наче снiг, журба - ?? не понесеш нiкому! Ти зрiкся мови рiдно?. Нема Тепер у тебе роду, нi народу. Чужинця шани ждатимеш дарма - В твiй слiд вiн кине смiх - погорду! Ти зрiкся мови рiдно?... ШАХТАР Попiд землею ходить повзкома, Але в душi покiрностi нема. Вiн пробива? кам'янi пласти, Видобува? сонце з темноти. Таким я завжди бачу шахтаря. Лiхтарик над чолом - немов зоря. Низеньке небо, та високий лет, Бо вiн трудар, мислитель i поет. Горить не кожен твiй рядок, либонь; А в нього кожна грудочка - вогонь! До рiвня отакого ти зумiй Свiй поетичний пiднести забiй! 1957 ЯБЛУНЯ Юрiю Якутовичу Щаслива яблуня! Надовкруги Тi яблука, мов золотi собори,- Живло добра, яке нiхто не зборе, Шаленство материнсько? снаги. Але вiд непомiрно? ваги Галуззя рветься, падають пiдпори; I вибуха вона, мов серце хворе, Скидаючи плоди, мов ланцюги. Як мати i робiтниця стражденна, Вона кладе поламанi рамена На землю i без слова помира... Якби дерева й нас також навчили Ламаться лиш вiд безуму добра, Вiд щедростi, що понад людськi сили!. 1972 * * * Акацi?. Бджолинi дзвони. Пшеницi колихливий лан. I макiв полотно червоне, Рвучке i нiжне, мов талан. Гнiздо в колоссi, мов колиска, Очей тво?х знадливий ляк; Як шпиль блiдого обелiска, В блакить застромлений лiтак. Цiлунки стишенi й неситi, Полови сонячна луска; Як пальми слiд на антрацитi, На спинi слiд вiд колоска. * * * Бува? така розмова, Що ув'язню?, наче клiть. Темрява розумова, Як бескид, мiцна сто?ть. Бува? таке мовчання Несподiване i страшне, Що тiльки вибух ридання Вiд смертi ряту? мене. Бува? така година, Коли повертав глузд Мо?му життю ?дина Усмiшка милих уст. * * * Були ми в натовпi. Не знаю, як це сталось, Що люди роз'?днали нас. Тебе за руку Тримав я мiцно, та лиця твого не бачив. Почувши раптом крик, я випустив долоню: Можливо, ти вiд болю скрикнула? Даремно Я намагавсь тебе знайти в тiснявi. Люди На мене почали недобре поглядати, Бо я хапав за руки ?х. А ти пропала. Нарештi хтось мене пiймав за лiкоть. "Злодiй, Дивiться, злодiй тут оруду?!" - вiн рявкнув. Я перестав тебе шукать. Менi на очi, Такi смiшнi в день празника, набiгли сльози... * * * Бiжить пiд зливою лошиця, Крiзь темнi хащi - напролом; Дощ прогина?ться, ятриться Крильми над золотим хребтом. Вона, мов блискавка червона, Летить крiзь памороку вiт. Вода звиса?, як попона, I б'?ться об тугий живiт. Гуркочуть брили грому в скалах, Мов неба колеться горiх; Полум'янi? гриви спалах Над сполохом очей i нiг. Вона стряса? дотик тучi, Води, що в пахи затекла; А як же ?й знести палючi, Нещаднi лоскоти сiдла?! Як винести залiзну ласку Вудил, що розпинають рот, Слухняностi й вуздечки маску I свiт у шорах, наче грот?! Як може покоритись потiм Душа бентежна i нага Колючим шпорам, i чоботям, I блискавицi батога?! Це я питаюсь - i за спину Ховаю мокрi ремiнцi. А цукру бiлу каменину Несу в простягнутiй руцi. Нi, вiдступитися незмога, А лиш благати: "На, вiзьми!" Вона ж моя, ця тонконога Кониця з бiлими крильми! * * * Бiла черешня в небi Над селом проплива, Нiби заснулий лебiдь, Пiд крилом - голова. Дiвчина жде на мене, Де бринять ячменi, Веселим брилем ромену Маха? вона менi. Мрi?м про днi прийдешнi, Про те, як станем людьми. Втiм, чу?мо, як черешня Залопотiла крильми. * * * Бiля вуликiв на землi Лежить собi дiд мiй i куня. I лазять бджоли по його чолi, Як по розтрiсканiм зрiзi пня. I лазять бджоли по запалiй щоцi, I вiн лежить собi, як неживий. Очi його, немов чорнi рубцi, Зашитi сивою ниткою вiй. Не ворухнеться його рука - Нехай беруть собi карий мед. Дiдусь мiй до смертi сво?? звика, Як звика? до слави поет. 1965 * * * В гуцульськiй хатi на печi В куточку сушиться пшениця На калачi. На тiй пшеницi удовиця, Немов на подушчинi, спить. ?й сниться, що ?? обличчя Покрила вiспа (То зернятка вдавилися в лице). I хоче змить Вона рябеньку шкiру, та не може. Метнулася до дзеркала - бiда! О, скiльки на щоцi тих чорних ямок! Не варто жити! Вибiгла на ганок - I до колодязя... Вода Вiдбила знов огиднi решетини. Вдова ста? на кам'янi цямрини... Кiнець... i прокида?ться, В люстерко загляда, Стира? iз чола, як пiт, зернини I посмiха?ться... Забула, що у не? скронi сивi... Якi не раз бувають сни щасливi!.. 1965 * * * В мо?х повiках напiвсонних Застигло сонце молоде. Як бджолами покритий сонях, Воно так мiниться й гуде. Мiж сновидiнням i явою В мо?й сльозi сто?ш i ти, I над тво?ю головою Палають соняшнi свiти. * * * Все не те, коли нема любовi. Почуття й слова - трiски дубовi, Днi - болящi, немiчнi старцi, Магiстралi - темнi манiвцi, Яблуневий цвiт - зола летюча, Небеса - асфальтна сiра туча, Смiх - петля на горлi, булка - глей, Пiсня -хоч бери i сам заблей! Ось - любов! Дими - дихання липи, Почування й слово - смолоскипи, Днi - невтомнi, яснi юнаки, Манiвцi - мiж зорями стежки, Попiл - крила золото? птицi, Хмара - поле стигло? пшеницi, Плач - знiма? з голосу петлю, Пiсня й хлiб волають: "Я люблю!" * * * Дзвенить у зорях небо чисте, Пала? синiм льодом шлях. Неначе дерево безлисте, Сто?ть моя душа в полях. Як надiйшла щаслива доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов тополя, Зазеленiла на снiгу. Як надiйшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снiгами зацвiла. Як надiйшла i засiяла Та дружба, що живе в лiтах, Моя душа над снiгом стала, Неначе яблуня в плодах. * * * Дiвчино, дiвчино, де тво? крильця? Небо весняне в сяйвi iскриться, Чи не пора нам летiти, маленька, В ярiй пшеницi шукати гнiзденька! Буде в колоссi воно, як у сонцi, Буде гойдаться в мо?й колисоньцi, Я ж над тобою спинюся в блакитi, Спiви сво? розпочну дзвонковитi. Всi лiтаки, всi лiтаючi блюдця, Всi вертольоти круг мене зберуться. - Слухайте,- скажуть залiзнi i ницi, - Жайвiр спiва? для жайвороницi! * * * Живу, як той гiрський потiк, На спокiй - нi хвилини. Iскрюсь вiд кременя в бiгу, Туманюся вiд глини... Спадаю дзвiнко з темних скель У плесо, повне гулу. Вiд кровi пурпурним стаю, А чорним - вiд намулу. Та вiдновля?ться в менi Невигасна й воскресна Мого кохання чистота, Як та блакить небесна. Проясню? в менi любов, Як сонце неминуще, Все, що в мо?й душi мо? Джерельне i цiлюще. * * * За вивiркою золотою Я бiг вершинами смерiк, Провалювавсь у темну хвою, Як у вогонь, що серце пiк. Я обдирався об ялицi, Та знову бiг через грунi, Мов краплi чорно? живицi, Кров запiкалась на менi. Я бiг, i падав з високостi, I пiднiмався нашвидку, Не вiдав, чи ламались костi, Чи хмиз трiщав у темнику. Чого вона тiкала в пущу Вiд мене, нiби вiд хортiв, Таж я ту бiлку проклятущу Лишень погладити хотiв! * * * Заснути так бодай на волосок, Щоб зорi сивини менi не ткали, Щоб сни мо? неквапно протiкали Мiж пальцями тво?ми, як пiсок. Заснути так пiд золотим крилом Коси тво??, щоб у сновидiннi Хрестатих танкiв не з'явились тiнi, Що йшли крiзь нашi села напролом. Заснути так, щоб не почути в снi Та?мних землетрусiв i розпуки, Яку несуть пiснi та мужнi руки, Обрубанi катами на струнi. Заснути так пiд подихом руки Тво?? полохливо? й легко?, Щоб у мо?му снi, немов левко?, Свiтили думи i материки. Заснути так, щоб колисання мрiй Повiльно оберталося в камiння, - Та втiм, немов на поклики сумлiння, Збудитися на тихий голос твiй! * * * Зеленим вогнем береза, Як свiчка, в полi горить. Нi вiтер, нi блискавок леза Не можуть ?? погасить. Коли сумовитим дзвоном Осiння блакить загуде, Те полум'я стане червоним I тихо на землю впаде. Любове моя вогнекрила, Ти линеш в осiнню даль. Та краще б тебе згасила Ненависть, а не печаль. * * * Коли менi не допоможуть вiршi, То вже не допоможуть лiкарi. У сни сво? благословеннi й вiщi Я вiдiйду самотньо на зорi. Тодi прийди, кохана, кроком тiнi, Та серця ти за тим собi не рви, Що все життя вiддав я Батькiвщинi, Тобi ж - пучок могильно? трави. Я знаю, мила, це несправедливо, Та подiлить iнакше я не мiг, Бо й ця трава так само - вiчне диво, Як дивина найкращих днiв мо?х. * * * Коли ми йшли удвох з тобою Вузькою стежкою по полю, Я гладив золоте колосся, Як гладить милому волосся Щаслива, нiжна наречена... А ти iшла поперед мене, Моя струнка, солодка згубо,- I я помiтив, як ти грубо Топтала колоски пшеницi, Що нахилились до землицi. Немов траву безплiдну, дику Топтала i не чула крику Тих колосочкiв. Без оглядки Ти йшла собi, а в мене - згадки Про те, як на чужому полi Збирав я нишком колосочки В подiл дитячо? сорочки. О, я хотiв тобi сказати, Що те колоссячко вусате - То невсипущий труд мозiльний, То молодим калач весiльний, То для дiтей пахуча булка, То хлiб, що матiнка-гуцулка З долiвки вчила пiднiмати, Як батька в руку, цiлувати; Та я змовчав. Я йшов покiрно, Бо я любив тебе надмiрно, Але менi тодi здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. * * * Крiзь чорний дим зневаги i брехнi Вона прийшла до мене в самотину. Вона так нiжно принесла менi Сво? кохання, як малу дитину. А я боявся руки простягти I пестощами немовля накрити, Питався дозволу у правоти, Що вмi? лиш соромити й корити. Я вiдучився з радостi ридать, Я жити звик у темнiм домi "мушу". Коротке слово "нi" по рукоять Я застромив у безпровинну душу. Я знав; нiколи серце не проща Того, що розумом безжально вбито. Вона пiшла i мертве дитинча Взяла ще бiльш ласкаво й сумовито. Я не кричав: "Кохана, повернись". Я не чекав нi чуда, анi дива. До горла правда скочила, як рись, Розлючена i за неправду мстива. 1966 * * * Ми вийдем з тобою на листя опале, Де ся? повiтря, як сивi опали, Ми станем з тобою, як олень i ланя, Вслухатися в лiсу бентежне волання, Очиститься подих i голос вiд диму, Я пiсню з тобою високо вестиму, Трава нам загра?, i вiтер затрубить, I пострiл мисливця нас раптом розбудить... * * * Море з моря ткалось гладко, Шовком слалося до стiп, А по ньому йшло дiвчатко, Голе й чисте, наче хлiб. Море крила пiднiмало, Вiдлiтало в нiч, як птах. Я вiдчув журби немало На зцiлованих устах. Море падало на скелi I кричало, мов Iкар. Як двi зiрки невеселi, Ми тулились помiж хмар. Море вранцi шелестiло, Тлiло, як осiннiй лiс. Наче хлiб, дiвоче тiло Мало присмак сонця й слiз. * * * Моя грiховнице пречиста, Моя лiле? на багнi, Чужi обiйми, як намиста, Ти познiмала при менi. I знов, як у дитини, очi, Нiчим не вiдвернути ?х. I на тво?му непороччi Лечу я в безконечний грiх. Невже ти хочеш одпокути На душу стомлену свою? Невже ти хочеш одягнути Мо?? вiрностi шлею? Скрипучi хомути i ярма За ласку ночi й сором дня? Чом яблука не рвем задарма Iз дерева життя й знання? Чи ти готова до вигнання На нашу землю кам'яну, Де праця старша вiд кохання, А хлiб - вiд нитки бурштину? Пiдеш? Вiзьми сво? агати. Такою будеш, як була. В мою уздечку запрягати Мене ти будеш, як осла. Ти будеш ?хати свiтами, Усiвшись на мо?м хребтi, I кидати за джигунами Сво? очища золотi. А я тебе кохати буду За те, що не упала ти Нi у потворну безвiсть бруду, Нi у нудоту чистоти. За те, що ти взяла у змiя I принесла менi той плiд, В котрiм була нужда, i мрiя, I молодiсть на сотнi лiт. 1967 * * * На цiй землi жили ми споконвiк, Лише обличчя змiнювали трохи. (Так змiню? сво? русло потiк, Але вода клекоче крiзь епохи Одна i та ж!) Одна i та ж душа Вела мене то пiд варязькi шатра (Там танець твiй у люстрi палаша Виблискував i пригасав, як ватра), То пiд мечетей вилинялий крик (Там ти - в петлi, а може - i в намистi: Хан ластився до тебе, мов арик, Сво? дари приносячи нечистi), То пiд готичних знакiв нага? (Там ти ридала, нездоланна й горда, Там вигорiли кiсники тво? В сивинах, як в огнi знамен когорта). Я пiзнаю тебе. Ти наче птах. Нiчого не лишилося з полону... Лише в сльозi, що згасла на вустах, Я вчув далiнь палаючу й солону. * * * Над нашим свiтом i пiд нашим свiтом ? ще свiти великi i малi. Туди ми долiта?м тiльки свiтлом I музикою темно? землi. Туди мене хтось ненастанно кличе, Вистелю? блакитом щемну путь; Так нiби прагне в сяйво та?мниче Душi, мо?? подих обернуть. Десь там у зорях мерехтить вiола, Льняна коса, як нива осяйна. I кров моя бринить, палюча й гола, - Немов небес вiддалена струна, Можливо, все, що пам'ятати треба Мо?й душi серед страждань i втiх, Це - тiльки карта зоряного неба I поклик безмiру - з очей тво?х! * * * Найдовша з усiх дорiг - Дорога твого приходу. Найбiльша з усiх та?мниць Та?мниця твого обличчя. Ми проща?мося на день, Нiби розходимось на вiки. I твiй слiд на мо?му серцi Поглиблюють кожнi очi. * * * Напав я на тебе раптом На стежцi посеред степу, Нахлинув, як дощ краплистий, Як проливень буревiйний, Липневий джигун-музика, Просяяний блискавками, Спiваючий дощ любовi. Ти кинулася тiкати, А я танцював навколо, Шалiючи вiд натхнення, Вiд певностi, що нiкуди Сховатися ти не годна; На ста сопiлках одразу Я грав, щоб тебе зманити, Принадити звуком бурi; А потiм я взяв цимбали, Поклав ?х сторчма на землю, До неба ходив по струнах - Тебе чарував я звiльна Сво?м сатанинським танцем. Ти бiгла i розглядалась Налякано в тому полi, Де схову нема вiд грому, Вiд зливи i вiд кохання. Ти краплi, немов долонi Мо? безсоромнi i спраглi, Долонями вiдбивала, Та в мене було без лiку Тих рук, що тебе ловили, В обiймах стискали нiжно, Наповнювали поволi Тво? невтоленне тiло, Неначе водою землю, Пiснями з безоднi свiту. Як змокла ти вся до нитки, Повiльнiше стала бiгти, Спинилася й засмiялась, До неба вознесла руки,- Так, нiби просила бiльше Потокiв рвучкого свiтла I музики з-пiд блакитi. Ми рiзко зiйшлися в танцi - Аж гудзики вiдiрвались Од плаття твого тонкого, Вiдскочили й засвiтили Над полем, немов ракети, Якi провiщають наступ. Ти скинула одежину, Важку вiд води i грому I, зрештою, непотрiбну В танку iз дощем липневим. Я ж був тобi за одежу ?двабну i за намиста, Я краплями дiамантiв Освiтлював темнi звиви I перснi твого волосся, Я плив мiж. грудьми тво?ми Струмком, як ланцюг зi срiбла. Втiм - райдуга стала в полi, I ти увiйшла пiд син? Склепiння небес, як сонце, Заслiплена власним сяйвом; А я, оп'янiлий, в далеч, Затемнену хмаровинням, Вiдходив - не дощ, а хлопець, I запах тво?? плотi Я нiс, наче воду, в жменi. * * * Наша любов як лiтак здатна нести тягарi величезнi нiжно переданi ?й на землi тiльки не здатна дотик чужого крила витерпiти в польотi незаймана незалежна висока впасти згорiти загинути ладна в ту ж мить любить вона небеса та все ж поверта?ться на землю i кожен раз крила здригаються з болю iскра влiта? в бетон нiби земля прийма? на спочин короткий ту силу що в кровi нашiй гримить. * * * Не знаю, хто мене зробив орлом, Хто кiгтi дав i дзьоб тяжкий, мов лом, Хто наказав летiти в темну хлань, В безодню, повну стогону й волань... Як Прометей, прикута до скали, Бiлiла жiнка в кублищах iмли. I загудiло в дебрi кам'янiй: "Лети до не? й вирви серце ?й!" Я зрозумiв, що обрано мене На дiло помсти, люте i страшне; Затих у пропастях наказу гул, Я пiдлетiв до жiнки навпритул - Вона була обдерта до наги, На нiй висiли тiльки ланцюги. На мить менi здалося, що вона Була неначе лялька льодяна. Дивилася, немовби синiй страх Замерз в ?? зiницях на вiтрах. Та в стогонах я розпiзнав слова I зрозумiв - вона жива, жива! О, той, хто десь гукав собi вгорi, Хто дав менi клювак i пазурi, Хоч скiльки прикладав жаги й завзять, Не змiг у мене серце людське взять! ?? крильми широкими я вкрив - I впали з не? ланцюги в обрив, I на ?? обличчi снiг розтав - Я в нiй свою кохану розпiзнав... Мене збудив мiй одчайдушний крик, Химерний сон з душi злетiв i зник, А та, що важко снилася менi, Лежала бiля мене в тихiм снi. "Пробач,до не? мовив я крiзь плач,- За все, що ти пережила, пробач!" ?й дивною моя печаль була, I, хоч нiкому не вчинив я зла, Цей сон, що засвiтився крiзь вiки, Палив мо? сумлiння i думки; Благословив я днину мовчкома, Що кликала мене, як та сурма, В новi турботи i знiмала з плiч Тягар провин, навiяних за нiч. * * * Не раз менi зда?ться, що я прожив тисячу рокiв. Заглядаючи в криницю свого життя, я не бачу маленького дзеркальця води, так далеко воно вiд мо?х очей. Та коли я, закривши очi, хочу згадати, що найглибше запало в душу мою,- бачу твiй образ, моя дiвчинко, моя любове тиха. Навiть мо? дитинство погасне в пам'ятi, навiть стежка, якою я бiгав до школи, заросте, навiть сам я зникну за перелазом життя, але ти, моя дiвчинко, моя тиха любове, житимеш у мо?х словах вiчно. * * * Нiч була ясна, я стежками бiг. Стопи опiкав кам'яний морiг. Линула зоря на крутi пла?, Як метелика, я впiймав ??. Пiд вiкном тво?м я вiдкрив кулак, Показав зорю, мов червоний мак. Та не вийшла ти, тiльки у вiкнi Стала й знак дала - геть iти менi. Я назад помчав темним путiвцем, Бiжучи крiзь нiч, плакав я тихцем. Я в руцi стислав, наче бите скло, Мертво? зорi неживе крило Нiч була ясна, я вiдкрив кулак, Ах, моя рука - мов червоний мак. * * * Нiч, осяяна цвiтом яблунi, Затуманена, мов роса. Ми, розкриленi i роз'ятренi, Пiднiмалися в небеса. Понад зорями, понад водами Пролетiли ми три свiти. А та яблуня за городами Все свiтилася з темноти. А на досвiтку ми долинули До свойого ж таки села. А та яблуня в даль долинами, Як метелиця, вiдiйшла. Де ж те ся?во, що смiялося, Де цiлованi в снах слова? Все минулося, все розпалося, Наче гiлочка снiгова. * * * О рiдне слово, хто без тебе я? Нiмий жебрак, старцюючий бродяга, Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, Прах, купа жалюгiдного рам'я. Моя ти - пiсня, сила i вiдвага, Мо? вселюдське й мамине iм'я. Тобою палахтить душа моя, Втиша?ться тобою серця спрага. Тебе у спадок вiддали менi Мо? батьки i предки невiдомi, Що гинули за тебе на вогнi. Так не засни в запиленому томi, В неткнутiй коленкоровiй трунi - Дзвени в мо?м i правнуковiм домi! * * * Очi тво?, злочинно-гречнi, Слiплять, як сонце на екваторi. А слова тво? небезпечнi - Як набо? в палаючiй ватрi. Незбагненнi, немов азiати, Грiхи тво? усмiхненолицi. I страшно коло тебе стояти, Як зимою коло криницi. Тво?х пальцiв холодний подув Зiрвав мого серця листик. Страх мiй перетворився на подив Рук тво?х - авантюристок. Ти рiшуча була, як повстання, Рахувала секунди бою. Кожен раз я казав: це остання, Це остання розмова з тобою. Взяв я з твого солодковластя Поцiлунками тiло потяте. Подив мiй перетворився на щастя Заколисаного дитяти. Кожен раз я прощався навiки З тобою, улюблена зморо, А ти навiть не розтуляла повiки, Знаючи, що повернуся скоро. 1966 * * * Пахне хлiбом трава, Що купала мене з дитяти, Пахнуть хлiбом слова, Що мене ?х навчила мати. Пахне хлiбом терпка Пiсня батьково? стодоли, Пахне хлiбом рука, Що водила мене до школи. Пахнуть хлiбом га?, Де кохалися ми до згуби, Пахнуть хлiбом тво? Груди, очi, долонi, губи. Пахне хлiбом маля, Що любов його народила. Пахне хлiбом земля, Що дала менi сонце й крила. * * * Посеред ночi дощ пiшов, Зашелестiв, як збiжжя, в полi. Ми вийшли пiд його покров З-пiд явора чи з-пiд тополi. Вiн увiльнив нас вiд одеж - Зняв, як рiзьбяр, iз плотi глину. Те, що при сонцi не знайдеш, Знайшов наослiп за хвилину. Вiн лоскотав, мов колоски, Стелився, обвивав рамена. Вмивала душ сяйнi листки Його теплiнь благословенна. Тулились груди до грудi, Вода збиралася мiж ними. Шугали риби в тiй водi Iз плавниками вогняними. Носився блискавки лилик Над нами, наче iскор жменя. I вперше твiй дiвочий лик Свiтив од щастя i натхнення. * * * Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневi днi. Ми з тобою ще не накупались, А вже гра? осiнь у вiкнi. Вiднесла вода ласкавi зорi, Що все лiто кликали в рiку, З птицями на бiлiй крутогорi Горобину пробу?м гiрку. Може б, нам полинути у вирiй - За лiтами молодостi вслiд. Чом же крила в позолотi щирiй Важко пiднiмати на полiт? Я тобi зимовi днi срiблястi Заплету в сивiючу косу; Тiльки зорi, викупанi в щастi, З моря я назад не принесу. * * * Сонце, намальоване циноброю [1], На вiтрилах вечора пливло. В золотiй спечаленостi обрiю Ти свiтилась, як небесне тло. За зорею рiдною й далекою Ти тужила на мо?м крилi, Нiби не принесена лелекою, А прибула в свiт на кораблi. Ми стояли в приднiпровськiй обочi, Ми вдивлялись, наче дiти, в путь, По якiй тво? космiчнi родичi Надпливуть чи просто надiйдуть... [1] Цинобра - кiновар, червона фарба. * * * Срiблиться дощ в тоненькому туманi, Як ниточка в прозорiм полотнi. А сонце по його блискучiй гранi Тече i душу сповню? менi. Зустрiнь мене. Я повен пожадання Блакитно?, мов сон, далечини. Мо?х очей неголосне страждання Ти поглядом ласкавим зупини. Моя печаль тебе не поневолить, А тiльки радiсний розбудить щем, Немов цього туману срiбна волоть, Зама?на i сонцем, i дощем. * * * Та мить, яка надходить пiсля болю, Тобою завданого,- нiжна мить... Я все стерплю, я все тобi дозволю - Не бiйсь боляще серце надломить. Надламане, воно смачнiше буде, Як хлiб, що ?сться з голоду й злоби; Заходь, як у свiтлицю, в мо? груди I все, що заманеться, там роби. В тiй хатi на пiдлозi, як у пущi, Клади вогонь, пали нужденний рай, Чи, мов зерня з твердо? шкаралущi, Розбиту душу з мене видирай. Я вiдновлюсь, я оживу, кохана, Хоч сто разiв од рук тво?х згорю. Благословенна та найглибша рана, Що звiльна оберта?ться в зорю! * * * Так гарно ти снилась менi: Не руки, не очi, лиш голос, Лиш голос, як день у вiкнi, Як вiтру знадлива голiсть. Наче в блакитi зоря, Ти в словi замерехтiла. Зринали, як блиск янтаря, Згини твойого тiла. Зринали й зникали вмить Хвилею золотею. I серце хотiв я вмить Тим свiтлом i чистотою. Раптом - пробудження грiм, Де ж ти пропала, ноче? Метелик у серцi мо?м Вогкими крильми трiпоче. * * * Так, ти одна, моя любове, Да?ш менi снагу обнови, Народжу?ш мене щодня Iнакшим, iншим, нiби з дна Душi кремнисто? мо?? Виборсу?ш новi каме? З мо?м обличчям... Боже мiй, Мене ти змiнюй, та не смiй Сво? натхнення на забаву Перевести, смiшну й лукаву, I, творячи немовби в снi, Чужi прикмети дать менi! Живу я правдою тi?ю, Що птах не може стать змi?ю, Що маску будь-яку лакей Бере, бо все йому о'кей! А я не раб, не хитрий служка, Чия натура, як подушка, Податлива й м'яка! Менi Пасують риси кам'янi. То звершуй перемiни диво, Але поважно i правдиво, Щоб не ослiп i не оглух В чужому образi мiй дух. * * * Там, де Лючка круто в'?ться, Де хати в садках, Де мене носила мати В поле на руках,- Там я знаю кожну стежку, Кожен камiнець, Там узяв я пiсню в серце Iз людських сердець. Там земля скупа на жито - Родить пирi?. Люди потом, чорним потом Полили ??. Мусить хлiб для них родити Неродючий глей. Добре мати в серцi пiсню Вiд таких людей! 1956 * * * Твого погляду вiтер пiднiма? з землi мо? серце наче кленовий листок i я вже лечу над свiтом i лоскiтно менi вiд польоту та в мереживi ранку хмари як пiр'я крилатого моря проламуються пiдi мною i я падаю падаю на мене летять полотна колючих стерень дзеркала ставiв плетеницi стежок отари осiннього лiсу леза колiй тарелi стадiонiв брили будинкiв i кранiв краби де ж бiлi дзвiницi грудей тво?х щоб я розбитися лагiдно мiг? * * * Твоя душа звiздаста i смаглява, Як нiч, що светри вiхоли зняла. Тво? волосся пахне, як отава З-пiд скатертi рiздвяного стола. В мо? житло ти з неба прилетiла, Закрив я очi в радостi нiмiй, Щоб у вогнi твого сяйного тiла Не спопелiв грiховний погляд мiй. * * * Твоя протилежнiсть - пiсок, Пустиня безплiдна й сумна. Ти народжу?ш колосок, Наче нива, з мого зерна. Ти плека?ш його сама, Ти да?ш йому мови дар, Безконечну могуть ума, Плотi й долi земно? тягар. Як вода, ти блищиш i течеш В руслах рiк i слiдах пiдкiв. Я тебе малював би все ж, Наче марево серед пiскiв. * * * Ти навча?ш ходить легкома Попiд хмари навислi I гасити бентежнiсть ума Клоунадою мислi. Не приймаю веселих наук, Що гiркi, мов оливи... Он життя вирива?ться з рук, Як лоша полохливе. Он обламаний кущик бузку Вироста?, i квiтне, I ховав в сльозу боязку Безконеччя блакитне. Он пiдноситься небо, як жаль, Понад сонця бриндушу, I любовi щаслива печаль Переповню? душу. * * * Ти пахнеш, як листя весняне, Як дитинство мо? полотняне, Як тепла малинова стежка, Як мамина срiбна сережка. Ти пахнеш, як пломiнь живицi, Як бiленький дзвiнок медуницi, Як вулик, де сховане сонце, Як маминих мрiй волоконце. Ти пахнеш, як виспане море, Як жiноче невидиме горе, Як пилок на пшеничнiй нивi, Як маминi руки сяйливi. Ти пахнеш, як роси на житi, Як столи, рушниками накритi, Як спiваюча стружка ялова, Як мамина лагiдна мова. * * * Ти спиш, i на тво?м обличчi Малю?ться печальний вираз... Яку ж бiду, яке нещастя Ти бачиш поглядом заснулим? Можливо, знов перед тобою Палають укра?нськi ниви, А танки з чорними хрестами Тебе в полях наздоганяють, Малесеньку, як той метелик, Що спалахне ось-ось в племiннi Пiдпалених пшениць? А може, Ти бачиш, як на воловодi Чумнi бандерiвськi бандити Сусiду вашого старого Волочать, вiшають на грушу За те, що першим до колгоспу Вiн записався? Може, хлiба В людей ти вимiняти хочеш За хустку бабину - ?диний Ма?ток твiй? Цього не знаю. Перевести я не спроможний З глибин свiдомостi тво?? Оте скорботне сновидiння В думки сво?, як з моря в море Пiдводний човен! Як я досi Не став одним ?ством з тобою?! Ти спиш у незбагненнiм смутку, Моя i не моя водночас. I тiльки усмiшка спросоння Зв'язок вiдновлю? мiж нами, Лиш усмiх вiдкрива? душу, Зачинену плитою горя, Замками туги i скорботи. Та холодно менi, i в грудях Щось ненастанно вибуха?, Та нiби в тiнi сну страшного, I на сирiй землi дитинства Я довго спав i простудився. * * * У дитячому серцi жила Укра?на - Материнськi веселi i журнi пiснi, Та за мову мужицьку не раз на колiна Довелося у школi ставати менi. Непокривлену душу хотiли зламати, Та ламалися тiльки болючi ки?, Надi мною ночами вiдплакала мати, Я ж не зрiкся нi мови, нi пiснi ??. I померла з гризоти вона молодою, Залишився назавжди без матерi я, Та не був нi хвилини в життi сиротою, Бо вела мене далi Вкра?на моя! 1955 * * * У хмарах безу, що висять, як грона, Над позолотою старих церков ? затишок один - зелений схов Для кровi, що пала?, мов корона. Ти там була, знадлива й безборонна, I голову свою з важких заков Я увiльнив i в серцi поборов Безумство беркута й злобу дракона. До тебе пiдiйшов я без крила; Що ж ти, знiмiвши в показнiй покорi, В менi шукала - змiя чи орла? Чому, пiзнавши в збайдужiлiм зорi Душi мо?? пристрастi суворi, Мене безумно й люто обняла?! * * * Це неправда, що ми помрем! Ти - земля, а я - твiй сiяч. Плуг iде - пiд його тягарем Ти возрадуйся i не плач. Сокруши свою душу тверду Пестотливою зливою втiх. Я ж i сам, як зернина, впаду Помiж скибами гонiв тво?х. Ми небес глибину збагнем, Вище зiр пiднесем колоски. Ми пшеницi незгасним вогнем Пролiтатимем крiзь вiки. * * * Ще днiв мо?х багато за горою, За зорями в небеснiй глибинi. Все, що було, згубилось увi снi, Лиш те, що буде, володi? мною. Опалене жагою вогняною, Чуття будущини живе в менi. В мо?му серцi, наче в стременi, Нога часу з острогою тугою. Та ? на свiтi лагiдна рука, Яка в мо? думки i сподiвання Влива?ться, як в озеро рiка. Вона да? мо?й душi сiяння I дба?, щоб не згаснула зарання Вiдлита в словi кров моя дзвiнка. * * * Я бачив тебе сьогоднi Мiж дiвчатками з п'ятого класу. Ти така ж, як вони: Тонесенька стебелина, Навколо яко? скакалка Гуде, як пропелер. Я бачив тебе сьогоднi Мiж невiстами молодими. Ти така ж, як вони: Бiле чоло у веснянках, Навколо якого свiтить Ореол материнства. Я бачив тебе сьогоднi Мiж бабусями сивоокими. Ти така ж, як вони: Прозорий щiльник iз медом, Навколо якого лiтають Спогади, наче бджоли. * * * Я буду на свiтi, Допоки незнане свiтло В обличчi тво?му свiтить. Я житиму доти, Допоки горiти буде Долонi тво?? дотик. * * * Я пригадав собi один стiжок у горах. З молодика сiдав на нього срiбний порох, А я лежав на нiм тихенько, наче звiр, I поглядом ловив слiди падущих зiр. Я ждав, коли прийде косуля ?сти сiно, Вона приходила щоночi неодмiнно, Тремтяча, як зоря, що впала в темнику! Я ж оглядав ??, рожеву й боязку... Хотiв би я побуть ще раз на тому стозi, Дiждатися й тебе в закоханiй тривозi, Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря, Як затремтиш, немов та сарна чи зоря... * * * Я пригорнусь до тебе Серцем i небесами, Плечима пагорбiв рiдних I дорiг поясами. Я пригорнусь до тебе Мислею i землею, Темнотами чорнозему I туманами глею. Я пригорнусь до тебе Пiснею i яворами, Золотими крильми пшеницi, Тiнявими ярами. Я пригорнусь до тебе Подихом лiсу i полем, Клекотом Днiпрельстану, Тарасовим ореолом. Я пригорнусь до тебе Срiбними вiями хво?, Невмирущими голосами Укра?ни ново?. Я пригорнусь до тебе Свiтлом i далечиною Багряних зiрниць, що вiчно Свiтитимуть надi мною. В мо?му тiлi почу?ш Гомiн смереки, i рути, I того, що нiколи тлiном Не було i не може бути. * * * Я прилiтав до тебе як бджола до черешнi розквiтло? я вiд сяйва й запаху крони тво?? знесилено падав я слiпнув од радостi квiтучого простору i важко було менi перелiтати з квiтки на квiтку та ще важче було менi знати що ти неосяжна вiдкрита для мене для iнших бджiл а також для ос для джмелiв для шершнiв що ти не почу?ш нiколи крил мо?х кожною сво?ю пелюсткою що я не зможу нiколи в кожну квiтку твою заглянути бо коротка весна а ти безконечна як всесвiт. * * * Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохiть В явора, що, палений журбою, Сам-один мiж буками сто?ть. Гра? листя на веснянiм сонцi, А в душi - печаль, як небеса. Вiн росте й спiва? явороньцi, I згора? вiд сльози роса. Снiг летить колючий, нiби трина, Йде зима й бескидами гуде. Яворовi сниться яворина Та ?? кохання молоде. Вiн не зна?, що надiйдуть люди, Змiряють його на поруби, Розiтнуть йому печальнi груди, Скрипку зроблять iз його журби. * * * Я - зернятко, а ти - зоря осiння, Навiки в полi по?днались ми. Виношу з глибини, з важко? тьми Тво? сiяння в променi насiння. Велиш ти кiльчику в передвесiння Пробити шкаралупу й страх зими... Втiм, колосок з колючими крильми Злiта?, наче свiтла вознесiння. Ти прагнеш повернуться в небеса, Мене ж не вiдпуска? рiдна нива, В ногах кайданами дзвенить роса. Так ми застигли в злетi, повнi дива, Не зiрка й не зерно - душа сяйлива, Що нi в землi, нi в небi не згаса. * * * Якби могла прийти до мене це? митi Та дiвчинка моя, що в ся?вi блакитi Приходила колись, весела, як струмок, I вся вливалася в рiку мо?х думок, Просвiтлюючи ?х сво?ю чистотою Аж до самого дна, якби вона святою Дитиннiстю мене пойняла нинi знов, Я б у собi згасив грiмниць буремну кров. Пал невдоволення, за iдеалом тугу, Посвяти печiю, ненавистi напругу, Печаль обов'язку, зневагу до раба - Стлумив би я в собi! I знову голуба Моя душа була б, як та вода зi звора,- Та вже не прилетить моя любов прозора. I добре, що нема нiкому вороття, Що на одну любов дано одне життя. А в той далекий час - я добре пам'ятаю! - Рай принесла вона - зробив я пекло з раю, З ?? невинностi я честь кував свою, А з кротостi - той меч, що гостриться в бою, З незайманих зiтхань суворi блискавицi Творив я i вганяв, як цвяхи, в чола ницi, З блаженних намiрiв робив я дзвiн добра, Щоб вiн горлав-"ганьба" або кричав-"ура!" Прозорiсть радiсну я взяв на силу гнiву, Я тiнню свiтла став, дав правiй - руку лiву, Я цiлий свiт любив у дiвчинцi мо?й, Я сотворив себе з ?? дитячих мрiй,- I добре, що вона не прийде вже до мене, Не прояснить мо? вiд почувань теменне, Вiд боротьби трудне й палаюче ?ство, В якому дух життя справля? торжество. 1977 * * * Iду по рiдному селу... Яке то щастя - хто збагне... Дивитись, як вечiрню млу Пронизу? тепер ясне, Могутн? свiтло з хат, домiв, Де каганець колись димiв! Яке то щастя - свiй народ У свiтлi бачити! Менi Оце найбiльша з нагород За всi страждання i пiснi, За все, чим жив i що творив, За кожен молодий порив! В оселях тих смачнiший хлiб I голоснiший спiв дiвчат. Лиш хто на серце вже ослiп, Кого стру?в минулий чад, Мойого щастя не збагне, Не зможе зрозумiть мене! 1959 ============================================================== Михайло Петренко НЕБО Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокiл, чому не лiтаю, Чому менi, боже, ти криллiв не дав? Я б землю покинув i в небо злiтав! Далеко за хмари, подальше од свiту, Шукать собi долi, на горе привiту, I ласки у зiрок, у сонця просить, У свiтi ?х яснiм все горе втопить; Бо долi ще змалу здаюся не любий, Я наймит у не?, хлопцюга приблудний; Чужий я у долi, чужий у людей: Хiба ж хто коха? нерiдних дiтей? Кохаюся лихом, привiту не знаю, I гiрко, i марно свiй вiк коротаю; I в горi спiзнав я, що тiльки одна, - Далеке? небо, - моя сторона. I на свiтi гiрко; як стане ще гiрше, Я очi на небо, - менi веселiше! I в думках забуду, що я сирота, I думка далеко, високо лiта. Коли б менi крилля, орлячi тi крилля. Я землю б покинув, i на новосiлля Орлом бистрокрилим у небо польнув, I в хмарах навiки од свiту втонув! ============================================================== Марiйка Пiдгiрянка СПIВАНКА ПРО МIСЯЦI Ой мiсяць сiчень кличе мороза, Морозить лиця, щипа? носа. А мiсяць лютий вiтрами ду?, На водах з льоду мости буду?. Березень-мiсяць мости поломить, Весняну пiсню рiчка задзвонить. Квiтами квiтень всiх привiта?, Усi садочки порозквiта?. Гей, травень прийде у днi чудовi, Простелить всюди трави шовковi. А мiсяць червень луги покосить, Червоним соком ягiдки зросить. А мiсяць липень гарячим лiтом Обсипле липи пахучим цвiтом. А мiсяць серпень серпом задзвонить, Достиглий колос додолу склонить. Вересень-мiсяць добре газду?, Овоч смачненький дiтям дару?. А мiсяць жовтень мряку розвi?, В лiсах, в садочках лист пожовтi?. А листопад той жалю не ма?, З дерев останн? листя зрива?. А мiсяць грудень на радiсть людям - Снiжком присипле замерзле груддя... ============================================================== Олександр Пiдсуха КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ День перший Дiстатись вiд Днiпра на лiтаку До Фрейзера чи, скажем, Нiагари - Це все одно, що iз мого села В село сусiдн? - на волах ледачих. Я в пiднебессi. Помiж хмар - озера. Хтось каже: - Атлантичний океан. - Невже це вiн? Не схаменувся навiть, Як зникнув десь так званий Атлантичний, I я ступив на другий бiк землi. Я втратив ?днiсть простору i часу. Змiшалось все. Сум'яття у менi. В чужому опинившися просторi, Я ще у часi нашому живу. Прокинувся оце о першiй ночi, Коли якраз у Ки?вi свiта?. Заснути б ще хоч на якусь годину, Та сон не йде, бо в Ки?вi вже день. А за вiкном - капiталiзм. I нiби Уже i тут свiтати почина? З рiзницею, мабуть, годин на вiсiм. Вона й да?ться нинi узнаки. I щоб менi ввiйти у час тутешнiй, Осво?тися в ?хньому просторi, Годин на вiсiм мушу й я вiдстать. Лише на вiсiм. Чу?те, на вiсiм! День другий ? чарiвна якась принада У тво?м iндiанському iменi. Ключ до серця твого, Канадо, Поможи вiднайти менi. ? в тобi i саксонська поважнiсть, I слов'янська незаймана нiжнiсть. Всiх вража? твоя неосяжнiсть, Всiх чару? твоя бiлоснiжнiсть. ? ж у мене бажання-потреба Подивитися зблизька на тебе. Заодно i на себе, Канадо, У тво? подивлюся свiчадо. Я вiд отчого рушив порогу, Повен сили, добра i терпiння. Що узяв я з собою в дорогу? Я узяв лише чисте сумлiння. Це найлегше. Не давить на плечi. Це й найважче. Пiд силу не кожному. Бо не всяк його в пору тривожну Пронесе крiзь житейськi хуртечi. Я вдивляюся в очi Канади, Я шукаю в них правди-розради Не рожево? i не сiро?, Правди справжньо?, Правди щиро?. День п'ятий _ Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дiя вiдбува?ться в кафе. За столиком п'?мо каву: синьоока жiнка i я. Три днi вона "штурму?" мiй телефон i не заста? мене. Сьогоднi застала... Просить хоч би хвилинного побачення. Маю вiльно? пiвгодини. Даю згоду. С и н ь о о к а ж i н к а. Даруйте... Ви повиннi мене вислухати. Нi, що я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажiть про Укра?ну. Все-все. Як люди живуть? Що думають? Я. На рiднiй землi живуть, днiпровим повiтрям дихають, новi стежки топчуть, та все прямiшi i прямiшi... С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Ви можете зрозумiти мене? Скажiть - можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школi вчилась, рiдною мовою. Все сво?, наше. А батьки кинули все це i по?хали. А чого? Тепер каються. А я при чому? Скажiть, ще спiвають на Укра?нi? Я. Хто вмi? - спiва?. С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Двадцять рокiв не чула на вулицi спiву дiвочого. Прошу вас, напишiть пiсню про нашi переживання. Я. Якi ж у вас переживання? С и н ь о о к а ж i н к а. Корiння мо? там, де я народилась. Чого я тут? Почуваю якусь вину, хоч i не винна. Не було ж i дванадцяти... Я дивлюсь на годинника: менi пора. Жiнка вста?, вибача?ться. - Поцiлуйте за мене рiдну землю. Проща?мось. У синiх очах дрижать сльози. * * * Панi Галино, ?й-богу, дивно! Яка ви панi? Чому ви панi? Ваш батько ходить не у жупанi, I мати ваша - панам не рiвня. А ви ж собою така цiкава. Вп'ялися очi у мене синi. - А що нового на Укра?нi? - Лл? ж бо, панi, холоне кава. - Холоне кава? Нехай. Байдуже. - Вп'ялися очi. ?й не до кави. - Я чула, Ки?в красивий дуже I не впiзнати тепер Полтави. Ой не впiзнати отчо? хати, Нi зелен-саду, анi подвiр'я. Щасливий батько, весела мати, Настала згода, прийшло довiр'я. Було i тяжко, було й страждали, Та не за морем шукали правди. А як пришилося - на смерть стояли. Вп'ялися синi. Вп'ялись назавжди. День шостий _ ПIСНЯ СИНЬООКО? ЕМIГРАНТКИ _ Як давно, як давно У розлуцi минають години. Чужино, чужино, Не замiниш менi Укра?ни. I садки, i хати - Все кохане i рiдне до болю. Ти прости, ти прости За розлуку, мiй краю, з тобою. Не розвiять жалю, Не розрадити тугу безкраю. Я ловлю, я ловлю Кожну вiстку з далекого краю. Освiти, освiти Мою душу, повиту журбою. Ти прости, ти прости За розлуку, мiй краю, з тобою. Як давно, як давно У розлуцi минають години. Чужино, чужино, Не замiниш менi Укра?ни. День сьомий _ Бачу людину вперше, а вона рiдна менi. - Кажуть, ви воювали в Iспанi? в сотнi iменi Тараса Шевченка? - Так. Середнього зросту, з порожнiм лiвим рукавом. Обличчя нiби знайоме з дитинства. Може, разом пасли череду або на робiтфацi вчилися. Питаю, чи родом не з Ки?вщини. - Вгадали. - То ми земляки. - Земляки в другому колiнi. Я народився тут. Край, що був чужиною для наших батькiв, став для нас батькiвщиною. За не? в Iспанi? воював. Не один я тодi пiшов добровольцем. Потiм висаджувався з Другим фронтом. Для Канади живемо й боремось. ?й - нашi почуття й помисли. - Даруйте. Невже нiякого вiдгуку у вашому серцi не знаходить земля батькiв? - Змалку пам'ятаю: мати все нарiкала на батька. "Куди ти мене завiз? Нi солов'я не почу?ш, нi на землi не посидиш". Земля тут вогка, навiть улiтку, так просто не сядеш. Менi, малому, байдуже до всього того, бо не знаю: що за Укра?на? Що за солов'?? А як побачив - мало серце не вискочило... - Ви були на Укра?нi? - На п'ятдесят першому роцi життя. По?хав поглянути на батькiвську землю, солов'я послухати. Магнiтофона захопив. - Солов'?в записати? - Так. Зайду, бувало, в садок, чую безлiч пташиних голосiв, а який солов'?ний - не вгадаю. Спитати соромився. Потiм синок двоюрiдного брата повiв мене у берег. Свiте мiй! I питати не треба. Слухав би - не переслухав. Другого вечора й записав... - Цiкаво. - При?хав додому. Зiбралися родичi й знайомi. "Що там i як, розказуй?" - "Першим дiлом, - кажу, - послухайте". I завiв магнiтофона. Всього було: i радощiв i плачу. Тепер мати слуха? солов'?в улiтку i взимку. "Ще, - каже, - якби на землi посидiти..." Розмовля?мо, дiлимося враженнями - вiн вiд по?здки на м о ю Укра?ну, а я - вiд подорожi по й о г о Канадi. Брати по кровi, по духу, по боротьбi. Бачу людину вперше, а вона рiдна менi. День восьмий _ Розсiлися по кутках, атакують з крiсел. Мов трирiчнi дiти: чому? Чому? Чому? Не встигаю вiдповiдати, перебивають, вискакують один поперед одного з новими питаннями. I все: чому? Чому? Чому? Годину-другу розтовкмачую: тому! Тому! Тому! А коли надокуча?, читаю вiрша: Що ви, панство, вiд Вкра?ни хочете? Що ви менi голову морочите? "Само-самостiйно?"? Минулося. А чи пак гетьмансько?? Забулося. Може, пiдшляхетсько?? Пiдпруссько?? Може, пiдтурецько?? А дзуськи! Треба ж бути просто божевiльними, Щоби нас вважати пiдневiльними. Тiльки й чути: лайка, лайка, лайка. Однострунна ваша балалайка. Однострунна, хрипла й безнадiйна, Як i ваша дiрка самостiйна. Скрипите сво?м трухлявим возом. А пора б узятися за розум. З виглядом не дурня-поторочi, А, як люди, подивитись в очi, В очiй тiй, що нам до болю мила, Що i вас, невiрних, спородила. День дев'ятий _ До готелю супроводжу? один. - Ви людина нетутешня, ще заблудитесь. Iдемо мовчки, похрипли в дискусi?. Бiля готелю не витриму?, бере мене за лiкоть i майже пошепки: - Я переконався, що ви любите Укра?ну дужче, нiж ми, всi нацiоналiсти, разом узятi. Лiг спати в гарному настро?. Прокинувся теж у гарному. Чогось на душi радiсно. Ага, он чого: цвяшками засiли в головi прощальнi слова нацiоналiста. ?ду до аеродрому i занотовую в блокнот першi рядки. ЛЮБИМО УКРА?НУ Любимо! I зна?мо за вiщо. Зроду так не чулися на силi. I любов доводимо на дiлi, У трудi й на димнiм бойовищi. Любимо Вкра?ну, та не слiпо, Щирим серцем, чистою душею. I не можем жити, мов без хлiба, Нi вона без нас, нi ми без не?. Любимо не ту, що поза часом Ще iсну? у чи?йсь уявi. А й стару, оплакану Тарасом, I нову - у величi i славi. Любимо ходу ?? чудову, До схiд сонця личенько умите. Карi очi, невмирущу мову, Серце, добротою оповите. Любимо не здалеку, а зблизька. Не заочно - на ?? роздоллi. Наша це i мати, i колиска, I не треба iншо? нам долi. Любимо у радостi i тузi, Сили не шкоду?мо для не?, Щоб сiяла вiчною зорею У братерськiм вольному союзi. День одинадцятий _ Якби а ким сiсти хлiба з'?сти. Тарас Шевченко I ? з ким сiсти, ? що з'?сти, Так хлiба доброго нема. З якого випiкають тiста, Що лиш iлюзiя сама? Хай ?сть його абстракцьонiст! Менi ж подайте форму й змiст. День тринадцятий _ Усмiшечка, мов перелiтна птаха, на обличчi то в не?, то в нього. Дивлюся на панка довгошийого i думаю: хто ти? Вчепився клiщем, силомiць поволiк до сво?? господи. - Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справдi була рада. - Ой, такий гiсть!.. - i заходилася накривати стiл. Тепер усмiшечка на обличчi господаря затриму?ться надовше. - Пита?те, хто я? Звичайний комерсант. Роблю грошi. Полiтикою не займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв, подайте ?м самостiйну Укра?ну. А дайте - перегризуть один одному горлянку. Так що не давайте. Недавно помер один. Нiби нiчого був чоловiк, а помер смiшно. До революцi? мав хутiрець пiд Полтавою. Ще цариця Катерина чи сам Мазепа надiлив його предка. З часом вiн дiстався нащадковi. А тут саме революцiя. Хутiр одi брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до Петлюри подався. Потiм з нею перешмигнув i через океан. Та бог з ним! Розкажiть, як там у краю? Ще фарбу?те сорочки бузиною чи, може, й до перлону доскочили? А нiчнi клуби? ? де розважитись i коктейлю сьорбнути? Кажете, нема? А неоновi фей?рверки? Теж нема? А кока-кола? Нiчого, нiчого, зараз покушту?те... Пiдходить дружина, усмiшечку перехоплю?. - Прошу до столу. * * * Панок тупцю? круг стола З пiвлiтрою "Смирновсько?". I не нахвалиться нiяк Культурою заморською. Що втiк iз краю недарма I що, мовляв, не ка?ться. I вихваля заморський "рай", Аж, бiдний, за?ка?ться. Та хвалиться не школами, не гарними музеями, А барами всенощними i голими мамзелями. Не танцями й театрами, не добрими поетами, А "карами", i "сторами", й модерними клозетами. Не хорами народними, не пiснею роздольною, А реслiнгом[1], коктейлями, бурдою кока-кольною. Не залами спортивними, не кiнопанорамами, А безумом неоновим, безтямними рекламами. Не яслами дитячими, не скверами зеленими, А рiзними сейлонами, перлоном, териленами. В однiй уже на денцi, У другiй - ще по вiнця. - Так випийте хоч трошки, Ми ж, пане, укра?нцi. Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю: - Ми просто дуже радi, що ви втекли iз краю. День чотирнадцятий СМЕРТЬ МИНИ Привидiлись йому буланi конi, Буланi конi попiдвiконню. У вiкна й дверi пнуться буланi Й Мазепа верхи в краснiм жупанi. Розплющив очi - буланi конi. Таке бува? лише при сконi. На стелю глянув - усе в туманi. Уже у хатi iржуть буланi. - Насте, поклич сина й нотарiуса пана Омелька. Син прийшов i нотарiус слiдом. Всi стоять з безутiшним видом. Пiд кiнець прояснилося Минi. - Пошукай, Насте, грамоту в скринi. Хай на сина добродiй Омелько Клин запише - полтавську земельку. В нiй вiн знайде i славу, i долю... Син скривився, немовби вiд болю: - Нащо менi вiн, Той полтавський клин? Вiн же так далеко, За сiм тисяч гiн. Як його зорати За сiм тисяч гiн? Тату, не треба. - Краще б не казав цього, Краще б не казав. Мина звiвсь на лiктi, Тяжко простогнав: - Менi його переписав був батько, А батьку дiд, а дiду - прадiд, сину. Прапрадiду подарував Мазепа, Не мер якийсь чи голова сiльради, А гетьман сам. А ти не хочеш, га? У пазусi цю грамоту пронiс Через фронти, коли по Укра?нi Гасав я на буланому конi. Буланi конi, ой буланi конi, Недаром вони лiзуть у вiкно. За не? кров пролив бiля Вапнярки, А потiм ще й контузило за не? У нiй - i сила, й слава твого роду Споконвiкiв. А ти не хочеш, га? Скажи, Омельку, голубе мiй сивий, Кому ж заповiсти ??? - I Мина Враз поточивсь i впав на подушки. Сонячний зайчик на пiдвiконнi. Вiдгарцювали буланi конi. День п'ятнадцятий ПIСНЯ БРАТIВ Не шкодую за лiтами, Вiдшумiли вдалинi. А шкодую, що не з вами В рiднiй сторонi. Полетiв би, мов лелека, До Славути навеснi. Стороно моя далека, Хоч наснись менi. Та не снiться давнi роки, Анi цiсар, анi пан. А приснись Днiпро широкий I зелений лан. А приснись весела мати На вiдродженiй землi. Соловейко бiля хати, В небi журавлi. Материнська нiжна мово, Голоснiше долинай В сторону мою кленову, В мiй канадський край. День шiстнадцятий_ Вiн живе у Канадi. В його хатi - Вкра?на. "Самостiйна" Вкра?на, бо тризуб на стiнi. За вiкном неозора чужинська кра?на, Незнайомi звича?, незнайомi пiснi. I ростуть його дiти, молодi канадята, I чуже, незнайоме ?м рiдним ста?. I уже по-чужинському мовлять до тата, I несила дiтей навернуть на сво?. Я живу на Вкра?нi. В мо?й хатi - Вкра?на, Край добра, i звитяг, i надiй молодих. За вiкном - теж вона, сторона тополина, Вiд Днiстра по Дiнепь. Ще й у дiтях мо?х. День сiмнадцятий Лечу над Кордiль?рами. Чув не раз у Канадi про ?хню красу й мальовничiсть. На жаль, з високостi гори видаються звичайними сопками. Замiсть милуватися пейзажем, переглядаю свiжi газети. Довiдуюсь про iдеологiчну нараду в Москвi. Цiкаво, що пишуть про не? мiсцевi журналiсти. Ну ясно, розцiнюють як замах на свободу творчостi. Про свободу творчостi, панове журналiсти, розкажiть зна?те кому? Сво?му батьковi. Не тiльки про творчу, а й полiтичну. Про свободу, яка серед бiлого дня стрiля? в страйкарiв, що сталося пiд час мого перебування в провiнцi? Онтарiо. Про свободу, яка корiнних канадських жителiв - iндiанцiв - зробила пасинками Канади. Про свободу, яка торгу? американськими комiксами i порнографiчними журналами. Про свободу, яка вiд канадського робiтника вимага? писано? довiдки: до якого належить приходу, якому боговi сповiда?ться. Про свободу, яка творам прогресивних канадських письменникiв зачинила дверi бiблiотек. Про свободу, яка показу? очима на кожного, хто мислить iнакше. Про свободу, яка за вiдомим ки?вським спiваком пiд час його гастролей у Канадi бiгала назирцi на чотирьох полiцейських колесах. I так далi i таке iнше. Один професор, вiн же поет-абстракцiонiст, заповзявся будь-що приперти мене до стiнки. - Чому у вашiй кра?нi забороняють абстракцiонiзм? Це ж порушення елементарно? свободи. Чому партiя втруча?ться в справи митцiв? Кому яке дiло, як я пишу або малюю? Нiхто не ма? права позбавляти художника вiльно самовиражатись. Що ?м тепер робити? Пропадати з голоду? - Чому пропадати? Зароблятимуть на хлiб суспiльно корисною працею, а "самовиражатись" можуть за сумiсництвом, як це робите й ви. - ??? Згадую ще одного пiдпанка. Мрi? проскочити колись на бiлому конi крiзь ки?вськi Золотi ворота. Спить i бачить, як нашi дiти не слухаються батькiв, звертають з ?хньо? дороги. Скiльки далекосяжних планiв пов'язу? з кожним iдейно невиразним вiршем, ба навiть окремим невдалим рядком, що вискочить, бува, з-пiд пера молодого нашого поета. Невтямки горепацi, що: Усе народжу?ться, й гине, I знов скреса? з небуття. Батьки i дiти - це ?дине I нерозривне, мов життя. Так нероздiльно ?м i жити, Новi освоювать вiки. В очах батькiв сво?х - ми дiти, В очах дiтей сво?х - батьки. День вiсiмнадцятий КВЕБЕКСЬКИЙ ДIАЛОГ I _ Француз не сяде ?сти без вина. А тут ще й гiсть. П'?мо, та не до дна. Пригубиш - i жвавiша? розмова. Вiн теж поет, шукач нового слова. Ось тiльки я нiяк не доберу: Поезiю вважа? вiн за гру. - Один у карти, другий у слова, - Так i сказав. Ця пiсня не нова. Цiкаво, що в поета за душею, Яку несе, боронить вiн iдею, Кого сво?м пiдтриму? плечем, Коли навколо граються з вогнем. А вiн сво?: - Ви про iде?, змiст... Якi iде?? Я не комунiст. Вiйни не буде, я не вiрю в не?. Хто б захотiв iз матiр'ю землею Прощатися?.. Так думають усi. Я не трибун. Та я служу красi. Моя краса - це iмпульси душi, Що нам iз вами зроду не чужi, Хоч ви ладнi прикинутися iншим. То лiпше ми розмову цю облишим. Тут поблизу спiва один поет. Ходiм зi мною. А куди - секрет. II _ Кока-кола. Дiвка гола. I гармидер доокола. Ну й завiв! Дiвцi, може, вiсiмнадцять лiт. Виробля?, господи прости. А кругом - роззявленi роти, Очi як не вилiзуть з орбiт. Де я? Дiвка - в свiтлi. Дим вiд сигарет. Чую пiсню з темного кутка. - Це спiва вiдомий наш поет... - I на дiвку оком. - Ну, яка? - А про що спiва? вiн, про що? - Же ву зем... Любовне тра-ля-ля... - Дiвка iмiту? чортi й що, Голим тiлом центи заробля. Годi вигинатися. Облиш! Хто ти ?: людина чи вiвця? Нащо роздягнулась? Та тобi ж Споконвiку цнота до лиця. Не страми сво?х дiвочих лiт, Не ганьби свято? чистоти. Плюнь у тi роззявленi роти, В очi, що аж лiзуть iз орбiт. А поет вiдомий знов i знов Iз кутка гугнявив про любов. Пише вiн за долари "вiршi" Про твариннi iмпульси душi. - Iмпульси, а не iде?, змiст... - Белькотiв сво? - сiрку пiд хвiст. Та на мене раптом очi звiв I осiкся. Зрозумiв без слiв. День дев'ятнадцятий ПОЧАТОК ТУГИ Мiж хмарами лечу i синiм небом, Мiж фiолетом i густою синню, I марю Батькiвщиною й шкодую, Що не вона внизу пiд фiолетом. Якби була це ти, моя Вiтчизно! Якби уже летiв я на Бориспiль! Та що я, справдi? Тiльки ж почалася Моя мандрiвка по свiтах далеких. Лiтак трима? курс до Галiфакса. Ще тiльки лютий, а додому - в червнi... А що, якби я й справдi приземлився В Борисполi, а не у Галiфаксi? Не буде хай нi квiтiв, нi оркестрiв, ?й-богу, почувався б, як Гагарiн, Коли, планету вперше облiтавши, Землi торкнувся рiдно? ногами. Нi, бiльшого нема? в свiтi щастя, Як зустрiч з Батькiвщиною. Так само Нема? й муки бiльшо? у свiтi, Анiж розлука з рiдною землею. День двадцятий_ До Галiфакса не долетiв. У Сейнт-Джонi роблю пересадку. Сиджу в примiщеннi невеличкого затишного аеропорту, i передi мною на всю широку скляну стiну - дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь вiдбилася на заснiжених ялинках, на аеродромному полi. Тиша i спокiй у природi теж дивовижнi. Проте зовсiм протилежне ко?ться в мо?й душi. Занотовую останню строфу туги, вiдриваю очi вiд блокнота, а за стiною - вже нi спокою, нi лiтакiв на ялинковому тлi. Снiгова завiя, суцiльна бiла каламуть запнула все навкруги i стала спiвзвучною хiба що одному менi. Полiт вiдкладено до завтра. Пасажирiв везуть до готелю в Сейнт-Джонi. За снiговертю не бачив нi мiста, нi готелю, а лише кiмнату з лiжком, двома стiльцями i столиком. ? й телефон. Та що з нього? Хуртовина дужчай. Вiтер як не вийме рами i разом з нею не вломиться до кiмнати. Не сво?ми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю свiту - один. Жодного радянця в радiусi тисячi миль. Згадалася мати. Поховав ?? перед самою по?здкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя i не лише моя. Дiтям-сиротам у тридцятi роки замiнила батькiв, а хатина в кiпцi вузенько? вулички - дитячий будинок. Вже не зустрiне, як завжди було, - малого чи дорослого - з незмiнними радощами i словами: "Синочку, а чи надовго?" I почувайся ти найкраще, при повному здоров'? й силi, а ?й неодмiнно здасться, що ти змарнiв... Мати! Все життя в чеканнях i вигляданнях. Нiби це була ?? професiя. То з iнституту на лiтнi канiкули, то з донецького краю у вiдпустку, то з фронту... А з-за океану - нi, не вигляда?. Одна вона в мене була, одна... * * * Чемодани впакованi. Взято квиток. Я збираюсь летiти в заморськi кра?. I прийшли попрощатися друзi мо?. Та чомусь менi мати не йде iз думок. Телеграма у дiм! В серце звiстка - як нiж! Що робити менi? Зачекай, чужино! У село! У соло! У село чимскорiш! Хоч i пiзно уже. Все одно. Ось хатина. I люди iдуть до двора. Онде дядько Василь. А у хатi плачi. Вечорi?. В вiкно зазира дiтвора. - От i все, - каже дядько. - Сьогоднi... вночi. Ще ж учора спiвала ось тут на грядках (Як минаю подвiр'я, то завжди спиня), У бiленькiй хустинi, з сапою в руках. Все робила сама до останнього дня. Це я знаю. Хотiв же забрати з села, Щоб жила при менi, щоб у мiстi жила. I нарештi забрав. Та скiнчилась зима: - Сину, чом не везеш? Бо по?ду сама. - Я не хочу везти, вiдмовляю, прошу. - Люди сiють уже. Я без дiла сиджу. Ще ж учора робила. Так всеньке життя. Ще учора спiвала. Й нема вороття. Рвися, серце мо?, вiд скорботи й жалю! Лиш одного б хотiв, про одне лиш молю: Щоб, як мати, не гнутися в горi-бiдi, Щоб, як мати, iз пiснею впасти в трудi. * * * Як спiшив я додому, до гай-сторони, До хатини, де першi наснилися сни. На подвiр'я ступив, далi рушить не мiг. Дверi й вiкна забитi. Зарослий порiг. I назустрiч не йде, як ранiше iшла, Притуливши долоню суху до чола. Не iде. Це уперше. Й нiкого нема. - Мамо, матiнко, ма!.. - Тiльки тиша нiма. Залунали людськi голоси навкруги. Удаю, що не чую, простую в луги. Дайте, дайте побути менi в самотi, Дайте виплакать очi хоч раз у життi! День двадцять перший ЯК ЛАВРIН БОРОЗНА ?ЗДИВ НА УКРА?НУ Бувальщина _ Жив собi вуйко за границею, Лаврiн Борозна. Родом з Тернополя чи з Коломи?, Хто його зна. I було у нього чотири сини. Нiвроку, сини - немов соколи: Тарас, Андрiй, Ярослав, Найменшого Остапом нарекли. Малi дiти - горя не знати. Та як стали ото пiдростати сини, Давай свого батька по черзi питати: - Хто ми? - Чи? ми? - З яко? сторони? - Нiзвiдки! - скаже, було, як зав'яже. - А мама казали, що ми укра?нцi... - Не слухайте мами, вона вам накаже. - А хто ж ми, тату? Хто ми? - Чужинцi. - А я бачив Укра?ну на картi... - скаже старшенький. - I я бачив! - I я! Одвернеться старий, бо сльози з очей тiльки кап... кап... Сини вiдступляться. Вони не люблять, як батько плаче, Не розумiють причини. Переглянуться. Хай буде по-?хньому! I в один голос: - Нема Укра?ни! Нема Укра?ни! Батьку, не плач. Погладить Лаврiн кожного по голiвцi. сини один за одним - у дверi. А надворi так гарно! I можна погратися У гангстерiв i мiльйонерiв. Так iз дня у день, Так iз року в рiк. I Лаврiновим повчанням Загубився лiк. Виросли сини. I по-всякому вмiють, Тiльки не по-укра?нському. Правда, вареники, чи то пак пироги, i пiд подушку клали б. Поженилися. Пiшли дiточки. Одне за одним восьмеро внучат. Зберуться в недiлю всiм родом-родиною, Сидять дiд з бабою серед них, мов iноземцi. Не стерпить старий: - Хто ви? Турки якi, бусурмани? Слова рiдного мовить не зна?те? По-якому дiтей назива?те Ви, безрiднi Iвани? Джон, а ходи-iю сюди, - покличе онука меншенького. - Як тебе звати? - Джон. - Не Джон, а Iванко. А тебе, Бiлл, - Васильком. А тебе, Мерi, - Марiйкою. Чу?те, ластовенятка мо?? Цукерки хочете? - Фазер! - скажуть сини одночасно. - Ми чужинцi, хiба вам не ясно? Тож i ма?мо просьбу велику: Не збивайте дiтей з пантелику. Вiзьме Лаврiн голову в руки: Дiждався синiвсько? ласки! Затуманяться очi одвiчною тугою, I на скатертину кап... кап... А Мерi, в'юнка непосида (Мале, а розумниця, бач!): - Я буду Малiйкою, дiду, Тiльки не плач. * * * Занедужав Лаврiн Борозна. Все ввижа?ться гай-сторона, Де край битого шляху тополi Розмовляють з вiтрами на волi. I застогне, так тяжко застогне. Може б, лiкар чим-небудь помiг, Так його не пуска й на порiг. Позбiгались сини: - Що з ним, мамо? - Бо i ?х не впуска? так само. Пiд дверима посидять, та й пiдуть. Лаврiниха не зна? нiчого. Не доб'?ться i слова вiд нього. Смерть прийшла чи найшло божевiлля? Наварила цiлющого зiлля, Так не хоче нi зiлля, нi лiкiв. Умовляли, просили, благали. Не виходив з кiмнати два тижнi. А як вийшов - насилу впiзнали, Тiльки блиски в очах дивовижнi. - Де, стара, саквояж мiй дорожнiй? Переглянулись всi: що вiн каже? Нащо, нащо йому саквояжi? - Схаменися, отямся, Лаврiне... - Схаменувся, лечу на Вкра?ну, Гляну хоч перед смертю на не?. - Батьку, ви при сво?му розумi? Там же бузувiр Вас заарешту? I зашле в Сибiр. Та Лаврiна нiчим не злякати. - Вже менi все одно помирати. А зате хоч вклонюся Днiпру I у рiдному кра? помру. Оточили сини i онуки. Але стримати, бачать, несила. - Я ж, Лаврiнчику, вмру вiд розпуки... - Лаврiниха, ламаючи руки, Мов бiля труни заголосила. * * * Ой ще довго Лаврiниха голосила. Якось ?й приснилася могила, У якiй Лаврiнчик спочива? У сибiрськiм у холоднiм кра?. Сорок днiв, як вiн пiшов на "муки". Сорок днiв - нi вiстки з Укра?ни. Родичi, сини i навiть внуки - Всi зiйшлися на сороковини. Може б, довше голосила Лаврiниха, Дак у шибку хтось постукав тихо. До вiконця пiдступила ближче, - З саквояжем там стояв небiжчик. - Та впускайте! Доки тут стояти? - Дiд при?хав! - крик зняли внучата. Вiдчинили дверi: - Батьку! Дiду! - Бачить: вiскi, рештки вiд обiду. Й миготять свiчки на всеньку хату. - Це по кому? - По Вкра?нi, тату! - Тут Лаврiн як завола? басом: - Дурнi ви i я iз вами разом! - Кинувся, немов несамовитий, I давай-давай свiчки гасити. - ? Вкра?на, край наш солов'?ний! - А сини: - Нема? Укра?ни! Батько: - ?! Сини: - Нема! Перший: - Швидко на гачок впiймався! Другий: - Що, бiльшовикам продався? Третiй: - Чадом гемонським подихав? А четвертий: - Батько з глузду з'?хав! Оце тобi! Навчив на свою голову! I як стукне кулаком по столу, - Всi чарки iз дзенькотом додолу. Стало тихо, мов у домовинi. Та Марiйка раптом: - ? Вкла?на! Кинулись до дiда всi онуки. - ? Вкра?на! - й просяться на руки. - Ви ж мо? розумники... - гладив кожного по голiвцi, а з очей кап... кап... День двадцять другий У високостi дума?ться краще. Може, тому, що розсуваються обрi? i вся планета перед тобою мов на долонi. Бачу Москву i Ки?в, Бухарест i Варшаву, Пхеньян i Гавану. Видно весь свiт i дорогу, якою iде людство. Чого лише не дiялося на нiй за людську iсторiю! Усе, що дiялося, дi?ться i дiятиметься, - бачу з пiднебесся. Кожна епоха пахне по-сво?му: Одна - постолами, дьогтем, таранею, Королями, князями, поборами, ладаном, Людським потом - з ранку до вечора. Друга - мазутом, паровозною сажею, Прейскурантами кровi, шинелями й порохом, Образами у хатi i голими ребрами, Ворожнечею - з ранку до вечора. А епоха, яка на порозi, Пахне зрiлою мудрiстю, атомом, м'ятою, I вселюдським довiр'ям, i дружбою чистою, Комунiзмом i космосом - з ранку до вечора. День двадцять третiй_ Днi подовшали, повернуло на весну. Вдома радiв би цьому, а тут навпаки. Довшi днi - довша й розлука. Дню? й ночу? в думках Батькiвщина моя, Днiпро, дорогi побратими. Лечу до Нью-Йорка й пишу "Листа на Укра?ну". Дайте повiтря днiпрового, Запаху рiдного лугу. Друзi! Розвiйте як-небудь Заокеанськую тугу. Дайте землi барвiнково?, Стежки круто? пiд ноги. Друзi! Докиньте до мене Вашi пiсеннi тривоги. Дайте блакитi у шибку, Стиглого синього неба, Хлiба радянського скибку. Ви розумi?те - т р е б а ! День двадцять четвертий НАД ГУДЗОНОМ _ ПIСНЯ _ Над Гудзоном мiсяць ся?, Срiбну стежку вистеля?, Рiвну, як струну. Поведи мене, стежино, До кохано? дружини В рiдну сторону. Я за нею знудьгувався, Все життя поневiрявся, Гей, на чужинi. Скiльки раз хотiв рушати, Не давали вiзи Штати Бiдному менi. А коли настала криза, Вже була в кишенi вiза, Доларiв чортма. Так i вiк кiнчитись може, Тут нiхто не допоможе, Хоч ридай ридма. Потiм щось там заробив я, На бiду ж, на безголiв'я Почалась вiйна. А тепер нема? сили Полетiть у край свiй милий, Доленька сумна. День двадцять п'ятий СЕРВIС Ну й сервiс в Америцi, братця! Не те, що, скажiмо, у нас. Куди нам iз ними змагаться!.. Це - перший, як мовиться, клас. Все зручно. Усе як годиться. Навчилися мiстери жить. Продумано все до дрiбницi, Як лiпше людей обслужить. Примiром, вам хочеться ?сти. Будь ласка. Не зга?те час. За столик не встигнете сiсти, Як вiн чи вона бiля вас. I всi такi чемнi й хорошi, Були б у вас грошi. Хлiб - вата. Та справа не в хлiбi. По?ли, незчулись коли. Вам скажуть ласкаво "спасибi", Аби ви iще раз прийшли. I всi такi милi й хорошi, Були б у вас грошi. Хвалю заповзятiсть тамтешню. Iще б пак! Нi давки, нi черг. Ви платите ?м за я?чню, За сервiс - окремо, поверх. I всi такi любi й хорошi, Були б у вас грошi. Чи, скажем, хильнули ви пива, I треба кудись вам пiти. Дiстались в те мiсце щасливо, А там автоматик: плати! Ще добре, як ? у вас грошi, Iнакше - викручуй холошi. Ось так! ПОВЕРНЕННЯ На Вкра?ну лечу, де сади Узялися вишневим рум'янцем. ?хав просто радянцем туди, А вертаюся - тричi радянцем. 1963 [1] Один з видiв боротьби, який нiчого спiльного iз спортом не ма?. МОВА Ой яка чудова укра?нська мова Де береться все це, звiдкiля i як ? в нiй лiс-лiсок-лiсочок, пуща, гай, дiброва, Вiр, дерелiсок, чорнолiс. ? iще байрак. I така ж розкiшна i гнучка, як мрiя. Можна "звiдкiля" i "звiдки", можна i "звiдкiль". ? у нiй хурделиця, вiхола, завiя, Завiрюха, хуртовина, хуга, заметiль. Та не в тому справа, що така багата Помагало слово нам у боротьбi. Кликало на битву проти супостата, То звучало смiхом на полях плаката, I за все це, мово, дяку?м тобi. Скрiзь одне жадання, i мета, i яснiсть. Живемо, працю?мо, як одна сiм'я, I краса новiтня окриля сучаснiсть. Цю красу звеличу? мова i моя._ _ Нас далеке чути, нас далеко видно. Дмуть вiтри iсторi? в нашi паруси. Розвивайся й далi, мово наша рiдна, I про нас нащадкам вiстку донеси. 1961 р. РОВЕСНИКИ Батьку, ми ровесники з тобою. Обiрвав свинець тво? лiта. Над тво?ю двадцять третьою весною Вiчнiсть пролiта. Розминулись ми навiк з тобою. Ти мене не бачив, я - тебе. У мо?? долi, долi молодо? Небо голубе. Батьку, в серце крадуться тривоги. Заслоня? тiнь мою зорю. Без вагання я пройду тво? дороги, Подвиг повторю. Ой ти весно, весно двадцять третя, Не даруй нам ранньо? зими. Хоч ввi снi явися, батьку, iз безсмертя, Сина обiйми. Батьку, ми ровесники з тобою. Обiрвав свинець тво? лiта. Над тво?ю двадцять третьою весною Вiчнiсть пролiта. ЗАПАХЛО КВIТНЕМ Запахло квiтнем. Чорногузи Летять до рiдного Днiпра. Добридень, нiмцi i французи! Я щиро зичу вам добра. Позаду все: прокльони, шанцi, Розтерзаний боями свiт... Добридень вам, американцi! Я шлю вам з Ки?ва привiт. Уже з мо?? Батькiвщини До зiр торуються путi... Добридень вам, японцi, фiнни! Нехай щастить вам у життi. До всiх вас простягаю руку Через хребти, через лiси, Як миру й дружби запоруку На всiй землi! На всi часи! Шлях людства стелеться угору. Привiт Барбюсу i Тагору. Здоров був, Данте i Шекспiр[1]. Ви всi мо? iз давнiх пiр. Усi мо?, усi зi мною, Усi ввiйшли до мене в дiм, Навiк здружившись мiж собою,- Чом не дружити нам, живим? Хай не свинець гарячий в груди, Не вибух атомний вгорi. Добридень вам, всi чеснi люди, Земно? кулi трударi! Лети ж, лети у Лондон, Вiдень, У Вашингтон, Париж i Рим Не бою атомного грiм, А слово радiсне: "Добридень!" 1963 р. [1] Барбюс, Тагор, Данте, Шекспiр - видатнi представники французько?, iндiйсько?, iталiйсько? та англiйсько? лiтератур. * * * Нумо в лiс чи в поле з су?ти мiзерно?, До дубiв днiпровських, тишi крайозерно?, Де первiсне небо i луги первiснi, А з куща калини - солов'?на пiсня. Там для серця знайдем втiху i розраду... А знайшли - зажуру i гiрку досаду. Пiд кущем калини - голопупi "мiстери", Солов'? поглухли, бо ревуть транзистори. Хто вони, i звiдки, i якого роду - Цi "вiнцi природи", що ганьблять природу? Все втекло до бiса - звiрина i птиця. О, ви ще не зна?те, як природа мститься! 1971 ============================================================== Степан Руданський ЗАСIДАТЕЛЬ Гнався постом засiдатель На чиюсь бiду. Серед ставу й заломився На тонкiм льоду. Б'ються соцькi й розсильнi?, Б'ються й рибаки, Водять шнури край пролому, Остi i гаки. Але йде жидок убогий, Пейсами потряс: "Гирсти! Гирсти? -став питати. Що таке у вас?" "Засiдатель утопився, Господи прости!.. Ходи, жидку, хоч поможеш Шнура завести". "Гирсти! - нащо то шукати Людсько? бiди? Лиш карбованця наставте, Вийде сам з води!" 1857 ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ Чи в Ки?вi, чи в Полтавi, Чи в самiй столицi Ходив чумак з мазницею Помежи крамницi. I в крамницях, куди глянеш,- Срiблом-злотом ся?,- А йому то i байдуже: Вiн дьогтю пита?! Реготять купцi дурнi?, А вiн тiльки сплюне Та й до друго? крамницi, Багатшо?, суне. В найбагатшi? крамницi Два купцi сидiло, I туди чумак заходить З мазницею смiло: "Добридень вам, добрi люди!" Та й зачав питати, Чи нема у них принаймнi Дьогтю де продати. "Н?ту, н?ту! - купцi кажуть Та й, шельми, смiються: - Зд?сь н? дьоготь - толькi дурнi Аднi продаються!" А чумак ?м: "То нiвроку ж, Добре торгувалось, Що йно два вас таких гарних На продаж осталось". 1857 НАД КОЛИСКОЮ Спи, дитя мо?, ти життя мо?! Спи, дитя мо? красне! Поки сонечко не запалиться, Поки мiсяць не згасне!.. А я, бiдная, над колискою Цiлу нiч не здрiмаю, Про життя тво? нещасливе? Тобi пiсню спiваю. Спи, дитя мо?, ти життя мо?! Тiльки щастя i долi! Будеш цiлий вiк, як той чорний вiл, У ярмi та неволi! Тiльки губонька залепечеться, Слаба нiженька стане, Слаба рученька перехреститься,- Тво? горе настане! Не пiдеш з дiтьми, не побавишся На пуховiм пiсочку, Не прийдеш у сад, не положишся, Не заснеш в холодочку!.. Не з дiтьми пiдеш,- панську череду Поженеш ти на поле!.. Не пiсок м'який,- стерня острая Босi ноги наколе!.. I вiд сонечка не схова?шся За вiдорану скибу; Зав'ялить тебе в полi сонечко, Як ту в'ялую рибу!.. I не раз сльоза iз очей спаде На запаленi груди,- I сльозу твою тiльки бог ?ден З неба видiти буде! Станеш хлопцем ти, станеш парубком, Тобi все ?дна доля: Череда пройде, найде панщина - ?дна й тая ж неволя. I що божий день осавула йде: Ти вставай до роботи!.. Ти вставай, роби вiд недiленьки До само? суботи... I що божий день будеш досвiта До роботи вставати; Свою силоньку нi собi, ш мнi, А панам виробляти. А там пановi не вподобався, Писаринi якому,- Ноги здибають , руки сплутають I звезуть до прийому. Станеш голий ти у "присутствi?", Як родила тя мати... I зачнуть тебе пани з дохтором, Мов коня, оглядати... I забриють лоб - i до церкви враз, Там присягу прикажуть; У мундир вберуть, оружжя дадуть, Свiт навiки зав'яжуть. Поженуть тебе в чужу сторону, I зачнуть муштрувати, I приказ дадуть - мову рiдную На чужую зламати... НАУКА Дочекався я Свого святонька, Виряджала в свiт Мене матiнка. Виряджала в свiт Мати рiдная I промовила Менi, бiдная: "Нехай, сину мiй, Ми працю?мо, Нехай цiлий вiк Ми горю?мо; Нехай сохну я, Тато горбиться, Ти на свiт поглянь, Що там робиться,- Та не всi ж. як ми, В землi риються,- Може, ? такi, Що i миються; Та не всi ж, як ми, Говорив менi I приказував: "Видиш, сину мiй, Як працю?мо, Видиш, сину мiй, Як горю?мо. Кожний на свiтi На то родиться... Не дивись на свiт, Що там робиться! I на пчiл поглянь: ? робучi?, Але й трутнi ? Неминучi?. Так i на свiтi: Iднi риються, Другi потом ?х Тiлько миються. Будь ти проклятий, Милий синочку, Як пiгнеш таким Свою спиночку; Як пiгнеш таким Свою спиночку, Як простелешся На рядниночку. I чоло тобi Нехай зморщиться, I хребет тобi Нехай скорчиться! Ти тiкай вiд них, Як вiд гадини, Ти не жди вiд них Перекладини; Ти не жди вiд них Перекладини, Ти у свiт iди, На оглядини. Ти у свiт iди, Милий синочку, Ти усе спiзнай - I билиночку. Димом куряться,- Може, ? такi, Що й не журяться. Коли найдеш ?х, Милий синочку, Ти склони себе, Як билиночку, Ти склони себе, Як билиночку, Простели себе, Як рядниночку. Спина з похилу Не iскорчиться, Чоло з пороху Не iзморщиться. Спина з похилу Не iскривиться,- З з то ступить пан Та й подивиться; Зато ступить пан На покiрного I прийме тебе, Як добiрного. I в годиночку- На драбиночку. I пiдеш тодi, Милий синочку, I з панами сам Порiвня?шся, В срiблi-золотi Закупа?шся: В срiблi-золотi Закупа?шся, З полем батькiвським Розпроща?шся'" Але сталося Друге святонько- Виряджав у свiт Мене батенько Виряджав мене, Путь показував, Тодi з святом ти Порiвня?шся, В добрi-розумi Закупа?щся, З полем батьковим, Привiта?шся" 1860 ПАВЛО АПОСТОЛ Укра?но-Укра?но, Що ти за то дала, Що старого Апостола Гетьманом обрала?[2] Укра?но-Укра?но, Що ти заплатила, Що до себе та Петрика[3] Ти так прихилила? Укра?но-Укра?но, ; Що то з москалями, Що посланцi повертають До тебе з дарами?[4] I за ними Лизогуб наш, Чарниш, Жураковський? I чим же так прихилився До них цар московський? Не питайте, добрi люди, Каже Укра?на: Колись була в Московщинi Тяжкая година. Колись була в Московщинi Тяжкая година: Петро судив царевича,[5] Судив свогосина. I просився син Петровий, А Петрикiв тато, I було там сенаторiв Багато-багато; Але жоден не подумав За нього обстати, Не смiв жоден проти кари Голосу подати. ?дна тiлько Укра?на За нього обстала, ?дна тiлько Укра?на Голос свiй подала. I був гетьман в Петрополi, Як Петрик вiнчався,[6] I до гетьмана старого Петрик обiзвався: "Спасибi вам, добрi люди, Що ви серце мали, Що ви в кровлi мого батька Рук не покаляли. За то тепер i гетьмана Я вам позволяю, За то тепер i права вам Давнi повертаю! I чого лиш буде треба, Просiть, добрi люди, Усе для вас я учиню, Усе для вас буде!" I подякував Апостол, Назад поверта? Та й до царя, до Петрика, Послiв посила?. Посила? до Петрика, Просить милость мати: Позволити поспiльную Старшину обрати. Не перечить добрий Петрик, Зараз позволя?. Не чека? i Апостол, Зараз обира?. I Лизогуб став обозним I зараз до дiла; У судцi пiшов Кандиба[7] I сотник Забiла[8], В писарi пiшов Турновський,[9] Панич чи попович, В осаули пан Лисенко[10] I пан Мануйлович; У поспiльнi? хорунжi - Горленко-бунчужний,[11] А в поспiльнi? бунчужнi Борозна[12] недужний. I пiдняв на ноги гетьман Слабу Укра?ну I ще чогось до Петрика Iде в Московщину. Аж там Петрик помира?,[13] Ганна наступа?,[14] Вона ж уже Укра?ну Не так пригорта?. Вона тiлько Апостола В очi пригорта?,[15] А за очi тридцять тисяч Людей вимага?.[16] I пiднялось тридцять тисяч З полковником Танським,[17] Пiшли, бiднi, з Укра?ни В степи бусурманськi. I пiднялось тридцять тисяч, Та усi чубатi, Пiшли в степи бусурманськi Вали висипати. I пiднялось тридцять тисяч Ще до сходу сонця, Висипають вал вiд Дону До самого Донця. На другий рiк тридцять тисяч Свiжих посила?, А торiшнiх тридцять тисяч Назад поверта?. На третiй рiк iз Польщею Бiйка розпочалась,[18] Щоб вiд естiв i вiд курiв Польща вiдцуралась;[19] Бо любовник Ганнин Бiрон[20] Став ?? просити, Щоби його у тих Курах Князем iзробити. I почалась тая бiйка, Вiйсько знемага?... .Тодi гетьман запорожцям Стиха промовля?: "Покидайте, - каже,- хлопцi, Турецькi границi[21] , Та давнього собi мiсця; Просiть у царицi..." I просяться у царицi, Цариця прийма? I булаву,бунчук, пернач, Хоруг посила?. I каже ?м, запорожцям, На вражую кару, Заселити два Кодаки[22] I рiчку Самару.[23] А тим часом в Бiлiй Церквi Каже присягнути Та у Польшу з отаманом На час завернути. I пiгнались запорожцi З Бiлецьким Iваном,[24] Здибалися з Лизогубом Та iз Галаганом; Здибалися, полетiли, , Назад поглядають - Аж там уже Апостола Козаки ховають.[25] Аж там уже Апостола Козаки ховають, Аж там уже i укази З Москви посилають, . Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають...[26] Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають, А другого пiвгетьмана З Москви посилають. 10 июня [1] Апостол Павло - пiд цим iменем вiдомi два визначних дiячi кра?нсько? козацько? старшини кiнця XVII - початку XVIII ст., миргородськi полковники, батько та син гетьмана Д. Апостола, якому, власне, й присвячено поему С. Руданського i якого в поемi помилково названо Павлом. [2] Що старого Апостола Гетьманом обрала... - Д._ Апостола обрано гетьманом Лiвобережно? Укра?ни в 73-рiчному вiцi, у вересня 1727 р. Влада його була обмежена. [3] Петрик - Петро II Олексiйович (1715 - 1730) - росiйський iмператор (1727 - 1730), онук Петра I, син страченого ним царевича Олексiя. [4] ... Що посланцi повертають До тебе з дарами... - У груднi 1727 р. делегацiя укра?нсько? козацько? старшини у складi нiжинського полкового суддi Михайла Забiли, гадяцького полкового суддi Мартина Стишевського, прилуцького сотника Григорiя Стороженка та переяславського осавула Луки Василь?ва ?здила до Петербурга з подякою за скасування Малоросiйсько? колегi? i вiдновлення гетьманства. Петро II прихильно прийняв делегацiю, обдарував ?? членiв подарунками i разом з ними вiдпустив з Петербурга I. Черниша, В. Жураковського та Я. Лизогуба, яким було заборонено жити на Укра?нi. [5] Петро судив царевича... - Суд над царевичем Олексi?м вiдбувся 1718 р. На судi були присутнi гетьман I. Скоропадський i козацька старшина (генеральний бунчужний Я. Лизогуб, полковники П. Полуботок (чернiгiвський), А. Маркович (лубенський), М. Милорадович (гадяцький)). [6] Iбув гетьман в Петрополi,||Як Петрик вiнчався... - Гетьман Д. Апостол був присутнiм на коронуваннi Петра II у 1728 р. разом з козацькою старшиною, полковниками, бунчужними товаришами i та?мним радником Ф. Наумовим. [7] Кандиба Андрiй - генеральний суддя. [8] 3абiла Михайло - нiжинський полковий, згодом генеральний суддя. [9] Турновський - генеральний писар. [10] Лисенко Федiр - генеральний осавул. [11] Горленко Яким - генеральний хорунжий. [12] Борозна Iван - генеральний бунчужний. [13] Аж там Петрик помира?... - Петро II помер ЗО сiчня. [14] Ганна наступа?... - Пiсля смертi Петра II росiйською iмператрицею 9 травня 1730 р. стала небога Петра 1, донька царя Iвана Олексiйовича Анна Iванiвна (1693 - 1740), курляндська княгиня. [15] Вона тiлько Апостола || В очi пригорта?... - Iмператриця Анна Iванiвна нагородила Д. Апостола орденом святого Олександра Невського, зробила його сина Петра лубенським полковником. [16] ...А за очi тридцять тисяч||Людей вимага ?. - 1731 р. з iнiцiативи головнокомандуючого росiйською армi?ю графа Мiнiха почалося спорудження оборонних валiв i фортець вiд Днiпра до Дiнця для забезпечення пiвденних кордонiв Росiйсько? iмперi? вiд татарських наскокiв. До цих робiт залучалися укра?нськi козаки i селяни. [17] Танський Антiн - ки?вський полковник. [18] Натретiй рiк iзПольщеюIIБiйка розпочалась... - Пiсля смертi короля Августа II Сильного (1670 - 1733), союзника Петра i у Пiвнiчнiй вiйнi (1700 - 1721), в Польщi почалась боротьба за владу мiж його сином Августом III i ставлеником Швецi? Станiславом Лещинським. На прохання Августа III росiйський уряд надав Польщi вiйськову допомогу. В складi росiйського вiйська брало участь 20 000 укра?нських козакiв пiд проводом Я. Лизогуба та прилуцького полковника Г. I. Галагана (? - 1748). [19] ...Щоб вiд естiв i вiд курiв//Польща вiдцуралась... - Йдеться про Курляндське герцогство, створене 1562 p. з столицею в мiстi Мiтавi (нинi - ?лгава), яке перебувало у феодальнiй залежностi вiд польського короля. З початку XVIII ст. почало пiдпадати пiд вплив Росi? i 1795 p. було остаточно при?днане до Росiйсько? iмперi?. [20] Бiрон Е. (1690 - 1772) - фаворит Анни Iванiвни, згодом старший пiдкоморiй i правитель державних справ; 1737 p. обраний герцогом Курляндi?. [21] ...Покидайте, - каже, - хлопцi, || Турецькi границi... - Пiсля зруйнування 25 травня 1709 p. Старо? (Чортомлицько?) Сiчi царськими вiйськами частина запорожцiв перейшла на пiдвладну Кримському ханству територiю i в пониззях Днiпра заснувала в Олешках (нинi Цюрупинськ, Херсонсько? областi) Олешкiвську Сiч. Тут для життя запорожцiв склалися тяжкi умовч, i 1714 р. козаки звернулися до царського уряду з проханням дозволити ?м повернутися на батькiвщину. Але царський уряд вiдмовив козакам. Незважаючи на вiдмову, козаки самовiльно групами i поодинцi поверталися на Укра?ну. Прагнучи змiцнити пiвденнi кордони Росi? в зв'язку з небезпекою татаро-турецьких нападiв, царський уряд з iнiцiативи Д. Апостола 1734 р. дозволив ?м повернутися до Росi?, на Запорiжжя, де в березнi 1734 р. за _три-п'ять кiлометрiв вiд Старо?, Чортомлицько?, Сiчi (бiля теперiшнього села Покровського, Нiкопольського району, Днiпропетровсько? областi) вони заснували Нову Сiч (1734 - 1775). [22] Два Кодаки - тобто Старий Кодак (нинi Старi Кодаки, село Днiпропетровського району, Днiпропетровсько? областi) i Новий Кодак (Кодак, Кодаки), фортеця на правому березi Днiпра проти Кодацького порогу, в кiнцi XVIII ст. перейменована в село Старi Кайдаки. Тепер входить в межi мiста Днiпропетровська. [23] Самара - лiва притока Днiпра поблизу Днiпропетровська. [24] Бiлецький (Бiлицький) Iван - кошовий отаман Олешкiвсько? Сiчi. [25] ...А ж там уже Апостола || Козаки ховають. - Д. Апостол помер 28 сiчня 1734 р. вiд апоплексi?. Похований у Великих Сорочинцях, Миргородського району. Полтавсько? областi у Покровськiй церквi, збудованiй за його наказом 1732 р. [26] ...Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають...- Пiсля смертi Д. Апостола указом iмператрицi Анни Iванiвни на Укра?нi було встановлено тимчасовий уряд (Правлiння гетьманського уряду), який складався з призначених царським урядом росiйських чиновникiв та укра?нсько? козацько? старшини (росiяни - князi Олексiй Шаховськой та Андрiй Баратинський, полковник Василь Гур'?в i запасний полковник Iван Синявiй; укра?нцi - генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний суддя М. Забiла, пiдскарбiй А. Маркович i запасний осавул Ф. Лисенко). ПАВЛО ПОЛУБОТОК Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане! А хто ж тобi гетьманськую Булаву дiстане? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти пiдiймешся За козацьку волю? Полуботку-Полуботку, Рiдная дитино! А як же ж ти iзiйдешся З вражим Вельямiном?[2] Не питайте, хто Павловi Булаву добуде, ? у нього Укра?на, ? у нього люди. I пiшли вже Семен Рубець I Василь Биковський[3], Лиш чекайте, що то скаже Цар Петро московський, Нема царя в Московщин?, Десь у Тегеранi[4]; Але посли й туди за ним - I вже в Астраханi. I за море, за Хвалинське[5], Листи посилають Та у царя серед бiйки Гетьмана благають. А тим часом i Вельямiн Листи посила?[6] Та до царя московського Стиха промовля?: "Що робити, - каже, - царю, З тими козаками? Либонь, вони хотять знову Битись з москалями! Шумить-гуде Укра?на, Козаки гукають, А найбiльше Милорадич[7] З Маркевичем[8] грають". I подумав цар московський, Та й iз Тегераня Серед зими сво? листи Шле до Астраханя, Та й i каже укра?нцям: "Почекайте, люди, Повернуся в Московщину - Тодi все вам буде! Але за то й мене тепер Послухайте, дiти, I п'ятнадцять менi тисяч Козакiв пошлiте! З Милорадичем пошлiте В Ладогу п'ять тисяч, А з Маркевичем до Хреста Пошлiть десять тисяч!"[9] I пiшли сумнi козаки, Нiчого дiяти... "Зато, - кажуть, - ми гетьмана Будем живо мати!" Та не ворон же то чорний Iз соколом б'?ться, То Вельямiн з Полуботком За права дереться. I обидва Петра-царя Просять розсудити. I говорить цар московський: "Нiчого робити! Треба, - каже, - Полуботка В Петропiль[10] зазвати I тут йому по-московськи Правду розказати!" I з Савичем[11] i Чарнишем[12] Павла виклика?, Але Павло послiв собi Вперед посила?. I прибули у Петропiль Посли молодецькi: Полковники Данилович I Петро Корецький. Бунчуковий Володьковський I судець Грабенко, I вiйськовий з ними писар Завзятий Ханенко[13] I прибули у Петропiль Та й говорять: "Царю! Вiзьми собi Вельямiна, Вiзьми нашу кару; Судцi тво? московськi? Нас добра не учать, Багатого обдирають, А бiдного мучать. Козакiв за хлопiв мають I гризуть гетьмана... А чи ж так то, ясний царю, Було за Богдана?.. Ти говориш, що Хмельницький Сам царям прирадив, Щоб московський во?вода На Вкра?нi рядив; Але Павло Полуботок Не хова? слова, Вiн говорить: "Що там, - каже, Батькова умова! Спершу, царю, пiднови ти Нашу давню волю, Щоб ми самi судилися Помежи собою; Щоб нi стольник, нi боярин, Анi во?вода Не питали, не судили Нашого народа; Щоб козаки самi собi Розправу чинили, I, де три ?х, щоб два собi Третього судили. I всi царi московськi? Те? право знали I за нього сво? слово Царське? давали. Та й ти давав, ясний царю, Як iзбирав раду, Як давав нам у гетьмани Пана Скоропаду[14] Чого ж тепер на Вкра?нi Во?води .стали, Чого права козацькi? И вольностi пропали?!" Незабаром за послами Й Павло прибува? I з Чарнишем i Савичем К царю пiдступа?. Пiдступа?, да? листи, Просить за Вкра?ну, Але, знати, й Павло прибув В лихую годину: Анi Петро, нi бояри За нього не дбали, Його листи за Вкра?ну Пiд сукном лежали. I чека? Павло мiсяць, Ба й другий чека?, Ба й чека? мiсяць третiй - Цар не заклика?. "Почекай же, - Павло каже, ?дна менi доля, Але стане й тобi хроном Козацькая воля". I останн? сво? слово Царевi готовить; I приходить з старшиною I до нього мовить: "Знаю й бачу тепер, царю, Що ти без причини Пiдiйнявся на погибель Мо? Укра?ни. I всi царськi? укази Хочеш попалити, I всi вольностi козацькi Хочеш потопити. I козакiв, як худобу, На роботу гониш, I над ними "Вiчну пам'ять" По болотах дзвониш... I гетьмана обирати Нам не позволя?ш, I судити судцiв сво?х З Москви посила?ш! I нас судять без закону, Без всякого права; Чи вже ж тобi за то, царю, Буде яка слава? Але нехай менi буде Вiльно i сказати, Що нiчого тобi, царю, З Укра?ни ждати. Укра?на - не дитина, Вона волю ма?, А вiльного не неволя - Правда пригорта?. Тепер кажи менi, царю, Хоч залiзо терти, Хоч у тюрмi холоднi? Iз голоду мерти; Усе ?дно менi, царю, Тiлько б не видати, Як та бiдна Укра?на Буде пропадати!.." I стиснув Петро зубами. "Шкуру, - каже, - здерти!" Але трохи одумався: "В тюрму аж до смерти!" I у тюрмi Петра й Павла Разом з старшинами Обiллявся Полуботок Дрiбними сльозами... Обiллявся не за себе, А за Укра?ну Та за сво?х товаришiв, Що без долi гинуть. Та не довго ж Павло плакав. Заслаб, помира?... Цар доктора посила? - Павло виганя?. "Нащо, - каже, - життя мо? Назад повертати, Коли я не можу долi Батькiвщинi дати?" Петро сам iде до нього, Щоб перепросити, I да? йому лiкарство, Просить його пити. Але Павло Полуботок Йому промовля?: "Дармо, царю; ти не вернеш, Що вже погаса?... Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде,[15] Тодi обох нас розсудять Правдивi? люди..." 8 июня [1] Полуботок Павло Леонтiйович (близько 1660 - 1724) - наказний гетьман Лiвобережно? Укра?ни (1722 - 1724), у 1706 - 1722 pp.- чернiгiвський полковник. Прагнучи змiцнити привiлейоване полiтичне становище укра?нсько? старшини i забезпечити за нею монополiю гноблення трудящих Укра?ни, домагався вiд царського уряду вiдновлення права виборiв гетьмана i лiквiдацi? найвищого адмiнiстративного органу Укра?ни - Малоросiйсько? колегi?, створено? 1722 p. з наказу Петра I у Глуховi. Ув'язнений Петром I, помер у Петропавловськiй фортедi в Петербурзi. [2] Вельямiн - Степан Лукич Вельямiнов, царський бригадир (вiйськовий чин, середнiй мiж полковником i генералом), президенi Малоросiйсько? колегi?. Вiдзначився службовими зловживаннями. [3] I пiшли вже Семен Рубець i Василь Биковський... - Пiсля смертi гетьмана I. I. Скоропадського (1646 - 1722) П. Полуботок послав вiйськових товаришiв С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущенi. [4] Heмa царя в Московщинi,||Десь у Тегеранi... - У 1722 - 1723 pp. Росiя вела вiйну.з Iраном. [5] I за море, за Хвалинське... - У староруських лiтописах Хвалинським називалось Каспiйське море. [6] Aтим часом iВельямiн||Листи посила?... - С. Вельямiнов особисто зустрiвся а Петром I 1723 р. в Москвi пiсля повернення останнього з Персидського походу 1722 p. [7] Милорадич - Михайло Iллiч Милорадович, укра?нський помiщик, за походженням серб, у 1715 - 1726 pp. - гадяцький полковниц. [8] Маркевич - лубенський полковник. [9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошлiть десять тися ч!" - Царський уряд використовував козакiв на будiвництвi каналiв, оборонних валiв та фортець, зокрема Ладозького каналу бiля Петербурга та фортецi святого Хреста на Каспiйському морi. Козаки працювали безкоштовно i через важкi умови роботи масами гинули або ставали калiками. [10] Петропiль - Петербург. [11] Савич Семен - генеральний писар Укра?ни. [12] Чарниш (Черниш) - генеральний суддя. [13] Хан?нко Микола Данилович (1691 - 1760) - укра?нський помiщик, генеральний хорунжий (1741 - 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зрадi i заарештований у Петербурзi; звiльнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у походi росiйського вiйська на Крим. Написав щоденники "Дiарiуш" та "Щоденник генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 - 1753 pp.", якi мiстять вiдомостi з iсторi? Укра?ни 20 - 50-х рокiв XVIII ст. [14] Скоропада - I. I. Скоропадський. [15] 15 Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде..." - ГI. Полуботок помер 29 грудня 1724 p., а Петро I - 8 лютого 1725 p. ПIСНЯ Повiй, вiтре, на Вкра?ну, Де покинув я дiвчину, Де покинув чорнi очi... Повiй, вiтре, з полуночi!.. Мiж ярами там долина, Там бiленькая хатина; В тiй хатинi голубонька, Голубонька - дiвчинонька... Повiй, вiтре, до схiд сонця, До схiд сонця, край вiконця; Край вiконця постiль бiла, Постiль бiла, дiвча мила. Зупинися нишком-тишком Над рум'яним, бiлим личком; Над тим личком зупинися, Чи спить мила - подивися. Як спить мила, не збудилась, Ти нагадай, з ким любилась, З ким любилась i кохалась I кохати присягалась... Як заб'?ться ?й серденько, Як дiвча зiтхне тяженько, Як заплачуть чорнi очi, Вертай, вiтре, к полуночi!.. А як мене позабула Та нелюба пригорнула, То розвiйся край долини, Не вертайся з Укра?ни!.. Вiтер вi?, вiтер вi?, Серце тужить, серце млi?, Вiтер вi?, не верта?, Серце з жалю завмира?. 1856 ПОНИЗИВ П'?-гуля? у недiлю На коршомцi Гарасим; З Гарасимом п'?-гуля? I сусiд його Трохим. А обидва стрiльцi жвавi. От перечка i пiшла... Далi Трохим розходився, Пiдiйнявся з-за стола: "То ти кажеш, що ти луччий? Що ти гаспидний стрiлець? Збий же менi з чуба шапку: Тодi будеш молодець!" "Кажеш, може, що не зiб'ю?" - "А ти кажеш, що зiб'?ш?!" - "А ?й-богу, що iзiб'ю!" - "А ?й-богу, не зiб'?ш!.." "Та от тобi i рушниця!" - "Ану-ну! давай! давай!" - "На! Ставай лиш край порога!" "Та я стану: ти ставай!.." Цiлить ?ден вiд порога, Другий сто?ть за столом Та щосили натяга? Сиву шапку на чоло. Бах рушниця!.. Стало димно... Йде до столу Гарасим... А за столом в сивiй шапцi, Як баран, лежить Трохим! (Йому куля пролетiла Через шапку i чоло...) Пiдiйма? той Трохима, Пiдпира? за столом. Сам вiдходить до порога. Знов рушницю в руки взяв, Прицiлився разiв кiлька Й головою похитав: "Вибачай менi, Трохиме,- Гарасим проговорив,- На два цалi1 лиш понизив - Та й i шапки не iзбив". 1859 р. 1 Цаль - дюйм (2,54 см). ВОВКИ "Чого, брате, так збiлiв? Що з тобою сталось?" - Ах, за мною через став Аж сто вовкiв гналось! "Бог з тобою... Сто вовкiв!.. Та б село почуло..." - Та вiрно пак i не сто, А п'ятдесят було. "Та й п'ятдесят диво в нас... Де б ?х стiльки взялось?" - Ну, Iванцю! нехай так, Але десять гналось. "Та i десять не було! Знать, один усього?" - А як один? аби вовк! Страшно i одного... "А може, то i не вовк?" - А що ж то ходило? Таке сиве та мале, А хвостик, як шило. 1859 ============================================================== Максим Рильский. Поезi? ДОЩ Благодатний, довгожданий, Дивним сяйвом осiянний, Золотий вечiрнiй гiсть Впав бадьоро, свiжо, дзвiнко На закуренi будинки Зголоднiлих передмiсть. Вiдкривай гарячi груди, Мати земле! Дощ остудить, Оживить i заплiднить,- I пшеницею й ячменем Буйним повiвом зеленим Бiлi села звеселить., 1925 p. МОВА Треба доглядати наш сад Вольтер Як парость виноградно? лози, Плекайте мову. Пильно в ненастанно Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози Вона хай буде. Вiрно i слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч i живе сво?м живим життям. Прислухайтесь, як океан спiва? - Народ говорить. I любов, i гнiв У тому гомонi морськiм. Нема? Мудрiших, нiж народ, учителiв; У нього кожне слово - це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бiйтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садiвник, Достиглий овоч у Грiнченка й Даля, Не майте гнiву до мо?х порад I не лiнуйтесь доглядать свiй сад Квiтень, 1956 р. НА ВIДКРИТТЯ МУЗЕЮ ШЕВЧЕНКА Хоч би малесеньку хатину Вiн мрiяв мати над Днiпром, Щоб у вечiрнюю годину Животворить сво?м пером Народну душу, закликати Громадою обух сталить. Та не дiждавсь вiн то? хати, Священний прах його лежить На березi Днiпра-Славути. Але воздвиг народ розкутий Не вбогу хатку - свiтлий дiм, Щоб перед iменем тво?м Чоло схилити святобливо, Щоб дiл тво?х незгасне диво Явити свiтовi всьому. Минулого розбивши тьму, Сто?ть Кобзар перед очима; Його тяжка й велична путь, Що нам нiколи не забуть, У даль простерлася видима. Так, ти живеш у нашi днi, Ти з нами в працi i в борнi. Ти з нами йдеш до сонця сходу, Ти, правди й вольностi пророк, Прийма?ш росяний вiнок , Iз рук радянського народу. 1949 ПЕРЕД ГРОЗОЮ Старайся наблюдать различные приметы. А С Пушкин Натрудившися у квiтнi, Перецвiвши у маю, Йдуть дерева передлiтнi В повiнь лагiдну свою. Пелюстки зронивши в ноги, Ждуть у зав'язi вони Благодатно? вологи З рук 'дозрiло? весни. На травi роси нема?, Дим прослався над селом. Землю ластiвка черка? Розтривоженим крилом, Горобцi в пiску сипкому - Нiби дiти у ставку... Стане ясно i малому, Рiч побачивши таку: Йде гроза з-за верхогiр'я... Справдi, тiльки примiчай: Чорних птиць iмлисте пiр'я Затемнило небокрай. Прокотився грiм з розгоном, Грають блискавок шаблi, Пахне морем i озоном Вiд притихло? землi: 3 червня, 1955 р. Ки?в_ ПIСНЯ М.В.Лисенковi Вийся, жайворонку, вийся Над полями, Розважай людськую тугу Ти пiснями. В небi, чистiм i прозорiм, Сонце ся?, Наче в морi, в жовтiм житi Хвиля гра?. Подивись: женцi схилились, Потомились I вiд працi вiд тяжкой Потом вкрились. Розважай же iх пiснями Ти дзвiнкими... Вийся, жайворонку, вийся Все над ними!... 1910 р РОЗМОВА З ДРУГОМ Лiс зустрiв мене як друга Горлиць, теплим воркуванням, Пiзнiм дзвоном солов'?ним, Нiжним голосом зозулi, Вогким одудiв гуканням, Круглим _циканням дроздiв. Лiс зустрiв мене як друга Тiнню вiд дубiв крислатих, Смутком бiло? берези, Що дорожчий нам за радiсть, Кленiв лапами густими, Сосни гомоном одвiчним, Срiбним шемранням осик. I до друга я звернувся Iз промовою такою: Ти рости на втiху людям, Отiняй кохання чисте, Бережи нам свiтлi рiки, Що полям несуть вологу, Що заплiднюють сади, А за кожну деревину, Що пiде нам на будови Чя на щогли корабельнi, Ми новi га? посадим, Щоб земля була весела, Як веселе птаство в лiсi, Як веселi дерева. 1954 p. СИНОВI Ти був iще малий котигорошок, Така собi одна iз людських мошок, Що виповзли на сонце, бо весна Тепло лила iз келиха без дна, I щось собi блаженно лепетали,- I от тебе розумники спитали (Можливо, й сам слова сказав я тi): Чим хочеш бути, хлопчику, в життi? Серйозний, як усi котигорошки, Ти на питання це подумав трошки I вiдповiв: людиною. Дитя! Благословляючи тво? життя, У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи пересторогу Я кращу дам, нiж дав собi ти сам? Будь вiрним слову, що усiм словам Iз ним одним нiколи не зрiвняться! Хай веселять тебе любов i праця, Хай дружби непогасно? крило Гiрке вiд тебе вiдганяв зло, I хай у час останнiй свiй про сина Спокiйно я подумаю: людина! 21 жовтня 1948 р. СОЛОВ'ЯМ УКРА?НИ В розлуцi а вами, солов'? Вкра?ни, Так ни? серце, що аж смiх бере З самого себе. Хоч воно й старе, А в рiдний край, як в юнiсть давню, лине. Дива Версаля, Лувру красота Та й Ейфелева башта не поможе. Воно, звичайно, гостевi негоже В Парижi _думать про сво? мiста, Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру, Про Голосi?вський веселий гай,- Булонський лiс, поете, споглядай, Подiбний i до раю, i до виру! Тут люди приязнi. Навкруг ряснi Стоять сади, платани i каштани, Та шелест верб у пам'ятi не тане, Вiя ще чутнiший тут, на чужинi. Ти груди кра?ш поглядом дитини, Печеш i мучиш, рiдний краю мiй, П'яниш, як жоден на землi напiй... Тужу за вами, солов'? Вкра?ни! 29 травня 1957 р Париж ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД Iз поля дiвчина утомлена прийшла I, хоч вечеряти дбайлива кличе мати, За сапку - i в квiтник, де рожа розцвiла, Де кучерявляться кущi любистку й м'яти. З путi далеко? вернувся машинiст, Укритий порохом, увесь пропахлий димом,- До виноградника! - Чи мiльдью часом лист Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем! В саду колгоспному допитливий юнак Опилення тонкi дослiджу? закони,- А так же хороше над чорним грунтом мак Перелива?ться, мов полум'я червоне! Ми працю любимо, що в творчiсть перейшла, I музику валку, що нiжно серце тисне У щастя людського два рiвних ? крила: Троянди й виноград, красиве i корисне. 6 вересня 1955 р Ки?в ШЛЯХ Шлях без краю лежить... а над шляхом - iмла, Шлях, камiнням укритий, тернистий, I життя на той шлях вже мене посила. Чи дiйду ж до кiнця його чесний i чистий? Чи в знемозi впаду, притулюсь до землi I брехнею й неправдою вкриюсь, Чи дiйду до мети з потом я на чолi I сльозами утiхи умиюсь? Як впаду i с