Улас Самчук. Чого не го?ть огонь

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   Чого не гоять лiки - го?ть залiзо,
   чого не го?ть залiзо - го?ть огонь.
   ГIППОКРАТ

   Серед цi?? темноти i ночi розпачливо нароста? той згущений  крик  життя
та поволi наповня? собою повiтря - втiлю?ться в отi, на вигляд  байдужi  i
мовчазнi, постатi в кожухах, входить у  кожний  день,  кожну  добу,  кожне
десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна,  мов  бочка  з  порохом,
iсторiя, заповнена небезпечними людьми, що прича?лись i чекають, блискаючи
сердитими очима.
   "ВОЛИНЬ"

   I

   Вiвторок,  десята  година  ранку,  двадцять  четвертого  червня  тисяча
дев'ятсот сорок першого року. Син?, широке, безхмарне, дуже спокiйне, дуже
лагiдне небо i при?мне, мiцне, веселе сонце.
   I враз  з  пiвденного  заходу,  понад  примiськими  осокорами,  садами,
городами i хатами, зовсiм низько,  спадом,  нiби  зграя  птахiв,  що  хоче
приземлитися, появля?ться ескадрилья бомбовозiв. Одна мить - i весь  центр
шiстдесяти-тисячного  мiста,  чверть  кiлометра  вздовж  головно?  вулицi,
вилiта? в повiтря.
   Нiяких сирен, нiяких алярмiв, нiякого попередження. Мiсто  било  нервом
перших двох днiв несподiвано? вiйни, що десь там далi, на захiд, за триста
п'ятдесят  кiлометрiв,  мов  бомба,  вибухнула.   Всi   були   стривоженi,
здивованi, поспiшали до крамниць, на базари, запасалися хто чим  мiг,  але
нiхто не чекав того вже ось тут, у себе над головою. Всi  бачили  це  лише
десь там, далеко, як Львiв, як Перемишль. Головною широкою вулицею в  тому
ж напрямку день i нiч з ревом, криком i лайкою текла безупинна рiка машин,
людей i коней, на хiдниках, на базарах, у всiх вулицях i завулках вирувало
людьми.
   I враз той рiзкий, пронизливий, гострий, стихiйний шум,  той  раптовий,
напружений гуркiт, той гарячий свист, той зрив землi, той вибух вогню i та
густа, масивна, пiд саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму.
   Якiв  Балаба  отямився  на  асфальтi,  пiд  самою  гусеницею  сталевого
гiганта, що саме вибухнув вогнем i палав, мов смолоскип. Якiв був  глухий,
нiмий, дерев'яний, але все-таки якась сила зiрвала його i вiн хотiв бiгти.
Не знав i не бачив куди. Однi лише звалища i огонь. До того  ж  у  повiтрi
пролетiла нова ескадрилья лiтакiв, засипаючи землю градом куль.
   Як вiн пiзнiше з  того  все-таки  вирвався  i  як  опинився  на  вулицi
Тополевiй у сво?х знайомих Бачинських -  того  Якiв  не  мiг  би  як  слiд
сказати, бо вiн остаточно отямився аж  на  помостi,  в  калюжi  води,  вiд
запаху паленого волосся, вiд  гострого  болю  ран,  що  ?х  чимсь  мастила
невiдома розпатлана жiнка.
   - Зна?те, - казала пiзнiше сестра Бачинського, Ольга, чоловiка i сестру
яко? вивезли минулого року большевики на Сибiр, а  тому  вона  не  боялась
нiяко? вiйни, помагала раненим i перша помiтила Якова, - зна?те, щось таке
увiгналося до кухнi i гримнуло на пiдлогу. Щастя ще, що була вода, а то  ж
кажу: горiв! Ну, дослiвно горiв! На бiгу! Живцем! I навiть не гасився...
   Першими його словами були: "Балаба... Дермань... яблука... гiмназiя..."
I щойно пiзнiше Мотря, старша сестра Ольги, все це розлущила. "Таж це  наш
Якiв! Не бачите! Що жив у мене на квартирi... Гiмназист. З  Дерманя...  Що
привозив яблука..."
   Якова пригадали. Пригадали всi. I старшi, i  молодшi,  i  Бачинськi,  i
?хнi сусiди, i Малка  та  Рiвка  Шнайдери,  що  винаймали  другу  половину
будинку Бачинських. Його негайно пiднесли з калюжi, поклали на  матрацi  в
кутi на помостi. Його з усiх бокiв пекло, вiн втрачав притомнiсть,  нiкого
не бачив, перед його очима  мигало  багато  нiг,  з  вiкна  несло  згаром,
вибухами. Мiнялись тьма i свiтло, тиша i гуркiт, спокiй i рух.
   А одного разу, зда?ться,  також  ясно  свiтило  сонце,  знов  зчинилась
метушня. Бiгли, янчали, кричали. Згодом над самим дахом будинку прогримiли
знайомi звуки, щось засвистало, шарпнуло вiкнами, брязнуло скло, задрижала
пiдлога, загойдалась висяча лампа, рушилась i повисла навскiс картина,  що
висiла сливе над самим Яковом. Якiв прокинувся, зовсiм отямився, хотiв був
зiрватися й бiгти, але не було вже часу i вiн чекав вибуху, чекав кiнця.
   I коли вiдлетiв гуркiт i десь там  за  мiським  парком  завмер  зовсiм,
настала така глибока тиша, що Якiв чув сво?  придушене  дихання  i  рiвний
цокiт годинника з третьо? кiмнати.
   Можливо, це була одна мить, дослiвно секунда, але Якiв ?? не  видержав.
Вiн, як був, зiрвався i з диким криком "тiкайте!" кинувся  прожогом  через
заднi дверi у сад.
   - Нерозiрванi бомби! Тiкайте!  -  кричав  вiн  не  сво?м,  розпачливим,
настирливим голосом.
   З-пiд бетоново? плити веранди, з-пiд старо? хижi в саду, з ям  i  ровiв
зривалися люди i кудись бiгли. Без мети i напрямку. До парку,  на  вулицю,
на городи. Скрiзь були люди, повно людей, багато людей. Бiгли, метушились,
щось несли, тягнули. Якiв натрапив на  Рiвку,  що  ледве  несла  хлопця  з
перев'язаною ногою. Якiв без слова вирвав вiд не? хлопця i побiг далi.  За
ним, так само безмовно, бiгла Рiвка.  Бiгли,  здавалось,  навмання,  через
парк, невiдомо куди.
   I лише згодом, пiд вечiр, Якiв з Рiвкою i раненим хлопцем опинилися  на
вулицi, що колись звалась Вузькою, але тепер являла собою звалище  ру?н  i
грузiв, серед яких тут i  там  примарне  трималося  кiлька  напiвру?н,  що
нагадували будови. До одно? з таких напiвру?н потрапив Якiв.
   П'ять просторих, недавно, мабуть, ще гарних, а то й  розкiшних  кiмнат,
рiзьбленi, м'якi, плюшевi, багряно? барви, фотелi, тяжкi  дубовi  столи  i
шафи, тяжкi на вiкнах i дверях завiси, на помостах килими... Нi вiкон,  нi
дверей - змереженi рисами стiни, розбите скло, опалий тиньк i пилюга.
   Якiв ледве стояв на ногах, з його попеченого чола  спливала  кров,  усе
тiло пекло, нiби на нього лили розтоплене залiзо. Вiн  хотiв  кудись  iти,
але його задержали, вказали одну з кiмнат з широкою, плюшевою канапою,  на
яку вiн одразу звалився, заплющив очi i так довго  лежав,  горiв,  втрачав
свiдомiсть, горiв знов. А коли одного разу вперше, якось яснiше  розплющив
очi - побачив навпроти  широку  пiд  склом  шафу,  тiсно  набиту  книгами.
Побачив книги. Багато книг. Це було  його  перше  враження.  Шафа,  набита
книгами з гарними, переважно золоченими, написами. I вiн здивувався:  хто,
як i для чого закинув його сюди? I не було нiяко? вiдповiдi.
   До Якова приходили якiсь люди, приносили ?жу, лiки, щось з ним  робили.
Вiн усе це бачив, чув, але разом з  тим  не  бачив  i  не  чув;  щось  тут
дiялось, падали якiсь слова, було ясно, було темно, iнколи  здавалось,  що
все оберта?ться, нiби в якiйсь кулi чи якiйсь каруселi, часом  гостро,  до
самого нутра, щось пропiкало, здавалось,  що  крiзь  цiле  тiло  проходить
струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що вiн влива?ться  до
мозку i ось уже горить сама голова, так само як горiв той сталевий гiгант.
   - То було справжн? чудо! - оповiдали пiзнiше. - На  будови  Бачинських,
на ?х город, що межу? з мiським парком, впало, уявiть, дев'ять бомб, i  нi
одна з них не розiрвалась.  Одна  впала  просто  на  дах,  пробила  бляху,
пробила стелю, зарилася в пiдлогу на кухнi... I коли б вони розiрвалися  -
там не лишилося б каменя на каменi...
   Так казали пiзнiше. Але це не було ?дине чудо того часу. Як назвати те,
що з кiлькох десяткiв молодих чоловiкiв, якi  саме  в  той  час,  разом  з
Яковом, ?хали на мобiлiзацiю, лишилося живими тiльки дво? - сам Якiв i  ще
один. Що весь ?х обоз з людьми i кiньми  зник.  А  коли  Якiв  пiсля  того
всього остаточно отямився i побачив перед собою ту шафу з книгами  -  йому
видалось це також  чудом.  Затишок.  Спокiй.  Канапа.  Розбите,  вiдчинене
вiкно... У нього врива?ться  далекий  шум  мiста.  Вiтер  похиту?  завiсу.
Багато речей i мiж ними, на шафi, глобус.
   Згодом завiшенi тяжкими плюшевими завiсами дверi  вiдчинились,  увiйшла
дiвчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила  все  це
перед  Яковом  на  круглому  столику.  Якiв  був  розгублений,   намагався
звестися, хотiв щось сказати, перепрошував. Його  обличчя  неголене,  чоло
перев'язане, йому чогось соромно.
   Але дiвчина нiяк на це не зважила, пiдсунула ближче  столик,  запитала,
як вiн себе почува?, сказала, що вона шукала лiкаря, але не могла  знайти,
що всi лiкарi тепер або зникли зовсiм, або заваленi пораненими. Але вiн не
ма? чого турбуватися, вона дiстала досить лiкiв, i рани його не  тяжкi.  I
що вiн тут може спокiйно лежати, це дiм ?? батькiв, що Рiвка -  ??  старша
сестра, що в не? ? ще одна сестра, але вона у мiстi, i нiхто не зна?, що з
нею сталося.
   - А як фронт? - запитав Якiв.
   - Наближа?ться... завтра-позавтра тут будуть нiмцi, - сказала дiвчина.
   - А що ж ви? - запитав, якось не подумавши, Якiв, бо вiн знав, яко?  цi
люди раси.
   - Нiчого, - якось байдуже сказала дiвчина. -  Лиша?мось...  Мо?  обидва
швагри по?хали, а ми... жiнки... Ми лиша?мось. Що нам можуть  зробити?  Ми
нiкому нiчого не зробили поганого.
   Якiв мовчав. Зрештою, вiн i не мiг багато говорити. Пив сво?  молоко  i
лягав знов. Лежав горiлиць.  Сливе  нерухомо.  Iнодi  позирав  на  шафу  з
книжками. Любив тi речi i бачив там, навiть здалека, привабливi написи...
   - Кому цi книжки належать? - запитав вiн раз дiвчину.
   - Швагровi, - вiдповiла  коротко.  Згодом  Якiв  довiдався  бiльше.  Що
дiвчину звуть Шприндзею, що з нею ?? батьки - Герш  i  Песя  Зiльбери,  що
останнiми днями до них пере?хала жити ?? сестра Рiвка зi  сво?ю  свекрухою
Малкою i сином Мошком. Що всi вони переляканi, всього бояться, не  знають,
що з ними станеться.
   Але Шприндзя не виглядала переляканою.  Була  бадьора,  швидка,  навiть
весела, ?й рокiв сiмнадцять... Середнього зросту, тонка, тендiтна,  великi
чорнi очi, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до  яко?сь
високо? школи. Цiкава. Багато пита?.
   Минали днi i ночi. Мiсто димiло, стогнало, кричало.  Скреготiло  залiзо
танкiв. Небом пролiтали все новi й новi ескадриль? лiтакiв, дрижали стiни,
але бомб бiльше  не  падало.  Лише  в  повiтрi  стояв  дивний,  загальний,
незвичний настрiй, коли здавалося, що на очах мiня?ться весь свiт,  навiть
люди, навiть сама земля. Здавалось, все, що було, - провалилося i лишилися
тiльки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рiшення.
   I прийшло воно разючо несподiвано.  Одного  ранку,  на  свiтаннi.  Коли
навiть затихли були гармати. I хоча всi знали, що "вони" прийдуть,  i  всi
?х сподiвалися, але того, що сталося, нiхто не сподiвався... Ще горiли  на
схiдному краю автостради блiдо-зеленi,  з  рудими  зiрками  танки,  як  на
захiдному ?? кiнцi бiля зовсiм цiлих касарень, уздовж обох  бокiв  дороги,
величезнi маси святочно одягненого люду з квiтами й прапорами вiтали чуже,
переможне вiйсько. Нiби з-пiд землi виросла збита з дощок, омаяна  квiтами
й прапорами, величезна трiумфальна арка з двомовним написом:
   "Хай живе могутня нiмецька армiя! Хай  живе  ??  великий  вождь  Адольф
Гiтлер!"
   Якiв також не мiг втриматись, щоб i собi не вилiзти на вулицю, дарма що
був весь, мов мумiя, обмотаний матерi?ю. На вигляд  вiйська,  що  довгими,
стрункими колонами, нiби на парадi, моторовими возами  плило  повз  нього,
очi його робились  вогкими.  Таке  вiйсько!  Людина  в  людину!  Мовчазно,
струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, - ?дуть i ?дуть, вперед i
вперед, нiби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сiрих одностроях,  у
глибоких, по самi плечi, шоломах, всмiхаючись на привiтання i  ловлячи  на
льоту китицi квiтiв.
   Робилось безпечно, спокiйно, радiсно. Люди вiталися. Навiть старий Герш
iз сво?ю Песею пiдбадьорились,  перестали  охати  i  заговорили  нiмецькою
мовою.
   - Я знаю нiмцiв... - казав Герш. - Ще з минуло?  вiйни.  То  культурний
народ... Дивiться, як вони поводяться... А  порядок...  О,  тi  вмiють!...
Культурний народ. Господарi!
   Якiв вислухав фiлософiю Герша без коментарiв, вiн збирався  додому,  до
свого Дерманя, до сво?? родини. Там його напевно буде потрiбно, але старий
Герш, як тiльки це почув, одразу заперечив:
   - Чого так  спiшити?  Що  будете  там  робити?  На  селi?  Ви  молодий,
розумний,  iнтелiгентний...  Тут  буде  роботи  й   роботи...   Почекайте,
побачите, розглянетесь...
   Тако? думки був не лише Герш, а i його Песя. А ще виразнiше  настоювала
на цьому ?х дочка Рiвка, а найбiльше Шприндзя.
   - Зна?те що? - казала Шприндзя. - Бачу, ви любите книжки. Як прочита?те
всю ту шафу - тодi йдiть.  Але  чи  я  для  вас  менше  цiкава,  нiж  Анна
Каренiна?
   - То чорт не дiвчина, - сказала на це Рiвка. - Дивiться, дивiться... Ще
молоко на губах, а вже що в не? на думцi.
   - А ти! - вiдбивалась Шприндзя... - Свята та Божа! Янгол! - i при цьому
моргала на Якова.
   Одного разу Рiвка покликала Якова до кiмнати, де стояло кiлька  товстих
шаф, вiдчинила одну з них, що була набита чоловiчим одягом, i сказала:
   - Це мого швагра... Виберiть щось для себе... Хтозна чи вiн вернеться.
   Якiв позбувся свого обгорiлого лахмiття, обернувся у бравого,  молодого
мужчину. Вiн ще не мiг як слiд  ходити,  але  йому  не  хотiлося  також  i
лежати. Вiн сидiв з  обв'язаною  ногою  у  фотелi,  з  книжкою  в  руцi  i
вислухував вiстки, що ?х приносили по черзi  Рiвка  i  Шприндзя...  Почали
говорити про мобiлiзацiю укра?нського вiйська. Ця  вiстка  Якову  особливо
сподобалась.  Скорше  б  виго?тись,  скорше   б   встати.   Вiн   пробував
проходжуватись, щось помагати. До  його  кiмнати  заходили  то  старi,  то
молодi  господарi,  а  найчастiше,   розумi?ться,   Шприндзя.   Вони   вже
розговорилися,  теми  ?х  розмов  значно  поширились.  Шприндзя  переважно
питала, Якiв переважно вiдповiдав. Тон Шприндзино? мови злегка  глузливий,
?? лiве око трiшки примружене.
   - Ви, чую,  також  служили  у  вiйську?  -  питала  вона,  спершись  на
завiшений одвiрок, при чому ?? гарне, обрамлене чорними  кучерями  обличчя
ледве виднiлось у присмерку вечора на багряному тлi завiси.
   Якiв сидить у фотелi, права його нога спочива? на  пiдставцi,  в  руках
товста книга, на цей раз про Александра Македонського, яку вiн уже  кiлька
днiв чита?.
   - Служив, - байдуже вiдповiда? Якiв, розумiючи ?? глузування.
   - У польському, як не помиляюсь?
   - Умгу, - мугиче Якiв.
   - Чи не в уланах?
   - Так нiби вiдгадали.
   - Бо менi хтось казав...
   - Хто мiг казати?
   - Зда?ться, Оля...
   - Ну i що?
   - Нiчого. Я лише так. Жiнки завжди цiкавi. Довго служили?
   - Довго.
   - Два роки? Три?
   - Я був заводовим.
   - А що це таке?
   - Вояк, що лиша?ться у вiйську на все життя.
   - Усе життя? Ви так любите вiйсько? Вiйну?
   - Люблю.
   - От дивно! Чому?
   - Люблю, i все.
   - Але ж ви, бачу, любите книжки.
   - Ну так що?
   Шприндзя  кiлька  разiв  похиту?  кокетливо  сво?ю   гарною   голiвкою,
кармiновi ?? уста iронiчно посмiхаються...
   - Менi казали... Я чула, що  вченi  люди,  -  почала  вона,  розтягуючи
слова, але Якiв ?? перебив:
   - Не належу до вчених людей.
   - Як нi? Але ж ви вчилися... в гiмназi?.
   - Це ще далеко до вчености... I я ?? не скiнчив.
   - Чому?
   - Були причини.
   - Ви були офiцером?
   - Нiяким офiцером - всього лише пiдхорунжим. Вахмiстром-пiдхорунжим.
   - О! - вирвалось у Шприндзi. Вона не зрозумiла останньо? вiдповiдi, але
вичула, що далi  питати  не  личить.  Також,  зда?ться,  в  тонi  ??  мови
змiнились деякi звуки. Зда?ться, в нiй менше стало iронi?. Вони на хвилину
замовкли, i в тiй  мовчанцi  вичулась  загадковiсть.  Це  не  була  просто
мовчанка, це, можливо, була маленька розгубленiсть.
   До речi, Якiв досить добре говорить, пише й чита? по-нiмецьки... Звiдки
ту мову зна?? Частково ще з гiмназi?, а головне - з вiйськово? служби, вiд
сво?х нiмецьких колег. I це йому тепер дуже в пригодi. Ось, наприклад,  чи
не з першого дня ново? влади господарцi нiмецькi солдати пiшли вiд будинку
до будинку з недвозначним намiром "органiзувати" мешкання.  В  одних  вони
лишали на дверях папiрчики з написом "бешлягнамт", з iнших тягнули  тi  чи
iншi речi, здебiльша меблi. Прибули вони й до будинку на вулицi Вузькiй, i
на ?х стукiт у  потрощених  дверях  з'явилася  дебела,  замотана  чоловiча
постать, що доброю нiмецькою мовою спокiйно запитала, чого вони хочуть.
   - Хто тут мешка?? - запитав один у шоломi з бляхою на грудях.
   - Я! - вiдповiла постать.
   - Як ваше прiзвище? - спитав той з бляхою.
   - Зiльбер, - вiдповiв спокiйно Якiв.
   - Жид? - знов питання.
   - Нiмець, - спокiйна вiдповiдь.
   - Добре! Дякую! Вибачте! - I люди в шоломах вiдiйшли.
   Розумi?ться, вся ця  байка  була  вигадана  Шприндзею,  i  вигадана  не
найгiрше... Як також не найгiрше виконана в ролях. У кожному разi  килими,
шафи й канапи в будинку на вулицi Вузькiй залишились поки що на  мiсцi,  а
Якiв став вигiдною, корисною, невiд'?мною частиною родини цього дому.  Нi,
нi! Якiв тепер нiяк не смi? вiдiйти!
   Тим бiльше що нове життя з кожним днем набирало виразнiших контурiв. На
очах зникали  ру?ни,  очищались  дороги,  вставлялись  вiкна,  на  стовпах
зависли знов  телеграфнi  дроти,  нiби  з  води  поросли  рiзнi  крамницi,
крамнички,  кiоски.  Вперто  ширилися  чутки  про  укра?нську  армiю,   на
перехрестях вулиць появились незграбнi, свiжоспеченi  полiца?  виразно  не
нiмецького походження, у якихось незнаних, казали литовських, унiформах  з
тризубчиками на шапках. Тут i там замаяли жовто-синi прапорцi...
   I злива розпоряджень, оголошень, оповiсток. Якiв, не зважаючи  на  свiй
вигляд, чека? свого оголошення. Вiн уже почав  мрiяти...  Уявляв  себе  на
конi, на чолi куреня кiнноти армi? Укра?нсько? Республiки. Затремтiла десь
глибоко в душi якась дивна струнка, пригадав ураз, що  вiн  з  Дерманя,  з
кутка, що зветься Запорiжжя, що хтось десь колись казав,  що  його  якийсь
там прапредок Балаба... I так далi, i так далi... Струнка в душi  грала  й
грала, i вже годi було ?? приглушити, i не було сили сидiти бiльше отут зi
Шприндзею i розводити тари-бари.
   Але минали днi, минали ночi, дуже швидко, нiби шалений, бiг  хвилюючий,
нервовий, бурхливий час, а оголошення не появлялося.  Натомiсть  появилося
багато iнших, а мiж ними також оголошення про те, що всi мешканцi мiста  й
околицi жидiвського походження мусять носити на лiвому  рукавi  опаску  iз
знаком Давида, а на грудях i  спинi  овальну,  точно  визначеного  розмiру
жовту латку.
   - Навiщо ?м це, для щастя, потрiбно? - здивовано  й  збентежено  спитав
Якова старий Герш, коли вони всi сидiли в загальнiй ?дальнi за вечерею.
   - Якась вища полiтика... Не розберу, - вiдповiв Якiв, хоча фактично  цi
справи в загальному були йому вiдомi ще з часiв його вiйськово? служби.
   - Як це бридко! Як це бридко! - патетично викрикнула Шприндзя.
   - Але чого ти кричиш? - ще голоснiше спитала ?? сестра Рiвка.
   - Чого кричиш? Чого кричиш? А ти чого не кричиш? Тепер усi знатимуть! -
не вгавала Шприндзя.
   - Що знатимуть? Чого лементу?ш, нiби купу?ш  на  базарi  копу  я?ць?  -
сердилась сестра.
   - I хай знатимуть, - враз спокiйно озвався Якiв.
   - Добре вам! Що вам! Ви не жид! - обернулась до нього Шприндзя.
   - Ще гiрше!
   - Що може бути ще гiрше?
   - Мабуть, ? й таке, - вiдповiв Якiв.
   Увечерi навiдалась до Якова Оля Бачинська. Розмова в родинi Герша  далi
велася довкола тих оголошень. Вислухавши все те, Ольга спокiйним  голосом,
але з почуттям яко?сь гiркоти звернулась до Рiвки:
   - Бач, Рiвко! Чи не казала я тобi отодi, як вашi хлопцi поприпинали  на
себе отi червонi зiрки й танцювали в той час, коли нас ночами  виривали  з
постелi i вивозили на Сибiр. Чи не казала ти сама, що "ми" вже у  "вас"  в
мiшку, лише треба зашморгнути? А чи не видав твiй власний  племiнник  мого
чоловiка, який йому нiчого поганого не зробив? Бачиш? Ма?ш тепер!  Бог  не
прийде ки?м карати!
   Рiвка мовчала. Всi мовчали.  У  кiмнатi  напiвтемне.  Щприндзя  помiтно
нервувалася i щось хотiла вiдповiсти, але на не?  глянув  старий  Герш,  i
вона заспоко?лась.
   - Може, я цього i не мала казати, - промовила знов Ольга. -  Знаю  вашу
бiду i не радiю з не?. Але мо? серце також не з каменю, i ви добре зна?те,
де  мiй  чоловiк,  моя  сестра  Марiя,  чоловiк   Кравцево?,   Корнi?нкiв,
Михайликiв... А он погляньте, що вони лишили по наших тюрмах: у Львовi двi
з половиною тисячi трупiв, у Дубнi сiмсот вiсiмдесят...  I  так  скрiзь  у
кожному мiстi. Що ви скажете на це, людоньки?
   Глибока мовчанка була вiдповiддю на  мову  Ольги.  Надворi  в  цей  час
починало гримiти, слабенька електрична лампочка над столом, що  загорiлась
тому пару днiв, вiд кожного грому злегка мигала, у кiмнатi був присмерк, i
обличчя присутнiх видавались масками на темному тлi.  По  хвилинi  з  тi??
мовчанки i пiвтьми почувся голос старого Герша. Вiн звучав мовби з якогось
пiдземелля.
   - Говориш правду, Ольго, - казав старий, тримаючи в лiвiй долонi  мичку
довго?, сиво? бороди. - Бог не прийде ки?м карати,  так  кажуть  все  нашi
люди. А дума?ш, я ?м цього не казав?  Казав.  Багато  разiв  казав.  Давно
казав. Ще за тi?? революцi?... Схаменiться, казав я ?м, що ви, дурнi дiти,
робите? Але, дума?ш, вони мене послухали? Дума?ш, не хотiли вони й мене на
той Сибiр послати? А он брата мого Шмуля, сама зна?ш, так само, як i твого
чоловiка, вислали... Були люди як люди, а  то  видумали:  якогось  Маркса,
якогось Ленiна, якогось Гiтлера, тi до ями тих, тi тих, - божевiльнi!
   Мiцна блискавка прорвалася крiзь завiшене й забите дошками вiкно, а  за
нею трiснув грiм,  що  вiд  нього  задзвенiли  на  креденсi  склянки.  Всi
мовчали. Нiхто не хотiв бiльше говорити, здавалось, i так все ясно.  Ользi
подали склянку чаю з медом i кусник бублика, i, коли вона випила чай, вона
захотiла поговорити з Яковом.
   - Як ти, Ольго, пiдеш? - спитала Рiвка. - Таке лл?. Може,  залишишся  у
нас?
   - Нi, нi! Пiду! Я не з цукру... I воно перестане, - сказала Ольга.
   - То, може, тобi дати парасолю? - спитала стара Малка.
   - О, парасолю - так! Добре. Завтра принесу. Я  не  сподiвалася  такого.
Вийшла з дому - небо було майже ясне...
   - Я прийшла сказати, - почала Ольга, коли вони  з  Яковом  перейшли  до
його кiмнати, - що наша Мотря ма? вiльну  кiмнату,  ту  саму,  в  якiй  ви
мешкали, коли ходили до гiмназi?, i ви могли б перейти до не?. Чого будете
тут? Це чужi люди. Ви мiж ними як бiла ворона. Та й  у  нас  ?  кiмната  -
бомби витягли. Боже - таке диво. Подумайте, що б з ними було, коли б  вони
розiрвалися... А там таке ко?ться! Усi щось роблять, планують. Наш  Андрiй
вiдкрив комiсову крамницю на Широкiй, що тепер назвали вулицею  Герiнга...
Вiдкрили броварню, електрiвню, цегельню,  що  ото  на  Вигiнку,  у  Бабинi
вiдновляють цукроварню, в Сати?вi гуральню... Усе було б добре, коли б  не
тi полоненi. Тисячi. Кажуть, триста тисяч пригнали, три табори заложили, i
всi, кажуть, добровiльно пiшли, i я вiрю... А такi бiднi, такi, кажу  вам,
що я ще не бачила таких людей на землi. Як глина, як живi мерцi, що лежали
в гробi бодай тиждень... Усе б ?м вiддала, а не дозволяють...  Та  нiмота!
Морити живих людей! Що вони виннi?
   Ольга говорила пiд удари громовицi, горiла, як i в  ?дальнi,  невеличка
електрична лампочка, тiнi  лежали  по  всiх  кутах.  Пiзнiше,  коли  Ольга
виговорилась, вона оглянула кiмнату.
   - Нiчого... Ма?те  непогане  мешкання...  Але  що  я  чула?  Я  чула...
Говорили у комiсовiй Андрi?вiй...  Якийсь  партiйний  заходив,  i,  видно,
хтось iз тих... наших... Може, з Вiдня... Так  той  казав,  що  всiх  "?х"
позганяють до гетто. Казав, що там, у Галичинi, вже зiгнали...
   Якiв  переважно  мовчав,  вiн  сидiв  у   сво?му   фотелi,   виставивши
перев'язану ногу, курив цигарку, поглядав на  Ольгу  i  мовчав.  Було  вже
пiзно, Ольга схаменулась, що вже час, що треба йти. При  ??  вiдходi  Якiв
лише сказав:
   - Я ще подумаю... Маю деякi плани... Я вам  скажу.  Вiтайте  там  тiтку
Мотрю i всiх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються...
   Ольга вiдiйшла, гримiти перестало, дощ, зда?ться, починав ущухати, була
одинадцята година. Якiв збирався лягати, як звичайно, з  книгою  в  руках,
коли дверi його кiмнати тихенько вiдчинилися i в ?х  обрамленнi  появилась
невеличка постать Шприндзi. Вона увiйшла так тихо, що  Якiв  зразу  ??  не
помiтив. Увiйшла i зупинилась бiля порога. Слабеньке  свiтло  лампки  лише
злегка видiляло ?? на тлi темних завiс. Якiв, що був уже в постелi, звiвся
на лiкоть i дивився здивовано...
   - Ви не бiйтесь, - прошепотiла дiвчина... - i вибачте менi... Я прийшла
щось вас запитати...
   - Чого хочете? - сердито буркнув Якiв.
   - Я хотiла вас запитати... чи то... правда?
   - Що правда?
   - Що ?х стiльки вимордувано?
   - Кого?
   - Ну... тих... ваших... людей?
   - Як то чи правда? Ви не вiрите? Сумнiва?тесь? Ви цього не знали?
   - Нi, я не знала.
   - Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все  так  добре  зна?те,  всiм
цiкавитесь, i враз така необiзнанiсть.  Бо  ви  не  хотiли  знати,  бо  ви
закрива?те очi, бо вас це не обходить i не болить. А тепер добранiч! Iдiть
спати!
   - Вам чогось браку?? - почулась обережна,  делiкатна  вiдповiдь  на  цю
мову. Голос прозвучав так хвилююче i так вникливо, що Якiв не  мiг  одразу
знайти вiдповiдь.
   - Я хочу просити у вас допомоги,  -  продовжувала  Шприндзя  тим  самим
тоном. -  Ви  мужчина.  Ви  сильний.  Ви  зна?те...  I  ви  розумi?те,  що
сталося... Ви добре розумi?те, бiльше, нiж  я,  бiльше,  нiж  мiй  батько.
Бiльше, нiж ми всi... Я знаю, що вам  сказала  Ольга...  Нi,  нi...  я  не
пiдслухала - не бiйтесь, але я знаю. Вона  вас  не  любить,  i  ви  зна?те
чому... Це стара iсторiя.  Але  уявiть  собi:  от  вiйна,  от  люди  йдуть
кудись... Однi туди, iншi туди. ?х так багато. I  всi  вони  щось  у  собi
несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозумiли, але я
хочу вам сказати, що всi вони несуть у собi самих себе. Кожний сам себе. I
кожний живе сам собою... I кожний дума?, що лише вiн ?, а  iнших  нема.  I
кожному болить, що вiн такий самiтний, i нiхто не спiвчува? йому - нiхто i
нiде. А зна?те, чому це так? Бо нiхто з нас не  може  бути  сильнiшим  вiд
iнших, щоб помогти тим, якi  йдуть  разом  з  ним...  Зда?ться,  всi  люди
поробилися слабими. Нема мiж нами бiльше геро?в... i святих. Усi змiшалися
в одну масу, як пiсок пустинi... I тiльки вiтри  женуть  нас  кудись...  I
нiхто з нас не зна? куди...
   Дуже незвично звучали слова тi?? дiвчини, Якiв нiколи нiчого такого  не
сподiвався.  ??  уста,  здавалось,  дрижали  вiд  напруженого  хвилювання,
здавалось, плач бринiв у ?? голосi, I, сказавши це,  вона  вийшла.  Вийшла
без ?диного слова. Не оглянулась, не сказала "добранiч".
   Кiлька хвилин пiсля того Якiв лежав мовчки i  нерухомо  i  все  не  мiг
позбутися звучання слiв, що ?х залишила по собi та маленька дiвчина.  Чого
вона хотiла? Що хотiла сказати? Вiдповiдi просто?,  ясно?,  безпосередньо?
нема, але вiн зна?, чого вона хотiла i що хотiла  сказати.  Вiн  не  читав
бiльше, вiн погасив свiтло, i чомусь йому здалося, що вiн  мусить  тут,  у
цьому домi, лишитися. Що вiн не покине його. А коли засипав,  на  хвилинку
вiдiрвався вiд настирливих думок, i тiльки тодi у його свiдомостi  увiйшов
шум, що продирався крiзь забите й завiшане вiкно. Шум  велико?,  свiтово?,
глобально? вiйни, що проходила понад планетою.



   II

   Другий день, особливо його ранок,  був  на  диво  сонячний,  блискучий,
по-лiтньому чистий, дарма що це був перший день мiсяця вересня. I була  це
недiля.
   Якiв рiшив цього дня вийти. Одягнутись i вийти. I вiн так  зробив.  Вiн
старанно в'язав сiру краватку, старанно чесав волосся. Вiн ще кульгав, вiн
ще мусив спиратися на палицю, але мiг уже йти i  мiг  довший  час  бути  в
русi. Зустрiвся зi Шприндзею, обмiнялися мовчазними поглядами, вона кудись
також поспiшала. Снiданок подала стара Рiвчина свекруха Малка.
   Пiсля вчорашньо? зливи вулицi й хiдники  були  чистi,  ру?ни  парували,
головною вулицею тяглися величезнi дизелевi авта, на хiдниках усумiш  було
повно святочно  одягненого  люду,  на  соборi,  залитому  сонцем,  бамкали
недiльнi дзвони.
   I був пiднесений, бадьорий, святочний настрiй.  На  розi  пiврозвалено?
вулицi,  що  колись   звалася   Садовою,   опiсля   Гал?ра,   ще   пiзнiше
Комсомольською, а тепер поки що не звалась нiяк, метушився хлопець з купою
газет пiд пахвою. Перше число першо? газети, що почала  виходити  в  цьому
мiстi... I кошту? вона п'ятдесят копiйок, i розхапують  ??,  мов  нечувану
дорогоцiннiсть, i одразу на ходу, поспiшно, жадiбно читають.
   Якiв купив також газету i також почав на ходу жадiбно читати. В  газетi
повно захоплення, повно надiй, довжелезна  хронiка  нових  вiстей,  подiй,
органiзацiй, пiдпри?мств, оголошень, розшукiв. Але того,  чого  вiн  хотiв
знайти, - не знайшов.
   Якiв iшов далi, зайшов до собору, вислухав  Херувимську,  зустрiвся  зi
старшим  Бачинським,  довiдався,  що  багато  з  його  шкiльних  товаришiв
займають тепер рiзнi урядовi становища, зустрiв  Мотрю,  що  радiсно  його
привiтала, була здивована, схвильована - "ви так виросли, так змужнiли,  а
були такий юнак..." I так довго не бачились,  i  так  багато  за  цей  час
сталося... I що дума?те робити?
   - Ще не вiдомо, ще нiчого не вiдомо, - казав Якiв.
   - Переходьте до нас... Нас тепер  лише  четверо...  Та  "ваша"  кiмната
вiльна...
   - Ще не знаю, тiточко... Ще не знаю. У  мене  гарна  кiмната,  -  казав
Якiв.
   - Але ж... Я чула... "?х" будуть виселяти...
   - Куди?
   - Десь отуди... За станцiю... Усiх разом... Якiв  не  вiдповiв  на  це,
вiн, здавалось, пропустив це зауваження повз  вуха,  вiн  запитав  про  ??
дочку Лялю, про ?? сина Клаву. Вiн довiдався, що Ляля вже давно не ляля, а
справжня Людмила, що до не? залицяються... Зрештою, ось i вона...
   До  них  пiдходила  дуже  гарна,  яскраво-свiжа,  барвисто   усмiхнена,
повновида, з легким  загаром  дiвчина  у  ясно-сiрому,  зовсiм  новенькому
костюмчику.
   - Де ти барилася. Лялю? - запитала ?? докiрливо-гордим  тоном  Мотря  i
одразу, не одержавши вiдповiдi, продовжувала: - А чи зна?ш, хто це?
   Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сiрувато-бурштиновими очима
i вiдповiла:
   - Напевно, той ваш... Якiв. Мама вiчно вас згаду?, - звернулася вона до
Балаби. - Чи не була вона часом у вас закохана? А я  вас  також  пам'ятаю.
Пригаду?те, як ми ловили кота?..
   - Ти-но краще пригадай, - перебила ?? мати, - як то ти  не  раз  лежала
пiд дверима Якова i кричала у щiлину: "Якi! Пустi-i-i, Якi!" Ха-ха-ха!  Не
давала йому вчитися.
   - Ну, мам! I як тобi не соромно таке пригадувати?
   - Чого ж тут соромно? Таж вiн виносив тебе на руках!
   Якiв усе те вислухав з легкою, при?мною усмiшкою. Ляля  розчервонiлась,
знiяковiла, стала ще  кращою,  ??  очi  зробилися  вогкими,  ??  бурхливе,
хвилясте, з вiдтiнком бронзи, волосся горiло пiд зливою сонця. Щоб затерти
збентеження, вона почала швидко говорити:
   - А ви тепер тут? Де? У Зiльберiв? Добре вам там? Я знаю Шприндзю...  Я
з нею вчилася. Дуже нахабна... Ви, зда?ться, були у вiйську?.. В уланах? I
нiколи, диви, мамо, не написав анi одного рядочка...
   Це вона пригадала собi докори матерi i повторила ?х перед Яковом.
   - Нi, написав. Одну картку. Спочатку! - вiдповiла Мотря.
   - I та картка ? у нас до цього  часу,  -  додала  Ляля,  Мотря  помiтно
знiяковiла, i Лялi, видно, це сподобалось...
   - Зайдiть до нас, - щебетала вона далi. - Зайдiть! Хоч би й  зараз!  На
обiд! Мамо?
   - Я вже просила, - сказала Мотря.
   - Не зараз. Iншим разом, - вiдповiв Якiв. - Зайду,  розумi?ться.  А  де
Клава?
   - Клава! О! Той! Той тепер... Не  зна?те?  Таж  вони  там...  комiтети!
Клава  якесь  начальство,  комендант,  чи  що...   Його   хотiли   забрати
большевики, ледве врятувався...
   - А як батько? - запитав Якiв.
   - Батько дню? й ночу? у сво?му броварi. Вiн же тепер директором!
   Усi цi новини, а особливо Ляля, цiкавлять Якова. Цю  родину  вiн  добре
зна?, пережив з нею кiлька зим. I пригаду? собi цю саму Лялю  -  кучеряву,
яснооку, повненьку дiвчинку рокiв п'яти-шести-семи, i пригаду?  також,  як
пiдкидав ?? високо вгору, вiд чого  дiвча  радiсно  й  дзвiнко  заливалося
смiхом, а Мотря жартiвливо казала: "Забавляйте, забавляйте! Може, ще  буде
вашою нареченою!" Приймав це як жарт, було нiяково таке чути  в  той  час,
але ось тепер, зараз?
   Ще раз  обiцяв  зайти,  попрощався  й  пошкутильгав  у  напрямку  свого
мешкання, пробиваючись крiзь гущу  святочно?  публiки  на  хiдниках.  Гули
машини, лiтали голуби, свiтило сонце.
   Цi днi минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною та?мничих  подiй
швидкiстю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце  горiло
бурхливiше, мабуть, всесвiт з усiма сво?ми горющими свiтилами  збурився  i
ошалiв. Усi  люди  були  п'янi,  вчадiлi,  по-сво?му  непритомнi,  нервово
пiднесенi. Вони в цей час iнакше ходили, iнакше рухались, iнакше говорили.
Здавалось, вони хотiли жити швидше, сильнiше, пристраснiше, нiж звичайно.
   Якiв не лишав Зiльберiв, дарма що  йому  вперто  всi  радили  залишити,
дарма що вiн  кожного  дня  намiрявся  це  зробити.  Люди,  якi  випадково
траплялись на його житт?вiй дорозi, були незвичнi для нього люди. Так. Вiн
?х бачив. Бачив не раз i не два. Знав ?х прiзвища i знав, чим  i  як  вони
живуть, але вiн нiколи не мiг прозирнути у ?х окремий, сво?рiдний,  зовсiм
iнакший духовний свiт. Як вони жили самi мiж собою, про що розмовляли,  що
думали, як дивилися на iнших людей - цього Якiв не  знав...  Принаймнi  не
знав докладно, безпосередньо, органiчно.
   I от так сталось, що вiн мусив пiзнати тих  людей.  Бiльше,  вiн  мусив
бути з ними разом. Ще бiльше, вiн мусив стати в ?х оборонi. Його  тi  люди
по-сво?му полюбили i просили його не лишати  ?х.  Тим  бiльше  коли  Якiв,
майже несподiвано, став "великою людиною". Став капiтаном. Шукаючи, як вiн
казав,  мiсця,  вiн  забрiв  був  до  Укра?нського  Червоного  Хреста,  що
обслуговував полонених i  мiстився  на  тiй  же  головнiй  вулицi,  i  там
зустрiвся зi знаним полковником колишньо?,  ще  революцiйно?,  Укра?нсько?
Армi?, що звався Ступницький. Розговорились. Полковник був у клопотi. Йому
доручили органiзацiю батальйону не то вiйська, не то полiцi? з укра?нських
хлопцiв, але вiн не зна? анi одного слова  по-нiмецьки,  а  тут  весь  час
приходиться мати дiло з нiмцями. Якiв висловився, що, може б, вiн мiг щось
тут допомогти. Вiн мiг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче
погодився. Якова негайно представили нiмецькому капiтановi, що вiдав  цi?ю
справою, i, по годинi розмови з ним, Якiв став сам "капiтаном".  Нiмецький
капiтан  був  ним  просто  захоплений.  Такий  "керль",  така  сила,  така
iнтелiгенцiя,  такий  фахiвець!  Якiв  буде  не  перекладачем,  вiн   буде
вишкiльним iнструктором! Але ж, виправдувався Якiв,  вiн  всього-на-всього
кiннотник. Нiчого! Тепер вiйна! Передусiм вiн вояк, а це - головне!
   Якова запросили до нiмецького офiцерського касина, з ним  пили,  з  ним
спiвали, вiн зна? багато вiйськових нiмецьких пiсень, вiн зна? "Дi  штрасе
фрай ден бравнен батальйонен", вiн дотепно й цiкаво  розмовля?,  вiн  може
вести дискусiю про Мольтке, Бiсмарка... Чудово!
   Другого  дня  Якiв  одягнув  дуже  ефектовну  унiформу  з   литовського
вiйськового сукна iз тризубчиком на круглому  кашкетi.  Виглядав  хвацько,
нiмецькi офiцери вiддавали йому честь, приймаючи  за  представника  яко?сь
чужоземно?  вiйськово?  мiсi?.  Його  нарештi  з  "капiтана"  пiдвищили  в
"майори",  а  з  огляду  на  мiцну,  мов  вилиту,  поставу  додали   титул
"залiзний". "Залiзний майор Палаба", - як казали  його  численнi  нiмецькi
приятелi.
   I став вiн вiдомим не лише  у  нiмцiв,  але  й  у  сво?х.  Його  почали
запрошувати до органiзацiй, на засiдання, на наради, його  питали,  з  ним
радились, його слухали. Вiн  став  зв'язковим  мiж  окупацiйною  армi?ю  i
мiсцевими урядовими чинниками. Його  посилають  в  делегацi?,  вiн  робить
iнтервенцi?, вiн вимага? полегш, помага? скривдженим.
   А разом з тим Якiв лишився у Зiльберiв.
   Причин для того багато, а головна з них та, що Зiльберiв  мають,  як  i
всiх ?х одновiрцiв, перевести до загального мiсця, призначеного для них  i
названого "гетто". Почувши це,  Зiльбери,  як  були,  гуртом  кинулись  до
Якова. Старий ?х патрiярх Герш нiчого не говорив, вiн лише стояв, похилий,
немiчний, i слухав. Мовчали також його жiнка i сваха. Зате говорили  дочки
Рiвка, а особливо Шприндзя.
   Шприндзя не говорила, а кричала:
   - Я не жидiвка! Я нiяка жидiвка! Яке мо? дiло, що мо?  батьки  породили
мене такою! Чого вони вiд мене хочуть?!
   - Дурна! Схаменись! - так само кричала на Шприндзю ?? сестра  Рiвка:  -
Хто тебе пита?, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не  бачиш
?х? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити?
   - Сама ти дурна! - верещала Шприндзя. - Нi до якого гетто я не пiду!  I
ти не пiдеш. I батьки нашi не пiдуть!
   - I це зветься сестра, - казала на це, звертаючись до Якова,  Рiвка.  -
Говори з такою. Вона сама не зна?, чого хоче. До гетто  не  пiде,  тут  не
може бути, а куди пiде? Куди? Ну, скажiть? Куди? У землю?
   Очi всiх п'ятьох були зверненi на Якова. Всi дивилися на  нього  як  на
порятунок. Якiв бачив тi ?х погляди, йому було нiяково, вiн  не  знав,  що
ма? зробити, вiн не бачив нiякого виходу. Нарештi,  вiн  знав  дуже  добре
закони, що керують цi?ю справою,  i  знав  вiдповiдальнiсть,  що  за  цi?ю
справою зловiсно хова?ться. А разом перед ним п'ятеро, ба  шестеро,  бо  ж
там десь уже, мабуть, невинно спить ?х  найменший,  Мойше.  Шестеро  живих
людей. Нiчого нiкому не винних людей. Просто людей. Що може ?м помогти? Як
помогти?  Вогненний,  дикий,  з  вiдблиском  слiз  лютi  погляд  Шприндзi,
скерований просто на нього, вимага?: "Поможи! Ти можеш!" Згаслi,  байдужi,
овечi погляди Герша, Малки i Сури,  зда?ться,  мовчать,  але  ?х  мовчанка
лежить на сумлiннi Якова, мов тяжкий камiнь. Одинока Рiвка якась звичайна,
нiби вона прийшла купити копу я?ць або продати старi черевики, -  зберiга?
присутнiсть духу i пiдда? думку, що пiд ?хньою  ж  хатою  ?  дуже  добрий,
глибокий i широкий льох, що там можна поки що примiстити  батькiв  i  малу
дитину, що вона i Шприндзя будуть ?х доглядати, а разом ходити  на  роботу
до рiзних урядiв. Це можна. Це ?диний вихiд. Аби тiльки  погодився  на  це
Якiв i аби нiхто про це не довiдався зi стороннiх людей.
   На тому льоху й зупинилися. Нiхто не  перечив.  Позносили  туди  лiжка,
поставили якiсь iншi меблi. Старi - Герш, Малка i Сура, -  а  також  малий
Мойше зiйшли туди i там залишились. Тiльки маленька свiчка освiтлювала  ?х
невеличкий простiр. Вони лишились там  надовго...  Можливо,  назавжди,  ?х
мешкання нагорi спорожнiло. У ньому залишився тiльки Якiв  на  постiйно  i
Рiвка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рiвка ма? сво? плани.  Вона  хоче
бути господинею Якова,  а  Шприндзя  буде  щось  для  себе  шукати.  Вона,
зрештою, щось уже ма? на думцi, вона дасть собi раду.
   Якiв лiг того вечора дуже пiзно i  не  мiг  одразу  заснути,  дарма  що
завтра ма? рано вставати. Не бере його анi том Момзена, анi радiоапарат  з
якимсь пiзнiм, далеким, з Берлiна, концертом.  Вiн  дума?,  i  його  думки
дивнi, незвичайнi i нелегкi. Якось нiби йому соромно, нiби вiн робить щось
недобре, нiби чогось бо?ться. Таке дiйсно вийнятково  незвичне  становище,
що йому годi знайти  якесь  зрозумiле  виправдання.  Мимохiть  думки  його
линуть у далеке минуле, чомусь пригаду? собi дитячi роки,  коли  ходив  до
народно? школи i носив у заяложенiй торбинцi потрiпанi книжки, а мiж  ними
одну в сiрiй полотнянiй оправi, що на ?? першiй сторiнцi великими  чорними
лiтерами було написано: "Старий Заповiт". Йому пригадались малюночки у тiй
книзi, що представляли людей у дивному одязi, з рiзними пiд ними написами:
"Вигнання Адама з раю", "Приношення в жертву Iсаака",  "Запродання  Йосипа
братами до ?гипту"... Нарештi пригаду?ться довга, хвилююча iсторiя  людей,
що йшли через свiт до землi, не торкаючись ??,  нiби  були  несенi  якоюсь
справдi вищою силою. I от  тi  люди  дiйшли  аж  сюди.  Через  столiття  й
тисячолiття. Рiзними дорогами i в рiзнi часи. I от Якiв, що сам носить  ?х
iм'я, опинився мiж ними, i йому зда?ться, що вiн бачить  знов  людей,  якi
тiкають з ?гипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон  i
вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола,  безлюдна,  смертоносна
пустеля, за  якою  бозна-де  в  далечинi  лежить  ?х  приречена,  обiцяна,
вимрiяна земля.
   Що за дивний народ, що за дивовижна його доля! Яку душу носять тi  люди
в собi, коли ?х мiфiчна iсторiя  стала  святою  книгою  найцивiлiзованiших
людей земно? кулi i разом...
   I коли Якiв, весь захоплений сво?ми заплутаними мiркуваннями, намагався
знайти якесь вияснення  цьому  дивовижному  питанню,  нечутно  прохилилися
дверi кiмнати, похитнулися тяжкi завiси i  з-поза  них  виступила  людська
постать, що ?? Якiв спочатку навiть не мiг розпiзнати. У незвичному бiлому
нiчному одязi, з великою хусткою на голих плечах. Рiвка.
   Це була для Якова велика несподiванка, i вiн не мiг одразу рiшитися, що
робити... Вiн хотiв був  зiрватися  з  лiжка,  або  крикнути,  або  чимось
кинути.
   - Нi, нi! Якове, нi! - попередила його Рiвка здушеним голосом.
   - Що вам треба? - вирвалось у нього напружене запитання.
   - Цитьте! Хочу вам щось сказати!
   Якiв отямився, не хотiв ?? образити, вказав  на  стiлець  i  спокiйнiше
запитав:
   - Що хочете сказати? Сiдайте i кажiть!
   - Я хотiла вас лише запитати: чого ви мене так  бо?тесь?  Що  я?  Мара?
Смерть? Чума? - проговорила  придушеним  голосом  Рiвка  i  зупинилась  на
пiвдорозi у дуже незручнiй, нiяковiй позi в сво?й довгiй  нiчнiй  сорочцi.
На ?? обличчi виступили гнiв i презирство.  I,  коли  Якiв,  не  знаходячи
вiдповiдi, промовчав, вона продовжувала: - Бо?тесь? Арiйцям заборонено?  З
нами? Можуть вас покарати?
   - Нi! - вирвалось у Якова. - Не те!
   - А що iнше?
   - Рiвко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повиннi  самi
розумiти.
   - Що розумiти? - перервала його Рiвка.
   - Як що? Де вашi батьки? Ваш чоловiк? Ваш син? Що на вас чека??  Чи  ви
цього не розумi?те? Чи не розумi?те, що це - гра зi смертю?
   - I навiщо такi страшнi слова, Якове? Поки  що  ми  не  вмира?мо!  Я  -
молода жiнка, ви - молодий чоловiк!  Тепер  вiйна.  Не  питаймо,  що  буде
завтра. I менi соромно, що ви, такий вояк,  такий  мужчина,  така  сила  i
разом такий боягуз! Фе! - i Рiвка обернулась i вийшла. Вийшла з  шумом,  з
протестом, мiцно зачинила за собою дверi.
   Якiв був мов громом уражений. Вiн бачив  i  зна?  цих  людей,  зна?  ?х
вдачу, що нiколи не грiшила показовою бравурою, що ?? вважали  за  приклад
кумедного  боягузтва,  що  нездiбна  захищати  себе  активно,   вiддаючись
вороговi без бою i вмираючи без протесту. I враз такi слова.
   I лише пiзнiше, ген пiзнiше, Якiв зумiв дати вiдповiдь  на  таку  якраз
поведiнку цi?? жiнки. Другого чи третього вечора до нього, замiсть  Рiвки,
так само нiчною добою, прийшла Шприндзя.  Ця  вступила  вiдважно,  рiшуче,
пiдiйшла до самого лiжка, сiла на стiльцi, що його Якiв приставляв на  нiч
складати одяг i книжку, яку читав кожного, вечора перед сном, i почала:
   - Майоре! Зда?ться, вас так тепер кличуть? Моя сестра здурiла!
   - Чому така категорична дефiнiцiя? - спитав вiн, знiяковiлий.
   - Вона дума?, що може ще комусь подобатись. Заявила менi,  що  пiде  до
якогось там генерала за кухарку - дурна, стара, нiкому не потрiбна баба. А
мене хоче вiддати до гетто, каже, що я дiю ?й на нерви. Чи ви можете  таке
зрозумiти? А я ?й сказала: не я, а ти пiдеш до того свого гетто. Так! Я ?й
це казала! I вона пiде, ось побачите, що пiде!
   ?? чорнi, блискучi очi, здавалось,  ось-ось  вибухнуть  полум'ям.  Вона
була чудова у цiй сво?й фурi?. Якiв  побачив  у  сво?й  кiмнатi  Сару,  чи
Рахiль, чи Ездру, чи Естерн, чи Iродiяду у повнiй ?х iсторичнiй наготi, що
виступили  зненацька  з  тисячолiть  минулого  перед  його  очима,   очима
неосучаснено? iсторично людини, яка зна?, одначе,  батькiвщину  тих  тiней
багато краще, нiж свою власну.
   Якiв  був  обеззбро?ний  жорстокою  щирiстю  тi??  маленько?  потворки,
безоглядною наготою ?? почувань, ?? жадобою жити без уваги на цiну, що вiд
не? за це жадають, ?? тонке, гнучке, здавалося безкосте,  тiло  нагадувало
стеблину, що не пита?, який грунт  пiд  ??  корiнням,  а  росте  першою  i
останньою, щоб зберегти життя на кожному каменi, у кожнiй  атмосферi,  при
кожнiй температурi. I в цьому ?? непереможна сила.
   - Вона i до вас  приходила?  Що  вона  тут  хотiла?  -  нагло  запитала
Шприндзя  рiшучим  тоном  зовсiм  збентеженого,  незграбного   вояку,   що
затупцював перед нею, мов об-тяжений непосильним тягарем кiнь. I з  огляду
на те, що вiн не знав, що вiдповiсти, вiн  узяв  ??  мiцними  долонями  за
хрусткi плечi, виставив за дверi у темряву сусiдньо? кiмнати i сказав лише
одне слово:
   - Добранiч!
   Одначе на цьому не скiнчилось. Iншим разом, кiлька  днiв  опiсля,  коли
Якiв навмисне,  щоб  не  зустрiчатися  зi  сво?ми  красунями,  дуже  пiзно
вернувся до себе з касина пiд сильною парою солiдно?  порцi?  французького
коньяку, перед ним, мов з'ява загробна, виступила з темряви та ж  Шприндзя
у сво?й барвистiй красi. Його затуманений  розум  не  мiг  збагнути  цього
явища одразу, одначе згодом вiн розпiзнав i оцiнив  свою  мiстичну  гостю,
включно з ?? шовковою, бронзового кольору пiжамою i яскравими, кармiновими
устами.
   - Ей, дiвко, - заточуючись, сказав  грiзний  во?н,  -  що  це  ти  собi
дума?ш?
   - Я вилiзла з льоху, - впала вiдповiдь.
   - Ха-ха-ха! - зареготав Якiв. Йому здавалось,  що  Шприндзя  була  дуже
здивована, що вона  розгнiва?ться,  що  вона  кинеться  на  нього  i  буде
кричати, але так не сталося. Вона лише пiдступила на пару  крокiв  ближче,
щоб краще його бачити.
   - Чи ма?те щось i для мене випити? - запитала лагiдно.
   - Чаю? Води? Молока? - реготався Якiв.
   - Як вам не соромно кпити  з  бiдно?  дiвчини?  -  спитала  Шприндзя  з
iронiчним докором.
   - Iнодi й це потрiбно! - сказав вiн, намагаючись бути легковажним.
   - Вам це не вдасться, - глузувала Шприндзя.
   - То ми ще побачимо. А де сестра? - запитав вiн несподiвано.
   - Нема, - вiдповiла Шприндзя легко i визивно.
   - Як нема?
   - Бо нема! Нема! Забрали!
   - Куди? Хто?
   - До гетто! Зрозумiло?
   - Для кого зрозумiло?
   - Для вас!
   - А де ж батьки?
   - Тут! Тут! - тупнула вона по помостi.
   - I хто ж це примудрився?
   - Я! - викрикнула Шприндзя, пiднесла  високо  голову  i  пiдступила  до
Якова на досяг руки.
   - Ти-и-и? - протягнув Якiв голос i взяв ?? за пiдборiддя.
   - Я-а-а-а! - вiдповiла тим же тоном Шприндзя.
   - I ти... прийшла... менi це... сказати?
   - Нi! Нi! Я прийшла...  до...  тебе!  Чу?ш!  Буду  тут!  З  то-бо-ю!  -
викрикнула вона ще голоснiше i подивилась на нього  гостро  й  виразно.  У
голосi ?? чулось презирство, виклик, сила. Вона, нiби сподiваючись гостро?
реакцi?, вiдскочила вбiк, в затiнок, за писемний стiл. - Що ти можеш  менi
сказати? Яке тво? дiло? - вела вона тим же тоном. - Я це роблю, а не ти! А
коли бо?шся - йди геть! Геть! Це моя хата! Знайшовся менi моралiст -  коли
земля валиться! Мораль!  -  викрикнула  вона  останн?  слово  з  особливим
наголосом, нiби хотiла ним убити свого  спiврозмовника.  I  враз  затихла.
Була виразно приголомшена. Вiн стояв проти не? без руху  з  демонстративно
зложеними на грудях руками, з насмiшливо примруженими п'яними очима.
   Коротка, глибока мовчанка, що ??  урвав  Якiв,  розтягаючи  пiдкреслено
кожне слово:
   - Чого витрiщило очi, нерозумне створiння? Таж ще нiчого не сталося!
   I пiсля цього пiдiйшов до  радiоапарата,  пустив  якусь  танечну  нiчну
музику i, нiби нiкого бiля нього не було, почав роздягатися.  Почув  лише,
як дверi вiдчинилися й зачинились. I лишився сам.
   Двi речi бентежили його у цiй сценi: патетична, штучна настирливiсть, з
одного боку, i мiстична, невисловлена боязнь - з другого.  Це  й  те  було
лише засобом оборони... Оборони перед небуттям.



   Ill

   Якiв Балаба, як сказано, мав  свою  особисту,  досить  складну,  досить
сво?рiдну, не позбавлену цiкавости, iсторiю. Вiн  походив  з  прекрасного,
старовинного, iсторичного поселення, що звалося Дерманем,  з  "кутка",  що
звався Запорiжжям, i побачив вiн цей свiт року Божого 1916-го. Був рослий,
барчистий, недбало  тесаний,  з  синiми  очима,  мiцним,  тяжким  носом  i
бурхливою, рудуватою чуприною над високим чолом.
   Його батько звався Макар i ще перед першою свiтовою  вiйною,  за  царя,
служив на залiзницi в Здолбуновi. Мав вiн п'ять синiв, двi дочки i  чотири
десятини землi. Якiв був четвертим, передостаннiм. "Куток" Запорiжжя, як i
цiле село Дермань, не вiдзначався великою  земельною  посiлiстю.  Яри,  та
сади, та га?, та мочари, та каменоломи.  Люди  нишпорили  за  землею,  мов
звiрi голоднi  за  поживою,  шукали  ?х  по  всiх  губернiях,  по  Сибiру,
ви?жджали,  пере?жджали...  ви?хали  Довбенки,  ви?хали  Жив'юки,  ви?хали
Криницькi... I багато-багато ви?хало, а тi, що не ви?хали,  -  не  ви?хали
лише тому, що несказанно любили сво? зелене,  тiняве,  квiтуче,  заповнене
переказами та забобонами родинне мiсце.
   Якiв, коли ще був "смаркачем", ще перед школою, коли ще пас сiрi  вiвцi
i рябу корову на Тимошiвщинi, що бiля Попiвщини, багато наслухався тих, як
казали, побрехеньок  про  сво?  Запорiжжя.  Про  вiдьом,  вовкулакiв.  Про
мерцiв, що приходять, про душi, що стогнуть,  про  Ляша,  що  повiсився...
Смакував тi та?мничi слова i образи,  що  якось  самi  собою  в'язалися  з
та?мничими, глибокими яругами, старезними дубами та березами та  тiнистими
криничинами  з  довгими,  глибокими,  визубленими  коритами   i   побитими
черпаками.
   Любив вiн свiй глибокий рiв, що межував з ?х садом, i стежку, що  круто
помiж розгалуженим корiнням ясенiв  збiгала  вниз  до  криницi,  витоптана
босими жiночими ногами, якi завжди ходили сюдою по воду,  по  розмову,  по
кохання; завжди вогка, завжди кам'яниста, завжди тiниста...
   А що тут рiзного-прерiзного квiття бринiло веснами й лiтами, а що  тобi
птаства всiлякого, а особливо тих  ославлених  крикливих  соловейкiв...  А
коли по обох схилах яру зацвiтали сади - отодi все,  здавалось,  пливло  й
бiлiло, мов бiлi лiтнi хмарини на синьому небi.
   Мав Якiв товаришiв, приятелiв, але найбiльше  вбивалася  в  тямку  одна
маленька, дрiбненька, чорненька дiвчинка, що ?? Павлiнкою звали, що завжди
чомусь не ходила, а бiгала, завжди боса  i  завжди  у  довгiй,  обiдранiй,
доморобнiй сорочинцi. З нею пас  вiвцi,  з  нею  бавився  в  крем'яхи,  ?й
оповiдав про  вiдьму  Улиту,  ??  бив  i  з  не?  прозивався  "байстручок,
байстручок", сам не знаючи чому, бо так, либонь, прозивались з не? i iншi.
   Та одного гарного лiта, чи, вiрнiше, гарно? весни, Павлiнки не стало на
Запорiжжi, ?? батько Iван  Криницький,  по-вуличному  Швець,  продав  сво?
п'ять десятин, забрав сво?х дев'ятеро Шевченят, а  з  ними  й  Павлiнку  i
кудись ви?хав. Якiв не знав куди. Десь отуди...  За  Мости,  за  Бушу,  за
лiси... Шкода було Павлiнки, дуже шкода, не знав чому, але шкода. Пас сво?
сiрi овечки i все про не? згадував. Була i нема.
   Вийде до кринички - криничка ?, а  Павлiнки  нема.  Спiвали  соловейки,
цвiли сади, але вже без Павлiнки. Довго  пам'ятав  ??,  але  згодом  i  ще
згодом помалу, помалу i перестав пам'ятати. Забув.
   Вiн ходив до школи, до тi??, що ?? тут звали "народня", бо, крiм не?, у
Дерманi ще була школа  "земська",  "шинкiвська"  i  "семiнарська".  Вчився
добре-предобре, багато читав, багато  думав,  багато  мрiяв.  А  скiнчивши
"народню", подався до "семiнарсько?", а далi "на вищi школи"  до  Рiвного,
до гiмназi?, i, коли б не помер Макар та  коли  б  його  мати  мала  менше
ротiв, а бiльше хлiба, напевно, пiшов би далеко. А так мусив вертатися  на
Запорiжжя i братись до роботи.
   Був рослий, гарний i дужий. Любили його хлопцi, а  дiвчата  й  поготiв.
Умiв тупнути на музиках пiд скрипочку й  бубон,  умiв  "Ой  у  полi  жито"
затягнути, але в одному грiшив:  був  то  час,  коли  нашi  хлопцi  почали
"Укра?ною займатися",  та  "органiзацi?  видумувати",  та  "нацiоналiстами
ставати", та полякiв дражнити, та по тюрмах волочитися, та нелегальщину  з
Галичини на плечах носити, та мазепинки шити.
   Ой, був то час, дивний час, незвичайний час, якого не знають  найстаршi
люди, нi дiди, нi прадiди, анi навiть прапрадiди, i як це не дивно i як це
не соромно, але Якiв стояв вiд того всього осторонь... Хто i якими словами
мiг би таке пояснити? Але ж, Якове! Чому? Таж чому? Таж  ось  буде  вiйна,
таж та Жеч Посполита трiсне, як булька, таж прийде Укра?на, таж...
   Нi i нi, нiяко? розумно? вiдповiдi, лише мовчанка,  лише  книжки,  лише
якась марудна, незбагненна, закручена фiлософiя без  кiнця  й  краю,  лише
похитування головою.
   Не любили його за це хлопцi, опортунiстом як стiй прозвали,  а  дiвчата
лише докоряли:
   - Чому, Якове, не вступиш? Диви, всi "там". Лаються на  тебе  i  хочуть
бити...
   Особливо докоряла йому метка, молоденька танцюристка, чорнявка  Маруся,
що до не? невчасно заходив Якiв. Була, мов  рибка,  в'юнка,  мов  соловей,
спiвоча. Такi дiвчата родяться лише в садах Дерманя.
   А Якiв мовчав, дивився на не? трiшки згори,  трiшки  примруженим  оком,
трiшки поблажливо i докидав одне-друге, завжди жартiвливе слово:
   - Що ж! Зробите Укра?ну - хватить i для мене!
   У глибоких, як криниця в яру, темних,  блискучих  очах  дiвчини  стояли
сльози. Справжнi сльози. Прозорi, чистi.
   Якiв був зiпсований  чужими  книжками.  Зачитався  тими  Лондонами,  та
Конрадами, та всiлякими Кiплiнгами, i потягнули вони  його  довкола  свiту
океанами та пралiсами, i не знав вiн, де його  чека?  доля.  Страшна  сила
влiзла в нього. Хотiв дiйти до Укра?ни з iншого боку, не з  того,  як  всi
iншi дерманцi. Сердив ?х, тих хлопцiв, коли ?м перечив.
   - Ех, - казав, - Укра?ну ти зробиш? Звiдки? З чого? З нашого  припiчка?
Обрiзком коси? Кащенка начитався! - презирство  було  в  його  крутих,  як
капиця, словах, в його гiркому, як жовч, тонi.
   - А що ж по-тво?му? На печi сидiти?
   - Може, й на печi, як нема  де,  -  глумився  Якiв.  Чортзна-що  з  тим
хлопчиськом причинилося - дурень не дурень, але й розуму великого у  нього
не знайдеш, дарма що з тими книжками день i нiч возиться... Не визна? тобi
анi запорожцiв, анi гайдамакiв, анi повстань, а Укра?на,  на  його  думку,
сама по собi отак з розвитку, з прогресу, з iнтелекту ма? вилiзти, мов той
хрущ з борозняка, або впасти з неба, мов слiпа груша на пасiцi у Спасiвку.
Блукав тими сво?ми нерозумними словами, мов п'яний кривою  вулицею...  То,
казали, батько його у Здолбуновi бiля тих паровозiв того набрався, мовляв,
не iдеологiчними словами, а машиною, технiкою, гарматою  -  гречкосi?  ви,
мовляв,  непоправнi,  шабельнi  геро?,  коли  он  танки,  та  лiтаки,   та
дредновти... Хлопцi ? хлопцi. Село ? село. Яка тут вам  технiка?  Плуг  та
борона. Але то не значить, що  вони  будуть  чекати,  аж  доки  лiтаки  та
дредновти прийдуть. Ми, казали, кулаками  Укра?ну  здобудемо,  вирвемо  ??
пазурами, кров'ю сво?ю залл?мо свою i ворожу, а дiстанемо!
   Приставали до Якова не лише нацiоналiсти. Були й iншi.  Особливо  дався
втямки такий Тихiн Бухало, не з тих Бухалiв, що на Запорiжжi, а з тих,  що
на Сидорцях. Про нього говорили, що Марксом та  Ленiним  пропах.  Отруйний
був хлопчисько, кпив, клятий, з тих  "петлюрiвських  недобиткiв",  мовляв,
ось почекай, могутнiй СССР подасть обратню,  а  тодi  буде  тобi  Петлюра.
Тихiн  помiтив,  що  Якiв  нi  в  сих  нi  в  тих,  i   почав   до   нього
пiдлабузнюватись. Полiтична економiя, iсторична дiалектика, Маркс. Навука,
мовляв.
   - А ти його читав? - питав Якiв Тихона злегка насмiшкувато.
   - Кого? - питав у свою чергу Тихiн.
   - Ну... того твого Маркса?
   Тихiн помiтно збентежений, чортики в очах бiгають, але не пiдда?ться.
   - Значить, читав!
   Якiв лукаво посмiха?ться - так i видно, що не вiрить тому Тихоновi, але
не каже нiчого. Тихiн i сам догаду?ться, що Якiв про нього дума?,  нема  з
таким дiла, i мовчки його лиша?.
   Був Якiв самотнiй, не мав  однодумцiв,  поле  орав,  на  музики  ходив,
гiднiшо? працi вiдшукував, але тi роки не були  щедрi  на  працю.  А  коли
пiдступив його поборовий вiк - пiшов i не вернувся. Став п'ятого полку, що
в Тарновi, уланом. За два роки служби лише раз на  вiдпустку  приходив,  а
далi мов у воду канув. Маруся плакала, перестала i почала забувати.  I  не
одна Маруся. Усi в Дерманi почали забувати Якова.
   I були б забули, та вибухнула вiйна.
   Дуже пам'ятна, погожа недiля першого вересня 1939 року. Якiв  був  тодi
вже "заводним", бравим вахмiстром-пiдхорунжим у рогатiвцi з бiлим обводом,
в острогах, на малиновому дзвонi i командував чотою не менше,  як  i  сам,
хоробрих уланiв Речi Посполито?, коли то враз танковi  дивiзi?  нiмецького
фюрера, що саме став на шлях Александра Великого,  пiд  командою  генерала
фон Лiста, вдарили на пiвденному вiдтинку фронту. Втративши на полi  слави
двi третини свого вояцтва, з рештою геро?в бравурним маршем подався Якiв у
пiвнiчно-схiдному напрямку i зупинився аж над рiкою Бугом, i то лише тому,
що назустрiч виступила славна союзна армiя великого схiдного сусiда,  який
спiшив подати братню руку помочi сво?му слов'янському  союзниковi  у  його
боротьбi з грiзним германським на?зником.
   Вибору не було. Рiку Буг Якiв перебрiв, але далi не було ради. Товаришi
Якова  добровiльно  зложили  сво?  славнi  шаблi   та   остроги   великому
визволителевi, а Якiв вибрав собi iнший шлях. Мов шалений,  гасав  вiн  на
сво?му  Буланому  по  селах  Прибужанщини,  нiяк  не  хотiлося  злазити  з
засидженого сiдла, але  одного  гарного  передосiннього,  туманного  ранку
все-таки з нього злiзти мусив i, поцiлувавши  Буланого  в  обидвi  нiздрi,
закинув йому на шию повiддя i сказав:
   "Бiжи, голубе!" Не сказав, куди, бо  й  сам  пiшов,  мов  п'яний,  куди
дивляться очi, бо все-таки, як не кажiть, а п'ять  найкращих  сво?х  рокiв
вiддав тому коневi, тим формам, що iнколи видавались  йому  справдi  майже
обов'язком. Було дуже незвично тепер  ступати  по  землi  сво?ми  власними
ногами i почувати себе мов вiдiрваний вiд одягу гудзик.
   I перше, що вiн зробив, - зайшов до однi?? хати  i  замiняв  свiй  одяг
героя на одяг бурлаки. Так у цей час лiпше. Манджав  собi  на  схiд  сонця
рiдною землею, оминаючи рiзнi небезпеки,  багато  за  цей  час  передумав,
перецiнив, дивувався з химерностi буття i  одного  пiдвечора,  обшльоганий
вiтрами, дощами, сонцем, прибитий курявою, приблукав до свого Дерманя,  на
сво? Запорiжжя, де вже  в  той  час  господарювали  новi  люди,  з  новими
порядками.
   Усi знають, що тi новi люди, за  сво?ю  старою,  випробуваною  звичкою,
передусiм беруть i вивозять рiзних немилих ?м людей. Причин для того у них
досить, але Якова, як уродженого незаможника, як сина робiтника-машинiста,
майже пролетаря, новi господарi, за законами сво?? етики,  не  чiпали,  не
допитували,  не  вивозили.  Ба!   Його   намагались   навiть   "висунути",
пропонували то тi, то iншi "вiдповiдальнi пости", але невiдомо чому вiн не
виявив зрозумiння до ?х великодушностi. Вiднайшовши свою Марусю, що все ще
на нього  чекала,  заходив  Якiв  до  не?  вечорами,  дуже  швидко  з  нею
одружився, i то навiть у церквi, за що Маруся щиро й  поспiшно  обдарувала
його мiцним i крикливим сином, якого в честь дiда назвали Улiяном.
   I  став  Якiв,  як  i  всi,  "колективним  господарем"  великого  СССР,
виконуючи рiзнi норми та побираючи сво? трудоднi  у  виглядi  пiвкiлограма
зерна i одного карбованця, а одночасно став  помiчати,  що  разом  з  тими
нормами i сам почав перетворюватись  у  якусь  норму,  якась  рука  почала
розбирати його по кiсточках i знов, на свiй лад, складати,  причому  кожна
зернина  його  трудодня  набирала  для  нього  значення  фатуму,  в  якому
зосереджувались всi його зацiкавлення. Згодом вiн перейшов на тракториста,
почав орудувати механiзмом, а разом з тим почав переконуватись, що мiж ним
i тим предметом дуже неiстотна рiзниця.
   Говорилось i писалось багато слiв, завжди гарних, завжди  переконливих,
що та норма i ? альфою i омегою всього життя. Чоботи, сiль, цвяхи, нафта -
ось iдеали, ось та романтика й тi соловейки, що в  них  ввiрилось  ще  так
недавно.
   У тi днi й тижнi село  швидко  переходило  також  на  норму.  По-перше,
почали "зникати"... Це слово говорило  само  за  себе.  Зникали  переважно
хлопцi, переважно тi, що були "в нацiоналiстах",  що  були  "свiдомi",  що
"хотiли Укра?ни". I зникали вони в повному значеннi слова, бо дiялось  все
те ночами. Учора звечора ще був, а на ранок  уже  нема.  Тiльки  заплакана
мати, тiльки перелякана сестра, тiльки шепочуться сусiди. Один  за  одним,
один за одним - зникали й зникали, спочатку ?х брали, пiсля пiшли  самi...
Не на Сибiр, а за Буг. До нiмцiв.
   I зникали не лише тi, що були "в  нацiоналiстах".  Як  це  не  диво,  а
згодом зник також вiдомий колись у цiлому Дерманi "великий  каманiст",  як
називали його дерманськi баби, Тихiн Бухало. I не  вiн  сам,  а  ?х  таких
бiльше. Зникали всi його товаришi.
   I всi дивувалися, i всi казали:
   - Катюзi по заслузi!
   I хоч Якiв не зник, хоч його не брали,  але  вiн  хотiв  зникнути.  Все
мiркував, як би й собi туди, за той Буг, але вiн був уже  не  сам.  З  ним
були син i Маруся.
   I мав при тому ще один турботливий, образливо непри?мний  клопiт:  мав,
либонь, зна?те, брата молодшого, Калеником звався, якого,  можна  сказати,
виняньчив, але який вирiс на лихо дивним. Не був вiн сам собою, за  Польщi
першим пiшов на угоду, "хаточитальником"  став,  а  згодом  несподiвано  з
чужою кобилою заплутався, рiк i два мiсяцi просидiв у Рiвному,  а  прийшли
товаришi,  то,  як   потерпiлий   вiд   пансько?   Польщi,   а   до   того
"соцiяльно-близький", одразу почав  рости  вгору  -  його  висунули,  його
вибрали, пiсля почав вiн "сипати", i не один  з  дерманцiв  завдячу?  йому
Сибiром. Гiрко дивився Якiв  на  брата  свого,  болiло  йому,  хотiв  щось
робити, але не було чого робити. Тiнь брата падала й на нього, вiн це чув,
але мусив терпiти мовчки.
   Хворобливо-нервово минали тi дивовижно  нерозумнi  днi,  зникали  люди,
зникав смiх, зникав хлiб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на змiну
якусь, чудо, вiйну, мор. Може, хтось прийде,  хтось  поможе.  Старшi  лише
потайки пригадували, як то навiть "сам Трихон" - найбiльший багач - казав,
бувало, за Петлюри:
   - А! Прийдуть Ленiн i Троцький! Вони ?м  покажуть!  Не  знав,  кому  то
"?м",  -  взагалi  невiдомо  кому.  А  Камiняка  з  Горбайцем  "армiю"  на
Здолбунiв, де сидiли петлюрiвцi, вели  i  цiлу  нiч  били  iз  захопленого
панцерника по  димарi  здовбицько?  цементарнi...  Та...  бувало...  Що  й
казати! Всiляко бувало, i всiляко думалось. "Народ тьомний", дiстав,  чого
хотiв. Трихона вже давно  нема,  але  синiв  його  розпатронили  в  нитку.
Загинув не за нюх табаки й Камiняка десь у Сибiру, за ?жова,  мов  у  воду
канув. Усi загинули,  пропали,  але  те,  чого  хотiли,  -  мають.  ?.  Не
загинуло. Старий Михайло iз Запорiжжя, дядько Якова по батьковiй лiнi?, що
був господарем, як кажуть, на повну губу, нiяк не хотiв  розумiти,  що  то
таке iдеологiя, i, не втрачаючи й тепер  гумору,  казав  напiдпитку  сво?м
настрашеним сусiдам:
   - Не хотiли багатих -  не  мають  багатих,  хотiли  iдеологi?  -  мають
iдеологiю. Чому лише нiхто не тiшиться? Рiвненська тюрма набита, лубенська
набита, луцька набита... Тюрми, тюрми, тюрми. I нiхто не зна?,  як  з  них
вилiзти.
   А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули тi першi
бомби на Рiвне, на Дубно, на Луцьке, на всi мiста, на всi  шляхи  -  брами
вiтальнi виросли,  квiти  посипались,  хлiб-сiль  понесли  "визволителям",
слава до неба неслася вiд кровi, вiд ран, вiд зневаги, вiд болiв  серця  й
душi, бо ще нiколи, нiде i нiхто так не вразив народ, як  саме  в  цi  днi
глибокi, як море, чорнi з чорним сонцем, без  просвiтку,  без  тепла,  без
милосердя. Писалися новi днi,  нова  iсторiя...  Свiтило  сонце,  i  росла
трава...



   IV

   Якiв бере книгу, намага?ться в нiй щось бачити, але не  бачить  нiчого.
За дверима щось руха?ться, щось пада?, чи?сь  кроки.  Коли  запада?  тиша,
з-пiд помосту також чути чи?сь рухи. Якiв лежить на бiлiй постелi, i  йому
зда?ться, що вiн обложений динамiтом. Бiля  нього  на  горiховому  столику
радiоапарат,  на  побережжi  Велико?  Британi?  тонуть   "брутторегiстровi
тонни",  на  Нарвiку  спадають  i  спадають  парашутисти,   пiд   Полтавою
пiддаються в полон новi сотнi тисяч сов?тських воякiв.
   Якiв вслуха?ться, вчува?ться, роздуму?. Його сон  тривожний.  Ранком  о
шостiй дзижчить будильник, i вiн поспiшно вста?.  У  ?дальнi  на  чистому,
нiби в готелi, настiльнику снiданок, справжнiй чай у кришталевiй  склянцi.
Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В ?? очах свiтяться лукавi,  виразно
агресивнi чортики. Уста пiдкресленi кармiном.
   Якiв п'? чай, а потiм каже:
   - Шприндзю! Я це мешкання лишаю!
   Шприндзя враз виразно нiмi?, ??  маленьке,  нiжне  обличчя  бiлi?,  мов
папiр, ?? червонi уста вiд того ще виразнiше барвiють.
   - Чому? - пита? вона притишеним, благально-схвильованим голосом,  а  ??
оливково-чорнi очi дивляться на нього i зло, i перелякано.
   - Поясню пiсля. Увечерi. До побачення!  -  кида?  вiн  коротко,  уривно
слова, швидко вста?, бере набиту паперами течку i  мiцним,  чiтким  кроком
виходить.
   Цiлий день Якiв провiв у батальйонi, а ввечерi  подався  до  нiмецького
офiцерського касина. Прийнявши солiдну порцiю вiдомих коньякiв та дiставши
вiдповiдний настрiй, вiн устряв у завзяту дискусiю, яку вiв, як  звичайно,
новоприбулий, невисокого росту офiцер на iм'я Пшор -  капiтан,  що  довгий
час перебував у Азi?,  на  Маляйському  пiвостровi,  i  правив  за  знавця
азiйських  справ  при  пропагандi  "вермахту".   Пiдтримував   його   лише
зондерфюрер Вайз  -  також  з  пропаганди,  i  точилась  та  мова  довкруж
вiдомого, постiйного питання:  що  вони  зроблять  зi  Сходом  ?вропи,  як
скiнчиться вiйна. Було багато пропозицiй перебудови,  розбудови,  родилися
грандiознi плани, але Пшор i тут рiшив бути оригiнальним. Стрясаючи  попiл
грубелезно? сигари до попiльнички з написом "Окоцiмське", вiн сказав:
   - Що робитимем - ясно. Не ясно лише - чи робитимем!
   Знялася цiла буря протестiв:
   - О! О! Капiтане!
   - А що ви, майоре? - звернувся спокiйно Пшор до Якова.
   - "Не рiвня я богам", як казав ваш Фауст, - вiдповiв Якiв.
   - Iнтригуюче! Ви знайомi з Фаустом? - пiдняв тон Пшор.
   - Лише так, злегка, - буркнув Якiв.
   - От так майор! - викрикнув Вайз.
   - Липовий. З ласки обставин... По сутi, я  лише  вахмiстр,  i  то  лише
уланiв, зважаючи на те, що наш час тако? збро? не перетравлю? спокiйно.
   - Як обставин? Чому обставин? - пiдняв  ще  вище  тон  Пшор.  -  Майор!
Справжнiй! Бiльше! Ви - професор! Вам би книги писати!
   - Для чого цi оклики, капiтане? - запитав швидко Якiв.
   - Заздрiсть! - визначив Вайз з ноткою iронi?.
   - Угадав, Вайзе! - сказав Пшор з сигарою  в  ротi.  -  Я  йому  заздрю,
заздрю чортячо, взагалi ?м... слов'янам. Перед ними не лише простiр, а  й,
дозволь висловитись, майбутн?...
   - Ха-ха-ха! - вирвалось у Вайза.
   - Смi?шся - дай ще чарку,  -  сказав  Пшор.  -  Можеш  на  здоров'я  не
вiрити... Зрештою, це справа не вiри, а математики, фактiв, бiологi?... Ви
ось згадали Фауста. Нашi  фаусти  пролiзли  в  усi  щiлини,  а  тако?,  як
простiр, i не запримiтили. Наш простiр - кабiнет, нiчний  горщик...  I  ще
шляфмюце! I враз нас вигнали в задонськi степи! Змерзнемо!
   - Вiчне те "мюце" з тим тво?м горщиком, - з докором кинув Вайз.
   - А признайся лише - не ? для тебе  найбiльшою  трагедi?ю  бiгти  вночi
надвiр, де так чортячо холодно й нечисто?  Наполеон  i  на  Москву  вiз  у
каретi горщика, i хто зна, чи не за нього поплатився  iмперi?ю,  а  руский
потрапить тобi все життя бiгати за амбар, i "дiло в шляпi"...
   - По-тво?му, бритам з ?х  фраками,  цилiндрами  та  парасолями  iмперiя
впала з неба? - не здавався Вайз.
   - Проти кого йшли брити? Iндусiв, iндiян, мав-мав, гав-гав.
   - Фiлипп II Еспанський чи Наполеон - мав-мав?
   - Тi ж цилiндри, лише тут питання в ?х якостi, давностi, спритi.
   - А по-мо?му - рiша? динамiт,- не зовсiм переконливо заперечив Вайз.
   - I дух, сказав би наш Геббельс.
   - А наш Гете казав: "Те, що звеш ти духом часiв,  -  ?  лише  вiдбитком
письмакiв", - безнадiйно перечив Вайз,  навiть,  зда?ться,  проти  власних
переконань.
   - Власне, коли дух ? дух, а не мощi...
   - Дух Фридриха...
   - Ах, зна?мо, зна?мо! - перебив Вайза Пшор.  -  Дух  Фридриха  був  дух
Фридриха, а наш ? наш!
   - Беремо це як символ.
   - Боремося не символами, а реальною силою. Життя не театр! Чи  не  так,
майоре? - звернувся знов Пшор до Якова, який саме в цей час  був  старанно
зайнятий спостерiганням явища,  що  давно  його  полонило,  що  було  дуже
ефектовим людським створiнням жiночого  роду  i  що  неподалiк  сидiло  за
столиком у пишному, нарозпах, каракулi в товариствi двох офiцерiв - одного
з вiдзнаками лiкаря-полковника, а другого ес-еса у ранзi лейтенанта.
   - О, розумiю,- зауважив на це Вайз.
   - Хто вона? Бачу ?? тут уже кiлька днiв,- запитав незучаснено Якiв.
   - Жiнка,засмiявся Вайз.
   - Но, но! Конкретнiше! - домагався Якiв.
   - Росiянка... З тих... зна?ш?
   - Вамп. З Парижа? Маша? З гiтарою? Чорная?
   - Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Вiра, i не Чорна, а  Бiла,  чи,
правильнiше, Ясная...
   - В кожному разi, не зовсiм орi?нт мейд i Перiс,  але  щось...  щось...
вiд Мессалiни.
   - Цiкаво, де тут якраз такi беруться? I що тут роблять?  -  спитав  сам
себе Пшор.
   - Не думаю, щоб це було нашо? компетенцi? дiло,-  вiдповiв  многозначно
Вайз з та?мничою усмiшкою на сво?х вольових устах.
   - Стилева,процiдив Пшор.
   - Чортячо стилева, - додав Вайз i знизав  плечима.  Збоку  у  запханому
офiцерськими плащами кутку, за широким, рiзьбленим, не ресторанним  столом
група офiцерiв рiзалась у "шкат" i спiвала матроську пiсню про Мадагаскар,
про чуму на кораблi, про гнилу  воду,  про  товаришiв,  яких  кожного  дня
викидали за борт,  про  тугу  живих  за  далекою  батькiвщиною  пiд  звуки
розбитого пiанiно... Якiв втягав у себе той гнiтючий, густий сум i позирав
хижим, зата?ним поглядом убiк та?мничо? незнайомо?,  що  йому  чимсь  дуже
подобалась, що  пила  шампанське  i  час  вiд  часу,  вiдкинувшись  назад,
визивно, провокативно реготалася.
   I враз вiн пригадав Шприндзю... Мiж iншим, саме сьогоднi вiн чув, що "з
ними" в скорому часi щось ма? статися, i йому чомусь зробилось дуже дивно,
вiн потягнувся ще за однi?ю чаркою, йому закрутилась  голова,  вiн  сильно
затягнувся цигаркою, пустив хмару диму i несподiвано викрикнув:
   - О!
   I почав швидко збиратися.
   - Може, пiдвезти? - запитав Вайз.
   - Нi, дякую! Це лише пара крокiв,- поспiшно  вiдповiв  Якiв,  напинаючи
вогку, тверду шинелю.
   Вiдходячи, Якiв ще раз  глянув  на  Вiру,  i  йому  видалось,  що  вона
помiтила його також. У кожному разi, йдучи вниз  витоптаними,  мокрими,  з
виразними наслiдками бомбардування, дерев'яними сходами, вiн нiс iз  собою
останнiй погляд очей, що видались йому бiльш уявно, нiж були у  дiйсностi,
агатовими.
   Мокрий, холодний, вiтряний жовтень виповнив вулицю, в його густiй мряцi
повзли по тьмяному асфальтi  величезнi  машини  з  ?х  ревучими  дизелями,
хiдники були поламанi i вбитi в землю, ру?ни сiрою масою, мов скелi,  битi
вiтром, стояли вздовж хiдникiв.
   Вулиця Вузька, на  якiй  жив  Якiв,  тепер  затратила  свою  назву  пiд
звалищами каменю, вапна, цегли, дерева,  що  змiшаними  купами  завалювали
простiр, впираючись у  непрозору  сiрiсть  неба  i  лишаючи  тiльки  криву
стежину.
   Ру?на, де жив Якiв, мовчала. Вона зовсiм нiма. Як  усе  довкруги,  вона
зливалась з нiччю, з вiтром, iз землею i з небом. Вона творила  лише  вище
мiсце на нерiвнiй поверхнi, i аж тодi, коли Якiв пiдiйшов  до  не?  зовсiм
близько,  вiн  побачив,  чи  скорше  вiдчув,  загальнi  зариси  будови   з
невиразними вiкнами й дверима. Якiв на хвилинку зупинився  перед  дверима,
що виходили майже безпосередньо на хiдник. Було безлюдно,  затишно,  тихо.
Вiтер, що гнав головною вулицею iз заходу, сюди не долiтав. Якiв  хвилинку
вслухався У цю локальну тишу, нiби хотiв щось почути... Але не чув нiчого.
Нiяких звукiв. Усе тут було мовчазне й нiме. Тодi вiн обережно всадив ключ
у дверi i обережно ?х вiдчинив.
   Маленькi сiни з  висячою  японською  лампкою  i  поламаним  ставнем  на
парасолi так само мовчали. Здавалось, тут нiхто не  живе.  Тро?  дверей  -
направо, налiво й впрост - так само стояли безучасно,  нiби  ?х  нiхто  не
вживав. Якiв узяв вправо. Була то вiтальня. Дво? високих, полатаних  вiкон
були щiльно завiшенi тяжкими плюшевими покривалами з  лiжок.  Два  глибокi
фотелi стояли, здавалось, цiлу вiчнiсть  недоторканими.  У  п'ятиламповому
свiтильнику пiд стелею горiла  лише  одна  матова  лампка,  i  свiтло  ??,
здавалось, догоряло, мов свiчка. До  кiмнати  Якова  вели  вузькi,  високi
дверi, що ?х вiн охочiше вживав, нiж тi, що вели з ?дальнi.
   Пiв до першо? ночi. Кiмната прибрана, чиста. Речi i  книжки  на  сво?му
мiсцi. Якову хотiлося скорше лягти i забутися. Йому здавалося,  що  в  цiй
глибокiй мовчанцi якесь око слiдку? за ним i  якесь  вухо  пiдслуху?  його
дихання. Це мiстерiйне  вiдчуття  дуже  скоро  почало  набирати  реального
вияву. По кiлькох хвилинах вiн вiдчув за  дверима  виразний  шерех,  потiм
ледь чутний стукiт у дверi з боку ?дальнi.
   Якiв насторожився, рiзко глянув на дверi, якось бурчливо кинув  "прошу"
i, коли  дверi  обережно  вiдхилилися,  побачив  у  них  не  Шприндзю,  як
сподiвався, а старого Герша.
   Був то зарослий сивою бородою, у зiм'ятiй,  довгiй  одежинi  чоловiк  з
великими,  сильними  окулярами  на  великому  носi  -  блiдий,  зморщений,
похилий.
   - Чи можу я зайти? - з острахом, тихо запитав вiн.
   - Заходьте, Герше, - злагiдненим голосом вiдповiв  Якiв,  i  уста  його
мимохiть скривилися у вираз жалю i здивування.
   Герш увiйшов, зупинився бiля порога, у покоцюрблених руках держав перед
собою якусь скриньочку, мружив очi.
   - Заходьте... Далi... I сiдайте, - сказав Якiв.
   - Нi, дякую. Краще тут... Щоб хто не побачив... - почав був Герш.
   - Е! Все одно! Сiдайте. Що скажете? - якось з серцем сказав Якiв.
   Герш пiдступив кiлька крокiв i обережно присiв на найближчому  стiльцi.
I почав говорити:
   - Я ось чого... Чув, що ви хочете нас покинути... - казав вiн i дивився
на Якова великими, опуклими  очима,  що  за  сильними  скельцями  окулярiв
видавались ще бiльшими. Хвилина тишi. Якiв  мовчав.  Герш  вiв  свою  мову
далi: - Я вас розумiю... Такий час. Кому  то  потрiбне?  Навiщо  вам  наша
турбота - ма?те досить сво??... Я розумiю... Я розумiю... - Герш одночасно
тремтячими руками почав  вiдкривати  скриньку,  при  чому  щось  невиразне
мимрив, потiм пiдступив ближче до Якова i простягнув до нього скриньку.  -
Хотiв вам передати... ось це... Тут нiчого нема... Пара речей... Може, вам
придасться... Може, щось з тим зробите... Може,  виживете...  Я  так  собi
думаю, та й Малка каже... Може, каже, хто з нас виживе, то вiн i поможе...
   Вiн стояв перед Яковом, тримав свою розкриту скриньку. Якiв  глянув  на
не?, побачив якiсь дорогоцiнностi, якiсь перстенi,  намиста...  Глянув  на
Герша з його великими очима.
   - Зна?те що, Герше, - промовив рiшучим голосом, - вiзьмiть ви  це  сво?
добро назад! Воно менi не придасться!
   Гершовi руки на цi слова, здавалось, затремтiли. Вiн  глянув  на  Якова
переляканим поглядом, нiби його  зловлено  на  якомусь  негарному  вчинку.
Велике яблуко на його поморщенiй, довгiй ши? забiгало. Вiн ковтав слину  i
плямкав устами. Йому було дуже нiяково, i вiн не знав, що робити.
   - Я... ми... ми... нiчого, - похитав вiн головою... - Нiчого недоброго.
Ми лише...
   - Розумiю... Я добре вас розумiю... Я тiльки не хочу вiд вас цього.  Це
ваше. Менi не треба! - проговорив Якiв злагiднено.
   Запала мовчанка. Глибока, довга... Чути було рев  дизелiв  на  головнiй
вулицi. За дверима, здавалось, щось ворушилось, нiби хтось зiтхнув.  Вiтер
натискав  на  закритi  вiконницi,  нiби  хотiв  ?х  проломити  i  вдертися
досередини.
   - Iдiть, Герше... Iдiть... Я тут зостанусь. Тiльки що буде з вами? Це ж
не вихiд... Хтось побачить... Вам треба кудись iнакше... Може,  хочете  на
село? У лiси?
   Герш ще стараннiше заплямкав устами.
   - Нi, - промимрив вiн невиразно... - Нi, - i похитав головою... - Ми не
можемо... Ми бо?мось... Зостанемось тут... Що буде, то буде... -  I  пiсля
цього закрив свою скриньку, помаленьку повернувся i  помаленьку  пiшов  до
прохилених дверей.
   Якiв зачинив за ним дверi, хвилинку слухав, не почув нiчого, нiби  там,
за дверима, була абсолютна порожнеча, i почав поволi розглядатися. А  коли
був у постелi i спробував читати, помiтив, що його дух зайнятий до  кiнця,
i вже нiщо iнше не зможе йому помогти.  Був  же  п'яний,  але  в  цей  час
протверезiв, властиво, п'яно протверезiв, загострилась уява i велетенською
навалою почуття  покрили  всi  його  вольовi  зусилля,  як  морська  хвиля
покрива? випадковий пливучий предмет.



   V

   По деякому часi зондерфюрер Вайз з вiйськово? пропаганди запросив Якова
на приватну вечiрку-прийняття. Вайз, до речi, мешкав у колишньому мешканнi
Рiвки, що в будинку Бачинських. Якiв i Вайз по-сво?му приятелi. Вони також
по-сво?му мають мiж собою чимало спiльного. Передусiм Вайз не ? нацi,  вiн
проти  раси,  вiн  не  затру?ний  iдеологi?ю,  не  захоплю?ться   швидкими
перемогами на  фронтах,  не  квапиться  на  легку  трофейну  наживу.  Вiн,
нарештi, перший пробував перечити Райхскомiсарiатовi в його рiзних, наглих
i нерозумних, розпорядженнях. Вiн казав до Якова:
   - Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворiли!
   Одначе Вайз був добрим нiмцем i добрим вояком. Мав  повнi  руки  рiзно?
працi. Йому пiдлягали культура, освiта, церква на всю Укра?ну. I разом вiн
любив гарнi речi, добре вино, вибране товариство.  Поет,  естет,  фiлософ,
ентузiаст в однiй особi кремезного, незграбного, ведмежого вигляду.
   Його вiдповiдальником i сво?рiдним двiйником був, незважаючи  на  малий
зрiст, капiтан-публiцист, знавець азiйських справ - Пшор.
   Цього гарного морозного вечора, на початку грудня  (саме  вчора  японцi
розгромили американський флот в Перл Гарборi), у недiлю, Вайз  несподiвано
за?хав за Яковом урядовою  машиною  "сiтроен"  -  французького  трофейного
походження. Застав Якова неприготованим, пiд час голення, i  був  бурхливо
здивований, як вiн казав, фешенебельним мешканням у  стилi  якогось  графа
Вронського. Така ру?на - i таке... У-у-у-м! Килими, канапа картини, книжки
- i  все  справжн?!  I  Шприндзя,  що  саме  робила  порядки,  з  виглядом
нумiдiйсько? рабинi...  У-у-у-м!  У-у-у-м!  -  мугикав  Вайз,  розглядаючи
картину польського маляра Коссака,  що  на  нiй  була  зображена  арабська
пастушка з вазою на плечi i козою бiля струнко? наго?, бронзового кольору,
ноги. А книжки! Грейвес, Мiчел, Аллен...
   - Слухай! - сказав захоплено  Вайз  (були  "на  ти"  -  недавно  випили
брудершафт). - То ти живеш мов толстовський граф. Нумiдiйка там, нумiдiйка
тут. Говорите ви по-нiмецьки? - звернувся Вайз до Шприндзi.
   - Я жидiвка, - несподiвано вiдповiла Шприндзя, i якраз по-нiмецьки.
   Вайз злегка збентежився.
   - А! - вирвалось у нього, i вiн одвернувся. - Мiж  iншим,  -  звернувся
вiн до Якова, що саме скiнчив голитись, - до Рiвного прибув зна?ш хто?
   - Не можу знати, - вiдповiв Якiв.
   - Сам! Найбiльший! Кох!
   - З приводу? - запитав коротко Якiв.
   - Нових, очевидно, подiй... Що ти скажеш?
   - Вiдносно?
   - Ну... вчорашнього... Перл Гарбору?
   - В кожному разi, нема причини... радiти...
   - А по-мо?му, ?.
   - Себто?
   -  Вияснилась  нарештi  остаточно  ситуацiя.  Зна?мо,  де  сто?мо.  Тож
колосально, нi? Як ви зветесь? - звернувся Вайз до  Шприндзi  i,  коли  та
себе демонстративно назвала, повторив: - Шприндзя? Цiкаве iм'я...  Скорше,
скорше, майоре, на нас же чекають...
   Якiв, наспiвуючи басом "Лiлi Марлен", витерся i сказав урочисто:
   - Готов! ?демо! - I пiзнiше, коли вони сидiли у знанiй Вайзовiй машинi,
спитав: - Я трiшки, так би мовити, здивований - який такий  дiдько  змусив
тебе шукати мене у цiй Помпе??
   - Е! Та?мниця! - сказав Вайз, натискаючи на газ.
   - Себто? Зна?ш же, що...
   - Думаю, що без одного чарiвного уряду тут  не  обiйдеться,  -  перебив
його Вайз. - Ти менi скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, i, може
б, ти менi щось подiбне роздобув?
   - Це також та?мниця... По-друге - не володiю даром постачання. Я  улан,
рубака, пияк, гайдамака - зна?ш, що це таке?
   Як випхались з ру?н на головну вулицю, що  ??  вдруге  перейменували  з
Герiнга на Нiмецьку, бо для Герiнга така вулиця видалась замалою, i хотiли
поспiшити, бо вже й так спiзнилися, на зворотi до вулицi Тополево?  мусили
зупинитися. I не лише зупинитися, але й таки постояти на мiсцi. Перед ними
у сiрiй гущi вечора одноманiтною, мовчазною масою пливли  лави  полонених.
Минали хвилини - п'ять, десять...  Вайз  нервувався,  намагався  повернути
назад, але це також нелегко було зробити.
   - А мене ж там ждуть! - бурчав вiн.  Ззаду  почувся  брязкiт  розбитого
скла, зчинився крик. З сусiднiх машин почали вискакувати люди в унiформах.
   - Грiм побий ясний! - кричав один з них. - Де вони набрали стiльки того
гною? Я спiшу! Стiй! Стiй! Зупинiть! Мусимо про?хати!
   Конво?ри почали зупиняти  колону,  колона  стала,  на  бруку  зробилась
прогалина, на якiй лишилось людське тiло.
   - Ей, ти там! Прибери! - кричав хтось по-росiйськи. Кiлька з  полонених
кинулись були прибирати, але й самi попадали на брук. Крик, метушня.  Вайз
з Яковом також вилiзли iз сво?х машин i почали помагати очищати вулицю. По
якомусь часi вона була вiльна, i машини пiшли.
   Вдома на Вайза чекали, гостi вже  зiбралися,  на  нього  накинулись  за
неточнiсть, вiн перепрошував.
   - Ля герр комм а ля repp! - казав вiн.
   Але настрiй i порядок швидко встановлено, столи застелено, ?жу i  пиття
подано.
   За довгим, бiлим, багатим  i  повним  столом  розкiш  i  квiт  молодих,
здорових, веселих людей. Згори з п'ятилампового свiтильника лл?ться  злива
яскравого, м'якого свiтла. Якiв був здивований,  побачивши  ту  саму  Вiру
Ясну, що нею був збентежений минулими  днями.  Вона,  в  сво?й  бронзового
вiдблиску атласнiй сукнi, дуже моднiй i дуже  визивнiй,  з  великим  ззаду
вирiзом, горiла сво?рiдною силою жiночого чару  i  весело  та  легко  вела
розмову з тим же сво?м кавалiром, полковником-лiкарем, що назвав себе  фон
Лянге i що був до того графом i мав навiть монокль у  лiвому  оцi,  як  це
графовi й належиться. Бiля не?, з лiвого боку, сидiв той  самий  лейтенант
ес-есiв, що назвав себе, якщо Якiв дочув  як  слiд,  Шульце.  I  було  тут
багато iнших вiйськових кавалiрiв i невiйськових дам, що  гамiрно  сидiли,
досить тiсно, довкруги стола, ?ли, запивали, брязкали  посудом,  гомонiли,
перемовлялися через стiл, залицялися i смiялися. Смiялися  багато,  часто,
весело. "По-руски",  як  казав  Вайз.  Без  стриму  i  церемонiй,  щиро  i
сердечно, аж брали завидки.
   Якiв, як приятель господаря, зайняв крайн?, властиво задн? мiсце,  бiля
дверей до друго? кiмнати, i помагав  господаревi  та  його  служницi  Ясi:
вiдкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самi наливати.
   Опiсля, коли це все скiнчилося,  гостi  встали  i  зайняли,  кожний  по
вподобi i можливостi, мiсця у трьох  невеликих  кiмнатах.  Якiв  весь  час
слiдкував за Вiрою Ясною. Робив це дискретно, обережно, мiж iншим. А вона,
коли встала з-за стола, пiшла до передньо? кiмнати i зайняла затишне мiсце
мiж великою шафою з книжками i гарячою грубкою в  стiнi.  Над  нею  висiла
невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною нiмфою над  банальним
ставком з  кучерявою  пiнi?ю  чи  чимсь  подiбним.  Бiля  не?  вмостились,
розумi?ться, фон Лянге i Шульц, а до того ще дво?, мiж  ними  й  капiтаном
Пшор. Вони щось там далi барвисте гомонiли, час вiд часу вибухаючи смiхом.
   Гостi ходили, гули, смiялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв  Якова
пiд руку i пiдвiв просто до Ясно?.
   - Ма?те вашого Балабу, мадам, - промовив вiн до Ясно? тоном, нiби  вони
вже на цю тему розмовляли.
   - А! То ви? - сказала вона по-нiмецьки. - Я  зараз!  -  i  продовжувала
свою мову, щось про Росiю. - То, панове, - казала вона, - можна на цi речi
рiзно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що тако?  Росi?,  як
ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Нi  такого  товариства,  нi
таких порядкiв, нi того навiть духу. ?, панове,  так  званий  народ  -  це
люди, багато людей, маси, руки, голови,  освiченi,  неосвiченi...  А  щодо
культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тi?? культури, що ви  зна?те
в Берлiнi, Вiднi, Парижi, Римi, - тi?? там,  навiть  у  Москвi,  очевидно,
ледве чи знайдете. Революцiя, п'ятирiчки, ударнi бригади i труднощi  -  це
?х культура, але  чи  ця  тема,  панове,  може  вас  сьогоднi  дiйсно  так
цiкавити?  Не  думаю,  мене,  наприклад,  признаюсь,  бiльше   цiкавить...
Пам'ятаю! Iталiя! Бароне, - звернулась вона до  фон  Лянге,  -  пригаду?те
нашу зустрiч з контесою Сiмпсон? В "Екслянадi"! На Рiв'?рi! I  дiйсно,  що
за жiнка - не красуня, але тон, шарм, - блискуча! За таку  корона  iмперi?
недорога цiна, чи не так, бароне?
   - Для мене - задорога, - озвався барон.
   - Ну, ви ж вiдомий, - засмiялась Вiра i звернулась до Пшора: -  Пита?те
причину мо?? зустрiчi з Сiмпсон? Цiкавiсть. Звичайна цiкавiсть. Як  тисяча
iнших зустрiчей, наприклад, у Парижi, з паном Ко... Ко... Ко...  Як  його?
Той вiдомий маляр, футурист...
   - Може, Пiкассо? - запитав швидко Пшор.
   - Капiтане! Не смiйтесь! I з Пiкассо... знайома. Були там разом  з  цим
ось бароном, що сидить бiля вас справа...
   - I вiн вам, розумi?ться, сподобався...
   - Менi подоба?ться все неестетичне...
   - Причому тут естетика... Модерне малярство...
   - Чого тiльки модерне? Зрештою, не все  одно?  Кожна  рiч  набрида?,  а
естетика,  коли  вона  завжди  та  сама,  -  в  першу  чергу,  i  все  це,
розумi?ться, вiдносне, чи не так, пане Балаба? - звернулась вона вперше до
Якова, зовсiм несподiвано i визивно, аж той був заскочений.
   - Не мого мозку дiло, - вiдповiв вiн швидко.
   - А от капiтан Пшор усе зна?, - провадила Ясна тим самим тоном, - чи не
так, капiтане? - В голосi ?? звучала жартiвлива iронiя.
   - Ви, очевидно, панна... - почав був злегка подразнений Пшор, але  Ясна
його перебила:
   - Пшор! Ви скоро зажада?те пiддати мене лiкарськiй експертизi!
   Присутнi зареготали.
   - Ви вже вдруге не дали менi скiнчити думки.
   - Недокiнченi думки, як i  недокiнчена  любов,  завжди  загадковiшi,  -
вiдповiла Ясна.
   - I взагалi лишiмо думки i займiмось  цiкавiшими  справами,  -  озвався
Вайз. - Прошу! - У сусiднiй,  бiльшiй,  де  перед  тим  вечеряли,  кiмнатi
зазвучало танго, i Вайз попросив Ясну на танець.
   Якiв зустрiвся  iз  сво?ю  землячкою  з  Дерманя,  що  вчилася  десь  у
Вiденському унiверситетi, а  тепер  була  перекладачкою  в  новозаснованiй
нiмецькiй фiрмi "Кнор i Шенке" чи щось подiбне. Землячку звали Орою,  хоча
з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена,  мала  бурхливе  волосся  i
яскраво мальованi уста.
   - О! Одарка!  -  зрадiв  Якiв.  -  Я  вас  спочатку  не  пiзнав.  Добре
вигляда?те...
   - А я вас пiзнала одразу... - вiдповiла Ора. - Дякую за комплiмент.
   - Чого ж комплiмент? Направду ви чудово вигляда?те, вас,  зда?ться,  не
було вдома останнiм часом?
   - Я ж була в Холмi. Так би мовити, на емiграцi?...
   - А де ваш брат?
   - Котрий? У мене ж ?х - зна?те...
   - Максим.
   - На Холмщинi...
   - Вiн, зда?ться, був...
   - Так, священик... Вiн там i тепер на парафi?...
   - А той, другий?..
   - Василь?
   - Так.
   - Також був священиком... I також на Холмщинi... Але його вбили.
   - Хто?
   - Армiя крайова...
   - А ви, значить, тут?
   - Тут, зна?те... Ет... Жити можна... Головне - картки на... Зрештою, ви
зна?те. Чи не краще пiти i нам? - Вона показала на кiмнату, де танцювали.
   Танцювали всi, було тiсно, свiтло притемнили, мелодiя звучала  м'яко  i
лоскiтливе. Якiв часто поглядав на Вайза i Ясну, два рази наштовхнувся  на
них, смiявся з Пшора,  що  танцював  з  секретаркою  канцелярi?  цивiльно?
полiцi?, на голову вищою вiд себе. Не танцював, зда?ться, один доктор  фон
Лянге, що сидiв у глибокому фотелi передньо? кiмнати i курив  довгу,  дуже
мiцну вiрджинську сигару.
   Якiв не мав шансiв запросити на танець Ясну,  забагато  було  бiля  не?
претендентiв, але десь бiля третього танцю вона  запросила  його  сама  на
фокстрот. "Кетхен", що було для нього другою несподiванкою,  яко?  вiн  не
мiг навiть заховати. Якось так дивно,  незвично  почав  перепрошувати,  що
вiн, о либонь, мужик з Дерманя... ? тут таке село,  а  там,  мовляв,  мало
танцюють фокстротiв...
   - Але ж ви були, зда?ться, як не помиляюсь... Щось менi таке  казали...
В армi? Жечi Посполито?, а там, як вiдомо...
   - Зовсiм не те, - боронився Якiв... - Я трохи затяжкий, хоча  танцювати
дiйсно любив i люблю.
   - Нiчого. Ви прекрасно танцю?те,  не  кокетуйте  зi  мною  даремно,  це
небезпечно, я дiва гарячого темпераменту i мене легко збити з пантелику...
прекрасно говорите по-нiмецьки, звiдки?
   -  Можна  сказати,  нiзвiдки...  Просто.  "Ми  все  учiлiсь  понемногу,
ч?му-нiбудь i как-нiбудь" - казав, зда?ться, Пушкiн.
   - Бачу, ви не такий уже мужик, - вiдповiла на це Ясна i глянула йому  у
вiчi. Це було бiльш-менш пiд свiтлом, i Якiв затямив цей погляд  з  якоюсь
винятковою, майже фотографiчною виразнiстю. Карi, великi,  яснi,  глибокi,
напруженi i разом  свавiльно-агресивнi  очi,  залитi,  як  йому  видалось,
трагiчним смутком. Таких жiночих очей Якiв ще не бачив, вони видались йому
дуже свiдомими й дуже розумними.
   Пiсля цього йому забракло мови, його думка почала швидко мiшатися,  мов
дим, заколочений рвучким вiтром, i до кiнця танцю вони промовчали. А потiм
?? кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко  зникла,  i  на  цьому
сцена урвалась.
   До кiнця вечора, тобто до третьо? ночi, лише пили й  кричали,  гадаючи,
що спiвають. Вiйськовi унiформи вперемiш iз  жiночими  сукнями.  Невеликий
дерев'яний  будинок  iз  сво?ми  великими  затемненими  вiкнами  нагадував
корабель божевiльних, що  несеться  на  хвилях  якогось  дикого,  рвучкого
водоспаду.



   VI

   Розумi?ться, Якiв довгий час одного не мiг збагнути:  навiщо  вiн  "?й"
здався.  Все  вказувало,  що  "вона"  ним  настирливо,  нiби  з   намiром,
цiкавиться i,  де  тiльки  ма?  нагоду,  використову?  ??  з  неприхованою
виразнiстю.
   Але цим питанням вiн не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому  було
добре, i це вiн вичував усiм сво?м  здоровим  тiлом  i  духом.  Навiть  на
службi стало приязнiше, i навiть вдома, на помешканнi, у тому  дивовижному
середовищi, ру?н, людей i речей з тi?ю  якоюсь  астральною  Шприндзею,  що
сливе кожного вечора входила до нього i вносила з собою почуття,  що  його
годi  окреслити  словом,  i  що  сповнювала   простiр   мiстичною,   майже
позасторонньою, атмосферою.
   - Чому ви не прийняли того  золота?  -  запитала  вона  якось  пiзнього
вечора, стоячи, як звичайно, у напiввiдкритих дверях, тримаючись за  тяжку
завiсу, нiби висячи на нiй мiж двома кiмнатами.
   - Якого золота? - не зрозумiв Якiв, що звик при цьому роздягатися, нiби
в кiмнатi вiн був сам.
   - Ах! Святий-Божий! Вiн не зна?, - погойдуючись на завiсi, з гiркiстю в
тонi казала Шприндзя. - Якого золота? Хм! А я б на вашому мiсцi зна?те  що
зробила?
   Якiв мовчав, не вiдповiдав, робив сво?, не зважав, був навiть  зайнятий
iншими думками, хотiв,  щоб  вона  скорше  скiнчила  свою  мову  i  скорше
вiдiйшла...  Не  хотiв  ??  заохочувати...  Але   Шприндзя   стала   дивно
настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Вiн  для  не?  перестав
бути майором, вона його не боялась i, здавалось, не поважала.
   - Ну? Ви мене чу?те? - продовжувала. - Я на вашому мiсцi, коли дають, -
брала б. I ще бiльше: я брала б навiть, коли не дають. Чи  ви  зна?те,  що
таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли  бачити?  Колись,  кажуть,
були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося,  але  воно
через те стало ще бiльше золотом. I за нього можна мати  все!  Весь  свiт!
Весь свiт, який вiн ?. Ви менi не вiрите? Ви, напевно, дума?те: чому ж  ти
не поможеш собi сво?м золотом? Напевно так дума?те, нi? А признайтесь! А я
вам вiдповiм: ще поможемо! Ще не прийшов час! А  вiн  прийде!  О,  вiн  ще
прийде, побачите! А на вашому мiсцi я от що зробила б: узяла б те золото i
ви?хала. Взагалi ви?хала... З цього краю... Десь отуди... За Нiмеччину, за
Швейцарiю...  Десь  до  Америки...  до   Нью-Йорка...   Або   ще   далi...
Сан-Францiска... або Буенос-Айреса.
   - Бачу - зна?те географiю, -  буркнув  на  це  Якiв.  Шприндзя  схилила
вправо свою гарну голову, приплющила лiве око i глумливо вiдповiла:
   - Чого географiю? Нью-Йорк нiяка  географiя.  Це  таке  мiсто...  Трохи
бiльше за ваш Дермань. Там ? хати на сто тридцять поверхiв. Бiля них  нема
анi соняшникiв, анi плотiв, анi глечикiв на кiлках. Не вiрите менi? О,  ви
скептик, я знаю... Скептик - це такий жук, який у нiщо не вiрить,  лише  у
сво? кiзяки. Но, но, но! Я вже йду,  я  вже  йду!  -  I  пiсля  того  вона
сховалася в темрявi сусiдньо?  кiмнати,  а  дверi,  зда?ться,  самi  собою
зачинились.
   Iншого разу, також увечерi, Шприндзя знов порушила цю тему, але  значно
конкретнiше i значно настирливiше, i цього разу вона не висiла на завiсi у
дверях, а, одягнувши одну iз сво?х  шовкових  пiжам  якогось  багряного  з
чорними, широкими тасьмами  кольору,  загналася  до  Якова,  стрибнула  на
канапу, пiдiбгала ноги i з мiсця почала:
   - Зна?те що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго  про  це
думала. Про те золото i ту подорож. Я б по?хала сама, але я...  жiнка.  До
того менi не дадуть пашпорта - ви зна?те. Менi треба чоловiка. Зна?те  що:
берiть мене за жiнку - i по?демо разом! Хiба я не гарна? О!  Ви  жонатi...
Ну i що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же вiйна, мруть кожного дня
тисячi й мiльйони, i що тут якась  одна  маленька  формальнiсть...  Я  маю
грошi, багато грошей - фунти,  доляри,  золото,  самоцвiти,  ви  дiстанете
пашпорт, по?демо до Швейцарi?, там ? нашi люди... Нам поможуть.
   Якiв такою пропозицi?ю приголомшений, нiчого такого не сподiвався, йому
дивно, i смiшно, i незрозумiле. Щось як з фантастичного  роману,  а  разом
цiкаве, iнтригуюче, дарма що  це  може  бути  звичайна  примха  схимерiло?
дитини, що попала у тяжке, трагiчно-небезпечне становище i шука?  з  нього
виходу. А може це бути й iнше: пiдступ,  зрада,  запродання.  Якiв  швидко
намага?ться зорi?нтуватися, шука? потрiбних слiв, вiн справдi  збентежений
i вирiшу? обернути все у жарт.
   - I ви б зо мною по?хали? - пита? насмiшкуватим тоном.
   - Як треба, - вiдповiда? вона.
   - А вашi батьки?
   - Ви мене не зрозумiли. Мо?му батьковi  сiмдесят  два,  мамi  шiстдесят
дев'ять. Менi ось буде сiмнадцять. Я прийшла на свiт зна?те  коли?  Учора.
Десять рокiв, коли я стала сама ходити. Два роки я почала  розумiти.  Вони
казали менi, що я дурна, що я  дитина,  що  я  нiчого  не  розумiю,  що  я
нахабна, що я фантазерка. Тiльки смiялись з мене... I Рiвка, i Песя, i  ??
чоловiк! А я ?м зна?те що казала? Я ?м ще за Польщi казала - все кинути  i
?хати до Америки. Геть з цього мiсця! Геть,  геть,  геть!  Це  -  прокляте
мiсце! Воно горить! Огонь! I я не хочу тут  згорiти  лише  тому,  що  вони
всi... розумнi! I ви дума?те, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка  це
фантазiя? Я маю купу грошей, дайте пашпорт,  доброго  спiвтовариша,  i  за
пару мiсяцiв ми в Нью-Йорку. Це нiяка фантазiя,  це  реальна,  як  уся  ця
вiйна, дiйснiсть. Менi кажуть: бiжи в село, бiжи в лiс! Що я  -  бiлка  чи
ворона, i що значить лiс? I що я робитиму  в  тому  селi,  де  кожна  баба
захоче продати мене, як курку, за пару пачок сiрникiв...  -  Шприндзя  при
тому зривалася, хотiла кудись бiгти,  очi  ??  горiли,  уста  сохли,  щоки
пашiли, нiби вiд огню чи морозу.
   Якiв був вражений, не мав вiдповiдi, його уява  заговорила,  перед  ним
вiдкрився якийсь новий, йому чужий i дивний, але екзотично привабливий  i,
зда?ться, реально осяжний простiр, куди скерувати рiшення?  I  чи  можливе
рiшення взагалi? Це щось з iншого поля,  щось  зовсiм  незвичне...  Запала
мовчанка, вiн думав, вона знов усiлась на сво? мiсце, а коли глянув на не?
- помiтив, що ??  великi,  чорнi  очi  дивились  на  нього  з  благальною,
напруженою увагою, i були вони, здавалось, переповненi слiзьми,  мов  дво?
джерел водою.
   - Iдiть спати, Шприндзю, -  проговорив  вiн  добрим,  нiжним,  ласкавим
голосом i приязно посмiхнувся.
   - Ну? А!?
   - Скажу iншим разом...
   - Але ж дивiться! - i вона зiрвалася з свого  мiсця,  вихопила  з  шафи
глобус i, тикаючи на нього пальцем:  -  Бачите,  Ось  сюди?  Нью-Йорк!  Це
земля! Вона крутиться! А зна?те ще що? Вам тут не можна бути, вас тут  так
само заб'ють, як i мене, за вами вже стежать якiсь люди, я це бачу не  раз
крiзь щiлину у вiкнi! Вас заб'ють! Я вам кажу!
   - Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я  побачу  Це  не  так
просто, як ви дума?те!
   - Ми ?демо! Ми ?демо! - - вiдкинула  вона  глобус  i  застрибала,  нiби
виблагала щось найкраще.
   - А тепер iдiть! Iдiть! Це забере чимало часу.
   - Нема "чимало часу"! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро!  Нема  часу!  -
мимрила вона заспоко?но, крок за кроком задкуючи до  дверей,  аж  поки  не
сховалася за ними.
   Другого ранку Якiв, як звичайно, поспiшав до свого батальйону,  хiдники
ро?лися вiд жовтих i сiро-сталевих унiформ,  величезнi  масивнi  машини  з
скреготом продиралися засипаною снiгом вулицею, гурти  полонених  земляно?
барви, облiпивши двоколiснi возики, тяглися розбирати ру?ни,  перекупки  з
довколишнiх присiлкiв квапилися iз сво?ми кошами на базар.
   Проходячи вулицею, що вела  до  двiрця,  Якiв  побачив  тяжко  озбро?ну
заставу ес-есiв, чого перед тим нiколи не бувало, i звернув увагу на якусь
незвичну тишу i на  вiдсутнiсть  руху.  Вiконницi  малих  будиночкiв  були
закритi, лише за високим дощаним парканом, що  вiддiляв  станцiю,  снували
навантаженi вагони i час вiд часу з грюкотом пролiтав  довжелезний  потяг,
наповнений вiйськом.
   Було волого i туманно, учора випав новий снiг, небо  закрилось  грубою,
брудною поволокою i обiцяло не то снiг, не то дощ.
   Якiв був невиспаний,  мав  сво?  клопоти,  обдумував  чергову  програму
муштри, пригадав нову  заборону  Рейхскомiсарiату  уживати  тризубчикiв  i
прапорiв, пригадав  нове  звернення  головного  комiсара  до  укра?нського
населення, в якому вимагалося лише працi i  послуху,  пригадав  розмову  з
минуло?  ночi,  що  все  верталася  до  нього,  вiдкриваючи   перед   його
неспокiйною душею привабливi можливостi й перспективи. I щойно  в  казармi
довiдався, що цього ранку з гетто забрали половину  його  населення.  Якiв
нiчого на це не сказав, робив, як звичайно, сво? дiло, переглядав рапорти,
давав розпорядження пiдстаршим, лише  його  обличчя  якось  витягнулось  i
набрало поваги i суворостi. I разом  з  тим,  мiж  дiлом,  визрiвало  його
рiшення прийняти пропозицiю Шприндзi.
   Пiд  час  обiдньо?  перерви  з  кiмнати  чергового  пiдстаршини   Якова
покликали до телефону. Дзвонила Ясна,  просила  зайти  до  не?  ввечерi  о
восьмiй або ранiше до  готелю  "Дойчес  Гоф",  кiмната  дванадцята.  Сливе
автоматично Якiв погодився, зрештою, був вiн заклопотаний i не мав часу на
роздумування.
   Увечерi Якiв зайшов до того готелю, що був "нур фюр дойче" i  донедавна
належав iншому власниковi, а тепер став власнiстю якогось Ганса Альта,  що
при?хав недавно з Баварi?.
   Ясна займала, як на цi  часи,  найкращу  кiмнату  на  другому  поверсi,
навiть з ванною, з килимами й  картинами,  що  недавно  належали  мiському
музе?вi.  Вона  була  сама,  зустрiла  Якова  пiдкреслено  радiсно,  майже
бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо  одягнена  у  якесь  японське
кiмоно, в елегантних, бiлих з червоними китичками, пантофельках.
   - Добре, що ви зайшли, майоре, - сказала вона химерним голосом, подаючи
йому обидвi, у перснях, руки. - Сiдайте! Тут, тут! Де  хочете...  Найкраще
хiба отут! - i вказала фотель бiля столика навпроти  кругло?  кушетки,  на
якiй сiла сама.
   У кiмнатi було рожево, тепло, тихо, та?мничо, пахло дорогими  сигарами.
На  круглому  столику  стояли  й  лежали  сигари,   цигарки,   попiльницi,
запальнички. Кiлькiсть попелу в попiльничках вказувала на  товариство,  що
викурило тут чимало того добра.
   - I курiть! - додала Ясна. - Що п'?те? Вино? Коньяк?
   - Лише з вами, - вiдповiв, усiвшись, Якiв.
   - Розумi?ться... Хоч належу до так  званих  непитущих,  але  при  такiй
винятковiй нагодi... Бачте,  як  себе  рекомендую?  Мало  не  з  монастиря
якого... Но, но, но! Не подумайте, що я якась дiйсно святiсть - належу  до
жiнок, якi все можуть... i молитися, i грiшити... Тобто вважаю, що все  на
мiсцi, коли воно на мiсцi. А як ви?
   - Я? - знизав вiн плечима. - Я не маю блискучих думок.
   - Ви, очевидно, во?н з крови й кости, щось iз запорожцiв -  дисциплiна,
порядок... Ну й, розумi?ться, як справжньому слузi суворого Маркса,  келих
доброго вина нiколи не зашкодить... Чи не так?
   - Дуже можливо, - сказав вiн, наливаючи чарку звичайно? горiлки, що  ??
подала Ясна.
   - Ви, зда?ться... Менi хтось казав... Служили у польському вiйську?
   - В уланах! - коротко вiдрубав вiн,  пригадавши,  що  вона  вже  вдруге
ставить йому це питання.
   - Вам удалося по?днати нацiональнi амбiцi? з польськими уланами?  Знаю,
що укра?нцi не дуже квапились до того вiйська.
   - Я - дуже! Я iншого кшталту. Коли вже вiйсько -  вiйсько  справжн?!  I
взагалi, люблю все справжн?, не зношу iмпровiзацi?.
   - Ви билися проти нiмцiв?
   - Траплялося, - вiдповiв вiн загально.
   - А як же сталося, що ви не попали до Червоно? армi??
   -  Дуже  просто.  Ескадрилья  нiмецьких   бомбовикiв   розтрощила   наш
мобiлiзацiйний обоз - i це все.
   - А ви б служили й там? - питала  далi  Ясна,  з  грайливою  елеганцi?ю
пропонуючи другу чарку.
   - У сов?тiв? Розумi?ться.
   - А скажiть... Можете, зрештою, й  не  казати,  я  нiякий  слiдчий,  це
просто розмова... Ви мене цiкавите з багатьох бокiв. Ви не належите до так
званих укра?нських нацiоналiстiв?
   Якiв пiдняв голову:
   - Вам це потрiбно знати?
   - Менi? О, нi! О, нi! Кажу лише до слова. Розумi?те? Багато у  нас  тут
сплелося прерiзних, дивовижних течiй, i мене це з певних причин  цiкавить.
Я, зна?те, письменниця...
   - О! - здивувався Якiв. - Романи?
   - Щось таке...
   - Цiкаво, цiкаво! Щось а ля Агата Крiстi? Це, очевидно, до  салонiв  не
належить, але якщо ви пита?те? Мушу щось к