лядом;  однiею  рукою  водить
нитку, другою рукою, пальцем, свариться на мене:
   - Тс-с!.. Торка?... Хапа? за нитку!
   - Як сильно хапне - тягни!
   I сталося так: Нiна шарпнулась назад, нитка за нею, i вилетiв павук  iз
нори, як рак за наживкою. Сивий хрестатий  павук,  що  клiщами  вп'явся  в
смолу.  Вiн  гойдався  на  нитцi,  якраз  перед  Нiниним  носом,   чеберяв
волохатими лапами.
   Не було б то дiвча, щоб  воно  не  пiдскочило,  не  кинуло  павука,  не
запищало, не ляснуло мене по ши?:
   - Ах ти, брехун!.. Налякав мене! Поки  ми  штовхались  i  смiшили  себе
штовханцями, павук витяг лапи зi смоли та й гулькнув у нору.
   - Як вони прядуть нитку? - спитала Нiна.
   - Хто вони?
   - Таж павуки.
   - По-мо?му... кхм!.. по-мо?му, ловлять пушинки i з пушинок  прядуть.  I
нитки прядуть, i сiтки для мух, i вату роблять  для  павучат...  А  навiщо
тобi?
   - Просто. Ось глянь, яка тонюсiнька нитка. - I Нiна провела  у  повiтрi
пальцем.
   Мiж одним i другим стеблом висiла павутина. Вона  свiтилась  на  сонцi.
Гнучкi  стебла  натягували  ??,  як  струну.  I  павутина  тихо,   мрiйно,
заколисливо бринiла.
   - Це, мабуть, антена, - зашепотiв я. - Павукове радiо.
   - Давай послуха?м, про що вона гра?.
   - Давай!
   Я пiдставив вухо, прижмурився i сказав:
   - "Нi-i-iн-на... Нi-iна..." - переда?.
   Нiна пiдставила вухо, послухала i сказала:
   - "Льо-о-н-ня... Льо-оня..." - переда?. Я пiдставив вухо i сказав:
   - "Брень... брень... ти бренька?ш, Нiно", - переда?.
   Нiна пiдставила вухо й сказала:
   - "Нi, це ти бренька?ш", - ось що переда?. Ми  разом  пiдставили  вуха,
буцнулись лобами, i павутина - лусь!.. - обiрвалась.
   - От жаль! - сказала Нiна.
   - Жаль! - зiтхнув я.
   Не змовляючись, ми встали й пiшли за павутиною. Вона летiла в  повiтрi,
звивалась, як струна; вона була жива й весела i кудись мандрувала у  степ,
i ми поспiшали за нею.
   - Бач, вона обмина? бур'ян.
   - Бач, тiка? од ластiвки.
   - Бач, поверта? на дорогу.
   I ми  повернули  за  павутиною,  видерлись  на  стару  шосейку  i  далi
збиралися йти, якщо треба, то i в  бiлий  город,  де  бiлi  будинки,  бiлi
кiоски, бiле ремiння в мiлiцiонерiв. I ми пiшли б у той город,  але  вiтер
гойднув павутинку,  погнав  ??  в  небо,  вище  телеграфних  дротiв,  вище
ластiвок, аж туди - до пухких ватяних хмар. Зникла павутинка, розтанула.
   А на землi зостались стовпи з бiлими чашками,  i  мiж  ними  були  туго
натягнутi дроти, якi теж. очевидно, бринiли. Я  приклав  вухо  до  чорного
стовпа. "Гуд-гуд-гуд", - загудiв, задрижав  роздратований  стовп;  натужне
гудiння його йшло iз землi, бiгло по дереву, неслось кудись по дротах.
   - Ей, - сказав я до стовпiв, - про що ви там гуд-гуд-гудите?
   - Го-ду-ду, - сказав стовп.
   - Про що, про що?
   - Ду-ду-ду, - сказав стовп.
   - Ет! - махнув я рукою. -  3  вами,  стовпами,  побалака?ш.  "Бу-бу-бу,
ду-ду-ду", - i бiльше нiчого... Гайда,  Нiно,  додому,  бо  й  так  далеко
забрались.
   А й справдi далеко, я тiльки зараз угледiв. Ми на  самiй  горi,  кругом
небо, а там унизу-унизу маленька хата, така маленька й бiла, як грибок;  i
не видно нi вiкон, нi дверей, лише темнi крапочки - крап,  крап,  крап.  I
сто?ть у дворi знак  оклику  (такий!),  i  маха?  менi  комариною  лапкою.
Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали  i  кличуть  його,  а  Льонька  за  вiтром
повiявся.
   - Нiно, побiгли!
   - Побiгли.
   - Давай, хто швидше!
   - Давай.
   Летиш з гори, i тобi зда?ться, що ти  на  Бакунi,  верхи  шуга?ш  через
кущi, через канави; зеленi копицi верб несуться тобi назустрiч, i  студить
лице рiчкова прохолода.
   Хух, от уже й брiд!
   - Нiно, ти завтра при?деш?
   - Не знаю.
   - При?жджай. Бо я тут, бачиш, один.
   - Добре. Якщо в Адама нiчого не трапиться - при?ду.
   - Ну бувай. Нiно.
   - Бувай.
   - ...Льонь, а з ким це ти балака?ш?
   Ледь-ледь пiднiмаю важку од сонця голову. На грудях, на лiктях  у  мене
синя, подавлена шкiра - видно, що довго лежав на шорсткому каменi.  Кожний
бугрик i ямка вiдбилися на тiлi. Вiд сонця, вiд лежання в очах менi темно,
i я зразу не второпав, хто це i про що пита?. А-а, мама прийшла. Сто?ть  з
вiдром, з оберемком бiлизни. Буде полоскать на проточнiй водi.
   - Так з ким ти, Льоню, говориш? - перепиту? мати.
   - Нi з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопцiв
не вродило?
   - Бiдна дитина, - з гiркотою мовила мати. - Цiлий день лежить, печеться
на каменюцi, нема з ким i погратись.  Так,  не  дай  боже,  вiдлюдьком  ще
виросте.
   Мам, не журiться, не треба.
   Хоч i лежав я тут сам з собою, а вже  побував  у  бiлiй  печерi,  ловив
павука, блукав по степу, одне слово - набiгався, набалакався вволю.



   9. ВСЕ ВIДПЛИВА?

   Ви чули, як наближа?ться рiвний i тихий дощ?
   Отак сидиш у хатi, мати одчинила вiкно, i знадвору повiвав свiжiстю,  а
ти слуха?ш... Десь далеко, в невiдомому свiтi, зачина?ться шум... I то  ще
не шум, а шепотiння землi, шерхiт сухо? трави, шелест пожовклого листя. Ти
прислуха?шся: може, переспав i тобi шумить в головi? Нi, це вже садом  iде
неквапливий  шум,  iде  до  вiкна  i  шумить  у  стiну  -  рiвно,   густо,
заспокiйливо, i пахне тихим дощем i тихими снами. Злипаються очi,  i  тебе
огорта? теплий спокiй.
   Ти сидиш заколисаний, а слух,  проте,  гострий  -  чу?ш,  як  скрипить,
набухаючи, мокре дерево. Стихло муркотiння пiд  вiкнами,  шум  одiйшов  за
хату, i щось торкнуло тебе за плечi: ей!..
   Стрiпнувся, глянув я у вiкно: нема вже дощу.  I  сонця  нема,  десь  за
хмарами.  Але  небо,  димчасто-сiре,  просвiчу?ться,   воно   пiдрожевлене
захмарним вогнем, воно розсiва? кремове свiтло. Вiд  того  свiтла  блищать
краплини дощу на мокрих стеблах.
   З дрiмотного поля потягло вiтерцем, заплюскали краплi, струшенi додолу.
Вiтерець дужчав; вiн, мабуть, не  долетiв  ще  сюди.  вiн  тiльки  набирав
розгону в степу. I там, у степу, щось починалось. Хтось вiд  когось  тiкав
чи хтось когось доганяв,  -  не  знаю.  Але  там  переполох,  це  ясно,  i
переполох страшний. Низько, при самiй  землi,  котились,  стрибали  прудкi
втiкачi. Сiрi, кудлатi, стрибали вони по канавах, зупинялись  на  хвильку,
щоб перепочити, i припускали чимдуж.  Гнались  за  ними  такi  ж  волохатi
клубки. Разом вони бiгли по всьому полю, цiлою отарою,  бiгли  до  села  i
злякано ховались у садки, у кущi, у канави. Що це таке? Зайцi? Вовки?
   Один клубок вiдiрвався вiд гурту i боком, як пiдстрелений, покотився до
нас. Стриб, стриб - заячим скоком влетiв у паш двiр i  шасть  пiд  солому,
затих.
   Я вискочив з хати й  бiжком  до  соломи:  курай[1].  Забився  в  кубло,
сидить. Нiби и досi труситься вiд дощу.
   Отакi зайцi.
   Вiтер гнав iз поля мокрий курай.
   Менi стало сумно.
   Бо тiльки вчора i ми  всi  бiгли,  як  цей  курай.  I  нас  гнало  поза
городами. Сходились, збiгались дiти до  баби  Сiрохи.  А  в  дворi  стояла
машина, юрмився люд, бряжчали мiднi тарiлки, i  дядьки  ставили  на  кузов
труну. Труна була довга, виступала з машини. Коли ?? нахиляли,  я  побачив
Адама: вiн лежав суворий i суворо дивився у небо. Загострене обличчя  його
свiтилось мертвим вогнем. Вiн помер тому, що не було чим дихать, смiятись,
говорити. Вся живинка згорiла в ньому до краплi. Вiн уже пахнув  землею  i
вирушав туди, звiдки не повертаються.
   Над труною ридала слiпа вiд слiз жiнка, голосила баба  Сiроха,  хлипали
нашi баби; а в мене - як били мiднi тарiлки - струшувалось все  в  душi  i
гiркий клубок пiдступав до горла.
   Поховали Адама за селом. Там росте кощавий старий бересток.
   Не знаю, чи селяться лелеки на  берестках.  Думаю,  що  селяться.  Вони
люблять добрих людей. Таких, що травами лiкують птахiв чи будують  спiвучi
млинки.
   - Нiно, - озвавсь я нарештi, - в тебе човен протiкав. Бачиш?
   - Протiка?, - кивнула вона.
   Я помiтив, що в Нiни очi пiдпухли, вона була мовчазна,  як  нiколи.  Ми
сидiли годину й другу i не промовили жодного слова. Нiна дивилась на воду,
вiтер легенько ворушив чорну стьожку в ?? косах.
   Нема Адама.
   I про що нам було говорити?
   День стояв хмарний; то набiгали, то вiдкочувались геть легкi  полохливi
тiнi; вже починали  жовтiти  верхи  дерев,  i  в  холоднiй  прозорiй  водi
вiдбивались багрянi фарби осенi.
   Кiлька жовтих листкiв прилипло до весла. Я глянув пильнiше на  човен  i
тiльки зараз побачив: човен накренило на правий бiк. Гарнi колись,  свiтлi
березовi лубки почорнiли (а лубками було  обшито  борти  човна),  де-не-де
пожолобились. дошки, крiзь них сочилась вода. I набiгло  води  чимало,  аж
притопило нiс, давно замочило Нiнинi ноги, залило водою ?? бiлi туфлi.
   - Слухай, Нiно, вiн уже нiкуди не годиться, твiй човен.
   - Ну що ж, так i буде.
   - Не розумiю: як?
   - Без човна.
   Я не мiг уявити собi Нiну без кораблика. На чому ж вона припливе  сюди?
А для мене Нiна завжди пливтиме: з пухнатих хмар па землю,  тихими  лугами
до рiчки, а рiчкою - до нашого броду.
   - Нiно, я зроблю тобi човен.
   - А ти вмi?ш? - вона глянула на мене, i якась гiрка усмiшка торкнула ??
вуста.
   - Спробую.
   - А з чого ти зробиш?
   Правда, з чого  зробити?  Я  сiв  i  задумався.  З  колоди  не  подужаю
видовбать човна, та й не годиться: рiчка ж у нас  мiленька.  То  я  тiльки
видумую, що в мене морська протока, а насправдi ось тут, мiж камiнням,  де
застряв був Бакун, i для мо?? ноги тiснувато. От якби  знайти  щось  таке,
легке й плавуче, щоб i стругать не важко, щоб i на водi держалось,  щоб  i
гарний човник вийшов.
   I тут я згадав: ?! В посилцi!
   Вчора приходила  до  нас  баба  Сiроха.  Стала  пiд  берестом,  суха  й
почорнiла, i жестом до мене:
   - Ходи сюди!
   Як завжди, вона дрiботiла прудко, йшла не озираючись,  тiльки  була  ще
скорботнiше зiгнута. Коли я ступив у хату до не?, там ще пахло, ну як  вам
сказати, - свiчками, воском, пахло смертю. I в бабусi на  щоках  зробились
глибокi й темнi ями, такi ж ями були й пiд очима; менi  аж  страшно  стало
дивитись на не?. Здавалось, вона готувалася йти за Адамом.
   - Ось, - хмуро мовила бабуся. - Йому посилка прийшла... Сьогоднi,  -  i
вiд того "сьогоднi" (а вiн три днi, як у землi, вже не получить нi  листа,
нi посилки, анi роси з неба) у бабусi засiпались щоки, вона скорiше пхнула
менi в руки диктовий ящик: - Вiзьми!.. Мабуть, для тебе старався...
   Я не дуже второпав, хто старався для мене, взяв  ту  посилку  i  побрiв
додому. Ящик був вiдкритий, i коли я копирснувся в ньому, то витяг на стiл
таке: зеленi й стиглi шишки; пузатенькi жолудi, що скидались на  засмаглих
дядькiв у беретах, i берети у них з поросячими хвостиками;  витяг  товстий
шматок сосново? кори, гiлочку сизо-зелено?  ялинки;  велике  сiре  перо  -
журавлине або лелечине, i ще цiлу жменю всяко? дрiбноти.
   Все це я виклав на стiл i, зачудований, став розглядати кожну рiч:  для
чого вона? I навiщо  була  Адамовi?  I  хто  прислав,  i  звiдки?..  Потiм
подумав: адреса! Глянув на зворотну адресу. Але на кришцi посилки, замiсть
зворотно? адреси, хiмiчним олiвцем був намальований такий чоловiчок:
   Цей чоловiчок, як бачите, когось вiтав. Кого? Я так i  не  розгадав  би
та?мницю посилки. I, може, нiколи б не дiзнався, хто вона, та  людина,  що
прислала в наше село журавлине перо й мiтелку ялини, не дiзнався б зовсiм,
аби не Нiна.
   От я сказав, що збудую човен, згадав про соснову кору  i  бiгом  злiтав
додому; взяв ящик з усiм добром, узяв  ножа,  нагрiб  усяко?  всячини,  що
могла  пригодитись  в  роботi,  i  прибiг  до  рiчки.  Мiркую  собi:  поки
вирiзатиму човен, хай Нiна розбере посилку, погра?ться. Цiкаво ж...
   Та як тiльки я ступив на камiнь, Нiна зиркнула на мене й зблiдла:
   - Прийшла посилка? Прийшла? Коли? I вона схопилась  на  ноги  (пiд  нею
захитався човен), стрибнула на берег i, така розгублена, аж iз сльозами на
очах, кинулась до ящика.
   - Диви, все, все прислав! Все, що треба, - шепотiла вона, викладаючи  в
пелену шишки, жолудi, сухi гiлочки.
   - Хто прислав? Ти зна?ш його? - спитав я,  зовсiм  спантеличений.  Баба
Сiроха казала: "Мабуть, для тебе старався", а виходить, посилка для  Нiни,
i дiвчина ждала ?? з нетерпiнням.
   Нiна тим часом просунула руку в ящик i на самому днi, пiд сухим  мохом,
щось знайшла:
   - О, ?:.. Записка! - вона витягла клаптик паперу, з трепетом розгорнула
його й пробiгла очима.
   - Читай. Вголос читай, - попросив я.
   - Тут кiлька слiв. I про тебе. Ось, - Нiна подала менi записку.
   Я прочитав:
   Дорогий Адаме!
   Не можу, не буду тебе втiшати. Ти мужня людина.  Радий,  що  в  останнi
хвилини коло тебе стоятимуть вiрнi  друзi.  Висилаю  для  них  те,  що  ти
просив. Хай запахне в степу сосновим Полiссям. Привiт  ?м  обом,  капiтану
Ленду i Нiнi.
   Твiй Олс.
   Пiсля "твiй  Олс",  як  i  на  кришцi  посилки,  теж  був  намальований
чоловiчок, що пiдняв капелюх на знак привiтання.
   - Нiно, хто цей Олс? - спитав я.
   Нiна мов заворожена  перебирала  дрiбнi  червонястi  галузки,  березовi
китички, засушене листя, шкаралупки горiхiв, все це роздивлялась, нюхала й
складала в пелену. Я ще раз спитав:
   - Нiно, хто вiн, скажи, той Олс?
   - Вiн такий, як Адам. Вони вчились разом.
   - А де вiн зараз?
   - Робить те, що й Адам. Атомне сонце.
   - I не страшно? I не спалить його те сонце, як Адама?
   - Вони про себе не думають. Я була мiж ними. Вони кажуть: треба. Треба,
щоб над землею було ще одне сонце. Треба, щоб  воно  свiтило  сильнiше  за
наше. Треба, вони кажуть.
   - А навiщо це "треба"? Хiба так погано? Хiба нам з  тобою  мало  сонця,
мало трави на  лугах,  цвiркунiв,  метеликiв,  кульбабиного  пуху?  Навiщо
придумувать ще одне сонце?
   Нiнинi вуста були холодно стуленi,  в  них  наче  застигло  оте  рiшуче
"треба", i я зрозумiв, що вона бiльше нiчого не скаже.
   Хвилину чи двi ми сидiли мовчки. Я озвався перший:
   - Добре. Я зроблю тобi човник, Нiно.
   - З сосново? кори?
   - Авжеж.
   - Це чудесно. Я так хочу, так давно хочу. I  саме  такого,  з  сосново?
кори. Вiн найкращий: гарний, легкий, нiколи  не  протiка?.  Адам  збирався
менi зробити, та, бач, не встиг. - I Нiна опустила голову.
   Колiнця у не? тремтiли. Бiлi вузенькi туфлi ?? розкисли у водi, з носка
виглядав набубнявiлий палець. "Осiнь. Холодно ?й", - защемiло менi в душi.
   Я взяв шматину сосново? кори (а Олс  прислав  чималий  шматок;  либонь,
вiдколупнув од старого стовбура). Кора була шарувата, як печиво.  Справжн?
тобi шоколадне печиво з бiлими цукристими прошарками. I на вигляд  смачна.
Я навiть спробував лизнути язиком: терпка i пахне смолою.
   Бачу: Нiна сидить, пiдперши кулачками голову, зосереджено  дивиться  на
мо? мудрування i трiшки, приховано всмiха?ться. I, мабуть,  дума?:  чудний
цей хлопець...
   Покрутив я в руках сосновий "пирiг", на око прикинув: як його обрiзать,
щоб вийшов корпус кораблика. Спершу, мiркую собi, обрiжу лишн?,  обстругаю
з бокiв так, щоб нiс i борти в  мене  вийшли.  А  далi  почну  видовбувать
середину.
   Взявся за нiж: вiн легко рiже, гладенько; сиплеться  додолу  червоняста
порохня,  баранцями  скручу?ться   стружка.   Все   йде   нормально;   вже
загострився, видовжився корпус; правда, вiн  ще  грубенький,  неоковирний,
але видно: це тобi не абищо, а щось серйозне. Одна лиш бiда: чикнеш  ножем
рiзкувато, так i злiта? верхня луска, вiдшарову?ться; кора, бачте, скле?на
поганенько. Та не бiда, скоро я приловчився, i робота пiшла як слiд.
   Нiна сидить замислившись,  тихенько  собi  дивиться,  що  воно  в  мене
виходить. Мовчить, анi пари з вуст. За це я найбiльше ?? поважаю.  Зна?те,
аби на мiсцi Нiни був хтось iнший, то почав  би:  не  так  рiжеш,  не  там
струга?ш, треба ось так, а не так... Словом, так тебе  затакав  би,  що  в
тебе обов'язково щось зiпсувалось би. А зiпсувалось, тодi вiн ще дужче: "Я
ж казав! Я ж казав!.."
   Нiна - зовсiм iнша людина. Гляньте: зiперлась на кулачки, лице  тихе  й
замислене, в очах - терпеливе чекання. То сонце, то хмарнi тiнi пролiтають
над нею.
   - Дивись, - кажу Нiнi, - "Санта-Марiя" прийшла. Кинула якiр.
   На воду впав жовтий вербовий листок. Довгенький, глянсований,  з  гордо
пiднятим   i   закрученим   хвостиком,   вiн    скидався    на    каравелу
"Санта-Марiя"[2], котру я бачив у книжцi. Листок стояв  нерухомо.  Та  ось
дмухнув вiтрець, забрижилась вода, i човник погнало до берега. Вiн летiв i
водив сюди-туди носом, наче вибирав, куди йому краще причалить.
   - Льоню, - озвалась Нiна, - а можна i в мо?му кораблику зробити високий
нiс?
   - Можна. Такий i зроблю. Ось, - i я показав майже готове суденце.
   Воно стояло у мене  на  руцi,  новеньке,  темно-червоного  кольору,  iз
смолистим  запахом;  мiцнi  борти,  що  звужувались  донизу,  були   добре
обтесанi, а вся носова частина задерта вгору.
   - Ой, - тихо сказала Нiна, i  очi  в  не?  зажеврiлись.  -  Справдi  як
"Санта-Марiя"!
   Вже залишилось небагато: видовбать кору зсередини. Нiж у мене з гострим
кiнцем, i я провiв заглибини понад бортами, кормою i носом. А далi  тiльки
пiдколупуй соснову луску - сама одлiта?. Глибша? човен, ста? просторiше  в
його трюмах, а я прикидаю в думцi, де зробити лаву, де щiлини  для  весел.
Вичищаю луску, видмухую порохню, а Нiна тихцем посмiха?ться, косуючи  оком
на мене.
   - Чого ти, Нiно?
   - А так. Вуса в тебе геройськi.
   - Якi, якi?
   - Червонi вуса. Як у пiрата.
   Здмухнув я вуса, струсив шоколадну тирсу, що  всипала  менi  сорочку  й
штани, i пiдняв у руцi суденце:
   - Готово! - кажу. - Ще весла вирiжу.
   I от наш кораблик сто?ть на водi.  Злегка  погойду?ться.  Два  соснових
весла виблискують на сонцi. Од червоних бортiв - густа багряниста тiнь, що
колива?ться на хвилях. I Нiну злегка погойду?. I на ?? лице пада? червоний
вiдблиск. Вона сто?ть у кораблику, зовсiм не схожа на ту дiвчину, що сумно
сидiла на березi. Гляньте: вона, мов чайка, зором,  крильми,  тiлом  сво?м
подалась уперед, готова от-от  злетiть;  розсипались  на  вiтрi  ??  коси,
трiпоче бiленьке плаття. Я кажу:
   - Нiно, стривай! А вiтрило? У мене ? шмат парусини, ну-бо стривай!..
   Я ставлю високу щоглу з хрестовиною, шпагатом i кле?м крiплю вiтрило, i
вiтер напина? мiй парус, неспокiйно  лопоче,  на  швидку  течiю  розверта?
судно.
   - Льоню, сiдай! - гука? Нiна. - Вдвох попливемо.
   - Як? I менi сiдати?
   - А чого ж!
   Це ж не простий кораблик, це Нiнин, i я зробив його  з  сосново?  кори,
яку прислав нам та?мничий Олс, той, що знiма? капелюха, вiтаючи людей.
   Кораблик несло в протоку, i  я  стрибнув  саме  вчасно:  нас  кинуло  в
бризки, в бурхливий потiк, обшугнуло водою;  я  налiг  на  весла,  грудьми
уперся в  праве  весло,  крикнув  Нiнi:  "Стережись!"  -  i  повернув  наш
вiтрильник так, щоб вiн проскочив повз гострий камiнь.  Ще  раз  труснуло,
обдало мене пiною, i ми вийшли на чисте плесо, попливли за водою.
   Мокрi, ми сидiли поруч, пiд вiтрилом, дивились на береги.  А  береги  в
нас такi: то пiдмитi печери, де сплелись корневища, чорнi й вузлуватi,  як
морськi спрути; то свiтлi пiщанi вiдмiлини, всипанi черепашками; то  крутi
глинянi припiчки, геть подовбанi норами, - там селяться згра?  стрижiв,  -
зараз вони з вереском носились над лугом.
   Ми пливли пiд вербами, наче в  зеленому  гротi;  тут  стояла  принишкла
сутiнь, i лише подекуди вгорi жаром свiтились  китицi  стигло?  калини.  Я
сидiв на веслах, вибирав дорогу. I раптом Нiна торкнула мене за  плече.  Я
оглянувся. За нами сумно плив старий Нiнин човник. Вiн, мабуть, не  схотiв
самотнiм залишитись на броду. I, притоплений, тихо снував за нами.
   - Вiн когось везе, - сказала Нiна.
   - Кого? Я не бачу.
   - Дивись, на кормi.
   О, таки справдi!  На  кормi  сидiла  жовта  стрiльчата  бабка.  А  менi
здалось: на маленькому авiаносцi притулився вутлий двокрилий лiтак.  Може,
вiн потерпiв аварiю, i Нiнин човник везе його до найближчого аеродрому?
   На одному закрутi старий притоплений човник ткнувся  у  берег  i  став.
Бабка  вiд  поштовху  злетiла.  У  польотi  вона  ще   бiльше   нагадувала
мiнiатюрний лiтак, неважко було побачити й пiлота, що махав нам  з  кабiни
шоломом, i ми попрощалися з ним.
   Та скоро i наш кораблик зупинився. Що за морока? Збурена  вода  кипiла,
крутила поверху пiну, але стояла на  мiсцi:  щось  ?й  перетнуло  шлях.  I
тiльки насподi, в глибинi, течiя клекотiла i била струменем, рвучи запону.
Наш вiтрильник здригався, тремтiв, як живий, але далi не йшов. Ми з  Нiною
переглянулись, нiчого не розумiючи.  Я  перехилився  через  борт,  поводив
очима i вгледiв: там, де збира?ться пiна,  стирчить  iз  води  щось  таке,
схоже на плетену корзину.
   - Ага! - вигукнув я. - Все зрозумiло!
   - Що там? - спитала Нiна.
   - Верша! Це Глипина верша. У нього така бовдуряка,. що  перекрива?  всю
рiчку. I зна?ш, що люди кажуть: Глипа вночi вiдкрива?  шлюз  на  верхньому
ставку i спуска? воду i  коропiв,  тих,  що  колгосп  розводить.  А  тодi,
лисюга, тяга? собi рибку - пудами...
   - А воно й видно, - сказала Нiна, - що воду спускали.
   Атож, якщо  придивитись,  то  видно:  розливалась  недавно  рiчка;  оно
затягло мулком острiвцi, причесало траву, розвiшало мох на сучках.
   "Цiкаво, - подумав я, - що пiймалось у Глипину вершу?"
   Взяв жердину i ткнув у рiчку, туди, де бульбашилась  вода.  Ткнув,  але
тичка не йшла - пiд нею щось трiпотiло. Я бовтнув  жердиною  i  тут  -  як
дрова! -  плесь,  плесь!..  Закипiла  пiна,  забилась  риба,  хвостами  аж
молотить по водi. Один коропище як  хвисьнув,  так  i  вилетiв  на  берег,
позяпав ротом i знов на дно.
   - От риби! - сказав я. - Аж кишить. Тичку встромив - i не пада?.
   - Що робити? Це ж розбiй! Може, покликать кого?
   - Навiщо? Ми самi щось придума?мо... Зна?ш, Нiно, Глипа  затика?  вершу
соломою. А я затичку вийму, i хай иливе  собi  риба,  тюгу-у!  -  у  нижнi
ставки.
   - Давай! Тiльки швидше!
   Я полiз у рiчку, а тут глибоко, i ноги по колiна грузнуть у муляку. Так
я аж вухом лiг на воду, намацав рукою затоплену вершу, намацав ?? гузир  i
висмикнув цiлий снопок соломи. Тiльки висмикнув,  як  чую:  залоскотало!..
затрiпотiло!.. пiшла рибка мiж мо?ми ногами.
   - Ось, ось вона! - закричав я смiючись. - Пливе табуном! На волю!
   А жирнi коропцi лiнивим ходом, тягнучи за собою хвилю, пiшли по  течi?.
Вони плавно й поважно вихляли хвостами, луска  на  ?хнiх  боках  вiдсявала
золотом. Риба зовсiм нас не боялась, пливла попiд самим берегом. Ми  довго
проводжали коропцiв. Та ба! Знов якась перепона! Так само крутило  воду  i
зашумовувало  пiну.  Виявля?ться,  обачливий  Глипа  поставив   ще   одну,
контрольну вершу. I тут я витяг затичку - жмут гнило? соломи.  Тепер  була
вiльна дорога вiд верхнього ставу до нижнього.
   - А вершi? - спитала Нiна. - Глипа ?х знов  поставить.  I  буде  тягати
коропи.
   Гм, вершi... Що з ними робити?
   - Нiно, - сказав я. - Вже вечорi?. А ми з тобою мокрi та й змерзли; бач
- у тебе сироти на лiктях. Давай розведемо вогонь.
   - О-о, це прекрасно!
   Над рiчкою, в густих кущах,  ми  назбирали  падалiшнiх  стебел,  хмизу,
сухого гiлляччя. Поки Нiна лаштувала багаття, я притяг Глипинi вершi. Вони
добряче вимокли у водi, стали аж чорнi, вiд них на сто метрiв несло  мулом
i риб'ячою лускою. Цi важеннi споруди я поставив так:  одну  вершу  пiдпер
другою, щось вийшло схоже на курiнь, а внизу якраз було мiсце  для  вогню.
Коли спалахнуло полум'я, ми побачили грандiозну картину: закурились вершi!
Тепла шипуча пара змiями повзла крiзь плетену  лозу  i  стовпом  звивалася
вгору.
   - Диви! - сказала Нiна. - Немовби чуми димлять. А ми з тобою ескiмоси i
?мо ведмежатину.
   - Еге, - зiщулився я. - Ескiмоси. I, мокрi, сидимо на снiгу.
   Чи то вогонь додав темноти, чи ми не помiтили, як  упала  темрява.  Нас
обступила нiч, обступили чорнi кущi, з-пiд яких тягло рiчковою сирiстю.  А
коли вогонь вiдкидав пiтьму, тодi - лиш на коротку мить - багряний  полиск
падав на вiтрило, i нам було видно щоглу i сонний кораблик, що стояв  коло
берега. Над нами тремтiли зорi, синi, як iскри бенгальських вогнiв.
   Я ще пiдкинув хмизу у багаття, полум'я шугнуло вгору, пiд  самi  вершi.
Сира лоза довго шипiла й сичала та ось, нарештi, спалахнула, червонi язики
поповзли в небо, i вершi, як двi ракети, снопами вогню освiтили весь луг.
   Оце красота!
   Нiна пiдскочила ( а очi горять) i давай: "Трам-та-там! Трам-та-там!"  I
пiшла круг вогню, стрiпу? косами, плеще в  долонi,  а  я  за  нею  i  наче
вибиваю в бубон, а полум'я трiщить, сипле додолу жарини.  Чу?те?  Гримлять
тамтами в джунглях! I раптом - нiч...
   Впало, обвалилось вогнище, одразу повiяло  холодом,дихнуло  порожнечею,
осiннiм смутком.
   Нiч стояла мiж нами; я тримав  Нiну  за  руку,  але  не  бачив  ??.  Ми
принишкли, наче осиротiли без вогню.  Десь  у  небi  зi  свистом  пролетiв
самотнiй птах.
   - Осiнь, - сказала Нiна.
   - Осiнь, - сказав я. - Птахи у вирiй збираються.
   - I менi пора.
   Я вiдчув, як вона легенько стисла менi руку.
   Нiна вiдпливала восени.
   Все пливе восени: листя за водою, хмари, павутиння,. птаство,  школярi,
комбайни. Все кудись пливе, проща?ться з лiтом. I Нiна прощалась.
   Як завжди, ми зустрiлися з нею на броду. Вона сидiла. в кораблику, я на
каменi. По водi проносились тiнi журавлиних ключiв.
   - Ти в який клас пiдеш? - спитала Нiна.
   - В третiй.
   - Значить, скоро забудеш про мене.
   "Ет, - знизав я плечима. - Навiщо пустi балачки?"
   - Так, ти забудеш про мене, - тихо, але твердо сказали Нiна. -  У  мене
друзiв багато було, вони повиростали, купили собi мотоцикли,  транзистори,
квитки на футбол. I коли я приходжу до них у гостi, вони дивляться на мене
сонними очима i не впiзнають. "Ти хто?" - питають.  "Нiна",  -  кажу.  "Не
знаю тако?". - "А пам'ята?те, - нагадую тодi, -  як  ми  слухали  в  степу
павукове радiо?" -  "Тю,  що  за  дурницi!..  Павукове  радiо!  Йди  собi,
дiвчино, геть, не мороч нам голову!.."
   Хтозна, про кого це казала  Нiна,  та  я  чомусь  живо  побачив  Глипу,
побачив, як вiн сонно глипа? над  сво?м  патефоном,  бо  вiн,  коли  добре
пiдiп'?, крутить одну музику:
   Ех, Дуня, Дуня я-я,
   Дуня ягiдка моя...
   - Не всi такi, - ображено засопiв я. - Адам не забув. Вiн  часто  казав
про тебе.
   - Адам, - Нiна особливо якось вимовила це  iм'я.  -  Адам  був  дитина.
Велика дитина. У нього  був  свiй  Буме,  своя  Сопуха  i  свiй  лiхтарик.
Лiхтарик вiн менi подарував, ти його бачив.
   - А-а, це Адам подарував? - аж тепер я дiзнався, де вона взяла  грибок,
який свiтив у печерi мiсячним свiтлом.
   Я порився в кишенi, витяг сво? припаси. Забрiв по колiна в воду, до  ??
кораблика, i сказав:
   - Нiно, ось два кремiнцi. Найкращi. Один свiтлий, другий  з  багрянцем.
Вони викрешують вогонь. Якщо тобi страшно-страшно стане, вiзьми ?х  i  так
покреши - блись, блись, i все, i страху не буде.
   - Гарнi кремiнцi, - сказала Нiна й загорнула ?х у хустинку. -  Ну  все,
Льоню, менi пора.
   Вона сiла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, з сосново?  кори,
вiтрильник вийшов на течiю. Вся рiчка була  встелена  жовтим  листям,  вiд
нього рябiло в очах; серед жовтого листу плив ?? тихий кораблик. А над нею
неслись павутинки, а ще вище - журавлинi  ключi.  Рiчка  петляла  долиною,
губилась за бурим горбом. I кораблик вiддалявся, меншав, мрiв над водою. Я
вже бачив тiльки присмучену дiвчину, яка жеврiла на сонцi, мов свiчка.
   - Нiно, прощава-ай! - змахнув я рукою.
   - ...щавай! - вiдгукнулась луна.
   - На те лiто ждатиму. Чу?ш?
   - Чую!.. При?ду!..
   Я зiп'явся на носки, але вiтрильник став маленький, як тiнь журавля.  I
раптом менi здалося: то справдi журавлик!  Гляньте,  вiн  знявся  з  води,
понiсся над землею, виплив у небо i з розвороту пiшов за бистрим ключем.
   Навiть примарилось менi: я бачу Нiну.  Вона  спрямову?.  свiй  крилатий
кораблик у синю затоку, веслу? мiж хмарами. А хмари над нею - як скелi.  А
вiтрило у не? - як бiла пiр'?на. А вода чиста-чиста, без дна.
   Попливла Нiна у вирiй. За птахами.
   ...I досi не знаю, чи була вона, така дiвчина, чи я ?? просто вигадав.

   [1] Курай - мiсцева назва перекотиполя.
   [2] "Санта-Марiя" - одна з каравел, на яких X. Колумб вiдкрив Америку.

   =====================================================================

        Тимофiй Бордуляк. Оповiдання



   ПЕРШИЙ РАЗ

   Щойно на свiт Божий стало займатись, а мати i старший брат спали,  коли
Параня збудилась зi сну. Она мала перший раз в  сво?м  життю  йти  в  поле
жати, i вже страх як з великою нетерпеливiстю очiкувала она того  ранку...
Она схопилася з постелi, розглянулась по хатi, i видалось ?й напричуд,  що
она вже не малий дiвчук, яким була  дотепер,  але  вже  велика,  слушна[1]
дiвчина, що десь i того розуму та поваги у  не?  набралося,  чого  дотепер
цiлком  по  собi  не  замiчала.  Она  причепурилась  наборзi[2],   вхопила
коновки[3], побiгла до криницi, принесла до хати води i розпалила  в  печi
на обiд.
   - Чого ти, Параню, чим боржiй[4] вже зiрвалася та берешся не  до  сво??
роботи? Тобi ще спати б! - докоряла мати  дочцi,  збираючися  сама  варити
обiд.
   - Ет, мамо, тепер не пора спати, коли  зачинаються  жнива;  тепер  хiба
самi лiнюхи сплять, тi, що не хочуть  робити,вiдказала  Параня  з  великою
повагою, крутнулась на однiй нiжцi i побiгла  до  комори,  де  на  кiлочку
висiв ?? новий серп.
   Мати лиш усмiхнулась та похитала головою... Она тiшилась в  душi  сво?ю
донечкою-робiтницею, сво?ю потiхою на старi лiта, хоч i не давала по  собi
пiзнати то? утiхи.
   Паранi  минав  заледве  чотирнадцятий  рiк  життя,  вона  була  хорошою
бiлявочкою, чорноокою, чорнобровою, ?? тiло стало щойно  розвиватися,  мов
той пупляшок[5] рожi. Не одному  могло  б  видатись,  що  се  навiть  грiх
заставляти  до  тяжко?  роботи  таку  ще  не  розвинену  цвiтку.  Однак  в
селянськiм станi на се не зважають...
   Мати Паранi була убогою вдовою, мала всього хатку з  огородцем  i  оден
загiнчик[6] поля. Iз сього годi прожити, для того треба  йти  на  панський
лан жати за снiп, а сво? нехай за той час[7] чека?; а як  сво?  жито  буде
вже само проситися пiд серп, i клонитися, i опадати, тогдi  хоч  би  вночi
при мiсяцевi можна сво? вижати.
   Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року "пiдросла"  вже
Параня,то нехай i она йде, втрiйку все-таки бiльше зароблять...  Параня  й
без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво i принесла  для
не? з мiста новий серп, то Параня аж скакала з велико? радостi i  плескала
в долонi.
   Та сего ранку она вже тiшилась найбiльше, бо ж сей  ранок  видався  для
не? якимсь великим празником, а день, в котрiм она мала йти в поле жати  i
перший раз в житю побiч  матерi  омитись  потом  тяжко?  працi,  мав  бути
переломом в ?? житю... Вiдтепер набiк ляльки i дитинячi забавки, а замiсть
них серп до рук i праця, невсипуща праця так довго, як довго вiку  на  сiм
свiтi. Та чи ?сть тут чого так дуже тiшитися? Бiдна дитина!..
   Параня побiгла до комори, здiйняла з кiлочка серп, принесла до хати  i,
оглянувши ?го зi всiх бокiв уже Бог зна? котрий раз,  положила  на  столi;
потiм подивилася до маленького  зеркальця  на  стiнi,  поправила  собi  на
головi неслухняний космик волося, що все вилазив  з-за  уха,  i,  спiваючи
впiвголосу якусь пiсеньку, побiгла до стодiльчини будити  старшого  брата,
що спав блаженним сном на сiнi, мовби ?му i в думцi не було йти нинi жати.
   - Ану, Iване! Лiнтяю, вставай! - закликала Параня срiбним голосочком, а
коли Iван i вусом  не  моргнув  на  ??  поклик,  тогдi  Параня  давай  ?го
термосити, давай за ноги тягнути.
   Вкiнцi[8] Iван збудився, протер очi.
   - Що таке? Горить, чи що? - спитав вiн, здивований.
   - Не горить, а час вже вставати. В хатi вже обiд доварю?сь! - закликала
Параня.Ану, виходи зi стодоли на свiт Божий,  умийся  зимною[9]  водою  та
Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати!
   - Ов! Яка менi жниця, як з клоччя батiг! -  проворкотiв  Iван  i  хотiв
знову положитися на запашне сiно, але Параня не дала, вхопила ?го за  руку
i силомiць тягнула надвiр. Якраз зiйшло сонце i золотим  промiнем  ударило
просто в створенi дверi стодiльчини. Iван зiрвався на рiвнi ноги,  i  обо?
молодi люде розсмiялися голосним реготом.
   Незадовго й обiд[10] був на столi, обiд скромненький i  пiсненький,  як
звичайно в бiдних людей i то ще напереднiвку[11],-  такий  обiд,  що  коло
него не потрiбно довго гаяти часу.  Вiдтак  всi  тро?  забрали  серпи,  не
забули також на полуденок[12], що складався з прiсно? палянички i  кiлькох
огiрочкiв, заперли хату i пiшли улицею вздовж села.
   До них прилучалось все бiльше  женцiв,  бо  попереднього  дня  панський
тивун[13] оголосив початок жнива на панськiм ланi,  а  вкiнцi  назбиралась
спора[14] громадка. Попереду йшли дiвчата, за дiвчатами хлопцi,  а  позаду
старшi жiнки i молодицi сумiш з чоловiками i старшими дядьками.  Всi  були
убого повбиранi, а дехто навiть дрантиве, як звичайно найбiднiйшi  люде  в
селi i безземельнi халупники, що йшли на панський лан жати  за  копу,  щоб
заробити собi дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зiйшло  з-за  обрiю  i
оживило сво?м благодатним свiтлом цiлу  вселенну,  донедавна  погружену  в
глибокiм снi. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики  i
весело цвiрiнькали, а пестрi[15] метелики перелiтали з цвiтки на цвiтку та
упивалися пахучою росою. Земля усмiхалася, син? небо усмiхалося, i женчики
були веселi: дiвчата щебетали, мов тi пташечки, хлопцi весело гомонiли,  а
старшi позаду розмовляли повагом.
   Мiж тим дiвчата все оглядалися вiд часу, мовби ?м чого  недоставало.  I
справдi, ?м недоставало старого дядька Прокопа. Був то  старий  парубок  i
великий смiхун. Що-небудь  вiн  скаже,  то  чоловiк,  що  его  слухая,  не
зiтрима?, мусить смiятись, аж за боки триматися, а дiвчатам того тiльки  й
треба. I вже они ?го любили, того дядька Прокопа, душi  за  ним  не  чули.
Де-небудь ?го здибають, так зараз беруть межи себе та й:  говори,  дядьку!
оповiдай всяку всячину!.. Однак сим разом  дядько  Прокiп  iшов  з  самого
заду. Не знати, чи вiн справдi забув  дома  Богу  помолитися,  чи  то  сей
красний, лiтнiй ранок так зворушив  ?го  поетичну  душу,  досить,  що  вiн
тримав у руках капелюх i, йдучи позаду громадки женцiв, вiдмовляв  набожно
молитви впiвголосу. Старшi уважали се рiчiю  довсiм[16]  природною,  бо  ж
прецiнь[17] не раз можна спiткати чоловiка,  що  йде  селом  або  полем  i
молиться Богу, але дiвчата, звичайно вiтрогони, мусили й тут  знайти  щось
смiшного. Котрась шепнула: "Дивiть, дядько Прокiп  молиться  Богу,  дядько
Прокiп без отченашу обiдав...".[18] I як почули другi,  що  дядько  Прокiп
нинi без отченашу обiдав, так давай смiятися, хихотатись, i вже через цiлу
дорогу не було у них iншо? бесiди, як тiлько про се, що дядько Прокiп  без
отченашу обiдав. А Параня смiялась  вже  найбiльше,  ?й  було  невисказано
любо, що ось-то она йде поруч  з  дiвчатами-вiдданицями,  котрi  ще  вчора
уважали ?? за пiдростка, а нинi приняли до свого гурту як  подругу,  бо  ж
прецiнь ма? серп в руках i йде не на забаву, а на жниво.
   А дядько Прокiп, хоч i чу?, що дiвчата смiються, хоч i видить,  що  они
все за ним оглядаються, хоч i зна?, що они хотiли б мати  ?го  мiж  собою,
однак не пода?сь покусi. Все йде позаду i молиться Богу,  мовби  хотiв  ?м
сказати: "Смiйтеся здоровi, а  менi  в  тiй  хвилi  не  до  того;  я  мушу
подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там
мiж людськими полями i мiй клаптик жита доходить..."
   Прийшли вкiнцi на панський  лан,  i  тут  всi  розпаювалися[19].  Члени
поодиноких родин сходились докупи i разом  ставали  до  роботи.  Параня  з
матiр'ю i зi старшим братом зiйшлися  також  разом,  заняли  одну  полосу,
перехрестились набожно по три рази i стали жати.
   - Ану-но ти, сороко чорноока, берися до роботи! -  закликав  до  Паранi
дядько Прокiп, котрий зi сво?ю родиною заняв сусiднiй загiн.Будемо видiти,
чи вмi?ш  ти  так  само  серпом  вивiвати[20],  як  по  дорозi  хихи-смiхи
виправляти.
   Параня почервонiла, мов квiтка, зi встиду, коли почула дядьковi  слова.
Они видались ?й справедливим докором за те, що  она  по  дорозi  смiялась,
мовби дядько без отченашу обiдав, i тепер жалувала в душi i каялась  того,
що вже не вернеся, та не знала навiть, як дядьковi вiдповiсти, що сказати.
   Параня, лиха сама на себе, стала  завзятущо  жати...  Що  набере  жменю
стебел, то серпом чах! - i кладе позад себе на снiп; серп полиску?сь,  мов
змiя, жито шелестить, дiвчина жне...
   - Поволi, дитинко, поволi! - остерiгала мати.Ти ще непривична,  коби-сь
не врiзала собi руки...
   А дядько Прокiп був таки трохи цiкавий[21].  Вiн  пiдступив  ближче  до
дiвчини i, накладаючи до люльки тютюну, став пильно  приглядатися  молодiй
жницi.
   - Ге-ге-ге! - закликав старий по хвилi,нiвроку,  нiвроку,  нiвроку!  Та
она жне, як стара, готова ще всiх нас випередити...
   Тут уже Параня, заохочена похвалою дядька Прокопа, уважала за  потрiбне
конче щось сказати, iначе могли б ??  уважати  за  немову[22]...  Она,  не
перестаючи жати, вiдказала:
   - Вже кого як кого, але вас, дядьку, то таки,  певно,  випереджу,  коли
ви, замiсть серпом жати, будете люльочку пакати...
   - А диви, яка  робiтниця!  Ще  й  мене  до  роботи  жене...  Гей,  кумо
Марисько!звернувся вiн до Паранино? матерi.Лагодься до  весiля,  бо  таким
робiтницям, як твоя доня, не довго дiвувати...
   - Смiйтеся,  смiйтеся!  -  вiдказала  гордовито  вдова  Мариська,та  не
вречiть[23] менi дiвку...
   - Не бiйся, кумо Марисько! Вже менi, такому старому  собацi,  не  вречи
тво?? дочки,вiдповiв дядько Прокiп.Коли я тебе саму не врiк тогдi,  як  ти
пишалася чорними бровами, а я,  чорновусий  паруб'яга,  обертав  тобою  на
музиках, як тою стебелинкою, а все заглядав в тво? чорнi очi, то тепер вже
не вречу тво?? дочки... Ей, кумо Марисько, то-то було  колись  весело!  Не
правда?
   - А йди собi, старий! - закликала вдова Мариська i махнула  серпом.Дiти
слухають, а вiн менi буде теревенi гнути та нагадувати, як ще баба  дiвкою
була...
   Всi розсмiялися, а дядько Прокiп, попакуючи  люльку  i  усмiхаючись  iз
вдоволенем, пiшов на сво? мiсце та став жати, серпом вимахувати.
   А вдова Мариська таки не оперлася[24] покусi, таки  нагадала  собi  той
час, коли она була ще молодою дiвчиною та  витанцьовувала  з  Прокопом,  i
рiшила в сво?й головi,  що  таки  справдi  було  тогдi  весело.  Она  собi
нагадала також, що Прокiп навiть до  не?  сватався  колись,  та  вже  вiн,
бiдняга, якось нiколи не мав до того щастя та й так лишився парубком аж до
сивого волоса.
   Сонце пiдносилося усе вище вгору, раннiй холодок улiтав, а замiсть него
ставало чимраз гарячiйше. На небi нiгде  не  видко  нi  найменшо?  хмарки,
нiзвiдки не дихне вiтрець, гарячий пiт чимраз бiльше облива?  женцiв,  але
вони  не  устають  в  роботi[25],  серпи  полискуються,   чахкають,   жито
шелестить... Мов тi мурашки, що не зважають на денну спеку,  а  все  iдуть
дальше в сво?м походi, так само женцi  все  вперед  поступають  в  роботi.
Перед ними чимраз менше незжатого жита, поза ними чимраз бiльше  стернi...
Женцi в полi при роботi - се для мене красний зворушаючий вид[26]. На  той
вид огорта? мене якесь неописане, богоговiйне почуван?, я клоню чоло перед
тою величною працею i вiддаю честь рукам, що то? працi пiднялися. Та  чого
они такi бiднi, такi забутi, тi чорнi, порепанi руки? Та чи  скоро  прийде
для них лучча доля, вiдраднiйша будучнiсть[27] для тих голодних,  захлялих
робiтникiв-хлiборобiв? Гей, Господи Боже, зглянься, допоможи  та  прискори
той час!..
   Параня анi разу не пристала[28], анi почула втоми. Она  йшла  разом  зi
старшими,  личко  ??  зарум'янилось,  хустина  впала  на  плечi,   короткi
перстiнчики[29] волосся, що не далися заплести в косу, розбурхались i, мов
вiночок, окружали е? чоло. Та она, мов знаючи, що ?? з тим до  лиця,  дала
?м волю i все жала та жала, лише вiд часу до часу випрямлялась та запаскою
овiювала сво? розпалене лице.
   Вкiнцi сонце пiднеслось до найвищо?  висоти  i  сипало  на  землю,  мов
грань, гарячим промiнем, стало парно, мов у банi, настав полудень.
   Дядько Прокiп подивився на сонце, глянув на  тiнь  i  крикнув  зi  все?
сили:
   - Гей, люде, християне! Ану погляньте вгору: он де сонце!  А  тiнь  вiд
людини маленька, як чорний песик при ногах... Час вже  хiба  вiдпочити  та
покрiпитись, чим Бог послав!..
   Женцi мов чекали на той поклик, кожде кидав серп та бiжить до торбини з
чорним  хлiбом,  з  часником,  з  огiрочком.  Всi  розтаборились  i  стали
полуднати, а Паранi ще нiколи не смакували так, як  сьогоднi,  паляниця  з
огiрочком. Всi веселi, балакають, смiються, жартують, а  дехто,  попо?вши,
витягнувся лiниво на сирiй землi i лежить в якiйсь одеревiлостi: не то вiн
спить, бо на сон нема часу, не то чува?, бо обоятний[30] на те,  що  другi
говорять. Вiн приник до свято? земленьки i лежить на нiй непорушне,  мовби
хотiв за той короткий час набрати з  то?  землi  свiжо?  сили  до  дальшо?
працi...

   * * *

   Сонце  зайшло  вже.  Вечiр  зближа?ся  скорою  ходою,  на  небi   стали
показоватися зiрки. З панського лану вертала  громадка  женцiв  тою  самою
дорогою i в тiм самiм порядку, в якiм iшли рано в поле. Не було  мiж  ними
лише старших жiнок, бо тi пiйшли скорше додому варити вечерю. Всi женцi, а
особливо молодiж, були веселi, немов вертали з весiля,  а  не  вiд  тяжко?
працi. Дiвчата попереду спiвали  пiснi,  а  хлопцi  весело  жартовали  або
спiвали разом з дiвчатами.
   Лиш одна Параня була якось не своя... Она  нажала  цiлу  копу[31],  так
само як кождий пересiчний[32] жнець. Через цiлий день,  як  довго  тривала
робота, не чула она втоми, аж коли робота скiнчилася i  люде  пустилися  в
дорогу додому, почула Параня в собi нагло якусь охлялiсть,  неповоротнiсть
в руках, в ногах i в цiлiм тiлi. Бiдна дiвчина була ще непривична  до  так
тяжко? працi, она перший раз в житю перебула той "iспит зрiлостi", з  того
i втомилась. Однак за другим, за третiм разом людина набира?  вправи[33],_
а тогдi i втоми в такiм степенi не  чу?.  Се  рiч  звичайна...  Найбiльшим
бажанням Паранi було не дати по собi пiзнати того умученя  перед  другими,
щоби з  не?  нiхто  не  смiявся,  i  для  того  удавала  она  веселiсть  i
бадьорiсть. Дiвчата спiвали, i она  також  силувалася  спiвати,  хоч  чула
добре, що у не?, нема до того нi найменшо? охоти. Дядько Прокiн iшов поруч
з молодiжiю i оповiдав смiшностi, з чого  всi  заходились  вiд  реготу.  I
Параня також смiялася, але она  чула  добре,  що  ??  смiх  не  такий,  як
удругих, она  навiть  не  знала  гаразд,  що  таке  смiшне  дядько  Прокiп
говорить...
   З-за овиду[34] викотився круглолиций мiсяць. Вечiр став чудово  гарний,
величавий...  До  села  було  вже  недалеко,  а  дiвча?а,  мов   навмисне,
звiльняли[35] ходу, щоб довше бути разом, та повеселитися пiсля цiлоденно?
працi, та наслухатись смiшних оповiдань дядька Прокопа.
   Але дядько  Прокiп  був  iншо?  гадки,  як  дiвчата;  ему  було  спiшно
повечеряти та заритись де в солому на нiчний вiдпочинок, для  того  i  сам
iшов скорше i пiдганяв дiвчат до скоршого ходу.
   - Ану, козоньки! - говорив вiн.Не приставайте ви так дуже, а поспiшайте
скорше, бо тепер не Великдень з гагiлками, а жнива, час гарячий, треба йти
спати, щоб завтра знов стати до роботи...
   I дiвчата, радi не радi, мусили пiдбiгати за, дядьком Прокопом.
   Вкiнцi прийшли до села, i тут громадка людей стала  чимраз  зменшатись.
Тут то там хтось з людей зближався до сво?х ворiт та й прощався  зпрочими:
"Добранiч, дядьку!.. Добранiч, подруженьки! А кличте нас завтра  рано,  не
втiкайте!.."
   Вдова Мариська чекала  вже  на  сво?  дiти  з  вечерою,  з  пiсненькою,
скромненькою... Дiти прийшли. Параня не впала до хати зi спiвом i гамором,
як се дотепер бувало, а вступила поважно, тихо, повiсила серп  на  кiлочку
пiд образом, сама сiла на лавцi i тяжко зiтхнула.  Она  виглядала  мов  та
пташка, прибита сльотою, що  опустила  крильця  i  вже  не  здiбна[36]  до
дальшого лету.
   - А що.Параню,- заговорила мати,- втомилася дуже? правда?
   - Втомилася, мамо,вiдповiла дiвчина,ми всi тро? нажали по копi...
   - Правда? А я тобi все казала: не дурiй! Жни поволi,  розважно,докоряла
мати,а ти все рвалася цiлий день наперед, як дурна коза, щоби всiх, навiть
матiр, випередити... Пам'ятай же, май розум на другий раз та  роби  вмiру,
пiсля сили[37], як Бог приказав, а тепер  сiдай  вечеряти  та  йди  спати,
вiдпочинь...
   ?й  жаль  було  сво??  ?дино?  донечки,  кришечки,  що  так   утомилась
цiлоденною працею в полi... Але она потiшалася тим, що ?? доня вдалася  нi
в кого, тiлько в не?, в свою маму... Вдова Мариська пригадала собi,  що  i
она колись так само втомилась, коли вийшла малою дiвчиною  перший  раз  на
жниво, але потiм набрала вправи й умiркуваня[38], так що i втоми опiсля не
було чути... Вдова Мариська пригадала собi, що она колись за  молодих  лiт
була першою робiтницею в селi, та що, власне, для того, хоч  она,  сирота,
нiчого не мала,  посватав  ??  небiжчик  чоловiк...  Так  i  Параню  хтось
посвата? - рiшила она в сво?й головi - може, навiть який багацький  син...
Бо ж з  не?  робиться  красна  дiвчинка,  а  яка  роботяща,  моя  донечка,
голубонька ?дина... Господи Боже, благослови ?? та дай ?й добру долю...
   По вечерi мати лягла спати на постелi в хатi, а Параня з братом  пiйшли
до стодоли на сiно. Ах, як она бажала на дорозi дiстатися  чимскорiйше  до
того затишного мiсця на вiдпочинок! - i кинулась  она,  мов  камiнчик,  на
запашне  сiно...  Лежачи  горiлиць,  слухала  она  з   якоюсь   неописаною
любостiю[39], як десь  на  сiножатi  все  рiвномiрно  диркав  деркач,  пiд
пiдвалиною[40] в стодолi цвiркав сверщок, а котрийсь з сусiдiв молотив при
мiсяцi жито на хлiб. Тут прийшла Паранi до голови думка: що за силу мусить
мати той хлоп, коли вiн не тiлько працював  цiлий  день  у  полi,  але  ще
вночi, замiсть iти спати, гопа? цiпом, що аж  вiдголос[41]  розходиться...
Брат не спав; вiн сидiв на сiнi бiля  сестри  i  шептав  молитви.  Дiвчина
пригадала собi, що она також по вечерi ще не молилась, i ?й стало совiсно,
она забажала вiдмовити принаймi  отченаш,  Богородице-дiво...  Она  хотiла
пiднестися, сiсти, перехреститись... однак ноги, руки, крижi  видались  ?й
тугими, мов з олова, нiяк не можна ?х  пiднести,  нi  ними  рушити...  Тут
виринув в уявi бiдно? дiвчини дядько Прокiп... що нiби той  дядько  Прокiп
виставив з-пiд сивих усiв кiнець язика i усмiха?сь глумливо до не?; деркач
на сiножатi все дирка? рiвномiрно, а сверщок  цвiрка?,  а  сусiд  молотить
жито на хлiб... Однак тi голоси нiби все бiльше й бiльше вiддаляються, все
тихшають... Брат уже перестав молитися, вiн перехрестився  впослiдн?,  лiг
спати; деркач i сверщок вже замовкли,  ще  лиш  трохи  чути,  як  молотить
сусiд, але вже десь нiби  дуже  далеко...  Вкiнцi  всьо  затихло,  дiвчину
опуска? самосвiдомiсть, вона засипля? глибоким, твердим, молодим сном...
   Надворi красна, тепла, чудова нiч, цiле село спить пiсля  тяжко?  працi
глибоким сном, навiть чоловiк, що молотив недавно  жито  на  хлiб,  пiйшов
спочивати в солому. Лиш пес вiд часу до часу десь гавкне в  селi,  зрештою
всьо тихо...
   Крiзь шпару в стодолi лл? мiсяць сво? промiн?  на  сiно,  одна  зiрочка
цiкаво загляда?, дивиться на личко сплячо? дiвчини, а в  мiсячнiм  променi
понад головою Паранi уноситься одинокий комар та бринить, виспiву?:
   - Спи, Параню, бо ти дуже втомлена, спи, рибонько, набирай сили, щоби i
завтра знову нажала копу на панськiм  ланi  тво?й  неньцi  на  потiху,  на
славу...

   [1] Слушний - тут: вже спроможний до роботи.
   [2] Наборзi - наскоро, нашвидкуруч.
   [3] Коновка - дерев'яне вiдро.
   [4] Боржiй - швидко, спiшно; чимскорiш, нагально.
   [5] Пупляшок - пуп'янок, брунька.
   [6] Загiнчик - тут: смужка поля (менше гектара).
   [7] За той час - тим часом.
   [8] Вкiнцi - нарештi, врештi решт, в кiнцi кiнцiв.
   [9] 3имний - тут: холодний.
   [10] Незадовго - невдовзi, незабаром; обiд - тут: снiданок.
   [11] Напереднiвок, переднiвок - час перед жнивами,  коли  в  селянських
господах кiнчалися запаси ?стiвного.
   [12] Полуденок - тут: обiд, ?жа.
   [13] Тивун - тут: осавула, старший над панськими слугами.
   [14] 'Спора -_ чимала, величенька.
   [15] Пестрий - рiзнобарвний, картатий.
   [16] Довсiм - зовсiм.
   [17] Прецiнь - проте, однак, мiж тим.
   [18] Без отченашу обiдав - не проговорив цю молитву перед ?жею, що було
обов'язковим у тi часи.
   [19] Розпаюватися - тут: роздiлитися.
   [20] Вивiвати - тут: орудувати.
   [21] Цiкавий - тут: зацiкавлений.
   [22] Немова - тут: нiмий, нiма.
   [23] Вречити - зурочити, накликати хворобу чи нещастя.
   [24] Опертися - тут: чинити опiр.
   [25] Устають в роботi - тут: не зупиняють роботу.
   [26] Вид - тут: видовисько, картина.
   [27] Будучнiсть - майбутн?.
   [28] Пристала - тут: зупинилася, перепочила.
   [29] Перстiнчики (вiд слова перстень)_ -_ кучерики, кiльця волоссячка.
   [30] Обоятний - тут: зацiкавлений чимсь.
   [31] Копа - 60 снопiв.
   [32] Пересiчний - середнiй, посереднiй.
   [33] Вправи - тут: вправностi.
   [34] Овид - обрiй, горизонт.
   [35] 3вiльняти - тут: уповiльнювати, затримувати.
   [36] Здiбна - тут: здатна, спроможна.
   [37] Пiсля сили - розраховувати сво? сили, по сво?х можливостях.
   [38] Умiркування - тут: помiркованостi, вмiння працювати по силi.
   [39] Любостiя - замилування, зачарованiсть.
   [40] Пiдвалина - тут: фундамент.
   [41] Вiдголос - вiдгомiн, виляски, луна.



   ДАЙ, БОЖЕ, ЗДОРОВЛЯ КОРОВI!

   - Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким  я  заробив  50
ринських... 50  ринських!  То  не  п'ятдесят  разiв  кивнути  пальцем,  не
п'ятдесят колачiв з'?сти, а товчися цiлу  зиму  з  сокирою  по  лiсах,  по
дебрах, коло сажнiв, коло  брусiв...  мерзнути,  як  собацi,  та  ще  й  о
жидiвську ласку стояти, щоби жидовин  песiй  не  пхав  чоловiковi  замiсть
грошей горiлки! А прецiнь я заробив i купив тебе,  мосьпаненьку,  та  веду
додому, дiтям на потiху!..
   Так говорив халупник Матвiй Бас  до  корови,  ведучи  ??  на  мотузi  з
ярмарку додому. Корова хороша: попелясто? шерстi,  з  закривленими  догори
рогами, з великим вим'ям... видно, добре перезимована.
   Довкола зеленiли поля, у воздусi заливались жайворонки, а туй по дорозi
росла зелена м'яка  травиця,  що  так  i  манила  до  себе  корову.  Сонце
спустилось уже д' заходовi, чоловiк спiшився додому, але корова на  се  не
вважала. Вона що кiлька крокiв ставала й жадiбно скубла зелену траву.
   - Ну, ну! Йди-бо! Яка ж  ти  уперта!  -  провадив  Матвiй  дальше  свою
бесiду, силуючись з коровою. - Ти давай лише багато  молока,  то  вже  моя
стара буде тебе доглядати, та й  дiти  пастимуть  по  межах,  по  берегах,
кiлько сама схочеш...  I  тамту,  що-м  торiк  продав,  доглядали,  тiлько
прийшла бiда... треба було восени довг вiддати, податок  заплатити,  одежу
на зиму посправляти, та й мусив продати. А  добра  була  корова  i  молока
сипала багато!..
   Корова мов розумiла бесiду  свого  провiдника,  бо  вiд  часу  до  часу
обертала до нього рогату голову i  мiряла  його  сво?ми  великими  чорними
очима.
   На подвiр'? перед невеличкою хатиною, що  стояла  край  села,  бавилося
п'ятеро малих дiтей  в  полатаних  сорочках  i  все  бiгали  до  ворiт  та
виглядали на дорогу, чи не  йде  батько.  Сонце,  мов  величезний  бальон,
.спускалося за рубець лiсу i червоним променем обливало  хатину  з  малими
вiконцями, обливало подвiр'я, обливало бiлi голови дiтей, що  качались  по
муравi.
   Рипнули дверi, i на порозi  стала  халупничка  Матвi?ха,  жiнка  ще  не
стара, але вже з поморщеним i почорнiлим лицем.  Послiднi  лучi  сонця  ще
захопили ??, поцiлували в лице, i  Матвi?ха  виглядала  через  хвилю  наче
мiдяна статуя.
   - Ще не йдуть тато! Ще нема тата! -  лепетали  дiти  до  матерi.  -  Ми
хочемо гаму, дайте нам ?сти!
   - Ах ви сарань якась! Нiчого, тiлько би-сьте ?ли, а до роботи нема вас!
- закликала мати з ласкавою усмiшкою на лицi.
   Вона знала, що вiд таких дiтей ще не можна сподiватись велико? помочi.
   - То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку!  -  сказав  з
жаром найстарший хлопчик-семилiток.
   Мати винесла з хати кусень чорного  хлiба  i  стала  обдiляти  дiти  по
черзi... А тут i Матвiй непостережено з'явився пiд ворiтьми з коровою.
   - Гей! ану вiдчиняйте! - далось чути з-за ворiт.
   Дiти, як заздрiли батька, так i кинулись прожогом до  ворiт,  лиш  одно
маленьке зiстало у матерi на руках.
   - Тато! Тато! Корова! - кричало одно, то друге.
   Четверо малих люда вчепилось за ворота i в одну мить отворили  навстiж.
Отворили: i корова з трiумфом вступила на подвiр'я, а дiти обступили ??  i
стали оглядати з цiкавiстю.
   Матвi?ха перехрестила хребет корови i поцiлувала ?? в лоб межи рогами.
   - Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш  ?сточки,  ти,
певно, хочеш питоньки! - лебедiла вона, примилюючись до корови  i  гладячи
?? по боках.
   Матвiй стояв збоку i  гордо  дивився  на  ту  сцену.  Його  очi  так  i
промовляли: "Дивись, стара, який з мене  господар!  Який  з  мене  батько!
Шануй же мене, небого!.."
   - Ну, годi панькатись з коровою! Лучче зробиш, _як _даси ?й  хопти  або
трави. Корова дiйна, добра, всi люде говорили. Та й менi дай що  хлепнути,
хоть борщу абощо, - сказав Матвiй до жiнки i пiшов до хати.
   Матвi?ха не спiшила за чоловiком, бо знала, що вiн собi дасть раду  без
не?. Вона назбирала вже наперед цiле рядно хопти та трави по берегах рiчки
i стала частувати корову.
   Матвiй не чекав на жiнку. Вiн знайшов в печi борщ, взяв кусень хлiба  i
ту плинну страву справдi "хлептав", що аж на двiр було чути.  Однак,  коли
пiсля дороги ложка видалась йому замала, то вiн собi  iначе  порадив:  вiн
узяв вiнцi горшка межи зуби i  пив  борщ  лакомо,  перестаючи  лише,  щоби
вiдiтхнути та закусити хлiбом.  Матвiй  на?вся  (оскiльки  можна  на?стись
голим борщем) i положився на постiль, що стояла в  кутику  хати,  поклавши
собi пiд голову одиноку брудну подушину, яка в цiлiй хатi  була.  А  жiнка
годувала корову.
   - Гей, стара! А ?сть корова? - гукнув Матвiй з постелi.
   - ?сть моя маленька! Та ще й напо?ти треба  бiдненьку!  -  далась  чути
вiдповiдь Матвi?хи.
   Вдоволений Матвiй лежав на постелi  i  нi  о  чiм  не  думав.  Се  були
найщасливiшi хвилi в його життi, коли вiн собi лiг чи то в хатi, чи в лiсi
пiд сосною i пустив самопас сво? мислi, що  без  зв'язi  кружили  по  його
головi, а вiдтак десь геть розходилися собi з шумом лiсу, й  його  огортав
твердий сон... Однак такi хвилi були для нього рiдкими. Невсипуща праця  й
журба о жiнку i дiти займали його днем i нiччю.
   Матвi?ха взяла скипець i стала до?ти корову. Дiти не вiдступали  нi  на
крок i цiкаво та жадiбно слухали, як цвiркало молоко. За хвилю  був  повен
скипець, а Матвi?ха не чулася з радостi. Вона завела корову до хлiвця,  що
був прибудований до хати. А дiти вслiд _за нею... ?м так i  пахла  молочна
каша.
   - А що, стара? Дала корова молока? - спитав Матвiй.
   - Дала, дала, та ще й повен скипець... добре молоко, густе...
   - Вари кашу! - закомандував Матвiй, лежачи _на постелi,  мов  турецький
баша.
   Не було то в звичаю Матвi?хи варити молочну кашу в  буднiй  день.  Така
страва на недiлю, на свято, а буднi днi вона збувала  чим-небудь:  борщем,
бараболею, кашею на водi або на сироватцi... Але нинi  вона  сама  чула  в
сво?й душi якесь свято... Так довгий час не було в них корови, так  довгий
час дiти не видiли ложки молока, а нинi той пожаданий гiсть  обдарував  ?х
на першiм вступi цiлим скип-цем поживного нектару.  Чи  ж  не  можна  нинi
зробити ви?мки? Так! Вона не дала собi два рази говорити, розiклала в печi
огонь i стала варити кашу. Дiти стояли коло припiчка i  пильно  глядiли  в
огонь, що жовтими язиками  пiдлизував  челюсть,  дивились  на  горщик,  що
спокiйно стояв собi при  огнi,  а  найстарший  хлопець  притулив  крадьком
палець до горшка, чи вже череп гарячий. Та не уйшло йому се безкарно. Мати
спостерегла його цiкавiсть i пацнула його ложкою по руцi. та закричала  на
дiти:
   - Чого сто?те коло припiчка, як той грiх при душi? Хочеш одно з  другим
попечись? Не можеш вичекати хвилi?
   Дiти послухали: вiдступили вiд припiчка, посiдали рядочком на лавцi пiд
печею i чекали.
   Огонь трiщав, каша зачинала кипiти, а Матвiй лежав на постелi  й  нi  о
чiм не думав. Нi о чiм не думав? Дивне диво! Той  щасливий  стан  душевний
впроваджував  його  звичайно  в  сон,  а  сон  об'являвся  знов   голосним
хропiнням, мовби хто рiзав пилою соснову колоду. Нинi ж  Матвiй  не  спав.
Вiн лежав собi тихо зi зложеними навхрест руками i водив по хатi  очима...
Вiн ждав...
   Нарештi прийшов кiнець i жданню. Матвi?ха вiдставила горщик  вiд  огню,
поставила на столi миску й налила до не? кашi, а молочна  пара  розiйшлась
хмарою по хатi. Дiти кинулись до ложечника,  i  кожде  взяло  свою  ложку,
позасiдали за стiл i чекали батька. Але батько  не  йшов  до  вечерi,  вiн
навiть не ворухнувся на сво?м леговищi, бо йому конче хотiлось, щоби жiнка
кликнула на нього, що вечеря вже на столi.
   Матвi?ха вистудила в маленькiй мисочцi кашу для  наймолодшо?  дитини  i
посадила _?? з ложкою в руцi на долiвцi. Дитина ?ла...
   Аж тепер прийшла черга _на всiх. Матвi?ха взяла ложку для  себе  i  для
чоловiка i сiла коло стола.
   - Ану, старий! Вставай до вечерi! - кликнула вона на чоловiка.
   - Га? Що? Вже? - говорив Матвiй мовби спросоння, i пiднiмаючись повагом
з постелi.
   В]н мав вид зовсiм рiвнодушний. Його неголене лице так i говорило: "Ет,
що менi молочна каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?"...  Тiльки  се
дивно: чому вiн на перший поклик жiнки зараз встав з постелi? Таж звичайно
жiнка його сiпала, щоб добудитись до вечерi, а  дiти  тягнули  за  ноги...
Чому вiн перед тим, заким сiв коло стола, зробив на собi три рази  великий
хрест i в пояс поклонився перед  кашею,  -  коли,  впрочiм,  вiя  любив  з
привички лише махнути кiлька разiв рукою по грудях або здорово позiхнути й
перехрестити  рот?..  Дiти  сього  не  завважили,  але   жiнка   замiтила,
осмiхнулась пiд носом i подумала: "Дивуйся ж тут дiтям,  коли  старий,  як
дитина, аж трясеся за молочною кашею..."
   Стали ?сти кашу. Матвiй з'?в ложку, другу, третю, - смаку?...
   - Добра каша! - каже. - Вже-м давно таку ?в.
   - Добра каша! - жебонять весело дiти, ?дять.  Шiсть  рук,  воружених  в
ложки, бiга? _то до миски, то з миски, i шiсть тiней гойда?ться на стiнi.
   З'?ли все, що було в мисцi.
   Матвiй подивився з-пiд густих брiв на жiнку.
   - Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся.
   - Досипте, мамо, досипте! - домагаються дiти. Але Матвi?ха не досипала.
Вона хотiла трохи подразнити свого чоловiка.
   - Де вже тобi не вся? - каже _вона. - _I горщик вишкрабала, коли хочеш,
то заглянь...
   Матвiй не вiрив жiнцi. Вiн недаром водив  по  _хатi  очима,  лежачи  на
постелi, вiн видiв кождий рух жiнки.
   - Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли ?сти, то ?сти!
   А дiти й собi:
   - Коли ?сти, то ?сти!
   Матвi?ха насипала ще повну миску кашi, а  сама  сiла  на  долiвцi  коло
найменшо? дитини, вишкрябувала горщик  та  годувала  малого,  а  батько  з
старшими дiтьми чистив з миски.
   Коли вже зiсталось лише трохи на днi в  мисцi,  Матвiй  положив  ложку,
обтер пiт з чола i сказав:
   - Ну, нагодувала ж ти нас нинi, стара, коби  так  все!  Дай  же,  боже,
здоровля коровi за те, що дала молока!
   - Дай, боже, здоровля коровi! - повторили дiти в один голос за  батьком
i кiнчили вишкрябувати миску.
   Матвi?ха була дуже рада з того, що нагодувала всiх досита,  але  бiльшу
часть то? заслуги вона приписувала не собi, а коровi. Тож зараз по  вечерi
вийшла до не? подивитися, що вона там робить, "бiдненька"...
   Нiч була тиха, погiдна, на небi свiтили зорi, а корова  лежала  собi  в
хлiвi та ремигала спокiйно...



   ДIД МАКАР (скорочено)

   Катерина Грущиха вiд шiстьох недiль повдовiла. ?? чоловiк Семен Грушка,
халупник[1] був тверезою i роботящою людиною: працював,  заробляв,  тиснув
грiш до гроша, зодягав i живив себе, жiнку i п'ятеро  дiтей.  Та  лучилася
ему нещаслива пригода.  Семен  був  з  другими  робiтниками  в  лiсi  коло
балькiв. Стинали сосну, а вiн, - чи з неосторожностi,  чи  "вже  так  мало
бути", як говорили опiсля ?го  товаришi,  -  пiдлiз  пiд  дерево,  i  оно,
падаючи, придавило Семена i забило на мiсцi.
   Семена принесли з лiсу на ношах неживого, а за два днi й поховали, i то
з великою процесi?ю... Рушив  сумний  похiд  до  церкви,  а  з  церкви  на
кладовище, де в сирiй землi закопали Семена. Ще раз всi помолились за  ?го
душу, а вiдтак вернули - кожде до свого дому.
   Послiдня вертала Катерина з  дiтьми,  а  за  нею  в  певнiм  вiддаленню
шкандибав одинокий чоловiк -  дiд  Макар.  В  однiй  руцi  мав  вiн  грубу
суковату палицю, а в другiй тримав подерту шапку i, дивлячись вперед  себе
в землю, щось перебирав губами. Мiг би хто думати, що  вiн,  як  звичайно,
шептав молитви. Але вiн не молився. Вiн, iдучи дорогою, думав i шептав сам
до себе тихi слова.
   "Ну, аж нинi виджу, що я багач, i то ще який! - мурмотiв вiн пiд носом.
- А та ось жiнка, що йде вперед мене, i молода ще, i здорова, i  ма?  свою
хату, а она бiдна, ще бiднiйша вiд мене. Я йду з палицею i з  торбами  вiд
хати до хати i всюди дiстану кусник хлiба, а она того не зробить, ?й  того
не можна... Ба! Але що ж вона буде робити? Як ?й вигодувати, як  зодягнути
тi дiти, поки хоч дво? старших стане робити  на  себе?  Мусить  ходити  на
зарiбки!  Ну  й  що  ж  заробить?  На  день  двi  шiстки[2],  часом   лише
кiльканайцять крейцарiв[3], часом i нiчого?.. I чим же тут вижити матерi з
дiточками, не згадуючи вже про одежу?.."
   Ще раз оглянувся дiд Макар за  нещасною  челядiю[4],  зiтхнув  тяжко  i
поплiвся в бiчну уличку до себе, на свою квартиру.

   * * *

   Дiд Макар був громадським дiдом[5]... Вiн  тут  осiв  вiддавна,  i  для
того[6] всi ?го добре знали: i старе, й мале. Старi люди тямлять, як ще по
угорськiй вiйнi прийшов звiдкись в бiлiм кабатi[7] i в  синiй  жовнiрськiй
шапцi та став найматись по господарях до  роботи.  Був  письменний...  Вiн
робив добре всяку роботу, а вже найлiпше умiв робити снiпки i  пошивати[8]
будинки, - i на старi лiта, коли вже став знемагати до цiпа  та  до  коси,
занiмався виключно лише пошиванем будинкiв, за  що  господарi  ?го  вельми
поважали i величали навiть "майстром".
   Пошив Макар майже кожну хату в  селi,  полатав  старi  стрiхи  на  всiх
будинках та й сам ще бiльше постарiвся: посивiв, поморщився, згорбатiв...
   - Люде добрi! - сказав вiн вкiнцi. - Робив я, як довго  мiг,  а  дальше
годi, нема вже колишньо? сили. Тепер не оста?сь  менi  нiчого,  як  тiлько
вшити двi торби, вирiзати палицю та  й  гайда  за  ласкавим  хлiбом!  -  i
засмiявся дiд Макар.
   Та й справдi! Невдовзi роздобув собi всi дiдiвськi  причандали,  та  ще
купив за лишнi грошi лiру, i став ходити  по  хатах  за  милостинею.  Щодо
жебрущих дiдiв, то вже нашим людям не можна вiдмовити  в  жертволюбивостi.
Се рiч знана. Тож i Макара нiхто не вiдпускав з порожнiми руками,  де  лиш
показався. Люди уважали ?го за свого i любили за те, що вiн  умiв  кождого
розвеселити, потiшити, а що вже найбiльше, то за ?го  пiснi,  котрих  умiв
дуже багато. I як сяде коли дiд Макар на базарi, як стане трумкати на лiрi
та виспiвувати чи про святого Миколая,  чи  про  святу  Варвару,  або  про
Правду та Кривду, то звичайно обступить ?го цiла громада,  а  баби  то  аж
плачуть, слухаючи...
   На початку свого нового становища в громадi дiд Макар тулився, де  мiг.
Де-небудь зайде до хати, посидить, погрi?ться, побалака?, а як нiч западе,
то й переночу? чи то в хатi, чи в стодолi. Однак така  беззахиснiсть  була
для него невигiдна, i для того вiн став шукати для себе стало? квартири  i
знайшов ?? у халупнички Таньки Безпiльно?. Она мешкала в низенькiй хатинi,
котра iз старостi так вже осiла, що маленькi вiконця  спочивали  на  самiй
майже землi.
   Та були се двi цiлком противнi[9] натури. Дiд Макар був чоловiк  тихий,
богобоязливий, а Танька з червоним, як буряк, носом i з червоними, хоч уже
поморщеними лицями[10] була жiнка непосидюща. До пиятики, до гульнi  -  ??
як запалив, хоч уже й четвертий хрестик[11] ?й минув. Жила она з того,  що
в корчмi до?ла корови, носила воду, мила посуду, по шабасах шинкувала[12],
а до яко?-будь тяжчо? роботи нiколи не  бралась,  вимовляючись[13]  слабим
здоровл?м. Розумiвсь,  такий  заробок  не  виставав  ?й  на  жит?,  тож  i
частенько сягала она рукою до Макарових торбiв. Дiд Макар  дивився  на  се
крiзь пальцi. Все ж вiн  сидить  в  ??  хатi  та  й  належиться  ?й  якесь
чиншове[14]. Танька дуже часто приходила додому пiдпила  та  приносила  не
раз ще й в флящинi горiвки i решту доправляла в сво?й хатi.
   Колись було  в  не?  несогiрше  господарство,  сво?  поле.  Та  вже  ??
небiжчик[15] чоловiк... вдався негосподарний. Бив ??, кiлько ся влiзло,  а
хоч i не пив, то зате любив добре з'?сти, особливо  дреглi[16]  i  ковбаси
становили для него непобориму покусу[17]. I звiдки не роздобув який  грiш,
зараз ?го пускав на тi ласощi. Вiдтак став продавати по куснику поля, поки
всього не випродав, не про?в, не прокурив, а сам вмер. Тогдi  допервах[18]
Танька почулася свобiдною i привiтала ту свободу келишком.  Вiдтак  поволi
розпилася i зiйшла, як то кажуть, на нiнащо. Хотя й люде смiялись з не?  i
навiть нею помiтували[19], то  она  на  се  не  зважала.  Де  лиш  весiля,
хрестини, вечорницi,  словом,  де  тiлько  чула  горiвку,  там  она  всюди
впихалась. Всюди була весела, жартовлива, мов пуста  дiвчина,  i  доперва,
коли добре  напилась  i  ще  бiльше  почервонiла,  аж  тогдi  она  ставала
поважною, статочною...
   Так, так, Танька Безпiльна була частенько п'яна. Ось i тепер, коли  дiд
Макар прийшов з похорону Семена Грушки, застав ?? в нетверезiм станi.  Она
сидiла за столом червона, як  грань,  перед  нею  стояла  порожня  фляшка,
лежало кiлька окрушкiв[20] хлiба, кiлька зубцiв часнику. Хоч  на  припiчку
свiтився каганець, то она мов не завважала дiда Макара. Притуливши  долоню
одно? руки до висок i хитаючи головою то в один,  то  в  другий  бiк,  она
спiвала сумовитим протяжним голосом:

   Гей ви, воли мо? сивi, чому не орете?
   Гей ви, лiта молодi?, чому марно з свiта йдете?
   Гей, орали б ми, та не стояли б ми, нема кому поганяти,
   Гей, не йшли б ми марно з свiта, нема кому шанувати...

   - Вже знов п'яна! - пробормотав дiд Макар. - Гей ти, паскуднице! - став
вiн кричати ?й над головою. - Чи ти вже Бога не бо?шся i встиду  не  ма?ш?
ге?
   - З бiди, дiдуню, з бiди! -  промовила  Танька  жалiбним  голосом,  мов
звиняючись, i стала знов спiвати, та вже на iншу нуту:

   Було в мене колись поле,
   Багатство, достатки, -
   Тепер мене бiда гнобить,
   Бо поля нi латки...

   - Ах, анi на  п'ядь  нема  свято?  землицi,  щоб  хоч  десять  бараболь
посадити... Всьо посiли чужi люде... А тепер ще  й  ви  будете  надi  мною
знущатися в мо?й власнiй хатi?!  -  закричала  она  пiднесеним,  захриплим
голосом до дiда. - Коли вам зле в мо?й хатi,  коли  ви  такий  святий,  то
забирайтесь собi вiд мене де хочете! Вон!
   Она пiднесла вгору кулак i хотiла сама пiднятись з лавки,  та,  мабуть,
була она дуже п'яна, бо повалилась пiд  лавку  i  в  одну  мить  захропла,
заснула.
   - Тьфу! Нiчого нема на свiтi плюгавiйшого вiд п'яно? жiнки, -  промовив
до себе дiд Макар i пiшов шукати  свого  леговища[21].  Оно  находилось  в
сусiднiй кiмнатцi, що подобала на валькир[22], а ще бiльше на  комiрку.  В
нiй було пусто: нi стiльця, нi лавки, навiть сонячне свiтло не  добувалось
до не?, бо одиноке, маленьке, давно вже вибите вiконце дiд  Макар  заткнув
латуном[23]. Цiлою обстановою в тiй комiрцi була стухла солома, що  грубою
верствою[24] лежала на долiвцi. Тут-то дiбрався дiд  Макар  i  став  пiсля
свого звичаю[25] моститися. Мостився, мостився, шелестiв соломою, муркотав
щось до себе, вкiнцi тяжко зiтхнув i заснув сном блаженних[26].
   Затихли людськi голоси в маленькiй хатинi, лише цвiркуни десь пiд печею
та в старих стiнах заливались сво?м цвiркотом, мовби для них щойно  зiйшло
сонце, настав бiлий день...

   * * *

   Вiд смертi чоловiка Катерина  Грущиха  остала  в  хатi  сама  з  малими
дiтьми. Гiрке ?? було житя! Бiдна жiнка плакала, била о стiну головою,  не
брався ?? нi сон, нi робота; безперестанку  чорнi  думки,  мов  тi  хмари,
товпились по ?? бiднiй головi, а непевна будучнiсть,  мов  те  страховище,
виринала щохвилi перед очима. Вже минав шостий тиждень ?? самiтного життя,
а нiхто до не? не навiдовався, нiхто не  прийшов  потiшити,  дати  ?й  яку
пораду...
   Осталось було трохи припасiв хлiба, муки, пшона, картофель, -  всьо  се
поволi минулось, бо дiти живi, хочуть  ?сти.  Всьо  вийшло,  остався  лише
голий борщ[27], а до борщу хлiба  -  нi  шматочка.  Ось  чому-то  Катерина
пiйшла в куток, щоби дiти не видiли, i залилась гiркими...
   А дiти, звичайно, як дiти: позасiдали собi коло  стола  та  й  жебонять
собi весело, заглядаючи в борщ, що парував з глиняно? миски i  вiдбивав  в
сво?м зеркалi кучерявi голови дiтей, вiдбивав хатн? вiкно, а  крiзь  вiкно
цiлу околицю.
   - Дивiть, - каже старший хлопчик до других, - я бачу в борщi вас всiх i
себе!
   - А я виджу вiкно, - обiзвалось друге, -  а  там  дальше  син?  небо  з
бiлими хмарочками...
   - А я виджу ворота i вербу коло ворiт...
   - А диви! - пiдхопив знов старший хлопчина, - ось ворота  вiдчиняються,
хтось до нас iде... тiльки не можу добре розпiзнати, хто се такий... Мамо,
хтось до нас iде! - обернувся вiн до матерi.
   I справдi! В сiнях далося  чути  муркотан?,  подiбне  до  гомону,  який
вида?, лiтаючи, велика  муха  або  джмiль.  "Се  дiд  Макар!"  -  промовив
хлопчина нiби сам до себе. В сiй же хвилi отворились  дверi  i  на  порозi
показався дiд Макар -  старий,  згорблений  чоловiк,  з  сивим  вiд  вiтру
збуреним волос?м, з сивою бородою, з перевiшеними через плечi  торбами,  з
поморщеними, свiжо подряпаними лицями i з попiдбиваними очима.
   - Слава Iсусу  Христу![28]  -  сказав  вiн  з  низьким  поклоном  перед
образами. Вiн оперся о закривлену палицю i став вголос вiдмовляти молитви:
"Отче наш", "Богородице Дiво", а вiдтак став поминати  умерших:  "Пом'яни,
Господи, усопших отцiв i маток, пом'яни браття, сестрицi, свекрухи, швагри
й зовицi[29], що в  чистових[30]  муках-  зiстають,  нiзвiдки  рятунку  не
мають...  Пом'яни,  Господи,  усопшого  раба  Божого  Симеона  i  дай  ?му
свiтлiсть вiчную, отвори ему врата небеснi?..." Скiнчивши сво?  молитви  i
поминаня, випростувався i  став  розглядатись  по  хатi,  мовби  дожидаючи
милостинi.
   Катерина обтерла запаскою[31] сльози i приступила до дiда Макара.
   - Дiду, - стала вона з жалем говорити, - най вас Бог  споможе...  Ще  я
нiколи не вiдпустила убогого з порожнiми руками, аж нинi  не  маю  вам  що
дати... Видить се Бог милосердний!..
   - Гм, гм, не ма?ш що дати, - говорив дiд нiби з  докором,  -  а  от  на
столi сто?ть борщ. Чому ж не ма?ш що дати?
   - Ну, то сiдайте, дiду, берiть ложку та ?жте, будьте в нас нинi гостем.
   Дiд Макар наблизився поважним кроком до стола i сiв коло миски.
   - Ге, дiточки! - почав вiн пiдлещуватись до дiтей, -  на  столi  борщик
сто?ть, тiлько я у вас не виджу хлiбця на столi...
   - Бо нема в нас хлiба, - вiдповiв старший хлопчик з розумними очима,  -
вже три днi нема i нема з чого спечи.
   - То зле, голубчики мо?, коли нема хлiба, треба ?го звiдкись роздобути.
   Вiн зняв з себе одну торбу, поставив собi  на  колiна  i  почав  з  не?
виймати окрушки хлiба.
   - А ось ма?те, голубчики, хлiбець, ?жте  з  борщиком,  -  говорив  вiн,
кладучи перед кождою дитиною окрушок, - а як з'?сте, то я ще добуду.
   Дiти дивились спочатку якось несмiливо то на  хлiб,  то  на  дiда.  Та,
видно, ?м так i запах хлiбець святий, бо кожде брало за свiй кусень i  ?ло
з борщем.
   - Катерино, - кликнув вiн, - а ти чого сто?ш в кутi та хлипа?ш?  Чи  то
що поможе? Скажи сама! От ходи до гурту, бери  хлiб  та  крiпися,  бо  вже
тiльки снасть[32] з тебе... Тут плач нiчого не поможе, ще  раз  кажу.  Тут
треба мудро роздумати, що робити...
   - Ах, порадьте, дiдусю, порадьте! - лебедiла[33]  Катерина.  -  Бо  вже
сама не знаю, що менi робити: чи втопитись, чи в землю провалитись...
   - Не гнiви Бога, дурна жiнко! - обурився з повагою дiд  Макар.  -  Така
бесiда лише грiх на душу стяга?!
   Вона наблизилася до стола i глянула на сво? дiти, та  ще  бiльший  бiль
пiрвав  ??  за  серце.  Недавно  ??  чоловiк,  добрий  робiтник,  трудящий
господар, не давав ?й з дiтьми голодувати, а тепер ось до чого дiйшло!  ??
дiти сидять коло  голого  борщу  i  ?дять  дiдiвський  хлiб...  Хоч  i  як
збиралось ?й на новий плач, та она вже не плакала, бажаючи почути вiд дiда
розумне слово.
   - Сядь-но отут коло мене, небого, - почав до не? ласкавим  голосом  дiд
Макар, - i слухай, що я  тобi  буду  говорити.  Пiчну  вiд  мого  власного
клопоту... Ото видиш, я вiднинi зiстаю без даху, без  захисту.  Тая  клята
п'яниця Танька вигнала мене, викинула з хати. А зна?ш за що? За те,  що  я
?? вгомоняв[34], щоби не пила, щоби постаткувала[35]. А она за те? ось  що
зi мною зробила, та ще й набила на дорогу,  подряпала  пазурами,  аж  люде
милосердяться[36] надi мною. Ну, дiсталось  i  ??  вiд  мене,  але  що  ж?
Завсiгди я вiднинi бездомний, беззахисний, як та билина в полi. Для того я
ото до тебе обертаюсь[37], чи би ти не прийняла мене до себе на  квартиру?
- не чекаючи Катеринино? вiдповiдi, говорив вiн дальше:
   - А тепер щодо твого горя. Велике оно, безграничне i  бездонне,  як  те
море, - се кождому вiдомо. Тiльки  тут  плач  та  чорнi  думки  нiчого  не
поможуть. Ти мусиш погодитися[38] з долею, мусиш випогодити свiй розум[39]
i взятись до невсипущо? працi задля тих дiтей, щоб ?м дати яку раду,  поки
хоч дво? старших стане на себе робити й тобi помагати. А тимчасом, якби ти
мене до себе прийняла, то й я, може б, тобi хоч трохи помiг. От ти  пiйдеш
де на роботу, а я буду дома, припильную дiтей, а пiйду я межи люде, то все
принесу хлiбця, часом i кусник сала, i який  грiш,  та  й  подiлюся  сво?м
добром з тво?ми дiтьми... Ну, що ж , Катерино? Годишся на те, що  я  кажу?
Говори!
   Катерина мовчала, ?й не могло помiститися в головi, як ??  дiти  можуть
?сти хлiб з Макарових торбiв i що сказав би на се  небiжчик,  ??  чоловiк.
Она була в душi противна предложению дiда Макара.
   - Що ж? Ти мовчиш? - спитав дiд докiрливо. - Ти горду?ш, вiдпиха?ш  вiд
себе мою прихильну руку? Ну, роби, як сама зна?ш... ,
   Катерина глянула на Макара. З на?женими бровами, з  нахмуреним  високим
лисим чолом вiн видався ?й в тiй хвилi страшним, однак з ?го тусклих сiрих
очей так  i  промовляла  до  ??  якась  невимовна  доброта,  прихильнiсть,
величавiсть[40]... "Що ж, - подумала она собi, - грiх гнiвити  старого,  а
тим бiльше не приймити бездомного старця в хату.  Нехай  хiба  робить,  як
хоче, не буду ему противитись, хоч  та  ?го  пiдмога,  що  вiн  менi  хоче
давати, не вида?сь[41] менi нiчим, як тiлько  старечою  примхою.  Голодний
голодного не нагоду?..."
   - Добре, - сказала вона по  хвилi,  -  оставайтесь  у  нас,  дiду...  Я
думаю-от, сама не знаю що... така вже в мене тепер голова важка...
   - Ну, то хвалити Бога, що не горду?ш, - сказав  урадуваний  дiд.  -  Не
бiйся, я тобi в хатi не заберу багато мiсця.  От  де-небудь  в  кутику,  а
лiтом  пересплю  й  на  приспi  або  на  горi[42],   а   все-таки   матиму
пристановище...
   Дiд поглянув на миску. Дiти за той  час  з'?ли  трохи  борщу,  а  решта
застигла.
   - Ну, Катерино, - почав вiн дальше, - коли межи нами прийшло до  згоди,
то  мусимо  за?сти  могорич...  Пiдлий  борщу,  коли  ?,  та  сядь   за?ж,
покрiпися...
   Катерина пiдлила гарячого  борщу,  дiд  Макар  добув  з  торби  свiжого
хлiба...
   - ?жте, голубчики, - заохочував вiн  дiти,  -  i  ти,  господине,  бери
нашого хлiба... Ми тобi позича?м, поки  на  свiй  заробиш,  -  додав  вiн,
усмiхаючись.
   I голодна челядь сербала каламутну теч[43], ?ла з великим смаком  голий
борщ, крiпилась до борби з житем.
   З'?ли весь борщ що до краплi.
   Дiд Макар положив ложку на столi i перехрестився побожно  три  рази  до
образiв.
   - Ось i поживився, - сказав вiн, - дякувати Господу  Богу  та  й  тобi,
господине! Добрий борщ, кислий, видно, старий, такий, як я люблю... Що  ж,
Микольцю? -  звернувся  вiн  до  старшого  хлопця.  -  Тобi  вже,  либонь,
кiнчиться сьомий рiк, може б, ти зачав учитися читати, ге?
   - Де вже ему вчитись читати!  -  вмiшалась  Катерина.  -  До  школи  не
ма?-таки в чiм ходити, ну та й з дiтьми мусить хтось зiстати, коли я пiйду
з хати. А хто ж зiстане, як не вiн, найстарший?
   - Ну, то я тебе, Микольцю, сам буду вчити  читати,  як  тiлько  буду  в
хатi: вечорами, деколи вдень. Що ж, ма?ш охоту до науки?
   - Чому нi? - вiдповiв хлопчик. - Тiлько я книжки не маю.
   - Се нiчого! - сказав дiд. - Книжка у мене ? старенька, а як пiдучишся,
то й бiльше книжок роздобудемо, та й будемо читати, аж  серце  зраду?сь...
Будеш менi мою молодiсть нагадувати, гей, гей! Тiлько я, голубчику.  Трохи
вже недовиджаю; та се не вадить: як заложу на нiс  окуляри,  то  ще  букви
розберу, не бiйся...

   * * *

   I дiд Макар зiстав вiд того часу у бiдно?  вдовицi  на  квартирi.  Люде
завважили, що вiн зробився якийсь  моторнiйший,  став  i  до  дальших  сiл
заходити, куди давнiйше не заглядав. А на , вiдпустах[44], на базарах  так
набожно молився, з таким чут?м  виспiвував  свято?  Варвари  i  Правди  та
Кривди, що ще бiльшi громади обступали ?го i ще бiльше знаходилось  таких,
що iз-за тих пiсень плакали, - ну, i бiльше сипалось крейцарiв i хлiбця до
Макарових мiшчат. А менi сказав вiн одного разу втайнi[45]:
   - Аж тепер, на старiсть, чуюсь я цiлком щасливим, коли маю дрiбнi дiти,
коли маю про кого дбати, кого годувати...
   А Катерина? Она стала ходити на зарiбки. Плата поденно? робiтницi у нас
занадто нужденна, щоб вистала для не? i .для п'ятеро дiтей. Она  скоренько
пiзнала, на якiй пригодi ставав для ?? дiточок хлiбець  дiда  Макара.  Она
вiддячувала ему, як могла:  i  обпирала,  i  облатувала,  i  на  печi  ?му
стелила, i годувала борщем та капусняком (се були двi любимi его  страви),
а коли учила сво? сироти молитись за душу ?х  батенька,  не  забувала  вiд
себе додати нишком ще один "Отче наш" за здоровл? дiда Макара.

   [1] Халупник -  безземельний  чоловiк,  що  ма?  лише  невелику  хатину
(халупку).
   [2] Шiстка - монета вартiстю в три копiйки.
   [3] Крейцар, крейцер дрiбна монета iз срiбла й мiдi.
   [4] Челядь - тут: дiти.
   [5] Громадський дiд - старець, жебрак.
   [6] Для того - тут: тому, через те.
   [7] Кабат - жовнiрський (солдатський) мундир.
   [8] Пошивати будинки - зшиваючи снопи, робити солом'янi стрiхи.
   [9] Противнi - тут: протилежнi, зовсiм не схожi.
   [10] Лиця - тут щоки, вилицi.
   [11] Четвертий хрестик - сорок рокiв.
   [12] Шабас - субота, святковий день у  ?вре?в;  шинкувати  -  продавати
горiлку в шинку.
   [13] Вимовляючись - тут: вiдговорюючись, пояснюючи щось.
   [14] Чиншове - плата (тут: за квартиру).
   [15] Небiжчик - покiйний, померлий.
   [16] Дреглi, драглi - холодець.
   [17] IIокуса - спокуса, заваба.
   [18] Доперва - тодi тiльки, допiру; щойно.
   [19] Помiтувати - нехтуватн, зневажати.
   [20] Окрушок - окра?ць, скибка.
   [21] Леговище - тут: ложе, постiль.
   [22] Алькир, валькир - частинка велико? кiмнати, вiдгороджена стiною  з
дверима.
   [23] Латун - свита з багатьма латками.
   [24] Верства - тут: шар снопiв або соломи.
   [25] Пiсля свого звичаю - за сво?м звича?м, за звичкою, як завжди.
   [26] Блаженний - щасливий, безгрiшний.
   [27] Голий борщ -  юшка  з  самих  квашених  бурякiв,  iнодi  затовчена
пшоном, але без жиру й картоплi.
   [28] Слава Iсусу  Христу  -  так  на  захiдних  землях  Укра?ни  здавна
вiталися люди; вiдповiдь: "Навiки слава!".
   [29] Швагер - рiдний брат дружини; зовиця - рiдна сестра чоловiка.
   [30] Чистовище, чистилище - за  релiгiйною  легендою,  мiсце  "на  тому
свiтi", де через страждання очищаються вiд грiхiв душi померлих.
   [31] Запаска - тут: полотняний фартух.
   [32] Снасть - тут: скелет людини.
   [33] Лебедiти - тут: говорити жалiбно, iз слiзьми в голосi.
   [34] Вгомоняти - вговорювати, наставляти на добре.
   [35] Постаткувати - поводитись статечно.
   [36] Милосёрдитись - спiвчувати, вболiвати над кимсь.
   [37] Обертатися - тут: звертатись.
   [38] Погодитися - тут: змиритися.
   [39] Випогодити розум - прояснити думку.
   [40] Величавiсть - поважнiсть, величнiсть.
   [41] Вида?сь - зда?ться, уявля?ться.
   [42] На горi - тут: на горищi.
   [43] Теч - тут: рiдина (те, що тече).
   [44] Вiдпуст - свято.
   [45] Втайнi - потай, по секрету.


   =====================================================================

        Микола Вiнграновський. Оповiдання




   ГУСЕНЯТКО

   Гусенятко розплющило одне очко, потiм друге, пискнуло i  -  народилося.
Мама подивилась на нього, вкрила його крилом i заплакала: вночi гуси  мали
вiдлiтати. ?? чоловiк з табуном i старшими дiтьми зранку подався  полiтати
над полем i плавнями перед  вiдльотом.  Гуска  лишалася  на  пiзнiм  сво?м
осiннiм яйцi. Вона ще мала надiю, що з цього я?чка нiкого не буде, - аж на
i ?, знайшлося:  згорблене,  вогке,  сумне,  з  прилиплою  шкаралупкою  на
дзьобику, гусенятко обсихало пiд маминим крилом i не знало, що  дво?  його
братiв i четверо сестричок народилися ще у травнi, весною, коли й треба, а
воно - восени, сьогоднi, коли iнiй цвiте на зеленiм лататтi  i  давно  вже
не, чути голосу ?хнiх найближчих сусiдiв-деркачiв.
   Гуска думала: що робити? Летiти з дiтьми через три моря i так  нелегко,
а це, сьоме, сьогоднiшн?, куди? Пiд крило його не вiзьмеш i  на  спину  не
покладеш - упаде. А тут на дзьобi уже зима, заплава замерзне  -  що  тодi?
Зимувати з малим? А вiтер, а снiг,  а  мороз  та  лiд,  а  лисицi,  тхори,
куницi, кiбчики, приблуднi коти, собаки, а мисливцi, а ?сти що? Пропали...
   I  старiй  гусцi  вперше  не  захотiлося  жити.   Вона   вважала   себе
довголiтньою, бо прожила вже три лiта i три зими. Тi?? першо? осенi,  коли
вона молодою злетiла у перший  свiй  вирiй  через  три  моря  у  тепле,  з
очеретiв пiднялася така стрiлянина, що тепер iз свого  поколiння  лишилася
вона одна... Спитати б кого старшого, що ?й робити з оцим малим, так серед
гусячого табуна не було жодного дiда-гусака або баби.
   Гуси до дiдiвства не доживали. Та й чоловiк  ??  -  молодий,  на  вирiй
молодший вiд не?...
   Гуска пiдняла крило i  глянула  на  свого  мiзинчика:  гусенятко  кисло
клiпнуло на маму i заснуло.
   - Горе менi з тобою та й годi...
   Знизу,  з  заплави,  покотило  волохатими  хвилями,  бiлими   комiрцями
обпiнився при водi очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим  листям  сво?м
прикрив ?? всю на гнiздi, i доки вiн лежав пiд вiтром,  гуска  скубнула  з
очерету його бляшаного листя, хотiла було  скубнути  ще  раз,  але  очерет
пiдвiвся. Гуска зача?лась, коли вiтер удруге нагне очерет i вона скубне iз
нього iще хоч листочок, та вiтер  раптово  повернув  i  поклав  очерет  на
порожнi гнiзда.
   Мiж очеретом за лугами при озиминi з прощального низького сонця вилетiв
з дiтьми гусак - летiв-летiв i прилетiв. Дiти стали чиститись. ?хнi набитi
вола ходили пiд молодими жовтими дзьобами, наче  дiти  цю  нiч  нiкуди  не
збирались.
   Гусенятко визирнуло з-пiд мамино? ноги i побачило тата. А тато  побачив
його.
   Вiн поправив крило i сказав мамi:
   - Лети повечеряй. Але дивися, не попади пiд лiтак над озиминою.
   - Добре, - сказала мама. - Лечу.
   - Лети по сiрому. По синьому не лети. I не  кричи.  Над  очеретом  бери
праворуч вище: за очеретом в засiдцi вже тро?.
   Гуска полетiла. По нiй кiлька разiв тарахнули, чи по нiй, чи по табуну.
Табун сiв на гнiздiв'я. Гусак подивився: старих  гусей  не  було  -  старi
лiтають знизу. От ?м i попало. "А де ж моя?"
   Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився сво? крила ще  раз  i
склав.
   Крила були в порядку. Старшi дiти збились докупи,  поховали  дзьоби  до
крил, грiлися i поговорювали мiж собою.
   - Як-небудь перелетимо i це море, i це,  i  друге,  i  трет?,  якщо  не
зiб'ють, - сказав ?м гусак i глянув на пiзню свою осiнню дитину.
   З горiхового неба стало накрапати.  В  гусенятка  на  дзьобику  зависла
крапелина, i в тiй крапелинi гусенятко роздивлялося  свого  тата:  у  тата
були сторожкi очi, висока очеретяна шия, татова шия ходила над гусенятком,
поверталася над ним на кожен найнечутнiший порух. Мав тато i високi  м'якi
сiрi груди: гусенятко пiрнуло пiд них, i так йому  стало  тепло,  що  воно
вiдразу ж заснуло знову.
   З поля вiд озимини тарахнуло,  тричi  тарахнуло  i  вiд  очерету,  дiти
висмикнули голови з крил i подивилися на тата:
   - Летiти чи сидiти?
   - Сидiть, - сказав ?м гусак,  хоч  серце  в  самого  забилося  так,  що
гусенятко проснулося, вилiзло з-пiд  татових  грудей,  подивилося  в  його
жовтi очi i спитало:
   - Чого так стука?ш сво?ми грудьми?
   "Пропала", - подумав гусак, i цi?? ж митi повiтря зашумiло i,  збиваючи
волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.
   - Ой, - сказала вона.
   - Цiла?
   - Наче... Ой... Що робити?
   - Бери дiтей, i летiть. Я з малим лишимось тут i  якось  плавом  будемо
добиратись, доки воно пiдросте та стане на крила.
   - Не полечу, - i ?? жовтi, як i в тата, очi по  краях  взялися  чорними
обiдками. - Буду з тобою i малим. А дiти полетять з табуном.
   - З яким табуном, куди? Глянь - одна молодь. Ти найстарша. От  i  лети.
Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?
   - Чула, - сказала гуска. - То що, вже збиратись?
   - Збирайтесь. Надходить нiч i мряка. Пiдiймайтесь у мряцi. Крiзь  мряку
вас нiхто не побачить i не дiстане.
   - А якщо лiтаки?
   -  Тутешнi  лiтаки  у  мряцi  не  лiтають.  До  ранку   доберетесь   до
заповiдника. Там сiдайте смiливо i нiкого не бiйтесь. Пiдгодуйтесь. А далi
вiд заповiдника - морем. Над морем летiть низько. Над морем вас  нiхто  не
зачепить. А там далi дивiться самi: вибирайте ночi лише дощовi i темнi.
   - А як ти малого не доведеш i сам?
   - Не бiйся. Ти, головне, бережи табун i дiтей. Будь хитра i обережна. А
я постараюсь на весну прилетiти до вас з малим. Мале, дивися, в нас яке  -
тiльки народилося, а вже говорить. Гусачок!
   Гуска пiдiйшла до гусенятка i, сколупнувши з його  дзьобика  шкаралупку
вiд яйця, сказала:
   - Краще б ти не родилося i не говорило...
   Серед ночi гуси знялися i полетiли. Гуска повела ?х крiзь мряку у  небо
i не втрималась, крикнула щось сво?му гусаковi на прощання.  I  як  тiльки
крикнула, - вiдразу ж вiд озимини i очерету по нiй i по табуну затарахкало
мокро i слiпо, як-небудь i неприцiльно.
   Гусак витягнув шию. Було тихо.  Шепотiв  очерет.  Потiм  почувся  крик.
Гусак дослухався. Нi, той крик був не гусячий, а людський. "Видно,  попали
по сво?му, - подумав гусак, - вночi ж то не видно, де небо, а  де  земля".
Гусак нагнув шию i послухав, чи диха? гусенятко.
   З вiдльотом табуна гусак  вiдчув,  як  нiч  раптом  поважчала  i  стала
тиснути сво?ю мокрою темiнню на гнiздо, темiнь залазила  йому  в  спину  i
крила, наче хотiла сховатися в ньому i  хотiла  обсохнути  в  його  пiр'?.
Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком вiдчужено  i
вороже, i темно говорила до когось вода. Перед гнiздом з рибиною  в  зубах
випiрнула ондатра, ненажерливо подивилася на гусака, бо  ондатра  знала  -
гусак лишився з малим сам. Гусак засичав на  ондатру:  мовляв,  мало  тобi
риби в заплавi, а ти ще й мого гусенятка хочеш? Лише пiдпливи - вб'ю!
   Ондатра почула це i пiрнула додому. Та  ненадовго.  За  хвилину  ондатр
з'явилось дво? i, малюючи вусами воду, вони стали наближатись  до  гусака.
Гусак засичав з усiх сил, гусенятко забилося йому  пiд  живiт,  пiд  лапи,
заплакало-запищало, а дощ прибував  з  ночi,  гнiздо  пiдпливало,  ставало
легшим, ось-ось гнiздо  попливе  за  водою.  З'явилась  видра,  ондатри  -
тiкати, видра - за ними, повпiрнали i тi, i та, i не стало ?х бiльше чути.
   Гусак обгорнув крилами гнiздо з гусенятком i, вiдштовхуючись лапами  об
ворожу заплавну воду, вивiв гнiздо на струмiнь рiки. На струменi вода була
не така, як при очеретi. При очеретi вода  комизиста,  вредна,  то  якийсь
корiнь чи яма - i вода там виру?, сердиться, вiчно  щось  ?й  не  так;  на
струменi вона гiнка i вiльна, вона, ця струмiнна вода, не  пита?,  хто  по
нiй пливе i до кого, летить вона вiльно пiд осiнньою  нiччю,  аж  дно  пiд
цi?ю водою дзвенить. I що ?й до того, що гусак править по нiй крилами сво?
гнiздо з гусенятком посерединi?
   На  струменi  гусаковi  вiдлягло  вiд  серця,  i  вiн  вiв  гнiздо,  не
пiдштовхуючи його лапами: гнiздо несло перед  очима  в  бистру  темiнь,  i
гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата.



   КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА

   Козак Петро Мамарига летiв на сво?му конi, а татари  обсiдали  Петра  з
усiх чотирьох сторiн.
   Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
   - Гиворе! - сказав Петро сво?му коню. - Удвох нам невтекти. Тiкай  сам.
Як-не-як, а самому тобi буде легше. А я заховаюсь в озерi.
   Петро вирiзав шаблею очеретину i поплив.
   Гивор додивився,  як  Петро  Мамарига  схова?ться  пiд  водою,  i  тодi
вискочив на горб i кинувся в степ. Та було пiзно.
   Татари помiтили Гивора i закричали:
   - Оце його кiнь! Ловiмо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко
не втече!
   Татари оточили Гивора i колом погнали на нього.
   Та кiнь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що пiдставляють  свою
голову: Гивор сам по собi розiгнався i перескочив татар iз ?хнiми кiньми i
вже було б втiк, якби, та  якби  не  впав  переднiми  копитами  у  вузький
степовий рiвчак.
   Татари спутали Гивору переднi i заднi ноги i сказали:
   - Тепер кiнь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловiмо  тепер  самого
козака Петра Мамаригу. Без коня вiн далеко не втече i не зайде. Озеро! Вiн
тут, вiн заховався в озерi, а ось i його слiди!
   Татари позiскакували з коней i випили кумису.
   Козак Петро Мамарига сидiв у водi i дихав через очеретину.
   Вiн сидiв посерединi озера, бо знав, що татари плавати не вмiють  i  до
нього не доберуться.
   Була осiнь, i по краях озеро вже замерзло.
   Синенький льодок в заберегах татар не  спинив,  i  татари  поповзли  по
ньому до води.
   - Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! - говорили
татари i мiсили озеро вздовж i впоперек аж до того мiсця, де вода ?м  була
по шию. Далi татари не йшли, бо боялись втопитись.
   Петро ж тим часом сидiв у водi i дихав, i все  те?  татарське  чув,  що
вони говорили про нього, i думав:
   "Говорiть менi, говорiть, а менi тут у водi тепло".
   - Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобi скрутимо  руки
та продамо в Туреччину на базарi, аби ти знав, як воювати з нами.
   "От", - думав собi Петро. В небi сливiла туча, i горя не було.
   "От, - думав собi Петро, - хто б це мо?м товаришам-козакам  та  звiстку
подав, що я тут один у водi з очеретиною в ротi та дихаю через  не?.  Нема
кому i звiстки подати, хiба що, може, Гивор  доскаче?..  От  шкода,  такий
добрячий тютюн пропада?, намокне тютюн, не буде чим i люльки набити та цим
тютюнцем закурити".
   А татари? Татари поморились та позамерзали.
   Намокло вилiзли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та  обсихати,
як наступила нiч, i озеро стало замерзати на очах.
   - Оце добре! Як тiльки озеро геть усе чисто замерзне - тодi ми  спалимо
увесь очерет на ньому, а  з  ним  ту  очеретину,  через  яку  козак  Петро
Мамарига диха?.Тодi волею-неволею йому доведеться пробивати головою лiд  i
йти в нашi руки. А поки що озеро замерза? - ми трохи поспимо.
   Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу i поснули.
   Сторожа ви?хала на горби дивитись у степ, бо козаки i вночi нападають.
   Закуняв у водi з очеретиною в ротi i Петро Мамарига.
   Раз нiч - i всiм людям i звiрам хочеться спати, то чого б то i славному
козаку Петру Мамаризi хоч не поспати, то покуняти?
   I Петро задрiмав... Один окунь, видно, голодний, розiгнався i з розгону
вхопив Петра за вус. Петро - лап! - нема половини  вуса!  Дивиться:  перед
ним окунь крутиться, памороки забило.
   - От i тварюка! - вилаяв окуня Петро.- Ти ж то некуряще!.. Але ж як  же
це я покажуся тепер сво?м товаришам пiвторавусим?  Треба  ж  тобi  таке  -
зайшов в озеро!.. Ото ж нiколи, коли сидиш у водi з  очеретиною  в  зубах,
нiколи не треба не те що спати, а  навiть  куняти!  Це  ж  порох,  мабуть,
намокне i шабля...
   Дивився-дивився Гивор на сво? пута, а потiм i спробував ?х на зуб.
   - Тепер буду добиратись до сво?х  заднiх,  -  сказав  собi  кiнь  Петра
Мамариги.
   Та як Гивор не вигинав ши? - до сво?х заднiх нiг вiн дiстатись не мiг.
   - Що робити?
   А робити було що. I Гивор це зробив: вiн став на сво? переднi  i  побiг
ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала i повмирала.
   - Повмирали, - сказав ?м Гивор, - навiть забули крикнути...
   - Гиворе, це ти чи хто? - спитали козаки.
   - Я, - сказав Гивор. - Козак мiй, Петро Самiйлович
   Мамарига, сидить в озерi i диха? через очеретину.
   - Дiло звiсне, - сказали козаки. - То що?
   - А те, що на озерi вже хвиль не ста?.
   - Тепер чи коли?
   - Тепер.
   - Тодi по конях, - сказали козаки.
   Козак Петро Мамарига сидiв з кобзою на травi перед козаками,  i  срiбна
чарочка була бiля його колiна. Гивор стояв за козаком Петром  Мамаригою  i
дивився через його плече.



   НА ДОБРАНIЧ

   Перед його норою заходило на нiч сонце.  Сонце  зайшло.  Лiс  потемнiв,
кар'?р густо засинiв, сосна угорi золотiла.
   - Лiс потемнiв, кар'?р посинiв, а ти золотi?ш, - сказав. вiн  соснi.  З
нори вилазити не хотiлося, а тут заболiло  вухо,  наче  нiчого  було  тому
вуховi зараз робити, - але заболiло.
   - Ковбаси на?вся, i магазинно?, i так домашньо? з часником,  -  куди  я
пiду? Та не пiду я нiкуди. В норi тепло? Тепло. Вухо болить? Болить. От  i
лежи. Слухай собi небо над сосною, мугикай  собi  що  хоч,  не  хоч  -  не
мугикай.
   Коров'як бджоли не любили. Уночi, коли бджоли не лiтали,  коров'як  так
було зацвiтав сво?м старим iржавим тiлом, тягнувся  з  усiх  сил  -  з-пiд
старого раптом вилазило молоде, i цвiло молоде золотим,  аж  блищало,  але
бджоли й того не любили.
   - Понюхаю тебе сам, - сказав лис коров'яку, i хоча з нори  вилазити  не
хотiлося  -  вилiз.  Став  на  пiсок,  побiлений  сонцем  за  лiто,  пiсок
залоскотав лисовi лапи, i вiн  лiг  погрiтися  ще  трохи  на  тепленькому.
Погрiвся. Тодi пригнув лапою собi до носа  коров'як,  нюхнув  його  верхню
квiтку, пiд нею понюхав нижчу, пiд нижчою ще нижчу, пiд нижчою ще нижчiшу,
пiд тi?ю найнижчiшу, а попiд найнижчiшою най-найнайнижчiшу, вже при  самiй
землi на пiску.
   Соснi зробилося млосно. - Не обдуриш, - сказав лис коров'яку, - бо твоя
верхня квiтка найсолодша!
   В кар'?рi сплескувалась риба, над лiсом летiв лiтак.
   - Лети, лети! _От залiзу в нору,  i  ти  мене  вже  бiльше  цю  нiч  не
побачиш, - сказав лис лiтаку.
   Лiтак, видно, розсердився, бо розвернувся посеред неба над темним лiсом
у синiм кар'?рi - прозолотився лише його тонкий хвiст нарiвнi з сосною.
   Вухо давало себе ще знати. Лис засмiявся з лiтака.
   - Лети. На добранiч.
   I лiтак полетiв.
   По той бiк води пiд скелею важко дихали  високi  БiлАЗи.  Тi  БiлАЗи  -
лисове щастя: в обiдню  пору,  коли  хлопцi  з  БiлАЗiв  пiдполуднюють  на
гранiтних каменюках, лис вже лежить за '?хнiми спинами в полинах.
   - Я тут, - каже хлопцям лис. - Нiби ви не зна?те, що я лежу  за  вашими
спинами в полинах? Зна?те, бо лишите менi на гранiтi  магазинну  i  так  з
часником домашню, щоб потiм дивитись на мене з БiлАЗiв, як  я  на  гранiтi
?м, а часник викидаю собi пiд лапи...
   Лис кинувся за джмелем. Цей джмiль давно морочив лисовi голову, бо дуже
хотiв вижити лиса з нори i самому жити у нiй. Джмiль знав, що ця нора була
не лисова, а борсукова. Але ж лис зайняв ?? першим! Лис зайняв ??, коли ще
мати була жива.
   Джмiль надувся i покотився тiкати - навiть лiтати як слiд не_ умiв!
   - Тiкай, бо дожену! - закричав йому лис, а сам лiг на лапи у  коров'яку
i далi не побiг. - Не обдуриш! Бо ти заманю?ш мене, я знаю куди...
   Джмiль заманював лиса до гусака. На тому тижнi джмiль прилетiв в  обiд,
саме тодi, коли лис повертався вiд БiлАЗiв,  i  коров'як  зустрiчав  його.
Джмiль намалював крилами перед лисячим носом нору  i  сказав,  що  нора  -
його. Лис, довго не думаючи, дихнув на  джмеля  часником  i  залiпив  йому
лапою. Джмiль трохи було оглух, але не впав, збив пелюстку з  коров'яку  i
подерся на небо.
   - Так ти ще й мiй коров'як оббива?ш! - i лис по-справжньому кинувся  за
джмелем, бо знав, що джмiль довго у небi не пролетить. Джмiль - не  лiтак,
t догнав його, правда, вже у селi за кар'?ром в калюжi,  де  саме  купався
гусак: джмiль з розгону i втоми впав за гусаком у калюжу, а  лис  наскочив
на гусака - гусак саме точив дзьоба об воду, i лисовi  вiд  того  точеного
дзьоба засвiтилося в очах... Прощально-жовто засвiтився коров'як...
   Сергiй Iванович Проць саме тодi йшов зi школи. Сергiй Iванович  хоча  i
був сьогоднi, першого вересня, першачком i вчителька так його  i  назвала,
кинувся з новим портфелем у калюжу, пiдгилив ногою гусака,  пiдхопив  лиса
на руки i побiг додому.
   Гусак подивився вслiд новiй мокрiй формi Сергiйка -  Сергiя  Iвановича,
побовтав лапою в калюжi скаламученим небом i знову почав  точити  об  воду
дзьоба, не забуваючи поглядати i на джмеля, що обсихав на портфелi.
   - Я т-тобi дам!
   - Мамо...
   - Не мамай! Лисенятко до хати - а портфель?
   - Мамо...
   - А яке ж воно мокре, та мале, та жовтеньке... Iди ж менi зараз  же  по
портфель!  Ось  прийде  тато...  Сергiй  Iванович  пiшов  по  портфель:  з
портфеля, з мокрого букваря, на "Г" - дивився гусак, на "Д" - кудись убiк
дивився джмiль.
   - Не заманиш! - сказав лис. - Ось прийде зi школи Сергiйко i ляже  бiля
мене, отут бiля нори на пiску, на тепленькому... Ти дума?ш що: коров'як  з
БiлАЗаМи, лiтак iз сосною - це тобi так?...
   В кар'?рi сплескувалась риба, i вiд того срiбного  сплескування  лисовi
зарябiло в очах, рябiло доти,  аж  доки  коров'як  не  сказав  лисовi  "на
добранiч".

   1977



   ПЕРВIНКА

   Микола добiгав до райцентру. Околичнi вулицi степового  райцентру  були
без хат i дерев - купи цегли, та глини, та уламкiв.
   Миколка бiг далi.
   На перехрестi двох таких мертвих вулиць вiн зупинився;
   в який його бiк тепер?
   Почулася тупотнява, i  знизу  вiд  рiки  висунула  голову  сiра  колона
полонених нiмцiв.
   Вели колону нашi хлопцi, майже хлопчики, з червоними зiрками  на  сiрих
шапках, у куфайках, пiдперезаних брезентовими поясами.
   Нiмецькi руки тягнулися вiд утоми аж до землi,  а  замiсть  облич  були
самi лише очi - вiд страху.
   Але Миколку цiкавили не  нiмцi.  Його  цiкавили  нашi.  Сухим  нервовим
поглядом вiн придивлявся до кожного бiй- ця в  сiрiй  шапцi  пiд  червоною
зiркою, сподiваючись зустрiти кого треба.
   Микола забiг колонi у хвiст, обiгнув ?? i знову  побiг  пiд  гору,  але
бажаного обличчя не було.
   Колона завернула з райцентру в степ, звiдки прибiг Миколка, а  сам  вiн
тим часом, зiтерши шапкою пiт, побiг на хатки i землянки.
   Бiля однi?? з таких хаток-лiплянок Миколка зупинився. Дво? дiтей сидiло
пiд стiною: дiвчинка теребила в решетi кукурудзу, а хлопчик,  бiльшенький,
дер ту кукурудзу на дертцi.
   - Здрастуйте! - сказав ?м Миколка.
   Дiти полохливо пiдняли на Миколку  очi,  помовчали,  а  потiм  дiвчинка
пiдхопила решето i щезла в лiплянцi. ?? братик-млинар, крекчучи, понiс  за
нею i дертку.
   На порозi з'явилася жiнка. Руки ?? по лiктi були в глинi.
   - Тьотю, а де тут у вас базар?
   - Хто?
   - Базарi
   - Я тобi дам базарi Ану, марш звiдси! Тiльки й див-  ляться,  аби  щось
украсти! Ото на базар i йдiть, там вас таких тiльки й ждуть.
   Миколка кинувся тiкати.
   Перебiг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди  i  став.  Став  -  нi
живий нi мертвий. Оглянувся туди-сюди:  голо  i  порожньо  навкруги,  лише
нiмецький танк обгорiлий.
   Миколка вискочив на гусеницю, потiм на башту, заглянув у вiдкритий _люк
i полiз у танк.
   Тут вiн сiв i почав  дiставати  з  пазухи  пачки  перев'язаних  грошей.
Порахувавши пачку до пачки,- татова зарплата з фронту,  -  Мнколка  весело
зiтхнув: двiстi тисяч, як ?, - заховав грошi i вигулькнув iз танка.
   Вулицею про?жджав вiз, запряжений  парою  ще  добрих  коней.  На  возi,
накритому брезентом, сидiли в брезентових плащах дво? дядькiв.
   Миколка пропустив дядькiв, щоб про?хали далi, потiм зiскочив iз танка i
назирцi потьопав за ними.
   ?хали-бiгли недовго: почувся людський гамiр, i перед Миколкою вiдкрився
базар.
   Миколка обвiв його очима i сказав:
   - Ого, який великий! - Доторкнувся до пазухи з грiшми i  полетiв  униз,
на базар,шапка з голови мало не впала.
   А на самому базарi так Миколка вже надивився. Бiлi  свинки  морськi  на
руках у безногого  дядька  бiленькими  пнсочками  витягують  записочки  iз
кошика: даси дядьковi двадцять рублiв, i за цi грошi бiла свинка  висмикне
записочку, а в нiй написано, що тобi ма? бути. Розгорта?ш i чита?ш:
   "Вас ожида? казьонний дом. Але все  закiнчиться  благополучно".  Що  за
"казьонний дом", Миколка не зна?, але добре, що "благополучно".
   "Тепер поворожу на корову",- дума? Миколка i да? дядьковi ще  двадцять.
Миколку обступають закутанi хустинами по самi очi  тiтки  i  разом  з  ним
уголос по складах читають: "Нет в жiзнi сщастя".
   - Нема, значить, тобi щастя, синочку, та й де воно вiзьметься при лихiй
годинi,- каже якась тiтка над вухом,  а  сама  вже  шелестить  рублями  до
безногого дядька.
   - Ну, раз нема, то нема,- каже Миколка i йде  до  перукарнi,  туди,  де
милять милом, точать бритви об паски i щетини пiд бритвами аж  цвiрiнчать,
так щетинам голитись не хочеться. I пахне духами, так пахне духами,  що  i
не вилазив би iз цi?? тепло? перукарнi, а навiть жив би у нiй i з ранку до
вечора нюхав би цей золотий запах духiв, якби не корова.
   - А тобi чого, малий?
   - Дядьку, капнiть менi духами за шию, а я вам цiлу десятку дам.
   - Е, нi, десяткою тут не обiйдешся.
   - Ну, тодi за двадцятку!
   - Спершу покажи, бо таких шелихвостiв, як ти, вешта?ться тут до чорта.
   Миколка вiдверта?ться до стiни, дiста? з  пазухи  червону  тридцятку  i
каже:
   - Гляньте, що не брешу.
   - Тодi йди сюди, я тобi подушу на всi тридцять. От тут-то вже Миколка й
злякався: викинув грошi на свинки, викине на духи, а корова?
   - Нi, за двадцятку, i край, а десятку давайте здачi.
   - Ти дивися якийi Скiльки ж це тобi?
   - На цю осiнь до школи...
   - Тодi нагинай голову, i буде тобi за двадцятку. Перукар бере  зеленого
флакона i пiд регiт дядькiв, що пiд стiнами стоять в орденах  та  медалях,
капа? холодними духами Миколцi на шию.
   - Може, ще й пiд носом?
   - Але за двадцятку,- швидко  вiдказу?  Миколка  i  вже  чу?  пiд  носом
райський запах. Вiн тягне його у себе, так що пахне аж у горлi i  в  серцi
пахне!
   Тепер мерщiй купувати корову та бiгом додому, щоб мати  понюхала,  а  з
нею братик i сестричка, щоб знали i вони, якi-то духи бувають на  свiтi  у
перукарнi на базарi.
   Миколка прожогом вискаку? з перукарнi  i  ста?:  базар  великий,  людей
багато, i де тих корiв продають - невiдомо. А тут ще духи розпахтiл