на i Кiмар'ягна. У цю вiйну поступово втягнулись i ?хнi сусiди. Ще мiсяць тому нашi князi, котрi ось сидять за спiльною стравою, дивились один на одного з-пiд заборол шоломiв, з-за тятиви лука з накладеною убивчою стрiлою. Проте ми мусимо свято дотримуватись заповiту предкiв i не порушувати меж пасовищ, що ?х обмежили нашi прадiди, коли встановлювали звичай збиратись у цьому урочищi, щоб вирiшувати спiльнi справи всього тарiйського народу. Чи нашi волхви забули веди про нашi родовi закони, веди братства, веди побратимства? Чому вони спiвають лише веди звитяги i вiйни? Довго радилися-сперечалися вождi племен, а коли Дарбог сховався за Овидом, всi розiйшлися по куренях. Завтра наставав останнiй день Ради. Але бачили старiйшини, що цьогорiчна Рада невтiшна. Волхви розпалили вогонь у шатрах, обкурилися конопляним сiм'ям, надiючись, що за цю останню нiч вiща Морана пiдкаже ?м нових вед про буття i дiяння тарiйського народу. Наступного дня, коли компанея iз вогненним трунком була передана до рук наймолодшого серед князiв з роду Сар'ягна, князя Арея, вiн ковтнув iз чашi - позолоченого черепа - трунку i встав. Трунок обпiк вогнем йому гортань i зробив легшим язик. Вiн був високий i ставний, у руцi тримав соболину шапку i княжу булаву. Широкий черес перехоплював тонкий стан: - Товариство, браття! Хай вибачать менi старшi за мене, що я звертаюсь до них iз сво?м неопереним словом, але iз наших балачок, якi тягнуться ось уже сьомий день, мало пуття. Знову нашi козаки вийдуть у степ на пограниччя пасовиськ i забудуть нашi настанови. Бо племена народу тарiйського стали численними i могутнiми, череди безмежними, а трави такi, як i кожного року. А як пiде на ранню засуху, то ще гiршi, нiж ранiше. Донесли менi гайдарi, що за горами Кавказ, шлях до яких лежить понад кра?ною амажонок, ? ще гори, а за тими горами ? кра?на, багата травою. Там не треба томити скотину у зимiвниках, бо там, де кiнчаються гори, нема Дудя, який холодить землю. Та кра?на заселена смуглоликим людом, який, рознiжений щедротами землi, забув Бога свого i забув, що таке вiйна. В iм'я того, щоб смачно ?сти або хоч просто ?сти, вони бояться смертi в бою. Хочу я спробувати щастя i перегнати через гори худобу у тi долини, але мо? старiйшини кажуть, що, мовляв, iди лише сво?м куренем, а в нашого роду ? сво? споконвiчнi шляхи понад рiкою Дон. Проте менi з одним куренем не здолати того народу, то дозвольте i серед ваших родiв кинути клич. Хто чу? в серцi звитягу, молодий i дужий, хай iде пiд мiй бунчук. Я поведу ?х у кра?ну, де рiки повноводнi, трава висока, лiси повнi дичини, а мiста повнi золота. Замовк князь Ар'я. Старiйшина з роду Краягна сказав: - Хто вiдрива?ться вiд сво?? землi, той ста? iншим. Старiйшина з роду Кiмар'ягна сказав: - Там ви забудете сво?х Богiв i мову, якою з ними говорили. Князь волинян Силослав сказав: - Скiльки вже таких молодих i невгамовних заманив Овид! Князь слав'ягнiв Владислав сказав: - Якщо там добре жити пришлеш гiнцiв, i ми дамо козакiв на помiч. Народовi потрiбен простiр. Тодi князь Ар'я знову сказав: - Я бачу, що ви не проти. Виберiть iз сво?х родiв похiдних князiв, хай зголоситься також з кожного роду волхв, щоб волхви склали бувальщини i пiснi про наших Богiв, нашi землi i води. Щоб ми пам'ятали про наше родство i не воювали мiж собою. Обранi для походiв князi розiслали по селах вiсникiв з бойовою князевою стрiлою, з червоною китицею бiля оперення. Вiсник iз волхвом за?здили в село i спинялися на майданi, де збиралося сiльське вiче. Вiсник бив у литаври i, коли сходились люди, кричав: - Молодих i дужих з дружинами i нежонатих зове князь Ар'я пiд свiй бунчук! Хто хоче, берiть свою долю з общини i йдiть з нами! Волхв спiвав пiд кобзу: - Високий i ставний князь Ар'я. Дужий, як вепр, i швидкий, як сокiл. Мудрий, як сова, i справедливий, як терези. Важка у нього булава i бунчук, як шовкова трава, яку не можна порахувати. Веде вiн у кра?ну, де рiки молочнi, кисiльнi береги, де на вербi ростуть солодкi грушi, а земля родюча i плодюча. Берiть сво?х жон на вози, а списи на перев'язi i збира?мося. А хто не ма? жони, то забере ?? у того народу, який ми повою?мо, а хто загине, той обнiметься з прекрасною Богинею Славою. Хто ма? у руцi меч, а на поясi нiж i аркан, хто ма? тверду руку i серце вовче, той буде дiлити здобич на Великому крузi i пити з кампане? священний трунок Слави. Десь далеко вперед пiшла кiнна тисяча гайдарiв, не обтяжена возами i сiм'ями. Це була тисяча хвацьких козакiв iз усiх п'яти родiв, якi нещодавно ще тузилися мiж собою на пограниччях. Козаки - це юнаки, якi досягли повнолiття, але ?м ще рано було заводити сiм'ю. Досягши 18 рокiв кожен юнак iз сiм'? вiльного общинника iшов козакувати на 3-5 рокiв. Бажаючi могли козакувати все життя. Козаки пiд наглядом сотникiв i тисяцьких вивчали вiйськовi звича? i разом з тим охороняли обводи землi вiд сусiдських вторгнень. На час козакування вони брили голови i бороди, залишаючи на серединi голови лише такий чуб волосся, який можна просунути в каблучку вказiвного пальця. Не голили також вусiв. Звитяга i бажання вiйськового подвигу були головною метою життя козакiв. Вони привчались переносити бiль i зневажати смерть. Смерть у бою була в пошануваннi, але смерть геро?чна. У козаче середовище заборонялося приводити жiнок. Тисячею гайдарiв верховодив князь Род. П'ять куренiв спокiйно й розмiрено, як пiд час лiтнiх пасовищ рухались по слiду розвiдникiв. Попереду куреня Сар'ягнiв на вороному жеребцi, тримаючи спис iз жовто-блакитним трикутним прапорцем, ?хав князь Ар'я в оточеннi 33 козакiв. Позад них волхв iз роду кiмар'ягнiв ?хав на чотириколiсному возi. На ручицю воза було накинуто довгий повiд, що утримував десь за п'ять лiктiв вiд воза бiлого коня. На конi було легеньке червоне сiдло i розцяцькований дiамантами кантар. На цьому конi ?хав Бог вiйни Ар'ягн - Воляслав, але його нiхто не бачив крiм волхва у станi ясновидiння. За ними - курiнь сар'ягнiв на возах iз скарбом. Осторонь возiв, верхи на конях, ?хали дорослi мужчини з мечами на поясах i луками з тулами. Важку зброю - булави, списи, келепи, щити - везли на возах. Позаду юнаки, якi ще не досягли козачого вiку, гнали табуни коней, худобу, овець, свиней, кiз. На чолi валки кожного племенi ?хав старiйшина на великому критому шестиколiсному возi, з правого боку до ручицi було приторочено бунчук: висока, гладенька, обстругана i ошлiфована каменем i вовною тичка, пофарбована бичачою кров'ю, на вершечку яко? було насаджено оберiг кожного племенi, яке вiдпустило вiд себе бажаючих на новi землi. Вершечок оберега, прикрашений пучком кiнського волосся, а саме оберiг, обвiшаний маленькими дзвiночками. На возi Сарма був бунчук з мiдною головою коня, на возi роду Слав'ягна на тичцi стримiла мiдна голова корова, на возi роду Вол'ягна - тичка з головою вепра iз коштовним камiнням замiсть очей i iклiв, на бунчуку роду Кiмар'ягна було зображення Лелi у виглядi вагiтно? жiнки з шiстьома отворами, з яких витiкало шiсть найбiльших рiк, на яких жив тарiйський народ; на бунчуку роду Кра?на крiпилась мiдна голова пiвня з червоним рубiновим гребенем, очима i рiзнобарвним хвостом з пiр'я. Цi обереги були в пошанi в тих селах i городах, звiдки родом старiйшини. Оберегами ж родiв, що залишились сидiти на сво?х берегах, були: у амажонок - тигр; у сар'ягнiв - лев i лебiдь; у слав'ягнiв - ведмiдь i бусол; у волинян - вовк i горлиця; у кiмар'ягнiв - мамонт i галка; у кра?нцiв - кабан i соловей. Як безлiч було сiл, у яких жив тарiйський народ, так безлiч було оберегiв, якi ?м послала Ягна. Але весь народ молився Лелi-Ягнi-Бережi i ?? дев'яти перевтiленням - Перунам, а також синовi Ягни, першiй людинi, Тар'ягновi. На чолi походу стояв князь сар'ягнiв Арей, на чолi слав'ягнiв князь Славко, на чолi вол'ягнiв князь Вогонь, на чолi кiмар'ягнiв князь Стриягн, на чолi кра?нських во?в стояв князь Доброслав. Дiйшли арiйцi до високих Кавказьких гiр. Чим вище i далi вони йшли, тим бiльше летiло в ущелини i зависало на скелях ?хнiх зручних возiв. Залишалися лише бойовi двоколiснi колiсницi, якi можна було мiсцями переносити на руках. Так зникли арiйцi в горах, i нiхто про них бiльш не чув. 3. Року Божого 1155 до ново? ери Троя готувалася до вiйни з ахейцями, бо через вивiдачiв дiзнався цар Тро? Прiам, що греки всього Пiренейського пiвострова i навколишнiх островiв збираються в ополчення проти Тро?, щоб зрiвняти ?? з землею. Бо Троя перепиня? кораблi з хлiбом, якi пливуть до Афiн з Тарiйсько? землi. Та ще й син царя Прiама Парiс до того знахабнiв, що потоптав закони гостинностi: коли був гостем у царя Менелая, звабив i вкрав його прекрасну жiнку ?лену. До столицi держави амажонок Варти вiдпливло посольство вiд царя Тро? Прiама просити у Вiча Варти вiйськово? допомоги. А в цей час посольство вiд ахейцiв, очолюване Одiссе?м, висадилось у гирлi Днiпра-Славути, у мiстi Бористенi, i розiслало нарочитих у Переяслав-на-Дуна?, у Галич, у Волин, у Бусел, у Бiлу Вежу з проханням узяти участь у походi проти Тро?. За якийсь час у Гiлею прибуло п'ять тарiйських золотих князiв iз загонами во?нiв. Iз Переяслава-на-Дуна? прибув князь Палкий на чолi загону кiннотникiв у тисячу мечiв; iз Галича прибув тисяцький Чепiга на чолi тисячного загону, бо князь галичан Авхат був уже давно старим, мав одного сина Атiла, але його ще юнаком городяни прогнали з мiста за те, що був дуже розбишакуватим i у сутичках калiчив, а то i вбивав одноплемiнникiв. Несамовитий пiд час бiйки, вiн ще десятилiтнiм хлопчаком розiзлив знарошне бiлого Священного бика, i коли той кинувся на нього, схопив бика за роги, повалив на землю i задушив. У князя Авхата був на лобi бiлий знак Сонця, який трохи переходив на волосся, i в чорнявому чубi його бiлiло пасмо, але зi сво?ю жiнкою Мирославою вони не нажили дiтей. Не було в Авхата дiтей також iз iншими жiнками. Одного разу, пiсля довгих молитов богинi Родi, Лелека принiс ?м немовля. У немовляти на лiвому плечi свiтився срiблястий знак Сонця, i назвали вони його Атiлом. Дитина дуже швидко росла, а тому що Атiл був набагато крупнiший за сво?х однорiдцiв, вiн всiх кривдив, у бiйцi легко доходив до знетями. Iз Волина вiд волинян прибув князь Дулiб; на чолi полку слав'ягнiв прибув князь Руслав; похiдним князем у сар'ягнiв був князь Казар. Поки вiйсько збиралось, а греки i слав'ягни готували кораблi для походу, на рiвному полi поблизу мiста Бористена почалися великi змагання у вiйськовiй доблестi. Коли всi учасники iгор зiбралися в одному мiсцi, були обранi розпорядники, i вiйсько, змiшавшись, розмiстилось по обидва боки поля для змагань, на поле зненацька вилетiла бойова колiсниця, запряжена чотирма кiньми, а з бокiв колiсницi скакало дво? молодих вершникiв у повному бойовому обладунку. ?хнi золоченi шоломи горiли, як сонце. Але всi дивилися на во?на, який правив бойовою колiсницею. Величезного зросту, статурою як Бог, довге русяве волосся майорiло навколо голови, наче завихрення вогню. Юнаки, якi скакали на конях обiч колiсницi, кричали: -- Атiл, Тар'я-Кiмар-Атiл! I всi во?ни, захопленi прекрасним во?ном, видихнули: -- Атiл!.. Кiмарiйськi во?ни, якi в цей час стояли вперемiшку з усiма тарiйськими во?нами, почали розказувати, як розлючений натовп, озбро?ний камiнням i палицями, гнався за десятирiчним Атiлом, щоб убити його, бо вiн силою набагато перевершував iнших людей. Як вiн тiкав по косi, яка з того часу стала зватися Бiг Атiла, як перебiг у землi амажонок, умкнув собi амажонку i жив з нею на березi озера Меотiди. В Гiлею Атiл прибув iз сво?ми двома старшими синами. Почалися iгри. Билися на тупих мечах, прицiльно стрiляли з лука по дерев'яних щитах, що ?х на всьому скаку проносили вершники, метали списи на дальнiсть, змагалися в перегони верхи на конях i на бойових колiсницях. Найкращим во?ном виявився Авхат iз роду Кiмар'ягна. Коли вiн першим досяг рубежу на сво?й колiсницi, все вiйсько кричало: -- Атiл, Атiл, Атiл! Все вiйсько його полюбило i на Великому крузi обрало похiдним вожа?м усього тарiйського вiйська. На честь цих змагань тарiйцi назвали це поле герцiв тирловищем Атiла, греки ж називали його ристалищем Ахiллеса. Вже були готовi кораблi i вiйськовий припас, та Атiл все зволiкав, чекаючи, поки з мiста Бусла йому привезуть бойовий обладунок iз та?много металу, якого не рубала нi гостра мiдь, нi бронза. От нарештi старiйшина ковалiв з города Бусла Хитрець привiз обладунок: щит iз залiзних пластин, залiзний шолом i залiзну сорочку з дрiбних вигнутих кiлець, поножi, налокiтники i наплiчники, залiзний меч i наконечник для списа, залiзну сiть на голову i шию коня. Обладунок i зброя були позолоченi, тому Атiл сяяв у ньому, як сонце. Нарештi принесли жертви Ар'ягну, Велесу i Славi та сiли за прощальну страву. I ось, коли голод i спрага були погамованi, а серця во?нiв приглушено щемiли за домiвками i разом з тим почали нуртувати прагненням невiдомого походу i звитяги, а сонце вже ховалось за овид i спалахували вогнища, коли на притухлий жар кидали ще хмизу, бiля шатра князя Атiла забринiла кобза i в тон ?й загучав молодий, свiжий i сильний голос кобзаря. Закiнчив кобзар свою пiсню, князi i козаки, якi сидiли навколо вогнища, ще якийсь час мовчали, i вiд iнших вогнищ стало чути пiснi, голоснi балачки i музику. Нарештi заговорили i бiля куреня Атiла. Хтось мовив: -- Ми йдемо в бойовий похiд, хто загине, а хто iз здобиччю повернеться додому. Троя багата, я там бував. -- Якщо ти там бував, то бачив, якi товстелезнi стiни, кажуть, що ?х зводив сам грецький герой Геракл: може, вилiзеш, а може, i на штанях з'?деш... -- Що козаковi мур, коли козак мов тур! -- озвався третiй. -- Ось я вже з козакування був додому налаштувався, бо минуло? зими на вечорницях гарну дiвку зазнав, обiцяв цього року женитися, та як почув про похiд, та ще з князем Авхом, -- то й додому перехотiлося. Десять рокiв воювали пiд Тро?ю ахейцi i з ними тарiйцi на чолi з князем Атiлом -- кiмарiйцем, та князем Палом -- кра?нцем, та князем Руславом -- слав'ягном, та князем Дулiбом -- волинянином, та князем Казаром -- сарматом. Князь Атiл (греки називали його Ахiллом) дуже здружився з князем Палким (греки називали його Патроклом). Одного разу кобзар спiвав бiля вогнища билицю про дружбу Товариша i Побратима: -- Жили-були у славному роду-племенi слов'янському два молодих звитяжних во?ни, Товариш i Побратим. Усi старшi во?ни у вiйську мали друзiв, а вони обо? тiльки-но покозачилися i ще нiчого не знали, а всi з них кпили, як з молодих i безвусих. Товариш був високий i гнучкий, а Побратим кремезний, середнього зросту. У Товариша було чорняве гарне лице, а у Побратима руде лице, але мужн? i наче висiчене з каменю. Одного разу Побратим i каже Товаришу: -- Давай i ми станемо друзями, вдвох буде легше серед гурту. Але дружбу нашу освятимо кров'ю, щоб вона була мiцнiша i за родиннi зв'язки, i за любов. Друзi дiйшли згоди, купили грецького вина, забили бика i зварили його м'ясо, накликали поважних свiдкiв i, посiдавши на шкурi бика, пригощали свiдкiв вином i м'ясом, розказуючи ?м про свою дружбу. Потiм Товариш i Побратим надрiзали ножами тильну сторону лiво? руки i в чашу з джерельною водою зцiдили потрошку власно? кровi. Тодi вмочили у цю чашу кiнцi сво?х мечiв i поклялися Стрибогом, який вдиха? в тiло душу, i Мораною, яка виганя? душу з тiла, що нiщо в життi не змусить ?х залишити один одного в бiдi. Тодi розлили воду у два позолоченi коров'ячi роги, якi носили пристебнутими до поясiв, i, зчепившись лiктями правих рук, випили цей трунок, а решту з чашi вилили на землю, рештки з ритонiв плеснули у вогонь. Тодi поклялися: "Земля, i Вогонь, i ви, люди, -- свiдки нашо? дружби, а якщо хтось iз нас полама? ??, то хай на нього впаде страшне прокляття Перуна". На четвертий день пiсля цього обряду почалася погранична вiйна мiж слов'янськими i сарматськими родами, якi тут випасали худобу. Слов'янське плем'я переправилося на лiвий, сарматський, берег рiки Дон, але рiд на чолi з князем Яромиром налетiв на них, вiдбив становище, тiльки кiннi во?ни встигли переправитися на свiй берег. Лише Побратим потрапив у аркан сарматам i залишився на лiвому березi. У розпачi слов'янськi во?ни дивилися, як на протилежному березi сармати дiлять мiж собою ?хнiх жiнок i дiтей. Товариш не мiг роздумувати, заслiплений втратою друга, кинувся у воду без збро? i коня, вигукуючи слово "викуп". Коли його поставили перед князем Яромиром, князь почав його лаяти: -- Споконвiку в урочищi Священнi Путi вам кажуть зась до цього берега, а ви цього разу не тiльки скотину перегнали, а ще й жiнок з дiтьми перевезли! Тепер залишились голими, то чим же ти, голодрабцю, хочеш викупити свого Товариша, коли ти навiть без коня? -- Я вiддам найдорожче, те, чим ми можемо бачити священне ся?во Ягни! -- вигукнув Товариш i показав рукою на сво? очi. Холодок пробiг по спинi Яромира, але вiн опанував себе i повелiв: -- Гей, вiрнi, заберiть у нього те, що вiн да?, i вiддайте те, що вiн просить. -- Разом друзi перепливли рiку Дон, i, коли прийшли до сво?х, Товариш теж себе ослiпив. Все плем'я, а потiм i народ тарiйський здригнувся, але змiцнився духом. Волхв цього пограничного племенi Полiсун сказав: -- Ми непереможнi, коли серед нас трапля?ться така дружба. В наступному бою вони вiдбили сво? становище, але вiдiйшли на правий берег Дону, бо так велiв закон Священних Путiв. Обряд дружби став називатись побратимством, а Побратим з Товаришем дожили до глибоко? старостi i благополучно померли, бо куди б вони не прийшли: чи до сар'ягнiв, чи до кра?нцiв, чи до вол'ягнiв, чи до кiмар'ягнiв, -- скрiзь вони мали одежину, ?жу i прихисток на нiчлiг. Коли кобзар скiнчив спiвати свою билицю, Атiл сказав: -- Багато в мене друзiв, а от побратима жодного, хоча дехто ма? ?х аж по три. Серце князя Палкого затремтiло вiд якогось великого передчуття, i вiн з тремом у голосi сказав: -- Не можна мати бiльше трьох побратимiв, бо почуття це таке дорогоцiнне, що, навiть подiлене на трьох, воно губиться, наче крупинка золота в пiску. Як на мене, то може бути лише один справжнiй побратим. Атiл додав: -- Тож i звичай дозволя? мати лише трьох побратимiв. Пал продовжив, хоча взагалi був неговiркий, а от сьогоднi слова зривалось з язика, наче краплi води з переповненого срiбною росою зеленого листка, коли вони, наче розплавлене срiбло, скочуються i не залишають за собою мокрого слiду: -- Багато хто набивався до тебе, Атiле, в побратими, але ти хоча i найдоблеснiший серед iнших, проте занадто гордий сво?ю силою i нi вiд кого не хочеш залежати, а в дружбi, а тим паче в побратимствi, ти належиш побратимовi, а вiн тобi. Для справжнього побратимства потрiбна безмежна самопожертва. От так було трапилося з Клером i Кедором з нашого укра?нського роду. Пiдняли вони старого руса на заднi лапи, i Клер вже мав загородити йому списа пiд лiвий сосок, але перечепився за буреломину i впав навзнак, а ведмiдь кинувся на нього i став роздирати груди i горло лапами i зубами. Коли Кедор пiдбiг до них зi сво?? стежки, вiн побачив, що побратимовi не допоможе, але кинувся на руса ззаду i став голими руками роздирати йому пащу. Ведмiдь розвернувся i став душити Кедора, i хоча той устиг загнати вуйковi меч у живiт, проте i його ведмiдь доконав. Ми поховали ?х разом, а ведмедя неподалiк ?хньо? могили. Я сказав би, що дружба -- це тепло, яке зiгрiва? хату, а побратимство -- це вогонь, який розплавлю? залiзо i може спопелити навiть душу. Хоча душа священна i не горить навiть у вогнi. Атiл теж перейнявся глибинним трепетом i додав: -- Бачу я, що побратимство -- це почуття високе i достойне мужа доблесного. Це клич пота?мний до ?дностi колись ?дино? людсько? душi, розiрвано? численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти. Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл запитав: -- Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом? В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого сказати i став боятися, що Атiл зрозумi? це як вiдмову, тому протягнув Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв: -- Я згоден. -- Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, -- твердо сказав Атiл, i в голосi його почулося самозречення. Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд побратимства, i говорили мiж собою: -- Ахiлл i Патрокл стали побратимами. Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Тро?. На чолi з княгинею Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили ?х вiд стiн Тро? до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i поперед них князь Атiл на сво?й чудовiй бойовiй колiсницi, яка була видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiле? на Славутичевих берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого. Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залиша? ??. Розлючений Атiл махнув сво?м величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це голова прекрасно? жiнки у розквiтi жiночо? краси i сили. Рука Атiла безсило випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга. Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному герцi уб'? жiнку. Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою. Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького вiйська Агамемнон прислав сво?х вiрних i вони забрали з Атiлового куреня найкращу бранку -- княгиню Брiсе?ду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь, порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь: -- На герць цього смердючого ахейця! -- кричав Атiл. -- I старiйшини, i кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям свого головного призвiдця. Атiл трохи заспоко?вся, а тодi сказав: -- Хай тiшиться нею, але мо? тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми подивимося, як ви самi подужа?те троянцiв. Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi, Атiл вперто готував сво? кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв спiльно? вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн Тро?, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Тро?, але i сам Атiл був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це ?дине мiсце у Атiловому обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi, якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину, обладунку зробили з чистого золота, знак останньо? боротьби Трояна з Золотим кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi кра?нцiв князь Любим. На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Тро?. Коли ж троянцi, святкуючи перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i тарiйськi геро? -- i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i подiливши здобич, ахейцi ?? спалили i зруйнували. 4. Року Божого 1145 до ново? ери Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там, де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа. Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох ?хнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом, царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Тро? мову тарiйцiв, як зразу почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, -- мiдну Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною укра?нською мовою. Знав безлiч пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священно? Путi. I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по сво?х землях, всi роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря: -- Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за живе. Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу. Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер i запах повiтря, i сказав: -- Пронесе хмару. -- Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i почав: -- Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до тарiйського народу. Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у нас в Укра?нi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень буяла цiлий рiк, i лiси були густi. Народ -- як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб росла, ?й треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко -- молодий красень. Гарнi -- завжди смiливi. Вiн говорив: -- Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо ?х i вилл?мося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей! Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах свiтиться багато сили i вогню живого. -- Веди нас! -- сказали вони. Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним -- вiрили в нього. Важкий був шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою, покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi. Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i недосвiдчений, повiв ?х кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний. Але гроза вдарила над лiсом, загули дерева, i стало в лiсi так темно, наче в ньому зiбралися всi ночi зразу, скiльки ?х було на свiтi з того часу, як лiс народився. Iшли маленькi люди з-помiж великих дерев, i в грiзних проблисках блискавок вiдсвiчувались мокрi постатi людей. Хитаючись, скрипiли велетнi-дерева, гули сердитi пiснi, а блискавки, лiтаючи над верхiв'ями лiсу, освiчували його на мить синiм холодним вогнем i зникали швидко, щоб за мить знову виникнути. Лякались люди. Дерева з мокрими гiлками здавались живими холодними змiями; а суцiльний дощ лив, i люди йшли нiби по дну морському, вода струмувала по лицях. А з гiлок дивилась на них Тьма, щось страшне, темне i холодне. Це був важкий шлях, люди втомилися i занепали духом. Зупинились вони, втомленi i злi, щоб судити Данко. -- Ти, -- говорили, -- мiзерна i шкiдлива людина! Ти повiв нас i виснажив, i за це загинеш! -- Ви сказали: "Веди!" -- i я повiв вас! -- крикнув Данко, стаючи проти них грудьми. -- У мене ? мужнiсть вести, тому я i повiв вас! А ви? Ви не зумiли зберегти сил на довгий шлях! Хто не може зберегти сил на останнiй ривок, той не доходить до мети! Ви йшли, як отара овечок, кiнцем для яко? ? кошара, де на не? чекають рiзники. Надпорив -- це випробування народу на виживання! Але цi слова ще бiльше розпалили людей. Безсилля розпачу вони хотiли перетворити на силу для вбивства власного вождя. -- Ти вмреш! Ти вмреш! -- ревiли вони. А лiс гув i гув, повторюючи крики, i блискавки розривали тьму на шмаття. Данко дивився на тих, заради кого вiн трудився, i бачив, що вони як звiрi. Багато людей стояло навколо нього, i не було на ?хнiх лицях шляхетностi, i не можна було чекати вiд них пощади. Шляхетнiсть да?ться людинi Богом вiд народження i зника?, наче звiр у хащах, iз душ простих людей, коли ?х тисне голод. Тiльки у надлюдей шляхетнiсть сильнiша за голод, i вони здатнi на безодню подвигу в iм'я Слави. От i зараз у серцi Данко закипiла злiсть -- як данина людському, але зразу ж ?? перемогла шляхетнiсть -- як данина Божому, i злiсть зникла в сутiнках душi. Вiн любив свiй народ i був його найкращою квiткою, вiн жалiв людей i думав, що, можливо, без нього вони загинуть. I серце його спалахнуло вогнем бажання врятувати свiй рiд-плем'я, вивести ?х на широкий шлях, i тодi в його очах блиснули променi того могутнього вогню -- вогню Ягни-Лелi-Бережi. А люди подумали, що вiн роз'ярився, тому так яскраво загорiлися його очi, i насторожились, як вовки, чекаючи, що вiн буде оборонятись, i стали тiснiше оточувати його, щоб схопити i вбити. Вiн зрозумiв ?хнiй намiр, тому ще яскравiше загорiлось його серце, бо цей ?хнiй намiр народжував у душi Данко великий сум. Свiтовий сум Ягни. А лiс все спiвав свою похмуру пiсню, гримiло i лив дощ. -- Що я зроблю для Роду?! -- сильнiше за грiм крикнув Данко. I раптом вiн розiрвав руками собi груди, вирвав iз них сво? серце i високо пiдняв над головою. Воно палало так яскраво, як сонце, i яснiше за сонце, i весь лiс замовк, освiтлений цим факелам велико? любовi до людей, а Тьма розлетiлась вiд свiтла i там далеко, в лiсi, тремтячи, упала в гнилу пащу болота. Люди ж, зачудованi, остовпiвпiли. -- Ходiмо! -- крикнув Данко i кинувся на мiсце вождя, тримаючи високо палаюче серце i освiтлюючи ним шлях сво?му народу. Вони кинулись за ним, зачарованi. Тодi лiс зашумiв здивовано хилитаючи верхiвками, але його шум був заглушений тупотiнням людей. Всi бiгли швидко i смiло, захопленi дивним видивом. I зараз гинули, але без скарг i слiз. А Данко iшов попереду, i серце його палало й палало. I ось раптом лiс розступився i залишився позаду, щiльний i нiмий, а Данко i всi люди зразу пiрнули в море сонячного свiтла i чистого повiтря, промитого дощем. Гроза була там, позад них, тут сяяло сонце, зiтхав степ, блищала трава в дiамантах дощу, i в далинi золотом мiнилася рiка Вардана... Вечорiло, i вiд захiдних променiв рiка здавалась червоною, як кров, що била гарячим струменем iз розiрваних грудей Данко. Кинув погляд поперед себе на широкий степ гордий i смiливий Данко, кинув радiсний погляд на вiльну землю засмiявся гордо. А тодi упав i помер... Люди поховали його з почестями i насипали над ним високу могилу. Хотiли покласти йому у груди i його серце. Але як тiльки волох дiткнувся до нього пальцями, воно розсипалось на iскри. Тому лiтають степом блакитнi iскри перед грозою. В той час, як усе тарiйське вiйсько готувалося до зимiвлi, один курiнь з тисячi князя Славка вирiшив через кримськi степи до настання заметiлей добратись до свого роду, який жив селами зразу ж за Кримським перешийком. Вони i справдi благополучно подолали степи, але на перешийку були зупиненi Перекопом. За Перекопом засiли невiдомi вороги, хоча i в одежi слов'янськiй, але стрiляли в кожного, хто пiдходив до рову. А це в роду старiйшини Вушатого, в той час як кращi во?ни десять рокiв воювали пiд Тро?ю, повстали раби на чолi з постiльничим Вушатого Кощi?м. Кощiй забрав собi жiнок Вушатого i став князем, а iншi раби побили мужчин, вiльних общинникiв, i забрали собi ?хнiх жiнок. I оце зараз ополчення на чолi з князем Кощi?м стiйко боронило Перекоп, i во?ни з куреня Скидана скiльки не йшли на штурм валу, все не могли його подолати. Тодi на Радi во?н на iм'я Хамхун сказав: -- Що це ми справдi вою?мо з ними, наче з рiвними? Берiмо трiйчатi батоги -- i гайда! Раби ще не забули, що таке трiйчатка! I пiшли слов'яни на приступ iз трiйчатими пугами. Як тiльки во?ни князя Кощiя почули свист батогiв, то покидали мечi i сулицi та, обхопивши голови руками, поставали на колiна. Раба Кощiя Скидан звелiв посадити в князiвське сiдло i пiд нагаями везти до становища. Там Кощiя ослiпили i прикували до казана з молоком, щоб вiн до кiнця сво?х днiв збивав масло. З того часу повелася серед слов'ян приказка: "сiсти в сiдло Кощi?ве", тобто загубити все. В той час, як тар'ягни воювали пiд Тро?ю, забравши iз собою кращих витязiв, збiднiла Тарiйська земля на звитяжцiв. Прилетiв iз пiвнiчного краю Змiй Горинич iз сво?м змi?ним кодлом i полонив тарiйську люднiсть, наклавши на весь край i на кожен город чи село чорну покуту, через те, що Авхат забрав iз собою в похiд чарiвну бартку. У мiстi Переяславi-на-Дуна? внадився Змiй красти дiтей з княжого роду i кидати ?х у темницю. Пожурилися кра?нцi. Пiшов князь Палкий на вiйну з Тро?ю, а його чотирьох синiв i дочку Змiй украв. Там, де Змiй у свiй лiсовий палац ходить, -- борозна вiд хвоста. Ходила одного разу Палова дружина, княгиня Яснослава, зеленим долом та набрела на поле червоного горошку. На тому полi деякi квiти ще квiтнугь, а знизу вже стручки. Проказувала княгиня Яснослава подумки таку молитву: -- Ягно-Вогненне Диво-Золота Оленице, спаси i помилуй мiй народ, мiй рiд! Дай менi снаги, щоб народити сина такого дужого, аби вiн змiг побороти Змiя Горинича i все його кодло. Тут один стручок горошку трiснув, на простягнуту долоню княгинi Яснослави упала червона горошина. Взяла Яснослава i проковтнула ту горошину. А була та горошина не простою, бо як вiдчинив Тар'ягн колись скриньку з шершнями, де жила душа Золотого кабана, то сам розлетiвся на безлiч щасливих днiв для людей, а на землю упало три безсмертних краплi кровi iз безсмертного серця Тар'ягна -- одна краплина стала зiгрiваючим вогнем для людей, друга упала в душу Лада i Лади i запалала невгасимою вза?мною любов'ю мiж чоловiком i жiнкою, а третя впала на стебло гороху. 5. Року Божого 1154 до ново? ери Народила княгиня Яснослава сина i назвала його Котигорошком. Як виповнилось йому сiм лiт, прилетiв Змiй, щоб його забрати i кинути у темницю. Проте малий Котигорошко вперся, i Змiй не змiг вiдiрвати його вiд землi. Злякався Змiй i закляв Котигорошка, щоб вiн не мiг устати на ноги. Сидiв пiсля того Котигорошко в хатi на печi, хоча не переставав рости дуже швидко. Княгиня Яснослава плакала i благала: -- Ягно-Дивна-Жива, всеплодющая Мати, допоможи мо?му синовi устати, Змiя дiстати, сво?х братiв i сестру iз полону визволяти. Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi: -- Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзива?ться з печi: -- Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi -- пийте на здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну. --Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги тебе носитимуть. -- Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я ?х скажу. -- Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi: Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати. Вогонь святий, землю i воду шанувати. Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю. Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й да? Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув. Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу -- навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi. Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже: -- Тепер Змi?ве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай сво? обiтницi, -- i зник. Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик -- Дарбожий синок Лель. А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дуна? посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, яко? нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзно? руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втрима? нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив. -- Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, -- почав Котигорошко. -- Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у тво?й скрутi можу допомогти. -- Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка була, як усей шмат, але до рук похватна. Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук -- якраз по його силi. Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не зна?, пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн булаву чоловiковi, що стояв поряд: -- На, потримай, а я колючку з ноги вийму. Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як чоловiк ?? не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило його бути над ними князем. Котигорошко ?м i каже: -- Виберете князя, як я сво?х братiв iз Змi?вого полону виручу. Я ще молодий, ще козацьких звича?в не знаю то треба менi покозакувати. Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi: -- Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з полону виручати. Почала мати його умовляти: -- Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен хазя?н, а матерi син. Але Котигорошко на сво?му наполiг. Коли виходив за межi мiста Переяслава, люди говорили: -- Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити. Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали його з тих пiр звати Ки?м. Пiшов вiн тi?ю дорогою, що ?? Змiй хвостом начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Ки?ва сестричка Оленка: -- Здорова була, дiвчино, -- каже Котигорошко-Кий. -- Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе з'?сть. -- Отже, ще, може, й подавиться оцi?ю кiсткою, -- показав Кий на булаву. -- А ти хто така? -- Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я ?м потай ?сти ношу, але вони вже там ледь живi. Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже: -- Ге, людський дух пахне! -- Де б то не пах, -- вiдказу? Кий. -- Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати? -- А це нам Доля скаже. -- Ходiм на залiзний тiк. А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi. Прийшли, Змiй i каже: -- Бий ти перший. А Котигорошко йому: -- Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив Змiя булавою Тар'ягна -- загнав у тiк по колiна, як ударив удруге -- по пояс загнав, як ударив утрет? -- зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi, визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й вирушили вони разом додому. От iдуть та й iдуть, а Кий ?м не призна?ться, що доводиться братом. Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i радяться: -- Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам убив. Та й добро Змi?ве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно. Радились - радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його, знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла ?х Оленка не робити не по правдi, але вони ?? не послухали. Спав Кий день, спав другий, на третiй прокинувся -- аж прив'язаний. Нема нi братiв, нi скарбу, лише булаву вони не змогли пiдняти. Вiн плечi напружив, пута розiрвав i дуба з землi витяг. Пiдходить до рiдного дому, аж чу? -- брати прийшли вже та й розпитують у матерi: -- А що, мамо, чи були у нас ще брати i сестри? -- Та як же! Син, Котигорошко був, що його люди Ки?м прозвали, та пiшов вас визволяти. Вони тодi: -- Оце ж ми його прив'язали, треба iти одв'язати, -- кинулись до дверей, а Кий у дверi заходить та й каже: -- Добридень, рiдна матусю, i ви, браття. Тут брати один поперед одним почали йому докоряти, що вiн ?м не признався, а Кий i каже: -- Ви не могли знати, що я ваш брат, але ви знали, що я Змiя вбив i вас визволив iз довiчно? темницi. Грiх за добро платити злом. Не бiйтесь за себе, бо я маю на собi обiтницю нiкого нiколи iз свого роду-плем?нi не вбивати, i усiм людям так скажiть, що проти мене зле помишляють. Дайте менi обiдати, моя рiдна мамо, та ще сухарiв у торбу, бо я пiду козакувати, розуму та слави серед народу тарiйського пошукати. Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiда?. Так пiшки i пiшов. Iде собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори розсову?. Каже Кий: -- Боже, поможи! -- Дай, Боже, здоров'я! -- А що то ти, чоловiче, робиш? -- Гори розпихаю, щоб дорога була. -- А куди ти йдеш? -- пита? Кий. -- Щастя шукати. -- Ну, то i я туди. А як тебе звати? -- Вернигора, а тебе? -- Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Ки?м назвали. А взагалi-то я Тар'я-Кра?н-Пал-Котигорошко-Кий. -- А батька твого чи не Палким звали? -- А таки Палким. -- О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов. Iдуть вони вдвох, коли бачать -- серед лiсу чоловiк як махне рукою, так дерева з корiнням i виверта?. -- Боже, поможи! -- Дай, Боже, здоров'я! -- А що ти, чоловiче, робиш? -- Дерева вивертаю, щоб було кудою iти. -- А куди ж тобi йти? -- Щастя шукати. -- Ну, то й ми ж туди чимчику?мо. -- А як же тебе звати? -- Вернидубом, а вас? -- Кий i Вернигора. Ходiмо з нами. Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по дну iти. Вони до нього: -- Боже, поможи! А вiн ?м: -- Тар'я! -- А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати? -- Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк перейти. -- Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти. -- А хто ж ви такi? -- Ми вiльнi козаки: я -- Кий, я -- Вернидуб, я -- Вернигора. Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi. Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде. -- Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся Дiдько i кого спiйма?, тому пас шкiри iз спини видира?. -- А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапля?ться нагода показати козацьку звитягу, -- каже Котигорошко. От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину рублену. Увiйшли -- нiкого нема. Кий i каже: -- Отут ми й посторожу?мо. Якщо Дiдько нас шука?, то тут знайде. Переночували. На другий день Вернигора залишився ?сти варити, а iншi тро? пiшли на влови. Наварив Вернигора ?сти та й лiг спочити, коли це хтось стука? в дверi: -- Вiдчини. -- Невеликий пан, вiдчиниш i сам. Дверi вiдчинились i знову хтось кричить: -- Пересади через порiг. -- Невеликий пан, перелiзеш i сам. Коли це вскаку? в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок, що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, по?в-попив та й зник. Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити. Поки товаришi прийшли -- уже доварю?. -- А чого це ти запiзнився з обiдом? -- Та заспав трохи. На?лися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити ?сти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив ?сти i теж запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як товаришi вирушили на влови, вiн ?м i каже: -- Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька, хiба що ви дуже сонними стали. От наварив Кий ?сти та й лiг вiдпочити, аж грюка? хтось у дверi. -- Вiдчини! Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько сто?ть, сам малий та корчистий, а борода по землi волочиться. -- Пересади через порiг. Пересадив його Кий через порiг та й каже: -- Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в нашiй хатi, то будете гостем. -- А ти цю хату будував? -- Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду -- лап. Почув Дiдько Ки?ву силу, розчепив лапу. -- То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не да?ш? Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив, засилив туди дiдькову бороду i вибив клин. -- Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо мо?х товаришiв. Приходить товариство. -- А що обiд? -- Давно впрiв. Пообiдали, а тодi Кий i каже: -- А ходiмо я вам таке покажу, що ну! Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з ?хнiх спин драв. Розiклали вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi. Кий каже: -- Ковтнемо, браття, по черзi iз цi?? братини по одному разу, а лишок вилл?мо на землю бiля вогню. Так i зробили. -- Тепер ми побратими, i нiхто хай не кри?ться iз сво?ю бiдою, а гуртом ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати. А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли побратими аж до глибоко? ями, що дна ?й не видно. Тут Дiдько бороду свою звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком, смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям, зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i пасли ?х, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом. -- Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як з'?днатися з неосяжною Ягною, -- сказав Кий. -- Але поспiшаймо звiдси, бо живих людей чека? живе дiло. За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк. -- Це вже моя робота, -- сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньо? рiки. Вода у рiцi була бурхлива й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може, й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли. -- Це межа мертвого i живого, -- сказав Кий. -- Це Чорна рiка смертi, це передсмертна мука грiшним i митт?ва кончина праведним. На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами, виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло. -- Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i ?? законiв, вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв -- пастухами пiвникiв, а тодi ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забува? сво? попередн? плотське життя i вiдчува? себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю завжди живе у людськiй душi, -- сказав Кий. -- Може, он у тому палацi i Дiдько прожива?? Зайшли вони у чорний палац, аж вибiга? ?м назустрiч князiвна, та така гарна, що, зда?ться, у свiтi кращо? нема?. -- Ой, -- каже, -- люди добрi, чого ви сюди зайшли? -- Та шука?мо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав. -- Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а оце хоче за жiнку брати. -- Ну, цього вже йому не буде! -- А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота, що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути. -- А що ж йому можна зробити? -- Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300 лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi тому народовi супротивно? сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний. -- Як не можна його убити, то хоч бороду утну, -- каже Кий. Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви витяг. Проситься Дiдько: -- Випусти мене, Кию, що загада?ш, те i зроблю. -- Ось ?х запитай, -- показу? Кий на товаришiв, -- ти перед ними в боргу. -- Хай нас на наш свiт винесе, -- заявив Вернигора, i всi пристали на його слово. А Дiдько собi дума?: "?х я винесу, вони менi не страшнi, а от Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий". От Дiдько й каже: -- Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави. Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не придумали, тодi князiвна i каже: -- Якщо ти, Кияне, вiзьмеш у руки он ту скриньку, то Дiдько по тебе обов'язково прилетить, але не вiдчиняй ??, бо зразу Той свiт змiша?ться з Цим свiтом, Свiтло змiша?ться з Мороком, i стане навколо нi свiтло, нi темно, нi мокро, нi сухо, не твердо й не м'яко, не холодно й не жарко, все живе й мертве втратить свою форму i буде таке каламутне, як вода в рiцi, що протiка? на межi життя i смертi. Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса i князiвну, тодi понiс Ки?ву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню, лише золотиста поверхня ?? не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою, як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як вона вiдчиня?ться, лише вiдчув, що вона вдво? важча за його булаву, i чим довше вiн ?? тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не ма? сили ?? тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив гнiздо сво?ю кире?ю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й пита? дiтей: -- Хто це вас укрив? -- Як не з'?си його, то ми скажемо. -- Нi, -- каже Орел, -- не з'?м. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як тiльки мо?м пташенятам час вилiтати з гнiзда, пуска?ться град i вибива? ?х до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами -- то велика та?мниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цi?? та?мницi Боги поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про та?мницю перелiтання мiж свiтами, Дiдько обов'язково ?? спокусить i ткне носом у грязюку. Праведнiсть кожно? людини ма? вразливе мiсце, наче броня Атiла. Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та й каже Ки?вi: -- Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не лiтав. От летять вони. Дiдько дума?, як Кия з бороди струсити, а Кий дума?, як Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий його й запиту?: -- Чи ти дума?ш, Дiдьку, мене додому нести? -- Не думаю, -- вiдповiда? Дiдько, -- сидiтимеш у болотi та п'явок годуватимеш. Тут Кий чу?, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репету?: -- А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300 лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити, бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе ?сти мошва i комарi, п'явки i гаддя i не зможуть з'?сти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере. Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди, навколо болото непролазне. Аж прилiта? до нього величезний Орел. Такий великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не маха?, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж пiдперся, тро? круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чу? Кий Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел не розтуля?: -- Ти мо?х пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе? -- Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт, отодi б я тобi все життя дякував. -- Важко це зробити, але можна. Заготуй собi ?сти, бо дорога далека, у мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно саме раптом не зупиниться. Принiс Орел Ки?вi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо. Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго летiли, аж поки Кий усiх сво?х припаси не по?в i води не випив i вже лежав на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю, полетiв та принiс води цiлющо?, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись. Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але вона усiм ?м загаду? залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу, як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов Кий до княжого терему, бачить -- молодi козаки силкуються його булаву пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою: -- Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти ?? не можна! -- Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, -- каже ?м старезний дiд, -- щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити. -- Як це булава може зайняти всю землю? -- запиту? молоденький козак. -- А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише натякнули, щоб ми i самi здогадалися, -- повча? дiд. Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий i каже: -- Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути мо?ю, то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш -- чекай, а не хочеш, ось женихiв повен двiр. А людям вiн сказав: -- Я, Тар'я-Кра?н-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда, бо козак без походу -- як дiвчина без роду. Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають. -- А де ж, люди добрi, вашi воли? -- Нема?. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще ? трохи худоби на розвiд, то цi?? ночi прилетить та до?сть, а тодi i нас ?сти почне. -- А кудою вiн ходить? -- Вiн не ходить, а на конi ?здить, на тому, що жар ?сть, полум'я п'?, як бiжить -- дерева листя опускають. Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй ?здив, сiв пiд мостом i став чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтiла земля. Чу? Кий -- пита?ться Жеретiй свого коня: -- Чого це ти, коню, спiткнувся, адже проти нашо? сили нема? супротивно? сили. ? тiльки Котигорошко, що його Ки?м звуть, але вiн на Тому свiтi в мого брата Дiдька загостився, а хто в мого брата в гостях, то вже його не знайдеш i по костях. Звiдти i ворон костi не донесе. -- Ворон костi не донесе, а путнiй козак пiшки дiйде, -- озвався Кий. -- Чи битися, чи миритись прийшов? -- Помирить нас, либонь, сира земля-мати. Бились вони, бились. У Жеретiя з 12 голiв лише три зосталося, а Кий уже по пояс землю ногами вибив, от-от зовсiм охляне. -- Слухай, -- говорить змiй, -- у тебе батько був? -- Та, либонь, був батько -- князь Тар'я-Кра?н-Палкий, але я його не пам'ятаю, бо вiн пiшов у похiд пiд Трою, як я ще тiльки зачатий був. -- Тож твiй батько, як робив важку справу, вiдпочивав? -- А що, вiдпочивав. Не може людина працювати без перепочинку. -- От давай i ми вiдпочинемо. -- Давай. -- На цьому мосту ми вже всю землю вибили, -- хитру? далi Жеретiй, -- а за дев'ять верстов вiдсiль ? залiзний мiст. От туди завтра вночi i приходь. -- Добре, -- говорить Кий. Змiй на свого коня -- i полетiв, а Кий пiшов до джерела, щоб напитися, а вже почало на день займатися. Бачить Кий, стоять бiля джерела два прекрасних юнаки у повному бойовому обладунку, коней за вуздечки тримають i вже от-от хочуть вихоплюватися на коней. -- Стiйте, козаки! -- гукнув ?м Кий. Притримали вони сво?х коней. Пiд одним юнаком кiнь бiлий, як вогонь, а пiд другим чорний, наче темна весняна нiч. Один юнак бiлявий, а другий чорнявий. -- Мене звуть Ки?м, а як вас звати, козаки? -- Я звуся Щек, -- сказав чорнявий. -- Я добрий Дух ночi. -- А я звуся Хорив, -- сказав бiлявий юнак. -- Я добрий Дух дня. Ми iдемо вiдсiля, бо тут завiвся злий Дух ночi i дня, i нема витязя, щоб його перемiг. Але той витязь без нас не зможе перемогти Жеретiя, а ми без нього не зможемо перемогти. -- А я Тар'я-Кра?н-Кий, син Пала, тiльки що з тим Жеретi?м цiлу нiч бився, але нi вiн мене, нi я його не зборов. Як сам б'?шся, то нiкому i води подати. Може б, по?хали, молодцi, зi мною до залiзного мосту та разом дамо тому Жеретi?вi раду? Скрiпили вони побратимство та й пiшли до залiзного мосту. Посiдали пiд мостом, аж Жеретiй ?де, всi дванадцять голiв змiя гарячий дим виригують. -- Як я йому голову зiб'ю, то ти, Щек, бери голову за вуха i геть вiдкидай, а ти, Хорив, те мiсце, де голова була, розпеченим до червона мечем припiкай, а я вже буду ки?м махати, то, може, таким чином удасться його трохи налякати, -- радить Кий. Почали вони з Жеретi?м бiй, i таки за нiч i день зосталася з нього купа попелу. Кий осiдлав того коня, що жар ?сть, полум'я п'?, i по?хали вони далi. Бачать, волиняни до мосту останню худобу женуть. -- А женiть ви цю худобу на пашу, та не забувайте i помiч нашу, як хто iз наших родiв тарiйських до вас коли приб'?ться, хай йому у вас смачно по?сться i поп'?ться, -- сказав ?м Кий. Тут волинськi старiйшини наперед виступають, до козакiв-молодцiв, сво?х заступникiв, крилате слово промовляють: -- А годi вам, юнаки, козакувати, можемо вам у жiнки по найкращiй дiвцi дати, а тобi, Кию, як найдужчому, -- князiвну. Тут дво? дiвчат прекрасних на чолi з князiвною наперед виступають, хлiбом-сiллю, холодною водою джерельною витязiв пригощають. Кий, Щек i Хорив шоломи i шапки познiмали, по глибокому поклону людям поклали, а тодi Кий мовив: -- Хай вашi дiвчата ще трохи почекають, бо ще i слав'ягни, i сар'ягни пiд Змi?ним кодлом страждають. Як дасть найдосконалiша Ягна менi Змi?не кодло i могутню Дiву побороти, то посватаю вашу князiвну, а у мо?х побратимiв своя воля i своя дорога. По цих словах витязi по?хали далi. Кий каже сво?м побратимам: -- Я ще тiльки коня придбав, а пiшки я мало свiта повидав. Ще моя молода кров гра?, на теплiй печi ще менi мiсця нема?. ?дуть Кий, Щек i Хорив далi. Де стануть -- обiд зварять, коней попаcуть, а де у доблеснi iгри пограють. До?хали так до славного мiста слав'ягнiв Бусла. Сто?ть славен город Бусел на горi Буслiвцi, високим земляним валом з дубовими зрубами обгороджений, у ровi вода з рiчки Буслiвки протiка?. Всi чотири брами повiдчинювано, сторожi на воротях нема?, таке враження, що слав'ягни або нiкого не бояться, або вже ?м нема чого оберiгати. На арцi над брамою -- буслине гнiздо, а в гнiздi -- бусол iз малими бусленятами дзьобами стрекочуть. Перше коло будинкiв, та все одноповерхових, бiлою глиною обмазаних, попiд самим валом iде; друге коло довгих будинкiв, та все двоповерхових, з рiзьбленими дерев'яним мереживом вiкнами, i дверима, i ворiтьми, -- усерединi першого кола, а мiж ними широка вулиця; трет? коло довгих будинкiв, та все триповерховi тереми, -- усерединi другого кола будинкiв. А посеред города великий майдан круглий. В центрi майдану тулумбаси пiд шатром, бiля них дубовий помiст для старiйшин i великий древнiй дуб з сухим вершком, на якому теж буслине гнiздо з бусленятами. Весь майдан вiдгороджений вiд будинкiв високим лозовим плотом з перелазами, лише з чотирьох широких вулиць у плiт вмонтовано четверо широких двобрамних ворiт. Вiчове мiсце теж обгороджене вiд майдану невисоким плотом з перелазами. Худоба була на випасi, майдан порожнiй, поодинокi жителi у жалобному вбраннi пробiгали понад трiйкою прекрасних витязiв, що дуже пасували сво?м гордим виглядом до славного мiста слав'ягнiв Бусла, але над мiстом зависла печаль, i бiля вiдчинених на майдан ворiт було багато черепкiв вiд мальованого буслiвського посуду, яким слав'ягни славились серед усiх тарiйських племен та й навiть далi. На багатьох будинках виднiлись лелечi гнiзда, але на деяких гнiзда були порожнi, з них стирчало невпорядковане галуззя. Сумний та невеселий зустрiв витязiв князь слав'ягнiв Володимир, адже Змiй Горинич, найстрашнiший серед змi?ного кодла, сьогоднi князеву дочку Либiдь до себе силою забере, а як вона не пiде, то вiдкри? пащу, i туди Днiпро потече, а тодi вигорить весь край i загине народ. -- Хто ж ви такi будете? -- пита?ться в них князь Володимир. -- Ми по свiту ?здимо, козаку?мо, слави шука?мо. -- Я -- Кий. -- Я -- Щек. -- Я -- Хорив. Розказав ?м князь Володимир про скруту сво?? землi: ? вище по Днiпру, неподалiк города Бусла, три гори, на тих горах лежить три Змi?нi голови, а тiло десь далеко на пiвнiч сяга?. У цей день челядь князiвська князiвну Либiдь у дорогу виряджала, до Змiя Горинича в неволю. Глянув Киян на прекрасну князiвну Либiдь, i серце його вперше вiд дiвочо? краси знiтилося. От вiн i каже: -- А дозвольте, шановнi бусляни-лелеки, щоб ми доправили князiвну Гориничевi. Посадили вони князiвну Либiдь на лодью, а лодью висадили на сани, а в сани впрягли п'ять пар волiв i рушили дорогою понад Днiпром навстрiч Гориничу. При?хали таким чином до рiчки Почайни. Сiли тро? витязiв на коней, а в цей час iз трьох гiр почали спускатися до води три вогненнi голови Змiя Горинича. Отут побратими подiлилися: Кий напав на середню голову, Щек --на лiву, а Хорив -- на праву. Те мiсце, де витязi подiлилися, щоб iти битися на три шляхи, стало зватися Подiл. Три ночi i три днi билися вони зi Змi?м Гориничем, над горами стояв дим i курява, на четвертий дим i курява розвiялись, i побачили слов'яни на горах три княжих шатра. На горi Хоривицi -- золоте шатро, на Ки?вiй горi -- червоне шатро, на Щекавицi -- блакитне шатро. А за горами чорний дим валу?, то безголовий Змiй Горинич, обкладений сухим хмизом, догора?. Заледве не згодився князь Кий одружитись на князiвнi Либiдь, та в останню мить серце його вiдступило вiд голови i вiн згадав, що не виконав сво?? обiтницi. Справили слов'яни на трьох горах велику учту. Пiднiсши у двох руках братину-компанею, князь Кий сказав: -- Ще ми, браття-побратими, iз себе козацько? обiтницi не складали, щоб iз жiнками на печах вiку доживати, ще треба нам, добрим юнакам, чуби пiдголяти, оселедцi козацькi залишати, бороди оратайськi пiдголяти, вуса козацькi довгi запускати, у чистому полi iз сулицею, арканом, булавою погуляти. ? у чистому полi ?дина стежка, веде вона до мiста Бiла Вежа. Сюдою наш ?диний прабатько Тар'ягн уперше iшов, не пошкоду?мо ж i ми кiнських копит i сво?х пiдошов. Князiвна Либiдь дуже журилася тим, що витязi ?дуть далi, а вони тим часом сiли у велику лодью, Кий почав кийлювати, а буселяни на весла, коней плавом пустили i попливли на лiвий берег Днiпра. А князiвна Либiдь стояла з дiвчатами на ки?вськiй обривi i махала ?м хусткою, бажаючи хуткого повернення. На горах, де стояли шатра Кия, Щека i Хорива, виросло три городи, а для князiвни Либiдь князь Володимир побудував високий терем з вiкнами аж пiд небом. Князiвна Либiдь сидiла бiля вiкна, плакала i вишивала рушник, довгий, як Ки?ва дорога. Вiд слiз Либедi пробився з-пiд гори струмок i побiг по долинi до Днiпра, а в нього потекли iншi струмки, i виникла таким чином рiчка Либiдь. Князь Володимир оголосив через гласних, що хто iз витязiв доскочить на конi до вiкна терема, проти якого сидить князiвна Либiдь, i вона йому подару? перстень, той вiзьме ?? за жiнку i разом все князiвство на додачу. Назвав народ терем, у якому сидiла князiвна Либiдь, Ки?вим, бо скiльки не з'?здилося витязiв iз усi?? Тарiйсько? землi до Ки?ва, нiхто не змiг доскочити князiвни. Тож люди i говорили, що то Ки?в терем i Ки?вна там сидить. Тим часом Кий, Щек i Хорив ?хали на конях степом, якраз була середина лiта. Коли про?здять байрак, Кий наглянув джерело. -- Отут ми, братове, i коней напо?мо, i самi нап'?мося. Щек його спиня?: -- Пiдожди, хай я до цього джерела придивлюся, -- та як ударить по водi мечем, так вода i стала чорною. Тодi вже i Кий iз Хоривом побачили, що навкiл цi?? води не росла трава, у водi не жила нiяка риба-жаба чи павучок-рибачок. А це донька само? Нечисто? сили, матерi Змiя Горинича, джерелом стала, щоб потру?ти витязiв, якi зганяють з бiлого свiту Змi?ну рiдню. По?хали вони далi, скiльки не пильнують -- нiде нiяко? дичини нема, зголоднiли i пити похотiли, коли дивляться -- у вибалку хатина сто?ть. Заходять у хатину, а там на столi усяких на?дкiв i напиткiв, тiльки що господаря в хатi нема. Незручно без господаря за чужий стiл сiдати, от Хорив i каже: -- А погляньте-но, братове, на покуть, на сволоки та на дверi, нiде тут нема нi знаку, нi образу Ягни, -- та як ударить мечем навхрест столу: -- Ось я цей знак ставлю! Так стiл i знявся чорним димом, а хатка зникла. -- Не журiться, побратими, вже коли вибалки починаються, то скоро i рiка Дон, а там город Бiла Вежа, там нащадки Тар'ягна живуть. Аж ось i Дон. Напо?ли коней, самi напилися. Тiльки Дон перепливли, за хвости коней узявшись, та одягли свiй бойовий обладунок, як потемнiло крайнебо на заходi. Оглянулись, аж наздоганя? ?х сама Нечиста сила. Одна губа у не? аж пiд небесами, а друга понад землею. Кий говорить до побратимiв: -- Помолимось, товариство, Ягнi та ?? звитяжному синовi Тар'ягну, може, вони нам допоможуть та пiдкажуть, що дiяти, бо без Божо? помочi ми тут нiчого не вдi?мо. Тiльки склали вони втрьох молитву Слави Ягнi, як побачили пiд мiстом Бiла Вежа величезну кузню. Пришпорили коней, постукали у дверi. Ковалi вiдчинили ?м 12 залiзних дверей, i вони влетiли в кузню просто на конях, а дверi миттю зачинилися. Стала Нечиста сила вогненним язиком дверi пролизувати. Кий гука? до ковалiв: -- Скорiше робiть залiзне рало, та таке, щоб аж пiд стелю кузнi, i величезнi щипцi! Почали ковалi швиденько кувати, тiльки що закiнчили, як Нечиста сила вже останнi дверi пролизала i язик до кузнi просунула. Як дихнула вона раз, так усi ковалi зразу i померли. Тут Щек розпеченими щипцями Нечисту силу за язик ухопив i трима?, Кий махнув булавою, розвалив кузню, вибiгли вони з Хоривом надвiр, швидко запрягли Нечисту силу в рало i почали нею орати. У Нечисто? сили на ши? дванадцятеро залiзних дверей висить, а Щек ?? за собою щипцями тягне, Хорив на чепiги наляга? i веде таку борозну, що в нiй коня разом з вершником невидно, а Кий булавою Нечисту силу лупить, щоб скорiше тягла. Так вони сiм разiв навкiл города Бiла Вежа оборали. Як тiльки зайшли на восьмий круг, Нечиста сила так розiгрiлася, що парою та димом зiйшла, а рало так i застрягло в землi, що його вже нiхто не мiг витягнути. Голосними криками "слава" вiтали витязiв жителi города Бiла Вежа. Став Кий розпитувати людей про кра?ну амажонок, бо туди заповiдана йому дорога старшим волхвом роду Кра?на. Люди розказали йому туди дорогу, проте ?хати розраювали. Сiли побратими на сво?х добрих коней та й рушили у дальню дорогу. Коли ж напала на них у дорозi страшна недуга. Як надихались вони чаду вiд Нечисто? сили, то у Кия на тiлi почали з'являтися вавки, Щек не мiг напитися -- все йому хотiлося пити, а Xорив не мiг нiяк на?стися, все йому хотiлось ?сти. Стали побратими худющi i, похнюпленi, ?хали, куди дорога вела. Коли назустрiч ?м бiлий-бiлий Дiд. Зажуренi, вони навiть не привiтались, тодi Кий схаменувся, завернув коня та й каже: Добридень, Дiдусю. Нас така недуга до землi пригнула, що й привiтатись забули, а нас же батьки вчили старших шанувати. Дiд ?м каже: -- А куди ви ?дете? То, може, й мене вiзьмiть, я вам дорогу до Велико? Знахарки покажу, бо далека вам дорога, а здоров'я вас покинуло. Сiв Дiдо-Всевiдо на круп Ки?вого коня, i по?хали вони далi. ?дуть, а Дiдо бувальщини розказу?: Добре, синки, що старших шану?те. От колись було на нашiй землi -- старих не шанували. Як уже старе не може чи то з сулицею, чи то за чепiгами ходити, чи вже не може i за дiтьми доглянути, то лобанили i справляли похоронну утчу. Один син дуже любив свого батька, i коли община стала йому говорити, що це зайвий рот, все батька виправдовував: вiн, мовляв, ще менi дiтей глядить, хоча, як приходила весна, то син, щоб сусiди не бачили, виносив батька на призьбу i садовив грiтись на сонечку, бо той уже сам i вийти не мiг. Сказано, чоловiк пережив сам себе, проте Яма не приходила по нього. Аж незабаром настав дуже важкий рiк для народу. Зима була холодна, i весна холодна i затяжна. Люди по?ли все, i дiйшло навiть до того, що по?ли i насiнн?ве зерно. Так перебились ще й корiнням до того часу, коли можна було копати землю, а от що кинути в не?, щоб вона вродила, -- не було. I от батько люблячого сина, який дожив до цi?? весни, порадив людям розкидати по землi торiшнiй околот, i жито зiйшло. Бог дав, не дуже густо, але колоски були, як прачi, 3 того часу старих людей стали поважати i догодовувати ?х до смертi. Отак-то. А ви, молодцi, куди мандру?те? -- Та оце ?демо в кра?ну амажонок, там треба ще з могутньою Дiвою на борню стати, а оце напала недуга, здоров'я покида?, так що Щек не може нiяк напитися, i я його зву П'ю не нап'юся, а Хорив не може нiяк на?стися, i я його зву ?м не на?мся, але воно не так смiшно, як сумно, бо вони все навкiл по?дають i випивають i залиша?ться голий степ. I все це нам пороблено Нечистою силою. Аж ось степ закiнчився, i в'?хали витязi на Великий Луг. Висока зелена шовкова трава, мiсцями -- блакитнi озера, мiсцями -- пагорби з могутнiми дубовими гаями. Над Лугом прозорий iмлистий серпанок, пахощi трав, сюрчання коникiв i пташиний спiв. Витязi вiд тi?? розкошi стали наче п'янi. Тут вийшли ?хнi конi на простору галявину, посеред галявини росла величезна Iва. Росла та Iва на маленькому островi, навколо якого було кругле озеро, котре звалося Бублик. На маленькому острiвцi пiд Iвою ходила Коза i об'?дала листя, а на ?? вершку сидiла Орлиця. Посерединi по товстелезному гiллi ходило чотири Оленi i ?ли вербове листя. Навколо озера Бублик дванадцять русалок водило хоровод. Першу русалку звати -- Господиня. Другу -- Водана, мудра, iз дзеркалом, у якому можна було бачити все, що було i що буде. Третьою була Вiра, вона навiювала юнакам i юнкам думки про кохання i була дуже гарячою, у вiнку з червоних троянд. Четверта -- Надiя, дуже нiжна, наче тепла вода, у якiй зароджу?ться всяка живнiсть. П'яту русалку звали Любов, гаряча i нiжна водночас, яка у бiлiй, наче туман, фатi ходила по вершечках трав. Шосту звати Вiдьма, вона могла бути i гарячою, i холодною, знала властивостi всiх трав, струмкiв i каменiв i могла вилiкувати всяку недугу. Сьома Дiва опiкувалась цнотою дiвчат i надiляла ?х полохливiстю перед чоловiчим сажалом. Восьма була Молодиця, яка клопоталася замiжнiми жiнками, вийшла замiж за Ора, а Ор пiшов орати степ, тепер ?? доля -- то любов, то розлука. Дев'яту звати Лона, опiку?ться жiночим лоном, догляда? плоди, ходить з розпущеним волоссям i ма? на головi золоту пов'язку. Десятою була Ловка, яка ловить серця юнок i юнакiв у солом'яний кошик i пита? дозволу в Господинi, чи ?х з'?днувати. Як отрима? дозвiл, то пуска? кошик пливти по водi, а як не отрима?, то серця випурхують з кошика горлицями. Одинадцята -- Соня, вона склеплю? очi втомленим вiд кохання солодким сном i оберiга? ?х увi снi. Дванадцята -- Гнана, яка ? гiнцем у любовних i господарських справах, а також гонить людське серце до нових пригод i втiх. Коли витязi на конях з'явились на галявинi, русалки з вереском шугнули у високу лугову траву. З трьох бокiв пiд'?хали витязi до озера Бублик, щоб напо?ти коней. Як тiльки ?хнi конi нахилились до води й витязi глянули у ще не торкнуте гладеньке дзеркало води, свiт одразу ж у ?хнiх очах перевернувся, i вони очутились на Дивi. Там, де була Iва, рiс величезний Ясень, пiд ним ходив Бик i об'?дав з нього листя, на гiлках Ясеня ходило чотири Оленi, а на верхiвцi сидiв Орел. Вода в озерi Бублик вирувала, а навколо трьох коренiв Ясеня заплiвся величезний Змiй. Перший корiнь -- це Мужнiсть, другий -- Мудрiсть, третiм коренем було джерело Вар. Бiля кожного кореня сидiла Дiва. Одна давала Долю, друга -- Рiст, третя -- Мету. Всi тро? весь час поливали Ясень, черпаючи з джерела Вар воду з мулом. З цього джерела витiка? сiм рiк: Холодна, Гаряча, Поглинаюча, Несамовита, Швидка, Хижа, Плесо. Озирнулись витязi -- аж навколо них город, у якому двадцять чотири палаци. З них дванадцять -- блакитних, а дванадцять -- золотих. Посерединi -- найбiльший палац, наполовину замальований у блакитну фарбу, а наполовину--в золоту. А город цей обнесений стiною вогню, так що з нього виходу нема. Стриножили вони коней i вiдпустили, а самi пiшли до золото-блакитного палацу. В ньому було дванадцять дверей, якi вели в одну велику залу. Посерединi зали стояло кругле крiсло, а в крiслi сидiла Ягна. З якого боку не глянеш, вона повернута до тебе лицем. Золота корона сяяла на ?? бiлому, як вибiлений льон, волоссi, розчесаному на продiл, а ззаду взятому в серпанкову намiтку. Кругле лице ?? було папiрно-бiле, але за цi?ю бiлiстю просвiчувався ясний вогонь. Синi, блiдо-синi очi дивились нiби i на витязiв, i разом з тим здавалося, що дивляться вони безмежно далеко, i хоча на ?? червоних, як вишнi, губах грала привiтна посмiшка, за цi?ю посмiшкою стояв безмежний смуток, так що козакам стало не по собi. Вони хотiли завертати, але жiнка сказала: -- Зайдiть, юнаки, до мене в господу, я знаю, куди ви мандру?те, але якщо ви не поми?тесь у мо?й лазнi, то нiчого вам далi ?хати, там вас не чека? удача. Одягнена вона була у бiлу полотняну сорочку, пишно вишиту по широких рукавах i манишцi, а на ши? в не? сяяло намисто iз дiамантiв у три ряди. Чорна запаска облягала ?? стрункий стан i по подолу була вишита зеленим i червоним хрестиком, а на ногах мала срiбнi сандалi, i золотi пряжки на сандалях виблискували дорогоцiнним камiнням. Аж тут iз одних дверей вийшов вродливий юнак. Одежа щiльно облягала його струнке тiло i свiтилася срiблом. Каже вiн ?м: -- Я Полель, ходiмо зi мною. Пiшли вони за Полелем всi тро?, а Дiд зробився невидимим i теж пiшов з ними. Вийшли з палацу i пiшли лiсовою стежкою. Пiдiйшли до гранiтно? брили сажнiв п'ять заввишки. Як пiдiйшли до не?, замшiлий камiнь розступився перед ними склепiнчастою аркою, i зайшли вони у кам'яну свiтлицю без вiкон, лише з-пiд округло? стелi лилося м'яке бiле свiтло. Позадирали вони голови. Стеля була опуклою i бiлою, наче я?чна шкаралупа, а пiд самим верхом, там, де в яйця пуха, рiвно зрiзана, i свiтло лилося через прозору плiвку. Посеред кругло? свiтлицi стояв круглий стiл, заставлений рiзними напоями i на?дками. Навколо нього було розставлено напiвм'якi крiсла. Глянули вони, а там закусок на цiлий полк, серед столу засмажений цiлий бик, уперся носом у писок вепра, великi тарiлi зi смаженою, в'яленою, копченою i тушкованою рибою, холодець, пампушки з часником, вареники з маком у меду, з яблуками, сиром м'ясом, сметана в полумисках, узвар у корчагах, вино в невеликих бочечках, барила пива стоять у чотирьох нiшах обабiч столiв, мед хмiльний у куманцях, гарячий укра?нський борщ iз сметаною пару? в глибоких мисках, пироги з капустою, квасолею, калиною i з вишнями, миски з квашею, ряжанкою i рiзними киселями, яблука, грушi, сливи, помiдори, редька, огiрки у полив'яних розмальованих мисках, кавуни, динi, виноград, печеня в горщиках, хлiб бiлий i хлiб чорний, смажена птиця, коржики, пундики, цукерки, цибуля зелена з бiлими головками, зайцi фаршированi, полуниця i мед в стiльниках. I ще було там усякого: хрiн, часник, перець, салат, крiп..., отже, нi в казцi сказати, нi пером описати. Посiдали вони за стiл, от Кий i каже: -- Воно-то смачно, але хiба ми його по?мо? Але ?м не на?мся i П'ю не нап'юся як узялись до того всього, то геть i впорали. Як по?ли i попили напо?, то розчинилась стрiльчаста брама, та й зайшли вони до роздягальнi. Роздяглись, аж вiдчиня?ться ще одна брама. Зайшли ще й туди. Там вода з труб гаряча i холодна бiжить, великi кадуби дубовi стоять, щоб у них паритись, цiлий вiз березових вiникiв. Стали вони потроху паритися. Коли чують, задуха гаряча душить. Дивляться на стiни а вони зразу були чорно-синi, а зараз червонiти стали. П'ю не нап'юся каже: -- Я вже пити не хочу. ?м не на?мся каже: -- Я вже ?сти не хочу. А в Кия тiло очистилось вiд струпiв стало молоде, ясне та чисте. Кий мовить: -- Тут ми й згоримо, товаришi, хоча з нас уже й спало наслання Нечисто? сили. Тодi Дiдо-Всевiдо, що з ними теж викупувався, пита?: -- А що, браття, ще терпите чи вже не можете? -- Уже не можемо, -- волають усi тро?. Тут Дiд одну волосину iз бороди висмикнув, стало так, як спекотного лiтнього дня. Вiн ще одну висмикнув, стало наче теплою весною. -- Ну, а тепер як? -- пита?. -- Добре, Дiдусю, треба вдягатися, щоб б не простудитись. Вийшли вони в роздягальню, а там нiби i не було спеки. Пиво прохолодне iз в'яленою таранею. Випили по кухлю. П'ю не нап'юся вiдчув, що йому бiльше пити не хочеться, ?м не на?мся одну таранину з'?в i вiдчув, що ситий. Тут вiдчинились боковi дверi, i в кiмнату заглянув свiтлий сонячний день з травою, деревами, птахами i повiтрям, яке тривожив вiтер, i побратими мерщiй вийшли на простiр. Груди ?хнi ледве не рвалися вiд простору i запiненого вiтром повiтря. Бiля озера Бублик пiд Ясенем на дерев'янiй лавцi сидiла мати Ягна i приязно до них посмiхалась. Помитi юнаки опустились перед нею на одне колiно, як личить козакам, i схилили в поклонi голови. В цей час заграла Божиста музика i вiдчинилися дверi двадцяти чотирьох палацiв. Iз дванадцяти блакитних палацiв вийшли дванадцять русалок, тих, що подорожнi бачили пiд Iвою, а iз дванадцяти золотих палацiв вийшло дванадцять русiв. Першого руса звати Ясень-Триглав-Господар. Другого -- Брунатий, був вiн володарем поля, яке да? силу. Третiй витязь звався Радний, вiн головував на Майданi Згоди. Був дуже гарний i доброчинний, навiть брови i вi? мав, як борошно, а очi -- як свiтла вода. В його оселi нiколи не порушувався звичай. Четвертого звати Ан, вiн носить кораблi, управля? рухом вiтрiв, пасе рибу i вичiсу? водянi рослини тризубим гребiнцем. Дуже багато ма? скарбiв. П'ятий витязь по iменi Хун, нема? нiкого за нього нахабнiшого. Йому пiдкоряються дощi i сонячне свiтло. Йому треба молитись, коли просиш дитину або урожаю. Шостий звався Юр, дуже меткий, вправний до всякого бою i хоробрий. Сьомий -- Хмiль: мудрий, веселий, склада? пiснi i вiршi, робить мед хмiльним. Восьмий витязь, Сторож, живе крайнеба, оберiга? Вогняне мiсто. Чу?, як росте трава i вовна на вiвцi. Дев'ятий витязь -- Хитрий, котрий може обдурити i розумного. Десятий витязь -- Слава, який нiчого не бо?ться, а якщо пiднiма? меча, то всi во?ни стають п'янi, неначе вони обпилися хмiльного. Одинадцятий витязь звався Сила -- вiн такий сильний, як всi дванадцять витязiв заразом. Дванадцятий витязь мав iм'я Честь, вiн нiколи нiкого не мiг обдурити. Голови витязiв поголенi, залишенi лише оселедцi, якi були заплетенi в кiску. Русалки -- з розпущеним волосям, на головах -- вiнки з живих квiтiв, босi, у приталених сорочках з блакитного краму. Руси були вдягнутi у бiлi вишитi сорочки, червонi штани i високi чоботи. На правому плечi i передплiччi святковий обладунок: металевий наплiчник, налокiтник i обручка. Вони взялися за руки i почали водити коло навкруг матерi Ягни i трьох схилених юнакiв. Тодi кожен з них поклав по черзi руку на голову князя Кияна, i стали вони вiддалятись, вiддалятись, доки i зовсiм зникли. Ягна погладила Кия по головi, як малу дитину, дала подивитись у дзеркало i пiднесла до його уст позолочений коров'ячий рiг iз священним трунком, перед тим ковтнувши з нього раз сама. Звiвся Кий, встав на рiвнi ноги i випив трунок до дна, вiдчувши у сво?му тiлi силу велику i владу безмежну. ?м не на?мся i П'ю не нап'юся продовжували стояти на одному колiнi, трiшки схиливши голови. I сказав ?м Кий: -- Вiднинi ти, ?м не на?мся, будеш зватися Гiнцем, а ти, П'ю не нап'юся, Джурою. Встали всi тро? на рiвнi ноги, а Ягна ?м i каже: -- Тепер, пiсля мого благословення, вислухайте ще й мою одну пораду. Зараз на Великому Столi в кра?нi амажонок сидить Марiя. Як будете ви, козаки, укладати умови герцю Кияна з Марi?ю, то оговорiть, щоб перша сутичка була на сулицях при повному бойовому обладунку, друга -- лише iз щитами, а третя -- без нiяко? збро? i поясiв. Бо якщо ви погодитесь на три сутички у всеоружжi, то буде вам смерть, а слави не буде. Стримiтимуть вашi голови на стiнi. Поклонились вони Ягнi в пояс, сiли на коней i наструнчились на пiвденну дорогу. Тут Дiдо-Всевiдо ?м i каже: -- Тепер ви, дасть Бог, i без мо?? помочi висвата?те Марiю. Попрощавшись зi Всевiдом, витязi пустили коней трушака. Скiльки вони там ?хали, та й при?хали в кра?ну амажонок до мiста Варти. Ви?хав назустрiч полк озбро?них амажонок у сто во?нiв. От сотниця ?х запиту?: -- Хто такi, куди мандру?те? Ще такого не бувало, щоб до брами нашого мiста аж тро? мужчин прибувало, бо ще ми так близько нi одного не бачили. -- Я -- Тар'я-Кра?н-Котигорошко-Кий, син Пала, це Джура, а це Гонець, -- заявив Кий. -- Тепер ти скажи, Джуро! -- При?хали ми сватати вашу князiвну Марiю, -- промовив Джура. -- А умови ви чували? -- Одним вухом чували, а в друге випускали, -- докинув Гонець. Вiдвели ?х амажонки у розкiшнi поко? вiдпочити i приготуватись до герцю. На другий день вивели витязiв на рiвну, широку сонячну галявину, оточену стiною молодого дубового лiсу. Довкола лiсу стало вiйсько амажонок, повернене лицями назовнi кола. Лише три амажонки, в тому числi i князiвна Марiя, гарцювали на конях з одного, полуденного, боку галявини, а з пiвнiчного вирiвнювали коней ув одну шерегу тро? витязiв-мужчин. Джура i Гонець з'?халися iз двома амажонками посеред галявини обговорити умови герцю. Скiльки амажонки не настоювали, щоб усi три сутички були смертельними, Джура i Гонець не погоджувались. Нарештi амажонки згодились на умови Кияна, бо ще нiякий витязь не витримував першого удару ?хньо? князiвни i не падав мертвим. Наче вiтер i швидше вiтру мчали конi витязiв, як влитi, сидiли вершники, закованi в броню, прикрившись щитами. Кожен мiтив у центр щита супротивника, бо удар мусив бути страшно? сили i щит повинен лопнути перед всепроникним вiстрям списа, голодного живим тiлом витязя. Коли супротивники зiткнулись, бiлий вогонь спалахнув на ?хнiх щитах. Марiя проскакала мимо до протилежного кiнця галявини, Кий же вилетiв iз сiдла, перевернувшись у повiтрi, став на ноги лицем у той бiк, куди поскакала Марiя. Ще нiколи вiн не одержував такого сильного удару, проте, стоячи на ногах, прийшов до тями, а Джура пiдвiв йому коня. Скочивши на нього, Кий ви?хав на рубiж, Марiя i Кий вiдкинули списи, мечi, ножi i тiльки з щитами ринулись назустрiч одне одному. Пiсля дзвiнкого удару ?хнi щити розлетiлись на друзки, проте обо? вершникiв втримались у сiдлi, послабивши i повернувши корпус за щитом у момент удару. Амажонки зрозумiли, що цей витязь незвичайний. Третiй раз зiйшлися супротивники, скинувши броню, шоломи i пояси. Кий залишився у бiлiй вишитiй сорочцi, синiх шароварах i жовтих чоботях. Марiя -- у бiлiй вишитiй сорочцi i зеленiй плахтi, вишитiй жовтим i червоним хрестиком. Коли Марiя скинула пояс Тар'ягна i повiсила на рукiв'я увiткнутого в землю меча, то вiдчула, що вона не витязь, а лише жiнка. У високiй квiтучiй травi по пояс зiйшлися вони втрет? помiрятися силою. Ледве Кий узяв Марiю у сво? могутнi обiйми, як вона стала нiжною i податливою. Легко поклав вiн ?? у траву. Коли устав, на ши? у нього була пов'язана Марi?на вишивана хустка. Опоясався Кий поясом Тар'ягна i помахав рукою до Джури й Гiнця, якi чекали далеченько в кiнцi галявини. Свiдки герцю пришпорили коней, i дво? козакiв i двi амажонки прискакали на середину галявини, де Марiя й Кий тримались за руки. Вiд пошлюблення Кия i Марi? народився перший чоловiк в роду амажонок, i назвали його Гуном, бо вiн, на противагу малят-дiвчаток, якi пищали в колисках, гув хлопчачим голоском. Жителi кра?ни амажонок стали зватися гуни, або роксолани. Коли Марiя пiдлягла Ки?вi, то й усi молодi амажонки захотiли мати собi чоловiкiв. Зiбрались вони на Раду, i Кий порадив ?м таке. У долинах рiк Дунаю, Днiстра, Бугу, Днiпра i Дону молодi хлопцi тарiйських родiв Краягна, Кiмар'ягна, Вол'ягна, Слав'ягна i Сар'ягна пасуть товар. Хай молодi амажонки розiб'ються на п'ять загонiв i стануть таборами бiля пасовищ, де юнаки тирлуються разом зi сво?м товаром. Отож хай кожна дiвчина привабить собi юнака. Так вони й зробили. Коли юнаки внаджувались до стоянок амажонок, тi дуже ласкаво ?х приймали, але якщо хлопцi хотiли женитися, амажонки казали: -- Ми ваших звича'?в не зна?мо i не вживемося з вашими матерями. Краще берiть у сво?? общини кожен свою долю та й по?демо до нас. Нiчого було юнакам робити, мусили на те приставати. За якийсь час всi загони амажонок прибули на берег рiки Вардани з чоловiками. Одного разу пiшов князь Кий на озера полювати. Пiсля полювання сiв iз товаришами на березi озера i почали, вечеряючи, розповiдати рiзнi бувальщини. Один козак розповiв, як колись вцiлив стрiлою лебедя, а лебiдка вслiд за лебедем розбилась об землю. Тодi Кий згадав, що десь за ним побива?ться князiвна Либiдь. Забрав вiн iз собою Марiю i по?хав на Днiпро. На тому мiсцi, де вони колись з Щеком i Хоривом перемогли Змiя Горинича, вже було збудовано город, i люди звали його Ки?вом. Кий там поселився i взяв собi ще одну дружину, князiвну Либiдь. Потiм узяв собi за дружину князiвну Галю галицьку, потiм узяв собi за дружину князiвну волинян -- Дану, потiм ще узяв собi за дружину князiвну Сарму Бiловезьку. Син Марi?, Гун, пiшов князем у землю амажонок. Тому що Кий утяв бороду Дiдьковi, жив вiн аж 300 рокiв. Усi землi тарiйськi: Ами, Сарма, Слава, Волi, Кiмара, Кра?на -- ходили пiд його рукою. Тому що сам Кий був з роду Кра?на, загальною назвою народу тар'я стала назва -- укра?нцi. Великий князь Кий сидiв на столi у стольному городi Ки?вi на Днiпрi. На тiй горi, де голову Змi?вi стяв Щек, Кий поставив капище, де волхви вчиняли треби Щеку; на тiй горi, де голову Змiю стяв Хорив, Кий збудував капище, де волхви творили треби Хориву, а на сво?й горi збудував капище, де волхви творили треби Ягнi-Лелi-Араянi. За 300 лiт князювання Кия укра?нський народ став незчисленним. Люди не хворiли i жили по 150 рокiв, а тодi ?хнi душi безболiсно покидали тiло i линули на вiчноквiтучi луки, а тiло з почестями ховали в землю. У всьому свiтi для народу укра?нського не було ворогiв, бо у всесильного нема? ворогiв. 6. Року Божого 854 до ново? ери Приснився князю Кию вiщий сон. Снилося, що вiн сидить у свого прадiда Тар'ягна ще зовсiм маленьким на руках. На другий день вiдчув, що сили з нього витiкають, наче вода з надтрiснутого дзбана. Душа стала просвiтлюватись. Зiбрав князь Кий Малу раду з найсвiтлiших князiв, найпочеснiших волхвiв i найповажнiших старiйшин i звернувся до них iз такими словами: -- Дiти мо?, скажу я вам напутн? слово про князiв. Князя Богиня Ягна сотворила з дев'яти сво?х перевтiлень-Перунiв, i вiн блиском перевищу? всiх живих. Народ, який не береже свого князя вiд ворожо? збро? власним тiлом, подiбний до лебедя з вiдтятою головою, який ще довго борса?ться i сильно б'? лапами i крильми, але все одно кона?. Тому народ, який вознiсся гординею i не призна? над собою князя -- це юрба овечок, це пожива для вовкiв, це розплiдник рабiв для сильнiших народiв. Князь, подiбно до сонця, пече i очi, i серце, i нiхто на землi не може довго дивитись на нього. Князя, навiть коли вiн ще дитина, не слiд зневажати, думаючи, що вiн тiльки смертний, бо вiн ? Божество, втiлене в людинi. Якби князь не карав невтомно тих, кого слiд покарати, сильнiшi замучили б слабших, як кiт мишу. Ворона почала б клювати жертовний пирiг, а собака -- лизати жертовну ?жу, i не стало б нi в кого власностi, i лежнi та п'яницi понукали б поетами, мудрецями i волхвами, i не було б чого ?сти дiтям, щоб змiцнювався народ. Де не дi? чорне червонооке покарання, що знищу? злочинцiв, там пiдданi повстають, якщо вождь добре не нагляда?. Князь, який охороня? свiй народ i пам'ята? обов'язок во?на, викликаний ворогом, рiвним собi силою, сильнiшим або слабшим, хай не ухиля?ться вiд битви. Князi, що б'ються на герцi, б'ються на всю свою силу i не вдаються до втечi. Хоробрий козак пiсля смертi прилуча?ться до Бога. Коли князь б'?ться на герцi, вiн убива? ворога лише чесною збро?ю, не застосовуючи для вбивства нi отру?них, нi зубчастих стрiл. Князь не ма? права вбити нi того, кого вiн вибив з бойово? колiсницi, нi того, хто загубив шолом i його волосся розпущене, нi того, хто говорить "я твiй раб", нi того, хто не ма? кольчуги. Князь не ма? права вбити нi того, в кого зламана зброя, нi тяжко пораненого, нi зляканого, нi того, хто кинувся тiкати. Князь не може вбити хворого, сонного, голого, беззбройного, того, хто не б'?ться, а лише дивиться, i того, хто б'?ться з iншим. Князь завжди пам'ята? обов'язок справжнього во?на. Колiсницю, коня, жiнок, зерно i всi речi переможеного в герцi забира? переможець. Для князя да?ться iз вiйськово? здобичi найкраща частина: здобич, завойована дружиною князя, справедливо розподiля?ться Кругом мiж усiма во?нами. Князь завжди готовий вжити силу, виявити хоробрiсть, вiн береже державнi та?мницi i вивча? слабшi сторони сво?х ворогiв. Завжди готового вжити силу бо?ться весь свiт, князь пiдкоря? собi все живе саме силою. Князь намага?ться перемогти ворогiв свого народу примиренням, подарунками, сiянням помiж ними ворожнечi: всiма засобами, разом чи по одному, i не вда?ться до битви, якщо ?? можна уникнути. Через те, що для обох воюючих сторiн перемога а чи поразка в битвi невiдома. Перемiгши, нехай вiддасть шану Богам, а пiдданим дару? полегшення податкiв. Князю Кию вiд Вардани до Дунаю корився весь народ, спорiднений походженням вiд Тар'ягна, во?на i рятiвника. Деякi з цих племен орали землю i розводили худобу, iншi випасали лише товар: коней, корiв, овечок, кiз, свиней, ще iншi ловили рибу в рiках та озерах i морях землi Тарiйсько?, всi вони звали себе укра?нцями-тар'ягнами, а князь Кий був для них Великим Золотим Князем. За князювання Кия укра?нський народ вiдчув себе тiлом Священного Оленя. Ротом i носом цього Оленя було Закарпаття; очима i рогами -- гори Карпати, головою -- Волинь; переднiми ногами -- Подiлля; Ки?в був його серцем; Чернiгiвщина -- його легенями; Полянщина -- шлунком; Сарматiя -- крупом; Варданiя i передгiр'я Кавказу -- його заднiми ногами з копитами. Пасся цей жертовний Олень на Лукомор'? Азовського i Чорного морiв i дозрiвав для жертви. Пiдупав князь Кий на силi, i дiйшов до зрiлостi величезний, величний Олень, i жертовне тiло його було могутн?, ?дине, прекрасне -- призначене для жертви. Вже на околицях за Волгою i за Карпатами, за Чорним морем i за Балтiйським заворушилися грифони, химери, змi?, вовки i пардуси. Ах, якщо тiло дозрiва?, то це жертва. I було пророцтво волхвовi волхвiв. Три тисячi рокiв рватимуть його могутн? тiло хижаки i розiрвуть на частини, i буде вiн жити по частинах, як розрубана змiя. I стане серед сво?? кра?ни як перекотиполе, як опале листя, як летючий пiсок у пустелi. I будуть запитувати зайди, мовляв, як звався цей народ, що оце стiльки могил залишив серед степiв i лiсостепiв Пiвнiчного Причорномор'я? I самi тарiйцi-укра?нцi дивитимуться на могили сво?х предкiв i говоритимуть: -- Ми не зна?мо, хто лежить у цих могилах i по якому обряду вони похованi. Ми забули свого Бога, i Душi в нас нема. Бо Душа народу -- це його Бог. Але Душа народу прилетить через ворота розпростертих рук Бережi-Оранти, то?, що в Ки?вi, у Софiйському соборi пiд склепiнням дзвiницi. Але це тiло знову вiдродиться i Левом, i Тигром, i Ведмедем, i Вовком, i Мамутом, i Кабаном i нарештi зростеться в одне тiло -- iм'я якому народ Тар'ягна. А в цiлому тiлi завжди, наче серце, пульсу? Ядро. I стане говорити Ягна устами багатьох укра?нських пророкiв-волхвiв, аж доки цi пророцтва не складуться у священну Книгу. Стане укра?нський народ молитися знову сво?му Боговi, i буде дружна наша молитва! Прилетить Жар-птицею наша Душа з небес, вiд Ягни -- небесного животворного вогню, -- i заб'?ться серце Оленя. Хто народився, той повинен умерти, щоб знову народитись. Могутнiм був Золотий Олень, i не страшнi йому хижаки. Став зачахати князь Кий, i ще багато мало бути по ньому князiв, але все менших i менших, аж поки не перевелись вони нiнащо. Зiбралися бiля рiчки Почайни у Священному гаю волхви i поставили собi шатра. У шатрах мiднi казани з водою, обкладенi камiнням i сухими дровами. Коли вода вiд вогнища нагрiлася, а камiння розпеклося, волхви кидали на камiння сiм'я конопель, а також кидали у воду розпечене камiння, умивались гарячою парою, очищались для гадання. Витерлись конопляними вибiленими рушниками, надягли поверх бiлих вишитих сорочок червонi довгi кожухи i вийшли з непокритими головами та й сiли кожен бiля свого куреня. Спершу гадали три вiдунки. Першу вiдунку звали Влада, другу -- Слава, третю вiдунку звали Злата. Розкладали вони на земляних квадратних жертовниках гiлочки з червоно? верби i бубонiли про себе лише ?м вiдомi молитви. У Влади випало, що князя Кия кличуть предки у Вирiй, бо такий вищий закон: хто постарiв, той умира?. У Слави вийшло, що Великого князя Кия кличуть предки у Вирiй. А у Злати вийшло, що князь Кий тому заслаб, що князь Кра?нсько? землi Остромир поклявся вогнищем князя Кия i не дотримав свого слова. Привели князя Остромира, вiн нещодавно лише прийшов з козакiв, ще не встигла вiдрости в нього чуприна, недавно одружився. Стрункий, гожий князь. На смерть прирiкала його вiдунка Злата. Князь Остромир повернувся лицем до жертовного вогнища, поклав руку на серце, с