схопився руками  за  бильця.  Тодi  розiп'ятий  вiдхилився  вiд  стiни  i,
озираючись навколо, швидко, злякано перебiг мiж рядами  лiжок  i  сховався
десь у кутку. Альоша хотiв простежити за ним, але в цю мить  вiн  помiтив,
що з двох протилежних куткiв на  нього  дивляться  чи?сь  стурбованi  очi,
блискаючи загрозливо й тривожно.
   Потому пiдвелися, пiшли по кiмнатi, заспiвали ще якiсь жовтi обличчя, з
чудними, безглуздими посмiшками, з хитро примруженими  очима  й  зведеними
над мокрим лобом бровами.
   Якийсь печальний дiдок пiдiйшов до його лiжка, постояв довго, мовчазний
i засмучений, соромливо поворушив пальцями,  закриваючи  на  грудях  довге
рудувате волосся, i вiдiйшов, не сказавши нi слова. В куточку вiн  присiв,
пiдiгнув колiна, став креслити навколо себе пальцем,  намагаючись  пеленою
сорочки закрити вiд усiх те, що вiн робив. Але це не  вдавалося  йому,  бо
через його плече зазирав високий похмурий чоловiк i швидко чиркав  i  собi
щось олiвцем на паперi, що його  вiн  добував  iз  ремiнно?  торбинки.  Та
торбинка висiла йому через плече на старому вузлуватому  мотузочку.  Дiдок
раптом пiдвiв голову, помiтивши чоловiка, швидко затер рукою  те,  що  вiн
нiби накреслив перед собою. А чоловiк  зробив  вигляд,  нiби  йому  зовсiм
байдуже. Склав у торбинку папери i вiдiйшов у другий бiк.  Дiдок  почекав,
посидiв i знову почав креслити. Чоловiк знову почав наближатись...
   Далi звiдкись долинув тужливий крик. Альоша обернувся. Побачив дверi, а
за ними кiмнати, такi самi довгi й заставленi  лiжками.  I  звiдти  линуло
якесь невиразне голосiння. Помешкання наповнилось людьми, що  подiбних  до
них вiн нiколи не бачив. Вони кружляли перед ним, нiби  в  страшному  снi,
сповнювали  помешкання  лементом,  тьмарили  його  брудом  сво??  подрано?
бiлизни, перекривленими рисами облич, сiрим  кольором  губiв,  безнадiйним
бликанням очей.
   Альоша загубив дiдка i чоловiка з торбинкою. Все  злилося  в  нечуваний
ярмарок безумства. Заслiплений непевними iдеями розум блукав тут страшними
манiвцями,  сiючи  навколо  пiдозрiння,  самохвальство  або  жах  восково?
байдужностi.
   Мiж того ярмарку яскраво  вирiзувалась  постать  огрядного  чоловiка  з
закоченими  по  лiктi  рукавами.  Пiдiбравши  поли  довгого  халата,   вiн
переходив з однi?? кiмнати до друго? i з та?мничим виглядом сповiщав усiх,
що вiн нарештi ма? сво? пiдпри?мство i прода? на ньому тисячу пудiв  м'яса
щоденно. Вiн пiдiйшов до Альошi. Пiдперезаний рушником живiт  звисав  йому
двома лантухами. Синя шкiра напиналась  над  вилицями,  а  в  очах  горiло
безнадiйне самовдоволення.
   - Тисячу пудiв м'яса, як вам зда?ться?  -  запитав  вiн  Альошу.  -  Не
забудьте, само? яловичини. Сьогоднi я одержую партiю свiжих сортiв. Продаж
буде не менше як три тисячi пудiв...
   Вiн нахилив до Альошi сво? обличчя й пiдняв  угору  тремтячу  руку,  на
якiй проступили сироти. Альоша закричав, зiскочив iз лiжка, хотiв бiгти.
   - Куди ти? - почув вiн .чийсь спокiйний  голос.  -  Не  бiйся,  вiн  не
зачепить...
   Перед ним стояв санiтар, придивлявся до нього уважно, гостро. Вiн  узяв
Альошу за руку. Злегка затримав його.
   О десятiй ранку в палату увiйшов лiкар. Це був не той  лiкар,  що  його
вчора нiби ввi снi бачив Альоша. Цей був у звичайнiй одежi, не мав на собi
бiлого халата, лице мав голене; з крутого чола звисало йому  дво?  широких
чорних крил. Його нiс, подiбний до пташиного,  мав  на  собi  окуляри,  що
нагадували теж пару крил; синюватi, скривленi набiк,  вони  сходилися  над
носом у чорну випнуту пружину, готовi щохвилини розправитися й замахати  у
повiтрi. Крiзь них проступали холодним супокiйним  блиском  вузенькi  сiрi
очi. Заклавши руки за спину, лiкар стояв коло дверей,  бiгаючи  по  палатi
цими сталевими скiсками очей. Вiн зупиняв ?х на обличчi кожного хворого на
одну коротку мить, i те обличчя,  нiби  врiзане  сталлю,  розходилось  вiд
цього погляду в безглузду посмiшку або хмурнiло ще  бiльше,  перетинаючись
тiнню  зненавистi.  Iншi  ж  залишались  непорушнi  й  тихi,  ?хнi  вирази
свiдчили, що  вони  не  помiчають  нiкого  навколо  себе,  перебуваючи  за
далекими гранями, в туманi iрреального.
   Одну хвилину лiкар вдивлявся у  цi  восковi  риси  каталептикiв,  потiм
рвучкими кроками пройшов у другу палату, а за ним,  вигукуючи,  виробляючи
мармизи, посунуло кiлька неспокiйних манiякiв. Вiн приймав вiд них  скарги
й вислуховував погрози. Потiм вiн повернувся: сказав  санiтаровi  привести
Альошу до кабiнету.
   Альоша увiйшов у чисту i тиху кiмнату, пахучу вiд цигарок i  озону,  що
постiйно стояв тут вiд електричних  розрядiв.  Дивовижнi  приладдя  падали
йому в очi темним блиском. Iз високих шаф  виступали  тiснi  колони  книг,
тяжкi в сво?й неймовiрнiй кiлькостi. Лiкар сидiв бiля столу,  поклавши  на
зелене поле блiдi, непорушнi пальцi. Санiтар пiдвiв до нього Альошу.
   - Здрастуй, - тихо сказав лiкар. -  Сiдай  тут,  на  стiлець.  Як  тебе
звуть, звiдки ти?
   Альоша назвав сво? iм'я, сказав, що вiн був у будинку.
   - А чого ж ти тут?
   - Мене привезли.
   - Хто? Навiщо тебе привезли?
   - Не знаю. Я не хотiв. Пувичка  допiка?  мене  за  Матроса.  Ми  з  ним
побилися, а вiн викинув мене надвiр. Потiм мене привезли сюди. За ворiтьми
залишився собака... Чорний... Пустiть мене...
   Голос йому  затремтiв.  Вiн  вiдчув,  що  йому  пiдкочу?ться  до  горла
неможливо гарячий клубок.
   - Пустiть...
   - Ти хочеш повернутися в будинок?
   - Нi, я не хочу туди... Тiльки пустiть...
   - А куди ти пiдеш?
   - Не знаю. Я подивлюся. Кудись та пiду...
   - Так-с...
   Лiкар помовчав, потiм запитав раптом:
   - Де це ти порiзав руки?
   Перед тим вiн уже мав розмову  з  завбудинку.  Той  розповiв  йому  про
обидва напади, що трапились з Альошею.
   Альоша глянув на сво? руки, перевiв на лiкаря здивований погляд.
   - Це, мабуть, як бився з Пувичкою.
   - А хто бив вiкна?
   Альоша незрозумiле вiдкрив очi, намагаючись щось пригадати. На  обличчi
йому вiдбилося глибоке, напружене зусилля. До серця  пiдступила  невловима
туга. Здавалося, що вона густiша?, заповню? груди, як хмара, i ще хвилинка
- i вона впаде, осяде дощем.
   Тодi стане вiдразу легше. Але для цього  треба  щось  пригадати...  Вiн
зсунув брови, кинув на лiкаря погляд, в якому була i  нiяковiсть,  терпка,
болюча, i благання, i мука.
   - Вiкна? Вiдпустiть мене...
   Вiн одвернувся, потiм, схлипнувши на повнi груди, зарцдав  несподiвано,
сильно, здригаючись всiм тiлом.
   - Я вилiпив iз глини чорта. Пувичка вкрав його, а вiн був Матросiв... -
промовляв вiн крiзь гiрку й пекучу зливу слiз.
   - Чорт був Матросiв. Я йому сам подарував.  Тодi  Матрос  посварився  з
Пувичкою i вдарив його ножиком, а сам утiк... Васька Глухий  каже,  що  то
його... з-пiд... потяга...
   Ридання змiшали йому слова. Лiкар нахилився над ним,  уловлюючи  жагучi
уривки iнтонацiй.
   - Кого? Що з-пiд потяга?.. Заспокойся... Кого з-пiд потяга?..
   - Матроса...
   - Ага, ти дума?ш, що Матрос убився?
   - Атож... Васька каже...
   Лiкар блиснув очима, вловивши  одну  думку  з  цього  вихору  iдей,  що
розривав Альошин мозок. I вiн зробив з не? зброю.
   - Неправда! Васька зовсiм не зна?, чи то був Матрос, чи нi. Я думаю, що
то був не Матрос. Ти дурно плачеш.
   Альоша замовк. Очi ще горiли, та вже  були  сухi,  нiби  сором  висушив
сльози. Це вперше вiн заплакав... Вiн не плакав навiть тодi, коли не стало
Матроса. I тепер не знав, як це сталося.
   - Може, ти розкажеш, що ти робив у будинку, де ти був ранiше? -  згодом
запитав лiкар.
   Альоша мовчав. Бiльше вiн нiчого не хотiв, не мiг розповiдати. Як  його
не хотять звiдси випустити, то хай хоч  пустять  у  двiр  собаку.  Чорного
собаку, що за ворiтьми. Лiкар пообiцяв йому, що собаку впустять.
   - А тепер дивись сюди. Так. Чудово. Поклади сюди ногу.  Дай  менi  твою
руку. Все прекрасно.
   Лiкар швидко глянув в Альошинi очi, затулив потiм рукою одне  з  них  i
стежив, як поширю?ться  чоловiчок  другого.  Реакцiя  цiлком  задовольнила
його. Вiн спробував на акомодацiю i конвергенцiю. Чудово. Тодi вiн  вийняв
з кишенi блискучий молоточок i стукнув Альошу по  колiну.  Нога  стрибнула
вгору. А лiва? О, лiва  також  не  гiрше.  Рефлекси  не  залишають  бажати
кращого. Ну, звичайно, тут годi шукати патологiчних. Бабинськнй, Опенгейм,
Росолiмо - все це вiдразу одпало.
   - Альошо, ти зовсiм молодець i можеш не плакати.  Стривай,  отак  що  я
роблю?
   - Ой, колете! - здригнув Альоша.
   - От i прекрасно. Не подоба?ться? Ну, йди.
   Коли санiтар пiдiйшов до Альошi,  щоб  одвести  в  палату,  вiн  раптом
вишкiрився на лiкаря.
   - Не пiду! Там страшно...
   - Нi, нi, ти не будеш там, -  заспоко?в  лiкар.  -  Ти  будеш  в  iншiй
кiмнатi, де зовсiм спокiйно. Ми тебе швидко пустимо, отже, ти не  турбуйся
i нiчого не бiйся. Одведiть у п'яту, - звернувся вiн до санiтара.
   Коли той вивiв Альошу, лiкар  забiгав  по  кабiнету  рвучкими  кроками.
Потiм став i покрутив сердито головою.
   - Знервоване до краю... Що  за  напад?..  Сестро!  -  покликав  вiн.  -
Просстежте за цим хлопцем! Вiн буде в палатi для епiлептикiв. Не  спускати
з очей.
   Першi днi, сповненi тривоги, i ночi з страшними снами  пройшли.  Альоша
жив у п'ятiй палатi i вже почав звикати до цих людей, що були  з  ним.  Це
буди нiби звичайнi люди, i лише кожний iз них мав якусь  чудну  вдачу.  ?х
було в цiй комнатi шiсть чоловiк.
   Альошi дали лiжко ближче  до  вiкна.  Вiн  лiг  i  до  вечора  пролежав
мовчазний, нiби прибитий усiм тим, що трапилося в його життi  за  останнiй
час. В дальшi  днi  вiн  нiби  заспоко?вся.  Став  придивлятися  до  сво?х
сусiдiв.
   Ближчий до нього був лiтнiй уже чоловiк, надзвичайно  чепурнiй  i  дуже
в'?дливий. Його звали Степан Iванович.  Нiкому  не  дозволяв  вiн  близько
пiдiйти до свого лiжка або  щось  зачепити  з  його  речей..  Коли  Альоша
торкнувся був випадково до його ковдри, вiн  довго  потiм  ??  обтрушував,
мимрiв щось собi под нiс про те, що нiяк не можна оберегтися:  кожне  тобi
робить шкоду, нiби Альоша вчинив йому справдiвелику прикрiсть. Про це  вiн
говорив мало не цiлий день.
   Решта, що були в кiмнатi, нудилися його дрiб'язковими скаргами, але вiн
не вгавав i, не задовольнившись з того, сiдав  зрештою  на  сво?му  лiжку,
дiставав паперу й починав писати лiкаревi довгу скаргу на всiх, що його не
поважають й не бережут його спокою. Потому вiн  перечитував  сво?  писання
другому сусiдовi.
   Це був сухий,  як  трiска,  високий  чоловiк,  з  неспокiйним  рухливим
обличчям, на якому щохвилини вiдбивався  вираз  загадковостi  й  глибокого
страждання.
   Кiлька разiв на день вiн заявляв, що тяжчого вiд нього хворого не можна
навiть уявити. Раптом вiн запевняв, що йому зовсiм  перегорiло  серце,  що
вiн почина? слiпнути або  що  переста?  чути  будь-якi  звуки  чи  розмови
сусiдiв. Коли й на це не звертали уваги, то вiн заломлював  руки  за  шию,
вiдходив i довго стояв з виразом людини глибоко ображено?, незрозумiло? та
нещасливо?. Степан Iванович звав його паном технiком i ставився  до  нього
дуже запобiгливо, поштиво та солодко. Вiн щохвилини  радий  був  потиснути
йому руку, зазирав йому в вiчi, нiби з захопленням, посмiхався  вiддано  i
навiть кланявся йому. "Пане технiку, ви людина справдi розумна,  ви  вчена
людина, ваш розум не те, що ?хнiй  або  мiй.  Я  що?  Так  собi  -  темний
чоловiк. Правда, я  вже  зовсiм  видужую.  Останнiй  напад  був  страшенно
легкий. Навiть дивно, до чого легкий. Я зовсiм його не помiтив. Але чому ж
все-таки така несправедливiсть? Невже не можна зрозумiти,  що  це  обража?
мою гiднiсть? Як кожне буде зачiпати мо? речi, то що ж iз цього буде? Я  ж
нiчи?х не зачiпаю. Я навiть -не доторкнусь нi до чого.  Прошу  й  мене  не
зачiпати. Вислухайте, пане технiку, я про все написав лiкаревi. Ви  людина
надзвичайно розумна, я поважаю вас. Ось я про все пишу".
   Так Степан  Iванович  годинами  виявляв  свою  пошану  до  технiка,  що
знаходив у ньому в свою чергу спiвчуття  до  сво??  хвороби  й  розпалював
щоразу бiльшi бажання ще бiльшого спiвчуття. Технiка звали  Курочкою,  але
Степан Iванович нiколи так не говорив. З поваги до  нього  вiн  звав  його
паном технiком або навiть iнженером. А втiм, коли приходив у палату лiкар,
Степан Iванович зраджував пана технiка i  починав  ще  бiльше  розсипатись
перед лiкарем. Решту хворих вiн вважав за нижчих вiд себе i тому  ставився
до них зневажливо, завжди ображався i радий був сперечатися з кожним через
найменшу дрiбницю.
   За кiлька тижнiв Альоша не мiг уже дивитись на Степана  Iвановича.  Вiн
почав тiкати вiд нього в коридор, де йому дозволено було  гуляти,  скiльки
вiн хоче, i цiлими днями бродив вiн самiтний  цим  безкiнцевим  коридором.
Низький, цементований знизу й запнутий згори тяжкими  арками,  сивими  вiд
часу й пiвмороку, цей коридор нагадував давнi часи середньовiччя, коли дiм
для духовнохворих був для них i вiчною в'язницею,  де  хворих  приковували
цепами до холодних слизьких мурiв i гнали з них злого духа  катуваннями  i
тортурами.
   Генiй смiливого француза Пiнеля,  здавалось,  зовсiм  не  пролiтав  цим
коридором, хоч уся лiкарня була кращим зразком того, що  досягли  люди  до
цього часу, i найкультурнiшi лiкарi вiддавали тут свiй розум i серце  тим,
чи? серця i чий розум залишили в життi межi реального. Озбро?нi найтоншими
знаряддями науки, цi самовiдданi люди серед страшних картин безумства жили
лише тими радощами, коли ?м щастило повернути  хоч  небагатьом  iз  хворих
найбiльше свiтло життя - свiтло розуму.
   В цьо'му будинку стояв постiйний, невгаваний гул. Пересиченi маячiнням,
мешканцi його наповнювали кiмнати  надпоривними  й  дикими,  печальними  й
беззмiстовними вигуками; удари ?хнiх кулакiв у дверi линули  в  коридор  i
завмирали в його глухiй порожнечi.
   Альошу не лякав уже цей гул. Вiн пiдходив iнодi до дверей  паралiтикiв,
щоб  послухати  фе?ричнi  пророцтва  високого   парубка,   що,   блискаючи
потьмареним поглядом, виголошував себе  за  Магомета  i  кликав  людей  до
праведного життя. В другiй палатi шизофренiчний юнак розпалено  декламував
сво? поезi? iз безумздою радiстю сповiщав усiх, що в нього закохана велика
артистка, свiтова красуня й перша жiнка  на  свiтi;  отру?на  коханням  до
нього, вона  надаремне  шука?  з  ним  побачення.  Вiн  вирiшив  непохитно
зберiгати свою незайманiсть...
   В  тiй  палатi,  де  був  Альошин  знайомий  дiдок,  вiдбувалися  якiсь
надзвичайнi подi?. Альоша помiчав це з того, що лiкар часто забiгав  туди,
там  завжди  вартувало  кiлька  санiтарiв,  i  дверi  палати  було  завжди
найщiльнiше замкнено. В тi  години,  коли  хворих  пускали  в  коридор  на
прогулянку, Альоша не зустрiчав дiдка. Тiльки другий, високий i  похмурий,
що  викрадав  у  дiда  його  та?мнi  рисунки,  бродив  iз  сво?ю  ремiнною
торбинкою, притискаючи ?? до впалих грудей. Що робиться  з  дiдом,  Альоша
надаремно старався вгадати.
   В свою палату Альоша з'являвся тiльки на ?жу  та  потiм  увечерi,  коли
треба було вкладатися спати. Вiн уникав тепер i технiка, що почав вимагати
вiд нього спiвчуття до себе i лякав його брехливими вигадками,  нiби  йому
висохла печiнка й починають вiдпадати ноги.
   Альоша зненавидiв ?х. Вiн, нарештi, випросив у лiкаря  дозвiл  виходити
не тiльки в коридор, ба навiть надвiр. Та?мна тривога мучила його вдень  i
вночi: де Чорний? Чи його пустили в  двiр,  чи  вiн  десь  пропада?  попiд
холодними ворiтьми, звiдки його женуть камiнням. Яка ж  нестримна  радiсть
опанувала його, коли вiн одного  дня,  закутаний  в  довгий  сiрий  халат,
вийшов надвiр!
   На широких пустельних дорiжках саду лежала  чиста  зима.  Повiтря  було
син? вiд морозу i сонця. Альоша вiдчув, як у шкiру йому впинаються  гострi
голочки. Вiн побiг мiж довгими будiвлями в кiнець двору, звiдки було чутно
стук сокири й пахощi кухнi. Собака  вихопився  невiдомо  звiдки,  ударився
головою в Альошинi колiна, затремтiв з радостi, а його впалi боки ще дужче
дрижали з холоду.
   Вiд того разу Альоша хоч на хвилину виходив щодня  надвiр.  Санiтари  й
вартовий бiля ворiт уже звикли до нього й  дивувалися  мiж  собою,  навiщо
його тримають тут, у лiкарнi. Собаку гнали з двору, одначе не били, i  вiн
щоразу придумував якось знову перебратися через камiнний паркан  i  бродив
порожнiми дорiжками саду, а iнодi лягав десь пiд деревом чи  пiд  затишною
стiною i чуйно дрiмав довгими годинами. Так день за днем проходив час.
   Одного разу, гуляючи надворi, Альоша натрапив на одну рiч, над якою вiн
опинився,  мов  зачарований.  Пiд  стiною  маленького  будиночка,  де  жив
доглядач двору, в куточку бiля паркану лежав присипаний снiгом  невеличкий
горбик звичайно? глини. Рудий вершечок його, пригрiтий  сонцем,  витикався
з-пiд снiгу вогкою лисиною. Альоша, надибавши цей горбик  випадково,  став
над ним, затремтiвши з хвилювання. Вiн озирнувся навколо й  швидко  припав
до глини, намагаючись вколупати  ??  сво?ми  задубiлими  пальцями.  Та  це
нелегко було  зробити.  Серце  йому  забилося  швидко  й  гаряче.  Коли  б
дозволили скористуватися з цього  скарбу!  Скiльки  штучок  можна  було  б
наробити... Як це хороше сталося, що його сюди привезли. Тiльки в  кого  ж
спитати? Де можна буде притулитися, щоб розпочати роботу?
   Альоша забув за все,  присiвши  над  горбком  i  охопивши  руками  його
холодну макiвку. А з вiкна за ним стежили пильнi очi. За хвилинку  санiтар
уже був над ним. Ухопивши його за руки,  вiн  принiс  його  до  лiкаревого
кабiнету.
   - В чiм рiч? - запитав лiкар.
   - Хлопець... надворi...  -  зашепотiв  санiтар,  розповiдаючи  про  цей
випадок. Альоша пiдiйшов ближче i, пiдвiвши очi на лiкарiв нiс,  заговорив
швидко, хвилюючись:
   - Там глина... там ?? дуже багато.  Якщо  я  вiзьму  трохи,  то  ??  не
позначиться. А я робив би з не? такi штучки! Однаково ж я  дурно  гуляю...
Нехай менi дадуть хоч трохи...
   Лiкар подивився на нього пильно, серйозно, потiм лагiдно посмiхнувся.
   - Чого ж ти хвилю?шся? Якщо хочеш, можна було б дати. А  тiльки  я  вже
збирався був пустити тебе назад... у будинок.
   - Пустити? Як пустити?.. Я не пiду.
   - Ну, як же ти не пiдеш, коли ми тебе випишемо звiдси та й уже. Ти собi
здоровий хлопець, нiчого тобi не робиться, йди в будинок. Ми ж  не  можемо
тримати в себе здорових хлопцiв.
   - Так я не хочу в будинок. А зараз зима. Куди я пiду? В  будинок  я  не
пiду.
   - Це вже як зна?ш. А куди ж ти пiдеш?
   - Нiкуди. Як буде тепло, тодi пiду собi кудись... А тепер не пiду... Не
виписуйте!.. Менi голова болить...
   Вiн зашарiвся вiд того, що  сказав  неправду.  Лiкар  похитав  головою,
знову посмiхнувся.
   - Ах ти ж симулянт... Ну, дайте йому глини. Принесiть, хай  покаже,  що
вiн умi? зробити.
   Альоша вийшов iз кабiнету щасливий. Вiн  прилаштувався  в  коридорi  на
лутцi, подалi вiд сво?? палати, i з того дня його життя пiшло повною рiкою
захоплення в працi.
   Зрання залишав вiн свою палату. Степан Iванович останнiми днями перебув
кiлька нових нападiв i ставав уже зовсiм неможливим сусiдою. Цiлими  днями
писав вiн новi безкiнцевi скарги лiкаревi, вимальовуючи довго й педантично
кожну лiтеру. Його олiвець наче прилипав до кожного слова, i вiн без кiнця
совав ним на одному  мiсцi.  Лiтери  роздувалися  й  пухли,  доки  олiвець
нерiшуче пересувався на нове мiсце, щоб часом i на ньому  почати  ту  саму
фразу, яку допiру вiн був уже кiнчив. Потому Степан Iванович брав акварель
i пензлi й починав оздоблювати сво? листи якимись чудними малюнками.
   Дрiбна одноманiтнiсть його роботи набридла Альошi. Вiн ставився до  не?
з презирством, яке старався заховувати в собi. Сам вiн почав лiпити велику
групу Лаокоона - людей i гадюк, що сповивають ?м плечi, ноги й ши?, -  так
як вiн бачив  у  мiстi,  на  майданi  зеленого  скверика,  перед  будинком
Червоно? Армi?. Деталей вiн не мiг  зберегти  в  сво?й  пам'ятi.  Лишилось
тiльки саме велике  глибоке  враження,  внутрiшнiй  хвилюючий  змiст  тi??
групи. I вiн вiддався в роботi стiльки ж i спогадам, скiльки iнту?цi?. Пiд
його  пальцями  народжувались  дивовижнi  голови,  сповненi  страждання  й
могутньо? скорботи, народжувались груди, в якi впиналися жала гадюк.
   За кiлька день до ?хньо? палати  привели  ще  одного  хворого.  Це  був
блiдий юнак рокiв вiсiмнадцяти,  з  жовтими,  майже  прозорими  вухами,  з
губами, наче з тонкого папiрусу, пiд яким проступав кривавий сiк.  Глибокi
блакитнi очi юнака блищали тоскно, а хвилинами - екзальтоване. Звали  його
Роман.
   Одного разу Роман пiдiйшов  до  Альошi  iнечутно,  коли  той  захоплено
працював над третьою постаттю сво?? групи.
   - Що це ти робиш? - спитав вiн.
   Альоша стрепенувся з несподiванки. Обернувшись, вiн  побачив  Романа  й
посмiхнувся до нього дружньо. Роман мав уже кращий вигляд, наче тяжкий сон
почав сходити з його обличчя.
   - Та... ось... цю штуку... - нiяково сказав Альоща. - Виходить чи нi?
   Роман махнув головою. Очi йому блиснули.
   - Виходить! А я вмiю малювати.
   - Ану покажи.
   - Сьогоднi лiкар дасть менi фарби,  а  то  Степан  Iванович  не  да?  й
торкнутись до сво?х. Тодi побачиш.
   - А ти давно вмi?ш?
   - Я? Хто його зна?.
   Роман замислився, нiби хотiв щось пригадати. Потiм  сiв  бiля  вiкна  i
став дивитись на Альошину працю.
   - Не знаю... А можна менi дивитись? - спитав вiн за кiлька хвилин.
   - Дивись. Тiльки не питай нiчого, аж поки не кiнчу.
   Роман просидiв коло нього мовчки до вечора. На ранок  вiн  дiстав  собi
фарби й кiлька невеликих квадратiв дикту. Вiн прийшов у коридор i  показав
те Альошi.
   - Ну, давай тепер. Ти сво?, а я сво?.
   Вони обидва вiддалися сво?му натхненню. Кiлька разiв на день  повз  них
проходила сестра. Спиняючись  на  кiлька  хвилин,  вона  стежила  за  ними
вiддалiк, потому йшла до лiкаря й розповiдала йому.
   Роман приступив до сво?? працi, наче в туманi,  не  знаючи  навiть,  що
саме вiн малюватиме. Потому, немов iз чарiвного джерела, десь  прихованого
в та?мних глибинах пiдсвiдомого, пролились неяснi бажання, на диктi  стали
загорятися фарби. Вiн малював страшну пожежу. Далекi  заграви  напинали  в
нiчному вiтрi сво? огненнi крила,  а  на  передньому  темному  планi  ночi
осяяний полум'ям дзвiн махав тяжким залiзним язиком. Напружена рука людини
хапала вiрьовку, розметану вiтром, i стискувала  ??  чорними  перегорiлими
кiстками пальцiв...
   Альоша довго дивився на його працю, глибоко  вражений,  схвильований  i
розгублений перед цi?ю стихi?ю фарб i темного вiдчаю.
   - Де ти вчився? В художественiй?.. - спитав вiн,  одiйшовши  вiд  сво??
глини.
   - Нi. Нiде. Хто його зна, як це воно виходить.
   Вони стояли в мовчаннi, вдивляючись у те, що створив Роман  i  що  було
для нього зовсiм чуже, нiби до нього вiн навiть не дiткнувся й пальцем.
   - А я ще змалку, - сказав Альоша на сво? думки. - Повсiгда лiплю, як  ?
глина. Я хочу в художествене. А ти?
   Роман мовчав. Вiн стояв, прихилившись до  пiдвiконня  й  закривши  очi.
Його пальцi дрижали. По  обличчю  пробiгала  молочна  сивувата  тiнь.  Вiн
видушив з горла хрипкий вигук i, розставивши руки,  раптом  пiшов  просто,
хитаючись, у напiвтемну глибiнь коридора. Альоша злякано закричав i  побiг
за санiтаром.
   ...В палатi бився Степан Iванович i ламав руки технiк.  Санiтар  ухопив
Романа на руки i поклав його пiд дверима.
   В цю мить Альоша почув урочистий спiв. Вiн линув  по  коридору  з  тi??
кiмнати, де був дiдок, якого вже давно не бачив Альоша.

   IX

   Пролетiли веснянi вiтри, в саду запахло свiжою землею i корою набряклих
дерев. Коли траплявся теплий  день,  з  палат  випускали  хворих,  i  вони
бродили вогкими дорiжками - цi живi контрасти сонця i свiтло?  блакитi.  В
кiнцi саду почали розкопувати грядки, лiкар щодня приходив туди поглянути,
як працюють тi, що до них поверта?ться здоров'я.  Альоша  охоче  перебував
там цiлими днями. Роман працював на грядках з захопленням, а малювати  вiн
зовсiм кинув.
   Як це сталося? З очей Романовi зiйшов поволi сумний блиск, а  разом  iз
ним погасли й тi рубiни, малахiт i бурштин, що недавно ще спалахували  пiд
його рукою. Останнi його малюнки, що ?х  вiн  виконав  недавно,  коли  вже
майже зовсiм одужав, були безбарвнi й шаблоновi.  Так  мiг  би  намалювати
кожний, хто справдi  нiколи  не  тримав  у  руках  пензля.  Альоша  боляче
переживав це вгасання творчостi свого приятеля, якого  любив  саме  за  цю
минулу неймовiрну гру фантазi?. Тепер вiн  не  згаду?  навiть  про  фарби,
копа? цiлими днями грядку i збира?ться йти на волю. Лiкар,  вивчаючи  його
останнi малюнки, вдоволено, а разом i сумно хитав головою.
   "Цей хворий видужу?, - думав вiн, бiгаючи по сво?му  кабiнетi  рвучкими
кроками, -  ланцюг  свiдомостi  знов  заковано  новими  ланками,  що  були
розiрванi, перетертi iржею хвороби. Бiльше нема? влади пiдсвiдомого.  Воно
вже не може кидатися в зовнiшн? середовище сво?ми  незчисленними  скарбами
набутого за життя змiсту. Годi.  Тепер,  мов  через  скупу  цiдилку,  воля
свiдомостi  перепускатиме  цяточки  творчостi,  що  припадають   на   долю
нормально? людини. Тiльки потрiбне, тiльки  безпосередньо  кориснi  образи
входитимуть у потiк свiдомостi, а решта... решта  пiде  назад,  тиснута  в
кованi та?мничi льохи, на вiчну схованку... Творчий процес  твiй,  Романе,
ста?  механiчний,  ремiсницький.  Ти  будеш   добре   фарбувати   паркани,
маститимеш  дахи  та  ринви,  як  кожний  нормальний  учень  у  малярськiй
справi... Нормальний. Отже, тебе можна  буде  цими  днями  й  виписати..."
Потiм вiн розглядав першi його малюнки,  дивувався  з  ?хньо?  сили.  Нiби
затьмарений Врубелiв генiй витав над ними,  запалюючи  самоцвiтне  камiння
фарб темним разючим блиском.
   Альошi лiкар рiшуче запропонував залишити лiкарню. Та вiн тепер  уже  й
не сперечався. Сонце й весняний вiтер  вабили  скорше  вирватися  з  цього
темного царства на волю, в  невiдоме.  А  невiдоме  стояло  перед  ним  за
ворiтьми лiкарнi.
   ?хнiй будинок розформовано. Про це  вiн  уже  довiдався.  Хлопцiв  десь
вiддано в iншi будинки. А дехто з них повтiкали з Пувичкою.
   Та Альошу нiщо не лякало. Вiн тепер  сам  уже  вiрив  у  те,  що  казав
Матрос, i мрiяв вiн тепер про художню школу з новою силою бажання й надiй.
Вони розквiтли йому разом з весною.
   Вночi, напередоднi того дня, коли вiн  мав  залишити  лiкарню,  сталася
одна страшна подiя. На ранок гудiв коридор, бiгали санiтари, хвилювалися.
   Потiм високого чоловiка з торбинкою, що стежив цiлий час  за  дiдком  i
списував його плани, понесли десь в операцiйну.
   ...Дiдок, перейшовши за останнi межi  свiдомостi,  пiдкрався  до  нього
вночi й зубами перетяв йому горлянку. Але йому не вдалося  вирвати  з  рук
свого супротивника ремiнну торбинку. Той затис ?? в скрючених пальцях так,
що вона нiби зрослася з його холодною, мокрою шкiрою.
   Цей випадок був  останньою  кiраплею,  що,  впавши  в  Альошине  серце,
переповнила його жахом. До цього вiн якось  пропускав  повз  себе  страшнi
прояви життя в цiй лiкарнi. Тепер йому забракло сил.  Разом  пiдступив  до
горла крик: "На волю!"
   Вiн побiг до лiкаря.
   - Ну? - спитав той. - Як здоров'я, Альошо?
   - Пустiть!..  Я  вже  пiду,  менi  нiщо  не  болить,  -  заговорив  вiн
благальне.
   - Iди, iди, нiхто ж тебе не буде тримати.
   Вiн покликав санiтара: велiв випустити Альошу з лiкарнi.  Синi  окуляри
стрибали  йому  на  носi,  нiби  крила  на  вигнутiй  пружинi,  збираючись
розправитися i замахати в повiтрi. Потiм вiн простяг Альошi руку.
   - Будь здоровий, скульпторе.
   Альоша з трепетом  потис  ??  сво?ю  рукою  i  вибiг  за  санiтаром  iз
кабiнету.

   Х

   Весна обступила вже сонячними колонами й столицю республiки, далеку вiд
цього пiвденного мiста, де ми залиша?мо Альошу в  ту  саму  хвилину,  коли
вiн, скинувши халата, надiв сво? лахмiття  i,  радiючи  сонцю,  вийшов  за
ворота лiкарнi.
   Тим часом передмiстя далеко?,  столицi  ще  ледь  на-бiрякали  пахощами
дерев, що набували сокiв у ранкових туманах,  змiшаних  з  димом  заводiв.
Багряне  сонце  вставало,  збуджуване  потужними  гудками,  -  до   працi,
розмiрено? та неухильно?, мов цикли само? планети, що на нiй вони постали,
трубили й кликали...
   Весна пiдiйшла на вогких  ведмежих  лапах  i  дихала  з  пролiскiв,  iз
молодих дубових хащiв теплою парою, пускала на землю вус,  i  вiн  хилився
пiд вiтром, вигрiваючись в силi й молодiй  пишностi.  А  в  самiй  столицi
неугавний брук розливав буйну радiсть. Вона всмiхалася  плямами  на  мурах
будинкiв, бризкала  реготом  з-пiд  колiс  трамва?в,  задиркувато  скакала
високими риштованнями й гула в  шумливiй  юрбi,  що  безнастанно  заливала
мокрий асфальт тротуарiв. Все поспiшало  на  працю,  мовби  велика  повiнь
стремiла залити вулицi й завулки, майдани й  мури  i,  вихопившись  за  цi
камiннi межi, хлинути  через  шпилi  й  високi  антени  в  простори  цiло?
республiки.
   Могутнiй пульс ритмiчно бився в серцi кра?ни, надимаючи  артерi?  мiста
новими й новими хвилями.
   А одного дня особливо гули майдани,  шумiли  роздою  рiжжя  й  насували
колони юнакiв з радiсними чубами, роздмуханими  вiтром.  Помiж  ними,  мiж
темних лопухiв, шарiли червонi маки, i дзвiнкий смiх, i пiсня юнок злiтали
в  весняне  небо  й  трiпотiли  в  блакитi.  Тяжкi  грузовики  проривались
громохко-буряно крiзь хвилi  плечей  i  голiв,  крiзь  набакиренi  кепi  й
розстебнутi куртки, крiзь море плакатiв i перекривлених  деревяних  опудал
генералiв, попiв, лордiв, фабрикантiв з неймовiрними черевами i стражникiв
з такими ж вусами. Грузовики жбурляли громовi гасла, сипали смiх i  пiсню,
спалахували вогнем кумачiв i кров'ю  молодих  вiдкритих  грудей,  блискали
непiдробленим свiтлом очей i криком пiонерiв i гримiли далi -  непереможнi
символи весни. Вiд них корчились i танцювали в руках  юнакiв  розмальованi
опудала генералiв, танцювали танок сво?? загибелi; над нею шумiли вже новi
бадьорi потоки...
   То було комсомольське свято. Молодий карнавал. Асфальтована площа перед
спокiйним  будинком  з  колонами,  де  працю?  центральна  виконавча  воля
республiки, гула сьогоднi пiд молодим  карнавалом.  Величний  гiмн  вулицi
Лiбкнехта, гранiт i бетон високих палацiв, що несподiвано перетинають  зiр
сво?ми мурами, i навiть арха?чнi  автокефальнi  микола?вськi  банi,  перед
якими вночi лаються, чекають  i  борюкаються  вiзники,  -  все  всмiхалося
сьогоднi блисками сонця.
   Пiснi! Могучi, як буря, i юнi, як ?хнiй автор Усенко,  пiснi  лунали  в
громадах кварталiв, -плескали в мури палацiв, звивались i палахкотiли, мов
тi вогненнi прапори, що на шпилях ВУЦВКу.
   Туди стремлять колони юнi -
   Ми iнсургенти злих времен...
   Хвилi котилися над юрбою, влiтали в  вiкна,  розносили  грiм  i  раптом
перетиналися хмарами:
   Ой буйна впала голова,
   Варшава кров'ю залилась,
   - Схопив це телеграф...
   I назустрiч линула з струнких колон,  iз  тисячi  грудей,  з  розкритих
вуст-грiзна вiдповiдь:
   ...i нерви класу!..
   Потiм знову сходились хвилi, мiцнiв вiтер, i в  рокотi  дев'ятого  валу
майдани й вулицi трепетали юним ентузiазмом.
   Пiснi! Могучi, як буря, пiснi лунали в громадах кварталiв,  плескали  в
мури палацiв, звивалися й палахкотiли, мов  тi  вогненнi  прапори,  що  на
шiпилях ВУЦВКу...
   Веселi юрби пливли звiдсiля аж за мiсто. Там,  на  широкому  полi,  пiд
колонадами весняних  дерев,  запальнi  проводирi  комсомолi?  виголошували
короткi й гучнi, як пострiли, промови.
   На iмпровiзованiм пiдвищеннi стояв юнак з кашкетом у руцi.
   Вiн  розмахував  перед  собою  кашкетом,  розрубуючи   святковi   гасла
несподiваними цезурами. Юрба зривалася в вихорi оплескiв i вигукiв.
   А збоку в цей час за промовцем стежила пара непорушних серйозних  очей,
що, пробившись юрiзь натовп, здавалося,  хотiли  втягти  промовця  в  свою
вогку глибiнь. Цi очi належали юнаковi  рокiв  шiстнадцяти,  одягнутому  в
лантух i з куделею на головi, що грiла його, напевне, краще  за  будь-який
кашкет. Вiн стежив за кожним рухом промовця, за кожним його словом.  Якась
глибока сила пiдiймала йому  груди.  Вiн  щоразу  то  блiд,  то  вкривався
несподiваним полум'ям. Губи йому ворушилися вслiд за словами  промовця,  а
руки, глибоко  засунутi  в  кишенi,  стискалися  в  кулаки  й  тремтiли  з
напруження. Вiн не спускав промовця з очей  i  тодi,  коли  той  кiнчив  i
зiскочив у море стрiчних рук i голiв. Вiн стежив за  ним,  намагаючись  не
вiдбитися далi як на один ступiнь. А як вiн почув, що промовця  кликали  з
усiх бокiв Харитоном, то  мiг  уже  легко  триматися  поблизу  вiд  нього,
пробиваючись на це iм'я. Кiлька разiв вiн уже навiть хапав його за кра?чок
блузи, але звернути на себе його увагу, через натовп, не щастило.
   I  тiльки  як  настав  вечiр,  згасла  мiдь  оркестрiв  i   засвiтились
смолоскипи, тодi веселi юрби розсипались купками й пiшли на  мiсто,  немов
широкi лави iнсургентiв у радiсний наступ.
   Тодi,  нарештi,  хлопцевi  пощастило  вiдбити   промовця   плечем   вiд
товаришiв. Вiн одбив i став перед ним, випроставшись на цiлий свiй високий
зрiст.
   - Ти ж чого  штовха?шся?  -  спитав  той,  змiрявши  поглядом  цю  дужу
незалежну постать у лантусi.
   - Без дiла не штовхався б, значить, ? дiло. Ви будете Харитон?
   - Ну? Та що, як Харитон?
   - А я Матрос. Не тутешнiй, не пiзнавайте. Ви все  говорили  справедливо
сьогоднi, нащот пролетарi?, а от тепер я хочу, обратно, з вами говорити...
   - Про що?
   - Так... поговорити за одне дiло.
   Харитон подивився в це схудле,  загострене  обличчя.  Давно  невмиване,
забруднене сажею,  воно  було  спокiйне  i  вперте.  Тiльки  руки  нервово
заворушились  у  кишенях  та  очi,  запалi  й  напруженi,  виказували,  що
несподiваний бесiдник нада? цiй розмовi неабиякого значення.
   - Так чого ж? Говори, - нерiшуче сказав Харитон.
   Вони пiшли поруч, вибившися з гурту й навмисне зменшуючи кроки.
   Матрос спочатку мовнав, не знаючи з чого  i  як  йому  почати.  Харитон
мовчки, крадькома стежив за ним, як вiн, похнюпившись,  дивився  собi  пiд
ноги, нiби його дуже цiкавив тротуар.
   - Давно безпритульний? - спитав вiн нарештi.
   - Не дуже. А ранiш чистив на  пароплавах  казани.  -  Цi  слова  Матрос
промовив гордо i при тому сплюнув на тротуар. - А от у мене ?сть  корiшок,
- продовжував вiн, - так вiн умi? робити з глини чортiв або й попа i вобще
- художник. Його, кон?шно, треба в художествене, та нема  кому  клопотати.
Пропаде в будинку за мiй характер, бо я там одного гада, Пувичку,  вгостив
пiд серце, не знаю, чи й вижив. Альошка зостався, бiдак, у  будинку,  а  я
ось на волi. Я зовсiм другий сорт, знайду роботу i, мабуть, покину  вольну
жизнь. А за нього думаю повсiгда,  як  би  його  придiлить  куди,  щоб  не
страждав, бо вiн ма? такий талант, що сам не доб'?ться.  Кон?шно,  в  мене
роба непiдходяща, мiшок  цей  не  дуже-то  антилiгентний,  -куди  я  пiду?
Мiльтон вiдразу здрючить, якби й пiшов в учрiжд?нiя клопотать. Думка  була
ще там, де я був, щоб заработать i потiм... Я вже  придумав  i  Альошi  на
спiнджак зiбрати, це щоб продавати чортiв. Та ото,  як  я  Пувичцi  зробив
дiрку, то довелося ви?хати сюди. А тепер i не  знаю  як.  Думаю  так,  щоб
сов?т од вас якийсь дiстать, а потiм я б уже знав, що робити.
   Харитон слухав його що далi, то з бiльшою цiкавiстю.
   Матрос  розгортав  перед  ним  цiлу  драму  свого  неспокiйного  життя,
пересиченого постiйними тривогами i  повного  нездiйснених  бажань.  Перед
очима вставав i  той  невiдомий  Матросiв  "корiшок",  здатний,  може,  на
бiльше, нiж перебувати в будинку й лiпити копiйчанi "штучки" на  заздрiсть
Пувичцi. Збуджена думка забилась у шуканнi найскоршого виходу.  Але  що  ж
цей епiзод? Цим не вряту?ш справи. ?х багато. Ну, так, безперечно,  ?х  не
буде, цих чорних плям, це все вiдоме... А тим часом, що ж робити зараз,  у
цьому випадку, що оце розповiда? цей хлопець?..
   - Що ж робити? - вголос запитав Харитон. - Де ж вiн, той твiй  товариш?
Якщо вiн не тут, то що ж ми зробимо?
   - Як що? Я цього не знаю, ну, ви ж парт?йний, комсамол.
   - То що, як комсомол?
   - Прикажiть, щоб Альошку в художествене. А я собi роботу знайду.
   - Та ти чудiй. Тут нiчого не можна приказать. Тут... чорт його зна?, що
тут зробити. Якби хоч вiн був тут. Тодi взяв його, пiшов, чи щось  таке...
А так, ну що ж? Хiба, щоб вiн при?хав?
   - В натурi! Я ж оце й думаю.
   - Так куди ж вiн при?де? На вулицю? Взяти з будинку, а тут куди?  Може,
ще й не легко тут у будинок його... Бо тут же й сво?х... Ось  ти  чому  на
вулицi?
   - Та я другий сорт. Про мене зараз розговору  не  буде...  Я  собi  що?
Знайду роботу i плювать. Перезимував лiд  радiатором,  а  лiтувать  легше.
Тепер то вже не пропаду. Менi за Альошку.
   Харитон подивився на нього з теплою, дружньою посмiшкою.
   - Де ж ти знайдеш роботу?
   - Та побачу. Все одно де.
   - Хм... От що. А може, прийдеш завтра,  чи  що,  туди  до  мене,  де  я
працюю? Ти б за кур'?ра мiг би справитись?
   - Що куль?р, ви менi скажiть за Альошку. А це що таке куль?р?  Сурйозна
робота?
   - От ти справдi приходь. Хоч я тобi  напевне  не  обiцяю.  Може,  що  й
вийде, а може, i не вийде.
   - Куди приходить?
   Харитон сказав адресу.
   - Я прийду, тiльки  щоб  iз  Альошкою  встро?ть  дiло.  Якби  я  був  у
комiтетi, я б зразу. А то бiда, що я не в комiтетi, та й  роба  в  мене...
Куди ж... А  вам,  то  вже  зовсiм  не  той  табак.  Приказав:  "Отдать  у
художествене" - i зразу.
   - Еге, приказав...
   - А що ж? Я ж чув, як ви сьогоднi про буржу?в говорили. Вам  наплювать.
Отдав у художествене i все. Вiн i Ленiна вмi? зробить, тiльки  не  хоче  з
рудо? глини. Якби йому гiпса, вона бiла i засиха? пiдходяще... З рудо?,  -
каже, - чорта можу, попа, можу й другi штучки.  А  вже  на  Ленiна,  каже,
треба гiпси. Ну, тут тiльки вам треба розпорядитись.
   - А хiба той будинок не може?
   Матрос спинився i презирливо сплюнув.
   - Будинок?
   - Ну да. Там же доглядають i дають якийсь лад. То вже  ж  вони  знають,
куди його.
   - Нiчого ви не понiма?те. Будинок! Тут пiддержки треба...
   - Та я розумiю. Словом, приходь, я ще пораджуся з товаришами.  Зробимо!
Приходь! - говорив уже з захопленням Харитон. Матрос пiддавав йому жару:
   - От! Ви там у комiтет!.. Комiтет iзразу: отдать  у  художествене  -  i
амба. Потiм я ще й Черв'яковi знайду роботу. О, i Метеликовi! Всiм...
   Так дiйшли вони до центральних вулиць i впiрнули в  розма?ту  юрбу,  що
пливла пiшоходами в електричному сяйвi лiхтарiв та вiтрин.  Матрос  гаряче
сповiдався перед тим, хто, на його думку, мiг зробити все, щоб  полагодити
справу. Вiн вийняв iз кишень сво? чорнi порепанi руки  i  розмахував  ними
перед Харитоном, штовхаючи в той самий час перехожих сво?м гострим плечем.
Перехожi здивовано поглядали на цих гарячих спiвбесiдникiв. Одному  з  них
горiла на грудях зiрка, а другий трусив чубом, що мав  однаковий  колiр  з
його чудною одежею. Та вони нi на кого не звертали уваги.
   Затримавшись на розi, Харитон кивнув головою на кав'ярню:
   - Зна?ш що? Мабуть, давай зайдем попо?сти.
   Матрос уважно  подивився  на  велику  вiтрину,  звiдки  кричали  смачнi
пирiжки, ковбаси та iншi  принаднi  речi.  Поволi  одвернувся  й  промовив
байдуже:
   - Другим разом.
   - Чого?
   - Саме нема? грошей.
   - Нiчого, за мо?. Позичу.
   - Нi, там у нас вечеря. Хлопцi дожидають. Так що бувайте здоровi.
   Харитон вiдчув: це - останн? Матросове слово. Вiн не пiде ?сти  нiзащо,
хоч йому блиснув у очах голодний ентузiазм.
   - Ну, то бувай, - сказав Харитон, простягаючи руку.
   Матрос потис ?? рiшуче, але не  кваплячись,  навiть  не  зразу  подавши
свою.
   - Значить, у шляпi? - Вiн раптом  повернувся  i  зник  у  юрбi,  тiльки
мелькнув край його мiшка. Харитон постояв  хвилину,  встромив  пальцi  пiд
кашкет i замислено пошкрябав собi голову.
   - Хм. От справа! Що ж його робити?
   I вiн замiсть кав'ярнi посунув униз вулицею, до майдану, де  ще  лунали
пiснi товаришiв i стомлено гримiли оркестри.

   XI

   Альошi було однаково, куди йти.  Чорний  поважно  ступав  поруч.  Вогкi
горби передмiстя парували сонячним туманом, i  вiд  них  ставало  тепло  й
сумно. Всипана кремiнням дорога спускалася мiж двох вигонiв, зритих колись
снарядами, а нинi зелених вiд першо? трави. Земля вигрiвала сво? рани,  що
вже не болiли ?й, лиш сходили весняною млостю.
   Далi сiрим узвишшям пiдiймалося мiсто. Готичний шпиль  нiмецько?  кирхи
суворо червонiв у недосяжнiй височинi небес. Альоша не знав  цi??  частини
мiста. Вiн спинився перед величним видовищем. За вежами й  хрестами  кирхи
десь далеко блищали банi кафедрального собору. Роздутi й обляпанi золотом,
вони оправляли прикре вражiння  на  тлi  цi??  високомайстерно?  мережi  з
блакитi й шпилiв, що були на першому планi. А над усiм  -  i  над  тяжкими
поверхами будинкiв, i над грацiйними  вежами  -  нечутно  гримiв  сонячний
гiмн, розриваючись у глибинах неба.
   Альоша подрався  нагору  вузькими  вулицями,  де  вже  ганяли  школярi,
заживаючи пiд час перерви сонця й  повiтря.  Вони  свистiли  на  собаку  й
спробували посмiятися з Альошi, але вiн iшов замислений, не  звертаючи  на
них уваги, i тому вони швидко облишили його в споко?.
   Так вiн дiйшов до базару. Спинився, пiзнав знайомi мiсця. Тут  недалеко
десь мусять бути рундуки, де колись вони вдвох iз  Матросом  натрапили  на
свою пропажу. Чорний затривожився вiд густих пахощiв риби, що  насували  з
дальшого кутка базару. Альошу ж занепоко?ли спогади. Вiн сердито гукнув на
собаку i швидко перейшов вулицю,  вiддаляючись  вiд  цього  мiсця.  Чорний
неохоче пошкутильгав за ним, гублячи на брук голодну слину.
   Коли проходили повз магазини букiнiстiв, жерстяникiв  i  барахольникiв,
Альоша мимохiть кинув оком на розбите залiзо широких  запон,  що  за  ними
темнiла порожнеча ще й досi вiльних спустошених нiш. ?х було,  мабуть,  iз
п'ять по ряду, помiж тих, що в них уже торгували букiнiсти  й  жерстяники.
Але роздертий вигляд ?х лягав тавром на цiлий той ряд.
   Бiля однi?? з нiш стояла купка ракленят.
   Вилiзши на свiт iз тi?? темно? нори, де вони щоразу ночують,  ракленята
сперечалися за копiйки, збираючись  купувати  щось  на  снiданок.  Все  те
промайнуло Альошi перед очима, немов  у  туманi.  Може,  десь  ворухнулася
тривожна думка за свiй нiчлiг... Та  вiн  швидко  йшов,  спускаючись  тi?ю
вулицею, що з не? можна буде потрапити в порт.
   Цiлий день бродив вiн над синiм, ще холодним берегом моря, дивуючися  з
пароплавiв i сотень бiлокрилих  човнiв,  що  вже  вкривали  горбату  спину
велетня.
   Нарештi голод почав гарчати йому в шлунку, пiдступив до грудей i здавив
йому голову якимись легкими, але марудними лещатами. "Куди йти? -  запитав
вiн сам себе. - Треба буде десь приткнутись на нiч,  а  там  завтра  видно
буде".
   Але де приткнутись, коли здавалося, що звiдусiль проженуть, що  мiльтон
може спiймати тебе й ще кудись вiдпровадити? Тим часом починало  смеркати.
Треба вибратися з порту, де ста? так порожньо, страшно й холодно.
   - Куди ж ми пiдемо тепер, га, Чорний?
   Але Чорного мало обходила проблема ночi. Йому бiльше хотiлося ?сти. Вiн
помахав хвостом i то ледве, через силу. Мовляв, як хочеш, куди  ходiм,  то
ходiм. Тодi мимохiть випливла  перед  очима  жерстяна  запона.  Напiвтемна
порожнеча нiшi починала вабити, як щось дуже спокiйне й затишне. Зда?ться,
там було ще й трохи соломи. Отже, там зовсiм непогано було б переспати.
   З цi?ю думкою Альоша пiшов вечiрнiми вулицями шукати базару. Вiн  трохи
позабував ?хнi прикмети i не зразу мiг дiстатися.
   Та за годину вiн уже опинявся  перед  замкненими  запонами  букiнiстiв.
Пройшовши понад рядом, вiн швидко знайшов i те, що шукав.
   Але звiдти, з чорно? нори, чутно було сперечання.
   Там хтось був. Альоша послухав хвилинку. Так i ?, там  повно  ракленят.
Вiд  цигарки  блищать  чи?сь  зуби.  Зда?ться,  за  цигарку  вони  всi   й
сперечаються.
   Тодi Альоша пiдiйшов до друго?, до третьо? i  до  четверто?  нори.  Але
скрiзь було те саме. Цi принаднi помешкання не гуляли дурно.  В  них  було
повно мешканцiв, набито, мов насiння  в  соняшнику.  Та  не  залишатися  ж
просто на тротуарi. Треба спробувати влiзти в якесь iз цих помешкань. Хоча
в  них  сво?  компанi?,  та  одного,  може,  приймуть.  Вiн  пiдiйшов   до
першо?-лiпшо? i, вiдхиливши клапоть  залiза,  що  гойдався  вже  на  однiй
стьожцi, полiз туди, в гущу. Чорний пошкрябався за ним.
   - Хто? - почувся чийсь сердитий голос. Альоша на мить  зупинився.  Щось
нiби знайоме почув вiн у цьому голосi. Та нi,  це  йому  здалося...  Треба
лiзти далi.
   - Хто, питаю? Куди лiзеш?
   - Та сво?, - прошепотiв Альоша.
   - Хто сво?? Луна чи сонце?
   - Сонце.
   - Лев чи собака?
   - Лев...
   - Що? Хто такий?
   - Собака, собака...
   -А, собака! Ск?да?
   - Та пускай, сво?, не чу?ш, -  забубонiли  ракленята.  -  Лiзь  швидше,
зануда, не вихолоняй кват?ри.
   Альоша влiз, за ним просунувся i Чорний. Повiтря в "кват?рi"  не  було,
був тiсний,  як  гнiй,  дух.  Альошi  закрутилася  голова,  залоскотало  в
горлянцi. Але вiн не тому затримав дихання. Йому здалось, що вiн десь  чув
цей голос. Вiн шкрябнув  його  за  сеiрце.  Хто  це?  Спитати?  Нi,  краще
облежатись, - може, вiн говоритиме ще.
   - I от, шпана, стою я в лоте, - почав знову голос. - Д?нiх маса...
   - В тiб?? - тихо засмiялись хлопцi.
   - Дурак. У тiб?... Мовчи, бо ногою як дзвизну. Думаю,  ну  як  би  його
позичить? А один поклав на вокн? партаман?т, а сам з мадамочкою крутить.
   - Ну? I... i що?
   - Ну, я тодi хап - i ваших  н?ту.  А  тут  раклюга  стояв.  "Держи",  -
кричить. Жалко йому, заразi. Так я вже аж  надворi,  в  саду,  а  його  як
злапали, мабуть, i кишку одбили.  Потом  мiльтон  прибiг  iще  i  в  чулан
забрали.
   Хлопцi закашлялися з реготу. Хтось бризнув Альошi слиною в лице. Альоша
вiдчув, як поза шкiрою йому пiшов мороз. Останнi сумнiви зникли... Це  був
Пувичка. Його голос, i навiть чутно, як вiн у темрявi цвiрка?  крiзь  зуби
слиною.
   Альоша найменше бажав цi?? зустрiчi. Вiн просунувся до завiси,  свиснув
тихенько в вухо Чорному  i,  залишивши  на  гострiй  жерстi  шматок  сво??
сорочки, вихопився на вулицю.
   Вiн бiг просто пеiред себе, не  здаючи  собi  справи,  куди  ведуть  цi
вулицi. Тiльки б утекти якомога далi вiд  то?  компанi?,  вiд  Пувички,  а
куди? Хiба не однаково?
   - Ня, Чорний! Ня... Бiжiм... Ну його к свиням, того Пувичку...
   I  вони  обидва  бiгли  з  висунутими  язиками,   пiдтягши   животи   i
спотикаючись на вибо?нах тротуарiв.
   Альоша спинився, коли перед ним вирiс чорний тяжкий монумент. Вони були
на бульварi, в самому серцi мiста. Напiвтемними  алеями  бродили  сторожкi
постатi. Спинялися пiд деревами, чекаючи на когось довго i  безнадiйно.  В
електричному горiннi ночi, густому й димно-золотистому над банями  собору,
десь в недосяжнiй глибинi змагались i падали поодинокi  зорi.  З  могутнiх
плечей монумента, що стояв посеред бульвару, спадав чавунний плащ.  Голова
колишнього патрона цього славного мiста стримiла в гордш задумi.
   Альоша  переступив  тяжкий  цеп,  що  оповивав  супокiй  монумента,   i
наблизився до його пiднiжжя.  Холодний  i  чистий  мармур  приласкав  його
шкiру. Альоша видерся на широку мармурову лаву i прихилив спину до  мудрих
лiтер, що стояли колонами пiд ногами  генерала,  -  розповiдали  про  його
минулу славу i таку ж минулу вдячнiсть горожан за  його  вчинки.  Там  вiн
заплющив очi i, пригрiтий Чорним,  позбувся  тривожно?  напруги  -  заснув
спокiйно i солодко.
   Другий день не обiцяв нiчого доброго. Ще зрання  голод  почав  туманити
очi. Вони нiяк не могли позбутися сну. Повiки  обважнiли,  ?х  тяжко  було
пiдiйняти, щоб глянути на свiт, обрати якусь дорогу й iти  нею,  iти,  хоч
невiдомо куди. Одначе i сидiти на однiм мiсцi не будеш.
   Альоша пiдвiвся, побрiв байдуже  за  Чорним,  що  навдалу  iшов  шукати
якогось пожитку, вибираючи тi мiсця, де, на його думку, можна було  знайти
хоч будь-який покидьок. Часом вiн забiгав на чи?сь подвiр'я.  Альоша  тодi
чекав на нього бiля ворiт, доки вiн не  вискакував  звiдти  з  скавчанням,
пiднявши перебиту ногу. Iнодi хтось iз прохожих спинявся на хвилинку,  щоб
глянути через плече на хистку Альошину постать,  на  його  чуднi  вi?,  що
стримiли на стомлено-цитринових повiках, закриваючи  йому  такi  ж  чуднi,
неприкаянi очi.
   Альошi хотiлося сказати, що вiн хоче ?сти, що йому нема де  ночувати  i
що вiн, взагалi, як билина. Але язик був сухий, слова застрявали  в  горлi
болючими грудочками, вiн iшов далi, минаючи завулки, ворота й чужi затишнi
подвiр'я.
   На однiй вулицi, коли Чорного десь знову  не  стало,  Альоша  зупинився
бiля крамницi з iграшками. Пухнатi ведмедi, дерев'янi  розфарбованi  конi,
блискучi голопузi ляльки з налитими кров'ю ногами загойдались  йому  перед
очима. Це було чудово. Голова йшла обертом, i вiн, схилившись у млостi  до
вiкна, щоб не впасти, зачепив ногою купу дитячих лопаточок i  обручiв,  що
стояли  знадвору  бiля  дверей.  Iграшки  посипались  на  тротуар,  весело
загримiвши одна об одну.
   В ту ж мить iз крамницi вибiг хазя?н i вхопив його за вухо.
   - Ти, раклюго! Красти прийшов? Вор, бандит! Вуркаган! Проходу  вiд  вас
нема?. - Його тяжка бiла долоня прикипiла до Альошино? щоки.
   - Вон! Я тобi дам красти, мерзотнику! - i вiн попхнув  Альошу  в  плече
так, що Альоша хитнувся i впав на тротуар. Потiм вiн схопився i побiг,  не
озираючись, бо ззаду вже збиралась юрба, чулися запитання  й  смiх,  через
вулицю вже переходив мiлiцiонер, наближаючись до крамницi.
   Чорний догнав Альошу на Уютнiй вулицi i  винувато  облизав  йому  руку.
Альоша не хотiв iти далi. Вiн сiв пiд стiною одного будинку,  де  топилося
передвечiрн? сонце.
   Ображений i голодний, вiн задрiмав, нiби скований власним безсиллям.
   Так  прийшла  нiч,  i  занепоко?ний  собака  надаремно  намагався  його
збудити. Вiн почав гавкати, рвати Альошу за штани - все було  марне.  Тодi
вiн тривожно завив. Чиясь сердита рука зачинила над ними вiкно. На  вулицi
було порожньо. Собака не  вгавав,  аж  поки  з  двору  вийшов  чоловiк  i,
лаючись, пiдiйшов до Альошi. Це був натомлений за день доглядач двору. Вiн
постояв над Альошею коротку хвилину, потiм звiв його на ноги i, вилаявшись
iще раз, доволi енергiйно потяг його  до  сво??  комiрчини.  Собака  охоче
проскочив через хвiртку в ту саму  мить,  коли  двiрник  уже  зачиняв  ??.
Струснувши вухом, собака не став чекати далi  i  вже  десь  зник  у  глибу
подвiр'я, звiдки йшов дух, отру?ний смiтником.
   Двiрник напо?в Альошу теплим ча?м i дав йому скупi рештки сво?? вечерi.
Альоша з'?в i знову заснув, прикритий пахучою кожушиною.
   ...Ранком вони умовились: Альоша матиме право ночувати у дворi,  в  тiй
будцi, що хоч трохи завалилася, але може ще придатися на такий випадок. ??
можна обмастити глиною; якщо Альоша захоче, то може це зробити, в  кожному
разi у дворi ? старий лампач, що ним можна буде  обiйтись.  З  свого  боку
Альоша  обiцяв  привчитися  замiтати  вулицю  й  двiр  i  допомагати  Хомi
Петровичу, так звали старого двiрника. Та Хома Петрович не  хоче  й  того.
Живи тихенько, приходь, ночуй, аби не робив шкоди.
   Альоша розповiв сво? пригоди, розказав i  про  свою  пристрасть  лiпити
штуки. Суворий двiрник слухав свого чудного  приймака,  попихкуючи  крутою
люлькою. Дим валив йому  з  широкого  носа,  у?дався  в  вiчi  й  закривав
щетинясте обличчя.
   - Ночуй хоч i в мене поки що, - говорив вiн  Альошi.  -  Ночуй,  тiльки
гляди менi.
   Та Альошi бiльше подобалось у будцi.
   Вiн заходився бiля не?, позносив стару цеглу i позакладав нею  дiрки  в
сво?му новому помешканнi. Потому  набив  старого  лампачу,  що  сипався  з
розруйновано? задньо? стiни колишнього сарайчика, i замiсив глину. Так вiн
обмастив свою будку. В нiй можна було сiсти або  лягти,  пiдiгнувши  ноги.
Альоша був без краю радий. Таким чином, вiн може тепер подумати про те, як
дiставати собi на харчi, а ночувати вiн уже ма? де.
   В пам'ятi стали Матросовi поради заробляти на штучках. Альоша  вирiшив,
що завтра ж вiн спробу? дiстати кращо? глини, нiж ця, що  нею  вiн  мастив
свою будку, I спробу? зробити щось на продаж.  Щоправда,  його  не  тiшила
думка лiпити за грошi, невiдомо кому.
   Але вiн нiзащо не хотiв лишатися й надалi без хлiба, щоб Хома  Петрович
знову одривав йому шматок вiд свого рота.
   Через кiлька день, коли в будцi, перед якою тепер  вилежувався  Чорний,
зберiгалася вже торбина свiжо? глини, Альоша знайшов, що йому робити.  Вiн
побачив перед тим грека, хазя?на крамнички, де Хома Петрович купував  собi
хлiб i оселедцi.
   Це був дуже хороший грек, цiлком гiдний того,  щоб  його  вилiпити.  На
зрiст вiн був не вищий як пiвтора аршина, а завширшки - не менше як аршин.
Голова росла йому просто з грудей, а  замiсть  ши?  було  три  пiдборiддя,
м'якi та нiжнi. Шкiра в нього була така м'яка i темна, що здавалось,  нiби
вiн  щодня  вмива?ться  олi?ю.  На   обличчi   найпомiтнiшi   були   чорнi
розтопирченi вуса i лагiднi маленькi оченята. Вони все  посмiхалися  з-пiд
гостреньких кущикiв брiв. Словом, цей пiзнiй  нащадок  гордо?  Еллади  був
дуже симпатичний i коли й старався iнодi спродати не дуже  свiжу  рибу  чи
ковбасу, то робив це завжди так  вмiло,  що  й  Хома  Петрович  дуже  його
поважав.
   Альошi вiн просто сподобався.  "От,  якби  злiпить  таку  хвiгурку",  -
подумав вiн. I того самого дня вiн уже взявся до працi.
   Грекова крамничка була зовсiм недалеко - за один  квартал.  Альоша  бiг
туди, дивився на об'?кт сво?? творчостi i, прибiгши назад, виправляв  нiс,
побiльшував голову, обробляв  пiдборiддя.  За  день  вiн  кiнчив  грека  i
показав Хомi Петровичу.
   - Хомо Петровичу, подивiться.
   - Тю, ти диви! - сказав той. - Та це ж Валiадi! Диви! Ха-ха!..  Ну,  як
живий, сукиного сина з греком...
   Альоша схопив свою працю i подався до Валiадi.
   - Дядю, - сказав вiн йому. - Чи не купите ви оцю хвiгурку? Мiй  товариш
казав, що понiмающi люди купують такi штучки.
   Грек подивився, i його лице засвiтилося радiсною й гордою посмiшкою.
   - Да! Це мiй батько... Запевняю тебе, що вiн дуже подiбний до цього, що
ти показу?ш. Скiльки тобi дати?
   - Та скiльки? Я грошей не хочу. Давайте хлiба й ковбаси, хоч потроху. А
я вам, як хочете, iще зроблю щось.
   Грек узяв статуетку, поставив ?? перед собою на конторку.
   - Да! Це чисто старий Валiадi. Три фунти хлiба i фунт ковбаси! Береш?
   - Давайте. Тiльки не зразу. Я братиму потроху щодня.
   На тому погодились.
   Альоша, щасливий, як нiколи, взяв на перший раз  фунт  хлiба  i  чверть
ковбаси. З того вiн дав по шматочку Чорному.  Собака  взяв  цей  подарунок
здивовано, клацнув зубами i потiм одвернув сво? ?дине око, щоб не  бачити,
як довго до?да? свою порцiю його приятель. Далi Чорний не витримав: глянув
на Альошу. Але в руках у того вже нiчого не  було.  Тодi  вiн  пiдвiвся  й
побiг iз двору - десь  шукати  бiльшого  поживку,  бо,  роздратований  тим
шматочком м'яса, не мiг бiльше терпiти голоду.

   XII

   Пiсля  розмови  з  Харитоном  Матрос  ще   довго   бродив   по   мiсту,
прислухаючись до гулу юрби, що наростав, мов  хвилi  далекого  моря.  йому
при?мно було вiдчувати на сво?й спинi чийсь упертий лiкоть,  що  намагався
вiдiпхнути його, пробитись  самому  наперед.  Матрос  злився  з  радiсними
юнаками, i вперше йому ставало соромно й боляче за свою  "робу",  так  вiн
звав свiй подраний лантух.
   Вiн  пiзно  прийшов  на  вокзал,  куди  Черв'як  цього  вечора  скликав
товаришiв. Всi мали подiлитися тим, що придбали за  день,  купити  спiльно
щось на вечерю i потiм порадитись про дальше життя. З весною  дехто  почав
одбиватися вiд гурту. Ромка Свистун десь пропада? вже третiй день.  Матрос
щось собi дума?. Так же не можна корiшувать.
   Було пiв на одинадцяту на вокзальнiм годиннику, коли Матрос увiйшов  до
зали третього класу i розшукав Черв'яка.
   - Слухай, корiшок, - сказав до нього Черв'як. - Ми тут усi тебе  ждемо,
а ти хто й зна де лазиш. Сказано в десять, треба  приходити  в  десять,  а
нiчого козиря гнуть.
   - Не шуми, Черв'ячок, - озвався Матрос.  -  Не  шуми,  брат,  я  ж  був
зайнятий дiлом.
   - Яким дiлом? Сказано в десять.
   - Чудак, сьогоднi ж празник.
   - А, ще там празник. Ромки Свистуна теж нема?. Як так работать, так  ну
його к чiртям. Я зовсiм тодi не отвiчаю.
   - В натурi, - озвалися й хлопцi.
   - Ну, годi, - сказав Матрос. I Черв'як i  хлопцi  замовкли.  -  Давайте
краще повечеря?м, бо ?сти аж  кишка  болить.  А  потiм  я  вам,  друззя  й
товарищi, просю прощення...
   - Що?
   - За що?
   - Вiд'?жджаю.
   Черв'як обвiв усiх очима. Хлопцi подивилися на Матроса.
   - Як же це так, що вiд'?жджаю? А...  а  ми  як?  Матрос  посмiхнувся  i
розвiв руками.
   - Берiть  бiлети  i  ?дьмо  разом,  коли  хочете.  Тiльки  я  швидко  й
повернуся. Iду за корiшком.
   - За Альошкою?
   -.Да.
   Всi знали про Альошу. Матрос мало не щодня говорив про нього,  журився.
Тепер нiхто не  мiг  його  спинити.  Матросовi  здавалося,  що  розмова  з
Харитоном не залиша? сумнiву. Вiн привезе Альошу, влашту? його в  художню,
а сам дiстане якусь роботу. Десь ворушилась  надiя,  що  вiн  i  ?х  зможе
кудись порозсовувати, коли вони схотять покинути вiльну жизнь. Матрос нiби
вирiс за цей день бiльше, нiж за довгi  роки.  Це  почуття  надавало  його
словам яко?сь певностi й ваги. I ще йому здавалося, що  вiн  уже  здоровий
робiтник i що вiн мусить вивести на пуття Альошу i ?х...
   Хлопцi стояли похнюпившись, не знаючи, що сказати.
   -  Не  журiться,  -  звернувся  до  них  Матрос.  -  Якось  воно  буде.
Перезимували ми, не попропадали. I  далi  не  пропадем.  Я  як  бачу,  так
комiтети хотять знистожити нашого брата, щоб i духу не було...
   - А повтiкать? Хiба не можна повтiкать? Давай на Ростов...
   - Дурашка ти, Метелику. Ти не тямиш, що й там знистожать.  Комiтети  ж,
як дума?ш?
   - Та вони скрiзь.
   - Ну, от.
   - I коли ?деш?
   - Який перший потяг, з тим i ?ду.
   - Хм. Дiло вакса, - кiнчив Черв'як. - Ну, давай вечеряти, а  там  видно
буде.
   Виявилось, що  на  вечерю  було  тiльки  вiсiмнадцять  копiйок.  Купили
чорного хлiба i по маленькому шматочку  бiлого.  Так  i  ?ли:  до  чорного
прикушували по кавалку бiлого, аби для смаку.
   Потiм  Матрос  попрощався  з  товаришами,  обняв   Черв'яка   i   пiшов
пробиватись на перон, щоб там десь чекати свого потяга.
   Коли потяг став на рейки,  вiн  пiшов  до  паровоза  i,  поговоривши  з
машинiстами, подерся на тендер.
   - Давайте лопату, - сказав вiн  до  кочегара.  Той  кинув  йому  широку
брачку. Матрос уперся ногами в купу вугiлля i почав пiдкидати  те  вугiлля
до топки, звiдки кочегар жбурляв його в криваву горлянку паровоза.
   Потяг рушив.
   Гордий iз себе, Матрос ?хав хоч i зайцем, але за власну працю. Машинiст
посмiхався, дивлячись на нього, як вiн старанно грiв чуба, не вiдпочиваючи
цiлу дорогу.
   - Що, тяжче,  як  хапать  гребiнцi?  -  спитав  вiн  раз,  коли  Матрос
знесилений сiв на купу.
   - Я не хапав, - вiдповiв Матрос i знову взявся за лопату.
   Вiн витримав цiлу добу.
   Коли потяг прийшов на вокзал, Матрос кинув лопату i, стрибнувши додолу,
пiшов, похитуючись, помiж вагонiв, подалi вiд кондукторiв i вартових.
   Мiсто, що його вiн залишив так несподiвано кiлька мiсяцiв тому,  горiло
загадковими  вогнями,  принадне  й  вороже  в  сво?й  та?мничостi.  Матрос
пробився  крiзь  безконечну  ланку  вiзникiв,  перебiг  через   майдан   i
зупинився.
   Тiльки  тепер,  коли  вiн  був  на   ступiнь   вiд   здiйснення   свого
необмiркованого плану, перед ним стало запитання:
   "Куди йти?"
   Вiн озирнувся навколо, i  непри?мне  холодне  почуття  пройшло  йому  в
серце. Вiн стояв  бiля  району  мiлiцi?.  Лiворуч  темнiли  неосяжнi  мури
губернського суду. В глиб мiста простяглися довгою рiвною  вулицею  чотири
стрункi гадюки з блискучими залiзними спинами.  Ними  котились  трамва?  -
вагон за вагоном, подзвонюючи самовпевнено, дражливо, i зникали в  глибiнь
перспективи, де пiдiймався мiський театр незрiвнянно? краси.
   Куди податися?  Де  шукати  Альошу?  В  будинку?  Добре,  але  як  його
викликати, щоб не засипатись часом самому?
   Одiйшовши подалi вiд вартового, що сво?м споко?м  нiби  давив  йому  на
груди, вiн знову зупинився. Може статися так, що  замiсть  знайти  Альошу,
влипнеш сам. Напевне йому не забули Пувичку i радi будуть запроторити його
кудись, де не дуже-то весело. А втiм, треба йти на розвiдку.  Потiм  можна
буде найти когось iз хлопцiв, хто вiзьметься сповiстити Альошу  i  викличе
його кудись подалi вiд будинку.
   З цi?ю думкою вiн швидко пiшов, майже побiг туди, де мiстився  будинок.
I що швидше вiн наближався, то  бiльше  зростала  йому  якась  незрозумiла
тривога. Десь ворухнулася думка: "А як  його  нема?  там?  Що  тодi?"  Вiя
навiть зупинився на однiм розi i раптом зажадав повернути праворуч  i  йти
навдалу, в другий бiк вiд будинку. Та потiм примусив себе i пiшов  просто,
затримуючи кроки, нiби боявся швидко в чомусь пересвiдчитись.
   Йому застигли очi, коли вiн побачив знайомий  будинок  майже  новим,  з
рясними вогнями i з бiлими завiсами на вiкнах.  За  тими  завiсами  стояли
квiти...
   - Тут д?тський дом? - безнадiйно поспитав вiн двiрника, що  стояв  бiля
свiжих ворiт, розглядаючи пiдозрiлу Матросову постать.
   - Iди, iди, поки не дав, - сказав той, скручуючи  цигарку.  -  Ич,  дом
йому. Тут народ живе, а тобi чого?
   - Не мурчiть, я маю дiло. Куди перевели?
   -  Порозганяли  вашого  брата.  Куди  перевели?  Ще   там   переводить.
Порозганяли - i все. йди, звiдки прийшов. Панькатись ще. Ич,  здоровий.  А
на роботу?
   Матрос побачив, що вiн нiчого не взна? вiд  цього  рябого  "дядi".  Те,
чого вiн боявся в думках, що вiдганяв вiд себе, не хотiв припустити, тепер
стало несподiваною, безвихiдною дiйснiстю.
   Де взнати? Кого спитати? Мiсто нiме, як камiнь.
   - Да... виходить вакса, - промимрив вiн до  себе  i,  заклавши  руки  в
кишенi, пiшов, похнюпившись, назад.
   Втома вступила йому в ноги. Голова стала порожня, але непри?мно  важка.
Цiле напруження, з яким вiн перебув останню добу, тепер  зникло.  Хотiлося
лягти десь пiд ворiтьми й заснути. Але вiн iшов байдуже, майже  напомацки,
не помiчаючи того, що поверта?ться знову до вокзалу. Вiн  стямився  тiльки
тодi, коли знову побачив перед собою район.
   "Тягне мене в мiлiцiю, чи що?" - кволо подумав вiн i навмисне, в якiйсь
слiпiй спокусi,  пройшов  повз  самого  вартового.  Той  лупнув  на  нього
байдуже, одвернувся. Тодi вiн пройшов  до  вокзалу  i,  ледве  пересуваючи
ноги, вилiз на схiдцi, що перед третiм класом. Прихилившись до стiни,  вiн
заплющив очi й вiдчув, як солодка  млость  звела  йому  руки,  вступила  в
суглоби i м'язи.
   Спати...
   Зда?ться, нiколи ще так не хотiлося спати...
   Щелепи стислися. Густа слина  злiпила  язик  з  пiднебiнням.  Все  тiло
спускалось в якусь темну безодню.
   В цю мить щось холодне й слизьке торкнулося до його щоки. Воно лiзе  по
щоцi далi, вже бiля очей, перелазить на  другу  щоку,  на  нiс,  на  губи.
Холодне, непри?мне,  але  з  нього  йдуть  два  струмки  тепло?  пари,  що
повертають йому на мить  солодкий  спокiй.  Та  це  тiльки  на  мить.  Сон
вiдлiта? раптом, звиклий до тривог i невчасних перерв.
   Матрос розплющив очi. В обличчя йому лiзла з тихим  скавчанням  кудлата
собача морда. Вона шкрябала кiгтями цемент i тикала свiй холодний писок  у
Матросову щоку.
   - Пiшов, - скрикнув Матрос, але в ту ж  мить  вiн  раптом  затремтiв  з
радостi i схопив собаку за велике порване вухо.
   - Султан! Брат ти мiй!.. Султан?!. Ах ти ж, собацюго мiй...  Як  же  ти
пiзнав? Здоров! здоров!.. Султанка ти мiйi Де ж ти  пропадав?  Султанка!..
Султан!.. Де це ти був усе врем'я? Га?..
   Собака пiзнав свого старого хазя?на. Вiн лизав його з жагою каяття i  з
буйною радiстю рвав на ньому  одежу.  Потiм  вiн  зiрвався  з  мiсця  i  з
тривожним гавканням вiдбiг вiд нього на брук. Матрос  забув  за  сон.  Вiн
схопився на рiвнi ноги i з цiкавiстю стежив за Султаном.
   - Що таке? Куди ти? Султан!.. Сюди!..
   Але  собака  пошкутильгав  ще  швидше,  озираючись  iнодi  назад,   щоб
переконатися, що Матрос бiжить за ним.
   Матрос уже не питав. Вiн насилу встигав  за  Султаном,  не  маючи  часу
роздумувати, що значить його тривога. Вiн бiг, як тiльки могли бiгти  його
натрудженi коло важкого вугiлля ноги. За кiлька вулиць вiн пiзнав Уютну.
   - Уютна? Султане, ти знайшов собi хазя?на на Уютнiй?  Та  хоч  не  бiжи
так, ти, старий, я не такий прудкий, як ти... - Йому було смiшно й цiкаво:
де ж нарештi спиниться його колишнiй товариш?
   Султан добiг до одних ворiт, озирнувся, гавкнув до  Матроса  i,  смiшно
пiдстрибнувши на трьох ногах через високий порiг хвiртки, подався в  двiр.
Матрос вагався хвилину, потiм раптом кинувся й собi за Султаном.  З  двору
вiн почув болюче знайомий голос. Той голос сердито звертався до собаки:
   - Чорний! Ти, бродяга, де пропада?ш?
   Собака гавкав, майже божеволiв.
   - Що тобi? Пiшов! Вон!
   В цю мить Матрос пiдбiг до будки, хотiв скрикнути, набрав  повнi  груди
повiтря та так i зупинився з виразом неймовiрно? радостi.
   - Альоша! - нарештi вимовив вiн.
   Собака танцював навколо них на сво?х трьох ногах. Вiн нiжно  скавчав  i
хапав ?х за руки, в той час як вони кинулись один до одного в дикiй, майже
звiрячiй радостi.
   Довго Альоша не мiг збудити Матроса.  Натомлений  незвичною  працею  на
паровозi, вiн спав тепер як мертвий. Альоша давно  вже  принiс  вiд  грека
рештки  сво?х  харчiв,  випрохав  у  Хоми  Петровича  залiзну  мисочку  i,
наламавши в не? ковбаси, сидiв перед тим скарбом в нетерпучiм чеканнi.
   Сонце вже викотилось над дахом будинку  i  почало  припiкати  замурзане
Матросове обличчя, висмоктуючи з нього рясний пiт.
   Нарештi Альоша згубив терпець. Вiн  поклав  пiд  нiс  Матросовi  шматок
ковбаси - вiд не? йшов неможливий дух часнику.
   Матрос дихнув кiлька разiв тими дражливими пахощами, плямкнув губами  i
здивовано вiдкрив очi.
   - Пху! Хто це смердить?
   Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота,  хекав,
знеможений цим випробуванням його собачого терпiння. Затуманене пристрастю
око стежило за ковбасою, немов приковане до не? невидимим ланцюгом. Матрос
задоволене посмiхнувся.
   - Диви. Я, зда?ться, добре спав.
   - Ну да, трохи не до обiду,  -  засмiявся  Альоша.  -  Вставай,  будемо
снiдать.
   - Ковбаса? Давай хоч ковбасу.
   Вони зареготалися, переповненi радiстю.
   - А де це ти ?? дiстав? - спитав Матрос.
   - У грека.
   - Що ж то за грек такий?
   - Грек Валiадi. Нiчого, хороший грек. Я його вилiпив, а вiн каже, що це
його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хлiба.
   - Обдурив.
   - Я?
   - Чудак! Вiн тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер по?демо i вже  годi.
Ти вже в художественiй.
   Альоша не мiг вiрити. Нiколи ще вiн не був  такий  щасливий,  як  нинi.
Матросовi слова звучали йому в  серцi.  Вiн  прокидався  вночi,  обмацував
свого вiрного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це ? насправдi:
   Матрос тут, це вiн прибув учора з далекого невiдомого мiста й привiз цю
радiсть...
   - А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий  сказав,  що  тебе
витягли з-пiд потяга. Саме як ти втiк... Пувичка ще був у лiкарнi. Так  зi
мною тодi щось як зробилося - таке, що я й  сам  не  знаю.  Потiм  Пувичка
прийшов з лiкарнi, так ми з ним побилися, i мене аж до божевiльнi одвезли.
Там я перезимував, от комедiя там!.. Брат, самий  тобi  божевiльний!..  Та
приставляють: той каже, що вiн - бог, а той - цар, а  той  -  купець...  Я
спочатку боявся, а тодi вже й нiчого. Потiм глини дiстав, лiпив там  усякi
штуки. Ну, якби менi хоч знаття, де ти пробува?ш, то б хоч не так журився.
   - Чого ж ти журився?
   - Як шкода...
   Альоща одвернувся, На очах йому блиснули сльози.
   - Брось, дурак, - тихо сказав Матрос.  -  Що  ж  ти  дума?ш,  що  я  не
журився? - I Матрос теж одвернувся й засопiв носом.
   - Так, значить, Пувичка викачався? - спитав вiн згодом.
   - Викачався, тiльки вiн нiколи цього не простить. Вiн утiк,  а  хлопцiв
десь розташували. Так я оце хотiв ночувати на базарi, як вийшов з лiкарнi:
лiзу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка...
   - Ну? Невже Пувичка?
   - Я назад. Вискочив - i ходу з Чорним.
   - З яким Чорним?
   Собака пiдвiв голову. Вiн уже з'?в  свiй  шматок  i  тепер  здивувався,
навiщо його кличуть знову.
   - Чорний? А ось.
   - Так це ж Султан! Мiй Султан. Як мене були придiлили  в  будинок,  вiн
десь пропав, аж оце на вокзалi мене знайшов...
   Тодi Альоша розповiв, як вiн зустрiв Чорного на вулицi бiля будинку, як
вiн приходив туди щодня смутний i голодний. Там вiн давав йому шкуринок, а
потiм Чорний десь знову пропав, потiм знову зустрiлись.
   Цей старий бродяга умiв цiнувати дружбу...
   - А в мене вiн був щось рокiв iз  шiсть,  -  сказав  Матрос.  -  Ще  до
революцi?.
   Собака нiяково моргав оком, добре розумiючи, що розмова  йде  саме  про
нього.
   - Отож вiн учора подався шукати собi десь на вечерю... Жду, жду, а його
нема?. Коли дивлюся... бiжить. Пiдбiг, гавка?, лащяться... Коли дивлюся  -
ти. От! Ну, як це воно? - Альоша знову захвилювався i вiдчув, що до  горла
пiдступа? щось пекуче й вогке. Матрос помiтив це i поспiшив перебити:
   - Значить, Альошко, збира?мось. Сьогоднi, а хоч завтра i ?демо.
   - А як же ми по?демо?
   - Та так i по?демо. В ящику.
   - А Чорний?
   - Да, Чорний. То що? I вiн в ящику.
   - А як же це?
   - Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. При?хали б i  зразу
пiнджаки. А то у комiтет непри?мно йти. Ну, де б  його  взяти?  А  продать
нема чого?
   Обидва засмiялися. Що б то вони могли продати?
   - Якби тут побути з два тижнi та щоб налiпити на  продаж  попiв  абощо.
Тiльки ж не можна. Треба ?хать, а то ще того Харнтона потiм не знайдеш.  А
що ти лiпив у лiкарнi?
   - Там отакi двi здоровi штуки, одна, зна?ш, що ото на  бульварi  гадюки
лазять по людях. Ота, i потiм другого чорта я злiпив. От саганий! Там  був
один Роман, так вiн намалював, а я тодi злiпив. Тiльки ж i не  чорт  нiби.
Гра? на дудку, сам iз бородою, двi пари  крил,  а  на  головi  така  шапка
рогата, як наче старий корч. Потiм ще маленькi штучки. Лiкар  усе  поховав
потiм. От книг у нього!.. А лiстрiчеська машина...
   Приятелi ще довго розповiдали один одному за сво? життя  i  мрiяли  про
майбутн?, забувши за все на свiтi.  Але  Матрос  iнодi  зсовував  брови  i
починав неспокiйно длубати ще вогку глину Альошиного житла.
   - Чого ти, Матросе? - спитав Альоша.
   - Та за грошi... Без пiнджакiв, понiма?ш, невдобно йти... Ну,  де  його
взять?
   Цього вже Альоша не знав.
   - Слухай, - сказав Матрос, приховуючи щось на думцi. - Це  та  лiкарня,
що на Слободi? Ота в саду? От менi iнтересно подивитись. А й лiкаря  можна
побачити? Чи не пускають?
   - Навiщо тобi?
   - Хiба що? Не маю права?
   - А скажи нащо?
   Матрос вагався. Вiн побоювався, що його непрактичний друг  зiпсу?  йому
план. А вiд цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, ?хн?
майбутн?. Iнакше доведеться залишитися в сво?й "робi", чого так гостро  не
хотiв тепер Матрос.
   - Я б тобi сказав, якби ти був розумний...
   - Тодi скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав?
   - Нехай оддасть тi тво? штучки, ?х можна буде продати.
   - Якi штучки?
   - Ну, той... дохтор. Що ж вiн зафармазонив? Хай оддасть i все.  Вiн  ?х
робив? Значить, нiчого замикать у шахву, що не тво?.
   - Матросе! - скрикнув Альоша. - Ти мене вбий, а я  не  пiду.  Хай  вони
згорять.
   - Не пiдеш?
   - Не пiду.
   - И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обiйдемось без тебе.
   Вiн устав i, не сказавши бiльше нi слова, швидко  пiшов  iз  двору.  На
воротях затримався i кинув:
   - Пiдожди мене тут. - Потому переступив хвiртку i зник.
   Альоша чекав його добрих двi години, що здалися йому довшими, нiж  цiла
?хня розлука.
   Вiн проклинав себе за те, що не пiшов  разом  iз  Матросом.  Тепер  вiн
навiть не зна?, куди той подався. Було б  краще  йому  самому  послухатися
Матроса, пiти до лiкаря й випросити  тi  штучки,  нiж  тепер  вiн  кинувся
невiдомо й куди - мабуть, добувати грошей. Та й хiба ж за них  можна  було
щось уторгувати? От бiда! Вiн же не знав, що таке вийде...
   Доки ж його ждати?
   Давно вже звернуло за обiд, а Матрос не приходив.
   Нарештi Альоша зовсiм загубив спокiй. Щось нiби кликало його на вулицю.
Вiн вiдчув потребу вибiгти з двору, наче назустрiч якiйсь неминучiй бiдi.
   Одного разу, ще там, в економi?,  -  вiн  ледве  пам'ята?  це,  -  йому
захотiлося бiгти до села, що стояло пiд горою  за  панським  двором.  Щось
нiби пiдкинуло його. Вiн бiг i з  жахом  вiдчував,  як  шалено  стукало  в
грудях, як на головi пiдiймалося волосся.  Добiгши  до  першо?  хати,  вiн
побачив, як тро? солдатiв тягли якогось чоловiка й  били  його  рушницями.
Чоловiк пручався в ?хнiх руках. I в  одну  мить,  двигнувши  ногою  одного
солдата, вдарив другого навiдлiг кулаком i кинувся тiкати.  Тодi  вдарений
приклав до плеча рушницю  i,  крикнувши  "стой",  випалив.  Чоловiк  зарив
головою об дорогу, заливаючи ?? кров'ю.
   Юрба стовпилась поодаль i, похнюпившись, хрестилася й бликала очима  на
солдатiв. Потому (все це  наче  ввi  снi)  прибiгла  його  мати,  блiда  й
розтерзана,  i  кинулась  на  солдатiв  з  прокляттями.  Вона  хотiла   ?м
повидирати очi, взивала ?х скаженими собаками, билась об дорогу над трупом
чоловiка. Розлютований солдат штовхнув ??  чоботом  пiд  серце.  Далi  вiн
нiчого не пам'ята?. Зда?ться, тодi вперше з ним сталося  щось  подiбне  до
того, що було в будинку. Бiльше вiн не бачив сво?? матерi, ??  поховали...
Хто був той чоловiк, вiн не знав, але, побачивши його вперше на життi,  не
забуде до смертi. Конаючи, вiн глянув на Альошу широкими очима,  i  в  них
йому блиснув  останнiй  вогонь.  Це  було  так  давно,  на  ранiшнiй  зорi
дитинства, що тiльки тепер, коли  знов  захотiлося  бiгти  невiдомо  куди,
Альошi пригадалося те забуте почуття.
   Вiн схопився з землi. Кинувся  стрiмголов  за  ворота.  Зупинившись  на
мить, коротку, як сама тривога, вiн  раптом  повернув  лiворуч  i  подався
довгою вулицею.
   Бiг вiн не пам'ята? скiльки. I ось перед зеленими воротами  району  вiн
раптом зупинився. Вiд того, що  вiн  побачив,  йому  стислося  й  захололо
серце: мiлiцiонер вiв Матроса, мiцно  тримаючи  його  за  плечi,  а  збоку
скакав Пувичка.
   - Ведiть його, ведiть! А що, попався,  вбивця!..  Будеш  ножем  рiзати?
Тодi не вловили, то тепер узна?ш.
   Перед ними прочинилася тяжка хвiртка з маленьким загратованим вiконцем.
   - Стiйте! - хотiв скрикнути Альоша.
   Але крик той застряв у горлi. Вiн кинувся за  ними.  Та  в  ту  хвилину
хвiртка за Матросом зачинилася, а Пувичка в'юном вислизнув помiж  вартових
i подався в завулок. Другий мiлiцiонер, що стояв бiля ворiт,  посмiхнувся,
похитав головою. Тодi Альоша пiдбiг до хвiртки i вдарив у не? кулаками.
   - Пустiть! Пустiть до Матроса! Пустiть! Я свiдок. Вартовий  одвiв  його
рукою i посварився на нього.
   - Ану, забирайся звiдси.
   - Пустiть! Дядьку! Пустiть! Матрос не винний, - знову рвонувся Альоша.
   - Та ти менi що? Будеш отут крик пiдiймати? - незадоволене  вже  сказав
вартовий. Вiн стукнув у хвiртку, вiдчинив ?? i попхнув Альошу через порiг.
   - Вiзьмiть його до старшого!
   Цього тiльки й жадалось Альошi.
   В першiй же кiмнатi вiн побачив Матроса.
   - Альошко?! - шепнув Матрос. - Пувичка, дрянь, засипав...  А  я  вже  й
грошi маю...
   - Де ти взяв?
   - Ц-ц.
   - Що ж тепер буде?
   - Не знаю...
   Мiлiцiонер, що сидiв за столом, повернувся до них.  Це  був  товстий  i
веселий чоловiк. Пасок на ньому ледве сходився та й то не по животi, а пiд
животом. Вiн примружив маленькi веселi очi,  що  сiрiли  десь  за  м'якими
могилками, i став розглядати хлопцiв.
   - Отряхи! Щось уже набро?ли?
   - А де старший? - спитав той, що  привiв  Матроса.  -  Набро?ли...  Цей
герой шпортнув ось цього ножем.
   Альоша i Матрос глянули один на одного.
   - Коли? - не витримав Альоша. Мiлiцiонер раптом обернувся до нього. Вiн
не чекав нiчого подiбного.
   - Ти ж сам... - i зупинився. - Що за чорт? Це ж ти казав?
   - Що казав? То Пувичка. Матрос сiпнув його за штани.
   - А ти звiдки взявся? - сердито крикнув мiлiцiонер. - Де  той,  другий?
Той хулiган десь там, - пояснив вiн тому, що  сидiв  за  столом,  i  хутко
вийшов iз кiмнати.
   Хлопцi мовчали. Той, що сидiв за столом, ще раз  ?х  оглянув  i  весело
засмiявся.
   - Ох же й отряхи! Та хто ж кого шпортнув? Тебе? - спитав вiн Альошу.
   - Мене? Матрос? - Альоша мимоволi й  сам  посмiхнувся,  хоч  йому  було
зовсiм не весело. - Матрос мене нiколи не зобидить. Ми  з  ним  на  роботу
?демо.
   - На роботу? От так робочi!
   - А що ж, - презирливо сказав Матрос. - Кан?шно, на роботу.  А  що  той
вуркаган на мене капа?, так я скажу по правдi: щастя його, що я в'?жджаю.
   Увiйшов мiлiцiонер i розвiв руками.
   - Нема?. Бiгло ж чортеня, уже на хвiртцi було... I десь зникло...  Куди
?х, цих геро?в?
   Товстий подивився на хлопцiв, подумав i сказав:
   - Та хто його зна?. Замкни в  ту  камеру,  поки  старший.  Ну,  хлопцi,
потрудiться. Робочi... Х-х-х-хо-хо!..
   Коли вони залишились у кiмнатi, де вже сидiло кiлька чоловiк  в  густих
хмарах диму, Альоша схопив Матроса за груди  i  затремтiв  вiд  плачу,  що
проривався йому крiзь скупi слова:
   - Пропало? Не по?демо? Все тепер пропало...
   Матрос сам почував себе не дуже добре. Проте вiн заспокоював Альошу.
   - Чудак! Чого ти сомнiва?ся? От ще... тряпка!
   А що далi, то й Матрос не мiг того сказати. Тихо сидiли,  притиснувшись
один до одного. В  коридорi  гупали  чи?сь  чоботи.  Було  тоскно.  Болюче
стискалося серце. Поволi стало смеркати. Хтось вилаявся i спробував почати
яко?сь пiснi.
   Мабуть, старшого не було цiлий час. У кiмнатi блиснула електрика. Люди,
що там сидiли, почали якусь жваву розмову, та нi Матрос, нi Альоша до  не?
не встрявали. Вони думали про сво? плани, що ?х  так  несподiвано  порушив
Пувичка.
   Так ?х застукала нiч. У коридорi стихли кроки.  Тiльки  глухе  дрижання
стiн нагадувало, що мiсто за ними кипить нiчним життям.  У  камерi  почали
вкладатися спати.
   Тiльки Матрос цiлу нiч не стуляв очей. Альоша знемiгся - його  побороло
це нагле безглузде лихо, i вiн дрiмав, зiгнувшись у кутку. Матрос  дивився
на нього з новим, незнайомим досi почуттям. "Спить, - думалось йому. - Ех,
тряпка. Ради нього засипався, а воно, лахудра, нi к чорту. Вже й злякався.
А що б ти робив без мене? Зi мною то  все  одно  не  пропадеш,  а  от  без
мене?.. Коли б тiльки вирватись, побачиш, що значить Матрос. Ти ще  тiльки
рився в кiзяках, а я вже хлiб заробляв,  казани  чистив..."  Вiн  вiдчував
свою зверхнiсть над приятелем, i це сповнювало його новою  силою,  гордою,
незламною, а разом i любов'ю до Альошi.
   ...Ранком,  лиш  тiльки  забринiв  день,  хлопцi  вже   сидiли,   разом
поглядаючи тривожними очима на дверi.
   Години тяглися неможливо довго. Здавалося, що пройшло вже найменше,  як
три днi. I нiхто не приходить, нiхто не кличе ?х на розправу. ?м  принесли
?сти. Вони й не торкнулися до хлiба. Тiльки Матрос  похмуро  набив  i  ним
сво? кишенi.
   День проходив...
   - Пропали... пропали... - шепотiв Альоша. -Дивися, ?х  кличуть,  а  нас
нi.
   - Мовчи, хiба ?х кличуть на волю?
   - А куди ж?
   - У допру, - кинув Матрос.
   Пiсля того знову мовчали майже до вечора.
   Та ось загримiла щеколда. Товстий стояв  на  дверях,  дожовував  якийсь
смачний шматок i шукав когось сво?ми веселими очима.
   - Де ви тут, робочi? Х-х-хо-хо! Виспались? Ану-ка, потрудiться вийти.
   Хлопцi схопилися обидва разом i кинулися до дверей.
   - Сюди потрудiться.
   Вони ввiйшли в ту саму кiмнату, де були вчора. За  столом  сидiв  тепер
той "старший".
   - Ось вони, геро? труда!  -  зареготав  товстий.  -  Красота!..  Прямо,
кажуть, ?демо на роботу.
   Матрос поважно сказав:
   - У натурi. Вже й у комiтетi почти що договорився. А вiн у школу.
   Старший кинув на них один пронизливий погляд,  непомiтно  всмiхнувся  в
пiдборiддя.
   - Нащо ви ?х привели? - тихо спитав вiн товстого.
   - Та це не я. Це - Гаврилюк. Донощик утiк, а з цими що робити?
   - Виведiть ?х за ворота... Ану, хлопцi, щоб i духу вашого тут не  було.
Фiть! Мороки не мали...
   Хлопцi разом, не встигши сказати й слова, з копита рвонулись до дверей.
Товстий зареготався ?м услiд.
   Вони прибiгли на Уютну, щоб  гукнути  Чорного  i  попрощатися  з  Хомою
Петровичем. Хома Петрович подивився на  Альошу,  покректав,  запалив  свою
люльку. Глянув на Матроса. Щетина йому  настовбурчилася,  брови  зсунулись
гострими кущиками, вiн одвернувся.
   - Везеш, то вези, та гляди хлопця. Сам бандит  добрий,  та  ще  й  його
тягнеш.
   Хлопцi стояли, понуривши очi в землю. Потiм Матрос покрутив  головою  i
кинув до Хоми Петровича:
   - Чого ви так? А може, я з рожд?нiя пролетарiй.
   - Та вже ж...
   - От вам i та вже ж... Так що  нема  чого  й  агiтiрувать.  Спасiба  за
квартиру i збирайсь, Альошко.
   - А... де ж це Чорний? - спитав Альоша. -Чорний! Ня!
   Але Чорного не було. Хлопцi не могли  його  догукатися.  Хома  Петрович
довго мовчав, та, бачачи, що хлопцi готовi й три днi його шукати по мiсту,
вiдкрив ?м сумну пропажу.
   - Спiймали Чорного... Добiгався,  -  вимовив  вiн.  -  На  цей  раз  не
вирвався.
   ...Наче хто ножем провiв Альошi по серцю. Вiн зблiд i з жахом подивився
на Матроса. Те, чого вiн давно боявся, сталося тепер, коли все готове, щоб
?хати.
   Матрос заскреготiв зубами.
   - Пропав! От чортовi гицелi, - вилаявся i  плюнув  просто  перед  себе,
нiби в вiчi тим гицелям, а разом i в вiчi сво?й минувшинi...
   Товарний потяг iшов задумано,  повагом,  залишаючи  позад  себе  зеленi
вогнi. Роздорiжжя гримiли пiд  колесами  -  вiдходили  в  безвiсть.  А  на
платформi з пресованим  сiном,  зарившись  мiж  тугими  пакунками,  лежали
Матрос i Альоша. Зiгрiтi власним диханням, вони дивились на  зорi,  що  не
зникали з сво?х високих чат, скiльки не бiг потяг.
   Зорi кликали ?х, намагнiчували ?м серця.
   - Везу, вез-у-у-у! - гукав потяг.
   - А на пiнджаки таки ма?мо, - гордо промовив Матрос. - На, подивися.
   Вiн вийняв з глибоко? кишенi бiлясту асигнацiю i передав Альошi.
   - Скiльки ж це? - спитав Альоша, сумний вiд спогадiв про Чорного.
   - Десятка, - спокiйно вiдповiв Матрос. - Лiкар не  схотiв  вiддати  тих
чортiв, що ти налiпив. Значить, кажу, платiть десятку не менш,  нам  треба
на пiнджаки. Заплатив.
   Матрос замовк.
   Потяг проходив глухий пiвстанок.
   Сяйво одинокого лiхтаря упало на Альошине обличчя. На ньому горiло дво?
великих  зеленкуватих  очей,  неймовiрно  розкритих.  Здавалося,  що  вони
дивляться в майбуття.
   - Коли ми будемо там? - тихо спитав Альоша.  Матрос  вiдповiв  радiсно,
твердо:
   - Завтра.

   1927

   =====================================================================

        Олег Ольжич. Рудько



   (Житт?пис одного пiвня)

   Отже, я розповiм вам про пiвня. Не  про  величезного  слона  чи  хижого
лева, а про звичайного пiвня, яких ви безлiч бачили за сво? молоде  життя.
Ви, може, не пригаду?те, але я знаю, що  колись  ви  були  з  ним  в  дуже
близьких вiдносинах. Вiн вабив вас непереможно до себе яскравiстю барв  та
дзвiнким голосом, i ви, пручаючись в  обiймах  матерi,  тяглись  до  нього
малими рученятами.
   Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в пiску посеред  подвiр'я,
ви вiдчули до нього пошану. Ви уступалися йому з дороги або,  кинувши  всi
скарби, стрiмголов бiгли в сiни i  причиняли  за  собою  дверi,  коли  вiн
надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в  нього  тодi,  як
виводив свою голосну пiсню, грудками, i нарештi вiн став  для  вас  зовсiм
байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас iснувати.
   I от роки живете ви побiч себе, тiшитеся з лiта, нудьгу?те  взимку,  i,
правду кажу, ви менше зна?те про те, що твориться в душi вашого колишнього
приятеля, нiж вiн, що вiдчува?те ви!  Сором,  сором!  Отож  -  про  пiвня.
Слухайте!
   В сiнях було душно,  i  сiра  чубата  квочка,  що  два  днi  тому  була
перенесена сюди  з  прохолоди  стайнi,  часто  дихала  розкритим  дзьобом.
Квiтневе сонце таки добре припiкало! Можна було  б  устати  й  напитись  з
мисочки, що  стояла  коло  гнiзда,  але  вона  досиджувала  сьогоднi  свiй
двадцятий день i обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке  лежало
поруч золотою купкою, не зачеплене ще вiд позавчора. Двадцять днiв! Це вам
не хруща проковтнути!
   ?? майже голi вiд сидiння  груди  горiли  останнiм  огнем,  який  могла
видушити матерня любов з виснаженого тiла. Ще доба, нi, не доба, ще кiлька
годин - i прийде найщасливiший мент ?? життя, мент, за який можна  вiддати
все, витерпiти всi муки!
   Яйця були якраз в мiру теплi, й, перевертаючи ?х нiжно дзьобом з одного
боку на другий, вона всi?ю сво?ю  iстотою  вiдчувала  в  кожному  маленьке
скорчене тiльце i величну силу життя, що його наповняла. Година ще!
   А проте я не оповiдатиму, що сталося за годину.  Я  не  малюватиму  вам
щастя матерi, коли трiснула перша шкарлупи-на i  звiдти  почулось  жалiбне
хлипання немовляти. Я не маю для цього гiдних барв. Не згадуватиму i  всiх
тих переживань, що ?х мали новi мокрi громадяни  свiту,  коли  ступили  на
межу свiдомого життя. Вони мало чим рiжнилися вiд ваших власних,  коли  ви
були в такому становищi. Безлiч незрозумiлого, дивного i сила непри?много,
як-от шкарлупка, що хоче одстати вiд пупика, або погана колюча соломина.
   Прийшла господиня i, вийнявши, щоб не подушилися мiж  яйцями,  тих,  що
вже обсохли, поклала в решето та поставила на пiч. Тут зiбралися вони  всi
15 (не було нi одного бовтуна чи заморка), тут  навчились  пiдводитись  на
ноги i вперше вiдчули голод, що вiдтодi став ?х найвiрнiшим  товаришем  на
цiле життя.
   Здебiльшого лежали  вони,  притулившись  одне  до  одного,  i  тихенько
пищали,  немов  заспокоювали  самi  себе.  Якийсь  заворушиться,   i   всi
прокидаються зi свого напiвсну та вибухають жалiбним лементом.
   На другий день, пiсля того, як  квочка  добре  викупалась  в  пiску  та
досхочу на?лася, пiд не? пiдпустили курчат.
   Чи вона пiзнала сво?х дiтей? Чи тi почули в нiй матiр? Пiзнала! Почули!
Почули i побiгли до не? на перший нiжний  поклик.  Так,  але,  скажу  вам,
курка на 21 день сидiння ма? такий настрiй, що прийняла б пiд  сво?  крила
цiлий всесвiт. В цей час в нiй знайде собi оборонця взагалi  кожне  курча,
нехай воно навiть убереться вже в колодочки.
   Хитаючись на непевних ногах, розбiглись нашi малi  по  хатi  i  раптом,
злякавшись чи то чорно? тiни, чи власно? самотности, летiли назад на тихий
голос матерi. Вони хотiли ?сти. Мати це чула, i, коли  чи?сь  великi  руки
покришили на долiвку жовток з яйця i грудку  пшоняно?  каши,  кiлька  самi
кинулись на не?, а рештi почала поясняти призначення цiх жовтих  шматочкiв
мати. Нiжне дрiбненьке квоктання, щось наче: "так, так, так, так, так", що
його вона ще в дитинствi чула вiд сво?? матерi, тепер  само  з'явилося  на
язицi. Брала зернятка каши i знов випускала ?х з  рота,  боячись,  щоб  не
проковтнути ненароком коштовно? страви. Сама вона смiла ?сти тiльки гречку
та житн? зерно, насипанi поруч. Малеча хапала  гливкий  жовток,  давилася,
чмихала. Нарештi це  обридло.  Всiх  стали  бiльше  цiкавити  очi  першого
найближчого або його жовтенькi пазурцi. Вони здавались особливо  смашними,
i то один, то другий голосно  шльопався  на  землю,  коли  сусiда  занадто
сильно сiпав його за палець.
   Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинцi курча зацiкавилося
маминою бородою, пiдскочило i повисло на нiй. Квочка  несамохiть  трiпнула
головою, i мале покотилося по землi. Запам'ятайте  собi  це  курча.  Задля
нього одного я почав сво? оповiдання. На  вигляд  було  це  звичайнiсiньке
мале курчатко, пiвник, з цiкавим поглядом карих оченят та  ледве  помiтним
зубчастим гребiнцем. Вiн довго не мiг заспоко?тись пiсля цi?? пригоди, але
це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку  всi
тепер учились пити.
   Мокрий, вiн полiз пiд матiр, але не мiг там довго висидiти виглядав  то
з-пiд крила, то спереду, вилазив на спину або  бiг  геть  i  нацiлявся  на
стiнi на поважну чорну муху.
   Проте всьому бува? кiнець. Прийшов кiнець i соняшному квiтневому дню, i
все товариство опинилося пiд пiччю. Було темно, душно i не лишалося нiчого
iншого, як забитися в мамине пiр'я i  вiддати  себе  на  поталу  тривожним
снам.

   * * *

   Другого ранку, коли висохла роса, всiх  винесено  на  двiр.  Стурбована
квочка бiгла ззаду, пiдскакувала, хотячи вiдняти  свiй  скарб.  Та  нiчого
страшного не сталося, курчата знов були  коло  не?.  Малеча  дивувалася  з
усього,  що  бачила  навколо.  М'ягкий  порох  пiд  ногами,  довгi  зеленi
травинки, якi нiяким чином не  можна  висмикнути  з  землi,  гаряче-гаряче
свiтло, що сипалось згори, - все це i бентежило кожного, i наповняло  душу
веселощами.
   Тепер вони вперше побачили iнших схожих на маму iстот. Довiрливо  бiгли
до ?х i зразу ж розчаровувались. Цi сотворiння або, здивованi,  йшли  собi
геть, або, гiрше, - дзьобали малих боляче в тiм'я. Мати мусила  ставати  в
?х оборонi, i за перший день ?й довелося кiлька  разiв  витримати  порядну
бiйку.
   Треба сказати, що за час сидiння на яйцях  багато  подруг,  якi  колись
ставились до не? з належною пошаною, встигли цю  пошану  цiлком  втратити.
Охляла та заклопотана, вона пiд час сво?х  коротких  прогулянок  не  могла
дати  ?м  добро?  одсiчi,  зате  тепер,  почуваючи  себе   матiр'ю,   вона
зважувалась ставати й проти тих, що на них колись навiть  очей  звести  не
смiла б.
   Перед самим  пiвнем,  цим  володарем  курячих  душ,  вона  сво?м  тiлом
закривала дiтвору i, намагаючись не  дивитись  на  його  обурене  обличчя,
кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями.  Колишня
полохлива сiра курочка не вагалася тепер кинутися на голову Сiрковi, що  з
виваленим язиком прийшов глянути  на  нових  мешканцiв  подвiр'я,  а  кота
Кирила вона погнала гальопом через увесь двiр до першо? дiрки в барканi.
   Всi думають, що кури вмiють лише цокотати та кудкудахкати. Нiхто з вас,
певне, i не пiдозрiвав, що у них ?  власна,  розумi?ться,  не  подiбна  на
людську, а проте багата  i  вироблена  мова.  Цi?ю  мовою  можуть  кури  i
висловлювати   сво?   почуття   чи   бажання,   i   дiлитися    зробленими
спостереженнями. Так, так! Я колись, ще малим хлоп'ям, досконало  знав  ??
та пробував  навiть  складати  курячо-людський  словник.  Менi  нiчого  не
коштувало збентежити всю шановну громаду принесеною звiсткою або примусити
?? сховатися перед вигаданою небезпекою.  Я  водив  за  собою  цiлу  зграю
поважних курок, задурених найприбавнiшими обiцянками, i доводив  до  сказу
гордовитого пiвня, кидаючи йому в обличчя тяжкi образи.
   Досить сказати, що я заслужив щиру приязнь наших та сусiдських курей, а
мiж пiвнями нажив собi найлютiших ворогiв. Не один вбачав у менi такого  ж
пiвня, як сам, i збройне виступав проти чужинця. Тому часто ходив я  то  з
подряпаними руками, то з пiдбитим оком.
   Отож цi?? само? чудово? мови вчились  тепер  нашi  малi  клубочки.  Про
значiння  одних  згукiв  догадувались  iнстинктом,  iнших  -  навчались  з
досвiду. Коли мати кричала довге "кре-е-е!" -  всi  бiгли  пiд  баркан  чи
ховались в лопухах, бо це значило, що в повiтрi ? якась небезпека,  шулiка
абощо.
   Як мати киркала одривчасто "кр, кр, кр!" (небезпека на  землi)  -  малi
розумiли, що треба уважати на кота, який, iдучи за сво?ми  справами,  щось
занадто пiдозрiло б'? хвостом. Вони й  самi  за  матiр'ю  гукали  зляканим
голосом на нього, i цей голос скидався на сюркотiння цвiркунчикiв.
   Настали найщасливiшi днi життя наших курчат, ?х переселено  з-пiд  печi
до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня  одчиняла  вранцi
дверi i сипала ?сти, починався день самих насолод. Мати вела дiтвору крiзь
дiрку в плотi на город, на грядки з рiжним зiллям, або мандрувала  в  сад,
що весь зарiс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечнiш, як  на
городi, звiдки господиня захвачувала родину вiником. До того  попiд  тином
лежали цiлi купи старого  листя,  де  чудесно  можна  було  шукати  рiжних
гробакiв.
   Тут, на лонi природи, дiтвора здобувала всю  науку,  що  ??  ма?  знати
тижневе курча з добро? родини. Малпуючи матiр, вони навчилися чухати  собi
ногою за вухом (i не падати при тому!) та  дзьобиком  розправляти  пух  на
малих крильцятах. Навчилися  купатися  в  сухому  пiску,  пiдкидаючи  його
вгору, наче дощик, лягати боком, вiдкинувши ноги,  проти  сонця  i  навiть
удавати, що гребуться.
   Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного  гробака,  чи
заплутатись у травi i переполохати  матiр  сво?м  вереском.  Це  вiн  весь
обробився у павутиння, вiн сам  на  сам  зустрiвся  з  загадковим  зеленим
коником.
   Коли  надвечiр  квочка  вела  всiх  додому,   курчата   почували   себе
найщасливiшими iстотами в свiтi.
   Вола ?х були повнi добiрною стравою, переважували ?х  на  бiк,  а  дома
чекала ще вечеря  з  рук  господинi.  Переганяли  одне  одного,  трiпотiли
крильцями й удавали, що б'ються. В цiй  забавi  однакову  участь  брали  i
пiвники,  i  курочки.  Згодом  одступили  однi,  поважнiшi  пiвники,  далi
останнi, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили ?й аж до сивого
волосу. Але це сталося потiм. Тепер всi з  однаковим  захопленням  стукали
носиком в носик i робили це доти, доки не  забували,  чого  вони,  власне,
стоять одне проти одного в таких страшних поставах. Е  нi,  не  всi!  Одне
курчатко, мизинчик, якому господиня мусила помогти вилупитись з  яйця,  не
тiшилося бiлим свiтом. Весь час бiгло воно,  жалiбно  квилячи,  слiдом  за
матiр'ю i, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося  пiд  крило.
Мати перш турбувалася, заспокоювала його нiжно,  але  скоро  побачила,  що
йому однаково вже не топтати рясту, i зовсiм перестала  звертати  на  хоре
увагу. I справдi одного ранку воно не вибiгло разом з усiма з бочки.
   День минав за днем, i курчата незчулись, як гидкi палочки на крилах  та
хвостi обернулись в краснi новенькi пiрця.
   Наш Рудько мав хвостик не менший, нiж курочки. Це  показувало  на  його
низьке походження (пiвники добрих порiд довго не мають хвоста), але Рудько
тим не журився. Досить було навколо рiчей багато цiкавiших,  щоб  звертати
увагу на власний хвiст.
   Взагалi за останнiй час настали в життi курчат поважнi змiни. По-перше,
вони ночували вже на сiдалi, мов дорослi! Мати - посерединi,  дiти  довгою
низкою по обидва боки. Щовечора  звичайно  траплялась  сила  непорозумiнь.
Курочки лiзли пiд матiр або на не?,  однi  курчата,  злiтаючи,  збивали  з
сiдла iнших; щоразу нiч заставала когось на землi. Далi: ?х перестали  так
смашно, як ранiш, годувати. Але  найдивнiша  змiна  сталася  в  поводженнi
матерi. Вона не була вже така дбайлива, як колись, i часто, iдучи  поперед
сво?? родини, дзвiнко-дзвiнко цокотала. Цього вже курчата за нею нiколи не
помiчали, ?м було навiть нiяково слухати. Згодом i ночувати вона стала  не
з ними, а з дорослими курми i, кали  якесь  занадто  ?й  обридало,  злегка
дзьобала його в голову або плече.
   Взагалi, давала зрозумiти, що старе минулося. "Що ж, як ми з сво?м не в
лад, то ми з ним i назад" - вирiшили курчата, i тiльки деякi  курочки  все
не могли забути смашних шматочкiв з дзьоба матерi i постiйно наражались на
непри?мностi.
   Настала нова доба в життi родини. Курчата ще  трималися  купи  i  разом
виправлялися на здобитки в старi знайомi мiсця. Але  тепер  на  них  самих
лежали всi турботи про хлiб насущний i про власну безпеку.  Перед  Рудьком
послався широкий шлях самостiйного iснування, i вiн, не вагаючись,  ступив
на нього.

   * * *

   Рудько знайшов у собi новий хист. Вiн i  сам  не  знав  гаразд,  як  це
сталося, але одного соняшного ранку, коли навколо горiли роси, зi  старого
саду почулось його хрипке, тремтяче "ку-ку-рi-ку".
   Старий пiвень, що був саме на дворi, здивовано крутнув головою, а  далi
погiрдливо скривився.  Справдi,  це  "кукурiку"  було  таке  дитяче,  таке
несмiливе, що й ми б  з  вами  напевне  засмiялися,  але  самому  спiвцевi
здалось воно вершком мистецтва й сили. I з  того  часу  Рудько  повторював
його кожно? нагоди i взагалi без жодно? нагоди. Раптом вiн непомiрне вирiс
сам у сво?х очах. Вiн не почував себе вже тим руденьким  курчам  з  довгим
хвостиком, яке кожний може безкарно ображати.  Рудько  розумiв,  що  сво?м
спiвом сказав усьому свiтовi про сво? право  на  радощi  життя  i  що  вiн
боротиметься за це право.
   Сестри, якi вже давно з зачудованням поглядали на  його  мужню  бороду,
тепер вiдчули до нього просто побожнiсть, а брати... заздрiсть. Ця остання
i призвела до того, що на другий день заспiвав ще страшнiшим голосом  його
старший сiренький брат, а за тиждень сiм запальних  горлянок  з  ранку  до
вечора, забувши про  все  на  свiтi,  намагалися  переспiвати  одна  одну.
Дорослi кури глузливо посмiхалися, i тiльки мати зайшла одного разу в  сад
.i, пильно подивившись на Рудька, з задоволеним виглядом подалася назад.
   Але поруч з тим перед нашими пiвниками стали  з'являтися  питання,  якi
ранiш ?х нiколи не турбували. Це питання ?х  вза?мовiдносин  та  становище
кожного в ?х тiснiй громадi.  Колись  з  одно?  зовсiм  незначно?  причини
виникла суперечка мiж Рудьком i  його  сiрим  братом.  Таких  непорозумiнь
траплялось вже досить, i вони зараз же  забувались,  але  сьогоднi  кожний
спитав себе, чому, власне, вiн, вiн ма? поступитись, спитав i  враз  почув
себе гiрко ображеним.
   Бачили ви, як люто б'ються мiж собою старi  пiвнi?  Отже,  бiйки  малих
пiвникiв  бувають  куди   страшнiшi.   Там   змагаються   два   досвiдченi
вояки-лицарi, два мистцi у сво?му фасi, тут - дiти, недорослi дiти  стають
до заслiплено? боротьби, незручнi, обнятi одним гiрким  почуттям  вражено?
гiдности. Час такого змагання прийшов i для наших курчат, а  початок  йому
поклали Рудько з братом.
   Вони бились не день i не два. Бились посеред двору, в  саду,  навiть  в
темному курнику, бо обо? не мали сили злетiти на сiдало. ?х купали в бочцi
з водою, замикали в рiжних помешканнях. Даремне!  Вгледiвши  один  одного,
бiгли вони собi назустрiч радiснi, що  зможуть  знову  гасити  свою  згагу
ненависти. Найшла коса на камiнь! ?х гребiнцi являли собою живе м'ясо, очi
злипались вiд крови, пiр'я на грудях зашкарубло. Коли ранiш один мiг легко
перемогти, то тепер це було неможливе. ?х завзятiсть дiйшла до останнього,
i вони майже не вiдчували болю.
   Проте Сiрий мав перевагу. Вiн  бився  розважнiше,  був  витривалiший  i
багато бiльший. Йому ставало все легше i легше боротися з Рудьком, у якого
зовсiм запухло одне око. Сiрий постiйно був зверх, але, коли  вiн  хоч  на
хвилину випускав з дзьоба скривавлений гребiнець Рудька, той слiпо лiз  на
нього  знову.  Сiрого  почала  лякати  ця  безстрашнiсть,  це   божевiльне
завзяття, i от одного ранку вiн побiг од Рудька...
   У курей ? одна негарна риса: вони б'ють  лежачого.  Боротьба  Сiрого  з
Рудьком дала початок для вияснення стосункiв i  мiж  останнiми  пiвниками.
Кожний з них витримав бiй з  кожним  iншим,  але  всi  хотiли  використати
слабiсть Рудька (Сiрого вони не зачiпали, бо той був не такий знесилений),
щоб вiн визнав ?х перевагу. I хворому Рудьковi доводилося боронитися.
   Навiть курочки i тi пiдходили до нього тiльки  на  те,  щоб  ударити  в
скривавлену голову, мабуть, помщаючись за якiсь давнi кривди.  Зате,  коли
Рудько вичуняв, вiн усiм ?м задав доброго хлосту. Встановився ось який ряд
послуху: Рудько - Сiрий - Чорний - Рябенький i т.д. Але була й така  чудна
рiч: Чорний бив Рябенького, Рябенький помикав Жовтим, а  цей  знову  ганяв
Чорного.
   Такi вiдносини скоро поклали край колишньому  щасливому  життю  родини.
Вона почала розсипатися. Перший утiк Рябенький, бо йому  не  давав  дихати
Чорний. Другим подався Рудько; просто з туги по  цiлковитiй  незалежностi.
Незабаром тiльки курочки тримались  ще  купи,  а  з  ними  цибатий  Сивко,
найбiльший боягуз, що його всi лупцювали i який ще досi пищав по-дитячому.
   В курячiй суспiльностi панують суворi закони.  Найважливiшим  з  них  ?
закон шанування старшого. Хай Ви будете якi хочете мiзернi, а  коли  хтось
молодший за Вас на два днi, то малий вiн чи високий до неба, а мусить  Вам
коритися. Ви можете скубти його, можете  ганяти  по  подвiр'ю,  i  вiн  не
смiтиме Вам слова сказати.
   Правда, кожний закон  можна  обiйти.  Наприклад,  Ваша  шановна  бабуся
впродовж мiсяця не з'явля?ться на подвiр'?. Що  тодi?  Вона  губить  права
горожанства i тракту?ться, як кожна зайда. Ви можете зробити вигляд, що ??
не пiзна?те, i хай стара попробу? вибороти собi давн? становище!
   Вище посунутись по суспiльнiй драбинi можна також, коли  Ви  заквокчете
та набудете тим права бити всiх на праве й лiве плече. А досить Вам когось
раз потовкти, i Ви назавжди займа?те його мiсце. О, кури на це мають  дуже
добру пам'ять! (От i кажи: куряча пам'ять!) Бiда ж, коли хтось по  темному
абощо ударить свого зверхника: довго тямитиме вiн цей нещасливий день!
   Певне, що трапляються бунтарськi душi, якi  не  коряться  благочестивим
звичаям, але ?х не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку  i
самi знають, на що iдуть.
   Все це найлiпше було бачити за вечерею, коли все громадянство збиралось
навколо господинi. Кожний бив другого чи для того, щоб зiрвати свою злiсть
за те, що не може з'?сти  сам  всього  зерна,  чи  просто  для  того,  щоб
показати, що ма? право його вдарити.
   Скiльки тут було вигукiв,  i  справедливого  гнiву,  i  гiрко?  образи!
Скiльки погроз i жалiбного нарiкання!
   Кожна курка щипала сусiдню, кожна квочка лупила курчат чужого  виводка,
кожне курча вважало обов'язком скубнути свого меншого брата. Найгiрше було
тим, що ?х покинула вже мати. За  таких  нiхто  не  заступався.  На  цьому
вечiрньому зiбраннi Рудько найближче стикався  з  товариством,  тут  почав
свiй переможний життьовий шлях.
   Всi курчата молодших виводкiв ставились до нього з належним жахом. Двох
пишних Марчукiв, яких прикупив десь господар, вiн приборкав  у  перший  же
день, але Рудька пекло презирливе  вiдношення  до  нього  дорослих  курок.
Кожна з них могла видерти йому найлiпше перо, йому, що спiва?  незгiрш  за
старого, могла з ганьбою прогнати геть вiд миски з  водою,  могла...  Коли
Рудько не хотiв тiкати, його так бито в готову, що вiн несамохiть  кричав,
наче двомiсячний. Боронитись вiн  перше  не  смiв,  тепер  йому  цього  не
дозволяла його лицарська честь.
   Вiн  одхиляв  свою  голову  вiд   ударiв,   примушував   себе   при?мно
всмiхатися[1] i показати тим, що вiн уважа? все це  за  милу  забаву,  але
коли якась занадто вже на нього  напосiдала,  терпець  вривався  i  Рудько
одним мистецьким ударом вибивав з не? увесь  гонор.  Пiсля  тако?  пригоди
курка ставала як шовкова i цiлком визнавала в Рудьковi дорослого.
   Так мусив вiн переконати у сво?й повнолiтностi усе старше  громадянство
i до початку вересня побачив,  що  далi  йти  нiкуди.  На  горiшнiм  щаблi
життьово? драбини стояв  великий  сiрий  пiвень,  пан  i  господар  цiлого
подвiр'я. Вiдколи звезли з  поля  хлiб  i  коло  клунi  виросла  величезна
скирта, а на городi почали збирати картоплю,  стали  траплятися  загадковi
подi?. Одного вечора в курник зайшла господиня з синами (непри?мнi хлопцi,
але сво?) i взялася знiмати з сiдала курчат. Один парубок схопив Рудька  i
закри