шелестом  навстiж,бабуся  привiтно
запрошу? зайти в ?? затишний дiм. I тодi перед очима з'являються полицi  з
книжками, вiд яких так хвилююче пахне чи  то  солоним  морським  вiтром  i
просмоленим корабельним канатом, чи, може,  солодким  димом  загублено?  в
тайзi мисливсько? хатини...
   "Ось бачите, яка я багата! - наче промовля? стара шафа.- Берiть  книжки
й читайте про моря-океани, про гори високi й лiси  непрохiднi.  Та  тiльки
нiчого я вам не розкажу, про вiщо шепотiли в кутку двi подружки".
   Ну й нехай собi шепочуться, Демковi це зовсiм  не  цiкаво.  Вiн  навiть
повернувся спиною до Улянки. Хай не дума?, що вiн теж хоче послухати. I що
вона там розповiда?? До вуха долiтають  уривки  речення:  "Я  сховалась...
Страшний... Волосатий... Землянка... Лiс..."
   А що коли непомiтно стати з iншого боку шафи?
   Та  цi??  хвилини  продзеленчав  дзвоник,  i  в  клас  увiйшла  Людмила
Степанiвна.
   На уроцi Демко увесь час нишком позирав на  Улянку.  Про  яку  землянку
вона розповiдала? Хiба, може, спитати в Марти?
   Коли скiнчився урок, Людмила Степанiвна попрохала учнiв  залишитися  на
мiсцях.
   - Я хочу вам  розповiсти  про  патрiотичний  вчинок  однi??  дiвчинки,-
сказала вона.- Який вчинок ми звемо патрiотичним?
   Демко пiдняв  руку  i  розказав  про  подвиг  капiтана  Гастелло,  який
скерував  свiй  палаючий  .лiтак  на  ворогiв.  Марта  розповiла  про  Зою
Космодем'янську, а Микола Суховiй - про геро?в-панфiловцiв, якi  загинули,
але не пропустили нiмецьких танкiв.
   - Дiвчинка,  про  яку  я  розкажу  вам,-  сказала  вчителька,-  не  Зоя
Космодем'янська, вона не була нi на вiйнi, нi в партизанах, але ??  вчинок
теж можна назвати патрiотичним. Ця дiвчинка - наша школярка...
   У всiх учнiв аж дух захопило з цiкавостi. Шурхiт  прийшов  по  класу  й
затих. I в нiмiй тишi Людмила Степанiвна розповiла про те, як Уляна  Голуб
натрапила в лiсi на землянку,  в  якiй  переховувались  дво?  полiца?в,  i
повiдомила про це лiсникiв.
   - Спасибi тобi, Улянко,- сказала вчителька.Тi дво? розбiйникiв могли  б
наробити лиха. Привiтаймо ж Улянку Голуб, нашу смiливу школярку!
   Вона гучно заплескала в долонi, i всi школярi тодi теж  встали  i  так,
стоячи, щосили аплодували сво?й однокласницi.
   А Улянка так знiяковiла, що вже не знала, що ?й  робити  -  чи  й  собi
плескати в долонi, чи посмiхатись, чи насупитись, чи затулитись рукавом.


   Роздiл одинадцятий. ЖОЛУДI

   Нiхто з пiонерiв не знав, що буде на зборi. Вожата усмiхалася:
   - Зараз усi взна?те!
   - ?вго, скажiть менi, однiй тiльки менi! - просила Улянка.
   - Гаразд, але я скажу  тобi  лише  одне  слово.  Вожата  нахилилась  до
дiвчинки й шепнула:
   - Жолудi!
   Улянка здивовано пiдняла брови, та вiдразу ж обличчя ?? заяснiло.
   - Ой, знаю, знаю!
   Коли загiн зiбрався i всi посiдали за парти, вожата  пiдняла  кулак,  в
якому щось було затиснуто, i промовила :
   - Ну, дорогi друзi,  ми  повиннi  поговорити  сьогоднi  про  маленького
лiсового гостя. Тут секрету нема? нiякого. Ось вiн!
   Вона розкрила кулак. На долонi в  дiвчини  лежав  звичайний  гладенький
блискучий жолудь.
   - Подума?ш, гiсть! - сказав хтось з пiонерiв.
   - Скiльки ?х валя?ться зараз!
   - Мабуть, багато хто так дума?,- продовжувала ?вга.-Чи  варто,  мовляв,
говорити про якийсь жолудь! А воно коли гарненько помiркувати, то в  цьому
жолудi хова?ться величезний гiллястий дуб. Що, хiба неправда?  Адже  треба
тiльки посадити жолудь у землю, i з  нього  згодом  з'явиться  росток.  Iз
кожним роком цей  росток  здiйматиметься  вище  й  вище.  Маленький  дубок
ростиме вкупi з  вами.  Рокiв  через  двадцять-тридцять  це  буде  молодий
лiсовий красунь. Уявiть собi багато тисяч  таких  дубкiв  -  це  вже  лiс,
великий тiнистий лiс,  який  шумить  зеленим  листям,  сповнений  пташиних
спiвiв. Хто з вас зна?, якi птахи водяться в лiсi?
   Пiонери назвали дятла й сороку, зозулю й  ворона  i  дрiбних  пташок  -
солов'я, дрозда, синицю...
   - Ще не всi! - гукнула Улянка.- А сойку забули, а iволгу?
   - Ще повзик! - доповнив Демко.-  Маленька  така  пташка,  швидко-швидко
бiга? по стовбуру, як миша!
   - Ось бачите, - продовжувала ?вга, -  скiльком  птахам  дають  притулок
лiси. Все це  нашi  друзi,  якi  нищать  шкiдливих  комах.  А  лiс  -  наш
найближчий друг. Де багато лiсiв, там м'який  вологий  клiмат,  там  тарнi
врожа?, бо лiс затриму? сухий i гарячий вiтер,  який  прилiта?  до  нас  з
далеких пустинь.
   - А фашисти клятi скiльки лiсiв вирубали!гнiвно сказала Улянка.
   - Багато вирубали,-  пiдтвердила  ?вга.Накинулись  загарбники  на  нашi
лiсовi скарби, як дикi хижаки. Ось i треба нам вiдновлювати лiсовi масиви.
А  без  жолудiв  цього  зробити  не  можна.  Та  хiба  ж  ми  не   зможемо
по-пiонерському допомогти нашому лiсництву у збираннi  жолудiв  та  iншого
насiння лiсових дерев?
   Тут знявся шум i гамiр. Усiм дуже сподобалась думка  вожато?.  Вирiшили
першого ж вихiдного дня всiм загоном вирушити в лiс збирати жолудi.

   * * *

   - Ви тiльки подивiться, якi вони чудеснi! - захоплено говорила  Улянка,
простягаючи на долонi кiлька жолудiв.-Хто ?х так  гладенько  вiдполiрував?
Адже вони дзеркальнi, ну просто дзеркальнi! Блискучi, гладенькi, i який  у
них нiжний золотистий колiр! Ось цей - свiтло-жовтий, цей - коричневий, iз
свiтлим кружальцем на тому мiсцi, де була чашечка. Милi, милi жолудi, як я
вас люблю, лiсовi осiннi гостi.
   - Чому ти кажеш гостi? -спитала вожата.
   - Це так ви самi сказали - пам'ята?те? "Маленький лiсовий гiсть..."
   - Ну, тут вони не гостi, а в себе вдома, в рiдному лiсi.
   Осiннiй лiс ожив. Скрiзь дзвенiли веселi дитячi голоси. Лiсова  соня  -
маленька звiрина, збентежено визирнула з покинутого сорочачого гнiзда, яке
вона облюбувала собi на зиму,  i  знову  злякано  сховалась  у  нього,  не
помiчена   дiтьми.   Сороки   спочатку   зняли   неймовiрне   стрекотання,
попереджаючи всiх лiсових мешканцiв про появу людей. Та незабаром полетiли
далi, в лiсову глибочiнь. Ось упаде снiг, то  тодi  вони  всi  перекочують
поближче до людського житла.
   У дiтей були кошики й  полотнянi  торбинки.  Найзручнiше  було  збирати
жолудi в кошики. Улянка  дуже  горювала:  вона  порiзала  долоню  i  тепер
збирала жолудi лiвою рукою. Це було незвично, дiвчинцi здавалося, що  вона
працю? повiльно, не так, як iншi.
   - От яка я нещаслива,- сказала вона Демковi.Тепер я  найменше  за  всiх
назбираю жолудiв.
   - Ти працьовита,- вiдповiв Демко.- Ти i лiвою рукою багато збереш.
   Так якось траплялось, що хлопчик  майже  увесь  час  був  недалеко  вiд
Улянки.
   - Дивись,- говорила вона,- ось жолудь з дiрочкою. Якийсь  жучок-шкiдник
провертiв. А ось - зовсiм легкий, порожнiй. Я такi викидаю.
   Вона пiшла пересипати сво? жолудi з кошика  в  мiшок,  який  лежав  пiд
деревом.
   Демко набрiв на кiлька старих акацiй. Давно вже облетiло з  них  листя,
але довгi чорно-коричневi стручки, схожi на черв'якiв, ще висiли на гiллi,
чекаючи, доки мiцнi заморозки не скинуть ?х на землю.
   Хлопчик дуже зрадiв:
   - Улянко,- покликав  вiн.-  Акацi?!  В  кожному  стручковi  повнiсiнько
насiння!
   Крiм Улянки, надiйшов ще Микола i допомiг товаришевi злiзти на  дерево.
Демко назбирав повний клуночок стручкiв.
   - Дома вони в мене пiдсохнуть,- весело говорив вiн,- i  я  все  насiння
вилущу. Адже в лiсi все повинно рости, правда?  Не  тiльки  дуби.  Я  дуже
люблю, як пахне акацiя. Це - бiла, запашна. ?? й бджола любить.
   Улянка все бiльше переконувалась, що ?й з хворою перев'язаною рукою  не
зiбрати стiльки жолудiв, скiльки назбирають ?? товаришi. Он  у  Марти  вже
вдво? бiльше у мiшку!..
   Шелестiло пiд ногами сухе листя, гостро пахло грибами. Та ось  i  вони!
Високi, на тонких нiжках! Цiла купа! Опеньки! Звичайно ж, опеньки!
   - ?х тому i назвали опеньками,- сказав Демко,-  що  вони  ростуть  коло
пенькiв. Не опеньки, а колопеньки!
   Улянка засмiялась:
   - Ти вигада?ш!
   Вона вже не сердилась на нього за зошит.  Забулася  образа.  Та  й  сам
хлопець з деякого часу зовсiм змiнився - не приставав,  не  штовхався,  не
дратував. Наче пiдмiнили його - iншим став Демко. Дiвчинка не задумувалась
над цi?ю змiною - адже так  i  повинно  бути,  адже  порозумнiшати  колись
треба!
   - Вони смачнi,- промовив Демко,- оцi "колопеньки". Тiльки вони шкiдники
лiсу. Менi тато розповiдав. Вони, розумi?ш, ростуть не тiльки бiля  старих
пенькiв, а й пiд деревами, на кореневих шийках.  I  все  дерево  заражають
гнилизною. Ось якi опенькi!
   Хлопчик назбирав повний кошик жолудiв, якось дивно, швидко позирнув  на
Улянку i байдуже сказав:
   - Ну, пiду висиплю в мiшок.
   Вiн пiшов озираючись, але дiвчинка не помiтила в його поведiнцi  нiчого
незвичайного. I нiхто не бачив,  як  Демко  нишком  пiдбiг  до  Улянчиного
мiшка.
   На лiсовiй дорозi  запирхав  кiнь  i  застукотiли  колеса.  При?хав  за
жолудями лiсничий Макар Макарович. Незабаром до дитячих голосiв при?днався
його розкотистий смiх.
   - Ого-го! Та тут, мабуть, на одну пiдводу не забереш! Постарались!
   Улянка схилилась над сво?м мiшком. Що таке? Вона добре пам'ята?,  що  в
мiшку було жолудiв значно менше. Нi, напевно, це  ?й  так  здалося!  Отже,
вона теж багато назбирала! Важкий мiшок, i не  пiднiмеш!  Як  же  це  вона
могла стiльки назбирати? Дивно, та й годi!..
   Дiвчинка перебирала пальцями гладенькi  вологi  жолудi,  i  вони  пахли
лiсом, осiнню, опалим листям...
   Раптом почула дзвiнкий голос Марти:
   - Сюди-и!.. Що я знайшла-а!..
   Марта стояла, схилившись над чудернацьким клубком жовтого сухого листя.
Очi в  дiвчинки  блищали,  на  щоках  виступив  рум'янець.  Прийшла  ?вга,
прибiгло кiлька хлопчикiв i дiвчаток.
   - Та це ж ?жак! - вигукнула вожата.Звичайно, ?жак.
   Це був якийсь дивовижний ?жак, увесь в опалому листi.
   - Я його в кущах знайшла!  -  збуджено  пояснювала  Марта.-  Дивлюся  -
футбольний м'яч, чи що?
   - До зими приготувався,-  сказала  ?вга.-  Так  ?жаки  завжди  -  почне
перекочуватися по листях, доки вони понастромлюються на його голки товстим
шаром. Так i зиму?.
   Всi зацiкавлено розглядали знахiдку.
   "А який ?жак пiдсипав у мiй мiшок жолудiв? - думала  Улянка.-  Все-таки
не могла я сама стiльки назбирати! Хто ж?"
   Вона пiдозрiло глянула на Демка.  Але  хлопчик  помiтив  цей  погляд  i
швидко одвернувся, ховаючи лукаву усмiшку...


   Роздiл дванадцятий. ПРИШИТИЙ ГУДЗИК

   Ой, снiгу, снiгу! Прийшла в лiс зима, прийшла вночi, як  Улянка  спала.
Глянула вранцi дiвчинка у вiкно - ой же снiгу! А  де  ж  та  молодиця,  що
постелила таке бiле та чисте полотно?
   А снiг усе йде та йде- такi лапатi снiжинки крутяться,  одна  за  одною
ганяються - ой, снiгу, снiгу!
   Дуби вже насунули собi на  очi  ватянi  шапки,  на  гiлля  бiлi  рукави
нап'яли, прибралися, як на свято, i "здрастуй" не кажуть.
   Улянка швидко взулася в чобiтки, накинула на плечi кожушок i  вискочила
надвiр. Вона ловила снiжинки в обидвi долонi, пiдстрибувала, смiялася  так
голосно, що аж дiд Маврикiй почув у хатi.
   Набрала в сара? дров, пристукнула в сiнях каблуками, грюкнула  дверима,
ледве не зачепилась за порiг.
   - Дiду, зима!
   З гуркотом кинула дрова бiля печi й заходилась варити обiд. В школу йти
на другу змiну - встигне зварити i борщ, i узвар з лежалих лiсових груш.
   От як узвар почав уже клекотiти й  бурчати:  "вар-вар-варрюсь",  Улянка
ненароком глянула у вiкно й побачила на снiжнiй бiлiй ковдрi  слiд.  Хтось
пройшовся через увесь двiр вiд хвiртки до порога.  Це  був  зовсiм  свiжий
слiд вiд чобiт, i вже  бiля  самого  ганку  вiн  пересiкав  слiди,  що  ?х
зробила. Улянка.
   - Хто ж це такий?-спитала вголос  сама  себе.  Брязнула  клямка,  хтось
тупотiв у сiнях, обмiтаючи снiг.
   Улянка стояла бiля печi з ганчiркою в руках i,  очiкуючи,  дивилась  на
дверi. Ось вони прочинились, низом шугнула в хату сива пара, i  ввiйшов  у
теплому пальтi з заячим комiром i в заячiй шапцi Демко.
   - Здрастуйте,- поважно привiтався.- 3 тим днем, що сьогоднi!
   Озирнувся по хатi й так само поважно скинув з-за спини мiшок.  Побачив,
що Улянка сама в хатi (дiд Маврикiй хропiв на печi), i посмiхнувся:
   - Не чекала гостей? А я тобi подарунок принiс вiд батька.
   Роздягся, торкнув долонею ?жакувате волосся. Не знав, що сказати  далi.
В цей час мiшок заворушився, i з нього почулися звуки - такi  знайомi  для
Улянки, що вона не могла помилитися.
   Демко урочисто витрусив з мiшка трьох курей i пiвня.
   Кури  були  бiлi,  а  пiвень  -  чорно-вогневий  красунь.  Вiн  злякано
заметушився i сховався пiд стiл. Кури ж спокiйно  пiшли  гуляти  по  хатi,
клюючи хлiбнi крихти.
   - Оце замiсть тих, що полiца? вкрали,промовив хлопець.
   Вони обо? - Демко й Улянка - стояли i дивились на курей.
   - Спасибi,- сказала нарештi Улянка.- Я забула, що треба подякувати. Якi
вони гарнi - бiлi-бiлi.
   - Леггорни,- пояснив Демко.- Несуща порода. Батько казав,  що  коли  ?х
добре годувати, вони i взимку нестимуться. Тiльки в теплi ?х триматимеш. Я
теж, коли виросту, таких курей розводитиму. Я дуже люблю я?чню з салом.  А
ти?
   - I я люблю. Зверху тiльки треба посипати я?чню зеленою цибулею.  А  ти
ковтнув би сире яйце?
   - Противно. А от Чичибаба торiк видрав гороб'яче гнiздо  i  аж  шестеро
я?чок випив. Не вiриш? За червоний олiвець.
   - Слухай,- раптом сказала Улянка,- ти скажи  батьковi,  що  я  не  хочу
курей задарма...
   - Як?
   - Я вiдроблю.
   - Отако?! Батько тебе любить, вiн... вiн...
   Ух, як важко тримати язик за зубами!
   Пiсля того як Улянка знайшла в лiсi землянку i викрила бандитiв,  Демко
почав дивитись на школярку зовсiм iншими очима. Чи думав же вiн ранiше, що
ця дiвчинка здатна на такий хоробрий вчинок!
   А  може,  це  зовсiм  iнша  Улянка,  може,  розвiяв  вiтер  легкий  пух
кульбабки, льняний пух Улянчиного волосся, i полетiло воно снiжинками  над
землею.
   Нi, ось вона, Улянка-кульбабка, i нiяк вона не змiнилась, i волосся  ??
шовкове заплетено сьогоднi в двi тугих кiски. Тiльки почува? Демко, що  не
сказав вiн цiй дiвчинцi якогось потрiбного слова.
   Замовк i довго мовчав, а Улянка налущила курям кукурудзи, тодi i пiвень
вийшов з-пiд столу, почав хапати жовтi зернята.
   - Улянко,- сказав, нарештi, Демко,- а ти забула... ти  не  сердишся  на
мене?.. За... за зошит? Ти зна?ш що - пробач!
   Улянка посмiхнулась i глянула на хлопця. Вiн зрозумiв: вiднинi тому, що
було, усiм ?хнiм сваркам - край, i це справдi вiн, брат, прийшов  у  гостi
до сестри.
   Як захотiлось Демковi розповiсти дiвчинцi про свою розмову  з  батькомi
Але вiн згадав, що Улянка ж i досi не зна? про  сумну  звiстку  з  фронту.
Йому теж стало сумно на серцi, а Улянка помiтила це i сказала:
   - Демко, коли повернеться мiй тато, давай по?демо втрьох  лучити  вночi
рибу. Зна?ш - зi смолоскипами? Хочеш - ти будеш сидiти  з  острогою,  тато
мiй веслуватиме, а я триматиму смолоскип? Ой, Демко, як це  буде  радiсно!
Як це буде весело!
   Вона аж пiдскочила, аж руками сплеснула.
   - Як це буде весело... Як  радiсно...-  повторив  Демко  i  вiдчув,  що
сльози - гарячi й терпкi, накочуються йому на очi, пiдступають  до  горла.
Вiн повернувся до вiкна й почав дивитись на заснiженi дерева.
   - Що ти там побачив цiкавого? - спитала Улянка.  Пiдiйшла  й  зазирнула
йому в обличчя.- О! Що з тобою? У тебе - сльози.
   Вона здивувалась i розгубилась.
   - Може, я тебе образила? Я ж нiчого не сказала тобi...
   Хлопець перемiг себе й посмiхнувся:
   - Авжеж нiчого... Здалося тобi, та й усе. I рибу по?демо лучити...  Усi
втрьох.
   - А про зошит я вже й не пам'ятаю нiчого,промовила дiвчинка.- Ой,  я  й
забула,- метнулась вона до печi.- Я ж узвар який зварила! Сiдай за стiл.
   Вона налила в миску узвару, долила солодкого соку з  цукрових  бурякiв.
Сiла напроти Демка. I вони почали ?сти ложками з однi?? миски.
   Демко голосно сьорбав, i Улянцi здалося, що коли вiн ковта?, то вуха  в
нього ворушаться, i це смiшило дiвчинку.
   - Смачнi грушки вродили в лiсi,-сказав хлопець.
   Демко попо?в, устав з-за столу й подякував. Йому не хотiлося йти звiдси
- з тепло? хати. Вiн би ще охоче побув з Улянкою, та вдома чекала  робота.
Матерi ж не було, то доводилось Демковi багато поратись по хазяйству.
   Вiн придумував, що б ще сказати дiвчинцi. Йому було непри?мно, що  вона
побачила в нього сльози.
   - Кульбабко,- сказав вiн,- хочеш ялинку влашту?мо в лiсi?
   - Новорiчну?
   - Авжеж. Тiльки не в хатi, а в лiсi. I ялинка буде не зрубана, а  жива,
справжня ялинка.
   Захопившись сво?ю вигадкою, вiн iз запалом розповiдав Улянцi, як  можна
прикрасити ялинку, засвiтити свiчки, а  внизу,  бiля  стовбура,  поставити
снiжного Дiда Мороза.
   - Я тiльки один раз була на ялинцi,- сказала Улянка.- В  школi.  Ще  до
нiмцiв.
   Вона глянула на широкий Демкiв пiджак-цього разу всi гудзики  на  ньому
були однаковi, але одного невистачало.
   Дiвчинка метнулась до бiло? липово? скриньки,  пошукала  там  щось  мiж
ниток та наперсткiв i весело повернулась.
   - Знайшла! Дивися, вiн майже такий, як i в  тебе.  Вона  показала  йому
гудзик:
   - Зараз пришию.
   - Не треба,- сказав вiн.
   Та вона вже впiймала його за поли. Вiн стояв i  дивився,  як  швидко  i
вправно вона орудувала голкою.
   Улянка перекусила зубами нитку й сiпнула гудзика.
   - Мiцно.
   - Я його не згублю,- сказав Демко.- Хiба, може, той здоровило  Чичибаба
полiзе битись.
   Вони розлучились друзями.
   Коли Демко пiшов, дiвчинка глянула у вiкно й побачила на снiгу слiд вiд
його нiг. Тiльки тепер цей слiд вiв назад - вiд ганку  до  перелазу.  Снiг
усе падав, наче застилав Демковi слiди бiлим серпанком.
   У хатi ходили кури й щось клювали  на  долiвцi.  Чорно-червоний  пiвень
стояв на однiй нозi  i,  схиливши  набiк  голову,  одним  оком  стежив  за
Улянкою.


   Роздiл тринадцятий. НIЧНА ЗАВIРЮХА

   Почалася справжня зима. Мороз розмалював вiконця  в  лiсниковiй  хатинi
мережками. Улянка любила розглядати ?х, особливо  пiд  час  заходу  сонця,
коли наморозь на склi пойметься бувало  теплим  рожевим  свiтлом  i  нiжно
затрiпоче.
   В  химерних  морозяних  малюнках  дiвчинцi  ввижались  невiдомi   башти
незнаного мiста, розкiшнi пальми над срiбними озерцями, каравани верблюдiв
серед пiщаних дюн - усе так, як було описано в пiдручнику з географi?.
   Iнодi на склi ясно вимальовувався стрункий вершник, i в ньому  дiвчинка
впiзнавала свого батька.
   Ось вiн ?де на розвiдку, ?де серед дрiмучого бору, а мороз  аж  рипить,
пухнастi ялини опустили донизу лапи пiд вагою снiгу i стали схожi на бiлих
ведмедiв.
   У такi хвилини нестерпна туга за батьком видавлювала на очах сльози,  i
хотiлося йти до нього через замети i лiси, йти тисячi кiлометрiв. "Чому  ж
нема? звiстки вiд тебе, татусю?" - шепоче дiвчинка  i  враз  зрива?ться  з
мiсця, накида? кожушок на плечi й виходить надвiр,  ?й  вчулися  кроки  за
морозним вiкном - може, хто з контори прийшов, принiс довгожданого листа?
   Нi, нема? нiчого. Сонце тiльки-но сiло десь за лiсовими хащами,  i  над
далекими верховинами дерев розкрилося вiяло з багряного й зеленого пiр'я.
   Мороз мiцнiшав,  скрипiли  вiд  його  стискання  дерева.  Навздогiн  за
зимовим сонцем  летiло  на  захiд  гайвороння.  Це  був  великий  вечiрнiй
перелiт. Щодня о цю пору хмара галичi пролiтала над лiсовою хаткою.
   Куди? Навiщо?
   Не сказав лiс, мовчать високi замети. А  гайвороння  летить  i  летить.
Одна галка чомусь одбилась вiд згра?, пiднялась вище  за  всiх  i  кружля?
якраз над хатиною.
   Вскочила дiвчинка в сiни, грюкнула дверним гаком.
   - Давайте, дiду, добре натопимо, щоб i татовi було тепло на фронтi...
   - Гай-гай, онуко,- скаже було дiд Маврикiй.А може, тато в  такий  мороз
якраз  десь  у  хатi  грi?ться.  Може,  оце  саме  прийшов  з   передово?,
бурульбашки крижанi з бороди видира? перед пiччю.
   I починають дiд i Улянка топити плитку, що прироблена до печi. Березовi
дрова  трiскотять  дрiбно,  як  пiстони,  i  тодi  розцвiтають  у   плитцi
нiжно-червонi маки - однi осипають пелюстки, а iншi  розцвiтають  знову  i
знову. Осика сичить, як гадюка, i заходиться жовтою пiною. А дуб-сухостiй,
як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвiн, i як вибухне, то  так  i
сипоне жменю бiлих зiрок. Дубовi сучки викидають синiй цвiт, як волошки, i
гоготять на всю хату. Тiльки пiд сучки  треба  трошки  березово?  кори  чи
соснових трiсок, щоб зайнялися дружно, як порох.
   Дiд i онука мовчки сидять на ослiнчиках перед вогнем, i на ?хнiх  лицях
моргають багровi блiки.
   - Треба, щоб на всiй землi цвiв сад,- каже раптом Улянка, думаючи якусь
свою думку.
   Дiд Маврикiй, що задрiмав у теплi, здрига?ться:
   - А як же тодi, примiром, iз шляхами?
   - Усi шляхи, якi ? на землi, треба теж обсадити яблунями чи  грушами,--
поясню? дiвчинка.- Можна сливами. Я люблю сливи.
   - Ренклод - слива достойна. У-у, куди там!
   - Угорка краще, дiду. У Макара Макаровича багато угорок, калина-малина!
Я люблю, щоб сливу притиснув перший мороз, тодi вона солодша. А як  вишня,
то треба, щоб ?? надклював горобець.  Ото  пiсля  того  вона  прив'яне  на
сонцi, аж пiдсмажиться,- ой, смачна ж яка тодi бува?!
   Дiд ласкавими очима дивиться на онуку.
   - Сама ти - мiй горобчик жвавий! Я  часто  думаю,  от  закiнчиш  школу,
Улянко, а тодi - у технiкум чи в iнститут. Iнженером по лiсовому хазяйству
будеш. А одного разу побачив тебе увi снi вже дорослою. Наче  йдемо  ми  з
тобою, йдемо, а перед нами - лiс, i все молодий, дубки,  клени  пнуться...
Ну, ти простягла руку:
   "Дивiться, дiду, моя робота!" I так менi радiсно  стало,  аж  заплакав.
Прокинувся - i справдi сльоза повзе по щоцi...
   А в  лiсi  стрiляють  стиснутi  морозом  дерева,  i  синя  дзвiнка,  як
кришталь, довга-довга зимова нiч рипить пiд вiкнами.
   ...Розпатланi завiрюхи голосили над лiсовою хатиною, завивали в коминi,
торгали в'юшки. Уранцi нiчого не можна було впiзнати.  Де  був  ярок,  там
здiймався бiлий хвилястий горб; де росли густi терни, там  визирали  з-пiд
замету лише верхiвки кущiв.
   Несподiвано наступила вiдлига, важкi задумливi краплини падали з гiлля,
пробиваючи навколо дерева тисячi дiрочок у крихкому снiгу.  I  тодi  серце
захлиналося радiсно-млосним передчуттям весни.
   В один з вологих днiв, якi настали пiсля лютих морозiв, Бiлочка привела
двох козенят: цапика й кiзку. Дiд Маврикiй забрав ?х до себе на теплу  пiч
обсушитися. Козенята незграбно тикалися мордочками  в  дiдову  бороду  та,
обсохнувши, вже вибрикували на довгих тонких нiжках.
   Дiд Маврикiй пив тепле козине молоко й не мiг нахвалитись:
   - Густе ж яке та смачне! - У-у - мед, чистiсiнький мед, куди там!
   Якось  уночi,  коли  пiсля  вiдлиги  знялася  завiрюха,  до   сарайчика
пiдкрався  старий  вовк.  Лiсникова  хата  сiрою  плямою  виступала   з-за
суцiльного покривала снiгопаду.
   Холодний вiтер ворушив на сара? сухе кукурудзяне бадилля.
   Звiра мучив голод. Давно минули тi часи, коли вiн був  ватажком  згра?.
Тодi вiн завжди мав найкращий кусень. Тепер вiн  був  самiтний.  Iз  згра?
його вигнали, бо слабий i старий вовк заважав молодим вовкам полювати.  Та
в нього вже й не було сили змагатися з молодими. Вiн жив тим, що випадково
потрапляло на зуби: iнодi це був за?ць, який не почув наближення сторожких
вовчих лап, iнодi - миша чи задубiлий, замерзлий птах.
   Вовк  стояв  бiля  сарая  i,  витягнувши  морду,  нюхав  повiтря.  Його
надзвичайно хвилював запах живо? кози. Звiр лапою  штовхнув  дверцята.  Та
вони навiть не рипнули. Вiн знайшов щiлину й притулив до не? морду. Просто
в носа вдарило йому тепле повiтря, насичене диханням кози. Щелепи у  вовка
звела голодна судорга, зуби клацнули. Вiн  почув,  як  коза  проснулась  i
шарахнулась убiк.
   Вовк обiйшов навколо сарая i, обравши  зручне  мiсце,  почав  розривати
лапами снiг. Iнстинкт пiдказував  звiру,  що  вiн  повинен  пiдривати  пiд
стiною хiд.
   Це була звичайна, знайома робота. Не раз доводилося старому  лiсовиковi
рити лiгво пiд дубами, мiж могутнього корiння. Та цього разу  зробити  хiд
йому не пощастило. Пiд снiгом була мерзла земля, тверда, як камiнь.
   Вовк  пiдняв  догори  морду  й  заскавучав,  як  собака.  Густий   снiг
залiплював  йому  очi.  Вiн  двiчi  повертався  до  сарая.  Дверцята  було
замкнено, пазури даремно скребли землю.
   На свiтанку звiр був уже далеко в лiсi.  Коли  вранцi  до  кози  вийшла
Улянка, вовчий слiд давно замела завiрюха.
   Вже другий день Улянка не була в школi. Дiвчинка  простудилась,  у  не?
болiло горло, вона кашляла. Лiкар звелiв ?й лежати i не виходити надвiр.
   Пухнастий снiг падав за вiкном. Крiзь шибки Улянцi видно було  з  лiжка
верхiвки голих дерев.
   Як же скучно лежати самотнiй в лiсовiй хатинi!  Дiд  Маврикiй  спав  на
печi, нема до кого й словом обiзватись.
   Улянка згадала вчительку, Демка,  школу,  пiонерiв,  Марту,  i  ?й  так
захотiлось побачити сво?х  товаришiв...  "Щасливi  вони,думала  дiвчинка,-
живуть у селi, ходять у гостi одне до одного, разом  вчать  уроки,  а  тут
тiльки лiс та лiс". Ось вона видужа? й попросить дiда  Маврикiя  пере?хати
жити в село. Хай лиша?ться хатина з забитими дверима й вiкнами.
   "А що коли повернеться тато з вiйни i знайде  хату  порожньою?  Що  вiн
подума??"
   Та  й  Макар  Макарович  скаже:  "Оце  така  лiсничиха?  Залишила  свою
дiльницю! Скучно ?й стало!"
   I згадалося ще Улянцi, як вона читала книжку про радянських людей,  якi
живуть  на  пiвночi,  на  березi  холодного   моря.   Вони   працюють   на
радiостанцi?, а навколо, на тисячi кiлометрiв, тiльки  страшнi  замети  та
крига. I нiч там бува? довга-довга... ?м, мабуть, теж скучно. Та  нiхто  з
них не залиша? сво?? роботи. Вони теж як солдати на посту.
   Але що це? Голоси, чи?сь вигуки, смiх...
   Рипнули дверi, затупотiли ноги в сiнях. I раптом у хату ввiйшли  Марта,
Демко, Микола Суховiй i ще багато школярiв, а з ними пiонервожата ?вга...
   I враз тiсно стало в  хатi,  замайорiли  червонi  пiонерськi  галстуки,
шибки задзвенiли вiд дзвiнких голосiв.
   Марта перша пiдскочила до лiжка.
   - Кульбабко, а ми прийшли навiстити тебе! Яснi очi подружки свiтять, як
вогники, вона розчервонiлась, радiсно ?й, що бачить Улянку. А поруч сто?ть
Демко i теж посмiха?ться - йому теж радiсно i водночас досадно, що  Улянка
захворiла.
   Дiвчинка пiдвелась на лiктi.
   - Ой-ой, увесь загiн прийшов! - вихопилось  у  не?,  i  щасливi  сльози
пiдступили до очей, та Улянка ковтнула ?х - хiба ж вона плакса?
   - Всi прийшли, Улянко,промовила ?вга.-Скучили за тобою. Та зна?мо, що й
тобi не дуже весело хворiти.
   _А_ Демко з Мартою вже схопили сокиру й вибiгли надвiр. Незабаром  вони
повернулися з двома оберемками нарубаних  дров.  Швидко  запалили  плитку,
дрiбно затрiщав у вогнi хмиз.
   Пiонери навперебiй розповiдали Улянцi шкiльнi новини - i що  задано,  i
кого викликала вчителька, i як вони йшли  сюди  в  лiс  веселою  юрбою,  i
бачили зайця... ?вга тим часом поставила на  вогонь  чайник  i,  коли  вiн
закипiв, заварила липовий цвiт.
   - Ану, Улянко, чаю! - сказала вона.- Та ще й якого чаю -  духмяного,  з
медом!
   Вожата присунула до Улянчийого лiжка ослiн, поставила на ньому паруючий
кухлик i блюдце з жовтим медом, якого принесла хворiй.
   Прокинувся дiд Маврикiй.
   - У, це такi лiки, куди там! - промовив вiн.Кашель як рукою знiме. Пий,
онуко.
   Улянка напилася чаю, подякувала, ?вга  закутала  ??  теплою  ковдрою  -
видужуй!
   - А зна?те що? - ураз весело посмiхнулась  вожата.-  Давайте  влашту?мо
зараз пiонерський збiр! У нас навiть вогнище пала?!
   Дрова трiщали, гоготiло полум'я. Дiд Маврикiй звiсив  з  лежанки  ноги,
дослухався до дитячо? розмови.
   - Збiр! Збiр! - загукали дiти.- ?вго, а який збiр? Що ми будемо робити?
   Всiм  дуже  подобалася  ця  думка  -  влаштувати  пiонерський  збiр   у
лiсниковiй хатинi.
   - Пiонери, ми в лiсi,- сказала вожата,давайте ж i наш  збiр  присвятимо
лiсовi!
   Улянка, закутавшись, лежала у лiжку  i  не  зводила  очей  з  ?вги.  ?й
подобалась кучерява чорноока вожата, яка працювала бiблiотекарем у клубнiй
бiблiотецi в колгоспi. Вона завжди  вмiла  вигадати  щось  цiкаве,  кожний
пiонерський збiр був наче свято.
   Дiти розташувалися пiвколом бiля Улянчиного лiжка - хто на ослонi,  хто
навпочiпки, а дехто сiв просто на пiдлозi.
   ?вга розповiла, яку користь да? людинi лiс. Дерево  йде  не  тiльки  на
будiвництво, в багатьох машинах ? частини, зробленi з дерева. Лiсовi смуги
захищають посiви вiд суховiю. Там, де  знищують  лiси,  змiню?ться  навiть
клiмат, висихають рiки.
   Потiм вожата розказувала про тайгу, де водяться ведмедi, лисицi, бiлки,
соболь. Розповiла, як сибiряки полюють  за  бiлкою  на  лижах  iз  собакою
лайкою. Дiтей дуже зацiкавило, як бiлки тисячами переселяються з мiсця  на
мiсце. Мисливцi часто знаходили настромленi на гiлочки  гриби.  Виявилось,
що ?х настромлюють бiлки, залишаючи якусь мiсцевiсть. Це  для  тих  бiлок,
якi прибудуть сюди пiзнiше i знайдуть для себе  смачний  корм  -  запашнi,
висушенi на сонцi й вiтрi гриби...
   - Невже вони такi розумнi, цi бiлки? - спитав Демко.
   - А як ви дума?те? - посмiхнулась ?вга.  Тут  знялися  суперечки.  Однi
казали, що тварини справдi розумнi, а iншi доводили, що це "вiд природи".
   Згадали про мурахiв, про бджiл.
   - Це не розум,- сказала ?вга,- а iнстинкт.
   Вона розповiла про боротьбу тварин за iснування, про  те,  як  iнстинкт
допомага? тваринам знаходити собi ?жу i рятуватись вiд ворогiв.
   Потiм кожний з пiонерiв розповiв, що вiн знав цiкавого, про лiс.  Демко
похвалився, як  вiн  знайшов  у  дуплi  горiхи,  прихованi  бiлкою,  i  як
допомагав сво?му  батьковi  боротися  iз  шкiдниками  лiсу.  Для  коро?дiв
лiсники готують принаду - ловчi дерева. Зрубують десь на галявинi дерево i
залишають його на деякий час лежати. Коро?ди  накидаються  на  стовбур,  а
потiм заражене дерево лiсники спалюють.
   -- А я знаю,- сказала Улянка,-  як  садять  лiсовi  саджанцi  пiд  меч.
Робiтник застромлю? меч у землю, а в цей час iнший робiтник втика? в  ямку
саджанець. Потiм мечем притиску?ться земля до  корiння.  А  то  ще  жолудi
сiють у борозни...
   -- Добре, як ? жолудi,-  зауважила  ?вга.-  А  що  робити  в  безлiсних
районах? I от уявiть собi: десь у  степовому  колгоспi  пiонери  одержують
мiшок жолудiв i садять навколо села лiс...
   - Вiд кого одержують? - спитала Улянка.
   - Вiд нас,- промовила ?вга.
   - Ой, справдi  вiд  нас!  -  палко  вихопилось  у  Демка.-Ми  ж  восени
назбирали жолудiв хтозна й скiльки!
   Всi весело загомонiли, i навiть дiд Маврикiй обiзвався:
   - Гарне дiло. По-пiонерському.
   - А ми вас, дiду, оберемо почесним пiонером!пожартувала Марта.
   I не втрималась Улянка, згадала свою та?мницю про копання  ямок  i  все
розповiла школярам.
   - Ось ти яка!-сказала ?вга.-Справжня лiсничиха! Ну, коли так, то весною
всi прийдемо садити молодi дубки...
   Микола  Суховiй  прочитав  вiрш  про  лiс,  потiм   заспiвали   школярi
пiонерську пiсню про свою Вiтчизну, про рiдного Ленiна...
   Мала лiсничиха слухала пiсню, радiсно i схвильовано стукало серце. Була
вона серед дорого?, рiдно? сiм'?...


   Роздiл чотирнадцятий. ЛИСТ

   Учора на уроцi географi? у Марти випав з книжки лист-трикутник.  Улянка
пiдняла його й подала подрузi. Це був лист з фронту вiд Мартиного батька.
   - Ти чому менi нiчого не сказала  про  це?  -  спитала  Улянка.-  Давно
одержала?
   - Я забула... ?й же бо, забула,- казала Марта.-  I  тобi  скоро  прийде
лист, ось побачиш!
   Але Улянка бачила по знiяковiлому обличчю подруги, що та  зовсiм  i  не
думала показувати ?й листа.
   - Ти дума?ш, що я... що менi...-почала Улянка й не доказала.
   Вона взяла в Марти листа й акуратно переписала собi в зошит адресу.
   Увечерi того дня Улянка довго сидiла над папером. Вона  складала  листа
Мартиному батьковi. Дiвчинка написала, що живе вона в  лiсниковiй  хатинi,
що Марта - ?? подружка i що вона, Улянка, давно-давно вже  не  ма?  листiв
вiд свого батька.
   "Дядю, розпитайте на фронтi  в  сусiдiв,писала  школярка,-чи  нiхто  не
зна?, де мiй батько, Андрiй Свиридович, по фамiлi? Голуб, котрий  працював
до вiйни лiсником на Мгарськiй дачi пiд  Лубнами.  Хай  подасть  про  себе
звiстку, бо мами вже нема? i я зосталася тiльки з дiдом Маврикi?м.  Так  i
живемо вдвох у лiсi. А третя - коза Бiлочка з козенятами".
   Рано встала сьогоднi Улянка. Вона уявляла, як  укине  листа  в  поштову
скриньку, як повезуть його в по?здi  на  фронт,  як  розпитуватиме  скрiзь
батько Марти про Андрiя Свиридовича Голуба...
   Дiвчинка нашвидку поснiдала, намотала на ноги теплi онучi i  взулася  в
чоботи. Зiбрала книжки, листа поклала за пазуху.
   За нiч пiдвалило снiгу, i йти було важко. На лiсовiй просiцi з  заметiв
визирали верхiвки торiшнього бур'яну.  Навколо  кожного  стебла  снiг  був
посипаний дрiбнiсiнькими чорними мачинками. Улянка придивилась -  це  було
бур'янове насiння.
   На високiй стеблинi сидiв снiгур. Груди в нього були рожевi,  наче  вiн
почепив собi на шию намисто з шипшини. Стеблина хилилась, i  снiгур  кивав
довгим хвостом, тримаючи рiвновагу.
   Край просiки росли кущi колючого терну. Улiтку крiзь них не пролiзти, а
тепер кожний кущ свiтився наскрiзь.  Мiж  трьох  гiлочок  чорнiло  торiшн?
кругле  гнiздечко.  "Мабуть,  малинiвки  або  чечiтки,подумала  школярка.-
Добре, що пастухи влiтку не знайшли, а то б видрали".
   Дiвчинка поспiшала. Вона вирiшила зайти перед уроками  ще  на  пошту  i
вкинути листа.
   Ось тут колись грав у крем'яхи  струмок.  Зараз  тiльки  замети  бiлiли
навколо, в тишi крумкав ворон, наче скаржився на свою самiтнiсть.
   "Крумк, крумк!" Улянка прислухалась.  "Крумк,  крумк!"-прозвучав  голос
ворона, застережливий i тривожний.
   Дiвчинка враз зупинилась, бо побачила перед собою  крокiв  за  тридцять
великого   сiрого   собаку.   "Крумк,   крумк!"   -   востанн?   прокричав
ворон-крумкач.
   Собака сидiв  на  заднiх  лапах  i  дивився  на  Улянку.  Вона  вiдразу
догадалась, що це вовк, i  страшенно  перелякалась.  У  ту  хвилину,  коли
дiвчинка, отямившись, хотiла кинути книжки й лiзти  на  найближче  дерево,
звiр устав i лiниво, не озираючись, пiшов з просiки в кущi.
   Улянка боялася йти далi. Та лист не давав ?й спокою.  Його  треба  було
вкинути в скриньку якнайшвидше!
   Вона повернулась додому, дiд Маврикiй здивувався :
   - А чого це так швидко, онуко?
   I ще бiльше здивувався старий, коли Улянка взяла берданку.
   - Дiду,- сказала вона,- я зустрiла зайця. Пiдстрелю по  дорозi,  як  ви
дума?те?
   Дiд Маврикiй знав, що на сво?му вiку  мала  лiсничиха  вбила  вже  двох
зайцiв. Вiн не заперечував.
   - Ось тiльки щоб у класi школярi не попсували ружжа...
   Нiхто не зна?, як стукало серце в Улянки. Але дiвчинка  хотiла  вкинути
листа тiльки сьогоднi. Хто зна?, може, завтра вже буде пiзно...
   Найстрашнiше було минати те  мiсце,  де  сидiв  вовк.  На  снiгу  добре
вiдбився  слiд  його  лап.  Вiдбитки  були  завбiльшки  з  долоню.  Улянка
озиралась на всi боки i стискувала  рушницю.  Впаде  з  шелестом  грудочка
снiгу з дерева - хмарка срiбного пилу розтане в повiтрi, а все тiло так  i
потерпне. Хоч би швидше дiйти до першо? хати!  Вовка  нiде  не  видно,  та
хтозна, може, вiн побiг у хащу скликати всю свою зграю.
   А в цей час, поринаючи в м'якому снiгу, вовк пробирався  Одудовим  яром
до свого улюбленого мiсця. На крутому узгiр'? весняна вода пiдмила  колись
корiння старого клена. Дерево впало верховiттям вниз, до пiднiжжя узгiр'я.
Корiння вивернулося з землi, утворивши яму. В цiй ямi й переховувався  вiд
людських очей вовк. Це був той самий старий  самiтний  вовчище,  що  вночi
добивався до Улянчино? кози. Рокiв чотири тому його поранив  мисливець,  i
звiр на все життя запам'ятав,  що  зустрiч  з  людиною  приносить  страшну
небезпеку. Тож  i  знайшов  вiн  собi  схованку  в  найглухiшому  лiсовому
закутку.
   З радiстю побачила Улянка першу хату на краю села. Дiвчинка притулилась
до тину й вiдпочила. Тепер уже страх минув. "Даремно боялась!" - подумала.
   Ось i вулиця. Улянка дiйшла до пошти й укинула в скриньку листа. Зверху
на скриньцi, як сувiй вати, лежав снiг - насипало вночi. Дiвчинка  рукавом
змела його, щоб бува не потрапив у щiлину i не замочив листа.  Потiм  вона
прочитала напис, що листи виймаються щоденно, i подумала, що, напевне, вже
сьогоднi ?? листа повезуть на станцiю. Долонею нiжно погладила скриньку  з
усiх бокiв, мовби це була жива iстота, i, зiтхнувши, пiшла до школи. Стало
хороше й легко на серцi, наче батько вже знайшовся - живий i здоровий.
   Та на урок школярка спiзнилась.
   Дверi в клас вiдчинились, i в щiлину просунулась цiвка рушницi. А вслiд
за рушницею з'явилась i Улянка.
   Ви уявля?те, що тут сталося? Школярi посхоплювалися  з  мiсць.  Людмила
Степанiвна пiдiйшла до дiвчинки, обережно взяла берданку й поставила ??  в
куток.
   - Улянко, що це означа?? - спитала здивовано й суворо.
   Напруженiсть i пiднесення разом зникли, i дiвчинка стомлено вiдповiла:
   - Я зустрiла вовка... Ну, й узяла рушницю...
   Цi слова приголомшили школярiв. Вони знали, що  Улянка  -  хоробра,  що
вона викрила в лiсi полiца?в. Та  нiхто  не  сподiвався,  що  школярка  не
зляка?ться вовка. Уява малювала сiрого звiрюгу з вискаленими зубами, який,
злобно виючи, задку? перед Улянчиною рушницею.
   Раптом тиша, що постала в класi, захопленi погляди  школярiв  зненацька
викликали в Улянки бажання ще бiльше вразити сво?х товаришiв.
   - Такий вовчище, завбiльшки  як  теля,-  сказала  вона.-  Ну,  почекай,
думаю, ось вiзьму я берданку! Людмила Степанiвна непомiтно посмiхнулась.
   - Але в школу ходити учням з рушницею  якось  незручно.  Я  поговорю  з
Макаром Макаровичем, щоб за тобою за?здила пiдвода.
   На перервi до Улянки пiдiйшов Демко.
   - Я теж за тобою за?здитиму,- шепнув вiн. До них пiдскочила Марта.
   - Що ти ?й шепочеш? -_ _гукнула вона.Улянка не твоя,  а  моя  подружка!
Йди собi геть до хлопчакiв!
   Коли Улянка повернулась додому, дiд Маврикiй звiсив  з  печi  голову  i
уважно обдивився онуку.
   - А де ж за?ць? - спитав.
   - У лiсi залишився, дiдусю.
   - Бува?,- погодився старий.
   Вiн злiз з печi.
   - Готуй, онуко, на стiл,  а  я,  давай,  повiшу  ружжсо,  щоб  бува  не
стрельнуло.
   Вiн узяв берданку, оглянув ?? i здивовано промовив:
   - Та воно ж не заряджене!
   Улянцi здалося, що в не? почервонiли навiть вуха. Дiвчинка згадала,  що
сьогоднi вранцi, беручи з собою рушницю, вона забула ?? зарядити.


   Роздiл п'ятнадцятий. БЕРЕЗОВИЙ СIК

   Макар Макарович щодня тепер присилав за Улян-кою рiжнатi санки,  в  якi
було  запряжено  високого  бiлого  коня  Фрiца.  Його  захопили  в  нiмцiв
партизани, i ця назва лишилась за  конем  i  тодi,  коли  вiн  потрапив  у
лiсництво. На ши? в коня була чорна пляма, i  лiсники  жартували,  що  то,
певне, вiдбиток долонi його колишнього господаря-нiмця.
   Часто за дiвчинкою за?здив  сам  Макар  Макарович  iз  сином.  У  таких
випадках Демко правив, i тодi в нього був страшенно  вiдчайдушний  вигляд,
наче хлопець завжди тiльки те й робив, що ви?жджував  диких  i  норовистих
коней.
   Саме на Новий рiк Демко захворiв, i влаштувати в лiсi  живу  ялинку  не
довелося, та Улянка зате злiпила з снiгу великого Дiда Мороза бiля  порога
хати. У нього були очi з вугiлля, червоний рот з буряка, i в руках у  дiда
стримiв замашний цiпок.
   - Калина-малина! - вигукнув Макар Макарович.-- Не хотiв би я зустрiтися
з таким дiдусем увечерi в глухiй мiсцинi! Страшнiший за вовка.
   Дiд Мороз стояв довго, до березня. Потiм щодня пiшли тумани,  iз  стрiх
закапало. За нiч пiдморожувало,  i  вранцi  з  хати,  немов  довгi  склянi
пальцi, звисали крижанi бурульки.
   Найшвидше розтанув снiг навколо  дерев,  i  тепер  кожний  стовбур  був
оточений кружальцем чорно? вогко? землi. Наче кожна береза, i дуб, i клен,
i всi iншi дерева росли з чорних круглих мисок.
   Якось уранцi вийшла Улянка  з  хати  й  побачила  на  верхiвцi  береста
ворона. Та вiн був тепер не сам. Поруч iз крумкачем сидiла його подруга  -
ворониха. Вони знялися в повiтря й заграли стовпом, злiтаючи вище й  вище,
а потiм ураз каменем упали десь за лiсом.
   Туман стояв, як сива хмара, синиця спiвала цiлiсiнький день,  i  Улянка
знала, про вiщо вона спiва?:
   "Не вiрте туману, за ним хова?ться  сонце.  Цiвi-цiв,  цi-вi-цiв!  Зима
втекла в Одудiв яр. Цiвi-цiв, цiвi-цiв! Вчора  я  поклала  в  дупло  трете
я?чко! Цiвi-цiв, цiвi-цiв! Кидай сани, бери вiз!"
   I коли справдi приснуло з-за  туману  сонце,  снiг  швидко  зiйшов,  на
лiсових узгiр'ях i  дорогах  навперебiй  засурмили,  забулькали,  зашумiли
заклопотанi струмки, а горобцi-розбишаки на хатi пiдняли  такий  гармидер,
що нiякого сумнiву не залишилось - прийшла весна.
   У вiльний час Улянка  блукала  лiсом,  ходила  вiд  дерева  до  дерева,
обiймала чорнi дуби,  блакитнi  осики,  бiлi  берези,  сiро-зеленi  граби.
Стовбури були вогкi, спiтнiлi, вони довго брели через усю зиму по  пояс  у
заметах, захекались i парували, немов аж боки ?м здимались.  А  на  кожнiй
гiлочцi, на кожнiй бруньцi висiла, як серга, повна крапля  -  чи  весняно?
води, чи живучого соку.
   Кожний рiвчак i ямку сповнювала по  вiнця  вода  -  чиста,  як  сльоза,
вiдстояна вiд каламутi, зелена вiд рясту,  який  уже  пробивався  на  днi.
Стебла пролiскiв, як шилом, проколювали вогку землю, пронизували  наскрiзь
опале торiшн? листя i враз розцвiтали блакитними очицями.
   Дiд Мороз довго не розтавав, до останку боровся з весною. Та  з  кожним
днем вiн ставав усе нижчим i нижчим, наче  вростав  у  землю.  Провалилась
шапка, скривився червоний рот. I  от  коли  дуже  пригрiло  сонце,  Улянка
повернулась iз школи i вже не побачила снiжного дiда. На мокрiй землi вона
знайшла тiльки цiпок, двi вуглини та зморщений буряк.
   Одного разу Улянка набрела в лiсi на щербатий глечик,  який  стояв  пiд
березою. В березi було просвердлено дiрку, встромлено бузинову трубочку, i
з не? в глечик капав березовий сiк.
   "Оце ти така лiсничиха,- подумала про себе дiвчинка.- На тво?й дiльницi
дерева псують, а ти куди дивишся?"
   ?й було шкода берези - струнка та молода, росла б ще та росла, а тепер,
як поранена, то, може, й усохне. Не iнакше, як хлопцi з села. Кортить  ?м,
бач, попити березового соку. А мо' ще й школярi!
   Улянка вирiшила будь-що-будь  упiймати  непроханих  гостей.  Адже  вони
обов'язково  прийдуть  за  глечиком  -  сьогоднi  ввечерi  вiн  уже   буде
повнiсiнький.
   Сонце ще не сiло, як дiвчинка вже була бiля берези. Та глечик  зник.  У
березовому тiлi залишилася стримiти тiльки трубочка.
   Улянка з досадою озирнулась. Було б прийти трохи ранiше, тодi якраз  би
впiймала напасникiв. Пiд березою на вогкiй землi чорнiло лише кружальце на
тому мiсцi, де стояв глечик.
   Коли пiдходила до хати, вже звечорiло, i зовсiм  близько  вiд  дiвчинки
нечутно майнув нiчний птах. "Козодой,-подумала Улянка,- i  чому  його  так
назвали? А може, вiн i вправдi почув, що в мене ? коза, та й лiта? тут?"
   На  перелазi  навмисне  затрималась.  Прислухалась  до  неясних  нiчних
шурхотiв ранньо? весни. Була глибока тиша. Улянцi здавалось, що  вона  чу?
навiть, як розкриваються з тихим лускотом  бруньки,  як  пробива?  торiшн?
вогке листя ряст i вилазить iз землi. Здалека, мабуть,  вiд  Сули,  дихало
вологою...
   В хатинi дiд Маврикiй уже засвiтив каганець. Весняне сонце пiдбадьорило
дiда. Його вабив лiс, який скинув свiй зимовий кожух.  Старий  довго  десь
блукав, i сьогоднi Улянка його майже не бачила.
   - Сiдай, онуко, до столу,- зустрiв вiн дiвчинку.- Куштуй вина!
   Улянка несподiвано  побачила  на  столi  щербатий  глечик  i  сплеснула
руками.
   - Ой, дiду! То це ви точили березовий сiк? Вона  схопила  глечик  обома
руками й оглянула його з усiх бокiв.
   - Та це ж наш глечик!-скрикнула.-Як же я його не  впiзнала  отам,  бiля
берези? Сердито зиркнула на дiда:
   - То це ви такi! Береза ж тепер усохне! Та ще яка  береза!  Вона  б  ще
пiвсотнi рокiв стояла! А я хотiла впiймати напасника, а воно...
   - А вiн-у хатi? Отако?, онуко,-перебив дiд  Маврикiй.-То  я,  виходить,
напасник? Це добре, онуко. Дiждався на старiсть.
   - Дiду, коли ж береза...
   - Ти дума?ш, що я дерева не люблю? Тiльки любити треба з розумом. Все -
на користь людинi. I дерево, i його сiк, i його кора. Такечки.  Хiба  тобi
не казав Макар Макарович, що та дiльниця пiде на поруб? То ж то й ?.  Я  з
розумом... Ну, випий. У-у, цiлющий сiк!
   Вiн налив у кухоль iз глечика.
   - Мир, дiдусю! - випила Улянка.
   - Мир та лад! - випив i дiд.- Хай росте лiс та соком хлюпа? землю!


   Роздiл шiстнадцятий. ДРУЗI З ФРОНТУ

   У квiтнi, коли вперше закувала зозуля i  Сула,  яка  широко  розлилася,
почала входити в береги, Улянка одержала вiдповiдь на свого листа.
   Було це так. Дiвчинка тiльки-но повернулась iз школи. Як прийшла, так i
кинулась дiдовi Маврикiю на шию.
   - Дiдусю! Останнiй iспит сьогоднi склала!
   - Та почекай, коза! - пручався дiд.- Задавиш! Хiба ж можна так  старого
чоловiка? Скiльки менi там жити лишилось!
   - Дiдусю,- стрибала Улянка,- я завтра спитаю в  зозулi.  Вона  вам  сто
рокiв наку?!
   - Ох, коза, коза!- хитав головою дiд.- Ну,  давай  я  тебе  приголублю.
Рости здорова, онуко, та вчися... А тепер сядь отут i подивись, що я  тобi
дам...
   Дiд хитро i весело пiдморгнув i, пiдiйшовши до столу, витяг шухляду.  В
Улянки чомусь перехопило дух i пересохло в ротi.
   - Лист? - прошепотiла вона.- Кажiть - що?
   - Та ще й не один!
   I дiд Маврикiй висипав на стiл цiлу купу паперових трикутникiв.
   _-_- Усi тобi, онучко. З контори сьогоднi сам Макар  Макарович  привiз.
Дванадцять листiв, онуко!
   Улянка не знала -  увi  снi  це  ?й  таке  чи  насправдi.  Та  листи  -
справжнiсiнькi,  шамотливi,  лежали,  розсипавшись,  на  столi.   Дiвчинка
згребла ?х обома руками, мов боялася, що вони пурхнуть у  вiкно.  Вона  не
знала, який лист розкрити першим. Обличчя ?й  сполотнiло,  потiм  приснуло
жаром. Яка звiстка та?лася в цих бiлих трикутниках?
   Усi листи були з фронту, з тi?? частини, в якiй перебував батько Марти.
"Улянко,- писав вiн,- я твого листа дав прочитати  всiм  сво?м  товаришам.
Усi вони тобi вiдпишуть. Батько твiй у нашiй частиш не служив,  та,  може,
нам пощастить його якось розшукати. Ось дiйдемо до Берлiна,  то  тодi  вже
напевне i твiй батько повернеться з перемогою".
   Останнi  одинадцять  листiв   були   вiд   зовсiм   незнайомих   Улянцi
червоноармiйцiв i командирiв. Усi вони писали, що будуть  дiзнаватись  про
долю ?? батька.
   "Ти  не  журись,  дорога  Улянко,-прочитала   дiвчинка   в   одному   з
листiв.-Тато твiй повернеться. Але вiйна страшна й кривава, i,  якщо  твiй
батько й загинув смертю хоробрих, ти повинна пам'ятати, що вiн вiддав сво?
життя за свою матiр-Вiтчизну, за всiх нас, i за те, щоб ти виросла вiльною
радянською людиною. Що б не трапилось, ти не залишишся сама. Пiсля вiйни я
повернуся додому, в рiдну Грузiю. Я був би дуже радий, коли б ти  при?хала
до мене жити. У мене теж ? дочка, ?? звуть Нiна. Менi зда?ться,  що  ти  з
нею щиро б подружилась. Я мiг би при?хати за тобою на Укра?ну у твiй лiс".
Внизу стояв пiдпис: "Ст. лейтенант Георгiй Бугашвiлi".
   Один по одному розгортала Улянка листи, ?й писав  казах-сержант,  родом
iз  Акмоли.   Писав   червоноармi?ць-москвич.   Лейтенант   Денис   Лушня,
полтавчанин. I всi обзивались до не?, як до рiдно? доньки.
   Дивно вплинули цi листи на дiвчинку. Наче зiйшла вона на  високу-високу
гору i побачила звiдти  безлiч  дорiг.  Який  же  широкий  свiт!  Який  же
безмежний рiдний край! Та якою б дорогою вона не пiшла, всюди ??  стрiнуть
привiтно друзi...
   Улянка не знаходила мiсця, не знала, за що взятись, усе в нiй  спiвало.
Вiдразу скiльки друзiв вона придбала! Вони напевне розшукають  ??  батька!
Не ходила, а лiтала.
   Надiйшла пора весняних робiт. Земля пiдсохла, просила рук. Улянка добре
скопала город, розбила на грядки. Пухкою землею притрушувала бiле  насiння
квасолi та гарбузiв, увесь город  обсадила  навколо  кукурудзою.  Картоплю
посадила найкращу - повернеться батько, а з городу  йому  замайорять  бiлi
хусточки цвiту, вiтатимуть дорогого гостя.
   Одна курка заквоктала, не сходила  з  гнiзда.  Улянка  зрадiла:  це  як
пiдсипати - будуть раннi  курчата.  Дiд  Маврикiй  обдивився  кожне  яйце,
прикривши його зверху долонею i ставши проти свiтла.
   - Вчись, онуко,сказав вiн,- щоб кожне  було  свiже  i  з  зародком,  бо
замiсть курчат самi бовтуни матимеш. Ач, як сонечко пригрiва.  На  теплого
Олексiя,  кажуть,  щука-риба  лiд  хвостом  розбива?.  Ось  тодi  й  треба
пiдсипати, щоб кожне курчатко шкаралупу благополучно розбило та й на  свiт
ясний вилiзло, Трохи ми спiзнились, та не бiда...

   * * *

   Якось вранцi весняний лiс сповнився дзвiнким гамором.  Макар  Макарович
привiз саджанцi - ще голi, але  вже  обсипанi  тугими  бруньками.  Пiонери
прийшли з  заступами.  Микола  Суховiй  вибивав  дрiб  на  барабанi.  Луна
обiзвалась у лiсових закутках.
   Макар  Макарович  показував,  як  треба  садити.  Дитячi  руки  спритно
пригортали  до  корiнцiв  пухку  землю,  весело  блискали  на  сонцi  леза
заступiв.
   Звiдусюди школярi гукали до лiсничого:
   - Макаре Макаровичу, а я правильно саджу?
   - А в мене як?
   Макар Макарович встигав до кожного пiдiйти,  глянути,  як  вiн  садить,
кожному дати пораду. Вiн  так  заклопотався,  що  забув  навiть  про  свою
поговiрку i нi разу не промовив "калина-малина".
   Малi дубовi саджанцi немов самi виростали з землi i заповнювали  щiткою
галявину.
   - Зна?ш,- сказала Улянка Мартi,- як би це зрадiла моя мама...
   Дiвчинка з запалом садила молодi деревця, i було в не? на серцi радiсно
i смутно...
   Витираючи хусткою лоба, Макар Макарович сiв на пенька й дiстав з кишенi
карту.
   - Ану, лiсоводи,- покликав,до мене! Вiн розгорнув карту i розправив  ??
на колiнах.
   - Ось, мо? друзi, гляньте!
   - Карта Радянського Союзу,сказала Улянка.
   - Правильно, лiсничихо,- посмiхнувся Макар Макарович.-А хто  скаже,  що
це помiчено на нiй зеленими кружальцями?
   - Лiси!-вихопився Микола. Макар Макарович пiдняв  угору  палець,  обвiв
очима школярiв i з притиском промовив:
   - Лiси! Це карта лiсових масивiв нашо? Батькiвщини. Бачите, скiльки  ?х
на Уралi i ось тут на сходi? Тут, на тисячi кiлометрiв розкинулась  тайга.
Уявля?те? На тисячi кiлометрiв. А подивiться тепер на ?вропейську  частину
СРСР.
   - Мало лiсiв! - зауважив Демко.
   - Мало! - повторив лiсничий.- Степи, чорноземний край. Тут, дорогi мо?,
хвилюються пшеничнi i житнi океани... Та бiда  в  тому,  що  з  пiвденного
сходу дмуть улiтку палючi суховi?, i вони часто  знищують  посiви  хлiбiв.
Десятки тисяч тракторiв щороку обробляють землю, цiла  армiя  колгоспникiв
працю? на полях. Ну, i ось  починають  зеленiти  сходи  -  пшениця,  жито,
ячмiнь. Густi, як щiтка. Ось уже пiшли хлiба в  стрiлку,  ростуть  вище  й
вище... I  раптом...  Раптом,  калина-малина,  ось  звiдси,  з-за  Каспiю,
вихопиться палючий вiтер. Дме вiн день, другий, третiй  -  гарячий,  немов
диха? велетенська пiч... I спаленi посiви гинуть...
   - От проклятий! - щиро вихопилося в Улянки.
   - А можна збудувати таку  високу-високу  стiну,-  спитала  Марта,-  щоб
через не? не мiг перелетiти вiтер?
   - Стiну? - засмiявся Демко.- Ану, спробуй, збудуй! Лiси треба садити!
   - Правильно, синку,- сказав лiсничий.- Нема?  надiйнiшого  захисту  вiд
суховi?в, як зелена стiна лiсу. Вiн уважно подивився на карту.
   - Буде час,- продовжував Макар Макарович,- i. ось тут  (вiн  провiв  по
картi пальцем) виростуть смугою могутнi лiси. ?х посадять  нашi  радянськi
люди.
   I ми з вами теж будемо садити... Настане скоро  час,  дiти,  народ  наш
остаточно розгромить ненависних ворогiв-фашистiв, почнеться знову по  всiй
Радянськiй кра?нi величезне будiвництво. Знову прийде на нашу землю мирний
труд... Труд! Ми зовсiм змiнимо обличчя землi. I тодi нiколи не буде в нас
недородiв.
   Вiн замислився, наче вже бачив перед собою густi зеленi прекраснi лiси,
якi стоятимуть на вартi урожаю. I всi  пiонери  теж  побачили  в  уявi  цi
лiси...
   А навколо дихала весною могутня родюча  земля,  спiвали  пташки  i  так
солодко i тривожно пахло молодим рястом i торiшнiм вогким листям...


   Роздiл сiмнадцятий. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ

   Не встигли одiйти пролiски, а вже на сонячних галявинах вiтрець обвiвав
щоки пахощами фiалок. У затiнених вологих  мiсцях  тихо  коливались  бiлi,
восковi чашечки конвалiй.
   Улянка навiть не помiтила, як весна перейшла  в  лiто,  як  заграла  на
сопiлцi золота iволга в гущавинi лип. У травнi весь лiс солодко гримiв вiд
солов'?ного тьохкання й свисту,  сходили  молоком  розквiтлi  дикi  грушi,
вечорами повiтря гуло вiд хрущiв.
   Дуже багато розплодилося ?х тi?? весни. Як придивишся до дерева - всюди
на молодому листi темнiють жовтокрилi жуки з чiпкими лапками.
   Улянка знала, що вони великi  шкiдники:  самi  хрущi  ?дять  листя,  та
найстрашнiше хрущовi личинки. Скiльки ?х було викопу? на вгородi  дiвчинка
- великих бiлих хробакiв, якi пiд'?дають стебла городнiх овочiв.
   - Дiдусю,- питала вона Маврикiя,- а як з ними боротися, з цими  клятими
хрущами? Старий кахикав, поглядав навколо.
   - Хрущiв, думаю, мiльйони, як сарана, ?х не обтрусиш з усiх  дерев,  не
визбира?ш, онуко. Та ось, чекай, помiчники з'являться.
   - А якi?
   - Побачиш скоро сама.
   I справдi, якось Улянка проснулась вiд несамовитого  крику  гайвороння.
Вискочила з хати - що таке?
   _А_ дiд Маврикiй посмiха?ться:
   - Помiчники, онуко, прилетiли.
   Глянула -  ахнула:  чорна  зграя  галок  з  карканням,  шумно  хлопаючи
крилами, перелiтала з дерев на дерево. Кожна  галка  щось  жадiбно  хапала
дзьобом.
   - Хрущiв нищать! - скрикнула Улянка. А вона ж то  не  раз  думала:  яка
користь вiд тих галок?
   ...Прийшов уранцi Макар Макарович.
   - Ну, лiсничихо, бiда! Коро?ди напали, а з ними ще всякi жуки-жучищi!
   - Ой, ой,- сплеснула Улянка долонями,- що ж буде? Хрущiв галки хапають,
а коро?ди...
   - Воювати треба! Лiсу не вiддамо ворогам на поталу. Вiрно,  дочко?  Ну,
то-то. Ти ось що: вiдмiть на сво?й дiльницi дерева, якi  зрубати  можна  -
пошкодженi, зна?ш, з  дуплами,  або  з  сухою  верхiвкою.  Краще  десь  на
галявинi. Зрозумiла?
   Тут Улянка i згадала, як Демко розповiдав на зборi  про  ловчi  дерева.
Вона вiдразу догадалась, у чому справа.
   - Принаду готуватимем? Правда, Макаре Макаровичу?
   - Атож, атож. Д?йствуйI
   Важко було вiдшукати потрiбне дерево. Ось у цьому хоч  i  ?  дупло,  та
дуже вже хороша крона - гiлляста, густа!  Шкода  ще  рубати  таке  дерево.
Хiба, може, ось це? Знесло осколком снаряда шапку у старого дуба. I сто?ть
дiд, наче без голови. А що ж цього, мабуть, можна!  Дiд  Маврикiй  допомiг
онуцi. Старий добре знав, яке дерево не довго стоятиме.
   - Ось це вiдмiчай, Улянко. Вiрно кажу. Не жилець  воно.  I  дупляве,  i
коренева шийка пiдгнива?.
   Улянка уважно записала на  клаптику  паперу,  де  i  якi  дерева  можна
зрубати.
   - Ось i гаразд! - похвалив Макар Макарович.Пiсля школи пiдеш учитися  в
лiсний технiкум. Тодi вже станеш справжнiм лiсоводом!
   Щодня навiдувалася дiвчинка  до  ловчих  дерев  на  лiсових  галявинах.
Здавалось, що на ?хнi зваленi стовбури злетiлися жуки з усього лiсу.
   - Скоро палити будемо? - питала Улянка в Макара Макаровича.-  Шкiдникiв
зiбралося вже, мабуть, мiльйони. I пiд корою сидять, i стовбур точать...
   - Почекай,- посмiхався Макар Макарович.- Хай ще з мiсяць полежать...
   Потiм цi дерева з комахами-шкiдниками спалили.
   ...Краса в лiсi влiтку, скiльки  пташиного  дзвону-передзвону!  Та  всi
голоси - i зяблика, i вiвсянки, i зеленушки i навiть одуда  -  заглушувало
кування зозулi. Не  раз  стежила  Улянка  за  цим  птахом.  Лiт  зозулячий
безшумний, потайний, як у злодюжки. Пiдкрадеться Улянка до зозулi, яка ку?
на гiлцi, i нишком, затамувавши подих, слуха?. А птах ку?, кланя?ться, вiд
крику в нього немов бульбашка перекочу?ться пiд шкiрою на витягненiй  ши?.
I нiхто, мабуть, крiм Улянки, не пiдслухав, що зозуля не  тiльки  ку?,  а,
захопившись, ще й хававка?, ось так: хав-хав-хав... А то бувало  летить  i
на льоту: ку-ку! ку-ку!
   А потiм стихли зозулi, замовкли  солов'?,  i  тiльки  iнодi  обiзветься
пiзнiй соловейко - почне колiнце й раптом обiрве, наче засоромиться. Часто
можна було побачити пташку, яка, схопивши черв'яка, зникала з ним  десь  у
хащi, де в затишному кубельцi чекали жовтопухi пуцьверiнки.
   Квочка, яку Улянка пiдсипала, давно вилупила  курчат.  Двох  уже  встиг
ухопити шулiка. Дiд Маврикiй з берданкою  годинами  пiдстерiгав  крилатого
розбiйника, сховавшись пiд сара?м, але хижак нi разу  не  пiдвернувся  пiд
пострiл. Дiд бачив,  як  шулiка  кружляв  високо  над  лiсом,  i  тихенько
промовляв: "Лiтай, лiтай... птах пiднебесний!"
   Цiлими днями Улянка блукала в  лiсi.  ??  вабив  та?мничий  Одудiв  яр,
вабили свiтлi галявини, пахощi чебрецю, нагрiтого сонцем, сонячнi  зайчики
на вузьких покручених лiсових стежках.
   Щодня дiвчинка знаходила в лiсi маленькi чарiвнi дива. В яру, де навiть
у спекотливий день усе тiло обiймала прохолода, трубили дикi  горлицi.  На
високiй лiщинi мостили вони прозорi, з тоненьких  прутикiв,  гнiзда.  Такi
прозорi, що, ставши внизу, Улянка бачила дво? бiлих я?чок.
   Дивний гриб-дощовик, якого лiсники звали мрюхою,  круглий,  без  нiжки,
завбiльшки з дитячу голову, рiс у  пота?мних  лiсових  куточках.  Вiн  був
бiлий, з оксамитною  шкiрою,  i  коли  висихав,  то  з  нього  можна  було
випускати хмарки жовтого пилу. Макар Макарович розповiдав Улянцi,  що  цим
пилом деякi пасiчники пiдкурюють бджiл.
   Знала дiвчинка в лiсi дуб, з  якого  виступав  сiк.  На  стовбурi  дуба
жовтiла пiна, i на дерево  звiдусюди  злiталися  чорнi  жуки-рогачi,  якi,
мабуть, ласували соком. Затамувавши подих, Улянка часто  спостерiгала,  як
два величезних жуки люто билися  рогами,  ставали  цапки  i,  нарештi,  не
витримавши, падали на землю.
   А недалечке вiд цього дуба, на пагорку, здiймалася  неоковирна  купа  -
житло невтомних мурах. Якось тихого вечора Улянка побачила безлiч  великих
бабок, якi низько снували над мурашником.  Це  зацiкавило  дiвчинку.  Чому
бабок так приваблю? це лiсове мурашине мiсто? I вона не пiшла звiдси, доки
не знайшла розгадки. В мурашнику виплодились мурахи з крильцями. Вони одна
за одною злiтали в повiтря, i тут ?х на льоту хапали хижi бабки.
   Улянка впiймала одну бабку. Хвостик у не? був синiй, а груди  в  жовтих
смужках. Вона не встигла як слiд проковтнути мурашку, i голiвка комахи  ще
стримiла у бабки з рота.
   Дiвчинка пiдглядiла ще одну незнану досi маленьку лiсову та?мницю...
   Любила лежати Улянка у високiй травi на галявинi, яку обступали  високi
липи. Галявина була як райдужне око старого лiсу, як зелене кругле озерце,
жива парасолька, виткана з мiльйонiв  пелюсток.  Розкинувши  руки,  лежала
дiвчинка на галявинi, i полуденна спека пашiла млiстю  й  духом  нагрiтого
листя. Як було гарно вiдчувати себе маленькою хазяйкою в цьому лiсi!  Там,
дивись, пошкоджене, дерево, треба сказати лiсничому, щоб його зрубали,  бо
може воно заразити iншi дерева. Там лiщина така,  що  не  пролiзти,  треба
прочистку зробити. А то йдеш - хтось нерозумний вогнище розкладав, ще  жар
пiд попелом лишився, а суша ж яка! Землею закида? дiвчинка  попел,  ногами
затопче.
   Улянка бачила, як на тихiй галявинi навзаводи пнулися рослини до сонця.
I всiх перемагав петрiв батiг,  вiн  з  високо?  гнучко?  стеблини  озирав
галявину блакитними жаринами сво?х  квiтiв.  А  за  ним  поспiшали  смутнi
лiловi дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору бiлi парасольки  духовитого
деревiю, вiнички блiдо-рожево? материнки.
   I згаду?ться Улянцi дiдова казка.
   ? у лiсi закуток - найглухiший з усiх закуткiв.  Нiхто  там  нiколи  не
бував. Захований вiн i вiд  звiрiв,  i  вiд  людей.  Залетить  туди  часом
зозуля, та нi разу сво? "ку-ку" не вигукне на гiлцi i вже  поспiша?  геть,
налякана завороженою тишею. Тiльки ?жаки, як  смеркне,  перекочуються  там
та?мничими клубками, i пiд  чорним  каменем  живе  старий  вужак  -  такий
старий, що жовтогарячi цятки на лакованiй головi вицвiли i  стали  бiлими,
як кружальця з березово? кори.
   В тому закутку, схилившись  над  руча?м,  цвiте  пiд  кручею  полум'яна
квiтка,  чарiвна  Чарнамай-зiлля.  В  стародавнi  роки,  кажуть,   жив   у
лубенських лiсах дiд Чарнамай. Усi звiрi, i всi птахи, i всi  лiсовi  гади
були в нього на послузi, бо знав вiн таке вiще слово. Вовки приносили йому
м'ясо вепра, птахи збирали для нього по всьому лiсi найкращу  полуницю,  а
всякi гади - вужi, гадюки, та ящiрки - дiставали для  нього  дивнi  гриби,
духмянi та нiжнi, якi ростуть пiд землею i нiколи не показуються на  денне
свiтло.
   А коли дожив дiд до пiвтораста рокiв, прийшла до нього смерть.
   Давно це було. Змiнився лiс. Розрослися дуби.
   I ось у тих мiсцях, де нiби жив колись  старий  Чарнамай,  виросло  над
руча?м товсте м'ясисте стебло, а на ньому  розцвiла  червона,  гаряча,  як
вогонь, квiтка. Нiхто ще ?? не бачив нiколи. А хто знайде ?? й зiрве,  той
нiколи-нiколи, скiльки житиме, не буде сиротою. Кожна стрiчна  жiнка  буде
йому матiр'ю, кожний чоловiк  -  батьком,  юнак  -  братом,  а  дiвчина  -
сестрою. В кожнiй сiм'? стане вiн рiдним, серед усього народу -  улюбленим
сином. Як iтиме  вiн  пущею  глухою  -  розступиться  пуща,  шлях  широкий
проляже. Як iтиме через болото - висохне твань, ствердне трясовина.
   Таку дивну казку розповiдав дiд Маврикiй.
   I зда?ться Улянцi, що йде вона лiсом день,  i  другий,  i  третiй.  Вже
давно проминула Одудiв яр, Лисячi нори, а заповiдного лiсового  кутка  все
нема? та й нема?. Аж ось такi пiшли яри та стрiмкi кручi,  жовтi  глинища,
де нi стежки, нi голосу людського...
   Що далi, то й птахи затихли. Нi  дрозда,  нi  дятла.  I  дерева  почали
зустрiчатись незвичайнi - береза як береза, а  тiльки  покручена,  наче  в
тузi заломила бiлi сво? руки. Дуб як дуб, а тiльки низенький,  кривобокий,
мов приплюснула його зверху до землi чиясь дужа долоня. Терни кущавляться,
як колюча борода, гриби з тарiлку завбiльшки мов стежать за кожним  кроком
дiвчинки, i з них тихо капа? зеленими важкими краплинами отрута...
   А як проповз мiж дерев старий вужак з руку завтовшки, тут i  зупинилась
Улянка - йти далi чи назад повернутись?
   Глянула - i серце зайшлося: зовсiм близько пiд кручею ручай дзвенить, i
над ним схилилась червона вогненна  квiтка  з  ясним,  як  шматочок  неба,
сердечком усерединi.  "Чарнамай-зiлля!"-  шепоче  Улянка,  як  зачарована.
Кинулась вперед, простягла руку...
   I все зникло: нi ручаю, нi  квiтки.  Лежить  мала  лiсничиха  в  травi,
розкинувши руки, а свiтлу галявину  стережуть  густi  липи.  Зозуля  сво?х
дiтей по лiсi склика?, а iволга жовта аж  танцю?,  на  сопiлцi  висвисту?,
драту? матiр-ледащицю: "Гнiзда не ма?ш, дiтей не знайдеш! А в мене гнiздо,
як колиска, нi в кого такого нема! Тiу-тiу!"
   Всiх дiйма? спека. Все поховалось у гущавину. Востанн? гукнула  зозуля.
Навiть босонiжка дiвчина-березнянка, i та сховалась у зелене шатро. Тiльки
рано-вранцi можна побачити ?? слiд на росянiй  галявинi  -  кожна  зiгнута
травинка  поволi  пiдводиться,  братки  протирають  очi,  бур'янець-вiвсюг
розправля? зiм'ятi вуса. А як висохне на сонцi роса, то  вже  й  слiду  не
знати. Хто ж моторний знайде влiтку в хащi густiй березнянку?
   А мохастий дiдусь Боровик аж на дно спустився в глибокий  Одудiв  яр  -
там  йому  ловко,  сонце  не  пече,  з-пiд  вiльхових  кущiв  дише   вогка
прохолода...
   Тiльки ворон-крумкач не хова?ться вiд спеки. Давно помостив вiн собi на
розложистiй дубовiй гiлцi гнiздо з хмизу, застелив його всерединi  ковдрою
з вовни, i  ворониха  давно  вже  знесла  четверо  зеленавих,  цяцькованих
крапками я?чок. Дуб той найвищий у лiсi. I в дощi, i в спеку сидить старий
крумкач на верхiвцi, i йому видно далеко навкруги.
   Аж ось стрiпнувся ворон i знявся над  дубом.  Дужi  крила  з  посвистом
прорiзали повiтря. Вiн побачив на лiсовiй дорозi  незнайому  людину.  Була
вона в солдатському одязi, за плечима  висiла  торба  i  згорнута  трубкою
шинеля.
   Мабуть,  здалека  йшла  людина,  бо  чоботи  ??  вкривав  густий   пил,
гiмнастьорка на спинi потемнiла вiд поту.
   Ворон стривожився: чи не загрожу?  небезпека  рiдному  гнiзду?  "Крумк,
крумк! Стережися! - гукнув вiн,  пролiтаючи  над  незнайомим.-  Я  тут!  Я
завжди на вартi!"
   Та незнайомий не звернув на птаха нiяко? уваги. Мабуть,  дуже  поспiшав
вiн до сво?? оселi, яку залишив давним-давно. Вiн упiзнав знайомi мiсця: i
ручай з кладкою, i горби, вкритi  густим  лiсом,  i  глибокий  яр,  звiдки
вiйнуло вiдрадною прохолодою.
   Ось зараз буде лiсникова хатина. Неспокiй i заклопотанiсть  майнули  на
обличчi в незнайомого. Важку звiстку вiн нiс у цю хатину...
   Був у нього давнiй приятель Андрiй Голуб. Вкупi з ним лiсникував, разом
з ним на фронтi бив нiмцiв. У бою було тяжко поранено Андрiя. Взяли його в
госпiталь, там вiн i помер. Десь далеко в лубенських  лiсах  залишилась  у
Голуба сiм'я: дружина, дочка Улянка та дiд Маврикiй.
   Не знав Андрiй,  що  дружини  в  нього  вже  нема?.  Не  знав  цього  й
незнайомий.  Звали  його  Федiр  Корсак.  Тепер  вiн  повертався   додому,
виписавшись iз госпiталю. Шлях йому лежав мимо лiсниково? хати Голуба,  то
не мiг же вiн не зайти по дорозi до сiм'? свого товариша.
   Федора Корсака мучила думка: як вiн скаже  лiсничисi  та  дiвчинцi  про
смерть Андрiя? А може... може, вони вже знають?..
   Зайшовши до хати, вiн побачив бiляву дiвчинку, яка поралась бiля  печi.
"Оце ж, мабуть, i ? Улянка,- подумав вiн.- Як же  вона  виросла  за  п'ять
рокiв! Мабуть, мене зовсiм забула".
   - Здрастуйте, хто в цiй хатi,- привiтався.Можна вiдпочити?
   Вiн поклав на лаву клунок i шинелю, витер хусткою лоба.
   - Сiдайте,-запросила Улянка.-Звiдки ви, дядю?
   Упiймала його погляд, яким вiн глянув на цебро з водою, i хутко  подала
йому кухоль. Вiн пив i стежив за дiвчинкою.
   -- Спасибi, голубко. Холодна та смачна. Рiдна водиця. А де  ж  це  твоя
мати?
   Дiвчинка пильно дивилась на нього.
   - Нiмцi вбили матiр. Дядю, а ви, може, з  фронту?  Вiн  побачив,  як  у
розширених ?? очах запалала промениста надiя.
   - Хiба забула, Улянко, дядька Федора? - спитав вiн.- Удвох же  з  тво?м
батьком iшов на фронт. I... звiстку принiс...
   "Ось як, i матiр убили бузувiри".
   Не встиг вiн подумати, як Улянка вихором налетiла на нього.
   - Дядьку Федiр! Дядьку Федiр! - вигукувала вона, почепившись  Корсаковi
на шию.- Звiстка вiд батька! Тато знайшлися! Дiду Маврикiю!
   З  закутка  за  пiччю,  звiдки  виглядало  дерев'яне  лiжко,   спочатку
з'явилися ноги, взутi в шкарбани, потiм висунувся i сам дiд Маврикiй.
   - Здоров, Федоре!-пiшов вiн  до  гостя  з  розпростертими  для  обiймiв
руками.- Недарма менi сон такий  снився:  пташка  у  вiкно  стукала  -  на
звiстку. I кiт умивався цiлiсiнький день. Ну, думаю, гостi будуть. Аж  ось
i гiсть, i звiстка. Я ж казав, що живий-живiсiнький Андрiй...
   "Не знають вони, не знають",- вистукувала у Федора важка думка.
   Дiд Маврикiй заметушився:
   - Я?чню спряж, онуко, та меду постав. У нас сво?  кури  несуться.  Меду
передав Макар Макарович. Балу? Улянку. А в мене й чарчина знайдеться.  Ось
вона. Аякже, на деревi? настояна. Вiд ломоти, вiд  сухоти"  У,  куди  там!
Довголiття да?. От за здоров'я Андрiйове й вип'?мо.
   -  Дядьку  Федоре,-схопила  Улянка  гостя  за  рукав.-  Коли   ж   тато
повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували менi?
   Федiр глянув у глибочiнь цих дитячих очей i вiдчув, що вiн не ма?  сили
сказати правду. Ця дiвчинка нi на одну мить не припуска?, що  звiстка  про
батька - звiстка про його смерть. Як може спасти ?й таке  на  думку,  коли
надворi чарiвний сонячний день, п'янить дух розквiтло? липи,  i  зозулi  в
усiх  лiсових  закутках  навперебiй  вiщують  щасливi  роки...   Ось   уже
повернувся додому приятель i товариш батькiв дядько Федiр. Нема?  сумнiву,
що не сьогоднi-завтра прийде й батько"
   - Батько переказав...- Федiр запнувся.- Усiм привiт переказав.  Щоб  не
скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася.  В  люди  вийшла.  Може,  й  його  скоро
вiдпустять...
   Вiн нашвидку випив чарку горiлки, .настояно? на деревi?, закусив я?чнею
i почав збиратися.
   - Спасибi за хлiб-сiль. Хочу до вечора сво?х побачити. Звиняйте, що про
Андрiя мало розказав. Хай удруге колись.
   - Я проведу вас, дядьку,- метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а
шинелю нiзащо не схотiла вiддати.
   - Я вам пiднесу. Ви в цiй шинелi воювали, дядьку? I батько  вас  у  цiй
шинелi бачив?
   Вони вийшли з хати. Дiд Маврикiй стояв на порозi.
   - Ти, Федоре, лiворуч вiд яру забирай, бо там такий чагарник порiс,  що
не пройдеш. Лiворуч тобi навпростець буде,-  якраз  мимо  старого  вуглища
пiдеш, де колись вугiлля випалювали.
   Улянка непомiтно гладила долонею й  притискувала  до  серця  незграбний
суверток шинелi. Але дядько Федiр помiтив це.
   - Ти навiщо ?? так голубиш?
   - Нi, це я пляму витираю. I пилюки на  нiй  багато.  А  осьдечки  дiрка
прогорiла.
   Бiля густого осичняку, де завжди сполохано  трiпотiло  листя,  дiвчинка
попрощалася з гостем.
   - Тут уже скоро й просiка,- сказала.- Тiльки як  над  проваллям  будете
йти, не оступiться.
   Вона враз нагнулась i, перш нiж дядько Федiр зрозумiв у чому рiч, хутко
поцiлувала його в руку.
   - Уляночко! - скрикнув вiн.
   Але дiвчинки вже не було. Тiльки кущi зашелестiли, i все стихло.
   "За вiщо вона? - думав Федiр.- За звiстку про батька".
   Вiн витер пальцем око.
   - Отако?! Взяло та й запорошило.


   Роздiл вiсiмнадцятий. У МАКАРА МАКАРОВИЧА

   Наступного дня  Улянка  встала  дуже  рано,  посипала  проса  курчатам,
зварила дiдовi Маврикiю зеленого борщу.
   -  Хазяйнуйте,  дiду,  сьогоднi  самi,-  сказала,а  я  пiду  до  Макара
Макаровича. Може, вiн i досi не зна?, що мiй батько живий.
   Ополуднi  Улянка  була  вже  бiля  дерев'яно?  хати,  крито?   червоною
черепицею. Тут мiстилась контора лiсництва, але  Макар  Макарович  тут  не
жив, вiн збудував собi будиночок трохи далi, на  узгiр'?,  яке  обривалось
прямовисною кручею. Звiдси з високого урвища, очам  вiдкривався  безмежний
кра?вид на кучерявi горби та яри, звiдки тяглися вгору  верхiвки  берiз  i
осик. Крiзь могутню зелень блищала вдалинi Сула.
   Макара Макаровича Улянка зустрiла  бiля  парнi,  де  гнули  обiддя  для
колiс. У просторiй землянцi стояло два величезних казани з  водою,  i  пiд
ними гоготiло полум'я. Коли дiвчинка зазирнула в землянку, ?? так i обдало
жаром. Iз казанiв по трубах iшла пара в iншу, сусiдню  землянку.  Дверцята
до цi?? землянки були щiльно зачиненi й обмазанi глиною.  Там,  у  гарячiй
парi, розпарювалось обiддя.
   - Доня прийшла,- зрадiв Макар Макарович.- Ну, драстуй,  драстуй.  А  я,
бач, нове пiдпри?мство органiзував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути,
   Вiн  повернувся  до  робiтникiв,  якi  сидiли  в  затiнку,   попихкуючи
цигарками, й гукнув:
   - Пора, хлопцi! А де ж бригадир? Вiдчиняй дверцята!
   В цей час ззаду до Улянки нечутно пiдiйшов Демко.
   - А-гов!
   - I зовсiм не злякав!
   - Хiба тебе зляка?ш таку?
   - Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в  землянку  вiдчинили,
звiдти шугнула сива пара, i вже на круглий обiдний пень, вкопаний у землю,
лiг перший обiд  -  довгий  i  рiвний,  який  парував  i  плакав  дрiбними
сльозами.
   Макар Макарович тут же зiгнув його, i з пенька зiйшов уже готовий обiд.
   - Ех, калина-малина, хоч на карету? Ясеновий, добрий буде пiд шину.
   Другий обiд зiгнув Демко. Йому, звiсно, допомагав  батько,  та  хлопець
глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину:
   - От хвалько небесний!
   "Буде мо?ю сестрою,- подумав  Демко,-  то  хай  зна?,  що  в  не?  брат
неабиякий майстер!"
   Коли Улянка захоплено почала розповiдати Макаровi Макаровичу про  гостя
з фронту, який принiс звiстку вiд батька, лiсничий заметушився.
   - Аякже! Знаю, знаю. Федiр Корсак. У нас тут працюватиме.
   I вiдразу ж змiнив розмову:
   - А тепер ходiмо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопцi,-  обiзвався  до
робiтникiв.- Яке берестове - окремо, для простих возiв. Воно м'яке, каменю
не бо?ться.
   Вдома Демко пiшов у хижу й винiс звiдти довгу засклену скриньку.
   - Ти ще цього не бачила!
   - Ой, як ловко! - мимохiть вихопилося  в  Улянки,  а  Демко  задоволено
посмiхнувся.
   - А що? Правда - ловко?
   Це була колекцiя комах,  шкiдникiв  лiсу,  яку  Демко  збирав  довго  й
пристрасно.
   На днi скриньки рiвними рядами було приколото  шпильками  рiзноманiтних
жукiв i метеликiв. Чорний дубовий усач iз сво?ми довжелезними вусами  був,
наче командир  цiлого  загону  хрущiв  i  хрущикiв,  коро?дiв,  бронзовок,
лубо?дiв,  слоникiв.  Тут  були  жуки,  наче   витопленi   з   дивовижного
червоно-зеленого металу,  якi  мiнилися  й  спалахували  перед  очима,  як
самоцвiти. Були напрочуд красивi жучки - крапчастi, як мармур,  золотистi,
як полиск ватри, зеленi, мов заблукалий у листi сонячний промiнь.  Слоники
застигли з витягнутими довгими носиками-хоботками,  рудий  хрущ  розпустив
нижнi слюдянi крильця, немов приготувався знятися в повiтря.
   Метелики були ще красивiшi. Кожного з них наче виткала невiдома ткаля з
золотих пушинок.  Нiжнi  крильця  златогузки  скидались  на  двi  яблуневi
пелюстки,  а  деревце  кiнчалось  золотою  подушечкою;  шовкопряди  вдягли
плахiтки в чудернацьких вiзерунках; крихiтнi  метелики-листоверти  були  в
оксамитних кофтинках, гаптованих бiсером, а совки й п'яденицi  вабили  око
муаровими биндами; схожi  на  ос  тонковусi  пилярi-ткачi  хизувалися,  як
клоуни, в жовтих трико.
   Улянка не раз бачила в лiсi цих  комах.  Не  раз  увечерi  залiтали  на
вогник у  лiсникову  хатину  меткi  метелики  -  пухнастi,  вкритi  нiжним
оксамитним пилком, який осипався вiд  трiпотiння  крилець.  Та  нiколи  не
замислювалась дiвчинка над тим, що все це - лихi вороги лiсу, якi смокчуть
живий сiк дерева, точать його серце, глодають листя.
   - Це все шкiдники? - спитала вражено.
   Демко кивнув головою.
   - Ось чому ти все бавився з  жуками...промовила  Улянка  i  глянула  на
хлопця. В цьому поглядi було щось нове. Нiколи ранiше так не  дивилась  на
Демка Улянка. "Ось ти який! - немов сказала цим поглядом  дiвчинка.-  А  я
думала, що ти тiльки бешкетник".
   - А це бачила?  -  спитав  хлопчина,  показуючи  зав'язаний  полотняним
клаптиком палець.
   - Врiзався?
   - Еге, гiрше. Гусiнь уколола. Свербить. Увесь палець червоний i  напух.
Ось бачиш цього метелика? Це краснохвiст. У нього така  жовтувата  гусiнь.
Iз смужками. Нiколи не бачила? А на спинi, як щiтка, пучечками  волосинки.
Я й уколовся. Такi отрутнi волосинки!
   - Як же ти необережно! -вихопилось у не?.
   ?й було дуже цiкаво слухати Демка. Та вона почувала, що й сама могла  б
розповiсти багато цiкавого.
   - А ти чув казку про Чарнамай-зiлля?  -  спитала  в  нього.-  Менi  дiд
Маврикiй розповiдав.
   Нi, Демко нiколи не чув про таке. I Улянка розказала йому  легенду  про
полум'яну квiтку.
   - А зна?ш що, Улянко? - промовив задумливо Демко.- Давай  удвох  пiдемо
шукати це Чарнамай-зiлля. Що, коли й справдi ? десь така квiтка? Тiльки  ж
усе це казки...
   Вiн зiтхнув.
   У цей час увiйшов Макар Макарович. Вiн поглянув на Демкову  колекцiю  i
посмiхнувся.
   - Ну, Улянко, а тепер я тобi свою колекцiю покажу. Ходiм, ходiм...
   Усi тро? ввiйшли в простору хижку. Тут пахло борошном  i  гасом.  Макар
Макарович пiдiйшов до столу i зняв газету, якою було накрито багато  малих
i великих скляних банок.
   - Ось мо? полоненi! - сказав вiн.
   Улянка побачила, що в кожнiй банцi злегка коливався в  рiдинi  гриб.  I
дiвчинка згадала, що про цю пристрасть Макара Макаровича збирати  колекцiю
грибiв вона вже якось чула вiд знайомих лiсникiв.
   Тут, на столi, була маленька грибна кра?на. Схожi на хитрих звiрючок  -
жовтi лисички, опеньки - довгов'язi жевжики пiд парасольками,  печерицi  -
бабусi в бiлих очiпках, червоноголовi мухомори i ще багато  таких  грибiв,
що Улянка або вперше ?х бачила, або не  знала  назви.  Були  тут  гриби  з
кумедними ковпачками, були з рiжками, однi мали круглi,  широкi  капелюхи,
iншi - шапочки.
   - Трюфеля-гриба ще нема? в мене,- сказав Макар Макарович.-  Його  важко
дiстати. Нема? ще  деяких  отрутних  грибiв.  Правда,  я  сьогоднi  вранцi
знайшов  блiдих  поганок  -  небезпечний  гриб.  Ось  i  баночку  для  них
приготував. При?здив до мене професор з мiста, просив продати мою колекцiю
для iнституту.  Я,  кажу,  не  продам,  а  подарую.  Що  ж,  хай  студенти
вивчають... Правда, калина-малина?
   I враз вiн схопився обома руками за голену голову:
   - Демко! Я й забув! На пошту ж треба ?хати.  Нiкого  послати  сьогоднi.
Швидше, а то спiзнишся. Пакета треба вiдвезти.
   ...Демко вивiв iз стайнi Фрiца.  Кiнь  був  дуже  високий,  тому  Макар
Макарович сам його осiдлав.
   - Ну, давай пiдсаджу!
   Демко глянув на ганок i з полегкiстю зiтхнув: Улянки не було, отже вона
не побачить, з якими труднощами йому доводиться лiзти в сiдло. I чому така
несправедлива до нього доля? Чому б йому не  пiдрости  хоча  б  на  чверть
метра? ?сть же щастя людям! Взяти хоча  б  Чичибабу:  високий,  як  стовп!
Щоправда, вiн у кожному класi сидить по два роки,  зате  ж,  як  стане  на
стiльчик, то рукою стелю дiста?!
   Проте,  опинившись  на  сiдлi,  хлопець  вiдразу   ж   за-був   i   про
несправедливiсть долi i про Чичибабу.
   Тепер вiн уже з занепоко?нням  глянув  на  ганок:  невже  ж  Улянка  не
побачить його верхи на конi?
   Та дiвчинка була в хатi. Ось-ось вона вийде на  ганок,  вона  неодмiнно
мусить вийти, щоб на власнi очi побачити вiдважного вершника.
   Демко натяг повiд:
   - Ну, ти! Балу?ш! - голосно гукнув вiн. Цей вигук напевне почу? Улянка.
Щоб виграти час,  хлопець  попросив  у  батька  пiдняти  трохи  вище  лiве
стремено. I хоч воно тепер стало вище за праве, Демко  ладен  був  терпiти
найприкрiшi незручностi, тiльки б Улянка побачила його на конi.
   Та Улянки не було. А далi гаяти час не можна.
   - Поганяй! Чого баришся? - гукнув батько. Демко хльоснув Фрiца i  учвал
поскакав навколо хати. На скаку вiн зупинив коня  й  лозинкою  постукав  у
вiкно.
   О радiсть! Вiкно прочинила Улянка.
   - Що тобi?-спитала вона.-Ти верхи на Фрiцi ?здиш?
   - А що ж! Пусте дiло.
   - Що тобi? -- повторила запитання дiвчинка.
   - Те... як його? Дай водi? напитися.
   Улянка подала йому повний кухоль. Демковi нiяк не хотiлося  пити,  вода
була непри?мна, тепла, але вiн спорожнив  кухоль  до  останньо?  краплини,
насунув мiцнiше картуза i скоком погнав Фрiца до ворiт.


   Роздiл дев'ятнадцятий. БУРЯ

   Буйно розрослися трави й кущi, потемнiшало листя  на  деревах,  могутня
гущавина  стiною   обступила   затишнi   лiсовi   галявинки.   Позаростали
подорожником та лопухом стежки-дорiжки, в  забутнiй  канавi  бiля  просiки
привiльне  розкинула  зелену  плахту  жалка  кропива,  i  тiльки  де-не-де
соромливо майне бiлим рукавом береза.
   До осенi ще далеко, ще лiто диха? млiстю з гарячого  синього  неба,  та
Улянка вже не раз помiчала,  як  через  дорогу  несмiливо  пролетить  бiла
пушинка. Знала дiвчинка, що вiдцвiла десь iще одна квiтка i  пушинка  несе
на сво?й парасольцi маленьке стигле зернятко.
   Давно обсипався цвiт з груш i кислиць,  i  тепер  на  деревах  повiльно
наливалися соком маленькi  плоди.  Якась  грушка,  передчасно  пожовтiвши,
падала на землю мiж ажурного листя папоротi. На сонячних  лiсових  горбках
солодко пахло нагрiтою  стиглою  полуницею,  i  теплий  вiтрець  здував  з
козельцiв шовковий пух.
   Улянка часто тепер бувала в Макара Макаровича. Вона дуже любила йти  до
нього лiсовою дорогою, яку перетинало дубове корiння. Любила ?здити з  ним
i з Демком оглядати лiсництво, бувати на заготiвлi лiсу, на  пасiцi,  бiля
парнi.
   Одного разу вона побачила, що Макар Макарович сидить на ганку з Федором
Корсаком. А коли пiдiйшла й привiталась, ?й здалося, що перед  цим  обидва
вони балакали про не?, i обидва здалися дiвчинi дуже  засмученими,  хоч  i
ховали це за усмiшками.
   - Дядю Федоре,- сказала вона,- а коли ж ви розповiсте менi про  батька?
Пам'ята?те, ви казали: "Хай колись удруге"?
   I на превелике здивування дiвчинки Корсак  забурмотiв:  "Гаразд,  нехай
колись..."
   Хутко попрощався й пiшов.
   - Чого вiн? - спитала Улянка з тривожним передчуттям лиха.
   - Поспiша?. Робота,- коротко вiдповiв Макар Макарович.-  Сьогоднi  нову
просiку прокладають на Вiльшанському урочищi. Може, по?демо, Кульбабко?
   Улянка мовчки допитливо дивилася лiсничому  в  обличчя,  i  вiн  раптом
сказав:
   - Сядь тут, доню. Я хочу з тобою поговорити. Дiвчинка слухняно сiла  на
сходинцi ганку.
   -  Улянко,-  продовжував  Макар  Макарович.Скажи  менi,  коли   б   так
трапилось, що тато твiй не повернеться, чи хотiла б ти, щоб  я  став  тобi
замiсть рiдного батька?
   Дiвчинка не вiдповiла. Вона мовчки дивилась на Макара Макаровича, i вiн
бачив, як круглiшають ?? очi, i в них стигне страшна невимовна догадка.
   - Тато не повернеться? - спитала вона тихо, майже самими губами.- А  як
же дядько Федiр... Вiн казав...
   _-_ Вiн не сказав тобi правди, доню,- так само тихо вiдповiв  лiсничий,
почуваючи, як глибокий жаль i любов до цi?? дiвчинки крають йому серце.
   - Що з татом? - спитала вона й уся затремтiла. I тодi  Макар  Макарович
розповiв усе що знав про смерть Андрiя Голуба.
   Горе було так тяжке i так воно приголомшило Улянку, що навiть сльози не
змочили ?? сухих гарячих очей.
   Дiвчинка встала.
   - Я пiду...
   - Куди? Почекай! - схопився Макар Макарович.
   - Додому.
   Вона не послухала умовлянь i пiшла до ворiт.
   - Зажди-бо,- гукнув тодi Макар  Макарович.-  Я  зараз  запряжу  коня  i
одвезу тебе!
   Але Улянка, не  озираючись,  уже  хутко  вийшла  за  ворота.  I  тiльки
опинившись сама-самiсiнька на знайомiй галявинi, вона уткнулась обличчям у
густу траву й заридала.
   Хвилюючись за дiвчинку, Макар Макарович трохи згодом  по?хав  верхи  до
лiсниково? хатини вслiд за Улянкою. Вiн не наздогнав ??,  та,  проте,  був
певний, що вона вже встигла дiйти додому. Лiсничий дуже стривожився,  коли
дiд Маврикiй сказав йому, що Улянки ще не було.
   Вже й обiдня пора минула, а  дiвчинка  не  приходила.  Сонце  пiшло  на
захiд, вiд кленiв лягли на дорогу тiнi. Тодi Макар Макарович учвал  погнав
коня до контори. Нашвидку вiн  скликав  кiлькох  лiсникiв,  i  вони  верхи
по?хали в лiс шукати Улянку.
   Увечерi всi вони повернулись, не знайшовши  дiвчинки.  Макар  Макарович
боявся, що з Улянкою трапилось якесь нещастя. "I  навiщо  я  вiдпустив  ??
саму пiсля тако? розмови!" - картав вiн себе.
   Дiд Маврикiй, дiзнавшися  про  подробицi  сьогоднiшнього  дня,  i  собi
стривожився.
   - Треба шукати, треба шукати ??,- бiдкався вiн,- бо й до лиха недалеко.
   Вiн виходив до перелазу i виглядав онуку. Та Улянки все не було.
   Макар Макарович об'?здив увесь лiс. Кiнь був у милi, тремтiв вiд утоми.
Лiсничий побував i бiля Сули, i в Одудовiм яру.  А  коли  зайшло  сонце  i
темрява окутала лiсовi дороги, вiн ще раз по?хав на пошуки.
   Тривожно загули верховини грабiв i кленiв. Чорна хмара оповила пiвнеба,
кривавим оком моргала в темрявi блискавка. Все тривожнiше гули  верховини.
I  враз  вони  затихли,  немов  прислухаючись  до  чогось   та?мничого   й
невiдомого. I тодi в цiй раптовiй тишi, коли  вiтер  згорнув  сво?  крила,
почувся в  нiчнiй  темрявi  далекий  шум.  Вiн  швидко  наближався.  Першi
краплини, важкi, як олово, застукали по листках, i слiдом за цим  хлюпнула
злива.
   А Макар Макарович верхи пробирався в цей час лiсовою дорогою  -  мокрий
до  кiсток,  знеможений,  охриплий.  Знову  загули   дерева,   застогнали,
затрiщали вiд нечувано? бурi. Синя блискавка слiпила очi,  стомлений  кiнь
спотикався, дорогою побiгли струмки.
   - Уля-янко-о! - гукав лiсничий у тi короткi секунди, коли стихала буря.
Та у вiдповiдь з новою силою налiтав порив  вiтру,  гуркiт  грому  обвалом
котився над лiсом.
   "Що ж з Улянкою? Де вона?" - важкою каменюкою била в  голову  думка.  I
Макар Макарович ?хав далi й далi, звертав з дороги на просiку, ви?здив  до
рiки i ?хав понад берегом. Коли спалахувала блискавка, вiн бачив з кручi у
примарному синьому свiтлi чорну, моторошну  воду,  яка  кипiла  вiд  бурi.
Блакитнi стрiли блискавиць пронизували зловiсну глибочiнь i, здавалось, не
могли дiстати до дна.
   У нього майнула думка, що даремно вiн витрача? останнi сили  на  пошуки
дiвчинки, бо ?? нема?, давно вже нема? в лiсi. Вона могла пiти  до  мiста,
могла пiти на фронт шукати батька, пiти свiт за очi.
   Та сам вiн тi?? ж хвилини вiдкидав цю думку.
   Давно стихла буря й минула злива, коли  Макар  Макарович  повертався  з
лiсу. Улянки нiде не було.
   Зненацька вiн зупинив коня. Йому вчувся незрозумiлий звук.  Чи  стогiн,
чи дерево зарипiло?
   З-за розiрваних хмар викотився мiсяць, i лiсничий  упiзнав  мiсцевiсть.
Велетенський гiллястий дуб чорним громаддям застиг  у  кiлькох  кроках.  З
листя з глухим дзвоном падали краплини. Це був той  самiсiнький  старезний
дуб-дiдуган, який завжди викликав у Макара Макаровича мимовiльний неспокiй
i сум. Переказували, що колись, давним-давно, в цих мiсцях, бiля Одудового
яру, жив сам Гаркуша. Пiд цим дубом стояв колись його намет...
   Лiсничий прислухався. Незрозумiлий звук повторився. Здавалося,  що  вiн
виходить звiдкiлясь з-пiд землi.  I  ось  знову  -  стогiн  чи  зойк,  але
слабкий, надтрiснутий, болiсний...
   Кiнь злякано захропiв, пiдняв вуха. Тепер Макар Макарович  ясно  почув,
що це стогнав дуб. У нiчнiй  тишi  сумно  i  страшно  звучав  цей  стогiн.
Мимохiть зринули оповiдання про заложникiв-полонених, яких Гаркуша  тримав
у печерах, виритих на схилах яру. Довгими роками томилися вони пiд землею,
чекаючи, доки дадуть за них викуп.
   I коли ще раз застогнав дуб, Макар Макарович  хутко  злiз  iз  сiдла  i
прив'язав коня до гiлки. Обiйшов навколо дуба i побачив величезне дупло, в
яке вiльно могла зайти людина.
   Почуваючи, що вiд хвилювання забива? подих, лiсничий зазирнув  у  чорну
пащу дупла й похапцем дiстав сiрники. Вони зволожнiли й не хотiли  горiти.
Нарештi Макаровi  Макаровичу  пощастило  -  сiрник  спалахнув  трiпотливим
блiдим вогником. Його немiчне свiтло заколивалось  на  крейдяному  обличчi
Улянки, яка лежала непритомною в дуплi.

   * * *

   Наче увi снi вiдчула Улянка долоню, що тихо лягла ?й на лоба.
   - Жару вже нема?,- промовив чийсь дуже знайомий жiночий голос.
   Дiвчинка проснулась, але лежала з заплющеними очима, бо  ?й  здавалось,
що вона не ма? сили пiдняти повiки.
   - Тепер пiшло на одужання,- обiзвався iнший голос, чоловiчий, який  був
теж знайомий-знайомий. I звiдкiлясь, мов з глибоко?  прiрви,  до  дiвчинки
повiльно поверталася свiдомiсть. Де вона? Що з нею?  Ось  вона  лежить  на
галявинi й плаче, ось блука? безтямно  лiсом,  продира?ться  через  колючi
хащi. Дико шумлять патлатi дерева, буря  з  дощем  сiче  обличчя.  Слiпуча
блискавка б'? в груди,  i  навколо  раптом  розлива?ться  яскраве  свiтло,
наскрiзь пронизу? все тiло...
   Улянка з зусиллям розплющу? очi й бачить сонячнi зайчики,  якi  гасають
по бiлiй стiнi кiмнати. "Як  же  я  довго  спала",-дума?  дiвчинка  i  тут
помiча?, що бiля ?? лiжка хтось сто?ть. "Та це ж Макар Макарович!" - немов
у туманi впiзна? вона обличчя, яке схилилось над нею. Вона  схоплю?ться  й
простяга? вперед руки i тепер бачить, що Макар Макарович  не  сам,  з  ним
Людмила Степанiвна. Свiтла радiсть огорта? Улянку  -  десь  далеко  позаду
лишилася лиховiсна нiч, i злива, i страшне дупло, i холод,  який  сковував
дихання. Легкi крила пiдхоплюють дiвчинку, голова ?? знову вiдкида?ться на
подушку, та крила не дають упасти, гойдають i вколисують...

   =====================================================================

        Василь Земляк. Оповiдання



   ЯК ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЯ

   У хатi баби Устини не зачинялися  дверi.  Вбiгла  сусiдка,  у  фартусi,
просто вiд печi. Тiльки-но вона вийшла - принесло бригадира Тодося. Навiть
дiд Антип, який поскаржу?ться па ноги, i той причвалав подивитися на диво.
Л вже за дiдом Антипом усе село Вигода загомонiло: в баби Устини  закувала
зозуля!
   Сходились з усi?? Вигоди, дивились на зозулю, що  стояла  па  древньому
годиннику на однiй нiжцi, а другу мовби сховала вiд морозу, i запитували в
баби, як та зозуля закувала.
   - А то вже  питайтесь  онука  мого,  Михася.  Вiн  ту  зозулю  примусив
кувати,- вiдповiдала баба Устина.- Стiльки лiт мовчала, а це, як бачите...
- Вона позирнула на годинник i тицьнула в нього пальцем: - О, о, слухайте,
зараз буде кувати!..
   I справдi, мiдна зозуля набралася духу  i  так  славно  утяла,  як  ото
навеснi в лузi, коли чу?мо ?? вперше: хочеш не хочеш, а мусиш лiчити. Баба
бачила, що всi тихесенько лiчать.
   - Ото ниньки дiти! - мiтингувала посеред  хати  баба  Устина.  -  Iнший
дорослий того незугарний, що вони можуть.  Я  ж  цей  годинник  носила  до
мiста. "Е, бабо, - сказав майстер, - пора в музей такi  речi".  А  Михась,
видите, все поставив па сво? мiсце... - I знову показала на годинник: - О,
о, зараз ще куватиме!.. Ага, чули, якi тепер дiти?.. А що буде далi? То  ж
закон вийшов учитися на всi руки, аби люди всьому лад могли дати...
   - Ти, Устино, ближче до дiла,  -  нетерпеливився  дiд  Антип.  -  Скажи
толком, як закувала зозуля? - Дiд був трохи набожний i чи не пiдозрював  у
тому якогось дива.
   Баба  Устина  покопалась  пальцем  у  сивiй  скронi  та,  як  i   iнших
вiдвiдувачiв, справила дiда до свого онука.
   - Чи ж я тобi знаю. Ворожили,  а  що  саме  -  спитайся,  Антипе,  мого
Михася, вiн пояснить.
   Дiд невдоволено крякнув:
   - Доведеться...
   Вiн знав Михася по спiльнiй  риболовлi.  Зовсiм  малеча,  тiльки-тiльки
зiп'явся на ноги i пiшов угору, такий собi  смирний  бiлявенький  хлопчик.
Iнший, бешкетник, лише помутить вудками  воду  i  нi  з  чим  поверта?ться
додому, ще й огризнеться на добре слово.  А  цей  -  i  не  чути.  Сидить,
пильну? за поплавками, як цiлком дорослий. За всiма  поплавками  устежить.
Часом зазiва?ться дiд, то вже Михась нагада?:
   - Дiдусю, дiдусю, клю? на  вашiй...  -  I  то  тихенько,  щоб  рибу  не
сполошити.
   Недавно дiд Антип бачив Михася на вулицi, зняв  на  його  уклiн  шапку,
запросив на  риболовлю,  але  той  сказав,  що  тепер  йому  браку?  часу,
закiнчилися лiтнi канiкули, треба до школи ходити.
   Ще Михась i тим примiтний, що часто, замiсть сво?х, прихоплю?  батьковi
шкарпетки, у  гарних  вiзерунках.  Вони  великуватi,  не  тримаються,  все
сповзають на черевики, а Михась забува? ?х  поправляти,  так  i  ходить  -
закаблуками по шкарпетках.
   "Хто його зна?, - мiркував дiд Антип, - може, цей хлопчик  у  батькових
шкарпетках i справдi заставив кувати зозулю?.."
   Але  дiд  кожен  факт  любить  перевiрити  фактом.  Отож  розшукав  вiн
старi-престарi ходики, що завалялися на горищi ще  з  дово?нних  часiв,  i
вiднiс ?х Михасю: побачимо, мовляв, що з того вийде.
   Михась оглянув ?х уважно i зовсiм по-дитячому мотнув головою:
   - Старенькi, дiдусю, але нiчого. Нам би таких побiльше!
   - Еге, трохи старенькi, - погодився дiд Антип i лукаво спитав: - А коли
зволите прийти з платнею?
   - Платнi не треба i приходити не треба. Ми самi, дiдусю, приносимо свою
роботу. У нас, у школi, цiла майстерня! -  Михась  широко  розвiв  руками,
наче хотiв показати, яка в них майстерня.
   Невдовзi Михась ще з  одним  хлопчиком-школярем  принiс  дiдовi  Антипу
оновлений годинник. Старий упiзнав його хiба що по гирi. На щитку, замiсть
жiнки з граблями, хтось дуже  схожий  на  самого  дiда  Аптипа  вiв  полем
комбайн. Стрiлки сяяли, цифри на циферблатi вiн бачив без окулярiв.
   - Фосфор! - сказав Михась. - Це ми вам зробили, щоб i вночi було видно.
   "Намалювати оте  все  не  штука!  Побачимо,  як  вони  ходитимуть,  час
вiдлiчуватимуть..." - подумав дiд Антип, приймаючи ходики.
   - А ти чий? - запитав Михасевого товариша.
   - Тодося, бригадира, - несмiливо вiдповiв чорнявий, а вихрястим  чубом,
крапля в краплю у свого батька, хлопчик.
   - Спасибi ж вам.
   Хлопчики затупцяли бiля дверей, заходились прощатися.
   - Стривайте! - затримав ?х дiд Антип. - Вiзьмiть хоч горiхiв.
   Тодосiв синок шепнув щось Михасевi на вухо.
   - Добре, посадимо ?х на шкiльнiй дiлянцi! - вигукнув Михась i звернувся
до дiда: - Горiхи вiзьмемо, але це не платня, дiдусю. Бо нiяко? платнi нам
не треба. - Вiн поправив батькову шкарпетку, що сповзла па черевик.
   Дiд Антип  задоволене  слухав,  як  розмiрене  тiктакали  ходики,  наче
сперечаючись з новеньким будильником, купленим цього лiта в  сiльмазi,  та
все жалкував, що не було в ньому тако? зозулi, як у баби Устини. Хай би  i
в його оселi кувала на довгi роки!..

   Житомир, 1952



   ТИХОНЯ

   Толя недовго гостював на бабусиних хлiбах. Десь  на  другий  чи  третiй
день по при?здi в село його бачили на колгоспнiм дворi. Це був  тендiтний,
блiденький  пiдлiток,  мало  схожий  на  сiльських  хлопчакiв,  огрубiлих,
засмаглих, немов налаштованих до роботи, ?х охоче вiдправляли в поле, кого
до жаток, кого до снопiв, навiть найменшого з них, пустуна Петрика,  взяли
у водовози, а Толя неприкаяно походжав батiжком, заздрив ?м та все натякав
заклопотаним бригадирам, що i вiн робiтник. Тi  дивились  на  нього  трохи
здивовано, з неприхованим недовiр'ям i питали:
   - Що ж ти вмi?ш робити?
   А слiпий Прокiп, який носив на оцi чорного ремiнчика,  так  той  навiть
гримнув на Толю:
   - Iди, хлопче, не вештайся пiд ногами!..
   Лише старий Маковей, що в потi лиця ладнав на тiк  молотильну  бригаду,
змiряв Толю проникливо, спитав, чи надовго в  гостi,  й  порадував  добрим
словом:
   - На линку[1] пiти хочеш?_
   - Хочу! - випалив Толя, не знаючи, що таке "линка".
   Зайшов з Макове?м до стайнi й, сполохнувши горобчикiв,  що  назлiталися
туди на снiданок, побачив низеньку, принишклу каштанку[2].
   - Знайомся,сказав Маковей.Це Тихоня. Конячина  так  собi,  та  в  линку
лiпшо? не дадуть.
   "Чому ж "так собi"? - дивувався Толя, несмiливо пiдступаючи до Тихонi.-
Конячка як конячка, i все в не? на мiсцi: ноги, грива, хвiст..."
   Помилувався нею, а коли Маковей вийшов i Толя лишився  сам,  то  взявся
оглядати ?? пильнiше. Гострi прозорi вуха в розбухлих прожилках, як осiннi
листки, бiла лисинка на розумнiм чолi, добрi вологi очi...
   "Нi, досить пристойна конячка",вирiшив Толя, догiдливо розправляючи  ?й
таку ж, як i хвiст, пишну смоляну гриву, в якiй посiялись реп'яхи.
   Вибирав ?х якнайобережнiше, аби не завдати Тихонi болю.
   Тихоня обнюхала свого  нового  господаря,  недовiрливо  щулила  вуха  й
косила вогняними очима, бо, окрiм гострого скребка i  дошкульного  батога,
iншо? ласки не бачила.
   Вибравши реп'яхи, Толя взяв кобилу за недоуздок, i вона  покiрно  пiшла
за ним.
   Як проходили  повз  криницю,  Тихоня  знову  нащулила  вуха,  судорожно
здригнула всiм тiлом, але Толя не зважив на те: звiдки знати йому Тихонинi
примхи?
   На радощах вiн чимчикував перед нею й вслухався, як  байдужно  лопотiла
копитами: лоп-лоп, лоп-лоп...
   "Застоялась",мiркував Толя i з усiх сил тягнув за повiд.
   Толя не знав, що конюхи майже не годують i не поять ??, що всi цi  днi,
як перестали пускати на пашу, вона одиноко блукала  по  стайнi,  шукала  в
пере?дках вiвсянi зерна й невдоволено форкала в  порожньому  жолобi,  нiби
нарiкала на те, що ?й не дають смачного оброку. Але нiколи  не  чули,  щоб
Тихоня iржала або била копитами землю, як iншi конi. Хай як зобидять ??, а
вона мовчить. Тiльки й того, що пофорка? в жолобi, озирнеться туди-сюди  й
смиренно йде до свого невтiшного стiйла в куточку  стайнi.  Одне  слово  -
Тихоня...
   Iншi конi  трублять  овес,  а  Тихоня  мусить  живитися  голою  сiчкою.
Пахучого сiна теж не дають... Це ?й кара за те, що вона норовлива,  що  не
вмi? ходити нi в плузi, нi в возi,  нi  пiдручною,  нi  в  борознi.  Довго
морочилися з нею, та зрештою махнули рукою: Тихоня Тихонею... Всього цього
Толя не знав, стаючи з нею до линки.
   -Ти багато заробиш цi?ю неробою!-пiдсмiювалися з нього дiвчата.
   Толя з надi?ю позирав на Тихоню:
   - Зароблю! Правда, Тихоню?
   Але Тихоня була байдужа до Толиних пiдбадьорювань. Безтямно дивилась  у
степ i тяжко сопiла нiздрями...
   Та ось перший снiп у молотарку, за ним  ще  кiлька  снопiв,  i  дiвчата
гукнули:
   - Линка!
   Толя смикнув Тихоню за повiд, а вона анi  з  мiсця.  Легенько  стьобнув
батiжком - сто?ть,  горда  i  непокiрна,  як  камiнна  статуя.  А  дiвчата
гукають:
   - Линка!!!
   Що робити? Як уплинути на Тихоню?..
   - Давай же, давай, чудненька! - вiдчайдушне  благав  Толя,  згоряючи  з
сорому: - Тягни, Тихонечко!..
   Смикав ?? за  повiд,  благав,  обiцяв  золотi  гори,  але  Тихоня  була
невмолима. I далi незрушно стояла, нiби прикута вухналями до землi.
   Тим часом залягла полова, i  вже  не  дiвчата,  а  сам  старий  Маковей
вигукнув спересердя:
   - Линка!!!
   Та й це не подiяло на Тихоню. Толя з  жахом  чекав,  що  Маковей  зараз
пiдiйде до нього i скаже:  "Не  годен  ти  до  тако?  роботи!"  У  скронях
застукали молоточки, в очах зарябiло, i вiн нiчого не бачив, окрiм Тихонi,
приросло? до землi, та грiзно? постатi Маковея на столi молотарки. В однiй
руцi старий тримав перевесло, яке  не  встиг  укинути  в  барабан,  другою
посмикував бороду, жовту та довгу, як житнiй  снiп.  А  дiвчата  розпiкали
його:
   - Ну й линку добрав Маковей!
   - Хiба можна такого хлопчину до линки?
   - Тихоня духу його не бо?ться!
   - До не?  треба  слiпого  Прокопа!  Той  би  гаркнув,  то  пiшла  б  як
ошпарена!..
   - Годi вам, годi! - буркнув на те  Маковей.-  Тлумачив  же  головi,  що
Тихоня до линки негожа. Так нi, нав'язали!..-  Гукнув  Толi:  -  Гони  ??,
анахтему, пiд три чорти!
   Толя почав було випрягати Тихоню, але  в  цей  час  на  пожежнiй  бочцi
неквапливо пiд'?здив до току Петрик-водовоз. Вода  хлюпотiла,  розливалася
через верх кiлькома живими цiвками, що  iскрилися  на  сонцi,  збiгала  по
бочцi, лишаючи на стернi  нерiвний  вологий  слiд.  Зачувши  воду,  Тихоня
рвучко пiдвела голову, витягла шию, i, може, вперше  в  життi  заiржала  -
розпачливо, дико, на все поле. ?? мучила спрага...
   - Ей, хазя?, напо?ть  Тихоню!  -  вигукнув  Петрик,  зло  прицвьохнувши
батiжком.
   ...Не били i не лаяли, як звичайно, Толя уже й перестав  благати  ??  -
вона сама потягла линку,  але  зовсiм  не  туди,  де  мав  кластися  стiг.
Горблячись вiд натуги. Тихоня стрiмголов пiшла до води...
   - Так ось чому вона зноровiла! -  сказав  Маковей,  кинувши  в  барабан
розкручене перевесло.Це так доглядали ??...
   Молотарка примовкла, i весь люд, що був на току,  занiмiло  дивився  ту
зворушливу сцену: Тихоня припала до бочки сухими  губами,  жадiбно  ловила
живi цiвки й не могла зловити... Поки пiдоспiли з вiдром, Толя вiдбив чопа
й по?в ?? просто з рук. Вона пила з  пiнявого  струменя,  спочивала  i  ще
пила. ?? очi жеврiли радiстю...
   Знову розрiсся над током пил-димок, наче хто роздмухав його  зсередини.
Вужем забiгала линка. Толя радiв за Тихоню, радiв за те, що знайшов спосiб
приборкати ?? норовливiсть. Сам ?в - ?? годував, сам  пив  -  ??  напував.
Ласкаво припрошував:
   - ?ж, Тихоню, пий, Тихоню!
   За ту ласку вона платила добром, стала покiрною i слухняною.
   - Як працю?ться? - частенько запитував Маковей.
   Толя гордо позирав на Тихоню.
   - Ми з Тихонею!..
   - Давай, давай! - пiдбадьорював Маковей.Заробиш хлiба, грошей -  бабуся
крiпко подяку?. А схочеш - у город все забереш.
   - Нi, нi, все бабусi. Вони старенькi, то це ?м мо? трудоднi.
   Щообiду бабуся приносила вареники з вишнями й iншi  жнив'янi  ласощi  -
як-не-як, а все-таки гiсть ?? онук Толя! Не проминала спитати:
   - А як, сину, Тихоня? Переноровiла зовсiм чи, мо',  прикида?ться?  -  Й
вела по-старечому: - Гляди, сину, щоби та болячка назад не вернулася...
   Бабусинi слова непоко?ли хлопця, й непоко?ли  недарма.  В  одну  обiдню
перерву, чи то з радощiв пiсля вiвса, чи з якихось iнших сво?х  мiркувань,
Тихоня раптом заграла пишним хвостом, гребонула копитами землю i пiшла  по
полю навскач.
   Хто не бачив комети на небi, то мiг побачити ?? на землi: хвiст i грива
розвiвались на вiтрi, а ноги мовби не торкалися стернi. Спершу  милувалися
нею, та коли Тихоня вибiгла на  баштан,  з  якого  сочилися  пахощi,  люди
збентежено загули:
   - Кавуни, кавуни, кавуни!..
   Добру копу кавунiв зiпсувала Тихоня сво?ми копитами, гострими, як мечi.
Толю оштрафували за  це  на  п'ять  трудоднiв.  Старий  Маковей  винуватив
Тихоню, мав просити правлiння зняти цей штраф, але Толя довiв,  що  Тихоня
не винна, а винен вiн, Толя, винен тим, що забув  прив'язати  ??.  Маковей
замислився, копаючись шкарубкими пальцями в солом'янiй бородi, волiв  щось
сердечне сказати хлопцевi, та дiвчата такi невгамовнi - все:  "Линка!"  та
"Линка!" - i поговорити не дають...  Тихоня  бiгала  по  дорiжцi,  вибитiй
сталевою линкою, а Толя мусив устигати за нею, щоб у слушну мить осмикнути
??.
   В мiру того, як росла скирта. Тихонi ставало все  важче  й  важче,  але
вона не здавала. I хоч як славно ходила  Тихоня,  та  за  кожним  окликом:
"Линка!" - у Толi тьохкало в серцi. Не зовсiм вiрив ?й...
   А вона йому вiрила. Слiпо, по-сво?му, але  безроздiльно  вiрила  сво?му
новому господаревi...
   Та ось закiнчувалися канiкули, надходила пора повертати до мiста.  Толя
не мiг про це розповiсти нiмiй Тихонi, але був з нею  ще  ласкавiший,  нiж
звичайно. Жодного разу не торкнув ?? батiжком, на стоянках  розчiсував  ?й
смоляну гриву, в яку набилося остюкiв.
   Останнього дня Толя, привiвши пiсля роботи Тихоню до стайнi, мовив:
   - Я вже ?ду, Тихоню!..
   По дорозi на станцiю, уже не з батiжком, а з дорожнiм кошиком  у  руцi,
Толя ще раз забiг до стайнi, попросив, щоб Тихонi подали добрий  обрiк,  i
сказав на прощання:
   - Бувай, Тихоню! Наступного року знову побачимось... Але вона нiчим  не
виказала свого здивування, ?? над усе вабив овес. За таку  неувагу  хлопцi
посмiялися над Толею, а найбiльше Петрик-водовоз.
   - Ти ?й листа напиши,сказав вiн.Мовляв, дорога Тихоню, живу так i  так,
ходжу в школу, протираю на партi пiфагоровi штани  та  гризу  квадратнi  й
кубiчнi коренi з алгебри...
   Отак вони гомонiли, жартували  всю  дорогу  й  мало  не  спiзнилися  до
по?зда.
   Толя вскочив у вагон на ходу, кинувся до вiкна прощатися з  хлопцями  й
не повiрив очам сво?м - на перонi, поблизу  веселого  гурту  проводжаючих,
самотньо стояла Тихоня. В ?? вогнистих очах миготiли вiкна вагонiв.  Хтось
гукав:
   - Толю! Толю!
   А басок чергового по станцi? доводив до вiдома присутнiх, що  коням  на
перон ходити заборонено.
   А ще по хвилi, крiзь  холодний  стукiт  колiс,  Толi  почулося  кiнське
iржання, коротке, проникливе... Хлопець не знав, як вiдповiсти  Тихонi,  в
розпачi вiдiйшов од вiкна i, нi сiло нi впало, почав  частувати  пасажирiв
бабусиними гостинцями, якими був наповнений його дорожнiй кошичок.
   - Що за добряк? - дивувалися пасажири, вминаючи Толинi яблука.
   А там, десь за вiкнами, басок чергового все  ще  крикливо  доводив,  що
коням на перон ходити заборонено...

   [1] Линка - сталевий канат, яким  за  допомогою  спецiального  пристрою
вiдтягають солому й полову на скирту.
   [2] Каштанка - тут: кiнь каштаново? мастi.

   =====================================================================

        Якiв Качура. Iван Богун



   Весна 1648 року б