Кажи, з чим при?хала? - запитав вiн облегшеним тоном i
пiдступив до лiжка.
   - Чую, зiбрав армiю, - сказала вона.
   - Ну, так що? Так, зiбрав.
   - Так воюй!
   - Воюй, а чим? Картоплею?
   - Чого ж картоплею, коли ? порох!
   - Як порох? Де?
   - Океани гатять порохом, а ти пита?ш! А чого найбiльше треба?  Може,  я
могла щось пошептати?
   - Вiдьмо! Далебi жарту?ш!?
   - Чого б я жартувала, чорте!
   - Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню - i все потече смальцем!
   - За цим i при?хала!
   - Так витрясайся! Витрясайся!
   - Якого саме огню, капiтане?
   - Ну, так... На перший бал... Так сотень двi-три... отих... як  його...
пашок. Так званих фiнок тузенiв десять... Та  ка-тюшиним  дiлом  -  кiлька
добрих пар... Та дьогтярiв десяткiв зо два... Та шроту до  них  вiдповiдну
порцiю. От ми i в сiдлi!
   - А ти б так остаточно... Признайся! За кого б пiшов?
   - Висловлюйся ясно!
   - За яку владу?
   - Я полiтик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.
   - А чи зна?ш ти, що тут ось-ось i iншi капiтани появляться?
   - Про кого дума?ш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два лiтри
самогону виджорив. На вiки вiчнi союз! Куми!
   - Ха-ха-ха! - не видержала Вiра.
   - Ось лише зустрiнеш - запитай, як смакував наш спотикач...
   - Запитаю, запитаю... Але я щось чула, що ти i з iншими спотикачиш.
   - Спотикачу! Як не спотикачити? Пiд одним же кущем сидимо.
   - Але ж вони там самостiйну...
   - Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Бо?ться самостiйно? в той час, коли сам
Сталiн "суверенну" спiва?. А яке нам з тобою дiло, хто з них i  за  яку...
Нам з тобою полiтика - як верблюдовi фрак або Сталiновi цилiндер. Давай  -
вою?мо, i баста!
   - Здаюсь! Вою?мо! Дiстанеш огню!
   А тижнiв зо три  Троянова  бригада  спокiйно,  без  метушнi  й  галасу,
пiдтягалась до Чорнобилiв, що на сходi бiля  Людвиполя,  i  там  у  одному
лiску отаборились. Не дуже знали бiйцi, чого аж сюди послав  ?х  командир,
гомонiли так i сяк, сподiвалися зустрiчi з першим огнем; однi радiли, iншi
злегка, пiд нiс, мов би самi з собою, висловлювались, що ось,  мовляв,  як
його й куди його з такою збро?ю... У них же там i танки, i  мiномети...  I
яке ж було ?х здивування, коли однi??, як кажуть у пiснi, темно?  ночi  до
табору  прибули,  а  потiм  вiд'?хали  якiсь  пiдводи,  хлопцiв  побудили,
вишикували i кожний дiстав по фiнцi, по гранатi та по скриньцi  набо?в.  I
ще якесь там майно, i навiть папахи на зиму, i все те честь честю,  мов  з
голочки, якогось орловського чи  ленiнградського  "пошивпрому".  I  ордени
появились!
   Здивування було велике, а коли питали командира, так  той  лише  моргав
лiвим оком i казав:
   - Бери i мовчи!
   - Ну, а ордени навiщо? - спитав скептик Терешко.
   - Як навiщо? Нарештi геро?м станеш! - докинув жару Залiзняк.
   - Може, тобi це й личить, але який герой з мене...
   - Чого? Орден навiть корову на рисака оберне...
   Говорили так i сяк, говорили багато, але  бригада  верталась  обчеплена
фiнками, мов дiвчина намистом. Усе звернули  на  командира,  вiн,  мовляв,
зна?, що й до чого. А як вернулись на свою  Попiвщину,  бригада  стала  не
зеленою, а огненною - змонтувалась, знайшла сво? певне мiсце.
   I не одна бригада, що на Попiвщинi... Це лiто  було  врожайне  на  такi
бригади, i намножилось ?х, де лише  був  який  лiс,  -  на  Суражчинi,  на
Антонiвщинi, на Гурбенщинi, на Цуманщинi - далi й далi ген туди, як  Случ,
як Стоход, як Горинь, туди пiд Олесько, пiд самий  Пiнськ,  Соми,  Сонари,
Дорошi та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщинi. А з-за
Стоходу, що на  заходi,  виринули  геро?чнi  залишки  Ридза  Смiглого  пiд
виглядом  "армiй  крайових",  а  там  з-за  Случа  посунули  Ковпаки,   та
Медв?д?ви, та Гончарови... Визволителi там, визволителi  тут,  визволителi
скрiзь, на кожному мiсцi, прапори  червонi,  прапори  жовто-синi,  прапори
бiло-червонi. А тi,  що  в  Рiвному,  в  сво?х  новеньких  жовто-бронзових
унiформах, заворушилися швидше, заговорили про "штюцпункти",  почали  рови
копати, та колючi  дроти  снувати,  та  засiки  класти,  та  радитись,  та
сердитись, та погрожувати... Почули, що насува?ться, "мов та чорна хмара",
загроза з усiх бокiв i що там i там ?хали  й  не.  до?хали  фольксгеносен,
зольдатен гросдойчес-райхес, ес-ес штурмбандфюрери, зондерфюрери i  просто
фюрери... I тодi вони вельми  сердились  i  робили  походи  на  Малин,  на
Ремець, на Туличi, на Лiтин та iншi й iншi. Вони  стрiляли,  вони  зганяли
жiнок, старцiв i дiтей до церков, палили ?з разом  з  престолами,  ловили,
кого могли, пхали у в'язницi, везли до рейху, до Бухенвальда...
   То був, як сказали б лiтописцi, грiзний год, год  смути,  врем'я  огню,
люте врем'я, i тi люди, що бували ще, наприклад, у Рiвному i якось  вiрили
або хотiли вiрити у так званий лад  i  порядок,  що  думали  вести  школи,
пускати цукроварнi, закладати банки, видавати газети, молитися по церквах,
тi люди сходилися, та засiдали, та  радились,  та  посилали  делегацi?  до
Бера, до Кiцiнгера, до  Неслера,  до  Даргеля...  Умовляли,  роз'яснювали,
просили, доказували.
   -  Не  такий  час,  -  казав  на  це  колишнiй   залiзний   лоялiст   i
законопорядчик, тепер командир при фiнцi Троян. - Тепер  час  огню,  а  не
розуму! Зрозумiло? Говори до Коха, до Гiтлера, до Сталiна! Говори до  них!
Пiд ними планета хита?ться, а вони вимагають  справедливостi!  Нема  тепер
таких слiв! Вони  крають  землю,  як  яблуко,  от  i  все.  У  цезарiв  та
бонапартiв граються...
   А заступник Даргеля в Рiвному, товстий,  дебелий,  з  мiцним  бронзовим
обличчям, Неслер, приймаючи делегацi?, казав  бубнявим,  завжди  сердитим,
нiби вiн говорить з бандитами, голосом:
   - Що? Вам школи? Iнтелiгенцi?? Хлiб сiяти! Фабрики крутити! До рейху!
   А його шеф, сам Даргель - елегантний пан iз старанно  зачесаним  чубом,
казав iз злим огником у сiрих, гострих очах:
   - Ми не прийшли сюди робити  вам  Укра?ну!  Ми  прийшли  будувати  Нову
?вропу! Зрозумiло?



   II

   На залитих передвечiрнiм сонцем полях, що звалися Тимошiвщиною,  бiлiли
довгим рядом зiгнутi спини дiвчат, що  жали  серпами,  як  це  було  й  за
прадiдiв, спiле, полове, колосисте, похилене на схiд жито.
   Було таке глибоке та син?, з баранковими опаловими хмаринами  небо  над
?х головами i така темна, вкрита густою,  срiбною  стернею  земля  пiд  ?х
ногами, що все це разом: i жито,  i  жницi,  i  небо,  i  земля,  i  стiна
недалекого за ровом Бущенського лiсу з глибоким, давнiм  яром,  що  тiкав,
мов звiр, i ховався в гущавинi дубiв, сосон та граба, - що  все  це  якось
зливалося, переливалося, дзвенiло, спiвало.

   Небо син?, земля чорна та земля чорна, та гей!
   В Укра?нi шумлять жорна, шумлять жорна, та гей!
   Приказ строгий: жорна здать!
   Там носять торбинками,
   Там сиплють жменьочками,
   Крутять жорна - вправо-влiво,
   Щоб ?стися не хотiло,
   Та гей!
   Ляндвiрт грубий при?жджа? та при?жджа?, та гей!
   Дядькам зуби вибива? та вибива?, та гей!
   Приказ строгий: жорна здать!..
   Ходить Гiтлер над рiкою та над рiкою, та гей!
   Носить жорна пiд пахвою, пiд пахвою, та гей!
   Приказ строгий: жорна здать!..

   Спiвають дiвчата вздовж стiни жита, помахують "жменями", дарма що сонце
пряжить ?х спини до самих костей, дарма що солоний пiт залива? ?х очi,  ?х
бронзовi обличчя, дарма що раз у раз  пролiтають  над  ними  лiтаки,  нiби
стежачи за здобиччю, мов шулiки. А пiд вечiр, коли тiнь Бубенщини  залива?
цiле поле i коли втихають лiтаки, з лiсу виходять поволi молодi  хлопцi  з
фiнками на ши?, i тодi розсипанi по полi снопи вкладаються у пiвкопи.
   - Параско-о-о!
   - А чого-о-о!
   - Та вважай, щоб тебе шторх не зачепив за спiдницю!
   - Ти-но дивись, щоб вiн тебе бомбою в око не вцiлив! Буде свербiти!
   - Ха-ха-ха-а-а-а-а! - несеться луною попiд Бубенщиною регiт.
   А вже сливе по заходi сонця всi разом вiнка  плетуть  з  жита,  кладуть
його на голову русявiй Улянi i потiм iдуть тiсним гуртом босими ногами  по
глибокому поросi дороги, i пiсня ?х широкою луною б'?  понад  запорiзькими
садами, та займиськами, та лiшниками.
   Ой живо, женчики, живо,
   Живо, женчики, живо,
   Буде горiлка й пиво!
   Нам горiлка немила,
   Нам горiлка немила,
   Нас нива втомила!
   Не так нива, як гори,
   Не та