хиливши голову, i голосно промовив: -- Богине Ягно-Мамо-Леле! Хай я буду проклятий тобою на вiки вiчнi, i нiколи душа моя не прилине до тво?? вiчно? душi, i хай душа моя буде неприкаяна, хай тво? перуни знищать мене i мiй рiд до дев'ятого колiна, якщо я коли-небудь не виконав сво?х клятв. Страшна була ця клятва, i волхви бiля сво?х куренiв попадали на землю ниць, а люди, якi оточували Капище, стояли на схилах яру i сидiли на деревах, глухо зойкнули i затулили очi руками. Тодi з Храму вийшов волхв волхвiв i оголосив, що дев'ять волхвiв погадають на нутрощах молоденьких ягнят на справжнiсть Остромирово? клятви. Дев'ять учнiв волхвiв пiшли у кошари князя Кия вiдiбрати дев'ять молодих ягнят. Коли дев'ять волхвiв принесли цих дев'ять ягнят у жертву Ягнi, нутрощi всiх дев'яти ягнят виявилися чистими, i волхви в один голос виголосили: -- У недомаганнях князя Кия виявля?ться воля Божа. Тар'ягн, во?н i рятiвник, кличе нашого князя. Князь Кий, сивий, аж бiлий, наче снiг, сидiв на похiдному тронi, якого йому зробили славетнi майстри з мiста Бусла, тi, якi робили обладунок для Атiла. Довгi бiлi його пальцi нараз напружились на кiнцях пiдлокiтникiв, охоплюючи мiцно голови золотих кабанiв. Сила з усього тiла стеклася у цей потиск рук. Князь Кий промовив: -- Хай жереб вирiшить долю Злати i ?? найкревнiших, -- i безсило прихилився до спинки трону. Знову з Храму вийшов найперший волхв iз довгим посохом, а обабiч нього дво? молодших волхвiв, хоча всi тро? були древнiми старцями, бо бороди, вуса i волосся в них були молочно-бiлими; найперший волхв -- вищий, стрункий i сухорлявий. Вiдунка Злата колись була гарною чорнявою дiвкою i зараз ще була гарна. Кругловида, пов'язана чорною хусткою понад самими бровами, але в очах ?? поблискували недобрi вогнi. Коли вона почула голос великого князя Кия, ?? очi стали чорними i бездонними. Хтось iз гурту вигукнув: -- Вiдьма Чорнобогова! Тодi дво? з молодших волхвiв зав'язали Златi очi чорною хусткою i дали в руки розмальований та?мничими знаками горщик, обiпнутий бiлим полотном. Злата потрусила горщиком i вiддала першому волхву. Волох зняв з горщика полотно i витрусив жеребок на землю. Тодi зняв з очей Злати пов'язку, i вона глянула на землю. Жеребок лежав доверху чорним личком. -- Каюся, Велика богине Ягно! -- заволала Злата. -- Знарошне хотiла я погубити князя Остромира за те, що погордував мо?ю дочкою. -- Очищення, очищення! -- залементувала юрба, i охочi почали зносити на велику купу хмиз, а волхви вкопали посеред кола, яке виклали з сухого хмизу люди, три стовпи i прив'язали до них Злату, ?? дочку i сина. Хай звершиться! -- виголосив найперший волхв i пiшов у Храм. З Храму вийшло тро? волхвiв i запалили вiд жертовного вогню три смолоскипи. Потiм усi тро? кинули смолоскипи у хмиз, стiна вогню затулила жертви вiд очей. На другий день помер князь Кий. I сказали волхви дiвчатам з Ки?во? челядi i отрокам з молодшо? дружини: -- Хто хоче супроводжувати князя Кия у Вирiй? Багато було бажаючих iти зi сво?м князем, але волхви вибрали лише одну найкращу -- дiвчину Дарину i шiстдесят трьох юнакiв. Тiло князя Кия внесли в головну браму Храму, поставили перед фiгурою Бога Триглава, i перший волхв, стоячи перед марами з тiлом, вдивляючись у лице Бога, сказав: -- Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в далеку дорогу. -- З Богом, -- вiдгукнулося тихим голосом одинадцять волхвiв. Найголовнiший з них проказав: -- Дозволь, Боже, спорядити князя Кия у високу дорогу. -- З Богом, -- вiдгукнулися волхви, i ?хнiй шепiт наповнив Храм до самого верху. -- Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в глибоку дорогу. -- З Богом, -- вiдгукнувся Храм, i четверо молодих виученикiв пiдняли мари i занесли у правий притвор. Над тiлом князя Кия волхви чаклували три днi, нарештi набальзамували, покрили його шаром воску, одягли в дорогу одежу, посадили на мари, засланi ведмежими шкурами i гарно вишитими полотнами, а мари висадили на шестиколiсний вiз, запряжений двома парами волiв. Тим часом зiбралися супроводжуючi iз побратимiв, родичiв i дружини бойово? i рушили по головних тарiйських землях. Так об'?хали Укра?нську, Кiмарiйську, Волинську, Слов'янську, Сарматську i Роксоланську землi, аж тодi знову привезли тiло князя Кия в город Ки?в. Справили тризну в дворi терема i понесли тiло на корабель. На кораблi посадили в курiнь, обтягнутий оленячими шкурами, на золочений похiдний трон. Прибрали його покiй чебрецем, любистком, шавлi?ю, липою i вербою. Був мiсяць вересень, ще стояло майже лiто, але в повiтрi вже з'явилась прозорiсть. Дарину в цей час готували, наче до шлюбу. В золотому вiнку з рiзноколiрними стьонжками в косах, вона веселилася, пила хмiльний трунок i ?ла найкращi страви. Дво? дiвчат невiдступно за нею ходили i виконували всi ?? забаганки, але разом з тим пильно стежили, щоб з нею не трапилось чогось непередбаченого. Вони роздягали ?? до сну i мили ноги. Перед останньою нiччю дiвчата розтерли на каменi шматки кипариса, кедра i ладану, пiдливаючи води. Потiм у лазнi обмазали цим тiстом ?? тiло i лице. На наступний день Дарину вимили теплою водою, i вона стала нiжною, запашною, чистою й бiлою. Вона ще була юнкою непорочною, i ?? тiло було прекрасне. Так вiльнонародженi тарiйськi жiнки готуються до ночi кохання, коли якийсь залюблений мужчина повiсить на ?? воза свою нагайку. I хоча ма? постiйного чоловiка, призначеного ?й Сварогом, вона ма? право вирiшувати, чи прийняти ?й на одну нiч закоханого мужа. Тому був у тарiйських чоловiкiв звичай говорити на всiх тарiйських дiтей "синку" або "доню" як признання свого вiтцiвства. Так готували Дарину. ?? вбрали у бiлу-бiлу пишно-пишно вишиту на манишцi i рукавах сорочку. Правий рукав був вишити жовтогарячими квiтами, а лiвий -- синiми взорами. Зелена плахта, вишита червоними деревами, i бiлий шкiряний кептар, вишитий рiзноколiрними вовняними нитками, оторочений по краю хутром iз живота чорного бобра. На ноги взули також червонi сап'янцi, а поблiдлi щоки нарум'янили. Кругле рум'яне лице ?? було втомлене, але радiсне. Вона усмiхалась сонцю i спiвала пiсень. Сонце, що вже ледь хилилось на захiд, а в його свiтлi з'явилась барва кровi, грало на хвилях, золотом скапувало з весел, вигравало на золоченiй головi i в рубiнових очах корабля, який тягнув на линвi корабель iз князем Ки?м в останню дорогу. I багато човнiв рiкою, а вершникiв i пiших по лiвому i по правому берегах Днiпра iшли до перевозiв, щоб пiд кiнець дня прийти на Поле поховання князiв, що було на березi Десни. Люди стояли по цiлому полю не суцiльним натовпом, а родами, селами, вулицями, на старих могилах i доокiл по рiвнинi. А навколо свiжовикопано? кiмнати, сiней, комори i стайнi для коней стояли 33 молодi во?ни-вершники у повному бойовому обладунку в золочених шоломах, i кожен тримав пiд рукою довгий спис. I витягли корабель з води, поставили на сани i потягли до могили. Волхви, побратими i ближчi родичi поралися бiля корабля. В чотири кути вiдкрито? князево? кiмнати-могили увiткнули 4 жезли iз бронзовими позолоченими навершями, що зображували Корову, Жiнку-матiр, Оленя i Ведмедя. На навершях було навiшано багато бронзових дзвiночкiв, проте ?хнього мелодiйного дзвону не було чути серед могутнього приглушеного гамору тисяч людей. На кораблi стало тро? сивих волхвiв i одна знахарка-волхвиня: баба могутньо? статури, стара, худа i сутула, запнута до брiв чорною хусткою i в чорнiй свитi. А на щоглу корабля сiла сiра ворона, i ?? нiхто не проганяв. Була п'ятниця. Сонце над обрi?м набрякло кров'ю. Привели Дарину. Поставили на порiг чотирикутно? дерев'яно? фiгури, що зображувала пройму дверей, лутки були обгорнутi червоними стрiчками. Тро? сильних мужiв пiдняли фiгуру разом з Дариною на рiвень грудей. Дарина вигукнула: -- Ось я бачу свого батька й матiр! -- ?? опустили, а тодi знову пiдняли. Дарина знову вигукнула: -- Ось усi ранiше померлi родичi мо? сидять у квiтучому саду! -- ?? знову опустили, а тодi знову пiдняли втрет?: -- Ось я бачу свого володаря, що сидить у саду, а сад гарний, зелений, i з ним мужi i отроки, i ось вiн кличе мене, так ведiть же мене до нього! Даринi подали курку, вона вiдрiзала ?й голову i кинула на корабель. Тодi всi побратими i родичi стали попарно i заплели руки, i Дарина пiшла по руках на корабель. На ?? грудях пересипалося дев'ять разкiв зеленого намиста i золота коробочка, бiля яко? на кiльцi висiв невеликий кинджал у шкiрянiй золоченiй пiхвi з золоченим рукiв'ям, обсипаним дiамантами на яблуку. Прийшла старша вiйськова дружина князя в повному бойовому обладунку, але пiшо, i стала доокiл могили, а волхв подав Даринi келих iз п'янким трунком, Дарина випила i почала спiвати. Тодi волхви дали ?й ще один келих трунку i попiд руки пiдвели до входу в курiнь. Довго Дарина допивала той трунок, спiваючи в перервах мiж ковтками, нарештi волхвиня в чорнiй хустцi ?й шепнула: -- Пора, доню! I Дарина глянула невидющим поглядом десь понад людьми, вихопила з пiхви кинджал i поспiшно, майже не розмахуючись, вдарила ним себе в груди. I вдарили мечi плазом об щити, заспiвали жiнки весело? прощально?, а волхвиня пiдхопила Дарину, ще не встигла кров виступити з-пiд рукiв'я, швиденько завела в курiнь i уже, як нiхто не бачив, увiгнала ?й пiд лiву лопатку жертовний нiж. Обгорнула ?? червоним покривалом, зняла корону i запнула чорну хустку, вишивану великими червоними маками, посадила бiля нiг князя Кия. ?? володар сидiв i дивився вже аж на Той свiт, i дво? волхвiв узяли князя на руки, пiдтримуючи пiд плечi, i знесли в пiдземний дiм; за ним винесли Дарину, закутану в покривала, i посадили бiля князя Кия. I принесли хлiба, м'яса, вина i поставили бiля них в горщиках. Тодi волхви пiдiйшли до невеликого гурту людей i взяли пiд руки виночерпiя, тiлоохоронця i конюха, розвели по пiдземних покоях, умертвили коцом, розiклали по сво?х мiсцях. Потiм розсiкли собаку i кинули бiля входу. Потiм принесли князеву зброю i поклали в коморi. Потiм загнали до поту двох коней, розсiкли мечами i вкинули в стайню, тодi привели двох корiв-первiсток, зарiзали i поклали в могилу, тодi двох молодих овечок, дво? кiз, пiвня i курку зарiзали i вкинули в могилу. Тодi перекрили могилу колодами i солом'яними матами i сипали землю жменями, шапками, возили возами i сипали, сипали, сипали, доки могила не стала вища за iншi. Потiм поставили на могилi дерев'яний образ Тар'ягна, помили руки й лиця у водах Десни i сiли справляти тризну тут же, на березi. Через рiк, коли душа князя, попрощавшись iз Цим свiтом, мала iти на Той свiт, на луги очищення i перевтiлення, було влаштовано на могилi князя Кия годовини -- тризну велику. На могилi i навколо не? постелили довжелезнi рушники, наставили страв i трункiв. Дружина князя Кия, побратими i родичi славили князя Кия, згадували походи, ?ли i пили. Бiля само? фiгури Тар'ягна встановили велику дубову бочку, налили ?? п'янким медом, i дво? поважних мужiв закликали: Пiднесемо цю компанею Буй-туровi, який нi з одно? битви не прийшов без ворожо? голови, тому, хто носить найважчу пiсля князя Кия булаву i вбива? одним ударом i вершника, й коня. Отрок, який ще не вбив жодного ворога, брав обiруч подво?ну братину i пiдносив Буй-туровi. Буй-тур брав келих-двiйнятко i проголошував: -- Хай наша Слава не вмре, не поляже од роду i довiку! Славний був князь Кий Палович Котигорошко, земля йому пухом, хай не довго вiн митариться на лузi з золотими пiвниками, хай нам Бог пошле достойних ворогiв, щоб помiрятися з ними силою. Випив, стоячи, трунок, а те, що не допив, плеснув у вогонь. Вогонь зблискував вiд трунку бiлими язиками, i дух розпареного хмiльного меду слався над рiвниною. А поважнi мужi знову виголошували iм'я славного во?на, i отрок пiдносив йому братину. Так поступово братина-компанея iшла по колу за сонцем. А за окремим довгим рушником волхви пригощали шiстдесятьох молодих во?нiв, за кожним келихом бризкаючи на ?хнi поголенi пiд оселедець голови краплi вина з келихiв. Не раз i не два пiдносили вони до губiв золочений рiг з чар-трунком, i коли загальна тризна тiльки розгулася, всi шiстдесят козакiв уже ледве тримали голови на в'язах i в очах ?хнiх зависла поволока. Тодi по дво? волхвiв взяли кожного юнака попiд руки i повели у шатра, якi великим колом оточували могилу. Там кожного юнака загорнули в бiлi коноплянi покривала, тодi загорнули в м'якi вовнянi коци i скручували ?х кiнцi, аж поки душа не вилiтала з тiла. I тодi, як усi веселились i спiвали, волхви вичистили мертвi тiла юнакiв, наповнили товченим кiпером, насiнням селери, ладаном i висiвками, покрили воском. Вставили уздовж хребта вербовi кiлки, через шию аж до голови, i зашили. Потiм на попарних кiлках, вкопаних навколо могили, закрiпили по пiвколеса iз великих возiв. Переднiй обiд тримав плечi шiстдесяти забитих коней, а заднiй пiдпирав живiт бiля бедер. Народ пiсля тризни став вiддаля, тримаючи смолоскипи над головами. Волхви одягли на коней кантарки, щоб дати поводи юнакам в руки. Всiх шiстдесятьох набальзамованих юнакiв посадили на коней, нижнi кiнцi кiлкiв, що протикали юнакiв, уставили в отвори кiлкiв, якi протикали коней вздовж хребтiв. На непорушних лицях кiнно? князево? сторожi, на мертвих очах коней, на металi кантарок виблискував вогонь вiд жертовного вогнища i смолоскипiв. Люди iз смолоскипами помалу вiдходили в темiнь, на верху могили ще горiло багаття, бiлiли рушники з поперекиданим посудом, i мовчазнi вершники з голими по пояс тiлами виблискували пiд промiнням холодного мiсяця. Та вiтер розвiвав жмутки чубiв на бритих головах князево? сторожi. А берегом i рiчкою вервечками i поодинцi блискотiли рухливi вогнi смолоскипiв, розтiкаючись по обiйстях. Синам князя Кия, якi народилися вiд княгинi Либiдь, залишились такi священнi речi: золотий рiг, пристебнутий до розцяцькованого вiйськового пояса, золотий плуг з ярмом i золота сокира-бартка. Тро? його синiв -- Лiпослав, Арпослав i Колослав -- уже були дорослими мужами i мали дiтей. Коли найстарший син, Лiпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб забрати ?х собi, як найстаршому синовi, який мав право по старому закону на вiтцеву владу i ма?тки, золотий рiг з поясом i золота бартка спалахнули чарiвним вогнем i не далися йому в руки, i вiн змiг узяти лише золотого плуга з ярмом. Став вiн старiйшиною над старiйшинами землеробiв i пастухiв. Коли середульший син, Арпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб заволодiти ними, то золота сокира-бартка спалахнула чарiвним вогнем, а золотий рiг з поясом вiн забрав. Став пiсля того Арпослав волхвом над волхвами. Коли наймолодший син князя Кияна, Колослав, простягнув руку до золото? бартки, вона далася йому в руки, i став вiн князем над князями. Таким чином, Боже провидiння подiлило спiльноту укра?нського народу, який до цього був трудiвником, во?ном i волхвом ув однiй особi, на три стани. Колослав був мудрим князем-во?ном i розважливим державцем. 7. Року Божого 851 до ново? ери Пiсля трьох рокiв князювання Колослав вирiшив iти походом на мiдян. Але перед тим хотiв пересвiдчитися, чи велика його кра?на i чи вона вся визна? його зверхню руку. Колослав наважився на жертву священного коня. По всiй Араянi було передано вiсть, що князь Колослав хоче принести в жертву бiлого коня. До Ки?ва з'?хались побратими i родичi князя Колослава. Вiд роксоланiв прибули витязi пiд рукою князя Володимира, вiд сар'ягнiв -- витязi пiд бунчуком князя Алана, вiд волинян -- витязi з князем Дулiбом на чолi, вiд кiмар'ягнiв -- витязi з князем Антом, вiд кра?нцiв -- князь Дрегович з витязями. Зiбралася також дружина князя Колослава i тисяча во?в старiйшини Лiпослава. На тирловищi бiля Подолу, де був шмат рiвного низького берега, витязi змагалися в доблестi на заклад. Кидали хто якнайдалi сулицю, камiнь, стрiляли хто влучнiш з лукiв, скакали навперегони на конях i бiгали наввипередки. Силачi боролися, голi по пояс, а вправнi рубаки билися короткими тупими мечами пiд судом старiйших витязiв. А багато хто ходив у повному бойовому обладунку, з дорогою збро?ю, обвiшаний засушеними шкiрами з голiв колишнiх ворогiв, були й такi, що носили цiлу людську шкiру, натягнуту на лозовий пiдрамник, якщо переможений ворог був дуже знаменитий. Мiняйли носили помiж куренями нову зброю, збрую, на?дки, а скоморохи самi веселилися i людей веселили. Осторонь спiвцi спiвали думи i бувальщини про подвиги витязiв Тарiйсько? землi. А на Ки?вiй горi стояв Храм. Чотирикутна дерев'яна будiвля з притворами з чотирьох сторiн свiту, а на нiй -- кругла баня, пофарбована в синiй колiр. По синьому тлi -- золотi зорi. Зовнi на стiнах Храму були вирiзьбленi божистi подi?. Рослини, тварини, люди i Боги рiзьбленi так достовiрно i такi яскравi були кольори фарб, нiби дощi i снiги не дiймали ?х. Навколо Храму стояли рiзьбленi лави i столи, а над ними -- двосхилi шатра з дранки. У роковi свята за цими столами i просто за рушниками, розстеленими на травi, вiдбувалися трапези весi. У дворi Храму була стайня, звiдки молодий виученик вивiв священного бiлого Коня. В цей час iншi волхви застромили у землю перед входом у Храм шiсть списiв попарно навхрест, викопали мiж першою парою списiв i порогом Храму ямку i поклали туди три чорно-бiлих лички жеребкiв. Iз схiдних дверей Храму вийшов найперший волхв, взяв за кiльце кантарки Коня i завiв його в Храм з боку сходження на небо Дарбога. Провiв коня понад фiгурою Триглава, вiдслонюючи барвистi верети, що звисали аж з-пiд само? стелi Храму, творячи навколо фiгури Бога чотирикутне барвисте шатро, i пiдвiв Коня до вихiдних дверей, з боку заходу Сонця. Волхви, якi стояли двома шерегами в Храмi i бiля Храму обiч шляху Коня, пильно стежили, з яко? ноги вiн почне переступати загородженi в землю списи. Уважно обнюхавши порiг i форкнувши, Кiнь переступив порiг з право? ноги, i це був добрий знак. Так само з право? ноги вiн переступив i три пари схрещених списiв, лише переступаючи останню пару, злегка зачепився правою задньою ногою об древко списа. Волхви стиха зiтхнули. Головний волхв Храму запитав Арпослава: Чи будемо кидати жеребки, а чи залишимо та?мне та?мним? Арпослав вiдказав: -- Жеребки пiдкинемо перед походом, а у святковi днi бува? i хмарна погода. Сказано: хто хоче знати майбутн?, той ризику? втратити спокiй. Кiнь був бiло? мастi, лише трошки вище копит вiнчики чорного обвислового волосу i навколо носа рiс чорнуватий пушок. Очi в коня були червонi, глянувши в них, людина переймалася страхом перед вогнем, що ? вогнем животворним. Цей Кiнь нiколи не був пiд сiдлом, лише носив чорний ремiнний кантар iз дорогоцiнним камiнням на заклепках i золотою бляхою iз зерню на чолi, на якiй було зображено Тар'ягна на конi, коли вiн женеться за кабаном, наклавши на лук стрiлу. 3 правого боку кантарки було приковане, масивне мiдне кiльце для поводу, коли Коня прогулювали, але зараз у тому кiльцi не було повода. З того часу, як волхви взяли його ще рiчним лошам до Храму, цей Кiнь не ходив з пастухами в степ понад Днiпром, аж до Лукомор'я i назад, на осiннiй розподiл рiчного приросту товару мiж общинами i общинниками. Вiн пасся пiд наглядом молодших волхвiв в урочищi Почайни i Глибочицi, але сьогоднi нiхто не мiг заступити йому шлях, бо позад нього ?хали на бойових конях кращi витязi Укра?ни, ?хала дружина князя Колослава i сто княжих бойових колiсниць, iшла пiшки тисяча старiйшини Лiпослава i принаймнi половина волхвiв iз усi?? тарiйсько? землi -- численне духовне во?нство волхвiв Арпослава. Батьками Коня були: бiлий жеребець кра?нського князя Дулiба i бiла кобила Великого тарiйського князя Кия. Колись князь слов'янський Напiйслав хотiв зберегти чистоту породи свого племiнного табуна i злучив бiлу кобилу Зорю iз ?? ж сином, бiлим жеребцем Мiсяцем, який рiс окремо вiд матерi у табунi роденських козакiв. Пiсля того, як князь Напiйслав ?х злучив, вiн залишив ?х у одному косяку, i вони розпiзнали одне одного. Бо одного ясного лiтнього дня, коли над високими степовими травами хвилювалося запахуще мрево, жеребець i кобила в обiдню пору зiйшли на високу днiпровську кручу. Була саме обiдня година, коли у розiмлiлий дурманом трав i спекою степ не можна виходити самому, бо блукатимеш, ошуканий Блудом, i можеш зайти у такi вибалки, що i не виблука?ш. В таку годину можна наткнутись в степу, коли ти сам, i на Русалку, коли вона об'?здить на санках, запряжних баранцем, темний гайок серед степу. Санки ледве торкаються трави, i Русалка може взяти тебе на санки до себе, i ти вже нiколи не повернешся. Князь Напiйслав iз десяткою молодшо? дружини якраз триножили коней, як раптом почули голосне парне iржання i побачили, як дво? бiлих коней стоять на кручi, обнявшись бiлими шиями. Не встигли козаки чогось подумати, як обо? коней разом стрибнули з кручi i загинули. З того часу для племенi укра?нцi брали жеребцiв або кобил iз дальнiх табунiв. Минав дев'ятий мiсяць ходiння жертовного Коня по тарiйських землях. У яку землю не приходив Кiнь, його радо зустрiчали, це було знаком, що вони згоднi ходити пiд рукою Великого ки?вського князя в сукупнi далекi походи i жити в мирi помiж собою. Колослав ?хав на сiрому в яблуках жеребцi, Арпослав на вороному, а Лiпослав на гнiдому. Проте Арпослав бiльше ?хав у чотириколiсному зручному возi, обтягнутому червоною повстю. Одного разу, коли Кiнь пасся у Лукомор'? бiля рiчки Дунай, а вiйсько i дружина стали табором i лише з десяток козакiв наглядали за жертовним Конем, до Арпо на вiз прийшов Лiпо. Випивши пива, що вони його вимiняли в дулiбiв, брати розговорилися. Арпослав сказав: -- Дуже могутнiм став наш молодший брат Колослав. Ось уже роксолани, i алани, i слов'яни, i волиняни, i кiмарiйцi, i кра?нцi прийняли добре жертовного Коня. Ще пройдемо до тих же кра?нцiв, якi звуться букачами, галичанами, троками та деревлянами, -- i до Ки?ва на велику тризну. Лiпослав скривився й промовив: -- Як було до цього часу, стiл переходив у спадок старшому синовi, в даному випадку менi б, у мене аж у грудях пече, як згадаю отой урок старого князя Кияна iз золотими речами. Арпослав кивнув, але заперечив для годиться: -- Волхви говорять, що Коло -- то син Кия i Лелi, яка на Новий рiк спуска?ться iз Неба i ходить мiж людей, даруючи тарiйцям добробут. Тодi вона зветься Колядою, щоб ?? не упiзнали злi Духи. Бо коли вона ста? дiвчиною Колядою, тодi не така всесильна, щоб князь Кий мiг ?? покрити. А потiм Ягна напустила на нашу матiнку княгиню Либiдь чари, щоб вона подумала, нiби непразна, i в урочний час пiдклала ?й сво? дитя. Лiпослав зауважив: -- Мало чого не кажуть вашi волхви, лише б прославити свого Великого князя. Одначе з цього виходить, що Коло нам не зовсiм рiдний брат, а син останньо? батьково? любовi Лелiйки родом з мiста Родня, куди вiн останнiм часом частенько ?здив наглянути на сво?х чистопородних кобил. Я чув, що Лелiйка одягалася як проста общинниця, носила бiлу вишиту сорочку i плахту, а вiнок не золотий, а iз звичайних польових квiтiв. Арпослав сказав: -- Сумнiв зароджу? зневiру в Бога, а зневiра -- це пряма дорога до грiха. Може, вона була Русалкою, Ягна може перевтiлитися в кого захоче. Проте Лiпослав уже закусив вудила i сказав напрямки: -- Треба з цим кiнчати, поки Кiнь не прийшов у Ки?в, бо тодi вже буде пiзно. Арпослав зрозумiв до чого йдеться, але туманно прорiк: -- Ти старший, брате. У лузi рiки Збруч прокинувся князь Колослав перед вранiшньою зорею. Склавши вранiшню молитву, пiшов провiдати жертовного Коня. Пастухiв, якi стрiли його, вiдiслав. Кiнь зрiдка лише скубав стару траву, форкав, поглядав на схiд сонця, що вже ледь просвiтлiв. Закiнчувався серпень, i десь за млiючим теплом вже ховалася скляна прозорiсть. Князь Коло пiдiйшов до Коня i, взявши його за мiдне кiльце, погладив попiд ши?ю. I тут у якусь частку митi вiн почув посвист стрiли, i поряд з його рукою у бiлу шию Коня вп'ялася стрiла. Озираючись, князь Колослав побачив, як до нього з-за кущiв верболозу швидко пiдходить старший брат Лiпослав, на ходу накладаючи другу стрiлу. Позад нього крокiв за п'ять поспiшав Арпослав з оголеним мечем. "Друга стрiла для мене", -- за тисячну частку митi встиг подумати князь Колослав i безпорадно озирнувся довкола. Ще за мить вiн побачив спис, що стримiв майже поряд, -- його залишили тут пастухи. Коло метнувся до списа, i в цей час друга стрiла вп'ялася йому в груди. Проте тiло його ще було сильним i гнучким, ще смерть лише входила в оселю життя, ще князь Колослав устиг вихопити спис, вдарити ним Лiпослава, пробити його наскрiзь i разом з ним Арпослава, що якраз набiгав ззаду iз занесеним мечем. За ту тисячну частку митi, коли ще думки пробiгали в головi Колослава з неймовiрною швидкiстю, вiн не встиг подумати, чи то Арпослав теж хотiв на нього напасти, чи вiн хотiв убити Лiпослава за те, що той наважився убити молодшого брата, чи вiн хотiв його убити вже пiсля того, як Лiпослав уб'? Колослава, щоб самому залишитись спадко?мцем Великого стола? То було вiдомо лише Боговi. Князь Колослав дiяв у поривi бою i, тяжко поранений, останнiм могутнiм зусиллям пiдняв обох братiв на довгому пастушому списi i через себе, падаючи, кинув ?х разом iз списом у рiку Збруч. I, вже падаючи, побачив бiля себе конаючого бiлого Коня. Ясночервона, як очi Коня, кров виступила навколо стрiли i потекла, нiби зачинаючий рiку струмок, вниз по бiлiй ши?. Кiнь борсався в передсмертних судомах, i червонi бризки кровi i криваво? пiни з рота Коня обляпали його бiлу шкiру, i листя, i траву, i рiчку. Було видно, що наступа? осiнь. Тепле повiтря десь розтануло, i подув холодний вiтер. Зiйшлися волхви, i князi, i люди. Дарбог-Сонце в цей час визирнуло з-за обрiю лише одним променем -- Полелем. Ще люди дотумкувалися, що тут сталося, а волхви, мудрiсть яких була стiйкою перед лицем смертi, витягли стрiлу з ши? коня. Кiнь сконав i затих. -- Горе нам, князь Колослав помре! -- Сказав головнiший волхв. Вiн пiдiйшов до князя Колослава i побачив, що стрiла увiйшла пiд лiвий сосок, але, мабуть, не зачепила серце, бо князь ще живий. Проте витягнути стрiлу не було нiяко? можливостi. В цей час люди, що пiсля першого зацiпенiння роззирнулись довкола, побачили внизу пiд обривою двох братiв, нанизаних на один спис, i все зрозумiли, бо Лiпослав був iз затиснутим у руцi луком, а Арпослав з порожнiми пiхвами, меч його стримiв iз неглибоко? води. В момент, як Колослав кидав братiв у рiку, повний блiдий мiсяць ще був на небi, бо сонце ще не зiйшло, i на його поблiдлому з жаху диску вiдбилася тiнь Колослава, який пiдняв на спис двох братiв. Волхви взяли князя Коло на ношi i понесли в Ки?в. Ще три мiсяцi повiльно умирав князь Колослав, i в цей час на укра?нськiй землi ставало все холоднiше й холоднiше, день меншав i меншав, смуток, горе i печаль розлилися укра?нською землею. Золотий плуг з ярмом i пояс iз рогом стали залiзними, лише сокира-бартка лишилася золотою. Отже, влада князя Коло i його княжих нащадкiв стала переважати владу старiйшини-землероба i волхва. Князь Коло, доки жив, звелiв роздiлити всю укра?нську землю помiж сво?ми трьома синами Вартанi?ю, куди увiйшли роксолани i сармати, став правити Гелослав; Куявi?ю, куди увiйшли Слов'янська i Волинська землi, -- Сокiлслав; Славi?ю, куди увiйшли Кiмарiйська i Кра?нська землi, -- Святослав. Тим часом день все коротшав i люди боялися: Дарбог зовсiм перестане зiгрiвати Землю. Отже, волхв iз роду Арпослава Свiтовид, праведний серед праведних i найдоброчеснiший серед доброчесних, помолившись Ягнi i принiсши в жертву ?й ягня, в присутностi людей, якi покинули всяке дiло i тужили за Колославом, котрий помер у перших числах грудня пiшов до священного дуба. Хоча душа Колослава ще не покинула Землю, але зразу наступила холодна зима. Полiз Свiтовид 19 грудня на височенного дуба-нелиня, щоб запитати волю Божу i передати благання вiд усього арiйського народу, щоб Ягна забрала Колослава iз володiнь Морани. Три днi не злазив Свiтовид з дуба, лише одразу, як вiн долiз до вершини, вдарив страшно? сили грiм i небом жахкали Божi Перуни. Люди, якi чекали на Свiтовида, помалу розiйшлися, лише тро? волхвiв -- Авх, Бож i Рус -- чекали. XI. НОВИЙ ЗАКОН I. Року Божого 861 до ново? ери Як вилiз Свiтовид на самий вершечок дуба, ударив страшно? сили Перун, спалив верхiвку дуба i розколов ??. Тiло Свiтовида згорiло, душа полинула на трет? Диво, а попiл засяяв навколо дуба срiбним серпанком. В цей час Свiтовид подумки повторював слово "Ягна", подумки покладаючи на груди Криж. Стала перед його духовним зором блакитна рiвнина, а посеред то? рiвнини яскрiла бiлим вогнем величезна куля. Пiдiйшов вiн до не? так, що ледве мiг дивитися на ?? яснiсть i побачив, що це сидить на гнiздi iз закрученого Свiтового Звия Бiла Лебiдка. Сказав Свiтовид: Бережо-Ягно-Дивна-Жива, послали мене люди дiзнатися, чи буде зiгрiвати Землю Дарбог? Почув вiн голос: -- Аби дiждатися людям Дар-Бога-Коло, треба щоб вони виконували закони. Перший закон життя -- це Любов. Як зна?ш ти, Свiтовиде, любов зароджу?ться в серцi юнака а чи юнки неусвiдомлено, як Божисте палання душi, коли вони нiби i не думають про злягання, а лише прагнуть бути разом, щоб насолоджуватись об'?днанням палаючих любов'ю душ. Свiтовид: -- Але про це знають i говорять нашi волхви. -- Вiрно, поокремо люди знають майже про все, але всього в цiлому не зна? нiхто. Не всi люди виконують тi закони, про якi вони знають, i не всi люди хочуть виконувати те, про що вчать волхви. Навiть не всi волхви правильно тлумачать закони. От на землi, крiм свiтлих волхвiв, ? ще гурт вiдунiв-?норе?в, котрi хочуть знати i те, про що можна дiзнатися, порушуючи закон. Хоча й народилися чоловiками, а личину носять таку, як у жiнки: голять геть чисто лиця, винайшли спецiальну масть i мажуть нею груди, внаслiдок чого в них вiдростають жiночi груди, беруть у постiль мужчину i пiдставляють йому свiй зад, хоча у них нема? жiночого лона i вони не можуть народжувати дiтей. Вiд того тiло стражда? i швидко згора?, бо змика?ться позитивна i негативна енергiя. Смердить сiркою. Проте найбiльше страждають тi чоловiки, якi задовольняють чортовi пристрастi ?норе?в, бо внаслiдок того, що вони сунуть свiй живець в зону смертi, в них розладну?ться нижня петля прив'язаностi до Дерева життя. Це навiть призводить до заразно? хвороби, яка псу? кров i переда?ться дiтям, яких цi чоловiки встигають завести iз жiнками, бо для них нема? нiякого розбору в способi задоволення сво?? хiтi. Активнi збоченцi живуть утричi разiв менше, нiж люди, якi ведуть правильне любовне життя. Так робиться грiх перед Богом, бо зневажа?ться справжня любов, яка ? Божистою енергi?ю життя. Вони нiбито здiйснюють таку дiю, як i в любовi, але це ? антилюбов, це вiд Чорта. Бути спаленим Перуном -- це благо. Померти вiд затяжних недуг в муках на землi -- ось справжня кара Божа. Свiтовид: -- Бо ж i ти, Боже, не завжди ясно пода?ш сво? знамення. От, кажуть, давним давно i князями, i волхвами в людей були жiнки. А тодi чомусь князями i волхвами стали чоловiки. Тож ?норе? i наслiдують давнiх волхвувальниць, якi могли народжувати. Голос: -- Отож, Свiтовиде, запам'ятай висновок iз першого закону. Чоловiку -- чоловiче, а жiнцi -- жiноче. Збоченцi не служать нiякому Богу, а лише Чорту. За верховним законом, внаслiдок повiльного повороту Дива, на Землi змiнюються полюси. Там, де було тепло, ста? холодно, там, де було сухо, ста? мокро, там, де було низько, ста? високо. Там, де панували жiнки, панують чоловiки, а колись знову буде навпаки. Любов можлива лише помiж чоловiком i жiнкою. I чоловiчий живець можна запихати лише в жiноче живородне лоно. По сво?х законах Бог насила? на порушникiв хвороби i скору смерть, по земних законах, якщо грiх збоченства ста? вiдомий громадi, а тим паче хтось буде хвалитися ним i намагатись увести в закон -- цей "хтось" заслугову? на смерть, таку, яку визначить громада. Отже, помiж чоловiком i жiнкою може бути любов, вони можуть обнiматись, цiлуватись, злягатись, але злягатись лише дiтородними органами. Мiж чоловiком i чоловiком може бути лише дружба, вони можуть здороватись за руку, обнiматись i притискатись одне до одного щоками, але не мають права цiлуватись у губи. Мiж жiнкою i жiнкою може бути лише дружба, вони можуть здороватись за руку, обнiматись i цiлувати одна одну в щоку. Свiтовид: -- Однi вчать, щоб була в чоловiка лише одна жiнка, а в жiнки один чоловiк, а iншi вчать, що може бути всяко. Голос: -- Не у всякого чоловiка i не у всяко? жiнки однакова снага, тому, якщо чоловiк а чи жiнка зможуть уникнути ревнощiв i якщо у них вистача? статкiв, вони можуть мати дружин по потребi, i це не кара?ться вищим законом. Свiтовид: -- А який другий закон, Боже? Голос: -- Про другий закон ти дiзна?шся на другому Дивi. Опустилась душа Свiтовида на друге Диво. Це було пiд животом Бiлого Лебедя. Там лежало тро? круглих червоних я?ць. Тобто Бiлий Лебiдь сидiв на трьох яйцях. Одне з яких було Матiр'ю, друге -- Батьком, а трет? -- Сином. Обгорнутi були яйця кiльцями величезного Свiтового Звия. Свiтовид: -- Боже, який твiй другий закон? Голос: -- I цей закон знають волхви. Проте не всi люди вже почули про нього, не всi його виконують i не всi хочуть його виконувати. Адже всi лiкарi лiкують вiд смертi, але мало хто лiку? вiд життя, якщо воно навiть нестерпне для недосконалого тiла. Це закон Обстеження. Вищий суд, який повинен складатися iз наймудрiших i найчеснiших волхвiв, життя яких минуло у праведному служiннi Божистим законам i якi досягли вiку 54 роки, повинен прирiкати на легку смерть калiк вiд народження, калiк вiд тяжкого поранення а чи звiром, чи деревом, чи ворогом, а також тих, у кого скаламутився здоровий глузд. Свiтовид: -- Тяжко, Боже, бути таким розумним, щоб це визначити. Голос: -- Мудрi серед мудрих знають, що мука земна може бути гiршою за життя, тому громада повинна допомагати як жити, так i померти. Закон не може бути нi злим, нi добрим, вiн може бути лише справедливим i обов'язковим. Ще нижче опустилась душа Свiтовида. Блакитна рiвнина вологого повiтря тут була обгороджена вiд навколишнього свiту стiною вогню. Наче планети навколо Сонця, довкiл Ягни лiтало дев'ять темно-червоних вогняних куль. Це були дев'ять перевтiлень Ягни: Велес, Рода, Морана, Папа, Слава, Яма, Дарбог, Дана, Дудь. Свiтовид: -- Який же третiй закон, Боже? Голос: -- Третiй закон -- це закон Мiри. Вiн так само i добрий, i жорстокий, як на посереднiй людський глузд. Щоб людям радiснiше було жити на землi i ?х так не дiймала туга за свiтовою волею, я послав ?м такi напо? i пахучi дими вiд спалення деяких рослин, котрi пiдсилюють радiсть життя. На свята люди смакують ними. Досконала людина повинна i може обходитись лише поживною ?жею i чистою джерельною водою. Людина недосконала, яка зловжива? тютюном, маком, коноплями чи горiлкою, наража? себе на небезпеку. Коли вона звика? до маку, конопель а чи горiлки, то переста? працювати, порушу? суспiльнi закони i закон любовi. Таку людину, яку спiтка? згубна звичка i вона не може керувати сво?ю волею, за рiшенням ради волхвiв треба прирiкати на легку кончину. Свiтовид: -- Важкi закони оголосив ти, Боже. Голос: -- Всi цi закони я вже не раз передавав на Землю i не раз карав усю люднiсть за ?х порушення. Пiсля спалення, наступнi поколiння народжуються досконалiшими. Свiтовид: -- Але ж i Чорт спокуша?. Голос: -- Борiться iз спокусами, на те я вам дав силу волi, почуття правди i совiстi. Цi закони важкi, але разом з тим i легкi. Кожна людина середнiх здiбностей може ?х виконувати, щоб бути щасливою. Тiльки послiдовно дотримуючись законiв Бога i дослухаючись до голосу Совiстi, можна побудувати Рай на землi. Адже Рай i Пекло можна збудувати на землi. Нарештi ще раз блиснула блискавка, загримiло, тро? волхвiв -- Авх, Бож i Рус -- попадали ниць, i з того часу ця поза стала позою найбiльшо? покори Боговi, позою притлумлення людсько? гординi перед гнiвом Божим, а перед Рiздвом люди, сходячись на радiння, спалюють опудало людини, щоб разом з ним спалити сво? грiхи. Коли волхви пiдвели голови, пiд дубом стояв Свiтовид. Вiн сказав: -- Ставаймо спина до спини на чотири сторони свiту i будемо ректи тарiйцям, будемо говорити чотирма вустами волю Божу, новий закон укра?нському народовi. Хто прагне наблизитись до Ягни, до того сама Божиня наблизиться, чи та людина буде на горi, а чи сидiтиме в глибокому порубi. У людини ? душа, яка ? часткою Божого духу, у людини ? кров, яка ? часткою вогню животворного. Ягна сьогоднi да? людинi ще i совiсть, яка ? часткою всесвiтнього сумлiння. Волхви говорили i говорили, а люди приходили, вислуховували i вiрили, запам'ятовували i жили. В нiч перед Рiздвом вдарив грiм i спалив гурт волхва ?норея. Ягна сповiстила укра?нцiв, що князя Коло вона забрала з володiнь Морани i прилучила до лику Дар-Бога-Сонця. Вiднинi день почне бiльшати, аж поки не стане таким, як був, а тодi знову стане меншати, а коли ставатиме найменшим, буде час панування Дудя. Разом iз совiстю Ягна послала людям страх перед будь-яким убивством i любов до ближнього. Вiднинi, навiть рiжучи скотину, люди просять дозволу i мужностi в Бога. Найбiльший грiх -- це вiдмова вiд вiрувань предкiв. Казання-речення рiдною мовою -- це ?дина дорога до спiлкування з Богом. Вiдмова вiд рiдно? мови -- це вiдмова вiд цi?? дороги, вiд цi?? опори. Грiх тим батькам, якi не навчають сво?х дiтей мови предкiв, адже дитина не може вибирати, i не давати ?й можливостi знати рiдну мову -- це насильство над невинною душею. Грiх убивати свого одновiрця, це -- справа державного закону. Грiх не поважати сво?х батькiв. Грiх красти. Грiх не вiддавати позички зумисне i не виконувати скрiпленого вiйськовим а чи торговельним договором обов'язку. Торгiвля -- це головний закон людського спiвiснування. Грiх пропивати статки сво?х дiтей. Не дбати про сiм'ю. Грiх зневажати чоловiковi жiнку, з якою вiн ма? дiтей, чи жiнцi чоловiка, з яким вона ма? дiтей. Грiх мати сестрi брата чи братовi сестру до четвертого колiна як жiнку. Грiх матерi мати сина як чоловiка, а батьковi дочку як жiнку. Треба виховувати у собi i в людях почуття честi. Дотримуватись Божих заборон у поведiнцi i стосунках з одноплемiнниками, бути мужнiми i самовiдданими у боротьбi проти ворогiв укра?нського народу, дотримуватися князiвських законiв доблестi, керуватись голосом власно? совiстi, прагнути до правдивого життя. Умерти у боротьбi за благо рiдного народу -- то ? найпрекраснiша смерть. Багато чого не можна людинi робити, щоб вижити на землi. Розум людини безмежний i не зна? перепон, лише Божi закони iснують для того, щоб людина не стала Нечистою силою. Але ще бiльше можна людинi на землi робити справ з Божого благословення. Все сво? життя люди видумують закони, пiзнаючи розумом, душею i совiстю волю Божу. Совiсть -- рiдна сестра правди. Голос совiстi -- це голос Бога. Коли людина втрача? совiсть, нею заволодiва? Чорт. Людина без совiстi -- це божевiльна людина, вiльна вiд Бога: вона не ма? спiвчуття, жалощiв, вiдчуття правди. Тому, крiм того, що вiдчуття правдивостi вихову?ться звичаями прабатькiв, почуття совiстi Ягна да? тарiйцям разом з душею при народженнi. Не зразу людина втрача? вiдчуття совiстi, сотнi разiв Бог попереджа? людину схаменутись, стати на шлях iстини, i це ? завжди вибiр. Золотi речi: плуг з ярмом, пояс iз чашею i сокира-бартка -- пiсланi вам, укра?нцi, для того, щоб ви знали, що наше суспiльство завжди повинно дiлитися на три стани: I -- землеробiв-робiтникiв i над ними старiйшина; -- волхвiв, якi навчають народ Божих законiв, i над ними колегiя волхвiв iз дев'яти осiб (жiнок i чоловiкiв у довiльнiй кiлькостi). По черзi кожен рiк один з волхвiв -- найстарший; -- во?нiв, охоронцiв народу, i над ними Золотий князь. Основний закон для старiйшин, волхвiв i князiв -- це байдужiсть до розкошiв i накопичення багатства для себе особисто i безкорисливе примноження багатства i добробуту укра?нського народу. Прабатько наш, тарiйцi, -- Дарбог, а прамати -- Ягна-Дивна-Жива. Ми всi -- укра?нцi -- дiти Тар'ягна. Ось вам, укра?нцi, дев'ять одкровень, i кожне одкровення склада?ться iз трьох казань. Кожне одкровення ревний вiруючий може говорити вголос або подумки в однiй з вiдповiдних дев'яти поз. Будь-яке з наведених казань можна творити у будь-якiй з наведених поз. До того ж можна створювати новi казання i новi пози, якi були б сприйнятливi для лона Вiри. Форма нашо? Вiри -- це книга "Бережа". Змiст нашо? Вiри -- це вiруюча укра?нська Душа. Наведенi нижче казання i пози -- це початок дороги до Вiри, до самовдосконалення i спосiб Вiри для тих, хто шука? до не? дорогу. Поза перша: поза Тар'ягна, поза найбiльшо? Божо? благодатi. Лягти на спину, розкинувши руки i ноги, розслабитись, думати про вогонь небесний животворний, розчепiривши широко пальцi на руках i напруживши долонi. Очi примружити, майже заплющити. До Ягни Казання перше До Ягни звертаюсь я, до вогню животворного, який у Всесвiтi розлитий, у теменi розбризканий, у твердi захований. До тебе, Найдосконалiша, яка послала на землю вогонь животворний, вогонь, який буду?, оживля?, зiгрiва?; вогонь, який умиротворю?, очища?, змiта?, пану?. До тебе, Табiтi, яка народилася iз рiвноваги вогню i холоду, до того вогню, який упокорений, повiльний i теплий, як життя. Бережо-Ягно-Дивна-Жива, спаси i помилуй мiй народ, мою сiм'ю i мене, твою рiдну дитину, порятуй мене вiд Зради i Манi?. Пошли в мою душу Мир i Надiю, в тiло -- Силу i Наснагу. Щоб вода менi була смачною, а повiтря було легким, щоб я був у потоцi твойого, Ягно, всеблага, дихання, як краплина у могутнiй рiцi, щоб я був у тiлi свого народу, наче кровинка в серцi. Слава тобi, Ягно-Дивна-Жива, ти -- вогонь животворний, ти -- Коляда, ти -- Леля, ти -- Лелiйка, ти -- Велес! Казання друге Ти, Велес, -- меч i щит укра?нського народу. Ти Бог вiйни i коханець Слави. Ти Тар'ягн -- непереможний войовник. Укрiпи душу мою Мужнiстю, щоб вона не знала, що таке Страх перед лицем ворога, перед лицем можливо? Смертi. Укрiпи мо? руки, мiй стан i мо? груди мiццю Тар'ягна всеперемагаючого, щоб я був мiцним, як дуб, швидким, наче вовк, i розважливим, як лис. Дай у мою душу жагу Перемоги, Слави i Звитяги. Дай у мо? руки всепобiдну зброю. Слава тобi, Велесе, покровителю всiх, хто став на прю. Хто став на захист благ укра?нського народу, його земель, рiчок, хат i криниць. Слава тобi, Велесе, ти -- Тар'ягн, ти -- переможець, ти -- Князь! Казання трет? До тебе звертаюся, Велесе, охоронцю купцiв i мандрiвникiв. Ти -- Свiтовид. Торгiвля -- це мир i спокiй, благо i достаток. Заступи тих, якi ?здять iз землi в землю i сiють мир i вза?морозумiння помiж племенами iноязичними, чи просто людей, якi подорожують i братаються з тими, хто хоче братства i миру. Будь з нами, Велесе, коли ми п'?мо чашу побратимства, це найбожистiше почуття з-помiж людей -- Дружба; будь з нами, коли ми п'?мо компанею весiльну. Будь зi мною, коли я шукаю опору для Душi, виведи нас до Вiри в Ягну. Охороняй мене з усiх чотирьох сторiн свiту вiд напастi. Велесе всюдисущий, охорони мою худобу вiд хвороб i дай ?й гарний нагул i здоровий приплiд. Викохай у лузi гарну траву, пастуше небесних хмар. Прижени сво? отари, щоб напо?ти луг, i степ, i лiс, i город. Щоб зело буяло, а трави пишались. Щоб ситими були всi. Слава тобi, Велесе, ти -- воля Бога, покровитель нашого достатку! Слава!!! До Роди Поза Лягти на спину, розкинувши руки i ноги в сторони. Очi заплющити, долонi згорнути в кулаки. Пiд час казання намагатися чим ширше розставити ноги. Казання перше Родо-Богине, ти -- животворний вогонь, ти -- мiнлива i всеприсутня. В кожнiй билинi, у кожнiй комашцi, у кожнiй звiринi, у кожнiй людинi твiй животворний вогонь. Животворному вогневi я вклоняюся, Родо, творячи тобi сво? казання. Тому вогню, який ласкаво буя? помiж вогнем бiлим, свiтлим i вогнем спопеляючим. Твiй вогонь -- це вогонь нiжностi, творення i народження. Це вогонь, який спiвживе iз живою водою, це водяний вогонь, ти -- Дана-Рода. Слава тобi, Родо-Дивна-Жива! Казання друге Родо, ти -- мати всiх матерiв, ти -- земля, ти -- дружина Папи, ти -- Леля, яка народила Коло-князя. Ти -- яйце iз жовтогарячим жовтком сонця. Ти -- мати, ти -- початок наш, тобi наша споконвiчна пошана. Дай нашим матерям здорове родюче лоно, захисти ?х вiд вогневицi, вiд недуги, хай вони родять здорових i дужих дiтей -- продовжувачiв укра?нського роду. Родо, мамо, пiдтримуй у нас животворний вогонь, захисти нас вiд бiлого вогню i вогню спопеляючого. Хай народження оновлю? землю. Хай вона буде вiчно молодою. Слава тобi, Родо, ти -- Табiтi, ти -- Коляда! Казання трет? Родо, ти трима?ш житнiй колосок у руцi, ти -- саме Життя, розлите в небi, на землi i пiд землею. Ти -- Життя, розлите у водах i глибинах. Родо, ти -- життя родових вод. Ти -- жито, пшениця, овес, гречка, просо -- всяка пашниця. Ти -- святий хлiб на столi, ти наша щоденна пожива, ти -- молоко, яке влива?ться до рота наших немовлят, телят i звiрят. Ти кришиш, перемелю?ш, оживля?ш холодний камiнь, у якому вогонь дуже мiцно заснув. Ти -- вологий подув вiтру Стрибожича, вiд якого зволожу?ться камiнь i вкрива?ться зеленим мохом, ти -- найдрiбнiша живинка безмежних вод, якi без тебе були б мертвими. Ти -- Життя, яке повзе, росте, плететься, буя?, лiта?, бiга?, стриба?, пiдноситься, цвiте, квiтне i зав'язу?ться у зародки, плоди, насiння i безкiнечнiсть. Слава тобi, Родо, ти -- Жива, ти -- Рожаниця. Слава! До Морани Поза Лягти на спину, скласти руки на грудях, заплiвши пальцi, приплющити очi, ноги звести докупи в одну лiнiю, носки не витягувати, розслабитись i думати про Смерть. Казання перше Морано, ти -- покровителька волхвiв. Ти зна?ш пота?мне: долю людей i народiв. Ти велика ясновидиця i не бо?шся майбутнього. А я боюся знати майбутн?, бо я лише людина i маю смертне тiло, цю посудину для радощiв, для болю та гiркоти. Я маю смак, дотик, нюх i зiр, яких ти не ма?ш, тому ти вiльна, i всевладна, i всесильна. О Морано, володарка тьми, яку не може розвiяти нiяке свiтло, бо в тебе нема очей. Слава тобi, Морано, сховок усiх злих сил, не випускай ?х на нас -- ти могутня володарка. Слава тобi! Казання друге Морано, володарка холодного пiвнiчного вiтру, бiлого снiгу i блискучого льоду. Ти -- межа для живого, ти -- холод, який зацiплю?, присипля?, заколису?. Ти -- противага вогню, його опора, ти -- безкiнечна галерея холоду, холодних бур i холоду тихого, безвiтряного, космiчного. Ти -- оболонка для тепла. Ти -- безмежний, холодний, вiчний спокiй i холодна мовчанка. Ти -- безмежний страх, тремтiння, холод душi, нудьга душi, лiд душi i снiг поза шкiрою. Слава тобi, Морано, ти -- Тьма, ти -- Морок! Казання трет? Морано, ти Смерть. Ти -- незбагненне, бо те, що можна збагнути, живе. Ти -- непроникна темiнь, брама, загадка вiчностi i володарка Жалоби. Ти -- володарка Болю, ти -- страждання i упокорення змучено? Болем душi i тiла. Ти -- бич Божий i Божа ласка для стомлених життям. Ти -- протилежнiсть життя, його темна хвиля. Морано, не приходь до нас зарано, прости нам нашi грiхи, не насилай на нас шалене во?нство iз хвороб, недугiв i болiв. Посилай нам Смерть у пору старостi i без мук! Ми грiшнi i слабкi перед спокусами, прости нас i помилуй! Слава тобi, Морано, ти -- Жалоба i Сум. До Папи Поза Сiсти, згорнувши ногу на ногу i руки на грудях, випрямити хребет i шию, приплющити очi. Пiд час казання зосередити зусилля, яксильнiше випнувши вперед сонячне сплетiння, намагаючись з'?днати лiктi за спиною, а долонi притуливши до соскiв грудей. Казання перше Папо, ти -- i зоряне небо, ти i денне сонячне небо. Ти -- батько, ти -- батько всiх батькiв, ти -- Тар'ягн. Папо, ти охоронець всiх угiдь, всiх земель, всiх землеробiв. Будь ласкавим до мене. Ти -- кошара для хмар, ти -- сагайдак для блискавок i роздолля для грому. Ти -- наш хлiб на столi, i нашi дiти кажуть на тебе -- Папа. Оберiгай нашi ниви, сади i луки. Оплодотвори наше жито, пшеницю, i ячмiнь, i овес, i просо, i картоплю, i яблунi, i грушi, i вишнi, i кожне дерево, i кожну билину. Дай батькам мого народу i менi мiцну чоловiчу наснагу i хiть до жiнок. Щоб наше плем'я, наш рiд, наш народ був численним, дужим i мужнiм. Слава тобi, Папо, ти -- Тар'ягн, ти -- Небо! Казання друге Папо, ти -- майстер ковальства, i гончарства, i всякого ремесла, ти -- покровитель робiтникiв. Ти викував меч, i рогач, i коцюбу, i серп, i косу, i спис, i наконеччя для стрiли, i сокиру, i безлiч усяких пристро?в. Ти викував зброю для Атiла, обручку для шлюбу. Ти допустив мене до та?мницi речей, до творчо? сутi. Папо, батьку рiдний, оберiгай мене вiд пiдступiв Чорта, який пiдстерiга? мене на дорозi до пота?много. Обережи мене, нас, народ, людей вiд атомно? вiйни, вiд страшних винаходiв, яких людям не можна винаходити, якими не можна керувати i тримати в покорi. Слава тобi, Папо, Батьку, продовжувач Роду! Казання трет? Папо, ти -- небо над нашими головами, ти -- неперевершений митець, майстер художнього виробу, художнього слова i гарно? музики. Ти надиха?ш нас до творчостi, да?ш нам вiдчуття творення, вiдчуття причетностi до Бога-творця. Ми творимо сво?х дiтей i в цей час вiдчува?мо божисте блаженство, ми робимо свiй дiм i хочемо, щоб вiн був гарним, ми вишива?мо рушник i сорочку, малюючи на них радiсть життя i поклонiння Боговi. Ми спiва?мо пiснi, посилаючи свою душу до божисто? сутi. Ти, Папо, уклав у нашi душi творчу iскру, iскру Божу, ти дав нам почуття прекрасного. Слава тобi, Папо, ти -- Небо, ти -- Творчiсть! До Слави Поза Стати на весь зрiст, п'яти стулити, а носки розвести. Пiдняти обидвi руки вгору в сторони, розчепiривши долонi, лице пiдняти до неба, приплющивши очi. Пiд час казання руки тягнути вгору, долонi розслабити. Казання перше Славо, Богине, ти найпрекраснiша серед гарних, Богине Перемоги. Страшне тво? дихання на полi бою. Солодке тво? звучання у душi переможця. Ти надиха?ш наших во?нiв на подвиг, надиха?ш ?хнi серця самовiдданою любов'ю до сво?? землi. Через злигоднi, кров, рани i смерть ти ведеш до Перемоги, до торжества сили над супротивною силою ворога. Ти -- сама Боротьба. Випий з нами, Славо, чар-трунку, бо ти завжди попереду тих, хто перемага?. Славо, ти -- Боротьба, ти -- Перемога, будь з укра?нським народом. Ти -- найпрекраснiша серед гарних, ти -- гаряча, ти -- Торжество! Казання друге Славо, ти -- ласкава Лада. Ти -- нiжнiсть до коханого, яка раптом оселя?ться в порожньому серцi. Ти -- кохання всеперемагаюче, ти -- всеперемагаюча любов. Ти -- Лада, Богиня Кохання, ти -- голос нашо? статi, яка прагне любовi. Наверни серце мо?? кохано? до мене, мов бджiлку до квiтки, мов пташку до гiлки, мов Лада до Лади. Пошли, Славо, менi щасливе кохання, щоб моя Лада була хорошою, доброю, вiрною, ласкавою, люблячою. Розлий, Славо, на мо?му лицi красу свою. Дай менi щасливу нагоду подивитися iз мо?ю коханою ув одне дзеркало, щоб нашi душi були нерозлучнi, а серця люблячi. Слава Коханню, Ладу i Ладi! Казання трет? Славо, ти -- Любов, ти -- Богиня кохання. Доведи наше весiлля до подружнього ложа. Хай подружня любов, що ти ?? вселя?ш, Славо, в душi молодих, буде для нас провiдною зорею в подружньому життi. Хай наше спiльне лiжко буде оселею жагучого кохання, щоб у наших серцях нiколи не гасла iскра любовi з безсмертного серця Тар'ягна. Дай нам, Ладо, вза?мну ласку, розумiння, прагнення одне до одного. Одведи од нас, Любове, потворне, страшне, грiшне i зле. Витай, Славо, навколо нашого сiмейного вогню, будь разом з нами, а ми з тобою. Слава тобi, Любове, ти -- Благодать, ти -- щасливе Почуття! До Ями Поза Стати на колiна, нагнутись, упершись у долiвку лобом i долонями побiля голови. Намагатись вигнути спину, подаючи корпус назад. Посерединi казання повiльно лягти на живiт, розкинувши руки i ноги в сторони. Пiд час казання викликати в сво?й свiдомостi до себе вiдразу, приниження за ницiсть почуттiв. Казання перше Ямо, ти -- ворота для померлого тiла, ти -- страшна i невiдворотна родичка Смертi. Ти -- благо для оновлення i очищення землi, але ти страшна. Ти розверзете для поглинання лоно землi. Ти -- ворота в потойбiчне, перед яким тремтить наша душа. Але ти i сховок, i надiя, i втеча для зруйнованого хворобами чи старiстю тiла. Душа, яка звика? до тiла, протесту?, не хоче вiрити, що ти ?. Не приходь передчасно, Ямо, не затьмарюй мо?? надi?. Слава тобi i пошана, i боюсь тебе! Казання друге Ямо, ти -- володарка печер, шахт i покладiв. Бережеш золото, срiбло, вугiлля, нафту i рiзнi коштовнi каменi. Володарка пiдземель, погребiв i льохiв. Зберiгач зерна, картоплi i капусти, бурякiв i моркви. Ти -- дух тунелiв i пiдземних вод. Ти -- та?мниця землi. Ямо, будь милостивою зi мною, коли я лiзу в шахту, зберiгай мiй харч, коли ховаю його в льох вiд спеки, оберiгай мою воду, коли я копаю криницю. Слава тобi, Ямо, вта?мничена у сховища, пiдземнi скарби, землянi плоди, якi зростають менi на спожиток. Будь милостивою, Ямо, ти -- лоно рiчок, ти -- Бережа. Казання трет? Ямо, ти -- великий пастух чорних i сiрих ворон, грифiв i кондорiв. Ти -- очищувач землi пiд падла, хвороб i покидькiв. Ти -- велика Прибиральниця, родичка Чистоти i Здоров'я. Ти -- повелителька червiв i хробакiв. Ти -- страшна володарка потворного, жахного, смердючого, яке перетлiва?, щоб стати мирною благодатною землею. Ти -- родичка Мороку, Морани, невiдомого. Не переступай межi мо?? свiдомостi, чистоти мого тiла i духу. Будь собi у сво?й темницi, поза мо?м зором. Будь мо?ю опорою i помiчницею. Не май на мене зла, ти -- повелителька хвороб i недуг. Прости менi мо? грiхи. Тобi наша i Слава, i Боязнь, i Пошана! До Дарбога Поза Стати на колiна, розвести плечi i взятись руками за п'яти, очi приплющити, лице розслабити, груди мiж двома сосками напружити назустрiч сонцю. Казання перше Дар-Боже-Коло, ти -- свiтло, ти -- свiтло наших очей, свiтло наших хат, свiтло наших iкон. Засвiчую я свiтло у сво?й хатi i бачу тебе, виходжу з хати зустрiчати новий день i бачу, як яйце твого золотого лику котиться синiм небом. Дарбоже, ти -- всемогутн? небесне яйце, з тебе вилуплю?ться бiлий день -- небесний Лебiдь, небесний птах, лiсовий звiр i всяка живнiсть. Всяке зело витягу?ться тобою iз землi. Слава тобi, золота барво наших достигаючих нив, засмаглих плечей, лиць, рук наших. Свiти нам рiвно i вiчно, над нами i в нас. Хай рiвне свiтло твого вогню буде розлито у нашiй кровi i освiтлю? нас iзсередини великою любов'ю. Слава тобi, Дарбоже! Казання друге Дарбоже, ти -- небесний вогонь. Ти -- Перун Бога, який дару?, i Бога, який кара?. Ти лiта?ш, наче золотий птах помiж чорних хмар, хова?шся iскрою в каменi, ся?ш божистим серпанком навколо тiла святого. Ти -- Божистий вогонь дев'яти перевтiлень Ягни: Велеса, Роди, Морани, Папи, Слави, Ями, Даждя, Дани i Дудя. Дарбоже, ти -- наша найстрашнiша i найсвященнiша клятва. Ти -- караюча вогневиця, вогняна стрiла, вогняна Мара, вогняна Манiя для тих, хто клянеться тво?м iменем, але не дотриму? слова. Ти -- сторож наших договорiв i кара для боговiдступникiв. Перуне, стiй на сторожi наших законiв, наших звича?в, наших обов'язкiв. Слава тобi, Перуне, покровителю княжого вiйська, батьку звитяжцiв, геро?в i мученикiв! Слава! Казання трет? Дарбоже, Сваржичу, мо? домашн? вогнище! Ти зiгрiва?ш мою оселю, тво? червонi язики лижуть челюстi наших печей, денця наших горщикiв, дякуючи тобi, нашi страви стають смачними. Ти -- варене i смажене тепло нашого святкового столу. Сваржичу, ти -- найперший свiдок нашого пошлюблення, нашого весiлля, наших спiльних радощiв i турбот. Сваржичу, ти -- наш сiмейний мир, наше добро, тепло наших тiл, якi розкошують у вза?мнiй любовi. Слава тобi, Сваржичу, посланець Даждя, посланець Ягни всевладно? i всюдисущо?! До Дани Поза Лягти на спину, заплести руки, зчепивши пальцi над головою, голову повернути, намагаючись дивитись на землю. Пiд час казання напружувати лише шию у поворотi голови. Казання перше Дано, вода небесна, сьома рiка нашого народу, ти -- Аракс, ти -- мати земних рiк наших. Небеснi потоки води -- це голубе волосся Ягни, яке обгорта? землю, по?ть ??, насичу?, наповню? живородне лоно землi. Ти -- мушля для вогню, ти -- волога для висихаючо? душi, ти -- небесний трунок. Ти -- розкiш лiтньо? зливи, ти -- смуток осiннього опенькового дощу, ти -- радiсть весняного вмивання землi. Ти -- наше щоденне умивання, наше щоденне причастя. Слава вам, небеснi води, роса очей Тепло?. Ти -- Вода, ти -- Аракс, ти -- Дана всеблага! Казання друге Бережо Вардани, Дону, Днiпра, Бугу, Днiстра i Дунаю. Ти ?дина, але незчисленна, як незчисленнi притоки i струмки цих рiк. Як незчисленнi тарiйцi, якi живуть побiля цих рiчок. Бережо, ти голуба кров укра?нсько? землi. Як усi жили несуть кров вiд серця i до серця, так i ти, Бережо, несеш воду i по?ш кожен город, кожну ниву, кожну билину. По?ш велике серце Укра?ни -- Арiйське море. Бережо, ти -- Дана, ти -- Дунай-море. Будь завжди доброю, завжди глибокою, завжди чистою. Ти -- оселя риб i птаства, ти -- притулок. Оберiгай, Бережо, наш народ, нашу Вiру, мене, твою рiдну дитину. Хай будуть незлiченнi табуни тво?х долин, згра? тво?х небес, заводi тво?х глибин! Слава тобi, Дано, Водо рiчок, i болiт, i озер, i морiв! Казання трет? Дано, володарко всiх вод. Ти -- жива вода наших криниць, вод внутрiшньо? сутi, вод, з яких народжу?ться все живе. Твоя вода свiтиться у наших криницях, у наших вiдрах, у наших кухлях, у наших животах. Твоя вода -- найкраща приправа для наших страв. Ти -- свiдок наших весiль, ти -- чистота нашого тiла, нашого сумлiння i трунок животворний для спраглого. Ти -- диво з див, дивина, ти -- жива вода. Слава тобi, Дано, ти -- Бережа, ти -- дзеркало нашо? душi! До Дудя Поза Лягти на правий бiк, пiдтягнути ноги, руками обхопити колiна. Колiна пiдтягувати руками до голови, а голову нахиляти до колiн. Намагатися скрутитися у найменшу грудочку, уявити себе малим, i ще меншим, i зовсiм малим зародком початку. Казання перше Дудю, ти -- теплий вогонь без свiтла, ти -- рiвновага вогню i холоду, ти -- межа до безмежжя. Ти -- ласкавий Дiдо, який охороня? наш сон, i зачаття, i народження. Ти -- добрий Бог нашого дому, ти -- Домовик. Ти -- охоронець сiмейного щастя i тепла. Ти -- мирний сон вiдпочинку, ти -- одне з найбiльших благ для людей, яке нам подарувала Ягна. Ходи, Дудю, по нашiй оселi тихим мирним сном i готуй умиротворену сном душу для пробудження свiтлим ранком. Слава тобi, Дудю, ти -- Дiм, ти -- Добробут Дому! Слава! Казання друге Дудю, ти -- теплий вiтер ночi. Ти -- дихання пота?мно? любовi, ти -- нiчне дихання Ягни, чаруючий i заполонюючий. Ти -- Щек, добрий дух ночi, охоронець закоханих i пiд'юджувач до любовi. Ти -- свiдок розкритих обiймiв назустрiч коханню, ти -- заступник соромливостi, ти -- безсоромний коханець, вта?мничений у та?мне. Ти -- противага денно? цноти, ти -- прозорий та?мний серпанок навколо голого тiла, навколо голого почуття любострастя. Дудю, ти -- ласкавець i надiя, принада i страх перед зачаттям. Будь до мене добрим, будь славним! Казання трет? До тебе звертаюся, Дудю, до внутрiшньо? сутi. До оселi праведних душ, до оселi очищених душ, якi линуть, щоб злитись з Ягною. Ти -- проводир душi у лабiринтах внутрiшньо? сутi, у хащах спокус, у нетрях грiхiв. Заступи i охорони нас, Дудю, од пота?мно? i явно? Нечисто? сили, од змi?в i чортiв видимих i невидимих, якi закрадаються до наших душ iз арканами грiхiв i спокус, до наших тiл iз мечами хвороб i сiтями недуг. Дудю, ти -- Табiтi, ти -- вта?мничений у найпота?мнiше, спаси, i помилуй, i заступи, i виведи на шлях Iстини, до чистого ?ства Ягни-Лелi! Слава тобi, Дудю, будь до мене добрим! До Бережi До Ягни я звертаюся, до вогню животворного, ти -- Велес, меч i щит укра?нського народу, Бог вiйни, i коханець Слави, i Тар'ягн -- непереможний войовник. Ти -- охоронець мандрiвникiв i напучувач торгiвлi мiж людей, ти -- Свiтовид. Ти -- животворний вогонь Роди, я вклоняюся i молюся вогневi зародження i народження, житу i життю, розлитому у водах i глибинах. Ти -- Морана, велика ясновидиця, яка не бо?ться майбутнього, володарка холодно? тьми, холодного вiтру i бiлого снiгу. Ти -- незбагненна Морана, куди зникають люди, ти -- володарка жалоби. Але ти i наша Папа -- зоряне нiчне небо i сонячне денне небо. Ти -- наш хлiб на столi. Ти -- майстер на всi руки, неперевершений творець слова, музики i живопису. Ти -- Слава, найпрекраснiша серед прекрасних Богиня Перемоги, ти -- ласкава Лада i нiжнiсть коханцiв. Ти -- невмируща iскра Тар'ягнового серця -- кохання помiж мужчиною i жiнкою. Але ти i страшна Яма, розверзла паща землi, яка поглина?, щоб народити. Ти -- володарка копалень i скарбiв, сховищ для злакiв i лоно для зерна. Ти -- великий пастух чорних i сiрих ворон, ти -- очищувач землi. Але ти i Дарбог-Коло, свiтло наших очей, ти -- Перун, який дару?, але який i кара?, ти -- сторож договорiв i кара для боговiдступникiв. Ти -- Сваржич, домашнiй вогонь, який зiгрiва? оселю i варить ?сти. Ти -- Дана, небеснi води, небеснi потоки i голубе волосся Ягни. Ти -- незчисленнi рiки нашо? землi, ти -- свiчадо наших криниць i озер, оселя для людей, риб i птахiв. Ти -- живi води внутрiшньо? сутi, з яко? народилося все живе. Ти -- теплий вогонь без свiтла, ти -- Дудь, ти -- Домовик, добрий хатнiй Бог. Слава тобi, Ягно-Дивна-Жива! УКРА?НЦI! Народжуйтесь, живiть i вмирайте за законом Божим пiд цими одкровеннями, шукайте слова для нових одкровень, але одкровень до Ягни i ?? Перунiв. Як дитина, зростаючи i мужнiючи, весь час вiдчува? любов до батька-матерi, наче тугу за цiлим, вiд якого вона вiд'?дналася, так душа укра?нця тужить за Ягною, вiд яко? вона вiд'?дналася, поселившись у новонародженому тiлi. Туга за Богом -- це молитва про помiч, про помилування, про спасiння, це осяяння у прилученнi до божисто? сутi через молитву. Живiть з iменем Бережi в серцi, i буде вам життя утiхою, а смерть -- бажаним вiдпочинком. Молiться на самотi, подумки, пошепки або вголос, молiться спiльно в релiгiйних громадах з надi?ю в душi, i ви долучитесь до божистого, до трепетного, до незбагненного нiяким iншим шляхом, як лише через вiрну молитву Боговi. Молiться, коли туга за неосяжним, вiчним, незбагненним, туга за цiлим обгорта?. Молiться, коли вам страшно, тоскно, лячно, незатишно, спокусливо. Починаючи якусь важливу роботу, помолися, ставши лицем до джерела чистого свiтла: сонця, вогню в печi, вiкна, свiчки чи лампи. Коли нема джерела свiтла, його можна уявити. Якщо Вiра твоя буде щира, ти будеш почутий Богом, тобi буде полегшення i благословення у початiй справi. Всi укра?нцi мають працювати на благо свого народу. Землероби i робiтники -- на землi i в рiзних ремеслах; волхви -- навчати народ вiри в Бога, казань, обрядiв i вiдправ; князi i во?ни -- оберiгати народ вiд насильства iнших народiв i пiдтримувати лад у державi. Держава -- це певнiсть для життя кожного члена суспiльства, тому треба весь час дбати про удосконалення держави, весь час прагнучи до справедливостi. Справедливi договори повиннi об'?днувати i роз'?днувати укра?нський народ iз сусiднiми народами. Кожен фiзично здоровий юнак повинен пройти козачий гарт, служачи у державному вiйську. Вiра в Ягну i ?? дев'ять Перунiв -- це запорука волi, це сила, перед якою нiякi сили, якi нас хочуть поневолити, не встоять. Книга "Бережа" повинна лежати в кожнiй укра?нськiй сiм'? разом з хлiбом на столi, а на покутi -- оберiг iз знаком Перуна. За це ми повиннi боротись, i це Божа воля i наша воля. Бо, як казали нашi предки раб i пiсля смертi раб, а вiльний i пiсля смертi вiльний. ХIII. КНЯЗI 1. Року Божого 705 до ново? ери Слов'янський князь Артур зiбрав великий похiд на кра?ну Урарту. Кра?нська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Славомиром, Кiмарiйська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Свiтланом, Волинська земля прислала шiсть тисяч козакiв на чолi з князем Дубовим, земля сар'ягнiв при?дналась до них з шiстьма тисячами козакiв на чолi з князем Русланом, Роксоланська земля пристала до них з шiстьма тисячами козакiв на чолi з князем Iваном. На чолi кожно? тисячi стояв тисяцький, на чолi кожно? сотнi -- сотник, на чолi кожного десятка -- десятник. Над колоною вiйська майорiли значки десяток, прапорцi сотень, бунчуки полкiв, а попереду, побiля великого князя Артура, пiд охороною його трьохсот найдоблеснiших витязiв, майорiв трикутний золото-блакитний прапор iз зображенням червоного Триглава. З кожним князем землi ?хав старiйшина i волхв. На Малий круг збиралися тисяцькi, якi були старiйшинами, волхви i князi; на Великий круг -- усе вiйсько. Зiбралося все вiйсько побiля города Варта, розташувалося на Великий круг навколо величезно? степово? могили, вкриваючи ?? пiднiжжя i схили. На самому верху могили став князь Артур пiд золото-блакитним прапором i з ним князi земель. Князь Артур скинув соболину шапку i мовив: -- Тар'ягни, сьогоднi ми як один виступа?мо у похiд в землю полуденну проти царства Урарту, проти ?хнього царя Руса, який минулого лiта полонив жiнок, дiтей, товар i золото братiв наших роксоланiв. Хай не тiшиться цар Рус легкою перемогою, що вiн зненацька пограбував креси Роксолансько? землi. Ми покажемо царю Русу i його пiдданим силу наших рук, самовiдданiсть у бою i служiння Богинi Славi! Переможцям -- слава i здобич, а переможеним -- рабство i ганьба на цьому i на тому свiтi! Усi во?ни як один вигукнули могутн? "Слава!", i Богиня дихнула на них пекельним вогнем, i звiрi кинулись урозтiч на багато гонь навколо. Князь Тар'я-Слав'ягн-Артур продовжив: -- Нашi лиця повиннi бути поверненi лише в напрямi гострякiв наших списiв, а списи нашi -- лише на ворога! -- Гора-а-а! Слава князю Артуру, слава кра?нцям! Князь Артур продовжив: -- Хай вiд нашого бойового кличу "гора-а!" ворог тiка?, як перекотиполе вiд вiтру! I третiй раз степ здригнувся вiд могутнього вигуку "Слава!" Нарештi вiйсько перейшло Кавказькi гори i пiдступило пiд стiни погранично? урартiйсько? твердинi Тейшеба?нi. Урартiйський цар Рус, почувши вiд утiкачiв про прихiд тарiйцiв, засмутився тяжко, проте за якийсь час його смуток змiнила гординя, що ж вiн оце лише торiк ходив на роксоланiв переможним походом i повернувся з важкою здобиччю i полоном. Почав цар Рус збирати похiд, щоб виручити свою пiвнiчну твердиню. Крiпость мiцна, думав вiн, укра?нцi вгризуться в не?, але зразу не розгризуть, а тут i вiн, цар Рус, ударить уздовж урядово? дороги. Тим часом вiйсько князя Артура переправилось через рiку Зангу i розташувало свiй обоз на ?? березi. Полки кiльцем обступили мiсто. Тейшеба?нi i в перший же день захопили його. Зупинили ?х лише високi стiни само? фортецi. До вечора фортеця була обведена зв'язаними возами у три ряди, i на перших возах стали великi плетенi щити, за кожним з яких засiли лучники. Вже аж пiд вечiр все тарiйське вiйсько, хто мав луки, ставши рядами, випустили за мури по пiвдесятка стрiл, але зразу ж вiдступили i стали готуватись до ночiвлi. Раптово стемнiло, бо сонце тут ховалося за гори. Десь опiвночi дозорцi з полку Стояна сотнi Учигура зiткнулися неподалiк ворiт iз земляком, який служив в урартiйцiв сторожем пiвнiчних ворiт. Вони з ним переговорили, i сотник швидко пiшов до старiйшини Стояна. Перед вранiшньою зорею тисяча гайдарiв вдерлася в розчиненi ворота, стрiляючи стрiлами iз просмоленим запаленим клоччям. Хатини, вкритi очеретом, що тулилися попiд головною стiною, запалали, як свiчки. Загуло страшне арiйське "го-рр-ра!", i майже все урартiйське вiйсько пiд проводом намiсника кинулось до пiвнiчних ворiт. Зав'язалась уперта сiча при свiтлi пожеж, i урартiйцi потiснили гайдарiв майже до ворiт. З цитаделi урартiйцi густо посипали стрiлами козакiв, якi стовпились пiд брамою. Проте все бiльша кiлькiсть гарнiзону ув'язувалась у бiй перед брамою, оголюючи стiни. Коли ж зайнялась вранiшня зоря, з усiх бокiв над стiнами крiпостi з'явилась нiби щетина з кiнцiв штурмових драбин, i тарiйцi без крику i гамору стрибали з оголеними мечами на широку стiну, по якiй могли ?хати двi колiсницi в ряд. Стрибали iз стiн всередину мiста, i коли сонце визирнуло з-за гори, воно побачило, що мiсто вже не обороня?ться, лише на головному майданi в честь Перемоги тар'ягни приносять у жертву Славi кожного сотого взятого в полон урартiйського вояка. Коли жертви Арею було принесено i навкiл вогнища валялися лише урартiйськi трупи з вiдрубаними головами разом з плечем, засурмили сурми, i тарiйське вiйсько вийшло з мiста, стало табором у полi полками. Убитим при штурмi товаришам викопали могилу, i все вiйсько тричi пройшло понад могилою, сиплячи землю шапками. В долинi виросла цiла земляна гора. По тому сiли за тризну, кожен во?н пiдходив до сотника i кидав йому до нiг голови забитих ним у бою ворогiв. Джура пiдносив йому братину з хмiльним медом. Проте усе вiйсько насмiшив Лисак iз сотнi Стригуна. Вiн i собi кинув до нiг сотника голову i вже був протяг руку до братини, проте голова покотилася iз затiнку ближче до вогню, i хтось iз козакiв загорлав: -- Та це ж овеча голова! Сотник пiдняв голову i побачив, що вона дiйсно овеча, зразу ж призначив Лисаку десять канчукiв. Усе вiйсько реготало, а Лисак з посiченими штаньми пiшов i сiв до тих юнакiв, яким не пощастило взяти бойову здобич. Вони були трохи пригнiченi, але й збудженi першим у життi великим бо?м, сидiли трохи осторонь звитяжцiв i запивали вечерю водою. Лисака з того часу стали звати Бараняча Голова. На третiй день висланий уперед по урядовiй дорозi полк гайдарiв, переднi сотнi якого були перевдягнутi у довгу урартiйську вiйськову одежу, затримав трьох гiнцiв вiд царя Руса. Через них вiн повiдомляв намiсника, що сам iде на допомогу з усiм вiйськом, хай трима?ться. Там, де родюча долина звужувалась i переходила в ущелину, по якiй iшла урядова дорога, князь Артур подiлив сво? вiйсько на три частини. Сам iз князем Славомиром залишився в долинi, перетявши головний шлях. Во?нiв князя Свiтлана i Дубового розмiстив у горах по обидва боки дороги, а князiв Руслана та Iвана послав уперед, на половину денного переходу заховатися у бiчнiй ущелинi i сидiти тихо. Цар Рус у повному бойовому обладунку вiв сво? 30-ти тисячне вiйсько по головнiй дорозi. На чверть денного переходу скакала на гарних конях розвiдка, потiм iшов корпус iз 300 бойових колiсниць, тодi полк самого царя Руса iз тисячi вершникiв на чолi iз самим царем, за ними -- пiшi i кiннi полки. За чверть денного переходу гайдарi зав'язали короткi бо? з розвiдкою урартiйцiв, поступово вiдступаючи. Коли ж дозорцi князя Артура побачили далеко попереду чорнi стовпи диму, що витикаючись з-за гiр, стелився понад сопками, вони повiдомили великого князя про те, що во? князiв Руслана й Iвана перетнули шлях позаду вiйська царя Руса. В цей час козаки князiв Свiтлана i Дубового почали розповзатися по горах понад дорогою, налаштовуючи сво? жахнi на всю навколочорноморську ойкумену луки. Горде вiйсько царя Руса в повному бойовому обладунку йшло урядовою дорогою, i з цим вiйськом у вправностi, озбро?ннi i силi мiг змагатися хiба що могутнiй цар Ассирi? Саргон Другий. Дорога попереду вiйська царя Руса вже була перегороджена возами в три ряди. На возах виставили дерев'янi щити, а за ними стали во?ни з довгими сулицями. Кiннота спiшилась з правого боку дороги, де долина переходила в рiвнину i розширювалась на кiлька гонь з вибалками i ярками. Величезний вогонь, пускаючи густi клуби диму, запалав позад вiйська князя Артура. Це був сигнал атакувати вiйсько царя Руса з лукiв i пращ. I свиснули стрiли, зафурчали ядра, гори помножили могутн? тарiйське "ура-а". Вiйсько царя Руса швидко спiшилось i прикрилось щитами, оголивши мечi, проте першi пораненi i вбитi, пораненi конi i верблюди, перше замiшання у вiйську, яке потрапило в пастку, не давало царевi Русу i його во?начальникам зразу навести лад. Раптом злива стрiл i камiння стихла, лише лунали зойки поранених й iржання коней, а з боку становища князя Артура загучала сурма, яка кликала до переговорiв. З табору князя Артура ви?хало три вершники iз знаменом переговорiв, а назустрiч ?м з таким же знаменом ви?хало три гiнцi вiд царя Руса. Драгоман вiд князя Артура сказав: -- О могутнiй i непереможний царю урартiйського народу! До тебе в кра?ну прибув великий князь укра?нського народу з князями усiх земель. Вiн заклика? тебе до мирно? бесiди щодо того, як покарати твого сусiда, царя Ассирi? Саргона Другого. Чи вступати тобi з нами у переговори, думай до вечора, а як надума?ш, вишлеш послiв. Надвечiр цар Рус погодився виплатити князевi Артуру з полками данину i разом виступити на Ассирiю. 2. Року Божого 704 до ново? ери Тарiйське вiйсько на чолi з князем Артуром i урартiйське вiйсько на чолi з царем Русом розбили ассирiйське вiйсько. У цiй битвi загинув i ассирiйський цар Саргон Другий. 3. Року Божого 676 до ново? ери Укра?нськi козаки з родiв Краягна, Кiмар'ягна, Вол'ягна, Слав'ягна, Сар'ягна i Ам'ягни учинили похiд до кра?ни Урарту. В союзi з урартiйським царем розгромили кра?ну Фрiгiю. Похiдним князем був кiмарiйський князь Тадеуш. 4. Року Божого 675 до ново? ери Коли укра?нське вiйсько поверталося з вiйськовою здобиччю з кра?ни Фригi?, на полки слав'ягнiв, якi замикали похiд, напало вiйсько ассирiйцiв. Пiсля Мало? ради князь кiмарiйцiв Тадеуш разом зi сво?м полком залишився стерегти табiр i здобич, а всi iншi полки пiд рукою князя слав'ягнiв Iскри повернули коней проти ассирiйцiв. 5. Року Божого 674 до ново? ери Тарiйське вiйсько пiд рукою князя Iскри вдерлося в кра?ну Ассирiю. Назустрiч йому виступив ассирiйський цар з багатими дарунками. В знак замирення ассирiйський цар вiддав за сина князя Iскри, княжича Потока, свою дочку. Цього ж року кiмарiйський полк на чолi з князем Тадеушем знявся з обозом, забравши з собою скарби i здобич всього тарiйського вiйська, пiшов у кра?ну Мiдiю. В той час, як головне тарiйське вiйсько, замирившись з Ассирi?ю, поверталось додому, кiмарiйцi на чолi з князем Тадеушем уклали договiр з мiдiйцями i разом з ними обложили столицю Ассирi? Нiневiю. Ассирiйцi послали гiнцiв до свого зятя князя Потока. Тарiйцi пiд рукою князя Потока повернулися пiд стiни Нiневi? i розбили мiдiйцiв та кiмарiйцiв. В цьому бою загинув i князь кiмарiйцiв Тадеуш. 6. Року Божого 670 до ново? ери Кiмарiйський полк, вiдступивши вiд Нiневi? через Мiдiю, вступив у кра?ну Лiдiю. На чолi головного вiйська тарiйцiв став князь сар'ягнiв Мадько, який, переслiдуючи кiмарiйцiв, захопив кра?ну Мiдiю. Новий князь кiмарiйцiв Любомир вiдступив з полком у кра?ну Лiдiю, захопив ?? i закрiпився там. На цей час незчисленний укра?нський народ, якого греки називали скiфами, обхопив Чорне i Азовське море з усiх сторiн. Династiя князя Любомира протрималась у Лiдi? 60 рокiв, аж до 600-го року до ново? ери. Полки краягнiв, слав'ягнiв, сар'ягнiв i роксоланiв залишилися у Мiдi?. 7. Року Божого 645 до ново? ери У Мiдiю з Укра?ни князь сарматiв Лютий привiв охочих козакiв. Разом з вiйськом князя Мадька вони вчинили похiд на Сирiю. Була велика здобич i великий полон. Частина во?в повернулась на Укра?ну, а частина залишилася в Сирi?. 8. Року Божого 630 до ново? ери У Мiдiю охочих козакiв привiв кра?нський князь Веретило. Через Сирiю вiн учинив похiд у Палестину. Була велика здобич i великий полон. 9. Року Божого 617 до ново? ери Привiв у Мiдiю волинських, слов'янських, кра?нських, сарматських i роксоланських козакiв волинський князь Святополк. Через Сирiю i Палестину вiн учинив великий похiд у кра?ну ?гипет. ?гипетський фараон Псаметiх вийшов назустрiч тарiйцям-скiфам iз третьою частиною усiх золотих багатств ?гипту i вiдкупився. Обтяженi здобичю незчисленнi укра?нськi полки поверталися додому. За кожним вершником тягнулося по одному, по дво?, тро? нав'ючених коней. Сирiйське мiсто Аскалон, що вони через нього проходили, наче вода в повiнь через низький луг, вже нiкого не цiкавило. Йому вже дiсталося, як полки тарiйськi збиралися у похiд на ?гипет. А зараз кiннота iшла й iшла додому, додому, на тихi води, у край веселий. Вiд цi?? спеки i куряви рятував тiльки рух. Ось уже п'ятий рiк, як вони в походi, а дехто вже не був на Укра?нi цiлих двадцять рокiв. У цих ремiнних саквах-мiшках i ?врейськi шекелi, i ?гипетськi дари, i сирiйськi келихи, i ассирiйськi мечi та всяке начиння, матерi?, коштовностi, прикраси. Додому, додому, на тихi води, у край веселий! Переляканi жителi мiста сидiли по домiвках, по ямах i чекали, коли минеться це лихо, це нашестя, цей бич Божий. Нiде в навколишнiх землях не було держави, вiйська а чи князя, який мiг би або намагався чинити якийсь опiр. Ассирiя, могутня серед сво?х, шукала з укра?нцями спiлки, вiдкуплялася золотом, ?гипет -- держава над державами, вiддавала як викуп третю частку сво?х золотих запасiв, бо вiдкритий колчан скiфський -- як вiдкрита домовина. Так i во?н на iм'я Скоморох з порожнiми саквами тягнувся у хвостi вiйська. Лише бурдюк вина, що бовтався при боцi запасного коня, був у нього з усього майна i, звичайно, повний бойовий обладунок, який забороняв пропивати звичай вiйськовий. Цей бурдюк вiн вимiняв у козакiв свого полку за останн? золото. Козак Скоморох був завжди веселий, нежонатий, на всi штуки вдатний. Може, нiхто у всьому вiйську не мiг так, як вiн, вправно скакати на конi, стоячи, висячи пiд конем i збоку. Мiг вiн на руках ходити, згинатися назад дугою, дiстаючи зубами траву, мiг заплiтати сво? тiло, наче iндiйська танцiвниця, що не добереш, де голова, де ноги, а де руки, вправно грав у костi i мiг перепити будь-кого. А ще мав гарний голос, то думи i бувальщини спiвав краще за всiх; ось i зараз, хоч усе пропив, а проте невеликi гуслi в шкiряному чохлi були в нього припасованi до боку коня. Але де та здобич пiсля стiлькох звитяг? Лише шальвари, а то голий по пояс, весь розмальований татуюванням, iз давно не бритою головою, так що оселедець ледве вирiзнявся на нiй. Був Скоморох дуже витривалий i, навiть геть обпившись вина, мiг пройти по жердинi, покладенiй на спини двох коней, або поцiлити з лука у мiзерну пташку на льоту. А як затiювали боротьбу десь на вiдпочинку а чи й перед самими князями, Скомороха нiхто не мiг побороти. Були силачi, якi кидали Скомороха об землю, що в iншого вже б i костi розсипались, але Скоморох був гнучкий, як вуж, i живучий, як кiт. Завжди падав на всi чотири, нiхто не мiг поцiлити в нього кулаком -- вiн ухилявся; i це веселило все вiйсько. I коли затяжний похiд пригнiчував навiть семижильних тарiйцiв, важкий штурм вбивав охоту далi воювати, на перепочинку хтось гукав: -- Гей, а де ж це Скоморох? -- Ану, Скоморох, утни. А зараз, у край веселий, на тихi води, забули про Скомороха, тiльки йокали селезiнки коней. Скоморох трюхикав позаду вiйська сво?ми двома кiньми i, коли перехилився, щоб налити в рiг вина, торкнув коня, i кiнь повернув у бiчну вуличку. Скоморох не став його справляти. "Хай iде. Вечорi?, пiдночую десь, а там дожену", -- подумав. Так вiн i в'?хав обома кiньми у сирiйську церкву, присвячену Богинi Iштар. Дванадцять жриць, якi творили Богинi вечiрню требу, побачивши спiтнiлого, запиленого, голого по пояс скiфа Скомороха, попадали ниць. Скоморох тим часом розсупонив коней i поклав одного так, щоб вiн перегородив вхiднi дверi, а другого, щоб перегородив вихiднi дверi, якi були в глибинi храму за великою фiгурою Богинi Iштар. Тодi пiдняв обережно з землi всiх 12 жриць, посадив у коло бiля жертовника i сам сiв посерединi з бурдюком вина у лiвiй i рогом-ритоном у правiй руцi. На колiнах у нього вилискували полiрованим деревом невеликi гуслi. У широкий квадрат отвору в стелi храму на них заглядали яскравi зорi, якi тут, були набагато бiльшi, нiж на Укра?нi. Скоморох частував кожну жрицю по черзi, частувався сам, спiвав пiснi i пiдiгравав собi на гуслях. Тодi линув на жертовник олi? i, коли вогонь спалахнув яскраво, почав збирати у сакви все, що блищало. Коли ж наготував таким чином свою поклажу, накрив жертовний вогонь великою срiбною тацею, яка не влiзла в сакви, i сказав: -- Хай мiсяць нам свiтить, цей холодний залицяльник i знадливець, -- i став бавитися з кожною жрицею по черзi, iз кожною iншим способом; i на багато любощiв його вистачило, коли ж дiйшла черга до наймолодшо?, 10-рiчно? жрицi, вiн геть вибився з сил i задрiмав. З того часу залишилося одинадцять зразкових способiв тiлесого кохання i дванадцятий -- це кохання духовне, кохання спорiднених душ, коли люди не згадують про статевi стосунки, а люблять одне одного, навiть не беручись за руки. Сон Скомороха був дуже короткий, забуття на декiлька митей. Пiд час великих навантажень цього короткого забуття Скомороховi вистачало, щоб скинути втому i стати знову дужим i свiжим, принаймнi на момент смертельно? небезпеки. Правда, потiм, як був час, Скоморох мiг спати без просипу три доби. Але в цю мить Скоморохового забуття наймолодша жриця простягла над ним бiлi тендiтнi руки з розчепiреними пальцями, оберненими до його лиця, i розплющила широко очi, так широко, аж нiчого не бачила перед собою. Вона заклинала: -- Ти, тво? iм'я Скоморох, ти осквернив священне мiсце, ти завiв коней у храм, ти пограбував наш храм, хоча тво? одноплемiнники пройшли через мiсто туди й назад i не зачепили його. Але ти i потiшив Богиню кохання Iштар. Хоч ти i залишився мужчиною, i матимеш потомство, але хай у тобi поселиться жiноче бажання, хай воно iнколи смокче тебе з бокiв живота, i попiд грудьми, i в грудях, коли тебе погладить по спинi i нижче спини якийсь чоловiк, хай тво? колiна зiгнуться i ти пiдляжеш чоловiковi, наче жiнка. Щоб тобi хотiлося носити i чоловiчу, i жiночу одежу, щоб ти весь свiй вiк, i дiти тво?, i нащадки смiшили людей, щоб ти грав на дудi, тинявся вiд мiста до мiста i вiд села до села i водив ведмедiв. Щоб тодi, коли ти хотiв би стати над усiма, стати правителем, тебе принижував грiх i клало ниць жiноче бажання, однинi i довiку в тобi i в тих, в кому тектиме твоя кров. А за те, що ти так гарно спiвав i так до ладу кохав жiнок i сам такий гарний чоловiк, дарую тобi дар провiщення. Прокинувся Скоморох, осiдлав коней, нав'ючив золотом з храму Велико? Богинi Iштар i почвалав наздоганяти сво?х. З того часу потомки Скомороха стали артистами, поетами, циркачами, танцюристами i музикантами. Гадали скоморохи на тонко надертих ликових смужках. Пасмо лика розрiзували на три частини i смужки намотували на п'ять пальцiв лiво? руки. Коли скоморох розчепiрював пальцi i дивився на лико, яке розкручувалось, Богиня Iштар пiдказувала йому пророцтво. Повчання. Не оскверняй священного мiсця Бога свого народу а чи Бога якогось iншого народу, бо кара Божа тебе спостигне, яка б гординя тебе не за?дала. 10. Року Божого 616 до ново? ери Мiдiйський цар Кiаскар запросив на бенкет укра?нських князiв та старшин i умертвив. Тодi пiдняв повстання i став виганяти тарiйцiв iз сво?? кра?ни. 11. Року Божого 615 до ново? ери Всi укра?нськi загони, якi були в Переднiй Азi?, повернулися на Укра?ну. 12. Року Божого 610 до ново? ери Зiбралися всi тарiйськi вождi, старiйшини i волхви на Велику раду в урочищi Священнi Путi на рiчцi Днiстро. Мiж iншим, було осуджено вчинок князя кiмарiйцiв Тадеуша, який забрав вiйськову здобич усього вiйська. Було вирiшено, що п'ятдесят найближчих родичiв князя Тадеуша по чоловiчiй лiнi? стануть на смертельний бiй мiж собою, ?х подiлили на двi шереги по 25 бiйцiв, i вони побили один одного. У гирлi рiки Днiстро ?м насипали братську могилу i забули ?хн? iм'я. Кiмарiйцi ж вибрали собi князя з роду Кра?на i стали зватися галичанами. 13. Року Божого 539 до ново? ери Княгинею роксоланiв-гунiв була Томила. Вона посiла князiвський стiл пiсля того, як помер ?? чоловiк, князь Сак. Князь Сак уславився звитяжними походами проти персiв, i плем'я гунiв-рокосланiв стало зватися роксоланами-саками. Перський цар Кiр задумав без вiйни при?днати до свого царства землi сакiв-роксоланiв i заслав до княгинi Томили сватiв. Зiбрались роксолани на Малий круг i вирiшили не вiддавати княгинi Томили за iноземного царя. Перський цар Кiр пiдiйшов з вiйськом до рiки Вардани i наказав будувати плавучi мости. Княгиня Томила переказала царю Кiру через глашатая: -- Не поспiшай будувати мостiв: або ти вiдiйди вiд рiки на три днi ходу, або ми вiдiйдемо. Цар Кiр переказав княгинi Томилi, щоб вона вiдступила, i почав переправу. Кiр перейшов рiку Вардану i пройшов у степ на один денний перехiд. Тодi наготував багато ?жi i цiльних вин, залишив у таборi слабосилих во?нiв, а сам з головними силами вiдступив у плавнi. Тодi третя частка вiйська княгинi Томили на чолi з ?? сином княжичем Сар'ягном напали на табiр персiв i, не дивлячись на ?хню хоробру вiдсiч, всiх перебили. Пiсля перемоги, знайшовши вино, роксолани сiли бенкетувати. На?вшись i напившись цiльного вина, полягали спати. Цар Кiр з вiйськом тим часом повернувся, багатьох перебив, а багатьох заполонив. Взяв у полон i княжича Сар'ягна. Княгиня Томила, дiзнавшись про це, послала до царя Кiра Ахаменiда посланця з такими словами: -- Кровожерливий Кiр! Не хвалися сво?ми подвигами. Тарiйський народ незчисленний, як буйна степова трава, як дерево в лiсi, як риба у водi. Плодами виноградно? лози, якi вас, персiв, теж позбавляють розуму, коли вино вдарить вам у голови i коли ви, перси, напившись, почина?те викрикувати потоки непристойних слiв, ось цим ти перемiг мого сина, а не силою. Ти викликав гнiв усього незчисленного укра?нського народу, i мо? гiнцi, як вовки-сiроманцi, скачуть вiд Вардани до Дунаю, начувайся! Вiддай менi мого сина i йди собi додому iз мо?? землi. Якщо ти не послуха?шся, то клянуся Перуном, Дарбогом i Ярилом-сонцем я справдi напою тебе кров'ю, який би ти не був ненаситний! Кiр не звернув уваги на цi погрози, а син княгинi Томили, коли хмiль вийшов з його голови, попросив царя Кiра, щоб його розв'язали. Як тiльки князенко був розкований i мiг володiти руками, вiн вихопив меч у охоронця i заподiяв собi смерть. Тим часом прибули полки вiд краягнiв, галичан, волинян, слов'ян i сарматiв. Княгиня Томила подiлила все пiдвладне ?й вiйсько на три частини. На чолi головно? сили стала сама. По центру, проти вiйська царя Кiра, билися пiшi полки, озбро?нi довгими списами, гаками, мечами, булавами, келепами, пращами i луками. Бiй тягнувся з ранку до полудня, а на флангах у роксоланiв билися лише незначнi, кiннi загони. Цар Кiр хвилювався, чому у княгинi Томили так мало кiнноти, тим часом був змушений вводити у бiй усi сво? запаснi полки, бо тарiйцiв перед ним було тьма-тьменна. Нарештi Кiр помiтив, що центр укра?нського вiйська послабшав, i сам цар Кiр з головними сво?ми силами розiрвав вiйсько тарiйцiв на двi частини. Розчленоване вiйсько ворога -- це майже перемога. Сонце вже хилилось над обрiй, i в цей час з усiх бокiв на здиблене поле бою вдарили кiннi козаки. ?х було так багато, що доля бою зразу вирiшилась, зашилось тiльки добивати персiв, якi то там, то там згруповувались, щоб органiзовано вiдступити. Був великий полон i велика здобич. В бою загинув сам цар Кiр. Жоден перс не повернувся додому. Княгиня Томила наказала наповнити бурдюк перською кров'ю i вкинути туди голову царя Кiра. З того часу збереглися ?? слова: "Ти, Кiр, бажав кровi, так пий же ??!" Мудрiсть предковiчна Ввiвши в оману зарозумiлого ворога, ти спокiйно розпоряджа?шся сво?ми силами i чека?ш слушно? нагоди, щоб знищити його. Недовiра до злого ворога не зника? нi в час вiйни, нi в час миру. Якщо ворог злий i сильний, необхiдно вжити хитрiсть. Правдивим треба бути не перед ворогом, а перед Богами, дiтьми i вчителем. 14. Року Божого 530 до ново? ери Роксолани в союзi з сарматами вели вiйну з персами-мiдянами. На полi бою особливо вiдзначилася княгиня Зоряна, жiнка Сака Мермера. Була вона дуже вродлива, водночас великого розуму i завзята. Поранена в битвi, вона втiкала з поля бою на конi (у роксоланiв жiнки воюють разом з чоловiками, бо вони -- нащадки амажонок). Але ?? наздогнав мiдiйський витязь царевич Стрiагней, зять царя мiдян, збив з коня i намiрявся вбити. Проте жiнка була така гарна i так благала про помилування, що розчулений царевич Стрiагней випустив ?? живою. В подальших боях Стрiагней потрапив у полон до роксоланiв. За наказом царя Мермера вiн мав бути страченим. Княгина Зоряна благала князя Мермера помилувати царевича Стрiагнея, але князь Мермер був невблаганний. Тодi княгиня Зоряна звiльнила декiлькох полонених i наказала ?м убити свого чоловiка, щоб зберегти життя сво?му рятiвниковi. Помiж саками-роксоланами i персами-мiдянами було укладено перемир'я, а потiм угоду про союз i дружбу. Одного разу князь Стрiагней завiтав до мiста Роксонаки, де жила княгиня роксоланiв Зоряна. Княгиня вийшла йому назустрiч, радiсно привiтала, поцiлувала на очах у всiх придворних i сiла в його колiсницю. А потiм, жваво розмовляючи, вони увiйшли у палац. Вона влаштувала пишну учту для царевича Стрiагнея. Пiсля бенкету царевич пiшов у вiдведенi йому хороми, безперестану зiтхаючи вiд любовi до княгинi Зоряни. Неспроможний опанувати себе, вiн звiрив сво? почуття найвiдданiшому iз ?внухiв. Той пiдбадьорив царевича Стрiагнея i порадив йому облишити надмiрну делiкатнiсть, освiдчитися княгинi Зорянi. Царевич послухався i негайно пiшов до княгинi. Вона прийняла його люб'язно, вiн же повагався, тяжко зiтхнув, мiняючись на обличчi, i зрештою звiрив ?й сво? почуття. Сказав, що сохне вiд пристрасного кохання до не? i туги. Але княгиня Зоряна вiдмовила на його умовляння, сказавши, що, погодившись на шлюб, вона вкрила б себе ганьбою перед сво?м покiйним чоловiком. Адже вона допустила таке iз почуття вдячностi, щоб врятувати життя людинi, яка вдруге подарувала ?й життя, яке ? найдорожче над усе. Обов'язок для не? понад усе. А ще бiльше, мовляв, вкри? ганьбою i безчестям вiн себе сам. Адже вiн ма? за дружину Ройтею, дочку царя мiдiйцiв Астiбара, жiнку, як вона чула, дуже вродливу, вродливiшу за багатьох жiнок. Йому слiд бути мужнiм не лише на полi бою, але й мужньо боротися з власними пристрастями, щоб не стати рабом скороминущо? насолоди, яко? можна зазнати i з наложницями. Iнакше, якщо про його зраду дiзна?ться царiвна Ройтея, йому не минути великого лиха. Хай вiн погаму? сво? бажання, хай просить в не? чогось iншого, i вона заблаговолить його прохання. Почувши таку вiдповiдь, цар Стрiагней довго мовчав, а потiм обняв на прощання княгиню Зоряну, i на мить йому здалося, що ?? тiло затрепетало йому назустрiч. Так вiн i по?хав додому нi з чим. Але i вдома, i на полюваннi, i на бенкетах, i в боях, i з жiнкою Ройте?ю журба сушила його, а до наложниць не було нiяко? охоти. Вiн часто жалiвся ?внуховi на свою долю. Зрештою узяв пергамент, написав листа до княгинi Зоряни i примусив ?внуха заприсягтися, що той вручить його княгинi пiсля того, як вiн, Стрiагней, заподi? собi смерть. I ось що було в тому листi: "Цар Стрiагней вiта? княгиню Зоряну. Я пощадив тебе на полi бою, отже, менi ти завдячу?ш тим, що живеш на свiтi i тiшишся благами життя, а ти занапастила мене, тобто вiдплатила злом на мо? добро. Якщо ти вважа?ш, що вчинила по совiстi, хай тобi у всьому таланить i будь щаслива. Якщо ж ти пiшла проти велiння свого серця, бажаю тобi зазнати такого ж вiдчаю, якого зазнав я, бо я гину через тебе". Листа цього вiн поклав пiд подушку, попросив меча i мужньо позбавив себе життя. А княгиня Зоряна ще довго правила сво?м народом. Вона пiдняла добробут кра?ни, була для сво?х людей зразком чеснот. Мудрiсть предковiчна Не запитуй поради у коханнi в ?внуха. Життя справжнього мужчини не вичерпу?ться одним лише коханням до жiнки. Тiло -- це зосередження трьох благ; поздержливiсть у ?жi, доброчиннiсть у поведiнцi i пошана до мудрощiв оберiгають його. 15. Року Божого 519 до ново? ери Зорян, син княгинi Зоряни i князя Мермера, правив кра?ною сакiв-роксоланiв, яка розлягалася вiд Кавказьких гiр аж до долини рiки Дон. На рiцi Дон князював над сар'ягнами князь Омарслав, у якого була дочка на ймення Огняна. Вона побачила одного разу увi снi князенка Зоряна (кого вона в життi нiколи не бачила) i вiдразу закохалась в нього; те ж саме сталося i з князенком Зоряном -- йому приснилась i полюбилась Огняна. З того часу, як ?м обом увi снi з'явилось таке видиво, вони покохали одне одного i почали сохнути вiд любовно? туги. Князiвна Огняна була першою красунею серед навколишнiх князiвен, а князенко Зорян був вродливий юнак. Отож князенко Зорян послав до князя Омарслава у мiсто Бiла Вежа сватiв з уклiнним проханням видати за нього Огняну. Проте князь Омарслав не дав сво?? згоди, бо, не маючи нащадка чоловiчо? статi, хотiв видати дочку за когось iз сво?х родичiв. Проте Богиня Ягна противилась тому, а Огняна весь час молилась Ладi за сво? кохання. Невдовзi князь Омарслав запросив до себе в гостi всiх старшин сво?? держави, дружкiв, родичiв i найкращих витязiв, щоб залагодити весiлля Огняни, однак не обмовився жодним словом, за кого саме збира?ться ?? видати. Коли гуляння було в розпалi, батько покликав Огняну в бенкетну залу i сказав так, щоб гостi почули його слова: -- Сьогоднi урочистий день твого весiлля, дочко, тим-то роздивися i придивися до всiх, хто тут зiбрався, потiм вiзьми золотий келих, наповни його вином i дай тому, чи?ю дружиною хочеш стати, вiн назве тебе сво?ю дружиною. Княжна Огняна оглянула всiх довкола i вийшла до сiней з плачем, бо сподiвалась побачити Зоряна, якого встигла повiдомити, що готуються заручини. А тим часом князенко Зорян, який стояв табором неподалiк Дону, потай вiд свого вiйська вночi в супроводi свого вiзничого став у колiсницю i помчав щодуху до города Бiла Вежа. Наблизившись до мiста, вiн залишив вiзничого з колiсницею у затишному мiсцi, а сам у сарматському вбраннi пiшки пiшов далi. Прибувши в палац, у сiнях побачив Огняну, яка стояла, заливаючись сльозами, i наливала вино в келих. Князь Зорян пiдiйшов до не? i сказав: -- Огняно, ось я бiля тебе, я, кого ти бажала, я -- Зорян. Дивиться вона -- перед нею ставний юнак, той, який ?й приснився. Зрадiла вона дуже i подала йому келих з вином. Вiн забрав iз собою князiвну Огняну, посадив у колiсницю i чимдуж тiкати. Служницi, якi знали про кохання сво?? панни, не зчинили галасу, а коли батько звелiв покликати дочку, сказали, що не можуть ?? знайти. Цiлий день вiйсько князя Омарслава нишпорило по навколишнiх лiсах i вибалках, щоб зiтнути голову зухвальцевi, який умкнув князiвну, i дiстати винагороду, проте намарне. Лише через день князь Зорян прислав пишне посольство, яке сповiстило, що князiвна Огняна у князя Зоряна, i вони хочуть прийняти батькове-матерiне благословення. Князь Омарслав був задоволений, що дочка знайшлася, а вiн ма? високородного зятя, i справив бучне весiлля. Мудрiсть предковiчна Трохи да? жiнцi батько, трохи дають родичi, але найбiльше да? жiнцi милий серцю чоловiк. Якщо чоловiк втiшений жiнкою, то це при?мно Богу. Слушна нагода трапля?ться раз в життi i коли ?? втратити, вдруге не дочека?шся. 16. Року Божого 517 до ново? ери Анахарс, син слов'янського князя Гнура, внук князя Лiпослава i правнук князя Свiтозара, прибув iз далеких подорожей на Укра?ну. Цей Анахарс, як бачите, був дуже знатний, але ще й дуже розумний. Ще малим вiн вивчив грецьку мову при дворi свого батька вiд драгоманiв i рабiв. Знав вiн також перську i мiдiйську мови. Батько часто брав його з собою, коли ?здив у гостi чи в справах до молодших золотих князiв, чи то до роксоланiв, чи до сарматiв, а чи до волинян, чи до галичан, чи до кра?нцiв. Коли Анахарс досяг козачого вiку, йому треба було постригтись у козаки. Вiн не став голити сво?? чуприни пiд оселедець i не став голити сво?? молодо? борiдки, щоб кохати козацькi вуса. Вiн одягся, як знатний скiф (скiфами звали слов'ян греки), i удвох з молодим греком-рабом, з яким здружився i мав його за вiрного слугу, сiв на грецький корабель, щоб побачити свiт. Цей корабель вiз у Грецiю укра?нську пшеницю i мед. Довго пiсля того про нього нiхто не чув, i всi думали, що вiн пропав. У всiх кра?нах, про якi чували греки, побував князенко Анахарс: в Iндi? i в ?гиптi, в Галi? i Грецi?, але найдужче йому до душi припала Грецiя. Там вiн пiзнав премудростi поезi? i фiлософi? i став мудрецем. На диспутах у високоаристократичному товариствi його шанували. Слава про Анахарса, як одного з трьох мудрецiв свiту, досягла навiть тарiйських земель, i про не? почули укра?нськi князi. Проте самi укра?нськi князi, i старiйшини, i волхви, i народ сторонилися грецького письма, бо воно прославляло грецьких богiв, а в договорах послуговувалися рабами-драгоманами. Драгоманам жилося при багатих тарiйських князях дуже добре, i ?м мало хто нагадував, що вони раби, отож служили вони вiддано. Вся ж вiра, i iсторiя, i наука укра?нського народу жила в головах волхвiв, старшин i князiв, якi знали напам'ять молитви, знахарство i суспiльнi та вiйськовi закони. Нарештi князь Анахарс постарiв у чужих краях, i йому захотiлося повернутись додому, до могил предкiв. За роки подорожування, за тяжiстю сво?? мудростi вiн забув, як строго дотримуються на Укра?нi вiри у сво?х Богiв. Повертаючись у Скiфiю, йому довелося пливти через Чорне море i пристати до острова Кизик. Греки-кизикинцi в той час справляли свято матерi богiв Гери. Анахарс, який перед цим перетерпiв велику бурю на морi i думав, що вже не побачить домiвки, дав Богинi Герi таку обiтницю: -- Якщо повернуся додому здоровим i неушкодженим, то принесу тобi жертву по обряду, який бачив у кизикинцiв, i встановлю в твою честь всеношне святкування. Повернувшись благополучно на Укра?ну, Анахарс та?мно пiшов у Гiлею, що бiля Ахiллового тирловища, вкриту густим лiсом. Там вiн повнiстю здiйснив обряд святку