а очi. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на шибках вiконця. Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров на хатчину. - Все мо? най вiгорить! Все, що-м лишив на ?го подвiр'ю. Вiн скакав, танцював, реготався. Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше то? кровi напливало у хатчину. Вибiг на порiг. Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi. - Я чужого не хочу, лиш най мо? вiгорить! СИНИ Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з сусiднiх нив говорили до себе: - Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно трима?; богатир, iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i на полi, i в селi. Максим спер конi. - Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги, най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла. То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить дальше: - Та на пiч, бр?, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси. Стара цiле жит? обтикала ?х бервiнком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть ?х богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок - було лiпше дбати... Ану, звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, бр?, до це? землi. I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони кусали землю, гаркотiли, роздрапували ??, аби зерновi вчинити м'яке ложе. - Ти, Босаку, ти не ? жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi жит? насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не ?вши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти куса?ш. Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене ж?лу?, вiн свойов гривов обтира? дiдовi сльози; а ти поганий, серця не ма?ш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то, бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змi? розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобi спокою нема. То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом. -_ Гей, конi, iдiм, iдiм... А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi мужика; земля да? йому ту м'якiсть, i зате вiн ?? так любить. I як вiн викидав жменею зерно, то приповiдав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростiть до неба". Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi. - Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупа?ш у кождiм замку, кривуле? То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоно? кровi i сiв. - Скло залiзло, матерi тво?! Тепер волочи, а ниви недороблено? не лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з це? старо? кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску. Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна. - Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не ма? чим ходити... Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою; потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха. - Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш. Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував: - Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру зiдре. Приходя до мене ро?м тi пiдкьопанi [1]: "Дiду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля". Цi подертi суки гадають, що я ?м поле тримав? Як умру, то най на мо?м полi чiчки ростуть та най сво?ми маленькими головками кажуть отченаш за дiда. Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. - Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона гладко йде... - Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому вз?вси спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посила? менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий моцний, най менi пiшле мо?х синiв. Бо iз-за ?го волi я лишився сам на всi землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси! I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога. - Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумi?ш. Як мiй малий Iван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити. Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну на землi, як у великiм коритi... - А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у мо? серце, як рiзка вода в новий збанок... - Iди ж собi, пташко, в тi кра?, де ще колачiв не забрали, а дiтей не порiзали. Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi. - Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiда?ш та приспiву?ш, як плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе... - Ех, сини мо?, сини мо?, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси ?х, я тобi кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над мо?ми гробами ти отемнiв... - Най тобi оця синя баня так потрiска?, як мо? серце... - Та прийдiть котра до старого; нiби ви ?х не обiймали, мо?х синiв, та не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на руках байстр?тко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги пiдкине, а байструковi поруба? все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги. I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта: - Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба! Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i почорнiв. Та ще благав дальше: - Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на тво? ши? я вздрю ?го руки, а на тво?х губах зачервонiють ?го губи, а з тво?х очий, як з глибоко? кирницi, я вiловлю ?го очi i сховаю ?х в мо? серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю ?го чупер на тво? долонi... Коханко, приходи i ратуй старого. - Ти ще ? на свiтi, а ?х нема жадного, то найдiть дорогу до мене та принесiть вiсть. Насипте студено? роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню. I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю. - Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати. До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм лагiдно розказував: - Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. "Тату, - каже, - тепер ?демо воювати за Укра?ну". - "За яку Укра?ну?" А вiн пiдоймив шаблев груди землi та й каже: "Оце Укра?на, а тут, - i справив шаблев у груди, - отут ?? кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, - каже, - бiлу сорочку, дайте чисто? води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi". Як та ?го шабля блиснула та й мене заслiпила. "Сину, - кажу, - та ? ще в мене менший вiд тебе, Iван, бери i ?го на це дiло; вiн дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня ?? не вiторгав у свiй бiк". - "Добре, - каже, - тату, пiдемо оба". Та як це стара вчула, та я зараз видiв, що смерть обвиласи коло не? бiлим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що ?? очi вiпали i покотилиси, як мертве камiн? по землi. Так менi здалоси, але свiтло на ?? чолi вже погасло... - А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба. А як я ?х скидав на колi?, то-м казав: "Андрiю, Iване, взад не йдiть, за мене пам'?тайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла..." До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю. * * * Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подо?в вiвцi, увiйшов до хати. - Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню... Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк до землi i молився: - А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з сво?м сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох._ [1] Пiдтьопанi. ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ То як Семен iз заходом сонця вернув додому, то застав на сво?м подвiр'? п'ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була. Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi. То Семен старий i босий, з черевиками через плечi, сказав: - Славайсу Христу, люди добрi! Вiдки ви i як вас маю звати? - Ми буковинськi, война вiгнала нас iз дому; я ? Данило, а це коло мене моя жiнка Марiя, стара вже; а це мо? двi невiстцi з дiтьми, та донька, також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете. - Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче. - А це в мене перша, уже п'ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла, та поховаю я ?? десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами. Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, та занiмiла. Та сидить отут нiма межи внуками... - Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова сво? на вiкнах та на золотих образах в сво? хатi, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожнi хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде... А пiдiть ви до велико? хати та перед святим Никола?м проведiть ?? молитву; може, народитьси в нi слово. То оба старi затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала. - Загубила вона сво? слова коло сво?х св?тих та й там ?х вiдшука?. Знов на приспi. - Не мо? дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та з дiтьми молодими землю свою покинули? - Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав сво? дiти, аби ?х на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора вз?ли вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на кованi вози, аби нiхто ?? не споганив. Цар православний, а ми православнi, та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль iде i сонце заляга?. I Хина, i Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки гвавтують та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по пустих землях у далекiм царствi... Та вiкна в селi послiпли, а дзвони занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. I вiд т?жко? руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти мо?, забрати в мир хрещений. - Кличуть веч?рiти, Даниле, а бога не гнiвiть сво?м нерозумним жалем. * * * ?жте та дос?гайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушiймо це? гiрко?, та, може, старi нашi плечi вiд землi вiдвернутьси вгору. Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також страви не брали в рот. - Iдiть ви, дiти, спати зi сво?ми дiтьми, най вам бог яснi сни намалю?, а ми, старi, ще побудемо. - Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам. - Я розум i гнiв лишив на сво?м подвiр'?; можете мене i вiбити, бо я, видите, старий птах, та без гнiзда. - Старий птах най гнiзда старого не покида?, бо нове збудувати вже не годен. Бо лiпше, аби ?го голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при чужiй дорозi. - Правда, Семене, правда, за це слово я вам д?кую... - Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсар ма? для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi мури, то доля розфур?? вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенiлi будуть з непам'?тi сiяти на смiх панам, що спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того камiня, але вiде перед сво? ворота, як вас уб'ють на вашi землi. Вертайтиси на свою мн?коньку землю, а там буде вас бог благословити i на шибеницi... - Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучерявi. Я зараз завертаю вози до схiд сонця, аби бога не гнiвити... - Наше дiло з землею; пустиш ??, то пропадеш, трима?ш ??, вона всю силу з тебе вiгорта?, вiчерпу? долонями твою душу; ти припада?ш до не?, горбишси, вона з тебе жили вiсоту?, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. I вона за твою силу да? тобi повну хату дiтий i внукiв, що регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина... Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати... - За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю додому, най си дi? божа воля. Та й баба Марiя заговорила: - Iдiм, Даниле, додому, iдiм. - Ат сука баба, як вiшло на ??, то зараз заговорила! - А тепер пиймо на "будьте здоровi"; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi. I пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла в серединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi: Лишень моя мила, Як голубка, сива, Вона спати не ляга?! Дитину колише, Дрiбне листя пише, З буйним вiтром розмовля?... Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки, а червоне сонце кинуло ?х тiнi через межi, далеко по землi. АМБIЦI? Ти будь у мене тверда, як небо осiнн? уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хита? та тихонько-тихонько приспiву? до сну. Вбирайся, як дiвчина раненько вбира?ся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як каплина роси у чорну землю всяка?. Бiжи, як нам'?тностi мо?, що ?х бiльше батогiв жене, як сонце промiння ма?, бiжи та лови чужi нам'?тностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став. Така будь, моя бесiдо! ===================================================================== Василь Симоненко. Вино з троянд Новели та гуморески ВИНО З ТРОЯНД На не? задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других - неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi божеволiли. Приходили боязко до ?? ворiт i натхненно говорили про кохання, а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися ??, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не ганила, а тiльки прохала прощаючись. - Не ходи до мене бiльше. Добре? I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався ?й заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них при?мною згадкою. Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до не?. Та й куди йому, кульгавому горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од не? гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть. Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квiти. До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила матерi з ранньо? провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба. Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання. - Чи й менi ти подару?ш букет на весiлля? - запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив: - Ти вибереш сама, якi захочеш. - Потiм вiн посмiливiшав i сказав: - У мене ?х дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з пелюсток троянди. - Вино з троянди? - здивувалася дiвчина. - Таке й вигада?ш. - Не вiриш? - захвилювався вiн. - Те вино - як нiжнiсть. Коли прийдеш по квiти, покушту?ш. I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож. Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав ?? кожен вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора щебетали на подвiр'?. Це були вiрнi Андрi?вi друзi i надiйнi охоронцi його квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти. Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн розповiдав ?м, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижнi кра?, де квiти не тiльки пахнуть, але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi, коли в тiй кра?нi з'явля?ться хоч одна нещаслива людина. - Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото ?хнi сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий. - А ви знаходили незаплакану квiтку? - Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй. Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де подiтися. - Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщу? щастя? - запитала вона в Андрiя. Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву. - Хто... Вiд кого ти чула про це? - Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так то правда чи нi? - Нi. То я сам вигадав. - Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй. Ольга зiтхнула. - Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. "Для чого тобi це? - дивувався хлопець. - 3 тебе досить тi?? вроди, якою надiлила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки?" Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i смакували вино з троянд. - Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, - мовила Ольга. - Ти хотiла сказати, що я непогана людина? - перепитав. - Я хотiла сказати те, що сказала, - засмiялася Ольга i без усякого зв'язку стала побиватися: - Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене люблять. Гадають, менi при?мно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба моя врода - це я? Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди. - Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi щiчки. - Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати сво? слово, i заговорила ще швидше: - Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють рум'янець! Натяга?шся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках - де та й врода дiнеться... Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати. - Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою? - Не знаю, Ольго, - щиро зiтхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе змiг не любити отаку! - Я не весь вiк такою буду, Андрiю, - мовила сумно. - Так менi можна нарвати квiтiв? Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми руками. - Менi жаль рвати ?х, - соромливо зiзналася. - Вони такi гарнi. Краще я зайду iншим разом. Добре? Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i, дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже: - А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд... КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його бiк. А Вiктор кричав: - Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий? - Як надо?ш од цапа повну дiйницю молока, - шмагонула дiвчина. - Я не буду бiгати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду сватацця. - Приходь, гарбузи вродили добрi, - мов крiзь цiдилку, пропускала слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю. Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську. - Ти ?? мiзинця негоден! - казали йому. - Ов-ва! Аби тiльки сказав "цiп-цiп", то прибiжить, мов квочка, - не вгавав облiковець. - Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, - рубала Ониська пiд загальний регiт. Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала ?й та розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу. - Ой, як менi важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу сво?х кiс. - Як я його люблю i як... ненавиджу! - тупала маленькою нiжкою. - Що менi робити, тату? Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого носа, а ви? швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози. Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала ?х сиву бездоннiсть i пiрнала в ?хню тривогу. По дорозi до ферми вона додивлялася сво? дiвочi сни. Одного разу ?? розбудив Вiктор. - Чого йдеш, мов лунатик? - засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у не? нiколи не терпли. - Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз? Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не хотiлося випручувати ??. - Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки... - Мужик не повiрить, поки не помаца?, - сховала досаду в посмiшцi. - Пiдеш за мене? - раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. - Пiдеш? - Може, й пiду за тебе... облiковцем працювати - Вона таки випручила руку i йшла немов по гострих лезах. - То я прийду сватацця, - сказав, нiби не чув ?? слiв, i так само раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi. Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами ?? плечi сутулилися, а думки гнiтила образа: "На все село розцвiрiнькав". Мука туго стискувала груди. Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi, закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався, а потiм, наче мiж iншим, мовив: - Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську... Мати здивовано звела голову i сказала ображено: - Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. - I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що дi?ться в хатi, повiльно видибала на подвiр'я. Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках, i од ?хнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах. - То що ж ти скажеш менi, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв голос. - А ти в мене нiчого не питав. - Ти ж зна?ш, чого я тут. - Вiн дивився так благальне i винувато, що в не? все тiло сповнилося лiнивою жагою. - Ти ще не втоптав стежки i до мо?х ворiт, а вже стука?ш у серце, - струснула з себе млявiсть. - Але ж ти коха?ш мене... - Звiдки ти зна?ш? - насмiшкувато пiдвела очi. - Про це говорить усе село... - Але одна людина цього не говорить. - Ониська вiдкинула на покуть вишивання i не знала, що робити з сво?ми руками. Гнiвом спалахнули карi зiницi. Вiктор немов уперше побачив ??. - I ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду жалюгiднiсть свого запитання. - Який ти, Вiкторе, - не слова, а сльози текли з ?? вуст. - Iди звiдси геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою при?жджай. - Ониська глумилася над сво?ю мукою. - Одного тобi мало, бери цiлий вiз i годуй ними свою пиху... Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на сво?х плечах пiдводу гарбузiв. Ониська ридала над вишиванням. ЧОРНА ПIДКОВА Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити очима ?х клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася кра?в хмар, а ?? очi були ?диними синiми цятками серед передгрозово? сiростi. - Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав менi... - Я не брехав тобi... - Ти не любив мене. Вiн дивився в землю i не бачив, що ко?ться над ними. - Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе... - Ти просто бо?шся втратити мене i залишитись самотнiм. - Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то... Вона метнула на нього двi синi блискавки. - Чому ти весь час дивишся в землю? Вiн важко, мов гирi, пiдняв сво? очi i спiдлоба глипнув на не?, але за мить його очi знову впали в траву. - Це не ма? значення, куди я дивлюся. - Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене. Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. - Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть. - Почекай! - Вiн рушив за нею. Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи, краплi. З хмар виринули дво?. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону. - Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець. Вони присiли бiля чорно? дуги, впаяно? в зелене божевiлля. I якось несподiвано зустрiлися ?хнi очi, потiм руки i губи. - Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли ?? вуста. Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив ??. ВIН ЗАВАЖАВ ?Й СПАТИ Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння. - Гнате, менi обридло тво? бухкання! - кричала вона тодi зi спальнi. - Ти заважа?ш спати. Вiн винувато дивився на коричневi порть?ри i казав: - Добре, Лi, я не кашлятиму. - Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! - солодко тягнула слова та, котру вiн називав Лi. Свiтло разом з ним переходило до тiсно? кухнi. Перед свiтом воно втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею навiть увi снi! Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнi? i вуса головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу. - Добре, намотаю це на вус, - вiдбувся той жартом. - А взагалi такi сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився. Яким Iванович любив Гната, але не виявляв сво?х почуттiв, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для самого себе вiн запитав: - Ви часто сваритеся з Лiдою? - Нi, ми нiколи не сваримося... - I вона нiколи не сичить на тебе? - Бува?. Але тiльки тодi, коли я заважаю ?й спати... - Я так i знав, що ти заважа?ш ?й спати, - кинув Яким Iванович, i його добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився. - Боже мiй, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Лiда, оглядаючи купи недопалкiв. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю... А Гнат любив сво? прокуренi ночi. Вiн любив сво? сигарети, свiй кашель i сво? креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але без таких ночей - нiяк! Вiн любив свою втому i сво? химернi сни. I ще любив сонне бурмотiння дружини. - Як ти насмалився цих смердючих сигарет... Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не любила його втому i його ночi. Коли Гнат зв'язав докупи всi сво? думки, коли його безсоння втiлилося в химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi: - Лi, як усе здорово вийшло... - Ну, чого ти? - крiзь сонну лiнь запитала вона. - Лi, я знайшов те, що шукав! - Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто? Вiн до ранку сидiв на кухнi i за?дав тютюновим димом ?? байдужiсть. Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив ?й образливi слова. Вона плакала i вiдповiдала йому тим же. А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i виливав йому свою образу. - Я пiшов од не?, щоб не заважать ?й спати. Я по?ду на Пiвнiч i нiколи звiдти не вернуся... У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий. - Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, - сказав Яким Iванович. I замовк. Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу: - Лiда приходила до мене... Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя. - Що вона говорила? - Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. - Вiн обмацував очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я сказав ?й: коли люблять - не носять сво?х слiз до посередникiв. Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони спускалися з третього поверху i курили сигарети. На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт. Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до себе: - Я сказав ?й, що ти, може, повернешся до не?, коли вона проснеться. Тодi ти не заважатимеш ?й спати. Вiн пiшов, майже побiг од Гната. Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда, паралельнi лiнi? i неiснуючi вуса головного конструктора. ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ Нiхто не розумiв, що гелготiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потiм ?хн? сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусiднього села. - Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено тро? солдатiв. Якби це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише тих, у кого в сiм'ях ? партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичiв, то будете знищенi всi. Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим сонцем, але ?м було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з есесiвського рота поповзли гадюки. - Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить стрiляти. Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя. - Скажи цьому кнуровi, що то мо? сини забили тих вилупкiв. I ще скажи, хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають. - Скiльки ваших синiв у лiсi? - переклав учитель запитання есесiвця. - Та всi до одного. - А хто у вас ? дома? - Була баба, та вмерла. - А щоб тобi язик не вiдсох! - висунулася з юрби сива жiноча постать, хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт! Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старо?. - Це ваша баба? - спитав Опанаса. - Угу. Моя. А чия ж iще? - Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? - допитувалися в баби. - А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться... ?х повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньо? церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям сво? синi прикушенi язики. Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що по?дналася з ним вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого. Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя. ДУМА ПРО ДIДА Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змага?ться з сонцем - хто першим закiнчить сво? деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизу? його лiву ногу, а права ще ступа? по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвисту? - так не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на груди. Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки. - Iванку! - доноситься до мене дiдiв голос. Вiн сто?ть уже по шию в тiнi i жмутком сiна витира? косу. - Чу?ш, Iванку? - Нi, не чую, - кричу, склавши долонi човником. - То чого ж озива?шся, ледащо? - Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що вiн зовсiм не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарi з'?дять. Це дiд, звичайно, ляка? мене. Комарi нiколи не з'?дять його, бо вiн дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому болотi. Але менi при?мно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i, стрибаючи через покоси, мчу до дiда. - Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов за?ць переляканий. - А хiба переляканi зайцi швидко бiгають? - Та вже ж що швидко. - Так, що й ви не доженете? - Не знаю, не пробував. - А чому не пробували? Дiд слинить цигарку i лукаво посмiха?ться у вуса. - Бо за це трудоднiв не пишуть. - А якби писали? - Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити. Вiдповiдь не влаштову? мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу запитань. - Гей-гей, - смiються його пожмаканi вуста. - Бери краще косу та неси ?? до клунi. Ми йдемо через сiнокiс, i темнi? над нами небо, i дзвенить земля на тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову мову. I в серце. мо? влива?ться якась незрима сила, що на вiки вiчнi прив'яже мене до цi?? землi, до спiвучо? тихо? мови. ...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на мо?х очах, i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в мене, бо не було в дiда синiв - покосили ?х пошестi та кулi... - Безсмертячко ти мо? кирпате, - шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику його слiв. То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi. Я часто ображав i кривдив дiда то сво?ю нетямучiстю, то жорстоким дитячим его?змом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати великi люди. А дiд був великим i простотою сво?ю, i тим, що не канючив од життя бiльше, нiж заслужив. Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський. - Правди тако?, як у них, нi в кого нема?. Iншi теж розумнi, але не такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, ?х, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш. Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як годував на трьохсотграмовий трудодень сво?х внукiв, - тi, що бачили це i мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси, анi роботи його. I якщо не простить вiн ?х, то нехай спалять сво? книжки i вiзьмуться за iншу працю, щоб не була ?х старiсть убогою. ...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на мо? чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало. В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть. - Iване, пiди врубай дров, - сказала мати. - Чого це саме я? - Бо я вже не можу, - промовив дiд. - Ви самi книжки чита?те! - Не пащекуй, Iване! - гримнула мати. - Тiльки на язик i проворний. Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було тихо. Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i кинувся в клуню. - Дi-дусю! Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i, забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам. - Що з тобою, Iване? - Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав: - Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу. - Чого? - Раз кажу, то треба. - Добре, Iванко не пiде. - Мати здвигнула плечима. Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу. ...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу. На сво?х зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i нiжностi, що може позаздрити ?м будь-хто. I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i скаже сво?му Iванковi: - А глянь, що я принiс вiд зайця... Вiн посадить на колiна сво? чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова. ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цiлий день вимiтали небо сво?ми зеленими мiтлами, i надвечiр з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливо? природи - я майже фiзично вiдчував, як у грудях забрунькувала радiсть. Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть. Я сiв на лавку в скверику i усмiхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина. Вона, теж радiючи всiм ?ством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я. На ?? безпроглядно темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того брови стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими. - Чому ви посмiха?тесь? Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла - Хiба я знаю? Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я - трiшечки - посмiхався лише до не?, i вона - трiшечки - посмiхалася лише для мене. I нам було прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмо? щиростi. А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не заважали йому - простору для посмiшок вистачало. - Боже мiй, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився бiля нас перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у надвечiрнiй радостi, що рiзонув навiть мо? немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив: - Це ви, мабуть, не про нас кажете... - Нi, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою. - Даруйте, але ми нiчого не робимо. - Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту сво? щастя? - У нас нема? нiякого щастя, - посмiхнулася йому дiвчина. - У нас ? тiльки радiсть. - I до того ж у кожного своя, - докинув я. - Ви обража?те людей, ви сво?ю поведiнкою на водите тiнь на теперiшню молодь, - вичитував нас перехожий. - Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь? - допитувався я, хоч не сподiвався нi яко? вiдповiдi. Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсу? настрою i менi, i дiвчинi, i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби й насправдi утнув щось ду же гарне. - Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? - дошульпувався вiн. - Хiба для вас мало закуткiв? - Чого це посмiшки треба шукати по закутках? - Бо треба поводитись пристойно. - Ви, певне, дума?те, що ми закоханi? - раптом запитала дiвчина. - У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами ?, i не треба ними муляти очi порядним людям. - Та ми навiть незнайомi! - засмiялася дiвчина. Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом. - Як? Ви навiть не знайомi? I ви сидите поруч i посмiха?тесь одне одному перед очима цiлого мiста? Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi. Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловiк. - Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються, це обража? тiльки бегемотiв. - Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, - з жовчю напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого. - Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, - втомлено вiдповiв той. - Зануда. - Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! - зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, i за хвилю його постать, сповнена обуренням i прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв. А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно було його червонi ясна. СIРИЙ ПАКЕТ Коли по?зд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи i скандували щосили. - Славi - слава! Славi - слава! Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули i не хотiли чути, - тодi вiн висолопив язика i скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа. Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо повернеться, - то, я певна, таким самим. У мене в сумочцi лежав сiрий пакет. Цю коштовнiсть Слава вручив менi вже на перонi i попрохав: - Прочита?ш, коли по?зд удаль загуркоче... Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки лиха i непри?мностей, що повинна б ненавидiти його, як кажуть, усiма фiбрами душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а вона платила йому тi?ю ж монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi: - Коли вже ти вiднадиш оце опудало?.. Слава реготав i дражнився: - Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви обража?те майбутн?. Ми - ваша змiна. Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по землi i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацi?... - Боже мiй, цей дикун базiка? про цивiлiзацiю! - драматично вигукувала мама. У мене на столику сто?ть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей вiдбиток, бо Слава на ньому нiби живий. Лукавим поглядом спiдлоба огляда? вiн наше житло, i зда?ться, що з його великих губ ось-ось зiрветься насмiшка. Невеличку бородавку бiля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, i вiд цього Слава став ще чуднiшим. ...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в нашiй квартирi харчала радiола i дзвенiли чарки, але все було не так, як ранiше. А може, це тiльки менi було не так, а всiм iншим - так. Може, iншi попрощалися з Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн не образив так, як мене, отi?ю мавпячою гримасою. Я чекала, що вiн хоч попроща?ться зi мною по-людськи. Кривляка! Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла i дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з маркою в чотири копiйки. Менi хотiлося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: "Розкривати лише в тому разi, якщо коха?ш". Жахливим калiграфiчним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог! Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у мене. Забрав свавiльно, вiроломно i кат його зна? для чого. Чотири порожнi, нiкчемнi роки! Тисячу чотириста шiстдесят один день морочив менi голову, щоб пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок! Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки, я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала: "Ще цiлий рiк ти колекцiонуватимеш у залiкову книжку дорогоцiннi автографи екзаменаторiв. Я чекатиму тебе цiлий рiк (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Ки?в задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава". I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра ж куплю гамiвну сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я! Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?.. ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПО?ДИНОК В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi генi? всiдалися за круглим столом i починали дискусi?. Цi словеснi по?динки були такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не бува?. Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в сусiдки) стiльця i закалатав: - Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс. - Як? - пiдвiв голову гуморист. - Гм, - чиркнув сiрником послiдовник Ремарка. - Що? - перепитав сатирик. - Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити сво? обдарування. - Валяй, - пiдвiв пiдсумок реалiст. - Ну, то слухайте. - Шворень хотiв стати на стiлець, але сусiдка з дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати з пiдлоги. - Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви дума?те, що говорила дiвчина юнаковi? Певен - не вгада?те: вона просила, майже благала, щоб вiн не ?хав автобусом, а йшов пiшки. Так от: нехай кожен логiчно обгрунту? це ?? прохання. Хто буде найближче до iстини, той переможе. - А хто буде арбiтром? - не втримався вiд запитання реалiст. - Я дiвчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший? Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд лоба. Вiн належав до новiтньо? школи, яка, - на заздрiсть тим, що вiдмовилися вiд роздiлових знакiв, - творила красу, користуючись лише останнiми. Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири коми - От вже й iстина вiдома. - Генiально! - вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на смерть перелякав рудого кота, який дрiмав посеред столу i був його ?диною прикрасою. Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка: - Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива. Отже, йому на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього слабкий сечовий мiхур. Сатирик теж не примусив себе довго чекати: - Вiн не мав постiйно? прописки i до того ж був п'яний. Дiвчина боялася, що в автобусi його затрима? мiлiцiя. Вона, по-мо?му, спекулянтка. Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж слiд було, випалив одним духом: - Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести руку до тiм'я, як затараторив гуморист: - Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали б по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем. Цей феноменальний дотеп так розсмiшив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас звернувся до сусiдки: - А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини? - Найближче до стiни сидить оте опудало, - сказала Паша на замрiяного поета. - Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання? - Я питаю, хто з них найближче був до правди? - Та всi плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб вiн не ?хав автобусом, бо хотiла, щоб стояв вiн зi мною до свiтанку. А останнiй автобус вiдходить дуже рано - всього о першiй годинi ночi. Дiйшло? - вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть. НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку. - Слухаю. - Шворень? Це з редакцi? "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустрiньте його у всеозбро?ннi. Опанас кинув трубку i зарядив пугача. Скоро в кiмнату ввалився незграбний i заяложений юнак. Його руда морда була обдерта i вкрита вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно. - Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали? А я от - нiжним тiлом у вiконце влiз i став. - Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного виродка. - Я репортер. Я гiбрид поезi? та прози i газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в мо?й збiрцi "Лакований бруд". Спробуйте зрозумiть. - Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень. - Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися? Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав: - Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули машиннi, голова - лабораторний лабiринт. Я останн? слово науки. Стою край шляху в жовтiм молоча? - вiдсидiв за дiлом я в калинi. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство? - Я народи... - Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не зна?те? Ну, от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися? Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути. - Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе. Шо? Мене диву? ваша нескромнiсть. Ви не смi?те перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви зна?те: сiно пахне космосом i бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде. У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй. - Над чим ви зараз працю?те? - захлинався "терорист". - Я очима чую, вухами я бачу, на мо?й долонi всесвiт спочива?. Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав: - Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник? - Генiй, - просичав, Шворень. - Справдi? А я гадав, що тiльки я... - Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тiм'? i жбурнув гостя за дверi. Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в свiжi щiлини ввiрвався житт?стверджуючий вiрш: Зорi кукурiкають в квасолi, Сiрiус присiв на перелаз. В ковдрi неба в зорянiм наколi Вiз я Ки?в милiй напоказ. У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати вiршi. Двiйник бiльше не з'являвся. БIЛI ПРИВИДИ Бiлi привиди заходили до вестибюля, гупотiли незграбними ногами, ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу. - Оце так зима! - вигукували однi, бо фантазi? на бiльше в них не вистачало. - Привiт вiд Прадiда Мороза! - намагалися жартувати iншi, кидаючи вологi пальта через бильце гардероба. Лiна автоматично посмiхалася ?м, бо треба ж бути ввiчливою. "До чого всi вони нуднi i невиразнi", - прялася думка. Нуднi i невиразнi пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет, залицятися до таких самих нудних i невиразних дiвчат або збивалися табунцями i страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого. Нi-нi, Лiна не зневажа? ?х, просто ?й страшенно жаль оцих бундючних гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не смi? кощунствувати i називати танцями оце шаркотiння. - Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора i позавчора намагався полонити ?? дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв. - Ви знову забули цигарки? - обмина? очима його цукеркову посмiшку. - Ви влiпили прямо в десятку, мем. - Номер? - збагачена його iнформацi?ю, Лiна добува? з право? кишенi дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку". Нема? сумнiву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi щовечора набива? якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою вiн стука? мундштуком цигарки об коробку! Як велично чирка? сiрником! - Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець? - Нi, я не опущуся до цього. - О, ангел показу? зуби! Але все-таки? - Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв. - Громадяни, будьте вза?мно ввiчливi, - мета? лозунг чемний кавалер. - Вiдвiдувачi, не заважайте працiвникам виконувати сво? службовi обов'язки, - ультрачемно посмiха?ться Лiна. - Може, ледi назвуть сво? iм'я? - Макбет. - Я чекатиму вас бiля виходу. - Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi однi?? з балерин. - Лiна показу? пальчиком угору. - Ты меня не любишь, не жалеешь... - Гурток художнього читання працю? у вiвторок i п'ятницю пiсля третьо?, - да? йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом. Лiна ненавидить свою "професiю", але ?й страшенно подоба?ться одягати i роздягати людей. Щось ? в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi пiдшука? собi справжню роботу, ?й ще довго ввижатимуться букети людських облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець кiнцем сюди, крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забива?ться i чимало гарних хлопцiв та дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i ?й колись доведеться марнувати сво? вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх розмов, i вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"... Хух!.. Нарештi останн? пальто, останн? "до побачення". Можна й додому, але в тьотi Пашi сьогоднi жах скiльки роботи - нанесли снiгу, багна, накидали недокуркiв бiля урн. Лiна пурха? по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить i проганя? ?? додому. - Може, тебе хтось ще й чека?... - Хто чека?, той дочека?ться. - Лiна торохтить совком, шаста? вiником i обстрiлю? тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоря? ?й за нерозсудливiсть. - Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче... Дiвування, воно стече, як вода навеснi... Лiна похапцем одяга?ться i водночас перекону? тьотю Пашу, що вона зроду-вiку i не подума? виходити замiж, бо тепер тiльки й чути, що про розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало. - Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозi... Бiля виходу ?? справдi чека? бiлий привид. Вiн iде поруч, i вiд його розв'язно? галантностi не лишилося й слiду. Мимрить щось про погоду i неоковирно жарту?. Лiнине роздратування дрiма? в найтихiшому закапелку душi. - Менi подоба?ться, що ти не лама?шся i не кривля?шся, - каже бiлий привид. - То чого ж сам гра?шся в дендi? - А так... - I мене чекав "а так"? - Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так". - - Менi не треба тво?х трiшечок! - А менi треба! - Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба. - Може, й негiдник, але не дуже, - зiтха? хлопець, i вони замовкають, i йдуть поруч, i думають про сво?. - Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник. - Дiйсно, це ймовiрно, - погоджу?ться Лiна. - А ти розумна? - Хтозна. Мама каже, що я злюка. - Твоя мама - великий чоловiк! I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить i валить, i лiхтарi вiд снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi зда?ться, нiби вона ступила на iншу планету. I скiльки загадок i несподiванок чекають ?? в цьому дивному, незнайомому, бiлому, рiдному мiстi! Вiн так i не посмiв узяти ?? пiд руку i попрощався бiля пiд'?зду, не прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку". Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й легко. У снi в не? з очей росли фiолетовi квiти. БЕНКЕТ НА ТОКУ Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам: - Що в тих iнститутах, ?дрi його навиворiт, тiльки думають? Понавчають усяких дiвок, а тодi ма?ш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися. Кучерявий секретар сiльсько? Ради Трохим Канiвець, якого в жнива одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив: - Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються... - Так то ж баби, - скорчив порепанi губи Омелько. - А в нашому чоловiчому дiлi без цього важко. Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв - того дай, цього дай, отого дiстань. А де вiзьмеш? З носа ж не висяка?ш... Пошлеш ?х усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане. А хлопцi дадуть тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя. Парубки дружно загиготiли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки випурхувало з його рота, всi знали, що бригадир тракторно? бригади чимось дуже клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже не одну пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало любителiв заправитися надурняк. - Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже: "Ви дума?те що-небудь, коли трактори на оранку пуска?те?" - "А що?" - питаю. "А те, - вона менi, - що ондечки ваш Федько посеред борозни "рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю ?й, - тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикида?ться янголом, - а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну мене й за?ло. "Багато таких премудрих тут вешта?ться, - одказую агрономшi, - та тiльки за весь ?х розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався язик з цепу, i я, значить, закрутив ?й кiлька обичайок. Вона попервах рака спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То везiть Федьковi пальне. Механiзатори менi!" Я ледве не провалився вiд сорому, а вона смi?ться очима i промовля?: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле засмiчу?те. Вiд матюкiв же бур'ян росте". - Ну це вже вона залива?! - вигукнув Трохим. - Я теж казав ?й таке, - провадив сво? Омелько. - А вона гомонить, що про це i в книжцi написано. - А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi батько теж казали, що земля любить усе чисте - i зерно, i слово, i совiсть. - То може, до не? треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим. - Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них земля в'?лася? - Руки треба мити до ?жi. Гiгi?нiчно. - Трохим вставив учене слово. - А бiдова ж дiвка i на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би жiнку сусiдовi i до агрономшi пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк, i знову звалився на нього мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену шалено й несамовито. Колись посмiв ?? вдарити, вона забрала руденьких близнят й майнула до матерi. Вiн благав ?? повернутися, став навколiшки, але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски в рот не вiзьме, доки Олена не простить йому. - А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю. Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було, - а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi Олена й забрала його в хату. - Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика рубати. - Ну, вона не така дурна, як ти, i понiма?, де в жарт, а де до дiла, - насупився бригадир. - А на тво?му мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку, як агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй. - Що це ви, дядьку, мене тут висвату?те? - сполохав тиху балачку грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. - Вона стояла перед хлопцями i грала карими очима. Губи яснiли посмiшкою, а нiс задиркувато стирчав угору. - Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли ти пiдстрижена? Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i на ?? рожевому обличчi вже малювався iнший клопiт: - Чи йтиме ще машина в село? - Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило. Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за обрiю прощально махало червоною косинкою, i дiвчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присiла на ручнiй каламашцi та й засумувала пiд перехресним вогнем парубочих зiниць. - А в якiй же книжцi написано, що вiд матюкiв бур'яни ростуть? - порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував ?? погляд. - Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела i жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так у мене цiлий вузлик ласощiв усяких. - Вона спурхнула з свого сiдала, блискавично послала газету i припрошувала. - Хто не бо?ться, що причарую, ?жте! Тiльки щоб потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре? Вони вiдщипували вiд окрайця дрiбнi шматочки, кидали ?х у роти i дякували ?й очима не за ?жу, а за щирiсть. У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку настороженостi проштрикувалися першi пагони довiр'я. I капоснi цвiркуни пiдгледiли те проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили ?м i спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому. Коли довгождана машина намацала сво?ми довгими вiями каламутний тiк, бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й при?мне, бо всi наввипередки пред'являли йому паспорти щиростi - посмiшки. НА?ВНЕ ДIВЧИСЬКО Вiтер лагiдно пiдштовхував ?? в спину. Вона вимахувала сумочкою i загравала з вiтром - пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ?? непорочний стан. Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi погляди, i ?й це явно подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком вона вiдкрила в собi жiнку i трепетно переживала це вiдкриття. Вона нiби вдруге народжувалася на свiт. На сiруватих великих очах раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить ?? на сво? легкi лапатi крила i не понесе кудись далеко-далеко. Дiвчина була об тiй порi, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне i та?мниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i та?мниця - поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути коханою. Вона тiльки знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без чого й жити не варто. Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок маги начиняла ?? iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумiло? бентеги свого ?ства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потiм це стiльки разiв повторювалося, що аж обридло. - Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся його. Робота чиста i люди там гарнi. Подума?ш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi нема? ще кращих. Ось вона сто?ть в автобусi, i всi на не? дивляться такими добрими очима. Хiба в поганих людей бувають добрi очi? I взагалi хiба погана людина стане дивитися на гарну? Вона випурху? з автобуса i, заграючи з бiлим снiговi?м, бiжить до заводоуправлiння. - Де тут завком? - довiрливо запиту? у вахтера. - Це, дочко, на третьому поверсi праворуч, - каже вiн ?й цiлком серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною. - Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi доповiда? вона вже пiдтоптаному чолов'язi з темними очима i галявиною серед чорно? чуприни. - Ага. Дуже при?мно, - вiдповiда? той i мiря? ?? лiнивим поглядом. - Я голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, для вас - Микола Панасович. Вiн запалю? цигарку i не дуже доречно запиту?. - Де вчилися друкувати? - У мами. Вона друкарка. - Сiдайте за машинку. Вiн дикту? ?й метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм безбарвним голосом пiдбадьорю?. Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме в нагодi А тепер пiдшийте газети, бо тут справжнiй кавардак. - I просту? до свого кабiнету. Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять в ?? руках сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огина? стола з пiдшивками i заходить до кабiнету. - Миколо Панасовичу, газети пiдшитi. - От i добре. Якусь хвилину чути лише його важке дихання. - Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з друго? години. Зараз зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i втома. - А що менi робити? - вихоплю?ться в не?. - Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти". - Будеш потрiбна - скажу. Знiчев'я вона горта? пiдшивки газет, друку? листа знайомiй у село, скорботно загляда? в маленьке дзеркальце. Часом ?? виклика? Микола Панасович: - Надрукуй список заочникiв. - Знiми копiю з цього листа. Два примiрники. Стiка? день. Проповза? тиждень. На незриму вiсь часу намотуються одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стука? серце. - Коли вже я почну щось робити? - пита? вона одного разу. - Ти прекрасно справля?шся з обов'язками. - А хiба в мене так i не буде справжнього дiла? - Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiха?ться. - На?вне ти дiвчисько. Кожне дiло справжн?. Так нас учать. Вона почина? щось палко доводити, а вiн поблажливо i докiрливо хита? головою. Йому смiшно чути ?? докази. Вiн - син свого часу. Колись якось висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди бува? з людьми низько? культури i убого? душi, совiсть його не турбу?. Вiн навiть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважа? себе незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось. - Зна?те, Миколо Панасовичу, - несподiвано для само? себе каже Оксана, - завтра я не прийду на роботу... Вона не чу?, що вiн бубонить ?й услiд. Вона вже бiжить по схiдцях, сумочка викреслю? кола, а в грудях ожива? щось незмiрно дороге i нiжне, вiдвойоване в байдужостi. Оксанi знов хочеться, щоб на не? дивилися. I справдi, в автобусi вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Вiн зводиться з мiсця i пропону?: - Сiдайте, будь ласка. - Я зараз сходжу, - пряму? дiвчина до виходу, - почуваючи на собi його незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озира?ться, раптом показу? парубiйковi кiнчик язика i виплигу? на асфальт. Вiтер пiдхоплю? Оксану на сво? бiлi крила, вона кокету? з ним i зовсiм не дума? про те, що мама страждатиме вiд ?? нерозважного вчинку. ===================================================================== Архип Тесленко. Оповiдання СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ I У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто зна?, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазя?на грамотного, грамоти вивчивсь: чита? письмо святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля не? зоста?ться багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в не?, на лавi наляпано. - Чепурнiшою буть треба! - iнодi ?й скаже Михайло. - Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його. Михайло: - Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!.. Ото в його лайка така. Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його. Так i живуть. А побрались, - кажи ти! Хоча так i брались вони... Палажка десь аж у якономi? у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до не? прийшов. Ще любить справки Палажка, а тут i ?сти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе. II Була у ?х донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торка? пальчиком роботу ?? та: - А як воно це?!.. А з чого воно? Букварець купив ?й Михайло, зробив ?й указочку; прийде зима, ?сть вiльний час, Михайло: - Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiда?: - Це "а", а це "б", - чита? за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло: - Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть. Ста? опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було. Матерi бо?ться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у ?х. Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай: - Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те сто?ть, чита?, та ще з протягом, як батько. На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько: "Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слуха?. А надокучить ?й дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз - при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстро?нiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи було. Бiга? до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по головцi погладить ??, гостинчика дасть ?й якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко - Василiв хлопчик, трохи старшенький од не?. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило ?м робить, соломинкою писати бублички вчить ?х було. Був грамотненький. Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу ??. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi. Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня ?й малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась ?й. ?хав через Вербiвку у школу второкласну, що ?сть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель ?пархiальний над школами церковними протоi?рей Полi?вкт Сохановський. За?хав i у вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн, сельськйй батюшка, показав на не? отцю Полiевктовi. - Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще. Отець Полi?вкт, товстенький, руденький: - Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до не?. Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi: - А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам днесь?" Одрубала йому: так i так, каже. Спитав ?? ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одру-бала. Вiн: - Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона: - Хо-о-чу, -так з протягом. Отець Полi?вкт: - Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу нiж ця... на стипендiю, що ?сть на нашу ?пархiю: учиться на шкiльний кошт, розумi?ш? Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила. Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував ?й, як готовиться треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: чита?, чита? оце та: - Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там? Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце: - А якою я, - каже, - буду тодi? III Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домi, кажуть. Присила? Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! - пише, по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання менi панське дали. Та зразу, як при?хала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по ?й i iде. Та все у ?й так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуля?мо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!" На лiто, в кiнцi весни, при?жджа? додому Оленка. Платтячко синеньке на ?й, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радi?, цiлу?ться, сюди-туди роздивля?ться. Побiгла в садочок, до квiточок припада?, зазира? до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла я?чко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, да?. - На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок на ?й, - каже, - та цяцьок. Сахарцю дiстала, да?: - Наоставляла, - каже, - од пайки. Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила: - "Тарас Бульба", - каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показу?: - Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже багато слiв руських вжива?, яких i не второпають батько та мати. Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла. Почали гомонiть по селу: - Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть. Всмiха?ться Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чу? вже й нiг пiд собою. - Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покри?м,-почала до Оленки. А до Михайла: - Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi! IV При?жджа? було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя ?й було. ?ство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в ?й. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород? Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращо? вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та така батькова воля - попустив. - I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi та тi б попускали тебе. Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка. - Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про ?х, почала бабам хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн ?м так сказав города узять. Перестала до ?х i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до ?х: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить до ?х. - Не ходи, - було каже ?й, - нехай пiдлизи, вороги мо? не втiшаються тобою, баришенькою мо?ю. Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'? дядьково? до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те ?й розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчиться, розказу?. - Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, - диву?ться було, - до чого дiйшли! А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi. - Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. - Вченi люди розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як ?х прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у ?х так гарно: гра? музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на ?х життя глянеш i домашн? сво? пригада?ш. Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти тако? освiти, як тi вчительки. З книгами й не розлуча?ться нiколи було. Нiгде ?х брать було у сво?му селi, у Степурiвку ходила, сусiдн? село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у не? Оленка засмальцьованi, порванi книги, чита? у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. За?хала раз було до не? ?? шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про не? Михайловi. - Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiда? за книгу, яку з шкiльно? книгарнi взяла. I вечора для читання ?й мало, а й серед ночi чита? вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороня?ться це, лампу пiдкрутить, чита?. V У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендi? теж. Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласно? вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собi уже роздобув, i рiдною мовою писаних. Такий кругленький, русявенький, як мати; при?здить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми - укра?нцi i що в нас сво? ?сть письменство. - Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!! В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже: - Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала? Як стала у Великоросi? вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й сво?? вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала сво?. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було ?й: - По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче. Тiльки всмiхнеться Оленка. Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в не? книги брать стала. I така була: Сергiй як нагада? про що ?й, чого ще не зна? вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонi?-почервонi? було. - Як же я, - каже, - мало читала! I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як ?сть у ?х, та чита?-чита? вже. Турбу?ться було, що у школi не дають таких книг. Ши?, вишива? було, - рукодiлля, якого й у школi вчилась. Од роботи домашньо? мати ?? увiльня? було. -Не в сво? дiло не мiшайся,-- каже було ?й, - одного вже держись. Було щоденник Оленка веде. "Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах". А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Гра? Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слуха? так. Почервонi? було, та аж дрижати стане уся. - Ну, й музика, - каже було, - як вона душу пройма?! Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому. А в глибокi думки як заходить було! У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергi?в, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику: "Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?" А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, - де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному! Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила. Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" ??, знай, ходила, та ще й балакучiша була до ?х, нiж до не?, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через ?? вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була. Вийшла з хати та: - А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покушту?ш! - до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась. Почула це Палажка з сiней, взяло ?? зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слуха?: десь кури кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко сто?ть. Неначе хто ?х рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... ?? й кури. Палажка, аж з ?х пiр'я летить, хворостиною ?х ганя? по клунi. - Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до не?. - Хай не ходять у клуню! - А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиря?ться Палажка, хмурить брови бiлi сво?: - Заманила, - каже. - Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка ?й. Аж пiдскочила Палажка. VI Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило ?й; навпаки, робило такою чарiвною ??, так i нагадувало про щось духове в ?й. А карi оченята ?? були такi розумнi. Почало серденько так уже биться у не? i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн чоловiк. "От зiйтися б з таким, - дума? Оленка було, - як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!" ?сть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителю? десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергi?в, де Грищенко, так позира? з-за соняшникiв. А там грядки у ?х мiж садками й мiж хатами. - Ну, якi воно, - дума? було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?" А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на ?й: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля не?, ягiдки дiста?, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичi? ночi" чита?. Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Сто?ть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй ?х. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та: - Чита?те? - до Оленки. Всмiхнулась. - Читаю, - промовила так соромливенько. - А читання рiч гарна, - Грищейко ?й. - Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке ?ство духовне. - Перегорта? листочки та зирк-зирк на тужурку йому. Грищенко: - Чита?ш i, як би сказати, бачиш усе. Повела Оленка язичком по губi та: - Еге. I до неба ближче ста?ш. Почуття такi iнодi... - та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у не? саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були: - Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в тебе й нема того, щоб вибатькувать ??, сяку-таку невiстку свою! Батько: - Та хоч ради недiлi свято? не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почу?... - А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати. Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай. Оленка: - Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку. - Ще й хова?ться! - мати до не?, - Дума?, що я й не бачу ??; додому йди! Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула. - Не ходи! - напустилась мати у хатi на не?. Батько й собi: - Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до ?х. Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй ?? "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiру?, у церквi поклонiв не б'?, свiчки не ставить та не часто й бува? у ?й; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiта? i що дощ з пари. - В писанi? нема? цього, - казав якось Михайло Сергi?вi, - це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не зна?, а дощ бог да?, а не з пари. Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було. Усе було вiн Оленцi товче: - Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи. VII Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. "Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - дума?, - а вiн такий... про читання зразу почав". I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, яко? тепер думки про не?, що тодi ?? так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн! Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, ся?-ся? в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленi?, то в долину збiга?, то в поле вискаку?, що жовтi? проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють га?. "Боже мiй! - дума? Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цi?ю". Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в не?. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались. - Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка. - А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до не?. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково ?й. Сергiй це помiтив, про друге почав: - Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встро?ть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну! Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це. Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позира? йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та: - Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко зареготiв, - i вiн чисто порвав. - За вiщо? - всмiхнувся Сергiй. - П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому: не вмi?ш - не сiдай, а вiн... хе-хе! "Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", - подумала. Сергiй глянув на сонце та: - Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле. Оленка: - I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись. Грищенко: - А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя. "А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка. Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'? горiлку та як на головi вмi? ходить. - Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала. "Хай... - було дума?, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею". VIII Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як ?? Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у не? була, так ?й i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'? ногу курчатi ??, як пiде до не?, Палажки. Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у не?, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки. - Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив ?м! - грима? на Михайла. - Хоч би це який кущ картоплi продать з тi? смужечки, що оддав ?м, i то б же яка це запомога була! Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та. "Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанi? сказано. Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й ?! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так... у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут". Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у ?х перестав. А робить ?м погоду Палажка, вiн i не спиня? ??. Iнодi й сам ще як захватить ?х кури з свого города, то аж сторчголов летять. Лайка, сварка i в хатi й надворi. "Бiднiстьi зло через те, - дума? Оленка було. - Хай... - було розважа? себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня". Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, по?хала. IХ Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише: "Кончйла з нагородою -?вангелi?ю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю ви?дьте". Прийшов час i ?хать. Запрiг Михайло конячку, по?хав. Весело ?халось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Ви?хать з його, i станцiя зразу. Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка сто?ть сувора така. Нема? ще по?зда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куня?. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжа?. Надворi все свiтлiше ста?. - А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже по?зд? Панок: - А тобi ж куди, на заробiтки кудись? Всмiхнувся Михайло: - Нi, дочку виглядаю з школи. Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло: - Училася з панськими дiтьми. Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiха?ться Михайло. Походжа? панок, Михайло й собi поруч з ним. Прийшов по?зд, чмиха? сто?ть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висува?ться з зелених присiнок корзиночка. Держить ?? панночка в голубому. Рученята такi бiлi у не?, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визира? у не?. А на щiчках i рум'янчик ?сть. Виходить, всмiха?ться. - Здрастуйте, тату! Пiдбив Михайло сiнце ?й на возi, ряденцем заслав, по?хали. По вигону сивi? роса, а там он за вербами так небо пала?, - сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помаху? костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробля?, зустрiча? сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витина? тако?. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi вигра? на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки! - Який же тут рай! - всмiха?ться Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим. Михайло: - Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам. - I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полi?вкта я це була. Як була, розказала. А на станцi? бiля того города, де живе отець Полi?вкт, Оленцi пересадка була. По?зда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили ??. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полi?вкт, повний, очi вузенькi, благословення ?й дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полi?вкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, сто?ть перед ним та: - Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його. Вiн: - Ага... Що ж, трудно вчиться було? - Нi, так... Погомонiли трохи, далi Оленка: - Я б вас прохала... як тепер пристро?ться менi вчителькою? Отець Полi?вкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв ?? у науку у цю, усмiхнувсь та: - Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" ?й казав, тепер обминав це слово. Не забула Оленка й про те, що ?й доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона: - А чи й у второкласнiй можна менi?.. Помовчав Полi?вкт, далi: - Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй. - А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi? - Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким. - Такий добрий... - Оленка до батька. ?дуть. Ось якийсь домик визира? з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик. "От, - дума? Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним". Михайло: - А ?вангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показу?. Кивнула головою Оленка, всмiха?ться. - Отож гляди ??, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле ви?хали. Сонечко вранiшн? золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там га? по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлi? в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi. - Який же мир божий гарний! - скрику? Оленка. Дорога повилася й повилася житом, синi?. Жито молоденьке, блискуче, так зеленi? - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така. "Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!" Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало... Бричка ось ?де навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганя?. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця. - Студент Кочурин, - батько Оленцi. Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник ?х, розказував про ?х батьковi в хатi при ?й. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь ?сть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi. "Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка. Дачники в ?х часто бувають. Учитель з гiмназi?, Савка казав, часто бува?: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка ?сть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав. Поздоровкався Савка, про?хали. "Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищо? освiти! Таке ?сть гарне пишуть про ?х. Рай, мабуть, з ними". Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий сто?ть, "Вербовка" чорнi? на дощечцi. - Здрастуй, рiдне село! Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить. - Здрастуйте! А ось уже й тин. Хата старенька вигляда? з-пiд грушi, зеленi? садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнi?. - А як повиростало усе! - скрику? Оленка. - Рожа он як зацвiла! В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер. - Рiднесенька хата! Мати самовар блящаний ухопила, налива? надворi; Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiста?, бат