ой
пiдвищений духовний настрiй, що обiймав i  цiлi  маси  руського  народу  -
свiдомiсть незвичайно? ваги тих подiй, якi на його очах творилися i в яких
брав вiн участь. Не бувши природженим козаком, здобувши вищу,  як  на  той
час,  освiту,  Пiсченко   пiдносився   над   рiвнем   спецiально-козацьких
iнтересiв, що панували над провiдниками руху  i  над  самим  Хмельницьким,
"добрим молодцем,  давнiм  запорожцем".  Така  вузькогляднiсть  проводирiв
трохи завдавала йому  жалю.  Перед  очима  Пiсченка  носилася  перспектива
увiльнення цiлого народу "росского",  по  шкiльнiй  термiнологi?,  "аж  до
Вiсли, Люблина й Кракова".
   ?хати до Ки?ва не було що й думати. Рушаючи на Волинь, Грицько переслав
листа до Настусi, де потiшав ??,  як  умiв.  Пилявецька  катастрофа,  коли
Польща вдруге нагло стратила вiйсько в боротьбi з  козаками,  надавала  ще
поважнiше значення вiйнi: всi з напруженою увагою слiдкували,  що  з  того
вийде, й розумi?ться, Грицько тепер нiзащо не по?хав би з  вiйська.  Похiд
був тяжкий. Почалися осiннi дощi, болоття, Хмельницький,  не  спускаючи  з
уваги нарад елекцiйного сейму в Варшавi,  поволi,  навмисне  тягнучи  час,
посувався на захiд: стояв пiд Львовом, потiм пiд Замостям, Грицька,  як  i
багатьох iнших, ця тяганина нудила й дражнила; чому  не  використати  час,
поки Польща без  короля  й  без  вiйська  не  могла  собi  дати  ради,  не
перевернути тi?? Польщi догори ногами й не визволити укра?нський народ  на
вiки вiчнi!..
   Натомiсть прийшла  вiсть  про  вибiр  короля,  а  заразом  i  лист  вiд
нововибраного Яна Казимира до Хмельницького, де вiн, дякуючи за "афект" до
нього (Хмельницький ратував  дуже  за  його  вибiр),  обiцяв  задовольнити
жадання козакiв  та  хотiв,  аби  Хмельницький  вiдвiв  сво?  вiйсько  "на
Укра?ну" чекати королiвських комiсарiв. Хмельницький звелiв бити з  гармат
на "вiват"  новому  королю,  показував  велику  радiсть,  i  14  падолиста
козацьке вiйсько рушило назад, взявши незначний викуп з Замостя.
   Поволi рушило вiйсько по падолистовому груддi й бездорiжжю. Грицько був
дуже незадоволений таким несподiваним кiнцем  вiйни,  й  пiд  впливом  цих
думок його ще бiльше тягнуло в Ки?в, скорiше побачити Настусю. Але гетьман
якраз показував йому особливу ласку, i Грицько в усякiм разi  мав  стiльки
поваги й  любовi  до  нього,  що  не  хотiв  би  зробити  йому  прикрiсть,
вiдпросившись наперед.

   IX

   У недiлю 17-го грудня 1648 р. в Ки?вi було велике  свято;  мав  прибути
Хмельницький Волинським шляхом вiд Бiлгородки.  Про  це  було  повiдомлено
наперед, i мiсто, духовенство i все, що було живого  в  Ки?вi  (крiм  тi??
переховано? шляхти, розумi?ться), готувалось приймати "протектора руського
народу i грецько? релiгi?", тим  бiльше  -  помиреного  тепер  з  королем.
Митрополит Сильвестр Кос разом з  патрiархом  i?русалимським  Паiсi?м,  що
пробував  тодi  в  Ки?вi,  чекаючи  Хмельницького,   з   усiм   головнiшим
духовенством, з магiстратом, з братством ви?хав йому назустрiч  пополуднi.
Сила-силенна народу з Ки?ва i з околицi рушила теж на Бiлгородський  шлях.
Коли Хмельницький зблизився на чолi старшини, на чудеснiм воронiм,  багато
вбранiм конi, з бiлими перами на соболинiй шапцi, патрiарх з  митрополитом
вийшли з саней йому назустрiч з хрестом та свяченою водою. Хмельницький  i
старшина злiзли з коней i пiдiйшли до хреста. Тут приступив  магiстрат  та
пiднiс гетьману хлiб-сiль на срiбнiй тарiлцi. По  цiм  стала  пописуватись
Академiя: один  з  професорiв  виголосив  латинську  промову,  де  величав
Хмельницького як "Нового Мойсея, опiкуна,  спасителя,  свободителя  народу
вiд лядського iга ?гипетського","для того то i названий був Богданом - вiд
бога даний руському народу". По тiм пiшли многолiття й слава. Сила  народу
переймала кожний оклик, iз замку  почали  бити  "славу"  гармати,  а  далi
спуде? Академi? стали спiвати кант:

   Вiчно? похвали от нас ?сть досто?н
   Храбрий на землi i на морi во?н -
   Войск запорозьких Хмельницький старiший,
   Вождь iзраднiший.

   Отечество над вся паче возлюбивий
   I його ради нi во что вмiнивий
   Розкошi, покой, користi, iнтрати,
   I вся привати i т. д.

   При  спiваннi  того  канту  патрiарх  запросив  Хмельницького  в   сани
митрополита, в котрих вони при?хали, й посадив митрополита по лiву руку, а
Хмельницького по праву вiд себе. Оточений кiнною старшиною i масою  народу
по?зд звiдти пiд'?хав до вiдновлено? покiйним Могилою Софiйсько?  кафедри,
де його стрiло духовенство в ризах i зараз почалося богослужiння.
   Отець Кирило теж був мiж зiбраним духовенством, i його запрошено звiдти
на перекуску до  митрополита,  що  приймав  у  себе  гетьмана.  Коли  вiн,
скинувши ризи i взявши теплу керею,  з  сво?ю  довгою  палицею  з  срiбною
головкою у руцi, виходив бiчними дверима з  кафедри,  до  нього  приступив
якийсь молодий та гарний козак i поцiлував його в руку.
   - Чи пiзна?те, панотче, мене? - спитав вiн.
   - Я - тебе? А ти ж звiдки?
   - Я Грицько Пiсченко, коли пам'ята?те. Справдi  Грицька  досить  трудно
було пiзнати. Вiн обсмалився й  наче  вирiс,  мав  страшнi  вуса,  поважну
поставу i був багато по-козацькому вбраний. Отець  Кирило  в  першу  хвилю
зрадiв з несподiванки й почав з ним чоломкатись, але разом спинився:
   - Чекай! Я з тобою, як з добрим, а ти зо мною як? Казав  я  тобi  -  не
подарую, якщо пiдеш до вiйська. Я сподiвався з тебе на старостi лiт потiху
мати, а ти науку покинув та бач - який лицар!  А  був  би  з  тебе  добрий
богослов! Як ти тодi декламував Ксенофанеса,  га?  Тiльки  то  схибив,  що
казав за ту власть диявольську...
   Грицько сумно прослухав тi?? бесiди.
   - То так мене стрiча?те, отче? - гiрко сказав вiн.- Я скiльки разiв був
в небезпечностi, груди сво? наставляв, кровi сво?? не жалував за наш народ
та потiшав себе, що стрiнете мене, як доброго  сина  свого  народу,  а  ви
натомiсть...
   - Та що ж,- утихомирився трохи отець Кирило,- за заслугу тобi слава,  а
менi все жаль: наче сина мав i втратив.
   Духовенство вже все виходило з кафедри, й отець Кирило мусив спiшити.
   - Чи ж позволите цього року бодай на кутю прийти, як давнiше? -  спитав
козак.
   - Приходь, хто ж тобi боронить? Тiльки менi  все  шкода...  -  вiдповiв
отець Кирило, прощаючись з ним.

   Х

   Отець Кирило, вернувшись до господи,  оповiв  Настусi  свою  зустрiч  а
Грицьком, але, помiтивши, що вона незвичайно з того втiшилася, додав:
   - Викинь ти його з голови! Я з його сподiвався на старiсть потiху мати,
але менi козака в зятi не треба,- i, щоб перервати непри?мну розмову,  вiн
пiшов до сво?? свiтлицi й зачинив дверi.
   Цi слова були дуже прикрi Настусi, але над усiм панувала  тепер  у  не?
радiсть, що Грицько вернувся живий i здоровий, що вона його скоро побачить
i що вiн, видко, ?? пам'ята?, коли просився до них на кутю.
   Нарештi наблизився  i  той  так  жаданий  Святий  вечiр.  Як  звичайно,
прибрано  було  все,  й  отець  Кирило  засiв  до  столу  "со   чадами   i
домочадцями". Настуся, що  нетерпляче  чекала  й  дивувалась,  що  Грицько
забарився, зараз учула, що хтось застукав, i вислала хлопця.
   Справдi то був Грицько Пiсченко. Вiн увiйшов тихенько в  синiм  жупанi,
пiдперезаний  турецьким  шалевим   поясом   з   багато   кованою   шаблею.
Почоломкався  з  отцем  Кирилом  i  нерiшуче  став  перед   Настусею,   що
зачервонiлась i засоромилась, розрадувана й щаслива, що його бачить.
   - Ну, Григорiю, сiдай скорше! - сказав отець  Кирило,  i  святовечiрнiй
обряд пiшов звичайним порядком.
   Покiнчивши з кутею й вiдiславши службу, отець Кирило зiстався при столi
з донькою i Григорi?м та ще одним далеким свояком, що звичайно з ним разом
?в кутю. Пiшли оповiдання  й  розмови.  Грицько,  учасник  цiло?  вiйни  i
близький до Хмельницького чоловiк, багато чого мав розказати; i незчулись,
як заспiвав пiвень.
   Потiшений розмовою отець Кирило казав Грицьковi приходити, поки буде  в
Ки?вi, але, прощаючись з ним, сказав:
   - Тiльки-то пам'ятай, Григорiю: я тебе люблю й тобi радий, але зятем  я
козака мати не хочу, тож i не забирай собi  чогось  у  голову.  Було  мене
слухатись, як казав не йти у козаки.
   Завзятий був старий.

   XI

   Пiсченко, по  при?здi  до  Ки?ва,  мав  багато  роботи  в  гетьманськiй
канцелярi?. Виговський по?хав на  Рiздвянi  свята  додому;  роз'?халися  й
деякi  iншi  "лiтерати".  Тим  часом   Хмельницький   вiв   доста   велику
кореспонденцiю, i проволоки вона не терпiла.  Тож  i  другого  дня  Рiздва
Пiсченко перед службою божою прийшов до во?водсько? палати у замку, де жив
тепер Хмельницький, до роботи. Хмельницький пiзно вернувся  з  вечора  вiд
патрiарха, у котрого часто бував цi днi й довго просиджував, i Грицько, не
ждучи його виходу, приладився до роботи.  Хмельницький  дiйсно  вийшов  до
його аж перед самим богослужiнням.
   - Гаразд, синашо,привiтав вiн Грицька,- що ти  вже  коло  роботи,  а  я
заспав - засидiвся у панотця, аби ти чого злого не подумав.
   Хмельницький був веселий i говiркий, що часто бувало з ним в цi останнi
днi. Вiн взагалi переживав, видко, якiсь важливi внутрiшнi перемiни, часто
задумувавсь, а то знов бував балакучий, в якiмсь  пiднесенiм  настро?.  Це
тлумачили переважно впливом розмов з патрiархом, чоловiком дуже освiченим,
з широким полiтичним свiтоглядом. Грицько почав здавати гетьмановi  справи
з сво?? кореспонденцi?, але Хмельницький перебив його:
   - Але що ти вигляда?ш якось сумно, мов би що загубив? Признавайся!
   - Та я нiчого...
   - Кажи кому iншому! Що тобi сталося?
   - Та сором нiби сказати, батьку! За дiвчиною тужу.
   - От тобi на! Нехай вона за тобою тужить, а не ти за нею.
   - Та й вона тужить...-i Грицько оповiв цiлу iсторiю, як вони любилися з
Настусею i як отець Кирило нагло змiнився до  його,  постановивши,  що  не
вiддасть доньки за козака.
   - Прозива?ться Кирило Iванович? Та я його знаю гай-гай ще вiдколи!
   - Може бути! Вiн теж казав, що вас знав!
   - То в його одна донька? Гаразд, я вже знаю. А тобi  кажу,  що  все  це
вийде на добре,- як мене зна?ш! А тим часом не журись, i по  служенiю  ото
допиши.
   Грицько, хоч не давав особливого значення словам  Хмельницького,  трохи
одначе потiшений був, подiливши сво? горе з кимось iншим.
   Другого дня - на св. Федора Начертаного - Хмельницький  святкував  сво?
iменини. На служенiю патрiарх причащав його i взагалi показана  була  йому
всяка можлива честь. По служенiю Хмельницький приймав у себе у во?водськiй
палатi патрiарха, митрополита, поважне духовенство, значнiше мiщанство. Це
було щось посередн? мiж обiдом i перекускою:  подали  горiлки  i  при  них
солодкi закуски, пампушки з часником - на фундамент, далi - особливу якусь
я?чню з рiжними травами, яко? теперiшнi господинi зовсiм не знають, залиту
мигдалевим оршадом рибу-осетрину з шафрановим, улюбленим в тi часи соусом;
пили горiлки, мед, пиво й рiзнi вина - i привезенi,  й  мiсцевi:  в  Ки?вi
тодi було багато винограду, особливо на монастирських i церковних грунтах.
   Коли встали з-за столу, Хмельницький спитав мiж iншим митрополита:
   - Щоб не забути: чи ?, отче, може, тут з вами Матербозький протопоп?
   - ?сть, а може, ма?те що до нього?
   - Маю, якби ви були ласкавi менi його показати? Я його колись знав,  та
не пiзнав би вже. Митрополит покликав до себе отця Кирила.
   - От вже б не пiзнав нiяк вас, панотче! - сказав до його гетьман,  коли
вiн надiйшов.
   - Чи можу служити ясновельможному? - запитав отець Кирило, поклонившись
гетьмановi.
   - Маю до вас, отче, орудку, та не знаю, коли б менi з нею до вас  можна
було звернутися.
   - Кожного часу готовий я, коли чим можу служити.
   - Е, то орудка не мала, треба ?? докладно розiбрати. Коли вам добре, то
я до вас зайду завтра по служенiю.
   Отець  Кирило  заявив  свою  готовнiсть  прийняти  у  себе  гетьмана  й
вiдiйшов, ломлячи голову над тим, як його приймати, такого несподiваного й
поважного гостя, а ще бiльше - що б то могла бути за "немала  орудка".  По
довгих мiркуваннях прийшов  вiн  до  дуже  невесело?  гадки,  що,  мабуть,
гетьман, осiвшись в замку на Киселiвцi, потребу? тих Матербозьких грунтiв,
що на Щекавицi. I вернувши додому, отець Кирило почав витягати старi акти,
на якi опирались були права Матербозькоi церкви на грунти, аби боронити ??
права перед ясновельможним гостем.

   XII

   Отець  Кирило  умисно  трохи  ранiше  скiнчив  служенi?,   щоб   самому
поглянути, як  прибрали  хату  до  стрiчi  гетьмана.  Та  прибрали  добре.
Вистелили  свiтлицю  килимами,  придбали  доброго   вина   й   вiдповiдно?
перекуски. Настуся убралася в найкращу свою одежу, й отець  Кирило  вислав
глядачiв - виглядати гостей.
   Хмельницький вибрався в гостину з паном Антоном  Ждановичем,  ки?вським
полковником, але взяв з собою й Грицька Пiсченка. Грицьковi вiн нiчого  не
казав  анi  про  свiй  замисел,  анi  про  свою  розмову  з   Матербозьким
протопопом, але, коли Грицько тепер почув, що гетьман ?де до отця  Кирила,
мусив догадатися, що гетьман щось хоче для нього зробити, i, не знаючи, що
з того вийде, з  великим  неспоко?м  ?хав  перед  гетьманом  iз  замку  на
Киселiвцi на подiльський ринок. Кiлька гарно убраних джур ?хали за ними.
   Був ясний морозний день, перед полуднем. Гетьман, ви?хавши на ринок, де
стояла Успенська церква, сказав Грицьковi зачекати з джурами тут, а сам  з
полковником i з iншими джурами по?хав до попiвства, й Грицько зостався  зi
сво?ми страхами й надiями.
   Глядачi  справдi  заздалегiдь  сповiстили  отця  Кирила,   що   гетьман
наближа?ться, й ще гостi над'?здили до подвiр'я, а вже отець Кирило  стояв
у воротах, здалека вiтаючи гетьмана.
   Гетьман з полковником лишили пiд воротами  джурiв  при  конях,  а  знов
iншим на руки скинули в сiнях сво? пiдбитi хутром кере? й  шапки.  Гетьман
мав на собi ясно-синiй жупан з дорогими гудзиками,  пiдперезаний  шальовим
поясом; вiн був ще не старий, високий i сильний чоловiк, з чорнявим, сухим
i кiстлявим лицем, як часто й  тепер  мiж  чигиринцями;  був  веселий,  "в
гуморi".
   На  порозi  свiтлицi  чекала  гетьмана  Настуся,  а  служниця   держала
поставець з пляшками. Гетьман з полковником випили по чарцi добро? горiлки
й, закусивши по-рiздвяному не солодощами, а смаженою ковбасою, посiдали на
ослонi, а Настуся вийшла.
   - Гарну доньку ма?те, панотче!  Шкода  таке  добро  у  себе  укривати,-
сказав гетьман.
   - Що ж - вона менi не заважа?! - вiдповiв отець Кирило.
   - Знаю, але час би ?й i в сво?й хатi панувати. А ми власне до вас у цiй
справi, ?здили ми, бачите, по степах, по горах, по глибоких ярах, гонилися
ми за великими звiрями i загнали ми куницю аж у вашу столицю. Побачили  ми
слiд до вашого двору, аж тепер бачимо, що то не куниця, а  красна  дiвиця.
Але зна?мо й на той товар купця - ма?мо доброго молодця. Отже ваш крам,  а
наш купець, чи пiдiйде наш добрий молодець?
   Отець Кирило iз зачудованням слухав таких несподiваних речей.
   - Жарту?те, пане гетьмане!
   - З жартами так далеко не ?хали б, - вiдповiв гетьман.- Та й не така це
рiч, щоб жартувати. Скажiть  же  нам,  чи  згодиться  наш  купець,  добрий
молодець?
   - Як же зветься ваш купець, коли на те йде?
   - З доброго роду й добро? слави,  козак  славний,  а  на  iм'я  зветься
Грицько Пiсченко.
   - Грицько Пiсченко! - iз зачудованням скрикнув отець Кирило.-  А  ви  ж
звiдки його зна?те, ясновельможний пане гетьмане?
   - Де ж би менi його не знати: булисьмо з ним разом i на Жовтих Водах, i
пiд Корсунем, i пiд Пилявцями, i пiд Замостям - скрiзь з ним бували. Козак
добрий, на все здався. Правда, пане полковнику?
   - Еге ж, хлопець добрий, не пожалку?те,  панотче,  як  матимете  такого
зятя.
   - Що ж, панотче?-запитав Хмельницький, - яке ж буде на це ваше слово?
   Отець Кирило опинився в дуже трудному станi.  Який  там  не  ?  славний
козак Грицьхо, але ж вiн не може бути таким богословом, якого  треба,  аби
бути помiчником i наслiдником отця Кирила. Не вiдмовити ж гетьмановi!
   - Що ж, то нехай донька скаже, то ?? рiч.
   Покликали Настусю.
   - От, доню, свата? тебе Грицько Пiсченко. Чи ма?ш свобiдну волю йти  за
нього?
   Настуся застидалась, i замiшалась, i не могла нiчого сказати.
   - Що ж, доню? - вдруге запитав отець Кирило.- От  пан  гетьман  чекають
тво?? вiдповiдi.
   - Маю,- ледве чутно, спустивши очi, сказала Настуся.
   - От i гаразд! - утiшився гетьман. Обмiняли хлiб  святий:  не  забув  i
його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся  винесла  на  тарiлцi
рушники пов'язати сватiв.
   - От, синашо,- сказав гетьман Грицьковi, як той прийшов.- Казав тобi не
журитись - от воно на мо? й вийшло: висватав тобi красну дiвицю. Дай  вам,
боже, в добрi та в гараздi проживати, нас, старостiв, добром споминати.  I
ви, панотче! Ма?те доброго зятя, то вже вам кажу: буде  мати  що  ?сти,  й
пити, i в чiм походити!
   То  вже  говорилося  при  чарцi:  тим  часом  з'явилася  i  випивка,  й
перекуска.
   - Ну, панотче,-  сказав  гетьман,  закусивши,-  будемо  говорити  тепер
далi... Кажiть, який посаг да?те за донькою? Бо  наш  молодець  неабиякий!
Вiд завтрашнього  дня  наставлений  Грицько  Пiсченко  сотником  у  Ки?вi.
Правда, пане полковнику?
   - Правда, пане гетьмане, буде собi  у  Ки?вi  сотникувати,  аби  мiг  i
вiйську служити, i молоду жiнку пильнувати.
   Грицько й отець Кирило поклонилися низенько гетьмановi за таку ласку. I
то сказати, такому молодиковi сотникiвство, та  ще  у  Ки?вi!  Гетьман  ще
побалакав i, прощаючись з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися  до
весiлля.
   А Грицько - Грицько, розумi?ться, не поспiшав з господи отця  Кирила  й
мiг тепер уже досхочу наговоритися з сво?ю Настусею.
   От яка достовiрна iсторiя сталася 28 грудня 1648 року. Про дальше  нема
чого довго розказувати. Перед заговiнами було весiлля. Сильно там  гуляли.
Велика бiда була курячому, гусячому  роду.  Отець  Кирило  справив  добрий
посаг донi, але не прийшлося тому добру  красуватись  на  возi,  ?дучи  до
ново? хати, бо зять пiшов у прийми. Грицько справдi дiстав зараз  ки?вське
сотникiвство, i в козацькiм ре?стрi 1649 р. може кожний  цiкавий  i  тепер
його прочитати на чолi ки?всько? сотнi. Оце все - що  Грицько  зостався  в
Ки?вi i мав мешкати при тестю, - трохи помирило отця Кирила з сво?ю долею;
хоч, розумi?ться, далеко лiпше було б, якби Грицько не зрадив богословiю й
по тестевi перейняв парафiю й бiблiотеку.
   Але тодi не було б i цi?? достовiрно? рiздвяно? iсторi?.

   =====================================================================

        Анатолiй Давидов. Рятували Конотоп


   Не вiриться Iгорковi, що ?хня рiчка Конотоп була  повноводою.  Зараз  у
нiй горобцевi по колiна! А дiдусь каже, що колись  Конотоп  боялися  вбрiд
пере?здити, отакий вiн був глибокий, а дно споконвiку мулисте... Через  те
й назву таку рiчка дiстала.
   Зараз Конотоп обмiлiв, береги лепехою i  стрiлолистом  затягло,  вже  й
ряска до середини добира?ться, а це, знав  Iгор,  недобра  прикмета  -вода
ста? непротiчною.
   Хлопцi, правда, знайшли одне глибоке  мiсце  й  зробили  там  купальню.
Однак i там вода сягала  не  вище  грудей.  А  як  кортiло  розiгнатися  й
шубовснути в рiчку! Та де?
   Позаторiк при?здили в село мелiоратори. Це тi, що  поля  обводнюють,  а
болота висушують. Пропонували Конотоп на канал перетворити,  щоб  з  нього
воду брати для штучного зрошення.
   -  Рибу  розведете,  водну  станцiю  побуду?те!  -   заохочували-голову
колгоспу. Та Петро Васильович не погодився:
   - Рiчки не стане зовсiм, i луки висохнуть, а вони у нас багатi...
   Тодi ж  спорядив  голова  колгоспу  до  Ки?ва  вчителя  бiологi?  Iвана
Михайловича.
   - Дiзнайтесь у вчених,сказав,як Конотоп врятувати.
   Недовго й ?здив Iван Михайлович, а як повернувся - одразу  ж  до  Петра
Васильовича.
   - Береги треба обсаджувати деревами й кущами, за _джерела братись!
   - Тодi за дiло! Складайте план роботи. Коштiв не пожалi?мо! А в  недiлю
людям про все розкажете! - рiшуче мовив голова.
   У недiлю до клубу зiйшлося майже все село. I старим, i малим, виходить,
не байдуже, що з рiчкою буде. Iван Михайлович  порозвiшував  карти,  схеми
рiзнi. Розповiв, звiдки Конотоп витоки бере, якi джерела його водою поять,
вiд чого тi джерела замулюються, яка роль зелених  насаджень  у  змiцненнi
берегiв та збереженнi вологи. Про це всi начебто i ранiше знали, та не  до
всiх доходило, що все ось так вза?мопов'язане, що  рiвень  води  в  рiчцi,
примiром,  залежить  вiд  якогось  джерельця,  яке  вiд  не?,   може,   за
кiлометр...
   Береги обсадили ще восени. I суботники були, i недiльники... В левадах,
якi доходили до берегiв, що  хто  хотiв,  те  й  садив,  а  на  колгоспнiй
територi? - верби та осики. Петро Васильович настояв: i дешево, мовляв,  i
швидше виросте.
   Школярi всерйоз зайнялися пошуками  джерел.  Старi  люди  допомагали  в
цьому. Iгорiв дiдусь Iван Хомич пригадав, що на ?хнiй левадi  колись  була
гарна криничка, а згодом замулилась, кра? обвалилися...
   Ще взимку дiти разом з Iваном Михайловичем склали карту  джерел.  Дiючi
позначили голубими кружальцями,  а  тi,  що  замулилися,  хотiли  помiтити
чорними, та староста бiологiчного гуртка Петько Трохимчук заперечив:
   - Краще червоним. Таким кольором у "Червонiй книзi" рiдкiснi  звiрi  та
рослини помiчено. Червона фарба - сигнал тривоги.  Ось  ми  i  вдаримо  на
сполох - будемо джерельця рятувати!
   Як було з ним не погодитись?
   Невдовзi сталася ще одна подiя: в районнiй газетi з'явилася стаття  про
добрi дiла гурткiвцiв. А  вiд  редакцi?  така  примiтка:  "Державно?  ваги
справу розпочали в Грушках.  Люблять  жителi  цього  села  рiдну  природу.
Заклика?мо всiх  трудящих,  учнiв  району  пiдтримати  корисне  починання.
Зробимо наш район квiтучим парком!"
   ...Дiдусевi нiколи. Хоч i на пенсi? давно, а все на колгоспному дворищi
товчеться. Хтось на роботу не  вийшов  -  Iван  Хомич  за  нього!  Скiльки
бригадир не  запрошував  дiдуся  пiти  в  сторожi,  той  не  погоджувався:
вiдпрацював, мовляв, сво?, пенсiю маю, а ось там,  де  найпотрiбнiше,  сам
допоможу.
   Сьогоднi Iгорьок встав раненько, зирк у вiкно  -  дiдусь  пiд  повiткою
нарубанi дрова на зиму склада?.
   - Дiдусю! - вiдкрив Iгорьок вiкно.Ходiмо до  кринички,  пора  джерельце
розчищати.
   - Давно б треба! - погодився дiдусь. На ньому бiла лляна сорочка (iнших
не носить!), штани-джинси,  заправленi  в  яловi  чоботи.Так  роса  зараз,
гляди, яка, а тво? чобiтки десь у коморi!
   - Не боюсь я роси! - Iгор радий, що не проспав.Бабуся каже, що  користь
од роси велика. I влiтку, як тепло, треба босонiж по нiй ходити. Ось  так!
- стрибнув з вiкна й рiшуче ступив у сивий вiд роси спориш.
   Думав, що холодно, аж  роса  така  при?мна,  немовби  на  килим  пухкий
ступив.
   - Ну, якщо ти такий молодець,усмiхнувся дiдусь,тодi  ходiмо  в  береги!
(Так вiн називав леваду.)
   Неширокою стежкою, обсадженою смородиною i квасолею,  йшли  вони  вниз.
Iгор закачав  штани  й  смiливо  ступав  за  дiдусем.  Час  вiд  часу  той
зупинявся, гладив онука по бiлiй голiвцi. Мовчали. Тiльки раз вiдстав  вiд
дiдуся  Iгорьок.  Побачив  у  гудиннi  свiтлобокого  соковитого  огiрочка,
вирвав, витер долонею i захрумтiв. Смакота!
   У кiнцi городу дiдусь прихопив лопату:  бабуся  залишила,  коли  молоду
картоплю копала.
   Ось i береги.  Город  вiд  лук  вiддiлений  вербами.  Уже  на  Iгоревiй
пам'ятi, як дiдусь настромляв кiлкiв, а вони пустили корiння  й  вруняться
зараз кучерявими кронами. Тепер у них  сороки  полюбляють  ховатися.  Iгор
нерiдко виганя? ?х звiдси, щоб бува не покрали курчат  на  дворищi.  Вони,
курчата, iнкубаторнi,  без  квочки,  тому-то  охороняти  ?х,  крiм  Iгоря,
нiкому. А ще у вербах вивiльга бува?, ?? Iгорьок не  чiпа?:  зна?,  що  це
птах корисний. I цiкавий: перед дощем нявка? по-котячому!
   За вербами кущi: калина, бузина, порiчки, а то й  просто  верболiз.  На
ньому в'?ться ожина. Iгор любить цi кисленькi ягоди, та зараз ?х ще  нема?
- тiльки зав'язалися... Цвiтуть i  трави  на  левадi.  Он  ?х  скiльки:  i
голубим цвiтуть, i бiлим, i рожевих квiтiв багато. А над ними вже темнiють
високi суцвiття кiнського щавлю. "Корова не ?сть  такого  щавлю,  звiв  би
його!" - не раз казала бабуся дiдусевi. У  дiдуся  ж  iнша  думка.  "Нехай
проiзроста? все, що насiялося! - сердився.- Я ось чув, кiнський  щавель  -
трава лiкарська, знiма? бiль в животi, кров зупиня?... Нехай росте!"
   Блищить луг мiрiадами росяних крапель. Прямо подивишся - блакитним ся?,
вiдхилишся - голубим свiтиться, присядеш  -  рожевим  заблищить.  Павутина
мереживом висить на кущах.
   Дiдусь присiв навпочiпки над заглибинкою, де колись криниця була.  Бiля
не? молода вербиченька вiти розпустила, -  така  зелененька,  свiжа-свiжа.
Так i хочеться погладити ?? листячко.
   - Гарна була криничка,- мовив дiдусь.Це ж не так давно стали у  нас  на
горi колодязi ставити, а ранiше,з дiда-прадiда  -  ось  iз  цi??  кринички
брали воду. Така була щедра, скiльки не бери - повна! А вода смачна - що з
усього кутка люди ходили. Навiть взимку не замерзала. А ось тут, збоку вiд
не?, струмочок збiгав у луки, узбiч нього завжди щось кущилось,  зеленiло,
цвiло аж до морозiв. Ну, онуку, спробуймо!
   Потер долонi, хекнув, зняв лопатою шматок дерну, обережно  поклав  його
землею догори. Запручалися, заметляли безокими головами  дощовi  черв'яки,
та дiдусь на них не зважав, копав далi. Як заглибився на штик лопати, щось
стукнуло. Дiдусь обережно вийняв знахiдку.
   - Кухлик! Та це ж той кухлик, що бабуся для людей ставила воду пити!
   Iгор узяв  кухлик.  Трохи  вищерблений,  але  цiлий  полив'яний  кухлик
немовби i в землi стiльки не лежав - враз заблищав веселкою. Хоч зараз пий
з нього!
   - Чи ж не витекла вода? - копавсь дiдусь далi.
   - Як це? - не зрозумiв Iгор.
   - I таке бува?, -  розiгнувся  дiдусь.  Обличчя  в  нього  пашiло,  очi
блищали  молодо  i  завзято.  -  Билося-билося  джерельце,  щоб  на   свiт
вирватись, а тодi звернуло кудись убiк, i шукай вiтра в полi!
   - Дiдусю! Давайте ще я покопаю! - попросив хлопчик.
   - Копай! - дав йому лопату Iван Хомич, а сам узяв кухлик  i  задумався.
Тоусмiшка набiгала на обличчя, то вiн хмурився, напевне, пригадуючи...
   Несподiвано лопата знову у щось ударилась. Тiльки не так, як у  дiдуся,
а мов об дерево.
   - Дитинець! - сказав дiдусь. - Так назива?ться зруб у  криницi.  -  Вiн
забрав у Iгоря лопату й почав вибирати трухлявi  цямрини,  аж  сорочка  на
спинi потемнiла вiд поту.
   Iван Хомич зробив канавку, якою вода стiкатиме до рiчки. Земля у  нього
пiд ногами стала вологою, з'явилися  сирi,  обтягнутi  плiснявою  цямрини.
Нарештi дiдусь вилiз iз ями.
   - Житиме, онуку, джерельце!
   Iгор заглянув униз i побачив, що на днi потроху збира?ться вода.
   - Втомилися? Далi я копатиму!
   - Е, хлопче,  тепер  туди  без  чобiт  не  можна  -  вода  холодна,  ще
застудишся.
   Дiдусь згори пiдрiвнював лопатою стiнки колодязя, а тодi викидав  опалу
землю, розчищаючи дно.
   - Тепер нам треба новий дитинець зробити,  щоб  джерельце  не  засипало
землею. Тiльки не тратимо на це дерево, а сплетемо лiсу.
   Наламали в густих вербах довгих  лозин.  Дiдусь  складним  ножем,  який
завжди мав при собi, загострив кiлки, забив ?х  у  землю  i  почав  плести
напiвкруглу лiсу. Iгор дивився, як дiдовi мiцнi, жилавi пальцi гнуть лозу,
як старанно припасовують ?? одну до одно?, так що й щiлини не лиша?ться.
   - Може, кору з не? зняти? - хотiлося бути чимсь корисним.
   - Нi, так лiса буде мiцнiша!
   Вже не раз чули, як згори лунало:
   - Хлопцi! А йдiть-но снiдати!
   Це бабуся ?х кличе. Iгор хотiв iти, так дiдусь заперечив:
   - Пiдемо, як криницю впорядку?мо!
   Iгор дивився, як пiд лопатою дiда потроху, а тодi все швидше  збиралася
вода. Спочатку каламутна, а згодом посвiтлiшала, струмочком почала збiгати
на луки...  Нарештi  дiдусь  закiнчив  роботу,  обережно  витяг  iз  землi
кiлочки, вставив лiсу в криничку. Минуло кiлька хвилин, вода  знову  стала
чистою-пречистою. Дно просвiчувалося, як крiзь скло.
   Дiдусь узяв кухлик, вимив його у стримочку,  а  потiм  наповнив  ущерть
криничкою водою, подав Iгорю.
   - Пробуй!
   Iгор пив смачну холодну воду й радiв, що криничка знову ожила. Дiдусь i
собi набрав води, а тодi ще наповнив кухлик i усмiхнувся:
   - Отепер - снiдати!
   Коли увiйшли у двiр, бабуся хотiла на них  нагримати,  та  як  побачила
кухлик, аж руки до грудей притисла.
   - Леле! Невже наш кухлик? Де взяли?
   У вiдповiдь дiдусь подав його бабусi. I як  тiльки  вiн  донiс  кухлик,
вщерть наповнений водою? Бабуся ковтнула раз, вдруге...
   - Криницю одкопали? - заблищали на ?? очах сльози.Якi ж ви молодцi!
   - Онуку дякуй - його iнiцiатива. А де  наш  снiданок?  Думаю,  ми  його
заслужили!
   ...Швидко  спливають  днi  влiтку.  Джерельце,  немовби   дякуючи,   що
звiльнили його вiд земляних пут, струмувало все дужче й дужче, i хоч  лiто
видалося спекотним, трава на левадi зелено буяла, аж поки дiдусь скосив ??
на сiно. А тодi знову вiдросла, не те що на сусiднiй левадi.
   Часто бiгав Iгорьок до купальнi друзiв.
   - Розкопали сво? джерельця? - питав у них.
   - Аякже! Тiльки чому у рiчцi води не бiльше? - чудувалися тi.
   Одного разу  застали  вони  бiля  рiчки  Iвана  Михайловича  з  Петьком
Трохимчуком. Тi щось вимiряли й записували. Дiти до них:
   - Чому в Конотопi води не бiльша??
   - Як не бiльша??-здивувався Iван Михайлович. - Ану, Петю, дiставай свiй
конду?т[1].
   Петько повагом розкрив  планшетку,  вийняв  звiдти  товстого  зошита  з
прив'язаним до нього олiвцем.
   - Минулого лiта, а воно, пам'ята?те, було дощове, рiвень води  в  цьому
мiсцi досягав одного метра десяти сантиметрiв. Сьогоднi ж,  незважаючи  на
спеку, тут глибина один метр п'ятнадцять сантиметрiв. А ви кажете, води не
бiльша?!
   -  Теж  менi  радiсть!  -  крикнув  хтось  iз  дiвчаток.Що   тi   п'ять
сантиметрiв!
   - Не кажи! -  промовив  Iван  Михайлович.Осушити  рiчку  легко,  а  ось
"вилiкувати"  ??  важко:  десятки  рокiв  треба  на  це.  Так  що,  друзi,
набирайтесь терпiння! А тепер ходiмо до школи, там ми з Петьком нову карту
джерелець склали, будемо червонi кружальця на синi переробляти.  Певне,  ?
серед вас такi, що вже впорядкували джерельця?
   Дiти юрмою гайнули до школи.

   [1] Конду?т - штрафний  журнал,  до  якого  в  старих  школах  заносили
провини учнiв; тут: зошит iз записами.

   =====================================================================

        Олесь Донченко. Лiсничиха


   Повiсть

   Роздiл перший. ДIВЧИНА НАД СТРУМКОМ

   Було це в лубенських лiсах над тихою Сулою, де дзвiнко булькають у воду
важкi жолудi, де блакитна ракша з верхiвки високого дуба  милу?ться  сво?м
райдужним вiдбитком у ясному плесi. Там  прохолоднi  лiсовi  яри,  зарослi
осикою та лiщиною, пiдповзають до  пшеничних  ланiв,  там  клени  та  липи
увiнчують високi горби i прямовиснi кручi.
   ...На початку жовтня ледве помiтною лiсовою стежкою, яка звивалася  мiж
старезних дубiв, iшла дiвчинка  рокiв  тринадцяти.  На  нiй  була  картата
новенька кофтина, синя спiдниця й  бiла  хустинка,  як  терен-цвiт.  I  ця
хустинка рiзко вiдтiняла чорнi  брови  дiвчинки,  ??  засмагле  обличчя  й
свiтлi очi. Такi свiтлi й зеленi, що в темрявi вони, мабуть, блимають,  як
свiтлячки, ?? кругле нiжне пiдборiддя схоже було на яблуко,  а  припечений
сонцем кирпатенький нiс скидався на  жовту  лiсову  грушку,  яка  вистигла
проти сонця аж на самiсiнькiй верхiвцi дерева.
   Дiвчинка несла книжки й зошити,  перев'язанi  навхрест  мотузком.  Вона
поверталася додому iз школи.  Йшла  вона  легким  безшумним  кроком,  наче
пливла над стежкою, i тiльки iнодi пiд  ??  черевиками,  взутими  на  босу
ногу, стиха хрускали суха гiлочка або жолудь.
   Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, i тодi стало
чути, як весело видзвоню? у тишi вода. Прозорий струмок перетинав  стежку,
i через нього було перекинуто кладку з  сухо?  деревини.  Кора  на  деревi
зiйшла, i стовбур, сточений жуками, вимитий дощами  та  висушений  сонцем,
жовтiв i вилискував, мов велика кiстка яко?сь прадавньо?  тварини.  (Така,
як ото лiсники знайшли колись у глинищi, на Мгарськiй дачi).
   Дiвчинка сiла над струмком, поклала бiля себе книжки й почала задумливо
бовтатись у водi руками. Хвильки хлюпали в не? мiж  пальцiв  i  здiймались
ясними пухирями, в яких вiдбивалось на  мить  то  жовте  листя  клена,  то
клаптик блакитного .неба, то обличчя в бiлiй хусточцi.
   На днi струмка ворушилась водяна трава - довгi такi стьожки,  як  пучки
волосся. В одному мiсцi нанесло намулу  й  трiсочок,  утворилась  маленька
загата, мов озеречко, i вода в цьому озеречку була  темнiша,  в  нiй  тихо
крутився золотий листок. З  намулу  на  днi  визирала  черепашка,  мабуть,
лiсового лаврика. Тiльки лаврик давно вже в нiй не жив, i  черепашка  була
бiла, як крейда. Крiзь прозорi жмурки на водi здавалося,  що  вона  дрiбно
дрижить вiд холоду.
   Руки в дiвчинки були шершавi, як дубова  кора,  засмаглi  i  подряпанi.
Хустинка в не? зсунулась набiк,  i  з-пiд  не?  вибилась  хмарка  льняного
волосся, бiлого й легкого, як пух,- дмухне вiтрець, так воно й розлетиться
навколо. I тепер дiвчинка стала дивно  схожою  на  кульбабу.  В  школi  ??
подружки так i кликали завжди: Улянка-кульбабка.
   Улянка повiльно глянула навколо й наче вперше помiтила, що лiс ?? любий
уже прибрався в нову чарiвну одежу.
   Як же хороше засвiтилися очi  в  дiвчинки,  як  глибоко  вдихнула  вона
осiнн?  терпке  повiтря!  Здрастуйте,  сестри-берiзки,  вас  не   впiзнати
сьогоднi. Чи ви це, мо? бiлокорi? Ой  леле,  не  чують  привiту,  свiчками
золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капа? з них  прозорий  жовтий
вiск: кап, кап, кап...
   Та  чому   ж   ти   посмутнiла   раптом,   Улянко?   Милуйся,   милуйся
свiчками-берiзками, i прозорим воском кленiв-шептунiв, i  шапками  лiсових
груш - дивися, вони тепер червонi, як полум'я, i зда?ться,  що  скрiзь  на
узлiссях, i в глушинi, i на всiх просторих  галявинах  розвiшано  святковi
барвистi килими для зустрiчi дорогих гостей.
   Нi, засмучена сидить дiвчинка-школярка. Яка  холодна  вода  в  струмку!
Витерла руки об спiдницю. Як, мабуть, холодно татусевi на фронтi  осiннiми
ранками, темними  ночами.  Забарились  далекi  сподiванi  гостi.  Знiмайте
килими, ховайте до скринi.
   Прислухалась Улянка. Тiльки струмок у тишi дзюрчить,  i  коли  ось  так
заплющити очi, ще й  долонями  ?х  затулити,  то  зда?ться,  що  вийшла  з
гущавини дiвчинка-березянка, донька старо? берези, така собi босонiжка,  у
вiнку з жовтого листя, личко бiле з кори березово?, а  на  ши?  намисто  з
тридцяти трьох прозорих скляних дзвiночкiв. I тихо  затанцювала  березянка
на галявинi,  закрутилася,  все  швидше  й  швидше,  i  всi  тридцять  три
дзвiночки разом обiзвались.
   Довго б отак сидiти з заплющеними очима  та  слухати,  коли  ж  це  двi
сороки прилетiли  й  застрекотали  на  дубi:  "Чи  скорро,  старра,  буррю
стрiч-чати? Чи скорро, старра?" А друга: "Не старра  я,  сестрро-сестр-ра!
Не старра!"
   Жолудь зiрвався, застукав по гiлках, сердито забубонiв: "Буду бити  вас
обох, бiлобокi! Буду бити вас обох, бiлобокi!"
   Ось ти яка, осiнь у лiсi!
   Улянка пiдвелась, пiдхопила книжки i, перейшовши через струмок по сухiй
деревинi, звернула зi стежки. Вона пiшла навпростець,  продираючись  крiзь
лiщину, зриваючи iнколи золотавий горiх, який траплявся пiд руку.
   Незабаром  вона  вийшла  на  просiку  й  тут  раптом  зупинилася.  Бiля
трухлявого пенька на кущi скрутився чорний вужак. Пiдвiвши голiвку з двома
жовтими цятками, вiн  швидко  то  висував,  то  ховав  гострий  роздво?ний
язичок. Улянка почула ледве вловиме сичання, схоже  на  шелест,  наче  хто
крутив у повiтрi  тонкою  дротиною.  Воно  тремтiнням  пробiгло  по  шкiрi
дiвчинки. А може, нiякого сичання й не було, може, то вiтер посвистував  у
порожн? дупло пенька.
   Улянка зломила хворостину й торкнула нею гадину. Вужак повiльно, мляво,
мов сонний, спустився з куща, показуючи сво?  срiбне,  в  темних  кiльцях,
черево. I тут дiвчинка тихо скрикнула: до  пенька  з  усiх  сторiн  повзли
вужаки, ?х було з  пiвдесятка.  Огида  пересмикнула  Улянчинi  губи.  Гади
збиралися на зиму в спiльне кубло! Тихо  шелестiли  в  сухiй  травi  довгi
чорнi стьожки.
   Але школярка не втекла. Вона  стояла  мов  укопана,  спостерiгаючи,  як
вужаки один по одному, iнодi сплiтаючись,  повiльно  зникали  в  норi  пiд
пеньком. Один гострий хвостик довго ще визирав iз нори й ворушився,  немов
дратуючи Улянку: "Ану, чи спiйма?ш?"
   "Як же всi вони довiдались,- думала  дiвчинка,-  про  цей  пеньок  край
просiки? Яким лiсовим гадючим телефоном змовились мiж собою?"
   Осiнн? лагiдне сонце востанн?  пригрiвало  старi  липи.  Через  просiку
перелетiла довга сива волосiнь павутини i, зачепившись за гiлку, зненацька
блиснула срiбною струною.
   А дiвчинка довго ще стояла бiля трухлявого пенька в  полонi  допитливих
розбурканих думок.


   Роздiл другий. ХАТКА В ЛIСI

   На лiсовiй галявинi стояла  вкрита  очеретом  хатина.  Негоди  та  бурi
покошлатили очерет, де-не-де вiн звисав iз стрiхи аж  до  вiконець,  немов
велика шапка, яка насува?ться на очi.
   Бiля  хатини  притулився  зроблений  iз  хворосту  i  обмазаний  глиною
сарайчик. З округлого вiконця без скла визирала, мекаючи, бiла коза.
   За сара?м був невеликий город, i всю садибу обступав навколо  старий  i
похилий тин, на який повився хмiль  i  крученi  паничi.  Хоч  навколо,  за
тином, лiс жовтiв i мiнився осiннiми фарбами, але хмiль iще буйно зеленiв,
i крученi паничi й досi ще цвiли сво?м та?мничим фiолетовим цвiтом, i ?хнi
квiти були схожi на маленькi грамофоннi труби.
   Бiля перелазу розрiсся кущ рiпи. На  високих,  аж  до  стрiхи,  стеблах
коливались жовтi сузiр'я, i коли з хатини виходив дiд Маврикiй, вiн  казав
Улянцi:
   - Рiпа рясно цвiте, онуко. У, куди там! Не iнакше, як на теплу зиму...
   Улянка, як прийшла iз школи, стала поратись по хазяйству. Спочатку вона
понесла в сарайчик цебро з водою. Коза пила, а дiвчинка сидiла  навпочiпки
збоку й розмовляла з нею:
   - Скучила, Бiлочко! Авжеж, скучила. Сьогоднi в мене було п'ять  урокiв,
ось як. Пий, пий, бо зараз тебе до?тиму.
   Улянцi було видно козине око; воно спалахувало  то  зеленим,  то  синiм
свiтлом. На козиних губах тремтiли, як живi, райдужнi краплини.
   Потiм дiвчинка кинула проса курям, зварила кисiль з бузини та  яблук  i
спекла пирiг з пасльоном. Удвох iз дiдом сiли обiдати.  Вони  завжди  отак
обiдають удвох, бо тiльки ж ?х дво?  живе  в  хатинi.  Батько  Улянин  був
лiсник, а коли вiн пiшов на фронт, то лiсником стала мати. Прийшли  нiмцi,
i одного разу жiнка не повернулась  iз  лiсу.  Страшне  горе  оселилося  в
лiсовiй хатинi. Як i завжди, стояли глечики на полицi, розмальованi  миски
притулились боком одна до одно?, i материнi  рушники  вишиванi  висiли  по
стiнах; як i ранiше, пахло в хатi сухими васильками й чебрецем,  а  матерi
вже не було й нiколи не буде...
   На заповiднiй дiльницi росли столiтнi дуби й сосни, такi  -  руками  не
обiймеш. Почали нiмцi вирубувати цей лiс, i хтось уночi попсував механiчнi
пилки. Кинулись вивозити деревину - не  працю?  трактор.  Усе  це  зробила
Улянчина  мати.  ??  прослiдили  i  упiймали  нiмцi.  З  того  часу  й  не
поверталась мати додому. I вiдтодi  так  журливо  в  лiсi  ку?  зозуля,  i
конвалi? бiлi пахнуть, як пахли бiлi руки матусi.
   Коли прогнали нiмцiв, треба було комусь доглядати лiс, а  дiд  Маврикiй
старий i хворий, i  стала  тодi  лiсничихою  на  дiльницi  Улянка.  Так  i
лiсничий Макар Макарович сказав:
   - Привчайся, Улянко, лiсникувати. Я буду навiдуватися, та й  сусiдньому
лiсниковi накажу тобi допомагати.
   Дiвчинка пообiдала швидко, бо нiколи ж, треба ще кукурудзу перечистити,
а тодi - за уроки.  Качани  лежали  купою  на  вгородi.  I  чомусь  Улянцi
здалося, що купа була сьогоднi меншою, нiж учора. Чи не навiдався,  часом,
уночi якийсь непроханий гiсть?
   Навколо шелестiло  сухе  кукурудзиння.  Мати-природа  щiльно  загорнула
кожний качан у дванадцять нiжних, прозорих  пелюшок  i  закутала  в  жовте
волоссячко. Зверху пелюшки грубiшi, а пiд ними все нiжнiшi й прозорiшi,  а
найспiднiшi такi тоненькi, як  цигарковий  папiр.  Коли  качан  молодий  -
волосся на ньому бiле, русяве, а почне старiти - волосся  жовтi?,  i  ста?
схожим на тютюн, а далi  зовсiм  чорнi?.  Улянка  зсипала  веселi  зубастi
качани в мiшок i вiднесла ?х сушитись на  горище.  А  найкращi  качани  ще
лишились достигати на вгородi.
   Коли впоралась, уже смеркло, i дiвчинка засвiтила лампу.  Дiд  Маврикiй
лежав на печi. Улянцi треба було  написати  домашнiй  твiр  "Мiй  трудовий
день", i вона хотiла розповiсти про школу,  про  свою  козу,  про  те,  як
поралась на вгородi.  ?й  хотiлось  описати  лiс,  який  обступав  навколо
хатину, темряву, яка приходить навшпиньках зазирати у вiконця.
   Улянка дiстала з купки книжок свiй зошит, розгорнула  його  i  ойкнула.
Кiлька сторiнок було заллято чорнилом. Дiвчинка вiдразу зрозумiла,  що  цю
капость ?й зробив навмисне хтось iз школярiв. Що тепер  ?й  скаже  Людмила
Степанiвна? Як подати зошит учительцi?
   Сердита сльоза блиснула на вiях.
   - Ну, почекай!
   Але вона й сама не знала, кому погрожувала. Хто ж це зробив?
   В  уявi  майнули  лиця  школярiв-однокласникiв.  Увесь  четвертий  клас
пройшов перед очима. Улянка сидiла на однiй партi  з  Мартою.  Та  хiба  ж
могла це зробити Мартуся, найкраща подруга?
   Нi, не iнакше, як це зробив хтось iз хлопцiв. Хто?
   З юрми  школярiв  випливло  насмiшкувате,  задерикувате  обличчя  Демка
Рогози, сина Макара Макаровича. Вiн був перший верховода на всi витiвки  в
класi. В кишенях вiн завжди носив коробочки з рiзними жуками,  i  тi  жуки
дряпали, шелестiли, скреблися в коробочках, i здавалося, що в  хлопця  пiд
сорочкою сховано якусь машинку з заводною пружиною.
   Хiба ж не посадив вiн одного разу Улянцi на волосся жука-рогача? "I  за
що вiн мене так незлюбив? - з образою подумала дiвчинка.- То  штовхне,  то
перечепить. А зошит... Демко! Його дiло!"
   Та писати твiр усе ж таки треба.  Улянка  перегорнула  залитi  чорнилом
сторiнки.  Найважче  почати.  Вона  склала  трубкою  губи,   наче   хотiла
засвистiти, й поскребла кiнчиком ручки за вухом. А що, коли почати так:
   "Давно вже смеркло, i  я  засвiтила  лампу.  Надворi  пустився  дрiбний
осiннiй дощик. Менi чути, як вiн тихо стука?  у  вiкно.  Дiдусь  спить  на
печi, i тiльки я одна не сплю в хатинi, котра  сто?ть  у  лiсi.  На  стiнi
висить портрет Шевченка у рямцях iз  жовтого  очерету,  а  трохи  нижче  -
татова берданка. При нiмцях дiдусь  загорнув  ??  в  мiшок  i  закопав  за
сара?м. Коли нiмцi втекли, ми ?? викопали, i я удвох з  дiдусем  почистили
iржу i змазали затвор олi?ю".
   Дiвчинка писала акуратно, не поспiшаючи. Потiм вона прислухалась. Дощик
не вщухав, i розбирався вiтер. Дерева за  вiкном  шумiли,  наче  просились
пустити ?х до хати погрiтись.
   "Мiй трудовий день ще не скiнчився, хоч у лiсi  вже  пiзнiй  вечiр,  i,
мабуть,  найбiльше  страшно  зараз  в  Одудовiм  яру.  Трудовий  мiй  день
скiнчиться тодi, як я допишу цей твiр i ляжу спати..."
   Вiтер жалiбно загудiв  у  коминi.  "Вставайте,  дi-ду-у-у!"  -  вчулося
Улянцi в його голосi. Вона взяла губами  кiнчик  ручки  i,  прислухаючись,
дивилась перед собою в чорне вiкно.
   В прямокутнику шибки виника? якась блiда пляма. I в ту  ж  мить  Улянка
бачить, виразно бачить,  як  чи?сь  обличчя  приникло  знадвору  до  скла.
Розжевренi, як жарини, очi невiдомого втупились у дiвчинку.
   Це  тривало  всього  кiлька  секунд,  та  Улянка   встигла   розгледiти
кострубатi вiхтi брiв, приплюснутий до шибки, схожий  на  картоплину  нiс,
заросле обличчя, шапку-ушанку...
   Дiвчинка повiльно встала з-за столу, завороженими очима  вдивляючись  у
вiкно. Але там уже не було нiкого.
   "Вставай, дiду-у-у!"-знову загудiв вiтер,  i  вогник  у  лампi  злякано
заколивався.

   * * *

   Уранцi Улянка розповiла дiдовi Маврикiю про  невiдомого.  Дiд  погладив
долонею свою коричневу шию, всю в квадратиках старечих  борозенок,  глянув
на онуку i погладив шию ще раз (i це була певна ознака, що дiд чимось  або
дуже зацiкавився, або стривожився).
   - Та, може, тобi тiльки вздрiлося?
   Вiн вийшов з хати i довго щось розглядав пiд вiкном. На мокрiй вiд дощу
землi дiд знайшов слiди великих пiдошов. Вiдбитки були такi яснi, що можна
було розглядiти навiть цвяхи на пiдборах.
   Дiд Маврикiй затоптав слiд i нiчого не сказав про це Улянцi.
   - Може, хто й був,-  навмисне  байдуже  промовив  вiн,  повернувшись  у
хату.- Мабуть, хтось iз лiсникiв...
   "Не треба тривожити онуку",-думав вiн.


   Роздiл третiй. ДЕМКО

   Перед початком урокiв Людмила Степанiвна покликала до себе Улянку.
   Квартира вчительки була в тому ж будинку, що й школа, тiльки хiд до не?
був не з вулицi, а з двору.
   У кiмнатi  пахло  свiжою  фарбою  вiд  пiдлоги;  на  стiнi,  якраз  над
дзеркалом, висiв портрет Ленiна, а  поряд  цокав  годинник  з  гирками  на
ланцюжку; на столi стояли глобус  i  велика  чорнильниця,  i  Улянка  враз
уявила собi,  як  увечерi  сидить  Людмила  Степанiвна  за  цим  столом  i
виправля? домашнiй твiр "Мiй трудовий день".
   - Сiдай, Улянко,- запросила вчителька.- Чаю вип'?ш.
   Улянка засоромилась - i вчора  ж  пила  чай  у  Людмили  Степанiвни,  i
позавчора;  та  вчителька  поставила  на  стiл  тарiлку  з   хрускотливими
вергунами, схожими на рум'янi вушка, i хто ж може вiдмовитись од вергунiв?
   Людмилi Степанiвнi ще нема? тридцяти рокiв, та в не? вже блищить  сивий
кучерик, якраз над лобом, i на верхнiй губi маленькi золотавi вусики. Вона
короткозора i щуриться, але очi в не? такi карi  та  блискучi,  мов  умитi
ранньою росою.
   Улянцi дуже нiяково, бо  чим  же  вона  заслугувала  таку  прихильнiсть
учительки? П'ятiрок у дiвчинки мало, ? навiть двi трiйки, а отже,  мабуть,
нiхто з школярiв ще не пив отак чай у Людмили Степанiвни. I коли  дивиться
вчителька на Улянку, то короткозорi очi ?? наче спiвають хорошу пiсню -  i
ласкаву, i журливу.  I  ще  Улянцi  завжди  чомусь  зда?ться,  що  Людмила
Степанiвна немов не все сказала, що ? в не? якiсь  невiдомi  для  дiвчинки
слова.
   - От i осiнь,- сказала за ча?м учителька.- Як же ти ходитимеш  iз  лiсу
взимку, коли замете всi стежки? Доведеться тобi  ночувати  в  мене.  А  то
попрошу Макара Макаровича, хай пiдвозить тебе до школи кiньми.
   - А може, скоро тато повернеться  з  фронту,-  i  очi  в  Улянки  стали
серйознi й великi,- то вiн мене сам i пiдвозитиме.
   Людмила Степанiвна встала й пройшлася по кiмнатi з  кутка  в  куток.  I
нiчого не сказала. Потiм глянула на годинника. I враз пiдiйшла до Улянки й
поцiлувала ?? в льняне пухнасте волосся.
   - Пора йти.
   Зашарiлась дiвчинка. Нiколи ранiше не цiлувала ?? вчителька.
   - Людмило Степанiвно, а чому так довго нема? листiв вiд батька?
   А вчителька наче не чу?. Сто?ть i дивиться у вiкно. I тодi:
   - Пора в клас, пора. Бува?, що губляться листи в дорозi. Шлях далекий.
   Улянку в класi зустрiв Демко. Наче вiн навмисне чекав  бiля  дверей.  У
нього чорне-пречорне волосся, пiдстрижене пiд машинку (сам батько стриг  -
знала Улянка), таке, мабуть, колюче волосся, як у ?жака.  На  Демковi,  як
завжди, телiпався дуже широкий сукняний пiджачок, перешитий з  батькового.
Цей пiджачок добре знали всi школярi, бо на ньому всi гудзики були  рiзнi:
один - маленький, другий - великий, той - чорний, а той - бiлий. Коли б же
вони так не губилися, клятi. А то не встигне Демко  повернутися  -  глянь,
нема? гудзика. Поборюка?ться з товаришами - ще один вiдiрвався.
   Найбiльше губилося гудзикiв  пiд  час  велико?  перерви,  коли  школярi
грались у вiйну. А  ходити  розхристаному  не  гаразд,  тож  Демко  сам  i
пришива? собi вдома гудзики, якi потрапляють пiд руку. Мати в Демка  давно
померла, доводиться йому самому бути кравцем...
   Сьогоднi на пiджацi в хлопця було два  гудзики  чорних,  один  сiрий  i
один, миленький, бiлий.  "  Мабуть,  одкрутив  вiд  сорочки  й  пришив  до
пiджака",-подумала Улянка.
   Демко голосно спитав:
   - Ну що, солодкий чай?
   "Звiдки вiн довiдався?-здивувалась Улянка.Та й що ж тут поганого -  ну,
була в Людмили Степанiвни, ну, пила чай..."
   Та очi в Демка блищать так негарно - у них  i  глузування,  i  ще  щось
невимовне, злостиве.
   "Чого йому треба вiд мене?"
   Дiвчинка насупила брови й пiдiйшла до школяра впритул.
   - Ти навiщо попсував учора зошит?
   - Який зошит?
   - Ось цей! Наче не зна?! По очах бачу, що ти!
   Демко змiряв Улянку з голови до нiг довгим поглядом:
   -  Може,  й  я.  Ну,  то  що  буде?  Жалiтись  побiжиш?  Може,  вже   й
наябедничала?
   Вони стояли одне проти  одного-школяр  i  школярка,  такi  неподiбнi  -
бiлява Улянка i чорний,. як жук, Демко. Вона  -  червона  вiд  обурення  i
гнiву, вiн - з робленою байдужiстю.
   Якусь мить вони тiльки дивились  одне  одному  у  вiчi,  не  вимовляючи
жодного слова, хоч в обох кипiло в серцi. Демко знав,  що  це  -  головне:
дивитися  у  вiчi,  не  моргаючи  й  не  ворушачись.  Бо  коли  моргнеш  -
"супротивник" може подумати, що ти злякався. I  при  цьому  руки  найкраще
тримати в кишенях, а груди дуже випнути вперед.
   Така пауза завжди бував перед тим,  як  сутичка  доходить  вищо?  сво??
точки. Вiд першого слова, вимовленого  пiсля  цi??  паузи,  залежить  дуже
багато: трапиться або бiйка, або обидвi сторони розiйдуться, i тодi бува?,
що сутичка сходить нанiвець.
   - Пiдлабуза! - тихо, але виразно вимовив хлопець.
   Вперше таке слово сказав Демко. Це було страшне слово.
   Улянка зблiдла вiд тяжко? й несправедливо? образи. I  тепер  вона  враз
зрозумiла  причину  Демково?  зненавистi  до  не?.  Вiн  дума?,  що   вона
пiдлабузню?ться до вчительки. Вона, Улянка! Вона - пiдлабуза!
   ?? серце покотилося з грудей, вона  нiчого  не  могла  вимовити.  Слова
застигли в горлянцi. Не чула, як Марта вхопила ?? пiд руку, як посадила за
парту.
   "Так дума? не тiльки Демко, а й увесь клас,майнуло  з  дiвчинки.-  Хiба
тiльки Марта, одна Марта, цього не дума?..."
   - Не слухай його, дурня!-шепоче подружка.- Не звертай на  нього  уваги,
Кульбабко! Хай собi базiка?, хай!
   Наче крiзь туман бачить Улянка синi Мартинi оченята, вiдчува?  ??  руку
на сво?му плечi. I потроху ?й одлягае вiд серця.


   Роздiл четвертий. БОРСУК

   Уранцi в недiлю Улянка взяла  кошик  i  пiшла  наламати  кукурудзи.  Ще
лишилось на вгородi стебел iз двадцятеро - найкращих, з повними  качанами.
Навмисне до пiзньо? осенi залишила ?х, щоб  добре  визрiли,  бо  це  -  на
насiння, такi найдобiрнiшi качани.
   Прийшла на вгород i озирнулась. Згадала, як копала тут весною грядку, а
кури хапали з-пiд заступа черв'якiв. А потiм ось тут викопала велику жабу,
й вона стрибнула просто на пiвня, i той з переляку чкурнув аж на тин.  Тут
була грядка гороху. Коли Улянка зривала стручки, кожний кущ рипiв, як новi
немазанi чоботи. Ось тут вирiс найбiльший сонях, з  головою  завбiльшки  з
миску. Та злодiйкуватi горобцi внадились видзьобувати насiння, i вона тодi
обв'язала соняха старою хусткою.
   Зажурився сонях, що не стало йому видно сонця, i  похилив  донизу  свою
важку голову i став тодi зовсiм схожий на стару бабу.
   А на цiй грядцi росли буряки. Ой, як шкода було  проривати  ?х  ранньою
весною!  Кожний  висмикнутий  корiнець  лускався  з  тихим  трiскотом,  як
електрична iскра з гребiнця, коли його потерти сукниною.
   Зараз  тiльки  сухе  бадилля  стовбурчилось  на  вгородi  та   стримiло
соняшничиння. Та зате в погребi було повно бурякiв - бiлих i  червоних,  i
картопля - така, як два кулаки завбiльшки.
   - Та що ж це таке? - скрикнула раптом Улянка.  Кошик  кинула  та  -  до
кукурудзи.  Декiлька  стебел  було  зламано,  а  качани,  якi  найповнiшi,
погризено.
   "Оце залишила на насiння!" -подумала з жалем i образою.
   - Що, Улянко, шкода трапилась? - ураз почула знайомий голос. Озирнулась
i побачила бiля себе Макара Макаровича.
   - Не почула, як i пiдiйшов? - посмiхнувся вiн.- На те я лiсничий: Атож,
iду - нiчичирк!
   I вiн показав, як вiн iде: ось так, як навшпиньках!
   - Дивiться, Макаре Макаровичу. Злодiй був... Лiсничий глянув на качани,
потiм на дiвчину, i його обличчя враз набрало страшенно та?мничого виразу.
   - Хiба не зна?ш, чия це робота?-шепнув.Борсук приходив, калина-малина!
   I вiн знову посмiхнувся так весело, наче  це  й  справдi  було  великою
радiстю, що на вгород до Улянки внадився борсук. Та Улянка не  образилась.
Макар Макарович зовсiм не такий, щоб радiти з лиха.
   - А я оце ?хав мимо верхи,- сказав вiн,- дай, думаю, зайду.  Коли,  ось
бачиш, вчасно прибув. Застрелимо злодiя!  Пам'ятаю,  як  був  ще  малим  -
приходжу одного разу додому, а мати вечерю готу?. Ну от, а батько мiй  теж
лiсником був. "Сiдай, каже, синашу, свинину ?сти".  I  мати  посмiха?ться:
"Хочеш свинини?" Повечеряли, i таке ж смачне м'ясо- не  сказати!  А  потiм
батько й пита?: "А зна?ш, синашу, що ти ?в? Борсука!"
   Макар  Макарович  був  низенький  i  присадкуватий.  Його  товстi  ноги
скидались на два дубових стовпчики, на якi  для  чогось  натягли  новенькi
чоботи.  Голова  в  нього  була  кругла,  обличчя  кругле,   лоб   крутий,
шишкуватий. Вуса й бороду вiн завжди голив, голову теж  голив  начисто,  i
коли був без картуза, то макiвка в нього блищала, як  дзеркало,  i  Улянцi
завжди хотiлося стати на стiлець i глянути згори, чи не побачить  вона  на
тiй макiвцi вiдбиток свого  обличчя.  Очi  в  Макара  Макаровича  -лiсовi,
жовтi, прозорi, з поглядом швидким i пильним, а брови - як вушка у пугача.
   - Сьогоднi ж i засiдку влаштую,- захопився  Макар  Макарович.-  Я  свою
рушницю не взяв, та в тебе ж батькова берданка. Або зна?ш що?  -  Вiн  так
посмiхнувся, наче сонце на нього приснуло.-Ми його згребемо живим!
   - Живим? - солодко тьохнуло серце в Улянки, i трепет обiзвався в усьому
тiлi.
   Вона глянула на Макара Макаровича очима, в  яких  сяяли  на?вна  дитяча
цiкавiсть i захоплення.
   Вони вдвох пiшли в лiс. Далеко йти не довелось,  лiс  був  тут  же,  за
тином. I Макар Макарович незабаром вiдшукав мiж кущiв лiщини ледве помiтну
протоптану стежечку. Вона бiгла в глибочiнь лiсу, де  могутнi  дуби  важку
якусь думу думали-гадали в лiсовiй тишi.
   Макар Макарович i Улянка йшли  збоку  стежечки.  А  вона  часом  зовсiм
зникала в пожовклiй травi, i тодi знову доводилось ?? уважно шукати.
   - Перед тим, як заснути на зиму, вiн вешта?ться  по  лiсу,-  розповiдав
пошепки лiсничий,- жиру? борсучище. Ач, який троповичок протоптав до твого
городу.
   На пагорку росла стара липа. Верхiвка в не? була зламана  й  обвуглена.
Колись, пiд час грози, влучила в дерево блискавка, але знiвечений  стовбур
пустив на всi боки новi гiлки, ще довшi й густiшi.  В  ?х  затишку  сорока
намислила помостити гнiздо i вже поклала першi палички, наносила  колючого
хмизку, а потiм чомусь роздумала, покинула  роботу,  i  гнiздо  залишилось
недомощене. Влiтку його майже не було видно  в  гущавинi,  а  тепер,  коли
листя порiдiло, гнiздо здалека скидалось на рукавицю  або  старий  картуз,
якого, пустуючи, закинув на гiлку якийсь хлопчисько-пастух.
   Ось на цю липу ще здаля  вказав  Улянцi  Макар  Макарович.  Вiн  присiв
навпочiпки й зашепотiв:
   - Бачиш?
   - Бачу! - так само пошепки вiдповiла Улянка, хоч, правду  кажучи,  вона
нiчого ще не бачила.
   А коли тихенько пiдiйшла ближче, лiсничий показав на нору, яка  чорнiла
на крутому схилi пагорка, якраз пiд липою.  Обережно  розгрiб  вiн  руками
листя, яке нападало перед входом  у  нору,  i  тепер  виразно  позначилася
стежечка, протоптана борсуком.
   - Ну, звичайно" вiн лисячу нору захопив. А тепер ми пiсочку посi?мо...
   Макар Макарович вийняв iз кишенi жменю пiску й потрусив ним стежечку.
   - Наш буде борсучище! - шепнув, i знову обличчя його стало сонячним вiд
усмiшки.

   * * *

   Борсук вийшов iз нори ще до заходу сонця. На тому  мiсцi,  де  троповик
було посилано пiском, темнiв вiдбиток лапи.
   - Найпевнiша примiта! - вказав Макар Макарович на цей вiдбиток.-  Пiшов
на вгород, Улянко. Коли вже вiн покуштував тво??  кукурудзи,  то  ходитиме
туди щодня.
   З цими словами Макар Макарович вставив у нору  мiшок,  замаскував  його
сухою  травою,  поправив  зашморг,  ткнув  у  руки  Улянцi  кiнець  довго?
вiрьовки.
   - Тепер ховайся. I гляди,нiчичирк!
   Улянка сховалася в кущах за дубом, крокiв за п'ятнадцять  вiд  нори,  а
постать Макара Макаровича зникла за деревами.
   Дiвчинка залишилася сама. Тримаючи в руках вiрьовочку,  вона  напружено
виглядала з-за дуба. А в грудях наче дятел вистукував  по  корi:  тук-тук,
тук-тук. Улянка боялася  прогавити  ту  хвилину,  коли  борсук  з  розгону
вскочить у нору, опиниться в мiшку, i коли треба буде сiпнути вiрьовку.
   Так минуло з пiвгодини. Нiщо не порушувало лiсово? тишi. Тiльки  одного
разу шелеснула гiлка, на яку сiла сойка. Вона, мабуть, помiтила  дiвчинку,
пронизливо крикнула й полетiла. Потiм сойка знову пролетiла мимо, тепер  у
не? в дзьобi був горiх чи жолудь.
   Щось легенько зашарудiло в  сухiй  травi.  Улянка  побачила,  як  з-пiд
дубового листка обережно визирнула миша. Вона понюхала  повiтря,  блиснули
на мить двi намистинки ?? оченят, i звiрючка сховалась.
   Минуло, мабуть, ще з пiвгодини, бо  руки  й  ноги  в  Улянки  заклякли.
Мисливське хвилювання втишилось - може, й не прийде борсук, може, в  нього
? десь iнша нора.
   Прилетiла зграйка  синиць.  Скрiзь  тiльки  й  чути  було:  фiнь-фiнь,-
коротка мовчанка, i - а-ха-ха!.. Фiнь-фiнь, а-ха-ха!..
   Дiвчинцi спало на думку, що такими зграйками  синицi  лiтають  по  лiсу
тiльки восени. А весною, коли снiг ще не скрiзь розтанув, сидить синиця на
верхiвцi дерева, i спiва? тодi вона зовсiм не так, як  восени.  Тодi  вона
спiва? так: цiвi-цiвi-цiвi, цiвi-цiвi-цiвi! Або ще так проказу? швиденько:
цiвi-цiв, цiвi-цiв! I тодi треба ?й у лад примовляти:  "Кидай  сани,  бери
вiз!"
   Улянцi вже й набридло чекати  отут  за  дубом.  Вона  пiдняла  з  землi
гладенький, мов вiдполiрований жолудь у  чашечцi.  Як  же  вiн  схожий  на
стаканчик на блюдцi! А сама чашечка з довгим хвостиком! Як смачно хрустять
восени пiд ногою оцi жолудевi чашечки!
   Навколо Улянки застигли в мовчаннi кущi бересклету з жовтими сережками.
Вона згадала, що Макар Макарович наказував  лiсникам  заготовляти  корiння
бересклету, бо з нього добувають  каучук.  I  дiвчинка  почала  розглядати
бересклетову сережку. Жовтогаряча ягiдка плоду розтулилась, i з не? лукаво
визирало чорне, блискуче вiчко  насiння.  Ягiдка  гойдалась  на  тоненькiй
ниточцi, мов справжня сережка, а  зверху  ??  прикривала,  як  парасолька,
блiдо-червона гранчаста шкiрка. Це було маленьке прекрасне диво,  художнiй
витвiр природи.
   Ось саме цi?? хвилини Улянка й почула в далечинi крик.
   - А-га-га! - докотилось до не?, як луна.
   "Макар Макарович,- стрiпнулась дiвчинка, - борсука жене!"
   I враз на не? такi дрижаки напали, що аж зуби дрiбно застукотiли,  а  в
горлi стало сухо-сухiсiнько. Вона так стиснула кiнець вiрьовки, що  навiть
пальцi зомлiли. А на очах вiд напруження виступили сльози.
   - А-га-га! А-га-га!
   Все ближче й ближче.  Все  ближче  й  ближче.  Увесь  лiс  немов  разом
обiзвався з краю в край. I  вже  почула  глухе  гупання  -  мабуть,  Макар
Макарович гнав коня учвал.
   Довгастий звiр стрiмголов вискочив з-за лiщини, кумедно  загрiбаючи  на
бiгу переднiми лапами. Вiн так швидко промайнув  перед  очима  збентежено?
Улянки, що вона встигла тiльки помiтити бiлу смужку, яка перетинала голову
звiра.
   Слiдом за борсуком вискочив верхи на конi Макар Макарович. Вiн був  без
картуза, розхристаний.
   -Тягни! Тягни вiрьовку!- несамовито гукнув вiн.
   Але Улянка вже й без нього побачила, як  борсук  з  розгону  вскочив  у
чорну дiрку лiгва, i обома руками смикнула за вiрьовку.  Дiвчинка  бачила,
як на ходу зскочив з коня Макар Макарович i ось, ухопивши за гузир,  витяг
iз нори мiшок.
   Але це був живий мiшок, вiн пiдстрибував i вовтузився, шарахався  то  в
один бiк, то в другий, i довга вiрьовка, яку  було  прив'язано  до  нього,
звивалася вiд цих рухiв, як змiя.
   Та зашморг затягся мiцно, вискочити борсуковi було неможливо.
   - Дядю! Макаре Макаровичу!  Дайте-я!  Дайте  -  я!  -  благала  Улянка,
захекана, з палаючими очима. Вона прибiгла до нори  й  намагалася  й  собi
ухопитися за мiшок. Поклавши на нього долоню, вiдчула крiзь мiшковину живе
тiло, яке тремтiло, борсалось пiд рукою i важко дихало.
   - Веди коня! -наказав Макар  Макарович.  Вiн  перев'язав  мiшок  кiлька
разiв вiрьовкою й звалив собi на спину.
   - Калина-малина! Пiшли, Улянко!
   Кiнь хропiв i косив очi на ношу. В лiсi швидко смеркало,  i  на  заходi
верховини дерев вiдсвiчували нiжним, теплим багрянцем.

   * * *

   Удома  мiшок  розв'язали  й  замкнули  борсука  в  хижцi  з  дерев'яною
пiдлогою.
   - Я його триматиму, аж доки повернеться тато,- вирiшила Улянка.
   Вона подала на стiл узвар  з  лiсових  груш  i  терну,  поклала  ложки,
поставила миски.
   -     Куштуйте     мого     узвару,     Макаре     Макаровичу,запросила
лiсничого.-Солодкий, 3 юшкою з цукрових бурякiв. Як ви дума?те,  що  скаже
тато,  коли  побачить  у  хижцi  живого  борсука?  Я  похвалюсь,  що  сама
впiймала...
   Макар Макарович хотiв посмiхнутись,  але  не  посмiхнувся  i,  дiставши
носовичок, ретельно почав витирати лоба.
   - Тато? А так, так... Атож... А зна?ш, менi бiльше подоба?ться, коли ти
мене кличеш дядею. Давай умовимось.
   Дiд Маврикiй сьорбав узвар i дав спiйманому  борсуковi  дуже  прихильну
оцiнку:
   - Звiрюга достойна. У-у, сала на ньому - куди там! Замашна звiрюга!
   Макар Макарович залишився ночувати.
   - Менi треба на Вiльшанку,- сказав вiн,- та  тепер  припiзнився,  боюся
поночi десь у болото за?хати. Уранцi вiн розбудив Улянку:
   - Вставай, доню! Вставай! Свинина на столi!
   - А чому ви мене донею  кличите?  -  протираючи  кулаком  очi,  спитала
дiвчинка.
   - А хiба що? Не можна? А ми давай так  умовимось:  я  -  "дядя",  ти  -
"доня". Вставай, вставай! Чу?ш, як шкварчить на сковорiдцi!
   Улянку щось так i вкололо:
   - А яка там свинина? Де  вона  взялася?  Дiд  Маврикiй  обiзвався  з-за
столу:
   - Я ж казав, що достойне сало. У-у, куди там!
   - Оце так! - схопилась дiвчинка.- Та невже ж... Вона  не  доказала,  бо
Макар Макарович засмiявся:
   - Довелося прикiнчити борсука! Побачиш, якого розгардiяшу натворив  вiн
у хижцi. Ледве стiни не розвалив, пiдкопався. Ще трохи - й утiк би. Нiде в
тебе його тримати.
   Улянка вiдчула, як пiдкотилась ?й до горла гаряча кулька. "Як  же  так?
Убили борсука! Хоч би ж на полюваннi, а то - в хатi..."
   ?й  стало  дуже  шкода  звiра,  а  Макар  Макарович  здався  жорстокою,
безсердечною людиною. Та дiвчинцi було соромно виявити  цi  сво?  почуття.
Вона ж учора сама власноручно зашморгнула борсука в  мiшку,  як  справжнiй
мисливець. I хiба ?? тато, i дiд  Маврикiй,  i  Макар  Макарович  не  були
досвiдченими мисливцями? Вона сама - лiсникова донька, i чи личить  же  ?й
жалiти якогось там борсука!
   Вона й бровою не моргнула, сiла до столу, нарiзала хлiба.  А  в  грудях
все ж не зникала раптова неприязнь до лiсничого.
   М'ясо  й  справдi  скидалось  на  свинину,  i  Макар  Макарович  весело
розповiдав, як вiн застукав учора борсука  на  вгородi  й  погнав  за  ним
верхи, i як борсук з переляку мало не наскочив на  пеньок,  i  яке  смiшне
було обличчя в Улянки, коли вона побачила, що здобич у мiшку.
   Поснiдавши, лiсничий подякував за гостиннiсть i зiбрався ?хати.
   - Прощай, доню. Бувай здорова.  Незабаром  побачимось.-  I  несподiвано
тихо додав:-I не гнiвайся на мене.
   -- За вiщо, Макаре Макаровичу?
   - За... свинину. Вгадав, доню?
   Вона глянула йому у вiчi, i вони були такi  ласкавi  i  чомусь  смутнi.
Уляна зайiарiлась.
   - Атож, угадали, дядю. Вона провела його до тину.
   "Ой же, яка я дурна,- думала вона,- хiба ж  вiн  жорстокий?  I  як  вiн
узнав мо? думки?"


   Роздiл п'ятий. НА ЛIСОВIЙ ГАЛЯВИНI

   Сьогоднi в лiсi справжнiй жовтневий  листопад.  Клени  обсипаються  вiд
найменшого подиху вiтерця. Гаснуть  осiннi  вогневi  барви.  На  восковому
листi з'являються бруднi плями, i вони здаються Улянцi  вiдбитком  чи?хось
чорних пальцiв. Деякi листки, засихаючи, скручуються  в  дудочку,  i  коли
обережно розгорнути такий листок, всерединi в  ньому  тремтить  кришталева
росинка.
   Як же порiдiли дерева! Наче довго хтось брiв по колiна в опалому листi,
в золотому шумi, прийшов i навстiж розчинив у лiсi тисячу синiх  вiконець.
У кожне з них, як  у  дзеркало,  по  черзi  зазира?  Улянка,  i  на  тихих
галявинах тiльки шипшина  смi?ться  червоними  губами  та  глiд  чваниться
разками коралiв.
   Дiвчинка йшла навпростець лiсом, без стежок. Тiльки в одному мiсцi вона
за звичкою далеко обiйшла старого ясена з дуплом,  у  якому,  знала,  було
гнiздо шершнiв. Цi велетенськi жовтi  оси  викликали  в  Улянки  острах  i
огиду, хоч тепер вони, мабуть, уже поснули на зиму.
   Вона набрела на дику грушу й сплеснула руками: пiд деревом,  пересипанi
опалим листям, товстим шаром лежали жовтi духмянi грушки. Деякi з них  уже
влежались,  стали  брунатними,  м'якими.  Улянка  любила  ласувати  такими
влежаними грушками. Вона запримiтила це мiстечко, щоб потiм прийти сюди  з
кошиком. Дуже вже рясно розсипала сво? плоди стара мати-груша.
   Дiвчинка пiшла далi, i ось блиснула перед нею заспаним оком Сула.  Було
ще рано,  хоч  сонце  вже,  мабуть,  висунуло  з-за  обрiю  червоне  денце
полум'яно? сво?? шапки, бо на водi сковзався ледве вловимий вiдсвiт, а  на
березi ворушилися пухнастi рудi мiтелки очерету, i це схоже було на те, що
рiка клiпа? спросоння повiками.
   Посерединi безшумна хвиля несла трiсочки, хмиз, острiвцi рудого  листя.
Якийсь  скуйовджений,  як  ворона  взимку,  сердитий   острiвець   доганяв
незграбну трiску, налiтав на не? з розгону, i трiска на мить ховалась  пiд
водою;  але  й  сам  острiвець  розсипався,  i  окремi  листочки,  щоб  не
розгубитись, сполохано наздоганяли  один  одного.  На  Братськiй  ямi,  де
колись втопилось дво? братiв-лiсникiв, тихо крутив вир, вода  була  чорна,
як дьоготь, зловiсна, а на березi - тихо й  порожньо.  Над  Сулою  кручами
бiгла стежка, потiм повернула вбiк через галявину  з  червоною,  як  кров,
стернею пiсля гречки.
   Ось саме тут, за галявиною, i була заповiдна дiльниця,  на  якiй  нiмцi
зрубали вiковi  дуби.  Обмитi  дощами  пеньки  звертали  до  неба  незрячi
обличчя. Тут зупинилась Улянка. Вона знайшла в  рiвчаку  заступ  i  почала
копати ямку. Щодня приходила сюди дiвчинка i викопувала кiлька ямок.
   Це була Улянчина та?мниця. Лiсникова  донька  сама  собi  вирiшила,  що
замiсть кожного зрубаного нiмцями дуба вона посадить три нових.
   Рiвними рядами чорнiли мiж пенькiв  купи  землi.  Ямок  уже  бiльше  як
триста, i дiвчинка поспiшала закiнчити роботу до морозiв. Вона уявля?,  як
прийде  до  Макара  Макаровича  й  попросить  привезти  сюди  на  дiльницю
маленьких дубкiв-сiянцiв. Вона сама ?х посадить, сама доглядатиме.  А  там
повернеться з вiйни тато, i вона приведе його  сюди  й  покаже  йому  свою
роботу. Ось яка в нього дочка! Вiн вирiс у лiсi, як i Улянка, лiс  йому  -
рiдний брат.
   Пам'ята? дiвчинка, як вона часто удвох  з  батьком  обходила  дiльницю.
Батько ступав тихо, майже безшумно,  i,  мабуть,  вiд  нього  унаслiдувала
Улянка легкий, нечутний крок.
   Заступ вгрузав у вогку землю, перерiзуючи з тихим хрускотом бiле  довге
корiння лiсових трав, схоже на живих  черв'якiв.  Траплялися  i  рудi,  аж
червонi, коренi - вузлуватi, як пальцi дiда.  Вони  вiдважно  хапалися  за
лезо i довго не скорювались - тугi, мов гума. А перерубане свiтло-жовте, в
пучечках,  корiннячко,  схоже  на  кучерики  дитини,   плакало   молочними
сльозами.  Гостро  пахли  зраненi  цибульки  пролiскiв  -  пахли  останнiм
березневим снiгом.
   Сьогоднi йти в школу на другу змiну, i дiвчинка  копала  аж  до  обiду.
Вона сiла на пеньку спочити. Просто на колiна до не? впав дубовий  листок.
Вiн був ще зелений, i тiльки на. самому кiнчику торкнулася його  жовтизна.
А на спiдньому боцi  стримiв,  мов  прикле?ний,  круглий  i  м'який  бiлий
горiшок. Улянка згадала, що мати заварювала цi горiшки як чай i  полоскала
хворi ясна.
   Дiвчинка розломила горiшок надво? - в ньому  сидiла  чорна  скоцюрблена
мушка з прозорими крильцями. Це була остання запiзнiла мушка, якiй уже  не
побачити теплих днiв.
   Як ?й затишно було сидiти в горiшку!
   "Тiльки чому це так у мене злипаються повiки? -  дума?  Улянка.-Мабуть,
заморилась. Так i взаправду заснути можна".
   Озирнулась Улянка i побачила дивного дiдуся - у бiлому брилi, з бородою
зеленою, як мох. I вже зовсiм дивно - сто?ть дiдусь  на  однiй-однiсiнькiй
нозi, як гриб. Та  це  й  справдi  не  дiдусь,  а  гриб,  старий-престарий
боровик! Чудасiя! Це, мабуть, тiльки .сон.
   А гриб-дiдусь ураз хрипло засмiявся:
   - Дурненька, який там сон, коли я ось, справжнiй-справжнiсiнький,  стою
перед тобою.
   I вiн простяг Улянцi бiлий корiнець невiдомо? трави. Нi, це  зовсiм  не
сон. I нiчого не змiнилось навколо, i  сидить  Улянка,  як  i  ранiше,  на
дубовому пеньку... Озирнулась - нiякого дiдуся нема?, а корiнець у  руках.
Пахне вiд нього торiшнiм листом i ще чимсь - чи морквою, чи  рiпою.  Взяла
його в рота й вiдкусила маленький шматочок. I враз усе зникло - i  лiс,  i
корiнець, i небо, i дубовий пень. Зникла й вона сама, Улянка...  Нi,  вона
не зникла,  але  стала  чорною  мушкою  з  прозорими  крильцями  всерединi
дубового чорнильного горiшка. Так ось який чарiвний корiнець дав ?й дiдусь
Боровик!
   Люта буря налетiла, одiрвала дубовий листок, i Улянка-мушка вiдчула, що
летить над лiсом, летить над полем, над телеграфними стовпами край  битого
шляху, i спiвають ?й, гудуть проводи. Стривай, щось-чути  таке  рiдне,  як
таткiв голос? Та як не дослухалась -  не  збагнула  тi??  пiснi,  бо  впав
листок дубовий з горiшком у Днiпро й  захитався  на  хвилях.  Улянка-мушка
дуже злякалась, та вiтер прибив листок до берега,  i  чиясь  рука  пiдняла
його й розломила надво? горiшок. I свiтло блиснуло дiвчинцi-мушцi у  вiчi,
i вона побачила в солдатськiй  землянцi  свого  батька.  Татусь  сидiв  на
пеньку бiля вiконця й писав листа.
   Улянка розправила крильця й злетiла на батькову руку.
   - Тату! - гукнула вона i з жахом почула, що не гука? вона, а кряче,  як
ворон.
   ...З гущавини вийшов вовк i здивовано зупинився.  На  пеньку,  схиливши
голову на груди, спала дiвчинка. Бiля не? лежав заступ, а навколо  чорнiли
горбочки свiжо? землi. Це був старий вовк, сiрий, з  рудуватою  шерстю  на
худих ногах. Вiн недавно линяв i вдягся на  зиму  в  новий  теплий  кожух.
Тiльки на хвостi, як шматок повстi, повиснуло пасмо старо? шерстi.
   Звiр нерухомо дивився на дiвчинку. В життi й поведiнцi цих  небезпечних
двоногих iстот було багато загадкового Для вовка. Що робить отут, у  лiсi,
ця дiвчинка, як вона насмiлилась заснути серед бiлого дня,  незважаючи  на
його вовчi гострi зуби?
   Вовк сiв, вiдкинувши пухнастий хвiст i схиливши набiк голову.  Дiвчинка
не ворушилась. Звiр позiхнув, i в пащi, як червона хусточка, майнув  язик.
Вовковi було скучно. Ситий живiт тягнув усе тiло до землi -  недавно  звiр
поживився ягням. Вiн устав i, не наближаючись, обiйшов навколо галявину iз
сплячою Улянкою. На верховинi береста крикнув самiтний ворон-крумкач. Вовк
недоброзичливо позирнув на нього, звiвши вгору гостру  морду,  так  що  на
свiт глянула смуга ситого хутра пiд ши?ю.
   Ворон крумкнув удруге. Уляика проснулась, та вовка не побачила, бо  вiн
у цей час уже спокiйно трухикав широкою лiсовою просiкою.
   Удома зустрiв Улянку на порозi дiд Маврикiй.
   - А ти, дiвко, до курей навiдувалась уранцi?
   - Нi, дiду. Я тiльки здо?ла козу та й пiшла. А що таке?
   - Кури покрадено! Усi тро?, ще й пiвня в додачу забрано.
   Улянка розгублено  мовчить.  А  в  уявi  несподiвано  виника?  волохате
обличчя, приплюснути до шибки нiс i шапка-ушанка.
   - Не припiзнюйся в лiсi,- каже дiд.-  Народ  тепер  усякий  вешта?ться.
У-у, лiс густий. Густiшого, мабуть, i на свiтi нема? - куди там!  А  лихий
чоловiк страшнiший за вовка.


   Роздiл шостий. СИНIЙ ЗОШИТ

   Улянцi зда?ться, що синi Мартинi оченята схожi на пролiски. I вi? в не?
такi, мов пелюстки у пролiскiв - кiнчики гострi, як  стрiли.  Та  пролiсок
тихий, незлобивий, а Марта - у,  злюща!  За  подружку  свою,  Улянку,  очi
видряпа?.
   - Я йому таке зроблю,- сказала Улянцi,- що довiку не забуде.
   _-_ Кому, Марточко?
   - Жуковi тому чорному, Демковi! За  твiй  зошит,  Улянко-кульбабко!  -I
пошепки на вухо: - Я йому в кишеню пальта повну чорнильницю виллю.  Тiльки
чорнила шкода: пiволiвця чорнильного зiстругала.
   - А хiба то його пальто? - похмурнiла Улянка.- Вiн не сам його пошив, а
батько йому справив. Макар Макарович.
   - Ну, то й що?
   - А те, що не роби цього, бо Макар Макарович такий чоловiк...  на  весь
лiс...
   Марта вiдвернулась розчарована: учора скiльки  думала  над  цим  планом
помсти, а Улянка все зруйнувала одним словом.
   Та ще бiльша несподiванка для Марти трапилась на уроцi.
   Тiльки-но увiйшла в клас Людмила Степанiвна,  то  вiдразу  i  викликала
Улянку Голуб. I з купи зошитiв витягла один зошит, дбайливо  загорнутий  у
газету. Улянка впiзнала його й похнюпилась. Мимохiть позирнула на Демка, а
вiн, мабуть, теж уже  догадався,  що  зараз  буде,  i,  вдаючи  байдужого,
надував рум'янi щоки.
   Людмила Степанiвна голосно й суворо спитала:
   - Голуб, як ти наважилась подати вчительцi такий зошит?
   I вона показала так, щоб бачили всi учнi заллятi чорнилом сторiнки.
   Улянка мовчала, тiльки обличчя в не? зашарiлось, а думки так i билися в
головi. Що вiдповiсти Людмилi Степанiвнi? Ще сьогоднi дiвчинка  лагодилась
сказати вчительцi, що це зробив Демко. Та тiльки зараз ?й спало на  думку,
що, виказавши школяра, вона для всього  класу  стане  ябедою.  Двi  клички
вважались найганебнiшими  в  школi:  "пiдлабуза"  i  "ябеда".  Улянку  вже
кликали пiдлабузою. Невже ж вона хоче ще стати ябедою?
   - Голуб, я не думала, що ти така неохайна.  Подати  такий  зошит  -  це
неповага до вчительки. Ти це розумi?ш?
   Улянка, не пiдводячи голови i не дивлячись у вiчi  Людмилi  Степанiвнi,
промовила:
   - Я ненавмисне... Пробачте...
   Чула, як неспокiйно завовтузилась Марта, як засопiв Демко - i чому  вiн
так голосно сопе?
   Бува? так, що з усi?? сили надувають дiти повiтряний м'яч, який ось-ось
лусне з трiском, як пострiл.  I  всi  напружено  чекають  i  бояться  цi??
хвилини. Та несподiвано повiтря з м'яча  виходить  з  легким  сичанням,  i
нiякого  пострiлу  не  вийшло.  I  тодi  на  дитячих  личках   з'явля?ться
розчарування, але напруженiсть мина?, i всi легко зiтхають. Так зiтхнув  з
полегкiстю, здалося Улянцi, весь клас.
   - Щоб це було востанн?,- вимовила Людмила Степанiвна, i  ??  голос  уже
звучав спокiйно.
   Вона почала роздавати школярам ?хнi зошити.
   Те, що Улянка взяла на себе чужу провину, страшенно вразило Демка.  Вiн
ледве досидiв до закiнчення уроку: так йому хотiлося дiзнатись  у  Улянки,
навiщо вона так зробила. Ще й пробачення попросила в учительки. А Демковi,
звичайно, найпевнiше вiдомо,  що  зошит  залив  чорнилом  вiн  сам,  Демко
Рогоза, i навiть i досi ще не зiйшли з його пучок  чорнильнi  плями  пiсля
цього вчинку. Вiн уже приготувався до  того,  що  Улянка  скаже  на  нього
Людмилi Степанiвнi.
   Проте, коли закiнчився урок, вiн не пiдiйшов до Улянки: було нiяково. I
Демко взявся сам собi пояснити Улянчину поведiнку. Та що тут i пояснювати,
коли кожному  видно,  в  чому  справа.  Злякалась  Улянка,  i  все.  Атож,
злякалась  твердих  кулакiв  його,  Демка  Рогози.  Ого,  дарма  що   йому
тринадцять рокiв,  а  не  тридцять.  Дарма!  Хiба  не  вiн  бився  недавно
навкулачки з отим здоровилом Омельком Чичибабою, котрий  у  кожному  класi
сидить по два роки? А хiба не вiн спинив на вулицi норовистого бiлого коня
Фрiца, який утiк iз стайнi.
   Ось яка Улянка Голуб! Що вже пiдлабуза, а ще й боягузка. Злякалась. А й
то, не любить Демко ябедникiв, хтозна-як не любить!
   А все ж таки чомусь сам собi не вiрить хлопець. Наче сто?ть за спиною в
Демка iнший Демко i шепоче:
   "Не тому, що бо?ться тво?х кулакiв, не тому!"
   На великiй .перервi Демко взяв свiй новий синiй зошит, в якому було  аж
шiстнадцять аркушiв, i непомiтно поклав його пiд парту Улянцi.
   Пiсля урокiв, коли школярка складала  сво?  книжки,  вона  виявила  цей
чужий зошит. Вона повертiла його в руках, перегорнула аркушики.
   На обкладинцi зошита не було написано прiзвища. Улянка знизала  плечима
й вийшла в коридор. У коридорi чомусь стояв Демко. Дивно, кого ж вiн  отут
чека?, коли вже всi школярi пiшли додому й Улянка йде останньою?
   Але дiвчинка не виявила нiякого подиву, наче вона знала, що обов'язково
побачить тут Демка. Вона пiдiйшла до нього i спокiйно простягла йому синiй
зошит.
   - Вiзьми. I бiльше нiколи не клади менi пiд парту.
   - Який зошит? - почервонiв хлопець.- Чому ж  вiн  -  мiй?  На  ньому  ж
нiчого не написано!
   - А звiдки ж ти зна?ш, що на ньому нiчого не написано?
   Що мiг вiдповiсти на це Демко?
   - Кажу - не мiй! - затявся вiн. А з голови не йде думка: "Та як же вона
справдi довiдалась?"
   Демко не знав, що Улянка просто догадалась, та й усе. I ця  догадка  ще
бiльше ствердилась, коли школярка заговорила з Демком - такий у нього  був
знiяковiлий вигляд...
   - Ну, коли не твiй,- сказала Улянка,- то нехай тут лежить.
   Вона поклала зошит на пiдвiконня й пiшла не озираючись.
   Демко стояв i мовчки дивився ?й услiд. Потiм вiн зiтхнув i взяв зошит:
   - От вредна Кульбабка!


   Роздiл сьомий. ТА?МНИЦЯ

   Нiхто не бачив, як пiсля урокiв Марта тихенько  постукала  в  дверi  до
Людмили Степанiвни. I все чистiсiнько розповiла школярка вчительцi - i про
те, як Демко назвав Улянку Голуб пiдлабузою, i як вiн навмисне  залляв  ?й
чорнилом зошит.
   - За вiщо таке на мою подружку?  -  скаржилась  Марта,  а  щоки  в  не?
палали, як червоний мак.
   Коли школярка пiшла, Людмила Степанiвна довго ще ходила з кутка в куток
i все думала. Думала вона  про  Улянку,  про  ??  долю,  про  Демка.  Дуже
зрадiла, коли прийшов Макар Макарович.
   Та лiсничий був сьогоднi задумливий i засмучений, i це вiдразу побачила
вчителька.
   - Лиха звiстка,- промовив вiн похмуро.- Ви ж зна?те, що  батько  Улянки
лежав у госпiталi тяжко поранений. А зараз... Читайте... Помер...
   Затрiпотiв у пальцях Людмили  Степанiвни  папiрець,  як  бiле  голубине
пiрце.
   - Що ж тепер... Як же тепер з Улянкою? - i вона пiдiйшла  й  глянула  в
очi лiсничому, наче шукаючи пiдтримки.
   - Я й прийшов, Людмило Степанiвно, погомонiти про це. Порадитися треба.
Як сказати про це дiвчинцi? Та й чи треба взагалi говорити?
   - Треба,- тихо  сказала  вчителька.-  Тiльки  не  зараз.  Хай  спокiйно
вчиться, хай складе iспити в школi.  А  до  того  треба  добре  перевiрити
звiстку.
   У вiкно знадвору насторожено стежив за ними  темний  осiннiй  вечiр.  У
кiмнатi горiла лампа, чути було, як лопотiв гнотик. Вечiр притулив  чорне,
мов у негра, обличчя до шибки; по ньому текли й блищали при  свiтлi  лампи
великi краплини.
   - Вам не  страшно  ?хати  так  пiзно?  -  спитала  Людмила  Степанiвна,
глянувши на вiкно.
   - ? в лiсi дерево,- задумливо сказав лiсник,старезний дуб з  величезним
дуплом. Сто?ть вiн саме там, де почина?ться Одудiв яр.  Смiшно  сказати  -
коли  я  про?жджаю  мимо  цього  дуба,  мене  завжди  огорта?  неспокiй...
Згадуються старi перекази, легенди. Та не про це мова.
   - Так. Не про це, Макаре Макаровичу.
   - Я вирiшив,- раптом сказав лiсничий,удочерити Улянку. ?й буде  в  мене
непогано. I дiда Маврикiя вiзьму.
   Людмила Степанiвна мовчки пройшлася з кутка в куток. Вона  хвилювалась.
Сивий кучерик над лобом здригався в такт ?? крокам.
   - Макаре Макаровичу,-промовила вона, зупинившись перед лiсничим,- а що,
коли дiвчинка не схоче пiти до вас? До речi, чи зна?те ви, що  Демко  дуже
не любить Улянки?
   I вчителька розповiла iсторiю з попсованим зошитом.
   Макар Макарович уважно слухав.
   - Ах ти ж, калина-малина! - вигукнув вiн.- Як шкода! Не знав я  про  це
ранiше. Менi соромно за сина. Треба, щоб Демко довiдався про всю правду.
   Людмила Степанiвна стрiпнулась:
   - Що ви? Та вiн же не втрима?ться i комусь розповiсть.
   - Нi, не думаю. Я йому про все  скажу.  Хай  зна?,  що  Улянка  -  його
майбутня сестра. Нi, це буде наша та?мниця. Аж  доки  не  скажемо  Улянцi.
Шкода дiвчинки...
   Пiзно ввечерi, коли над школою зiйшов  мiсяць,  лiсничий  попрощався  з
Людмилою Степанiвною й по?хав верхи додому. Демка вiн застав уже в  лiжку,
та хлопець ще не спав. Макар Макарович сiв бiля сина.
   - Демко,- спитав вiн,- ти справжнiй мужчина? Я не помилюся в  тобi?  Ти
будеш  хоробрим,  вiдважним  захисником  Батькiвщини  -  артилеристом,  чи
льотчиком, чи пiхотинцем. Може, ти будеш ученим, мандрiвником, розвiдником
недослiджених пустинь, островiв. I ти завжди, я сподiваюсь,  будеш  чесною
людиною, якiй можна звiрити найважливiшу та?мницю.
   В голосi батька було щось таке незвичайне, вiд чого в Демка  перехопило
дихання.
   - Та?мницю,- з притиском повторив Макар Макарович.- Чи ти  да?ш  слово,
що нiкому в свiтi не викажеш та?мницi, про яку зараз довiда?шся?
   Цi слова зовсiм приголомшили хлопця. Холодок пробiг у нього по спинi, i
вiн стверджуючи кивнув головою.
   - Так ось що,- вiв далi батько.-  У  тебе  буде  сестра.  Так,  сестра.
Дiвчинка, яку я хочу вдочерити, бо тато ?? загинув на фронтi.
   Демко чекав чого завгодно, але не тако? звiстки. Вiн думав,  що  батько
розповiсть йому принаймнi про знайдений у лiсi старовинний скарб. Зрештою,
хлопець мiг погодитись  на  печеру,  в  якiй  ховався  колись  легендарний
розбiйник Гаркуша. А коли батько не ма? на увазi нi скарбу, нi печери, то,
напевне, вiн вiдшукав десь у  лiсовiй  гущавинi  покинутий  нiмцями  танк,
справжнiсiнький танк!
   "Дiвчинка! Сестра! - майнула в знiяковiлого  хлопця  думка.-  Навiщо  ж
дiвчинка? А чому не брат, з яким  можна  грати  в  розбiйникiв,  ловити  в
дуплах кажанiв;?"
   - Дiвчинка! Хто ж вона? Як ?? звуть?
   - ?? звати Улянка Голуб.
   Демко повiльно пiдвiвся й сiв на постелi.
   - Улянка?
   - Я знаю все,- продовжував батько,- i  про  зошит,  i  як  ти  обража?ш
школярку. Вона не пiдлабуза. Людмила Степанiвна просто жалi? ??, як круглу
сироту. Сирота! Подумай гаразд над цим словом. У тебе нема? тiльки матерi,
а в не? й батька. Обо? вони вiддали життя, розумi?ш, Демко,життя за  тебе,
за мене, за нашу рiдну землю, за весь наш народ. Адже ти  дав  слово:  про
смерть батька Улянка не повинна знати. Аж до весни, до того часу, як  вона
складе iспити в  школi.  Я  ще  раз  перевiрю  звiстку,  надiшлю  листа  в
госпiталь. Про це знатимемо тiльки я, ти та Людмила  Степанiвна.  Розумi?ш
_-_ тiльки ми втрьох...
   Демко заснув тiльки перед свiтанком. Та й як мiг хлопчина  спати,  коли
батьковi слова схвилювали всю його iстоту, розбурхали  ро?  думок.  Улянка
буде його сестрою! Отже, в Демкового батька буде тепер дво? дiтей - син  i
дочка Улянка!
   Улянка-кульбабка! I виходить, що вона не пiдлабуза, та все ж таки  вона
наябедничала  про  зошит.  Хитра  яка!  При  всiх  просила  пробачення   у
вчительки, а потiм пiшла до не? й нишком усе розповiла. Потайна! Але Демко
й слова ?й про це не скаже. Вона ж тепер сирота. I  хлопцевi  так  яскраво
пригадався чомусь малюнок з Шевченкового "Кобзаря":  слiпець  з  кобзою  i
поводир-хлопчик. Той хлопчик, мабуть, сирота, i спiвець-кобзар -  йому  за
батька. Як же жалiбно гра? кобза!
   А все ж таки нiяк не може Демко уявити, що Улянка  буде  його  сестрою.
Яка ж вона сестра, коли наябедничала на нього вчительцi? А  зошит  справдi
попсував вiн. Авжеж, узяв меду й хлюпнув його на сторiнки.  Який  же  мед,
коли вiн чорний, як чорнило? Нi, це - мед, липучий, густий, ось вiн  мiцно
склею? повiки, i вiють перед очима великi пухнатi крила...

   * * *

   Хоч i пiзно заснув учора Демко, але батько розбудив  сина,  як  завжди,
коли почало свiтати. I першою у хлопця з'явилась ця  незвичайна  думка:  у
нього буде сестра Улянка!
   Вiн пригадав усю вчорашню розмову з батьком -  пригадав  вiд  слова  до
слова.
   - Улянка! - промовив Демко вголос i здивувався, бо це  iм'я  прозвучало
тепер для нього якось зовсiм по-новому, не так, як завше.- А що, коли так:
Улянка-кульбабка! -I знову в уявi iнша Улянка, не та, яку вiн знав ранiше.
   Хлопець почував, що його звичайне  життя  з  сьогоднiшнього  дня  дивно
змiнилось. Наче вiдчинив вiн дверi, а за порогом новий незнайомий  свiт  i
новi незвiданi почуття.
   "А чому ж- Улянка? Чому сестра, а не брат?" - зринула вчорашня думка. З
братом можна ходити на полювання, з братом можна дружити. А з сестрою? Нi,
несправедлива доля до Демка, не щастить йому.
   Обличчя Улянки виникло перед школярем, та образ ?? i iм'я теж здавалися
сьогоднi iншими, мов уперше побачив Демко в сво?х думках дiвчинку.
   Вiн нашвидку поснiдав, збiгав у сарай i пiдкинув коровi сiна,  похапцем
засунув у торбину книжки. Стривай, куди вiн поспiша?? У школу ж iще зовсiм
рано.
   Демко сам собi не признався, що йому чомусь захотiлось зараз же глянути
на Улянку.
   У школу вiн прийшов перший. Довелося навiть  почекати  на  ганку,  доки
сторожиха вiдiмкнула  дверi.  Кожного  нового  школяра  хлопець  зустрiчав
нетерпеливим поглядом. Та Улянки все не було, i Демко  почав  непоко?тись:
чи прийде ж вона сьогоднi? Адже всi  школярi  вже  зiбрались.  I  хлопчина
вперше подумав про те, що Улянка щодня ходить у  школу  лiсом,  i  йти  ?й
добрих три кiлометри. Вiн уявив себе самого  на  лiсовiй  дорозi.  Навколо
тiльки дуби та клени - глушина, i нiкого-нiкогiсiнько навкруги. А вiн  iде
озираючись, i кожний пеньок зда?ться йому вовком,  з-за  кожного  стовбура
визира? розбiйник.
   Улянка прийшла за кiлька хвилин до уроку. Демко швидко затулив  долонею
лоба й удав, що читав книжку. Вiн чув, як Марта спитала в  подружки,  чому
та пiзно прийшла, i як Улянка, хукаючи на пальцi,  поскаржилась,  що  вона
вчадiла i заспала i що в не? болить голова.
   Демковi стало досадне, що вiн чомусь непоко?вся, чекав Улянку, хотiв ??
побачити, а вона  прийшла,  i  все  знову  стало  враз  таким  буденним  i
звичайним.
   На уроцi вiн скоса поглядав на дiвчинку. "Це сидить моя сестра",- казав
вiн сам собi нишком i не мiг повiрити сво?м словам.  Улянка  здалась  йому
непомiтною й нецiкавою. Хiба такою ма? бути його сестра?


   Роздiл восьмий. ЗЕМЛЯНКА

   Була недiля, в школу не йти, то Улянка стала поратись по хазяйству. Дiд
Маврикiй любив солодку гарбузову кашу, з городу зняла дiвчинка два десятки
гарбузiв. Вони лежали в  хижцi,  як  поросята.  Улянка  стояла  над  ними,
мiркуючи, який же розбити. Були тут темно-зеленi гарбузи в  яскраво-жовтих
плямах,- картатi, як плахта, були смугастi,  як  тигр,  були  круглi,  мов
горщик, i довгi, як справжнi поросята, з куцим сухим хвостиком,  скрученим
кiльцем.
   Улянка вибрала величезного гарбуза, жовтогарячего,  як  охра,  з  бiлим
черевом. Пiдняла й розбила об порiг. Гарбуз важко  хрякнув,  розскочившись
на  двi  половини.  Кожна  половинка  скидалась  на  миску,  повну  бiлого
блискучого насiння - гарбузцiв.  Дiвчинка  любила  ?х  вибирати,  гарбузцi
ховали в собi при?мний холодок i  спритно  вислизали  мiж  пальцiв.  Можна
двома пальцями придавити насiнину, i вона чмокне в носа кота на припiчку.
   Поставила гарбуз варитись, а насiння - на жаровню у духовку.
   Як гарно лузати смаженi гарбузцi довгими зимовими вечорами в лiсниковiй
хатинi!
   Дiд почув, як клекотить каша, гарбузовий дух залоскотав старому в носi.
   - Хазя?чка моя дорога,-обiзвався з печi,- у, куди там!
   А  Улянка,  доки  варився  гарбуз,  чистила  мак.  Кожна  макiвка  була
суха-пресуха, аж дзвенiла, а всерединi, як у коробочцi, шелестiло насiння.
Та  коли  не  вмi?те,  не  берiться  чистити  мак,  бо  однаково  половину
розсиплете. Недарма ж бо кажуть,  що  нема  нiчого  дрiбнiшого  за  макове
зернятко.
   Улянка гострим, як бритва,  ножем  стина?  верхню  покришечку,  а  тодi
переверне макiвку над мискою, i жодне зернятко  в  не?  не  загубиться.  А
часом помилиться i висипле мак собi в  рота.  Тодi  бiлi  та  гострi  зуби
почнуть молоти, як жорна, до?си не присне з маку солодке молоко.
   I не йде сьогоднi чомусь iз думки в Улянки Демко Рогоза. Хай не  бреше,
то був його власний зошит. Дiвчинка запримiтила, як хлопець крутився  бiля
?? парти. Але навiщо вiн це зробив? Навiщо було пiдсовувати  свого  нового
зошита? "Може, йому шкода  стало  мене?  -  дума?  школярка.-  Аякже,  от,
мовляв, бiдненька, мабуть, нема? в не? iншого зошита! Нi, я не хочу! Я  не
бiдненька!"
   Улянка любить блукати в лiсi.  Там  можна  звiрити  свою  думку  мудрим
столiтнiм дубам. Вони вислухають уважно i дадуть пораду шумом листя, гулом
верховин. Тiльки треба мати чудесне лiсове серце,  щоб  розумiти  ту  мову
гiллястих велетнiв.
   Та й сьогоднi по обiдi пiшла Улянка блукати лiсом.  I  все  думала  про
Демка. "Що воно за хлопець такий? А такий же  -  мабуть,  дуже  не  любить
пiдлабуз. Тiльки про мене вiн помилився,- дума? Улянка.- Я й сама пiдлабуз
не люблю. А до Людмили Степанiвни вже не зайду, хоч як кликатиме".
   Був уже кiнець листопада, i лiс стояв зовсiм голий.  Тiльки  на  деяких
дубах зухвало видзвонювало мiдноголосе сухе  листя  -  пишалося,  що  воно
залишилось на вiттi й не бо?ться зими. Чи з землi,  чи  з  стовбурiв  наче
випаровувався лiсовий туман i, як серпанком, застилав  увесь  лiс.  Ранком
бували заморозки, i земля дзвенiла пiд ногами, як  склянка,  але  снiгу  й
досi не було, хоч уже не раз  зривалися  з  холодного  неба  колючi  рiдкi
снiжинки.
   Улянка йшла та йшла собi,  все  далi  й  далi  вiд  сво??,  лiсниково?,
хатини.  Часом  десь  на  галявинi  блищали  кригою   олов'янi   озеречка,
завбiльшки з денце чашки. Восени тут ходив скот, i в ямки  вiд  копит  дощ
налив води. Тепер вода встигла промерзнути до дна, i  в  круглих  крижаних
чашках, як у зiницях, вiдбивалось осiнн? небо.
   Не було тепер чути в лiсi нi синиць,  нi  сойок.  Навiть  сороки  й  тi
перекочували ближче до людського житла.
   Несподiвано Улянка почула дим. Озирнулась - куди ж вона потрапила?  Чи,
може, село близько, чи лiсникова хата?
   Лiворуч починався яр. Дiвчинка впiзнала мiсцевiсть. Це був яр Сизоперих
Горлиць.
   Таку назву дала йому сама Улянка. Правда на картi, яку  вона  бачила  в
конторi у Макара Макаровича, ця мiсцина значилась як Одудiв яр.  Назва  аж
нiяк не пiдходила, бо жодного одуда тут нiколи не бачила  Улянка.  Зате  -
горлиць, ой скiльки ?х тут улiтку! Туркотняви тi??,  туркотняви  -  тiльки
слухай, коли любо.
   Нi, поблизу тут не було нiяко? хати, це добре знала дiвчинка. А до села
звiдси чи й дiйдеш за годину. То звiдки ж дим?
   Улянка зупинилась i понюхала повiтря. I вона почула не тiльки дим, а  й
сморiд вiд припалено? ганчiрки. "Як же я далеко зайшла!" - майнула  думка,
i мимохiть пригадалися слова дiда Маврикiя про лихих людей.
   Вона уважно й швидко шукала очима, звiдки йшов дим. Може, хтось вогнище
розклав? Та тодi чути було б, як трiщить  у  вогнi  сухий  хмиз  -  восени
кожний звук у лiсi луна? далеко навколо..
   Нюхаючи повiтря, Улянка пiшла далi.  Нi,  тепер  дiвчинка  не  йшла,  а
пливла. I нiхто в свiтi не змусив би  ??  повернути  назад.  Вона  повинна
виявити, що це за дим.
   Улянка зупинилась, ?й здалося, що .дим наплива? зовсiм з  iншого  боку.
Пiдняла вгору листок, щоб пересвiдчитись, звiдки повiва?  вiтрець.  А  вiн
вiяв з усiх бокiв.
   I враз вона побачила те, що шукала. Низько над землею  стелився  димок.
Але нiякого вогнища не  було.  Дим  наче  виходив  з-пiд  землi.  Дiвчинка
здивовано дивилася на його синюватий струмок, який в'юнився край невелико?
галявини, сховано? в кущах лiщини. Та зараз прозорi  кущi  нiчого  вже  не
могли сховати.
   Улянка стала за стовбур дерева i звiдти  знов  стежила  за  незвичайним
явищем - дим i справдi виходив з-пiд землi!
   Аж ось повiйнув вiтрець, димове  шарпнувся  в  iнший  бiк,  i  школярка
помiтила те, що досi ховалось вiд ?? очей. Це був невисокий горбок  землi,
з якого стирчала схожа на стовпчик труба. З не? й виходив дим. Горбок було
добре замасковано опалим листям - i не помiтиш вiдразу.
   Там, пiд землею, хтось живе! I враз зринули казки про розбiйникiв,  якi
розповiдав колись дiвчинцi дiд Маврикiй. Хто ж то може жити в землянцi,  в
лiсовiй глушинi, сховавшись вiд людського ока?
   Кожний рух Улянчин  став  обережним  i  настороженим.  Вона  озирнулась
навколо i присiла за стовбуром. Землянка була крокiв за п'ятнадцять. Дим з
труби пiшов густiший, мабуть, невiдомий хазя?н пiд землею пiдкинув  у  пiч
хмизу або сухого листя.
   Дiвчинцi раптом стало страшно. Згадала, як далеко вона  зайшла  в  лiс.
Навколо нi оселi, нi голосу людського, тiльки невiдома  землянка,  в  якiй
хова?ться якийсь вiдлюдок.
   "Тiкати! Мерщiй тiкати!" Улянка вже була  встала,  щоб  здiйснити  свiй
намiр, та в цю хвилину подумала: як вона може втекти, не довiдавшись,  хто
живе в цiй землянцi? Що скаже тато, коли повернеться -  хiба  йому  весело
буде вiд того, що його дочка - страхополох?
   Тiльки-но так подумала Улянка, як до не? долетiв звук, схожий на  трiск
сухо? гiлочки. Звук був дуже невиразний, його мiг  викликати  i  за?ць,  i
лiсовий птах, та це  могла  бути  й  людина.  Улянка  перестала  дихати  й
сторожко прислухалась. I ось вона вже ясно  почула,  як  зашелестiло  сухе
листя пiд чи?юсь ногою.
   Мiж  деревами  майнула  людська  постать.  Невiдомий  iшов  просто   до
землянки. Часом вiн зупинявся, присiдав i пiдозрiло оглядався навколо.
   Незабаром вiн наблизився до дерева, за яким принишкла Улянка.  З  жахом
упiзнала вона заросле обличчя невiдомого й шапку-ушанку.


   Роздiл дев'ятий. В ОСIННЬОМУ САДУ

   - А пiди лишень, синку, в  сад,-  сказав  Макар  Макарович.-Тям  голова
колгоспу всiх школярiв склика? на допомогу. Зайцi в атаку пiшли на щепи.
   Молодий колгоспний сад починався вiдразу ж за селом, на косогорi.  Коли
прийшов Демко, там уже було багато школярiв. Вони прив'язували до  мотузка
папiрцi, встановлювали  на  тичинах  млинки-трiскачки.  За?ць  лякливий  -
зашелестить вiд подиху вiтерця папiр, затрiщить  млинок,  косоокий  боягуз
зараз же навтiки.
   - Ви подумайте, скiльки щеп попсували! - скаржився голова колгоспу. Вiн
був високий, у кудлатiй шапцi, i коли розмовляв, то розмахував руками,  i,
може, через це здавався Демковi схожим на вiтряка.
   Молодi яблунi рiвними рядами спускались з косогору, наче тiкали  кудись
у далечiнь, рятуючи вiд заячих зубiв свою кору.
   - Парканом би обнести! - вимахував руками голова колгоспу.- I тут, i  з
того боку, i звiдти, вiд левади. На той рiк спроможемось!
   Демко i собi почав розмотувати мотузок i прив'язувати папiрцi. До нього
пiдiйшов Омелько Чичибаба, здоровило у вухатiй шапцi.
   - Покинь! - наказав вiн.- Тут без тебе впораються. Йди млинки робити.
   Iншим  разом  Демко,  може  б,  i  не  послухався,  "що  ти   менi   за
вкажчик!"-сказав би, але робити млинки справдi було цiкавiше, i вiн  пiшов
до  школярiв,  якi  зiбралися  в  коло  перед  солом'яним   куренем.   Тут
розташувалася  похiдна   майстерня   млинкiв,   пропелерiв   i   трiскачок
найрiзноманiтнiших систем, залежно  вiд  хисту  винахiдника.  На  гарячому
вугiллi, яке  роздмухував  вiтрець,  пiдiгрiвався  клей;  Микола  Суховiй,
Демкiв однокласник, посинiлими вiд холоду руками  колов  ножиком  очерети;
?вга Бузько, дочка голови колгоспу, кле?ла пропелер, iншi майстри  тут  же
випробовували сво? витвори, i кiлька млинкiв, крутячись на  вiтрi,  весело
деренчали, гули, лопотiли й дзижчали, як гедзi.
   _-_ За сто верстов зайцi втечуть! - засмiялася ?вга.- Правда ж, Марто?
   Демко озирнувся й побачив Марту,  яку  спочатку  не  помiтив,  бо  вона
сидiла з другого боку куреня, притулившись до  нього  спиною,  i  ножицями
рiзала газетний папiр на рiвнi смужки.
   - I ти прийшов? - обiзвалась вона, угледiвши Демка, i насупилась.
   - А що? - вiдрубав хлопець. Йому стало  непри?мно,  що  Марта  зустрiла
його так непривiтно.
   - Нiчого,-сказала дiвчинка,-тiльки не заважай нам.  А  то  ще  чорнилом
мене обiлл?ш.
   Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотiлось  шпигонути
Марту гострим словом. I для чого, справдi, вона згадала  про  чорнило?  От
ще!
   - Ти менi не зачiпай Улянки,- знову сердито промовила дiвчинка.- Я  все
розповiла Людмилi Степанiвнi про зошит!
   - Ти? -вихопилось у Демка.- А хiба не Улянка?
   - Авжеж я. I не боюсь тебе нiскiлечки! I Улянка не бо?ться.
   - Ябеда ж ти! - бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серцi.
I  навiщо  було  чiпати  той  клятий   зошит?   Зовсiм   задарма   зобидив
Улянку-кульбабку.
   - Ти дума?ш, що я?..- промовив до Марти.- Я зовсiм не такий.  Я  думав,
що вона мазунчиком до вчительки пiдлещу?ться.
   - У не? того й у гадцi нема?,- сказала Марта, клацаючи ножицями.-  Я  ж
?? подружка, все знаю.
   - Не зна?ш ти того, що я знаю,-вимовив Демко  й  ураз  долонею  затулив
собi рота. Та Марта не звернула на це уваги.
   Злякався хлопчина, що ледве не прохопився  зайвим  словом.  Вiн  вiдчув
прилив солодко? гордостi: ось вiн, Демко, зна? таку  велику  та?мницю  про
Улянку. А Марта, хоч i Улянчина подруга, а не зна? нiчого. I хоч  та?мниця
була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звiрився батько.
   До гурту пiдiйшла Людмила Степанiвна з садiвником Захаром  Захаровичем.
В руках у вчительки були  залiзнi  граблi,  i  Демко  догадався,  що  вона
загрiбала скошений сухий бур'ян.
   - Ви не зна?те, Людмило Степанiвно,-пiдкручував садiвник вуса, довгi  й
тонкi,  як  у  жука-вусача,-  я  в  самiсiнькiй  Полтавi  служив  головним
садоводом.  В  обласному  центрi.  Так-то.  I  менi  тут  досить  тiсно  в
колгоспному масштабi.
   Людмила Степанiвна посмiхнулась:
   - Але ж ви,  бачу,  навiть  у  колгоспному  масштабi  не  впорались  iз
зайцями. Ледве сад не з'?ли.
   - Вжива?мо заходiв. Ви бачите, якi трiскачки!  Не  тiльки  зайця,  а  й
вовка злякають. Доречно сказати вам, що в мене вовк недавно  ягня  вхопив.
Дивного в цьому нiчого  нема?,  бо  навколо  лiси  i  взагалi  некультурна
глушина. Серед бiлого дня вскаку? на вгород старий,  вибачте,  вовцюган  i
хапа? найкраще ягнятко. Що це таке? Як це назвати?
   Незабаром вiн забрав трiскачки й пiшов розставляти  ?х  з  хлопцями  на
край саду. Людмила Степанiвна, короткозоре примружившись,  iз  стримуваною
усмiшкою, вiд яко?  в  не?  тремтiла  верхня  губа  з  золотими  вусиками,
дивилась услiд садiвниковi.
   Невiдомий приятель, який незримо  ходить  за  спиною  кожного  школяра,
шепнув Демковi,  що  зараз  настала  така  хвилина,  коли  треба  тихенько
сховатись за курiнь i зникнути з очей учительки. Той же незримий  приятель
натякнув, що тепер нiчого при?много вiд  розмови  з  Людмилою  Степанiвною
вiн, Демко, напевне, не матиме. Швидше - навпаки.
   Однак  зручну  хвилину  було  втрачено.  Людмила  Степанiвна  повернула
обличчя i, побачивши Демка, поманила його пальцем.
   - Ви - мене? Чи - кого?- спитав  вiн,  озираючись,  начебто  й  справдi
думав, що вчителька може кликати не його,  а  когось  iншого,  хто  сто?ть
поблизу. Демко знав, що ця маленька хитрiсть аж нiяк не  вряту?  його,  та
все ж таки це на якусь хвилину вiддаляло непри?мну розмову (а  що  розмова
обов'язково буде непри?мною, це  йому  вже  пiдказувало  ще  не  з'ясоване
наукою шосте почуття, яке бува? тiльки у школярiв).
   - Тебе, тебе! - махнула рукою до Демка вчителька.
   - Марто! - гукнув Демко дiвчинцi.- Тебе Людмила Степанiвна кличуть!
   Вiн глянув на вчительку й побачив на ?? обличчi усмiшку - i  веселу,  I
водночас насмiшкувату, i зрозумiв, що цi?ю мовчазною усмiшкою вона викрила
його останню на?вну хитрiсть. Тодi вiн не пiдiйшов, а пiдбiг до вчительки.
   - Мене! А я думав...
   Людмила Степанiвна вже не посмiхалась, та очi  ??  миготiли  iскорками,
промовляючи: "А неправда, я ж знаю, що ти думав!"
   - З тобою розмовляв батько? - тихо спитала вона.
   - Про вiщо?
   - Про Улянку. Ти сам зна?ш. Про зошит.
   - Розмовляв,- вiдповiв Демко i  глянув  на  сивий  кучерик,  що  спадав
учительцi на чоло. Згадалось ураз, як посивiла  Людмила  Степанiвна  тодi,
коли нiмцi катували ?? за те, що читала школярам про Ленiна.
   - Що ж тобi пiдказу? совiсть? - спитала вчителька.
   - Я бiльше  не  буду.  Пробачте,-  буркнув  Демко.  Людмила  Степанiвна
мовчала.  I  коли  заговорила  знову,  Демка  вразив  ??  голос.  Вiн  був
незвичайний, немов iшов з глибоко? криницi.
   - Пробачення - це не пусте слово, Демко. Коли людина просить  пробачити
??, то це значить, що вона засуджу? свiй вчинок, визна? його  недостойним,
ганебним. Пробачення - це сповiдь перед сво?м серцем. Спитай у нього, воно
скаже, що ти повинен зробити. А зараз... зараз будемо майструвати  млинки,
Демко. Марто! - гукнула вона.- Неси сюди очерет.


   Роздiл десятий. ЩО ПIДСЛУХАЛА СТАРА ШАФА

   Невiдомий зупинився недалечке вiд дерева,  за  яким  сховалась  Улянка.
Дiвчинка мiцно притиснула до грудей руки, щоб не так сильно стукало серце,
та малiй лiсничисi здавалось, що його стукiт луною вiдгуку?ться  у  всьому
лiсi.
   Невiдомий ще раз озирнувся i тодi швидко попрямував до землянки. I в цю
хвилину вiд необережного руху пiд ногою в Улянки хруснув сучок.
   Дiвчинка завмерла. Що ж це сталося? Вона загинула! Невiдомий знайде ??.
Вiн уб'? ??, уб'?. Це, напевне, якийсь лиходiй, що перехову?ться в лiсовiй
глушинi.
   Людина в шапцi-ушанцi хутко лягла на землю, озираючись на всi  боки,  i
прислухалась. Хрускiт сучка, мабуть, дуже ?? стривожив.
   Так минуло кiлька довгих хвилин.
   Аж ось невiдомий, переконавшись, що йому нiяка небезпека  не  загрожу?,
встав i обтрусив свою стару сiру  шинелю.  Вiн  зробив  кiлька  крокiв  до
землянки, i дiвчинка побачила, що в  нього  спочатку  вникли  ноги,  потiм
тулуб, а потiм i голова, нiби невiдомий провалився гiд землю.
   Задкуючи вiд дерева до дерева, дiвчинка кинулась  тiкати.  Та  вона  не
бiгла стрiмголов, хоч уся тремтiла вiд бажання чкурнути так, щоб аж  вiтер
свистiв у вухах. I тiльки тодi, коли землянка щезла з очей,  Улянка  хутко
побiгла лiсом.
   Ще не  встигло  смеркнути,  як  кiлька  лiсникiв  з  рушницями  оточили
землянку бiля Одудового яру. Серед  лiсникiв  був  i  Макар  Макарович.  З
пiднятими догори руками з-пiд землi виповзло дво?.  Того  ж  дня  ?х  було
вiдправлено до мiста.
   - Бандити! - збуджено сказав Макар Макарович.- Полiца?,  калина-малина!
При нiмцях знущалися над людьми, а тепер вiд народно? кари ховаються.
   Бiля землянки  Улянка  знайшла  куряче  пiр'я,  розвiяне  вiтром.  Вона
пiдняла пiр'?ну, яка миготiла райдужними кольорами. Такий барвистий  хвiст
був колись у ?? пiвня.

   * * *

   Щось дуже цiкаве розповiдала  Улянка-кульбабка  сво?й  подружцi  Мартi.
Вони перешiптувалися в кутку в класi, в найзатишнiшому закапелку мiж пiччю
i старою шафою, в якiй мiстилася шкiльна бiблiотека.
   Ця шафа пiдслухала не одну школярську та?мницю, тому  вона  й  зда?ться
такою поважною i мовчазною, як мудра бабуся. Дверцята ?? щiльно  замкненi,
i на них висить сердитий замок. Коли його вiдмика? Людмила Степанiвна, вiн
так роздратовано скрипить, що аж оскома з'явля?ться на зубах.  Але  широкi
дверцята шафи вiдчиняються з  лагiдним