ися, i вiтер повiяв - пропали духи! Миколка витяга? з кишенi вузлик, розв'язу?, окрайчик хлiба i цибулину кладе до кишенi назад, а хустинкою мiцно перев'язу? шию. Тепер уже, нарештi! Можна було б i запитати, де прода- ють корiв, але як ти його будеш питати, коли ти малий i коли в тебе за пазухою двiстi тисяч грошей - ще довiдаються та заберуть! Старцiв - на кожному кроцi: i слiпих, i так покалiчених, усяких ворожбитiв i циган, а таких, що нiчого не продають i не купують,- роями ходять по базару, все може бути! Миколка вщулю? голову в плечi i, як горобець, впурху? помiж куфайок i шинелей, бушлатiв, курток, зелених i рудих френчiв, пiджакiв i, видихаючи з-пiд носа майже уже невловимий пахощ духiв, сопе в базарнiй хвилi в сподiваннi, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовтi чунi i мамина куфайка обляпались грязюкою по самi вуха. Нарештi натовп порiдшав, i запах духiв почав змiшуватись iз запахом прiло? соломи. Миколка побачив корiв. ?х було небагато. Вони стояли в дальньому кутi базару, де починались будiвлi, i жували сво? останн? винесене на базар сiно. - Та ось де вони! - прошепотiв Миколка i зупинився: бодай винюхати останнi рештки духiв, аби не пропадали. Хустинку ж на ши? вiн затягнув ще тугiше i вже хотiв було йти до корiв, як раптом остовпiв: бiля крайньо? корови, що стояла прив'язана до воза, дво? дядькiв ?ли ковбасу. Спочатку Миколка не повiрив, але коли побачив, як один iз них, той, що був у брезентовому плащi, запиха? свого червоного носа у торбину i витяга? з торбини ще одне кiльце ковбаси,- у Миколки потекла пiд щоками слина, хоча вiн нiколи ковбаси i не ?в, вiн тiльки чув ковбасячий запах, коли ?хнiм селом проходили нiмцi, чи iталiйцi, чи хто там проходив iще: хiба ?х усiх перелiчиш ? Не стало нi духiв, нi корiв, нi базару вiд запаху того кiлечка! Боком-боком Миколка почав обходити дядькiв, щоб вийти ?м у спину i стати проти вiтру i так дивитися. Дядьки ж тим часом не поспiшали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони довго, i той ковбасячий дядько у брезентовому плащi висмикував iз-за халяви батога, цвьохкав ним у повiтрi перед носом корови i знову ?в ковбасу. "От як виросту,- думав собi Миколка,- буду ?сти ковбасу день i нiч, доки не на?мся i аж доки цi чунi не зношу, а як i зношу, то все одно, мабуть, не на?мся... Але нiчого, нiчого, не сьогоднi-завтра прийде мiй батько з вiйни, то все ще може бути, може, вiн прийде не з торбиною, а з повним мiшком ковбаси, i медалей у нього буде на грудях дзеленчати бiльше, нiж у вас двох, узятих разом iз вашою ковбасою!" I Миколка вихопив iз кишенi окрайчик хлiба з цибулиною, i не зводячи засльозених очей з дядькiв, з'?в свiй харч як на вогнi. В цю мить увесь базар пiдняв голови в небо. Навiть дядьки перестали жуватл i позадирали в небо напхатi ковбасою роти: низько над базаром шугонула трiйка "яструбкiв". А за нею ще одна, потiм - ще! Вони летiли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою. Миколка навiть помiтив у кабiнi льотчика - хлопця у шоломi, Миколцi начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому корову купувати! Миколка похолов: ось уже скiльки часу вiн загляда? цим брезентовим дядькам у ?хнi ковбасячi роти, будь вони неладнi, а корова?! А ще дванадцять кiлометрiв вести ?? степом додому. А мати ж хвора, не може злiзти з печi i дума?, де ж це вiн там на базарi i як. Тим часом йшлося на пiсляобiддя, базар знелюднiв, i ко- рiв лишилося iще менше, нiж було. Миколка полiчив - чотири корови. Вiн пiдiйшов поближче до однi?? з них i, начебто нiчого й нема, почав наслухати, скiльки за не? правлять i скiльки дають... Трохи перегодя до корови пiдiйшли якийсь чоловiк iз жiнкою. Чоловiк одразу почав обмацувати та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию. - I скiльки ж да? ваша бiленька? - запитав чоловiк у власника корови. - Так як на добру пашу, то до двох вiдер. - А скiльки ж ви за не?? - поспитала жiнка. - Та так, за чотириста - то можна було б i вiддати... Чотириста тисяч! - Миколка вiдчув, як його двiстi тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живi... Лишилося три корови, I Миколка почалапав сво?ми жовтими чунями до _них. Але тi двi корови були проданi, а третя стояла за возами така, що до не? нiхто i не пiдходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,- пiвбiди. Миколцi навiть сподобалося, що вона вся чорненька i рiжки вiночком. Але вона хиталася од вiтру i свiтила ребрами, i вим'я пiд нею було як маленьке яблучко,- ну просто тобi i не корова, i не коза. Продавала, корову така сама й тiточка: на нiй не було навiть куфайки, а лише сiрий пiджачок з рукавами по лiктi та на ногах - одна чуня, а друга калоша, прив'язана до ноги кабелем. Нiс ?? посинiв вiд березневого вiтру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на головi, як шпакiвня. Пiд пахвою тiточка тримала вiхоть торiшньо? трави, на лигач i хворостину. Так вони i трусилися удвох з корiвкою на спорожнiлому базарi, на сiрiй землi пiд сiрим небом. Миколка обiйшов корiвку раз i вдруге i, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко прошепотiв: - Тьотю, а скiльки ви за не? просите, i так, щоб оддати? У тiточки текли з очей сльози, чи то вiд вiтру, чи хто зна вiд чого. Не дивлячись на Миколку, дерким вiд застуди голосом вона проговорила: - Вiддаю за сто п'ятдесят... - А вона хоч до?ться? - До?ться, три стакани да? на день, але при добрiй пашi...- Аж тепер тiточка повернула голову в Миколчин бiк - хто ж це ?? все-таки пита?? Миколка стояв вiд тiточки по той бiк корiвки, так що вона Миколки не помiтила i здивовано оглянулася навколо. - Тьотю,- Миколка виступив iз-за корiвки,- менi ще далеко йти, то чи берiть сво? грошi, бо не рано ж. I не встигла тiточка надивуватись, як Миколка присiв i до колiна червоними тридцятками вiдлiчив усi сто п'ятдесят тисяч - кожнi п'ятдесят тисяч мати .перев'язала йому мотузочком, так що три рази по п'ятдесят - i корова твоя! Ще й п'ятдесят у запасi! - Нате! - А звiдки ж ти будеш, що тебе самого оце послали? - Та я тут недалеко, iз Кумарiв, може, чули, дванадцять кiлометрiв, а мати хвора на печi та дво? малих, а батька чека?мо з дня на день iз вiйни. Берiть! Берiть i перелiчiть самi ! Доки тiточка скоцюрбленими пальцями i сухими губами перелiчувала грошi, Миколка ще раз оглянув корiвку. Тепер вона була його, ?хня, домашня, i з цi?? хвилини корiвка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навiть де не вiзьмись духи - i тi знов запахли пiд носом! Миколка глянув у темно-голубi корiвчинi очi i спитав: - А як тебе звати? Корiвка клiпнула, i в ?? очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матерi над батьковим листом, що вiн живий i здоровий. - Ну, синочку, бери ?? та веди, та гляди ж ?? там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала. - i тiточка вiддала Миколцi налигач, хворостину та вiхоть сiро? торiшньо? трави. -Буду йти, бо менi з нею i смеркне...-1, як тiльки Миколка взяв налигач, корiвка слухняно потьопала за ним по сiрiй базарнiй землi у Миколчине село, додому. Вони вiдiйшли далеченько i вже здалеченька оглянулись: тiточка стояла на тому ж самому мiсцi i посинiлою рукою витирала на очах сльози. - Тьотю! - гукнув Миколка.- А як же звати ??? - Первiнкою звати ??, синочку! Первiнкою... Мiстечком пройшли спокiйно. Даремно Миколка понаби- рав повнi кишенi камiння вiд собак. Майже всiх собак у мiстечку перестрiляли нiмцi, iншi десь порозбiгалися з переляку по лiсосмугах та яругах, i коли вийшли з Первiнкою за мiстечко на шлях, Миколка повикидав камiння у болото, щоб легше було йти. Зо два кiлометри вiд мiстечка дорога була вимощена I йти було ще так-сяк. Але, як тiльки брукiвка закiнчилась, почалося непроходиме царство болота. Тiкаючи, нiмецькi танки i машини так погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо. Миколка ступав крок, чуня лишалася у болотi, i, доки вiн висмикував, засмоктувало другу чуню - хоч стань та й плач. А тут звечорiло просто на очах, I почало ввижатися, наче у покинутих нiмецьких танках i машинах хтось ?. Первiнка тулилась до Миколки i дрiбно тремтiла, коли вони поминали пострiляних корiв, чи коней, чи навiть верблюдiв. Нiмцi тiкали на чому могли, i, коли конi чи корови не в силi були пiд ними йти i падали у багнюку, тодi нiмцi ?х убивали. Пахло чимось непри?мно-солодким. Миколцi хотiлось затулити носа - руки не вiльнi: однi?ю рукою вiн вiв Первiнку, а другою раз по раз витягав чунi з болота. Так вони i посувалися вдвох пiд жерлами танкiв та гармат, помiж перекинутими машинами, погорiлими гарбами i возами. I тихо та порожньо на шляху i в степу, хоч вий. Бiля машин валялися потрощенi мiднi скринi з усiляким добром з полотном, з квiтчастими рушниками, з хромовими чобiтьми, але Миколка знав, що нiчого цього чiпати не можна, бо воно замiноване. Пахло якимись лiками та горiлою шерстю. Смеркало. Смеркало й смеркло. Первiнка ледь тягла ноги, а Миколка нiс уже чунi в руцi ? йшов у валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам'яним давнiм хрестом. Цей горб з кам'яним хрестом мав означати Миколцi половину дороги. На небо вийшли зорi, пiд ногами трохи пiдмерзло. Вийшов червоний мiсяць, i танки вiдразу ж стали бiльшими, ось-ось неначе загуркочуть i застрiляють. Миколка уже б i побiг додому, якби не пудовi ноги набряклi,- мати ж удома не спить i дума?: де ж це вiн? Але ось i половина дороги. Навiть при мiсяцi видно у кам'яному хрестi дiрки вiд куль, але що це? Пiд хрестом бiля згорiло? машини сто?ть лiжко! Темне широке лiжко з золотими бильцями сто?ть пiд хрестом при дорозi! По Миколчинiй спинi сипонуло морозом: iшов уранцi на базар - лiжка не було. Хто ж це його поставив за день? Миколка пильно почав придивлятися до машин, до "тигра", що чорнiв за хрестом у кюветi, i до самого лiжка - нiде нiкого. Червоно свiтить мiсяць над горбом, i тиша така тиха, аж холодна. Навшпиньках Миколка пiдiйшов до лiжка - лiжко порожн?, нi подушки на ньому, нi ковдри, самi лише дошки, де-не-де посiченi кулями та осколками, та золотi бильця блищать при мiсяцi, як чортовi очi. "Дай, - подумав Миколка,- сяду та вiдпочину, бо не маю вже сил отак телiпатися, та й Первiнцi щось треба дати". Миколка похукав у руки, прив'язав Первiнку до лiжка i пiшов до "тигра", бо якраз саме там росли найвищi будяки: треба ж було цьому "тигровi" увiгнатися в такi добрячi будяки! Миколка нагнувся i зашарудiв мiж лапатими будяками: пiд будяками щось росло. Пирiй чи ковила - проти мiсяця не видно. Хоча вони i торiшнi, але рвати ?х важко, сильно вони у землi сидять. Вiд "тигра" котами чомусь смердить,- от була б та цибулина, що ?? на базарi з'?в, як би вона зараз пригодилась! Миколка винiс iз будякiв оберемок пирiю, кинув його перед Первiнкою на лiжко. - Оце з'?си, Первiнко, та й пiдемо далi, а я бiля тебе посиджу,- сказав Миколка i сiв на лiжко. Первiнка зашелестiла пирi?м, а Миколцi тим часом хтось почав мастити очi медом. Голова його хилилась на лiжко, згодом вiн пiдiгнув пiд себе ноги i заснув. Нiч стояла бiла пiд мiсяцем, як молоко у дiйницi, i тихо жувала Первiнка пiд хрестом, оточена "тиграми" та "пантерами". До?вши пiзню свою вечерю, Первiнка й собi вляглася бiля лiжка та й заплющила очi... Скiльки Миколка спав - невiдомо, але проснувся вiн вiд того, що його хтось гойда? з боку на бiк. Спросоння Миколка вискочив на лiжко з ногами i побачив, як Первiнка рветься вiд лiжка туди й сюди, аж на лигач трiщить, а здоровенний чорний собацюра, врiвень з Первiнкою, плига? мiж "тигром" i дорогою i намага?ться вхопити Первiнку за ногу. Вона вiдхвицьку?ться вiд нього, як може, очi повнi страху - боже ж ти мiй! Миколка схопив вiдколений снарядом шматок хреста i з усi?? сили попудив собацюру по лапах. Але той тiльки пiдскочив i сiв на дорозi, весело i задоволене дивлячись на Миколку. Тодi Миколка вiдважив пiдмерзлу грудку, другу, але собацюра то пригинався, то пересiдав з мiсця на мiсце i знову весело махав хвостом та задоволене повискував. А навкруги бiлий-бiлiсiнький день, та й сонце у небi уже височенько, морозець, у Миколки зуб на зуб не потрапля?. Додому, Первiнко, мерщiй додому, бо що ж там мати? Миколка натягнув на замерзлi валянки чунi, вiдв'язав Первiнку, ще раз пошпурив у собаку рудим осколком вiд снаряда i по примерзлих грудках побiг до села. Пробiгли вибалок, Первiнка задихалась, задихався i Миколка - _хай йому грець! Станемо та вiдпочинемо. Раптом у небi, де не вiзьмись, з'явилися нашi i нiмецькi лiтаки. Однi з заходу, другi зi сходу. I тих i тих було так багато, що ?хнiм крилам не вистачало неба. Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, i годi вже було про що й думати. Нiмецькi бомбардувальники змушенi були скинути бомби в порожнiй степ i тiкати. Степ, де щойно пройшли Миколка з Первiнкою, закипiв вiд бомб, як смола в казанi. Бомби падали одна на одну, бо ?м не вистачало мiсця. Де i як сховався Миколка з Первiнкою, видно _не було, виднi були вогонь i дим, та чути надiрваний голос повiтря. Все скiнчилося раптово, як i почалося: щезли лiтаки, i лише вирви в землi здивовано-тихо задивились у небо. Миколка з Первiнкою вилiзли з воронки. Коли глянь - собацюра теж сiда? збоку вiд них, як нiчого н не було. Сидить, гра? хвостом у реп'яхах i дивиться. Дивиться, собача душа, вiдгодований на зайцях та на курiпках. А бодай ти здох! Миколка пошукав очима камiнця якого чи грудку, але пагорб сiрiв далеко i чисто, ледь викльовувалась молода трава. Миколка нагнувся, ущипнув маленький блiдо-зелений листочок, спробував на зуб - кислий! Щавель! Вiн! Миколка наскуб листочкiв, за щоками терпко взялося кислим - невже так рано щавель? Треба запам'ятати мiсце i сьогоднi ж прийти з корзиною - сiль, слава богу, удома ?, вода у криницi ?, щавлю принесу - от тобi i ?жа. Перша весняна ?жа! Миколка понапихав щавлю у кишенi, за пазуху, де тепло лежали п'ятдесят невитрачених тисяч, i сказав Первiнцi: - Тепер ми з тобою, Первiнко, на ногах. Вода у криницi _?, _сiль ?, i щавель ма?мо! - i Миколка пiднiс Первiнцi жменю щавлю, жменю з'?в сам.- Ходiм! Собацюра, що влiгся неподалечку вiд них i жовтими вологими очима радiсно блищав на Миколку, коли той говорив з Первiнкою, встав i собi. - Ти що, приблудо,- гукнув до собаки Миколка,- ув'язався за нами? Нема тобi що робити? Вигналося здоровило таке, одним сво?м видом кого хоч зляка?ш. Собака зрозумiв, що Миколка зверта?ться до нього, i раптом перекрутився на одному мiсцi, присiв, пiдскочив i погнав щодуху навколо Миколки з Первiнкою - колами колами, трьох зайцiв вигнав, але не побiг за ними, встигне iншим разом! Собака вискочив на пагорб i зупинився. Якусь мить вiн мовчки так i стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось вiн там побачив на дорозi, бо розтулив свою пащеку i загавкав. _Голос у нього був як у_ танка. Первiнка з несподiванки аж присiла. А собака гримкотiв сво?м голосовим страхiттям, i кожен гавкiт його виривався iз горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати i до неба! Собака гавкав i оглядався на Миколку. Дорогою вiд села йшов якийсь чоловiк. Вiн був ще далеко, але по тому, як вiн Iшов, припадаючи на лiву ногу, Миколка впiзнав його: це був ?хнiй сусiд дiд Рятушняк. - Перестань гавкати,- сказав Миколка собацi.- Це дiд Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то вiн тобi ще й лупки дасть. Вiн тобi не я. Ану перестань ! Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, вiдбiг далi вбiк i прилiг за перекотиполем. - Дiду!- крикнув Миколка.- Це я! Це ми з Первiнкою додому йдемо! - Де ж це ти був цiлий божий день i нiч? - Та ви ж бачите - дорога яка? А тут ще Первiнка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первiнка у нас! -Дiд Рятушняк почухав Первiнцi за вухом, присiв, подивився на вим'я, нiчого Миколцi не сказав, а тiльки спитав: - I скiльки ж ти за не? дав? - Сто п'ятдесят тисяч... А були й по чотириста! - Ну то чого ж,- сказав дiд.- Тодi вона, може, цих грошей i сто?ть... Ходiм додому, там мати мiсця собi не знайде. - Батька часом нема? - Батька нема, але Петро Радзi?вський учора на станцi? був, то каже, що вже iдуть ешелони i все з такими, яких повiдпускали додому,- сказав дiд. - Дiду, а може, батько додому i не прийде? - Як то не прийде? - Ну, вб'ють його нiмцi, та й усе. - Не вб'ють... О, а звiдки ж оцей козарлюга? - Дiд побачив собаку. - Та причепився по дорозi вночi. Первiнку хотiв було з'?сти, так я його каменем... Гляньте, дiду, якого я щавлю нарвав! Дiд узяв листочок, пожував i спитав: - Де? - А ось у ярку. - У якому? У цьому ярку? - Тiльки отам оно пiд тим боком. - Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пiшов, але, може, воно й на краще... - Дiду, а понюхайте у мене за ши?ю!-Миколка хутко розв'язав на ши? хустку. - Що ж там у тебе ма? пахнути? - А ви понюхайте! Дiд нагнувся, встромив сво? рудi вуса в Миколчину шию, довго внюхувався, а потiм сказав: - Чимось пахне, але чорт його зна? чим. - Нi, ви, дiду, внюхайтесь добре! Дiд знову нагнув жовту, як суха макова головка, свою голову, щось довго мимрив i закашлявся: - Чимось пахне, чорт його зна? чим, але чимось при- ?мним. - У перукарнi на базарi за двадцятку! - Може, й духи, але за двадцятку... Я б не дав. Миколка обв'язав хустинкою шию: - А я дав!.. Пiдходили до Миколчиноi напiвзгорiло? хати. Хата стояла на рiвному мiсцi в обгорiлому садку, з обгорiлим сара?м. Лишилися подряпанi котами бiлi вугли, та дво? вiкон лиши- лось iз десяти. Хата була велика, бо татiв ще дiд, як мати казала, на Бузi козакував i, козакуючи, сотворив цю хату сво?м дiтям. А дiтей у татового дiда бiгало, як пшона. Посеред двору чорнiла криниця з пригорiлим журавлем, I дiд Рятушняк сказав: - Коли б доброго сухостою знайти та журавель замiнити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли самому нiчим у хатi розпалити. I дiд, i всi люди вже потроху допалювали у печах стрiхи зi сво?х хат, а в кого хати були попаленi нiмцями, так у тих в землянках зимувала зима. Правда, хто був здоровiший та молодший, той носив в'язками курай iз степу, а хто старiший та недужий? Отак i дерли сво? стрiхи та в пiч кидали, щоб хоча душу нагрiти. - Дiду, ведiть Первiнку у сарай, а я заразi - прошепотiв Миколка i навшпиньках вiдчинив дверi сiнешнi, дверi хатнi, тихо пiдiйшов до печi. Вкрита батьковим давнiм пiджаком, мати лежала скраю печi i дивилася в стелю. - Мамо! - крикнув Миколка. Але йому лише здалося, що вiн крикнув. Вiн не крикнув, як того йому хотiлося, а якось прошелестiв сухим язиком, бо слова неначе пiском пересипалися. - Мамо, я купив корову! Дiд Рятушняк у сарай повiвi Первiнкою звати. Мати здригнулася i повiльно повернула до Миколки сво? хворе обличчя. Вiд стiни випiрнули голiвки Миколчиних брата I сестрички I в один голос залепетали: - Наш Миколка корову купивi Наш Миколка корову купив! - Я ?? ще вчора купив, але ж ти зна?ш, мамо, дорога яка, i чунi розкле?лися, а тут ще нiч... - Так ти що - i ночував у степу? - Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зiйшло, i тут, бачу, дiд Рятушняк iде. I ще, мамо, дивись, п'ятдесят тисяч лишилось, i дивись, якого я щавлю нарвавi У ярку, як до нас ото на половинi дороги! Ми з дiдом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його! - А ти ж хоч ?в що-небу дь? - ?в. Щавель ?в. I Первiнка ?ла. Тепер ми будемо корзи- нами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав- лем ми вже не пропадемо! - А яка ж вона з себе? - тихо спитала в Миколки мати. - Чорненька. На весь базар вона одна така тiльки й була. I роги вiночком. Три стакани на день да?. I не б'?ться. Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав грош?, став на лежанку колiньми, розв'язав на ши? хустину i сказав: - Мамо, а понюхайте у мене за ши?ю - чим пахне? Мати пригорнула Миколку ближче до себе. Миколка вiдчув гарячий спечений подих маминих губ. - Ну, мамо, кажiть! Кажiть! Чим пахне? - Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився? - У перукарнi на базарi за двадцятку! - Миколко, дай i нам понюхати! - потягнули ши? через маму братик i сестричка i сво?ми холодними носиками ви- нюхували б Миколчине щастя i до вечора, якби в хату не зайшов дiд Рятушняк. - З молоком вас, Марi?, у вашiй хатi! - Так пiшли здо?мо! - сплигнув Миколка з лежанки. - Здо?мо то здо?мо, а чим годувати будемо? Чим же, Марi?, ми ?? годувати будемо? - Так трава ж скоро буде, дiду! - вигукнув Миколка. - Доки до тi?? трави - ще не один раз можна буде ноги витягнути,- сказав дiд i знову звернувся до матерi: - У мене, Марi?, ? така думка: поки на мо?й хатi лишилося ще трохи стрiхи, то яехай вона цю стрiху поки що ?сть - ви колись вiддасте. - _А чи ж буде вона тую стрiху ?сти? - запитала мати. - Буде ?сти ще й дякуватиме. Сокирою посiчу, теплою водою _скроплю-ще й дякуватиме, як на Великдень. Знадвору почувся гамiр. Миколка виглянув у вiкно: у ?хнiх воротях стояло душ десятеро жiнок з порожнiми вiдрами, i деякi коромислами показували на Миколчину криницю. Оскiльки криницi по всьому кутку були замуленi, нiкому було ?х чистити, то жiнки ходили по воду у Миколчин двiр, до Миколчино? криницi, яку вичистив ще при нiмцях дiд Рятушняк. Жiнки приходили до криницi i по два, а то й по три рази на день, скiльки кому треба, а эараз эбилися у воротях i топчуться. - Що там таке? - Дiд Рятушняк пiдiйшов до вiкна i собi. - Зараз узнаю,- Миколка вибiг на подвiр'я. Бiля криницi лежав отой самий степовий собацюра i, лед- ве котра з жiнок наближалась з вiдрами до криницi, шкiрив зуби й гарчав. У першу мить Миколка чомусь навiть зрадiв, що побачив знову його вже бiля сво?? хати. Але вiд того, що собака самовiльно призначив себе господарем ?хнього подвiр'я, влiгся бiля криницi та ще й людей не пуска?, Мяколка по- шукав очима грудки чи палицi. - Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть вiд криницi, щоб i духу твого тут не було чути! Як добрим цiпом, собака гепнув хвостом по землi, знехочу встав i, так стоячи i нiкуди не тiкаючи, сумно дивився на Миколку. Вони були майже одного зросту i так дивилися одне одному в очi. Раптом собака висолопив червоного як жар язика, I не встиг Миколка опам'ятатися, як вiй лизнув його в щоку. Миколка розгубився. Вiн оглянувся на дiда Рятушняка, на жiнок - ти диви, вiн ще й лижеться! - швидко витер долонею лизок i сказав: - Так от що: якщо ти ще будеш менi й лизатися, то я тебе зовсiм од хати вiдпроваджу. А поки що йди лягай бiля сарая, стережи Первiнку i дай людям набрати води. Зрозумiв? А поскiльки я не знаю, як тебе звати, а називати тебе вже пiзно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе i називати-Собакою. От. Пiшли. Похиливши голову. Собака пiшов за Миколкою до сарая, лiг бiля дверей, а Миколка взяв драбину i понiс ?? з дiдом Рятушняком дерти для Первiнки останнi клаптi стрiхи... Минали днi, i Первiнка з'?ла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно вiддаючи сво? три стакани молока. Хату дiда Рятушняка Первiика з'?ла за два днi. Бо то? хати не було що ?сти - лише на причiлку висiла жменя житньо? соломи, i то тако? старо?, ще старiшо? за дiда. ?? навiть не хотiли вже й мишi. Але дiд акуратно ту солому посiк, полив теплою водою i сказав Первiнцi: . - Дивись, ще й висiвками трушу! -Дiд висипав у тавик жменю висiвок.-?ж на здоров'я. А пахне як, сам би ?в! Первiнка з задоволенням схилилася над тазиком, а дiд узяв бiлу нiмецьку алюмiнi?ву лiтрову кружку i заходився до?ти. Миколка сiв напроти Первiнки i слухав голос молока. Таким щасливим Миколка ще не був нiколи - тонке дзюркотiння молока сповняло його душу небесною мелодi?ю. З порога сарая Собака - i той дивився на Миколку такими радiсними очима, що не змiг втерпiти: встав i почав ганяти чогось по подвiр'ю. - Дiду! - Га? - От i нема й вашо? хати, i Кваснячино? нема. До?да?мо хату Коцюбенкiв. А далi що? - А Пухленкова? - Нема. Згорiла. Згорiла i Садкова, i Чоборя. Нема вже у нашому ряду жодно?. - Щось придума?мо! - сказав дiд, встав, понюхав моло- ко, дав понюхати Миколцi.Пiду сьогоднi на той куток до брата, у нього не хата, а цiла скирта! - Дiду, буду я цi?? ночi та ночувати бiля Первiнки. Бо то? ночi ввесь час щось ходило та гупало коло сарая. Я вже наслухав-наслухав, а воно ходить та гупа?, а воно ходить та гупа?! А замок же у нас нiкудишнiй! - _А собака? - А хто його зна?, де вiн був. Десь, видко, ходив, по зайцiв, мабуть. Треба ж i_ йому чимось та харчуватися... Поштальйонша йде! - гостро скрикнув Миколка i вибiг до ворiт. Листоноша, тiтка Василина, йшла через вигiн до Миколчино? вулицi, ?? помiтили вiдразу ж усi хати i землянки. Жiнки i дiти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тiтки Василини: у який двiр найперше заверне вона? Тiтка Василина завернула до Коцюбенкiв. Довго вона щось не виходила звiдти, вiд Коцюбенкiв, де п'ятеро дiтей i тiтка Коцюбенчиха... Миколка злякано позирав на дiда Рятушняка, i тихо було у всiх хатах та землянках. I раптом - закричала тiтка Коцюбенчиха... Заплакали дiти ??, а вона чомусь вибiгла на вулицю, на вигiн, пiдняла руки туди, в сторону вiйни, i заголосила: - Ой дiти, ви ж мо? сироти, i де ж ти, господарю мiй! Тiтка Василина i ще хтось повели попiд руки Коцюбенкову вдову до хати, але голос ?? ще плакав: - I до кого ж тепер та ви, сироти, та мо? ви дрiбнесенькi, до кого ж тепер менi з вами прихилитися? А ти ж то говорив менi, а ти ж то i не думав сам десь погибати, дiтей покидати та мене з ними, iз дрiбними на свiтi лишати... - Нема Коцюбенка,- сказав дiд Рятушняк,- добрий чоловiк був, а робив як, а спiвав... А тут ходиш по свiту, ? порохня вже з тебе сиплеться, i нiкому ти вже не треба, а живеш - не кличе бог, от тобi i все... - Дiду, до нас iде,- прошепотiв Миколка i злякано оглянувся на дверi, на вiкна, де лежала мати. Тiтка Василина йшла повiльно, дивилася, як завжди, в землю, бо щодня змушена була приносити людям бiльше горя, нiж радостi. Миколка зiщулився, наче люто змерз, i вже те дивився на тiтку, а дивився десь наче позад себе. Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тiтка Василина пiдiйде, мовчки посто?ть, вийме iз сумки похоронну i тяжко скаже: "Нема вже в тебе, синочку, батька..." - Нема вам, синочку, нiчого на цей раз,- раптом каже тiтка Василина i йде далi. Миколка як був, так i сiв на камiнь. Посидiв довгенько, доки розвиднiлося в головi i доки не почулося згори ?хньо? вулицi ще одне чи?сь удовине голосiння. - Дiду, несiть Коцюбенкам молоко, а я пiшов у степ. Пошукаю мишачi купки. - Ти дума?ш, мишi тебе ждуть? Та по?ли вони за зиму все, чим запаслись. - По?ли? А може, й не по?ли... Пiду туди, за Розкопану могилу, де торiк просо було. - Iди, тiльки на мiнi не пiдiрвись. Кому-кому, а Собацi тiльки цього й треба було! Швиденько напився з калюжi води i рвонув! Вiн виривався наперед Миколки далеко аж за вигiн, а потiм летiв до нього назад i якийсь час iшов спокiйно поруч,аж доки на його нiс не падав дикий запах звiра чи птицi. Тодi вiн на мить зупинявся i дуже серйозно, по-хазяй ському поводив носом у тому напрямку, обережно зупиняв нiс, ще раз втягував у себе той запах i включав першу собачу швидкiсть - не йшов, а плив, стелився над землею, Не оглядаючись нiкуди, неначе вiд звiра i до його собачого носа була протягнута пряма-прямiсiнька струна, нiкому не видима, а видима лише йому, i вiн iшов по нiй, як i належить iти по струнi. В такi моменти Миколка зупинявся, аби не зашкодити чотириногому мисливцевi сво?м необережним кроком. Собака лiг на землю... Не лiг, а опустився на не?, як пух, як павутинка, дарма що важив добрих два пуди... Зараз буде стрибок... Стрибок!!! В самого Миколки всерединi щось тьохнуло, так стрибонув Собака. Щось фуркнуло з-пiд його носа, а Собака так i продовжував лежати на землi, наче вiн не мiг з не? встати, наче увiгнався вiн лапами в землю по самий живiт. Собака якийсь час непорушно дивився вслiд курiпцi, аж доки не зникла вона в сiрому просторi, а потiм повiльно I винувато повернув до Миколки свою голову з двома пiр'?. нами вiд курiпчиного хвоста в зубах. - Ось тобi й ма?ш,- сказав йому Миколка,- а ще кажеш! Хто ж так плига? на курiпку? Що вона тобi - вовк? Краще шукай мишачi купи. Вони не бiгають i не лiтають. Шукай.- i Миколка сам став обдивлятися навкруги. Незабаром проминули Розкопану могилу i вийшли на торiшн? просовище. Бiля могили росла одненька груша-дичка, i Миколка помiтив на нiй з десяток торiшнiх покоцюрблених грушеняток. Не гаючи часу, вiн полiз на дичку. Груша була колюча, як мороз, 1 лiзти на не? - не мед. Та й грушенята висiли на верхiв'?. Собака стояв пiд грушею бiля млинка i не зводив з Миколки здивованих очей. Миколка позривав грушки в кишеню, одну з'?в сам,- була вона бляшана якась, але грушевий дух ще трохи жев- рiв у нiй,- одну кинув Собацi. Той негайно зловив ?? в повiтрi, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок, видно, Собака не любив. Порожне запущене поле сумно лежало без нiчого,-нi соняшник, нi колосок не хвилювали його в усi роки вiйни. Посiяв тут, правда, хтось трохи проса за могилою, i те мишi з'?ли. Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожнi, за зиму мишi перетрубили всi сво? запаси i зараз живились, як могли, корiннями, листочками торiшньо? трави, стеблами. В однiй купi Миколка знайшов трохи магару: мишi не вiддавали його, кусали Миколку за пальцi, а Собака ловив i душив мишей... Додому прийшли надвечiр. На подвiр'?, бiля криницi було тихо. Миколка зайшов у сiни, поставив мiшечок з магаром 1 зайшов до хати. - Мамо, це я. Я магару з поля принiс! Завтра промию його водою, пiдсушу, потовчу в ступi-ось нам i каша! -Добре, - тихо проказала мати.-Там дiд Рятушняк картоплi принiс. То ти звари. - Зварю, мамо. А ночувати я сьогоднi буду бiля Первiнки. Миколка вийшов у двiр i сказав Собацi: - Ти ж менi гляди: цi?? ночi не ходи, щоб не вкрали Первiнку. Чув? Гляди ж. А я буду в сара?. Миколка взяв габлi, постелив фуфайку бiля Первiнки, поклав габлi поруч, поставив собi на нiч кружку води, зачинив на замок зсередини дверi i лiг. Глибоко i тепло дихала Первiнка, вiд ?? тiла пахло лiтом, нагрiтим лiтнiм вечiрнiм камiнням. Тiльки-но Миколка заплющив очi, як щось за стiною гупнуло. Миколка сiв. Став наслухати. Тихо-тихо, а потiм гупнуло знову. Миколка взяв габлi, пiдiйшов до стiни i притулив вухо. Тихо. Так вiн постояв-постояв i знову лiг. Тiльки-но лiг, як вiдразу щось ударилось об стiну, аж увесь сарай затрусився, i Первiнка з переляку звелась на ноги. Миколка. з габлями пiдбiг до дверей, лiг на землю i за- зирнув у щiлину пiд дверима-хто там? Нiкого. I Собаки не чути. Де Собака? Може, його хто придушив тихо або вбив, що Собака не встиг i гавкнути? Щось заскiмлило i загуло. Нi, це березневий вiтер скiмлить у тонкiм верховiттi 1 гуде у грубiших гiлках. А що це шумить? Дужче i дужче! Зi стелi сарая западали краплi. Дощ? Дощ. Миколка пiдставив пiд краплi язик, покуштував: так i е - дощ.Западали краплi i на Первiнку. Миколка вiдв'язав ??, перевiв у сухiший куток сарая i сказав: - Стiй тихо-тихесенько, наче нас тут i нема. Не встиг Миколка проговорити цi слова, як ударило щось об стiну раз i вдруге, щось захарчало, заляскало, залопотiло, i гавкнув, як танк. Собака. Гавкнув, аж залився. Потiм радiсно завищав i задряпав лапами у дверi, викликаючи на- двiр Миколку. Миколка кинувся до замка, довго не потрапляв ключем. Нарештi вiдiмкнув i вискочив. Мокрий Собака лежав бiля Миколчиних нiг i гатив хвостом по калюжi... Гатив хвостом по калюжi, а сам дивився на дерево. Миколка пiдвiв голову i собi: на голiм березневiм деревi сидiло тро? темних чи то птиць, чи то звiрiв. Собака сперся на стовбур переднiми лапами i переможно гавкнув. Птицi чи звiрi, побачивши Миколку, занявкали згори котячими голосами... Щоранку Миколка вибiгав у садок подивитись, як там росте трава. Трава рости не поспiшала, бо один день попускало на тепло, а другого дня мороз хапав зубами калюжi i землю i так тримав ?х, доки мiг... Город копати було ще рано, але Миколка наточив рашпiлем лопату, набив на габлi нового держака з акацi? та й пiшов згрiбати пiд яблунями торiшн? листя. Пiд листям бiленькими губками дихала трава i врiзнобiч розбiгалися мишачi окопчики. В сiро-блакитних тiлах яблунь вже говорила весна, не голосно, але говорила. Яблунi наче прислухалися до самих себе, i особливо оця бiля хати, волова мордочка, що доспiва? тодi, коли косять жито. Гiлку ?? розчахнула гармата, 1 Миколка намiсив глини, замастив яблунi рану, стулив гiлку докупи, обв'язав старим мiшком i пiшов подивитися, як там грушi. Бiля груш було чомусь холоднiше. Бiля них якось завжди не так, як бiля iнших дерев. Яблунi - тi спокiйнi, розважливi, посидючi. Вони нiкуди не поспiшають. Ростуть собi, цвiтуть, плодять, гупають ночами яблуками пiд собою, I так i сидять на них, як квочки на яйцях. У груш обличчя твердi, i цвiтуть вони бiло i твердо - зацвiли, уродили, опали, i досить. Миколка зупинився бiля старо? сиво? грушi. Вона так i звалася -_ сива. ?? посадив ще татiв дiд - козак, i росла вона дуже давно, i родила уже через рiк, а то й через два - коли схоче. Сива груша височiла так високо, що й лiтаки обминали ??, щоб не зачепитися та не впасти. На нiй була тьма-тьмуща гнiзд, часом бiльше гнiзд, нiж самих груш, i коли влiтку з тих гнiзд птицi подавали свiй голос, то до не? хоч не пiдходь. Здавалося, Сива груша спiва? сама, аж страшно! Миколка пiдiйшов до грушi-ладанки. Грушi-ладанки пахнуть трохи медом, i хвостики у них довгi i прямi. А це ось - глива, ?? грушi трохи глевкi, а хвостики в них _короткi i закарлюченi. А це - дуля. У не? найбiльшi ?_ найсмачнiшi грушi. _З'?си _одну таку грушу - вже на?вся на цiлий день i води не хочеш до самого вечора. За грушею-дулею - маленька груша-картоплянка. _Вона _ще спить i проснеться не скоро, бо вона доспiва? _пiзно, _перед снiгом, коли вже нiяких груш нема, а вона ?. А цi двi грушi - грушi-сагачки. ?х, як i персик, посадив батько. Сагачки пристигають тодi, коли бджоли вже пона?далися цвiту i троянди опали, отодi саме вони й пристигають. Миколка попiдгрiбав пiд сагачками листя i надколупнув нiгтем гiлочку-сiк!.. Грушi-сагачки терпляче стримували себе, щоб не зацвiсти, бо хоч горобцi й порозпускали хвости та крила, але не треба поспiшати з цвiтiнням. Бо зацвiтеш, а тут мороз! Отодi й спробуй зацвiсти вдруге... А персик сто?ть худий i нещасний, як обiдране голодне циганча: з нього не вийшли ще зашпори, i вiн у саду малий i скоцюрблений. Ще восени Миколка обiклав персик околотом, аби вiн зимою не замерз, але хтось той околот розтягнув - чи нiмцi, чи угорцi покидали його пiд колеса сво?м машинам у болотi, i персик цю зиму зимував на голе тiло. "Якщо корiнь не вмер,- подумав Миколка,- то доведеться його пiдрiзати пiд самий корiнь: може, з кореня ще яке персиченя та виросте..." А над садом у синьому небi цвiли бiлi молодi хмари. Миколка зiперся на граблi i пiшов очима до них, до ?хнiх бiлих i чистих облич... Он мати сто?ть з братом i сестричкою на руках. А це ось вiн сам Миколка, веде Первiнку степом з базару в село додому. Ось дiд Рятушняк шкандиба?... Миколка стояв i дивився, як пропливають мати i вiн з Первiнкою та дiдом у синьому небi в кра? далекi... В головi запаморочилося, i хмари почорнiлиi Миколка мало не впав - сильно закортiло ?сти, ну хоча б то щавелинку з'?сти... Як на зло, запахло проти вiтру базарною ковбасою, защемiла слина пiд щоками, 1 МиколцI так захотiлося ?сти, як ще нiколи на хотiлось... Глянь - Собацюра йде вiд степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом Iде i щось тягне зубами, тягне, аж стогне. - Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака вiдразу ж покинув свiй тягар, бахнув об землю хвостом i сiв перед Миколкою, як святий. Миколка пiдiйшов ближче i побачив грубеэний сувiй чорного сукна. Сукно начiпляло на еебе реп'яхiв та болота 1 видавалося якимсь могутнiм звiром без голови. - Де ти його взяв? Отам у яру iз машини поцупив? Та там же ж мiни, собача твоя душа! А якби пiдiрвався? Ох, дам же я тобi лупки цими габлями, щоб знав! Собака похилив голову i, втомлено хекаючи, тiльки те й робив, що мовчав... Миколка помiтив: останнiм часом Собака почав зникати, Почав десь зникати вiд хати i любив щось приносити. Де вiн ходив, Миколка не знав. Ночами вiн десь блукав, приходив уранцi сумний, з жовтими очима, i пахло вiд нього лисицями, нiмцями i ще чимось, як ото, бува?, пахне милом. Собака важко лягав лiд сара?м i спав, лишаючи вуха, щоб не спали. Весь час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: лiтаки у небi - спить. Танки по дорозi - спить. Вiдро ляпве у криницю - спить. Виходить на порiг Миколка - вiдразу ж Собаку наче хтось пiдкида? - вста?, дивиться: що робити? Миколка снився йому завжди, бо вiн, де б це не було, як тiльки забачить Миколку, то мало не плаче. Але ввечерi знову зника? на всю нiч, щоб вранцi пахнути лисицями, тiнями i ще чимось, як ото, бува?, пахне батьком, коли вiн на вiйнi i коли його довго нема, так нема, що аж сумно. Миколчин Собака любив приносити. Нi, не те щоб тягнути до хати що попало. Вiн знав цiну речам i приносив з нiмих полiв те, що треба. Настiнний годинник якось принiс iз бiлими стрiлками i гирею. Принiс вiн i френч зелений нiмецький з гудзиками, орденом i голкою з ниткою в кишенi. Витий валянок учора принiс на праву ногу Миколцi. На лiву, наче знав, у Миколки був такий валянок - узувi А сьогоднi на тобi - сувiй чорного сукна прихекав iз поля i сам у реп'яхах та болотi, як чорт. Раптом Собака пiдняв голову, потягнув повiтря, тихо заскiмлив, завищав i з усiх сво?х чотирьох нiг кинувся садом до хати, вiд хати через подвiр'я на вигiн. Вигоном, ще далеко вiд хати, йшов якийсь чоловiк... То йшов Миколчин тато... I хоча Собака нiколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом вiн оголосив i мамi, i Миколцi, i всiм у селi, що йде господар з вiйни, та ще й бiлого коника веде за собою, щоб оратьi Собака вискочив назустрiч Миколчиному татовi, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака був уже на татових медалях I голосно плакав татовi в поранене обличчя. Вибiгла мати, городом кульгав дiд Рятушняк, здаля щось кричав i собi плакав, плакали й бiгли жiнки, до яких ще не прийшли чоловiки, а Собака вже повз на животi попереду тата до мами i молотив хвостом по землi, як цiпом. I коли тато взяв на руки Миколчиного братика i сестричку, пригорнув до себе Миколку, i коли мати притулилась до татово? спини, Собака лiг долi i почав розглядати сво? зальопанi, в реп'яхах лапи... А крiзь вiдчиненi дверi сарая дивилась Первiнка. По ?? чорненькому обличчю з темно-голубого, як слива, ока теж котилась темно-голуба, як слива, сльоза... - Синочку, прив'яжи коня... Ну, то що там, дядьку? - якось дуже тихо спитав Миколчин тато дiда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не було нi вiйни, нi обгорiлого снiгу, нi напiвзруйновано? хати. Але дiд Рятушняк плакав i через свiй дитячий лагiдний плач щось мимрив собi пiд носом i тiльки те й робив, що цiлував Миколчиного тата то в руку, то в плече. - То що там, дiду? - спитав i собi Миколка. - Лопата де? - крикнув засльозений дiд i побiг до Первiнки в сарай по лопату. Тато - за ним. Миколка - за татом. - Прийшов наш хазя?н дорогий, Марi?! -_ тулилися гур- том жiнки до Миколчино? мами.- Живiсiнький! А все ж могло бути, не дай господи, та не дай нiкому!.. Розгаслим вигоном до Миколчиного двору, знизу, в?д Кодими, згори вiд глинища сiрими зграями потяглися з дiтьми жiнки, за ними клигали, зимово кашляючи, дiди, i сам вигiн став широкий, аж не видно. Миколчин тато з лопатою i дiд Рятушняк з киркою вийшли iз сарая, i садом, стурбованi чимось вкрай, не кажучи нiкому нi слова, швидко пiшли повз кладовище в степ. Миколка якусь мить розгублено подивився на маму, на тiток, а потiм спочатку поволеньки, далi хутчiше потьопав за батьком та дiдом Рятушняком. Собака - за Миколкою. Батько та дiд iшли просто на Розкопану могилу, йшли вони, не розмовляючи мiж собою, батько якось аж потемнiв з лиця, а дiд Рятушняк ще важче став припадати на ногу. Бiля могили дiд зупинився, витер шапкою лоба i закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись пiднiжжя могили: - Наче не було нiкого, дядьку? - Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всi цi роки не зводив iз не? ока, як ви й велiли. Один раз, правда, тi?? зими ночував бiля не? пiд грушкою танками нiмець, але на верх не вилазив - було холодно, снiг, вiтер. - А що, як воно задихнулося? - знову тихо, як i на подвiр'?, спитав Миколчин тато. Хто "задихнулось", хто воно? - кортiло Миколцi узнати i, може, чимось допомогти батьковi. - Тату, я тут був. - Де, синочку? - Отут кругом. I на самiй могилi був, i на грушку вилазив оце недавно, як по мишачi купи приходив з Собакою. - Ну, добре... Пiшли,- сказав батько.- Дайте, дядьку, руку, бо слизько. Дiд Рятушняк подав руку, i Миколчин батько повiв дiда на могилу за руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версi була аж начема у глибину могили. Росли там будяки i ще якiсь бур'яни, вищi за Миколку. Батько зачав лопатою вирубувати пiд корiнь будяки, а дiд Рятушняк виривати лободу, блекоту та рiзний непотрiб. Миколка i собi ухопився за лободу бiля дiда: - Дiду, а ви не бо?тесь? - Кого? - Копати могилу? I що воно у нiй? Золото? - Золото. З хвостиком. -3 яким хвостиком?! - Золотим. - Не смiйтеся, дiду, бо я тепер скажу батьковi, що ви з мене смi?тесь! Дiд заходився киркою довбати землю на сво?му мiсцi. Собака - так той уже щось ?в пiд грушкою унизу. Сонце вийшло з-за хмари i засвiтило у всi сво? очi. - Дядьку! Iдiть сюди! - гукнув Миколчин батько.- Iдiть сюди, поможiть! Дiд Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не пiдняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один. Потiм iз ями разом iз землею полетiла прiла солома. Батько перестав копати, став на колiна i зачав розгрiбати солому руками, занурюючи ?х усе глибше й глибше, i раптом затих, нiби перестав дихати, нiби вiн там щось зловив пiд соломою дуже дороге i важливе. У дiда Рятушняка вiд хвилювання дрiбно тремтiли вуса. Батько випростався i пiднiс до очей пригорщу пшеницi. Роздивився, понюхав, дав понюхати дiдовi, а дiд ще й узяв зернину на зуб - i вони обнялися: Миколчин татко iз дiдом Рятушняком. Дiд зачав знову плакати i цiлувати батька в плече i руку, шапка впала в нього iз голови, i вiн зробився ще менший. - Iдiть, дядьку, в село та кличте всiх, хай беруть, у кого що ?: вiдра, мiшки, все, що ?! Пошлiть кого-небудь до школи, щоб пiдмели класи. Будемо зсипати там. - Бiжу! - чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дiд Рятушняк i, як молодий, побiг до села. - А ти, сину, повiдтягуй будяки, тiльки не поколись, на купу, та на тобi сiрники та попали ?х. А я буду копати!.. Скiльки прожив Миколка на свiтi, але такого ще не бачив! Вiд села до Розкопано? могили i вiд Розкопано? могили до села засновигали люди. В мiшках, у торбинах, на коромислах у вiдрах, в дiжках на тачках люди носили i везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дiдом Рятушняком на початку вiйни та?мно вiд усiх. Носили до кiнця дня i носили всю нiч. Бiлий мiсяць свiтив з усi?? сили, i Миколка для себе помiтив: iще до вчора усi тiтки з ?хнього кутка були мовчазнi, печальнi, згорбленi. Але варто ?м було почути, побачити i заносити пшеницю, як де взялися у них сили i ноги: забiгали, заговорили, засмiялися дiвчатка, здавалося навiть, що й горе повеселiшало на обличчях удiв. Розвиднялося. Вiд Розкопано? могили йшла валка жiнок з останнiм уже зерном, як вiд яру викотилась довжелезна колона наших танкiв. Гнiвно та нетерпляче вони гуркотiли на захiд, i сiрi вiд болота "бобики" метушилися бiля них, як сiрi жуки. Один з таких "бобикiв" раптово розвернув i покотив до переляканих жiнок з пшеницею на плечах. З "бобика" виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом: - Хто такi i чому ви тут? Жiнки втомлено зняли з плечей торби й мiшки i мовчки передихували. Лейтенант покопирсався в одному мiшку, в другому, взяв жменю зерна i спаленiв: - Де взяли? Жiнки клiпали на лейтенанта нi в тих нi в сих. Добре, що пiдiйшов Миколчин тато з дiдом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато пiдiйшов до лейтенанта. Лейтенант, забачивши множество орденiв та медалей на батькових грудях, вiдразу ж присмирнiв. А тут пiд'?хав ще один "бобик", i з нього вийшов справжнiй генерал. Миколка аж упрiв вiд здивування, бо нiколи ще не бачив живих генералiв. Генерал сказав: - Доброго здоров'я, люди добрi! - Здрастуйте,- сказали жiнки, а лейтенант узяв пiд козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, i струнко чомусь не став, а пiдiйшов до генерала якось по-домашньому, не по-во?нному: - Пшеницю несемо, он iз тi?? могили. Я - голова колгоспу. - Дуже при?мно. Дорошенко,- м'яко сказав генерал i подав татовi руку. - В сорок першому. закопав, коли вiдступали, думав, пропаде - не пропала! - Не задихнулась? - Уявiть собi - нi! Так що будемо сiять, товаришу Дорошенко. Генерал набрав пригорщу пшеницi, довго на не? дивився, глянув на батька, на жiнок, оглянувся на танки, на небо з лiтаками, обережно висипав зерно чомусь собi у кишеню i помiтив Миколку: - А ти, синочку, чий? - Я - татiв!-сказав Миколка i заховався за батька. - Бондаренко! - гукнув генерал капiтана.- Лиши... Як вас величати? - звернувся вiн до батька. - Максим Миколайович. -Лиши в цьому селi пару бочок пального... Бiльшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам! - I вам щасти,- сказав Миколчин тато. Генерал узяв, - батьковi, дiдовi, жiнкам,пiд козирок, сiв у машину i по?хав. - Татку, - прошепотiв Миколка,- навiщо генерал пше ницю висипав у кишеню? - Та, мабуть, для щастя,- сказав тато. Не встигли дерев'яними лопатами перегорнути пшеницю у школi, як на вигонi сiв лiтак з червоною зiркою на боцi. - Ой, - ойкнув дiд Рятушняк i вибiг зi школи. Дiд наче знав. А знав, бо з лiтака злазив його син Петро. Петро кинувся бiгти до хати, але дiд загукав до нього вiд школи, з дерев'яною лопатою в руцi: - Петре, я осьдечки, тут, у школi, зерно перегортаю! - вдарив себе руками об поли та так i став, сам не змiг уже бiгти до Петра. - Тату! - крикнув Петро до свого татка - дiда Рятушняка - i в хромових чоботях повз Миколу й жiнок протупотiв до свого батька та обiйняв його.- Здрастуйте, тату! Я - на два днi! Вiдпустку дали! Здрастуйте! - сказав Пет- ро людям i перестав смiятися та радiти.- Здрастуйте... Миколка аж присiв: на грудях у Петра блищала Золота Зiрка Героя, хоча погонiв на плечах у нього й не було! Дiд Рятушняк, забачивши цю Зiрку, якось знiяковiв, оглянувся на людей, а потiм тихо сам прихилився до не? головою - i знову заплакав. "От менi оцей дiд! - подумав Миколка.- Тiльки й робить, що плаче, коли не треба плакати". - Максиме Миколайовичу,- засвiтився Петро до Миколчиного тата,давно? - Учора. Здрастуй. - А я лечу та думаю... - Надовго? - На два днi!.. Тату, не плачте... - А оце в тебе що? - пальцем доторкнувся дiд Рятушняк до Петрово? Золото? Зiрки. - Як - що? Дивiться, тату. - Бачу... А он Миколка Первiнку купив на базарi... Три стакани на день да?,похвалився Миколкою дiд Рятушняк.- А я вже думав, де там ти i що... -Вою?мо, тату! Не журiться! Миколка сидiв на порозi сарая i слухав пiсень з хати i ? дiда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первiнка, бiля нього лежав Собака, i "Цвiте терен" розливався над вигоном i лiтаком на ньому, над садом i над криницею. - А чому мiй татко - Максим Миколайович? - запитував себе Миколка. - I дiд так на нього каже, i генерал, i Петро. А Петро ж не набагато молодший за татка?.. I Герой Радянського Союзу... Льотчик... На самольотi прилетiв, у хромових чоботях... Максим Миколайович... Гей, ти,- сказав Миколка Собацi,- здрастуй, Собако Собацюренько, i ви, Первiнко Микола?вно, добрий день! На цю осiнь до школи - добрий день! А там, дивись, як татко з мамою i хату вкриють - добрий день? А в криницi завжди темно - добрий вечiр! - Синочку, а з ким це ти говориш? - Тато i Петро стояли над Миколкою, на небi, на бiлих хмарах. - Тату, а Первiнка буде рости? - А як ти хочеш? - Хай не росте. I Собака хай не росте. Хай вони будуть такi, як ?. - То вже будуть! - засмiявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засмiявся Петро. - Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж менi пiшки виходить - далеченько... А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас нi трактора, нi коней, а весна на носi... Як ти? - А райцентр? - Ще нiчого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому... - То що, Максиме Миколайовичу, заводити? - легко, празниково спитав Петро. - До вечора вернемось... - Татку, ви куди? На самольотi? - Та полетимо, синочку. Татковi треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш... - Хочу! - вилетiло з Миколки, як з птаха. Дядько Петро завiв лiтак, i полетiли. Миколка сидiв у тата на колiнах, поруч з дядьком Петром, i земля не чорна, не сiра, а золота мерехтiла пiд лiтаком, i над ним, i збоку. Все було в золотi, i тато, i Петро. - Це що? - Забари. Лети, Петре, на Кам'яний Мiст. Отам i сядемо. А з Кам'яного Мосту - на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку i - додому. Сiли в Кам'яному Мостi, сiли в Кривому, в Грушцi, ше десь сiли. Миколка не виходив з лiтака: батько з Петром ходили по сiльрадах, гомонiли з головами колгоспiв, видно торгувалися, били "по руках", i з кожною посадкою прибували новi пасажири: в Кам'яному Мостi - ягня i пара голубiв, в Кривому - козеня i теличка, в Грушцi - борона, дво? гусей. Теличку, козеня i ягня тато з Петром прив'язали у лiтаку, а голуби i гуси мостилися бiля Миколки. Так i летiли. Мiж бiлими хмарами над золотою землею. Вийшли орати, сiяти i боронити. Перед цим батько сказав Петровi: - Петре, нi трактора, нi коней. Лопатою степу не накопа?ш. Ма?мо сiм плугiв. - Запряжем? - А ти як дума?ш? - Думаю, що запряжем. Семеро плугiв, запряжених в дядькiв Петрiв лiтак, стояли на березневому, давно не ораному полi. Далi стояли жiнки, i руки ?хнi були в торбинах, у зернi. Дядько Петро завiв лiтак. Лiтак завiвся. Похитнувся трохи мотором, але завiвся на очах Миколчиного тата i всiх людей. Його колеса вiдразу ж намацали землю i пiшли по нiй, а за ними пiшли й плуги. За плугами йшли старi чоловiки, i ?хнi руки на чепiгах були твердi, мов камiння. Лiтак орав землю плугами, а за ними на свiжу рiллю кинулися жiнки, щоб засiвати. Вони сiяли з рук легко i радiсно, навiть удови. Миколчин тато йшов за плугом, i чорна земля _чорною _хвилею хлюпала йому на чобiт. Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сiвачiв, вiв лiтак, як нi в жоднiй битвi, нi в жодному бою: вiн аж спiтнiв i не бачив би цього поту, аби не западав цей його пiт на Золоту Зiрку Героя малими краплинами. А позаду усiх - за лiтаком, плугами, сiвачами - брiв Миколка з Первiнкою. Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачi i не хотiла рости, i рiжки в не? були вiночком. ===================================================================== Павло Грабовський. Проза ДЕЩО ПРО ТВОРЧIСТЬ ПОЕТИЧНУ Довелось менi перечитати недавно в одеському журналi "По морю и суше" критичну замiтку д. М. К. на збiрник Грицька Кернеренка "В досужий час". Я не бачив того збiрника, як i попереднiх творiв автора, то й не знаю, наскiльки справдi вони заслугують тако? гостро? критики. В даному разi се питання мене i не клопоче; я ладен здатись навiть щодо кебети та вартостi творчо? цiлком на думку д. М. К. Iнший бiк звернув на себе мою увагу i зацiкавив: це саме бiк, з якого д. М. К. заходжу?ться критикувати автора та пiдступа?ться до його творiв. "Зальоти його, себто автора,- каже критик, - не завше, мабуть, були вдатними, а через се, незважаючи на чари "кругленьких личок i карих очей", до котрих у поета "великий смак", вiн малю? жiнок понайбiльше холодними, бездушними, зрадливими кокетками. Може, воно й так справдi, але такi здогадки цiлком слабi, цiлком зайвi та не оправданi яко критична пiдстава, тим бiльше, що нiколи не здужають досягти цiлi. Нам годi залазити в межi особистих поводин автора, а тим паче коли його твори не дають до того безперечно слушно? пiдстави; та се не може нас i цiкавити серйозно. Чоловiк може бути добрим сiм'янином, скромною людиною, далекою вiд усяких зальотiв та горобцювання, а проте писати такi самi речi, як Кернеренкiв збiрник "В досужий час", що да? критиковi нагоду до прикрих для особи автора здогадiв. Тут можна, повторяю, i влучити в точку, але частiш доведеться попадати пальцем в небо з такими пiдставами критичними. Спiткавшись з тим або iншим поглядом автора, з тою або iншою хибою його творiв, треба вишукувати причин не здогадкових, а твердо угрунтованих, опертих на певнi данi, що мали б загальну вагу чи вдачу; треба дивитись пiсля творiв, чи ма? автор хоч дещо з тих неодмiнних ознакiв, якi саме виробляють поета в справжньому значеннi слова, без яких навiть сильний природний талан може занапаститись та загинути; тим бiльше треба володiти такими ознаками людям пересiчного хисту. Чи володi? ж ними д. Кернеренко? Що свiдчать про се його твори? А свiдчать вони, безперечно, про брак трьох основних речей у автора: певно? освiти загальнолюдсько?, тверезого цiлокупного свiтогляду громадського i потрiбного розумiння ваги та цiлей дiяльностi поетично?. Без тих трьох речей не буде нiколи поета справдешнього; а якщо в його й талан при тому не яскравий, то годi й думати, щоб його праця мала яку вартiсть або справляла користь громадi. Брак тих речей - то суще безголов'я для поета чи письменника взагалi, i таку думку ми могли б ствердити вiдповiдними прикладами з iсторi? лiтературного руху свiтового. Вiдси ми розумi?мо i слабi та хибнi боки творiв д. Кернеренка; таку мiрку, не кажучи вже про талан, ми завважаемо потрiбним прикладати i до всяких iнших творiв поетичних. Як би там не горобцював та не карався за невдатнi зальоти автор, належний ступiнь ревно? освiти завжди вдержав би його на певнiй вишинi сучасних поглядiв на женщину; поступово вироблений свiтогляд дав би рiзнобарвний змiст його творам, а правдиве розумiння сво?? ролi, сво?х задач та мети направило б його на добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислiдження явищ та обставин безпосередньо житт?вих, замiсть цвiрiнькати, як та божа пташка серед гаю, верзякати всяку нiсенiтницю, що забрела зненацька в голову. Так верзякають тiльки динарi, у котрих нема? ще поезi?: гору побачив - про гору спiва?, лiс - про лiс, дерево - про дерево i т. д. Але сучасний спiвець не повинен вертатись до того стану первiсного; бо який вiн пiсля того спiвець, який навiть сучасник? А коли вiн сто?ть понижче вiд загального рiвня, то яким проводирем громадським може бути або що зумi? цiкавого, пожиточного сказати другим? До яких серйозних заходiв чи просто думок наверне вiн читача? Яку струну в людському серцi сво?м спiвом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпуттi, не знаючи, куди податись? Се думки, котрi повинен обмiркувати кожен спiвець, виступаючи з сво?ми творами перед громадою, коли вiн ?сть свiдомий сво?? високо? задачi; не триндикати без пуття його дiло, а робити гуртову суспiльну роботу, вживаючи сво?? кебети та знаття, бо в противнiм разi на якого гаспида вiн потрiбний? Цiкавий, щиро людський змiст докупи з виробленою, художньо закiнченою формою становлять головнi прикмети всяко? iнстинно? поезi?; отсих прикмет i повинен шукати в поетичних творах насамперед критик, ?х дають поетовi - талан з одного боку, а з другого - тi умови, котрих брак ми зазначили у д. Кернереика. "Штуки для штуки" не було, нема? i не може бути в дiйсностi; се - пустопорожня, пустодзвiнна фраза - не бiльш. Вона, навпаки, завсiгди прикривала собою найтенденцiйнiшi замахи думки, проповiдувала найгрубiшу тенденцiйнiсть в лiтературi. "Штука для штуки" - се в устах проповiдникiв значило: затчи ушi та затули очi на голоснiшi потреби життя, тiкай вiд його прози, лiтай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрiй, лоскочи потихесеньку нерви, з поезi? зроби панську примху - отакий ?х закон i вимоги. Не треба, кажуть, тенденцiйностi в штуцi! А сi вимоги - не тенденцiйнiсть, гидка, шкiдлива, его?стична? Дурницi минулися. Робить на пана перестали вже i в поезi?, не тiльки на полi. Поезiя мусить бути одним з чинникiв поступу загальнолюдського, а в рiдному кра? зокрема - загальнонародного, средством боротьби з свiтовою неправдою, смiливим голосом за всiх пригноблених та окривджених. Така ?? задача! От нащо вже не тенденцiйним, кажуть, поетом був Кольцов, виспiвував без зайво? думки, як та пташина гайова; та чи можна ж його поезiю назвати "штукою для штуки"? Нiтрошечки. В сво? твори Кольцов вкладав не самi почування, але й глибоку думку, себто тенденцiю, майже завше мав на оцi певну мету, себто грiшив против головних вимог пансько? теорi?, та й не мiг не грiшити, родившись та зрiсши серед простого народу. Вiн спiвав про людське горе, бо воно вражало його та обуряло; вiн спiвав при кращу долю, бо всею душею бажав, щоб вона запанувала замiсть горя; вiн добре розумiв, про що спiва?, як i для чого. Еге ж! Про що, як i для чого! А се, на превеликий жаль, не завжди розумiють нашi укра?нськi поети та письменники, а через те й появляються твори, як-от Кернеренковi. Не так робили справжнi поети, не так виспiвував Шевченко; про його й поготiв не скажеш, щоб вiн був поетом "штуки для штуки", бо вся його дiяльнiсть творча стояла в повнiй суперечцi до то? нiсенiтницi. Шевченко був поетом-борцем, найкращим дiячем громадським; вiн завжди знав, куди йде i за чим. В сво?й працi поетичнiй вiн мав на оцi тiльки людину та ?? щастя; з сього погляду вiн явля?ться для всiх нас найкращим прикладом, да? найпевнiший провiд не дрiб'язками, якi ми хапа?мось переняти, а цiлим напрямом сво?? творчостi поетично?, напрямом, сво?х думок та почувань громадських, на що у нас досi мало звертали уваги. Теми, що були колись на часi, одживають свiй вiк, але оста?ться загальний дух та напрямок творiв, оста?ться тенденцiя; ва не? переважно ми й повиннi звертати увагу. А тенденцiя творiв Шевченкових, повторя?мо, зовсiм не та, яку часом добача?мо у поетiв нинiшнiх, у котрих нi змiсту, нi форми, а якась порожнеча i думок, i вислову. Не переймеш талану, коли йоте нема?, але все iнше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тiльки справжньо? освiти, щиро? цiкавостi до життя та свiдомого працювання над. повзятими задачами. От тодi поменше у нас буде i збiрникiв - тахих, як Кернеренкiв, а автори ?х вживуть сво?? кебети чи охоти письменницько? з бiльшим успiхом для себе та бiльшою користю для громади. В противнiм разi вся ?х праця зведеться нiнащо. Мотиви поезi? повиннi бути щиро жизненими; а ця жиненiсть придасть ?м до якогось ступеня, i живо?, багато? та оригiнально? форми, як ге бачимо ка чарiвничих пiснях народних. Форма ?х справдi далеко багатша в порiвняннi до творiв поезi? штучно?; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збiрничок пiсень - "Живi струни". Що за милозвучнiсть та краса, не кажучи вже про класиячну простоту та безпосереднiсть натхення! Се - джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки! Влучнiсть вислову надзвичайна, а стислiсть пiдчас просто непрередатра? Тако? б форми дам було треба; форми, кажу, бо змiст та мотиви - це питання часу i одмiннi, як сам час. Форма теж поступа? наперед, але форма народно? пiснi нашо? не стала ще спогадом минувшини, а додала б i нинi краси якому хоч творовi поетичному. Треба лишень розумiти, що i до чого брати. Думка про мотиви поезi? укра?нсько? не раз займала мене. Справдi, цiкаво було б вислiдити вiд Котляревського до наших часiв: якими мотивами одушевлялася та жила наша поезiя? Що в тих мотивах було свого, щиро народного, викликаного цiлокупнiстю житт?вих обставин, властивих нашому кра?вi, а що позиченого в сусiд? Якого характеру були тi позички? Наскiльки вони вiдповiдали тутешньому складовi умовии, чи не мали жодних зв'язкiв з життям укра?нським та його потребами? Бо можна позичити певний напрямок думки, а прикласти його по-сво?му до грунту мiсцевого, керувати ним уповнi самостiйно; а можна позичити й такого, що нiяким робом не стосу?ться до життя нашого, навiки останеться для нас чужим, мертвим. А бували i тата позички. Що в мотивах поезi? укра?нсько? було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслiдком то? або iншо? моди, держалося а традицi?, коли вже усунувся з-перед очей навiть грунт, на якому та традицiя виросла? А що деякi-мотиви у нас держалися в поезi? виключно з традицi?, це рiч безперечна. Досить спогадати тiльки, як нашi поети до останнього часу переспiвували де в чому Котляревського та його наслiдувачiв; досить звернути увагу на те, що нашi письменники й досi ще не визволились з вiдгукiв солодушного, цiлком неприродного сентименталiзму, хоча життя наше не дав до того жадно? пiдстави. Вислiдити все те було б дуже цiкавою та хосенною рiччю, в кого ?сть до того хист та спромога. Разом з тим наверта?ться першорядне питання: яку роль грала поезiя укра?нська в нашому життi громадському? Еге, яку? 1896 ЛИСТ ДО Б.ГРIНЧЕНКА Тобольськ, 6 сiчня 1901 року. З новим роком, дорогий брате! Бажаю _Вам бiльш свiтлих надiй на нашу рiдну будущину, нiж досi, i тих самих сил, якi Ви для не? до сього часу покладали. Багато де в чому _я б, _може, не згодився з Вами, але високо цiню i шаную Вашу корисну безупинну працю i дуже жалкую, що сам ве здужаю _так енергiчно пра- цювати: i сил нема, i обставини потроху шкодять. Лист Ваш дiйшов до мене ще перед рiздвом; менi захотiлось вiдповiсти _Вам докладненько, я й не вiдповiв зараз, а потiм захворав i нiчого не мiг робити. _Груди у мене болять безперестанно, ходити важко, а до того, прики- нулась на якийсь час ще й iнфлюенцiя. Пита?те, як я живу i де служу. Живу на 25_ карбованцiв у мiсяць, котрi дiстаю за складання книжок до друку про тутешнi ветеринарнi справи; робота канцелярська, нуд- на, - як посиджу пiвдня, то цiлком трачу _сили,_ увечерi не здужаю взятись до пера. Ця недуга зовсiм доводить мене до розпуки, бо я нiколи не гадав жити для того тiльки, щоб було що ?сти та пить, а'тепер мо? життя обмежилося саме на тому. Найти кращу роботу тут важко, особливо менi, людинi, що позбавлена прав. Та я й не гадаю надовго оставатись у Тобольському, хiба до весни, - тутешнiй сирий клiмат дуже нiвечить мо? здоров'я. А щоб ви?хати, то доводиться з 25 карбованцiв одкладувать яа дорогу, бо, крiм сього заробiтку, нiчогiсiнько бiльш не маю. Тiльки моя звичка до зли- денного життя, набута довгими роками тюрми та за- слання, ряту? мене вiд злиднiв, довгiв та безнадiйно- стi. При всьому тому менi доводиться ще виписувати й книжки, i все з тих 25 карб.; та й то я почав дi- ставати ?х не дуже давно, а спочатку впротягу цiлого року мав тiльки 20 на мiсяць. Часом спада? на думку: чи не було б краще в Галичинi? Як згадаю про свою хоробливiсть, що, може, не доведеться й дожити до повного визволу (ще бiльш 5 лiт), що сил до роботи ста? все менше й менше, то тiльки ?дине .бажання, ?дина надiя пiддержу? та змiцня? мене: се - хоч перед смер- тю побачити Галичину, подивитись, що там i як ро- биться, побачитись з тими людьми, що працюють на рiднiй нивi, а тодi б не жалкував, зда?ться, хоть би й умерти. Та чи справдиться ся надiя, чи знов "одурить, осмi?, морозом очi оку?", як багацько iнших, - хто його зна?,- останн? певнiше. Те, що я пишу до Вас, се - не вислiв хвильового настрою, що збiжить i пройде; нi, се звичайнi мо? думки i клопоти. Я нiколи не казав Вам i не скажу, що не треба пи- сати про козаччину; навпаки, треба i дуже треба, бо в нас не сказано ще правдивого слова про се iсторичне явище; треба тiльки одкинути той туман, химери та нiсенiтницi, якими нашi письменники обмальовують колишню й сучасну Укра?ну. Про козаччину у нас пи- шуть так, як писали 10 лiт тому назад, як велить тра- дицiя, а не вислiди науки про еволюцiю громадських рухiв. Найбiльшою з нiсенiтниць е та, буцiм Укра?на була колись ?диним неподiльним тiлом з погляду на- цiональних iнтересiв i змагань, як хотять запевнити нашi псевдопатрiоти,- тако? Укра?ни нiколи не iсну- вало i не iсну?. В уявi наших iсторикiв, а особливо по- вiстярiв та драматургiв, Укра?на як була, так i в абст- ракцi?ю, вигаданою з голови та щирих, хоч i не розум- них, зiтхань; сю абстракцiю витворив у нас на Укра- ?нi шляхетський (дворянський) патрiотизм - реальний (з погляду потреб пануючих станiв) i книжковий (з по- гляду iдей), однако шкiдливий як правдивiй нацiональ- но-укра?нськiй справi, так, може, ще бiльше - пекучим iнтересам народних мас. Другою нiсенiтницею ? те, бу- цiм Укра?на (знов-таки якась фiкцiя, коли брати ?? цiлу) боролася з ворогами за "вiру батькiв" та "волю рiдного краю"; такi "благоглупости" писалися на зна- менах верховодами та полiтичними iнтриг[ан]ами, бо нiколи тi, що б'ються iз-за якогось шматка, не ска- жуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять "великих слiв велику силу",- така думка, що неро- зумне потомство так зразу й повiрить ?м; се звичайний хiд iсторi?. Нiколи Укра?на не боролась нi за який свi- домий загальноукра?нський iдеал, i нiколи не iснувало свiдомого загальноукр[а?нського] патрiотизму, бо нi- коли iнтереси i потреби рiзних станiв укра?нсько? люд- ностi не були однаковi, а, навпаки, ворогували мiж со- бою, i казати про якусь цiлокупну Укра?ну, про ?? бо- ротьбу за долю рiдного краю - значить завдавати брехню свiдомо чи несвiдомо. Всяк боровся тiльки за себе, за свою "долю", себто iнтереси, i змагався викори- стати силу i "патрiотизм" пiдлеглих станiв для задово- лення тих iнтересiв. Не за вiру батькiв i не за "неньку Укра?ну" боролося високе укр[а?нське] шляхетство, а за панування свого стану на Укра?нi, i змагалося ви- рвати те панування з рук полякiв, i iнших "ворогiв"; не за Укра?ну, а за сво? "привiле?" боролося i козацтво, що ви?жджало на шиях поспiльства i з презирством на його дивилося; не за Укра?ну боролися верховодячi сфери духовенства укр[а?нського], боронячи самостiй- нiсть укр[а?нсько?] церкви, а за сво? панування в тiй церквi; вони через се хилилися й до Польщi, бо като- лицька Польща бiльш забезпечувала ?м ту самостiй- нiсть панування, нiж православна Москва, пiд владою котро? вони боялися грати другорядну ролю, як се по- тiм i сталось; через се ж саме просте духовенство i чен- цi, не дуже забезпеченi матерiально, залежнi вiд ви- що? i?рархi?, бiльш опанованi як пануючi, горнулися до московського православiя та бiлого царя, бо раху- вали на панську ласку i пiдвищення свого стану, кот- рих ?м важко було здобути, пiд польським або яким iншим владiнням; так саме тягло до православiя та бi- лого царя i все поспiльство, котре не знало супокою серед козацько? завiрюхи, а грало ролю гарматного м'яса в руках всiх станiв, що були над ним, боролось за привiле? тих станiв, вiчно горiло в пекельному огнi i вiчно бiдувало, а як пiдiймалось гайдамацькими за- гонами, так не проти Польщi, а взагалi проти утискiв та винуватцiв соцiального гнiту, з якого б колiна - польського чи укра?нського - вони не походили. Нашi письменники дуже легко розв'язують се питання, за- числяючи декого з iсторичних укр[а?нських] дiячiв до "зрадникiв", "перевертнiв" тощо, гадаючи тим спосо- бом побороти всi iстор[ичнi] непорозумiння та припи- суючи зрадi окремих осiб, в лiпшiм разi - партiй, всю вагу складних соцiальних подiй. Не в зрадi тут рiч,- се дурниця i бiльш нiчого; вага в суперечностi стано- вих iнтересiв, в тiм, що кожен стан тяг в iнший бiк i на- магався, коли мав силу, потягти в той бiк i всiх дру- гих ,- кожен стан таким робом робився зрадником су- проти iншого, а се саме зводить питання про зраду аd absurdum; панувала "укра?нська" iдея того стану, який мав пiд той або iнший час бiльше сили викори- стати другi стани в iм'я сво?х власних iнтересiв. Укра- ?нське шляхетство ближче стояло по сво?м змаганням, матерiальним i духовним потребам до шляхетства поль- ського, бiльш було спорiднене з ним, нiж з укр[а?н- ським] поспiльством, з котрим у його не було нiчого спiльного, крiм залежностi, що становила привiлей однi? частини укра?нцiв супроти друго?. За сi привiле? бились укр[а?нськi] пануючi верстви з польськими або московськими, боролись за владiння хлопами, ма?тка- ми та властю, а зовсiм не за волю батькiвщини або вiру. I "воля", i "вiра батькiв" у кожного стану були сво? i виявлялись нi в чому iншому, як у реальних жит- т?вих потребах, за котрi тiльки i йшла боротьба. А "не- нька Укра?на" була нi чим iншим, як лиш гаслом, пiд окликом котрого пануючi верстви грiли собi руки. Сказати, що укра?нський шляхтич, i?рарх або козак прямував до тi? ж само? цiлi, як i посполитий, що всi вони були перейнятi одними думками i змаганнями, однаково боролись за укр[а?нську] iдею,- значить тi- шити i себе, i читачiв казками, зажмурювати очi на подi? справжнього життя, затуляти уха на голос науки i розуму. А нашi письменники так i пишуть, напихаючи голови туманом, котрого i так уже доволi. От коли б вони показали нам не абстрактне козацтво, а таке, .яким воно справдi було, з його реальними iнтересами та змаганнями, кинули пустословi? про вiру батькiв та волю неньки Укра?ни, спустили козака, як i всякого iншого укра?нця, з неба додолу,- то се було б справдi корисне дiло, котре можна б назвати i нацiональним, i патрiотичним; а той "патрiотизм", що вертиться на фразах та повторю? старi нiсенiтницi, хоча б вiн був i надто дiяльний, все яс останеться "порожнiм" i шкiдливим для нашого нацiонального розвитку. Ti ж самi погляди иа Укра?ну панують в значнiй мiрi i в ваших творах, навiть реалiстичних, про сучаене життя, не кажучи вже про те, що всi вони де обходяться без кохання, котре опису?ться звичайно так, як описував Карамзiн закоханих панночок, себто так, як люди нi- коли справдi не кохаються. Сим грiшать, мiж iншим, наприклад, твори Кропивницького, не кажучи вже про менш талановитих наших письменникiв. З свого по- гляду я й ставлю твори галицьких белетристiв (Стефа- ник, Франко, Бордуляк i др.) вище вiд укра?нських. Сим разом бувайте здоровi, пишiть. Щиро стискаю Вашу руку. П.Грабовський НА ДАЛЕКIЙ ПIВНОЧI (Думка в прозi) Невимовна туга щоразу стиска? мо? серце, як тiльки я проходжу повз оцей сумний, закинутий будинок, з важким замком на воротях та карюковою печаттю на замку. Кругом пану? тиша, нi душечки, а колись... i мене тягне упасти на колiнки перед високими заостреними палями двору, цiлувати слiд дорого? людини, - слiд. що так виразно уявля? моя зворушена думка... нi, не слiд... та й не однi?? людини... слiди мо?х милих, коханих, незабутнiх... Де вони? ?х обличчя зорiли крiзь отi чорнi, похмурi палi, iх голоси роздавались отут серед двору... брязкiт залiз стогоном краяв груди... Все затихло нинi... анi шурхне... зловiщо дивляться побитi, загратованi вiкна... Будинок сто?ть на березi чимало?, глибоко? рiчки... Очеркання лiсiв губляться в далечинi... все вкрито блискучим снiговим килимом... стужа набира? неможливих ступнiв, хуга рiже по виду... Безпритуло, моторошно... Оселi простяглись збоку... манi? церковця... на улицi нi лялечки... сум та мертвота завжди... Вишукали, отже, i цей куток, зробили ужиток... Даремно ховався хижак, гнаний лихою годиною, - лабети не минули його дiтей; кишеня розчинилась перед непроханими чужинцями. Побожно стою я край ворiт, зазираю крiзь щiлi, а думка бiжить до iншого краю, бiжить i знов верта?ться... низка дивовижiних подiй та обставин спливав догори... перейде час - все стане казкою, а поки що... то гiрка, непiдмальована дiйснiсть, правда, що лихше усякоi казки... Уява опанувала мене цiлком; мо? очi розкрились: серед ганку показався слабий та сивенький, скарлючений недолею дiдусь, у сiренькiй свитинцi, з книжкою та паперами в руках... живий мертвяк... тiльки серце билось любов'ю до люду, а розум ворушили питання - земнi, споконвiчнi... Вiн жив власним осередковим1 миром, вiдтiль черпав снаги та жвавостi... i все гадав, - гадав про iншу кра?ну з i? хмарною долею, неуцтвом, темнотою... але зв'язано йому руки, приборкано його мрi?... невiдхильний тягар пригноблю? його душу... Дiдусь пометнувся до хати, зник з-перед очей... але моя уява бачить... вiн сидить на стiльчику та все пише - довго, запопадно... а за ним стежить наглядач, що нiколи не кидав на самотi... Я похитнувся мов пiдтятий; а думка робить сво?; спогади пливуть знищечку, обурення росте зiсподу... Була година... багно життя заворушилось... змагання вставали за змаганнями... громада прокидалась вiд сну, придивлювалась до меншого брата з його занедбаними потребами, ламала старi кайдани... Вибухла палка осоруга супроти рабства та панування... жiнка визволялась а чоловiчо? кормиги... хвилi нових iдей з казковою силою змивали плями сучасностi, перли вперед i вперед; ремство охопило всi появи житт?вi, вимагаючи кращо? та правдивiшо? будучини... - Що робить? - загримiв з-посеред хору щирих провiдникiв дужий голос молодо? берко? талановитiшо? людини, - кругом не? згуртувалося все, що було тiльки рухливого, совiсного, розумного; джерелом забила гаряча праця... зниженi та бездольнi пiдiймали голови, переймались снагою та надiями... То була свiтла, свята година людського прокиду, що нiколи не забудеться... Променi сипнули зусюди i на все... Але от вони почали гаснути, збiгла хмарка, заторохтiв грiм... завiрюха зломила не одного дуба, погнула но одно чоло... i молодий бо?ць був кинутий за палi, зневажений, оганьбований... I от вiн працював над паперами, а пильнi очi доглядачевi пронизували душу... Якiсь муки вертiли дiдусеву (вiн-бо став уже дiдусем) голову, сльози пiдступали струмом, - i в'язка списаних паперiв летiла до огню, що злизував без жалю, без перешкоди до клаптика... I нiхто не довiдавсь, про що гадала та турбувалась велика людина, якi думки та мрi? вiддавались на жертву полум'я. Не трохи води утекло, а дiдусь не бачив просвiтку, не ждав визволу... Смерть посувалась на очi, але живий дух перемагав ослабле тiло. Блиснула, отже, зiронька, - заточенець побачив милу кра?ну, та не радувала вона його. Вiн ховався вiд людей; праця була його ?диною втiхою... тiльки годi було працювати: очi зiмкнулися навiки... Дехто i над труною вилаявся... хто сумував за свiтову повiвечену силу... Дiдусеве мiсце не довго тривало зайвим i знову спустiло, бо вiдшукали ще дальш... тута, бач, близько... Сльози мо? текли на землю, де вбачався слiд колишнiх конань, де витав дух велико? мужностi... душа вiдчувала якусь надзвичайну силу, а невiдомий голос нашiптував слова втiхи та поклику. Вiтер бурував намети, жалiбно квилив над будинком; в ушах стояв брязкiт залiз, а огонь по?дав думки змучено? людини: сивенький дiдусь стояв перед очима, манячи в якусь далечiнь, до панства любовi та братерства!.. ===================================================================== Михайло Грушевський. Ясновельможний сват I Був вечiр 30 грудня 1647 p. Дзвiн. на ки?вськiм магiстратi прозвучав на знак, щоб гасити свiтло, й вулицi ки?вськi стали тонути в нiчнiй пiтьмi. Во?водськi слуги, що перед тим швендяли по вулицях, пильнуючи, аби ремiсники замкового присуду не купували нiчого в магiстратських корчмах, тепер виглядали, чи не блисне де свiтло та не дасть поводу потягнути його хазя?на до одвiту. Користаючи з пiтьми й тишi, що опанували мiсто, якась фiгура пересунулася по гiллях липи, що висовувалися з-за високого паркану Братства й, спустившись з них на вулицю та оглядiвшись навколо, попростувала до ринку. Був то спудей Ки?всько? Академi? Грицько Пiсченко, а викрався вiн, аби подiлитися думками, що обсiли його й не давали спокою цi днi, з сво?ю дiвчиною, донькою матербозького протопопа. Хоч Грицько був принятий в домi батька й не далi як на недiлю був туди прошений, одначе йому так хотiлося поговорити з нею, що, побачивши ?? в церквi сьогоднi, умовивсь, аби вона вийшла до нього в садок по вечiрнiм дзвонi. Скорою ходою перейшов вiн ринок i церкву Успенiя Божо? Матерi, де був протопопом отець Кирило Iванович, батько його Настусi, та пiшов попiд парканом та окопом попiвства, що тяглося далеко вверх аж на Щекавицьку гору. Просунувшись обережно через густi кущi тернини, що посадженi були над окопом, вiн опинився на умовленому мiсцi - в гущавинi, серед кущiв безу й жасмину, де стояла лавочка. Нiкого одначе не було. Вiн сiв на лавку почекати й став думати про те, що тепер опанувало його думки. Вiн був сирота по священику, тiтчиному брату одного з братських i?ромонахiв, й, можна сказати, вирiс у Братськiм монастирi, а, видаючися мiж товаришiв сво?ми здiбностями, вважався кандидатом на професора в сво?й Академi?. Але в нiм занадто багато було ще молодечо? сили i життя, щоб укластися повнiстю в академiчнi iдеали. В Ки?в кiлька днiв тому донеслася вiсть, що один з видатнiших козацьких старшин Богдан Хмельниченко, завiвшися з чигиринським старостою, викрався на Низ i почав громадити коло себе всiх покривджених лядським пануванням. Тих покривджених вiд часу, коли коронний гетьман Станiслав Потоцький розсаджав козакiв на палях вiд Ки?ва до Нiжина, назбиралося досить. Не дурно, що вiсть про приготування нового повстання незвичайно жваво кружила мiж людом. Дивнi дива оповiдалися при тiм про довiрочнi розмови Хмельниченка з королем, про старостинськi нагiнки за ним i про штучний спосiб, яким викрав вiн у п'яного Барабашенка королiвськi листи, що кликали козакiв до походу на турка. Наслiдком того всього було, що бiльш гарячi не мали терпеливостi чекати, поки Хмельниченко прийде з сiчовиками на "волость", i тепер вже вибиралися до нього. Таких було кiлька й межи братськими спудеями, а приклад ?х заохочував i Грицька. Цi, власне, думки й займали його тепер, розвiявши всi давнiшнi шкiльнi iнтереси. Вiн так задумався, що й не спостерiг, як надiйшла Настуся, з головою закутана в батькiвську опанчу, й кинувся з несподiванки. - От добре, що ти пiдождав,- сказала вона, засапавшись з поспiху, й сiла коло нього на лавку.- Я ледве викралась. До нас прийшов ваш ректор i ще хтось, i я мусила ?м видавати до столу. - А я так замислився, що й не спостерiг. Зна?ш ти, третiй день ходжу, як не свiй, аж голова болить. - Що тобi сталося, любчику? - з перестрахом запитала дiвчина. - В недiлю ввечерi, по тiй рекреацi?, розiйшлася у нас вiстка, що буде повстання. Це з Черкас привезли. Козаки громадяться на Низу й по новiм роцi рушать сюди. Кiлька мо?х колег збираються на Низ, i я пiшов би з ними... - Ти пiшов би у вiйсько, на Низ! - з острахом скрикнула Настуся, але хлопець говорив, не зважаючи, з запалом далi. - Десятий рiк мина?, подумай, як задушено нашу силу! Як у могилi затихло, аби тiльки всякiй поганi плодитись, всякiй кривдi та презирству, i не було кому за той бiдний народ пiднятись, не було месника за тих помучених, побитих... Менi аж волосся догори ста?, як пригадаю,- сам я ледве мов крiзь сон пам'ятаю,- що в нас у Димерi виробляв той катюга Лащ: вiн же й батьковi мо?му вкоротив вiку... Тепер прийшов час устати одностайно на того ворога клятого... - Але як же ти пiдеш, а я зостанусь, i тебе уб'ють! - перервала нарештi цю запалену промову Настуся. - Власне,- схаменувся й перервав свою гарячу розмову Грицько,- якби не ти, чого б я й думав аж три днi. Як згадаю за тебе, то й починають мене всякi думки мучити, що от, мовляв, тебе покину... - От то-то ж i ?,перебила втiшена такою розмовою Грицька Настуся. Але той, помiтивши цю "скороспiшну дедукцiю", ще з бiльшим завзяттям i поспiхом заговорив: - Але ж iз тим усiм я нiяк не мозку лишитись. Я б собi того нiколи не дарував, як останньому пiчкуровi. Що то за життя, як чоловiк свiй народ зрадить? А хто не обiзветься в таку тяжку годину, то той вже обов'язково зрадив... Раптом якийсь жiночий голос закликав здалека "паннунцю", i Настуся схопилась, але Грицько не пустив ?? i, вхопивши руками за руки, iз запалом казав: - Слухай, Настунцю! Нiхто не зна?, як менi важко! Ти дума?ш, менi тебе не жаль? Але ж то мусить бути, i не може бути iнакше, бо ми були б виннi обо?, i не могли б бути щасливi, i бог би нам не дав щастя... - Паннунцю! - кликала тим часом здалека жiнка. Настуся вирвалась з рук Грицька i, крiзь сльози поцiлувавши його, бо вона тим часом плакала, поки Грицько говорив,- побiгла додому. Грицько подивився довго ?й услiд i, посуплений, потягся через терни додому. II Як сказано було вже на початку цi?? достовiрно? iсторi?, отець Кирило Iванович, або Кирило Матербозький, як говорилося у Ки?вi, запросив Грицька Пiсченка до себе на недiлю у гостину. Небiжчик старий Пiсченко був якийсь колега отця Кирила чи сусiда - того вже за давнiм часом докладно дiйти не можна. Досить того, що вiдколи Грицько з'явився у Братському монастирi, забирав його отець Кирило вiд часу до часу до себе на свята, i Грицько уганяв тодi з мало що молодшою вiд нього Настусею по чудовому садку попiвства. Вiдстоявши службу божу й вiдпросившись у отця префекта, Грицько в святочнiм убраннi - новiй довгiй чемерi, опоясанiй добрим поясом, з кире?ю поверх не?, в новiй шапцi з оксамитним верхом i для повного туалету - з вишиваною шовком хусткою за поясом (подарунком Настусi) попростував до отця Кирила. Будиночок, де жив протопоп, стояв зараз за Успенською церквою, чи Старою кафедрою, як тодi казали. До року 1633, коли небiжчик Могила, вiдiбравши вiд унiатiв св. Софiю, перенiс туди свою кафедру, Успенська церква була якийсь час кафедральною: коли 1613 р. унiати "гвалтовно" забрали у православних св. Софiю, ки?вська громада, "за привiле?м великого короля Жигимонта", поручила ки?вському будiвничому Волоху Себастiяну Брачi переробити якнайспiшнiше старинну, ще з князiвських часiв, i велику, але опущену церкву Успенiя,- "бо опала й ошарпалася била вельми i розвалялася". Тодi протягом пiвчетвертi мiсяця розкидано верхи муру, "по верхнi? окна", побудували його наново, поставили баню й укрили, так що можна було службу правити. Тож i по перенесенню кафедри до св. Софi? Успенська церква звалася кафедрою й була найлiпшою парафi?ю в Ки?вi: до попiвства належало чимало крамниць на ринку, на котрiм стояла Успенська церква, а грунт займав цiлу Щекавицьку гору, що надав церквi ще небiжчик во?вода Костянтин Острозький, i тут ще попередники отця Кирила завели чудеснi сади й городи. Сам отець Кирило був великий книжник, але не великий господар. В сво?м часi вiн був улюбленим учнем Iова Борецького, тодiшнього ректора Братсько? школи, пiзнiшого митрополита, i намiрявся вiддатися науковiй i зв'язанiй з тим духовнiй дiяльностi, забирався до постриження, аж разом всi цi плани розбили чорнi брови дiвчини, доньки тодiшнього бурмiстра ки?вського пана Матвiя Мачохи. Кирило пробував перемогти себе, на цiлi мiсяцi тiкав з Ки?ва, мучився i сох i, нарештi, втративши надiю перебороти сво? серце, махнув рукою на сво? плани й оповiв свою бiду Борецькому. "Милостивець i меценат" братських спуде?в (так названий вiн в написi на гробi), пожалкувавши над втраченими почасти надiями, визвавсь одначе сам висватати сво?му улюбленцю пишну патрицiанку. Йому пощастило, i за кiлька мiсяцiв Кирило Iванович вже празнував сво? весiлля, а невдовзi висвячений був на священика. Iов, ставши митрополитом, придiлив його до кафедри, а по смертi тодiшнього протопопа отець Кирило зостався при цiй церквi протопопом. Кирило, закинувши гадки про монашество, не закинув сво?х наукових iнтересiв. Вiн уславився в Ки?вi, як дуже начитаний богослов i завзятий бiблiофiл. Серед книжних i просвiтнiх iнтересiв тихо пролiтало його життя, закаламучене двома лише тяжкими пригодами: смертю його милостивця Iова, котрого незвичайно любив i був йому безкiнечно вiдданий, i смертю жiнки, що вмерла через рiк пiзнiше, лишивши йому маленьку донечку Настусю. З тих часiв житт?вi iнтереси отця Кирила дiлились мiж бiблiотекою й донькою, котру дуже кохав. III Грицько застав отця Кирила в родиннiм кругу: був у нього швагер, син небiжчика Мачохи, що того року був райцею, з родиною сво?ю, i ще якийсь свояк. Грицька повiтали як добре знайомого. Отець Кирило стрiчав його дуже радо. В нього давно був уже план - iз ним вiн не вагався подiлитись iз свояками,- що як воно буде добре, мовляв, якби Грицька женити з Настусею: було б кому передати сво? книжки й свою роботу. Отця, Кирила, немало мучило те, що вiн не мав сина, i хоч навчив свою Настусю не тiльки читати й писати, але - що вже зовсiм виходило дивно - навчив i латинi, одначе розумiв, що вона його не заступить. За обiдом пiднялася розмова й зараз же перескочила на Хмельниченка. Отець Кирило i Мачошенко знали його особисто, пам'ятали й старого Хмельницького, що був пiдстаростою за небiжчика Даниловича. Добре пригадували участь Богдана в повстаннi Павлюка, коли вiн був вiйськовим писарем. Мачошенко, покладаючись на незвичайнi здiбностi Хмельниченка, пророкував велике значення його замислу. - Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого мiщанства, мабуть, потягне: он тi ремеснички молодi, що собi чуприни пiдголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братствi, пане Пiсченку,- засмiявся вiн до Грицька,- знайдеться, певно, немало охочих промiняти перо на шаблю. - Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свiй народ милий. I я, коли б на те пiшло, не вiд того був би,- додав вiн, скинувши оком на Настусю, що змарнiла якось за цi днi, неспокiйно прислуховувалася до цi?? розмови й тепер, на цi слова, разом зблiдла. - Ти? Пiшов би в козаки? - здивовано запитав отець Кирило i додав з обуренням: - А не забирай собi в голову того: твоя рiч книжка та перо! - Inter arma silent musae (пiд час вiйни замовкають музи),- вiдповiв Грицько. - Silent, sed non belligerant (замовкають, але не беруться до збро?),- вiдповiв йому в тон отець Кирило.- Ти вже, якби раз пiшов на вiйну, попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна. I я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науцi, знати тебе не хочу. - А проте хто нам вiдновив митрополiю, хто заступив нашу релiю (релiгiю), як не небiжчик гетьман Сагайдачний? - сказав Грицько. Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання, але вiн все-таки додав: - Нiколи не пристану, аби ти йшов у козаки. Тут пан райця, скориставшись з цього перемир'я, поспiшив перевести непри?мну розмову на нейтральну тему. - Гарно поступа? Академiя пiд новим ректором. Знав покiйний митрополит, в чи? руки ?? передати. - Аякже,- жваво прийняв цю тему отець Кирило.- Гарна то була декламацiя в недiлю. I ти, Григорiю, був не останнiй. Як то ти за геометрiю говорив? Щось там вiд Ксенофанеса. Ксенофанес значнiший з фiлософiв давнiх,- почав декламувати Грицько,- Обиватель з Грецi? Кольофонiв славних, Архетипом нiякимсь бога називати, Без початку й кiнця казав признавати. Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганськiй Iще ховав темностi i владi шатанськiй... - От власне! - перебив його отець Кирило.- Хотiв я тобi закинути: не повинний був ?си казати, що тi славнi мужi пiд владою шатанською перебували. - Але прошу вас, панотче,- втрутився пан райця, що теж в сво?м часi скiнчив братськi школи.- Адже до Христа весь свiт був у властi диявола... Тут пiднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило пiшов за допомогою в свою бiблiотеку i став виносити один фолiант за другим на побиття сво?х противникiв. Але на цей раз все те мало iнтересувало Грицька. Вiн нудився й думав за свою мандрiвку в козаки. Було вже рiшення у нього безповоротне - тiкати. Тiльки розбивався гадками - чи сказати Настусi, чи нi. Хотiв сказати, але, побачивши ?? змучене лице та перестрах, постановив не казати: - Нащо ?? мучити! Нехай трошки пiзнiше довiда?ться. IV Уночi пiд вiвторок Грицько Пiсченко викрався з двома товаришами з Братства мандрувати на Низ. Все було продумано наперед: вони прилучились до ватаги, що ?хала з хлiбом до Черкас. Треба було стерегтися застав i сторож, що польськi старости, передчуваючи рухавку, могли розставити. На цей раз таких застав на тiй дорозi ще не було, i спуде? щасливо добралися до Черкас, але тут далi, на пограницi "диких степiв", було вже небезпечно: старостинський уряд пильнував утiкачiв i уряд мiський мав йому помагати, хоч не дуже пильно те робив. Не пускали без причини на степ, не перепускали борошна, коней, запасу. Але всеможний посередник - грiш улегшував як всюди, так i тут справу. Кандидати на козакiв, котрих назбиралось i без наших спуде?в досить, тiкали ватага за ватагою далi на Низ,- входили в порозумiння з сторожами й мостили дорогу в степи пiд рiжними причинами. На цей раз було умовлено, що кiлька мiщанських ватаг вийдуть в степ за сiном i пiд тi?ю покрiвкою виберуться при них охочi. Ви?хавши нарiзно з усi?ю "оказi?ю", панове молодцi з'?халися в степу в трьох милях за мiстом Чигирином, коло Попового байрака. Тут, злучившися докупи, вже разом, кiнно й оружно, боронь боже яко? стрiчi, рушила ?х ватага, близько ста мужiв, в Дикi Степи, "неготовими дорогами", обминаючи можливi стрiчi з ре?стровими або якою жовнiрською хоругвою. Про саму Сiч невiдомо ще було напевне, чи перейшла вона до Хмельниченка, чи трима?ться там ре?строва залога. Про Хмельниченка казано, що вiн подався до Криму - закликати татар, i не знати було, де його шукати. Приходилося розпитуватись з великою обережнiстю. Але по чотирьох днях дороги провiдник показав сво?й ватазi сiру пляму на бiлiм степу й утiшено сказав: - Ото вже козацька залога. По чiм вiн те викомбiнував, то був його секрет, але то дiйсно була застава Хмельниченка: стояла в байрацi й стерегла табiр, що стояв на Днiпровiм островi Буцьку. Самого Хмельниченка не було - вiн з кiлькома прибiчниками був у Криму. Ввечерi того дня Пiсченко з товаришами могли собi зажити автентичного козацького кулiшу, звареного у великому казанi й розлитого у ваганки на братiю. V Грицько справдi вигадав для Настусi цiлий тиждень. Прийнявши його мовчання за добрий знак, думала вона, що вiн залишив свою гадку, i тiльки через тиждень пiзнiше дiйшла до не? звiстка, що Пiсченко втiк. Вона зомлiла з жалю i потiм розхворiлася так, що отець Кирило не мiг собi дати ради. Трошки втiшала ?? записочка, написана до не? Грицьком перед тим, як утiк, i передана ?й аж пiзнiше, якось через десятi руки. Грицько повторював сво? доводи, що мусить iти в козаки, крiпив надiю скоро побачитись, "коли славне вiйсько козацьке сво?х ворогiв потопче". "Потопче, але коли ж то буде? I ну ж що з Грицьком до тих часiв станеться!" - Настуся тужила i в'яла, а отець Кирило, дивлячись на ?? тугу, сердито перекидав книжками й посилав нелегкi бажання на голову славного вiйська козацького. Тим часом вiстi про козачу рухавку ставали все поважнiшi. На початку весни прийшла звiстка, що Хмельницький увiйшов у порозумiння з татарами. Коронний гетьман Потоцький бив на гвалт про новий бунт, а хоч король Володислав накликав його, аби, не допускаючи до кровопролиття, якось спокiйно залагодив справу з Хмельницьким, та цих накликувань не слухано, тим бiльше, що королевi з його ненависним канцлером Осолiнським закидали тайну змову з козаками. Кварцяному вiйську й ре?стровим козакам велено зараз по Великоднiх святах рушати в похiд; обидва гетьмани мали йти з вiйськом. Великдень був того року раннiй; снiг упав у саму Великодню нiч, i люди везли свячене на санках. Звичайна радiсть Великоднiх свят багато тратила вiд цього зимового кра?виду. Ще сумнiше було на серцi в Настусi, бо звикла стрiчати це свято з Грицьком, що, бувало, приходив до них рiк рiчно просто з утренi й розговлявся з ними. Зате з якою увагою слухала вона тих нецiкавих ранiше во?нних справ! Але з отцем Кирилом не могла вона про них розмовляти, бо той зараз гнiвався, починав викрикувати на Грицька й винуватити його, що розбив йому всi плани - адже вiн мав женитися з Настусею, стати священиком при Успенськiй церквi, мешкати з ним разом, щоб не розлучати його з донькою, i з ним разом працювати над многолiтньою його працею - щось нiби як догматика в текстах, а по смертi дiстати в спадщину його протопопiю i його бiблiотеку. I оцi всi плани розбивала геть ота Хмельниччина. Як було не гнiватись отцю Кирилу! VI Нарештi снiг зник, все зацвiло, ки?вськi гори заквiтчалися бiлими вишневими, грушевими, яблуневими садками. Настуся поралася в садку, готуючи грядки на квiти. То був чудесний квiтничок, який рiдко в яко? панночки можна було подибати в тодiшнiм Ки?вi: було тут багато гвоздик, рути й улюбленого в тi часи шафрану. Настуся кохалася в цiм квiтничку й просторому саду, де було багато вишень, морелiв, горiхiв, шовковиць, а за ними довгими рядами стремiли винограднi лози. Але тепер робота в садку ?? дуже мало тiшила. Четвертий мiсяць доходив, як зник Грицько, i вiд нього не було нiяко? вiстi, ?й було так сумно й похмуро, а навколо все смiялось i веселилось, спiшило жити й тiшитися життям. Та й не сама Настуся пускала повз очi весняну красу. Вiстi, що приходили з коронного вiйська, все бiльше непоко?ли польську шляхту, а з ними й усiх заможнiших i "статечнiших". По тiм великiм походi чекали вiстей про взяття у неволю Хмельницького, а натомiсть по Вознесеннi розiйшлася чутка, що польське вiйсько пропало. Нiхто тому не вiрив, але дiйсно за кiлька днiв прийшла докладнiша вiстка, що ре?стровi козаки прилучилися до Хмельницького, що передове польське вiйсько знищено, що гетьмани вiдступають, а на Зеленi свята як грiм грянула новина, що й головне польське вiйсько загинуло в Гороховiй дiбровi пiд Корсунем i обидва гетьмани по?хали в татарську неволю. Вiдколи свiт свiтом, не пам'ятали люди нiчого такого! Вся та зневажена, пригноблена Русь пiдiймала голову, натомiсть на шляхту напав страшенний переляк. По знищенню коронного вiйська пiд Корсунем зiсталися без усяко? оборони проти козацького вiйська всi, кому тi?? оборони було треба. Скоро наспiла вiсть про Корсунщину, шляхта почала пакуватись на вози з жiнками та дiтьми, покинувши сво? замочки по мiстечках i селах. Дiйсно, треба було спiшитись. На Заднiпрянщинi, народ рушився, скрiзь, так що Вишневецький з сво?м полком не мiг пробитися до Ки?ва й мусив вiдступати на пiвнiч. Щодня доходили звiстки, що там або там зiбралися "сво?вiльнi купи", порiзали жидiв i шляхту; перестрашена публiка немилосердно побiльшувала ще всi цi вiстi, хоч вони справдi й без того були страшнi. В Ки?в з'?халося багато шляхти з околицi та шукали собi захисту по монастирях латинських, а особливо православних, ховаючись вiд ки?всько? "чернi", що недвозначно показувала спiвчуття до козакiв. По Ки?ву кружили iронiчнi вiршi, складенi мiсцевими "лiтератами" про польське вiйсько i його провiдникiв: Котори? прийшли Хмельницького аби пiймати, Самi в неволю у султанську впали, По?хали бучно до Криму ридвани - З совiтниками обо? гетьмани... Або знов iншi, на взiр народно? пiснi: Висипався Хмiль iз мiха I наробив ляхам лиха, Показав ?м розуму, Вивернув дiдчу думу... Але все, що було молодшого, завзятiшого, не задовольняючись роллю глядача, тiкало до вiйська. Одного дуже красного майового ранку отець префект Братсько? Академi? прийшов до отця ректора з сумною новиною, що на старшiм курсi лишилося лише три спуде?, i то калiкуватi; решта повтiкали, очевидно - до вiйська. На це? отець Гизель, чоловiк завзятий i великий укра?нський патрiот, хоч з роду нiмець, сказав: - Що ж, отче, може, вони тепер там i потрiбнiшi! Взагалi ки?вське духовенство дивилося на козацтво бiльше як на оборонцiв вiри й рущини, хоч, як люди "статочнi", не без того, щоб не боялись сво?вiльно? шарпанини. Отець Кирило поглядав на сво? книги й потiшав себе думкою, що того вже скарбу козаки не рушать. VII Настуся десь в повiтрi ловила найсвiжiшi вiстi про козацьке вiйсько. По Зелених святах Хмельницький прислав до Ки?ва лист, аби кияни готувалися до його при?зду. Ця вiстка дуже утiшила ??, бо ж з Хмельницьким, розумi?ться, мусить прибути в Ки?в i Грицько. Кiлька днiв прожила вона в тих радiсних надiях, кожно? хвилi сподiваючись на Грицька; але час минав, а його не було. Нарештi прийшла вже звiстка, що Хмельницький став табором пiд Бiлою Церквою й до Ки?ва не збира?ться. Але щоб Грицько з Бiло? Церкви не мiг при?хати до Ки?ва, то вже зовсiм годi було й гадати. Настуся не знала, що вже собi й думати. Аж одного вечора служниця прибiгла сказати, що якийсь козак привiз листа до не?. Настуся подякувала долю, що це сталося пiд час неприсутностi отця Кирила, бо той був на вiдправi в церквi, й побiгла скорiше за тим листом. Справдi, лист був вiд Грицька Пiсченка. Вiн писав, що нiяк не може при?хати сам до Ки?ва, бо порубаний пiд Корсунем, хоч i без всяко? небезпечностi для життя; що сподiва?ться скоро одужати й прибути, якщо козацьке вiйсько довше посто?ть пiд Бiлою Церквою, i що вiн ?? й тепер, як завсiди, любить. Це короткий змiст того довгого листа, повного запевнень про любов i ентузiазм, який панував в козацьких рядах по тих нечуваних перемогах над польським вiйськом. Незважаючи на вiсть про рани Грицька, лист незвичайно втiшив Настусю, i вона його читала й перечитувала без кiнця i лiку: головна рiч в тому, що Грицько ?? любить й при?де незабаром до не?. Але ?? чекало нове розчарування: Грицька не було як не було, а натомiсть стали приходити вiстi, що вiйна розпочина?ться наново, що польськi вiйська зiбранi на Волинi, що там вже йдуть битви з козаками i що сам Хмельницький збира?ться з головним вiйськом з-пiд Бiло? Церкви на Волинь. Звичайно, не було найменшо? надi?, щоб такий завзятий козак, як Грицько, в тих обставинах вiдстав вiд вiйська й по?хав до Ки?ва. VIII Грицько Пiсченко був досить сильно порубаний пiд Корсунем i перележав три мiсяцi на мiсцi, а коли мiг рушити, вiйсько вже з-пiд Бiло? Церкви пiшло на Волинь. Хмельницькому дуже немила була ця перспектива дальшо? вiйни, але, зневiрений в охоту сейму щиро полагодити справу, провокований зiбраними проти його вiйськами, пiд проводом Заславського й Вишневецького, вiн для свого забезпечення мусив йти проти них. Грицько перебував при головному вiддiлi вiйська i в Волинськiй вiйнi мав знову нагоду вислужитися. Належачи ще до перших кадрiв козацтва, вiн був добре вiдомий Хмельницькому, i той дуже цiнував його здiбностi. - То справедливий козак, - казав про нього не раз Богдан, - чи ворожу ватагу знести, чи лист написати - то все утне, як на те здався. Грицько справдi переходив все вiд якогось во?нного доручення до канцелярсько? роботи при гетьманi, де мав товаришем колишнього ки?вського писаря, овруцького шляхтича Iвана Виговського, вимiняного "за одну шкапу" Хмельницьким у татар по жовтоводськiй битвi. Цей тодi ще не здобув собi такого незвичайного впливу та вiри у гетьмана й разом з Пiсченком служив для ведення рiжнорiдно? кореспонденцi?, яку провадив гетьман. Лежачи в Корсунi довгi мiсяцi, Грицько мав бiльше часу й уваги для свого кохання, думав i тужив за Настусею. Але тепер його знов обiйняв т