ене неначе серпом - чирк.
   - Я осьде, - кажу.
   - Завтра до рапорту; тобi лист прийшов.
   - Нiчо, - кажу.
   А камрати так зараз i в жарти:
   - Еге, - кажуть, - з грiшми! Шовканюк завтра платить.
   "Добре вам жартувати, - думаю я собi, -  да  не  так-то  старiй  бiднiй
вдовi дiти годувати, да ще того й боля обходити"[2].
   А мiй брат, зна?те, вже три роки  як  з  постелi  не  вста?;  сохне  та
кровйов ув одно дише.

   III

   Друго? днини рано зiбрався чисто, приходжу до  рапорту.  Капiтан  такий
сердитий, недобрий; приходить до мене.
   - Як зовешся?! - гримнув.
   - Так i так, - кажу.
   - На, - крикнув та й шпурнув менi лист у лице. Навiть не подивиться  на
чоловiка, а хоть подивиться, то неначе собака крiзь плiт.
   Понiс я свiй лист до одного фрайтера, що знав читати.
   - Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi!
   - Чому нi, - каже, - прочитаю. Та i став читати. А я слухаю.
   - "Братику мiй дорогий та любий!" - чита? фрайтер, а мене гiркi  чогось
так i обiлляли!
   - Далi, - прошу, - далi.
   - "Ти вже мене не застанеш, бо я на смертi.  Да  не  вдавайся  в  тугу,
любий; ти зна?ш, що я не жив на свiтi, а карався.
   Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Iване, бо мати наша сама  оста?ться.
Сестри пiшли у найми, а Василька взяли у двiр до волiв.
   Волики продав, нiщо було робити; за податки душу брали.  I  кожух  свiй
мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть  у  похорон,  то
понаходиш.
   Вуйко Андрiй дуже нас укривдив; i послiдню коровину з загороди  займив.
Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свiй сво?м.
   А тепер, брате мiй Iване, брате мiй рiдний, прощай мене: i перший  раз,
i другий, i третiй!
   А коли тобi бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
   твого рiдного брата
   Онуфрiя".

   IV

   На другий день пишуся знов  до  рапорту.  -  Со  сhcesz?[4]  -  крикнув
капiтан, а очi ходя у него, знай у то? гадини пожаристо?.
   - Прошу послушне пана капiтана хоть на два мiсяцi, на урльоп. У мене...
   Господи, як утне  мене  в  лице!  -  кров  тiльки  почурiла  по  бiлому
кабатовi.
   - Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякi-такi сини. До гарешту з ним!
   Завели мене в гарешт, менi байдуже. Сиджу собi, неначе то не я.
   - Ти достанеш буки, - каже капрал вiдо дня.
   - Нiчо, - кажу.
   I обгорнули мене думки та гадки.
   "Пiду, - гадаю собi, - та утоплюся: чого в свiтi  бiльше  й  жити?  Там
хоть побачуся з братиком сво?м рiдним, а тут тiльки б'ють та  збиткуються.
Боже ти наш, боже!.."

   V

   На третiй день ведуть мене знов до рапорту.  Я  стою;  рапорт  великий,
капiтан звелiв прийти усiм словакам, що сорок восьмого  року  на  Угорщинi
були половили. Було ?х у нашiй компанi? бiльш як двадцять мужа.
   - А що, - пита?ться мене капiтан, - чи будеш ще на урльоп проситись?
   - Нi вже, - кажу. А думка в мене одна: "Коби  по  рапортi,  -  пiду  та
втоплюся".
   Приходить капiтан до словакiв:
   - А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.
   Вони так зрадiли, господи!
   - Шкода менi вас, - жалу? капiтан: - ви хлопцi годнi. А може, ма? хто з
вас охоту остатись рiк з один в компанi?? Вам добре буде.
   Нiчичирк.
   - А ви, капрал Бая, не ма?те охоти ще з рiк послужити? У мо?й  компанi?
добре!
   Цiлий рапорт як раз усмiхнувсь. Наш капiтан та про добре говорить!
   Але Бая не много думав.
   - Пустiть, - каже, - пан капiтан, Шовканюка на урльоп, то  вам  ще  рiк
служитиму. Отак!
   Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала.
   - А це, - каже, - як?
   - Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на  урльоп,  то  вам  цiлий  ще  рiк
служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан: в нього  брат  помер,  в  нього
стара слаба мати з голоду погиба?.
   - Про мене, - каже  капiтан,  подумавши  хвильку,  -  Шовканюк  iде  на
урльоп.

   VI

   Друго?  днини  дали  менi  урльопас[5],  дали  кабат  дранкавий,   дали
мантлину[6] стару-стару та дiряву та й пустили. А я такий уже рад!
   - А де, - кажу, - мiй пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
   - Да нема, - кажуть, - пiшов у мiсто.
   - Ох, менi лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони
не вернуть з мiста.
   - Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то  фальфебер  як
тебе захопить, то матимешся.
   "Коли так, то хiба йти, - думаю собi, - а мойому пану капраловi най бог
да?, що сам розумi?". Отак думав я та й пiшов.
   А за мiстом - я й нi в той бiк, а пан капрал Бая якраз  проти  мене.  Я
так зрадiв.
   - Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви
так борзо пiшли?
   - Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою  говорити  дещо.  А
багацько тобi миль додому? - кажи правду.
   - Сорок миль да ще й кiлька, - кажу я.
   Вони на те нiчо, лиш дивляться на мантлиночку  мою  д?раву  та  кивають
головою.
   А то студiнь така, господи! Сказано - перед рiздвом.
   - Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'?мо вина! Випили ми вина. Господи,  що
добре: я го досi i не пив. "Отакого, - думаю я собi, -  коби-то  братиковi
тому хворому винести (бо в мене все  на  гадцi,  що  я  братика  свого  ще
застану). Ну, нiчо, - гадаю я собi, - коби-то  вчинитися  на  Вижницi,  нi
?сти, нi питиму цiлу дорогу, а вина мушу свому братчиковi винести".
   - Час менi до касарнi, - стали  нарештi  пан  капрал  казати,  виймають
п'ять левiв баночку та й дають менi.
   - А це нащо? - кажу я.
   - На дорогу, здасться: кобих бiльше мав, то я би тобi й бiльше  дав,  а
так не маю, бери, що ?.
   - Да я, - кажу, - зафасував[7] два леви срiбнi; менi доста буде.
   Вони аж розсердились.
   - Коли я тобi даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок
собi купиш. Тепер студено.
   Не хотiв я ?х бiльш гнiвати - узяв. "За два леви, -  думаю  я  собi,  -
куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братовi до  ши?,
а по левовi кожнiй сестрi по рантуховi[8] тонкому та широкому".
   Попрощались: подякував свому пану капраловi, як умiв, та й пiшов. А тут
- не студiнь, нi! аж око в'яне.

   VII

   Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижницi. А це саме святий  вечiр;  по
хатах свiтло видко, чути, як добрi люде радуються, сидя при  вечерi,  а  я
собi йду з цiпком у руках та думаю, що  то  тепер  у  мене  дома  дi?ться?
Братика мого, мабуть, уже й нема? на свiтi!.. А що ненечка, а  що  сестри?
Але побачу, думаю собi! Домiв нема вже бiльше як чотири милi маленькi,  на
опiвнiч стану або i борше.  Посмотрив  за  торбинку,  чи  ?  всi  дари  та
гостинцi, що у Бистрицi, йдучи, накупив? ? всi, йду далi, навiть i в вiкна
не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'? що
мене за серце, i дрiмлеться менi, неначе  я  п'яний  абощо,  а  я  нинi  i
кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене
в торбинцi i два калачi пшеничнi плетенi, i пляшка вина  доброго,  i  риби
визнини штука. "Да не буду ?сти, - думаю, - домiв принесу". А тут менi так
i позiва?сь! "Сяду, - думаю собi, - припочину минуточку, а вiдтак скорiш i
пiду, як вiдотхну". Сiв собi на якiмсь там приулку, в  очах  замрi?ло,  за
серце ймило. "Це я змерз",  -  думаю  собi;  хотiв  встати  -  не  здужав,
поваливсь у снiг.  Рятуй,  святий  Николаю,  в  тяжких  бiдах  теплий  наш
заступниче, рятуй!..

   VIII

   Прокидаюсь - а я вже не в снiгу, а в гарнiй, теплiй постелi. Надо  мною
сто?ть один жандар, красний, молоденький. Бачили  ви  того  ангела,  що  в
Чернiвцях у святiй Параскевi на лiвих  дверях  намальований?  Такий  i  це
жандар був, благий та ясний. Сто?ть надо мною та дивиться менi в вiчi.
   Я так i стрепенувся.
   - Ох, менi лишенько, - кажу, - а я де оце?
   - У мене, - каже жандар, - як у рiдного брата або ще лiпше. Не вставай,
серце, ти дуже хворий.
   Я зараз нагадав собi i Онуфрiя, i Баю, i урльоп.
   - А це, - кажу, - як я тут зайшов?
   - Бодай i не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечерi йдучи,  найшов
я тебе пiд одним будинком без душi.
   - Боже, милий боже!..
   - Так тобi треба, - обiзвався другий жандар, пузатий, що по  хатi  собi
ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
   А я то? днини i води в устах не мав, не то що. Такiто люди!
   Молоденькому  жандаревi  тiльки  сльози  в  очах  закрутились.  Покивав
головою та й сiв собi коло мене на постелi. Пикатий вийшов з хати.
   - Пане, - кажу, - а мундир мiй, варе[9], ??
   - ?, - каже, - не журися: i мундир ?, i торбинка, i урльопас.
   - В урльопасi, - кажу, - був лист.
   - ? й лист, - каже, - я находив.
   - Коби я знав, - кажу, - де мiй мундир, я би збирався.
   Доста невеселий був жандар, а ще засмiявся.
   - Коби, - каже, - за три днi, то би добре.
   Я аж не зумiвся[10].
   - Що ви оце кажете, пане? Ви не зна?те, як у мене дома!
   - Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати.
   - А де ж той, - кажу, - дохтор?
   - Вiн зараз повинен надiйти; я вже пiслав по нього. Прийшов i дохтор.
   - А що, - каже, - як тобi?
   - Добре, - кажу. - Пустiть додому!
   - Ще тобi не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
   Я так i став благати:
   - Пане, - кажу, - пустiть мене! В мене дома от як та от  як.  Менi  вже
недалеко.
   Жандар чварснув щось до нього по-нiмецьки.
   - Про мене, - каже дохтор нарештi, - завтра можеш йти, а сьогоднi  лежи
менi ще в лiжку та пий оцi лiки, що я ти принiс. А тiло  масти  собi  оцев
мастев.
   Я так i зрадiв.
   - О, дякувать же вам, пан дохтор!
   - Не менi дякуй, - каже дохтор, - а оцему пановi; бо якби не вiн, а  ти
би вже не жив на свiтi.

   IX

   Лежу я в лiжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
   - Чого, - каже, - так задумався, серце?
   - Чи ж нема чого? - кажу.
   - Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
   - Хто би збаг, - кажу, - що з мо?м братом  сталося;  коби  го  ще  хоть
живого застати.
   - Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
   - Або ви зна?те? - кажу.
   - Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
   - Або ви, - кажу, - мого брата знали?
   - Я, - каже, - не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi
   - А ви ж звiдкiля?
   - Я? О, я здалеку, друже, я аж з то? велико? Нiмеччини Не будеш знати.
   - А так - як же ж ви пiзналися з Онуфрi?м?
   - Я не раз, - каже - в вас на квартирi стояв, от i пiзналися Як то було
таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
   - А сестри мо?, не зна?те, чи прийшла хоть одна додому?  Бо  брат  менi
писав, що обi в наймах.
   - У наймах, - каже жандар, а сам так i почервонiв. Чудно менi та  дивно
менi.

   Х

   Друго? днини менi уже лiпше. Богу дякувати; зiбрався та й хочу йти.
   - Жди, - каже жандар, - по тебе зараз вiз при?де.
   За годинку був i вiз; сiв я та й по?хав.
   А домiв як прийшов, то мало з ума не зiйшов, так то я  застав.  В  хатi
студiнь; неня лежить на печi ледве жива, Василько пригорнувся  до  не?  та
просить хлiбця, дрижучи, а я на дверi.
   - Добрий день вам, ненько, що дi?те?
   - Чи то ти там, синку? Дай же тобi боже здоровля, що прийшов,  а  то  я
вже не гадала з тобою ся видiти. Гину, синку, з студенi та з голоду.
   Я скинув борше дранкаву мою плащину та  й  укрив  неню,  а  сам  ухопив
сокиру, що стояла за лавов, та в лiс!
   За малу годиночку були i дрова в хатi, i  вогонь  гарний  у  печi.  Для
рiдно? неньки борзо дрiвця рубаються!..
   - О, простибiг же тобi, синку! - кажуть неня,  скоро  почули  вогонь  у
печi. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
   Поблагословили.
   - А коли, - кажу, - Онуфрiя прятали?
   - Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
   - А що казав, як умирав?
   - Нiчо не казав, синку мiй, лиш ув одно  тебе  сподiвався,  -  дожидав.
"Нема, - каже, - Iванчика, нема братика мого рiдного, нема!.. а  менi  все
причува?ться, що вiн iде; вiн недалеко мене, вiн прийде!"  Та  як  зiтхнув
тогдi, синку мiй, так i богу душечку дав. Не дiждав братика свого  рiдного
побачити, що го так дуже щире дожидав!..
   Десь коло опiвночi позбiгалися i сестри з села.
   - А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозира?те,  нiщо
казати! якби не я був нагодився, то зо студенi гибли i самi, i дитина.
   - А що ж, бадiчку, - одрiкаються сестри, плачучи, - коли у таких  панiв
служимо, що i до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
   - А так же не будуть вам нiчо казати?
   - Та нехай  уже  кажуть;  нехай  нас  вб'ють,  а  нас  кортiло  з  вами
побачитись, бадiчку. Не гнiвайтесь...
   Менi жаль аж серце розрива?, але нiчо не кажу, мовчу; виймив дари та  й
роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братиковi свому купив, лишилась...

   XI

   Друго? днини пiшов я до жида.
   - Давай, - кажу, - на роботу!
   - Коли хоч, а то бери на сажнi, - каже жид.
   - Нiчо, - кажу, - озьму i на сажнi.
   Взяв три кiрцi хлiба, взяв солi, взяв грошей; роблю, так роблю, аж  пiт
кривавий з мене йде! а менi здавалось, що це не  робота,  а  iграшка:  для
рiдно? неньки нема? тяжко? роботи...
   Роблю я один тиждень в лiсi, роблю  другий,  аж  тут  прибiга?  дитина,
плачучи:
   - Бадiчку, - каже, - iдiть д хатi, бо неня дуже слабi.
   Покинув роботу, бiжу. Прибiгаю домiв, аж неня вже без  душi.  I  свiчки
нiкому було в руки дати. Отаке-то бiдного!..
   - А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.
   - Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, -  повiсту?
хлопець, плачучи. - "Ви, ненечко, слабi, я пiду за бадiчком у лiс"  -  "Не
йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та  перепудя.
Не йди, синку, я не слабенька".

   XII

   Поховав я свою неньку, а сам облiг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся.
Прийшов пiп:
   - Плати за похорон.
   - Поголiть менi, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або вiдроблю!
   - Нi, таки плати зараз!
   - Що ж я вам дам, добродiю, хiба душу?
   - Чорт по тво?й душi! Плати та й годi... менi...
   - Маю ще онде  в  торбинi  двi  парi  шмаття  комiсного[11]  та  кiлька
щiточок, хiба то берiть: бiльше нiчо не маю. Ще i хусточка шовкова за  два
леви срiбнi.
   - Сюда з ним, - каже пiп та й  ухопив  торбинку,  що  висiла  менi  над
головами. Подав паламаревi, а сам пiшов, кленучи та трiскаючи.
   Аж тут уходить i вiйт з десятником.
   - А ти, - каже, - набрав у жида на сажнi, чом не робиш?
   - Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самi видите, що не годен.
   - То дай залiг, - каже вiйт, - або пiдпишися  на  грунт.  Жидiвське  не
смi? пропасти.
   - Жидiвське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не  пiдписуюся,  бо  до
того ? сироти, не  лиш  я.  Коли  подужаю,  а  я  жидовi  вiдроблю,  ще  й
камату[12] му заплачу.
   Вiйт насварив на мене та й пiшов, але жид поганий не ждав;  в  тиждень,
чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали i грунт, i хату в
залiг.
   Я сиджу на постелi та сплакав. Так ревне плачу,  що  аж  серце  з  мене
вискаку?. Аж тут убiга? Нестерюк Якiв; убiг та й зупинився коло дверей.
   - Добрий вечiр, брате!
   - Добре здоровля. Прошу, сiдай.
   - Най увесь гаразд у тебе сiда?. А тебе забрали?
   - Забрали, - кажу.
   - Шкода, що i шкiру з тебе не здерли, - упiк Якiв.
   - Вiд тебе, брате Нестерюку, - кажу, - менi i таке  слово  миле.  Ми  в
один раз товаришували.
   - В один раз! - повторив Нестерюк гiрко, - а тепер?
   - Тепер я у печалi, у великiй печалi. Не годиться менi вiрного товариша
займати.
   - Ти дурень (не против вас говорячи, читцi мо? любi), ти дурень!  -  ще
раз повторив Якiв, а сам пiшов i бувай здоров не сказав.  А  друго?  днини
приносить менi жид письмо.
   - На тобi пак, - каже. - Якiв Нестерюк вже мене закутало за тебе.
   - Як то закутало? - питаю я.
   - Отак закутало, що твою роботу переймило на себе.  Воно  пак  сьогодня
вже за тебе латри[14] в лiсi руба?.

   XIII

   Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний  та  щирий,  такий  уже
щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то  ми  собi  товаришували,  а
вiдтак уже й не бачились бiльше, бо вiн далеко вiд нас сидiв, аж на другiм
кутi. Тiльки неня покойнi менi уповiдали, що вiн, заки я  був  у  вiйську,
остався вiд вiтця i вiд матерi та  тепер  сам  собi  господарю?  тiльки  з
сестрою (бо ?х лиш таки двiйко було). Мене не раз  кортiло  до  його  пiти
вiдвiдати, та все не смiв; така-то вже, бачите, натура. Якби  був  сам  до
мене не прийшов, то хто зна?, коли би ми були i побачились.
   Друго? днини, чи що, прибiга? вечором до мене:
   - А що дi?ш, брате?
   - А що ж би-м, - кажу, - дiяв? Лежу.
   - А зна?ш ти, чого я оце прийшов до тебе?
   - Чутиму.
   - Я хочу йти до тебе сидiти або ти йди до мене.
   - Як оце? - питаю я.
   - Отак, - каже Якiв. - Ти хворий, хто зна?, коли видужа?ш, а тобi треба
кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От
бог да? далi i весну надворi: треба закладати орати, сiяти.
   - А тво? ж господарство?
   - За мо? не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра кочуюся
хiба до тебе? Я хотiв щось казати, але вiн не дав.
   - Ти дурень! - каже та й пiшов, свищучи, у дверi.

   XIV

   Iде дощ, доки iде, а вiдтак i сонiчко загрi?.  Отак  i  на  мене:  Якiв
перенiсся  до  мене,  довг  мiй  вiдроблений,  поповi  заплачено,   сестри
повислужувались та повертали домiв, а я сам став  помалу  дужати.  Якiв  у
мене як рiдний брат: i мене розважа?, i весну робить[15], i спiва?, як той
соловiй у гаю. Менi весело. Аж тут прибiга? гайдук з бецирку[16].
   - Iди, - каже, - пан староста тебе потребу?!
   Приходжу до старости.
   - А що там, - каже, - небоже, подужав?
   - Подужав трохи, - кажу.
   - А дома як?
   - От як, - кажу, - сироти вiчнi, без вiтця i без матерi.  Як  мене,  не
дай боже, поволають, пропало все: i грунт, i господарство.
   - А як ти слабував, хто тебе кутав?
   - Якiв Нестерюк, - кажу.
   - Годний хлопець, - каже староста. - А зна?ш, чого я тебе кликав?
   - Пан свiтлий скажуть!
   - Прийшов тобi абшит[17].
   - Менi абшит? - кажу я, а тут з радiщ аж нестямився. - Як то може бути,
пане?
   - Я писав за тебе до мiнiстерi?, бо менi жандар Тайвер усе уповiв.
   - Котрий то жандар? - питаю я.
   - А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю.
   - Пане мiй годний! - кажу я та й упав  старостi  в  ноги.  -  Пане  мiй
добрий; дай, Христе-боже, аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили!
   - Годi вже, годi, - каже староста. - А тепер iди собi домiв, женися  та
ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз i людьми стати!

   XV

   - А що там? - пита?ться Якiв дома. Я показую йому абшит та й  уповiдаю,
що менi староста казав. Якiв посумнiв.
   - Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волi?
   - Рад, - каже, - та й не дуже!
   - А то чому, соколе?
   - Нiчо, - каже, - все добре.
   - Нi, нi, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповiдай, що таке.
   - Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупi.
   - А чому?
   - Бо тому: ти оженишся.
   - Ну, та оженюся; та вiдтак?
   - Ти дурень, - каже Якiв, а сам став свистати. (Це  вiн  бувало  осiгди
так, як осердиться чого).
   - А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я.
   - Буду слухати, - каже.
   - Дай свою сестру за мене.
   - Ой?
   - Та бiгме.
   - А я що буду робити самий дома?
   - Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi, i  ти  женись,  та  станемо  оба
газдами.
   - Гм! - каже Якiв.
   - Так, брате!
   - Коли так, то хiба й я женюся?
   - Ану, женися, братику, без жарту.
   - А даси за мене свою сестру?
   - Моя сестра сирота, а ще до того й бiдна. А ти багач!
   - Ти дурень, - каже Якiв та й став весiльно? свистати.  -  Да?ш  чи  не
да?ш за мене свою сестру?
   - Хоть обi, любчику, - кажу я. - А я ж...
   - Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце  в  саду  розмовляли,
уже ввечер), - не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну!
   Ми обiздрiлись, а мiй жандарик молоденький сто?ть нам за  плечима,  але
лиш у мундирi, без збро? та й паличка в руках.
   - А це ви, - кажу, - пане мiй золотий, ангеле мiй добрий, щось-те  мене
два рази вiд смертi вiдкупили? Пане мiй делiкатний та дорогий!..
   - Та бо гов тобi вже з тiльким паньканням! - каже жандар. - Я вже й  не
пан, я такий мужик, як би й ви.
   - Оце би то? - кажемо.
   - Учора дiстав абшит. Але нехай вам крайнiм словом скажу. Я дома не маю
нi вiтця, нi матерi, нi родини тако?, аби менi до душi.  От  задумав  собi
отут мiж вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собi грунт гарний, покладу
хату, справлю худобу та й буду собi жити,  коли  бог  поможе,  бо  я  знаю
господарство.
   Я так зрадiв, господи!
   - А ви ж би... - кажу.
   - Та бо гов уже з тим тiльки виканням! - гримнув жандар.  -  Не  кажiть
менi "ви", але таки по-парубоцьки "ти".
   - То нехай же буде й "ти". А ти ж би, -  кажу,  -  мiж  нами,  простими
руснаками, хотiв жити?
   - Я, - каже Тайвер, - той руський край та тi руськi люди  так  полюбив,
що i не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно;  а
у нас, на тiй нашiй Нiмеччинi, холодно якось, нудно!
   - Та бо тобi треба женитися, - каже Якiв до жандаря. - Без жiнки не йде
господарство в лад.
   - А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, вiдки голова! Що, варе, моя
Оленочка, та чарiвочка, дi?? серце мо??
   - Яка Оленочка? - питаю я.
   - Або твоя сестра! - каже Тайвер.
   - Як це?
   - Отак це: ми дво? любимося та й годi. Ти не знав?
   - А я ж би вiдки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я.
   Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що i свiта божого, мабуть, не
видить.
   - Дiвко, - кажу, - а я оце що за речi чую? О-о!
   Вона менi в ноги.
   - Бадiчку, - каже, - простiть мене, я согрiшила. Я вже бiльше не буду!
   - Вже бiльше мене не будеш  любити?  -~  каже  жандар,  а  сам  i  собi
засоромивсь. - Що ти менi казала? Зна?ш, тодi коло керницi? га?
   - Ей, та бо ти все з тво?ми вигадками! - каже бiдна дiвка, плачучи. - А
я тобi тодi не казала, що то таке буде? а ти все сво??!.. А падоньку[18] ж
мiй! Бадiчку, не гнiвайтесь на мене, я вже на него анi  подивлюся  бiльше!
То вiн, бiгме, вiн винен, най сам скаже: хто кого перший раз  зачепив?  Та
ще й з тим морганням сво?м поганим!..
   Ми як стояли, так усi i засмiялись.
   - А тепер що буде? - питаю я жандаря.
   - Тепер отак буде, - каже вiн, - я остану в тебе, доки собi де грунт не
напитаю та не справлю, що треба.
   Тим часом дасть бог i Великдень, а по велицiднi[19] i зеленi святки, чи
як там, буде i весiлля. Згода?
   - Та бо ти не чув, що Олена тебе i знати не хоче? - кажу я, жартуючи.
   - Та я, бадiчку... я лиш так... я, бiгме, лиш так, я...
   - Не цiрся[20] небого, тiльки, але скажи-таки попросту, що любиш  та  й
годi. Менi тутки комедi? тво?? на потрiбно.
   - Я лиш трошечки, бадiчку, бiгме, лиш трошечки!
   - Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за
тривок[21] мiж вами був, якби ти свого чоловiка лиш трошечки любила?
   - Та бо я го буду  дуже  любити!  -  каже  бiдна  дiвчина,  а  тут  так
засоромилась, що, мабуть, не зна?, чи вона на землi сто?ть, чи пiд землею.
   - Коли так, - кажу, - то що iнше: поцiлуйтесь. А тепер ходiм  вечеряти,
бо я вже зголоднiв, тiльки говорячи.

   XVI

   Перед зеленими святками лагодимося ми всi три д' весiллю. Тонiй, жандар
оце, ма? вже i грунт свiй, i хату, i  худоби  чимало,  а  що  вже  убрався
гарно! По-нашому перебрався. Ногавицi[22] на ньому черчиковi, як той  жар,
сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у
золотi та в павах, а келеф[23] хороцiвський такий уже, що такий! А  сам  -
хлопець-хлопець! Сердешна Олена  що  гляне  на  його,  так  i  зов'яне.  А
по-руськи не руба?, нi!.. зроду нiхто би не казав, що це нiмець: руснак та
й руснак!
   У тиждень перед весiллям, у недiлю (вже i заповiдi вийшли, i  пиво  вже
взяли), сидимо ми собi усi три та радимось дещо, а я журюся.
   - А ти що журишся? - пита? Тонiй.
   - От журюся. Ви вже ма?те кожний свою дружбу, а я ще не маю.  Та  й  не
знаю, кого би то собi взяти?
   - Або Андрiя Сiрмана? - каже Якiв.
   Але ту? Марiя (Якова молода) без духу в хату.
   - Бадiчку, - каже, - за вами якийсь вояк пита?!
   - Де? - кажу.
   - Та он за ворiтьми!
   - Чому ж не йде в хату?
   - Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
   - А який вiн?
   - Русявий, високий, очi, як тi фiялки, синi, а як говорить, то... то ув
одно морга?.
   Я не побiг, а полетiв з хати.
   - Бая, - кажу, - пане мiй годний, соколе мiй ясний,  чи  це  ви,  чи  я
п'яний?..
   - Ба, це таки я сам. Наш регемент сто?ть тепер у Чернiвцях. Я  чув,  що
ти женишся (бо я за тебе ув одно перевiдував), от i випросився на 14  день
на урльоп, щоб то в  тебе  погуляти  вже  та  погуляти!  Чи  добре  я  оце
зробив?..
   - Ой, - кажу, - пане мiй срiбний, пане мiй дорогий, орле мiй сизий!.. -
а сам так го обiймив, трохи не задушу.
   - Та гов же бо, гов, - каже Тонiй,  смiючись.  -  Лiпше  просiм  оцього
пана, аби тобi пiшов у дружби.
   - Упiдскоки, - каже Бая.
   - Але? Але? - питаю я та й вiри не йму. Де ж я того годен?
   - Ти дурень! - каже Якiв, свищучи.
   - Хiба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
   - Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко менi лиш чарки! -  а  сам
вийма? з тобiвки шип з вишником такий, що в двi оцi!

   XVII

   Тепер ми вже давно, як жонатi. Тонiй держить  мою  сестру  Олену,  Якiв
Марiю, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок мiж  нами  любий  та
милий! I грунта ма?мо, i  худобу,  i  пасiку,  ще  i  ставок  хочемо  собi
викопати. А з Тонi?м та з Яковом жи?мо собi, як тi рiднi браття,  сказано:
Три як рiднi брати. Скоро недiля або празник,  а  ми  вже  вкупi:  сидимо,
радимось, балака?мо, а як нас охота  збере,  то  i  вип'?мо  по  чарцi,  i
заспiва?мо собi гарно, а нiхто  вже  так,  як  моя  Катруся-серденько:  як
заспiва?, то неначе в кленовий листочок запi?, а Тонiй за нею на  скрипку.
Славно гра?! А часом то згада?мо собi давнi сво? лiта, як-то ми бiдували у
свiтi, не знаючи долi. Тодi  хiба  посуму?мо  хвильку,  але  лиш  хвильку,
вiдтак знову зрадi?мо, звеселимось  та  й  порозходимся  тихенько,  гарно,
звичайно, сказано - щасливi. Лиш  братик  мiй  Онуфрашко,  сизий  мiй,  не
обiзветься мiж нами,  не  подивиться  очима  тими  тихими  та  любими,  не
промовить речами сво?ми добiрними: як спить, так спить  собi  на  цвинтарi
поуз батечка свого та неньки. А менi все зда?ться, що вiн не вмер, що  вiн
мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце мо?!

   [1] Зо дня, вiдо дня - черговий, днювальний.
   [2] Боля обходити - хворих доглядати.
   [3] Урльоп - вiдпустка.
   [4] Чого хочеш? (польськ.)
   [5] Урльопас - вiдпускний документ.
   [6] Мантлину - жовнiрський плащ.
   [7] Зафасувати - одержати.
   [8] Рантух - хустина з тонко? тканини.
   [9] Варе - чей, ачей.
   [10] Аж не зумiвся - аж знетямився.
   [11] Шмаття комiсного - вiйськового одягу.
   [12] Камата - плата за несво?часне повернення боргу.
   [13] Фантувати - забирати майно за неоплачений борг.
   [14] Латри - мiра дров.
   [15] Весну робить - весняну роботу робити.
   [16] Бецирк - повiтовий уряд.
   [17] Абшит - вiдставка, звiльнення вiд вiйськово? служби.
   [18] Падонько - батенько.
   [19] Велицiдня - пiслявеликоднi церковнi свята.
   [20] Цiритись - смiятися, шкiритись.
   [21] Тривок - життя.
   [22] Ногавицi - штани
   [23] Келеф - цiпок з топiрцем.

   =====================================================================

        Борис Харчук. Новолiтування



   Бабуся порають худобу, брат руба? дрова, а я сиджу у  вiкнi.  Хукаю  на
шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою.
   У нас худоби -  теличка  й  тро?  курей.  Та  щоб  ?х  вберегти,  треба
ховатися. Теличка сто?ть не в хлiвцi,  а  в  засторонку,  який  закладений
соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня  ми
самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми
це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося  вже  давно
заграбастано...
   Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi  видно,  як  ?м  важко,  як
мороз забива? ?м дух: кожен видих висить сивим  ковтком  у  повiтрi,  i  я
очима допомагаю нести вiдро води, мисчину  товчено?  картоплi  з  половою,
подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi.
   Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний,
геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й  не
розповза?ться,  що  ??  втриму?  запаска,  i  згадую  маму.  В  такому   ж
саморобному,  в  таких  же  розбитих  i  викривлених  чоботях  нашi   мама
досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та  й  пiшли  до  рiднi  на
трет? село. Це так мовлено для мене, а я добре  знаю,  куди  й  кому  мама
понесли печиво: хлiба  у  лiс,  партизанам  -  там  наша  рiдня  "Може,  й
загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто  зна?,  коли  повepнyтьcя?
Нiмцi - не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб ?хня  заповiдь:
"Окупанти!" - i вони ?? ревно держать. Але хiба  ми  слiпцi?  I  все  ж  я
потерпаю...
   А брат вганя? сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над  головою.
"Г-ге-х! - викида? вiн зi сво?х грудей, одночасно гатячи з усi??  сили  об
пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомага?  сокирi  полiно
не розколю?ться. Воно знов над головою...
   Важко старiй бабусi. А як там  матерi?  Не  з  медом  братовi.  А  менi
найлегше сиджу собi босяком у вiкнi  й  лiтописую  пальцем  на  шибцi.  Що
накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замуру?.
   Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять:  вiн
узутий - тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули.
   Я хукаю на шибку, розмуровую ??,  але  нiчого  не  бачу,  крiм  татових
чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi  переди,  а  якi
мiцнi  закаблуки,  а  пiдкови...  Цi  чоботи  найкращi   в   свiтi,   вони
найдовершенiшi. Я дивлюся на них i  добачаю  те,  що  нiкому  не  видно  в
халявах, усерединi, пришито по дво? вушок! Воно, правда, менi нi  до  чого
чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один.  Брат  старший  вiд
мене, а взува?ться - намоту? вiз онуч.
   Менi зда?ться, що якби вступив у тi чоботи,  то  сокира  в  мо?х  руках
рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока
з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса.
   А полiно не пiдда?ться братовi. "Г-ге-х!" - тягне вiн. "Гуп!" -  осiда?
обух.
   Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i  як  бiла  не
зможе, чорна допоможе... Надивився  на  батьковi  чоботи  -  взувся,  менi
тепло, вiльно й не муля?. Вистрiлюю з хати;  спокусивсь.  Хочу  вiдняти  в
брата сокиру, а вiн не да?: тупа? на мене й проганя?,  проте  не  кричить.
Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою
до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись,  витанцьовую
на порозi.
   Бабуся зiтхають: "А то, що - грiх?" - ганять мене  й  кажуть,  що  годi
рубати тi дрова.
   Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снiгом.
   Бабуся пiдiймають голову до неба:
   - Бiлий день мина?ться за кудлатi кучугури  й  повивищуванi  замети,  в
морозяному небi прорiзу?ться висока зоря - народжу?ться Новий рiк.
   Брат теж зверта? очi догори.
   - А зiйшла i напува? червоним вином снiги, - каже.
   Призро  калата?  вiдро.  Голосно  поскрипу?  снiг.  Бабуся   з   братом
збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й  прикладаю  ноги  до
тепло? грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги - на стiнi  чiтко  вiдбиваються
двi мо? стопи, як у святого.
   Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся  мовчки  беруться  розтирати  на
мо?х ногах пальцi, примовляючи:
   - Мороз люту?, зиму варту?...
   Я не вiдчуваю  нi  лютого  морозу,  нi  страшно?  зими:  сукаю  ногами,
вiдбиваюся й запевняю, що чи?сь руки холоднiшi, нiж мо? ноги.
   - Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнiвно кида? брат.
   Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили  купатися  в
трiскучi водохрещенськi морози й що ?м нiчого не бракувало:
   - Пiрнав лебедем, а випливав парубком...
   Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi  бабуся  -  це  та
висока зiрка, що народжу? Новий рiк,  що  напою?  дорогим  червоним  вином
заснiжену землю.
   Брат не скида? шапки-бирки й не роздяга?ться.
   - Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурнiло запиту? вiн,  щось  начеб
не договорюючи.
   - Зачиняймося...-  теж  задумливо,  навiть  якось  байдуже-роздратовано
вiдказують бабуся.
   Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi тро?  перейма?мося  i
дума?мо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу  сiнешнi  дверi.
Мати повиннi б повернутися, але ?х не видно.  Нам  страшно  за  них,  нашi
серця не на мiсцi, тому про це й не за?ка?мося. Де взяти таку  штабу,  щоб
захистити серце?
   Брат товчеться у сiнях, а потiм стука?  у  дверi.  В  нас  нема  такого
звичаю, щоб стукати, але ми зна?мо, в чому рiч, я перекрикую бабусю:
   - Просимо! Просимо!
   Вiн переступа? через  порiг,  ще  за  порогом  скинувши  свою  биру,  й
вiта?ться:
   - Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн  каже:
- Не я йду: Новий рiк iде!
   - Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! - вiдказують бабуся.
   Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоня?ться ?м.
   Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята  груби.
Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черка? нам у вiкно. А ще бiльше  ?х
iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам.
   Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У  темному  кутку
на покуттi сто?ть житнiй снiп i раду?ться,  що  в  його  колоссi  спiвають
жайворонки. На столi лежить i раду?ться сiно, що пахне лугом i сiчкою.  На
стiнi висить вишитий рушник, раду?ться, що обрамлю? шлюбну карточку тата i
мами.
   Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти,
i вони не сердяться. Нам допомага? ще й брат.
   Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю.
   - В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в  такий
вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи.
   Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя,  тертий  мак,  вода...
ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не
набира?ться й половини, нi, буде половина, бо у нас ще ? хлiб i сiль.
   Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
   Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла.  Трiсне,
приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi.
   Бабуся згадують, як були малою i як ?хнi батько  благословляли  вечерю:
набирали в ложку кутi i пiдкидали ?? до стелi:
   - Хай так рояться бджоли i щастя...
   Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл  у  них
нiколи не було, й замовкають.
   За вiкном скрипнула вишня - брат i я кида?мося  до  вiкна.  Нi,  то  не
мама.
   - Бере мороз i лама? дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо  балакати.
Нам не балака?ться. Брат пiдкида? у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i
полум'я освiтлю? мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кида?ться в
обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас.
   Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У ?хнiх руках  стара
однопола рукавиця, яку аж розпира?, така вона чимсь набита.
   - Як би не було i що б не було, ось вам,  хлопцi,  рукавиця,  а  в  нiй
пашня: пiдете завтра новолiтувати.
   Я хапаю рукавицю, але брат обережно  вiдбира?  ??  в  мене,  щоб  я  не
розсипав.
   - Ти дума?ш, що це така пашня, як та, що ??  дзьобають  кури  i  жеруть
свинi? - запиту? вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. -  Це  така
пашня, з яко? вироста? щастя.
   Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав.
   "Хiба ж я згубив хоч зернину? - проситься менi з язика.  -  Хiба  я  не
хочу сiяти щастя?"
   Ми знову збира?мося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч зна?мо,  якi
слова треба казати посiваючи.
   Вона навча? нас, а брат i я дивимося на наших тата i  маму  у  рушнику.
Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати,  де
вони й що з ними? Де б вони не були й що  б  з  ними  не  було,  вони  теж
згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина  збира?ться  вечеряти
разом, i родинний стiл - то стiл однодумства.
   - Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука  не  йде  нам  з
братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу  й
довге чекання.
   - Ти взу?шся завтра у мо? шкарбуни, - звертаються до мене. - Не  ходити
ж тобi новолiтувати босому? Ану примiря?мо!- Й беруться скидати чоботи.
   - Та нехай уже завтра, - згоджуюся я.
   Бабуся  визули  одну  ногу  й  так  чиплять  серед  хати  -  напiвбосi,
напiвузутi, не  знаючи,  чи  скидати  ще  одного  шкарбуна,  чи,  навпаки,
взутися.
   Нам сумно. Всi зорi  свiтять  над  нашою  хатою,  на  покуттi  в  снопi
спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все  одно
сумно: нема? матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну - прийдуть.
   Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене  пухнуть  i  ростуть
вуха.
   - Чу?те, чу?те...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. - Ви чу?те?
   Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк.
   Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь.
   Бабуся й брат насторожуються: хтось обстуку? перед порогом чоботи. А  я
кричу:
   - Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю ?? у
снi. - Та вiдчиняйте! Швидше!
   Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз i зиму.
   - Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються.
   Менi,  братовi  й  бабусi  з  радостi  вiдiбрало  мову:  мовчимо,   теж
усмiха?мося i свiтимо очима.
   Мати нахиляються до груби, бо в нiй  вигорiло  й  вигасло,  а  вона  не
зачинена,  дорiкають,  чому  ми  не  вечеряли,  а  нам  кожному   хочеться
доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися,  що  вони  вернулися,  що
вони тут, з нами.
   - Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
   - Що я? - вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло
дверей. Тодi важко сiли край столу.
   Ми облiплю?мо стола. А вони розпускають хустину,  але  начеб  забувають
стягнути ?? з голови а чи такi втомленi, що це зробити ?м не пiд  силу.  Й
кажуть:
   - Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася  з  нею  в  дорозi.  Вона
такого менi нарозповiдала.
   Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила.
   - Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i
темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку  такi  глибокi  снiги,  що
провалю?шся по самi  пахви.  Розповiда?:  ще  вона  не  вибралася  з  тi??
Ярилiвщини, а ?й над головою щось гуде. Дивиться, аж то  лiтак.  Пролетiв,
заверта?ться й кружля? над лiсом. Розвiду?, десь-то  винишку?  партизанiв.
?й байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве,  пада?  на
не? й - "тра-та-та!" Пiдiйма?ться, розверта?ться й напада? знову...
   Мати оповiдали, передихаючи.
   - Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка зарива?ться  з
головою в снiг, а лiтак накрива?  ??  сво?ми  крилами,  як  кiбець  курча.
"Тра-та-та!.." Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за
нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала  ??.
Трапився мiсточок, задутий  снiгом,  вона  i  сховалася...  Я  йшла  через
мiсточок, тут  ми  з  нею  здибалися.  Я  спровадила  ??  додому,  тому  й
загаялася.
   Мати схилили голову й докинули:
   - Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю.
   Брат заперечив:
   - Якусь нещасну пiщаницю. - Й додав: - Нумо  вечеряти.  Наша  кутя  без
меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - I вiн  перелiчував
на пальцях нашi  страви,  хвалився,  що  ми  пiдемо  з  ним  новолiтувати;
старший, а вдавав iз себе малого.
   Я запитав, як дорослий:
   - Але ж ви, мамо, хлiб донесли?
   А бабуся журно мовчали: ?м  було  жаль  тi??  молодицi,  яку  обстрiляв
лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не
спадало.
   Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром.  Мати  взяли  одну  ложку,
другу, за третьою ?хнi очi почали сплющуватися.
   Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не  спалося.
Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова,  якi  треба  приказувати
посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони  промовляються
самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда,  який  пiдкидав  до  стелi  ложку
кутi, й згадував бабусину науку:
   - Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де  вони  тiльки  ?  на  землi,
родили...- Я це шепотiв i шепотiв.
   А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого  плеча,  як
лiтнiй лагiдний вiтер торка? колосся, щоб не обросилося.
   Я спохопився. Брат уже взувся - широченнi халяви височiли йому геть  за
колiна. Я теж заходився  взуватися  у  викривленi  й  загнузданi  мотуззям
шкарбуни. Мене  зав'язувано  в  хустину,  тепло?  шапки  я  не  мав.  Брат
глузував. Я крутив головою,  не  давався,  але  бабуся  зав'язали  мене  в
хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата,  вгомонили  обох,
щоб не ворохобились i  не  шарварку-вали  (мати  сплять  мiцним  сном),  i
спровадили нас.
   Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
   Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав  картуза,  а  брат  скидав
свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
   - Не ми йдемо: Новий рiк iде!
   Нам вiдгукувано:
   - Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде!
   Тодi я починав:
   - Запряжем хмару, ви?демо на сонцi: землю орати - поля робити...
   - Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат.
   У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця - ячмiнь, овес, гречка,  просо,
мак... Хiба щастя може бути одноманiтне?
   Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли:
   - Щоб не бив град... Щоб поля не  засiвалися  кулями,  бiлим  тiлом  не
заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. - Так наставляли бабуся.
   А завершували:
   - Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб  у  вас,  люди,
голова не болiла!
   Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не  поминувши
жодно? хати. Не  взяли  нi  пирога,  нi  копiйки:  вiдробляли  борг  перед
лихолiттям.
   Мати вже нас чекали. Стояли в  сво?му  кожушку.  А  в  ньому  поли  так
посiчено кулями, що можна встромляти пальцi.
   - Заходьте i посiвайте, - просили.
   Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi  зда?ться,  що  це  зерно  не
можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що  воно  нiколи  не
струпi?.
   - Запряжемо хмару, ви?демо на сонцi: землю орати - поле робити!

   =====================================================================

        Гнат Хоткевич. Авiрон



   Уже давно нема Мо?сея...

   О, навiщо, навiщо вiн кида? нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами -  всi
певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк божий,  з
котрим говорить сам Адонай i котрий без страху  дивиться  в  лице  Господа
сил. Як дитина тiшиться коло матерi й верта?  до  сво?х  забавок,  бо  чу?
близько хранителя свого спокою, так Iзра?ль, бачачи  Мо?сея  серед  сонму,
ста? певним, спокiйним i верта? до сво?х справ.
   - А що, Мо?сей нiчого  не  говорив?  -  вставши  ранком,  спита?  сусiд
сусiда.
   - Нi, нiчого. Бодай я не чув, - вiдповiсть йому  той,  вибираючи  слiди
снiдання з бороди. - А що хiба?
   - Та нiчого... Я так собi. - I, помовчавши, додасть: -  Бачив  я  вчора
його на судилищi. Ей, великий муж!..
   - О так, так! - киваючи багато разiв головою, притакне сусiда,  i  вони
розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне ?х нiяка пригода, а чи й стрiне,
то ? кому подумати й порятувати. Вiн усе зна?, все вмi?, бо  йому  помага?
сам Господь.
   Так!.. Великий вiн, Мо?сей! Вданi словеса  господнi  во  уста  його,  i
премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах божих iдуть стопи його, i
мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту  й  силу  творця,  i
чуло грiм глагола  з  небес  вухо  його.  Божу  борозну  веде!  Сi?  божий
виноград, виноград найлiпший, i нам да? пити з чашi благостi господньо?.
   Де ж ти тепер? Сило, нащо кида?ш нас i  робиш  безсилими?  Вiтре,  пощо
переста?ш обвiвати  лиця  нашi,  а  серцям  да?ш  горiти  на  вогнi  наших
страстей? Великий пророче!.. Невже ти не зна?ш хитання Iзра?левого i невже
не чу?ш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата,  рiдного
брата мого Датана? О, затули вухо сво?, Боже, на хулу ?х i не  клади  меча
помсти на безумi? ?х! Дай ?м  час  схаменутися,  бо  вони  схаменуться,  й
пiзнають сохраняющего путь ?х вдень i  вночi,  i  падуть  перед  тим,  хто
трима? ?х життя силою звука iменi свого.

   * * *

   Так говорив у душi молодий Авiрон  i  блукав  неприкаяно  серед  шатрiв
юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи  через
купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.
   Уже давно отаборився Iзра?ль тут, коло Синайсько? гори. Мiж шатрами вже
стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було  пройти.  То  була  розкiш
псiв i малих дiтей.  Вони,  i  тi  й  другi,  як  тiльки  блиснуло  сонце,
виповзали з сво?х закуткiв i починали  бабратися  в  тiм  смiттi,  шукаючи
зогни-лих останкiв ?жi. А знайшовши, починали битися - дiти з дiтьми,  пси
з  псами  або  перемiшуючися;  а  той,  хто  подужав,  з'?дав,  сопучи  та
поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж  надходив  час  обiду,
матерi, пискливо верещачи, починали бiгати  по  тих  смiтниках,  знаходили
сво?х дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь  розпатлана  юдейка,
призиваючи всi прокльони з небес, волокла  двох  дiтей,  мов  кошенят,  за
шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.
   А його нема! Нема того, хто все  велить  бути  чистими,  велить  митися
часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. I жiнки не  дають  собi  труда
вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же,  одхиливши  тiльки
поли. Коли ж хто пригада? ?м накази Мо?сея, вони тичуть тому в  руки  сво?
начиння й кричать:
   -  Неси  сам,  коли  ти  такий  мудрий!  Нехай  несе,  нехай  несе,  не
перешкоджайте йому.
   - Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть  уночi  встати
для себе.
   I здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. "А ми  хiба  зна?мо?  Може,
завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб'?мо на нiм сво?х кущiв
вдруге".
   ...З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся  до  безладу,
прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий  i  маловиразний,
ставав все яснiший i  яснiший  з  кожним  днем,  набирав  сили  й  робився
зухвалим: раби згубили господина, i душi ?х здiймали бунт.

   II

   Головнiше те, що нiхто не зна?, коли вiн поверне.
   Як прийшов Iзра?ль сюди, до цi?? гори, вiд  Рафiдина,  в  той  же  день
Мо?сей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно,
тому, що не було гори: все рiвна та рiвна  пустиня,  -  звiдки  ж  би  мав
говорити Бог? А тут така висока гора, - i Мо?сей був на нiй. I  говорив  з
Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Iзра?ля
i так казав перед ними:
   - Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра божа. Чую я, чую,  що  хулу
глаголять деякi вуста. А Iзра?ль, маловiрний, почина? прислухатися до  то?
клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущего серед люду його. I  навiть
мене, котрого милостю сво?ю благословив Господь i покликав бути  серединою
мiж вами й собою,  навiть  мене  почина?  дехто  вже  неохоче  слухати,  й
кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене.  I  бачать
очi мо? нещастя будучини вашо? ради маловiрства  вашого.  Бачать  очi  мо?
голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших...  Пси
будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя.
   Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi  народу
свого, а умноження хоче й праведностi. I от я став перед Богом там, угорi,
й молив його:
   "Боже! - так сказав я йому, - тисяча  лiт  -  хвилина  перед  тобою,  i
вселенна - пiщинка одна в десницi тво?й. Не бери гнiву свого на Iзра?ля, а
вiзьми ще раз слово милостi на дiтей сво?х. Прости ?м  грiхи  й  не  остав
тут, серед цi?? велико?, страшно?, ненажерливо? пустинi".
   I Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: "Так оповiсти дому Яковлю
й тако глаголи до синiв Iзра?левих. Бачили  ви,  що  зробив  я  ?гиптянам?
Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих,  i  вiв  пустинею  аж  до
мiсця цього? Чому ж не переповня?ться серце ваше страхом перед силою мо?ю,
i чому ви не слуха?те пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Iзра?лю!..
Велика довготерпеливiсть моя, i милостi мо?й нема? границь. Але й гнiв мiй
без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це  даю  вам  закон!  I
коли слухом послуха?те гласа  мого  й  святинею  збережете  заповiдь  мою,
будете людьми мо?ми, вибраними з усiх. I дам вам землю, що  тече  медом  i
молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд  ноги  вашi  всякого
ворога, моя-бо ?сть земля i все, що на нiй. А як  i  тепер  не  послуха?те
останнього слова мого, - о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю
пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з  мiсця  й
накрию вас, а небо поверну в поломiнь i  в  поплавлений  метал.  Хто  смi?
стати проти мене?!"
   I перелякалася вся старшина й усi  поважнi  люди  Iзра?ля,  й  прирекли
одноголосно за себе, й за родини сво?, й за роди сво?: "Все сотворимо,  що
пророче Господь, i послуха?мо всякого  слова  його.  Так  i  скажи  Боговi
сво?му й нашому..."
   I знову пiшов Мо?сей на гору - донести  Господовi  слова  й  приречення
людей його. I знову, щасливий, бачив Бога,  й  узяв  вiд  нього  закон,  i
зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике  очищення,  щоб  вимили  люди
одiж свою й тiло сво? i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб  три  днi  не
входили до жiнок сво?х. А на третiй день щоб пiднявся Iзра?ль рано, i,  не
вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi  довкола:
прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi сво?й.
   I як живо пам'ята? Авiрон той трепет, з яким рушив  вiн  з  батьком,  i
родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзра?льським до  свято?  й  страшно?
гори. Стали далеко, бо не велiв Мо?сей не то зiходити на  гору,  а  навiть
торкнутися ?? чим-небудь.
   - Слухайте, ви! - говорив вiн перед вiдходом. - Я  знов  iду  на  гору,
назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто  не  йшов  за  мною,  навiть  i  не
торкнувся  гори,  бо  iнакше  -  смертiю  вмре,  каменем   поб'?ться   або
устрiлиться стрiлою. I чи то буде муж, чи женщина, чи з  скота  що  -  все
одно: не буде живий.
   I всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне  за  одним:  чи  не
виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким,  на
його думку, вже почина?ться гора.
   Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну
спеку. I небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що  здавалося,  якби
крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, - i  лише  гора,  свята
гора повилася тайною: верх ?? був закритий чорною-чорною хмарою диму, -  i
так чудно й страшно було дивитися на чорну  хмару  серед  яскраво  рожевих
тонiв пустинi.
   Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися,  чекаючи  великих  божих
слiв, великих божих дiл. Весь сонм стояв на ногах;  жiнки  й  старi  дiди,
опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови  догори  й  моргаючи
сльозавими очима;  крiпкi  мужi,  непохитно  уставивши  голови,  наморщили
брови, лише зрiдка хiба хто  погладить  чорну  кучеряву  бороду;  жiнки  з
страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за  дiтьми,  -  як  би
вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя
гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а  тримали
?х за руки або загортали в полу сво?? одежi.  I  лише  чийсь  песик  нараз
вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю.
   - Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом.
   - Чий то?
   - А я знаю?
   - Вiн умре.
   - Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес.
   I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув
на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на
камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й непри?мно завив.
   I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий  камiнь  i  вдарив  пса
коло вуха. Заскигливши, пес  почав  крутитися  на  одному  мiсцi,  а  кров
бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок,  а  ще
потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними  зубами.  Але  про
нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.
   Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати  всю
гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове  голосiння  труб,  мов
тисячу ?х було сховано в хмарi i трубили в  них  велетнi.  Страх  обгорнув
серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе  дiтей
сво?х, а в далекому таборi завили прив'язанi пси.
   I побачили всi, що бiжить Мо?сей  з  гори,  й  кричить  щось,  i  маха?
руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг  вiн,  мов  молоденький
парубок, а довге сиве волосся маяло  й  якусь  авреолю  творило  над  його
головою.
   - Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли  люди,  бо  з-за  грому  й
звуку труб годi було щось розiбрати.
   - Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi.
   - Нас зове перед лице Бога!
   - Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!
   - Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати.
   - Не може  чоловiк  винести  погляду  очей  господнiх,  i  сяйво  вiнця
ослiпля? смертного.
   I  ще  страшнiше  заревли  труби  й  загрихотiв  грiм.  Слава  ведущего
предстала перед Iзра?лем, i  сила  Сильного  показалася  яво.  I  закричав
нарiд:
   - Не йдемо! Ти, Мо?сею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори  ти
з ним, а ми з тобою.
   I затихли громи й труби, i почав кричати Мо?сей перед товпою:
   - Великий ?сть Господь Бог Iзра?ля! Бачили страх його? Чули  глас  труб
небесних? Але бiйтеся вчути голос  вишнього  самого!  Бiйтеся!  Бiйтеся!..
Бiйтеся!..
   I ревнули знову громи й труби. Мо?сей  побiг  знов  на  гору,  а  люди,
переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори
i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.
   I всi бачили, як Мо?сей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори,  i
всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Мо?сей, i його
голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби  -  це  Господь  закрива?
мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ сво?х, але  разом  з
страхом чули радiсть: кожному  при?мно  було  знати,  що  його  Бог  такий
сильний, такий могутнiй.

   III

   А як повернувся Мо?сей з гори, то принiс з собою закон Господа.  Ранiше
ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi
слова:
   "Не зробiть собi богiв срiбних i  богiв  золотих  не  зробiть  собi,  а
складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше.
   Хто б'? отця свого або матiр свою - смертiю  вмре.  Хто  злословить  на
отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре.
   I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець  ??
поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку,  язва  за
язву, вред за вред.
   I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема  в  тiм  убивства.  Коли  ж
сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його...
   Не озлобiть пришельця i не образiть його, зна?те-бо душу  його  -  самi
були пришельцями в землi ?гипту. I вдову  й  сироту  не  озлобiть,  бо  як
образите ?х i вони, застогнавши, возопiють до мене, -  слухом  почую  глас
?х, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi  вдовами
i дiти вашi сиротами.
   Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд  ??,  а  в  сьоме  лiто  дай  ?й
спочивок. Тако сотвори й винограду тво?му i маслинам тво?м".
   I багато ще всяких мудрих i  святих  слiв.  А  накiнцi  говорив  устами
Мо?сея Господь: "Слухай, Iзра?лю! Це посилаю аз ангела  мого  перед  лицем
тво?м, - да збереже шлях твiй i введе  в  землю,  що  приготовив  я  тобi.
Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо  мо?  на  нiм.  I  коли  слухом
послуха?ш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв
тво?х i супротивлюся супротивникам тво?м. I благословлю хлiб твiй, i  вино
тво?, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв тво?х збiльшу.
I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг.  I
положу предiли тво? вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до
велико? рiки ?фрату i передам в руцi тво? сидящих там, да не змiша?шся  ти
з ними й не послужиш богам ?х".
   I написав всi тi слова  божi  Мо?сей  у  велику  книгу  i  заповiв,  що
вiдчита? ?х привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось  убачать,
що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися.
   Мо?сей велiв зробити перед горою великий  кам'яний  вiвтар,  а  довкола
нього - ще дванадцать менших,  числом  колiн  Iзра?левих.  Вiвтарi  мусiла
поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухо? трави, хмизу,
кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити
жертву Боговi.
   Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити сво?х рук до свято?  працi,
що в призначених для божо? жертви вiвтарях буде i його  камiнь.  I  камiнь
Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн
подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження  й
був увесь мокрий вiд поту.
   Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзира?  за  ?х
роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за  одним,  але
Авiрон засоромив ?х, сказавши:
   - Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою.  Це  ж
вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг  пiдiйметься  дим  з
опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий?
   Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за  роботу,  -  i  дванадцять
кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай.  Коло
кожного з них по обох боках  лежали  великi  купи  сухого  опалу,  а  коло
головного вiвтаря були його цiлi гори.
   Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим  пiвколом  оточили
мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв,  хто  мовчав,  хто  балакав,  але  всi
поглядали на кущу Мо?сея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно ??
було звiдусюди. Коло не? великою купою згромадилися всi сiмдесят  старiших
Iзра?ля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi.
   От заворушилися коло кущi Мо?сея - певно, вийшов  вiн.  Так  i  ?!  Вiн
вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе  книгу  слiв  ?гови.  Вiд
певностi душевно? не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг  назустрiч
Мо?сею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб  вiдкинути  камiнь  з
дороги його. Вiн так любив його зараз,  так  безконечно  любив!..  I  бiг,
скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспоко?тися.
   Поважно й розмiрене йде Мо?сей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити
до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог.
   - То шкода, що  божi  слова  вiдданi  на  папiрус,  -  говорив  один  з
семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi сво? заповiдi
на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i  не  мiдь.
Те б уже було на сотнi лiт.
   Мо?сея, зда?ться, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить,
але, може, то так лише здалося, бо не рухнув  нi  м'язню  i  нi  звука  не
почулося у вiдповiдь. Старшини,  бачачи,  що  зав'язати  розмови  нiяк  не
можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i  Мо?сей.  Та  й
крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.
   От  i  вiвтарi.  Широко  всюди  розступався  нарiд,  пропускаючи  свого
пророка. Мо?сей пiдiйшов до головного  жертовника  i,  упавши  на  колiна,
почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти  слова  його  молитви,  але,
очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда
справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з сво?ю жiнкою й дiтьми стояв
на ногах, тодi як всi люди впали  на  колiна,  i  голосно  реготав  з  то?
нiсенiтницi, яка виходила з слiв Мо?сейово?  молитви,  перейшовши  стiльки
тисяч  ротiв.  Авiрон  мимоволi  все  те  мусiв  слухати,  бо  не  вдалося
протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз  же  по  них
нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково
опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн
щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм  увесь  релiгiйний
настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настро?тися - вже  не
мiг.
   Та й справдi це було трудно.  Сонце  страшно  пекло  голову,  а  гостре
камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Мо?сея, щось  вiдбувалося;
може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi
чути, - i  поки  та  святiсть  доходила  сюди,  минаючи  тисячi  спiтнiлих
людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв,  то  з  не?
вже нiчогiсiнько  не  зоставалося,  i  вона  тут  була  вже  байдужiстю  й
обов'язком, от як i це клячання.
   I Авiрон почав розглядатися по товпi,  i  замiсть  молитви  всякi  iншi
думки почали ворушитися в нього в головi. Он  сто?ть  на  колiнах  товстий
I?лi?л, зложивши руки на пузi; сонно примружилися  його  маленькi  свинячi
очка й шукають на землi найменш освiтленого  предмета,  щоби  спочити  вiд
гострих променiв сонця. Хоч вiн i сто?ть в  молитовнiй  позi,  але  одразу
видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть  зна?  де  -  в  ?гиптi.
I?лi?л був там десятником над сво?ми  ж  земляками,  сам  не  потрi  бував
робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим,  що  рiзав  людям
скотину, з яко? брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав  потiм  хоч
сво?м, хоч ?гиптянам. I дуже  не  хотiлося  йому  кидати  ?гипту;  так  не
хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти  волi  цiлого  народу  -
треба було йти. I вiн  пiшов,  але  думка  його  не  переста?  критикувати
Мо?сея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I
тепер при кожному жартi пiдсмiху?ться вiн масними сво?ми губами й притаку?
ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало
в нього смiливостi.
   А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в не?, що вона
вже вигляда? старою, ?й нема? навiть часу молитися нiколи:  то  шити  вона
повинна щось на дiтей, то знов ще  одного  родити.  Та  вона  якось  i  не
бо?ться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i  тепер
мусить бачити, що я зовсiм не маю часу  на  молитву".  I,  зда?ться,  вона
права: дiти ?? - молитва ??.
   А тепер от сто?ть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто
вiдпочива?, бо вона не сто?ть власне, а сiла, прикривши ноги. ?й так рiдко
доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.
   А де ж Асха?
   Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей  на  свiтi?  Де  вона
сто?ть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста ?? впрост до вуха господня?
О, як хотiв би Авiрон стати поруч не? на колiна, i як молився б вiн  тодi,
дивлячись хоч на тiнь ??!..
   I вiд то? згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув  вiн
i Корея, i бiль сво?х колiн, i так молився в душi:
   "Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю ??. Я буду  вставати
до схiд сонця, щоб принести води вмити ?й ноги, i  пiзно  вночi  лягатиму,
щоб зробити за не? вечiрню роботу. В свято i в  будень  умащу  найдорожчим
?ле?м волосся ??, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на  нозi
??. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю  перед
тобою з стад сво?х. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж  ма?ш  силу  промовити  до
серця батька ?? i ма?ш руку преклонити хотiння його..."
   I  пiсля  цi??  молитви  так  захотiлося  йому  бачити  Асху,  що  вiн,
скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов
шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася  вже
жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн,  але
стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав  Авiрон  усiх
сво?х, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.
   Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже
безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь.  Датан,  заховуючи
зверхню побожнiсть, все ж  знаходив  хвилину,  щоб  шепнути  братовi  щось
у?дливе, саркастичне.
   - Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Мо?сей; нiякого Бога
вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi,  так
це просто забрав вiн з собою 40 душ сво?х прихвоснiв з колiна Левi?на та й
велiв ?м дуднити з хмари.
   - Мовчи... Прошу тебе, мовчи,  -  тихо  говорив  Авiрон  братовi.  Йому
боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А  крiм
того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв ?х. Йому  так  добре
було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто
не хотiлося виходити з того  запашного  саду  на  повний  куряви  й  смiху
життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому да?ш руку -  вiн  хоче
серце, йому да?ш день - вiн хоче життя.
   Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею  понiсся
стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.
   - Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо пита? Авiрон.
   - Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому
   Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив  рота
та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов  i
почав проштовхуватися наперед.
   Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця
на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався  до  переднiх  рядiв,
вiн побачив, що люди  всi  були  забризканi  кров'ю.  Мов  вишкiрялися  цi
яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око  в  слiпучому
сяйвi сонця.
   - Що тут було? - розпитував Авiрон
   - А ти де був хiба?
   - Я був тут, лише стояв далеко...
   - Ну, була жертва, ну?
   - А чому кров на людях?
   Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього  рукою.  Нарештi
знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як  вiдбувалася
жертва, як половину кровi Мо?сей вилив  на  вiвтар,  а  половиною  окропив
людей, говорячи: "Це  кров  завiту,  що  завiща?  його  Господь  вам  всiх
словесах сво?х..."
   - А де ж вiн сам? Де Мо?сей?
   - Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят  старiших
наших i повiв ?х на гору показати мiсце, де  стояли  ноги  самого  Господа
Бога.
   - Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. -  А  то  хiба
нi? - питала вона знов, хоч ?й нiхто не суперечив. - Як знати? Може  вийти
вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.
   - Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у  ?гиптi,  як
вирвався Апiс. Може, ви гада?те, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..
   I жiнки почали пригадувати всяке  страхiття,  але  Авiрон  ?х  не  чув:
гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що  пiшли  дивитися  на  мiсце  ?днання
Господа з землею. О, якби Авiрон мiг  бути  там!  Вiн  облив  би  сльозами
кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того  й  не  боронив  би
скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i  пити
без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.."
   I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано,  як  спатиме  ще  ввесь
сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те.  Його  легко
пiзнати: воно, певно,  свiтиться,  як  сонце,  i  довкола  нього  розцвiли
неземнi квiтки, а все живе, що ? на горi, сто?ть i  дивиться  й  говорить:
"Вiн був тут, вiн, Адонай..."
   Але потiм хлопець згадав, що Мо?сей не велiв наближатися  до  гори  пiд
страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде  ще  тримати  Господь  те
мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим  вогнем  i  повелить
вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi,
нi!.. треба перестати навiть думати...
   I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки  прожив,
а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся  ранiш  сюди?
Може б, вiн тодi попросив гарненько Мо?сея, - i святий пророк  взяв  би  i
його разом з тими сiмдесятьма.
   А довкола гудiв  юдейський  табiр.  Люди  зрадiли,  що  вже  скiнчилася
молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками,
i нагороджували себе за довге стояння на колiнах.  Балачки  були  палкi  й
велися   на   сотнi   тем:   кожному   хотiлося   щось    сказати.    Однi
судили-пересуджували  сусiдiв;  другi  висказували  сумнiв,  чи  вернуться
старшини живими, чи не ослiпнуть бодай;  третi  обмiнювалися  гадками  про
сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий  юдей  з  рудою  бородою  рiзко
говорив:
   - Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в  нас  i  без  того
дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та
й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам  з  дiтьми  його  з'?в,
того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'?дять його жерцi  та
прислужники. А ти за те, що годував, що  берiг,  що  напасав,  -  не  ма?ш
навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго?
   - Грiх так говорити, - остерiгав другий. -  Грiх  i  сором.  То  Боговi
жертви, не людям.
   - Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого
iншого? Бо левiти м'ясце люблять.
   - Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I
хоч те подумав би ти сво?ю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на
таке число слуг божих?
   Так  обiзвався  один  левiт,  що  не  знати  звiдки  опинився  поблизу.
Останнiми часами ?х взагалi чомусь всюди стало повно: де  зiбралася  купка
людей, де зав'язалася яка-будь  балачка,  -  дивись,  уже  левiт  поблизу,
сто?ть, слуха?, вв'язу?ться в бесiду. Але ?х обов'язок  служительства  був
такий ще новий, що люди забували про нього i вважали ?х  от  за  таких  же
самiсiньких,  як  i  всi  юде?:  один  був  з  колiна  Юдиного,  другi   -
Iсахарового, а цi з Левi?ного, - от i все.
   Але тепер рудий юдей чомусь  надзвичайно  вороже  глянув  на  левiта  й
буркнув:
   - Пiди донеси Мо?сею...
   - Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, ма?ш
кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.
   I, замкнувшися в рiвнодушну  неприступнiсть,  вiдiйшов  левiт  геть  та
наблизився до друго? купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий
юдей критикував простоту Мо?сейових жертв i взагалi обряду:
   - Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi  взяли
барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо  з  ?ли;  завтра  знов
взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили,  а  дещо
з'?ли. I  все  те  вiдбува?ться  тут  же,  на  очах  у  всiх,  без  усяко?
урочистостi, без усяко? та?ни. Ну, що то за обряд? Я люблю  так  молитися,
щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було  на  що  подивитися,  було
чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться  iнакше,  i  думки  його  стають
якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язу?ться до Бога. Он у ?гиптян! Як можна
порiвняти навiть з нами? Якi в них храми,  ай-ай-ай!..  Цiлий  день  можеш
ходити в них i заблудити  серед  тисячi-тисяч  колон.  А  туди,  де  жерцi
роблять сво? дiло, хiба можеш  ти  не  то  дiстатися,  а  навiть  глянути,
глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто  б  посмiв!  Так
враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в  золотi,  а
опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а  музика,  а  спiв  -
iгi-гi!.. От тут почина? чоловiк  молитися  так,  що  аж  шкура  на  ньому
трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе!  -  i  вiн  аж  губи
вивернув вiд погорди.
   - Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у ?гиптян? Таж ми сьогоднi
тут, а завтра де?
   - А я хiба кажу... доконче  такий?  Хiба  я  так  от,  точнiсiнько  так
сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть  Бога,  щоб  я  його
бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то  хiба  я  бачив  свого
Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
   Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками.
   - Мо?сей бачив, - несмiло вiдповiв хтось.
   - Мо?сей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того,  що
бачив Мо?сей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... -
тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх сво?ми лисячими очками, але  зараз
же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо
чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? ? такi, що  й
не вiрять.
   - I ти з ними, - сказав  хтось,  не  знати  хто,  з  гурту.  Чорненький
перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто
не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося,  i
зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися,  й  пильно
дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити тако? бесiди далi,  i
всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.
   Тим  часом  сонце  вже  не  на  жарт  почало  припiкати.  Люди   почали
непоко?тися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi:
кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то
там якась мати,  голосно  кричачи,  мовби  приходила  остання  ??  година,
задирала сорочку дитинi  й  давала  кiлька  голосних  ляпанцiв;  а  друга,
молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом,
трiшки вбiк та закриваючи сво?ю одежею, совала ?жу до рота  та  наказувала
швидше ?сти. Але дитина, на?вшися, починала хвалитися перед товаришами, тi
прибiгали до сво?х матiнок i сипали, як з  мiшка,  рiзними  докорами:  всi
?дять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки  ми...  i  т.  д.  I  мiж
матерями повставала суперечка: одна починала  докоряти  другiй  грiхом  та
лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! -
i не подумала навiть ?сти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з
дiтей навiть Бог не  пита?  суворо,  бо  вони  ж  такi  дурнi.  Хiба  вони
розумiють, що таке пiст?
   I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й
захопленi були релiгiйним екстазом,  -  навiть  у  них  все  вже  випарило
пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важко? конечностi. I  тому  можна
собi уявити, якi  радi  були  всi,  коли  нараз  побачили  громадку  сво?х
ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися,  забули  й  про
спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до  того  мiсця,  де  мали
зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi
от за хвилину перед тим  бачили  мiсце  стiп  господнiх  i,  може,  навiть
торкалися його устами.
   А купка старих дiдiв, iз Мо?се?м на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в
урочистому настрою i,  оточена  радiсним,  ляскаючим  в  долонi  Iзра?лем,
вiдповiдала на запити.  Всi  були  цiлi,  нiчим  не  ушкодженi,  анi  одна
волосина навiть не впала з голови; лише очi  ?х  горiли  вiд  внутрiшнього
щастя, а уста самi говорили, прибираючи  якнайлiпшi,  якнайдорожчi  слова.
Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i  чув  усе,  вiд  слова  до
слова.
   Захоплення було повне! Старi люди  бачили  таке,  якого  не  доводилося
нiкому з них бачити за все життя.
   Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь  сафiр
- лише де-де? Хiба бува? коли камiнь сафiр такий  ясний,  такий  сяйливий,
такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь  небесна?..  Нi,
це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi!
   А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як
гнiв божий,' i Мо?сей каже, що так було б з усяким, хто  наблизився  б  до
мiсця того без божого позволения.  О  славен  Господь!  I  славен  Мо?сей,
великий пророк наш! Вiн ?диний, що може говорити з  Богом  -  i  зостатися
живим!
   А Мо?сей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише  очi...
горiли таким  вогнем  задоволення  влади,  що,  справдi,  цей  пророк  сам
здавався Богом.
   I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ сво?х, i ?ли, i пили,  i
славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Мо?сея.

   IV

   А потiм уже сталося це...
   Знов пiшов на гору Мо?сей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса,  сина
Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на  горi,
коли його ждати; лише поставив на сво? мiсце Арона i пiшов.
   I всi бачили, як вiн увiйшов у  темну  хмару,  що  все  ще  стояла  над
вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того,  як  ватажок  одходить
собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв.
   Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Мо?сея не було. Чим це можна  було
пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може,  навiть  занадто
багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово,  про
котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як  снiжна
куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепоко?вся нарiд i
повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i  перший  запит
був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в  сво?
посудини, забували, що сонце вже зiгрiло ??, що дома нема анi крапельки, -
i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по  воду
якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що  ще  й  там,  у
другiм кiнцi стану, говорять  люди.  I  пiсля  кожно?  з  тих  ранiшнiх  i
вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався  по  сонму,  заплутуючи
навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi  душi.  Мов  ту
воду, що приносили женщини, вливали вони  разом  з  усiма  сво?ми  свiжими
вiстками  у  камiнь  вiри  мужiв,  -  i  щiлина  сумнiву   росла,   росла,
розтрiскувала камiнь на порох.
   I от почали вже непоко?тися мужi. ?х недовiр'я i сумнiв  не  були  такi
рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день  вiд  одних  ворiт
стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там,
як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких
розма?тих, строкатих  барв,  але,  раз  зародившися,  вже  не  переставали
невпинно рости, мов добре годований  бик.  I  вечiрня  бесiда  мужiв  була
похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп,  але  ?х  проганяли,  бо
невелика при?мнiсть мужевi пописуватися розумом сво?м  перед  жiнкою.  Але
жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо  кожна  з  них
була певна, що про все довiда?ться вiд чоловiка вночi. Але то ж ще  вночi,
а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола,  вмiшувалися  в  розмову,  не
даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.
   Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Мо?се?в? Хiба  можна  думати,
що вiн того нiчого не бачить, не чу??  Та  як  же  вiн  позволя?  ширитися
неспокою промiж людьми? Невже  вiн  не  зна?,  що  з  того  насiння  завше
вироста? гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але  що  вiн  може?
Та, зрештою, хто його буде слухати?  Коли  вiдходить  могутнiй  ватажок  i
ставить на сво? мiсце заступника - всi зараз же  починають  порiвнювати  й
переконуються, що заступник зовсiм не нагаду? ватажка, бо i  взагалi  його
нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi  лiнь
i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.
   Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi,  бо  Арон  був  м  який,
добросердий i ласкавий чоловiк, але  безхарактерний  i  безвiльний.  I  чи
таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзра?ля, що  з
Богом самим боровся й не раз вже,  не  два  топтав  заповiдь  його.  Перед
Мо?се?м тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив,  то
вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у  голову  не
приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i  той  нiколи  не
посмiв опертися одверто;  висмiював  у  затишку,  критикував,  але  все  ж
виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi  стояли?  Так  це
тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн  там,  коло  Мо?сея,  -
колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.
   А Арон?.. Сумно було  дивитися  на  його  "верховний  суд".  До  Мо?сея
приходили в трепетi, блiдi; говорили мало  i  лише  до  справи;  той,  хто
брехав, - мимоволi запинався, збивався, i  одразу  всiм  було  видно,  хто
правий, а хто нi. А коли по хвилi  намислу  вирiкав  Мо?сей  свiй  суд,  з
глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би  який
вiн був. Перед  Ароном  же  ставали,  як  перед  усяким  iншим  старшиною:
кричали, сварилися, навiть  билися  перед  ним.  Один  кленеться  страшною
клятвою, що вiн правий, а  винен  другий;  другий  ще  страшнiшою  клятвою
клянеться, говорячи те ж саме. Арон слуха? ?х, несмiло пробу? втихомирити,
а коли нарештi той гвалт скiнчиться й почина?ться суд,  Арон  мов  бо?ться
образити й того, й другого позовника, мовби хоче  виправдати  ?х  обох,  а
вирок придума? постановити такий, що нi та, нi друга  сторона  не  бувають
вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.
   А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову  пiд  натиском  сво?х
обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися  злочинним  якимсь
розумом вигадана звiстка, що Мо?сей давно вмер,  пропав  там  на  горi,  а
значить, увесь сонм, тисячi людей,  жiнок,  дiтей,  зосталися  тут,  серед
пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от  тепер  тiльки
всiм ясно стало, що за безумство був ?х похiд i що за сила була Мо?сей. Та
це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй  пустинi,  умiючи
видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи  ж  вiн  зна?
дорогу до то? невiдомо? Обiтовано? Землi,  чи  також  iде  навмання,  куди
трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а  по  яких  же
признаках пiзна? Iзра?ль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Мо?сей  скаже:
"Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I  то  ма?
так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?
   Словом - не було  сумнiвiв.  На  мiцнiй  горi,  на  грудях  Мо?сейових,
побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от  тепер,  як  захиталася
пiдвалина, як... як, може, щезла навiть  вона  з  лиця  землi,  -  всi  тi
сумнiви виринули. I виринули одразу,  цiлою  масою,  -  i  спокiй  пропав.
Тисячi питань заворушили мозок Iзра?ля, непевнiсть звила гнiздо  в  грудях
його й вивела пташат, iм'я котрим -  страх.  I  цi  почварнi  нiчнi  птицi
розлетiлися сонмом, прилетiли до кожно? кущi, збентежили спокiй домашнього
вогню. Шум крил ?х наповняв увесь простiр табору Iзра?левого й  мiшався  з
гомоном стривожених, очманiлих людей.
   - А ти гада?ш, Мо?сей - хто? Може, ти дума?ш, що в жилах його  не  тече
кров i що тiло його не бо?ться вiспи?
   - Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i  так  само  може
вмерти кожно? хвилини.
   - А може, вже й умер, - завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго
шукали всi очима, хто це  сказав,  але  нiколи  не  могли  знайти,  бо  це
говорила кожна душа сама собi. I вiд слiв того  невидимого  завше  ставало
страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку
жахiв,  люди  вже  боялися  навiть  звернути  з  не?   й   починали   собi
намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди,  що  могли  зустрiнути  Мо?сея
там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:
   - Того не може бути... Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити...
   - То тим гiрше! Власне, тим гiрше! - викрикував хтось iнший, мов навiть
зрадiвши.
   - Аякже! От я тобi скажу, що знав я у ?гиптi одного  чужоземця,  котрий
умiв говорити з львами пустинi. I нiколи ?х не боявся, ходив на  мiсце  ?х
?жi, котру видирав ?м навiть з рота, спав з ними в ?х логовах. Але  що  ж?
Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн
знав, вiн забув одне, маленьке...
   - Так, так... Хто все лазить на високе дерево, мусить колись  упасти  з
нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.
   Сонце заходило криваво, - i це яскраве жорстоке свiтло  мов  ще  бiльше
дратувало умисли людей, велiло  ?м  наближатися  до  краю  пропастi.  Люди
починали говорити про найстрашнiшi речi, - i  те,  що  вони  говорили  про
найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало ?м  боязко?  смiливостi,  робило  ?х
зухвалими, велiло ?м ще свавiльнiше сягати навiть на покров  божо?  тайни,
кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов  дивилися  на  захiд,
чули,  що  от  скоро,  зараз  навiть,  настане  нiч,  розмови  стануть  ще
страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.
   - Чому всi люди бачать сво?х богiв? - умисно  голосно  говорила  висока
юдейка. У не? був  великий  рот,  i  це  показувало  на  сильний,  рiшучий
характер. - Чому всi люди бачили сво?х богiв, а лише ми - нi?  -  ще  вище
пiдiймала вона голос, а волосся вибилося  з-пiд  покривала  й  незграбними
космами бовталося по виду. - Я таки бачила дещо на сво?м вiку й  знаю,  що
всi люди повиннi мати сво?х богiв, i мають ?х.  I  кажуть  нам,  що  й  ми
ма?мо, - але де ж? Де ж вiн ?? Покажiть менi його?  Я  бачила  Озiрiса,  я
бачила бога Фта, я бачила Iзiду пiд чорним ?? покровом, але  я  нiколи  не
бачила ?гови. Нам говорить Мо?сей, що нiби вiн бачив...
   - Нi! Вiн нiколи того не говорив! - перебив хтось.
   - Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! I не раз!
   - Не мiг ти того чути,  бо  вiн  того  не  говорив  нiколи.  Починалася
суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його
вiд страшно? теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був  в  силi
сказати напевне: чи таки говорив Мо?сей, що бачив Бога, чи нi.
   - Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!
   - А де вiн сам, той, що бачив?
   - Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням...
   А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.
   - Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?
   - Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котро? ми не зна?мо.
   О, навiщо ми послухали його i вийшли з ?гипту? Чи не лiпше було  робити
на ?гиптян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де  надiя
наша? Ми не зна?мо, що будемо ?сти завтра. В ?гиптi  ми  гiрко  працювали,
але сидiли над казанами, повними  м'яса,  i  хлiбiв  ?ли  досхочу,  а  тут
голодна смерть погрожу? нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер
там десь, - i Бог його покинув нас. I не ма?мо ми тепер Бога, i нема  кому
вести нас. Чому всi люди мають Бога,  лиш  у  нас  не  було  його  нiколи?
Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а  ми
послi ду?мо за ним!
   I даремне  розважнiшi,  богобоязливiшi  силкувалися  заспоко?ти  нарiд,
погрожували, нагадували, - нiщо не помагало. На людей  напав  якийсь  жах.
Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею  й  хапалися  за  гостре
камiння. I в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи
?х, i гомiн ?х вражав неспоко?м, i болючий був плач ?х  жiнок.  Здавалося:
не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, - i всi збожеволiють,  бо
все пропало, всюди загибель... I приходила нiч, i нiкого не  заспокоювала.
Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов  наставав  день  ще  гарячiший,  ще
тривожнiший; сонце розпалювало серця...
   А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо  товкся
один - Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Мо?сейова! Падала  вiра!
Руйнувався божий чертог!
   - Та прийди ж ти, прийди, о пророче! - з стогоном простягав вiн руки  й
поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить  з
вершини. Знайти там Мо?сея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн,
будiвничий, i знову скрiпив сво?м  словом  свавiльнi  одиницi.  Уже  знову
пiднявся Iзра?ль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив.
I сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти ?диний
можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!
   Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Мо?сей,
коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не  спалила  б
гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..
   I лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик сво?? душi.

   V

   А одного дня мов пiрвало що людей.
   Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не  змовляючися  й
не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря  криками,
сунули до кущi Ароново?. Рухи ?х були дикi, i обличчя  ?х  були  обличчями
тих, що топчуть iм'я Бога свого. Мов криком сво?м i поблисками очей хотiли
вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних
словах.
   I йшла товпа, i  росла  по  дорозi;  жiнки  й  дiти  вибiгали  наперед.
Найпри?мнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну
куряву, що нiчого не було видно,  пiдхоплювали  уривки  розмов  старших  i
вигукували ?х потiм, як необорнi  iстини;  а  дорослi,  чуючи  сво?  думки
повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що  й  справдi
сказали щось велике. I обидвi сторони були задоволенi.
   От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи  до  якогось
шалу, до потреби кричати. Заступник  Мо?сея  вийшов  блiдий,  тремтячи,  i
довго не мiг сказати нi слова за шумом  товпи.  I  лиш  як  вона  затихла,
сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово... О, чи те  сказав  би
Мо?сей!..
   - Чого хоче вiд мене Iзра?ль? - так, тiльки так сказав Арон. Голос його
тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.
   Диким покриком вiдповiла пан-товпа,  святкуючи  свою  силу  й  смирення
ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.
   I просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед
i сказали бажання народу,  але  нiчого  не  помагало  -  говорили  всi.  I
вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в
ухо:
   - Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо  мати  Бога,  як  i  всi
люди.
   А другi ще голоснiше кричали:
   - Де твiй Мо?сей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам  про
якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на  шмаття  й  кров'ю
його напо?ли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх  богiв,  i
вони не вб'ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.
   - Та вiн уже здох, той Мо?сей, там десь на горi,  -  кричали  третi.  -
Хiба ми не зна?мо?
   - Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе  самого  вб'?мо
замiсть брата.
   I перелякався Арон до краю. Вiн сам уже  в  душi  почав  сумнiватися  -
може, й справдi погинув Мо?сей? От уже скоро пiвтора  мiсяця  добiга?,  як
вiн пiшов, - i про нього нi чутки. I Арон уявляв уже себе  на  чолi  цього
дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: "Що я з ними  зроблю,  з
цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це
тяжке становисько..."
   I безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати  важке  берло
влади над iзра?льським народом, аби було кому взяти його. От i тепер:  вiн
i не пробував навiть обстоювати  за  законом,  братом  поставленим,  i  не
потикався спам'ятати нарiд, бо сам чув, що  нiчого  з  того  не  вийде.  А
тiльки просив жiнок, щоб дали сво? сережки, й перснi, й всякi iншi  золотi
прикраси на Бога: на?вний дiд гадав, що  жаль  стане  жiнкам  iзра?льським
сво?х дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на сво?х
чоловiкiв.
   Але не вмiв оцiнювати Арон  того,  що  назива?ться  запалом  людей.  Як
тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе  жiнки  все,  що
було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й сво?  нашийники,  i
нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при  собi
золота, побiгли по кущах, витягали з схованок сво?  добро;  i  не  минуло,
може, двох годин, як перед кущею Арона  наскидалася  велика  купа  рiзного
золота.
   I побачив Арон рiшучiсть Iзра?ля й  смiлiсть,  з  якою  поривав  вiн  з
Мо?сейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що  от,  мовляв,
треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi  порошки
й т. iн. - словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може  собi  дехто
уявля?.  Але  товпа  випхала  наперед  старого  й  славнозвiсного  майстра
Веселi?ла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.
   - Цей зробить скоро!
   - Ого! Ще й як!.. До нього навiть ?гиптяни  вдавалися,  коли  ?м  треба
було лити ?х богiв.
   - Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмi?ш!
   Веселi iл мусiв голосно приректи всьому сонмовi  згоду,  i  лише  пiсля
того, як завiрив сво?м словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде
готовий, люди заспоко?лися й розiйшлися з пiснями та  криками  радостi  по
кущах.
   - От тепер i в нас буде справжнiй Бог.
   - Нехай вiн веде нас далi, - доки ж ми будемо тут стояти!
   - Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до ?гипту: тепер ?гиптяни стратили
нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.
   ...I чув все те Авiрон i ломив собi руки... А на другий  день  надвечiр
Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Iзра?ль  носив  дрова,
жарко палив у печах, i скорiше  енергi?ю  народа,  нiж  умiнням  майстрiв,
повстав телець. I не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть,  i  розбили
форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i  був  такий  гарячий,  що
одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi  губи
i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з не?  вдоволеним  смiхом
осягших i радiли, що такий сердитий ?х Бог.
   - От Бог, так Бог! - кричав нарiд. - Це вiн вивiв нас iз ?гипту,  а  не
Мо?сей!
   - Так, так, - кивали головами старi юде?, - Бог повинен  бути  тельцем,
бо це найблагороднiша тварина.
   - А я сказав би навiть... овном повинен бути Бог, бо  що  таке  чоловiк
без баранiв i овець?
   I взяли великий-великий камiнь iз свято?  гори,  котро?  нiхто  вже  не
боявся, бодай внизу, i поставили високо на  пригорку;  Ароновi  ж  звелiли
зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожжения й спасiння.
I лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й  розiйшлися,
радуючися, по кущах сво?х.
   А тi, що зосталися вiрними  заповiтам  Мо?сея,  не  виходили  навiть  з
шатрiв; було то колiно Левi?но i деякi роди з других колiн.

   VI

   I був уже сороковий день.
   Тридцять дев'ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того  часу,  як  хмара
покрила сво?ю чорнотою Мо?сея на верху гори Синай.  О,  якби  знали  люди,
навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму  людей,  що  власне
сьогоднi прийде Мо?сей, - не було б тельця, не було б  грiха  перед  Богом
невидимим, i не було б велико? немилостиво? кари його. Але нiхто  того  не
знав, - i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога.  Жiнки
були убранi в усе найдорожче сво?, обличчя мужчин сяли радiстю, i  волосся
дiтей було добре умащене.
   Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Мо?сей, - i  людям  при?мно
було, що от ?х ритуал вiдправля?ться не перед  порожнiм  мiсцем,  а  перед
справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари  за  це.  ?х
душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Мо?сей iменем  свого
невидимого Бога й та?мнiстю обличчя його. I ?х радiсть була  справжня,  ?х
веселощi непiдробленi, ?х пiсня свобiдна: всiм серцем вони  вiдчували,  що
дiйсно кланяються сво?му Боговi, котрому  нащадки  ?х  будуть  служити  до
кiнця вiкiв.
   I взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i  почали  швидко  крутитися
довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж  кричали  собi
якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в сво? казани, i трубили в
труби. I галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов  знову
проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди  кричать  сво?м
передсмертним  криком.  А  як  дiйшов  уже  шал  найвищого  напруження,  i
завертiлися  всi,  як  безумнi,  i  крик  перейшов  уже  в  звiряче  якесь
нерозумiле виття, - нараз...
   Щось сталося з товпою.
   Ще один крик, але ?динодушний, мов з одних  грудей,  мов  пустиня  сама
крикнула, перервав дику оргiю. Люди  всi  впали  навколiшки,  i  очi  всiх
обернулися в одне мiсце... З гори сходив Мо?сей.
   Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов  свiтло
сяло. I здалека побачив вiн тельця i танець Iзра?ля i  побiг  з  гори,  як
молодий хлопець. I вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу -
i став перед тельцем...
   I хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а  потiм  закляв  страшним
прокляттям, пiдняв сво? тесане камiння догори й ударив ним з усi?? сили об
землю. I розлетiлися скрижалi на  куснi,  а  Моiсей  топтав  ?х  ногами  й
кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся:
   - О, що ж ти наробив, Iзра?лю! Люди жорстоковийнi, пощо  прогнiвили  ви
Бога помсти! Таж поразить вiн  вас,  поразить  страшно,  i  на  дiти  вашi
положить руку свою аж до дев'ятого  колiна!  О  Iзра?лю,  Iзра?лю,  що  ти
наробив!.. - I кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: - Ти!.. Ти,  дурню
старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як
же ти смiв забути слово мо? й Господа нашого  слово,  дурню  ти  старий  i
малоумче!
   Арон безсило виправдувався:
   - Зна?ш же ти людей цих... Хiба мiг  я  ?м  супротивити-ся,  коли  вони
прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: "Зроби нам Бога! Зроби  нам
Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити ?х
очима, лише ми не ма?мо кому покланятися!" I загрожували вбити мене й  уже
приступали до мене...
   Але Мо?сей не дослухав...
   Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до  кущi  сво??,  заклинаючи  на
бiгу якимись незрозумiлими словами. I пронизав жах  серця  всiх  людей,  -
страшно було дивитися, як бiжить перед ними й ви? високий сивий  дiд.  Усi
мов повростали в землю.
   А Мо?сей вбiг до сво?? кущi, i схопив там вiйськову трубу, i  вибiг,  i
затрубив. I кричав дивним i страшним голосом:
   - Хто господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу,  нехай
iде до мене! - I знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.
   I, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього  вiрнi,  пiдперезуючися
на бiгу мечами. I прибiгло колiно Левi?но й вiрнi з iнших колiн. I  Авiрон
пiдперезав свiй меч. I ще, i ще, i ще збiгалися озбро?нi  люди,  а  Мо?сей
все трубив i трубив, аж поки не покрилася  просторiнь  довкола  кущi  його
сяйливими мечами й розбурханими людьми.  Те,  що  вони  зосталися  вiрними
серед такого захитання, це наповняло ?х  груди  гордiстю  й  рiшучiстю,  а
серця ?х тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi,
i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м'язнi не спочинуть.  А  коли
вони дивилися на Мо?сея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний,
коли передавалося ?м вiд нього те, чим горiла душа пророка, - о, тодi буря
якась повставала в  ?х  грудях,  зростала  якась  безплотна  ненависть,  i
криками вони тривожили один одного.
   А Мо?сей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i  крикнув,  але
таким нелюдським голосом, що у тих,  хто  був  поблизу  нього,  затремтiли
ноги:
   - Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог  Iзра?ля!..  Горе  вам!..
Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам
дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко  пiдпережiть  мечi
сво? i, обнаживши ?х, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до  других.  I
убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!..
   ...Щось страшне почалося... Мов дикi звiрi, що  вiд  кровi  п'янiють  i
гублять розум, кинулося колiно Левi?но на братiв сво?х. Забули левiти,  що
це не ворог, що це рiдний же Iзра?ль, з котрим  пили  i  ?ли  вони  вчора.
Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради.
Все забули левiти. Те, що Мо?сей помiтно вiдрiзняв ?х вiд iнших; те, що ?х
вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав  ?м  до  рук  трiшки  яко?сь
влади, - те вiддiлило вже ?х вiд  братiв  тонкою,  ледве  помiтною  якоюсь
перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. I тому  тепер  забули
вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юде?, як-тi, що тiкають
перед ними, - i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й
давнього ворога i мстять невиннiсть суджено? сво??. Якась та?мна й страшна
сила тягла  ?х  уперед,  i  без  думки,  без  вагання  корилися  вони  ?й,
пам'ятаючи лиш одне, - треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи.
   I вони вбивали... Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови  тим,
хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли  мати  затуляла  собою
дитину - вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи  несамовито,  витягала
немовлятко перед собою - вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив  труп
батька - меч перетинав хлопчика; дво? дiвчаток тулилися одна  до  одно?  -
обидвi вмирали. I не було тут людей, тут були тiльки - меч i жертва.
   I Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею,  теж  бiг  у  товпi  синiв
Левi?них i зросив меч свiй кров'ю. Вiн не пам'ятав нiчого, бiг у кривавому
млосному забуттю, i навiть iм'я, дороге iм'я Асхи нi разу не прийшло  йому
до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, - зостався один  iнстинкт,  дикий,
обнажений, загiпнотизований iнстинкт.
   I тiльки вже потiм,  коли  всi  вони,  убiйники,  задиханi,  забризканi
людською кров'ю, з блуждаючими п'яними очима, вернулися до кущi  Мо?сея  i
пророк дякував ?м в  iменi  Господа,  призиваючи  всякi  благодатi  на  ?х
голови, - тiльки вiд то? хвилi почала вертатися притомнiсть до вiрона, але
ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Мо?сея.
   - Благословення дасться на  вас,  -  звiдкiлясь,  мов  здалеку-здалеку,
чувся придушений, але знайомий голос... А сини Левi?ни  стояли,  похиливши
сво? голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов'язку,  щастя  майбутнiх
благ, розцвiтала на ?х закривавлених обличчях. Вчора  рiзали  вони  овнiв,
сьогоднi людей, але все те однаково - для Бога, во славу його.
   А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi  люди  скавучали  й  лише
проклинати вмiли. I проклинали. I цi  прокляття  важкою  удушливою  хмарою
зп'ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули... теж -  до
Бога.

   VII

   Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому,  як  хотiлося  б
спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий  день...
Кругом, кругом, всюди кругом, де  глянуло  око,  де  вчуло  вухо  -  всюди
стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський
язик може так страшно проклинати, що людський  мозок  може  вигадати  такi
лютi кари. З кожно? кущi,  з  кожного  шатра  нiсся  плач,  i  ридання,  i
безумнi, тяжкi прокльони.
   От  чи?сь  бiдне  полатане  шатро.  Крiпко  зав'язанi  дверi  його,   а
всерединi, б'ючись над чи?мсь трупом, тяжко кле-нуть Мо?сея жiночi уста.
   - О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i  змiя  виссала
груд