тишу. Нiде нiкого: не скрипне хвiртка, сплесне у криницi розбуджена вiдром вода. Сама, як перст на все село, на весь бiлий свiт. I посеред церковного подвiр'я пустка. I дзвони мертвi, i криниця з дубовими цямринами мертва, i замок на церковнiй брамi мовби завмер, i роса на травi змертвiла. Настя прочинила хвiртку й протолочила в нiй стежку до дерев'яних схiдцiв. Роззирнулася, сподiваючись, що все де сон, який зараз мине i з усiх вулиць посуне люд, i стануть навколо церкви, засвiтять свiчечки, i вдарять великоднi дзвони... Невiдь скiльки стояла й чекала дива. Вперше в життi не перехрестилася до свiтила, а коли добачила кра?чок сонця, оторопiло позадкувала до хвiртки. Зацькованим поглядом зиркала за тини, по вiкнах. Усе ще не вiрила в цi вулицi, хати без людей, у цi з похованою навiки водою криницi, у цей розтерзаний солов'ями, криком пiвнiв, любовним перегукуванням диких голубiв свiтанок, в якому - жодного людського голосу. I заквилила Настя-Спасителька криком ча?ним, стогоном дерев i трав, зойком неба i великодньо? землi, вiднинi навiки висватано? чорним лихом... ===================================================================== Iван Микитенко. Вуркагани Повiсть I Iсторiя художника Альошi почина?ться вiд того дня, коли вiн залишив спустошенi ма?тки пана Келiповського в порiзаних, подiлених новими межами степах i без жодних планiв на майбутн? дiстався великого мiста. Це трапилось на тринадцятому роцi його життя, саме тодi, коли бажання ще можуть рятуватися фантазi?ю, що сво?м невгасимим огнем запiка?, затамову? бiль вiд нездiйсненних юних поривiв. Саме тодi, коли ?? невгасимий вогонь переходить в печаль i та почина? свiтитися в очах того, хто носить ?? в сво?му серцi. Так було i з Альошею, хоч ми зовсiм не зна?мо нi його минулого, нi його батькiв, нi ?хньо? вдачi, нi ?хнього життя, або зна?мо з того дуже мало i то лише саме загальне. Ось цi скупi вiдомостi: десь, колись була велика земельна фабрика, пишна латифундiя ясного пана Келiповського, що володiв п'ятьма тисячами десятин i десятками економiй. В тих економiях вiчно кректали строковi робiтники з сiрим кольором облич, з вузлами замiсть рук та нiг, з горбами замiсть спин i з згустками чорно? кровi, перемiшано? з чорноземом у грудях, замiсть сердець i душ. Там були й стрункi робiтницi, гнучкi в сво?х талiях, бистрi на працю й червонi вiд молодого кохання. Та згодом i вони гасили свiй огонь, що брався попелом i тяжким перегаром вiд брутальнихтискiв жорстоких i ненаситних у сво?й звiрячiй силi прикажчикiв, роз'?зних i пригiнчих. Iнодi смiливi мандрiвники, багатi на щире слово й вогненнi заклики, з'являлись то там, то там у цих латифундiях, сiючи буйне зерно. Бувало, що вони, рятуючись вiд панських псiв, втiкаючи глухо? ночi на новi грунта, заносили в далекi губернi? гарячi серця тих вогнекарих дiвчат. В такiй економi? десь народився в бур'янi Альоша. Це було в час наипишнiшо? пращ, i там, на полi, й залишився вiн лежати, загорнутий у лопухи, аж доки його мати, вогнекара дiвчина, змогла прийти знову й принести йому сво? груди, повнi молока й гiркостi, ?й не тяжко було переховувати свою дитину вiд чужих очей i негоди. Були там скирти, стайнi, воловнi. Альошi було тепло спати й рости. Вiд кiзякiв iшла гаряча пара, а польовий бур'ян гуляв йому в легенях буйними пахощами. Так було, доки вiн вирiс i став до роботи. Потому вiд економi? залишилось непривiтне згарище, а хутко й воно заросло лободою та густими калачиками. ?сти лишились самi лопуцьки та гiркий какиш у глибоких ровах колишньо? економi?. В тiй дичинi й пропадав Альоша. Тодi один доброзичливий дядько пiдхопив його одного разу, самiтного, посадовив на воза й довiз аж до мiста. - Оце, хлопче, тут тобi станцiя, - сказав вiн до Альошi. - Приют. Потому вiн одвiв Альошу до канцелярi? й вiддав за-вiдателю будинку при такому папiрцi: "При сем прилага?мо як невозможно його нам бiльше содержувать бездомного хлопця з якономi? потому що вiн голоду?, а пам'ять пiдходяща i рука добра, також умi? малювать всяку всячину i вилiплювать штучки, котрi виходять з глини iнтереснi на взгляд то може приют його приютить i дасть напрасно образованi? потому що мальчик пам'ятливий аж дивно що вдостоверя?ться охвiцiально. Уповноважений сiльради (такий то)"._ Завiдатель будинку посмiхнувся, перечитавши того папiрця, i звернувся до хлопця: - Куди ж я тебе вiзьму? У мене повно. Так не можна. Куди ж я вiзьму? - Вiзьмiть! Хоч кров iз носа, вiзьмiть, - сказав дядько. - Потому що куди ж нам iз ним потикатися? Ить воно може пропасти без посл?дствiя. Воно ж таке, звинiть, як каченя, утле. А шкода. Пастухiв у нас i сво?х стiльки, що... Альоша мовчазно стояв бiля дверей. Сумними очима обводив стiни. По обличчю йому пересувалася тiкь, немов у порцелянi хтось скаламутив прозору воду. Вiн пiдняв руку й нiяково застромив пальцi в бронзову куделю, що вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зiтхнув: - Якби в художествене! Це була його мрiя. Очi йому на мить зафосфорилися й потухли пiд вiями, що тiнню впали на них. За дверима вже гудiли й верещали десятки голосiв нестримних мешканцiв того будинку. - Корiшок, одступись! - гукнув чийсь смiшно загрозливий голос. - Одступись, поки не дризнув, дай загляну... - Одiйди! Я сам. - Одступись, бо по?ду. - Ти? А дивiться на нього! Вiн по?де! - I по?ду. - На кому? Ану, на кому? Може, на менi? - Одступись! - Ух, ти ж. Пусти, я його кулупну в карточку. Голоси покотилися клубком, ударилися в дверi, змiшалися з тупотiнням i шарканням купи тiл, що схопилися, певне, в ручки. - Що таке? - Кого? - Ей! - Сюди! - Новий! Привезли нового! Мамалигу! Дядько труснув бородою - впало двi соломинки. - Ич, якi охвицери! - обернувся вiн до дверей. А дверi вже вiдчинилися; допитливi очi побiгли павучками по Альошi - вiд голих потрiсканих нiг до чуба, що в ньому нервово борсалась його прозора, хоч i брудна рука. - Диви! Рудий. Кхе... - Пс-с. Ти звiдки взявся? Завiдувач нахмурив брови, спокiйно сказав: -Ану менi... Хлопцi заштовхали один одного: - Ти не шуми! - Чого шумиш? - Не бачив чоловiка? I засмiялися. Тодi завiдувач спитав у хлопця: - Як тебе звуть? - Альоша, - вiдповiв той. - Так що ж менi робити з тобою, Альошо? - Не знаю. - Хм. Ах ти, художник золотоголовий. Альоша пiдняв рiвну стрiлчасту брову. - Як зна?те. - Товаришу начальник, майте сочуствiя, - сказав дядько. I тут ударив себе об поли й пiшов до дверей. - Значить, я по?ду собi. Майте сочуствiя. - ?дьте, - сказав завiдатель. - ?дьте собi, дядюшко. Нiчого не зробиш. Вiн узяв Альошу за руку. Так почалося для Альошi нове, небачене i незнайоме. Жадiбно, як воду спрагла земля, всмокту? вiн очима, вухами, всiм тiлом прекрасне пiвденне мiсто. Воно шумить чарiвним, незвичним шумом. Вулицi, повнi гарячо? снаги, переливаються в сонячнiм тремтiннi, грають велетенськими шибами, киплять у шварканнi черевикiв, зiтхають стомлено пiд тiнню дерев. Вiзники, пiдпершись батожилнами, закам'янiли на сво?х високих сидiннях. Близько будинку пролiтають трамва?, виблискуючи райдугами скла в золотих рамцях. Дзвонять дрiбно, тривожно, часто. "Дзiнь-дзiнь! Дзiнь-дзiнь!" - вiдгуку?ться до них Альошине серце, налите вщерть незнаною радiстю життя. Вiн одбiга? од ворiт, кида?ться в широкi розгони вулиць i, вiддавшись ?хнiй владi, ходить по мiсту, мов стуманiлий. Все диву? його. Iдуть панелями розкiшнi жiнки; вiд ?хньо? одежi вi? незрима весна найкращими сво?ми пахощами. Якi чудовi гаманцi на ?хнiх бiлих руках! Вони стають iнодi на розi, пiдносять до сяючих очей тi гаманцi й вiдчиняють ?х. Тодi перед Альошею блискають казковi люстерка. Жiнки виймають легкi, як вiтерець, хустинки i витирають ними злегенька сво? кривавi губи. Але потому вони проводять хутко-хутко, майже неспiймано, якоюсь золотою свiчечкою, i губи ?м ще виразнiше наливаються кров'ю. Вони проходять, лишаючи за собою солодкi пахощi великодня. Бачить Альоша, як струнко хитаються ?двабнi спини та горять на сонцi блискучi черевички. Потому вiн ста? перед великим чорним казаном. Казан кипить бiля панелi, випускаючи в вiчi прохожим мiцний i в'?дливий дух смоли. Забрудненi руки двигають залiзними киями, мiшаючи в казанi чорну смоляну кашу. ?хнi плечi парують грiзним потом, i жили надимаються на скронях, мов гадюки на водi перед грозою. Жiнки обходять ?х, закриваючи вiд диму обличчя. А йому хочеться схопити цеглину, вмочити ?? в чорну киплячку й пустити ?м услiд. Обличчя робiтникiв суворо посмiхаються до нього, i чийсь твердий лiкоть вiдпиха? його вбiк. - Не швендяй пiд нотами! Забирайся... Вiн одбiга? на другий бiк i задира? голову на високi риштовання, що обперiзують буру нову кам'яницю. З го-ловокрутно? височини пада? стук цегли, дзвiн залiзного ланцюга i перегукування людей, що там ворушаться - мiж ребрами дощок i сволокiв. Йому ста? так весело, що хочеться пiдбiгти до риштовання й подертися туди, нагору, хоч будуть лаятися, а може, i скинуть... - Та не швендяй, ти! Бiсеня. Вб'?... - кричать йому знову. I в цю мить його увагу прикову? нова зворушлива картина. Пройшла, далеко обминаючи панель, огрядна панi. Разок прозоро-жовтого намиста, великого, як гавинi крашанки, тремтить ?й на гладкiй спiтнiлiй ши?. А поруч не? - бiленький, скупаний у молоцi, кудлатий собачка з червоною биндою попiд черево. I ось на нього наскаку? якийсь вуличний пес - чорний брудний волоцюга. Вiн хоче йому дати тирси, цьому молочному. Пiдбiг, вишкiрив на нього сво? великi, як гвiздки, зуби й показав вогкий, кривавий рот. Альоша рвонувся в захопленнi до цього хороброго псюги. Але панi скрикнула перелякано i схопила на руки свого кудлатенького. Той заскавчав ?й нiжно в обличчя. Вiдтак вони зникли за рогом. А псюга, впустивши похмуру голову на тротуар, став лизати гарячий асфальт. Альоша поклав на зуби два пальцi: дружньо свиснув. Собака пiдiйшов, стомлено пiдвiв на нього мокрi меланхолiйнi очi. - Ковтни! - сказав Альоша. Вiн кинув йому шматочок чорно? шкуринки. - Ти здорово ?х налякав. - Потiм вiн узяв його вухо, подране в щоденнiй гризнi, i стиснув його мiж пальцями. Пес доброзичливо скривився i пiшов за Альошею. - Я не знаю, як на тебе казали до цього часу, - говорив Альоша, - а я на тебе казатиму Чорний. Але я не можу тебе взяти в будинок - там нема? мiсця. Я сам ще недавно тут i нiкого не знаю. Якщо траплятиметься, я даватиму тобi шкуринки, iнодi в мене бувають. Тепер я шукаю рудо? глини. Тут нелегко ?? дiстанеш. Хлопцi казали пiти на скелi, до моря, там десь ?. Так, мабуть, я й зроблю. Чорний iшов поруч, звiсивши голову, й iнодi тикався мордою до Альошино? кишенi. - Що ти нюха?ш? А, знаю... Там, мабуть, залишилися крихти! Але ?х зовсiм небагато. Вiн вивернув кишеню, i кiлька крихот упало на камiння. Чорний одним рухом язика пiдхопив ?х. Та що ж, тiльки роздратував себе. Вони пiдiйшли до будинку. На розхряпаних вiкнах сидiли хлопцi й спiвали. ?хнi голоси, високi, неодностайнi, рiзали вухо дзвiнким i гострим склом. - О! о! Оно-но! - крикнули йому назустрiч. - Iде. Руда мамалига. Iде! - Знайшов глини? Вони покотилися з реготу. Альоша затиснув губи i раптом став. - Пiшов, - сказав вiн глухо до Чорного. - Тут ще може тобi влетiти по хряпах. Потiм увiйшов у будинок i лiг на свiй матрац. Кров поволi стiкала йому вiд серця. Вiн вiдчув у грудях холодний тиск i порожнечу. Чого вони? - Знайшов глини? - питали його криком, а один цвiркнув йому слиною в обличчя. - Теж хундожник знайшовся. - Хундожник, i-гi-гi-гi, - заiржав другий, пiдлесливо догоджаючи тому здоровому, що кинув це слово з невимовним презирством. - До зава лащиться, - писнув вiн далi i з цими словами закинув нижчий кiнець убогого матраца на Альошину голову. - Н?т, брось цi штучки. Раз ти Альоша, так будь ти Альоша, а то що ж ти? - сказав знову перший. - Це говорю тобi я, Матрос. - А що ж я? - хрипко запитав Альоша. - Ну, що ж я? - А кан?шно! - Що ж кан?шно? Очi Альошi стемнiли i стали гострi, як двi шпички. - Що ж кан?шно? - А те, що брось! - Що ж я бросю? Ну? Що ж я бросю? - Обще, брось! Лучче шануйся. Не дуже-то кирпу гни i май в виду, що я виграв у тебе хлiб - сьогоднi й завтра, а кашу позавтра. - Як виграв? - Та так. Виграв - от i вже. Пойняв? Хлопцi зареготали i пiшли до вiкна. Вони вже знали: раз Матрос "виграв", то краще вiддай, бо вiн не любить жартувати. Ще з порту такий: лучче не сердь його. Альоша глянув на нього i не витримав його впертого жорстокого погляду. Матрос стояв, заклавши в кишенi руки, незграбний, високий. В плечах йому почувалася рвучка сила, хоч вони трохи нiби звисали. В цiлiй його постатi було щось таке, що нiби промовляло: "Не таких бачили". Грудина йому трохи запала; очi ворушилися пiд двома горбами надбрiвних дуг, мов два твердi жуки з темно-зеленим вiдблиском. Пасма каштанового чуба брутально перетинали широке чоло, нiби закреслюючи якусь заховану думку, що пробивалася крiзь них. Губи посмiхалися кра?чками презирливо й гордо. "Що там, мовляв, з тобою розмовляти, мiзерний пагiнку економi?". Жила-була Рос-сiя, велiкая дер-жава... - почав хтось iз хлопцiв надзвичайно високо, з самовiдданням i захватом. Вiдкинув назад голову, ударив у реберця, що тримав ?х мiж пальцями. Альоша заплющив очi, але гiрка сльоза викотилася на щоку й поповзла йому в рот. Вiн схопився з матраца i, не дивлячись нi на кого, вибiг надвiр. - Аби тiльки мiсце, де б я тут поклав глину... Я покажу ?м... я покажу, - захлинався вiн пекучими словами. Подвiр'я було закидане старими побитими балцанками, ганчiр'ям та iншим мотлохом. Альоша обдивився кожний куточок. Нарештi вiн став бiля покинуто? iржаво? "буржуйки", що, притулившись до муру, стояла на трьох скалiчених нiжках, нiкому бiльше не потрiбна. - ?сть! - скрикнув вiн. - Ще й дверцi... Нi дощ, нi-хто. Зачинив - i все. Вiдтак вiн пiдхопив з собою шмат старого лантуха, що вже кiлька днiв приховував його на глину, i вийшов з подвiр'я на глухiшу вулицю, а там - подався до моря. - На Отраду! Кажуть, на Отрадi ?. Ще здалека шумiло незнане й величне море, дихало назустрiч Альошi гострими пахощами. Море! Воно притягало, як казка; грало фантастичним гулом у схвильованiй душi Альошi. Вiн жадiбно напружував зiр, бiг до нього з висхлими вiд огню губами... Ще одна вулиця, ще один рiг того великого будинку. I от воно вдарило йому в вiчi безконечним блиском сво?? могутньо? спини. Альоша став i захитався вiд несподiванки. Праворуч звисали, як хмари, тяжкi головатi скелi, немов викинутi з глибини морсько? в повiтря невiдомою силою. Вiд скель у безвiсть здiймався поораний хвилями зелений пiнявий горб. То горб на спинi моря!.. Тут вiяв широкий вiтер. Бiлi полотна надималися й гнали човники через рiвчаки та провалля. - Море... - прошелестiв Альоша блiдими губами, на яких засохла тонка плiвка жаги. - От, море! I вiн, розвiяний солоним вогким вiтром, з шматиною, мов з прапором, у худiй руцi, пiдбiг до скелi й задер на не? голову. - Ого, ти яка висока. А я на тебе видерусь. Он з того боку. Тут ? мох, вiн не слизький. Зручно й швидко пошкрябався з припiчка на припiчок, впирався голими колiнами, хапав заломи сiрого каменю тремтячими пальцями, сколупував обвiтренi пухирi скелi й пнувся вгору. Серце, сповнене гордого захвату, натхненно працювало в розхристаних грудях, бронзова голова палала смiливою радiстю. - Я видирався ще й на вищi сосни. На них смола так живицею до пiдошви береться, як глей. Ух, вона й пахне! Вiдтак вiн опинився на горi. Перед ним вiдкрилася широка черiнь мiж скелями, де можна трохи наколупати глини. Хоча ж во'на тут i з пiском потроху. Але вiн уже зна?, що й до чого треба зробити. Лиш те, що ?? дурницею ще й не вколупнеш. Ну, та ? на те шмат залiзного обруча. А там на пiсок знайти способу не важко. Отож не треба гаяти часу. Але яке це море! От! Ну й же ж i сила... Земля проти нього - як кузочка. Вiн ще постояв у задумi, вдивляючися в казковi обрi?, що зливалися з сталевим вiдблиском води. Потому кинувся назад i швидко почав дзюбати й шкрябати жорстку черiнь мiж скелями. I раптом спалахнула в ньому гiрка образа. - Я покажу вам! - простогнав вiн, затято прищулившись до скелi. - Ця глина така тверда, не вколупнеш залiзякою. Але хоч би й зубами, то я вiзьму. А глини було зовсiм мало. Щоб добути ?? кiлька пригорщiв, вiн мусив колупатися до нестями. Гарячий пiт обмив йому обличчя; зслоте волосся пристало вогкими пасмами до лоба. Пальцi понабрякали йому, як граблi; пiд нiгтями горiв дрiбними жаринками гострий пiсок. Альоша забув за будинок. Сонце пройшло над ним в багряних хмарах i впало тяжкою головою на зеленi гребенi i захиталося на них - велике, розколоте на огненнi сегменти. Тодi вiн махнув шматтям свого рукава по обличчю, розправив спину i радiсно скрикнув: - Ма?мо! Склав кiнцi шматини навхрест, зав'язав ?х, пiдняв вузол. - Тут ? на кiлька днiв. Гордим переможцем уперся в край скелi, напружив м'язи i стрибнув на другий припiчок, вiдтам на третiй, на четвертий, легко й безстрашно, наче жива пружина, вiдскакував вiд каменю i вже був долi. Тут лише помiтив - вечiр. - Оце так так, - промовив вiн здивовано. - Що ж це я скажу завбудинку? Та що б не сказав... I вiн пустився берега сво?? нестримно? фантазi?, забувши про всi непри?мностi, що, може, чекають на нього. Вiн вилiпить iз цi?? глини отого чоловiка, що з сво?ми синами, а ?х оповили гадюки... Можна буде бiгати дивитись на бульвар щоразу. Там сто?ть ця прекрасна робота. Або нi! Навiщо гадюки! Вiн злiпить чорта. От! Справжнього чорта. Але щоб вiн був справжнiй, то який вiн мусить бути? Шкода, вiн не бачив нiколи того чорта. Одначе вiн зна?... Чорт стоятиме на скелi. Вiтер... Рве йому одежу, якусь чорну ряднину на гострих плечах. Тут плесо... Нiбито в нього пiд ногами. Плесо... Блищить вода, така густа, чорна, брудна, але блищить. I от сто?ть чорт, i вiтер роздира? йому одежу. А вiн сто?ть i отак руки йому. Нi, одна отак. Простяг. А друга... отак: лiктем випнулась, отак настовбурчилась, i пiдборiддям вiн пiшов у груди; а лоб, як ото скеля, твердий i випнутий. Отак сто?ть: аж страшно! От! А що! А вони казали... Ну? А ви ще й "хундожник, хундожник". От вам. Чорта... Думки, радiснi метелики, що живуть лише секунди, схоплювались i в рожевому пiднесеннi вiяли на Альошине серце, та раптом падали, дiткнувшись сво?ми прозорими крильцями якогось грубого несподiваного муру. Падали i, зломленi, трепетали в ?диному поривi до сонця, що десь лягло на обрi?, впустило хмурi, тяжкi повiки. Як зовсiм смеркло, вiн пiдходив до мiста. Мiсто бризнуло зливою електрики; загуло йому назустрiч вечiрнiм гомоном. Здавалося, що море вийшло з берегiв, шугнуло в осяйнi канали вулиць i виру?, шумить, б'?ться хвилями об камiнне дно, об широкi асфальти. I раптом з глибин прориваються зойки автомобiлiв. Рiз'нуть прожектори, вдарять у вiчi, заслiплять, десь вихопиться потайна сирена, загарчить у спину i мчить далi тривожно, захекано. Альоша зажмурив очi. На першому розi кинувся в чарiвну лаву постатей, що сунулись пiшоходами. Вони ритмiчно, невпинно понесли його в сво?х гарячих хвилях з завулка в завулок. А вiн, немов у блаженному трансi, бився в них попiд лiктями, чиркав обличчям об нiжний шовк чи??сь сукнi, роздував широкi нiздрi i пробивався далi, вiдштовхуючи головою чи?сь пругкi стегна. Строката шумлива юрба шелестiла, смiялася, зiтхала, плямкала й вигукувала над його головою, а вiн, затиснувши в закляклих пальцях кiнцi шматини з глиною, виривався iнодi стуманiлими очима в хвилевi прориви цi?? юрби i швидко, нервово, розгублено шукав знайомi жовто-сiрi стiни. - Будинок! - скрикнув вiн раптом, побачивши через вулицю розхряпанi вiкна, а на них - кiлькох хлопцiв. - Так i ?, це наш будинок. От щасливо я добився. Вiн шурхнув iз юрби, перебiг вулицю i вже був на подвiр'?. Тихо пiдiйшов до сво?? "буржуйки"; заховав до не? свiй скарб - тяжко добуту глину. Прислухався. Будинок спав. Угорi потухло останн? вiкно - певне, прийшла служниця - загасила. Вiн пiшов до дверей i раптом зупинився. На порозi мигтiла червона цяточка завбудинково? цигарки. - Де ж це ти блука?ш, мiй хлопче? - почув Альоша тихi, суворi слова. - Я... на березi. - Ти сьогоднi не обiдав. - Але я... по глину. - I що ж, принiс? - Так! Я заховав ??, а завтра лiпитиму. - Iди, - сказав завбудинку, одступивши вiд дверей. - Iди лягай на свiй матрац i спи. Тiльки не ходи без дозволу так далеко i не повертайся так пiзно. А там побачимо, що ти злiпиш. Завбудинку простяг до Альошi руку, провiв теплою долонею по обличчю i злегенька пiдбив йому щелепи. - Може, ти й справдi будеш у нас скульптором. Iди ж i спочивай. Альоша впав на свiй матрац. Солодкi хвилi втоми пробiгли його тiлом, надимаючи суглоби вогнем i кров'ю. Вiн засвiтився самовiдданою вдячнiстю до завбудинку за його суворi слова i з тим радiсним сяйвом поринув у глибоку тишу ночi... Другого дня будинок шумiв новиною. Перший вибiг на двiр Пувичка, той веснянкуватий хлопець, що закидав йому на голову матрац. Вiн побачив Альошу в най-глухiшому кутку подвiр'я i цокнув пальцями. -- Гля! Мамалига! Що вiн там колупа?? - Тихо навшпиньках пiдкрався до Альошi, зазирнув через плече i здивувався. Альоша, весь забруднений рудими цятками, мiсив у руках кавалок глини; обличчя йому було таке напружене й дивне, що Пувичка не мiг навiть його злякати. Вiн тiльки засопiв Альошi через плече i насмiшкувато спитав: - Ти, що це буде? Альоша раптом прилiг грудьми над побитою жерстяною мискою з глиною, розкинув руки i крикнув: - Iди! Чого ти? - Що це буде? - знову запитав Пувичка. - Я ж до тебе не лiзу, - сказав Альоша. Губи йому зблiдли, мов крейда. - Не лiзу ж? Не лiзь i ти. Моя глина! Сам накопав! -Щастя! Я теж знаю в однiм мiсцi, - вiдповiв йому Пувичка й хотiв ударити ногою в миску. Але Альоша пiдставив плече, i Пувичка мало не перекинувся. Це був задерикуватий, жилавий хлопець. Ластовиння так рясно вкривало йому обличчя, що воно здавалося обляпаним гречаною кашею. Тонкi цiанотичнi губи звивались йому на рiдких нерiвних зубах двома синюватими п'явками. Вони цiлий час ?хидно ворушилися. Червонi, з ячмiнцями, повiки швидко моргали, вiдкриваючи, сiрi гульки очей. Нiс нагадував круглу свинцеву пувичку, мiцно пришиту посерединi обличчя i теж заляпану кашею. - Ну, ти менi! Хундожник! - кинув вiн ображено. - Не дуже-то. Бо ось Матрос тобi покаже. На цiм словi вiн повернувся i пiшов у будинок. За хвилину Альошу оточили всi хлопцi. - Ти ж це чого, зараза, не показу?ш? - спитав Матрос. - А нащо? Матрос подумав трохи, бликнув на Альошу. - Хiба не можна? - Ну да. Я ще тiльки почав. - А тодi покажеш? - Тодi покажу. Матрос знову подумав, нахмурив брови. - Гляди ж, шкет! Сьогоднi я виграв у тебе кашу. А не покажеш, то взна?ш... - Потiм вiн повернувся до хлопцiв i звелiв: -Давай у скраклi! Подвiр'я наповнилось вигуками, цоканням дерев'яних кийкiв. Матрос кидав бiльше за всiх i кричав на Пувичку: - Подай! Чого роззявив рота? Пувичка слухняно виконував його накази. Альоша нахилився нижче над глиною. Пальцi нервово, швидко вгрузали в кавалок. Очi поволi увiйшли в роботу. Вiн знову забув за всiх, i напружена радiсть засяла йому на обличчi. День пройшов для нього зовсiм непомiтно: вiн працював до пiзнього вечора, i, коли вже всi розiйшлися на сво? мiсця, вiн iде вибiгав до сво?? "буржуйки", обмацував ?? iржавi дверцi, немов хотiв зробити ?х мiцнiшими, неприступнiшими, щоб зберегти свою роботу вiд цiкавих хлопчачих рук. Вночi вiн спав тривожно, щось вигукував, стогнав, схоплювався на хвилину i знову падав гарячою головою на тверду солом'яну подушку. А лиш тiльки вищирилось сонце крайком золото? макiвки, Альоша вибiг надвiр i знову припав до сво?? глини. Завбудинку пiдiйшов до нього i присiв на пальцях. - Ой, - сказав завбудинку, - ми зовсiм погано вигляда?мо. Очi поховалися он як глибоко в лоб. Так не можна. Каже Феня, що ти цю нiч зовсi'м погано спав. - Феня! - розсердився Альоша. - Багато вона тямить. Ось - чорт. Альоша передав йому свою майже закiнчену роботу i впився в нього очима. Завбудинку неймовiрно вдивлявся в його твiр: то вiддаляв його вiд себе, то знову пiдносив до очей, стукав пальцем, усе бiльше яснiв його погляд i пiдiймалися стиснутi брови. Однi?ю рукою вiн схопив Альошу за плече i, не помiчаючи, що хлопець пригнувся вiд мiцного тиску його пальцiв, захоплено вигукнув: - Альошко! Це ти зробив? Сам? Ти зробив? Вiн перевiв на Альошу вогкi очi. - Де ти взявся? Хто тебе навчив? - Та... так... потроху сам, - нiяково прошепотiв Альоша i зашарiв густою смаглою кров'ю. - Воно ще не готове. Ось бачите, яке неокуверне плесо, та й ця одежа на плечах. Ще тут ? та й ? роботи. Завбудинку захоплено подивився на Альошу, знову стиснув йому плече. - Роби, Альо'шо, роби, кажу тобi. - I, схвильований, вiдiйшов до будинку. Прокидалося щоденне життя. Будинок починав клекотiти першим ранковим смiхом i гомоном. Мешканцi його вилiтали надвiр, як вiтер, розмахуючи драними холошами й шкiрячи на сонце задиркуватi обличчя. До Аль'ошi нiхто не пiдходив з нiмого наказу Матроса. Того самого дня Альоша кiнчив свою працю. Матрос пiдiйшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп. - Ану, шпана, осадi. Зараз iзробимо кзамент, i якщо вещ пiдходяща, то вона буде моя. Хлопцi засмiялися. Альоша зблiд i прищулився до "буржуйки". - Показуй, - сказав Матрос i поворушив руками в драних кишенях. Альоша вiдступився, i всi побачили на "буржуйцi" снiжно-бiлий аркуш паперу, а на ньому - Альошину роботу. - Диви! Яке... - вилетiло майже з усiх грудей. Всi спинилися з радiсними, здивованими обличчями. Очi ?м загорiлися гострим бажанням придбати цю рiч. - А плесо! - скрикнув Пувичка. - Дивись, як блищить! - Що ж там дивного? - крiзь зуби спитав Матрос. -Ну, плесо. Та й що? Пувичка забiгав очима. - Кан?шно, плесо малахольне. Я тiльки так кажу. Одначе нiхто не мiг пiдтримати Пувичку. Постать чорта на скелi глибоко вразила кожного. Чорне, блискуче плесо пiд його ногами було особливо незрозумiлою, та?мною штукою. - А можна помацать? Iз чого воно? Га? До "буржуйки" простягся живий, рухливий, тремтячий снiп рук. Глибока пристрасть захвилювала обличчя. Хотiли вхопити, притиснути, не пускати. Нiкому. Матрос розмахнувся i через усiх поклав пальцi на "буржуйку". Поцокав нiгтем по роботi. - Плесо скляне, - сказав вiн басом. - Як скляне? Як же воно зад?лане? -Замуровано пiд скелi, а пiд склом чорненьке пiдкладене, уродi як болото. Слиш, подаруй. Альоша подивився на нього. Захланне презирство скривило йому губи. Широкий, негарний в звичайнi хвилини рот, що лише при схиленому над роботою обличчi ставав якийсь упертий, суворий, цей рот тепер замкнувся в глухiй непривiтностi, безгучно презирливо засмiявся. - Схочу - подарую, схочу - розiб'ю. Матрос поворушив руками у драних кишенях i роз-пучливо крикнув: - Дурак, менi ж на памнять. - На памнять, - промовив Альоша, - на яку памнять? - На харошу, чудак. - На харошу? Я вже подарував. - Менi? - швидко спитав Матрос i жадiбно про-стяг руку. - Чалому подарував. - Зав?дущому? - скрикнули хлопцi. - Брешеш, ти не подарував, - похмуро кинув Матрос. - Ти тiльки хочеш. А я тобi кажу: подаруй менi. Пойми, що менi треба. - Вiн засопiв, груди швидко пiднiмалися i дихали нерiвне, похапцем. Настала тиха, напружена пауза. В цей час тiльки дехто голосно ловив носом повiтря, решта перебiгали тривожними i хитрими очима то на Альошу, то на Матроса. - Та бери, - пiдштовхнув Матроса Пувичка. - Ще будеш його просити! Але Матрос не рухався, тiльки дивився на Альошу спiдлоба й чекав. Альоша загадково пiдняв брову, немов пiдкреслив нею свою заховану думку. Ця перша робота в будинку була для нього великим тягарем. Вiн його виносив у сво?му серцi, вiн перемiг. Але що да? ця перемога? Матрос йому заздрить до зненавистi. А що думають iншi хлопцi - невiдомо. Вiн скинув цей тягар, ось вi'н сто?ть тепер на "буржуйцi" i прикову? ?хнi очi. Чорт захоплю? ?х до то? мiри, що вони починають ще бiльш вороже дивитися на тi руки, що злiпили його. Куди його дiти? Вiн гадав, що найкраще йому стояти на столi у завбудинку. За цим вiн наробить ще багато iнших речей, але ця перша - тому, хто перший повiрив, що Альоша зумi?, а не тому, хто... Матрос це розумi?, видко по очах. Але вiн не вiдiйде. Вони обидва впертi - i вiн, i Матрос. Та навiщо Матросовi чорт? Що вiн з ним робитиме? Може, розiб'?. - Слиш, Альошко, менi на памнять, - сказав Матрос, i якось чутно затремтiв йому голос, немов десь надколовся. Сам Матрос помiтив це i нiяково озирнувся на товаришiв. Альошка раптом глянув на нього i схвильовано промовив: - Бери, Матросе. Твiй чорт. Всi зiтхнули. Пувичка вискалився до Альошi: - Що, здрефонив? Але Матрос обернувся до Пувички, замахнувся й вдарив його навiдлiг. З носа в ту ж мить потекла кров. Пувичка остовпiв i заморгав очима. - За що ж це ти? Хлопцiв також вразило це до краю. Пувичка завжди слухав Матроса i виконував найменшi його бажання. Чого ж вiн б'?ться? Хоча ж видно, що Альошка зовсiм не тому подарував Матросовi чорта, що злякався. Не треба було Пувичцi цього казати. - За що? - знову запитав Пувичка. - Ти, гад, не питайся, бо ще дам, - вiдповiв Матрос. Потому вiн несмiливо взяв з "буржуйки" чорта i глянув на Альошу: - I оту бомагу... Альоша йому посмiхнувся, подав бiлий аркуш. Матрос обережно загорнув у нього подарунок i гордо понiс його поперед себе. Пувичка втягнув якось голову в плечi, розмазав лiктем кров по обличчю й кинув до Альошi: - Ну, знай тепер. - Заскреготiв зубами, задрижав. Ластовиння йому посинiло, обличчя немов припало попелом. - Знай тепер Пувичку, начувайся, - прошепотiв i вiдiйшов вiд гурту. Хлопцi говорили цiлий день про цi подi?. Завбудинку здивувався, як довiдався, що Матрос став власником Альошино? роботи. Пiзнiш вiн покликав до себе Альошу й запитав його: - Ти сам подарував? - Сам, - вiдказав Альоша. - Добре. Ти добре зробив... Коли продзвенiв останнiй сигнал i всi розбрелися спати, Альоша довго лежав на сво?му матрацi, не мiг заснути. Висока, обшарпана Матросова постать стояла перед ним, не зводячи з нього очей. Альоша перевертався на другий бiк, стискав повiки, але сон не йшов. Кожний шматок тiла горiв у якомусь надзвичайному збудженнi, кидався тривожним живчиком. То раптом виринав Пувичка з розбитим носом i починав загрозливо шкiрити на нього зуби. Альоша навiть схопився з матраца i крикнув: - Чого ти? В цю мить до нього справдi наблизилась чиясь постать. - Це я, Альошо, - раптом почув вiн Матросiв голос. - Це я, Матрос. - Матрос? Куди це ти? А Пувичка? Де вiн, його нема?? - Це я, Альошо, я так. Ти не бiйся, я не дам. Пашол вiн! Може, ти дума?ш, що я розiб'ю? - Нi. - Я нiколи не розiб'ю. Матрос замовк i нiяково стояв перед Альошиним матрацом. - А що в тебе за спиною? - спитав Альоша. - Це... той... Може, тобi шкода, то я вiддам. Ти скажи по правдi. Шкода? - Матросе! Розбий, як не вiриш. В блiдiй пiвтемрявi почувся щасливий Матросiв смiх. - Навiщо? - сказав вiн. - Я вже знаю, що не шкода. - I вiн нечутно пiшов вiд Альошi, стискаючи за спиною загорнутий у папiр подарунок. На дверях друго? кiмнати вiн нерiшуче зупинився i, повернувши голову набiк, вимовив: - Яв тебе вигравав кашу... Тобi не шкода? - Нi, i остiльки. Що та каша? - Як хочеш, то я тобi програю свою на скiльки хочеш днiв. - Не треба, Матросе. Ми пiдемо з тобою по глину. Хочеш? - Пiдемо! Я знаю де. Коридором обережно пройшов завбудинку Чалий. Вiн оглядав усi матраци перед тим, як пiти спати. Матрос упав на сво? мiсце i повернувся До стiни. Завбудинку навшпиньках пройшов через кiмнату. Всi спали. II За кiлька день Альоша з Матросом, побравшись руками за ши?, вийшли з подвiр'я через дiрку в задньому парканi i опинилися на глухiй вулицi. - Зна?ш що, - сказав Матрос. - Пiдемо, зна?ш куди? - А куди? - Пiдемо сьогоднi в порт. Ти нiколи не був? Там ? такi пароплави... - Здоровi? - Якби ти знав... Ось ти побачиш, там чого тiльки нема?... Потiм там кавунiв, як гною. Можна буде вкрасти. - Не спiймають? - Мене? - Матрос засмiявся, гордо покрутивши головою. - Молодi ще вони спiймати мене. Ходiм. Сонце надолужувало перед близьким кiнцем лiта. Воно розливалося по бруку гарячою плiвкою, немов по великiй вибо?стiй сковородi. Вiд порту йшов солодкий густий дух кавунових шкаралуп, розтоплено? смоли i свiжо? фарби. На темних водах табуном велетенських качурiв стояли непорушнi окатi пароплави, купаючи сво? черева в густiй, як дьоготь, водi. В безкраю синь небес простягли вони стрункi щогли, а мiж них, немов мiж соснового лiсу, чорнiли столiтнiми дубами грубезнi, загрозливi в сво?й силi димарi. На кiнцях канатiв обвисло гойдався гарячий, задушливий спокiй. Тiльки бiля дубкiв, що прийшли вiд щедрого Херсона та вiд рясних Олешок, хрипко перегукувалися засмаглi люди, що перекидали на берег неймовiрнi пiрамiди кавунiв. Мiцнi, як дзвiн, "тумани", цнотливi "рябчики", нiжнi "монастирi" i довгi бiлi "астрахани" тисячами летiли з дубкiв на руки найближчого робiтника, вiдтам знову пругко пiдскакували в повiтря, летiли на другi руки, аж доки не падали до сво?х товаришiв, що горою зростали на березi. Дуже рiдко який з них, виприснувши з цi?? майже механiчно? путi до берега, гупався об дерево гаванi i, крекнувши, немов вiд насолоди, пускав густий червоний сiк з розбитого боку. Хлопцi пройшли мiж привабливими пiрамiдами. .Жодна рисочка на Матросовому обличчi не здригнулася й не виказала його бажання. - Не дивись на кавуни, - прошепотiв Матрос, кидаючи в той бiк блискавичний, трясцевий погляд. - Не дивись, Альошко, наче вони тобi без надобностi... Альоша й справдi не дивився. Його зiр блукав мiж дивовижною мережею гостроверхих щогл та чорних високих елеваторiв, що стояли над гаванню грiзними примарами з роззявленими пащами, збираючись проглинути цих людей, що так легковажно вовтузяться пiд ними. Раптом мiж того величного спокою заскреготiв, забрязкав, закричав ланцюг. Одинока лебiдка страшним залiзним павуком iз здобиччю на чорному гаку повисла в повiтрi над палубою пароплава. Альоша скрикнув i цупко запустив нiгтi в Матросо-ву руку. - Матросе, Матросе, дивися! - Цить, - вiдповiв безгучним шепотом Матрос. - Цить, бо я котю кавуна. Не засип. Альоша перевiв на нього очi, але Матрос iшов рiвно, задерши голову й нi на кого не звертаючи найменшо? уваги. Тiльки плутав злегка ногами та посвистував безтурботно, навiть байдуже. Альоша бликнув йому пiд ноги i задрижав iз смiху. - С-с-с-, - зробив Матрос, - тьох-тьох, не дивися пiд ноги, чудак. Мiж драним лахмiттям його широких холош слухняно котився круглий великий "туман". То одна, то друга Матросова нога пiдбивала його з чудовим хистом. Альоша помирав iз смiху, але мусив був удавати, що вiн смi?ться так собi. - Смiйся так, наче вiд хорошо? погоди, коли не витриму?ш, - напутив його Матрос. Та швидко вони одi-йшли вiд то? баржi, де Матросовi сам "пiдкотився" пiд ноги кавун. - Тепер наш, - сказав тут Матрос, пiдiймаючи на руку кавуна, до якого пристала в дорозi баклажанова плiвка, пiсок, шматочок брудного паперу та iншi дрiбницi. - Зараз ми його бахнемо. Ходiм аж до того човна, там спокiйно. Вони сiли пiд старою шаландою. Матрос урочисто замахнув кавуном i вдарив ним об сво? гостре шарубке колiно. Кавун хруснув i розколовся зигзагами на двi рiвнi половинки. - Яку береш? - Та все одно, - сказав Альоша. - Бери ось цю, вона з бараном. I вони, як у полумиски, втопили сво? веселi морди в повнi крихких солодких ласощiв шкаралупи. Матрос, надувши губи, стрiляв блискучим кавуновим насiнням, наче дробом з рушницi. - Ха! А ти кажеш - пiймають, - говорив вiн. - Я не кажу, тiльки спитав. Мене раз пiп уловив на яблунi. - Ну? А ти тодi как? - Нiчого. А от пiп, так, мабуть, как... - Що ж ти зробив? - Трохи йому прищипнув пальця зубами, так одразу й випустив. - Ха-ха-ха! А прищипнув как? Сурйозно? - Хто й зна. Мабуть, сурйозно, бо пiп аж вилаявся. А ?м же не можна так лаятись. - Попам? Як прищипнуть добре, то можна. Хлопцi заiржали з насолоди. - Я колись зроблю цього попа. - З глини? - Атож. Ще й кiзячка пiдмiшаю, воно тодi не розсиха?ться. Зна?ш, Матросе, за що я думаю? - А за що? - За художествене. - Да, вещ пiдходяща. - Я думаю за це, зна?ш вiдколи? - Давно? - Ще як там у нас був один студент. От малював! А лiпив! З гiпси, брат. Бiла-бiла, а засиха? враз. Я й грамотний. - А студент сурйозний? - Хiба що? - Теж барахло бува?. - Сурйозний. Тiльки що ж, Матросе, не приймуть у цiй одежi. - В художествене? - Угу. - Да, робу треба антiлiгентну, щоб нi одно? дiрки, де не полага?ться. - А то що ж? - Альоша розгорнув сво? лахмiття й потрусив ним у повiтрi. -Хiба це одежа? Вони замислились. Матрос нахмурив брови й довго мовчки колупав пальцем у ви?денiй шкуринцi. - Ти щось надумав? - раптом запитав Альоша. - Надумав. - Матросе! Нi, чу?ш, Матросе? - Та чого ти, чудак? Я надумав, як заробити грошей на робу. За два мiсяцi ти матимеш такi шкари, бо-бочку, клiфт, кальоса й чепу, що й на Матроса плюнеш. Альоша захвилювався i встав. - Смi?шся? Так пiшов же ти... - Ну, брось! Не можна пошуткувать, чи що? - Так кажи! - Продавать тво? штучки. Дур'ний! Ти не зна?ш, ?х купують. Не менш як по п'ятдесят копiйок. А якби такого продать, як ото ти зробив, то й руб можна править. Ця думка налетiла так несподiвано, що обидва хлопцi позскакували з мiсць, замахали руками й засперечалися до крику. Альошi здавалось неймовiрним добути грошi за сво? "штучки". Хто ?х купуватиме? Де це Матрос таке бачив? - Ну, так я ж тобi докажу, - затято крикнув Матрос. - Ти побачиш. У тебе ? глина? Роби щось таке, хоч того попа, хоч знову чорта. Краще знову чорта, його дорожче продаси, як попа. Потiм ми знову пiдем по глину. Роби, чу?ш, Альошко! - Та я робитиму. Менi ж самому прахтика. I невже куплять? - Побачиш! Матрос приховав ще якусь думку. Вiн щось хотiв зробити зараз, не гаючись, прийти i зробити, щоб "доказать". Але цього вiн не сказав Альошi. Вiн iшов i посмiхався до себе; iнодi вiн говорив сам на свою думку: "Ось побачиш, Матрос не дурить. Матрос одiрве вiд себе, а докаже". Вони поспiшали до будинку, розпаленi ?диним бажанням. Альоша мiцно обхопив Матросову шию i почував, як глибока приязнь розквiтла в його серцi до того, кого ще так недавно вiн мав за свого найлютiшого ворога. Вони проходили через базар. Майдан ворушився густою, забитою крикливими спекулянтами кашею. Сорочки, штани, пiджаки, ремi'нь, залiзо - тисячi речей ходили з рук на руки в якомусь шаленому туманi. Ляпали долонi, гукали картузники, йшов задьористий дух вiд гарячих пирiжкiв, смажено? риби, густого борщу й розпарено? пшiнки; кричав, реготався грамофон, заливалась гармошка - i все те зливалося в одну рухливу стоусту пристрасть. В сiрих мiнливих очах тисячно? юрби спалахував тривожний вогник зиску. Рундуки, облiпленi настирливими жiнками, ворушились i дзижчали, мов осинi гнiзда в загатi. - Ка-а-мушки для зажигалки! - задзвенiло в Альо-шинi вуха. - Камушки! - Йод, бензин, скипидар, нафталiн! Йод, бензин, ва-лер'яновi краплi!.. - прокричав другий високий голос i зник у юрбi iз сво?м повним лотком. - Матросе, де ти? Цей чортiв базар... - гукнув Альоша. - Держись, Альошко, за мене. Я щось набачив iнтересне, - крикнув до нього Матрос. - Он, он - бачиш? Он там, де вакса. Альоша подивився в той бiк i затремтiв з радостi. - Дивись! Продаються! - здивувався вiн. - Бiлi! Це з гiпси. Ходiм! Ходiм, я побачу. - Сюди, за цей рундук. Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та iншого мотлоху бiлi статуетки Венери. Альоша рвонувся туди i потяг за собою Матроса. Пробилися крiзь густий натовп i стали. Альоша забув за все. Чiткi лiнi? Венери заграли перед його очима. Раптом Матрос скрикнув не сво?м голосом. - Украли! Альошко! Он сто?ть... - Де? Що? - Он сто?ть мiй чорт... - Твiй чорт? Обидва здригнулися, немов ударенi громом. Серед бiлих статуеток i справдi стояла руда горда постать чорта i простягала руку над чорним плесом. Хтось уже торгувався за не? з повною жiнкою, Що стояла бiля свого краму. - Скiльки за Мефiстофеля, тьотю? - Наш чорт, - прошепотiв Альоша бiлими губами. - Наш... як це сталося? - На обличчi йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нiчого не мiг промовити. Раптом вiн заскреготiв зубами i крикнув у вухо Альошi: - Пувичка! Он! Держи! Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розi, де Матрос ясно бачив зiгнуту над "буржуйкою" з пирiжками Пувиччину спину, вони нiкого тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був i не вiн.... - Чого ти дума?ш на Пувичку? - спитав Альоша. Матрос нiчого йому не вiдповiв. Вiн заклав у кишенi руки i мовчки пiшов до будинку. На обличчi йому виступили синьо-червонi плями. Вiн тяжко дихав. - Ну гад. Рiшу! - Матросе, що ти хочеш робити? - Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим пiдлизою. Альоша, похнюпившись, пiшов за Матросом. Тяжка тривога залягла йому в серцi вiд Матросових слiв. Що вiн хоче зробити? Пувичка й так лютий за те, що Матрос його "оскорбив" при всiх товаришах. Це ж все через кого? Пувичка гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуля? вже не з ним, а з Альошею. Хiба це Пувичка подару?? Та ще й "оскорбив", аж кров iз носу пiшла. Пувичка нiколи цього не забуде, вiн не з таких. А тепер, як знову посваряться, тодi хоч iз будинку тiкай. Ось тобi й художествене! - Не тво? дiло, Альошко! Це вже мо? дiло, - кинув Матрос наче крiзь сон. - Поспiшаймо. - А як же ти взна?ш, що то вiн украв чорта? - Уже взнаю. Вiд мене, шкондра молдованська, не захова?ться, iконою шльопнутий. Я його взнаю. - Чу?ш, Матросе, - тихо сказав Альоша, - хай вiн згорить, самий Пувичка. Хiба я ще не злiплю? - Не ма?ш права, - рiзко обiрвав Матрос. - Що ж вiн, зараза, кров твою п'?! Я його знаю, сифiлiтика проклятого. Значить, ти роби, а вiн iксплотiру?? В могилу пiду, ну я йому дам чорта. - Та чого ти так за тим чортом? Матрос зупинився на хвилинку. - Чого? Знай! Це менi на памнять - раз. А два - я б, може, сам продав i грошi тобi на художествене. Може, я так i хотiв зробить. Почiм ти зна?ш? Вiн стис кулаки i пустився бiгти. Вiдтак вони вскочили на подвiр'я будинку. Матрос влетiв у кiмнату й кинувся до сво?? скриньки. Цю скриньку вiн мав ще вiд дядька, останнього свого родича. Вiдпливаючи в дальню путь, дядько подарував ?? Матросовi з замочком, а сам вiд того часу не повертався до рiдного порту. Власник такого майна, як дерев'яна фарбована скринька з замочком, Матрос був гордий не тiльки з сво?? вдачi, але й з ви?мкового стану людини, що володi? чимсь замкненим, у чому немов заховано частку його самого. Матрос схопився за замок, але вiн висiв одiмкнутий, трохи покривлений. Страшна блiдiсть виступила на Матросовiм обличчi. Вiн шарпнув кришку. Скринька була порожня, тiльки шматки паперу валялись на днi. Альоша затулив руками лице. Вiн не мiг дивитись на страждання свого друга, що скривило йому губи i вступило в його очi. - Матросе! - Я йду шукати Пувичку, - вiдповiв Матрос так спокiйно, наче нiчого не трапилось. - Пацани, хто бачив Пувичку? Нiхто не знав. Десь, мабуть, пiшов iз хлопцями. Може, хапають гребiнцi. Матрос обернувся до вiкна. - Iде, - вилетiло з його уст. Вiн хотiв рвонутися до дверей. Альоша загородив його собою, немов збираючись рятувати вiд лиха. - Матросе! - крикнув вiн. - Я тебе просю... Той вiдтрутив Альошу рукою i став чекати. В цю мить цiлий гурт хло'пцiв на чолi з Пувичкою увiйшов до кiмнати. Не сподiваючись, певне, зустрiти Матроса, вони демонстративно плямкали губами, до?даючи якiсь ласощi, i весело при тому реготалися. На дверях вони заспiвали: Йшлi два вуркагана з ад?ского кiчмана... Пувичка труснув головою на кiмнату, щоб пiдтримали. Хлопцi, гекнувши, вступили в свою партiю: ...з ад?ского кiчмана дамой... Пувичка задоволене виступив наперед, набрав духу, махнув рукою. Лиш только уступiлi... - почав вiн другий куплет, закидаючи назад голову, i вся кiмната вже злилася в пiснi.. в ад?скую малiну, i тут поразiла ?м гроза... Товариш мой в?рний, болять мо? рани... Болять мо? рани на грудi. Одна зажива?ть, другая начина?ть... А третя открива?ться внутрi... Хлопцi поволi зiйшлись на середину кiмнати i побрались за ши?. Дехто заплющив очi й вигукував слова пiснi з болючим пiднесенням. Всi розгойдувалися в ритмi, надимали жили, стараючись перекричати один одного. Пiсня лящала в вiкна: Товариш, друг в?рний, зарой мойо т?ло... Зарой мойо т?ло на бану... Пускай малахольнi лягавi? смiються, шо я бил геровскiй вуркаган... - Ех! - крикнув Пувичка в якомусь дикому трансi. - Пiддерж! Росiя, Росiя, велiкая держава... Вона про?грала войну... Всi одним високим гарячим криком злилися в неймовiрному пафосi, не здаючи собi справи в словах. Вони старанно вимовляли кожне з цих слiв, але вимовляли тiльки губами, якими ворушили з завзяттям. Думка ж десь була понад словами, десь билася в хвилях само? пiснi: А б?ло? знамя в бою потiряла. Тепер ми кiма?м на бану... Пiсня стихла. Матрос одiйшов од стiни, наблизився до гуртуй процiдив крiзь зуби: - П'отiряла? Развi? Пувичка раптом утяг якось голову в плечi. Зблiд. - Матрос? - Почти шо. Настала коротка тиша. Потiм хтось крикнув: - I одскоч. Чого ти? Матрос без слова ударив його в здухвину - той упав. Хлопцi подались назад. Пувичка зухвало крикнув: - Ану, ти! Ще й б'?ться! Жигун! Не думай, що ти отаман. Забудь! Альоша зрозумiв все за одну хвилину. Вiн пiдскочив до Матроса: - Вони хотять погубить тебе! Хай спробують. - Да, я був, ?сть i буду! - крикнув Матрос до Пу-вички. -А тебе я рiшу на мiсцi, пувиця погана. Пацани!! Сов?т дав нам помiщення, а такого порядку я не знаю, щоб ламать . замок у свого i продавать на базарi вещ. - Як? Чорта? - крикнули однi. - Докаж! Брехня! Хай докаже, - крикнули iншi. - Скуда ти зна?ш? А може, вiн не крав? Пувичка задоволене всмiхнувся: - Був колись отаман, а тепер на брехню пустився ради мамалиги. Щось страшне сталося Матросовi. Вiн схопив свою скриньку i хряпнув кришкою перед очима всi?? компанi?. Потому вiдсунув потайний прискринок, i в руцi йому блиснула фiнка. Вiн пiдскочив до Пувички. - Д?ньги!!! За скiльки продав чорта? Пувичка задрижав усiм тiлом. - Вуйдi. Я не брав. Зав?-?-?-?-дущий! Але в цю мить Матрос схопив його за груди i, замахнувшись, ударив ножем. Пувичка ойкнув, схопився руками за живiт i впав на пiдлогу. З-пiд сорочки випала пачка цигарок "Яблочко". Хтось закричав не сво?м голосом: - А-а-а-а-а-а-й! Убив!.. Знявся неймовiрний галас. Хлопцi кинулися до за-вiдателя. Хтось хотiв допомогти Пувичцi. - Не чiпай, - спинили його. - Нехай виходить грязна кров. Завiдатель увiйшов блiдий. Йому сiпало щоки. - Карету! Хлопцi вже подалися в аптеку дзвонити. - Як це трапилось, розбiйники ви? - Згарячу. Матрос... Це Матрос згарячу. - Безневинно. - Пувичка сам винен. Завiдатель кинувся до Пувички, Той лежав, зцiпивши зуби й притиснувши пальцями рану. - Болить тобi? - Не очiнь... Тiльки кров iз живота. Держiть Матроса. - Де Матрос? - Дядя, його вже н?ту. Завiдатель подивився на них, не зовсiм розумiючи цю вiдповiдь. - Як це? А де ж вiн? Тi здвигнули плечима. Хто ж це може знати? Як нема?, то, може, i втiк. Хiба йому що? В кiмнату вбiгли три хлопцi. Вони хвилювалися й розмахували руками: - Дохтаря при?хали! Пiд вiкном затрубила тривожна труба. Шофер загальмував машину. Лiкар негайно? допомоги i два санiтари хутко ввiйшли в кiмнату. Хлопцi були дуже задоволенi з цi?? несподiвано? розваги. З Пувички зiрвали сорочку. Лiкар огледiв рану й похитав головою. - В лiкарню! Кладiть на носилки. Його нашвидку обмотали бинтами й винесли на носилках у карету. ...Матроса нiде не могли знайти. Вiн зник у ту саму хвилину, коли побiгли до завiдателя. Зда?ться, вiн перший же його i покликав... Альоша стояв нiмий, з невимовною тугою в очах. III По тому випадку в будинку настала тиша. Подiя вплинула на всiх хлопцiв так, що нiхто не мiг докладно висловити нi сво?х вражень, нi також мiркувань про долю Матросову. Про Альошу тим часом нiби зовсiм забули. Принаймнi його iм'я нiхто не згадував. Та то була тiльки притамована ворожiсть, бо кожний вважав його так чи iнакше за причину всiх непри?мностей. Сам Альоша карався, може, найбiльше за всiх, бо думав, що таки й справдi вiн у всьому винен. Забившись десь у куток подвiр'я, вiн просиджував днi в розпуцi за рудим залiзом "буржуйки". Часом йому хотiлося крикнути з неможливого болю, коли в уявi йому вставала розлютована Матросова постать. Тодi вiн упинався гострими нiгтями в тiло, зажмурював очi i примушував ?? зникнути. Натомiсть вiн переживав незабутнi хвилини, як вони вдвох ?ли в порту кавуна, якого так майстерно добув безстрашний його друг. Чого б тiльки не дав Альоша, щоб знати, де вiн зараз перебува?! Може, вiн сидить десь недалеко голодний, боячись з'явитись помiж людей, що можуть його схопити й замкнути до тюрми? А може, скалiчив себе, втiкаючи вночi, i тепер десь помира?? В серцi йому закипала тодi ще глухiша вiдраза до Пувички. Якби не вiн, то Матрос не вчинив би цього страшного злочину. Але на тому Альошу обiймав смертельний жах. Бо становище Пувиччине було зовсiм невiдоме. Вiн лежав у лiкарнi. Тим часом, доки при?здили люди з портфелями, щось писали, випитували поодинцi всiх хлопцiв i окремо, найдовше - Альошу, доки завбудинку ?здив кудись заклопотаний, стривожений, майже бiлий i повертав ще смутнiший, мовчазний i стомлений, всi жили незвичайним трясцевим життям. Дехто висловлював думку, що Пувичка неодмiнно помре, що нiбито вiн зiйшов кров'ю i що тепер лiкарi його не врятують, бо в нього - запалення живота. Проте на цю думку не дуже-то зважали i наче ставились до не? байдуже. Та й, правда, бiльше було таких, що казали противне. - Хто помре? Пувичка? - А раньше! Вiн ще Альошку-художника в гроб зажене. Ось тiльки дiрка заросте, тодi побачите, - додав Васька Глухий. Альоша слухав те, але йому було байдуже. Нехай прийде Пувичка, нехай б'?ться, нехай робить, що хоче. Все одно Матроса вже не вернеш. Йому непри?мно було дивитися тепер на цi слiди глини, що залишились на "буржуйцi". Якби не взявся вiн був лiпити, нiчого, може, й не було б. Тепер вiн, мабуть, нiколи вже не доторкнеться до глини, що зробила його таким нещасливим. I на цiй думцi Альошу стискав страшний смуток. Тодi на березi моря, як Матрос придумав був такого химерного плана, мрiя про художню школу вже була почала розцвiтати в Альошинiм серцi. Тепер вiд не? залишились тiльки побитi грубi стовбури, що тiльки ранили це обдурене серце. Вiн хотiв би ?х вирвати зовсiм, iз коренем, затоптати ?х, щоб затамувати цей бiль. За кiлька день нова подiя ввiрвалася в будинок i заволодiла думками всiх мешканцiв. Пiзнього вечора прийшов завбудинку i, зiбравши всiх хлопцiв, проговорив ?м короткi, тихi слова: - Розста?мось нарештi. Завтра вже буде у вас новий... Вiн похилив голову, хотiв сказати ще, а далi мовчки пiшов до сво?? кiмнати i, замкнувшись там, свiтив до ранку свiтло - складав до кошикiв сво? книжки. Хлопцi розiйшлися суворi й теж якiсь похнюпленi. Чалого вони полюбили, хоч вiн i був "макуха" й нiколи не вмiв "стребувати" з винного або добре когось одлупити. За це з нього трохи смiялися, проте ця несподiвана звiстка кожного з них уразила в саме серце. - Ще якого пришлють? Може, таку лягавку, що й не вживеш. - А я втечу, - хвилювалися деякi. - Е, втечеш! Нiкуди не втечеш. Вiн тебе як запре. - Мене? Молодий вiн. Як схочу, то й утечу, аби я схотiв. - А може, буде пiдходящий. Всi тi?? ночi довго шепотiлися по кутках, довго не спали, малюючи сво? майбутн? в найнесподiванiших виглядах. - Матросовi що? Йому тепер плювать. А от нам, то вже друге дiло, - шепотiв хтось у найдальшому кутку. - Вiн штрикнув та й гайда. А тут неприятностi. - Як же ти розсужда?ш? А вiн хотiв? - А що ж? - А те, що, може, вiн себе тим ножем колов, а не Пувичку. З серця людина може хто й зна що зробити. А от Альошка, рудий чорт, винуватий. Нащо довiв чоловiка?! Альоша також не спав, слухав цю розмову, i йому ставало легше. Матроса не засуджують, його виправдують. А за себе йому цiлком байдуже. На ранок вiн устав перший i вибiг на глуху вулицю. Жодно? живо? людини. А що, якби це там, з-за муру, з'явилась раптом Матросова постать! Та ?? не було. Нiкого навiть подiбного до нього. Альоша стояв, прихилившись до кам'яного паркану, забувши за все. Зiйшло сонце, почервонило будинки й затуманилось. Прогримiли першi трамва? - ?хали люди на працю. Трамвай за трамва?м вiдходив по росяних холодних рейках в осiннiй ранок, а робiтники все прибували. Десь далеко загув сигнал, здiйнявся чорний дим. Всi мовчки товпилися у вагони. Альошi згадалася економiя. Там завжди приходив Сидiр у чоботях-"дудках", свистiв i лаявся, хоч як швидко виходили люди з казарми. Спали там на нарах, а вiн - у куточку пiд нарами.-Там був тяжкий дух. Потiм вони запалили казарму. Далекi заграви спогадiв пропливли перед Альошею, i знов упала хмара майбутнього. В ту мить йому почувся гомiн за парканом. Вiн пiшов до будинку i побачив, що завбудинку водить нову людину, показу? ?й подвiр'я. "Новий", - подумав Альоша. Йому впали в вiчi насамперед жорсткi задранi догори вуса i великi, нiби камiннi, щелепи. Хлопцi стояли осторонь купами i, перезираючись мiж собою, висловлювали iнодi сво? зауваження. - От морда! - Що морда, - шепотiв другий, - а нiс! - Я бачив у шевця такий самий копил. Вiн був теж потиканий шпильками, як цей нiс. - Прискали, затуляючись руками. Це був новий завбудинку. Альошi зробилося шкода себе, й Чалого, i всього, що проминуло в цьому будинку. Вiн одiйшов до стiни й приник до не? лицем. Чалий, обiйшовши подвiр'я й показавши новому кожну дрiбницю, спинився бiля Альошi. - Ах ти, художник золотогол'овий, - сказав вiн. - Ну, прощай. Потiм кинув до нового кiлька слiв: - Бережiть, якщо зможете. А новий вiдповiв: - Зна?мо, що берегти i як. Ледаря не дамо корчити. Ми цей бандитизм iскорiнимо, не турбуйтеся. Альоша глянув на Чалого довгим тужливим поглядом. Хлопцi ж поставилися до цi?? заяви рiзно, але в бiльшостi ?хнi обличчя говорили, що вони ще дуже сумнiваються, як саме вiн це зробить. Огляд будинку швидко скiнчено, i Чалий по?хав зовсiм. За ним зачинились старi ворота, пiрвавши з глухим скрипiнням усi тi живi нитки, що в'язали його з хлопцями. Це скрипiння боляче вiдгукнулося в Альошинiм серцi. Вiн не мiг увiйти з товаришами в будинок, щоб слухати, що скаже новий. Вiн залишився посеред подвiр'я, а як усi пiшли в будинок, сповнюючи гомоном темний коридор, пiдштовхуючи один одного та поглядаючи пiдозрiло на нового "дядю", Альоша вийшов на вулицю i, впустивши на груди голову, побрiв у порт. Може, Матрос переказав комусь, куди вiн подiвся? Може, хто з колишнiх Матросових приятелiв пiдiйде й подасть звiстку... Але надi? були марнi. Наблукавшися помiж рундукiв з баклажанами, сухими ковбасами, насiнням та iншими неприступними ласощами, вiн уже вирiшив був повертатися до будинку. Смутний i виснажений, став вiн пiдiйматись на гору вузькою вулицею, запорошеною кам'яним вугiллям та закиданою шкуринням iз кавунiв. В цю мить хтось нечутний пiдбiг до нього ззаду й дiткнувся до його нiг. Альоша хутко обернувся. Перед ним стояв собака. Вимахуючи звислим хвостом, вiн дивився на Альошу сво?м вогким зворушеним поглядом. Подране вухо падало йому одним шматком на лiве запалене око. Худий живiт, здавалося, зовсiм йому присох, i натомiсть була сама страшна западина. Одначе вiн бадьорився при Альошi й намагався показати всiма сво?ми рухами, що його справи не такi-то вже й безнадiйнi. Насамперед вiн поцiкавився, чи нема? часом в Альошинiй кишенi хоч яко? шкуринки. Але i не винюхавши ??, вiн не втратив доброго настрою. Альоша в першу хвилину не знав, що сказати, i тiльки скрикнув з радостi: - Чорний! Так ти живий!.. Собака махнув у вiдповiдь сво?м подраним вухом i стримано заскавчав. Тодi Альоша схопив його за морду i притис до грудей. Так вони стояли якусь хвилину. Потому Альоша випустив Чорного з обiймiв, i вони пiшли разом до будинку. Iшли далекими глухими манiвцями. Альоша перебирав худими пальцями жорстку поскублену шерсть свого приятеля, розповiдаючи йому тим часом про останнi подi?. А Чорний, шкутильгаючи на одну пiдбиту ногу, сумлiнно слухав Альошу, клiпав запаленим оком i зрiдка лизав йому руку. I ось на розi маленького завулка, як саме Альоша говорив гiркi слова про Пувичку й Матроса, сталася безглузда жорстока несподiванка. Невiдомо звiдки прошумiв над Альошиним вухом камiнь, i в ту ж мить Чорний звився собачим надiрваним зойком. Той камiнь улучив його в худi випнутi ребра i впав до Альошиних нiг. Чорний кинувся вiд Альошi вбiк, наче од ворога, i вишкiрив зуби. - Чорний! Це не я, - крикнув Альоша. - Це не я... Iди сюди! Собака спочатку недовiрливо гарчав, потiм сторожко став наближатись. I в ту хвилину Альоша побачив за рогом будинку Ваську Глухого, Пувиччиного товариша. Вiн стежив за Альошею непримиренним поглядом. В руках йому був другий камiнь, яким вiн знову нацiлявся. - Глухий! Що ти робиш? - кинувся до нього Альоша, пiдхопивши й собi камiнь, - Тiльки зачепи! Буде тобi оцей камiнь у зубах. Вiн замахнув. Та Глухий бликнув на нього очима й сховався за будинок. Звiдти вiн посварив кулаком i зник. - Рудий хундожник! - почув Альоша з-за будинку. - Начувайся! Поклон тобi вiд Пувички, мамалиго! Альоша гнiвно затиснув зуби i довго дивився в той бiк, де зник Васька Глухий. Собака лiг перед його ногами. Починав розбиратися вогкий важкий вiтер з моря. IV В будинку тим часом вiдбувалися збори, коли можна назвати зборами те, що там було. Новий завбуд (хлопцi вже прозвали його Тараканом), покликавши всiх до помешкання, знайомився з сво?ми майбутнiми вихованцями. Розпитавши кожного, як його звуть i звiдки прибув до будинку, вiн пiдносив йому до лиця засмажений тютюном палець i говорив: - Гляди. Сьогоднi тут, а завтра фiть! Аж зашумиш на вулицю. Тiльки менi спробуй щось зробити. Бандити! - Таракашка, - подавав хтось iз гущi. - За Пувицю я найду хто винен! Це так не пройде... Тут помiтили, що Альошi нема? в помешканнi. Таракан ще бiльше настовбурчився. Почав говорити про страждання Пувички, що вiд ножа халамидника й злочинця може невинно сконати. Хлопцi ж тiльки пiдсмiхувались. Нiяк це на них не впливало. В цей час до помешкання увiйшов Васька Глухий i, не помiтивши Таракана, гукнув до хлопцiв: - Шпана! Пувичка видужу?. Пустяшна дiрка. Оце тiльки що був у нього. Хлопцi забули й про Таракана i в одну мить обступили Глухого. - Бре! Як же тебе пустили? - Що ж вiн казав? - закидали його запитаннями. - Кого, мене б не пустили? - говорив Глухий. - А раньше? Тут пiдiйшов Таракан i розпитав докладно. Виявилось, що Пувичцi було розрiзано тiльки шкiру, що жодно? небезпеки нема? i що вiн незабаром ма? вернутися в будинок. Таракан покрутив вуса i вийшов. Хлопцi ж обступили Ваську ще густiше. Задоволений iз загально? уваги, Васька Глухий почав розповiдати докладно, як вiн прийшов до лiкарнi, як говорив з "дохтарями" i як його пустили до Пувички. - Приходжу, а вони, гади, в бiлому всi дохтаря. Менi, кажу, нада до товариша Пувички. "А ти хто такий?" Я, говорю, Васька Глухий з iнтерната. Зав?дущий послав. "Надягай, - кажуть, - халата, раз ти з iнт?рната". Я надягнув i як увiйшов до Пувички, так вiн аж не пiзнав мене. "Васька Глухий, - каже, - чи старший дохтарь - не впознаю, - каже, - не розберу". Ну, тут, кан?шно, поговорили. Я сказав за Матроса. "Передай, - каже, - в такому разi поклiн хундожниковi, я його рiшу, заразу руду". А тут, обратно, менi й Альошка на очi. Iду назад, а вiн з собакою: iде й балака, наче до корiшка. - Та ну? А ти? - Слухаю. Iду ззаду. Потiм бачу. Альошка наче не сповна розуму. З собакою говорить. Ах, ти, думаю, зануда. Та каменем як свиснув!.. - Його? - Та не поцiлив. Якраз собаку зацiдив. Ух же й скавчав, проклятий!.. - А якби тебе? - спитав хтось Ваську Глухого. - Ти б не скавчав? - Пiшла, рвана! - вiдповiв Васька крiзь зуби. - Без тебе зна?мо, кого бить. Хочеш, то дам i тобi. Взагалi в його тонi почувалася влада, яко? вiн нiби набув на побаченнi з Пувичкою. Це трохи дивувало хлопцiв, але потiм вони розмiркували, що пiсля Матроса Пувичка ? перший, хто буде, мабуть, за отамана. Таким чином, Васька Глухий, корiшок Пувички, вiдразу вже не бо?ться так говорити. Саме коли вони говорили про це, до помешкання увiйшов Альоша. Вiн мовчки нагнувся над сво?м мiсцем, витяг з-пiд матраца шматочок засохлого хлiба й вийшов знову. - А диви, - сказав Глухий. - Це для собаки. Зараз вiн буде з ним говорити. Дивiться ж. Всi пiдiйшли до вiкна. Альоша вийшов до ворiт i кинув Чорному хлiба. Потому махнув на нього рукою i повернувся до будинку. - Нi, щось не розмовля?, - нiяково процiдив Васька. В цю хвилю Альошка увiйшов у кiмнату i, проходячи повз Глухого, кинув йому: - Ти менi не жбурляйся камiнням. Бо взна?ш. - Хе! Невже? - зухвало вiдповiв той. - От, кажу то'бi, не жбурляйся. - А хто менi воспрещить? - Тодi побачиш. - Коли це тодi? Якби швидше побачить. Нi, ви подивiться на нього, який знайшовся. Вiн менi воспрещить! Альоша стиснув кулаки i, побiлiвши, пiдiйшов на ступiнь до Васьки. - Не зачiпай собаки!.. Не зачiпай!.. - крикнув вiн майже не сво?м голосом. - А що? Не казав я? - зареготався Глухий. - Вiн не сповна розуму. Та я маю право бить собаку хоч i будлi якого! - I вiн одвернувся вiд Альошi до хлопцiв. - Бачили? Хе! Знайшовся. Альоша замахнувся кулаками над його головою, але хло'пцi стали мiж ними, i вiн з придушеним криком вiдiйшов до стiни. Задзвонили на обiд. Усi подались за сво?ми порцiями, переганяючи один одного. Альоша, хитаючись, пiшов останнiй... В коридорi стояв незвичайний гамiр. Хлопцi збилися бiля дверей i сперечалися про щось, розмахуючи залiзними мисочками. Альоша став коло гурту. Раптом хтось крикнув: - Мiлiцiя! Гомiн ущух на хвилинку. Всi побачили, як до Таракана в кiмяату пройшли дво? людей у шинелях i в червоних картузах. Один ще був i з портфелем пiд пахвою. Альоша вiдчув, як раптом йому надломились колiна. В цю мить Васька Глухий, перемагаючи страшенний гомiн у коридорi, вигукнув: - Мабуть, пiймали Матроса. Знатиме тепер, жигун паршивий. Всi стихли. Альоша спитав серед цi?? непри?мно? тишi: - Почiм ти зна?ш? Може, i не спiймали. Але Васька навiть не вiдповiв. Вiн пiдбiг до дверей i став наслухати. - Кан?шно, спiймали, - прошепотiв вiн до хлопцiв. Та хлопцi не дуже-то подiляли його радiсть. Навпаки, вони вороже посунулись до дверей, i хтось, почувши уривки розмови Таракана з мiлiцiонером, сказав: - Пiймали. Ха! Нехай держать. Дiдька вони пiймають, а не Матроса. - Що там чути? Про що вони говорять? - спитав Альоша. - Примети розпитують. Та Матрос зовсiм не такий. Дверi вiдчинились. Хлопцi розступилися перед мiлiцi?ю. - Вiзьмiть когось iз них - вони зразу впiзнають, - звернувся один мiлiцiонер до Таракана. Але хлопцi стояли настовбурчившись. Нiхто не виявив жодно? охоти ?хати кудись там, щоб пiзнавати Матроса. Тодi вийшов наперед Васька Глухий. - Я впознаю, - сказав вiн з презирством. - В чом д?ло? Таракан i мiлiцiя взяли з собою Ваську й по?хали. Хтось крикнув услiд Глухому: - Лягавка! Жаба! Всi похмуренi й незадоволенi розiйшлися по сво?х кутках. Надворi починав падати дощ; над будинком тоскно обпадало кленове листя. Хтось почав тихо, задумано: А в больницi три сестрицi, та все карноглазки... Потому зробив довгу перерву, зiтхнув, подумав i, замiсть проспiвати, тихо проказав другу половину куплета: Одна коле, друга рiже, третя - перев'язки. Альоша лежав на сво?му матрацi й почував, як йому дрижать руки з нестерпучого вогню. Вiн майже непритомнiв од думки, що Матроса могли впiймати. Щоб тiльки побачитись з ним, вiн сам хотiв по?хати. Та якийсь незрозумiлий жах вирiс йому в ту хвилину. Так чекали всi до вечора в мовчаннi й тривозi. Невже спiймали? Васька Глухий увiйшов у кiмнату мовчки, нi на кого не дивлячись. Пройшло кiлька хвилин. Потому хтось спитав вороже. - Впiзнав? Глухий теж вiдповiв не зразу. Видно було, що йому тяжко сказати. Вiн тихо захриплим голосом промовив: - Незвiсно. Якийсь пацан, не можна впiзнати. З-пiд по?зда витягли. Знову довго мовчали. I знову хтось запитав ледве чутно: - Мертвий? - А що ж, живого тобi з-пiд по?зда? - похмуро сказав Глухий. - Шкуру зiдрало. Альоша дико скрикнув i забився головою об пiдлогу. Очi йому закотилися пiд лоба. Вiн заскреготiв зубами, схопився скрюченими пальцями за груди. - Альошко! Дивiться, що вiн робить! Альошко! - злякано пiдскочили хлопцi. У нього почався тяжкий нервовий напад. - Матрос! - кричав вiн не сво?м голосом. - Ой, Матрос... Держiть... он вiн котить кавуна... Он чорт, чорт! Довго кричав... Всi мовчки з жахом дивилися на нього. В кiмнатi зовсiм смеркло. V Коли трапився той нещасливий випадок iз Пувичкою, Матрос за одну мить розмiркував, що тепер залишатися в будинку йому не можна нi хвилини. Вiн глянув на Альошу, обвiв очима кiмнату, немов просив тим поглядом прощення за свiй злочин, i зник за дверима. Добiгши до кiмнати завбудинку, вiн крикнув йому, що з Пувичкою не гаразд, i коли той вискочив на крик, то Матрос був уже на вулицi. "Куди ж тепер?" - подумав вiн, залишивши позад себе будинок. Зваживши далi, що зараз у будинку всi стовпилися коло Пувички i забули про нього, Матрос розмiркував, що вiн ма? трохи часу подумати не кваплячись. Перспективи були не дуже яснi. Уже ранки ставали осiннi, за тиждень-два мають прийти дощi, холод i сльота. Пускатися в далеку подорож було трохи небезпечно. Та й залишатися тут, у цьому мiстi, зовсiм не краще. За той час, вiдколи жив у тому будинку, вiн зовсiм розгубив колишнiх приятелiв i не мав до кого звернутися нинi по дружню пораду. Одначе стояти на цiй вулицi довше також не ма? жодно? рацi?. Вiн повернув у глухiший завулок i швидко пiшов до порту. Тут кожний старий рундук, кожний камiнь i кожна вибо?на в мурованих стiнах були йому добре знайомi. Тут вiн мiг пересидiти до вечора. Добiгши до старого човна, пiд яким лише недавно вони сидiли з Альошею, Матрос не схотiв шукати кращого мiсця. Тут вiн упав на хрумкий пiсок i вiдтак оддав себе однiй думцi: "А як же тепер Альошка? - думав вiн тривожно, гарячково. - Пувичка неодмiнно видужа? i тодi за мене зжене свою злiсть на Альошi. Але нехай вiн тiльки посмi?! Хiба я не вернуся через якийсь час до цього мiста?" Що вiн мусить звiдси втекти негайно, цi?? ж ночi - це рiшення склалося уже якось само. Так вiн пролежав до того часу, доки в порту лишилися тiльки самiтнi гудки паровозiв, що перебiгали по рейках мiж мурiв до товарно? станцi?. На небо вийшли золотi зорi, наче далекi огнi семафорiв заблищали на невiдомих вокзалах. Тодi Матрос вилiз iз-пiд човна. Зда?ться, в цей час мусить вiдходити потяг на пiвнiч. I, не вагаючись далi, вiн насунув на очi свого драного кашкета й пiшов до вокзалу. Яка ж при?мна несподiванка чекала на нього там! Вiн обiйшов кам'яницi вокзалу й перелiз за пiвверстви вiд них через холоднi рейки, щоб потрапити мiж ланки вагонiв. Раптом пiд високими платформами з сiном вiн помiтив якусь живу, рухливу купу. Обдивившись навколо, чи нема? поблизу небезпеки, вiн сторожко наблизився до купи. Так i ?! Це сво?... Став наслухати - сво?!.. Кiлька хлопцiв, мабуть, iз порту. Навiть чийсь знайомий голос. Чи не Сенька Черв'як? Зовсiм такий голос... Матрос пам'ятав його ще з тих часiв, коли вони разом чистили на пароплавах казани. Черв'як був добрий угара! Перед Матросом метнулися далекi спогади. Ось вони вдвох iз Сенькою, вилiзши з казана чорнiшi за сажу, блискають очима й летять по сходах на пристань. Вони пробiжать мiж юрбою, зачеплять боко'м не одну бiлу постать, залишаючи на пахучiй одежi свiй пiт i вугляний порох. Постать репету?, кличе стражника, десь здалека гримить сюрчок, а вони вже летять з високого молу в густу фiолетову воду, лишаючи за собою нафтовi кола на поверхнi. Граючи в водi, вони вiдпливають аж до другого молу, накивавши на здивовану юрбу. ?хнi чорнi спини, мов у дельфiнiв, блищать на сонцi i знов поринають у глибини. Купа заворушилася. Дехто кинувся врозтiч. Матрос стояв на мiсцi спокiйно й ро'бив ?м знаки. Тодi один пiшов до нього назустрiч. Ступивши кiлька крокiв, вiн раптом зупинився, потiм прожогом кинувся до Матроса. - Жигун!.. Матроска!.. - Цить, - спинив Матрос. - Чого панiку наводиш?.. А то хто з тобою? - Нашi. З порту... - Куди направл?нi?? - Думка на столицю. Матрос з радостi схопив Черв'яка за в'язи. - Конпанiя, - прошепотiв вiн йому схвильовано. - Де наш потяг? Готовий? - На первой путе. - Лiзьмо, - скомандував Матрос. Черв'як легенько цикнув. Хлопцi пiдiйшли до гурту - ?х було дев'ять чоловiк з Матросом. Пiдрахували, вийшло якраз на три собачi ящики. - Лiзьмо до паровоза, а там по'пiд вагонами. Доки першi три не сядуть, решта не совайся, лежи спокiйно. Ящики ? не пiд кожним вагоном. Шукати з правого боку. Черв'як дiстав iз кишенi шматок зiм'ятого дроту й подiлив його на три рiвнi шматки. - Залазь у ящик i замикайся зсередини, - пояснив вiн молодшим. - Дiрочку пробити гвiздком. ? гвiздки? - ?, - озвалися хлопцi. Вони лягли мiж рейок i повзли нечутно, стримуючи дух. Паротяг обдав ?х гарячим сичанням, вiд нього молодшим затремтiли жили, забились серця. - Ми лiземо з Черв'яком останнi, - сказав Матрос. - Вибирайте першi ящики, а ми собi знайдемо. Продзвенiв уже перший сигнал. Бiля потяга шумiли пiдошви, гуркали провiдники, проходили з лiхтарями кондуктори. Першi три повзли пiд вагонами, позираючи з-пiд колiс на обидва боки. На ?хн? щастя, пiд третiм вагоном знайшовся ящик. Пройшло кiлька хвилин, тодi рушили ще три. Матрос, Черв'як i Маслик, що був iз ними, просунулися до першого вагона. - Тут можна й на ресорах, - прошепотiв Маслик. - Диви: спочатку на осю, потiм на трубу, а потiм на палку. Тут можна й спати. Матрос не вiдповiв, а Сенька став заперечувати цей план. - По-перше, можна впасти, коли спати. А як не впадеш, то все одно спiймають. "Здрючуйся", - скажуть. Нi, треба шукати ящика. - В цю мить об колеса першого вагона задзвенiв молоток. - Пров?рка, - шепнув Черв'як. - Тихо. Маслик, не ворушися. - Я видерусь на осю. Тут мене й не видко. - Не дерись, сиди смирно. - Еге, не дерись, - зашепотiв Маслик. - А як побачать? Я краще на осю. - Кажу, сиди! Вiн не загляне. Ш-ш... Ось пiдходить. Не дерись... Але Маслик уже сiв на вiсь i завмер там, прихилившись спиною до колеса. Матрос i Черв'як залишилися пiд вагоном, наче прилипли до землi. Нi звуку, нi дихання. В цю мить наблизились кроки. Видно було тiльки чоботи, лiхтарик iз зеленим склом i молоток. Нi рук, нi тулуба. Цi речi самi пливли, звисаючи з-за стiнки вагона. Матросовi страшенно хотiлося пiдвести голову й поглянути на ?хнього власника. Вiн навiть зробив рух, але Черв'як уп'явся йому нiгтями в шию i притис до шпали. Лiхтарик наблизився до колеса, молоток гойднувся i вдарив. Глухий, нечiткий звук. Тодi молоток б'? вдруге, втрет?. Зупиня?ться на мить, а далi нижче спуска?ться лiхтар, i чорнi великi руки ста? видко Матросовi i Черв'яковi. - Що за рахуба, - бубонить голос за вагоном. Черв'як приклада? губи до Матросового вуха й шепоче: - Зда?ться, засипались. Маслик, чорт, не послухав. Чу?ш, не той удар... А лiхтар уже сто?ть на землi, поруч нього пада? молот, i раптом пiд вагон нахиля?ться якась вусата морда. Вона придивля?ться коротку мить, потiм вуса ?й заворушилися, настовбурчились. - А це що таке?.. Ану-ка, вилiзайте, господа пасажири, - кажуть тi вуса. I на доказ того, що морда не жарту?, пiд вагон простягаються двi жилавi руки в мазутi з клоччям мiж пальцями. - Дряпай! - кинув Матрос. I вони шугнули з Черв'яком з-пiд вагона - один праворуч, один лiворуч. Черв'як проскочив майже мiж чобiтьми вусато? морди; не встигла вона озирнутись, як вiн уже зник десь пiд другим вагоном. Матрос же проскочив наперед i зважив, що йому найкраще буде залiзти поки що пiд паротяг. Маслик залишився на осi, тiльки посунувся ближче на середину. Вусата голова зникла - вiн тiльки чув, як вона вже згори щось бубонiла на адресу його товаришiв: - Пасажири. Бач, як вони передвiженiя знайшли, - бубонiла морда. Потiм молот ще раз ударив об колесо i, задовольнившись тим звуком, поплив iз лiхтарем далi. Задзвонив другий сигнал. Цокiт молотка швидко вiддалявся на кiнець потяга. Перон вiдразу зашумiв, зашаркав; гомiн рвонувся дужче, останнi пасажири спiшили добитися вагонiв. Щось проповзло пiд Масликом по шпалах. - Хто це? - спитав Маслик. - Я, Матрос. Полiземо? - Не хо... буду тут. Може, ще й не знайдемо ящика. Матрос полiз далi, а вiн залишився. Пiд третiм вагоном Матрос шкрябнувся головою об ящик. Звiдти почулося шамотiння. Вiн стукнув за умовою три рази. Вiдповiли: повно. Поплазував далi. Проминув уже кiлька вагонiв, а ящика нема?. Зда?ться, недалеко й кiнець потяга... Його охопила тривога. Ударив третiй дзвiнок... Вiн пiдвiвся на лiктi i збiльшив швидкiсть, як тiльки мiг. Мабуть, ящик ? пiд останнiм вагоном. А коли нема?? Що, коли нема?? Тодi вiн залишиться мiж рейками, i, як тiльки пройде потяг, його зараз же зелений картуз i забере... В цю мить пролунав кондукторiв сюрчок, а за ним свиснув паротяг, i цiлий потяг здвигнув, напружився й клацнув зубами, як страшна тварюка, що збира?ться стрибнути на ворога. В головi Матросовiй майнула думка: "Ящик вiдчиня?ться збоку. Вскочити в нього з-пiд вагона нiяк не можна, та ще на ходу..." Вiн кинувся мiж колеса й вискочив на перон. Потяг рушив i пiшов, наближаючи до Матроса останнiй вагон. I тут, прилiгши до перону, Матрос побачив благословенний ящик, - його дверцi ще не встигли навiть зачинитися за останнiм "пасажиром". Матрос посунувся з перону, i в ту мить, як за його спиною почувся дзвiн пiдборiв (зелений картуз), вiн ухопився пальцями за дверi ящика й з розгону шугнув туди головою. ...Потяг набирав ходи, прискорюючи ритм до перебо?в, Матросовi стукало серце сильно й рiдко, немовби разом iз колесами на стиках рейок. Пiд ним хтось ворушився, намагаючись скинути з сво?х грудей його живий тягар. - Ти, Сенько? - запитав Матрос. - Та я ж. Ти мене трохи придушив. - Нiчого, втрусимось, - заспоко?в вiн Черв'яка. - Тут iще хтось? - Аж дво?. Буде трохи тiсно. А Маслик де? - Маслик на ресорах. Не схотiв лiзти. - Чортова морда, розбила компанiю, - з жалем проговорив Черв'як. Потяг уже вилетiв за межi вокзалу. Степова пустеля шумiла вночi, роздаючись вiтром вiд шаленого бiгу залiз. В щiлину собачого ящика вривались уривки свисту, наче незримi смоки нагнiтали туди морок. I в ньому густiшали стук чотирьох сердець, давлiння атмосфер i нечутне кружiння вуглевих порошин. Вони пiдiймалися з дна i з стiнок ящика, щоб лягти на спраглi уста цих смiливих мандрiвникiв, просмоктатися ?м у легенi, в вуха, в нiс, у шкiру, осiсти на вогких чубах i вкрити лахмiття ?хньо? одежi. Жодний кондуктор не заважав хлопцям кашлять i чхати вiд того повiтря, що розпирало це трохи тiсне "купе", в якому "годi возити буржуйських собак", - так справедливо зауважив хтось iз чотирьох "пасажирiв". Вони чхали i завзято кляли того розумника, що придумав саме перед ?хньою подорожжю перевозити - i, мабуть, зайцем - в угiлля в цьому ящику. - Матросе. Ну, а Маслик? - знову запитав Черв'як. - Дурний, не послухав. Там можна впасти. Га, хлопцi? Всi про це думали, та мовчали. Довiдатись нiяк не можна, бо, вилiзши на станцi?, ризику?ш там i зостатись. А вiдбився вiд гурту - пропав. Бiда збира? докупи, вони це добре вивчили з практики. А самому - пропадеш. Тривога закралася ?м у серця, як тiльки Матрос сказав, що Маслик залишився на ресорах. I кожний думав про те, як би довiдатись? Знайти його i примусити сiсти в ящик. Та що придума?ш? Потяг летiв, одстукуючи верстви, зупиняючись на кiлька хвилин, щоб вiдсапатись, набрати в розпалене черево води i знову ринути в чорну просторiнь ночi. Дехто з хлопцiв засинав на короткi пiвгодини, скрутившись утро? й вiддавши себе невiдомiй долi, що може зрадити, а може й довезти щасливо до столицi, де, кажуть, ? що "хапати" i можна буде сяк-так перезимувати. I ось Матрос, що увесь час не знаходив собi мiсця й не давав спокою товаришам, раптом заявив, що вiн хотiв би випити хоч ковток будь-яко? води. Але пiд час "погрузки" хлопцi трохи не додержали плану, що його був намiтив Черв'як. Замiсть сiстп в цей ящик, де безпечно лежать зараз вони, Ромка Свистун сiв десь в iнший. А в нього - пляшка з водою. Тепер там у них двi пляшки, бо другу мав Метелик, а тут нема? навiть чим закропити душу. Матрос заявив, що спрага почина? мучити його що далi, то все дужче, йому вже здавалося, що всерединi йому горить свiчка, що язичок полум'я нiбито облизу? йому горло й раз по раз припiка? сильнiш. Хутко той вогонь захопив йому всi груди. - Не витерплю, - хрипко сказав Матрос. - А що ж ти зробиш? - спитали його. - Як вилiзеш, то й упiймають. Нi, вже ?дь так. Ковтай слину. - Еге, ?дь. Як i слини нема. Рот сухий, як чобiт. Ось дай пальця, дай сюди, помацай, який сухий. Я вилiзу. - А ми тобi кажемо - не вилазь. - Як не можу. Вилiзу, хоч би й смерть. - То пропадай, як муха, чорт тебе бери, - сердито вiдказав Черв'як. Матрос не хотiв його дратувати i мовчки до?хав до першо? станцi?. Та, як тiльки потяг засичав вестингаузом, вiн рiшуче одкрутив дротика i без слiв вистрибнув iз ящика. -Два дзвонки! - скрикнув услiд йому Черв'як. - Швидше... Але Матрос не подався на перон шукати води. Вiй тут же грудкою впав до колеса I зник пiд вагоном. Думка про Маслика гризла його. Не можна було залишати самого на ресорах! Всi виннi, а найбiльше - вiн, Матрос, бо ж вiн останнiй розмовляв iз Масликом. I вiн швидко поплазував попiд вагонами, зазираючи на кожну "палку", як звав Маслик. Та нiде його не було. - Маслик! - шепотiв Матрос. - Ти не спиш, Маслик? Де ти? Так доповз вiн до першого вагона. I тiльки тут раптом подумав: "А назад? Устигну?" В цю мить майже над головою вдарило: - Дзе-ень! Дз-ень! Дзень! Вiн так i прикипiв до землi. Вискочити на перон? Зараз, доки не рушив потяг? А може, тут начальник станцi?! Лишитися? Хай пройдуть вагони, а тодi вчепитись за останнiй! На буфер... А як потяг розженеться, що й не вчепишся? Матрос шарпнувся назад. Повзти! Вискочити з другого боку вагона, пробiгти до кiнця потяга, а там... - Тюфi-iррр-фiррр! (Сюрчок!). Матрос, не здаючи собi справи, хотiв схопитись на ноги. Вiн зiрвався й з розгону вдарився головою об залiзо. Блиснули свiчки, голова пiшла обертом. Але встиг помiтити: вiн пiд буферами мiж двох вагонiв. Тодi, напруживши м'язи, з останнiх сил схопився руками за буфер; задригав ногами, вперся лiктями в мiсток, що на буферах. Ще трохи! Ще одне зусилля. Якби хто пiдсобив, хоч торкнув... I вже був би на мiстку. Он i драбинка нагору... На дах! Ще раз замахнув ногами й вiдчув: "Або зiрвусь, або видерусь..." Зда?ться, кондуктор... Його лiхтар наближа?ться... Ну ж!... Р-раз!.. Потяг здригнув, i в цю мить Матрос уперся грудьми в мiсток. "Тепер не зiрвусь! Дудки!.." Ще пiвсекунди - i вiн був на мiстку бiля драбинки. Схопився за щаблi i вмить перебрався на дах. - Поганяй! - зареготався вiн i впав на холодну жерсть покрiвлi. Пiд картузом проступило йому щось тепле. В очах потемнiло. Вiн знепритомнiв. А потяг летiв, гукав над нiчними просторами. Хлопцi надаремно чекали в ящику Матроса. Черв'як лютував, лаявся, кляв Матросову нерозважнiсть, як i нерозважнiсть Масликову. В розщiлини до них почав просмоктуватись холодний свiтанок. В цей час Матрос прокинувся на даху вагона й здивованим поглядом обвiв яснi лiхтарi, людей, що метушилися внизу, i камiннi будiвлi вокзалу. Потяг стояв на великiй станцi?. При?хали? Матрос довго пригадував собi, що трапилось, потiм помацав голову. Картуз десь зсунувся, i його занесло вiтром. На макiвцi ковтун чуба злипся i зашкаруб. Голова трохи болiла, та про не?! Матрос пригадав усе. Маслика нема?. I невiдомо, де вiн випав. Коли за кiлька хвилин мандрiвники зустрiлись на столичному вокзалi i Черв'як схопив з радостi Матроса за голову, той слабо ойкнув i вiдтрутив Черв'яка. - Нема Маслика нiде. Хлопцi принишкли, забiгали очима, ховаючи ?х один вiд одного. Почулося сопiння й суворе пiдшморгування носами. - От... нещастя... Схотiлось йому... I де вiн випав, чудак? I нiхто не мiг ?м сказати, що Маслик через свою нерозважнiсть подорожував "на ресорах" тiльки що кiлька сажнiв на вокзалi, коли рушив потяг i його протягло по землi, доки витримало старе лахмiття його сорочки. Знiвеченого, обдертого його вiдпроваджено до моргу. Хлопцi мовчки, сердито спльовуючи вугiль i протираючи запорошенi очi, посунули в незнайоме мiсто. VI Альоша прокинувся вiд нестерпучо? задухи. Вкритий чимось важким, вiн заснув пiсля нападу й тепер не мiг зрозумiти, де вiн ?. Скинувши з себе лахмiття, що не давало йому дихати, вiн пiдвiв голову й помiтив, що лежить на пiдлозi майже посеред кiмнати. Нiби хтось змiсив йому тiло пiдборами - так воно йому болiло. Язик розпух i щемiв, i коли вiн поворушив ним, то помiтив, що вiн прикушений i що в ротi ? ще солона густа кров. Надаремно вiн силкувався пригадати собi докладно те, що з ним трапилось. Подi? проступали нiби в туманi. Вiн був стратив притомнiсть, але ж вiн зна?, що довго кричав, лютував, що в нього були якiсь думки, а тепер ?х нема?. Тепер знову - туга за Матросом i нiчого бiльше... У помешканнi було тихо i темно - мабуть, це вже нiч. Часом непевна смуга лизне край вiкна - то лiхтар на вулицi, розгойданий вiтром, кида? на будинок клаптi свiтла. Альоша почув чиюсь стриману розмову. - Диви. Вста?... - шепотiв один. - Справдi! А що вiн робитиме? - злякано питав другий. - Хто ж його зна?. Божевiльнi, так вони все можуть зробити. Я чув, що один навiть порiзати хотiв усiх. - Ну? Та й що? - Та, звiсно, не вдалося. - Повтiкали? - Нi, чого повтiкали? Ножа не було, а вiн з дрючечком... "Порiжу" - кричить... - То це ма?мо клопоту... - Чого? Цей не дуже страшний. Вiн ще не дiйшов до точки. - А як дiйде? - стривожено запитав голос. - Ну, як дiйде, то звiсно. Тодi вже все може. Альоша слухав цей шепiт i вiдчував, як йому холонуть пальцi. Здалося, що серце перестало битися. - Це вiн, як почув про Матроса, так вiдразу бах - з ума! - продовжував перший. - Бо таки страшно було, як ото сказав Глухий. - Звiсно, як на кого, то й страшно. А я, то вже не злякаюся. - Ну? - А нуда. Бо я вже ляканий. Менi наплювать. Раптом Альоша все пригадав: Глухий ?здив пiзнавати Матроса, а вони всi чекали на нього довго, до самого вечора. Потiм Глухий повернувся й розповiв... Йому стало холодно. Задрiботiли зуби, тоскний бiль здушив йому голову. Альоша намацав свiй матрац i лiг на нього лицем донизу, намагаючись затулити вуха, щоб не чути та?мничого шепоту. Вiн не мiг уже заснути. До ранку йому дзвенiло в вухах i стискалося серце. Встав вiн блiдий, з холодною вогкiстю на чолi, з очима запалими й смутними. Товаришi уникали з ним зустрiчатися. Його вигляд лякав ?х, i вони, зiбравшись десь у кутку, розмовляли тихо, кидаючи в його бiк швидкi, тривожнi рухи. Таракан покликав його до себе i, подивившись на нього уважно, холодно, похитав головою. - Тебе доведеться в лiкарню, - сказав вiн до Альошi. - Я не можу тримати в себе хворих, що лякають цiлий будинок. - Я не хворий. Чим же я хворий? Я такий, як i вони. Я нi в чому не винний. На мене тiльки нападаються. Тепер кажуть, що хворий, - вiдказав Альоша. Голос йому звучав роздратовано, рiзко. Вiн кидав слова просто в лице Таракановi, стоячи перед ним близько, на один ступiнь. В його рухах помiтно було загостренiсть i недоцiльнiсть. Раптом вiн змахував рукою або швидко повертав голову до дверей, нiби хто кликав його. Потому знову повертався до Таракана, i в очах йому з'являлося нетерпiння, наче вiн не переконався, що його нiхто не кличе. Раптом на пiвсловi уривав розмову, застигаючи поглядом на вiкнi або на Тараканових вусах. Таракан вiдпустив його, хитаючи головою, i звелiв хлопцям назирати за ним. Та вiн нiби заспоко?вся, нiби сховався в самому собi i нi до кого не говорив нi слова. Щодня перед будинком з'являвся Чорний. Впустивши голову на пiшохiд, вiн обходив будинок кiлька разiв, наче задуманий дозорець, поглядаючи iнодi на ворота сво?м червоним, стомленим оком. Часом звiдти летiв камiнь. Чорний, не повернувши голови, вiдскакував на три ступнi вперед чи вбiк, потiм повертався, нюхав i, переконавшися, що то не хлiб i не маслак, який би можна було потримати в зубах, знову вiдходив i поглядав на ворота. Альоша не барився i, як тiльки помiчав його, зараз виходив, i вони брели десь на вiльнi мандри. Iнодi Альошi щастило щось приберегти для Чорного з об'?дкiв. Тодi обидва радiли й довго бродили в доброму настро?. Якби це був ще Матрос, ?х було б тодi тро?, то й можна б покинути будинок, де так невесело жити... Думати про Матроса для Альошi стало постiйною мукою. Всi прикмети, що ?х розповiв Васька Глухий, нiби не говорили, що загинув саме Матрос. А проте сумнiви, страшнi, болючi, не давали йому спокою. Так проходили днi. Небо вже переставало бути прозоро-синiм. Воно обважнiло, спустилося нижче над мiстом i, нiби вкрите пилом i завiяне сiрим туманом, почало пускати на землю непривiтну вогкiсть. Ранки стали холоднi. На бруку довго не висихала вода, а часом починав падати рiзкий дощ, студив холодний морський вiтер. В будинку стало холодно спати. Хлопцi придумували присовувати на нiч матраци щiльно один до одного й спали, грiючись власними спинами. Тiльки Альошин матрац залишався, як i ранiш, одинокий бiля дверей. Одного дня Васька Глухий заявив, що сьогоднi виписують Пувичку. Вiн сам пiшов за ним до лiкарнi, i через кiлька годин вони повернулися до будинку вдвох, веселi й гордi, бо Пувичка тепер мав що розповiдати й чим хвалитися перед товаришами. По-перше, йому зашивали живiт кривою голкою, наче лантух, а вiн потiм пальцями повидирав ниточки, бо вiн не дурень так швидко пiти з лiкарнi. Там вiн спав, як герой, на справжнiм лiжку, укривався ковдрою, ?в добрий суп iз бiлими сухарями, потiм рiзну рибу, молоко й iншi пундики, що й не снилися хлопцям у будинку. Пувичка несподiвано з'явився на порозi будинку i постояв хвилинку, доки на нього звернуть увагу. - Ну, ось i ми, - сказав вiн, поглядаючи на товаришiв. - Пу-у-у-вичка! - роздалось по кiмнатi. - Пу-у-вич-ка! Диви, як не репне!.. Вiн стояв тепер, як колись Матрос, заклавши руки в кишенi й граючи спокiйним презирством. -Пошти, - вимовив вiн так, як колись вимовляв Матрос. - А якi тут у вас новини? Потому вiн явився до Таракана й вислухав вiд нього те, що той казав усiм хлопцям, ще як приймав будинок. Цiлий день Пувичка розповiдав хлопцям про сво? життя в лiкарнi. Якi вiн там виробляв штуки! Нiхто б того не зробив. Наприклад, вiн завжди збивав собi перев'язку. Через те рана дуже довго не го?лась. Лiкар навiть загрожував зв'язати йому руки, та Пувичку не зляка?ш. Потiм вiн брав у хворих хлiб, i нiхто не мiг його спiймати, взагалi там було багато цiкавого. Хлопцi слухали його з заздрiстю, що одверто горiла ?м в очах. У цей час прийшов Альоша. Пувичка помiтив його в дверях i зупинився на пiвсловi. Якусь мить усi з цiкавiстю дивилися на них, чекаючи, що буде. Потiм Пувичка цвiркнув крiзь зуби: - Здоров. Чого дивишся? Не пiзнав, може? Альоша нiчого не вiдповiв, нiби не чув привiтання. Вiн пройшов у свiй куток. Сiв на Матросову скриньку. Пувичка зморщив носа. - Припадушне... Ще й мовчить. Зануда. Альоша дивився в вiкно, нiби це не до нього. Вид йому був блiдий i надто спокiйний. В очах горiла нiма рiшучiсть: хай там що, вiн не скаже нi слова. Пувичка пiдiйшов, став до нього боком i подивився через плече. Альоша витримав той погляд, навiть куточки губ рухнулись з презирством. Це сталося несподiвано i всiх дуже вразило. Пувичка почервонiв; щоб заховати нiяковiсть, вiн кинувся до свого картуза, дiстав звiдти недокурок i встромив собi в зуби. - В кого ? сiрники? - голосно запитав вiн. - У мене ?, - сказав Васька Глухий. Але Пувичка не чекав, що сiрники знайдуться, i не знав тепер, що робити, бо закурити в кiмнатi вiн боявся. - Або нi, хай пiзнiш, бо я недавно курив, - сказав вiн, ховаючи недокурка. Посмiшка знов пробiгла по Альошиних губах. Та Пувичка вже одвернувся, не бачив ??. Вiн пробурмотiв погрози на адресу свого ворога i стис сво? тонкi, синюшнi губи. ...Таракан завiв моду самому дзвонити на нiч. В коридорi вже чутно було його кроки. Ось вiн узяв у руки дзвоника. Залiзний язичок ударився об глуху мiдь, затиснуту в його пальцях. VII Проходив час, i вже всi побачили, що Пувичка не може помститися на Альошi так рiшуче й смiливо, як з ним самим зробив Матрос. Завбудинку одного разу звiв ?х обох у себе в кiмнатi. Що вiн казав ?м, нiкому не вiдомо, але помирити Альошу з Пувичкою Таракановi не пощастило. Альоша не звертав, здавалося, на Пувичку нiяко? уваги, все десь бродив, iнодi навiть запiзнювався на навчання, що почав заводити в будинку Таракан. За це Альошу не раз карано, i це було ?диною втiхою для Пувички. Був кiнець холодно? осенi. Першi снiжинки падали на мокрi тротуари, на темний брук i, впавши безсило й кволо, як чи?сь марнi надi?, розтавали пiд ногами похмурих горожан. Одлетiла давно золота свiжiсть листопаду, потемнiли мури будинкiв, i вже вкривалися вночi сивизною голi вiти дерев. Море пiд сильним вiтром шумiло збурено й чорно. Вечiрнi лiхтарi гойдалися на дротах фантастичними бiльмами, кинутими в слизоту, у вогкiсть туману. Таракана не було в будинку. Кудись вiн пiшов того вечора, залишивши догляд за хлопцями на стару служницю. Хлопцi нудилися, не знаходячи розваги i не знаючи, куди себе подiти. Тодi Пувичка пiдiйшов до Альошi й сказав, пiдморгуючи до товаришiв: - Хундожник, кажуть, що ти вмi?ш приставлять малахольного. Ану, покажи... Альоша бликнув на нього, тривожно змахнувши вiями. - Покажи, а то я не бачив. Мабуть, дуже iнтересно, - продовжував Пувичка. - Кажуть, що ти аж пiну пуска?ш. От я так i не вмiю. Альоша глянув на хлопцiв. Вони дивились на нього трохи злякано, але разом iз тим у ?хнiх очах горiла неприхована цiкавiсть. Якби зараз Пувичцi не вдався його намiр, вони були б дуже незадоволенi. Пувичка вiдчув цю нiму пiдтримку товаришiв i пiдiйшов ще ближче до Альошi, обдаючи його нахабним, зневажливим поглядом. Вiн знову, ще раз i, може, востанн?, ставив на карту свiй авторитет. До цього часу йому не щастило поглумитися над сво?м ворогом, бо всi його штуки Альоша зустрiчав презирливою посмiшкою i тим тiльки сердив Пувичку. Хлопцi почали вже були навiть поважати Альошу за цей спокiй. Та на цей раз ?м було дуже нудно сидiти без розваги. Вони радi були, не втручаючись до справи, побачити ще раз змагання мiж Пувичкою та художником. Пувичка здвигнув лiктем, зачепивши Альошу по головi. - Ну... Починай... Пускай слину. Почекайте, вiн так iз копита не може. Йому треба подумати. Ось вiн подума?, як краще, а тодi вже напевне впаде на пiдлогу й почне гатити головою. О, о!.. Дивiться, вже починають сiпатись губи. - Не лiзь! - крикнув Альоша. - Губи вже сiпаються... Нiздрi пiдскакують... Дивiться, дивiться! Якi очi!.. Мабуть, зараз вони полопаються, бо вже понапинались, дивiться, як... О! Побiлiв... Нi, посинiв... Зараз почина?ться приставл?нi?... Розiйдись, публiка. Хундожник Альоша Мамалига танцюватиме... Ги-ги!.. Пувичка сам тремтiв з напруження. Йому до муки хотiлося, щоб Альоша впав i забився головою об пiдлогу. Вiн кричав, а сам вiдчував, що може зараз заплакати, як тiльки з Альошею нiчого не станеться. Вiн би вдарив його, вчепився б йому нiгтями в очi, але гра мусить iти iнакше. Хлопцi не хотять, щоб вiн ударив його. Треба тiльки роздратувати, щоб Альоша впав, щоб валявся на пiдлозi, а вiн, Пувичка, щоб залишився над ним, вiдштовхнув вiд себе ногою i пiшов би вiд нього геть. - Ну, починай же! - крикнув не сво?м голосом Пувичка. - Починай, падучка малахольна! Зараз починай!.. Альоша схопився на ноги i, не тямлячи себе з гнiву, кусаючи губи з образи й зненавистi, плюнув в обличчя Пувичцi шмат слини, забарвлено? кров'ю. - На! Ось! На... Ворюга... Вуркаган!.. Хлопцi, що вже горiли, зачарованi вогнем диких пристрастей, здригнули з несподiваного реготу. - О-го-го!.. А що!.. Пувичка остовпiв. Вiн навiть не витер обличчя: заверещав i кинувся на Альошу. Вони сплелися голими руками. На них злiтало шмаття ?хньо? одежi. Жагучим клубком покотились обо? на пiдлогу, в хрипiннi й корчах ударились об дверi, пересунулися в коридор, не випускаючи з пальцiв горлянок i чубiв. Юрба хлопцiв ревла, свистiла з захоплення. Пувичка вдарив плечем у надвiрнi дверi. Вiтер i вогкий пронизливий снiг увiрвалися в помешкання. Пувичка штовхнув Альошу на вулицю. В ту мить тремтяча постать собаки вирвалася з-пiд ворiт i кинулась на Пувичку з голодним гарчанням. Всi зупинилися. Пувичка з жахом вiдскочив до будинку. За ним усi шугнули в коридор. Грюкнули дверi. Замкнулися. Тодi Альоша схопив якийсь дрючок i почав з неймовiрними зойками бити в дверi. Але з коридора почувся тiльки тупiт нiг. Хлопцi злякано побiгли в помешкання. Альоша вибiг на вулицю. Зiбравши всi сили, став бити у вiкна. Скло посипалось йому на руки. Але вiн не помiчав нi болю, нi кровi. Дрючок несамовито злiтав над його головою, нiби цiлком заволодiвши скрюченими руками, що слухняно рухалися разом i з ним. Альоша дiставав якусь невимовну, страшну насолоду. Нарештi вiн махнув востанн? заюшеними руками, заточився, упав пiд заломом вiкна. Сили зрадили його. Вiн захарчав, розколупуючи пальцями жорсткий вапняк, заскреготiв зубами й забився головою об тротуар. Тiло йому зводили корчi. Очi застигли пiд лобом, нацiлившись бiлими цятками в холодну пустелю ночi. Чорний заскавчав над ним i завив. В такому станi знайшов його перехожий. Вiн зупинився над незвичайною картиною: хлопець на тротуарi з мукою безумства на обличчi, i в його скривавлених пальцях - порване мокре вухо собаки, що схилила йому на груди свою голову. Перехожий покликав мiлiцiонера. Пувичка крикнув у вiкно, коли зiбралась юрба i пiдiйшов мiлiцiонер, що цей хлопець божевiльний, бо ось що вiн наробив, i що вони боятимуться, коли вiн лежатиме тут пiд вiкном. Тодi мiлiцiонер, збентежений такою незвичайною пригодою, взяв Альошу на руки, закутав його в свою шинелю i, сiвши на вiзника, сказав адресу будинку на передмiстi. Вiзник рушив, перехожi розiйшлися, похитуючи головами, а собака побiг за дрожками, зазираючи на мiлiцiонера. Пувичка висунув голову в розбиту шибку. Стежив за мiлiцiонером. - Повезли до божевiльнi, - сказав вiн хлопцям, почувши адресу. - А що, не казав я, що вiн не при сво?х? Хлопцi погодились мовчки, вицокуючи зубами з жаху та з холоду, що вривався в розбитi вiкна. Пройшло довгих двi години. Нiхто не порушив тишi. Нарештi повернувся Таракан. Вiн увiйшов до помешкання разом iз служницею, що схвильовано розповiдала йому про непри?м'нi подi? цього вечора. Став посеред кiмнати i злякано обводив очима сiрi купки хлопцiв, що, скулившись пiд стiною, мовчки чекали на розправу. - Що ви наробили? - нарештi запитав вiн. - Де Альоша? Пувичко, це ти наробив. Вiдповiдай менi зараз! Пувичка поворухнувся в сво?му кутку. Муркнув: - Альошка тронувся. Побив вiкна. Словом, iз ним неблагополушно. Одвезли в лiкарню. - Хто одвiз? Бандит ти! - Мiлiцiя. На вулицi схопили й повезли. - Куди повезли? - Мабуть, у жовтий дiм. Бо туди, на слободу... Завбудинку схопився за голову. - Нещасний хлопець! Я вже думав вiддати його до школи. От нещастя! Затуляйте вiкна старими матрацами, - звернувся вiн до служницi. - Завтра по?ду в лiкарню, хоч довiдаюсь, що йому сталося. Спати! Щоб менi було тихо! Вiн вийшов у коридор i подзвонив. Хлопцi з якоюсь полегкiстю почали вмощуватися на нiч. VIII Мiлiцiонер привiз Альошу до тихого будинку, що стояв у темнiм оголенiм саду, оточений камiнним парканом. - Де це ми? - спитав нарештi Альоша, опритомнiвши вiд холоду. Мiлiцiонер, не випускаючи його, пiдiйшов до ворiт i став бити ногою в темне коване залiзо. - Нiчого, - говорив вiн до Альошi, - ти не бiйся. Тут буде добре i тепло, i все. Ти чий? - Я з будинку. Куди ви мене ведете? Пустiть! Я не знаю, де це я. Пустiть... Мiлiцiонер похитав головою, притиснув його до себе й знову загримiв у ворота. Залiзо глухо стогнало, здригаючи пiд ударами його чобота. Нарештi вийшов з лiхтарем бородатий чоловiк. Попихкуючи люлькою, вiн дуже весело запитав: - Кого тут носять чорти в таку пору? - i став одмикати хвiртку. - Приймiть хворого, - коротко вiдповiв мiлiцiонер. Альоша вп'явся йому в шинелю. - Не пiду! - закричав вiн з одча?м. - Не пiду. Я не хворий! Пувичка нарошне дражнить мене. Але дужi руки чергового санiтара вже тримали його. Незнайоме обличчя схилилось над ним, промовляючи спокiйно i байдуже: - Ну, годi. Цить! Ходiм, ляжеш спати. - I вiн повiв його мiж нiчних корпусiв лiкарнi. Десь глухо зачинились ворота. За ними бився й розпачливо гавкав собака: йому не вдалося проскочити в двiр. Залишившись на вулицi, вiн безпорадно кликав свого приятеля й шкрябався в залiзнi ворота. В холодних деревах шумiв нiчний вiтер, розгойдуючи вогке тяжке гiлляччя. Скупий лiхтарик над дальнiм корпусом прийомного покою блимав непевно й тоскно. Альоша тремтiв, намагався закутати груди рештками сорочки, що звисала йому з плечей. Санiтар мовчки увiв його в кiмнату. Викликав чергового лiкаря. Все попливло перед очима. Теплiнь нечутно полилася в Альошине тiло, сковуючи його незримим ланцюгом, при?мно тяжким, непоборним. Здавалося, що вона точилася з очей i з бороди лiкаря, що пiдiйшов до нього, взяв його за руку i, питаючи про щось санiтара, другою рукою скидав з Альошi лахмiття. Ще хвилина - i Альоша вiдчув, що вiн зника? в цих темних лiкаревих очах, вони втягують його в себе нечутно, ?хня глибiнь невблаганно сходиться над його головою, i весь вiн порина?, немов у воду. Вiн щось намагався вiдповiсти лiкаревi. Той шелестiв над ним бородою. Але слова не слухали його, спинялися десь у грудях, забиваючи дихання легким i теплим попелом. Потому справжня вода зiйшлася над ним, вiн бився об якiсь бiлi гладенькi мури, а цупкi санiтаровi руки тримали його, намагаючись утопити в тiй теплiй водi. Далi все зникло. Його кудись понесли i вкинули в безодню, на днi яко? ворушилась пiвтемрява, стогнали страхiття. Все зникло. Нарештi вiн прокинувся. Дикий регiт падав на нього бухнатим, наче порожнiм всерединi, камiнням. Альоша розплющив очi. В загратоване вiкно цiдився ранок синювато-блiдою пiною. Перед очима стояла висока стiна, знизу сiра, а вище бiляста. До стiни прихилившись, стояв розiп'ятий. Потрясаючи животом, вiн реготався до нестями, а його очi непорушно дивилися на Альошу. Холодний жах пiдвiв Альошу на лiжку. Вiн