В iнших зайве прибуло. Той примушений скакати Був лише на трьох ногах. I дарма четверту ногу Вiн шукав по всiх кутках. Решта всi були здоровi, Радi зеленiй травi... Тiльки слон не влiз у дверi I лишився у хлiвi. А вкiнцi i вiн виходить З жовтим хоботом у двiр... Тупа синiми ногами I вгорi спиня? зiр! "А що то сидить на гiлцi?! Мамо, зараз же кажiть!" "Та це. Гриць наш! - каже квочка, - Вiн iзлiзе й побiжить..." "Так це вiн? Зiтру на порох! З мене посмiха робить? Ноги синькою побарвить?! Жовтий хобот причепить!" I трубу свою до Гриця Простяга? лютий слон... Крикнув Гриць - i враз... прокинувсь... Був, на щастя, це лиш сон... Всi прокинулись вiд крику... Хто кричав - нiхто не зна... А в хлiвi куня? квочка... Що то висидить вона? ЛЕБIДЬ На болотi спала зграя лебедина. Вiчна нiч чорнiла, i стояв туман... Спало все навколо, тiльки бiлий лебiдь Тихо-тихо сходив кров'ю сво?х ран. I спiвав вiн пiсню, пiсню лебедину, Про озера синi, про красу степiв, Про велике сонце, про вiтри i хмари, I далеко нiсся лебединий спiв. Кликав вiн проснутись, розгорнути крила, Полетiти небом в золотi кра?... Тихо-мирно спала зграя лебедина, I даремно лебiдь звав, будив ??. I коли вiн вгледiв, що брати не чують, Що навiк до себе прикував ?х став, - Закричав вiд муки, вдарився об камiнь, Зранив собi груди, крила поламав. Чорна нiч чорнiла, не свiтало вранцi, Ввечерi далекий захiд не палав... Тихо зграя спала, тихо плакав лебiдь, Тихо кров'ю сходив, тихо умирав. Аж колись уранцi зашумiли хвилi, I громи заграли в сурми голоснi, Вирвалося сонце, ослiпило очi, Роздало навколо обрi? яснi. Стрепенулась зграя, закричала бiла: "Тут гниле повiтря, тут вода гнила!.. А над нами сонце, небо, простiр, воля!" - I ганебно спати бiльше не змогла. Зашумiла зграя пiною на хвилях. Зашумiла вiтром... ще раз! I - прощай!.. I летiла легко, наче бiла хмара, I кричала з неба про щасливий край. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тихо, тихо сходив бiлий лебiдь кров'ю, То, здавивши рани, крила рознiмав... I в знесиллi бився... Згра? лебедина! Чи хто-небудь в небi лебедя згадав? 2.IV.1917_ МО?Й МАТЕРI Приснилося, що я вернувсь додому. Iду, дивлюсь: мiй край, моя земля, Смiються в сонцi золотому Рiчки, i села, i поля. Ось-ось прийду до хатоньки мо??, Де мати жде мене й не жде, Я скрикну "Матiнко!" до не?, Вона на груди упаде. I будуть литись теплих слiз потоки I в них бринiтимуть слова: "Я ждала, ждала цiлi роки I в'яла, сохла, як трава..." Iду зеленою межею, Кругом хвилюються жита, I в'?ться щастя над душею - I на плечi нема хреста... Прокинувсь в морi раювання I все збагнув, i похолов... Iду дорогою вигнання, I по слiду мо?му - кров. 2.V.1926 НАД КОЛИСКОЮ Спить мiй малесенький, спить мiй синок... Спить вiн, наслухавшись дивних казок. Нащо ж ти вiченьки знову розкрив?! Спи, моя пташко, то вiтер завив. Стогне i ви? уже вiн давно, Б'?ться i стука у наше вiкно... Геть, розбишако, в далекi степи!.. Спи, моя ластiвко, солодко спи! Ось уже й вiтер зовсiм занiмiв... Мабуть, заснуть пiд намет полетiв... Холодно зараз в лiсах i лугах - Все потонуло в глибоких снiгах. Бiгають зайчики, мерзнуть, тремтять, Затишок хочуть собi вiдшукать. Ось, вони вглядiли, кущик сто?ть, - Годi! Давно вже лисичка там спить. Кинулись знову кудись на грядки - Ой, там ночують сьогоднi вовки. Краще ви в поле бiжiть, за лiсок... Знайдете там ви соломи стiжок - Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки, щоб не знайшли вас голоднi вовки... Спи ж, мiй малесенький, годi гулять... Зайчики бiлi давно уже сплять. А ВЖЕ КРАСНО СОНЕЧКО... Веснянка (З драматично? поеми "Над Днiпром") А вже красно сонечко Припекло, припекло, Яснощире золото Розлило, розлило. На вулицi струменi Воркотять, воркотять. Журавлi курликають, Та летять, та летять. Засинiли проiски У лiску, у лiску... Швидко буде земленька Вся в вiнку, вся в вiнку. Ой сонечку-батечку, Догоди, догоди, А ти, земле-матiнко, Уроди, уроди. ПIСНЯ Розбите серце умира, А я спiваю: тра-тра-ра. Воно крiзь силу вже зiтха, А я смiюсь: ха-ха-ха! Iз серця чорна кров тече... Нехай тече, нехай тече! Колись кипiла в серцi кров, Колись цвiла в ньому любов. Умру, умру!.. Не жаль менi... Хай ти була не роки - днi, Хай мент ?диний я горiв, Хай, може, сам себе дурив. Дурив?! Дарма! А я горю, Себе в останнiй раз дурю. Любила ж ти? Любила? Так? Це ти дала червоний мак? Червоний мак в мо?х руках... Ти кажеш "нi", ти кажеш "так". Нi, нi! Мовчи! Я хочу спать I все, що сталось, пригадать. 16.ХII. 1908 ПIСНЯ Живи, Укра?но, живи для краси, Для сили, для правди, для волi!.. Шуми, Укра?но, як рiднi лiси, Як вiтер в широкому полi. До суду тебе не скують ланцюги, I руки не скрутять ворожi: Стоять тво? вiрнi сини навкруги З шаблями в руках на сторожi. Стоять, присягають тобi на шаблях I жити i вмерти з тобою, I прапори рiднi в кривавих боях Нiколи не вкрити ганьбою! 1917 ПIСНЯ Он чужино, чужинонько, Зрадливая дружинонько! Одружився я з тобою Пiсля сiчi, пiсля бою. Пiсля сiчi - посiчений, Пiсля бою - скалiчений. Пiшов в хату - не топилось, Хотiв з'?сти - не варилось. Хотiв лягти i спатоньки, Як десь там, у матiнки, А в головах на весiлля Не подушка, а камiння. Хотiв лиха позбутися, Додомоньку вернутися - Сто?ть муром лiс дрiмучий, А за лiсом гори-кручi. Ой вихори, не кидайте, Сирим пiском закидайте! Орли, орли, в небi майте, Мого тiла не займайте! Ой вихори, над ворогом Метiть пилом та порохом! А ви, орли, в небi майте, Мою шаблю пригадайте! * * * Гроза пройшла... зiтхнули трави, Квiтки голiвки пiдняли, I сонце, тепле i ласкаве, Спинило погляд на землi. Здаля розвiялись тумани, Знов ясно, пахощi, тепло... Спинилась кров, замовкли рани... Прибите серце ожило. Лiта? радiсть, щастя свiте, Дзвенять пташки в садах рясних, Смiються знову трави, квiти... А сльози ще тремтять на них. 1905 * * * Коли б я знав, що розлучусь з тобою, О краю мiй, о земленько свята, Що я, отру?ний журбою, В свiтах блукатиму лiта; Коли б я знав про муки лютi, Про смiх i глум на чужинi, Що в мене будуть руки скутi I в мури замкненi пiснi, - Я попрощався б хоч з тобою, До лона рiдного припав, Прислухався б до шуму трав I зник... Нi! Не пiшов би я з ганьбою Шукать ганьби на чужинi... На хрест?! Однаково менi! * * * О принесiть як не надiю, То крихту рiдно? землi: Я притулю до уст ?? I так застигну, так зомлiю... Хоч кухоль з рiдною водою!.. Я тiльки очi напою, До уст спрагнiлих притулю, Торкнусь душею вогняною. 12.IX.1921_ * * * О слово рiдне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на смiх! Спiвочий грiм батькiв мо?х, Дiтьми безпам'ятно забутий. О слово рiдне! Шум дерев! Музика зiр блакитнооких, Шовковий спiв степiв широких, Днiпра мiж ними левiй рев... О слово! Будь мечем мо?м! Нi, сонцем стань! вгорi спинися, Осяй мiй край i розлетися Дощами судними над ним. 1907 * * * Пекло, здавалось, було в ту годину... Грiм божевiльний стогнав i ревiв, Блискавок стрiли лiтали без впину, Весь небозвiд то .палав, то чорнiв. Буря пройшла, i я з жахом питаю: Що-ж то зробилось з коханого краю? Певно ру?ну та буря зробила?.. Кажуть: "Вербу десь розбиту добила". Думко! коли i тебе виливаю В слово холодне?, в пiсню свою, Пекло таке ж я в душi сво?й маю -- Спалю? всю воно душу мою... Думко! остужена словом людським, - Пiсне! що зробиш ти в кра? мо?м? Може й ти вдариш в вербу недобиту, В ту, що жила, не радiючи свiту?! * * * Потiк столiття зносив гнiт, Терпiв ярмо й сваволю... I гнiвно враз розбив гранiт, I - гей, на бiй за волю! Летить, кричить, шумить орел, Розбитих хвиль не лiче: ?х безлiч вилете з джерел, Коли вiн ?х покличе. Народ столiття зносив гнiт, Терпiв ярмо й сваволю... I грiзно враз розбив гранiт, I - гей, на бiй за волю! Летить, кричить, шумить орел, Розбитих хвиль не лiче: ?х безлiч вилете з джерел, Коли вiн ?х покличе. 1906 p. * * * Рiдна мова в рiднiй школi! Що бринить нам чарiвнiш? Що нам ближче, i милiш, I дорожче в час недолi?! Рiдна мова! рiдна мова! Що в ?дине нас злива, - Першi матерi слова, Перша пiсня колискова, Як розлучимось з тобою, Як забудем голос твiй, I в вiтчизнi дорогiй Говоритимем чужою?! Краще нам нiмими стати, Легше гори нам нести, Нiж тебе розiп'ясти, Наша мово, наша мати! Нi! В кiм думка прагне слова, Хто в майбутнiм хоче жить, Той всiм серцем закричить: "В рiднiй школi рiдна мова!" I спасе того в недолi Наша мрiя золота, Наше гасло i мета: Рiдна мова в рiднiй школi! * * * Замовкнiть всi; великий час прийшов. Мовчать в сю мить громи-гармати, Схилилась наша хоругов, I на колiна стала мати, На терезах життя i смертi ми, I хтось один з них переваже... Коли життя - гримiть, громи! За волю кожний з нас поляже! 1916 ============================================================== Борис Олiйник. Поезi? МЕЛОДIЯ Заболю, затужу, заридаю... в собi, закурличу, А про очi людськi засмiюсь, надломивши печаль. Помолюсь крадькома на тво? праслов'янське обличчя, I зоря покладе на мовчання мо? печать. Забiлiли снiги, забiлiли на цiлому свiтi. Опада? листок, як зiв'яле ча?не крило, Там, де ми вiдбули, там, де наше вiдтьохкало лiто,- Забiлiли снiги-.. забiлiли снiги... замело. Це приходить, мов сон. Це приходить до мене iз марень: Теплий шепiт i схлип.- чи сльоза, чи роса од рiки? I на обрiй вечiрнiй ляга, мов на еллiнський мармур, Ледь означений профiль i тиха лiлея руки, Я для iнших одцвiв, я пiд серцем сховав сво? квiти. Я вiд ока чужого туманом осiннiм укривсь. Але якось вночi пiдiйди i торкни мо? вiти - Я тобi засвiчусь, як нiкому iще не свiтивсь!.. Заболю, затужу, заридаю... в собi, закурличу. А про очi людськi засмiюсь, надломивши печаль. Помолюсь крадькома на тво? праслов'янське обличчя, I зоря покладе на мовчання мо? печать. ПIЗНАННЯ Цикл I Пiзнавав я Ленiна без екскурсоводiв - Не було музе?в у нашому селi. Та вже як зберуться дiди на колодi - Де вже тим полiтикам - замалi! Взагалi у нас говорять - як ходять: Прямо, повноросто, навпрошки. Через кон'юнктуру, мов через колоду, Чешуть не питаючись дядьки. А чого б це ?м хвостом крутити, Коли кожне слово iде в зело. Та й нема такого цабе на свiтi, Котре б хлiбороба з посади зняло... Дак отож i я, молоде та зелене, Зважився спитать: - Товариство дiди, Дуже вже ви гарно кажете про Ленiна, Як би ж i менi, порадьте, дiйти _ До тi?? книжки чи до брошури, Де про все узнать вам довелось? - Глянули на мене дiди похмуро I сказали так: - Молокосос. Ленiн був серйозний чоловiк, Не в брошурках (узяли ще моду!), Жаль, великих родить не кожен вiк, Але як уродить - то вже уродить! А чого це так,- сказали дiди,- Сам до то? iстини дiйди. II Пiзнавав я Ленiна без екскурсоводiв... Де вже там у трясцi екскурсоводи! Мати у колгоспi вiд третiх пiвнiв, Баба день крiзь день кривуля на вгородi, Я в чужих баштанах стрiчаю пiвнiч... Батько? На запитання на?внi Навiть озиратись ми не хотiли, Бо у нашiй славнiй Зачепилiвцi Тих батькiв на пальцях ми лiчили. Так i тi на ноги притомилися - Узяли собi на помiч милицi. Дехто замiсть себе прислав повiстки. Мiй - то взагалi пропав безвiсти. Iншi, як лягли на дно окопу,- До сьогоднi чесно стережуть ?вропу. О такiй порi, молоде та зелене, я Починав, братове, пiзнавати Ленiна. Без екскурсоводiв, самотужки, Зошити за поясом, як водиться. А вiн менi з читанки гарно мруживсь, Посмiхався приязно, як до родича. Я до нього зовсiм пiдходив близько, Певно, лише дiтям отак дозволено. I свiтились очi глибоким блиском, I ряснiли зморшки, важкi i зболенi. Вiн мо?му серцю являвся рiзний: Молодий i дужий, сумний i грiзний. То лише з майстерень Худфонду - на подив - Вiн чомусь однаким у свiт виходив. Так, мов не любив на свiтанки дивитися. Так, мов тiльки й мрiяв у кабiнетi, Щоб понад майдани здiймать правицю, Навiть як хотiлося знять кашкета. А я ж, хлопцi, знав, що правиця визнана, Окрiм того, ще ж i рукою звалася, Котра бiлим голубом заметалася, Коли кров мiж пальцями з рани бризнула. А вона ж була i не тiльки владною, А такою теплою i тихою, Коли бiлий чубчик хлоп'ятi гладила I в жiночих косах коханням дихала. III Через гони лiт, вже не так i зелений, Я ще глибше, друзi, iшов до Ленiна. Вiн менi навстрiч - небуденний i рiзний: Молодий i древнiй, м'який i грiзний. Гнiвно рокотав непiдкупнiстю всею, Коли гримував я його пiд месiю. Вiдвертавсь од мене, як вiд полiна, Коли аж свербiло пройтись на колiнах. Як вiн саркастично смiявся, хлопцi, Коли прирiвняли його до сонця! (- Краще вже,- казав,- коли так напосiли, Бути сво?часним дощем на посiви). Хмаривсь, коли, перш анiж вибрать дверi, Я на нього зиркав, як на суфлера, I радiв, i схвально кивав бородою, Коли був я просто самим собою. Можна б його довго i дуже хвалити Мармурово-бронзово i в гранiтi. Та нiхто й не проти - як гарний пам'ятник, Коли вiн пiд небом людсько? пам'ятi! СИВА ЛАСТIВКА Мамо, вечiр догоря, Вигляда тебе роса, Тiльки ти, немов зоря, Даленi?ш в небеса, Даленi?ш, як за вiями сльоза. Ти вiд люто? зими Затуляла нас крильми, Прихилялася Теплим леготом. Задивлялася бiлим лебедем, Дивомказкою За вiконечком,- Сива ластiвко, Сиве сонечко. Сад вишневий на порi, Повернулись журавлi. А менi, як до зорi, Долiтати на крилi Все до тебе, як до вiчно? зорi. Там, де ти колись iшла, Тиха стежка зацвiла Вечоровою матiолою, Житом-долею свiтанковою, Дивом-казкою, Юним соняхом,- Сива ластiвко, Сиве сонечко. ХЛIБ Провели в кабiнет. Лик - Немов заскороджена грядка: Вiн з далекого хутора Пiшки прибивсь до Кремля. Доручила громада Дiзнатись, чи все там в порядку, Вiд найстаршого, значить. Чи все до ладу там, мовляв? Вiн сiда? за стiл, Непоквапний, незграбний, як брила. Так сiдають до столу Мiльйони трудящих людей. Помолившись про себе До бога, щоб дав йому сили, Починаючи здалеку, Тужну розмову веде: - Розумi?ш, Iллiч, Не туди воно гнеться, ?й-богу. От, примiром, узяти Хоча б i у нашiм селi: За царя моя нивка Кiнчалася за порогом. Зараз землю дали, Так у мiсто забрали хлiб. Розумi?ш, Iллiч, Ми ж не просимо божого раю, Нам би тiльки попробувать, З чим той ?дять коровай... I дивився на Ленiна Тертий, стривожений ратай, I були в нього вельми Нехитрi й пекучi слова. Вiдказав йому Ленiн: - А чим я зарадити можу? Ну, скажiть менi: чим?! - Хлюпнув зойк у очах i погас.- Ви не чули хiба, Що вмира? без хлiба Поволжя? Розумi?те... дiти!.. Вмирають без хлiба у нас. Розумi?те: мертво Кричать по?зди i перони, А страшна голодуха На цвинтар мiста жене. Зараз хлiб нам потрiбний, Як мир, як свинець, як патрони' Нам без хлiба, товаришу, смерть. Розумi?ш мене? Мовчки слуха? ратай, I вiрить, i трохи не вiрить, I пiдважу? мозком Брехнi й побрехеньок баласт. - Ми, товаришу Ленiн, Народ, пробачайте нам, сiрий. Нам би хлiба й до хлiба... А так ми, звичайно, за власть. I, вiдкланявшись ревно, Уже до порога руша?, Заховавши тривогу, Неначе зернину в рiллi. - Може, вип'?мо чаю, Товаришу, за звича?м? Бо дорога далека... - Пiдвiвся з-за столу Iллiч. ...Обережно поклали На стiл перед ним скорину. Пересохлу, аж сiру - Сiрiшу свято? землi. Придивився оратай I злякано вихрипiв: - Сину, Ти скажи менi, що це? - I Ленiн сказав йому: - Хлiб. I побачив оратай, I раптом побачив оратай, Що обличчя у Ленiна Жовте од втоми, як вiск, Що благенький костюм його Злiва, над серцем, полатаний, Що синцi прозирають, Як рани глибокi, з-пiд вiй. ...А на сходцi в селi Вiн пiднявся, похмурий i грiзний Кресонувши очима В принишклi ряди жупанiв, Вiн охрипло сказав: - Отака моя, хлопцi, пiсня: Признавайтесь, де хлiб, Та не гузяйтесь довго менi! I, покликавши в свiдки Iсуса i матiр божу, Вiн таке ?м прорiк, Що малим i паперовi зась. Повернувсь до голоти: - Ви чули: вмира? Поволжя, Розумi?те... дiти!.. Вмирають без хлiба у нас... I тодi жупани Заганяли в утинки патрони... I знамена iз крепом Схилялись на груди бiйцiв... Та летiли в мiста Iз ядерним зерном ешелони Од життя Повноважнi i надзвичайнi гiнцi. I в дитячих очах Озивалося небо травневе, I дiвочi уста Розтулялись, мов дива малi. I котилось над мiстом Пахуче, високе, рожеве, Тепле сонце, Як матiр'ю спечений хлiб. В ОБОРОНУ ХЛIБА Юначе мiй, чи??сь мами сину, Зодягнений на джинсовий мотив,- Я вже завмер, коли ти... пiвхлiбини "В дев'ятку" натреновано вгатив! Солоним потом залива? спину... Футбол, як бачиш,не солодка гра! Перепочинь. Та поговорим, сину. Бо ? про що. I - вже давно пора. Я просто, не домiшуючи меду, Скажу: коли ти замахнувсь ривком Ударить хлiб, твоя весела кеда Менi пiд серце влучила носком. Ти вдарив так, що потемнiло в оцi, I по державнi крайнi рубежi У всiх, що пухли в сорок шостiм роцi, Вiд жаху похолонуло в душi. I у батькiв, якi на полi ратнiм Дiлили хлiб, мов долю у бою, Вiдкрилися старi солдатськi рани, I заболiли в смертi на краю. I в матерiв, коли ти через луки Котив хлiбину, як футбольний м'яч, Так застогнали, затужили руки, Немов по них ти потоптавсь навскач. _ Ми всi iз хлiба виростали, сину, Iз працi себто - чуда iз чудес,- Яка нас охрестила на Людину, Пiднявши з чотирьох до пiднебесь. _ Нас кликав хлiб на добре, чесне дiло До братнього, трудящого коша. Ми в нiм шану?мо не тiльки тiло, У нiм народна свiтиться душа. I я тобi сказати чесно мушу: Ти можеш лущить м'яч, немов горох, Але коли вже замахнувсь на душу,- Дивись, щоб не спiткнувсь... на чотирьох! ДО ПРОБЛЕМИ ДОБРА I ЗЛА Де тiльки я не бродив оцi тисячу лiт! Скiльки забулось? Забудеться скiльки? Не знаю. Кров закипала на кризi по краплi, як глiд. Тяжко спадала на поле вороняча зграя. Хтось мене вiв через холод заплющених сiл. Згарища станцiй... Безокi вiконнi провали... Лики i лиця... Поземка ядуча, мов сiль,- Все те за вигоном пам'ятi пилом припало. Хтось мене кинув (чи зрадив?) опiвнiч слiпу... Хто ж це? Забулось... Але вкарбувалось навiки. Жах одинокостi, туга посмертна в степу, Косо - прицiльна, на жертву - атака шулiки... Все те розмилось буденним, як сiчка, дощем, Та запеклося тавром на пергаментi долi: Блискавка пострiлу за полохливим кущем. Отвiр жорстокий у нiжному тiлi тополi. Дати безликi пiшли в снiгову крутiю, Крики погроз вiдповзли за хитке видноколля,- Тiльки ?дина, що кулю спинила мою,- Свiтить менi рятiвною свiчею тополя. Давши iм'я ?й (нема без iмення добра!), Тайну його стережу, як вона - мою кулю. Небом укрив, приголубив сагою Днiпра, В крону ?? поселивши, ак пам'ять, зозулю. Далi iду. Проминаю байдужi стовпи. Лиця байдужi, неначе стовпи, проминаю, Прiзвища станцiй якихось... уже й не згадаю, Потяг промерзлий вiдгув у забутi степи. Бив мене вiтер жорсткий i жорстокий, як жерсть. Де ж це було? На якому роз'?здi?.. Забуто. Та не забуто: у небо вростаючи круто, В благословеннi тополею зведений перст... Дав ?й iмення (нема без iмення добра!). Свiтить у пам'ятi знаком живого карбунку. Прагну до не?, немов до межi вiдрахунку, Щоб не згубити дороги до вiсi Днiпра. Хай би куди не хилила мене течiя,- Сущим у плотi чи вiтром нечутним у полi,- Все ж повертатимусь, яко на круги своя, До та?мницi, запеченiй в серцi тополi. Манить мене i - манитиме! - куля мала, Доки у нiй ще хова?ться слизько i хитро Iм'я стрiльця, зароковане в тайнi калiбру... Адже нема, товариство, без iменi зла! КРИЛО I Потяглися журавлi вдалеч плавко. Доганяв ?х листопад за селом. А один, як сирота, гiрко плакав З перебитим у лiктi крилом. А iшов собi хлоп'як через луки. Запримiтив сiрому здаля. Вiн узяв, як дитину, на руки I додому принiс журавля. Поселив за комодом в куточку. (Звiдти смiшно стирчав йому нiс). Мати вишила журавку сорочку. Батько кеди з крамницi принiс. Стало швидко крило заживати. I, коли вiдгуляла зима, Якось вийшов цибато iз хати, Стрепенувся, злетiв i - нема... Похилився хлоп'як бiля ганку. Вiд зажури ще бiльше змалiв... Коли це вересневого ранку Повен двiр прибуло журавлiв! Вийшов з гурту у кедах цибато I сказав хлоп'яку: - Не журись! Щовесни прилiтатиму, брате, Бо крилом я до тебе прирiс. II Отак вони й росли, як близнюки. Навчив журавлик хлопчика лiтати. Коли село хилилося до сну, Вони удвох виходили на луки, I журавель розповiдав малому Про Африку, про Нiл i пiрамiди, Що вельми схожi на стоги тутешнi, Про модно розфарбованих папуг, Якi по-людськи вмiють говорити. I ще про рiзнi дива та дива, Що i перо журавки не опише! А потiм над селом вони злiтали, I зорi ?м ховалися пiд крила, I так обом ?м хороше було! Незчулись, як хлоп'як закiнчив школу, I якось вiн надвечiр у леваду Прийшов не сам. I журавель сказав ?й: "Щаслива ти. Достойна в тебе пара. Я вас обох приймаю. I - люблю". О, як утрьох ?м високо лiталось! I так у свiтi хороше було! III А поруч жив сусiда-завидюх. Стояла в нього на два ганки хата. Добра усякого - аж розпирало Суцiльний мур. Лиш де-не-де у шпари Вужами витикалися антени. Дiтей у нього не було. Зате Мав сад, задушений глухим парканом. (Той сад здаля минали солов'?). Собаки не любили його, страх! Тому й ходив завжди з цiпком дебелим, А де ступав,- там не росла трава... _ * * *_ Якось опiвночi петляв по луках: Щось крадене за пазухою нiс. Аж гульк - з туману виринула з'ява. То був журавлик. Вiн до чоловiка За звичкою довiрливо iшов. (Бо думав же - л ю д й н а)... Зеленим люто засвiтились очi: "Ага, так ось хто вистежив мене?! То на ж тобi!" - Цiпок зловiсно свиснув. I тiльки зойк злетiв. I... обiрвавсь. _ * * *_ Iшов по луках весело юнак На зустрiч iз сво?м цибатим братом. Та зопалу об щось м'яке спiткнувся. Пiд ноги глянув - сполотнiв, як мiсяць: Лежав долiлиць мертвий журавель. Припав до нього i сахнувся дико, Коли у мертвiм оцi журавля, Як в дзеркалi, сво? лице угледiв, Що просто на очах старiло важко: Одна по однiй зморшки проступали, Кришились зуби, западали щоки,- I вiн ставав столiтнiм, древнiм дiдом. А потiм щось пiд серцем обiрвалось, I сич зареготав, як потурнак: "Уже тобi нiколи не лiтати!" Повiв незрячим поглядом. Нараз Опiкся оком об цiпок терновий - I все до скрику зрозумiв. Усе! IV Сусiда саме, приховавши кражу, Уже до сну збирався. Коли це Примарно тихо прочинились дверi, I хтось нечутно перейшов порiг. Вiн придивився - i здерев'янiв: Стояв юнак, сивiший вiд туману, З обличчям сiрим, як сира земля, А з правого плеча звисало в нього Замiсть руки надламане крило. Повiльно, нiби в напiвзабуттi, Вiн лiвою господарю простяг Цiпок терновий... у кровi по лiкоть. "Не я! - завив господар, наче вовк,- Свят-свят, не я!!!" - вiн кинувсь до дверей I остовпiв: як завше, на колоду Вони запертi наглухо були. Нiкого. Тихо-тихо, як у ямi... Щовечора усi, як ?, замки Перевiряв руками i зубами, Але щоразу, саме опiвночi, На роковiм дванадцятiм ударi Незрима сила прохиляла дверi, I на порозi виростав юнак З обличчям сiрим, як сира земля, Сивiший вiд туману. А з плеча Замiсть правицi важко опадало Крило. Повiльно, нiби в напiвснi, Лiвицею господарю пiдносив Цiпок терновий... у кровi по лiкоть... Щоночi дядько, як у пастцi вовк, Метався, бився об замки пудовi, Нiкого не знаходячи. I врештi Зламався, як цiпок... у лiктi. _ V Одного дня, обходячи людей, Поза хатами вiн прокравсь до суду I, захлинаючись, шептав: "Це я! Це я... убив. О, знову вiн iде По мене, т о й... з крилом замiсть руки! Сховайте... А як треба - посадiть. Та тiльки ж не навсправжки, а для ока. Мо', пересиджу, доки той... забуде!" * * *_ Старий суддя замислено дививсь Кудись далеко, може, аж... за Ельбу. У нагороднiй планцi ордени На пiджачку плiч-о-плiч спочивали. Коли зарослий, вовкуватий дядько, Як злодiй, скрадливо переступив Крутий порiг суворо? кiмнати,- Криваво засвiтились ордени, Усi як ?. А ?х було дванадцять. Суддя дививсь повз дядька. Говорив, Мов сам до себе: "Бач, схотiв чого: В тюрмi сховатись. Пересидiть кару... Не вийде, дядьку, Ти таке вчинив, Що i статтi у кодексi нема?, За котрою судили б ми тебе. Ти ж найсвятiше - небо,- дядьку, вбив. А це вже вище вiд людського суду. Хiба що совiстю тебе скарать? Так i ?? ти вже давно продав Втридорога... iз салом на базарi. Ото хiба iще зостався страх. То хай хоч страх тебе щодня вбивав: Вiн, слава богу, не пiдсудний нам!" _ * * *_ Потяглися журавлi вдалеч плавко. Доганяв ?х листопад за селом. Тiльки сивий чоловiк тихо плакав, Юний... сивий чоловiк нiмо плакав З перебитим у лiктi крилом. ПIСНЯ Розпрягайте, хлопцi, лiтаки: Хай-но спочивають, роботящi. Гарно воно в небi, а таки Вдома, на землi, ?й-богу, краще. Накричавсь до хрипу шлемофон. Нагулись мотори до агонiй... Може б, хто згадав хоч упiвтон Давню: "Розпрягайте, хлопцi, коней"? ...Тихий вечiр травами котив. Льотчикам натомлено дрiмалось. Старший спогадав старий мотив, Молодi крилом прилаштувались. А один замислено мовчав, Оповитий маренням, як димом. Щось йому далеке ув очах Засвiтило нетутешнiм дивом Так, немов зiйшлись усi вiки, Стали округ пiснi в оболонi. ...Паслися, мов конi, лiтаки. Наче лiтаки, летiли конi. ПIСНЯ ПРО МАТIР Посiяла людям лiта сво?, лiтечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дiтей, як на свiтi по совiстi жити, Зiтхнула полегко - i тихо пiшла за межу. - Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись дiти, - Куди ви, бабусю? - онуки бiжать до ворiт. - Та я недалечко... де сонце ляга? спочити. Пора менi, дiти... А ви вже без мене ростiть. - Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо? - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? - А я вам лишаю всi райдуги iз журавлями, I срiбло на травах, i золото на колосках. - Не треба нам райдуг, не треба нам срiбла i злота, Аби тiльки ви нас чекали завжди край ворiт. Та ми ж переробим усю вашу вiчну роботу,- Лишайтесь, матусю. Навiки лишайтесь. Не йдiть. Вона посмiхнулась, красива i сива, як доля, Махнула рукою - злетiли увись рушники. "Лишайтесь щасливi",- i стала замисленим полем На цiлу планету, на всi поколiння й вiки. ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ Пам'ятi Олексiя Антоновича Вовнянка Як несли його тихо в нове житло По бруку, по бруку, по бруку,- Був мiсяць май. Сонце пекло. ...Мерзли руки. Сизий пил опадав на хрести перехресть. Зiтхали старi: вiдмучивсь. Шепотiли тополi. Фальшивив оркестр: Грали учнi. А коли проминали школу i сад, Молода... молоденька антонiвка Пiдiйшла до труни, сахнулась назад: - Олексiю Антоновичу?! Та чи вiн не почув, чи удав, що спить, Бо несли його високо-високо, Тiльки пальцi, здавалось, ворухнулись на мить, Наче листя, на жовтнi висохле. Обiч шляху тулилися скромно авто. Шоферюги, на слово колючi, Сигарети ховали в рукав. Бо то Були його учнi. Затихали у хатах дрiмучi сварки, Видихалися чвари ядучi. I стояли сумирно дебелi дядьки - Його першi учнi. А один, що сивухою очi залив I таке - не при дiтях - варнякав, Як побачив його, ураз прохмелiв I по-людськи заплакав. А один генерал, увесь в орденах, Що звитягою смерть перевершив, Прочитав телеграму. Збiлiв, як стiна, Вперше... Я додому прийшов. Похиливсь, як верба. Триста лих менi дивляться в вiчi. То за вiщо ж до всього ще й ця журба? Ах, за вiщо, за вiщо, за вiщо?! Як могли ви, учителю, вмерти, коли Менi й так до нестями прикро? Я ж вам вiрив, як Богу. Менi ви були За Отця, i Духа, i... приклад. Та коли б хоч вiтрища ламали кущi Чи осiння осмута висла, Та коли б хоч лили трафаретнi дощi,- А то ж май зацвiта, як пiсня! Вiн сказав: - Не вдавайся до самобиття. Не спiши головою з кручi. Я тому саме в травнi лишаю життя, Щоб його цiнували учнi. УРОК I Якось брiв я звiльна полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, нiби лебiдь, що на осiнь вiдлюбив. Та й не згледiвсь, як уплив я в голубу тональнiсть неба. В пролiсковiй темi неба всесвiт дихав голубим. Голубим я став, як голуб iз небесно? купелi. Став я зовсiм невагомий, нiби вечорова тiнь. Все минуле проминуло спраглим видивом пустелi, все мо? сумне й веселе одлетiло в голубiнь. Десь у мене за плечима мiсто млявi сни бороло: важко чахкали заводи, тонко звискував метал. Там без лагiдних пiвтонiв кут вривавсь раптово в коло, коло рiзко розгиналось в прямовисну магiстраль. Думав я, що все на свiтi тонко з'?днане у сутнiм: все на свiтi творить в зладi неперервний колобiг. Думалось: коли б не знав я мову мiста прямокутну, то округлу тишу поля вже пiзнати б я не змiг. Ще додумалося: в громi молодих прокатних станiв, у засмаглих дужих буднях, в пропотiлих сорочках мiсто творить тишу поля ув оправi фiлiграннiй, носить нiжнiсть, як дитину, на сво?х важких руках. Думав я, що в кожнiм серцi ? сьогоднi, вчора й завтра. ? минуле i сучасне, перевтом гiркий вантаж. Думав: от би вiдшукати мiсто на учнiвськiй картi, щоб те мiсто мало тихий, акварельний антураж. От Венецiя, скажiмо, голуба, немов гондола, а чи Рiо-де-Жанейро, як гарячий помаранч. От би з'?хать з пiрамiди, як в дитинствi - iз стодолi прямо в казку, проминувши су?ту, i смiх, i плач. От лягти б на дикiм пляжi, як Адам один, без ?ви, i, забувшись, наслухати, як осiнньо спить Париж. Чи, обнявши стан гiтари, завернути в... Крагу?ваць. (Стiй! Я ж думав - до Мадрiда Крагу?ваць? Що це й звiдки? Я вас не просив у вiрш!) Чи лягти пiд крону лавра, вiчного, як слава, древа... "Кр-рагуеваць!" - знову рiзко полоснуло, нiби нiж... "Кр-рагу?ваць!" - нiби черга автоматна. (Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп. ...Р-розколовся вiрш). Пам'ять блима, наче ватра... Де це? Де це? Де ж це? Де?!! Карту... Карту! Дайте кар-рту!!! Серце, тихше. Тихше, серце! (Автомат - у центр грудей). Цвинтар... парти... цвинтар... парти... Карта: Париж, Афiни, Белград... Кр-ра-гу-в-ваць. Югославiя (Будьте ж проклятi ви, карти! I той... день). Поховали без оркестрiв. Пульс востанн? дзьобом: тук... (Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!) Тихше. Тиша кане в камiнь. В тишi - зламане крило. Все ж забуте пiд роками, все ж травою поросло. Що ж ти тягнешся руками до мойого серця, пам'ять? Все ж минуло, все опало, все ж травою поросло. Тридцять рокiв одмiнилось. Скiльки згадувати можна? Оновилось поколiння, возродивсь втридцяте свiт. Вже сини нащадкiв носять, як знамена переможнi. "Ви од пам'ятi,- хтось хлипа,- хоч онука вбережiть". ...Може й справдi: хай та пам'ять в нашiм серцi вiдболить? II Син прийшов iз школи. Гучно полетiв портфель пiд стiл. Перед люстром окрутнувся. Скоса зиркнув у вiкно. За балкон комусь петитом та?мниче засвистiв. Став нiвроку. Чуб - на плечi. Джинси, списанi з кiно. Я сказав педагогiчно: "Прибери портфель на стiл". Вiн лiниво нахилився, буркнув: "Ну, почавсь урок". "Пробачай менi, шановний, але перше, нiж свистiть, ти б нам з матiр'ю повiдав, як з оцiнками, синок?" Вiн скривився: "Ат, набридло, я ж казав, що все гаразд". Я нахмуривсь традицiйно: "Ти б, шановний, тон змiнив, це тобi не в класi, хлопче,- нагадаю в котрий раз. Я тобi не однокашник..." "Добре, тату. Зрозумiв". Сiрi очi. Бiлобровий. Вже пiд носом - перша тiнь. (Iнтересно: цiлувався? Я ж у восьмiм... Ат, було). "Зна?ш, цей географ, тату..." "Ти менi цi речi кинь!" "Ця iсторичка..." "Ти знову за сво?, менi на зло?!" (А пiдтекстом, пiдсвiдоме через пам'ять, мов крiзь мрево: "Крагу?вац ь". Як вони тодi сидiли: парами а чи по тро?? Про вiйну Столiтню вчили а чи про падiння Тро?? Чи й вони, як ми, на партi iмена сво? лишали? А можливо, що по картi короля свого шукали?..) I сказав йому повчально: "Географiю завжди треба, сину, добре знати: вчення - свiт, невчення - тьма". Посмiхнувся вiн скептично, гумку пожував: "Зажди. То колись, у вашi роки... Зараз бiлих плям нема. Взяв собi квиток у касi, i лети, а хочеш: ?дь". Я постукав пальцем строго: "Слухай, хлопче, i мовчи. (Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!) А. iсторiю,- натиснув,- особливо, сину, вчи". Що ж,- зiтхнув,- ти завше правий: роки, досвiд i т. iн. Але все ж дозвольте, врештi, вам запитання одне. Тiльки: цур! На цей раз, батьку, йде розмова двох мужчин. Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене". До паска потягся звично... i вiд подиву осiв: Вперше я помiтив раптом, що ми зростом нарiвнi. Господи, коли ж це сталось? Певне, й справдi я ослiп: вiн уже дорослий зовсiм! Хто ж простить мене менi?! "Слухаю,- сказав я хрипло.- Викладай усе як ?". "Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент: от iсторiя, скажiмо. Що вона менi да?? Ну, було щось. Ну, минуло. А життя ж iде вперед! От розсудимо тверезо: раз було, то вже нема? А коли нема, що з того: сталося воно чи нi? Зараз, тату, космос кличе. Там проблем у мене тьма. Ну, яке ракетi дiло, що було в старовинi?! Чи були троянськi вiйни, чи тих во?н не було б, все одно злетить ракета, бо в мо?х руках ключi. Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб. I, коли я помиляюсь, доведи, а не кричи". * * * Все довкруг, як мусить бути: входить вечiр, мерхне даль. Зiйде сонце. Зайде сонце. А затим настане нiч. Як банально! Як прекрасно все округлено в спiраль гармонiйно: так було вже тисячу тисячорiч. О стрункий свiтопорядок - чергування вiчний плин! Все так мудро у природi: день - за нiччю, нiч - за днем. Батько, роль свою скiнчивши, вiдда? нащадкам кiн. Все мина?, промина?: день - за нiччю, нiч - за днем. Iдеальний ритм природи: батько вбитий, я - живу. Ах, який свiтопорядок: ну, поплакав - i забудь. О жорстокий ритм природи: вбитi падають в траву! О змi?на мудрiсть кола: ну, поплакав - i забудь. Що ж ти тягнешся руками до мойого серця, пам'ять? Все ж минуло, все опало, все ж травою поросло! "Може, сину, й не було?" "Може, й не було. А... ти про що?" III "Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогоднi число?" "Ха! - соковите зареготав.- Не iронiзуй, батьку, двадцяте жовтня. Ти ж завтра iменинник". "Хо-го! - вiдгукнувсь я у його стилi.- Все ж хоч одну дату ти таки пам'ята?ш. А ще кажеш: до чого менi та iсторiя!" "Отаким, старий, ти менi подоба?шся... в гуморi". "Ну, ще б пак! Завтра ж я народився. Власне, в нiч з 20 на 21 жовтня 1935 року". "0це точнiсть! Ану, загляньмо в календар: о котрiй там сходило i заходило сонце? В житт?писi великих кожна деталь - на вагу золота",- вiн потягся до календаря, веселий i нахабно юний. "Не треба..." - перепинив я йому руку. Лiниво знизав плечима: "А то чому?" "Там... кров". "Та ти що-о?! - вiдсахнувся од мене ошелешено.- Яка... кров? Де? Нiчого не розумiю". "Зараз поясню, сину... документально: "В нiч з 20 на 21 жовтня 1941 року карателi пiд орудою майора Кенiга вдерлися в мiстечко Крагу?ваць i розстрiляли сiм тисяч чоловiк. Серед них - триста гiмназистiв. ?х вели на смерть покласно, на чолi з учителями..." "А де цей... Крагу?ваць?" "В Сербi?. За сорок верст вiд Белграда, сину. А ти кажеш: що менi та географiя". "Ну, до чого ж тут географiя! Не про це зараз... Я просто хочу сказати: це ж випадковий збiг, i то лише в днях. Ти ж народився за шiсть лiт до... цього". "Е, нi, сину, у цьому свiтi - ти ж учив - усе зв'язане: причина - наслiдок, день i нiч, народження й смерть, куля i вказiвний палець. День мого народження, як i нiч смертi Крагу?наця, увiйшли у вiчний колобiг народжень i смертей, ставши клiтинами свiтобудови. Нiщо не зника? в цьому свiтi, сину. Закон збереження матерi? i... пам'ятi. Придивися пильнiше: на мо?й сорочцi - кров". "Облиш, тату! Це вже... мiстика. Менi страшно, тату". IV "Не бiйся. То Пам'ять ста? при свiчi. Он тiнi якiсь ворухнулись вночi. I жахом дихнула руда каламуть. I чоботи з ночi, як фатум, iдуть. Нема? облич. Тiльки вишкiр зубiв. Та усмiх кривий на арiйськiй губi. Стиска?ться коло, як защморг, ривком..." "О, тату! То ж вiтер гуде за вiкном". "Ось Кенiг пiдносить правицю: "Moment!" У компасi стрiлка дзвенить, як стилет. I карта тремтить, як в Освенцiмi плац. I око свинцеве - над Крагу?ваць". "О тату, це просто здалося тобi: То гнуться дерева в осiннiй журбi". Педантичний арi?ць (в пунктуальностi - теж своя грацiя) З чисто прусською точнiстю зводить дiтей iз-за парт. I в колонах по тро? веде ("Liebe Kinder! * Дистанцiю"). Акуратно, покласно на цвинтар, в сумний листопад. "Iдуть, як до школи. В портфелях - книжки. ___________________ * Любi дiти! (Нiм.)_ Снiданки завбачно поклали батьки. I зошит в клiтинку на перший урок. I вчитель суворо вирiвню? крок. Над свiжими ямами - глина руда..." "О тату, не треба! То ж лист опада". "Шiсть тисяч сiмсот вже вростають у грунт, А триста... на цвинтар покласно iдуть. Географ, немов на уроцi, сказав: "_А зараз ви бачите гору Триглав". I важко плечем ворухнула гора: "Вбивають людей, та народ не вмира". Iсторик старий повернувсь до дiтей: "А зараз ви Косовим полем йдете. Тут пращурiв наших, обагривши схiд, косив ятаганом султан Баязiд". I важко плечем ворухнула гора: "Вбивають людей, та народ не вмира". "А триста по Сербi? мовчки грядуть..." "О тату, то ж гуси у небi пливуть". "Зiрвавши мости, як бинти iз грудей, мета?ться Тиса: "Куди ж ви... дiтей, Куди ж ведете ви невинних дiтей?" ...Невинних дiтей?! Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львовi, сину) штурмфюрер Густав Вiльгауз у спортивному азартi стрiляв iз автомата з балкона канцелярi? у в'язнiв, що працювали в майстернях, потiм передавав автомат сво?й дружинi, i вона теж стрiляла. Iнколи, аби потiшити дев'ятирiчну доньку, Вiльгауз примушував пiдкидати в повiтря 2-4-рiчних дiтей i стрiляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невиннiсть!) i кричала: "Тату, ще, тату, ще!" - i вiн стрiляв. Вiдтодi, сину, коли я бачу на фресках Софi? бiлокрилих янголят, менi хочеться запитати ?х: "Ви часом... не з Янковського табору?" Зiрвавши мости, як бинти iз грудей, мета?ться Тиса: "Куди ж ви... дiтей?!" ...Фiнал наближа? рокована грань. На каски росою спада? туман. I в цьому фiналi, як лiтера "Ф", рядок почина? руде галiфе. Порядок для Кенiга - понад усе: "Дистанцiю, серби! Куди вас несе?! Покласно, слов'яни! Учiться, скоти, хоч зараз порядок i час берегти!" I перша колона ступа? на пруг..." "О тату, я чую: змика?ться круг!" Директор гiмназi? рветься на смерть: "Пустiть до дiтей! Я ж учитель i серб!" А Кенiг регоче: "Куди тобi? Weg! * Ми цiлим в майбутн?, ти ж - Plusquamperfekt" **. Директор вiдрiзав: "Ти знай свiй курок: Jedem das Seine***. У мене - урок. Хлоп'ята! Лишилось нам кiлька хвилин. З усiх вам урокiв я вибрав один. Хай править нам цвинтар однинi за клас: Iсторiя, дiти, сьогоднi у нас. Сьогоднi не гоже пiдносити рук..." "О тату, я чую: змика?ться круг". "Оцiнка ?дина - для мене й для вас. ?? об'?ктивно нам виставить час. Тож перше: пiд оком холодним вiйни уже ви не дiти. Затямте, сини! Уже ви не просто родинний оплот, а во?ни, хлопцi. За вами - народ. Судьба ваша вписана в святцi хоругв". "О тату, я чую: змика?ться круг". _________________ * Геть! (нiм.) __ **_ Давноминулий час (нiм.).__ ***_ Кожному сво? (нiм.)._ "Вам холодно, хлопцi? Так завше було, коли одинокiсть студила чоло i око свинцеве прискалював крук..." "О тату я чую змика?ться круг". "На кожному словi даю собi звiт: усiм було страшно лишати цей свiт. Ба навiть геро?м найвищих орбiт - i ?м було жаль полишать бiлий свiт. О як ?м хотiлось гукнуть: "Промини!" Так чом же, пита?ш, геро? вони? На кожному словi даю собi звiт; геро? в собi вiдчували весь свiт. I те вiдчуття ?м ставало за щит: хоч вiн упаде так стоятиме ж свiт! Тож в Косовiй полi султан Баязiд не просто на серба iшов, а на свiт. I кожен iз сербiв давав собi звiт: хоч вiн упаде, та стоятиме ж свiт, Не треба, слов'яни, пiдносити рук..." "О батьку, я чую - завершився круг". "Он Кенiг пiднявся на колонах чобiт, в прицiл назираючи вiчнiсть i мить. I дума, що от вiн натисне курок i крапкою кулi закiнчить урок. Нещасний! Чи вiн одда? собi звiт, що ми впадемо, та стоятиме ж свiт?!" А Кенiг регоче: "Облиште слова! Слова перед кулями, дiду,- трава. Я просто зведу автомат на живiт - i в яму, старий, i тебе, i твiй свiт. I це вам потвердять шiсть тисяч сiмсот, а вiн тут розводить про честь i народ!" Учитель замислено глянув в зенiт i тихо сказав, а почув увесь свiт: "Як рiд i Вiтчизна - всього лиш слова, то що вам говорять... Б?лград i Москва? Майоре! А пам'ять в якому ряду?" I Кенiг темнi? ураз на виду: "Старий, ти занадто далеко зайшов. Зненавистю тхне вiд тво?х пiдошов. Ти добре намацав, де в мене болить, але не тобi нашу долю судить. Iсторiю звершую я i курок. Ти, дiду, почав. Я ж закiнчу урок!" I око холодне прискалив, мов крук... "О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг". Директор зiтхнув: "Наша вiчнiсть сплива. Хай першими стануть останнi слова: братове! Нам вибив фатальний дзвiнок. Я вчив вас уперше творити свiй крок. Та знайте: останнiй ваш крок на путi не менше важливий, нiж перший в життi, бо вiн увiнча? спiраль, як виток, з якого нащадки творитимуть крок до iстини з iстин, якiй не зiтлiть: "Людина впаде, так стоятиме ж свiт". Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора. Ми - смертнi. Та знайте: народ не вмира!" Солдати зловiсно стоять, як мерцi, у Кенiга кров вигаса на лицi. Вершина Триглав небозвiд пiдпира велико? правди: "Народ не вмира". Гримить над лiтами, як доля, дзвiнок: то сину, скiнчившись, почався урок. Якось, сину, брiв я полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, нiби лебiдь, що на осiнь вiдлюбив. Та й не згледiвсь, як уплив я в голубу тональнiсть неба. В пролiсковiй темi неба всесвiт дихав голубим. Думав я, що в кожнiм серцi ? сьогоднi, вчора й завтра. ? минуле i сучасне, перевтом гiркий вантаж. Думав: от би вiдшукати мiсто на учнiвськiй картi, щоб те мiсто мало тихий акварельний антураж. Думав: ? велике право одпочить пiд лавром свiту всiм, хто в тiй вiйнi жорстокiй нiс страждання на плечах. Думав: нам за всiх дiсталось, то нехай хоч нашi дiти не зазнають навiть тiнi, навiть пам'ятi меча. Тiльки ж все у цьому свiтi тонко з'?днане у сутнiм: за непам'яттю онукам скепсис зазира до вiч. I тодi для них могили - просто плити прямокутнi, просто символи байдужi проминулих вiковiч. Ти прости менi сьогоднi за урок жорстокий, сину, я поклав на тво? плечi пам'ятi страшний вантаж. Я боргiв не правлю, сину. Ти нiчого нам не винен. Боржники i кредитори - то непевне дiло, зваж. Але ж пам'ять... Ма? пам'ять зоставатись, як осердя. Ми вiд не?, наче вiти, що вчувають корiнь свiй. Пам'ять вiри. Пам'ять роду. Пам'ять прапора i серця. Лиш по пам'ятi в людинi пiзна? Людину свiт. Одягай модернi джинси... Суть не в джинсах i чупринi. Мила зрадить, друг полишить - серце з туги заболить. Та коли людину нагло пам'ять свiтова покине, можна з гиком й у вiзитцi рачки гнати в неолiт чи ввiгнати в серце чергу, вперши автомат в живiт". V Став нiвроку. Чуб - на плечi. Джинси, списанi з кiно. Тiльки щось нове з'явилось у криницях сiрих вiч. Щось поглибшало. Зболiло. Сiллю випало на дно. Десь далеко за безжур'ям диха сивиною нiч. "Слухай, батьку,- вiн доросло доторкнувсь мого плеча. Якось зовсiм по-новому подививсь менi в лице.- Чу?ш, тату, до сьогоднi я цього не помiчав: Як же ми з тобою... схожi! Дерево i... деревце.- Пальцями торкнувсь волосся: - Бач, а в тебе... сивина. Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись. Крiзь бездумнiсть та байдужiсть, через перший грiх вина. Аж на день тво?х народин в... Крагу?вацi зiйшлись. Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пiшов у рiст. Не стели менi солому на мульКий i гострий брук. Дай менi самому з болем упiзнати болю змiст. Ти не бiйсь мене впустити у всесвiтнiй вiчний круг. Хай ударить в крила вiтер. Хай мороз мене сiче. Хай вiдчую, як у жилах кров твоя в менi тече. Не спiши мене од бурi затулять сво?м плечем: маю ж я колись майбутн? взяти на сво? плече! Я тебе сьогоднi вперше так побачив... аж болить. Я себе сьогоднi вперше по-новому пiзнаю. Щось менi пiд серцем, батьку, так пронизливо дзвенить! Чи не я то триста першим... в Крагу?вацi стою?" "Не треба, сину. Я не хотiв цього. Менi страшно". "Не бiйся: то пам'ять ста? при свiчi. Ти чу?ш, як скиглять зловiсне сичi? Цей шерхiт... цей шелест надламаних крил... То книги печально ростуть iз могил. Поранений Гете схилився, як вiть: "'Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind?"* I Шiллер, вжахнувшись, кричить вiддаля: "То Кенiг пiдняв на багнет немовля! О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були, як нацiю нашу... на розстрiл вели?! Вiн, може, й простить нас, невичерпний свiт, та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж вам простить?" Ворушиться грунт... розверза?ться грунт! То триста з дев'ятого круга встають. (Поховали без оркестрiв. Пульс востанн? дзьобом - тук... Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!!! Вдарте, оркестри, щоб крига на полюсi трiсла, громом страшним сколихнiть в праосновi цей свiт, щоби ожив i сльозою людською умився меморiальне холодний лабрадорит! Вбитi в Обухiвцi **, спаленi люто в Капрiвi ***, мертвi з Хатинi й Сонгмi, iз кривавих усюд, Встаньте iз праху в святому i праведнiм гнiвi на всепланетний суд! _______________ * Перший .рядок з балади Гете "Лiсовий цар". ** Обухiвка - село на Полтавщинi, що в роки вiйни _зазнало _трагiчно? долi Лiдiце. *** Капрiвi - село в Намiбi?, _разом з мешканцями _спалене _пiвденноафриканськими расистами. Полеглi зiтхнули: "Ми звершили суд. Ви краще живим не давайте заснуть"). А триста грядуть на рокований пруг. I я з ними входжу у вiчностi круг. Учитель пiдняв, наче долю, дзвiнок: "Народи! Нас пам'ять зове на урок!" Директор iз учнями входить в гранiт, I я серед них о шiстнадцяти лiт. I все, як тодi... Навiть глина руда". "О сину, отямся - то ж лист опада". "I Кенiг курок ошалiло натис, та вмер автомат, бо закiнчився диск у нiч, коли, зсунувши смерть на живiт, стрiляв у дiтей, поцiляючи свiт. А пам'ять гримить менi в скронi, як ртуть; "Ти владен простити, але - не забуть записаний юною кров'ю урок: з останнього кроку ?х - перший твiй крок. То правда свята,- ти да?ш собi звiт,- що дiти впадуть, а стоятиме свiт, та ма?ш вiдчути плечем терезiв, що свiт цей поважчав у триста разiв. Хай Кенiг сво? вiдстрiляв того дня, а що, коли хтось йому диск помiня?" "Все у цьому свiтi, сину, тонко з'?днане у сутнiм. Все в гармонi? нещаднiй вiчний колобiг вершить. Коли Кенiг у Сантьяго диск новий вганя? люто, то в Обухiвцi й Хатинi мертвим i живим болить". "Все на цiй планетi, батьку, жорстко з'?днане у сутi! Куля вилiта осою з пальця право? руки. I коли "фантом" на джунглi у пiке заходить круто, то у нас, як в сорок першiм, у хатах летять шибки. Гримить менi пам'ять у серце, як ртуть: "Ти владен простити, але - не забуть". Беру, як меча, твою пам'ять до рук, щоб зло не прокралось у вiчностi круг. Спасибi, мiй тату, тобi за урок..." "Спасибi, мiй сину, тобi за урок. Я чую крiзь плин, як останнiй мiй крок ввiходить у перший твiй крок". ДИВОВИЖА Про свiт увесь казати не берусь, а все ж траплялась i менi нагода у свiтi многоликiм побувати, що гув, як вулик, у стонадцять мов, дивуючи одмiннiстю ландшафтiв, повiр'?в, рас, i рис, i кольорiв. Та з-помiж див, дивин i дивовиж - одне - нiяк збагнути не в спромозi. I щоб сказати: надто вже замудре, так нi ж - простiшого дарма й шукати! ...? тип людей, чи, пак, стереотип, що зустрiча?ться у кожнiм кра? клiшований: в Канадi чи у Штатах, в Японi?, на Фiджi чи в Парижi (немовби ?х з держави у державу везуть поперед тебе: тiльки вчора, зда?ться, у Нью-Йорку розвiтались, а вiн уже у Бельгi? стрiча?, хоч в iншiм стро?, а з лиця - той самий). З ним вельми легко увiйти в контакт: говорить мовами усього свiту, достоту жодно? не знаючи. Одначе для дiла - саме стiльки, скiльки треба. (Для серця ж... А до чого тут воно, коли про дiло йдеться?) Як правило, натурою широкий, без комплексу мiсцевих сентиментiв, вiн незлобливо, зверхньо посмi?ться над вашим i тутешнiм пережитком, чи, "хай по-тво?му,патрiотизмом". Обнiме широко, через мо? плече на власну позираючи лiвицю з годинником японським: чи не довго? I тiльки вже бiля самого трапу, одвiвши очi, кине мимохiдь: "Ну, як воно ведеться там у нас... У вас, пробачте, як тепер живеться?" I, схаменувшись, похапцем накле?ть зневажний смiх модерного хлопчини, що вчасно збувсь на?ву хутiрського; "Усе ще там... про корiнь гудемо?" I, жестом мiжнародним поплескавши по рукавi, пластмасове докине: "Ну що ж, давай... Лети в сво? гнiздо. Салют усiм!" - i кроком дiловитим господаря, вважай, усього свiту сягнисто рушить у людський загал. I тiльки на якомусь перехрестi, упевнившись, що я його не бачу, вiн раптом опаде, немов листок, прибитий вiтром iз чужого саду. Прижухло-сiре, в кожнiм регiонi однакове, притерте до ландшафтiв,_ розтане мiж вiдсталих автохтонiв, що поспiшають до свого гнiзда. Вiд них несе мiцним робiтнiм потом, чужим вином, на?дками чужими, якi для кожного iз них - сво?. I, доторкнувшись ?х живо? плотi, воно зiв'яне, як стара газета, прочитана i кинута в смiтник. ...Сто?ш, розгублений: чи був насправдi? Та був же, але наче... й не було. I тiльки у бензиновому смозi лишився присмак диму сигарети та в присмерку - якiсь чи то двi крапки, чи очi. I невловна тоскнота чогось реального: "Ну, як воно тепер у нас... у вас, пробачте?" ...Лiтак припав до рiдного бетону. Зiтхнуло серце: слава богу, вдома! Виходжу легко iз аеропорту, а вiн... уже бiжить назустрiч радо i, мiжнародним жестом поплескавши по рукавi, одною з мов планети (зда?ться, укра?нською сьогоднi) гука бадьоро: "Ну, здоров... Салют! То як воно тепер у нас там... пробач, у них живеться?" I вже хазяйновито закида твою валiзу на моторну тачку, i щось крiзь награно бадьору маску прислужливо-лякливе прозира, i в двох кутках, де мають бути очi, жовтi? туга двох листкiв промерзлих, прибитих вiтром iз чужого саду, яким нема? вороття назад. Бо де той сад - забулося давно. ...Страшнiше смертi, як нема де вмерти. Коли для всiх однаково ти свiй, чужим для всiх лишаючись одначе. ============================================================== Олег Ольжич. Поезi? АРХЕОЛОГIЯ Л.Мосендзовi Поважна мова врочистих вiтрин, Уривчасто скупi ?? аннали: - Ми жали хлiб. Ми вигадали млин. Ми знали мiдь. Ми завжди воювали. - Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сiм'?ю. Як не стояти так, як я стою В просторiй залi мудрого музею? Так виразно ввижа?ться менi Болючими безсонними ночами: Я жив колись в простому куренi Над озером з ясними берегами. "Вiсник" 1933/244 ГАЛИ О, невмолимi скам'янiлi днi, Мiцна рука над людьми i богами ...Чига? там, у сiрiй далинi, Ляга? горами за нами. Ми подола?м знов. Ще не однi Нам скоряться. Над все ? вiрна криця Та нам також судилося розбиться Колись i десь об гори кам'янi. РIНЬ Де шлях у жовтi врiзу?ться стiни I урвище над кручею стремить, Наш погляд неуважливий на мить Затриму? жорсткий прошарок рiни. Вода суха i сiра. Але вi? Примкнеш перед камiнням у пiску I раптом чу?ш слу вод рвучку I рiзкiсть вiтру, що над ними вiяв. ШЯКУНТАЛА Все нижче сонце потойбiч дороги, А тут, в тишi, ростуть платани скраю, Смаглявi i сухi дiвочi ноги Дрiбнi слiди у пилi залишають. Гарбу двокоду тягнуть до оселi Бики слухнянi, i минають люди, А у лiсах пустельники веселi Ще й досi вiдають блаженства й чуда. В тво?х очах вся мудрiсть незглибима. Ходiм, хай спробую, закутий, Сво?ми недовiрами-очима ?? до дна пiзнати i збагнути. * * * А гострозоре, мужн? поколiння Уже зросло на молодiй землi. П.Филипович Воно зросло з шукання i розпуки, Безжурно-мужн?, повне буйних сил, Закохане в сво? тугi? луки I в бронзу власних мускулястих тiл. Так солодко в передчуваннi бою, Не знаючи вагання i квилiнь, Покiрну землю чути пiд ногою I пити зором синю далечiнь. ============================================================== Тодось Осьмачка. Поезi? ПIСНЯ 3 ПIВНОЧI (Колонiальнi настро? в дореволюцiйнiй руськiй армi?) Лiрична поема Частина I Давно вже нiч сво? пустелi великi зорi висипа, давно в барацi раби темнi, як пiд водою вiчнi скелi, на нарах сонними лежать. Висока стеля капа мокра, бо люди дихають, сопуть... а дума сльози iз-над Волги на поле рiдне глухо котить, де села сонячнi ростуть. Ой думи мо?, зорi... ген-ген буран од степу до гiр закотив небо i вами у безоднi, неначе корогвами, гойда понад снiгами! Колись менi мати серпа одшукали, жартуючи, жати в степи виряджали, а я був дитина - й мале цуценятко узяв у торбину та й рушив до батька. Iз цуциком милим у житi ганяли i сонце в долини, мов колесо, гнали. А батько косили у гонах пiд шляхом: об сонячнi жили косою бряжчали... Гукнули на мене над свiжим покосом, щоб я, мов шалений, не бiгав там зовсiм. I перепел знявся iз степу на вiтер, i сонце сховалось у сiрому пiр'?. I цiлий день лiтнiй в повiтцi у яслах iз цуциком бiдним лежав я та плакав. Язик його теплий лизав менi губи, мов щiточка, терпко чесав менi чуба. I я з його ласки заснув, мов з купелi... Прокинувсь - у яслах уже було темно... А мати стояли мо? надi мною i зорi знiмали iз неба рукою... У чуб мiй вплiтали, мов зерно в колосся, ще й лоб цiлували в заплаканих росах. Гей, мрi?, демони лукавi, нащо терза?те мiй дух - важкi примари дня кривавi спиняють часу вiчний рух. I, я ж забув лиш на хвилину про долю - муку мовчазну. Забув, що у кайданах згину пiд нiч похмуру та грiзну. Мене чужина приголубить. на Волзi в дикому яру, про волю пiсню там затрубить буран величний у бору. А осiнь пiзняя заплаче за юним згубленим життям, i ворон хмарами прокряче свiй сум самотностi полям. Забув... Та ти ходою кам'яною, людино сiра, вартовий - розвiяв дiйснiстю страшною вiнок думок мiй польовий. А нiч все тягнеться, як рiки, i давить душу, мов пiском... Коли ж, коли ми вже розiб'?м кайданом катовi висок?! Ой думи мо?, зорi... ген-ген буран од степу до гiр захопив небо i вами у безоднi, неначе корогвами, гойда понад снiгами. На тройцi дзвонить схiд за лiсом: зимовий день на лiктi знявсь; в барацi сон тумани вiша, народ заснув, як розiп'явсь. Густе повiтря душить груди... У поле хочеться зiтхнуть; од поту мокрi раби... люди... шукають вошей i хропуть. А я качаюся на нарах, лiса ввижаються менi; лани коханi в свiтлих чарах шумлять у серцi в глибинi. Чи я побачу й ще Вкра?ну, Днiпро та жито на полях?.. Чи, може, тут, в Росi?, згину, Як пес забутий, у рядах?.. Мов стогiн з кручi, крик приходить: "Пора вставати!.. Уставай!.." Загув, як бджоли, люд-невольник... Як осiнь плаче серед гаю, заплакав сум людей-жовнiрiв на цинiвках соснових нар... Так дикий ворон десь на вiтрi у вiкна б'?ться помiж рам... Пiд лайку кадрових пригiнчих свою рушницю кожен взяв, на муштру, мов на муку вiчну, пiшов... У тугу душу закував. День ясний, тихий i морозний, як срiбнi дзвони, голосний; i, наче пан, сто?ть вельможний, закривши полами всю Волгу, у шатах снiгу лiс густий. Слiпуче iскрами сiяють долини, гори в далинi; буран спинив i зорi й хмари, лежить на горах, позiха? - в постелi бiлiй крижанiй. На площi рiвнiй та великiй шикують ротами людей: команда, крики линуть дикi в повiтря тихе iз грудей. Ось ротi нашiй розiтнулась "Рiвняйсь!" - команда крижана, луна над лiсом посковзнулась, як по стiнi високiй дня та дзвiнкоперая стрiла, що з лука випустив сармат. Стоять у колонах юнацтво, дiди - безгласнi? вiвцi держави, стоять i чекають, коли ?м iти в рови на бенкети кривавi... I череп у брата, мов ляду, зiрвать, над горами мертвих розбити - i, як печенiги, танець розпочать по Литвi в метелицi дикiй. Як вийде ж ридати над трупами нiч i тугу на мiсяць повiсить, то й вашi вже костi там будуть стримiть, як бiлi пеньки понад лiсом. На ранок вiтри зiрвуть листя в садах, застелять шляхи на Вкра?нi, щоб вiчно безплоднi гули дерева на сонцi в степах-домовинах. А ваша дружина, i сивi батьки, i дiти обiдранi, голi ой будуть по листi шляхами iти од горя без розуму й волi... Пiд листом шукатимуть ваших слiдiв... Не найдуть... не кончать дороги... в чужинця впадуть на холодний порiг, щоб вже й не вставати нiколи!.. Степи ж мо?, далекий край! - прощайте вже навiки! Жене мене в строю вiдчай учитись мовчки умирать, як хвилю гонить вiтер. Над полем он гуде бугор, немов казан пiдземний: проз його рота, наче бор, зiрвався з мiсця i бiгом летить в колонах степом. Бiжу я з ротою пiд лiс, куди бiжить Свiяга... Над ними хмар тягар навис... Як дiд, нагнулось небо вниз - нести ?х не здола?. Вже iнiй сiв на лiс срiблом i кучерi узором гойдаються в струнких сосон, бо пара з нас ляга стовпом, нахиленим над бором. Мов капiтан на кораблi, посеред степу ротний сто?ть пiд лiсом на бугрi i в небi, що збуло глибiнь, полоще крик недобрий: "Наддайте шагу, маладци!" - а мiй сусiда стогне... По жовтiм змученiм лицi рiчками чорний пiт летить, щоб море горя сповнить... Тривожно дзенькнули штики - на села впав за обрiй страшний короткий стогiн-крик, упав на цвинтарнi хрести, щоб голосити в дзвонах. А на снiгу сусiда мiй харчав i побивався, лила iз рота кров у снiг, неначе з сосни на вогнi живиця википала. З'явився ротний коло нас: "Ти что?.. А ну-ка, паря!.." - та мерзлим чоботом, мов кат, мiж ноги нижче живота лежачого ударив. А як побачив, шо жовнiр лежить в кровi калюжi, камiнним голосом звелiв: "У лазарет!" I знов рабiв погнав у муштрi мучить. _Ч__астина__ II___ Iшла пiд небом в Каспiй Волга, ловила тiнi берегiв, та крижана, мов мармурова, плита упала iз лiсiв: сховала води в синi ями, сховала вiдбiтки вiд гiр; а самi горi над степами, де хмари падають снопами, он сяють днями iз шпiлiв! Отам на горах примостився у лiсi сивому шпиталь, в снiги глибокi нахiлiвся та слуха, що гуде буран: притулок темний для жовнiрiв кого ти викинув з вiкна у лiс густий пiд хмари сiрi, що звисли з неба, наче вi?, туди, де туча залягла. Його пси дикi оточили i зуби гострi, як шпилi, в снiги холоднi застромили десь аж до чорно? землi. До того ж трупа не пiдлiзуть - жiноча постать там сто?ть, як постамент журби залiзний, у свитi ношенiй, облiзлiй та стереже його од ?х. У не? капають ще сльози в обличчя мертве юнака - й немов смiються на морозi до не? губи мертвяка. Як мiсяць стане пiд лiсами, лiле? свiтить ним вона... Круг трупа квiтки над снiгами чудними бiлими лiстками до ранку срiбного горять... Загомонiв у лiсi бiлiм словами снiжними шпиталь - i в горах мертвозанiмiлих уже став слухати буран: вночi жовнiри у палату внесли товариша свого - вiн кров'ю лiжко все заляпав, i на пiдлогу натекла там густа, гаряча, темна кров. Всю нiч сердега побiвався та лiжком гуркав пiж вiкном; до луток пальцями чiплявся , кричав, що ?де вiн Днiпром. Кричав, що з човна йому мати змива? голову в водi; таких, як лебедi, крилатих метеликiв бере в латтатi, пуска на бровi та до вiй. Пуска на брови й промовля?: дивися, синку, аж на дно - твоя Марися он спива? i простеля тобi рядно... З тобою то лягати спати вона зiбралась в куширi... I враз неначе його мати у воду впала на латаття, а далi - в синi ятерi. А вiн на човнi сам полинув у них по хвилях аж до скель... Кричав, що ще не хоче гинуть, бо десь Марися його жде... I вмить зiрвався iз постелi, за рами дико ухопивсь... Забризкав кров'ю стiни темнi... Вiн головою, мов скажений, подвiйнi рами проломив... Упав iз вiкон мо?х сизих в глибокий снiг аж у лiси... гаряча кров його на кризi надворi iскрами горить. А душа матерi ночами iз Укра?ни прилiта, над сином месника чека?, щоб вiн про сина все, що зна?, народам бурями пiдняв... Буран вже далi i не слухав, труснув лiсами серед гiр - завили звiрi у яругах, з дубiв i сосен завiрюха зiрвала силу давнiх гнiзд - i, наче чорними шапками, крутила ними в небесах... Де Волга дме вiтри боками, душа жiноча пiд снiгами лежить iз сином у лiсах. Буран летiв, гримiв пiснями, i гори всiх кра?в землi, що мовчки стигнуть над морями, схилилися iз хмар шпилями, як списами богатирi: "Спи ж вiчно в холодних росiйських степах, дитино забутого краю! а я буду скрiзь городи пролiтать i флюгери з баштiв у ?х iзривать, аж доки Вкра?на робоча не встане. ?? вже шумлять над морями сини: питають про тебе, жовнiре! З Голгофи тво?? шукають роси, щоб в серцi сво?му до смертi носить кривавую рану Вкра?ни. Я, о сину мiй, аж доки земля не зiйде з сво?? орбiти,- мале тво? iм'я в глибоких свiтах, як душу болючу свою на вiтрах, все буду пiд сонцем носити! 1916 р. УКРА?НА Шляхи мо? немiрянi, гори мо? неваженi, звiрi мо? не надженi, води мо? не ношенi, риба у ?х не цiджена, птахи мо? не зляканi, дiти мо? не лiченi, щастя мо? не злежане... Оце така я в тебе матiнка, в руцi Господнiй Укра?на син?небая! 1917 НЕЗМIННIСТЬ Прозорого серця висока погода сьогоднi пустила над свiтом плисти тонесенькi хмари, вiдбивши ?х в водах баварських озер, мов з латаття листи. Налитi живицею сосни рожевi мало? гiллячки не рушать нiде, бо тиша у лоно щасливому дневi вiд Альпiв далеких незримо iде. I кожного дерева стовбур порою дзвенить, мов струна, що зачула смичок коли вiдрива?ться тiльки вагою i пада? вниз крiзь гiлляки сучок. I жодного птаха з прив'ялого зiлля не чути чогось в нерухомiм бору, i навiть на луках трима? недiля урочисту тишу, мов гори, стару. I тiльки з-за лiсу iз пало? бростi кричать у баварiв уперто пiвнi, якi вiщували i щастя i гостi в далекiй черкаськiй мо?й сторонi. А що вони значать тепер в блуканинi? Вже певно не те, що спiванням ранiш, коли i кiмнати не маю я нинi без свiдкiв чужих прочитати хоч вiрш. Не те тут говорить i смiх для привiту, й душа у молитви вже, певно, не та, i тiльки на тлi безконечного свiту та сама i незмiнна моя самота... ============================================================== Дмитро Павличко. Поезi? ВIРШI З МОНГОЛI? Полечу я до Монголi? Та й куплю собi коня Бiлого, як цвiт магнолi?, Нiжного, як цуценя. I назад я аж до Ки?ва Буду ?хать на конi. Стану, як душа Бати?ва, При невидимiй стiнi. I заплачу я вiд наляку - Де ж тi храми, де церкви, Що монгол побачив здалеку Iз-за Волги, з-за Туви? Нi, не вiн збивав копитами Плiнту з-пiд небесних бань - Пiдривали динамiтами Твердiсть княжих мурувань. Вiн - пiд окрики та ламенти - Бляху золоту здирав. Хто ж виважував фундаменти? Хто камiння звiдси крав? Хто ж то застеляв соборами Заболоченi шляхи, Де ж той хан з думками хворими, З видом люто? пихи? Ще диму? церква спалена, В небесах летить притвор - Тут пройшли батири Сталiна - Постишев та Косiор. А за тими багатурами - ?хня гвардiя тверда. Обжиралась довго мурами Жадiбна святинь орда. Серце стогне, нiби в оливi Розгаряченiм кипить. Як же конику - монголовi Розказати, що болить?! ГРАНОСЛОВ На вiчну пам'ять Максиму Рильському 1 Немов тремтiння зляканих осик, Що затуляють листям сивi очi, Коли сокири сплющений язик В щелепах пил прицмокне на обочi, Немов жiночий вiдчайдушний крик, Що кличе порятунку серед ночi, Немов червоно? гадюки сик, Що в серцi загнiздилась, як у клоччi, Ношу в собi я найтемнющу вiсть, Що з ки?вських примчала передмiсть, Постукала у дверi спозарана... Виходжу з хати й чую вже здаля - Голосить в Голосi?вi земля: Ой синку мiй, велика в мене рана... 2 Не плачте, Ярославно, ?де князь - Тепер його вже не беруться стрiли. Лакузи Кончаковi подурiли, Перед полоненим упали в грязь. Обличчя в нього тiльки помарнiле - Не легкома дорiженька далась. Вiд iскри iз пiдкови зайнялась, I конi, ведучи вогонь, летiли. Дивiться, Ярославно, на щитах Його несуть хоробрi побратими, Та ви лише скажiть йому: Максиме!.. I вiн прокинеться, як вiчний птах, Iз попелу сивин сво?х воскресне, Щоб знову вам життя вiддати чесне. 3 Вiн днi сво?, як сосни злотокорi, Для нив будущики спалив дотла. Його душа у слово перейшла, Повставши в працьовитiй непокорi. Та коли вiн востанн? з-за стола Пiдвiвся в першiй i смертельнiй зморi, Гули не пiзнанi ще нами зорi В згасаючому всесвiтi чола. На скелях болю в чорнiй порожнечi Вони померли... I його труна Нам обривала руки молодечi. Вiд мертвих сонць така була вона, Що й тiнь ?? врiзалася у плечi I гнула нас, як брила кам'яна. 4 Залiзний нелинь чорними руками Давив у нетрях туч, немов гаддя, Палючi блискавицi все життя, Згораючи над юними дубками. У нього переймаючи знаття, Вони росли й мiцнiшали з роками, А з нього листя падало зiрками Вiд радостi за ?хн? майбуття. Вогненнi руча? текли по ньому, Клекочучи, шугали у траву, Аж доки серце iз грудей старому Не вижорнали - в темiнь грозову. Та вiн i мертвий береже вiд грому Свою родину, в зеленi живу! 5 Була у нього усмiшка дитяти - Блакитi укра?нсько? тепло. Любов'ю серце зроджене було, Як пiсня - чесне, як бджола - завзяте. I сивокриле, зжурене чоло У ся?вi Франково? посвяти. I, панською сокирою потяте, Iм'я Залiзнякове в нiм жило. Лиш кольору очей не передам, Що свiт у словi залишили нам, Де з подиву i гордостi горiв я; Його, як ластiвки у небi слiд, Червонокровий не пiйма гранiт, Нi мармур, що слабий на бiлокрiв'я... 6 Стояв i плакав я коло труни Максима Рильського в печалi темнiй. I сам себе у марнотi нiкчемнiй Побачив iз його височини. I сам собi я говорив: збагни, Що смерть iде по стежцi пота?мнiй, Щоб мозок твiй перетворити в кремнiй, А кiсть - у пневматичнiсть бузини. Безсмертя вироста? не з могили, Воно вста? з колиски до вiкна - В життi його велика та?на. Благослови сво? житт?вi сили, Щоб так, як вiн, свою верстати путь, А помирати можна вже як-будь. 7 Вiн вийшов з хати в млисте передрання, Зачувши, як гуде мисливський рiг Далеких друзiв... До дiтей сво?х Не повернувся досi з полювання. Чи заманила чорноока ланя Його туди, звiдкiль нема дорiг, I досi вiн шука? мовчки ?х, Соромлячись безсилого волання? Нi! Вiн стрiляв драпiжникiв-вовкiв I спить тепер у куренi з вiнкiв Так тихо, нiби Укра?на сниться. Дерева бовванiють навкруги В туманi надвечiр'я, мов стоги,- Мiж ними ходить слави олениця. 8 Колись мiй батечко учив мене, Як за столом тримати гарно ложку. Я, слава богу, вивчився потрошку, Хоч дiло це (не смiйтеся!) складне. Один бере ту ложку, мов Явдошку За руку, i викручу?, i мне, А другий вiзьме, як смичок,- i тне, А третiй допаде - як в морi дошку. Навчiть перо тримати, друже мiй, До спазм, до зомлiвання, до калiцтва, Щоб видати всю силу чоловiцтва... А там його в запеклостi нiмiй Прив'язувать мотуззям до зап'ястя, Писати i писати, доки вдасться. 9 Я голос чув його в сумному залi: "Поети! Смерть не служниця! Не ждiть, Що з ваших книг обдмуха пил столiть, I вам начистить ордени й медалi, I пiдолл? епiтети зiв'ялi Пiдхлiбникiв старих, що навдогiдь Вам золотом назвали вашу мiдь, А стежечку - стрiлою магiстралi! Вона повзе, як ворог, з темноти; Якщо з мечем назустрiч ?й не йти - Життя вiд вас тiкатиме, як обрiй! Той смерть свою навiки поборов, Хто на ?? ненависть мав любов, Хто рiвня ?й, але у силi добрiй!" 10 Любити свiй народ i в тiй любовi Ходити, наче кiнь у хомутi,- Дарма що день у день гризе до кровi, Здува? горб на гордому хребтi. Не скаржитись на пужална грабовi, Нi на шляхи безводнi i крутi, В драбиняку тягнути густобровi Снопи надiй на паски золотi. Не оглядатися в сумнiй тривозi - Хоч би й пiвсвiту склали на гарбу I вигнули в зенiт рубель на возi, Копитами впиратися в журбу - I не розбити бджiлоньку слабу, Що впала в дощ i сохне на дорозi. 11 Стоять вiнки червонi, як щити, I вiн лежить, як во?н у зброярнi. Чи рани тi незримi i безкарнi, Що вiн ?х мусив у душi нести? У вартi бiля нього став i ти, Як бiля сонця чорний гнiт лiхтарнi. Ти вiршики пописував бездарнi I генiальнi наклепи-листи. Падлючностi й страху брудний байстрюче, Йому ти серце пробивав могуче I виливав на нього власну гидь... Але твоя вже вибила година, I мимоволi добра ця людина Тобi сво?м безсмертям вiдомстить! 12 Учiться в нього, юнi гранослови, В незграбнiй брилi думки вiднайти Яснi i впертi лiнi? плити, Придатно? для вiчно? будови, При?днувати генi?в свiти До володiнь Тарасово? мови; Коли ж похвал насунуться димове, Вiд ?х трутизни очi берегти! Шануйте коми кожно? пiр'?ну В розкриллях бiлих ста його томiв, Що пiднiмали з урвищ Укра?ну. Вiн так ?? любив i розумiв, Що не загубиться у пiтьмi тлiну I на свiтанку вернеться домiв. 13 Моя душа в розколинах, мов скеля, Тумани смутку сплять на днi проваль. Та сходить сонце i яснi? даль - Виходжу з туги, наче з пiдземелля. Не перетре пiском сво?м пустеля Мо?? мови голубий кришталь. Перероста в гранiт м'яка печаль, З путi зника? постать Азазеля. Тiка? дух пустиш... Я iду, Хоч вiн менi буду? на бiду Високi - до небес - перегороди... Веди мене, дорого правоти, Як не менi, дай iншому дiйти На тихi зорi i на яснi води. 14 Вiн не робив з пера громовiдводу I не ослiп в обiймах блискавиць. Його не бачили лежачим ниць - Хiба тодi, як пив з потоку воду. Вiн Укра?ни мав чарiвну вроду, Носив ?? наймення гордолиць. Вiн вирiс вiд суниць аж до зiрниць, Великий гранослов свого народу. Йому призначено i далi йти Через усi весiлля нашi й тризни, Через любовi нашо? мости, Що не бояться толу, нi гнилизни, В сивинах сонце нинiшн? нести В майбутн? сонце нашо? Вiтчизни. 15 В його життi ще раз вони страждали, Ще раз пройшли чистилище вигнань, I ?х поем щонайтонкiшу грань Вiн в укра?нськi перенiс кристали. На мить вони в липневу ранню рань Покинули високi п'?дестали, В почеснiй вартi бiля нього стали, I плечi ?х здригались вiд ридань. Та вiн iз ними перейде межу, Де не питають паспорта, нi мита - Пускають правду, завертають лжу... Свiтитиме народам iз пiтьми Зоря Максима Рильського, умита Мiцкевича i Пушкiна слiзьми. 1967 ДЕ НАЙКРАЩЕ МIСЦЕ НА ЗЕМЛI Де зеленi хмари яворiв Заступили неба синiй став, На стежинi сонце я зустрiв, Привiтав його i запитав: - Всi народи бачиш ти з висот, Всi долини i гiрськi шпилi. Де ж найбiльший на землi народ? Де ж найкраще мiсце на землi? Сонце усмiхнулося здаля: - Правда, все я бачу з висоти. Всi народи рiвнi. А земля Там найкраща, де вродився ти! ДОБРИЙ ДЕНЬ Хто б не йшов i хто б не ?хав По дорогах кременистих Через прикарпатськi села, - Всiх вiтають словом тут. Вам поклониться дитина, I дiдусь сивоголовий -Скине шапку перед вами - Чи знайомi ви, чи нi. Ось мене стрiча? жiнка - Сивi, як повiсмо, коси З-пiд хустини виглядають, - Каже "слава Йсу" менi. Не дивуюсь - я так само Теж вiтав усiх прохожих. Перший раз в п'ятнадцять рокiв Людям "добрий день" сказав. У кептариках бiленьких Школярi iдуть зi школи, Дiти йдуть менi назустрiч, Кажуть "добрий день" менi. Не дивуюсь я, радiю, Сльози радостi втираю. - Добрий день, мiй рiдний краю, - Вольний, добрий день тобi! Хто б не йшов i хто б не ?хав По дорогах кременистих Через прикарпатськi села, - Всiх вiтають словом тут. Вам поклониться дитина, I дiдусь сивоголовий -Скине шапку перед вами - Чи знайомi ви, чи нi. Ось мене стрiча? жiнка - Сивi, як повiсмо, коси З-пiд хустини виглядають, - Каже "слава Йсу" менi. Не дивуюсь - я так само Теж вiтав усiх прохожих. Перший раз в п'ятнадцять рокiв Людям "добрий день" сказав. У кептариках бiленьких Школярi iдуть зi школи, Дiти йдуть менi назустрiч, Кажуть "добрий день" менi. Не дивуюсь я, радiю, Сльози радостi втираю. - Добрий день, мiй рiдний краю, - Вольний, добрий день тобi! КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА Коли умер кривавий Торквемада, Пiшли по всiй Iспанi? ченцi, Зодягненi в лахмiття, як старцi, Пiдступнi пастухи людського стада. О, як боялися святi отцi, Чи не схитнеться ?х могутня влада! Душа ?ретика тiй смертi рада - Чи ж не майне десь усмiх на лицi? Вони самi усiм розповiдали, Що iнквiзитора уже нема. А люди, слухаючи ?х, ридали... Не усмiхались навiть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але сто?ть тюрма! КОНЦЕРТ У ЦАРЯ Генiальна укра?нська спiвачка Соломiя Крушельницька, гастролюючи в Петербурзi 1902 року, виступала в царському палацi. Микола II прийняв ?? як iталiйку i просив заспiвати рiдною мовою... У царськi позолоченi поко? Зайшла, спокiйна, горда i смутна, А серце билося в несупоко?. Навiщо ?й ця зала осяйна, Де погляди сплiтаються, як змi?, Кого знайти хотiла б тут вона?! Спiвати будеш катовi Росi? В його тяжких палатах, що стоять На костях рiдних предкiв, Соломi?! Але йому ти мусиш нагадать, Що не померла укра?нська мова, Засуджена до шибениць-розп'ять! Для нього ти як синява зимова,- Не жде вiн грому - полосни ножем Нежданого, зата?ного слова, Спиши пиху ненавистi бичем, Проткни його болотянi зiницi, Де сласнiсть вигина?ться вужем, Тим усмiхом, що ма? блискiт крицi, Упевненiсть чудово? мети I недосяжнiсть ранньо? зiрницi. Нещадна будь, хай зна? вiн, що ти Не з краю бiдолашного Ромео, Що хочеш ти не слави - тiльки мсти, Що Соломiя ти, не "панi Меа", Що твiй народ його рабом не став, Що плазуновi недоступна мева! Перед тобою тужиться удав, Та ти його вже посiкти готова Ясними гiльйотинами октав... Лунала пiсня. Плакала дiброва, Колосся шелестiло на ланi, О кручу хвиля хлюпала днiпрова, Iшли селом дiвчата голоснi, Подiльський гай озвався солов'?не До сонця, що вставало вдалинi. Немов серпанок, звуки пiанiно Зникали в сяйвi голосу. Дочка Твоя спiвала-мстила, Укра?но! Скривився iмператор. Ось яка Та пiсня, не убита досi нами, Не вирвана iз серця мужика. I горло жах йому затис: всi храми, Всi армi?, всi тюрми, весь Сибiр, Держава, що кишiла шпигунами, Iсторикiв-повiй продажних збiр, Плюгаве православ'я i корона, Якою хизувався бузувiр,- Усе, усе, як вiйсько фараона, Втонуло в морi голосу ??. Та пiсня - не жалоба похоронна, В нiй схованi будущини бо?, В ту нiжнiсть одяглася непокора, Вона не згине - брешуть холу?! Цар дихав, як здихаюча потвора, А Соломi? усмiшка в ту мить Була, як спис, промовиста й сувора; Тi?? пiснi-мови не убить! 1958 ЛЕЛЕЧЕНЬКИ 3 далекого краю Лелеки летiли, Та в одного лелеченьки Крилонька зомлiли. Висушила силу Чужина проклята, Вiзьмiть мене, лелеченьки, На сво? крилята. Нiч накрила очi Менi молодому, Несiть мене, лелеченьки, Мертвого додому. ЛЬВIВСЬКИЙ ДОЩ На сiрий камiнь - сiрий дощ, I вже блищать дзеркала площ, I вже себе в дзеркалах тих Очима вiкон золотих Побачили чепуруни - Будинки львiвськi; вже вони Почули, як бринить озон I гра? ринва-саксофон. I кожен з них - неначе зух, Свiй дах - неначе капелюх - Насунув до самiських брiв, Щоб вiн у танцi не злетiв, А танець буде, от ще мить - I все у колi зашумить, Пiдуть будинки аркана, Спотi?, як плече, стiна, В пасi залiзний трiсне шов Пiд стук гранiтних пiдошов. А там, iз замкових узбiч, Iде у центр смаглявка-нiч, I грiм за нею аж реве I парасолю неба рве. 1965 ПТИЦЯ Трiпоче серце спiймано? птицi. В руках мо?х не чу? доброти. - Я дам тобi водицi i пшеницi. Моя пташино, тiльки не тремти! - Хiба потоки загубили воду, Хiба в полях уже зерна нема? Пусти мене, мiй хлопче, на свободу. I все, що треба, я знайду сама. - Я ж лагiдно тебе тримаю, пташко, В сво?х руках, легеньких, як вiтрець. Хiба неволя це? Хiба це важко - Вiд мене взяти кiлька зеренець? - Пусти мене! Менi, дитино мила, Дорожча воля, нiж зерно тво?! Страшна, хоч навiть лагiдна, та сила, Яка розкрити крилець не да?! - Лети! Спiвай у небi гомiнкому; Хоч i маленький, зрозумiв я все. Моя рука нiколи i нiкому Нi кривди, нi бiди не принесе! 1976 РАБИ Нема в Рабiв облич, лишень тiла,- Страшнi створiння цi безумисловi. Чому ж творець покинув на пiвсловi Свiй труд - Рабам не вирiзьбив чола? Невже забракло генiю тепла, Щоб оживити очi мармуровi, В камiннi мозки влити свiтла й кровi, Збудити мисль iз темного живла? Нi, все в них ?: слiзьми промитi очi, Думками й потом спаленi лоби - Про це говорять руки ?х робочi. Я чую ваше дихання, Раби, Закутi в брилах крики боротьби, Як рокотання грому в надрах ночi! 1976_ РУБА? 1 В Хайяма взяв я форму руба?, Вподобавши за лаконiзм ??. Чи замалу, чи, може, завелику Одежу матимуть думки мо?? 2 Безсмертнi всi: цей виховав дитину, Той пiсню написав, хоч i ?дину, А той, що не зумiв цього зробить, Коло дороги посадив ялину. 3 ? люди, як дуби, i ? дуби, як люди: Безстрашно грому пiдставляють груди, Щоб немiчну берiзку захистить, Хоч знають добре - ?м загибель буде. 4 Я з квiтами прийшов тебе зустрiти I дуже довго ждав - зiв'яли квiти. О, поспiши, бо можуть почуття Даремно у душi мо?й згорiти! 5 Добро i лихо - свiтло й темнота; Та не з пiтьми бував слiпота - Надмiрне свiтло людям очi слiпить, У темряву ?х душi загорта. 6 Життя без книги - хата без вiкна, Тюрма глуха i темна, мов труна. Крiзь вiкна книг свободи свiтло лл?ться, Майбутнього виднi? далина. 7 Я власну вiчнiсть бачу без облуди: О, де б мене не поховали люди - Там грудка укра?нсько? землi З мого зажуреного серця буде! 8 Я лицемiрити не можу, як святi. Сорочки чисто? замало у життi. Потрiбно сонця, сiрника потрiбно, Щоб вiршiв не писати в темнотi. 9 Дивлюся на берiзоньку в зажурi, Що виросла тендiтною на мурi. ?й теж потрiбно рiдно? землi, Бо там вона не витрима? бурi. 10 Я чув, як серце жалiсно кричить, Щоб ворога лежачого не бить. А розум говорив менi спокiйно: Затям, що завжди гадина лежить. 11 Ненависть i любов - неначе крила. Коли одне крило в льоту пробила Ворожа куля - не склади його, Бо на однiм летiти вже несила. 12 В трудi прийде натхнення раз у рiк, Але коли - не зна? чоловiк. Щоб тих щасливих днiв не загубити, Потрiбно працювати цiлий вiк. 13 Бувають дивнi на землi дiла - Серед зими черешня зацвiла. Я мiж дерев довiдався докладно, Що поетеса ?хня то була. 14 В криницю старостi не заглядай, Про те, яким ти будеш, не гадай, Якщо не можеш бути вiчно юним, То замолоду не будь старим бодай! 15 Я у такому вiцi, що якраз Було б чудово зупинити час. Та вiн скоря?ться лиш нашим дiтям, Що завжди прагнуть перегнати нас. 16 "Роби добро,- менi казала мати,- I чисту совiсть не вiддай за шмати!" Благословенний мамин заповiт Нiхто в менi не зможе поламати. 17 Я мiг би жити радiсно й щасливо, Якби менi вдалось маленьке диво: Змирити серце з розумом - або Дiзнатись, хто говорить з них правдиво. 18 Не кажуть правди тим, хто помира?, Нi тим, хто у дуренство впав безкра?. Брехня iз милосердя - раз болить, Брехня iз страху - цiлий вiк кара?. 19 Щасливим був я двiчi: як на сiнi Мене вiз батько в присмерки осiннi I як вiдчув, що в мене серце в Те, що належить тiльки Батькiвщинi. 20 Не смертi я боюсь, а темноти, В якiй не можеш сам себе знайти. Благословенне свiтло дня i ночi, Мисль, у якiй засвiчу?шся ти! 21 Сильнiше за любов злоба горить, Сильнiше за красу вража? бридь, Але життя росте лишень з любовi, Лишень краса людей навча? жить! 22 Загубить гай принадливiсть свою, Як ти наткнешся в ньому на змiю. Сичання тихе здатне приглушити Мiльйони зичних спiвiв у гаю. 23 Ми тiльки почали розгадувати свiт, В щiлину глянули, як дiти з-за ворiт; Чи нам вiдчиняться пiзнань важкi ворота, Чи вирве нам серця роздорiв динамiт?! 24 Колись я думав: радощi - це путь У свiт незнаний iз мо?х Покуть; Тепер я знаю: радiсть - то дорога До яблунь, що в Стопчатовi цвiтуть. 25 Ви любите лише себе? Любiть. Збирайте в серцi самолюбства ?дь, Нi! Нi! Вона вас зажене в могили, Щоб вашим трупом землю отру?ть! 26 Iз цього по?зда, що так прекрасно йде, Потрiбно висiсти, але не зна?ш де, Де станцiя твоя - така печальна й тиха, Що вже не чутимеш, як потяг твiй гуде. 27 Життя подiбне до книжок: одна Грубезна, та порожня i дурна, А та, тонка,- мов сонце. Та бува? Все навпаки. Чому? Нiхто не зна. 28 Що бiльший самолюб i фарисей, То бiльше прагне шани вiд людей. Вiн так ?? прийма? обережно I крадькома, як чайовi - лакей. 29 Ще вiд землi воно не вiдросло, не виповзло iз мокрих шмат, А мати iграшку йому - ах, майже справжнiй автомат. I полум'ям воно сiче, стрiля? в материнi груди - I мертвим молоком живе й росте малий невинний кат! 30 На милицях з вiйни додому вiн прийшов, I впала перед ним його свята любов, I, ногу з дерева цiлуючи, шептала: "О щастя ти мо?, о клен мiй чорнобров!.." 31 Проходив я i всюди вздовж дорiг Дерева бачив - не зрiзайте ?х,- Бо як же я повернуся додому Пустелею - на батькiвський порiг?! 32 Цвях витягнути важче, нiж забити. Кидати важче, легше полюбити, I важче в спогадах пройти життя, Нiж просто бути молодим i жити. 33 Бувало, мати кличе, та дарма, Я з книжкою сховавсь - мене нема. I досi голосу в книжках шукаю, Того, що я зневажив легкома. 34 Вiдходить все, як золотi черешнi, Серця ржавiють, як в намулi блешнi, Але цвiтуть i сяють кожен день Юнацькi мрi? про лiта прийдешнi. СМЕРIЧКА Сто?ть смерiчка на горi У сонцi, наче в янтарi. I ми до не? в гостi йдем - Вона росте, i ми ростем. Сто?ть смерiчка на горi В снiгу, неначе в киптарi. I ми до не? в гостi йдем - Вона росте, i ми ростем. _1973_ ЦИМБАЛИ Був цимбалiст у нас, молодий чарiвник музика, Пальчатка, немов лошатка, як пустить навперекидь - Цимбали гули, як дзвiниця, дзвонили, як срiбна осика, Як тi колоски, що на обрi? б'ються в тоненьку блакить. Знали цимбалюка далекi гори i доли: Обличчя - як мiсячний вечiр, заблуканий в лiсi густiм. Вiн грати в недiлю сiдав на порозi сво?? стодоли, Люди iшли до нього, минаючи божий дiм. Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi: - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ! Газди! Та ви в його струнах, як у тих посторонках конi! Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав! Мабуть, жив у цимбалах чорт, меткий скакунець-помагало, Бiгав по струнах так, що оком ловити дарма, Сам цимбалюк не раз говорив про нього зухвало - Бачите, ? душа, а тiла в чортяки нема. Iншi казали, що вiн чистiсiнько як той цапочок, Чорним зарослий пушком аж попiд очi, як джмiль. Хто ж повiрить розмовам бiля порожнiх бочок В сiнях празникувань чи десь на задвiрках весiль? - Куме, а я вам кажу, що вiн отакий, як муха! - Куме, а я вам скажу, що вiн отакий, як комар! - Знали усi лиш те, що цимбалкжу завiрюха В дiрочку димаря струтила дiдька з хмар, Просто в окрiп упав малесенький сатанюка, Цимбалюк за хвоста витягнув його, вiдходив, Грати навчив поволi, звичайно, що не без бука, Грали тепер обидва, повiтовi всьому на здив. Цимбалюковi, казали, добре в життi велося, Бо вiн сво? бiсенятко не покидав нiде: На головi носив його, сховавши в густе волосся, Щоб не нудилось у цимбалах, коли вiн iз дому йде. З цiкавостi чортеня протерло дiру в капелюсi. Всюди вони, але до церкви - анi на п'ядь. Цимбалiста питали - чому? Дома, казав, молюся; А дома на стiнi - цимбали замiсть образiв та розп'ять. Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi: - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ! Газди! Та ви в його струнах, як у тих посторонках конi! Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав! Цимбалючок смiявся,- цей парох немудрий вельми, Завжди вiру в бога пiдтримували чорти! Грати ходив на зло, а до незримого шельми Навмисне прилюдно звертався запанiбрата на "ти". Кидав собi за обшивку з вершечком пугар оковитки, Краплю - на струни з дна: "На, мiй дияволе, на!" Млiли дiвки й молодицi, парубоцтво потiло до нитки, Дрiбно копитами сiк, навприсядки йшов сатана. Граючи, вiн крутився на пальчику, як веретено, То зупинявся на мить, то знову пускався навскач. Коли небеса спiдниць кружляли над ним скажено, Грався на струнах вiн, мов на пруттi залiзнiм циркач. Очi цимбалюка яснiли, як днини зимово? спалах, Руки вiн пiднiмав, струмент свiй колiнами тряс. Бiс реготав, дурiв, гзився, казився в цимбалах,- Ще раз, ой ще разок, по разочку, просили, ще раз. Ой ще раз на гаразд, Не любiть, дiвчата, газд, Не лягайте з ними в ряст, Перестуда жить не дасть. Або грай, або буде, Бо вже болить попiд груди, Гину, люди, не з простуди, Грай, грай, туди-руди. Грай!!! Коли цимбалюк вертався з весiлля чи з iншого свята, На спинi болiли струни, потовченi, мов кiстки. Бiгли дiтиська за ним, заглядали у цимбалята, Чортовi тихо показували дулi i язики. Кiнчики струн були як хвостик чи, може, як роги. Не оглядавсь цимбалюк на дiтвору пусту. Богомiльнi, що йшли назустрiч, зникали з його дороги Або говорили виразно (кожне словечко вилизано): - Слава Iсусу Христу! Дехто поцiлувати хотiв його при повiтаннi, Аби лиш почути, що скаже на боже добре слiвце. А вiн витався: - Ну, як там? Цiлунки на ярмарку танi? - I шию гнув, як бик, ховаючи сво? лице. Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi; - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ! Газди! Та ви в його струнах, як у тих посторонках конi! Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав! Газди прийшли вночi, вирвали з рук цимбали, Кинули ?х на пiл i закричали: "Свiти!" На очах його, на сльозах сокирами ?х порубали, Чорта шукали в трiсках, але не могли знайти. Змовк цимбалiст навiки, нiби заклякнув у тайнi. Анi слова за рiк - нi до матерi, нi до рiднi. А в надвечiр'я одне вiн зачинився у стайнi I повiсився на короткiй, на сивiй, на мертвiй струнi. 1966 Я СТУЖИВСЯ МИЛА ЗА ТОБОЮ Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохiть В явора, що, палений журбою, Сам-один мiж буками сто?ть. Гра? листя на веснянiм сонцi, А в душi - печаль, як небеса. Вiн росте й спiва? явороньцi, I згора? вiд сльози роса. Снiг летить колючий, нiби трина, Йде зима й бескидами гуде. Яворовi сниться яворина Та ?? кохання молоде. Вiн не зна?, що надiйдуть люди, Змiряють його на поруби, Розiтнуть йому печальнi груди, Скрипку зроблять iз його журби. ГОЛГОФА Це страшно, як людину розпинають, Не йнявши вiри ?й, що Бог вона; Плювками прибивають до хреста Невинну душу, генi?м пойняту. А ще страшнiше, як знiмають ката З охрестя справедливо? ганьби, Навколiшки стоять довкруг мерця I ждуть в мольбах, що вiн от-от воскресне.. Одна голгофа споконвiк була: Розбiйник i творець висiли поруч, I в темрявi не розрiзняли ?х. Та ми повиннi бачити при свiтлi, Де вбитий Бог, а де всесвiтнiй хам, Що перед смертю розпинав народи. ДВА КОЛЬОРИ Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами, Сорочку мати вишила менi Червоними i чорними нитками. Два кольори мо?, два кольори, Оба на полотнi, в душi мо?й оба, Два кольори мо?, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Мене водило в безвiстi життя, Та я вертався на сво? пороги, Переплелись, як мамине шиття, Мо? сумнi i радiснi дороги. Два кольори мо?, два кольори, Оба на полотнi, в душi мо?й оба, Два кольори мо?, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому, Лиш горточок старого полотна I вишите мо? життя на ньому. Два кольори мо?, два кольори, Оба на полотнi, в душi мо?й оба, Два кольори мо?, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. КОЛЯДКА Народився Бог в стодолi, На пахкiм зеленiм сiнi. Розлилася пiсня волi По широкiй Укра?нi. Мати Божа пелена? Сина в теплу кожушину, Тiшиться, бо ще не зна?, Що розпнуть ?? дитину. В Божу честь та в честь народу Три царi складають строфи, Та вже викуваний з льоду Ся? хрест з гори Голгофи. Снiгом куриться дорога, Вiд морозу в'януть зорi, Тулиться ягня до Бога В здивуваннi та в покорi. Навiть звiрi на колiна Перед ним стають покiрно. Чом же Богу Укра?на Дорога така безмiрно? Чом же ми, раби-пiгме?, Кида?м ?? в зневiрi, Чом же Людський син на не? Ма? вмерти на Сибiрi? КОСМОС Iвану Давидкову Коли мiй батько руки вмива?, Б'ють у скелi долонь моря зеленi, Плава? сонце, немов черешнина, У величезнiй батьковiй жменi. Нiгтi, як десять чорних мiсяцiв, Ходять по елiпсах та по колах. Вилива? на землю дощi та бурi Мозольно? твердi найменший сколих. Рукава закоченi, як гiрськi кряжi, На плечах - простори солончаковi. А там, на чолi, як алмазик Марса, Пала? краплина спотiло? кровi. Чумацький Шлях рушника бiлi?, Мерехтять свiтила у дрiбному взорi, Вода у листках споришу, як дьоготь,- То згорiли i впали краплинами зорi. Мiж мозолями - синi розколини, Наче мiж горами рiки синi. Бiль ?хнiй, тихий i безконечний, Тече i впада? в небесну синь. Я над глибинами того болю В думцi, наче в ракетi, згоряю. О Космосе мiй! О Космосе труду! Не знаю твого нi початку, нi краю! 1965 ЛАСТIВКИ У присмерку лiтають ластiвки Так низько, нiби в землю поринають, I виринають з не?, мов з рiки, Крильми собi дорогу протинають. Шугають у зенiт, а вiдтiля, Як чорнi зорi, падають, як сльози... А над хатами - "вiсiмка", "петля", - О летуни мо?, о вiртуози! Розплющитися можна об стiну, Об камiнь груди на льоту роздерти... Невже вони за ту мухву дрiбну Готовi кожну мить безглуздо вмерти? Нi, ?хня гра - не тисячi погонь, Не ?дла прагне серце ластiвоче; Його не голод гонять, а вогонь, Що з молодостi в крилах палахкоче. Це небезпека й шал стрiмких падiнь. Це весняне шугання понад тучi. Я чую в серцi, того льоту дзвiнь, Крил очманiлих помахи палючi. Розплющитися можна об стiну, Роздертися на променях свiтання... Це все пусте, як ти несеш весну, Як будиш льотом льоту пожадання. 1965 ЛИЦЕМIРИ Президент США Лiндон Джонсон окремим листом вiд 31.III.1966 року подякував так званiй укра?нськiй громадi Клiвленда за пiдтримку полiтики агресi? у В'?тнамi (З газет). Не славтеся царевою Святою вiйною, Бо ви й самi не зна?те, Що царики скоять. Т. Шевченко Я пiзнаю вас, фарисе?,- Такi ж ви пiдлi, як були, Дарма що вiддали в музе? Пiснi батькiв, як постоли. Дарма що помiняли гунi На фраки, смокiнги, плащi, Я пiзнаю лоби чавуннi I тулуби, немов плющi. Дарма що ви втекли за море, Щоб шкуру зберегти свою, Я пiзнаю вас, людомори, Поклони вашi пiзнаю. В бетон б'?теся напропаще, Не жаль нi спини, нi чола, Щоб уклонитись пану краще Вiд iншого ж таки хохла. Це ви училися вiками Сотати лицемiрства нить I перед царськими дяками Себе навза?м очорнить. Це ви у Вiдень i Варшаву Дари возили вперейми I нашу славу шанталаву, Як пси, обдерли до страми. Це ви клялись народ любити, А кату череп роздробить, Та мозок ваш тече на плити В дiрки вiд рабських чолобить. Пора б на вас i не дивиться, Не думати про вас пора б, Хiба це вже така дивниця, Що пановi вклонився раб? Та в серцi палахтить ураза, I хочеш сам себе клясти, Що хрунь од iменi Тараса Шле вiрнопiдданчi листи. Радiйте, тiштеся вiйною, Збирайтеся усi взамiт, То, може, вас, мов купу гною, Розкине лютий динамiт. Але за повзання змi?не, За лестощiв гидку паскудь Царi вам не дали Вкра?ни - I президенти не дадуть. Нi! За блюзнiрську телеграму Вам буде плата золота - Манесенький шматок В'?тнаму Для домовини i хреста. 1964 МАНЕКЕНИ Манекени одягаються модно - В закордоннi костюми й манiшки. Декого в шовки замотано - Видно лиш голову й нiжки. Манекени не люблять працi, ?м би грiться пiд склом на осоннi. Вiд неробства зрослися в них пальцi, I думки в них - як мухи соннi. Манекени готовi вдавиться Сво?м самолюбством жорстоким, Коли хтось там на зорi дивиться, А на них i не скине оком. Манекени чужим хизуються, До свого ж в нелюбовi - нестримнi. Щоправда, вони гризуться За сво? мiсця на вiтринi. Манекени не мають серця - ?х нiщо не болить i не коле. Манекени нiколи не сердяться. I не плачуть вони нiколи. Манекени завжди смiються - Похорони iдуть чи сльоти. Як це, скажiть, революцiя Не сполола цi?? сволоти?! Та як би не думав й черство, ? все ж бо надiя у мене, Що в людське вiчне братерство Не пройдуть манекени! 1966 МУШУ Я мушу книжки читати, Щоб очi мо? не ослiпли, Я розмовляти мушу, Щоб з туги не онiмiти, Я мушу почути пiсню, Щоб не оглухнути з тишi, Я закохатися мушу, Щоб радiсть прийшла до мене, Я друга побачити мушу, Щоб день менi був яснiший, Я вiрш написати мушу, Щоб серце не розiрвалось, Я працювати мушу, Щоб не соромитись хлiба, Я мушу опiвночi вмерти, Щоб рано воскреснути знов! 1967 ПРО ЖIНОК Пригадай собi голос матерi, Як хочеш почути совiсть, Пригадай собi руки мило?, Як хочеш повернути щастя, I дiвчинцi семилiтнiй З лялькою на руках, Сивий, старий чоловiче, Дай дорогу... 1966 ПIШАЧОК Проходять по вулицi мати i син. Син - попереду, мати - позаду. Син, як чорний, нiкельований лiмузин А мати? А мати схожа на Правду. Хустина, куфайка - жiнка з села. Вирiзьбленi сонцем глибокi зморшки. Руки спрацьованi, чорнi, як та смола, Потрiсканi, наче пiдгорiлi коржики. Синовi соромно з матiр'ю йти, По столичнiй вулицi крокувати поруч... Воно, хоч i вмi? двi фрази по-англiйськи сплести, Воно, хоч з дипломом, та все-таки - покруч! Отак вони йдуть собi, нiби справдi чужi. Вона заворожена сином, щаслива. А вiн як погляне на тi руки-коржi, То чу?ться так, як розчавлена слива. Поглипу? мати на сина здаля, Як на Бога, а вiн осмiха?ться черство. Вона iде бавити чуже немовля, А вiн на роботу - в мiнiстерство. I слава Господу, що воно - пiшачок, Що не ма? державного автомобiля, Бо мати по вулицi несла б свiй мiшок, А вiн про?жджав би десь поблизу, десь бiля... СЕРЦЕ Серце - як птаха на вiтрi. Вiтер хапа? вiти Прямо з-пiд нiг... На чому Ти ма?ш сiсти й забути В крилах палаючу втому? Сядь на солом'яну стрiху, - Не бiйся, тебе не застрiлять Хлопчики iз катапульки... Сядь, мо? серце, послухай, Хто там у хатi плаче. Не зна?ш його? Погано. Ти права не ма?ш не знати Найменше на свiтi горе! Ти можеш того не знати, Що смiхом залiзо поре. З низького й високого лету, З пальми, з берези, з калини Ти можеш не чути реготу, Та мусиш почути ридання, Та мусиш збагнути ридання Кожнiсiнько? людини! Сядь, мо? серце, послухай, Хто там у хатi плаче - Ринешся ти в завiрюху, З болю заплачеш само ти, Потiм спiватимеш з лютi, Вихор захочеш збороти, Серце мо? ледаче; Наставлять на тебе клiтi, Земля заросте багнетами, Як риба лускою. По свiтi Будеш лiтати, падати, Не розумiючи, де ти. Крила тво? затерпнуть, Скотишся каменем з неба. А дурень шепне з гнiздечка: "Так йому й треба!" Та пiсня твоя полине З пальми, з берези, з калини! 1966 СМЕРIЧКА Внизу пiд скелями срiбляста рiчка, А над проваллям, на самiм краю, Сто?ть висока, рiвна, нiби свiчка, У гостроверхiй шапочцi смерiчка I в плесi розгляда красу свою. Немов гуцулка горда i смiлива - Вона сп'ялася на скали карниз. I я боюсь, коли бушу? злива, Що ось прийде хвилина нещаслива,- Смерiчка посковзнеться й рине вниз. Але корiнням грунту кам'яного Незримо й цупко держиться вона. У спеку воду дiста? iз нього, А в бурю пригина?ться розлого До каменя, напнута, як струна. За те, що дух ?? не всох, не вимок, За тi великi сили життьовi, Що виграють зi смертю по?динок, Я б посадив ?? серед ялинок Побiля Мавзолею у Москвi. ТИ ЗРIКСЯ МОВИ РIДНО? Ти зрiкся мови рiдно?. Тобi Твоя земля родити перестане, Зелена гiлка в лузi на вербi Вiд доторку твого зiв'яне! Ти зрiкся мови рiдно?. Ганьба Тебе зустрiне на шляху вузькому... Впаде на тебе,