и, що годували тебе. О, нехай би черв  ненаситний  вселився  в  утробу
твою i гриз би тебе день i нiч, аж поки не згинеш ти  мiж  шатрiв,  i  пес
прокажений вiдкине сво? на лице тобi, i щоб тiло тво? зосталося одно серед
пустинi,  i  щоб  гi?ни  й  шакали  бридилися  ?сти  його,  i  щоб  вiтер,
пролiтаючи, оминав  би  тебе,  боячись  запаскудити  хвилю  свою,  боячись
мимовiльно занести затру?ний подих до джерела чисто? води, до  смоковницi.
Бо вiд смороду тiла твого висхне вода i  смоковниця  згорить,  плачучи  до
небес i жалiючись: о небо! невже ти не могло послати менi лiпшо? смертi?..
   I вила жiнка, i чутно, як била себе в груди,  а  потiм,  ухопившися  за
волосся, рвала його на собi й ламала руки, вся витягуючися.
   I не мiг того чути Авiрон... "О пророче, пророче, що ж ти  наробив?"  -
хлипаючи, говорив вiн кiлька разiв i бiг, бiг геть iз стану,  щоб  утекти,
щоб не чути. А навздогiн за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися  стогони,
прокляття, море проклять.
   Вiн бiг, а йому здавалося, що всi знають, що всi бачили, як  вiн  рубав
мечем, що от зараз з то? кущi вибiжить жiнка  й  закричить:  "Не  пускайте
його! Не пускайте його, вiн хоче втекти... Це  вiн  убив  мого  брата,  не
пускайте його!"
   I, все прискорюючи бiг, вискочив  Авiрон  за  ворота,  i  ще  довго  не
зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цiлi,  без  напрямку,  бо  хотiв
тiльки одного - зайти так  далеко,  щоб  не  чути  гомону  стану  та  отих
божевiльних прокльонiв.
   От вiн уже тут, вiн  уже  далеко.  Тут  уже  спокiй.  Мовчання  пустинi
поглинуло все, навiть той лемент юдейський. Спустилося небо мiж  станом  i
тим мiсцем, де  був  молодий  хлопець;  пiсок  засипав  слiди,  i  всякий,
здавалося, зв'язок загубився.
   Авiрон сiв i взяв голову в руки...
   Далеко-далеко, повита  туманом,  виднiлася  гора  Синай-ська,  -  i  ще
яскравiше вирiзувалася на синьому небi та чорна хмара, що  з  не?  говорив
колись Бог. Десь трiщала цикада, щось живе проповзало кругом,  але  Авiрон
не бачив нiчого й не чув. Вiн думав, i думи його  були  такi  пригнобленi,
так жорстокi, що роздирали серце.
   Хто тепер плаче там вiд.його, Авiронового меча?..
   Неясно пригадуються тi хвилини  шалу,  але  щось  так  нiби  мерещиться
Авiроновi якийсь  бородатий  чоловiк.  Вiн,  певно,  був  кривий,  бо  так
незграбно коливався, тiпаючи всiм тiлом. А  коли  почув,  що  молодi  ноги
доганяють,  догнали  його,  -  обернувся.  На  одну  мить  побачив  Авiрон
перекривлене страхом, обезсилене лице, слину  на  бородi...  а  потiм  уже
нiчого не пам'ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. I ще пам ятав  ту  мить,
те дивне почуття, коли меч, вiльно розсiкаючи повiтря,  нараз  стрепенувся
на  одну  непомiтну  хвилечку  в  руцi,  в'?даючися  в  тверду   кiсть   i
розбризкуючи кров у повiтря...
   " О-о-о!.."
   "Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?.."
   "Вiн согрiшив перед Богом..."
   "А як я знаю, що вiн согрiшив? Може, вiн i не кланявся тельцевi,  може,
вiн пiшов лише так, подивитися...
   А як i согрiшив, то що?.. Що таке грiх?.."
   "Грiх - це те, коли я зроблю не так, як приказав менi Моiсей... Боже!..
Та й тiльки?.. Менi приказав раз батько поставити кущу на певнiм мiсцi,  а
я побачив там нечистоту й поставив на другiм, - то я вже согрiшив i за  це
маю вмирати?.. Ой, що ж це я нiчого не  розберу...  Поможiть  менi  хтось!
Дайте менi зрозумiти, що не вбивство я  зробив,  а  виповнив  святий  свiй
обов'язок. Покажiть менi грiх в усiм його страху,  в  усiй  його  остогидi
великiй, щоб я мiг переконатися i бачити, ясно бачити, що за  нього  треба
було вбити того бородатого юдея й усiх, забитих сьогоднi!.."
   I вiн стогнав, i не мiг сидiти на  мiсцi.  Встав,  ходив  пустинею,  не
находячи собi спокою. Саме поняття грiха якось так здрiбнiло в його  очах,
що вiн не мiг вiднайти рiзницi мiж простим непослухом i грiхом проти Бога,
- це здавалося йому однаковим. I вiн далi й далi тривожив себе  питаннями,
мучився, не маючи  сили  розв'язати  ?х:  вони  невпинною  палючою  низкою
проходили через його мозок i лишали кривавий слiд по собi.
   "Моiсей велiв тобi вбивати  "брата  свого,  ближнього  свого  й  сусiду
свого"... Ну, а що, якби справдi  ти  зустрiв  сусiду  свого,  старенького
доброго Ефуда,  що  тебе  хлопчиком  ще  маленьким  чукикав  а  колiнах  i
приспiвував жартiвливу пiсеньку? Ти вдарив би i його в лице мечем?"
   "...Не знаю... не знаю..."
   "А якби брат твiй стрiнувся тобi, брат твiй Датан? Ти ж напевне  зна?ш,
iцо вiн згрiшив, що вiн був коло тельця разом з Коре?м i  кланявся  новому
Богу, хоч, може, так само нещиро, як i старому. Вiн теж  пiдбурював  людей
проти Моiсея, але ти разом iз ним купався в Нiлю i ?здив на одному ослi, -
чи ти вбив би брата свого?"
   "...Не знаю... не знаю..."
   "А якби батько твiй i мати твоя, люба печальна матуся, тiкали  б  перед
тобою,  тримаючися  за  руки,  i  оглядалися  б  такими  ж  обезсмисленими
обличчями - хто наздоганя? ?х, дзвонячи мечем, i, побачивши, що це син ?х,
любий Авiрон, з криком радостi зупинилися б, - ти поразив  би  ?х  в  iм'я
боже?"
   "...О, не знаю... не знаю..."
   "А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на  грудях,
станула б i сво?ми очима, великими, як повний мiсяць, глянула б  на  тебе,
чи пiдняв би й на не? руку i вдарив би в бiлi груди мечем?.."
   "...О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той,  хто  бiг
обiч мене... Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в
шатрi... А може, тiло тво? лежить у ровi смороду, i пси лижуть мертве лице
тво??!"
   I холод обняв усе тiло Авiронове, мов серце саме  обернулося  в  шматок
криги. Щось мов прорiзало його мозок i погнало, погнало назад до табору. I
бiг вiн, як розсерджений тигр, за кiлька хвилин пробiг ту путь, що ?? йшов
годинами, i, задиханий, спiтнiлий, вбiг до табору, але наткнувся на товпу:
Мо?сей знов зiбрав  сонм  юдейський  i  знов  щось  робив  перед  народом.
Мимоволi з уст Авiрона зiрвалося лайливе слово...
   Протискаючися помiж людей, випадково побачив  Авiрон  одного  юдея,  що
мешкав  у  близькiм  сусiдствi  батькiв  Асхи.  Зрадiв  йому,  як  рiдному
батьковi, i питався, чи всi живi в сiм'? Йонатана. Той вiдповiв, що всi, -
це заспоко?ло Авiрона одразу. Лише така втома напала на нього, що вiн  тут
же сiв на якийсь камiнь, хоч довкола всi стояли.  Навiть  не  був  цiкавий
розпитати, що там робиться напередi, на яку таку бiду  знов  зiбрав  людей
той Мо?сей. I лише як нарiд сунувся до води й потяг його за собою,  спитав
Авiрон:
   "Куди це ми йдемо?"
   Йому розповiли, що це Мо?сей палив золотого тельця. Посипав його якимсь
порошком, розвiв довкола сильний вогонь, - i на очах  у  людей  блискучий,
сяйливий Бог розсипався  на  сiрий,  трiшки  червонуватий  порох.  Скiльки
золота пропало!.. А потiм зiбрав Мо?сей той порох,  розтрусив  по  водi  й
велiв потiм усiм пити ту воду. I всi, як  барани,  товпилися,  вiддавлюючи
один одному ноги, й пили.
   За нiч велiв поховати Мо?сей усiх мертвих,  а  рано,  ранiш  нiж  сонце
заблисне,  всiм  зiбратися   й   рушити   геть   iз   цього   оскверненого
iдолопоклонством мiсця i станути там, де побачать кущу його, Мо?сея.  Лише
отаборюватися далеко вiд не?, бо вона буде вiд цього часу зватися "скинi?ю
свидiння" i до не? вже не буде мати права наближатися будь-хто,  а  прийде
лише той, що шука? Господа.
   I одягли люди жалiбнi одежi, i стогони та плач разом  з  нiччю  покрили
ввесь табiр. Засвiтилися в усiх кiнцях вогнi, i  страшнi  вiдблиски  кидав
полумiнь на страшну роботу людей. По землi розпростерлися  довгi  тiнi,  i
кiнцi ?х губилися десь в темнотi, далеко, далеко...
   От великий спiльний костер кiлькох родин. Могутн? зарево кинув вiн  вiд
себе в чорнi небеса, i кривавi плями свiтла танцюють по землi, по  шатрах,
по людях... I ходять люди в цьому криваво-червоному морi й  ворушаться,  а
як пiдiймають руки  -  руки  здаються  безконечно  довгими.  Риють  землю,
обвивають мерцiв бiлими тканями, кладуть i закопують. I  силою  вiдтягують
жiнку, що  мов  клiщами  впилася  в  труп  свого  ?диного  сина,  кричить,
кричить... I громадкою сивi дiди стоять над могилами, й читають молитви, i
сповняють скорочений, покалiчений похоронний ритуал... А там далi виносять
iз кущi рiчi, i в'яжуть ?х, i  скручують  шатри,  i  б'ють  ослiв.  А  там
розстелила мати дещо так просто на сухому пiску пустинi й  положила  спати
дитину; i спить воно пiд той дивний гамiр стогону й плачу су?тливих людей,
i сняться йому тихi, ласкавi сни...
   Авiрон не спав цiлу нiч, ходив вiд кущi до кущi, i де бачив  мало  рук,
додавав двох сво?х, молодих та дужих. Вiн  робив  усю  найтяжчу  роботу  в
похороннiм обрядi i хотiв лише одного - щоб йому показали лице того,  кого
вiн хова?... Думав знайти рану на бородатiм обличчi...
   Так ходив вiд кущi до кущi, вiд трупа до трупа, рив могилу за  могилою,
а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячi...
   Жiночi  уста  дякували  Авiроновi  за   помiч,   призивали   на   нього
благословення  Бога,  а  йому  здавалося   те   благословення   прихованим
прокляттям, i вiн скорше переходив далi.
   I так не знайшов за цiлу нiч. Лише змучився до того, що  як  над  ранок
доплентався додому, то впав, не  роздивляючись  куди,  i  заснув  кам'яним
сн'ом.
   Його збудив брат.
   - Вставай, убiйнику, вставай! Ану, признавайся,  скiльки  ти  душ  убив
учора во славу божу?
   Авiрон сiв i протирав очi. Слова брата одразу вернули йому притомнiсть,
мовби облив його хто зимною  водою.  Вiн  не  знаходив,  що  казати,  лише
жалiбно просив:
   - Не говори... Не говори менi нiчого...
   - Ага! Тепер "не говори"? А вчора хто побiг, як шалений, з  мечем  ради
одного слова того звiра кровожадного? О,  та  коли  ж  вiн  уже  нап'?ться
досита нашо? кровi, щоб перестав уже бiльше ??  пити?  Знущався  над  нами
?гипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, i що в  нас
? право бунту. А тут? Вiн переконав нас, що робить волю Бога, що  сам  вiн
нiчого... все Бог. Велить iти вперед, каже, що то Бог йому явився й  велiв
iти; велить стати - знов Бог вибрав це мiсце. I навiть убивати людей - Бог
йому приказав. О, ви дурнi, дурнi? Проклене вас народ  iзра?льський  разом
iз вашим кровожадним повелителем, бо ви викону?те кривавий  приказ,  а  не
да?те собi труда навiть подумати над  ним.  Чи  подумали  ви  над  словами
Мо?сея: "Бог приказу? вам через мене йти i вбивати людей".  Коли  це  йому
Бог приказав, га? Коли, вiдповiдай! Ну? Я питаю тебе. Тодi, як вiн був  на
горi? Так чому ж вiн не сказав того зараз же, як тiльки прибiг:
   "Гей ви, дурнi мо?! Був я на горi й там чув, як Бог велiв, щоб ви зараз
же побрали мечi й убили три тисячi сво?х братiв"? Чому вiн так  не  сказав
одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усiх i  тiльки
потiм зiбрав вас, слiпих безумцiв,  i  казав  вам  рiзати?..  Значить,  не
говорив йому Бог нiчого там, на горi! А де ж вiн йому говорив?  Тут,  коло
тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога?  Таж  люди  всi  мовчали,  було
тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, - а нiхто нiчого не чув.
Я був там, - але я нiчого не чув!  Так,  так!..  Я  був  там!  Я  кланявся
тельцевi, - що ж ти менi зробиш? Може, знову вiзьмеш меч i уб'?ш мене? Так
бери, бери швидше, - я не боюся  тебе!..  У,  рабе  слiпий,  з  прокаженою
совiстю!..
   I Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в  лице.
Авiрон закрив очi руками i, коли б навiть бив його брат, не поворухнувся б
оборонятись, а було б йому це тiльки при?мно. Чужi слова мов  ще  гострiшi
були, нiж власнi думи, i пекли, як поплавлений метал.
   - Одурманив вас Мо?сей! Ослiпив! - кричав Датан, забуваючи  навiть  те,
що батько може почути цi богохульнi слова. - Виколов вам очi й скував душу
й волю! I, як барани, слуха?те  ви  всi  його  в  усiм  i  диву?теся  його
халдейським хитрощам!
   I тiльки як батько прийшов та насварив обох синiв, що всi  вже  довкола
готовi, лише ?хня куща сто?ть, як стояла, - тiльки тодi взялися хлопцi  до
роботи, але Датан погорджував прислужнiстю Авiрона.

   VIII

   Не встигли люди отаборитися на новiм мiсцi,  як  знов  затрубила  труба
Мо?се?ва, скликаючи нарiд. Не один погадав собi - о, та коли ж  вiн  дасть
уже нам спокiй! - але нiхто не видав i звуку, бо страх обняв усiх людей  i
замкнулися всi уста.
   I зiйшлися всi, i боязливо  шепотiли,  i  не  пiзнати  було  рухливого,
свавiльного, балакучого Iзра?ля. Поглядали  на  кущу  Мо?сея,  що  ген-ген
далеко стояла вiд усiх, мов боячися помсти; коло не? видно було  й  самого
Мо?сея. I всi бачили його - от так само, як кожний бачив  брата  свого.  I
бачили також молодого Iсуса, сина Навi нового, що стояв побiч пророка, - i
обличчя ?х були однаковi: суворi, рiшучi.
   Не раз було Авiрон заздростив цьому  молодому  парубковi,  що  той  так
близько завжди може бути коло Мо?сея, i  всюди  ходить  з  ним,  i  слуха?
пророчих розмов, але сьогоднi чомусь рiвнодушно поглядав  Авiрон  на  того
щасливця.
   I от так стояв Iзра?ль i дивився, не знаючи, пощо його  сюди  скликали,
аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що  ввiйшов  у  скинiю
Iсус - i нiчого не сталося, а Мо?сей був на дворi. I от високо пiдняв руки
Мо?сей i теж увiйшов до середини скинi?. I як тiльки закрились поли за ним
- пiднявся з землi чи з неба зiйшов, - нiхто вже  того  докладно  не  вмiв
сказати, - але всi бачили  ясними,  вiдкритими  очима,  як  перед  дверима
скинi? став огненний стовп. Серед бiлого  дня,  при  свiтлi  сонця  бачити
великий стовп вогню, що сто?ть коло кущi й не палить ??, - це ж таки  було
страшно. I тому не дивно, що люди всi як один упали на колiна, поклонилися
до землi. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний,  але  громовий
голос Бога, а  йому  вiдповiдав  тоненький,  як  ниточка,  жалiбний  голос
Мо?сея.
   Потiм вийшов Мо?сей iз скинi? - i вогненний стовп кудись щез. А  пророк
пiдiйшов близько до народу i став говорити:
   - Iзра?лю безумний!.. Слухай, що говорить тобi  Господь  твiй!  Великим
согрiхом згрiшив ти, Iзра?лю, переступивши закон завiту, сотворивши тельця
собi i принiсши жертву йому. Нема бiльшого грiха перед  Богом,  як  забути
iм'я його, як нема бiльшого грiха перед царем зловмишляти на життя його. I
тому ярiстю лютою воз'ярився на вас Господь i так говорив менi: "Сини,  що
родив я ?х i возвищив, тi вiдкинулися вiд мене. Iзра?ль мене не пiзнав,  i
люди мо? мене не розумiють. О люди, наповненi грiхомi  О  насiння  лукаве!
Наведу руку мою на тебе й погублю!"
   I хотiв Господь усiх вас показнити карою великою, але я впав перед  ним
на колiна й благав: "Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями дiл
рук ?х, i поклонилися вони тому, що сами создали собi. Але змилуйся...  Не
бери гнiва твого на людей, ?х же сам вивiв ?си з землi терпiння. Чи не  ти
ж  клявся  собою  й  говорив:  "Умножу  плем'я  ваше,  як  зiрки  небеснi,
множеством i дам вам усю землю  володiти  нею  вовiк",  -  а  тепер  хочеш
потребити ввесь нарiд? Остави ?м, святий, грiх, а коли нi - зчеркни мене з
книги тво??, що вписав ти в не? iм'я мо?!"
   Так говорив я iстинному i змилосердився вiн на мо? слова i сказав:  "Не
викину з книги мо?? iменi твого, бо лише тих, хто  согрiшив  передо  мною,
iм'я зчеркну я з книги навiк. Але грiха цих людей я не  забуду,  i  прийде
день, в онь же посiщу я ?х за жертву тельця. Тепер же скажи ?м так. Клявся
я Авраму, й I саку, й Якову, глаголячи: "Сiменi вашому дам землю оцю", - i
зроблю по слову сво?му. I хiба вже не почав я робити? Хiба не  вiдiбрав  у
вас рабства? Хiба не перевiв через Чермне море як посуху? Хiба в  Мерi  не
зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хоривi не  дав
вам iз скелi напитися? Всюди було  з  вами  чування  мо?,  i  десниця  моя
рiвняла шлях перед вами. А ви? Як пiднявся язик  ваш  на  похулення  iменi
мого? О, прогнiвили ви мене тим до кiнця, i не хочу я бiльше йти з вами. I
iдiть самi!"
   I чули люди цi слова Мо?сея, i плакали в  жалiбних  убраннях  сво?х,  i
молили Моiсея знову привернути до них милiсть  Бога.  Страшно  зоставатися
самим у пустинi без божо? опiки... Хто поведе? Хто дасть  перепелiв?  Кому
принести жертву?
   А Мо?сей сто?ть гнiвний, суворий, i мов камiнь були уста  його,  i  мов
скеля було серце його. Спокiйно дивиться вiн на плач i зойки  людей,  наче
говорить сам собi: що таке сльози, й ридання, й навiть  саме  життя  людей
перед великою тою цiллю, до котро? веду я це стадо?
   А як трохи втихомирилося, знову почав Мо?сей:
   - Нi! Не пiду я з тобою, Iзра?лю, бо почав ?си ходити ви?ю високою.  Не
пiду я з тобою, Iзра?лю, щоб у гнiвi сво?му не вбити тебе. Але й  оставити
тебе не хочу в жертву вороговi i в жертву  пустинi.  Тому  посилаю  янгола
мого перед тобою, i вiн вижене Хананея, i Аморея, i Хетея,  i  Ферезея,  i
Гергесея, i Евея, i Евусея. i введе тебе в землю, що тече медом i молоком.
   Зiтхнули люди трохи вiльнiше, що хоч янгол  Бога  буде  йти  з  ними  в
пустинi й помагатиме ?м. А Мо?сей казав далi:
   - I подякував я Господевi, говорячи: "Дякую тобi, всесильний,  в  iменi
народу твого за янгола, провiдника невидимого. Але вислухай мене: може, ти
й видимого провiдника iншого поставиш перед Iзра?лем, бо вже  не  слухають
мене люди й переступають слово мо?. Не хочу я влади -  хочу  спокою..."  I
вiдповiв менi Господь: "Ти знай, що в благость мою передi мною тебе знаю я
паче всiх. I тiльки тобi я можу доручити вести нарiд  мiй,  i  тебе  нехай
слуха? вiн, бо через тебе покажу я ще й не таку силу свою..."
   А я на те вiдповiв  Господевi:  "Милостивий!..  говориш,  що  я  дiстав
благость твою. То покажи ж менi, коли так, славу твою,  покажи  менi  лице
тво?, щоб я бачив його й розказав Iзра?лю, бо не  хоче  Iзра?ль  вiрити  в
Бога невидимого". А на те Господь сказав менi (тут голос  Мо?сея  пiднявся
якнайвище,  а   розсiянi   в   товпi   левiти   зашепотiли:   "Слухайте...
слухайте!..") - на це Господь вiдповiв менi: "Не можеш нi ти й нiхто iнший
iз смертних побачити лиця мого. Бо коли уздрить смертний  лице  мо?  -  не
буде живим. Але щоб знав ти силу мою - слухай. ?  мiсце  в  мене  на  горi
Синай, - i там стань ти на каменi. I положу я тебе в розколину каменя того
i покрию рукою мо?ю над тобою, доки пройду мимо. А потiм пiднiму руку мою,
i побачиш задняя моя... Лице ж мо? не явиться тобi..."
   Зiтхання пролинуло над сонмом усiм, i  побожний  настрiй  освятив  душi
людей. Солодко було чути себе пiдданими такого сильного, такого могутнього
Бога, що навiть пророковi сво?му може показати вiн лиш задняя  своя...  О,
будьмо лише вiрними йому, сповняймо  лиш  завiт  його,  а  вже  вiн  зумi?
скорити ворогiв.
   А Мо?сей, передихнувши, ще дужче закричав:
   - Чи бачиш хоч тепер, Iзра?лю, що грiх великий зробив  ?си?  Хто  хотiв
бачити лице Бога, коли менi, навiть  -  менi,  не  може  Господь  показати
його?.. Але милостивий вождь наш i великий! I це вiн повелiв менi  зробити
святиню, котру бачили б вашi  очi,  котру  обiймали  б  вашi  руки,  котру
цiлували б вашi уста. Iзра?лю, Iзра?лю!.. Ти вже мав святиню свою, коли  б
не согрiшив так тяжко, бо там, на горi, написав Бог на скрижалях iз каменя
заповiдi сво?, - i це була б святиня твоя. Але в гнiвi сво?м я  розбив  тi
скрижалi, - побачив-бо грiх людей й не знав, чи простить його  Бог.  Тепер
же мушу знову йти на гору й бути там сорок день i сорок ночей, не вкушаючи
хлiба й не  п'ючи  води,  аж  доки  не  напишу  слiв  господнiх  на  нових
скрижалях. А потiм, як повернуся, зробимо золотий ковчег так,  як  розкаже
менi Господь. I положимо туди скрижалi тi, - i буде це дiло рук  господнiх
iти перед нами, перед всiм сонмом, мовби сам Господь.
   На тiм закiнчив Мо?сей i вiдпустив нарiд. Заспоко?нi,  з  просвiтленими
душами, почали розходитися люди по кущах сво?х, тихо балакаючи  мiж  собою
про несповiдимi путi божi.
   А на другий день рано вже не було Мо?сея  в  таборi.  Така  невтомнiсть
дивувала  людей,  i  пояснити  ??  собi  люди  могли  лише  божою   силою,
благословенням.

   IX

   I так, як заповiв, перебув Мо?сей на горi сорок днiв i сорок ночей, але
вже тепер люди, точно  наперед  знаючи  день  повороту,  були  спокiйнi  й
чекали. Та i як ?м не бути спокiйними, коли кожна сiм'я  згадувала  когось
убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця  мужiв,  i
ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. I,  може,  не  одно  прокляття
задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно  вилiтало  воно  з
смертельно ображеного серця серед тихо? ночi в пустинi й никло  безслiдно,
як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в  небозводi.  I  не  один,
може, раз скрипнули  зуби,  стискалися  руки  i,  погрожуючи,  тремтiли  в
повiтрi, - але то було тiльки ночами, тiльки ночами... Вдень нiхто  нiчого
не бачив, не чув.
   А на сорок i перший день знову побачили всi Мо?сея,  як  вiн  сходив  з
гори, несучи в руках святиню. I вiд того, що удосто?вся видiти Господа,  -
прославилося лице Мо?сея так, що не можна було людям дивитися на  нього  -
як на сонце. I в екстазi,  в  божественному  захватi  упали  всi  люди  на
колiна. Арон же i всi князi сонму просили Мо?сея, щоб положив  вiн  покров
на лице сво?, бо не може зiр людський винести сяйва слави. I  покрив  лице
сво? покровом Мо?сей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити:
   - О Iзра?лю, Iзра?лю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого?  Що
ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем
гнiву, лицем вищо? благостi? Нi, не завидуйте тим  людям,  що  мають  Бога
робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог - це
?диний iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу  дiл  його.
Ось завiт його, списаний мною слово за словом!
   I високо пiдiймав угору Мо?сей кам'янi скрижалi  i  повертався  на  всi
боки, щоб видiли ?х всi люди.
   - Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Iзра?лю! Я  писав  так,  як
велiв менi Господь, - тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi божо?.
   Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi  Бог  на  горi  образ  ковчега
святого, що ма?мо  робити  собi.  Славне  й  премудре  дiло  показав  менi
Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив  я  святиню,
що хоче нам ?? подарувати вишнiй, - i образ цей несу тепер  устами  сво?ми
до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Iзра?лю, як  сказав  менi  Господь!
Слухай i не пропусти жодного слова! "Зроби ковчег iз дерев негниючих,  два
лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. I позолоти
його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти.  А  вiнця  зробиш  iз
золота повитого й обiв'?ш навкруги. I кiльця вилл?ш йому золотi, й укрiпиш
два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця.  I  носила  зробиш  iз
дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила  в  кiльця,
щоб не хиталися вони там. I вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а  на
нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй
сторонi. I розпроструть вони крила сво? над очистилищем i обличчями будуть
зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде  те  все  готове,
положиш до ковчега скрижалi мо?, покри?ш вiком, i  возглаголю  тодi  я  до
тебе звiдти, зверху ковчега,  з-помiж  двох  тих  херувимiв.  I  що  скажу
звiдти, да послуха? нарiд мiй. Чу?ш, Iзра?лю? Чу?ш славу святинi тво??, що
превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?.."
   I люди чули. Дивилися на закрите лице Мо?сея,  слухали  той  придушений
голос, що виходив з-пiд покривала, - i радiли, й боялися.
   I все оповiв Мо?сей. I яка ма? бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв,
бо сказав тепер Господь:  "Переповнився  я  всесожженнями  вашими,  i  вже
агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних". I  якi
мають бути тимiямники й возливальники i чашi,  що  ними  буде  возливатися
жертва ваша, - i все те з чистого золота. I свiтильник дивний i прекрасний
- шiсть гiлок виходить з нього:  три  з  одно?  сторони  i  три  з  друго?
сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i  пiдстави
до свiтильника, i круги, i крини вiд нього - все те з чистого золота.
   Така краса захопила людей. Всi ясно бачили,  що  так  докладно  описати
кожну подробицю може лише  той,  хто  бачив  сам  те  в  руках  господнiх.
Описуючи скинiю, Мо?сей сказав, скiльки буде  там  опон  i  якого  розмiру
кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки
гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до
них срiбних, - все, все, до найменшо? дрiбницi.
   А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр,  доступний  для
всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе  святих,  де
буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на
котрого Бог призначив Арона,  брата  Моiсейового.  Всякий  же  iнший,  хто
посмiв би ввiйти до святого святих, - покараний буде смертю.
   А потiм почав Мо?сей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що  будуть
вiд цього часу священиками.  I  тут  теж  не  забув  найменшо?  дрiбнички,
камiнчика, рубчика, щоб усе було  розкiшнiше,  щоб  людям  слiпило  очi  й
показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть.
   - "А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться,
вiзьмеш тельця ?диного i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених,
змiшаних з олi?ю, i опрiснокiв,  олi?ю  помазаних,  з  муки  пшенично?.  I
приведеш Арона й синiв його перед дверi  скинi?  i  обми?ш  ?х  водою.  I,
взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, - i в хiтон,  i
в подир, i в ризу верхню, i  на  главу  його  возложиш  клобук  i  дощечку
золоту, на якiй написано буде: "Святиня господня", а главу  помажеш  ?ле?м
помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш  клобуки  й
помажеш ?ле?м.
   А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i  помажеш
на вуглах  вiвтаря  перстом  сво?м,  а  решту  кровi  вилл?ш  коло  стояла
вiвтарного. I вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир ?х  i
положиш на вiвтар, а м'ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того
грiх торкнутися непосвященному.
   А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон  iз
синами сво?ми, а ти, заколовши, пролл?ш  кров  навхрест  довкола  вiвтаря.
Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар,
це буде жертва Богу. I другого барана вiзьми, i на нього також нехай  Арон
з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi  й  положи  на  край
вуха правого Ароновi, й на край руки право?, i  на  край  право?  ноги,  а
також синам Ароновим на край правого вуха ?х, i на край руки право?, i  на
край право? ноги. А  потiм  вiзьмеш  кров  з  вiвтаря  й  олiю  помазання,
покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи ?х. I очистяться".
   I довго ще в кривавих подробицях описував Мо?сей красу нового обряду. I
безумцi, що жалiлися  на  простоту  й  убожество  свого  служения,  мусили
завстидатися тепер, бо бачили, що ?х Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в
?гиптi.
   А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла,  камiння  дорогого!
Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А  скiльки
громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касi?, i халвана треба на священну
олiю! I як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А
той, хто хотiв би й собi зробити таке, - смертю вмре, бо  то  може  нюхати
лише Бог.
   - "А виконати ту всю волю мою, - так говорив далi Мо?сей слова Господа,
- доручаю Веселi?ловi,  синовi  Урi?,  сина  Орова  вiд  племенi  Юдового.
Наповню-бо його духом сво?м, духом премудростi й розумiння, i поможу  йому
лити золото, срiбло й мiдь. I в кам'янiм дiлi йому поможу i в  деревлянiм.
У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового,  цей
буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто ма?  хист  до
чого, нехай потрудиться в тiм сво?м хистi.
   А тепер... вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця
свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i  багряницю
червлену, удво? прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! I шкури
червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! I тнмiям на освящення, i олiю на
помазання! I камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i
на подир. I всякий, хто ма? премудрiсть в  серцi  до  чого,  нехай  iде  й
робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси,  i  покрови,  i  кiлки,  i
вере?, i стовпи, i стояла! I  опони  двору,  i  стовпцi  його,  i  трапези
носила, i ввесь посуд ??! I свiтильник для  свiтла,  вiвтар  кадильний,  i
вiвтар всесожжения, i огнище його! I умивальницю! I опони двору, i  стовпи
його! I ризи святi Ароновi,  i  ризи  священства  синам  його!  Iди  ж,  о
Iзра?лю! Настав-бо час показати  тобi  любов  до  Бога  свого  й  викупити
прегрiшення сво?!"
   I диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Iзра?ль  до  кущ  сво?х  i
понiс багатство сво?, участь свою в дiлi  Господа.  I  знов,  як  недавно,
понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник,  i  все,
що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв  музичних.
I хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну - приносив; i хто
мав срiбло й мiдь - приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. I
жона, що мала мудрiсть прясти, принесла  пряжу  свою,  а  жона,  що  вмiла
робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове
та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i  агат,
i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. I нiс те все Iзра?ль з  радiстю
великою в серцi сво?м, бистрими ногами й з веселим ли-, цем, - i носив так
увесь остаток дня, i лише нiч припинила  поток  жертволюбностi  Iзра?ля  й
усердi? Богу його.

   Х

   Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив,  вiшав,  розкладав  i
помагав всюди, де треба було руки помочi. I радостi було повне серце його,
бо чув вiн, що робить роботу Господа, i  забулася  тривога  душi  останнiх
днiв. Правда, сини Левi? скоса поглядали на  цього  самозваного  помагача;
але що ним можна було поштуркуватися, як  хотiлося,  i  звалити  на  нього
найтруднiшу роботу, то це ?х улагоджувало.
   Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього,  мовби
викупляв тим свiй душевний грiх. I ходив, i все говорив сам  собi:  "Мирна
робота Господевi, а не  кров  живущих",  -  i  вiд  то?  фрази,  несвiдомо
повторено?  десять-двадцять  разiв,  душа  сповнялася  тихою  благос-тю  й
теплом, а уста хотiли спiвати.
   I лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього  кудись  далеко
при?мна господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть  нiч,  мати  всiх
темних думок, обхопила його навколо, - о, знов прийшли вони,  тi  жорстокi
думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе:
   "Невже насiння брата сходить в мо?й душi, й квiтне, i да? плiд?.."
   Авiрон порiвнював два сво?х настро? при сповненню волi одного й того  ж
Бога: один - той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий - той, що  з  ним
вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було  тодi  на
душi, як  рвалася  вона  на  частi,  згадуючи  безповоротнiсть,  невмолиму
безповоротнiсть вчинку, - остiльки тепер було тихо, молитовне...
   "Мирна робота Господевi, а не кров живущих..."
   ...I думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха  вода
ворушить поросле мохом млинове колесо.
   "Що благо?.. Благо - спiвання, й хвала душi, i плач  радостi;  благо  -
задоволення роботою  сьогоднiшнього  дня  й  благословення  ближнього,  що
призива? вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому.
Благо - любов моя до матерi, до батька, до брата  мого;  благо  -  кохання
мо?, яким люблю я очi Асхн, i тихий невинний шепiт  маленьких  уст  ??,  i
бажання душi ??...
   А  що  неблаго?..  Неблаго  -   муки   душi   мо??,   стогiн   i   плач
безповоротностi; i безумство подiй,  i  спомин  ?х,  i  безсоннi  ночi;  i
прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за  скорботу  його.  I
озлоблення неблаго тво?, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. I меч, i нiж,
i вигляд кровi на сонцi.
   ...А Бог - великий! А Бог - мудрий! А Бог - благий!..
   ...I тепер питаю я себе: чи може пiд'яремний родити овна? I  телець  чи
може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? I так само ж -  чи
може Бог благий велiти неблагая,  i  радуватися  з  тьми,  i  з  ненавистi
радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею  людей?..  О  нi!..  Я  умножу
насiння тво?, - сказав Господь; а не сказав - розсiкайте  один  одного  на
частi. Чоловiк любить карати за грiх, - а Бог?.. Вiн такий сильний, що  не
потрiбу? кари. Чоловiк вигадав справедливiсть,  -  а  Бог?..  Бог  вигадав
вiчнiсть,  у   котрiй   никнуть   усi   справедливостi,   котра   сама   -
справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi сво??, а Боговi меч  -
око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже  грiх  твiй
перед тобою. А м'язня його - слово його, що промовить тобi до глибин тво?х
душевних i гасить вогнi бунту".
   ...I так пливла думка за думкою,  i  перед  очима  викривалася  велика,
необ'ятна картина... омани...
   З самого початку! З самого виходу з ?гипту! Кожний день, кожний  час  -
омана, омана, омана!... Омана - iменем Бога, влада - владою його, слово  -
словом його!..
   I сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов  увесь,  i
закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили  його,
мов вогнем, i затримували дихання  в  грудях,  але  приходили,  приходили,
приходили... I розкривали перед очима малюнки минулого,  i  пiдводили  пiд
них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i  все
те, що обурювало його ранiш. I пригадалося, як Корей повторяв на  дрiбнiшу
скалю деякi штучки Моiсе?вi, - i  вiд  того  всього  хотiлося  крикнути  й
тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе.
   - Дай менi сон. Господи! - тремтячим шопотом молив Авiрон. -  Дай  менi
сон. Господи, щоб не  збожеволiв  я  в  цю  нiч,  щоб  зосталися  сили  ще
послужити тобi...
   Але сон не йшов, i думки, як дикi гi?ни жеруть верблюда, рвали на частi
душу Авiронову...

   XI

   А на другий день, як  тiльки  блиснуло  сонце,  побiг  Авiрон  до  кущi
приношення. Думав - буде перший, але де! Iзра?ль уже прокинувся i вже  нiс
свою жертву на свiжого Бога.
   Вiд ранiшньо? прохолоди при?мним трепетом здригалося тiло. Така  рожева
була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й  радостi  обличчя  стрiчних,  що
стидно стало Авiроновi за сво? нiчнi думи й за кощунство сво?...
   I вiн постановив випросити прощення в Бога роботою.
   - Я буду багато робити. Господи,  i  ввесь  час  молитися  тобi,  i  ти
простиш мене тодi, - правда? - Так просто й щиро питав вiн Бога;  i  пiсля
то? бесiди тихо й просто стало на душi.
   Жертволюбнiсть Iзра?ля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те,
що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого  проблеску  дня,  а
дiждавшися, потяглися довгою низкою до  кущi  приношень  i  несли,  несли,
несли... Те, що назива?ться ощаднiстю, мов щезло  з  сонму  iзра?льського,
нiхто не ховався за спину другого, нiхто не  був  хитрий  i  дрiб'язковий,
нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як  блудний  син,
повернувшися до батька, з подво?ною силою працю? на  отцiвських  ланах,  -
так i Iзра?ль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався  знову
заслужити собi милiсть.
   Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Iзра?ля i  Ароновi  сини,
майбутнi священики - Надав,  Авiюд,  Елеазар,  Iтамар.  Стояли  мудрiшi  й
старiшi й розмовляли, i кожне слово ?х було долею народу,  будучими  днями
його, i споко?м дiтей, i пiснею дiвчини. А  до  них  пiдiйшов  старий,  як
сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню,
   тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав:
   - Де положити? - Але його нiхто не чув, бо  всi  зайнятi  були  роботою
сво?ю, а мудрi - мудрiстю сво?ю.  Старий  знову  спитав,  дивлячись  ясним
поглядом дiтей: - Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена  отцiв  мо?х  i
праотцiв мо?х, бо прийшов до родини  нашо?  з  незгаданих  вiкiв.  Як  ока
свого, берегли ми його в землi ?гипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в
неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько  передав  менi  цей  пояс  на
смертельному лiжку й сказав: "Слухай, сину  мiй  первородний!  Щастя  дому
твого не покине i здоров'я - тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А  день,
у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина  свого  возложиш,  буде
свiтлим днем роду твого. I не погине твiй рiд, i  не  пересохне  молоко  в
сосцях дочок кущi тво??, i не поточить черв'як дерева твого, доки  буде  з
тобою святиня..." Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по  слову
його, i не посiщав Бог гнiвом сво?м  дому  мого.  А  тепер...  без  страху
вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде  на  ноги
херувимiв, чи на крила ?х, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих,
те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога... так само, якби й у  мене  в  кущi
був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя  лепта
в сокровищах Iзра?ля.
   I побожно старий поцiлував святиню й давав ?? в руки комусь iз старших.
Але тi такi були захопленi сво?ми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як
вiд мухи.
   - Та чого ти лiзеш ще  тут  з  сво?ми  ремiнцями?  Бачиш,  скiльки  куп
всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо.
   Старий не зрозумiв спочатку, а  потiм...  мов  стерявся  якось...  Лице
стало таким маленьким-маленьким, жалiбно  усмiхненим,  i  пояс  тремтiв  у
руках: вони не пiдiймалися кидати святиню.
   I бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав:
   - Отче, дозволь i менi поцiлувати  святиню  твою,  й  будь  певний,  що
Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня... -
i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно  прийняв  його  з  рук
старого.
   - Хай  благословить  тебе  Бог,  сину,  не  знаю,  з  чийого  ти  роду.
Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася
в бруд робiтнi, ти, певно, будеш  помагати  найголовнiшому  майстровi  при
його роботi
   - О нi! - тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. - До  того  Бог  сам
вибира? найдостойнiших, а я... я щасливий,  що  можу  робити  хоч  те,  що
роблю.
   Старий хитав  головою,  дивуючись:  коли  вже  таких  побожних,  гарних
хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере?  А  втiм  -  його  святая
воля...
   А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися:
   - Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть божу цьому старому дурневi?
Сам Мо?сей не вмiв би лiпше вив'язатися.
   - А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки!
   Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi.
   А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i  зуби  слоновi;  несли
тонкi санiрськi дошки кедровi, i  кипарис,  i  певг  Ливана,  i  дерево  з
Басанiтиди i з  островiв  Хетрим-ських;  i  вiсон  Попестрений,  правдивий
?гипетський, сiнету й  багряницю  з  островiв  ?лiсе;  i  мiдь,  i  залiзо
архиденян-ське, i залiзо з Асi?ла, стактi й пестроту з Фарсиса. I мiро,  i
касiю, i перший  мед,  i  ритину.  i  вовну  блискучу  з  Мiлета.  I  вино
хельвонське, i олiю, i семiдал.  I  савське,  i  равське  камiння  дороге:
сардiй, топаз, смарагд,  яхонт,  антракс,  яспiс,  сафiр,  лiгiрiй,  агат,
аметист, хризолiд, берилiй. онiкс, - i всього без числа.
   Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в ?? вухах блищали великi  дорогi
сережки, але ?х не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби  сережки
тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи  сережки  найстаршiй  сво?й
дочцi, залютовувала ?х цiлком, - i лиш тодi, як знов треба було передавати
найстаршiй доньцi, вони розпаювалися  й  переходили  так  само  на  молодi
вушка.
   Жiнка стала на колiна перед Веселi?лом i  просила,  ще  той  узяв  сво?
прилади та розлютував сережки.
   - Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала  б  ?й:  "Сережки
тво? пiшли на святиню Iзраiлеву"; Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести
мою жертвуй Боговi.
   Але Веселi?л був заклопотаний i велiв  якомусь  хлопцевi?  розпаяти  тi
сережки. Хлопець  узявся  невмiлою  рукою  й  двiчi  торкнувся  розпаленим
залiзом м'якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку.
   А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав
все дужчий гамiр. Iнодi  мудрi  Iзраiля  починали  так  кричати  й  гнiвно
розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися  i  вчiпляться
один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт  стихав,  i  чутно
було лише якiсь рахунки.
   Найбiльш хвилювався один  низенький,  рухливий,  з  бистрими  оченятами
старий юдей. Вiн хапав Мо?сея за руки, I щось швидко-швидко показував йому
на пальцях рук i нiг,пiдбiгав до купи, хитав  на  руцi  то  одну  рiч,  то
другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Iзраiля,
жестикулював, присiдав i викрикував:
   - Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п'ять сиклiв золота! Та де  ми  те
будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого  золота  зробити!  Сто  два
таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi  ще
скiльки буде? Вiсiмдесят п'ять талантiв i двi тисячi  сто  п'ятнадч,  цять
сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?..
   Мо?сей слухав його,  морщачи  iнодi  брови,  а  потiм  рiшуче  виступив
наперед i крикнув:
   - Бачить Бог охоту Iзраiля й жертволюбнiсть дочс його. Досить уже ма?мо
золота, i срiбла ма?мо доситi i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить
на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, - чу?те?
I там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь  жертвою
народу свого i не noтpiбy? iльше...
   I побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Мо?сея, i чув iх  Iзра?ль
i засмутився. Бо були такi, що не встигли  принести  дару  свого,  i  такi
були, що принесли мало та укоривши себе за скупiсть, хотiли ще  додати  до
спасiння  свого.  I  бiгли  жiнки  й   здалека   кидали   на   купу   сво?
дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть.  За
хвилину ще перед  тим  вони  готовi  були  лаяти  кожного  за  скупарство,
прикликати  кару  божу  на  лiнивих  до  дарiв,  а  тепер  уже   били   за
жертволюбнiсть.
   I мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авi ройовi
дивитись на все те. Вiн поглядав на Мо?сея - чи  не  зробить  пророк  тому
кiнець, але Мо?сей вiв якусь серйозну  розмову  з  мудрими  Iзра?ля  й  не
помiчав зайвого усердiя слуг божих.
   Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме  в
ту хвилю Мо?сей закiнчив свою розмову i якось машинально,  ще  пiд  владою
думок, положив руку на голову хлопця. I так  солодко  зробилося  Авiроновi
вiд того дотику м'яко? старечо? руки, мовби вiн ?в мед i цiлував  при  тiм
Асху.
   - Це твiй син? - спитав Мо?сей старого Елi ява.
   - Ти сказав, пророче.
   - Певне, буде помагати тобi.
   - Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмi?.
   - А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? - спитав Мо?сей Авiрона.
   У того захопило дух вiд несподiванки, i  вiн  не  вiдповiв  нiчого.  Та
Мо?сей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселi?ла:
   - Ти ма?ш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати.
   - Нi, - суворо  вiдповiв  Веселi?л.  Вiн  взагалi  був  якийсь  тяжкий,
непри?мний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт.
   - Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн,  певне,  придасться  тобi:  я  вже
другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи.
   - Менi однаково, яку вiвцю брати,  чи  чорну,  чи  бiлу.  Мо?сей  знову
погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав:
   - Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм
слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш.
   ...Не знав Авiрон - чи на землi вiн, чи  на  небесах.  Першим  почуттям
його було впасти в порох i цiлувати ноги Мо?сея, але вiн не  посмiв,  лише
такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш.
   Все переплуталося в очах Авiрона, станули  сльози.  Радiсть  його  була
така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в  якiмсь  крику,  русi,  в
сльозах.
   Вiн прийме участь в роботi  Господа!  його  рука  доторкнеться  святинi
цiлого народу! Будуть нести ковчег  перед  сонмом,  i,  бiжачи,  спiватиме
Iзра?ль пiсню хвали: будуть ставити на землю - i мiсце  те  стане  вiдтодi
святим; будуть цiлувати люди  край  завiси  святого  святих,  i  приносити
жертву трепету, i виповiдати все та?мне сво?, все болюче сво?, все величне
сво?... А вiн, цей молодий, нiкому не  вiдомий  Авiрон,  буде  дивитись  i
говорити собi: там були мо? руки... Моя десниця торкалася  лиця  херувима,
устами котрого  говорить  тепер  сам  Господь;  моя  рука  рiзьбила  вiнця
святинi, моя рука обвивала святий покров!
   I Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром
серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. I
як прийде час потреби -  воззову  Господа  мого!  "Боже!  -  скажу,  -  чи
пам'ята?ш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi тво?му?" I  скаже
Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене,  i
я дам тобi". - "Я хочу Асху... Тiльки ?? я хочу. Боже мiй... ??  очей,  ??
уст, ?? любовi..." - "То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. I стада ??, i
любов родичiв ??. Я не забуду тебе нiколи, i трави тво?? не зсушу, i  стад
не виморю спрагою". - "А я посвящу тобi. Боже, первенця свого  й  десятину
молодого-свого..."
   Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже  показували  пальцями
на нього.
   - Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Мо?сей, чу? нечутнi глаголи Господа
й голоси труб небесних. О, який же вiн ма? бути дурень!.. Звiдки затесався
вiн до нас, не зна?те браття?
   Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг  ?сти  й
подався до сво?? мило? пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе - тобi  й
радiсть!
   Сонце так страшно напекло камiння,  що  воно  дихало  жаром.  Авiроновi
здавалося, що то камiння нiме посила? йому сво? спiвчуття,  чим  може.  На
далекiм обрi? пiдiймався стовп пiску, - Авiроновi здавалося, що то пустиня
сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i  перо  розiрваного,  орлом
птаха з сухою на кiнчиках кров'ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли
занесена до цього моря пiщаних зерен, - усе то були  не  слiди  смертi,  а
свiдки, радiснi свiдки спiву душi.
   Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того.  Легко
ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця,  -  i  не
мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою:  червонi,  синi,  зеленi,
жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець  ставав,  бо
йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже  наступа?  на
скорпiона. I знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки
пiсок, гарячий рухомий пiсок.
   А ставши - стояв уже непорушне i, не вiдiймаючи руки вiд очей,  слухав,
як шумить далекий табiр, як у?дливо гавка? на когось пес, а вгорi, високо,
пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки  вiд  очей
i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив  i  рожеву  пустиню,  i
безкра?й простiр неба, i товпу бiлих кущ Iзраiля, а ген далеко  -  високу,
велику кущу самого Мо?сея. I  чув  прихiд  Бога  в  душу,  i  переповнявся
молитвою, i, впавши на колiна, говорив:
   - О, Адонай!.. О Господи вседержителю. Боже отець наших, Боже  Аврамiв,
Iсакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усi?ю ?х красою, i  море
зв'язав словом повелiння твого, i запечатав  безодню  страшним  i  славним
iменем тво?м! Ти, що вивiв Iзра?ля з  дому  роботи,  i  узи  неволi  нашо?
розрiшив, i зв'язаного зробив свобiдним, - дякую  тобi!..  Дякую  тобi  за
милiсть твою, за наближення тво?. Положив ?си руку iзбрання на главу мою й
розверза?-ши  передi  мною   та?ну   святинi...   Недостойний   я.   Боже,
недостойний.  О,  яке  ж  безконечне  милосердя  тво?,  ти,  Боже  вишнiй,
многомилостивий!.. I це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе,
високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю тво?ю...
   ...I плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям.  I  якби  тут
був Мо?сей - о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка,
якими поцiлунками оцiлував край свято? одежi його!
   А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк,  викликав
Авiрон непомiтно Асху з шатра, й  пiшли  вони  далеко-далеко,  в  пустиню.
Зоряна нiч радiсно окутала  ?х,  i  м'яко  обвiяв  тихий  вiтер...  Зiйшов
мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту ?х...
   - Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я  тебе
люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б'?ться серце тво?  у  вiдповiдь  на
мою радiсть... I за те я тебе люблю,  що  рано  шукаю  очима  за  тобою  i
розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води... I за те люблю тебе, що, стоячи  на
молитвi, можу згадати iм'я тво? й сплiтати його з iменем Всевишнього...
   - Не говори-бо так, то гнiвить Бога, - тихо шепотiла Асха, притуляючись
до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця.
   - Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене.
Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць?  Чи  не
вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях ?гипту,  а  потiм  з  двох
протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали  зустрiнутися?  Чи
не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на  тебе,  шепнув  менi  до  вуха:  "Це
Асха... це твоя Асха..."? А тобi чи не вiн же  тихо  сказав:  "Це  Авiрон,
твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком сво?м..."?
   I з очима, повними слiз, сказала Асха:
   - О так!.. Це вiн!.. Це Господь... Це Адонай!.. I тихо всмiхалася  мати
пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там,  далеко-далеко  позаду,
перекликалися вартовi в юдейськiм таборi...

   XII

   А на другий день почалася робота господня, а з нею те, чого не знав, не
умiв назвати Авiрон... О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли
вуха його, чому не вiдсохла рука!
   Закипiла  робота:  ткали,  пряли,   шили,   рiзали,   рубали,   кували,
рiзьбили... Такого ще не бачив Iзра?ль. Вiн бачив будiвлю великих  пiрамiд
?гипту, бо сам ?х будував, бачив будiвлю несходимих храмiв ?гипетських, бо
сам на сво?й спинi возив  i  камiнь,  i  мармур,  i  пiсок.  Бачив  вiн  i
тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiйма?ться вгору лiс рук людських, як
мурашками повзають людськi тiла  по  громадах  пам'ятникiв.  I  бачив,  як
гнеться дерево i як гнеться спина  чоловiка,  коли  йому  тяжко,  чув,  як
машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк...  ще  мовчазнiший  ста?,
хiба лише непрошена сльоза  збiжить  разом  з  краплею  поту  по  щоцi  та
затремтить тiло вiд ?гипетського скорпiона. I над  тьмою  працюючих  рабiв
завжди висiло мовчання, важке - як  грозова  хмара,  оте  страшне  рабське
мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось  радiсного
поклику при кiнцi роботи, бо не було ?й i кiнця, - вона  була  безконечна,
ця робота рабiв. I нiхто не збiгав по дошках скорим охочим  кроком,  нiхто
не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було дво?: юдей та
?гиптянин-наглядач з скорпiоном у руцi...  I  казали  старi  юде?:  важкий
камiнь пiрамiд, але ще важча - робота рабства.
   А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста  смiються.  Спiвають
молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в  слова  побожного  гiмну
влива?ться сонце дня, молодiсть, - i тужливий плач, зложений в рiк  тяжко?
неволi, ста? гiмном свободи й життя. Молодi  хлопцi  копають  ями,  носять
землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, - i сухий хмиз палав на двох
вогнях,  а  хлопцi  ще  та  ще  пiдносять  великi  купи,  а  уста  ?х   не
закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей.
   Приходили старi, поважнi люди i з  ласкавою  усмiшкою  приглядалися  до
роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне:
   - А то що? Хiба так роблять? Ех ви! Не так ми робили колись!  Ану,  дай
лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду,
як у тебе.
   I, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi  чуючи  в
собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй,
усе приговорюючи: "От як у нас робили! От як  ми  робили...  От  як!.."  А
молодь смiялася довкола, закликала  старого  до  спочивку;  от  уже  хтось
пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере  лопату  з  рук,  -  i  старий,
справдi втомившися, сiда?.
   - Ех-хе! Не тi лiта! - говорить вiн i смi?ться, i довкола всi смiються.
   I сонце смi?ться, дивлячись на  те  з  неба,  i  вiта?  дитячу  радiсть
Iзра?ля й запал його.
   Так було довкола кущi роботи,  а  в  нiй  самiй...  в  нiй  вiдбувалося
священне та?нство найважливiшо? роботи, - i в  тiм  та?нствi  брав  участь
Авiрон. О, чом же. чом не перестало його серце битися  вчора,  -  там,  на
пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн  не  бачив
би того, що бачить тепер?
   Суворий чоловiк був Веселi?л, головний майстер, призначений самим Богом
i поблагословлений Моiсе?м. Вiн дуже добре  знав  сво?  ремество  й  та?ни
його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних  речей,  мозок  його  вже  не
обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в сво?й роботi
Веселi?л завжди бачив тiльки роботу, - чи то був. телець Арона, чи то були
херувими Мо?сея. А до того мав ще вiн вдачу, як i  всi  ремiсники,  погано
лаятися, - i це була дiйсно його вдача, частина натури:  один  спiва?  при
роботi, другий жарту?, третiй мовчить; а от Веселi?л лаявся. I що  поганiй
вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя,  -  то  лiпше
робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук.
   От i сьогоднi Веселi?л був чомусь  лихий,  а  через  те  i  лайка  його
наперчилася вдво?. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку - чи то
були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не
так, i глина, що вiн ?? мiсив, була нi до чого не здатна, - i вiн  кляв  i
тих, хто йому приказу? робити щось iз не?, i тих,  хто  не  мiг  вiдшукати
лiпшо?, i самого себе, що взявся на свою  голову  за  таку  дурну  роботу.
Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен  був  горiти,  увесь  матерiал  був
нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара
божа, а не помiчник! Бiг,  коли  треба  було  йти  повагом,  i  навпаки  -
посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не  вмiв
- анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що  мусiв
би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було  треба.  Казали
йому принести одне, вiн приносив зовсiм що  iншого;  казали  йому  зробити
так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба - його не було в кущi, i навпаки
- зовсiм не потрiбний, вiн  завше  попадався  на  дорозi  й  плутався  пiд
ногами.
   Веселi?л кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного  хлопця,  чим
тiльки попав.
   - Та якi ж духи зла звалили тебе на  мою  голову?  Який  дурний  батько
породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала  бути  дiбрана
пара! Я б сказав, що тво?й матерi лiпше  було  б  взяти  молоду  свиню  до
грудей i вигодувати ?? власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти.  I
хто мене покарав тобою  та  оцi?ю  ще  дурною  роботою,  в  якiй  найбiльш
розумний чоловiк за тисячу днiв  не  зможе  добратися  анi  до  найменшого
смислу. Той старий дурень Мо?сей переходить уже  на  дитячий  розум  i  не
зна?, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, - навiщо ж вiн спалив
його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так
нехай вiн спробу? вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що
вийшов би з-пiд рук Мо?сея або ще бiльше безглуздого брата його  -  Арона.
Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн зна?,  стара  бестiя,  що  в  сонмi  нема
бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей:  сам
Господь, каже, показав менi на Веселi?ла, як на слугу  свого!  Хе-хе...  Я
йому сказав це. Ти дума?ш, нi? О, я не  маю  кого  боятися!  Так  прямо  й
сказав: "Мiг би ти, - кажу, -  хоч  тут  не  тулити  Бога  свого".  А  вiн
розсмiявся та й шепче:
   "Не можна, братику, iнакше, - так треба", -  i  каже...  О,  вiн  зна?,
шельма, що говорити й де. Умi? нарiд тримати в руках. Бач,  скiльки  людей
набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув,  хоч,  правду
кажучи, кого першого треба було б покарати, як  не  мене  та  Арона:  Арон
приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся
?х вина. А Мо?сей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо  розумний
чоловiк. Бо зна?, що якби зо мною яка пригода трапилася,  -  хто  б  робив
йому тодi всячину? I херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники,
i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки.
   Авiрон слухав - i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий
гнiтючий  кошмар...  Святиня  Господа   опльовувалася   брудними   словами
ремiсника, уста вирiкали хулу на саме  iм'я  вседержителя!  До  такого  не
доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi...
   I Бог це чу?? I мовчить? I  мовчатиме?  I  простить?  I  забуде?  I  не
спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Мо?сея? Де сила i гнiв  господнi?
Де правда тодi?
   I з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений  чим
тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися... В шатрi було  тихо,  бо
Веселi?л чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi ?хидно кривив  лице.
Нараз вiн голосно розреготався i крикнув:
   - Ану, каро моя небесна, iди сюди! Авiрон не двигнувся з мiсця.
   - А йди, калiко, як майстер тебе кличе! - нахмурюючися  знову,  крикнув
Веселiiл, а сам смiявся.
   Автоматично, мов дерев'яний, пiдсунувся Авiрон.
   - Дивися, яке личко в цього херувимчика! - i майстер показав  рукою  на
свою роботу.
   Авiрон глянув i... одскочив. Вiн мало не крикнув. ...На нього  дивилося
щось таке страшне, така  потвора,  що  вiн  затулився  вiд  не?  руками...
Перекошений рот, гостре  пiдборiддя,  накриво  закарлючений  нiс,  довбанi
дiрки замiсть очей, вугласта голова, - i  на  всiм  печать  чогось  такого
бридкого,  розпусного,  найогиднiшого,  що  хотiлося  вибiгти   на   свiже
повiтря...
   - Що це? Що це?.. - ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон.
   - А що, ти не бачиш? Це ж херувим для  Мо?сея.  Це  святиня  Iзра?лева,
котру вiн так хотiв лизати... - I  Веселi?л  смiявся,  i  смiялася  огидна
почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий.
   - I це... i це так i буде?..
   - Атож як? - i ще дужче реготав Веселi?л, i ще дужче реготав херувим, а
з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. -  От  ми  поставимо  це
божество тут у куточку - казав далi Веселiiл, вiдтягуючи  статую  вбiк,  -
нехай прийде Мо?сей та подивиться. Бажав? Хай ма?! Я зробив доброго  Бога,
i зробив непогано, - а вiн палити? - прошу! Сiдайте самi за  роботу  та  й
лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне -  роби
так, а завтра другий брат друге  бовкне...  А  я  б  мав  всякого  бовкуна
слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають.
   Саме в цю хвилину ввiйшов Мо?сей.
   - Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота... страх!  -  i
Мо?сей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло  серце
Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, - i  бодай  би  не
чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей  побiдив  Iзраiля  -  i  знову,
тепер, зда?ться, вже надовго, став паном його.
   "Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до  сповнення  менших
його бажань, а тодi вiн сповнить велике тво? бажання - бути  вiчним  тво?м
рабом!" Так говорив кожний рух Мо?сея i горда радiсть очей його, i  вiдчув
те в смiху Авiрон...
   - А це що ти тут наробив? - спитав Мо?сей, зупинившися перед херувимом,
притуленим до стiни.
   I ждав Авiрон, що нахмуряться брови  великого  пророка,  що  блискавиця
вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда господня... Але
нiчого не сталося... Замiсть  гнiву  -  вибух  смiхом  Мо?сей  i  реготав,
упершися в  боки,  аж  хитався  всiм  дебелим  тiлом  сво?м.  А  Веселi?л,
зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено
суворим голосом:
   - Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, - навiщо ти спалив його? А
херувимiв я робити не вмiю.
   I дво? старих стояли  й  реготали  з  святинi  Iзра?ля,  з  уповань  на
нього...
   - А цей дурник пита?: чи це так воно  й  зостанеться?  А  що  ж,  кажу,
йолопе, гада?ш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Мо?сей!  -
I знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцно? старостi.
   А потiм узяв Мо?сей янгола i, поплескуючи його по носi,  вiд  чого  нiс
зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав:
   - Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила господня, котру  дав
тобi в руки Господь! - I знову вони реготали, аж сльози виступали у них на
очах.
   Зручним рухом пiдхопив Веселi?л янгола, поставив  його  перед  собою  й
почав водити пальцями по лицi. I здавалося, що грався вiн, роблячи  безлiч
непотрiбних рухiв: то вивертав  кумедно  палець,  то  врiзувався  в  глину
твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко  тер  одне  мiсце  i  все  не
переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши  голову  та  прищуливши
очi, приглядався до роботи, аж  нарештi,  рiзким  рухом  вiдкинувши  ввесь
корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув:
   - Ану, дивися тепер, дурню!
   Авiрон глянув - i не знав, що тут сталося справдi: чи сила господня, чи
чарування якесь?!
   На нього скорботно дивилося божественне лице. З очей, здавалося,  от-от
поллються сльози, а уста... живi, лише блiдi уста  тихо  шепотiли  молитву
господиновi...
   I це таке було прекрасне, це таке було дивне,  що  впасти  хотiлося  на
колiна й розридатись. I Авiрон розридався... лише вiд того, що було,  було
- й не могло витравитися з душi печальним поглядом янгола. Образа  Богу  й
смiх йому - це був уже занадто болючий контраст для чисто? душi  одного  з
тих, що не вмiють владикувати... I, закривши лице  полою  одежi,  заплакав
Авiрон...
   Плакав вiн над собою, над сво?ю на?вного вiрою, над  пророком  великим,
що згубив тепер авреолю i став звичайним властолюбним  обманщиком.  Плакав
над молодiстю сво?? душi й над зачерствiлою  старiстю  душ  цих  мудрецiв,
ознаменованих перстом Бога... I над Iзра?лем усiм плакав вiн,  що  справдi
без Бога, сам, по волi одиого-однiсiнького чоловiка, заблудив  у  цю  дику
пустиню i тепер мусить шукати Бога собi, шукати надi? собi.
   - Що з тобою, дитино моя? -  прозвучав  над  ним  знайомий  божественно
м'який голос. Знов чулися в нiм тi нотки, що могли б в iнший  час  довести
до екстазу хлопця, знов положилася м'яка стареча рука на  голову,  -  лише
тепер знав тому всьому цiну Авiрон. Ласка Моiсея  була  офiцiйною  ласкою:
старий чоловiк знав, що треба iнодi пожалiти людину, зробити  вид,  що  ??
бiль ? почасти й тво?м болем; старий чоловiк  знав,  яким  способом  треба
стуляти i уста, щоб виходив з них тихий жалiсливий голос iз тими чарiвними
нотками: ?х однаково люблять усi тисячi плачущих... I нiчого  не  вiдповiв
Авiрон, i ще дужче заплакав...
   А ввечерi вiн побачив те, пiсля чого хотiв вогню, небесного вогню!..
   Веселi?л не пустив Авiрона додому, сказав, що рано  буде!  дуже  багато
роботи, а вiн, Веселiiл, зовсiм не ма? охоти чекати на всякого  йолопа.  I
Авiрон зостався... I бачив...
   Бачив, як знову прийшов Мо?сей, i Арон, i  Ор,  i  ще  декiлька  мудрих
Iзра?ля; бачив, скiльки вина ?м принесли, бачив, як пили й п'янiли пророки
з первосвящениками; чув соромiцькi ?х речi, аж поки... аж поки не  прийшли
дiвчата, i Мо?сей, п'яною рукою потрiпуючи молодого хлопця по  плечах,  не
випровадив Авiрона з кущi, говорячи:
   - Ти наш... ти тепер уже зовсiм наш, - правда?  I,  властиво,  нема  що
перед тобою критися, але... хе-хе-хе!.. ? рiчi,  котрих  не  треба  бачити
молодим людям, хе-хе-хе!.. Тому йди тепер додому,  а  завтра  раненько,  -
чу?ш?.. - раненько прийдеш. .
   - Я не  пускаю...  Я  не  дозволю...  Хто  ма?  право  мiшатися  в  мо?
розпорядження? - кричав, вистукуючи погарем по столу, Веселi?л.
   - Тихше ти, старий  пiячино!  -  говорив  Мо?сей  i,  смiючися,  грозив
майстровi кулаком, а потiм знов звертався до хлопця, нахилявся  просто  до
лиця, iз уст великого пророка несло перегорiлим смородом: - Ти  не  слухай
того старого дурня, не слухай... а слухай, що говорю тобi  я,  Мо?сей,  бо
мо?ми устами сам Бог глаголить...
   ...Хитаючися, вийшов Авiрон...
   Куди?.. Сонце погасло, й увесь свiт став холодною пустинею, i  пустинею
бездушною стали небеса...
   ...Непритомний вийшов Авiрон iз сонму i, не  дивлячись,  iшов,  iшов...
Щось велике  прийшло,  i  обгорнуло  його,  i  потягло  в  страшну,  темну
безодню...
   Вiн боровся! Вiн не хотiв! Вiн звав ще Бога, але Бог не приходив... Вiн
молив безгрiшну пустиню, але пустиня не вiдзивалася.
   - Боже! Боже, спаси мене, - я потопаю... Глибина моря розверза?ться пiд
ногами мо?ми, i буря сумнiву топить мене. Боже... Я зову тебе на спасiння,
спаси мене. Боже... Не мене спаси, вiру мою спаси i уповання мо?...  Ти  ж
бачиш безумство мо?, i думки мо?? перед тобою не утаю! Я ж не вiрю  бiльше
в тебе, Боже, i в пророка не вiрю твого. Оману я бачу  в  голосi  тво?м  i
хитрiсть бачу в силi тво?й! Людину я бачу в пророцi тво?м i похоть  людини
в чреслах його. I кров його буриться вiд того ж, вiд  чого  й  усiх  iнших
людей, i вино п'янить  йому  чоло,  як  i  всiм,  хто  вжива?  вино.  Ради
княжества свого й  владичества  свого  вiн  гримiв  голосом  труб,  топтав
скрижалi тво? i вбивав живущого. О Боже!! Хто ж обманець з  вас  двох?  Чи
Мо?сей, що не назвав нам iстинного iменi твого, не показав  лиця  твого  й
чертога твого?.. Чи ти сам, Боже? Чи ти справдi живеш на небесах i  держиш
громи й меч в руцi? Чи лише вiрити ми повиннi, що ти  ?си?..  О  Боже!  Во
iм'я слави тво??, во iм'я iснування твого, во iм'я правди на землi, покажи
менi лице сво?...  Я  не  боюся!  Нехай  спалить  мене  зрак  твiй,  нехай
розверзеться пiдi мною земля, нехай в муках страшних сконаю я  потiм,  лиш
покажи менi лице тво?... Коли увiрую, увiрують  усi  тi,  що  прийдуть  по
менi, що кров ю плакатимуть у сумнiвi сво?м.  Ради  них,  ради  кровi  ?х,
взискуючих, покажи менi лице тво?... Бо як нi... бо як знов  ти  схова?шся
за невидимiсть i не почую я голосу твого тут, не в скинiях  Мо?сейових,  а
тут, серед цi?? нехитро? пустинi...  не  вiрю  я  тодi  в  тебе  й  кричу:
"...Порожнi тво? небеса! Облуда - царство тво?! Безсила - воля твоя!..  Ти
- омана!.. Ти - безсилiсть моя!.. Ти - безумство мо?!.. Ти..."
   ...Й упав Авiрон на землю й корчився в муках. I сльози його  рiвнодушно
вбирав у себе пiсок пустинi. А небеса?.. Небеса мовчали... як  мовчать  до
цього дня.

   =====================================================================

        Михайло Чабанiвський. Вiрний




   Те, що того ранку побачив Iгор  у  сусiдньому  дворi,  дуже  схвилювало
його. Маленький хлопчик такого ж вiку, як i вiн сам, стьобав прутиком рябе
цуценя, тягаючи його по саду за шнурок. Собача жалiбно  скиглило,  падало,
переверталося  на  травi,  намагаючись  встигати   за   сво?м   довгоногим
мучителем. Але той навмисне стрибав через кущi, бiгав  помiж  деревами,  а
цуценя, впавши на землю, котилося, нiби клубочок бiлих ниток. Серце  Iгоря
не витримало. Блiдий, iз стиснутими кулаками, вiн миттю перехопився  через
паркан i став перед хлопчиком.
   - Нащо мучиш?- крикнув вiн хрипким голосом.- Покинь!
   Хлопчик,  вражено  блимаючи  маленькими   очима,   зупинився.   Цуценя,
скориставшись з цього, пiдповзло до нiг свого лютого господаря  i  лизнуло
йому литку. Два хлопчики, один рудий, мов сонце, якщо на нього дивитися  у
закопчене скло, другий з чубчиком в напуск, блiдий i рiшучий, стояли  один
проти одного, ладнi зчепитися у бiйцi. Та ось рудi вi? раптом  затремтiли,
ворухнулися, очi опустилися вниз.
   - А чого його жалiти, коли вiн зайвий. Все одно завтра втопимо у дiжцi.
Спитай он у мами.
   Iгор ковтнув слину, що давила його за горло, переступив з ноги на ногу.
Гнiв його минув, i вiн вже лагiднiше сказав:
   - Нащо ж його топити? Краще вiддай менi...
   - Бери, - погодився рудий хлопчик i подав Iгоревi шнурок.  -  Що  менi,
жалко? У нас ще красивiший ?, з великими вухами... Тарзан.
   Не тямлячи себе вiд радостi,  Iгор  пiдхопив  на  руки  щеня,  яке  все
тремтiло i тихо скиглило, наче скаржилося на когось, кинувся  до  хвiртки.
Та його раптом зупинив рудий.
   - Е, нi, - сказав вiн i лукаво примружив сво? маленькi очi. - Даром  не
да?ться, адже вiн не простий, а породистий...
   - Що ж ти хочеш за нього? - нетерпляче спитав Iгор. Вiн  у  цю  хвилину
ненавидiв оцього пихатого мучителя.
   - Що в тебе ??
   Iгор зам'явся. Справдi, що ж у  нього  ??  Вiн  лише  кiлька  днiв,  як
при?хав з мiста до тiтки Олi, всi його iграшки лишилися вдома,  лише  дещо
вдалося захопити, коли спiшно збиралися на дачу. Перебираючи в думках  те,
що вiн захопив з дому, Iгор проказував:
   - Пiстолет з двома курками, червоний  настiльний  телефон  з  поламаною
мембраною, Толька, мiй братiк, поламав, тенiсний м'яч...
   -  Неси  все  це  менi,  тодi  забереш  собаку,  iнакше  не  вiддам,  -
категорично заявив рудий i вихопив цуценя з Iгоревих рук.-Бо це не простий
дворняжка, а породистий.
   - Гаразд, почекай мене, я  зараз,--вiдповiв  Iгор.  Вiн  кинувся  через
паркан i за кiлька хвилин вже знову  повернувся.  В  руках  у  нього  були
iграшки.
   - Бери, я згодний, - сказав Iгор i поклав все принесене на траву.
   Схопивши цуценя, вiн кинувся додому.  I  вже  тодi,  коли  вiн  був  за
парканом, з сусiднього двора почулося:
   - Як тебе звати?
   Це питав рудий. Iгор охоче вiдповiв.
   - А мене Тимком. Будемо гратися?
   - Будемо,- невпевнено мовив Iгор.Якщо тiльки не будеш мучити тварин...
   - Так я ж його вчив бiгати! - виправдувався  Тимко.  Видно,  йому  було
соромно за свiй вчинок. - У мене  он  ластiв'яче  гнiздо,  i  я  не  чiпаю
я?чок... Хай собi лежать, я тiльки подивився кожне i поклав.
   - Значить, подивився все ж? - строго спитав Iгор.  -  А  ти  зна?ш,  що
ластiвка може вiдкинутися вiд гнiзда,  якщо  там  хтось  полазить?  Навiть
лазити не треба. Он скiльки буслiв у селi, а на  вашiй  хатi  його  чомусь
нема?. Як ти дума?ш, чому? Бусли розумнi птицi, вони знають людей...
   Тимко прикусив язика. Вiн вважав, що оцей "дачник"  дурний,  мов  пень,
коли вiн може вiддати за паршиве щеня всi сво? iграшки, але виявилося,  що
це не зовсiм так. Звiдки вiн дiзнався,  що  Тимко  минулого  року  розорив
лелече гнiздо i хитрi птицi цього року вже не прилетiли сюди? Звiдки  вiн,
мiський житель, зна? про ластiв'ячi примхи?
   А Iгор вже вовтузився з сво?м цуценям.  Перш  за  все  вiн  випросив  у
матерi стакан  молока  i  нагодував  його.  Потiм  зiбрав  всi  дощечки  i
цурупалки, якi валялися бiля хати, i зробив для нього хатку. Яка ж  хороша
та затишна хатка вийшла! Iгор навiть вiконечко там приладнав -  якраз  пiд
руку потрапила кватирка, що лежала без дiла,  намостив  трави,  щоб  м'яко
було спати його собацi. - Як його звати? Тимко казав, що  всi  звали  його
зайвим, бо вирiшили утопити. Але ця назва йому не подобалася.  Вiн  чимало
чув казок вiд батька, що собака i - вiрний друг людини. Як  же  вона  може
бути зайвою? Нi, це не пiдходить. Вiрний, ось як вiн назве цуценя! Вiрний,
Вiрний... Йому так сподобалася назва собаки, що вiн навiть засмiявся.
   - Вiрний, Вiрний, -  покликав  Iгор,  але  цуценя,  пригрiте  сонечком,
дрiмало, лише вуха сторожко ходили, наче дослухалися, чи не йде сюди рудий
Тимко, щоб знову починати сво? знущання...

   * * *

   Минув тиждень, i Вiрного  вже  не  можна  було  впiзнати.  Шерсть  його
заблищала, вирiвнялася, ноги витягайся, стали  пружними  i  рiвними.  Лише
вуха, як i ранiш, звисали на  самi  очi,  завдаючи  клопоту  цуценятi.  Та
згодом праве вухо почало  потроху  зводитися  догори,  коли  Iгор  кричав;
"Вiрний, взяти!" Вiн кидав далеко у рiчку м'яч, а  Вiрний,  повагавшись  i
переборовши страх, кидався у воду i  швидко-швидко  перебирав  лапами,  аж
поки не схопить зубами м'яч i не винесе його на берег.  Та  не  тiльки  це
вмiв робити Вiрний. Вiн навчився робити стопку, без дозволу не чiпав ?жi i
не рвав пух з каченят, як це робили  iншi  собаки.  З  ранку  до  пiзнього
вечора Iгор не розлучався  з  сво?м  цуценям,  ходив  з  ним  до  лiсу,  в
крамницю, куди мати посилала за сiрниками  чи  сiллю,  купатися  на  рiку,
навiть в аптеку, якщо треба було щось принести для меншого братiка Тольки.
Вiрний ночував у сво?й затишнiй хатцi, але кожного ранку, як  тiльки  Iгор
виходив з кiмнати,  щеня  завжди  зустрiчало  його  радiсним  помахуванням
хвоста, кидалося до нiг i качалося по травi.
   Так минав час, i Iгор був щасливий. Оце  маленьке  цуценя  так  припало
йому до серця! Коли одного разу Вiрний захворiв i перестав ?сти,  Iгор  за
обiдом сидiв журний i тихий. Мати, зрозумiвши причину цього суму, сказала:
   - Не подоба?ться все це менi, Iгорю...Невже  ти  дума?ш,  що  я  вiзьму
твого Вiрного в мiсто? Так що вiдвикай або вiддай комусь.
   - Мамо, - благальне  промовив  Iгор.  -  Вiрний  такий  хороший,  такий
слухняний... Хiба ти не бачиш?
   Мати розсердилася:
   - Куди ти його вiзьмеш? На п'ятий поверх? Щоб у хатi менi псиною тхнуло
та щоб рвав занавiски? I не думай...
   Iгор, сяк-так по?вши i захопивши для Вiрного  кiлька  ласих  шматочкiв,
кинувся у двiр i вже до самого вечора  не  вiдходив  вiд  щеняти.  I  коли
Вiрний видужав i знову вони ходили у лiс, до рiчки, хлопчик теж  повеселiв
i почав краще ?сти. Мати тiльки  зiтхала,  бачачи,  як  ??  син  захопився
цуценям.
   Батько Iгоря працював на заводi i при?здив на дачу лише в недiлю. Якось
вiн, побачивши, що син не вiдходить вiд собаки, сказав:
   .- Ану зараз перевiримо, що воно за пес. Вiрний, на!
   Вiн високо  пiдкинув  шматочок  ковбаси,  i  Вiрний,  зробивши  стойку,
спiймав його i миттю проковтнув.
   - Молодець, - задоволене промовив батько i посмiхнувся. - Ану  ще  раз.
Вiрний, на! - Вiрний i на цей раз не  пiдвiв.  -  Ну  що  ж,  наче  нiчого
собака, зiр ма? чудовий, - похвалив батько. - А чи хоробре у нього серце.
   Iгор аж засяяв увесь.
   - О, вiн так кида?ться у  воду,  наче  все  життя  плавав  по  морях  i
океанах! Найглибшi мiсця йому нiпочiм!
   Батько засмiявся.
   - Це ще не все! Ось ми йому зараз екзамен влашту?мо...
   По вулицi якраз бiгла якась чорна, худа собака.  Побачивши  ??,  батько
крикнув:
   - Вiрний, взяти!
   Вiрний, напруживши ноги, весь витягся, вуха  його  стали  сторч,  хвiст
випрямився.
   - Взяти, Вiрний! - ще раз крикнув тато. I тодi  цуценя  кинулося  попiд
дошками паркана i  мужньо  напало  на  чорного  цуцика.  Але  тут  сталося
несподiване: чорний  цуцик,  побачивши,  що  його  атаку?  якась  маленька
собачка, зупинився, вишкiрив зуби i загарчав. Вiрний, вражений  споко?м  i
зневагою до нього оцього чорного пса, впав голiчерева  i  залащився.  Тато
схопився за боки i поточився вiд реготу.
   - Ось якi ми хоробрi... Одне дiло  хапати  м'ясо,  зовсiм  iнше  йти  у
бiй...
   - Але ж вiн ще малий, - ледве не плакав  вiд  образи  Iгор.  -  Йому  ж
всього три мiсяцi... Ти ще його не зна?ш...
   Тато  погладив  Iгоря  по  головi  i,  продовжуючи   смiятися,   сказав
заспокiйливо:
   - То нiчого, що здав позицi?, але ж напав! Уяви собi, кинувся у бiй! Це
вже добре!
   З цього дня тато, при?жджаючи з мiста, щоразу цiкавився Вiрним i нишком
кидав йому шматочки м'яса чи ковбаси.  Тiльки  один  Тимко,  спостерiгаючи
через паркан за Вiрним, сердито штурхав свого Тарзана, який чомусь  завжди
опускав хвiст, не вмiв  служити  i  нiяк  не  змiг  навчитися  робити  хоч
будь-яку стойку. Тимко сердився на  себе,  що  вiддав  не  те  цуценя,  бо
виявилося, що Вiрний куди справнiший собака. нiж  його  Тарзан...  Не  раз
Тимко, побачивши Вiрного на вулицi чи  на  луках,  кликав  його  до  себе,
пiдманював смачною кiсткою, намагаючись затягти у двiр, але Вiрний  тiльки
помахував хвостом, але на вмовляння не пiддавався.
   Тимко вже не руйнував гнiзд, хоч i кортiло часом, вiн  навiть  шпакiвню
змайстрував i з допомогою Iгоря встановив ?? на найвищому берестi.  ?дине,
що його непоко?ло, - це Вiрний. Як вiн, Тимко, мiг  так  прогавити?  Це  ж
треба бути зовсiм дурним, щоб вiддати таку чудесну собаку...

   * * *

   Та ось скiнчилося лiто i настав час ви?жджати додому. Тато  при?хав  за
ними на машинi, мама виносила з хати каструлi, примус, навiть малий братiк
Толька допомагав батькам лаштуватися в дорогу. Тiльки один Iгор стояв бiля
машини, сумно поглядаючи на Вiрного. А той все лащився бiля його нiг, наче
прохав не кидати його тут, забрати з собою. I коли машина вже була  вщерть
наповнена домашнiм скарбом i  в  багажник  вже  вкладено  Толiкове  лiжко,
батько подав команду сiдати. Всi посiдали, поцiлувавшись з тiткою Олею,  а
Iгор все стояв, наче вiн i не збирався ви?жджати.
   - Iгоре, - покликав батько, - дорога далека, сiдай швиденько.
   Iгор мовчав. Тодi батько, висунувшись з машини, сказав нарочито  весело
i безжурно:
   - I чого ти губи  розквасив?  Тiтка  Оля  буде  добре  доглядати  твого
Вiрного, а наступного лiта ми сюди знову при?демо!  От,  зажурився  козак!
Дивина!
   Iгор мовчав. Серце його стукотiло, душа пломенiла пекучим  вогнем.  Вiн
дивився на Вiрного, i не мiг вiдiрвати вiд нього погляду.
   - Чого ж мовчиш? - знову озвався батько. - Чи ти вирiшив остатися  тут?
Дивина яка, ти бач... Ну, вiддай цуценя Тимковi, вiн  догляне  його.  Бач,
визира? он у дiрку, видно, теж хоче взяти собача... Правда, Тимку?
   Тимко аж захлина?ться:
   - Я вже давно говорив йому, щоб вiддав. Крiм того, вiн взагалi мiй... А
я йому iншого подарую на той рiк... Чесне слово, подарую... Найкращого!  Я
його й пальцем не вдарю, не бiйся, Iгоре, я вже не такий... I ластiвок  не
буду чiпати, i бусликiв... Чесне пiонерське...
   - Нi! - раптом сказав Iгор. - Нiзащо  не  вiддам  тобi  Вiрного...  Хай
краще в тьотi.
   Вiн кинувся до цуценяти, обняв його за шию, припав лицем до  гладенько?
шерстi. Тьотя Оля заспокоювала племiнника, обiцяючи доглянути Вiрного,  та
вiн нiчого не чув. Рвучко пiдвiвся, весь заплаканий, сiв у  машину.  Загув
мотор, курява застелила шлях, що вiв з села.
   I тiльки улiгся на шляху  пил,  як  через  паркан  перестрибнув  Тимко,
схопив Вiрного i перекинув його у свiй двiр. Тьотя Оля була в  хатi  i  не
бачила цього. Тимко торжествував. Вiн надiв на цуценя шнурок,  повiв  його
до вишнi, щоб прив'язати. I тут сталося те, чого аж нiяк не  чекав  Тимко.
Вiрний сiпнув за шнурок, гризнув Тимка  за  руку  i  вихорем  викотився  з
двору. Вiн щодуху мчав по вулицi, нюхаючи землю, де  ще  залишилися  слiди
машини, яка повезла кудись Iгоря. Вiрний бiг швидко,  опустивши  морду  до
землi, перестрибуючи через вибо?ни i калюжi. Йому  стало  жарко,  хотiлося
пити, але вiн не мiг зупинитися, щоб сьорбнути  з  калюжi,  вiн  поспiшав.
Висунувши язика. Вiрний бiг  степовою  дорогою;  часто  дихаючи  i  пильно
стежачи, щоб не збитися з шляху.
   А Iгор. забившись у куток машини, гiрко плакав. Вiн не був "рюмсою", як
звали всi меншого братiка Тольку, але тепер, коли вперше в  життi  сталося
таке горе, вiн не мiг втриматися. Сльози самi лилися з очей.  а  з  грудей
виривався стогiн. Помiтивши стан сина, тато занепоко?вся.
   - Оце таке дiло, Iгорю?- перехилився вiн до заднього  сидiння.-  Ти  ба
яка причина... Дивина... Що ж тут робити?
   Вiн глянув на матiр, яка вся аж мiнилася в лицi, переживаючи  за  сина,
знову сказав якось сумно i гiрко:
   - Дивина, скажу вам...
   - Якби не п'ятий поверх, - зiтхнула мати i погладила сина по головi.
   Iгор виглянув через задн? вiконце i раптом скрикнув:
   - Вiн, вiн! Дивiться!
   По шляху летiв Вiрний. Здiймаючи легку хмаринку пилу, вiн мчав  вперед,
де раптом зупинилася машина,  яку  вiн  так  довго  доганяв  i  яка  везла
найкращу у свiтi людину - Iгоря.

   =====================================================================

        Iван Чендей. Iван



   Курликали журавлi

   Чорною  мережкою  журавлинi  ключi  прошивали  ранкову  легку   блакить
верховинського неба.
   Кру, кру, кру...- протяжне, тривожно падало на лiси i гущавини  чагарiв
по обочах, никло в глибоких нетрях i глухло  по  хвилях  натужено?  талими
водами прудко? рiки.
   Iван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за  штахетину  i
дивився, як пильно жiнка перекопу? грядку.  На  теплих  вiтрах,  на  сонцi
просохла земля  кришилася  дрiбною  грудкою,  коли  перекидала  ??,  сiкла
вiстрям рискаля сторч од себе.
   Чекав, чи, бува, Анна не промовить яке слово - вночi  приплiвся  додому
пiзно. На свiтаннi добудитися не могла, щоб встав, брав лопату i йшов щось
робити коло хати. Ади, яка пильна! Вiн ще  заспаний,  а  вона  вже  сьомим
потом облилася.
   "Роби, роби! Бог жiнку i створив для того, аби три  кути  в  хатi  було
кому держати! А менi i так не  лихо...  Вiд  роботи  конi  здихають..."  -
думав.
   Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що  був  голоден.  -  Чу?ш,
га-а! Дай щось ?сти!
   Мов студенi води гулькнули  на  не?  -  наляканими  очима  застигла  на
чоловiковi:
   - Бiйся бога! Дав святий дочекатися великодньо? п'ятнички, потерпи  хоч
однiй днинцi, коли вже говiння не знав...
   - Пережиток!..- пальнув.
   - Твоя мама, прощена би, вiд живного  четверга  до  свiтло?  воскресно?
недiльки в ротi i водички не мала, а жила...
   - Пережиток! Хто ?? просив?..
   - Не просив нiхто... Закон пам'ятала!
   - Пережиток! Кажу тобi, пережиток! А з мене дурня не роби! По  жiночому
закону i обов'язку ?сти дай!
   - Аж би ти мене сiк, аж би ти мене рубав на дрiбнi кавалки,  нинi  ?сти
тобi не подам!
   - Дума?ш, шапкувати буду перед тобою?- випалив. У  його  уявi  в  цьому
городцi у такий же передвеликоднiй день на цiй же грядцi i цим же рискалем
орудувала його перша жiнка - небiжка Марiйка...
   Кру!.. Кру...- прилипало далеке й глухе пташине промовляння.
   Ключ-бо прощався з селом, вiдпливав за високий обрiй.
   На грядцi Анна рискалем  ткнула  до  розпушено?  рiллi  й  сперлася  на
держално. По розпашiлому лицю повела полою рукава й  задивилася  на  чорну
журавлину мережку, що танула в блакитi.
   Заторохтiло дерев'яними клепачами по грабовiй дошцi з високо? церковно?
вежi, озвався хриплий велетенський  деркач.  Недбало  складеними  пальцями
право? Анна поспiшно махнула хреста в повiтрi од чола на живiт  i  рамена.
Як-не-як, а нинi великодня п'ятничка...
   -  Пережиток!..  Несусвiтна  темнота...-  кепкував   Каламар,   гидливо
збираючи воронкою тонкi губи.
   Жiнка схопилася  й  знову  до  роботи.  Перед  нею  латка  цiла  чорнi?
вiдпочилою перемерзлою грудою. Пiд ногами м'яка, ще не пiднята земля.
   В  кутку  городця  зеленi?  купка  хрещатого   барвiнку,   коло   плота
напружу?ться пуп'янками кiлька щеп. Каламар дивиться на них i дума?, котру
цi?? весни посадити на могилi покiйницi Марiйки - най би щепа  зеленiла  i
по веснах квiтом вкривалася на пам'ять.
   На церковнiй вежi торохтiння хвильку примовкло, далi  знову  над  селом
покотилося дрiбне  i  настирливе,  поки  не  вдарилося  в  пригiрки  i  не
поглухло.
   До хати од городця пiшов зсутулений, важкий.
   Кру... Кру...- нiмiюче падало на високi полонини.


   Три Iвани

   Переступив  порiг  хати,  рублено?  з  смерекових  круглякiв,-  давнiх,
порудiлих.
   У сiнях постояв, нiби якусь мить не знав, куди далi.
   Запахло дивно проскурами, ладаном,  восковими  свiчками.  Як  у  далекi
лiта, коли заходив сюди з батьком погрiтися в тi зимовi  недiлi  та  свята
мiж утренею i лiтургi?ю, коли з полонини палило студеним вiтром, а на рiцi
бiлiла крига. Ще малим хлопчиком був, як заходив сюди.
   Тепер думав, що в цiй оселi час зупинився назавжди i млосним сопухом, i
навiть iконою Iвана-хрестителя на стiнi  проти  самих  вхiдних  дверей,  i
плiшами на мурованому димарi, i вiдром-бляшаником у  кутку  праворуч,  щоб
прохожанам зручно води напитися.
   Почув повiльне човгання важких нiг на помостi в свiтлицi.
   Каламар iмився за клямку, коли дверi вiдчинилися.
   На порозi став високий, пригорблений  в  плечах,  набряклий  в  обличчi
отець Iван Стах.
   Гiсть занiмiлим поглядом вп'явся в бiле попове  волосся  -  на  раменах
пiдхапувалося хвилею, а серед голови лежало рiвним продiлем.
   - Добрий день,  сину!-  лагiдно  i  добродушно  привiтався  господар  -
справдi був здивований: а що це могло привести до нього Каламаря?
   - Гм... "сину"! - посмiхнувся дратiвливо  Каламар.  Помовчав,  поводячи
очима од нiг до голови  й  мiряючи  колись  ставного  i  здорового,  тепер
знидiлого, погорбленого не одними тiльки лiтами отця Стаха.-  Який  я  для
вас син? По богослуженнях не стовбичу, до сповiдi  не  йду,  а  причащаюся
тiльки в закусочнiй?- задиркувато, з притиском питав Каламар.
   Стах дався дозаду. З  вiддалi  хотiв  глянути  на  Iвана  Каламаря.  Та
зрозумiти ураз не мiг то?  лукаво?  насмiшки,  що  цiдилася  з  його  уст,
розпливалась i холола на розповнiлому широкому лицi.
   "Ув-ва-а, ув-ва-а!" - почув вiн далеке-далеке i побачив Iвана  Каламаря
в пелюшках у ту давню i, зда?ться, таку недавню недiлю  одно?  зими  пiсля
рiздва, коли сам вiн з кумою  Савулихою  принiс  немовля  в  сповитку  для
хрещення.
   -  Гм...  Тепер  ти  великий...-  поступливо  хитнув  головою   пiп   i
придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотiв прочитати усе, що
було написано i чого не було написано на лицi Iвана.
   Каламар не знав - iти за господарем чи казати йому те, що ма?,  тут,  у
сiнях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах вiдчиненi  дверi  потримав  за
клямку, гiсть ступив через другий порiг.
   На плитi  окрiп  балакуче  побулькував  покришкою  -  стрибала  дрiбно,
цокотливо на чайнику.
   Велика  молитовна  книга  лежала  на  пюпiтрi,  застеленому   вишиваним
рушником.
   У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.
   На двох  Iванiв  дивився  лагiдний  i  добрий  Христос.  Довкола  нього
юрмилась iконами цiла громадка угодникiв божих, чудотворцiв преподобних  i
старцiв праведних, по чину бiльших i менших, значимих i малозначущих. Однi
тулилися до Iсуса ближче, iншi були трохи  далi,  i  по  цьому  теж  можна
знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи  бiльшими  достойностями  i
силою впливу. Одне-?дине гуртувало докупи святий сонм -  тусклi  i  пiснi,
байдужi обличчя.
   - А тепер слухайте, святий отче, в якому такому дiлi я до вас прийшов.-
Каламар од божницi повернувся й пiдняв затиснутий  довбешкуватий  кулак  у
повiтрi так, нiби щось у жменi чiпко тримав.
   Стах насторожився.
   - Кажiть менi: нинi великодня п'ятниця?
   - Нинi свята великодня п'ятничка!..- спокiйно, розмiрене вiдповiв  пiп,
бо ще не знав, за чим навiдався гiсть.
   - А завтра субота?
   - Субота.
   - Позавтра недiля?
   -  Позавтра,  синку,  коли  бог  поможе  дiждати  в  здоров'?,   святий
великодень!
   - Гм... Кажете - великий день!
   - Святий великодень! Великий i свiтлий, синку, день!..
   - А паски людям i цього року святити будете?
   - Коли праведний i милостивий господь поможе нам дiждатися то? радiсно?
днинки в моцi i здоров'?, буду  святити!..  Може,  i  ви,  Iване,  пасочку
принесете з жiнкою?.. Я вас  уже  десять  лiт,  коли  добре  пам'ятаю,  не
видiв...
   - I не увидите!- сердився Iван Каламар.
   - Та ви не гнiвайтеся... Я вас вiд божого дому не проганяв,  я  вас  до
нього силою i не тягну...
   - Що чинити, отче,  знаю  i  сам!  До  вас  за  порадою  не  прийшов!..
Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз i другий раз...  Перший  раз:  я
вам нiякий не Iван!
   - А хто?
   - Я - Iван Iванович! Розумi?те? Другий раз: людям паски  святити  цього
року не смi?те!
   Стах застиг з розтуленими устами, бо  десь  усерединi  його  немолодого
?ства щось трiпонулося, забилося, заклекотiло й  мало  вирватися  раптовою
огудою. Та вiн тiльки поступливо посмiхнувся, переводячи бесiду на жарт:
   - Що ви, чоловiче божий! Не гнiвiть милостивого... Не творiть хулу!.. А
коли хочете, я можу вам казати "Iване Iвановичу"! Та ви  для  мене  будете
тiльки Iваном - раз! А хто посвятить людям паски?- Два!-  Тут  отець  Стах
говорив i  запитував  уже  спокiйно,  виважуючи  кожне  слово  на  терезах
помiркованостi, що ?х дали йому довгi лiта.
   - Паски посвячу я!
   - Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Iване!.. - налякався
пiп.
   - Що чу?те, те вам i кажу!
   - А як посвятите?
   - Просто!
   - Як просто?..
   - Одягну на себе вашi лахи i посвячу!
   - Тебе на це не благословляли... Ти на це не вчився...
   -- Подума?ш, мудрiсть яка!.. Бризну  кропилом  налiво,  направо,  махну
кадилом по бабах та по дiдах - i все буде готово!..
   Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:
   - Слухай, хреснику!
   - Я вам не хресник!
   -  Слухайте,  Iване  Iвановичу!..  -  старий  загнувся.  -  Але  я  вас
хрестив!..
   - А я вас не просив!
   - Мене просив твiй няньо!..
   - Бо дурний був!
   - Пекельний грiх творите!
   - Чим?
   - Хулою!
   - Якою хулою?
   - Ви забули заповiдь: "Чти отця свого i маму свою, щоб добре було  тобi
i щоб жив довгi лiта!"
   - Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу  на  розум:  i
хрещення, i свячення, i пости, i богослуження - обман простого народу!
   - Хто ти?
   - Уповноважений!
   - Iване!.. Ти щось плетеш... Хто тебе на таке уповноважив?
   - Iване Iвановичу!- злим голосом перебив попа гiсть, поправляючи.
   Пiп  уже  стояв  каменем.  Умить  вiн  почув,  як  пiд  ним  дубiють  i
наливаються студеним залiзом ноги, як ниють i  хлянуть  руки.  Несподiвано
опустився на табурета коло плити. Оглух, занiмiв ураз, дарма Iван  Каламар
щось  мугикав  пiд  нiс,  дарма  надворi  розщебетувалася  пташня  гомоном
весняно? сонячно? днини.
   Стах уже розумiв: тут, перед ним, не жартiвник, що зайшов  просто  собi
покепкувати та посмiятися  перед  святим  Великоднем.  Стах  чiпко  охопив
долонями голову, ледь-ледь ворушив пучками довгих пальцiв у довгому бiлому
волоссi.
   - Чу?те? - Каламар сiпнув Стаха за плече.
   - Чекай! Чекай!.. - помахав пальцем, потiм лiвою рукою хитнув у повiтрi
Стах i долонями стиснув обважнiлу голову.
   Примружився й  спiдлоба  дивився  на  Каламаря.  В  очах  задво?лося  i
задробилося,  замерехтiло,  посiялося,  та  вiн  усе  одно  бачив   тiльки
дебелого, широкого в плечах, розповнiлого чоловiка у  великих  заболочених
чоботищах. Складенi руки Iвана Каламаря  лежали  на  виступаючому  черевi,
важка похмурiсть па круглому лицi од  зморщок  по  чолу  дiлилася  густими
смугами брiв i буйною чорною поростю мiж бровами.
   На голосницях Каламаря вже  вибилася  сивина,  та  Iван  Стах  заплющив
повiки, знову плив у минулi далекi роки, сам молодшав на цiлi десятки лiт.
I вже бачив себе у  вишиваних  статечними  газдинями  священних  одягах  з
домашнього полотна для лiта на полi, мiж нив,  у  червневi  зеленi  свята.
Тодi, коли у природi i зело, i тваринка  радi?  та  веселиться,  квiтне  i
буйну?, налива?ться й тужавi? плодом та зерном,  а  нива  до  сонця  рясно
тягнеться колосом... А вiн, Iван  Стах,  iде  попереду  громади  парафiян,
кадильницею в руцi помаху? й пуска? з не?  хмаркою  легкий  пахучий  димок
ладану. За ним дяки поспiвують то "господи, помилуй", то "подай, господи",
лiтнi чоловiки помагають дякам то влад, то  невлад,  за  чоловiками  йдуть
жiнки - котра з дитиною на руках, котра мале веде за ручку,  а  котра  без
дитини... I всi вони нарядженi, всi урочистi, як саме  верховинське  лiто,
бо йдуть святити царину, аби травицю посуха не спалила, аби град посiви не
столочив та до  праведно?  землицi  не  прибив  людську  кервавицю.  Iдуть
просити, аби дощi були щедрi i теплi, а вiтри легкi i гожi. Вiн тепер  уже
запаху ладану не чу?, дарма сизий димок в'?ться перед самим  обличчям.  Бо
широке поле йому пахне травами i квiтами, сади повивають його ароматами, а
груди розпира? лоскотний дух нив. Тепер уже йому побожно спiвають не дяки,
а неземними голосами захлина?ться пташня доокiл, спiва? нива  i  сiпожать,
спiвають гори, спiва?  небо  дивним  гомоном.  Вiн  огляда?ться  по  сво?х
парафiянах i бачить Iванкову маму. Хлопця вона веде за ручечку  -  малого,
чорноволосого, окатого... А мiж чоловiками - статечними господарями -  сам
Iван Каламар - Iванкiв батько. Нi, не нинiшнiй, погорблений, посивiлий,  з
плетивом густих зморщок на смуглому лицi...
   -  Може,  й  обмана!  -  вихопився  Iван  Стах  з  дивного  забуття   й
посвiтлiлими у далекiй мандрiвцi очима глянув на гостя.- Але ?м  -  таким,
як твiй няньо, як твоя мама, прощена би, як твiй дiд i твоя  тiтка,  -  ?м
щось треба...
   - А що ?м треба?
   - Коли б ?м нiчого не  треба,  було  би  страшно...  -  так,  нiби  вже
мiркуючи сам тiльки з собою, мовив  Стах.  -  Як  тобi  пояснити?  -  Ураз
замислився, бо тепер уже добирав слова, що ?х iще нiколи нiкому не  казав.
Вiн бачив селян у недiлю i в свято, у великий пiст  i  м'ясницi.  Бачив  у
купелi при хрещеннi малих, котрi самi не знали, що з ними  коять  i  що  з
ними ко?ться, бо протест виявляли  хiба  захлинистим  плачем;  бачив  тих,
котрi лежали в невилiковнiй недузi й чекали смертi, як чекають невiдступне
i неминуче, зате хочуть самi пiти з життя чи хтось хоче за них, аби  пiшли
з життя, з тим останнiм ?ле?м помазання, пiсля котрого уже i  найстрашнiшi
дороги здаються нестрашними... Бачив i тих, що лежали в трунi з  п'ятаками
на очах, з восковою свiчкою в хрестом складених  руках  на  грудях,  перед
перекопаною черленою верховинською землею на цвинтарi...
   Трусонув бiлою куделею на головi, проганяючи моторошнi картини, бо  вже
бачив у церквi вiдданицю  i  жениха  -  в  золочених  вiнках  з  хрещатого
барвiнку, з розмарином i чiчками, наряджених  у  вишиванки,  чув  весiльну
пiсню i бренькiтливий гомiн цимбал... I всюди був вiн - отець  Iван  Стах.
Уводив у життя, вiнчав, ховав, наставляв i розраджував, вiдпускав грiхи  i
накладав покуту за цих, лякав ге?ною i потiшав царством вiчним...
   - Так, так... Я знаю... Хтось скаже - наша наука застарiла. Та я i  сам
не кажу, що вона не застарiла... Але я хотiв би знати: що ти ?м  даси?  Що
ти сам даси ?м замiсть не?? Коли у них ? не тiльки  отут!  -  Стах  узявся
рукою за черево, а далi перевiв долоню до серця: - Коли у них в i  отут...
Що ти ?м даси, коли вони чогось та потрiбують... Я  старий.  Може,  вже  й
дурний, та хотiв би чути од тебе, молодшого!..
   Каламар зiбрав чоло двома великими пругами:
   - Я ?м дам клуб!
   - Мало!
   - Я ?м дам кiно!
   - Мало! Iване Iвановичу!..
   - Я ?м дам ще спiви!
   - Мало! Дай бiльше!.. Не скупися!..
   - Я ?м дам забаву!
   - Мало! Забави мало!..
   Каламар звiв палець угору - щось шукав.
   - Гм?.. Що я ?м дам?.. Ну, дам ?м ще лекцiю!
   - Мало, Iване Iвановичу!..
   - А ви що ?м да?те? - раптом гiсть розсердився.- Казочку  про  Адама  i
?ву? Про Ка?на i Авеля? Про Но?в ковчег i воскресiння Лазаря?.. -  Каламар
готовий був вигорнути з пам'ятi усi притчi  i  небилицi,  що  ?х  сплодили
?вангелiсти й святителi - тямив по науцi, котру чув од самого  отця  Стаха
ще школярем.
   - Добре, сину! Кажеш, казочки? А звiдки вони  пiшли  i  для  чого  вони
були? У казцi про Адама i ?ву, про Ка?на i Авеля, про блудного непоштивого
сина була i велика правда! Був закон!.. Було древо пiзнання добра i зла...
Було "не сотвори собi кумира нi у водах, нi пiд землею,  нi  на  землi..."
Казки з неба не впали, як не впав з неба i сам я! А паску святити  буду...
Не я придумав... Еге, був час, коли твiй дiд i твiй няньо святили паску на
дощику - пани-чужаки хотiли, щоб ми на Верховинi  великдень  святкували  з
ними...
   - Будете святити?.. Ви такий упертий?..
   - Буду!
   На цьому словi Каламар повернувся й побачив зненацька на стiнi  портрет
Стахового сина - Iвана.
   - О, Iванку! Тезку мiй! Ти тут? Чу?ш, що твiй няньо  каже?..  А  я  вже
думав, що тобi, небоже, серед святих образiв i мiсця не буде! Як тобi тут?
Не тiсно?.. От був хлопець! - вдався у прихваляння Каламар. Пiп повернувся
й собi до сина, що на портретi.  Закосичений  срiблястими  котиками  -  не
встигли посохнути i помарнiти од цвiтно? недiлi перед Великоднем, на  двох
Iванiв тепер дивився третiй Iван з саморобно? рiзьблено? рами.
   - Не сердiться, Iване Iвановичу, але вiн вам не тезко!
   - Як не тезко? Iване! -махнув рукою Каламар, апелюючи  до  портрета  на
стiнi:-Ти був Iван, я Iван! Ми оба Iвани!
   - Цього мало! - мовив Стах.
   - Ми з тобою, Iванку, до одно? школи ходили...
   - Мало! I  цього  мало,  Iване  Iвановичу!-  мов  за  сина,  тепер  уже
вiдповiдав Стах.
   - Чу?ш, Iване, тезку! Твiй няньо каже, що мало. А ми з тобою на  толоцi
разом корiв пасли, потiм у партизанах були... Ми з тобою одного  понедiлка
разом i в добровольцi з села пiшли... А потiм ми разом переорювали межi  в
сонi, з пережитком у Забережжi твердо боролися! - не  вгавав  Каламар,  бо
тепер вишукував знову i знову те, що в'язало двох Iванiв-ровесникiв докупи
- живого i вже неживою.
   Стояв високий, бiловолосий, зсутулений в плечах з безпорадно  опущеними
довгими руками Стах. Заглибленими в очницi зiрницями дивився на свого сина
Iвана й умить бачив тут, у хатi, стару  Антониху  в  той  жовтневий  ранок
сорок сьомого, коли сам ще клячав перед божницею в молитвi,  а  вона  тихо
зайшла й собi склала руки до отченаша коло порога. Моторошнiстю i раптовим
невiдомим страхом пробрало його наскрiзь, вiн чув, як цiле  тiло  береться
морозом. Тому швидко перехапував листи книги, далi поцiлував кра?чок листа
i глянув па жiнку - тiльки якийсь мусай так рано мiг до нього ?? привести.
А вона коло порога стояла i не знала, що ма? казати, бо губи тремтiли,  на
очах дрижала i свiтилася велика сльоза.
   - Iвана вашого, отче, се? ночi убили...
   - Iвана? Як?.. Де?..- Чув тепер  уже  не  Антониху,  а  самого  себе  у
раптовому вiдча?.
   - Мого Iванка вбили...- промовив Стах й оглянувся: а де Каламар?
   Той вийшов, коли Iван Стах тримав долонi на очах й розпачливо похитував
головою.


   На цвинтарi...

   В темному закапелку чайно? коло столу дво?.
   - Ти чу?ш?
   - Га?..
   - Вона... скруха, менi ?сти не  дала!..  -  дожовуючи  великий,  окремо
засмажений кусень м'яса, заклiпав  чорними  очима  в  малих  очницях  Iван
Каламар, коли Петро Фiцачок i собi порався -  шматком  хлiба  вилизував  з
тарiлки рештки приправлено? червоним перцем пiдливи.
   Фiцачок мить говорити не мiг - заважала ?жа. Тому тiльки рукою  махнув,
нiби тепер уже казав: "Май розум при собi i не будь дурень!"
   - А ти, браток, понiма?ш? - Каламар лапнув сiльського фельдшера широкою
ручищею по плечу так, що той скривився.- Преподобний  отець  Iван  казали,
нiби його син не був менi тезкою!
   - Хто з попами  i  жонами  оре,  той  задницею  волочить...  -  Фiцачок
розтулив рота й тупо виставився на розчервонiлого Каламаря.
   - Знаю... Знаю, чим волочить!.. Понiма?ш, вона, скруха, каже; "Аж би ти
мене рубав на дрiбнi кавалки, я i так ?сти тобi не дам, бо нинi  великодня
п'ятниця!" - Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.
   - Чекай, чекай! - Фiцачок взяв побратима за лiкоть, аби той  не  кликав
офiцiантку. - Я кiсточки ?й подробив би! Я би ?й реберцятка пом'явшив, аби
знада, сука, чоловiцький наказ! - Бравий побратим тепер розмахував кулаком
по тiсному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти  честь
скривдженого приятеля.
   - Е!.. Нi! Нема дурних! - Каламар запротестував.- За  биту  жiнку  нинi
треба давати одвiт по всiх станцiях, а хвору мусай годувати! Здорова жiнка
порядок держить коло хати, тому коло здорово? ти i сам чоловiк! Еге, я  ще
долежував собi, а вона вже копала городець... Я до отця Стаха по  д?лу,  а
вона робить!- тлумачив Iван i тут уже дзенькнув  виделкою  по  кухлевi  од
пива.
   Вiдхопивши заяложену плюшеву ширму,  що  звисала  на  рейцi  складками,
перед чоловiками стала круглолиця, ще молода жiнка.
   - Два по сто з причепом! - велiв Каламар.
   Бiлий фартушок мигнув - жiнка зникла.
   - Пiп тобi казав, що ви з його сином собi не тезки?
   - Але i я йому припiк! - стулив губи  Каламар  i  вже  чекав,  щоб  сам
побратим про все допитувався.
   Фiцачок нiби не чув.
   - Довго буде, неборак, думати, - знову Каламар.
   - А чим ти йому?- схопився Петро.
   - Я сказав преподобному отцю, що не смi? паски святити!
   - А вiн?
   - А що вiн менi?
   - Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на  Забереж,  i  всяким  попам,
дякам i книжникам - капут!- розреготався Фiцачок, поляскуючи  Каламаря  по
широкому плечу.
   В закапелку з'явилася жiнка з  чарками  i  келихами.  Пiдноса  кра?чком
притулила до стола,  зiбрала  непотрiбний  посуд,  поставила  напiй  перед
гостями. Тiльки повернулася йти, коли несподiвано ?? чiпко вхопило за ногу
тугими клiщами.
   - Iване, держiть руки при собi!.. Повiм жiнцi, будете вiд не?  битi!  -
розчервонiлася.
   - А ти дурна казати жiнцi? - Каламар навздогiн, та його вже не чула, бо
тiльки посуд цорконiв на пiдносi.
   - Бiда з ними, бiда i  без  них!  -  Петро  хитнув  головою  до  Iвана,
пiднiмаючи чарки.
   Побратими випили. Глибоко i  затяжно  процiдили  повiтря  крiзь  шматок
хлiба, витерли губи, мугикнули.
   - I хто ?? таку гiрку  вигадав  на  нашу  голову?  -  Каламар  поморщив
невисоке, у двох складках чоло.
   - Аква вiте!.. - зняв пальця вгору Фiцачок.
   - Що ти белебениш? - здивувався Каламар.
   - Кажу по-вченому! Не "московка", не "горiлка", не "столична",  а  аква
вiте! Вода життя, значить!
   - Як по-вченому ?? величають - менi однаково! Добра, та й готово!
   - Бодай з каменя текла! - пiдхопив Фiцачок.
   - Та й не  висихала!  -  погодився  Каламар,  тут  же  дзенькнув  знову
виделкою.
   За хвилину перед побратимами знову стояло питво. Несмiливо, нiби когось
шукаючи,    виглядаючи,    обережно    iмився    за    плюшеву     червону
заслону-перегородку дiд Федiр Ребричка. Либонь, знав, що в тому  закапелку
чайно? не кожному дозволялося сидiти. Невисокий  в  статурi,  неширокий  в
згорблених плечах - лiта лягли тягарем, колишнi заробiтки по чужих краях -
ношею i передчасною старiстю. Дiд знiтився й уже готовий був задкувати  од
Iвана та Петра.
   - Дiду, гов! - гукнув Каламар.
   Ребричка так покiрно став, наче провинився у чомусь.
   - А ви, дiду, п'?те? - по склянках Каламар  мигнув  чорними  очима,  що
каламуттю заволоклися.
   - Нi.
   - Пийте, дiду, однаково помрете!
   - Нема, синку, за що!..
   - Як нема?
   - Гм... А нема... Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч ?сти було
що!
   - Продайте, дiду, вiд баби мiх картоплi та купiть собi паленки!
   - Ого-го!.. То би мене стара з хижi вигнала!
   - Продайте, дiду, гачi та напийтеся! - Каламар не вiдступав.
   Дiд забувся на п'яних, раптом пiдтягнув дрантливi  поли  фуфайки  з-над
пояса дешевих сiрих штанiв - i тiльки пр