Укра?нська проза (збiрка I) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Вiктор Близнець. Звук павутинки 1. СРIБНИЙ ЧОЛОВIЧОК - Дзинь... - Дзiнь... - Бумс! Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн давно живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може, пiд лавою, де, згорнувшись клубком, дрiма? Сопуха. Вiн зовсiм не бо?ться Сопухи i часто спить на ?? м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого нема i вiкна закритi вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiда? на бильце мого лiжка i видзвоню? срiбними пiдкiвками. - Дзинь... - Дзiнь... - Бумс! Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Вiн тоненький, як стеблинка, той химерний чоловiчок. I свiтиться - синiм вогнем. А бистрий, моторний - не вслiдку?ш за ним. Шасть, шасть! - так i бiга? по долiвцi, та все скоком-при-скоком, так i пурха? по хатi, i зда?ться: блиска? свiтлячок у пiтьмi. Крильця у нього легкi й прозорi, як у трав'яного коника, i коли вiн змаху? крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потрiскують: трiсь-трiсь-трiсь... Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничнi крихти (я насипав йому на лавi) i зараз вигулю?ться - пiдскаку? на однiй нозi. Пiдскочить i вдарить пiдкiвками: дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам прислуха?ться, як у нього виходить оте срiбне дзенькання. Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви, диви, то вiн дражниться: стриб-стриб - пiдскочить до мене, а тодi стриб-стриб - тiка? назад. I язиком прицмоку?, наче примовля?: "Буц, буц, не боюц!" Ага, думаю, ти в мене догра?шся. Зараз я тебе зловлю... Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти - мурашки побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь i я, i повисаю десь у повiтрi, повисаю над чорною пелькою. Менi шпига? в лiктi, я скрикую "ой!" i пускаю ковдру, i падаю, i раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявля?ться, долiвка. Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i в мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти. Внизу так i дише темiнь, i холод хапа? за спину. Може, назад? Лiжко ось тут, ковзь - i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортпк? Вiн же дивиться з кутка i смi?ться. Ну чого ти смi?шся? Дума?ш, я злякався? Стривай, пiймаю тебе за хво, тодi побачиш. (А ти зна?ш, що таке хво? Ахвi? Ахва? Не зна?ш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти). Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у кицi-баби) i навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько? - Бульк! - стриба? пiд ноги менi хитрий чоловiчок, вiд нього тiльки срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн утiк? Обмацую долiвку. Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А ось - мiсячне кружало. Воно ледь-ледь погойду?ться, вiдсява? тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i лунко б'? пiдборами: буме! бум! Тс-с-с! Вiн тут. Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки. Вода в цинковому тазику. I я пригадав. Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi, перемiшанi з глиною сльози. Краплi - буме! - били з розгону в пiдлогу, видовбували собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на картинках Мiсяць, - вся в дiрочках i ямках. Це була дивовижа, я бiгав по хатi i заглядав у лунки, над якими трiскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!" - i притягла ночви, i пiдставила тазик. Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки, у нашiй хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали по-сво?му, i цинковий тазик, куплений в сiльмазi, грав по-сво?му. Дзум, дзинь, дзiнь! - озивався тазик, i звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме! Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала в хатi кришталева музика крапель: - Дзинь... - Дзiнь... - Буме! Я вже й забув, чого опинився тут, бiля мисника; стою i слухаю, як набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву, як вибухають мелодiйним звуком. Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, i я пiдганяю краплю: "Падай, ну падай швидше!" Уявляю собi: ось повиса? на стелi туга намистина, круглiша?, налива?ться i раптом... I раптом - лусь! Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля i що вона дзьобнула мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав холодну росу, як щось майнуло передi мною - зашерхотiли крильця, синя iскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн - срiбний чоловiчок! Утiк од мене. Утiк - i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. "Чхи!" - пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась. "Тiкай!" - шарпнуло мене. I коли я бiжу назад, за мною бiжить холодок, i темрява женеться за мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога кидаюсь у постiль i шурхаю з головою пiд ковдру: "А що, вкусив?" - i тихенько смiюсь. Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить в головi, десь нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити ?х, вогнисто-червоних коваликiв, але зараз менi не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня i бачу, яке чудернацьке видовище сну?ться в хатi. Сонячне кiно! Мати дума?, що вранцi я сплю, i зачиня? вiконницi. Хай зачиня? - так ще краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви знали, ? маленьке вiчко. Там був сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi кругле вiконце - дучко. Крiзь те дучко пада? у хату довгий жмут промiння. Це мо? кiно. Дивiться, що воно буде. Темно. Жеврi? тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна до печi. А за нею, за цi?ю смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пiтьма. Наче хтось сколотив ?? - пiднялись дрiбненькi пушинки. Вони виходять iз темряви i на свiтлi стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм. Я колись i не знав, що в нашiй хатi живе стiльки малечi... Ви не смiйтесь, ви краще придивiться - вони живi. Бачите: ?х сила-силенна, але нiхто не штовха?ться, не заступа? дороги, не заважа? iншим. Бо це не простi, це Вишневi Пушинки. Так, так, саме Вишневi. Коли квiтнуть сади, i тополi стоять у бiлому пусi, немов облiпленi ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, - ось тодi Вишневi Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках квiтiв, бiлi-бiлi клубочки. Вiтер колише ?х, сонце зiгрiва?, бджоли годують медом. А потiм: одцвiтають вишнi, опада? пух iз тополi, мати вiдчиня? вiкно, i Пушинки iз сумом перебираються в хату. Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь - на пiдвiконнi, на лавi, на долiвцi - повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi - кволi й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди. До ново? весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо ?х, маленьких, може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушить. Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фiалками, за вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли в хатi жеврiв промiнь, виходять на свiтло i починають сво? забави. Гляньте, якi вони чемнi й поважнi. Гуртом, поволеньки виступають iз темряви, маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше ?х прибува? на свiтлу галявину. I кожна Пушинка обходить сво?х подруг, низенько присiда? й каже: "Вишневих снiв тобi, сестро!" Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки. ?х безлiч, ?х густо, як маку, i всi рожево зблискують, снують i рояться в пiтьмi, сплiтаючи сво? слiди в химерне мереживо. Вони танцюють. Чу?те? "Дзинь... дзiнь... бом..." То грають краплi води. Падаючи, краплi натягують струни, Пушинки торкають ?х, i бринить у хатi синя джерельна музика. Снують Вишневi Пушинки, мерехтять, кружляють на свiтлi - танок маленьких принцес! Та раптом - що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки, i вони сипонули врозтiч, в глухi закутки. Ага, ось хто злякав ?х! З-за темно? кручi випливла чорна пiр'?на. Безшумно, покрадьки вийшла на свiтло. Я теж подумав - пiр'?на, аж то пiратське судно. Нiс закручений змi?м, у два ряди весла, i сто?ть на палубi капiтан-розбишака, на ймення Вирвизуб, i гука? сво?м бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягнiть ?х сюди!" I ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають веслами, б'ють по водi, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних... - Ви що? - крикнув я з-пiд ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану! I я встав - на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай кричать на пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi, до вiкна, розганяють бiдних Пушинок. - Дзинь! - щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра, вдарила по пiр'?нi, по розбiйницькому судну, звалила його у темiнь. Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий! Я аж загицав на лiжку. Та ось причулось менi: на долiвцi, в густiй пiтьмi, щось шарудить, потрiску?, поскрипу?. Навiть причувся тупiт i тихе дзiнькання. I я здогадався:то вони рубаються! Вiн ?х звалив на пiдлогу, i тепер розбишаки оточили його - мого чоловiчка - i з шаблями насiдають на нього. Держись! Я зараз! Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. I тут я згадав: поруч сто?ть ослiн. Бiжком, навпомацки перебрався туди, видерся на пiдвiконня. Вiдчинив кватирку, штурхнув кулаком у вiконницю. I хлинуло гостре свiтло. Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв заслiплений, поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув па долiвку. Там уже нiчого не було. Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли. I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як роззявила чорного рота, так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах, наче ?й сказали: замри! I на миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулiйки, пляшки. Хитрий народ! Дивись, прита?лись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив. Я не став ?х питати про бiйку - даремно. Нi слова не скажуть. У них сво? секрети. Та я й сам знаю, що пiрати, Пушинки i крилатий чоловiчок розбiглися, як тiльки вiдчинив я вiконницю. Вони не люблять, щоб ?х розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi. Розбiглись мо? невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах i в тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi латки. На це дивитись нецiкаво, я засунув палець у дучко й загрюкнув вiконницю. Знов у темному царствi. Лежу й думаю: звiдки вiн узявся, хоробрий такий чоловiчок? Мабуть, народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники, рогатi жуки - всi вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний чоловiчок народився, мабуть, з падучо? краплi. Крапелина розбилась - дзум! - вiн тут же вискочив, стряхнувся i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив крильця i, як почув, що капа? вода зi стелi, зразу ожив, та давай стрибать i пурхать мiж краплями, i ловить ?х, i дзенькать пiдкiвками. Такий дрiбненький, а нiчого не бо?ться - нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач, з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати? - Гей, чоловiче, як тебе звати? - гукнув я туди, де сто?ть дiжа й хита?ться чорна тiнь. Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi. - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадiв я. - Тепер знаю: тебе звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух зата?в. Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, нi! Вiн умре. Вiн засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у сво? печери i там привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив би сам-самiсiнький... пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i блукав би слiпцем - то страшне. А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Вiн був такий вертун, такий насмiшник, так виводив мене по двору, поки я не спiймав його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запiчок i... забув. Аж восени, як сушили вишнi, згадав. Кинувся до метелика - що це? Сухi шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi. Для чого вбивати живе? Чу?ш, Буме? Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе не чiпатиму. Нiколи. Ось тобi крихти на лавi, ось молоко у блюдечку - ?ж, поправляйся. Чу?ш, Бумсюк? 2. СОПУХА Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку, мати нагрима? й скаже: "Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню. А ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги,. як у равлика, потиху втягуються, втягуються пiд груди, i шия втягу?ться, i нiс хова?ться мiж колiнцями. Ти скрутився калачиком, лежиш - нiчичирк. Все в тобi занiмiло, зiщулилось, тiльки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вiтер ходить по хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю казати про себе "га-ла-ла"!, щоб заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмуха? i пiд подушку. I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то вона чалапа?! Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: вста? - бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася, а тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, - йде, переставля? лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi - Сопуха. Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Зна?те, що треба зробити? Треба сказати: "Буме, за мною!" - i стрибнути з лiжка. Так, це страшно, але з вами Буме, i ви командир, i за спиною кiннота, шаблi наголо. Рушайте в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки, зцiпте зуби, ви мужчина; темряву штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте: Барi варi вде Грiм з громами йде! Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: "За мною, Буме! Вони тiкають, вони розбiгаються!" Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава. I сто?ть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повiрили, що ? на свiтi Сопуха - оте старе кудлате ледащо, оте сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а на нiч залазить до людей У хату? Не вiрте. Нiяко? Сопухи нема. ?? придумали старшi, щоб лякати дiтей. Я зразу боявся i носа поткнути за порiг. Вже обнишпорив у хатi всi куточки - пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I чого тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш - i щемить язик; сине обточене скельце; кiстяний зуб (мати сказала - кролячий); iржавий наперсток, що колись закотився пiд скриню i довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку, про син? скельце чи про кiстяний зуб з можна було б розповiсти страшенно цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi. Менi зда?ться: все, все на свiтi ма? сво? дверцята. I горище, i завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий лiхтар, а бабина скриня? Вони теж вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину, вiконце, дупло, розколину. Знайти i заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке, чого нiхто й нiколи не бачив. Були дверi i в нашiй хатi. Вони ганяли вiтер, когось впускали й випускали, i блимало щось за ними, вода чи небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з ними робиться там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то молоком, то динями. Я довго придивлявся до хатнiх дверей. Пiсля дощiв вони розбухали, ставали похмурi, слизувато-зеленi. Нiгтем, було, проведеш по дошцi - виступа? чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробу?ш вiдчинити - риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг! Тут, хочеш-не-хочеш, згада?ш бабиного Бурмила або мамине застереження: "Не смiй за порiг! Упадеш!" Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i цiкаво: що там? Що там, у сiнях, де блима? свiтло, хитаються тiнi i лупатим оком зирить на мене щось невiдоме? Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви зна?те, очi в дворi розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике, слiпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хита?ться, тiка? з-пiд нiг, i тебе несе хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом. Леле, що ж робити? I вхопитися нi за що!.. Кажiть: "Спокiйно, Буме! Ми тут удвох. Головне - не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочiпки, i будемо робити сво? дiло - копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хита? нас, як на палубi". Так я й зробив: сiв пiд хатою, спиною до сонця. I заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку, тiльки довга, i тепла, i вся потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна туди пальця просунуть, i в кожнiй ямцi бiгало щось живе - стоножки, солдатики, мурашки. З норок дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оцi трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка. Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина, i в схованку ту шмигнула ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухириста, сумно глянуло менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у лутку вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i полiзла... куди полiзла? До нас у хату? Тут я задумався. Ящiрка, жабеня, мурашки - де вони всi ховаються? Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть в нашiй хатi; там ?хнi гнiзда, бiлi подушечки, мала дiтлашня й вусатi комахи-няньки. Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, набита хрущами. Там, у призьбi, кишiло та?мне життя. Напевно, там були сво? комашинi школи, були палаци, вiйська i вiдбувались святковi паради... Звiдти, з того комашиного царства вилiзла на сонце чорнява мурашка, повела вусом, лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) i сховалась назад. - Скажи, який свiт! - застиг я здивований. - Скiльки кругом живого народу! 3. КРИЛАТI ДЕРЕВА Ми з матiр'ю готу?мо обiд. Аж на город, у зелене гарбузиння за?хала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося i випина? вгору сво? батоги, не видно було б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба - чорна, з жовтим ободком посерединi. Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито пухка? каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав iз труби з вогнем та iскрами. Мати сидить поруч на стiльчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече ?й в подол. Вона дума? щось про сво?, не бачить, як стара?ться ?? син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!" Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, i менi аж на плечi звисають тугенькi гарбузики, стручки квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана, я ?? до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники: Я моряк, красивый сам собою... Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить, мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розверта?ться i рiже носом .зеленi хвилi: Товарищ, мы едем далёко, Подальше от этой земли. Я стою на палубi, приклавши руку до безкозирки, i груди мо? випинаються, i морський вiтрюган шмага? в обличчя. Право руля! Повний вперед - по гарбузинню! Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи у не? злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики. Я й забув, що поруч - старшi. Рука моя сама опуска?ться, безкозирка зникла, як i не було ??, а пароплав став ненаситною кабицею. Присiв я i знехотя взявся кочегарити. Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ пiдходить до само? хати, бо в нас загорожi нема, лиш од вулицi викопано канаву, щоб дощi не змивали город. Двiр наш вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi рiллю, а далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо. Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади? Хата наша сто?ть над балкою, за хатою крутий спуск до рiчки, i на косогорi чорнi? густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом... О, та я й забув про вогонь! Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд жару. Я знов напихаю бадилля, i з димаря вироста? голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправля? крилате гiлля i, одiрвавшись вiд землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку. З димаря вироста? нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандру? над балкою. От, думаю, якби посадити там на горi... цiлий лiс голубих осокорiв (нiде нема? таких!), а пiд лiсом нехай було б справжнiсiньке море... i мiй пароплав. Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити), зiтхнув за рiчкою; хай вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не пустить? Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила на очi, щоб не слiпило сонце; на лице ?й упала тiнь, i мати ще строгiша вiд того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу". Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли. Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько - шасть! - присiдаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде, чоботи в нього важкi, як ступи; вiн шкорб-шкорб - так i гребе ногами пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: "Добридень, дядьку!" - не чу?. Гука?ш: "Добридень, дядьку!" - мовчить. Пiдбiга?ш та: "Здрастуйте, щоб вам!.." Тодi, як вовк, поверне голову i: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не знаю). Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись. Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень, коли люди роблять, вiн спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупа? чобiтьми по селу. Каже, вночi я краще бачу. I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком. Такого завидющого мисливця, ?й-бо, нема? у свiтi. Коли полюють гуртом i хтось уб'? дичину, а вiн промахнеться, - Глипа свариться до ножiв, божиться, готовий землю ?сти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб його, з особливою мiткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить - не догнати, жбурля? рукавицею, тодi знiма? чобiт i чоботом, а тодi пада? на рiллю i хрипить: "Вернись... все'дно пiйму"... Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночi. Бреше... Не такий був Рекс. Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землi розстелить, зажмурить очi - блаженству?. Звiрята облiплять його з усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у гнiздечку; гусеня до тепло? ши? притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь - i на кiнчик собачого носа. Рекс - як мертвий, вухом не здригне: хай собi грiються. Тiльки розтулить око, лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був учений собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби щось забула або загубила. З нею це часто бува?: ходить, сну? по хатi, шука?: "Де я поклала нiж?" - а нiж у не? в руках. I зараз видно: мати присмучена. Я лiктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс, ти зна?ш, я вiд'?жджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же схоплю?ться на ноги, знiма? з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i - хоп! - одяга? менi на голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс хвостом, як щiткою, обмахнув смiттячко з мо?х штанiв, лизнув мене в руку, в щоку i весело зиркнув у вiчi: все - чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: "Рекс, а ти не зна?ш, де мiй автомат?" Рекс - вiн був рудий-рудющий, мов огонь - притьмом кида?ться в сiни i несе в зубах мою зброю, бузинову палицю. Мати, хоч i зажурена ще, трошки всмiха?ться i мовить: "Вас хоч обох у цирк"... I такого собаку убив Глипа. Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у шпигунiв, як пiд кущами в саду... Але стоп! На кабицi давно закипiв борщ, димок поволеньки в'?ться з труби, i вже не голубi дерева, а синюватi мiтелки вогню схоплюються над димарем. Мати каже: "Бiльше не топи, хай борщ домлiва? на жару". Ну от, обiд зварено. I мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у нiй потрiску?. Наче там, у головi, вiдлущу?ться полуда. - Мам, я пiду на рiчку. - Не треба... Куди ти сам? - А я не сам. Я з Рексом пiду. - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби сказала: "Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?" Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?.. Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло, хтось нетерпляче борса?ться в гущинi, лiзе, пробира?ться сюди. Рекс?! Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та нако?в. Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той сушить сво? ступаки на сонцi, запах на все село). Звiсив Рекс язика, дивиться на мене - очi рудi й бешкетнi. То вiн пiдмовля? мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря? - Рекс, - пiдморгнув я, - краще ходiмо на рiчку. Я встав. Звiвся за мною й пес (а може, тiнь пiднялась), i ми тихо пройшли повз матiр. Вона провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав ?? погляд. - Що ти вигаду?ш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз убива?, а пес живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох - бачите? - Рекс, пiшли, - сказав я до тiнi, що лежала в мо?х ногах, i тiнь слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув: - Ну, хто швидше! - i перший пустився городом. Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i ноги виляскують по землi, i вiтер пузирем надува? сорочку. Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не кинеться одразу наввипередки. Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст - кренделем. Вiн готу?ться до стрибка, очi горять бешкет-ством. "Бiжи, хлопче, бiжи, - написано на Рексовiй мордi, - я тебе попускаю". I я стараюсь, бiжу щодуху, аж пече менi в п'яти. Стежка в'?ться городом, потiм викрутас i - в сад. Як тiльки я пiрнаю в кущi, в зелений присмерк, щось шурха? за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганя? мене! Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться рядом; то мiй Рекс, мiй нерозлучний собака. Рекс, пiддай вогню, бо наступлю на хвiст! Ми вже на лугу, ми смi?мось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами чую: берег, м'якша земля, холоднiша стежка, тягне луговою свiжiстю; ще трохи - i рiчка. 4. АДАМ На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай, ми з матiр'ю тут самi, бо що то за сусiди - пiд ярком Глипина хата (а Глипа цiлими днями спить), далi забута й обшарпана оселя старо? Сiрохи, у котро?, кажуть, пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi. Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пуска? мене туди. Я один блукаю в саду, сам один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду, iз тремтливого дна, iз живо? сутенi випливають до мене дво? облич. То мо? друзi - Адам i Нiна. У мого друга товсте iм'я - Адам. От Нiна - тонке, прозоре iм'я. Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як звук павутинки на вiтрi? А тепер: Ад-ддам... Уявля?ш собi величезний, немов козацька могила, дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!.. Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду. Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, .холодна тiнь од верби, аж ось i кам'яний брiд. Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, i серед густо? трави - неначе слонова спина. Горбом виступа? валун. Слюдяними блискiтками вигра? на сонцi свiтло-сiрий камiнь. Це почина?ться брiд. На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiша? по кущах та по вербах бiлi покривала й наволочки, глянеш - наче спустились на луг парашути. Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi - до зелених "сирiт" на тiлi. Якщо не купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю скелi-пороги, водоспади, протоки, острови й печери. Так от, про скелi-пороги. Це не якiсь там могутнi скелi, це двi кам'янi плахи, рiвнi й гладенькi, по яких протiкав рiчка. Одна плаха пiд водою, друга виступа? з води, мiж ними глибока щiлина. Щiлина - то моя протока. Вона трохи вузька, туди ледь ноги мо? пролазять, зате нi в кого iншого тако? протоки нема. Рiчка тут широко розлива?ться по кам'яному ложу, плюскотить, перекочу? хвильки, вiдсява? живим срiблом. Погравшись на сонцi, вода пада? в протоку i сварливо булькоче десь пiд камiнням. Цiлий день можна слухать, як дзюрчить вода. Сядеш на камiнь (а вiн гарячий!.. I крiзь штанцi пече),. спустиш ноги в щiлину i замреш. Там, у глибинi, клекоче тугий пронизливий струмiнь, випиха? тебе з тiсно? печерки. I вода насподi темна, студена, зразу ломить в кiстках, ноги аж заклякають. Виставиш п'яти на сонце, а сам загляда?ш в розколину. Зверху камiнь чистий, гладенько вiдполiрований, та чим далi вниз - темнiший, слизький, бурий вiд моху. I вглибинi розвiваються густi вовнистi бороди, такi бородиська, як у Черномора; повзають там стоногi рачки, водянi блохи i хтось сердито дмуха? iз дна. Аж моторошно ста?... Зате на мiлководдi, на сiрiй кам'янiй пiдошвi, течiя свiтла, весела i тепла-тепла, як купiль у ночвах. Сюди припливають мальки; вони табунцями ходять попiд берегом, шукають поживу. Я сидiв над сво?ю протокою. I саме пускав па воду щавлевi листки - швидкi каравели - й проводив ?х помiж скелями, коли раптом упала па мене тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це? - Що ви робите, сер капiтан? - пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспоко?ти, але гримнув вiн так несподiвано, що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд нiс (хай не дума? той, що я злякався або дуже цiкавий до зайшло? людини; у мене свiй клопiт - вивести каравели з бурхливо? протоки). - Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте! Гм, у нашому селi нiхто не говорить, як на островi Скарбiв. Я повернувся. На березi стояв тонкий цибатий чоловiк, одягнений не по-тутешньому: у свiтло-сiрих штанях, у бiлiй нейлоновiй тенiсцi, на головi небесно-легкий капелюх. Одяг на сонцi просвiчувався, i чоловiк здавався безтiлесним. - Добридень, - сказав я, зручно всiдаючись (тобто обхопивши колiна руками). - Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що при?хав до баби Сiрохи. - Абсолютно точно! - мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики, виставив на сонце кiстлявi, синювато-бiлi ноги. - Мм, як тепло! - прижмурився вiн. - Тут ми погрi?мо кiсточки. Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. I тут я загледiв, що в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сiрохи, у мене. Ми за лiто пiдсмаглявимось, як горщик на вогнi. А в нього... Не те що бiле, а блiдо-прозоре лице, гострий нiс, гостре пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не виходив на сонце. - Сер! - сказав чоловiк. - Не називайте мене дядьком. я не заслужив цього почесного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi. - Адам? - прикахикнув я недовiрливо. - Ви не той... не дурите? - Анi грама. Мо? прiзвище Адаменко. Для зручностi - Адам. Був такий перший чоловiк на землi. Це ж непогано - десь i в чомусь бути першим... А вас як звати? - Льонька. - Не годиться. Льонька - щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього рангу Ленд. Звучить? - Ну вас... Смi?тесь з мене. - Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цi?? флотилi?? - I вiн показав на щавлевi листки, що випливли на тиху воду i низкою, як справжнi каравели, приставали до берега. "Диви, - подумав я. - А таки догадався, що це флотилiя. Бо в старших так: бачить листок i каже - листок. I не зна?, що той листок може бути чим завгодно: на водi - човном, у повiтрi - птахом, а на грудях - орденом... Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам", - подумав я. Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани по колiна й сказав: - Давай побродимо. Он там, - кивнув на чистий пiдводний камiнь. Як чапля, вiн задер i поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого? вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очi - хороше!.. I я за ним побрiв на мiлководдя. Течiя тут свiтла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро-бистро обтiка? ноги, лоскоче мiж пальцями, студить розпашiле тiло. Ми трошки постояли на каменi; Адам перегнувся, наче переламався в попереку, i довгим носом нацiлився у воду. - Ленд, що то таке? Край берега стирчала трухлява гiлка, чорнильно-чорна, i ту гiлку облiпили такi ж чорнi буруб'яшки. Облiпили густо-густо, цiлими купами. - Що то воно? - спитав Адам. - Черепашки, - сказав я. - Присмокталися до гiлки й сплять. От якби цю гiлку та кинуть туди на глибоке, то всi черепашки вiдлипнуть, бо ?м насподi холодно. I виповзуть всi на мiлке, на лiтню воду. - А то що? - знов, як чапля, зiгнувся Адам, позираючи на дно. - Жуки-плавунцi. Гляньте, не пливуть, а наче стрибають. Видно, у них моторчики ?. - А то? - показав Адам на листок лопуха, що звисав над водою. - То жаб'яча хата. Пригляньтесь: листок не простий, з нього жаби капшук зробили. Ось так удво? склали i добре скле?ли. Зараз там iкра. А як тiльки вилупляться пуголовки, кожен прорве собi дiрочку i - плюсь у воду. Стрибав! - Диви, чудасiя! Нас такого i не вчили в iнститутi. - А чого ж вас учили? - Як зробити штучне сонце. Щоб свiтило сильнiше за справжн?. - О! - пришморгнув я носом. - Сонце!.. Бiльше за наше! - А хiба тобi мало одного? I так пiдгорiв, як папуасик. - Але ж... два сонця. Одне вдень, друге вночi. Гуляй собi, скiльки хочеш. Скажiть, скоро таке сонце зроблять? - Розумi?ш, Ленд, - спохмурнiв Адам, прищурив свiтло-сiрi холоднi очi. - Вченi робили сонце; думали, воно свiтитиме людям. А сонце вийшло неживуче; воно, як сiрник, спалахне вогнем i тут же погасне. Тiльки сiрник той страшенно величезний... Землю може спалить. Скелi, рiки, небо - все згорить... Я хотiв уявити собi той страшецький вогонь. Що то за сiрник, скажiть, i яка у нього головка, що може пiдпалити землю, небо i цiлi моря?.. Проте думки мо? обiрвав Адам. - Ет! - махнув вiн рукою. - Не морщ свого лоба. Тут, над рiчкою, просто рай, а ми з тобою завелись про пекло. Та й лiкарi заборонили менi думати й говорити про це. Давай краще, зна?ш, що зробимо? - Адам хазяйським оком оглянув кущi осоки, замулений берег нижче броду i сказав: - Давай краще зробимо греблю. I водяний млинок. Ми вийшли на камiнь. Адам звелiв роздягатись. I перший скинув тенiску, штани з гострими складками, зостався в самих трусах. Леле моя! Який же вiн бiлий, який незграбний! Худий, драбинчастий, пiд синьою шкiрою видно увесь кiстяк - можна ребра щитать. Тако? бiло? людини, з такими довгими руками не було ще у нас на березi. Про себе я назвав його: палка з поперечкою. I на мулистiй землi, потай вiд нього, намалював чоловiчка: Чоловiчок вийшов з секретом: внизу - маленька буква А. Значить, це не хто iнший, а тiльки Адам. Я теж роздягнувся, склав на камiнцi одежу, поруч з Адамовою. Прикинув собi в думцi: що було б, якби я надiв його штани? Ого, мабуть, пiрнув би з головою, i ще хватило б штанiв, щоб зав'язати ?х на два вузли. Зростом я програвав, це точно. Але можу ось чим помiрятись - загаром. Будь ласка, у мене, як мати каже, спина в шоколадi (може, трохи и з лепом), а в нього? Гусяче тiло... Та не бiда, поживе, пiдсмаглявi? у нас. Отож ми склали одежу i нижче броду спустились до рiчки. Тiльки до води - i назад: берег тут грузький, мул, як чорна кваша, станеш ногою - буль-буль! - пiшли пузирi. глибше грузнеш - бiльше болотних пузирiв, лоскочуть тобi колiна. Тут не те що гребельки, погано? гатки не зробиш. Знайшли мiсце сухiше, Адам сказав.; - Почнемо! Замiшуй круту грязюку i подавай. Мул попався тужавий, з глиною. Я лiплю пампушки, приплескую ?х, подаю Адамовi. Рiчка тут вузенька, а в Адама ходулi довженнi, вiн сто?ть над водою, як пiдйомний кран. Вiн хитро лiпить греблю: кладе загату з одного i з другого берега, а посерединi лиша? протоку. Росте гребелька, i пiднiма?ться вода, затоплю? кущ осоки; вже цiле озерце зiбралося перед нашою стiною. Вода не лiньки тече, а каламутним бурчаком бiжить з горловини. - Давай, давай бiльше глини! - пiдганя? мене Адам. Вiн саме загачу? протоку, рiчка сичить, пiдмива? нашу споруду. Захапався Адам. Вiн, мабуть, i не здогаду?ться, як пiдфарбувало його: став рябий. Вiд нiг до голови рябий, в темно-бурих латках. Як зебра! Та це не заважав йому: кiстлявими руками, наче кочергами, вихоплю? у мене з-пiд носа кавалки глини, уклада?, втрамбову? в греблю, i дивись - вгамувалася рiчка. - О! - каже Адам. - Де ж нам узяти лоток? - А що це таке, - питаю, - лоток? - Ну проста штукенцiя, труба чи коритце, по якому стiкатиме вода. Умгу, штукенцiя... Хутенько (в думках, звичайно) оббiг я свiй двiр, заскочив у сiни, у сарай, у погрiб - не знайшов нiчого пiдхожого. А ринва за хатою? Залiзна труба, iржою побита, я з не? будував дальнобiйну гармату. - Ринва годиться? - питаю. - Кращого й не треба. Тягни! Тiльки швиденько. Думаю, поки збiгаю туди й назад - i греблю рознесе. Я так припустив до хати, що мене наче вiтром винесло на гору. А бiг до рiчки - аж лопотiло за вухами. За мною стрибала й деренчала труба, така ж руда й вогниста, як Рекс; вона вимазала менi всi ребра цегляною фарбою. Примчав у берег. Нi, сто?ть ще наша загата. I вода пiднялася високо, де був кущ - стирчать лиш зеленi вершки. Тут вода розлилась, а за греблею зовсiм спала, видно голе дно, драглистий мул, i повзають у калюжах водянi блохи, жуки, в'юнцi. Адам пiдхвалив мене, взяв ринву i вмурував ?? в греблю; зверху ще наклав товстенько глини. I ось по трубi, спочатку несмiлою цiвкою, потiм сильнiше, потекла вода. Сколочена, вона свiтлiшала, набирала сили, струменем падала вниз i пiд греблею вибивала вирву, схожу на слiд копита. Вода неслась, бурмотiла в трубi, з шумом розкидала бризки. I здавалось: заграв пiд вербами весняний ручай. - Ну як? - спитав Адам. - Як вам подоба?ться музика? Вiн стояв, палка з поперечкою, замурзано всмiхаючись. Видно, був задоволений, прилизував чубчик - рiденьке волоссячко, таке, що геть просвiчувалось. - Завтра, шановний Ленд, - виголосив Адам, - завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогоднi вже пiзно) i поставимо його пiд лотком. Побачиш, як працю? вода на людину. Про це, пам'ята?ш, сказав Маршак: Щоб, скакаючи з вершини, Сила зможена води Швидко рухала машини I штовхала по?зди, - це ми зробимо завтра. А зараз... Зараз ми щось придума?м. З та?мничим виглядом Адам пiшов у кущi; вiн ступав, як бiлий шукач серед джунглiв, - тихо й обережно; назбирав паличок, з молодо? верби зняв смугу кори, вирвав цупку лопушину. З нехитрою здобиччю повернувся назад. Довго мудрував: круг лотка втикав палички, на цi стирчаки настромив лопушину i корою прив'язав листок. Вiн ще лаштував свою премудрацiю, як вода часто, лунко, зухвало затарабанила по листку. - Ла-та-та-та!.. - залопотiв листок. Струмiнь бив по краю лопушини, i вона дрижала, швидко-швидко лопочучи. Вже вечорiло; була тиха година, коли тiнi виповзають iз-пiд верб. I в цей час на весь берег заговорила рiка. Я дивився на Адама, як на майстра-чарiвника. А вiн, схилившi? голову набiк, свiтив бiлими зубами, i на бiлому обличчi його застигла безкровна усмiшка. - Як зветься ваша рiчка? - спитав Адам. - Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять - Жаб'яча. - Погано, - сказав Адам. - Подумай: аби не було рiчок, анi джерельця, анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на пiску. Рiчка да? нам життя. А ми пiнимося дати ?й навiть iм'я... Послухай зараз: як можна назвати рiчку? Я нашорошив вуха: тиша, спокiй на лузi, у саду туркоче горлиця, а за нашою греблею по-лелечому, невгамовно лопотить рiчка. - Лопотиха, - вимовив я. - Може, так назвати? - Лопотиха, - повторив Адам. - Добре iм'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: ? на землi тихе й тепле водоймище, яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам. У мене виникла пiдозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловiк справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i продавцi лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не балака? тут, як славетнi каштани в книжках. Словом, я мав та?мну надiю, що ми з Адамом ще помандру?мо кудись невiдомо куди. А поки що ми подались до броду i на мiлководдi заходились вiдмивати бруд собачим милом (це така трава, схожа на лишайник). З-пiд кущiв, з потемнiлого прибережжя потягло прохолодою, гостро запахла м'ята, а вечiрня вода стала ще теплiша. М'яка, добра вода, сто?ш на глибокому i виходить не хочеться. "Цiкаво, - мiркую собi, - який-то млинок зробить вiн завтра?" - Адаме, - починаю розпитувати здалеку, - ви надовго до нас при?хали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше: - Ви на врем'я, кажу, при?хали, чи будете жить у баби? - Нi, - голос у нього з льодком. - Я при?хав сюди... помирать. Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що я вiдчув: iз води побiгли дрижнi й холодними змiйками поповзли менi по спинi... Жарту? Адам? А голос? Таким голосом не жартують. Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi руки, як неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце кидало на нього низьке промiння, i в Адама свiтилось прозоре обличчя, свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло. Я зрозумiв: Адам не жарту?. Його по?да? мертвий огонь. - Розумi?ш, Ленд, - прищулив холоднi очi Адам. - ? така невесела штука, назива?ться бiлокрiв'я... Ти бачив, як догора? свiчка? Потроху, поволi полум'я злизу? вiск, аж до остатку. Так i хвороба - спалю? кров, краплю за краплею, до останньо? кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я ще й досi живу... Та, мабуть, недовго вже... Вiн махнув рукою - ет, мовляв, к бiсу журливi балачки! - i звелiв хутенько одягатись. Поспiшали додому. Адам ривками дерся на гору, високо пiдкидаючи ноги. Я дрiботiв за ним, i мене гойдало хтозна-чого. А мiж вербами, якi вкутались теплим присмерком, сонно лопотiла рiчка. 5. НIНА Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. ...То була сумна ру?на. За нiч Лопотиха розмила загату, розкидала увалки глини по течi?. Вiд греблi зостались тiльки горбочки землi при самiй водi.Нiби стояла фортеця, i якась орда зруйнувала ??, стiни звалила в рiчку. Я поплiвся вздовж берега. Пiд корчем виглядав iз мулу кра?чок труби, i коли я смикнув ??, з труби вискочила зелена жаба-ропуха. Мулом затягло i лопушиний листок; вiн був негодящий - подертий на клаптi... Озерця нема, рiчка бiльш не лопоче, бiжить смiрненько старим сво?м руслом. I скiльки б я не старався, сам не зроблю нi греблi, нi спiвучого лотка. Сумно стало, Я пiшов додому. Минув пiсля того i день, i другий, i от настав лункий сонячний ранок з перегуком пiвнiв по селах. Закортiло менi поблукати над рiчкою. У нас коло рiчки росте лугова трава-гусятнiця. Вона шовковиста, густа, як вата. Глянеш - зелений килимок простелено мiж вербами. На сiно ця трава не годиться: ?? не вскубнеш косою, збива?ться в клубки. А зате, як випаде роса, наче морозцем прихопить траву - сива-сива шубка. А сонце зiде - горiть, i iскриться весь луг. Забредеш в росу, i хочеться итобi, як лошатi, повибрикувати, похвицати п'ятами, навiть пустити берегом лунке, вiдчайдушне: i-го-го! Я пробiг до верби й назад, повернув до рiчки, а за мною - темна дорiжка по травi. Роса холодна, з димком, пече, заходить у зашпори. Я припускаю чимдуж, збиваю ногами росу, i вона розсипа? намисто - вишневi, райдужнi бризки. Став коло броду, глядь: i-i-iх, штани мо? синi, а ще однi в скринi! Мокрi-мокреннi, аж хлющать, прилипли до тiла. Ясно, мати не погладить по голiвцi. Стою, розмишляю, як далi жить. Мiркую собi, а воно не мiрку?ться. Щось менi заважа?, нiби гедзь дзижчить над вухом. Що воно? Я не можу второпать, а проте вiдчуваю: у березi щось змiнилося. О!.. Чу?те?.. Не так гомонить рiчка. Я вже знаю, як рiчка мiня? свiй голос. Вранцi - чиста, свiтла вода розмлiва?, хлюпоче лiниво, приглушено; а пiд вечiр - тихо шумить, заспокiйлево, i шум цей чути далеко... Так було завжди. А зараз, а в цю хвилину? Чу?те? Буянить вода. З плескотом, з присвистом туркоче пiд вербами. Щось воно ?! Помiж кущами, пригинцi спускаюсь до рiчки. Ба, знов пiднялась течiя, залило вже камiнь, що стояв над водою. Я бiгом туди, на старе мiсце, де ми лiпили загату. Так i знав - нава гребелька! Ще вище. I озерко ще бiльше. I хурчить млинок. Звiдки воно взялось? Як воно виросло? Коли?.. Я боюсь ворухнутись, щоб не зникло чудо. Стою, прикiпiв до землi, тiльки очима лупаю. Справжнiй млинок... Як вам розказати про нього? Ось так, пiд лотком, стоять ноги-опори, двi грубенькi палицi. Вони з рiжками вгорi, i на тих рiжках лежить поперечка.А на поперечцi - дерев'яний млинок. У нього лопатi, як долоньки, пiдставленi до лотка. Пада? струмiнь води, б'? по крилах-долоньках, i хурчить, крутиться млинок, розсiва? пил водяний, i свiтиться пiд греблею маленьке сонечко. Слухав i ще хотiлося слухати, як плескотить вода, як приляскують лопатi, як гудуть опори. Слухав би ще, але ж треба пiдiйти, роздивитися зблизька, руками попробувати, що воно там i до чого. Я обмацав кожну паличку, i тугенькi вузли з вербового лика, i лопатi, - все вiд сучка до задирки; а тодi зупиняв i пускав млинок, ловив язиком краплi, якi зриваються з лопатей, i навiть пальцем видавив канавку в греблi, щоб перевiрити, чи мiцно злiплена стiна. I коли проводив пальцем по глинi, побачив - на греблi щось намальовано. Надряпано двох чоловiчкiв, саме таких: Та це ж букви-чоловiчки! А i Л, Адам i Ленд, два капiтани. Але стривайте... Виходить, тодi, як ми вперше зустрiлися, Адам пiдгледiв мiй секретний малюнок. I виходить, вiн ще раз побував на рiчцi... I зробив млинок. Але як - та?мно? I коли - вночi? I хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати? Я слухав млинок до самого вечора, нiбито знав, що недовго йму хурчати, що ско?ться нове лихо. Так воно й сталося. Обiдня спека. Задуха. Лiниво хлюпоче вода. Я лежу на каменi, як заснула рибина. Плечi й руки обм'якли,важка-важка голова, не можу клiпнути оком. Тут, на каменi, лежить i млинок. Висмикнутий з мулу, розчахнутий, сушиться вiн на сонцi. Рiчка знов рознесла гребельку. I знов уночi. Все злодiйське, мабуть, робиться вночi. Рекса вбили натемну. I млинок... Неначе лиходi? пiдкралися смерком, звалили його в багнюку i чобiтьми втоптали. Сухо в ротi й гiрко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тодi краще одному: забився в куток, похлипав трошки - i все пройшло. А от як зараз: нiхто й не штурхав у спину, i все-таки гiрко... Розчахнутий млинок - i кому ти скажеш про це? Кому розповiси? Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грiвся на сонцi, слухав тебе, а ти почав би так: "Прибiг я вранцi, глядь - греблi нема..." Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов. Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiга? з-за пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо пряму? пiд вербами, помина? острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на плесо, анi хлюпне, анi бовтне веслом. Сонце всипало рiчку блискiтками, i човник пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбав веслом, править до нашого берега. Вже недалеко - ось вiн! Поверта? до броду, i видно блакитний човник i блакитне весло, i сидить у човнику - хто б ви думали? - дiвчинка. Вона теж блакитна, очi великi й здивованi, у косах - бiла стрiчка. Я й не стямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, па швидкiй течi?. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. I звела на мене голубi очi. - Ти мене кликав? - спитала вона. - Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб при?хала. - Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою. Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його до старого кореня, що лiктем виступав iз землi. - Слухай, - сказав я. - Протока вузенька, моя нога ледь пролазить мiж скелями, а як ти запливла сюди? Тiнь пробiгла по ?? обличчi. Вона пригнулась, зняла бiлу туфельку, постукала нею об борт човна, буцiмто вибива? пiсок. Мабуть, не любила, щоб ?? дуже розпитували. Взувши туфельку, дiвчина глянула на камiнь, де я лежав, i спитала: - Що то коло тебе? - Млинок. Вночi потрощило його. - Це Адам тобi зробив, правда ж? - Адам. А звiдки ти зна?ш? I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала журливим голосом: - Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi? - Нi, - вiдказав я. - Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить у хатi в Сiрохи. Баба кута? Адама й голосить, синiв сво?х згаду?... А Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба. I каже Адам, що втiк сюди вiд лiкарiв, бо ганялись вони з уколами; втiк, та бач - застудився. Такий слабий, встати не годен. - Я знаю, - спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав iз каменя в розколину. - Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був гарячий, мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком подався на рiчку, щоб збудувати млинок. Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою. - Передай привiт йому, - мовила вона строго, - i ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе. - Вiд кого ж передати? - Скажи, вiд Нiни. Вiн зна? мене. - А-а! Так це ти Нiна! - пiдвiвсь я, здивований. - Ти якось приснилась була менi. Сниться, наче бринить павутинка на вiтрi i тоненько-тоненько виводить: Нi-i-iна... - Менi час, - промовила Нiна. - Одв'яжи човен. Коли я подав ?й прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом i швидко понеслась з протоки. В блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена сонцем, i здавалось - пливе по водi свiчка з трепетним вогником. - Прощай! - здаля махнула рукою. - Прощай! - гукнув ?й услiд. - Ще при?жджай! Човник поплив униз по течi?, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом. I свiчка, здавалось, погасла. Вдруге вона припливла надвечiр. Вже сутiнь залягла мiж берегами, кумкало десь жабеня, вода була спокiйна, з глянсом. I тодi показався ?? човник. Як i першого разу, вiн iшов згори, з тих кра?в, де заходить сонце i де почина?ться рiчка. Ще здалеку видно було, що човник у Нiни iнший, не голубий, а бiлий з темними рисками, наче зроблений з березових лубкiв. Човник березово-бiлий, i Нiна у бiлому сарафанчику, з чорною стрiчкою в косi. I сьогоднi вона смутна; може, навiть смутнiша, нiж була вчора. Вона причалила до берега, привiталася, склала руки на колiнцях i, зажурена, дивилася з човна у воду. - Нiно, - почав я розмову. - Це багато, коли тридцять дев'ять i п'ять? - Тридцять дев'ять - багато, - зiтхнула вона, - а якщо й п'ять - ще бiльше. - Така в нього температура. Кажуть, помре... Нiна, схиливши голову, мовчала. Щось тихо булькнуло - може, впала сльозина у воду. - Ти був у нього? - клiпнула на мене мокрими вiями. - Був. Його перенесли у двiр пiд яблуню. Вiн лежить бiлий як снiг. I, зда?ться, не дише. Очi заплющенi, такi синi-синi, а в куточках бiлi росинки... Вiн мене спершу не признав. Я пiдiйшов, поторсав за плечi: "Адам, Адам", - кажу. Як неживий. Тодi я ще поторсав - вiн нiби очнувся, рукою лап-лап... до мене потягся. "А-а-а, - каже. - Це ти, Ленд, - прошепотiв губами. - Нiчого, нiчого, капiтане. Ми ще з тобою змайстру?мо греблю, справжню, з цегли..." I втiша?, рукою мене погладжу?. Пальцi в нього безсилi, тiльки гарячi, з дрожем... Я хотiв сказати, ну багато сказати йому, так мене вiдправили. Годi, мовляв, не треба, не можна його тривожити... Там, у Сiрохи, якась жiнка чужа, пухленька вся, в бiлому халатi... - Я знаю ??, - обiзвалась Нiна. - То найстарша лiкарка. Аж iз Ки?ва привезена. "Ого! - подумав я. - 3 Ки?ва! А хто ж ?? викликав? Хто привiз?" Я потайки зиркнув на Нiну, бо згадав, як учора вона спiшно кудись попливла. Тiнню промайнула мiж вербами й зникла... Може, вона?.. Може, Нiна привезла швидку допомогу, щоб рятувати Адама? Нiч. Шумить очерет, кряка? щось пiд кручею. Вона пливе сама-самiсiнька, а за нею вовки... Правда, якi ж вовки на водi? Ну тигри, ну крокодили женуться за нею, човен хита?, заносить у ями, а вона дивиться в темряву i шепоче: "Допомогу!.. Швидку допомогу!" Так чи не так мандрувала Нiна вночi, я не питав ??. Не наважився. Бо зрозумiв: не любить вона бабських розпитiв. Очевидно, сталося з нею щось сумне, i вона не хоче про це говорити. Не змовляючись, ми сидiли мовчки: я на березi, Нiна у сво?му човнi. Сонце майже скотилось за гору; небо на заходi було червоне, i червонястi вiдблиски падали на рiчку. Край берега, на стишенiй водi, стояв бiлий човник, у ньому гойдалась дiвчинка, i очi в не? були зажуренi. - Нiно, - сказав я неголосно. - Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти вста?ш i спуска?шся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку - густо людей, тих, що померли колись... - Не треба! - здригнулася Нiна, й обличчя в не? стемнiло. - Звiдти нiхто не поверта?ться... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, - нiхто не повернувся. Не смiй помирати, чу?ш! - пристукнула вона кулачком i строго глянула на мене. - I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме. Я сидiв ошелешений. "Як же так? - думав я. - Куди ж я подiнусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха - хiба воно все пропаде? А я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, - хiба й це зникне? I нiчого вiд мене не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила". Я так i сказав ?й: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм. Нiна замислилась. I сказала повагом: - Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають землею, то з них вироста? трава чи дерева. З добрих людей вироста? щось добре - яблунi, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лиша?м повзучим. Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку. "Гм, - спало чомусь на думку. - А що виросте на мiсцi Глипи?" 6. ГЛИПА Й БАКУН Це був старий мудрий кiнь. Вiн доживав свого вiку. Його навiть не триножили, а вiльно пускали у берег. Кiнь пасся над рiчкою, часто зiтхав, засинав па ходу. Вiн був, кажуть, бiло? мастi, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сiрою. I тепер, коли рiчку запинало туманом, кiнь i сам блукав, як туман, тiльки чулося з молочно? хмари його старече пирхання. Спекотного дня вiн забирався пiд верби, у затiнок, i важко думав. Стояв нерухомо до вечора, стояв, звiсивши товсту ворсисту губу, i щось згадував. Менi завжди хотiлось прознати: що вiн згаду?? Про що вiн дума?? Що вiн бачить, куняючи? Можливо, сняться йому дороги (а вiн ?х стоптав до крайсвiту), i одна дорога пахне йому гарячим пилом, а друга - збовтаним осiннiм болотом. Можливо, сниться поле (а вiн ?х зорав чорно-пречорно), сниться пашисте, як чай, степове сiно (була б цiла гора з того сiна, що вiн перевiз до конюшнi), сниться батiг i пекуча упряж, сняться вiзники - веселi, сварливi, з медалями, з протезами, iз смердючим табаком, словом, усякi, якi тiльки поганяли конем. Я не знаю, що снилось коневi. А вiн менi снився часто. Вiн приходив у мiй сон, крiзь нiч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у лiжко, форкав менi у вухо. Сонний, я усмiхався (лоскотало у вусi), гладив коневi м'якi, бархатистi губи, щось бурмотiв, тягнувся рукою до гриви. I от, сам незчувшись, опинявся на конi. А далi все йшло, як у тому кiно, що "звук!.. звук дайте!.." i що ледь-ледь крутиться. Вiльно-повiльно пiдносив кiнь мене вгору, i дух забивало, i я цупко держався за гриву. Ми летiли над бродом, над кручею, так було добре i легко летiть, але хтось. чобошарпав мене, i я падав... падав i падав, серце гупало вiд страху, i я звисав над кручею. Висiв, як на нитцi, от-от зiрвусь у прiрву. Я скрикував, схоплювався, i нiмий той крик стояв менi в горлi. Але тiльки я засинав, кiнь приходив до мене. I ми знов лiтали. Звали коня Бакун. Вiн уже не робив. Вiн доживав вiку. I як всi старi, вiн замислювався над сво?м життям. Важка задума нiколи не полишала його. Коли вiн пасся, то знехотя, байдуже пощипував траву, i видно було, що вiн не стiльки пасеться, як розгаду? щось нерозгадане. I коли заходив у рiчку, цмулив ранiшню воду, теж було видно: дума?. Навiть з водою на губi серйозно мiрку?. А в затiнку, пiд вербами, вiн так поринав у сво? конячi мислi, що забував вiдганяти мух, i тi лiзли йому i в нiздрi, i в сльозливi очi. Нiхто не тривожив Бакуна. Вiн цiлими днями думав. Щоправда, iнколи повз нашу хату проходив хлопець чи дядько з вуздечкою в руках. Значить, ?м дозволено взяти Бакуна для дрiбно? домашньо? роботи - пiдвезти води або перетягти колоду. Бакун, забачивши людину, що йшла до нього з вуздечкою, не виказував нi радостi, нi печалi. Смирно ждав, смирно пiдставляв голову, давав себе загнуздати. I тiльки тодi, як рушали, важко зiтхав, роздуваючи боки. Турбували Бакуна нечасто - раз чи два на лiто. А цього лiта нiхто не чiпав його. Про коня немовби забули. I ось я побачив Глипу. Скажете, велике диво - уздрiти Глипу. Але перше, я побачив його серед бiлого дня, коли сторож завше спить. А друге, за плечима у нього висiла вуздечка, i повiдок мелодiйно дзенькав по чоботях. А трет?, Глипа йшов не сам, а з iншим дядьком, схожим на Глипу. I тут я пригадав, що сусiд наш лiпить сарайчик для курей i що до нього при?хав брат. Отже, йдуть вони по коня. Видно, що брати недавно зустрiлися. Обидва веселi, балакучi, i як махне хто рукою, так його й заточу?. Глипа щось про зайцiв розказу?: "А я торох! А вiн ай-яй! А я хап за вуха!" - i Глипа хапнув за кущ, та не втримався, шелеснув у канаву. Була потiха, як брат ставив на ноги Глипу i як Глипа валяв брата. Чоботи в них однаковi - рудi, зашкарублi, i тими чоботярами вони почовгали в берег, i братiв заносило то в кропиву, то в замуленi рiвчаки. Садом, стороною, поза кущами я побiг до рiчки. Глипа з братом не бачили мене. а я не спускав з них ока. Пошкорбали дядьки до броду. Ось вони загупали на камiннях, i той, що при?хав до Глипи, спiткнувся, махнув рукою i - тiльки ляснуло! В штанях, в чоботях сидить уже дядько на мiлинi, приплеску? воду руками й гигоче: "Ух, приятно!" Тепер Глипа ставив па ноги брата, а брат валяв Глипу в рiчку. Якось перебрались на той берег. Мабуть, почесали й далi, бо десь там трiщало в кущах, i то в одному, то в iншому мiсцi раптом схитувалась гiлка. Бакун стояв пiд горою, дрiмав. Проте i його розбудив цей шелест. Кiнь задер голову, непривiтно блиснув оком на двох голубчикiв, що мокрi вилiзли з гущини i, хитаючись, бредуть до нього. На всяк випадок кiнь посторонився, нiби тим говорячи: "Проходьте собi, люди добрi". Але руки в братiв були чiпкi - з двох бокiв схопили коня за гриву. Незабаром вони тягли коня до броду. Перший перескочив з берега на камiнь Глипа. Вiн смикнув Бакуна за повiд, але той уперся. Кiнь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим бiльше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камiнь, i камiнь слизький, хита?ться. Смикнули коня - i вiн аж присiв, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливi очi. Страдницький вигляд його промовляв: "Пустiть, то пiду". Не на тих натрапив. - Н-но, х-худоба! - шарпнув Глипа за повiд. - Гавро, пiддай йому жару! - Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одiрвати коневi голову, а Гавро чесонув по спинi лозинякою. - Гавро, т-турни його ззаду! - i Гавро гупнув плечем коневi пiд жижки. Бакун всiм гострим тiлом подався вперед, кресонув копитом по каменю i тут... i тут щось хряснуло. В першу мить я не мiг збагнути, що сталося. Тiльки побачив: кiнь лежить... вiн розпластаний, одвисла губа його немiчно сiпа?ться. Це вже пiзнiше я зрозумiв, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щiлину. А щiлина була вузька й глибока, i десь внизу, мiж камiнням, кiнь намертво застряв копитом. - Тю, дурний! - ляснув себе по мокрих штанях Глипа. - Гавро, зганяй його, хай вста?, шкарбун! - Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зiтхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колiнах. Його не пускала нога, та, що затиснута була мiж камiнням. - Гавро, бухни його чоботом! - i Глина за повiд потяг коня, а Гавро пiдсобляв чоботом. Бакун ще раз сiпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трiсне, i старi костомахи розсипляться. Бакун застогнав. Тут i Глипа второпав, що з конем бiда. - От х-худоба! - лайнувся вiн. - Диви, куди клешню встромив!" Обнявшись за плечi, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу. - Ну що? - спитав брат. - Ос?чка? - А ми зараз... ми з ходу! - i Глипа по-бабськи плюхнувся на камiнь. Пiд'?хав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дiд за рiпку, висолопив язика i почав: "ех!.. ex!.. ex!.." - i почав рвати на себе коняче стегно. Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо. - Ну що, брат? Не йдьот? - спитав Гавре. - Заклинило. - Тут йому. й капець. Не вилiзе. Брати сiли на бережку, обнялись, затягли було "Ех, Дуня, Дуня я", але Гавро обiрвав: - Так що, брат, з х-худобою? - Треба п-пилу, - сказав Глипа. - Вiдпиля?мо ногу i баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило... Я стояв за кущем i чув ?хню розмову. Чув, як Глипа сказав: "Вiдпиля?мо"... Мене затрусило, чуб на?жився, в головi попливли всякi видива, страшнi й безглуздi: дво? з пилою... крадуться до коня... вжик-вжик... скрегочуть кiстки, а вони пиляють. Вiд того пиляння й скреготу запекло менi пiд грудьми, ще страшнiшi видовиська заро?лися в головi. А що, подумав я, Глипа може, вiн такий... Це ж про нього хлопцi розказують, як вiн човна потопив на ставку. Зробили в шкодi тупоносого човна, схожого на корито. Ну, щоб гуртом плавати й купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сiль в оцi. Мовляв, нащо ?м корито? Диких качок тiльки ганяють. Прийшов Глипа вночi з сокирою, гуп-гуп, вирубав дiромаху в днищi i штовхнув човна в круторий... Глипi, як бачите, не первина рубати чи пиляти. Але ж Бакун... Вiн лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, i на його ши? болiсно стрiпувались жилки. Я рвонувся, страх штовхнув мене в плечi, i в душi трепетав крик: мамо... мамо... сюди! Проте щось зупинило мене: Глипи... вони встають, пiдважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира - дозволу взять; може, просто клоцнуть беззубу шкапину (це про коня) , пользи ж нiяко?, то хоч буде шкура. Кинули Бакуна, закурили i похиталися берегом мокроштаннi брати. Пiшли до контори. Як тiльки повiяло ?х за кущi, я стрибнув на камiнь, бiгом до коня. I вiн пiзнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув. Морда в нього була тепла, i кожна волосинка тепла, i сiра злиняла шерсть була наче притрушена теплим дорожним порохном. Лиш очi свiтились волого, i тяглись вiд них мокрi дорiжки. - Бакун, Бакунчик, вставай! - потрiпав я коня за холку. Бакун труснув головою, нiби от-от наважиться встати, але тiльки зiтхнув i звiсив безсило морду. Вiн був важкий,. нерухомий, як лантух з дровами. Шерсть на ньому облазила, на грудях, на суглобах виступали буграми скам'янiлi маслаки. Я повзав, лазив круг нього, не знаючи, що робити. Обмацав ногу, яка застряла, ще бiльше злякався: ого, затисло ??! Мабуть, тодi, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою ногу у клiщi, туди, де звужу?ться розщелина, а копито загнав аж пiд камiнь. Спробуй тепер витягти. Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну кiстляву ногу - дарма! I куди вже смикать - колiна в Бакуна роздертi до кровi. Що робити? Ну що робити? А хвилини збiгали, день хилився надвечiр, i мигтiло в очах: Глини... човгають з пилкою... Вже, мабуть, десь поблизу... Сам не стямився, як мене винесло на гору, як прилетiв до хати. Оббiг наш двiр, заглянув у всi кутки - нiде нiкого. Хата приткнута на паличку, в сара? ластiвки вицвiнькують, погрiб зя? чорною дiрою. "От же! - стукнуло менi. - Кого я шукаю? Вчорашнього дня? Мати ж на роботi..." I духу не перевiв - почесав у степ. Дорога курна, пухка? тепла пилюга з-пiд нiг. Я бiжу пiдтюпцем, а думки погнались далеко: як зустрiну матiр, як розкажу ?й усе, як ми кинемось до рiчки. "От же! - стрельнуло вдруге менi. - Куди я бiжу?.. А де мати? Я ж не знаю, де вона працю?..."- Повернувся - i назад, i жену скiльки й сили. Вже менi пiд грудьми щось бовтавться. Прибiг до хати й руками розвiв: а тепер куди, до кого податись? Сiроха не допоможе, бо стара. Адам не допоможе, бо сам не вста?. Глипа... а Глипа з пилою... i скрегочуть кiстки... Я зiрвався, помчав до села. Будь, що буде, когось та покличу. Сонце низько, сонце майже заходить, на шляху до села нiкого, сивi од пилу будяки край дороги, i лиш одна постать витика?ться з балочки. Жiнка в бiлiй хустинi. I знайома хода, повiльна й втомлена. Ти ба, то ж мати! Вже не пригадую, як опинився коло матерi, як уткнувся в ?? теплi шершавi руки i здуру захлипав (чи набiгався, чи настрахався?), i щось мимрив про коня та про Глипу. Ми стояли вдвох, нiкого не було на вечiрнiй дорозi; мати пригорнула мою голову, сховала в затишне кубельце пiд. груди i пальцями, самими пучками (м'яко! ледь чутно!) почала гладити шию, немиту потилицю i чорнявенькi, як вона сказала, вуха. I почала промовляти до мене, щоб я вгамувався, все буде гаразд, а лихо з бiдою спливе за водою. Глипа сьогоднi не прийде, гомонiла мати, бо в сiльмаг привезли молдавське вино, i рiдненькi брати так перечепилися через ящик з пляшками, що навряд чи й зведуться на ноги до ранку. I ще сказала вона: якщо Бакун попав у бiду, то краще не смикати його, не шарпать, краще залишить самого. Вiн зарадить собi. ...I цi?? ночi я лiтав на Бакунi й падав, i приснилось якесь страшило, що пiдкралось до нашо? хати й вугол пiдрубу?: гуп-гуп сокирою. I вже скрипить, присiда? хата, i пiд лiжко тече вода... Мати розбудила мене, спитала, чи я не перекупався, а якщо нi, то щоб спав i не крутився. А вранцi глядь - ведмедi накурили, туман. Наче марлею запнуло верби, кущi осоки понад рiчкою, i наш сад, i терновище на тому березi. Я побiг донизу i, вражений, став серед лугу. Дивно: хмарка туману йде, наближа?ться, окуту? тебе з головою, нитями проходить за тобою i крiзь тебе - i не шерхне, волоска не зачепить. Але вiдчува?ш: лице, чуб, сорочка - все одволожуеться, м'якша?, i на губах - присмак дощово? води. Я постояв, жменями половив рiденькi пасма туману й побiг до броду. Там же Бакун. Лежить, бiдолаха, як прикутий. I нiчого не ?в. Треба хоч трави нарвати. Обминув кущ бузини i раптом: "Хрра!"... Хракнуло з куща, з туману, я сахнувся, аж присiв з переляку. Серце у п'ятах забилось. А з куща - морда... Коняча. Бакун, так це ти?! А побий тебе лихо! Стрибнув до коня, повис у нього на ши?. А вiн сто?ть i наче всмiха?ться, губи у нього зеленi, соком трав'яним пiдфарбованi. Бакун, хто ж тебе звiльнив? Чи, може, ти сам? Ану, покажи лапу... Отак - я вчепився за гриву, а кiнь сто?ть на трьол ногах. Одну (це ту, поранену) вiн трима навису; бач, як обдерта шкурi, i коппто облущено, i кров попiдсихала. Ми побалакали з конем, я причесав його, повидлубувйв луску з ранок i виразок, а вiн посопiв менi, напахчив мене духом гарячо? жуйки, i я вiдпустив коня: "Йди, Бакун, пасись..." I кiнь, пiдкидаючи голову, з натугою пострибав у лозняки. Трохи розтуманилося, в небi повисло бiле-бiле сонце; на нього можна було дивиться скiльки завгодно - воно анiтрiшки не слiпило. Я сидiв на броду, на тому каменi, що схожий на слонову спину, i дивився, як сонце то виплива?, то губиться у сiрих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидiв, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори i басовито гомонiв. Я схопився на ноги. Вони - Глипи йдуть! В одного через руку брезент, в другого - сокира й довгий кабаницький нiж. Брати веселенько розмовляють, попихкують цигарками i прямують до броду. Думають, що тут ?х жде Бакун, прищемлений камiнням. I враз вони стрiлись: Глини до рiчки i кiнь до рiчки. Стали як укопанi. I втнулись очима: тi - в коня, а кiнь - у братчикiв. Бакун сторопiло фиркнув, а потiм... а потiм я не повiрив собi. Бакун, старий смирний Бакун, який тiльки що припадав на ногу, i раптом... як брикнув, як пирхнув по-молодецьки i пiшов, правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно вiд нього такого не бачив. Десь аж на тому кiнцi лугу розляглось його переможне iржання. Брати переглянулись, i очi в них зробились круглi, як мильнi бульбашки. - Так що, брат, осечка? - спитав Гавро. - Розклинило, - тiльки й вимовив Глипа. I почовгали брати додому. А там, де вони стояли, я побачив кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гiлках. 7. ЛIКАР БУСЬКО У сара? напiвтемне. Дверi низькi, вiконця нема, i як пройдеш у дальнiй куток, де супляться обгризенi ясла, - там зовсiм поночi. В яслах щось пописку?, шарудить у стiнах, луска? в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокiйних поселенцiв. Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей i жду. Пада? знадвору свiтло. Сонце то пече менi в шию, то пригаса?, - видно, почало хмаритись. Хилить на сон. Я терпеливо жду. I ось - блись! - влiтав у сарай ластiвка. Пiрна? пiд самiсiньким одвiрком i не зачепиться. От умi? пiрнати! Я бачив не раз, як ластiвки граються з Бакуном. Кiнь собi пасеться на лугу, а вони заходять здалека, пiдкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять i раптом - гульк пiд коня! Майне котрась у нього пiд черевом i вгору, i чигикне задьористо. Одна пролетить, тодi двi, тодi цiла низка - блискають, проносяться пiд конем, наче дражняться: "Чигик!.. Не пiймав?" Кiнь собi хрума? траву, зрiдка махне хвостом, стрiпне вухом i байдуже йому до ластiвок, до ?хнього вереску. А втiм, i Бакун деколи стримано пирхне, якщо котрась вiтрогонка мелькне у нього пiд самiсiньким носом. З такою ж смiливiстю пiрнав ластiвка i в дверi. I вже нiби з вулицi бачить, що стеля в сара? пiдперта стовпом, - ач, круто обмина? стовп, робить круг пiд стелею i до гнiзда. Вона й не цвiнькнула, й не шерхнула крилом, влетiла тихо, як тiнь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз пiдхопились. "Вжи, вжи, вжи!" - завжикали гуртом; ?х i не видно в гнiздi, тiльки сивенький пух i роздертi роти. Цi жовтi крикливi роти ловлять, просять, благають - ?сти! Якесь, нахабнiше, дереться вище i вже затлина? черв'яка разом iз материним дзьобом. Еге ж, напасись на таких поживи! Гулькнула ластiвка в дверi - впали пташенята. Заснули. Наче й нема ?х у кубельцi. Тихо в сара?. Тихо на вулицi. Хмарить. Я притулився до одвiрка, звiв на стелю очi i розглядаю знiчев'я гнiздо. Вам доводилось бачити, як ластiвка лiпить собi гнiздечко? Носить iз берега тугi клубочки грязюки, i не просто? грязюки, а добре змiшано? з трав'яними корiнцями, з волокном; принесе в хлiвець i спритно кле?ть, дзьобом примазу? тi вiхтi до сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радi?, що в не? ловко виходить. А й справдi, ловко. Спершу наче пiдкову чи скибку мiсяця вилiплю?, потiм - гаманець, а далi рядок за рядком вивершу? гнiздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гнiздо, стане аж бiле, роками висить пiд стелею - не розвалю?ться. Частенько менi кортiло поставити драбину, полiзти до гнiзда i бодай впiвока гля... Але ж - ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластiв'яче гнiздо - птиця одразу покине ваш двiр. Покине i бiльш не прилетить, i всiм ластiвкам передасть, щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гнiздо... Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластiвки на грудях червона смужка. То як сiрник. Черкне вона грудьми по соломi, по сухiй стрiсi i жух - спалахне солома... Дотла згорить хата... А лелеки, менi казали, так вони, коли ?м поламають гнiздо, приносять у дзьобах жарину. Птахи не прощають злодюгам. От нi в нас, нi в баби Сiрохи хата нiколи не горiла. А в Глипи, вже при менi, два рази була пожежа, мазанка й зараз сто?ть обсмалена, а вiд хлiвця зостались стовпи-недогарки i щербате звуглене корито. Ластiвки звикли до того, що я сиджу на порозi, й лiтають просто через мене; а якась пiкiру?, нiби хоче вскубнути за чуба, шерхне над головою - i в сарай. Менi добре сидiти серед шерхоту, ластiв'ячих тiней, м'якого свiтла, що пригаса? вiд хмар. Хилить на сон, i крiзь легку дрiмоту вчува?ться: хтось мене кличе. "О-о-о!.. о-о-онько!" - доносить вiтрець. Стривожений, пiдхоплююсь, зиркаю на дорогу: баба Сiроха сто?ть. Маленька бабця, зiгнута, чорна з лиця, в чорнiй ряснiй спiдницi. Сто?ть мовчазна й сувора, вичiку?, поки пiдiйду до не?. - Ходи за мною, - каже строго. - Адам тебе кличе. Я ступаю слiдом за бабою (а вона дрiботить хутенько) i менi трохи дивно й лячно: нiколи Сiроха не кликала мене... та ще й до Адама. Що там у них? Йдемо до ярка, мина?мо Глипину хату; стежка поверта? на бабин город, i ми попада?мо в синiй присмерк, над нами суцiльне листя i соняхи-решета. Вибрались з городу - i вже сiрошинський двiр. Бiла маленька хата, пiд вiкном розлога яблуня, гiлля аж за димар, яблука звисають на стрiху. Старезне дерево закрило сво?м шатром майже весь двiр. I я бачу: бiлий полик пiд бiлим стовбуром, i лежить на подушках Адам, i свiтить разками зубiв, - вони в нього бiлi з просинню. - О-о, капiтан Ленд! - помахом руки салюту? Адам. - Радий вас вiтати!.. Сiдайте коло мене. Вiн кива? на розхитаний стiльчик, застерiга?: обережно, крiсло, вважай, допотопне. Я сiдаю, пiдсовуюсь ближче донього, i менi при?мно й незручно, що вiн так красиво балака зi мною. Тут, пiд яблунею, свiжо й затишно, сидиш собi в холодку, над головою цiла гора дрiмотного листя, лиш де-не-де свiтлi вiконця, i падають сонячнi плями на Адамове лiжко. Адам не прихову?: вiн радий, що прийшов сусiд. Це ж нудьга зелена: в спеку, в таку благодатну пору, коли тiльки гуляй, дихай, смажся на сонцi, а тут... мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом... Голос в Адама слабий, i рука звиса? з постелi тонка й пiдзеленена, а проте, вiн уже не той, що був навiть учора. Ожили в нього очi, з'явилось у них щось веселе, насмiшкувате, неспокiйне. Баба Сiроха, склавши руки на грудях, постояла, сумно й строго подивилась на Адама, зiтхнула й пiшла в хату. I тодi Адам по-свояцьки пiдморгнув менi. - Зна?ш, чого кликав? Розвiдка донесла, що днями вiдбулась баталiя на броду. Дехто хотiв обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то кiнь проживе без ноги. I ти, кажуть, там був i все бачив, i навiть, кажуть, вiдзначився... "Вiдзначився"... То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не пiдпуска? вiн шпильки? Нi, погляд серйозний. Та все ж я спитав: - А хто вам розказував? - Як хто? Надiйнi люди. - Що ж це за люди? - То мiй секрет... ? в мене друг, а вiрнiше подруга, яка нiколи й нiде не покида? мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона й сюди припливла за мною. - Гм. Як ?? звати? - Ти все хочеш знать! Ну хоча б... Нiна. Нiна?! Це прозвучало так несподiвано, що я вiдкрив рота; а вiдкривши рота, я завжди заглиблююсь у серйознi роздуми. Справдi, було над чим замислитись. Я думав, що Нiна тутешня, що живе вона за горою, за нашим садом, де сiда? сонце. А виходить, вона при?хала з Ки?ва, i там жила в кам'яному будинку, i там зустрiчалась з Адамом... Нiна... Тут менi спало на думку: може, Адам од мене перейняв це iм'я? Може, пiдслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з нею завжди, - i тодi, коли сиджу над рiчкою, i тодi, коли блукаю в зелених тунелях соняхiв. Напевно, я б таки до чогось додумався, коли б не перебив Адам. Вiн напосiв: "Ти, брат, не викручуйся, ти розкажи, як ви Глипу пошили в дурнi..." Розкажи - i край. Я помнявся, порипiв стiльчиком, бо що ти будеш казати? Як бiгав я з переляку то в степ, то до хати, неначе об'?вся пасльону? Ото й усе мо? геройство. А Бакун... Бакун - то iнша рiч. Коняга на всi сто! - Е, нi! - посварився Адам, пiдправив подушку, щоб вище лежати. - Я тебе так просто не вiдпущу. Ось як пiдемо на рiчку, позашива?м роти - i мовчок. Тодi вже буде не до балачок - тiльки робота. Я таке-е придумав - уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустрiч у кают-компанi?. Кожен iз нас розкаже по однiй iсторi? - згода?.. Так як ти молодший, тобi випада? першому. I я просив би тебе, Ленд, оповiсти що-небудь з життя славетного мандрiвника Бакуна Сивогривенка. - Адам узяв мене за руку, видно, помiтив, що я затинаюсь, i вже якось просто, навiть з благанням закiнчив: - Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо зна?ш... Сонце трохи скотилося вниз, i жовто-зелене ряботиння падало вже на груди й обличчя Адама. Так, вiн i зараз свiтився. Над подушкою виступало гостре пiдборiддя, стирчав тонкий i гострий нiс, вони просвiчувались, наче були вилiпленi з воску. Адам часто змочував язиком припаленi губи, дихав нерiвно, з хрипом. I стало менi лоскотать у горлi, i лоскотать пiд очима, я пригнувся, заморгав до землi i так прикинув у думцi: Адам цiлими днями лежить сам-самiсiнький, i нiхто йому, крiм баби Сiрохи, й слова не мовить. - Ну добре, Адаме, - для початку пришморгнув я носом. - Якось ми по?хали... Тiльки це було насправжки. - А ми домовились, - кинув Адам, - без брехнi. Я зручнiше вмостився на стiльчику, глянув на Адама,який готовий був слухати i руки склав на бiлiм покривалi. Отже, я влаштувався й почав: - Якось ми по?хали, а перед цим щось напало на мене,. коклюш чи хтозна. Так мати взяла бричку, на нiй бригадир катався, тепер у нього мотоцикл, "?жаком" назива?ться... - Так мати взяла бричку, - пiдказав Адам. - Ага ж, узяла бричку, запрягла Бакуна, а мене в пальто i в кожух закутала, як дiдугана, бо вже морозцi вдарили, i повезла в Загатне, до лiкаря. А вже вечiр; постукали ми в дверi, а тiтка з вiдром i вiхтем заступила дорогу. "Драсте! - вклоня?ться нам. - В собачу пору при?хали. Прийом був i давно закiнчився". I ляснула дверима. Ну, ми переночували, не знаю в кого, а вранцi ще раз постукали. I знов та ж сама тiтка. "Драсте! - каже нам. - Прийому нема i не буде. Сидiр Петрович на совiщанi?". Так мама щось на вухо тiтцi закинула, пошепки, а тьотя аж у дверi впала... Повернули ми бричку й по?хали додому... Я зробив передишку i глянув мiж тим, чи слуха? Адам. Вiн лежав заслуханий, губи ледь-ледь розтуленi, i в них прита?лась легенька журлива усмiшка... Я ще помовчав. Гадаю собi: чи.попросить вiн? - А далi що? - таки не втерпiв Адам. - Щось же про коня ма? бути. - О, геть забув! - спохватився я. - Бачте, хотiв про коня та збився. У мене таке бува?. Значить, як же воно?.. Ага! Ви були в Загатному? Тi-i, не були. Ото жаль! Рiчка там не те що в нас, жабi по колiно, а широка, з пiщаним дном, ракiв повно, кишать, можна руками ловить. I брiд кам'янистий, ?деш - бричку погицу?. А це ж була осiнь, вiтер холодний, аж струже в спину. Так мати на брiд по?хала, щоб швидше додому. Пiдкотили бричкою, глядь - рiчка замерзла. Вчора вода кипiла мiж камiнням, а зараз - крига всуцiль. Стала мати й журиться: "Що ж робити? На мiсток ?хать - це ж п'ять кiлометрiв з гаком..." I поки вона журилась, я вилiз тихенько з кожуха та на лiд. А лiд, наче скло, молодий, ясинцем назива?ться. Ковзнешся - i несе тебе хтозна-куди. За мною i мати ступила на лiд. Стала, пiдгицнула - крига трiщить, вгина?ться, але нi, не провалю?ться. А кiнь?.. Копита ж у нього гострi. "Якщо провалиться кiнь, - вголос мiрку? мати, - ноги порiже. А не провалиться, то однак по льоду не пiде - не пiдкований". Бакун (от же кiнь, щоб ви знали!), мабуть, почув, як журиться мати. Пiдiйшов до рiчки, пирхнув, понюхав кригу. Дивлюся: що вiн робить? Став на колiна. Ноги пiдiгнув, як полозки, i давай човгать по льоду, нам, нерозторопним, показу?: пiдпихайте! Мати аж руками сплеснула: "От розумник!.. Aнy, Льонь, пiдпихаймо за бричку". Ми взялись з двох бокiв, штовха?мо бричку, i кiнь ?де навколiшках, сунеться по гладенькiй кризi. Крига вгина?ться, похруску?, але нiчого... Тiльки до берега - хоп, рвонувся Бакун, скочив на ноги i вже на землi... А коклюшу в мене й не було, то я просто на ковзанцi застудився, от, - додав я до сво?? iсторi?, щоб Адам не переживав за мою хворобу. - При?хали додому, мати попарила мене над гарячою картоплею, i я очуняв. - Гарна iсторiя, - сказав Адам. - А про Бакуна просто чудесно... Тiльки втямить не можу, хто бiльше кiнь - Бакун, який переповз на колiнах лiд, чи та тiтка, що ляскала дверима: "Прийому нема"? Як ти вважа?ш, Ленд? - звернувся вiн до мене. - По-мо?му, - наморщив я лоба, засопiв, захитався на стiльчику, бо дуже мудру задачку задав Адам, - по-мо?му... А яблук у вас рясно, i вже бочки пiдспiли, червонi. Можна скуштувать... он те, що впало? - Куштуй! Я пiдкотив ногою падалку, носком пiдкинув ??, як футболiсти м'яч, i в рот. Уммм! - зелене, кислюще воно, слинка потекла, i Москва в очах показалась. Адам i не кусав яблука, а теж прижмурився. I наче трiшки усмiхнувся. - Хитрий ти чоловiк! - каже менi. Повернувся на бiк, пiдбив подушку, видно: зiбрався говорити. - А тепер моя бувальщина, слухай. I раз ми зачепили медицину, то розкажу тобi, Льоню, про славного лiкаря Буська... Ну от, - змiнив вiн голос i безнадiйно зiтхнув, - ось i мiй Айболiт. З хати вийшла баба Сiроха. Несла вона блюдце, склянку води i якiсь порошки. - I вже пора? - заблагав Адам. - Пий! - сказала Сiроха. - Бабо Лiзо! Я стiльки випив цi?? гидоти... - Через двi години... Пий! Так вона звелiла, професорша. - Ну давайте. - Адам ковтнув порошки, i вiд тих лiкiв губи у нього стали немовби ще бiлiшi. Баба Лiза пiшла, а потривожений Адам лiг правцем i задумався. Рiденький, прилизаний чуб його раптом змокрiв. На обличчi виступили жовтi плями. Полежав i нiби аж придрiмнув Адам, потiм стряхнув сонливiсть i повернувся до мене. - Отже, бувальщина про Буська, - сказав таким же роздумливим голосом, як i почав. - Я щаслива людина. У мене двi баби. Одна в степу живе, друга жила на Полiссi. А Полiсся, дорогий мiй Льоню, то царство грибiв i русалок. Якi там пущi, озера, якi рiчечки... I водяться там лелеки. Була своя пара лелек i в баби Грунi. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини i кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати. махала ?м косинкою. А лелеки кружляли i все нижче й нижче спускались до не?. Баба випросила хлопцiв, щоб затягли на хату колесо. I на те колесо сiдали лелеки, i мостили собi гнiздо. Якось була холодна весна, вночi раптом завiяло. Вийшла баба у двiр - по колiна мокрого снiгу, i лежать у снiгу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. "Бiднi ж ви мо?!" - забiдкалась баба Груня, взяла ?х у хату, натопила пiч, нагодувала, напо?ла ча?м з травами. Видужали Бусько з Бусихою, ще бiльше полюбили бабу. Гнiздо мостили вони високе й розкiшне. I по черзi вартували його. Пам'ятаю: вже смеркло, небо зоряне, свiтле, а на гнiздi лелека сто?ть, i його наче хтось вуглиною намалював. Сто?ть на однiй позi, дзьоб свiй задер, i зда?ться - на Буськовому дзьобi мiсяць повис. Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й пита?: - Як воно, Бусько, не обiща?ш на завтра дощу? - Кла-кла, - стука? дзьобом Бусько. - Та воно й видно, - каже баба. - Зорi чистi, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотiла приткнуть на вгородi, та й не здумаю, що тепер... - Кла-кла, - каже Бусько. - Ну хiба що так, - зiтха? баба i йде в хату. Кожно? осенi баба проводжала буськiв у дорогу. Виходила за ворота i махала косинкою, i наказувала: "Дивiться, тримайтеся гурту. Та де хмара - летiть високо, а де блискавка з громом - летiть низько..." А одно? осенi не вийшла баба на проводи. Вже зiбралися лелеки з усi?? околицi, зробили прощальний вiраж над лiсами i озерами i гурт за гуртом потяглись у вирiй. А бабинi птахи зостались. Кружляли й кружляли вони над селом, тривожно скрикували - нi, не виходить баба. I тодi спустився Бусько на подвiр'я, бачить: дверi в хату прочиненi. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. I голосу не витягне. "Кла-кла", - сказав Бусько i кудись запiшов. Тут пiшов, тут i з'явився. Пiдбiг до бабцi i пода? ?й у дзьобi... жабу. Свiженьку. З болота. Ох ти мiй дохтор, - застогнала баба, розчулена рiдним Буськом. - Це ж ти хочеш мене пiдздоровить i зiлля сво? принiс... Доведеться встати i провести вас, бо ви ж без баби й не полетите. Баба, стогнучи,зiп'ялась на ноги i провела буськiв. А скоро пормерла. I дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небi,нiде не хотiла сiдать. А тодi таки сiла - на шутiй соснi за селом, на тiй соснi, що ближче до грибкiв, де лежить баба зi сво?ми синами. Адам закiнчив свою бувальщину. Мабудь, стомився, руку поклав пiд голову i, зда?ться, знов придрiмнув. Вiн лежав бiлий i тихий. Деколи брала мене острашка: "А чи ? Адам?" Глянеш - рiвне покривало, нiде не горбиться, наче й немае людини в постели, тiльки виглядае гостре пiдборiддя й нiс.I там, аж за лiжком, на пiдставленому стiльчику - Адамовi ноги, бiлi й нерухомi. Поволi, сонно розтулив Адам око, знайшов мене i хотiв був трошки усмiхнутись. Та лиш посмикнув губами. - Що, Ленд? - спитав якось винувато. - Сумна в мне бувальщина? - Про Буська? - Атож. - Нi, що ви, iнтересно. Тiльки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська дiти? - Були. Розлетiлись. Кожна пара шука? собi нове мiсце. - А до нас у степи вони прилiтають? - Рiдко. Лелеки полюбляють воду, лiси, широкi плавнi... - А ви туди по?дете?.. Ну, де баба Груня жила? - Хтозна. Може, станеться диво - по?ду. - От якби двiйко менi... таких маленьких. А колесо я б знайшов. - Хитрий ти чоловiк! - сказав Адам i таки всмiхнувся. Ми тiльки розбалакались, як знов вийшла iз хати баба Сiроха, i в рука у не? те саме блюдечко, склянка води й порошки. - Бабо Лiзо! - мов дитя, почав благати Адам. - Я думав, утечу в степи вiд уколiв, вiд порошкiв, вiд медицини... Як вони остобiсiли... - Пий, - сказала баба, але руки в не? затремтiли, полилась вода iз склянки, i я побачив: у баби повнi очi слiз, вона ковта? сухим зморщеним ротом тi непрошенi сльози i, схлипуючи, говорить: - Хiба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе?Та я ж гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, пiдкрiпишся, бо гаснеш на мо?х же очах. I що воно за дурне життя: це i мо? синочки були б уже такi, жили б i радiли, як людськi дiти, так обох забрало... - Бабо Лiзо, - голос в Адама теж затремтiв. - Пробачте менi. Я дубина. Я бовдур. Пробачте. Бiльше не буду вас катувать... Давайте сюди порошки. Почовгала баба Лiза в хату, а я довго сидiв зiгнувшись, щось тисло менi на плечi i тисло в душi. Бо як розiбратись, то, мабуть, i я завинив; i не мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радiв, недотепа: ах, у мене гребля, ах, у мене млинок. А людинi тi цяцьки боком вилазять. - Бiльше на рiчку не пiдем, - буркнув я насупившись. Адам пiсля' того, як випив порошки, знов присмирнiв, i жовтi плями густо вкрили обличчя. На мо? слова вiн зразу нiчого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху i тiльки тодi обiзвався: - Пiдем, Льоню, на рiчку. Бо нi рiчка, нi ти, мiй друже, анiтрохи не виннi. Справа тут складнiша. Як тобi розтлумачить?.. Ну, скажiмо, ти вийшов на човнi у море, заплив далеко i раптом - прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки i смирненько ждатимеш, поки вода залл?? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги тво??. Так i я, Льоню. Давно, в iнститутi ще, прорвало мiй човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб i на останнiй хвилi - жить, як ти, як нормальнi люди. Ясно, капiтане? Ми пiдемо з тобою на рiчку i збуду?мо справжню гребельку - з цегли. I млинок такий поставимо, що ти i в школу пiдеш, а вiн тобi лопотiтиме. I на картi свiту буде наша рiчка - Лопотиха. 8. ЗА ПАВУТИНКОЮ Сьогоднi вона не така. Дивiться: пливе... сюди поверта? i здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана, сидить на борту, i довга коса аж у воду звиса?. Човник ?? бiжить веселiше. - Доброго ранку! - гука? менi. - Здоров, Нiно!.. Обережно, там корч. Вона проминула пiдводний камiнь, де свiтла вода, гойднулась на хвилях i вниз, у протоку... "Ух ти!" - шарпнуло мене, бо човен пiдкинуло i носом у бризки, i понесло мiж камiнням. Нiна пригнулась, весло - сторчма, i став, завмер ?? човен пiд скелею. - Ти молодчина, - сказав я, заглядаючи до не? в протоку. - Думав, так i хряснеш об камiнь... Давай повiдок, прив'яжу човна... А ти зна?ш, Нiно, - торохтiв я далi, - ось тут, у цiй розщелинi, застряв був кiнь. - Знаю, - сказала Нiна. - Ось тут. Камiнь-гостряк йому врiзався в ногу, так я вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила. - Ти? - аж похлинувся я з несподiванки. - Так це ти Бакуна звiльнила? Нiна як i не чула мого вигуку. "Трам... трам..." - замугикала "?ньку" i долонями по колiнцях: плесь, плесь... Я й забув, що вона не любить про себе говорити. I почав хитрiше вивiдувать: - А вночi й не ви-и-идно, - сказав я з приспiвом. - I видно. Бо в мене лiхтарик ?. - А де ж той лiхтарик? - А ось вiн, - i подала менi бiлий шапкастий гриб. - Це ж гриб! - Ну й що. А вночi вiн свiтиться. Я засунув гриб пiд сорочку, зробив темне дупло i встромив туди носа: точно!.. свiтиться гриб!.. синiм холодним вогнем. Вiд цього свiтла пiд сорочкою стало синьо, i вийшла маленька нiч - небо, земля i повний мiсяць. - Зна?ш, Нiно, - зiрвавсь я на ноги, - бери свiй лiхтарик i гайда... в бiле глинище. - А там що? - А там - нора. Цiла печера. Глибока-глибоченна. I страшно. Ходiмо! Я подав ?й руку. З човна вона стрибнула на берег, зняла сво? бiлi туфельки. Вона була майже рiвня, ось так - по чубок менi, хiба що трохи щуплiша i незасмагла, як i Адам. До цього Нiна сидiла тiльки в човнi. А зараз ступила на камiнь i чомусь опустила очi. "Не бiйся. Ходiмо!" - я повiв ?? через брiд, через лозняки - на той бiк рiчки. Стежка звивалася вгору. Земля пiд ногами була суха, червоняста, i нам частенько траплялись кремiнцi. Нiна застрибала, заойкала: ой гарнюсi, ой сюсiмусi... Дiвча - воно завжди дiвча. Тут, показав я Нiнi, кремiнцi найкращi: ? гострi, ? плескатi, ? схожi на стародавнi ножi. А яких вони кольорiв! Бачиш: i лимоннi, й зеленi, i кров'янисто-багрянi. А як викрешують iскри! У мене дома цiлий картуз кремiнцiв. Хочеш, можу промiнять на лiхтарик. Або й так вiддам. Назавжди. З балачками пройшли ми далi, попiд косогором. Уже видно, що скоро будуть копнi, цебто глибокi ями, - стежка до них всипана бiлою глиною. Аж ось круте зривисько, майже пряма рудувата стiна, порита дощами, а пiд стiною - нори. То ходи в глинище. и зупинились коло першо? нори. Ну як вам сказати: кругла дiрка, треба лiзти наче в погрiбець, хтось навiть зробив рiвненькi землянi сходи. А тiльки ж темно. I холодом вi?... - Полiзли? - спитав я непевно. Вигляд у мене був, мабуть, нудний, бо Нiна так посмiхнулась, як посмiхаються старшi над хлоп'ячим ластовинням. I я, будь, що буде, сьорбнув повiтря i з'?хав униз, на верхню приступку. Нiна за мною. Вона пiдняла свiй грибок, i ми, тримаючись за руки, полiзли туди, пiд землю. Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував ногу, спершу одну, потiм другу. Щось липке, може, павутиння, чiплялось за голову. Я йшов пригнувшись i чув, як менi в потилицю диха? Нiна. - Не страшно? - питаю. - Нi... А далеко ще йти? - Далеко. Хтозна, чи бо?ться вона, а менi таки моторошно. Бо над нами цiла гора землi, i трактори там ходять, i дядьки з лопатами. I вже не видно, де той вузесенький вихiд. Хiба добiжиш до нього? Мимохiть вчува?ться: двигтить земля, потрiску?... ось-ось тече пiщаний струмок... Ми й дух прита?ли; якщо перемовля?мось, то тiльки пошепки. - Нiно, - кажу, - вище свiтло держи, бо темно. - А може, назад? - Та скоро вже. Спуска?мось углиб, i нора все похмурiша, i морозцем хапа? за литки. Раптом: "Ой!" - я пiдсковзнувся, шурхнув у темiнь, у мокру виямку. I щось упало зверху на спину - гиц! I свiтить менi у вухо. "Нiно, це ти?" - Ми злякались, але тут же й чмихнули од смiху. Нiна встала, пiдняла над собою лiхтарик. "О-о! - сказала вона зачаровано. - Диви! Яка тут краса!.." Ми були вже в самому глинищi, у бiлiй печерi. Та нi, ви бачили бiлу печеру? З бiло?, чисто? глини? Бачили, щоб i долiвка, i стiни, i стеля, - щоб усе було наче пiдсинене, i все щоб горiло рiвним морозним вогнем? Нiна дивилась на це бiле сяйво, i обличчя у не? було здивоване, а на щоках зробились глибокi рожевi ямки. В тих ямках неначе свiтився мед. Менi аж солодко стало в ротi, я стулив язик жолобком i кiнчиком язика лизнув ?? щоку. - Ай! - сказала Нiна. - Ти що ляка?ш? Мокрим таким тицька?шся. Вона витерла щоку рукою, ще вище пiдняла лiхтарик i пiдiйшла до стiни: у бiлiй холоднiй глинi, порубанiй лопатою, заряхтiли барвистi камiнчики, заблищали червонi жилки. Iз тих жилок виступала вода i студеними краплями - цок! - падала пiд ноги. Здавалось, краплi тут же замерзали, i в печерi лунко цокало вiд кожного ?хнього удару. Я змерз, притулився до Нiни, i ми пошепки, один одному на вухо, заговорили: - Нiно, у тебе очi свiтяться. - I в тебе. - У тебе нiс холодний. - I в тебе. - У тебе губи дрижать. - I в тебе. - Давай звiдси тiкать. - Давай. Аж затокотiла печера, коли ми дременули назад. Ми бiгли, штовхались, падали, повискували од страху чи од смiху, не можу сказати. I ось - на горi... А сонця, а спеки, а пахощiв тут - хух, як добре! Постояли вдвох, як слiпi, зiгрiлись, надихались вволю. - Давай погра?мо в кремiнцi, - раптом сказала Нiна. - Давай, - погодився я, хоч про себе подумав: "Може, не тре... Дiвчача гра - кремiнцi. I нiколи в мене далi "перевоза" не йшло, я тiльки бачив, як iншi грали: дуже марудна штука..." - Цур, я перша! - тим часом сказала Нiна i - хвать-хвать - швидко назбирала гарних, обточених камiнцiв. - О, рiвно п'ять? Вона сiла на землю, обсмикнула платтячко, а потiм з якимось та?мничим виглядом подмухала в руку, по-сво?му розклала на долонi всi кремiнцi. - Граю "квочку", - сказала вона. Я не зглянувся, як Нiна пiдкинула кремiнцi. Пiдкинула, блиснула долонькою i - хап - зловила ?х на спинку руки. Камiнцi стукнулись в повiтрi, купкою впали на руку i як завмерли - жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь - i знов камiнцi на долонi. Ловко! I я колись пробував "квочку" - одного чи двох ловив. А це значить: далi будеш грати з тим одним чи двома камiнцями, що назбирала "квочка". А нiчого не пiймав - все, вилiтай, братику! - Тепер - "перевiз", - мовила Нiна. Висипала сво? добро на землю i повела "перевiз", потiм "карусель". Швидко, високо пiдкидала камiнцi, то по одному, то по два, то по три, i поки вони пролiтали перед Нiниним носом, вона хапала з землi новий плескач, встигала пiдкинуть i його, встигала сплеснуть у долонi, а то й обкрутиться на п'ятах i пiймать камiнцi, жодного не впустить додолу. Я тiльки бачив, як мигтять ?? кiски, бiгають очi, блискотять на сонцi колiна, як вона водить ротом, неначе i ротом ловить плескачi, що так i мелькають перед нею. - Все! - з видихом сказала Нiна i язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кiнчику носа, i стомлено сiла на землю. А в само? щоки пашать i в очах - веселi жаринки. Ну, ясно: рада-раденька! А от що менi робить? Як менi рятуватись, бiдному? Аби ж то на ставку було та аби ж ми грали "дiд бабу везе", то я б так запустив камiнця, що вiн разiв триста пiдскочив би на водi. Точно кажу: якщо не триста, то разiв сiм або вiсiм. А тут... - Слухай, Нiно, - кажу, - краще пiдемо на Хiврю. - Ти що, злякався? Грати не будеш? - Не злякався, - кажу. - А на Хiврю спiзнимось. - А що там на Хiврi? - Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скорiш! Хiвря - це наша гора; крутим сво?м боком сто?ть вона проти сонця. Тут, на осоннi, вигорав трава, земля аж пашить, i гiрко в очах вiд сухих полинiв. Ми вибрались на гору, ближче до неба, звiдси видно степ, горбастий насип дороги i телеграфнi стовпи, що стоять у степу, як олов'янi солдатики. - Сiдай, - сказав я Нiнi i поплескав долонею по гарячiй стежцi. Ми сiли так, щоб Нiна бачила мене, а я бачив Нiну. - Вгадай, хто тут живе, - я показав ?й маленьку нiрку, ловко заховану в травi. В ту нiрку хiба що палець мiг би пролiзти. А проте як вона гарно зроблена: стiни гладенькi, кругло обчовганi, тонко-тонко обкладенi ватою. Дарма що в землi - чиста й свiтла нiрка. - Тут живе павук-хрестовик, - сказала Нiна. - Правильно. Зараз ми поговоримо з ним. Я дiстав свiй припас - капронову нитку i трохи смоли. Смолу розiм'яв у долонi, похукав на не?, щоб м'якша стала, i злiпив "язичок". Почепив "язичок" до нитки. I тихо, обережно опустив його в нору. - Посмикай, - сказав я Нiнi. - Тiльки не дуже смикай, а так, легенько. - I я показав, як треба дражнить павука. I прибрехав, що коли подражниш його, то вiн. сердитий, почина? висвистувать. - Ну що? - питаю. Нiна схилилась над нiркою з та?мничим виг