iданi кра?, Про дiвчину, яку? -А хто зна, - Була така, любив одну... Година тиха, передгрозна Дощами йшла на ярину. В артiлi сiяли пшеницю, Зерно пiдвозили, - тодi Радiли! Буде колоситься, Колюча, свiтла, як жар-птиця, Ясна, як зорi на водi. Марко чималу мав турботу: Орали поле по ночах, Як кажуть, до восьмого поту, До поту й солi на плечах. Ось глянь, сто?ть вона, колюча, Вусата, росяна, важка, Пливе над нею сива туча Вiйни з-за темного лужка. Доспiла, схилена, нежата, Поникла в куряву суху. - Це ж наша, хлопцi! - Жаль, хлоп'ята! - Да, жаль!.. По дальньому шляху Повзли машини, гарби, танки, Легкi, вантажнi, тягачi... Я знаю цi сумнi свiтанки Над рiдним кра?м уночi. Пшениця рвана, стигла, бита, Столочена, уся в пилу, Заплакала несамовита, Зашелестiла по валу, Стеблини-руки пiдiймала До тих, хто пагубу завiз, Але вiйнi було замало ?? земних, зернистих слiз, ?? наливiв колосистих, ?? шумливо голосистих Вiтрiв, пiсень, i нi к чому Стодiл розбомблених, в диму. IV _ Явiр шумiв на подвiр'? iзкраю, Нова ворiтня в янтарнiй смолi. Батька Марко не застав; я не знаю, Де вже той був. До рожевого гаю Вечiр вiдносив години малi. Танки вiдходили. - Тату, я ?ду, Наша частина за Днiпр вируша! Як менi важко по рiдному слiду Йти, вiдступаючи! Наче душа Жаром осипана з того клопоту. Все розкажу, повернувшися в дiм... Бiлий листок з польового блокноту, Що я про тебе iще оповiм? V _ Серце Марковi тремтiло у грудях, Вгледiв ?? мiж людьми молоду. Скочив з машини, обнявся при людях: - Як ти, Катрусю? - З артiллю пiду! Завтра худобу вигоним з долини, Трактори вже за Днiпром. Як не ?, Пiдем в Задоння. - Марку! - Катерино, Катю, Катрусю, щастя мо?!.. - Ти не забудеш? - А ти? - Не забуду! Може, писатимеш? - Як же, куди?.. Танки вiдходили ген помiж люду, Клали, як борозни, темнi слiди. - Ну, поцiлуй мене. - Поцiлувала. Слово в устах, щоб не плакать, здержала. - Батька не бачив? - Нi, батько ж на луцi. В бiлому платтячку, в громi, в пилюцi Так i стояла. VI _ I по тiй же дорозi, По ровах, по межi, Не в дощах, не в морозi Йшли сво?, не чужi. Хлiба сушену корку Пожувати б не грiх. Подiляють махорку, Щоб цигарка на всiх. Щоб цигарка курилась, Затягнися в диму, Щоб сво? не журились У далекiм дому! Хмари стелять кере?, Йдуть бiйцi, не дрижать, I нiмецькi трофе? За плечима лежать: Пiд руками ворожi Автомати у них, Сумки з рижо? кожi На застiбках складних. Спохмурнiли очима: Де домiвка, сiм'я? - В них бiда за плечима Не трофейна, - своя! Подоляни й волинцi I полтавцi вдалi Заховали в хустинцi По шматочку землi. А вона усиха?, Палить груди, як жар, I дощу ?й нема?, I нi сонця, нi хмар. Що посi?ш на людях, Де в пожежi поля? Б'?ться серце у грудях, Вся на грудях земля. VII _ Кулемет десь полоще, Йде стежками вiдплат Катеринин молодший - Олексiй - рiдний брат. А чи мати удома, Сипле курям зерна? Он дорога вiдома Й невiдома, курна, I чобiтьми прибита Мiж незжатого жита, I осколками зрита, Одинока, одна. - Здрастуй, Катю, де ж мати, Ти, сестрице, сама? Ходить з хати до хати Не вiйна, а чума. - Ти спочинь, Олексiю, Ляж, засни досхочу, Борошенця пiдсiю, Пирiжкiв напечу. ? пiвлiтра в наборi, ? ще сало в коморi, Закопали вiд нiмця, - Принесу, полечу! I зливала на руки Iз дубово? кружки. - Як живеться, Катрусю, Як сусiди, подружки? Сiв на лаву скрипучу. - Чи здоровi-живi? Iз ноги зняв онучу У багнюцi, в кровi. Кашлянув якось сухо, Якось думно затих, А чи втома-задуха По дорогах крутих, Чи атака й бомбьожка, Хоч i це пiвбiди. - Дай води менi трошки Дай, Катрусю, води. Все прожите iз думою Попливло мiж заграв. - Я приляжу, подумаю. - Звiвсь. Хитнувся. I впав На гречану солому, На дубовий порiг. Повернувся додому, - З дому вийти не змiг. Потом виморив душу, Груди кашлем згнiтив, Щось кричав про Катюшу На знайомий мотив. Зморшки пнулись на чолi: - Де я, в хатi, в бою? Кликав армiй в полi Тридцять сьому свою. Стихла хата отецька, В лузi грiм та луна. Ой, нiмецька, мертвецька, Чужедальня вiйна! ...Борошенця пiдсiю, Буде свято не в час. Чу?ш-бо, Олексiю, Ворог у нас! VIII _ Четвертий тиждень ув артiлi, У кожнiй хатi, у дворi Здирали хлiб, кожухи бiлi, Сорочки, шитi до зорi, Свитки овечi i верети, Глушили пострiлом плачi, Гуртом до хати перлись, де то Скипа? борщик у печi? Була в них випивка багата, Скоромна страва, а для втiх Все голубiв iз автомата Стрiляли в золотi пiдстрiх. Щоб тi вночi не вуркотiли I не будили запiяк, I в син? небо не летiли, Бо то ж фашистське, як-не-як. Пан офiцер лежав у лiжку, Гарячий до?дав обiд. Дитину вбили на обнiжку, Щоб не кричало, де не слiд. Спiвало звечора надворi Щось про зозулю, зелен-гай, А в офiцера нерви хворi, Отож пiд нерви не спiвай! Убили дитину. Я знав ?? в школi. Сидiло на партi, у першому класi, Водило у книзi пальчатком поволi, А вдома просило не кашi, а "касi". I мати вже вишила платтячко красне,. Старi черевички пiдбили пiдбором. Лежи, над тобою зоря не загасне, Забите дитя пiд сосновим забором. Для матерi в свiтi коханiший хто ?? Погляне на фото у тихiй свiтлицi, На чесанi вдво?, заплетенi вдво? Тугi, коротенькi, русявi косицi. Не кличу мертвих i не плачу, Бо слiз невистачить менi За кров загублену дитячу I за юнацьку в нашi днi. I за дiдiвську невхололу, I за дiвочу, молоду, За всiх несхилених додолу, Але розпнутих у саду. IX _ Ходить староста пiвнем, Аж блищить борода. Матом тихим i рiвним Всiх людей обклада. В шапцi теплiй, у свитi, Огляда? кра?. Конi добрi та ситi На конюшнi, сво?. Дослужився до честi, В коменданта бува. I висить на мiжхрестi Не одна голова, Охолола з удару, Почорнiла вiд жару, ?й очей не пiдвести, - Третiй день нежива. Ма? староста знака, Любить слово "капут". Люди кажуть: собака! Нiмцi кажуть: зер гут! - Я, - говорить, - ? влада, Пiднiмецький король. Служиш радо не радо, А скорятися зволь. - Я, - говорить, - владика, В матiр, в бога, у дим! - Людська кривда велика Ходить слiдом за ним. Х _ - Може, борщу тобi, хочеш? Подати? Рано iз матiр'ю хлiба спечем. Чу?ш, Олексо? Заснув, може, брате? - Катря ввiйшла до стодоли й плечем Сiно торкнула. - Вставай на часину, Сам же просив. - Та Олекса не спав. Бачив очей ?? синю росину, Брови тонкi, наче вперше впiзнав. Рису мiж брiв, непомiчену вчора. - Боже, як виросла! Бач, школярi!.. То ж i Марко так за нею... - Надворi Сонце плело золотi ятерi; Когут запiяв. - Не сплю, Катерино, Буду збиратись. - Куди? - А туди, В лiс, до сво?х, до бiйцiв, все ?дино Гiрше не буде, як це? бiди; Буду ходити вiд хати до хати, Зайди, ви чу?те? Блиснуть мечi! Буде земля ?м на смерть вибухати, Буде вода ?х топити вночi. Буде вогонь ?х потрошити люто, Буде не сон ?м, а кров звiдусiль, Буде ?м в чарку не хмiль, а отрута, Буде ?м порох, - не хлiб да не сiль. Я вже за тими гостями догляну, Будь вони проклятi! Катре, бiжи! - Брате, вiзьми мене. - Що ти, зарано! Будуть ще болi, печалi та рани, Я тебе кликну, скажу: пов'яжи! - Скоро ж то? - Ждiте. Бувай-но здорова! - Так i пiшов по травицi рудiй. Скiльки з останнього братнього слова Носить вона i тривог i надiй? XI _ Чужинцi просто стали грудьми, На розстрiл зводилась рука: Ходила чутка помiж людьми Про дивного Кармалюка. Вiн бродить селами, ярами, Розбитим шляхом, пожарами, Слiди вiн бачить гвалтувань, Дитячi сльози в ранню рань; Стежками житнiми простими, Лiсами темними, в диму. I тiльки кликне хто: Устиме! Вiн одклика?ться йому. Та не вертався ще додому, А по мiстечках тлiв пожар. Казали, був вiн член обкому, А може й перший секретар. А з ним виходять на майдани Росiйськi хлопцi-партизани, Ще й з Бiлорусi? брати, I там фашисту не пройти. Сам полiцай з Лебiдки бачив, Як вiн на станцi? судачив Iз перекупками в ряду. Купив два пряники морквянi, Сакви бiленi полотнянi I зник. Ну, звiсно, на бiду! Десь за Днiпром кричали пiвнi, У Яровiм, у Криворiвнi, Чотири днi та все пiдряд. А найстарiший пiвень злюче Як не запi?: Кармалюче! I вiн з'явивсь, хоч рад не рад... Фашистам нiч не дав доспати, Забрав набо?, автомати, Та й каже: вiшайтесь сами. Зробили нiмцi по петлюрi. - Мерщiй влiзайте! - Злi, понурi Полiзли довгi, як соми. Три днi висiли на майданi, А вiн iзник у димнiй ранi В лiсiв'я Лебiдське старе. Стрiляли в нього в полi, в га? Чужинцi-зайди, полiца?, А що поробиш? Не бере? Чи ще того свинцю нема?, Чи притомились вороги, Що бiдне серце вiтром ма?, Налите дивно? снаги. Що в людське горе неминуче Летить, як птиця з висоти, Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? Йшли по?зди, за гулкими мостами В свистi i скреготi билась земля. Раненi кидались до нестями, В полi гнили... Ой поля ви, поля! Жито сухим золотистим потоком, Чорними рiками вугiль i сталь. Сивим коровам, волам крутобоким В темних теплушках мчатися в даль. ?х перерiжуть на мюнхенськiй бойнi, Вугiль у круппiвських стлi? печах, Жито жуватимуть в заупокойнi Байстри гестапiвськi по ночах. - Дiду Мажуго, а, дiду Мажуго, Де ви тут, чу?те? де ваш онук? - Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге, Кличе не хто-небудь, - сам Кармалюк! Верби похилi, кущi красноталу, По?зд промчить, наче вогненний птах. Дiда снiжок обсипа? помалу, Вiтер iз нiччю квилить у дротах. Толовi шашки не дихають димом, Спить меленiт до сво?? пори. - Митю, наглянь за шляхом нелюдимим, Во?нський, людський гуде з-за гори? Мчить порожняк, пробiга? дрезина, Чахка товарний, - минай, нi к чому, Дiду дрiма?ться; десь там родина... Митя-онук щось шепоче йому: - Дiду, ви чу?те? Гiтлер стукоче! - Справдi: з-за кручi гримить до мiстка Кiльцями буферiв з темно? ночi, Бронеплощадками вдарити хоче, Вбить тебе, випалить, душе хистка! В класних вагонах сидять офiцери, В'?ться димок iз тугих сигарет. Звiвся Мажуга, як привид: - Тепера. Митю, пали! - Неба чорний намет Так затрясло, що посипались зорi, Рейки, мов конi, звились на диби. Скиглили збитi вагони: ми хворi! Прискало жаром залiзо: губи! I вiтер дме з страшно? кручi Слiдом, де ?хали брати. Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? XII _ Оту дорiжку, двiр i хату, Поля, де виростала ти, Тебе, мовчазну й сивувату, Я не забув мiж су?ти. Жила вiд печi до колиски У тижнi, в лiта горьовi, I все ж очей померхлi блиски Сво?ю правдою живi. А що минуло, то й радiти. Бог з ним, як кажуть, хай мина. Пiшли на щастя дiти й дiти, За рiк, за другий - новина. I нагоду?, й поколише, Турбота ? сiм'? усiй. В дванадцятiм знайшовся Гриша, В шiстнадцятому - Олексiй. I кожна днина i хвилина Була, як золота казна. У двадцять третiм - Катерина, Хоч Катерини хто не зна? Iшли сусiди в теплу хату, Несли дарунки чи привiт, Вечерю ?ли небагату, Дитинi зичили ста лiт, Повеселiли й танцювали До свiтанково? зорi. Дiвча Катрусею назвали, Як у Шевченка в "Кобзарi". I дiти виросли. З вiйною Пiшли у свiт. I за стiною Не чути смiху у дворi. А пiзнавала ?х щоранку По свiжовмитих голосах... Найстарший Гриша, - той на танках, А Олексiй - отут, в лiсах. Вечiрнiй промiнь гасне тихо, Днiпро сивi? аж до дна, Ти що згадала, Ковалихо, Об чiм помислила, сумна? I слово знов запломенiло, То Катря зводиться в тишi: - Якого болю наболiло, Як запеклося на душi! Ви кажете, мамо, коритись не треба, Чи хто, може, гнувся у нашiм роду? Нехай хоч повiсять отам проти неба, А я не схилюсь, не скорюсь, не пiду! Була я в мiстечку, побачила вчора На розi, де сад, в ресторанi вони, - Три нiмцi обiдають, дiвчина скора Вино пiдлива?: кушайте, пани! - До тих, до есесiвцiв. Три в капелюшках, Кармiновi губи, паризькi духи, - Сидять з тими нiмцями золото-душки, Лукавлять, жартують, хi-хi да хи-хи. Ви, мамо, ?х зна?те: Рiта з аптеки, Маруся - зi мною ходила в загiн, А третя ота, що прибула здалека, Жона лейтенантова, знав би то вiн! Вино собi п'ють, за?дають омлетом, Печенею свiжою. Серце менi Згорiло. - Марусю! - й не дивиться, де там! А потiм, все ж вийшла. - Не тi, каже, днi, Щоб нам гордувати. Буде голодуха, Зима, дорожнеча, - вмирати, чи як? - Чому ж тебе вчили в десятому, слухай, Щоб ти цiлувала оцих запiяк? Ти совiстi, видно, навчилася мало, То вже й похилила гiлля молоде. Он брата твого яке горе спiткало, Ослiплений нiмцем, села не знайде. Невже ти забула? - Ти, Катю, навiщо У душу груддя менi кида?ш? Вiн Погиб чи ослiп, бо душею вiн вище, А я не чекаю людям перемiн. Маруся заплакала з болю й печалi, I жаль мене взяв, що вона, як дитя. - Iз ними, кажу, ти сьогоднi, а далi Буде каяття, та нема вороття, А сором який? Iз чужинцем заклятим Щоб жити? - то краще умри на шляху. Де рiдна земля? Де подруги? Де мати? Невже тобi легко чуття цi продати На ласку чужинцiв, в годину лиху? -I Катря аж зблiдла од гнiву, ув очах Задумливих, синiх, як небо в маю, Заблискало жаром в тих очах дiвочих, Зломилися брови (Марковi по ночах Десь видились, снились у дальнiм краю). - Ганьба яка! - Дочко, - озвалася мати. - То, правда, ганьба. Ти приляж та засни. Стара пiдвелася, бензину пiдляти В коптилку на коминi. - Знать, до весни Ще наших не буде... Ввижались щоднини ?й танки побiленi, зiрваний мiст, Розбомбленi, зритi далекi долини I Гриша Коваль, - ?? старший - танкiст. Не те, що забитий, чи, скажем, калiка, Нi, дай бог, живий, але бачить вона, Як син просить пити, жадоба велика, А слова не чути, заносить луна. Уста йому шерхлi, аж важко дивитись, Змарнiв од бойовищ, хоча й не заслаб. Взяла б йому ?сти, умитись, напитись, За тисячу верст пiшачком донесла б. Сорочку його - не армiйську, дитячу, Бiлену, в волошках, в мужицькiм цвiту, Поклала б на руку синовню гарячу, Не в ту, що стрiля?, а в лiву оту. - Ще наших не буде, - сама собi каже. I важко ?й з того. Ночами один Приходить крiзь муку, крiзь марево враже. - Устань, мамо! - Хто це? - Це Гриша, ваш син. I зайде вiн в хату несумовито, Танкiсти й полковник з ним, звiсно, як власть. I стане вона йому постiль стелити, Борщу з карасями на Стiл подасть. Отак собi дума?. - Мамо, лягайте, Вже пiзно, а я вам таке ще скажу: За мiсяць, за другий тi нiмчики-зайди Полiзуть не в добра, а в душу чужу. ?х знищити б! - Нiч повiва? вiйною, Не спить Катерина з думками улад. I трубить у рiг на полях, за стiною Пожарами буйний, старий листопад. XIII _ Снився сон уночi Ковалисi: Наче по?зд помiж блискавиць Пробiга? у димнiй завiсi, Гнуться рейки тугих залiзниць. I цокоче, i свище, i лине В даль, де явiр зелений зачах. З машинiстом сто?ть Катерина, Теплий вогник сiя? в очах. А куди ж ти по?хала нинi? По?зд мчить в незнайомiй долинi. Ковалиха й пита?: - А руки, Хто зв'язать тобi, Катре, звелiв? Рейки в'ються, як чорнi гадюки, На роздоллi осiннiх полiв. I за тими глухими полями Кличе Катря, i та ще й не та. - Де ви, мамо? Ви чу?те, мамо? Я не ваша, не золота! Я не бачу вас, де ви? Не чую, Наче зроду не знала, диви! На чужих подвориськах ночую, Я вже птиця-синиця, а ви Ще не птиця? ?й руку б подати. - Що ми, дочко, неначе слiпi? А земля, не на свято, - заклята, Не зелена - в болотнiй ропi, По колiна засмокту? тихо, Стопудове на ноги звиса. I нема по?здiв, Ковалихо, Тiльки нiч i яснi небеса. Катерина, схилившися поруч, Спить, як дiти. На руку - щока. I твоя неутишена гореч Знову серце на бiй виклика. XIV _ За гарматами била негода, За колесами бiгла зима. Катерино, змарнована вродо, Чом од тебе привiту нема? Iз Лебiдки, села за горою, Залишивши дiдiв i внучат, Десь у груднi, ясною порою, Забирали в неволю дiвчат. Iз нажито? здавна оселi У тумани, як сивi мохи, У тiрольськi хазяйства дебелi, У баварськi пивнушнi льохи. Не розраду, не спiв, не цiлунок, - Чути матерi крик за верству, Як дожила ти в бiлений клунок Житню чорну хлiбину черству. Ти пiшла з усiма до вокзалу По стернi, де робила той рiк, Бiлу хустку навхрест зав'язала, Яснi кося сховала навiк. Зорi вiшали срiбнi вуздечки Над розореним пахотком меж. "Прощавайте, крутi бережечки!" - Заспiвати хотiла, так де ж? - Не змогла. Заскрипiли колеса, За теплушкою доли i плеса, Перевитi залiзом мости, Кущ калини, прощай i прости! Пiзня груша, медами налита, Бiлий колос незжатого жита, Попелища, густi кура?, Рiднi люди i села мо?, Прощавайте! Не ждiте додому У привiтний, у батькiвський дiм. Сива чайка з-пiд тучi i грому Пролетiла над щастям мо?м. На чужинi i днi неохочi. Полетiла б, куди полечу? Посiчуться там коси дiвочi, Обiрветься мiй голос уночi, Висхнуть очi i то без плачу. Тих очей мо?х ся?во син?, Брiв тонких голубиний розлiт Втопчуть в порох, у пил, в баговиння Бiля чорних нiмецьких ворiт... XV _ Грудень встеляв голубою габою Землю, рiчки закував у льоди. Що, Кармалюче, робити з тобою, - Темнi лiси та вузенькi слiди! По?зд сокоче, хита?ться п'янко, Рейки дзвенять, i теплушки повзуть. То ж Катерину, сестру, полонянку, Десь у баварську неволю везуть: Буде ?й снитися марево станцiй, Хриплих гудкiв розтривожений вий. Брат Олексiй, що пiшов у повстанцi, Жив чи погибший? - Нi, сестро, живий! Тричi вiд смертi вибравсь щасливо, Бився один, а тепер не один. Варить вiн пиво просто на диво, Людям на щастя, а нiмцю - на згин... Став Кармалюк у сво?му загонi (Як вiн зiбрав цю залiзну сiм'ю?): - Хлопцi, засiдлуйте конi в погонi Та заправляйте машини у бронi, Будем сестру рятувати мою. I знову вiтер дме колюче, Квилять на станцi? дроти. Ой, Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти! Теплушки сiрi та зеленi, Гудок, мов крик тонкий коня. Осiнн? сонце десь на кленi Помiж гiлля i вороння. Солдатськi кроки на перонi, Платформи вкритi наокiл. В напiввiдчиненiм вагонi Сидять дiвчата з наших сiл. Ще днi стоять огню i рубки, Iще димлять навкруг кра?. Куди ж летiти вам, голубки, Фашистом скривдженi, мо?! Що ти все дума?ш, спершись в одвiрок? Дзвоник дзвенить, калата калаток. Мiра була, - а тепер недомiрок, Воля була, - а тепера куток. Крикнула, сили зiбравши останки, Може та сила й тримала ??? - Де тво?, Марку, броньованi танки, Де, Олексiю, конi тво?? Може таке увижатись в безсоннi, Може у казцi казатись, чи нi: Вирвались, вибiгли змиленi конi, Туго вуздечки рвучи рем'янi. П'ять мотоциклiв з пакгауза, з бою, Сiм автоматникiв злiва. - Це ми! От i зустрiнемось, сестро, з тобою! - Тут я, Олексо, отут мiж людьми! По?зд сiпнуло, вартовi упали, Хмурий ?фрейтор - в багню кров'яну. - Сестро, ти де? Помiж дим i завали, - Сестро, чекай-но! - Над рейки i шпали По?зд несло в далину, в далину, Мимо га?в, листвиною занесених, Мимо вiтрiв, темних туч пiднебесених, Мимо шлагбаумiв, будок, мостiв, Сивого вереску, бiлих хрестiв. Далi та далi... Полум'янi пiвнi Крайню теплушку укрили крiзь плач. Вершники мчали iз по?здом врiвнi, Справа, i злiва, на ристь, i навскач. - Брате Олексо! - Зiрвала хустину, Коси пустила, як мево пожеж. - Катре, домчу, дожену, до загину! - Вiтром вiдносило: - Не доженеш!.. Так вона й бачить: стежини нехитрi, Так ?й i сняться в баварських ночах: Гриви розметанi, конi в повiтрi, Бронзове сонце у кiнських очах. XVI _ ...А танки йшли i йшли окопчами, Мiстками, дзотами, в рову, I скреготiли сталлю: втопчемо! Ревли моторами: зiрву! I ворони справляли поминки Над нiмцем, а не над бiйцем. Броня горiла, як соломинка, Як свiчка жовтим пломiнцем. А нашим не страшне вороння: Iшли танкiсти iз Задоння, Уральцi - хлопцi-молодцi; I в день важкий i в нiч безсоння Iз Пiдмосков'я йшли бiйцi, Гранати стиснувши в руцi. Дзвенiли кулями ковалики, Залiзом ранили зорю. Марко почув, хтось кличе здалеку: - Горю я, хлопцi, ой, горю! То кликав Швачка. Танк пiдбитий Не повз, не брязкав, не летiв. Термiтний жар несамовитий В машинi рiвно клекотiв. Бронi товстi зеленi мури, Трiщали шкельця, як чужi, Летiли iскри в амбразури, I дотлiвали стелажi. А Швачка ще сидiв. Ударом Струснуло башту. В далинi Угледiв вiн за бiлим яром, За чорним збуреним пожаром Сво? рум'янi, гожi днi. Вони стояли, як хлоп'ята Смаглявi, сонячнi, - i вiн Вiдчув: ударила гармата, Як давнiх рокiв давнiй дзвiн. I все. Бензину жовта маса Димiла душно-гаряче. I вибухли бо?припаси, Осколком ранивши плече. - Ти, Швачко, живий, а чи мертвий? - Ванюшо! - Ого, брат, як дiло! На, пий чи кури. Iз попелу, вибухiв, димно? сушi, Де полум'я било в розтерзанi душi, Виносили Швачку у смертi з нори. Дали йому спирту глитнути, у вiчi Дивились з надi?ю: - Ваню, це ми! - Зiтхнув i пiдвiвся, поранений тричi. - Вперед! - зашептав, i в збiлiлiм обличчi, В обривках шинелi, в заметах зими, У спалених щоках, в зашерхлiй долонi Життя затеплiло, як iскра. - Я сам. I справдi, пiдвiвся i в гони червонi Пройшов крокiв двадцять, пов'язка на скронi Бiлiла. Вклонився важким небесам. - Отут я i ляжу. I впав, i руками, Що пахли тавотом, засмаглi в диму, Простягся на захiд перед полками, В залiзнiм потоцi, як в отчiм дому. Ще полум'я трiскало та гуготiло, Повзло по машинах, по скатах, як звiр, Але, натикнувшись на Шваччине тiло, Не брало його, язиками летiло Назад, на вiтри, до свiтанкових зiр. Фугаски свистiли i рвались, осколки Не брали грудей його, куля чужа Не брала грудей його, мчали двоколки, I танки пройшли пiд багрянi подолки Пожарiв i туч, де яснiла межа. А Швачка лежав бiля того потока Малий i притихлий, - хоч скрегiт i гук Усе вiддалявся, зникаючи з ока, Земля укра?нська, пекуча й широка, Ото й починалась з-пiд Шваччиних рук. XVII _ Вста? на силу наша сила: На меч - мечем, на грудь - грудьми. Сто?ть в степу Савур-могила, А бiля не? танки й ми. Хатина бiла коло яру, ? стiл i лава, хазя? Не зна?м де; пiдкинем жару, Пожитки витягнем сво?, Поп'?м чайку. В таку годину, Де вiдпочить припало нам, Бо?ць пригаду? ?дину Кохану, матiр, чи родину, Чи друга, брата, десь отам. З цi?? хати лине думка, Про зустрiч вигадка проста. А найщасливiшпй з пiдсумка Вийма? давнього листа. У нiч оцю така ж нагода Припала друзям, знавши ?х, - Бо?ць хозроти чи хозвзвода Читав цидулку вiд сво?х. I нам почувся смiх дитяти, Снiгiв зав'южена полiть, I в кожушку, в хустинi мати Десь за вiкном оцим сто?ть. У хатнiй мирнiй, теплiй тишi Всiм снилась дальня подорож. - А нам не пишуть нашi, Гришо. - Марко зiтхнув. - Да, нам... - Ну, що ж... Та як писать, куди i звiдки? З якого мiсця i числа? Як до зелено? Лебiдки Метiль дороги занесла. Не так метiль, як та пороша, Не так пороша, як бiда. I друге лiто листоноша У тихий двiр не загляда. I не виходить батько з хати. Яких почу?ш звiсток-див? Листи синовнi без доплати Вiн, може б, кров'ю доплатив. А ?х, бач, не видно, нема?, не чути, I що з Катериною? Як там вона? - Як ось поживем, то побачим, а нуте На карту поглянемо, що ж, брат, - вiйна! I Гриша з планшетки розгладжу? карту, Помiчену вправо, i влiво, й навкiс, Де стрiлки червонi, як люди на варту, Спiшать звiдусiль, через гори i лiс. I в димцi пунктирiв окреслено-сизiй, У замкнутих колах, у секторах площ, Боролись i дихали сотнi дивiзiй, В бронi, у металi, пiд хугу та дощ. - Еге, тут i карти, поглянь, - не стача?, Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас, Валуйки i Бiлгород бiй зустрiча?, Прорив на Барвiнкове i на Донбас, Тут праве крило завернуло на Злочiв, На Лопань Козачу, Опiшню й Сулу. - Дивися, щоб зайвого не напророчив! Радi? Марко. Скатертину малу Новенько? карти (з минулого року, Коли вiдступали, забулась вона) Тепер положили на столику збоку, Розгладили нiжно хрустку i широку: - Не рвися ж, нова! - Не нова. - Так одна! I з карти тi??, як перша за свiдка, Вiд мук, вiд повiшених, що там було, - З днiпровсько? кручi дивилась Лебiдка - Маркове i Гришине рiдне село. - Ось клени, Марку! - Ось дорога до ставу. - А це до артiлi. А це, ну, а це? I вiн пригадав: та не юнь i не славу, I навiть не бiй, де взяли переправу, А iнше, в сльозах чорнобриве лице. Коли вона радилась, як виряджала, I слово в устах, щоб не плакать, здержала; - Гаразд, я не буду. А рушив водiй, - Ще бiгла слiдом у пилюцi рудiй, Тримаючи вузлика... Батько чи вдома? Веселий, нехитрий, робучий, як вiл. - Ти звiдки це взявсь? - пожарту? сiрома, - Та ще i в погонах? - i чарку на стiл. Дрiбничку од нiмця заховану вмiло: Шмат сала, зчерствiлу хлiбину внесе. - За наше добро то i випити дiло. - На щастя! - На щастя! I вип'ють усе. Вбiжать дiтлахи, завiта? сусiдка, Заглянуть дiди погуторити з ним. А може, й не так воно? З карти Лебiдка Повiяла згаром i вiтром сухим, Дитячим плачем, гiркотою розлуки, Усiм тим, що серця бiйця не мине, I наче жива, пiдiймаючи руки, Сини мо?, каже, врятуйте мене! XVIII _ В селi фашистам не жилося, Не спалось тихо, не пилось. В полях несiяних колосся Остюччям сiрим пiдвелось. В Лебiдцi темно в кожнiй хатi, Дiди мовчали, як нiмi, Дiвчата вбрання небагатi Не одягали в тiй зимi. Вiтрами вiяло зi сходу, Залiзним клекотом здаля. Хто брав з Днiпра свiтанком воду, Той чув: трiщить, гуде земля, Як в горобину нiч. За три днi Знялись фашисти-нiмча?, Зiбрали добра не сво? Та й рушили. I тихi злиднi " Поплентались за ними з хат, З ворiт, не з кам'яних палат. Микита Дудар бiля хати Корову порав, ту, що сам В артiлi викохав з теляти, З телички, з горем пополам. Було носив гаряче пiйло, Стелив солому в тепле стiйло, Назвав Красулею ??, Славетну в нашому кра?. Вiн приховав ?? в коморi, Коли прийшли чужi й суворi Фашисти-нiмцi iздалека. Сьогоднi ж пiшки i навскач, Не взявши хлiба, яйка, млека, Бiжать кудись ти бач, ти бач... Вони зайшли до нього в двiр, Що не солдат, то лютий звiр. - Давай корову - Що? Корову? Берiг, кормив, голодний сам. - Це не моя, пани. - I знову Году? тихо: -я не дам. - Давай корову. - Що ви, круки? - Поживи треба? Став до них. Блiдi роти. Помаднi руки На парабелумах нiмих. -Лоби похмурi, задубiлi, Данина скровленим годам. - Бери, дависьi - Чия? - 3 артiлi. А будь ви проклятi! Не дам!.. Вiшали Дударя серед майдану, Там, де гуляли собi дiтлахи В "бабки", у "ключика", де спозарану Зорi цвiли, де вiтри з-за лиману Гривами крили широкi шляхи. Староста зрiзав березу у школi, Вiжки принiс, бо мотузки - нiде. - Може, поглибте вкопати? - Доволi. - Стовп не розчахне, а вiн не впаде. Вивели Дударя з школи, з пiдвалу, Руки зв'язали, неначе вiн мiг Шкоду руками вчинити чималу, Кинуть гранату чи вирвать порiг З-пiд коменданта. Бiлобородий, В шапцi старiй, у рудiм кожушку, Ношенiм здавна у днi непогоди, Став вiн на стежку свою заважку. Вiтер висвистував над головою В гiллях дубiв, на велику бiду. Сивою лапою снiговою Вечiр ступав по м'якому слiду. - От i життя мого крайня година, Знать би Марковi загибiль оцю. - Серце пекло, i пекуча краплина В грудях повзла, як сльоза по лицю. - Що це я? Важко. Заплачу ще, годi. Люди подумають всяке... - Й тодi, Саме тодi хтось заплакав в народi, Жiнка чи хлопчик. Два нiмцi в незгодi Шарпали вiжки, самi вже блiдi. Щось iз петлею не ладилось. Люди Тихо шептались в дитячiм плачi. - От я i вмру, без докору й огуди, Так, як, не спавши, рiшив уночi. Скоро Марко завiта? додому, Хтось оповiсть, як я ждав недарма, Хлiб помолотять, звезуть, а потому Син пригада?, що батька нема. Хлопчик отой, що так ревно рида?, Виросте, буде, гляди, голова! Десь i колись у сiм'? пригада?, Як менi звисла рука нежива. Стовбур березовий, зрубаний люто, Свiже пагiння погонить у вись. Дню мiй посивiлий, щастя забуте, Встань, оживи, розцвiтися колись! - Легко зiтхнув, подивився вiльнiше. Староста вiжки вчепив рем'янi. Дудар сказав: - Коли вiшать, то вiшай, Що ж ти все крутишся? Тоже менi! - Староста крикнув: - Не терпиться, може? Iч, затремтiв, не поможе, мовчи. Дудар сказав: - Хто бо?ться, небоже? Що ти кричиш? На фашиста кричи. Хтось засмiявся, а нiмцi - дивитись. Так його вiшали, чорнi вони. Шапку зняли, не дали поклонитись Людям у ноги на три сторони. Брязнули сухо чужi автомати. Вже як ступив на високий порiг, Крикнув на люди: - Нехай живе мати Наша!..i слiв доказати не змiг. Може вiн думав про людську ру?ну, Може про матiр iз дiтьми? Не вiм. Може хотiв вшанувать Укра?ну Здушеним, теплим диханням сво?м. Часто любив говорити iз нею, З тою Вiтчизною в ночi грiзнi. Так вiн мiж небом повис i землею, Взутий, без шапки, в снiгу, в сивизнi. Вiтер гойдав його дужо i смiло, Нiччю й свiтанками без перемiн. Мiсяць чiпався за голову бiлу, А люди падали до колiн. XIX _ Не спиться старостi з пiвночi. Гуде хурделиця в дворi, I ясени-поводарi Шумлять, до бурi неохочi. - Податки? Сплатимо податки, Щоб Гiтлер жер до призволя. Не обдеруть же все до латки, Надiл дадуть, своя земля, Це не артiльне-божевiльне, Чи то пак, чортове, - сво?... В ворота хтось з дороги б'?, У двiр, пiд вiкна йде повiльно. - Хазя?н дома? - Хто там? - Можна? З дороги збились, вiдчиняй, Нам пана-старосту. - Обложна Снiгами, хвищею тривожна, Вiтри зметнувши в небокрай, Гуля? нiч. - Ви звiдки? Хто ви? - Ми криворiвенськi. - Чого ж? - Записку дайте хоч в пiвсловi, З дороги збились в бездорож, Поночувать би. - Йдiть у хату, Нечиста носить вас, хоч вий. Ввiйшли: в кожусi, бородатий, Другий в кере?, - молодий. Хазяйка спить, в м'яку перину Пiрнувши, килим, стiл, хатину При?жджi бачать; все чуже. Годинник цока? годину, Затишно, тихо, байдуже. На стiнцi фото: йдуть колоною Мадьяри й нiмцi в два слiда, А рамку з квiткою червоною Сам фюрер Гiтлер посiда. А де ж, секретарю сiльради, Твоя клятьба i жар промов, Що ти, опечений немов, Кричав: життя вiддам заради... Кого? Пригаду?ш, - що кров Свою пролл?ш, що серце виймеш, Що хоч безкрилий - крила здiймеш. Здiйняв. Куди ж ти полетiв? Як на словах того хотiв. Еге, брат... - Он як ви живете! - А що, погано? Гiрш було. Спасибi, в нiмця помело Як повело та пiдмело, Хоч ще не всiх. - Ну, звiсно, де там, Усiх не виметеш. - Як? Як? Дивись ти! А яким прикметам Ймеш вiри? Просто переляк... Бери записку, йдiть. Записка Безсило пада? iз рук, Бо молодий очима блиска, Схиливсь на стiл, шепоче зблизька: - Впiзнав, чи нi? Я - Кармалюк. - Ти Кармалюк? - Я Кармалюк. Впiзнав? - Аякже. - Ледь губами Хазя?н шепче: - Олексiй? Хiба ж я знав, що ми рабами фашистiв будем? - Що посiй, То те й пожнеш, як кажуть. - Ой, посiяли поле ми Переораним низом. Руки, ноги скололи ми Не колоссям - залiзом, Що вродило - не косимо, Нi снопа обмолоту, Не хлiба сво? косимо, А нiмецьку сволоту. - Не скигли передi мною, я тобi не Гiтлер, Сказав Олексiй. - За що ти вбив дядька Микиту? - Я не вбив, я повiсив, - заспiшив староста. - Вiд чого в тебе руки млiють, З роботи, може, з пахоти? Такi, як ти, й любить не вмiють, Вмирать не вмiють, як i ти. Та ви, що вмi?те? Огуду, Злобу носити, як обрiз, Брести струмками людських слiз. За скiльки срiбникiв, Iудо, Сестру на каторгу завiз, Мою сестру? Ну? Що? - Не знаю. - А я, брат, знаю, я злiчив, Я десять ночей не почив, Не ?в, не спав, по всьому краю Шукав ??, та: Вже хоч кликни - не одкликнеться, Вже хоч свисни - не одсвиснеться, Вже хоч квiткою картатою, Хоч струмком стелись до дна, - Не пройде вона за хатою, Не подивиться одна. Нiде не оживають мертвi, Живi ж бувають, як мерцi. А ти убивця, в власнiй жертвi, Чого змiнився на лицi? - Змiнився, бо смерть свою чу?, - озвався вiд печi Мажуга i пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тодi й староста скипiв: - Ти не лякай, бо я не ляканий, Дурниць при хатi не кажи. Гуля?ш нiччю за байраками, А ти прийди i послужи, Щоб коменданту й людям добре, Щоб не палили хат i сiл, А то: ми чесне, ми хоробре, Ми славне вiйсько! I навкiл В лiсах хова?тесь? Я б теж Вiд цих податкiв .i пожеж Утiк до вас. А як же люди? Фашисти сунуть звiдусюди, Мов сарана, i де знайдеш, А де загубиш, чорт тi зна?... - Воно попихачiв нема?, Так ти знайшовсь, берлiнська курво, - Гiтлеру поклони б'?ш? - А ти кому? - Я нiкому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумiв? Бо вiн мене зродив i виростив, Ходити муками прирiк. I я кажу тобi по щиростi: Я рад за свiй короткий вiк, Що вiн тривогами й потоками Огненних злив живе в менi, Що я промчусь над днями й роками, Як месник на страшнiм конi. Народе, чу?ш? Глянь, за в'югою, Крiзь сто земель зберись сюди, Мене iз зрадником, з катюгою Роз'?дини i розсуди! - Я тут нi при чому. Чого ти пристав, хiба я що, - забурмотiв староста i простягнув руку до гранати. - Я розсудив вас, - пiдвiвся Мажуга: - Iм'ям народу погибне наруга! Звi?ться попелом зраднику хата, Я з ним не ?в, не гуляв, не гостив. Зняв автомата i з автомата Вчетверо старосту перехрестив. ХХ _ Прорвались танки на свiтанку В Лебiдку з заходу. Танкiст Просив водицi бiля ганку, Торкнув гармошку гармонiст. Танкiсту винесли водицi: - Простiть, нема? молока. I кланялися молодицi: - Заходьте в хату, здалека Оце ж ви, хлопцi? - Скатертину (Розшита квiтка голуба) На стiл. А дiд iз-поза тину Гукнув здивовано: - Ти, ба, Це ж нашi! Бий тебе нечиста, Я наче знав! Хоч як не ?, Пiдбiг старий, зустрiв танкiста, I пiзна? й не пiзна?: - Чи не Марко? - Впiзнали, дiду? А батько як тут? - Скiльки ж днiв! - Дiдусь, чи горе, чи обиду В очах примовк i зата?в. Хатина стояла, як в лiта дитячi, Тi ж четверо вiкон, дубовий порiг, I явiр шумiв в побажаннi удачi Усiм перехожим з далеких дорiг. Та вже не скрипiла соснова ворiтня, I голуб залiзний над ганком крутим. Зоря вечорова бувало iз квiтня Завжди розцвiта? над голубом тим. Тепер вiн клював пофарбованим дзьобом Огонь вечорiв i зерно дощове. Заметом високим, важким, бiлолобим Дихнуло Марковi подвiр'я живе. Розсипане жито у сiнях не к святу, На шибцi морозища сива змiя. Марко не повiрив: - Ну, здрастуйте, тату. А стеля вiдбила той оклик: - Це я! А стiл не ожив i не встала пiдлога, Рушник весь у пiвниках не трепетав. - Це, тату, Марко, - I ступив до порога, I вже не вiтався i не питав. Сусiдський хлопчина, звичайно, як дiти, Пiдбiг, привiтався, задиханий сам. - Марку, ти до батька? До дiда Микити? Так ?х же нема?. Вони он, отам. Широкий майдане, лебiдський майдане, В рясних шумидубах, в берiз бiлинi, Як вiтер повi?, як сонце погляне, Виходять на кручу твою лебедяни, Усе виглядають сво?х вдалинi. Туди перетоптано стежки-дорiжки З обрiзами, з гнiвом в ночах огняних, Де серед майдану пiдчеплено вiжки I Дудар Микита на них, рем'яних. Марко пiдiйшов пiд березу лапату, До мiсця того, пам'ятного всi днi. - Я, тату, вернувся, ви чу?те, тату? За що вас? За мене? Простiте менi. Я думав про вас, як поранило двiчi, При смертi згадав, у снiгу, у травi. Я хочу вам, тату, поглянути в вiчi, На хвильку подумаю, що ви живi. Щоб чортова, чорна, осмалена гiлка Упала з петлею, страшна вiддаля, Щоб в хатi у нас забринiла сопiлка, А люди сказали б: - Микита гуля! I стiни ходили б од крику i танцю, I чобiт пiдкований гупав, агiй, I я заспiвав би гостям наостанцi: Ой, дiду мiй, дiду, дударику мiй! Ви чу?те, тату? Нi, що я питаю. - Вiн руку узяв, припадаючи ниць, Згадав, як принiс якось батько iз гаю Червоних, мов жар, наливних полуниць I сипав Марковi iз це? ж долонi. I вже нi стояти, нi думать не мiг За сонцем колючим в яркiй оболонi, За чорним заметом в роздоллi дорiг. - Клянуся вам, руки, затиснутi губи, Заплющенi очi, клянуся я вам, Клянусь тобi, сонце i вiтре, i дубе, Мiй батьку, клянусь тобi, в серце нелюбе Залiзом, свинцем i пожаром вiддам, Клянуся! - Пiшов. А з-за отчого двору Дитячою згадкою, хто ?й не рад? - Гарячим, сво?м, недоказаним впору Бринiло i кликало знову назад: - Дiду мiй, дударику, Ти ж було селом iдеш, Ти ж було... - За долинами В даль пливе зима. Буде лiто знов над нами З квiтом, з пiснею, з жнивами, А тебе нема. Дiду мiй, дударику, А тебе нема. XXI _ Он розклад лекцiй. Снопик жита Схилився важко, як в диму. Сорочка - квiтка недошита, - Недовишивана йому. Ясна нагiдка малинова, Мов Катрi дума i журба. То обiрвалася з пiвслова Вечiрня молода розмова, - Ласкава нитка голуба. Бува? щастю повороток, Марку, не згадуймо про це, Бо милих рук повiяв дотик Тобi в обпалене лице. I та посмiшка, що наснилась, I крик - люблю! - в грозовi днi, I даль вечiрня заяснилась Черленим листом на човнi. Ось, бачиш, стiл: чорнильнi знаки, Школярськi зшитки на краю, "Кобзар", сторiнка "Гайдамакiв", Розкрита "В гаю, у гаю..." Тут передумала немало З задуми вогником в очах, Ось тут листи тво? читала, Розчiсувалась по ночах. I вiн вiдчув, як пахнуть коси ?? заплетенi, яснi Прив'ялим сiном на покосi, Роменом бiлим, наче в снi. Тепло руки ?? знайоме, Посмiшка й голос: - Де ж це ти? - Його просили в невiдоме Прийти зустрiть, оберегти. XXII _ ...Йшли вони полем усi до вокзалу, Трапивсь пiдводчик, - пiдсiли на вiз. - Дочко, кажу, я такого не знала, З дiда, iз прадiда хто перенiс? Не в половеччину бранцi у скрутi, В землю страшнiшу дорога лежить. - Мамо, однаково, ми вже забутi, А ви хоч Марковi перекажiть. Видно тобi, сину. Гляну на не?, - Й слова не скаже, неначебто я; Вже накричалась разом iз рiднею, Вже перетлiла, сама не своя. Двiчi давала ?й пити i ?сти, Нi, не бере i не хоче, куди! Три днi везли ?х до першого мiста, Три днi я криком встеляла слiди. Де вже поможеш? Ковалиха З Марком i Гришею - в сiм'?, I жебонить i лл?ться стиха Стареча розповiдь ??: - Чи я ж ?? не доглядала, Чи я iз горя горяна, Чи я не ту зорю вгадала, Як народилася вона? Чи я не ту встеляла руту, Не тi полотна льоновi, Чи я не руту, а осмуту На щастя клала в головi? Чи колос ясний, заколихий Зерном не сипав ?й до нiг? Не плач, не треба, Ковалихо, Я б тоже нiччю, Ковалихо, Ридав з тобою, якби мiг. XXIII _ Винесли ранених двох iз землянки, Дiда Мажугу з онуком малим, Зброю, харчi, динамiт i в тачанку, Радiо, каски i шляхом отим, Здавна знайомим, про?ждженим, битим. В жнива клопiтнi тут кожен ?здець, Бiлим лiском, недокошеним житом Просто в Лебiдку пiшли навпростець. Небо синiло з дитинства ?дине, Наче й вiйна не палила всi днi, Прапор, пошитий iз скатертини, Трепетно, червоно звивсь вдалинi. Конi iржали, загнузданi туго, Сiм мотоциклiв промчали, як в бiй. Ранених несли чотири подруги Дiда й онука в носилцi однiй. Менших чотирнадцять хлопчикiв з двору Вибiгли - внуки - через перелаз. - Дайте нам, дiду, хоч рученьку хвору, Гляньте на нас, та полайте хоч нас! - Ви не вмирайте, коли вже удома. Нас не лишайте заради бiди. - Звiвся Мажуга: - Ох, яка втома! Довго лежав я. Подайте води! - Випив. - Спочину у себе у хатi, Все ж воно вдома не те, що в гостях. - Встав, i три кулi нiмецькi заклятi Сухо скрипiли йому у костях. Йшли партизани додому схудалi, Йшли мовчазнi i змужнiлi вiд ран. Ген поза обрi?м далi та далi Сонце сушило осiннiй туман. ...Батько погладив синка по голiвцi, Навiть впустив автомата iз рук. - Здрастуйте! - Здрастуйте, кармалюкiвцi! - Ось вiн, товаришi, сам Кармалюк! Кинувся Гриша в обiйми до брата. - Жив, Олексiю? - Та всi ми живi. Он вона радiсть яка небагата! Нi, забагата! - бо вся у кровi. Я тебе, радосте, цвiтом посiю, Дикою рожею, тереном мук. - На, Олексiю! - Вiзьми, Олексiю! - йди, Олексiю! - i тисячi рук Дотику просять i ласки тривожно, Все, що минуло, мовчи, не тривож. - Просим обiдати в хату. - Це можна. - Може й по чарцi? - По чарцi? Чого ж... Тут i Марко пiдiйшов привiтати. Лiто згадалося, сонце мiж нив. Став Олексiй, поклонився, як брату: - Друже, прости менi, я завинив. Я бачив, як вона iзрана Ходила бiла iз бiла, Менi сестра, тобi кохана, Не нажилась, не одцвiла. Я мiг би вирвати iз муки ?? за три-чотири днi, Кликнуть на клич, подати руку, Але спiзнивсь. Прости менi... Мiй кiнь вiд чортового скоку Упав запiнений в яру. Хорошу, рiдну, синьооку Не здожену, не вiдберу. У мотоциклах все горюче До краплi висохло, як пiт. Лиш серце буйне та болюче Летiло вслiд, кричало вслiд. Словам останнiм в синi гони, Вони розвiялись, як дим, Теплушкам сiрим навздогони, Пожарам темним i страшним. I вже нi ?на, анi спокою, Я посивiв за тi? днi. З розлуки, з мислi отако?, Яка судилася менi, Прости, Марку. - А що прощати? Зiтхать, пригадувать вночi? Стоять бiйцi он бiля хати, Не старости, не родичi. На поднiпровiм понизов'ю Вмирали, падали, як грiм, Братерством здруженi i кров'ю I хлiбом чорним, та сво?м. Цi партизанськi кожушанки, В стрiчках продимленi ушанки, Цi гнiвом стиснутi уста, Нам шлях - дорога непроста. То що сво? там горе? Годi. Сiдай, Олексо, як ти жив? - А ти? - Та всяко. У походi, Ти зна?ш, хтось заворожив Мене од смертi, слово честi, Чи на меду, чи на свинцi... Марко пiдвiвсь: на перехрестi Здiймали батька два бiйцi: Зняли тугi ремiннi вiжки, Зрубали шибеницю в снiг. Марко вже знав: на цi дорiжки, На житом всипаний порiг Ступить не зможе вiн однинi Поки в батькiвськiй цвiт-долинi, Не ляже купою на купi Фашистський на фашистськiм трупi. Вставай, моя страдальна ноче, Годино яросних надiй! I нiч шумить, зове, клекоче Про вiчний бiй, великий бiй! XXIV _ З листiв Катерини __ 1 _ Березень дише в чужинському полi, Може i в нас ся? сонце мiж вiт? Це б ми в десятому класi у школi Зранку спiвали б усi "Заповiт". Сторож шкiльний оповiв би до дiла Все про лани, i Днiпро, i га?, Як би Наталя Петрiвна радiла З нашо? спiванки! Зна?м ??! Потiм портрета несли б до колбуду Того, де в шапцi Тарас, - сам один. Потiм дiвчат назбиралося б, люду Рiвно на дев'ять чи десять годин. З дворища цього далеко до свята, Хлiб та сухарик не на меду. Земле чужа, невситима, заклята, Я тебе думкою перебреду! Я тебе гнiвом спалю по долинi, Що запишу об вечiрнiй годинi? - Думи мо?, думи мо?, Ви мо? ?динi! 2 _ Вiн розвився, наш дуб-себелюбок, На зеленiй далекiй землi. Сивий голуб склика? голубок Бiля хати у сонцi, в теплi. Я забула, як сонце те грi?, Як вуркочуть мо? голуби. Хто ?м проса iз жменi посi?? Не хилися, борись i люби! Як нам важко в чужинському полi. Вже нам видно - палають фронти. Ми радянськi дiвчата в неволi, Йдiть же швидше, коханi брати! Чорнi, схудлi, без хати й одежi, Пишем сни, сподiва?мось ми. Рiдний дубе, в зеленiй мережi, Про майбутн? ти нам зашуми! 3 _ Небо квiтневе пливе безкра?, Хазяйка квокче: ми ж у раю. Пiвень iзранку не так спiва?, Як у Лебiдцi, в нашiм краю. Ходить нахохлений, гребiнь iзбоку, Просто як Гiтлер, хай йому бiс! Я б його вбила, та мати мороку З тею хазяйкою, буде слiз, Буде прокльонiв на мо? руки, Вони помарнiли й без тих проклять З ?жi чужо?, з болю, з розлуки, З днiв одиноких, як чорних розп'ять. 4 _ Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге, Першу листiвку ви мали чи нi? ?? написала я в тяжку недугу, А зараз поправилась, лiпше менi. Як мене з дворища в двiр гонили, Знаю вiд горя найглибшу глиб, Ви мене сивими б косами крили, Сво?ми руками оберегли б. Ви менi б ложку дали до ?жi, Хоч не ?мо ми наварених страв, Дали б сорочку бiлу та свiжу, Ту, що носили прати на став. Ту, що на вiтрi теплiм сушили, Гладили туго на бiлiм столi. Як ви казали: висмокчуть жили, Мамо, не жили, - кровинки малi! Що там вiд Марка з далекого краю? Зна? вiн, мамо, хоч де я живу? В снах його бачу, прокинусь - гукаю, Правда, i вдень i увечiр зову. * * * _ Отак за свiтанком i день переходив, За тижнями - тиждень, а там мiсяцi У даль, як у вирiй, пролинули, й подив I гореч притихли, лиш смуток в лицi Не стерся, не вицвiв, та злоба i сором Душили на серце, лились через край. Дивись, Катерино, побратана з горем, Радянського вiйська похiд виглядай! Якi з Батькiвщини вiтри задувають, Якими мотивами снять солов'?, I зорi в пiвнеба не одцвiтають, Життя комсомольського друзi тво?. Пiдiйметься день не спiвуче, не плавко, Не рясно, не гiнко в жита голубi, Хазяйка - чорненька i злюча, як п'явка, Iзнову упнеться у серце тобi. Що ти не до ладу корiв подо?ла, Що хлiб перепечено вчора в печi, Живеш не до дiла, i спиш не до дiла, Украйнiше швайн! - по?да?ш харчi. Що треба, те й сталося: нiччю, без слова Зiбралася, гнiвно пройшла пiд замком, Подвiр'я спахнуло, як свiчка воскова, Будинок же тлiв черепичним димком, А потiм i вiн спалахнув, як заклята Трава-пересушка, i вибухнув дим. То помста, розплата твоя i вiдплата, Над катом тво?м i над горем тво?м. I так дотлiвало подвiр'я допiзна, А вже за горою гримiли бо?... Куди ж то подiлася месниця грiзна? То де ж Катерина? Чи стрiну ??? ЕПIЛОГ _ Чорне крякання воронiв Над загравищем диким, На чотири тi сторони Небо сповнене криком. Не джерела дiбровинi, А серця горобiди, Напилися, як з повенi, Iз людсько? обиди. Минули днi, а що сказати? Хорошi днi, веселi днi? - Як ще ворожi злi гармати В гаряче серце б'ють менi... Хай танки ревищем могучим Несуть побiди вiсть ясну, Вiщують людям, землям, тучам Всесвiтню радiсну весну. На Укра?нi спi? лiто, Димлять пожарища, iмла. Безсмертна яблуня розбита Для цвiту гiлля пiдвела. То ж у тво?й яснiй надi?, Щоб ти розквiтла гаряче, Разом iдуть сини Росi?, Народи всi - плече в плече. I вже цвiте ромашка в луцi, А за плачем - дитячий смiх... Земля моя в кровi та в муцi, В смертях, в народженнях сво?х! Крiзь свист вiтрiв i повiнь туги, Залiзом ранена, в огнi, Ти ще гарнiшою з наруги Вста?ш i свiтишся менi, I де ти силу воскресила, Знайшла безсмертник дивний свiй? Кривавих зiр пливуть вiтрила I спить в полях бiйця могила, А ти ведеш молодших в бiй. Наш полк iшов, як темна туча, - Залiзний яросний потiк, Десь бiля Нiмана, чи Збруча, Чи iнших, ще незнаних рiк. А нам назустрiч - люди в полi, Хто помарнiв, хто посiдiв, З Нiмеччини, з нужди, з неволi До рiдних сiл i городiв Вертались. Дiвчина мiж ними Iшла до ближнього села Очима синiми, ясними, Вiночком кiс, бровами тими Мене до смутку довела. Дорожнiй вузлик, хустка бiла Десь снились, видились менi, Когось питала, бо любила, Бо загубила на вiйнi. I я згадав. Питаю: - Звiдки? - А ви Андрiй? Кажу, Андрiй. - То впiзна?те? Я з Лебiдки, Я Катерина... - Свiтку мiй! Ходiм, Катрусю! - При дорозi Рудi схилились ковилi. То ж бийся, серце у тривозi, Живи, радiй на цiй землi. Нехай твоя хустина ма?, Живи i мрiй, i квiтни знов. I горе вiк не подола? Твою незраджену любов. 1943 ПРАВДА Мене навчала мати ще колись; Як виростеш, моя мала дитино, То мудрим будь i мужнiм будь в життi. Скупi два слова. Нелегкi два слова. У мудростi сво? закони ?: I цвiт, i злет, i несходимi пущi. Пiзнай краплину i точiння зiр, Зерно, i камiнь, i могутнiй всесвiт, А правда лиш одна - вона колюча, Гiрка й жорстока. I завжди в бiдi. Тож мужнiм будь - оборони ??, Карай себе i серце рви на частки, Збивай колiна в кров, Упавши - встань, I знов iди, i знов шукай ??. Як проклянуть лукавi - проклянися! Як одречуться друзi - що ж, даремно, Залишать рiднi одного - хай так! Як треба вмерти -тiлом ляж за не?, Ох,_ нелегкi два слова. Нелегкi! ПРОМЕТЕЙ Як зараз бачу: з-за рiки - Двi кручi, наче маяки; Одна зелена, чорна друга. Чи лiтн? сонце, чи зав'юга, - Вони стоять собi вiки. На чорнiй кручi чорний дуб, Як добрий во?н-вiтролюб, Весь посмаглiлий, обгорiлий, Сто?ть на кручi потемнiлий. Кому б сказати все? Кому б? А тиха пристань ожива: В артiлях виспiли жнива, Вантажать динь багрянi кулi. I кавуни лежать поснулi. За човном човен пiдплива. Од цигарок сну?ться дим, I пахне житом молодим, I рибним виловом багатим, Сухим засмоленим канатом I тютюном, як спирт, мiцним. Чому ж та круча нависа? Чому лиш чебер та роса Лежать на схилi одиноко I стовбур спалений високо, Як меч, ввiгнався в небеса? I_ _ Отож на пристанi, як сон Зморив, узяв собi в полон Артiль вантажникiв i тиша, Замкiв закованих мiцнiша, Лягла на кручi й на затон, П'ятiрка сивих плотарiв Сидiла в тiнях яворiв. Варили кашу на тринiжку, А молодий козячу нiжку Смоктав i рiч сповага вiв. Я теж пiдсiв до них...- тодi Дощi пройшли i на водi Ще хвилi в'юнились, ще зорi Стояли тихi та прозорi, Як першi маки молодi. Ще вечiр спав в очеретах I полохливий мокрий птах Шукав гнiзда. Об тiй годинi Знайшли ?х трьох в оцiй долинi: Один юнак, а два - в лiтах. Знайшов ?х хлопчик iз села Iз нашого. Смертельна мла Ще молодого не зв'ялила, А двох старiших обпалила, Холоднi очi сповила. Вони уткнулися в пiсок, Немов заснули на часок, I землю грiли пiд собою,- Шматок землi, одбитий з бою, Плацдарм - на метр а чи на крок. То добре - нiмцiв нi душi. Шумлять пошерхлi комишi. Бiйцiв тих два, прийнявши муку, Плече в плече, рука на руку Лежать. Видать, товаришi. А третiй попросив води, Хлопчинi каже: - Пiдведи, Я ще живий, пiдходь-но ближче.- Його сховали на горище, I ранок змiв його слiди. То був юнак не з ближнiх мiст, Чи комсомолець, комунiст,- Нiхто не знав. Знайшли солдатом, То вже й мовчок. Немов за братом, За ним дивились. Падолист Iще не вийшов iз дiбров, Ще жовтень лiта не зборов. I в тi години, яснi й гожi, Юнак вже зводивсь насторожi, Вiдчув живу, гарячу кров. Кажу, вiн був не з ближнiх сiл, А десь з Смоленщини, де стiл, I хата, й люди - всiм привiтнi, Зайди у лютому чи в квiтнi, То хлiб i сiль - завжди навпiл. I в нас, i в них - цвiте в маю, Жита однi, в однiм краю, А вечорами - хлопцiв гулi, А влiтку в них такi ж зозулi Кують в дубовому гаю. Днiпро iз ?хнiх шум-борiв Тече до нас. А в матерiв Такi ж смуглявi, чеснi руки, А в довгi днi бо?в i муки I ?хнiй край, як наш, горiв... Отож у темiнь зорову На в'ялу, скошену траву Його поклали у стодолi, Забинтували груди кволi. Нiчого,- каже,- оживу. Неначе з тяжкого труда, В пилу сорочка - аж руда. А вiн хазяйцi: - Що там, мати? Смертям двом,- каже,- не бувати, Одну ж обдурим, не бiда. Сусiд одежину да?: Сво? знiми, бери мо?, Ось, ось-бо нiмцi будуть скоро.- Вiн гляне скупо i суворо: Нi,каже,- буду вже як ?... Лежить - в пiлоточцi сво?й, У гiмнастьорцi польовiй, З кишенi вийняв бiлу хустку, Неначе ?хав у вiдпустку,- Затримавсь на передовiй. П'янить ромашкою трава, I вiн, неначе у жнива, Прилiг спочить, сказати слово, А тiльки рана випадково Йому дихання забива. Заснув. I сниться сон. Як тiнь, Все метучи у пил i тлiнь, Виходить смерть, старенька сваха, З мiшком дорожнiм, костомаха, Бреде мiж часу й поколiнь. А проти не? вiтер-птах, Отой, що вирiс у житах, Що гне дуби, як буйнi конi. Пита? смерть: - Бо?ць на сконi? Я з ним пограюсь попервах. - Нi, не погра?шся, стара,- Говорить вiтер,- не пора, Давай-но битися з тобою, Як переможцем вийдеш з бою, Кульгай, бери його з двора. Як свисне щерблена коса, Аж кров'ю бризнула роса, А вiтер: стiй - i вище в тучi, Метнув на не? гори-кручi, Аж захитались небеса. Вона на нього -слiз потiк, Полки журби, - збирала ж вiк. А вiн - цвiтiнням, лiтнiм громом, Огнем любовi, всiм вiдомим, Стару у пiджилки пiдсiк. Та смерть смi?ться: - Братку, бре! - За косу й знову за старе. А вiн снаги узяв мiж люди, Гарячим щастям ?й у груди, Та смерть i щастя не бере. Вiнблискавицею до нiг, Хлiбами, плодом, все, що мiг, Зiбрав. А смерть жу? охоче, А костомаха, знай, регоче, Кульга? в двiр i на порiг. I просить вiтер у бiйця: Постiй зi мною до кiнця,- I людським серцем - в очi смертi, Спалив, стоптав кiстки потертi! Ще ? в людей такi серця! Смiявсь юнак о другiм днi. Це,каже,- в ротi по менi, Мабуть, скучають. Сни на руку.- А за вiкном земля од гуку Тряслась i корчилась в вiйнi. II_ _ Ви чули, як шумлять бори У вересневi вечори? I кожен вечiр- у шоломi, В шинельцi - в далi невiдомi Несе багрянi прапори. Де вiн спочине на землi, Пiд курним небом, в ночi злi? А з ним за дальнiми мiстами, За рiками i за мостами Курличуть мирнi журавлi. Бiйцю полегшало, вiн мiг Вже пiдвестися на порiг, Картоплю, зварену в "мундирах", Вже ?в, як ?, в розмовах щирих Летiв, як птиця, в даль дорiг. Вiн думав часто, що в полку В таку годину, в нiч таку Об нiм забули. Про кончину Сам комавдир в сумну годину Промову висказав палку. Що, може, на передовiй Його шукав весь перший рiй. Та де ж? I дощечку з зорею Йому зробили, й над землею Вона над iншим кличе в бiй. А вiн живий, дивись, живе! Чуття бринить легке й нове, Ще день чи два - i вiн, нiвроку, Глибiнь Днiпра, ясну, широку, Не в човнi - сам перепливе. За ним - до смертно? межi Нiмецькi кулi, як ножi, А з ним услiд - днiпровськi бурi, I смiх радий, i днi понурi, Й вiтрiв осiннiх мятежi Перепливуть. Такi дива. То буде радiсть, а слова Самi поллються.- Як ти? Звiдки? - А рани двi - важкi, як свiдки, Та ще в сивинах голова... Чекай, це все в потоцi мрiй. Заходить хлопчик, вiрний твiй Товариш. Вiн тебе нiмого Знайшов iз матiр'ю й до свого Двора принiс. Живи. Радiй. Ну що там, хлопчику? Сiдай. А що казати? Нiмцю край! Година, бачите, сувора, Не сплять учора й позавчора. Гелгочуть, шепчуть. Що там - знай! Видать, капут? - Мабуть, капут! Гармат наставили он тут, За нашим садом в огорожi, Блукають тихо на сторожi, Один другому: - Гут? Не гут! А щоб вас чорт узяв, сичi! I ще що бачив? - Що? Вночi Вже осiнь глянула до двору. Менi б до школи в цюю пору, Та школу замкнуто, й ключi Украли нiмцi. А в лiску Кленове листя по пiску Лежить багряною габою, А чорногузи мiж собою Клекочуть на старiм мiстку. I ти Смоленщини поля Згадав обкошенi. Рiлля Бiлi? в бабинiм тiм лiтi, Немов по всiм широкiм свiтi Полотна бiлi простеля. Калина в пурпурi, дуби, На отчiй хатi голуби Злiтають в синь, гармошка гра?, I так-то гра? - серце кра?, Що вмри,-а згадуй i люби! Сну?ться вечором легка, Глибока й тиха, як рiка, Забута пiсня за пороном: "Звезда полей над отчим домом И матери моей рука..." Ах, свiте вольний, грозовiй, Як я люблю тебе! В нiчнiй Осiннiй тишi хоч книжчину Ти почитай менi, хлопчино, Свiти лiхтарик, хлопче мiй! А що читати? Книг нема. Тут за листiвку - всiм тюрма, А ви про книгу. Де та книжка? Хiба "Кобзар"...- В очах усмiшка. Побiг, руками обома Несе. Сухий листок-папiр У книжцi, видно, з давнiх пiр Не раз прочитаний, жовтавий, А жар його, а поклик правий Легкою мiрою не мiр. I вже бреде слiпий кобзар, I Гонта кличе на пожар, Кавказькi гори, в млу повитi, Рясною кровiю политi, Чолом пiдводяться до хмар. I Катерина пiвжива Дитя в хуртечi сповива, Снiги колишуться над нею, Орел жадiбний Прометею Криваве серце розбива. То хто ж вiн був? - То був юнак, Що в бога вкрав вогонь i знак Того вогню принiс людинi. Читай-но далi.- Мерхлi тiнi В кутку хитаються, як мак. I бог убив його? - Нi, нi, Скарав довiчно, в ?динi Прикув до скелi, мов к порогу. То й що? - Вiн не скорився богу. Ото людина!..- Так однi Собi удвох у пiзнiй час Щось гомонять. Лiхтар погас. Вони вже сплять ополуночi, I Прометея зорнi очi ?м в снi ввижаються не раз. III_ _ Облава нiмцiв по дворах, Як та чума, ходила. Жах, Нiмий, холодний, до свiтанку Гримiв прикладами на ганку, Стрiляв, свистiв, палив у прах. Повзли машини по шляху, Стерню збиваючи суху, Веселий пiвень на загатi Мовчав, кричали дiти в хатi В тривожну нiч, у нiч глуху. Ворота впали; од ворiт Слiди пiдкованих чобiт, Чужих чобiт, чужого слова. I мiсяць в небi, як пiдкова, Безумно котиться у свiт. Уже морга? лiхтарець, Уже в стодолi, де бо?ць Заснув, - стоять, як сiрi круки, Уже кричать, падуть на руки: Ти звiдкiля? Ти хто? - Кiнець Коли ж виводили за двiр, То на ворота впав твiй зiр На двi обiрванi ворiтнi. Здалося, зваленi, самiтнi, Вони шепочуть: "Нам повiр, Ми цю обiйдемо бiду, Ми ще скрипiтимем в ладу, До нас хазя?н хлiб везтиме, Весiлля бубнами густими Стрiчати буде молоду. А ти приходь, як будеш жив, До нас у гостi пiсля жнив, I щоб тво? зрадiло око, Ми так вiдчинимось широко, Щоб ти й сучечка не вчепив!.." IV_ _ Коли ж розвiявся туман, Його з комiрки на майдан Вели з-пiд допиту на люди, Можливо, хто жалом огуди Роз'ятрить бiль зажитих ран. Як важко першi кроки йти! На ланцюгах бiжать хорти, Дорогу нюхаючи, звiрi, I вартовi мовчазно-сiрi, I офiцери - два кати. Про що ти дума?ш в цю мить? Про те, що день твiй одшумить, Що згасне погляд на пiвсловi? Що, може, першо? любовi Не дочекатись, не допить? Людських облич, можливо, жаль? Чи неба лiтнього кришталь З дубами й сонцем у долинi На серце лiг, як жар, однинi, Як лiт юнацьких тепла даль... Чи, може, смертi лютий крик Лiг нiмотою на язик, I ти прокляв i сонце, й трави, Вечiрнiх зiр м'якi заграви I все, до чого здавна звик? Нi... Як же можна проклясти Те, що живе в тобi для мсти, Для воскресiння, як вiдбиток Душi тво??. Сонця злиток, I правду, й гнiв - тобi нести. Тривожить iнше: стане друг Людей розпитувать навкруг, Чи хто розкаже, як з собою Не взяв зневiри я з журбою, Не похиливсь од ран-недуг, А чесно вмер. Вiд цих долин Чи зайде во?н хоч один, Чи занесе в смоленську хату Про мене звiстку скупувату, Що не верне додому син. Що з ним не стрiнеться сiм'я. Чи мати знатиме моя, Що iнша мати в iншiм домi Мене доглянула в утомi, Неначе син для не? - я... Що iнша мати при свiчi В'язала рану на плечi, По?ла ча?м, з вишнi соком, А одвернувшись, ненароком Тихенько плакала вночi. Ну от i все. Б'? барабан. Мовчить юрба. Завмер майдан. Стоять жiнки у три ряди, Дiвчата й згорбленi дiди, I хлопчаки побiля тину Злетiлись, стихли на хвилину, Почувши подихи бiди. А вiн - в пiлоточцi сво?й, У гiмнастьорцi польовiй, В юхтових чоботях - напроти, В очах нi крику, нi скорботи, Таким ходив, мабуть, i в бiй. Лиш похилився раз чи два... Чи закрутилась голова? Вiд рани стомленого тiла Уся сорочка потемнiла, Вся порудiла,- не нова... Це ваш? - Це наш,- говорить дiд. Це наш,- хлопчак за дiдом вслiд. Це наш,- дiвча ступа охоче I щиро дивиться ув очi, Щоб не хитнувся, не поблiд. Iдуть мовчазно ковалi, I в хлопця руки в мозолi. Вiн, може, теж коваль? I знову Клепав би плуг чи гнув пiдкову. --- Це наш,- i клоняться к землi. А тесля теслi: -Пiдiйдiм, Вiн, може, теж возводив дiм, Сушив кленину в ночi лiтнi Чи ставив тесанi ворiтнi. Це наш, ми клянемось на тiм! I матерiв гiрка любов Пiдводить ?х без перемов До юнака, бо ясночолi I ?х сини воюють в полi. --- Це наш, ми кров дамо за кров. I вже земля, пiднявши цвiт, Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт, Уставши камнем i травою, Вiтрами й нiччю грозовою, Кричить: - Це наш! Iду на звiт... Ах, як вiн мить оцю зустрiв! Немов не дихав, не горiв... I тiло - так! Сво? це тiло, I сонце iнше засвiтило У кронах чорних яворiв. I навiть сiрi горобцi Здаються - срiбнi промiнцi, Дiвочi очi, карi й синi. Вiн жив. Вiн житиме однинi, Ховай же муку на лицi! --- Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ I п'ять гранат знайшли в соломi? Вiн ночував в чужому домi, Вiн двiчi ранений. Вiн - наш! Ми з ним по-сво?му. А вам Я все сторицею вiддам: В теплушки всiх, гайда в дорогу. Хати ж - з порогу до порогу Спалю, стопчу - вiддам чортам. Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? - Як лан колючо? трави, Хитнулось, втихло. Тiльки очi Горять дiдiвськi i дiвочi, I сльози в матерi-вдови. Бо?ць пiдвiвсь, як бiль iз ран, На цей осуджений майдан, Побачив даль - не теплий вирiй, Теплушок ряд у ночi сiрiй, Свiтанку смертного туман. В теплушках люди без води, Оцi хлоп'ята i дiди, Цi матерi - i в тебе ж мати,- А ген за ними тлiють хати, Пожежi чорно? слiди. А кожен з них - сестра i брат. Нащо ?м холод ржавих грат? Нащо ?м слiз гiркi потоки? I вiн вперед ступив два кроки: --Стрiляй! Розвiдник я. Солдат. V_ _ Чотири ночi й довгi днi Без сподiвань, в самотинi, У кам'янiй, як лiд, комiрцi... Лиш гострий окрик на повiрцi, Лиш милi спогади однi. Про що тi спогади? Про свiй Гвардiйський полк i перший рiй, Про друзiв лагiдну розмову, Про тиш днiпровську вечорову, О краю мiй! Радянський мiй! I з то? зло? тишини Здавалось, друзi? - Ось вони, Iдуть i падають в тривозi, I вже в комiрцi на порозi Пливуть понтони i човни. Вже не пiдлога - клекiт хвиль, Крутих i сивих, мов ковиль, I видно бою панораму. Кленова гiлка б'?ться в раму Туга, як матерi тужиль. А по сухiм календарю Свiтанок вiв свою зорю, I день, пустивши буйнi конi, Ставав у хмарнiй оболонi З високим вереснем на прю. Яких думок, яких казок, Яких-то спогадiв разок Ти нанизав у довгi ночi? Надiя в сни тво? пророчi Котила свiй легкий вiзок. У дверi стукають: - Вставай! Надi? край. Чеканню край. Бери сво? немудрi речi, Бери життя сво? на плечi... То вiтер свище? Нi, нагай. Короткий день, короткий вiк. Кому вiн бiль важкий зарiк? Кому розклав огонь на кручi? То гомонить потiк спiвуче? Нi,люди стали як потiк. I барабани б'ють згори, I вороння - як прапори Жалоби чорно? у хмарi. Тi ж людськi очi - синi, карi - Чекають, просять: говори. I повели його на шпиль. Над рокотанням юрб i хвиль, Ремiнням скручений при згубi, Високо пiднятий на дубi, Живий, дививсь на сотнi миль. Он - бiлий парус з-за рiки Пливе, як чайка, у вiки, Полiв нескошених безмежжя, Он - видно все Лiвобережжя, I рiднi армi?, й полки. Сво? там хлопцi на межi, Новi зайнявши рубежi, Ще не обралися клопоту. Парторг зайшов у першу роту, Чита газету в блiндажi, А кашовар зварив обiд, Веде до кухнi димний слiд, Листи доставили в траншею. Земля повернеться, й над нею Умитий день зiйде без бiд. А в тебе нiч побiля нiг. I що ти мiг? I що не змiг? Огонь сухими язиками По чорнокор'ю, мiж гiлками, До рук, звиваючись, побiг. ...Юнацькi руки молодi, Вам добре б тiшитись в трудi, Тесать, копать, залiзо б гнути, Садити сад, зеленi рути, Плоти гонити по водi. Кохання б в серце полилось - Вам гладить золото волось, Сво? тепло коханiй дати. Ви ще не вмiли обнiмати, А воювати - довелось... Огонь сяга тобi до вiч, Пала? дуб в мiльйони свiч, I сушить груди мука люта. Ти руки звiв - i трiсли пута, Ремiння спалене iз плiч. Над зойк людей i даль узвиш, У димну нiч, у мертву тиш Глибiнь очей тво?х iскриться, Ти не людина - ти вже птиця, I не пала?ш, а летиш. Трiпоче серце: я люблю У спразi, в радостi, в жалю. Огнем напо?не до краю, Горю, м'ятежне, не згоряю! I не прошу, i не молю... Дивiться, люди, по менi Устануть iншi в пломенi, Ставайте й ви в труднi походи. Не вип'ють проклятi заброди Живущу кров мою. О нi! Уже не видно нi лиця, Нi засмаглiлих рук бiйця. Димить димовище пiд хмару, I дуб трiщить, ясний од жару, Зотлiлий з серцем до кiнця. Ущухло вогнище, злягло. Людей погнали у село, А з ними йшли надi? вiщi... Лише хлопчак на попелищi Пiдвiв засмучене чоло. Десь журавлiв пливли ключi А вiн, самотнiй, уночi Ще довго в вогнище дивився, Не витримав, i похилився, I впав на землю у плачi. Жаркi вуглини пiдiбрав Для iнших, радiсних заграв, Бо вже й йому сурмили ранки. I серця стлiлого останки Зiбрав, на груди приховав. --Живiть мене теплом сво?м, Я понесу вас в кожен дiм, Щоб знов життя людське розквiтло, Чи ж ваше горде, яре свiтло Не вмре, як одинокий грiм? ---Ой хлопчику, хороший мiй, Чому ти плачеш? Зрозумiй, У добре лiто, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвiтком людських ясних надiй..." Свiтало. Хлопцi-плотарi Вже пiдтягали якорi, I дуб об тiй яснiй годинi, Як чорний меч, на верховинi Торкнувся бiло? зорi. Менi здалося, що то я Стою, горю й душа моя, Моя надiя опiвночi Згоря?, б'?ться i трiпоче, Пливе, як неба течiя; Що вже я спалений стою В тривожнiм вiцi на краю I людям серце простягаю. Чи я живий, чи нi,- не знаю, Не вiдаю i не таю... I тiльки спогад з далини, Як рiднi вiдгуки луни, I тiльки зорi над землею. О мiй русявий Прометею, Загублений в ночах вiйни!.. 1946 РОЗДУМ Чи встигну я цей камiнь обтесати У двi руки, iз молотом одним? Бо по?зд мiй вечiрнiй у долинi Не може довго ждати, в нього свiй Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота. Уже на каменi засяли очi I налились блакиттю, вже на нiм Уста людськi жагою затремтiли I ожили, як небо ожива, Повинуте грозою. А з путi Той по?зд кличе в дальню вечорину, Не може довго ждати, в нього свiй Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота. Рiзець i молот гупа? в гранiт, Щоб викресати слово, хоч ?дине, I вкласти в очi, в губи кам'янi, Нехай вони б вогнем заговорили Мо?? мови - матерi життя, Вiд колисання й до твердого ложа. Ще по?зд жде. I молот мiй дзвенить, I ожива? кремiнь, мов iстота. 1968 ТЕСЛЯРI Теслярi робили мости На Днiпрi, i Дiнцi, i на тихому Збручi, I могли б мости бурю пронести, Кленовi, сосновi, дубовi негнучi. Танки повзли i пiдвiд ключi, Артилеристи везли "катюшу", I гули мости вдень i вночi, Як би сказати, за милу душу. Тесля сидить на бережку, Курить махорку, думу гада?: Як вiн звалить дубину важку Десь на Одерi а чи на Дунаю. За тро? лiт, як за довгий вiк, Дорога кленова лежить за даллю. Вчора генерал сказав: - Оце чоловiк Дивись, нагородять iще й медаллю. А потiм вiйна на спад потече,- Земля зажада? лiтнього грому, I вiн сокиру вiзьме на плече I по сво?х же мостах пiде додому. I нехай хто скаже, що вiн не воював, З ранку до ночi не тратив сили, Як iз шiстнадцяти рiдних держав По його мостах народи ходили! ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ Часто сняться тво? килими, Бiлоснiжнi i медвянистi, Де тоненькi шершавi бджоли Колихаються на вiтрах I, покритi у бронзу лiта, Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу, В маревi теплiм гудуть, гудуть. Ти була менi затишком снiв, Коли пахла в материнськiй долонi, I мо? волосся на головi Брало тво? кольори в сизi ранки, Голосок мiй бринiв, як тво? стебло Бурштиновими дзвониками над полями, Я не кажу вже нро очi дитячi, Налитi по вiнця, як двi тарiлочки, Тво?? росяно?, живодайно?, Тво?? гречано? доброти. А в кiстлявi голоднi роки, Коли пухли людськi обличчя, Забуваючи день життя, Чи в тривожнi солдатськi ночi Ти мене годувала кашею, Замiсть хлiба i молока. Дочко мо?х гречкосi?в, Сестро Днiпра i плуга, Через вiк тво? бiлi вершечки Нахиляються в очi мо?! I летить мо? серце, немов бджола-медоноска, На тво? загорiлi гречанi плечi, Щоб разом iз тобою колихатися на стеблi, Де колискою - всесвiт, Де вервечками - дощики смарагдовi, Де мо? мотори над полем рясним Врiзаються у майбутн?! 1961 УКРА?НО МОЯ Запалали огнi за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти. Укра?но моя, менi в свiтi нiчого не треба, Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти. Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска, Загасав каганець чи горiла воскова свiча, Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска, I промiння багряне подiбне було до меча. Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку, Люлi, люлi, засни...- так спiвали синам матерi. Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку, I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi. Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата? Мо', й житам квiтувать? На отаву позве сiножать? Повертались батьки на хвилину до рiдно? хати, Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать. Журавлi пролетiли: а може, ? вiстi вiд брата Iз карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата. За лужком-бережком багрянiли картини пожеж. То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелi Iз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях. Гомонiли солдати: - Ми з'?ли доволi шрапнелi, Хай ще нiмець кушту? на зритих снарядом полях. Поминули лiта. Зацвiта? Шевченкова круча, Домни плавлять метал. Поднiпров'я колише човни. Укра?но моя, наплива? загрозлива туча I дзюбатi шулiки з чужо?, як смерть, сторони. В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi - На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести. Спостерiг я вночi: загоряються очi юначi I виходять полки на залiзнi й дубовi мости. I шулiки тi падають, полум'ям бiлим повитi, Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли, I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi. Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли! Я в Днiпра запитаю: - Скажи менi, сивий Славуто, Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? - I Днiпро заревiв: - Мною кривду стару не забуто, А ново? наруги я вiчно катам не прощу! Та й запiнився дужий, i час пригадавши Бати?в, I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою. -Здрастуй, Ки?ве любий!- I каже, всмiхнувшися, Ки?в: Я чекаю на вас, я чекаю, як во?н стою. Укра?но моя, далi, грозами свiжо пропахлi, Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла. Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. То ж палають вогнi за долиною синього неба, Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти. Укра?но Радянська, у свiтi нiчого не треба, Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти. Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росi? на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! II_ _ Ти iзнов менi снишся на стежцi гiрко? розлуки Синiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч. Так вiзьми ж мою кров i вiзьми мо? серце у руки, Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч. Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста, Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю. Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста: - _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землю свою! Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiли Iз могили високо? в димнiм безмежжi дорiг.- I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла, Я дививсь - i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг. Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росi? на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! III_ _ Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала? Знов прошу: озовись! Молода i далека моя! Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар наляга? навала, Може б, спiвом покликать,- так де ж його взять солов'я? На днiпровськiй долинi ромашка зiв'яла побита. Тополина скрипить. Догоря? мiй батькiвський дiм I не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита, Соловейком спiвати на чорному горi тво?м. Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою ?. Я вiзьму твого смутку i горя важку половину розтерзане, горде, нескорене серце мо?! I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду, Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошi У тво?м, Укра?но, зеленiм i вiчнiм саду. Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росi? на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! I_V_ _ Вставай, моя рiдна, розлуки доволi, Якi ми з тобою ще будем багатi - Веселкою в небi, барвiнком у полi, Розплатою-люттю при спаленiй хатi. Торкнусь тебе нiжно- i рук мо?х дотик Забурха вогнем, i я взрю опiвночi: Дитини забито? змучений ротик, Залiзом обпеченi очi дiвочi, Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi. Простiть, якщо словом кого запечалю, Далекi мо?, дорогi, помарнiлi! Свисти не свисти, проклятуща нагайко, Не бачив катюга розплати тако?: У димному полi вста? Наливайко I землю стряса? страшною рукою. I тiнь його вiща в залiзнiй заковi Випросту? плечi пiд хмари невмитi. Озбро?нi Дiти Залiзняковi, Ми пройдем шляхами при стиглому житi. I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi, У дружбi великiй, в братерствi святому: Сухар у торбинцi, вода у баклажцi I зустрiч сестри бiля отчого дому. Радянська Вкра?но! Розлуки доволi, Якi ми з тобою ще будем багатi - Веселкою в небi, барвiнком у полi, Розплатою-люттю при спаленiй хатi! V_ Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина. Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi. I меркне зимовий вечiр, утiха твоя ?дина, А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi. Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi? Брата забили в пута, сивi?, бач, голова. Пожитки тво? хорошi, радостi небагатi- Усе димить в попелищi i тлi?, не дотлiва. Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новi?, Забрали овець i коней - кривавий слiд по травi... I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завi?, А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi. Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi, Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм! Ми зна?мо, зна?м, зна?м! - кричать пеньки обгорiлi Iз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi тво?м. Повiшених вiтер гойда?. Гармата б'? опiвночi. I тлi? все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт. Дивляться зорi з неба, немов замучених очi, Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт. Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату, Друзi iдуть зi сходу, сурма не гра? - б'?! Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату, I в них не вистачить кровi за грiзне горе тво?! В ЛIФТI Лiфт пiднiма? нас догори В ранки, i в пiвднi, i в вечори. В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко, Йдеш у гостиницю - в лiфт потрап. Стрiне привiтно стара негритянка. В не? робота все давн i ап *. Ма? старенька це мало дiла З ранку до ночi i знов до зорi, Вже й на роботi тiй посивiла, Все вона знизу, а iншi вгорi. Наче по лiфту життя проходить, Руки стомились, в мозолях старi, Iнший хтось п'?, i живе, й верховодить, Все вона знизу, а iншi вгорi. В лiфтовiй клiтцi сво? звича?, Мiстер до них iз дитинства привик: Бiла лiфтерша - вiн шляпу знiма?, Чорна лiфтерша - сто?ть, як бик, Шляпу ще глибше натягне на вуха, Топчеться важко, немов на огнi, Наче його допiка? задуха. З ними у лiфтi ?хать менi. ?х до десятка зайшло в кабiну, Морди, як ростбiф, з-пiд сiрих шляп, Чорна лiфтерша веде машину Вгору i вгору, все ап та ап. Всi одвернулись од чорно? - бiлi, Топчуться важко бики здичавiлi, Не шахтарi, ?м тут ?хать не мода, Не трударi, - все банкiрська порода. Ти вже привикла, що погляд як жала, От якби в мене в вiтчизнi жила,- Жито б ростила, пшениченьку б жала, Пiсню iз поля вела б до села. Так, мене доброму вчила мати Хлопчиком, певне, в юнацькiй порi, Перед старiшими шапку знiмати, Щиро вклонятись, де ? матерi, Поцiлувати натруджену руку, Бiлу чи чорну, нема? бiди, За материнську несказанну муку, За материнськi великi труди. Тiльки б, можливо, як виняток в свiтi, Не поклонився б я матерi тiй, Що породила цих лютих i ситих, Сiрих - пiд шляпами - в злобi сво?й! В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко, Я капелюха здiймаю один, Низько, вклоняюсь тобi, негритянко, Так, як вклоня?ться матерi син. За мозолi тво?, чеснi i чистi, I за усмiшку болючу, як звих, I за синiв -чотирьох комунiстiв, За полiнчованих i за живих. Як ?й сльоза заблищала з журбою! Зашепотiли, мiняючи тон, Гангстери-мiстери помiж собою: - Сов?т Юнiон?* - Сов?т Юнiон! Лiфт вже донизу пiшов у ту пору, А негритянцi здалося за мить: Тiльки угору, i вгору, i вгору В щастi сво?му вона летить. ____________________________ *Давн- донизу, ап- вгору (англ.),_ *Сов?т Юнiон - Радянський Союз (англ.)._ * * * Важкi вiтри не випили роси, Черленi трави бродять буйним соком, I вдалинi пiд обрi?м високим Лугiв осiннiх теплi голоси. А при багаттi хлопцi косарi I комбайнери у спецiвках синiх Вплiтають смiх до цих лугiв осiннiх, Ведуть пiснi пiд ма?вом зорi. Булькоче, прi? каша в казанi, А клен русявий хилить нiжно вiти, I йдуть в лугах, немов засмаглi дiти, I поминулi, i прийдешнi днi. Як хороше, як легко помiж них, Мiж цих людей, в трудi людей живих, Мiж ними жить i поклоняться лiту, Свою турботу, снами не сповиту, Сво? думки у ?хнi перелить На все життя, а тiльки ж не на мить. На все життя, з лугами, з берегами, Iз травами, iз зорями в водi, Щоб не спiткаться бiльше з'ворогами, Щоб не хилитись в горi та бiдi. 1956 ВЧИТЕЛЬКА (Пiсня) Сонечко вста?, i в росi трава, Бiля школи в нас зацвiтають квiти, Вчителько моя, зоре свiтова, Де тебе питать, Де тебе зустрiти? На столi лежать зошитки малi, I роботи час проганя? втому. I летять-летять в небi журавлi, I дзвенить дзвiнок Хлопчику малому. Скiльки пiдросло й полетiло нас В молодiй веснi, в колосистiм полi, А у тебе знов та ж дорiжка в клас, Той же явiр наш Пiд вiкном у школi. Двох синiв тво?х узяли фронти, Бо на рiдний край впала чорна злива. В партизанську нiч посивiла ти, Як в тяжкий мороз Непожата нива. Знов щебече юнь i цвiте трава, Пiзнаю тебе в постатi несхилiй, Вчителько моя, зоре свiтова, Раднице моя На Вкра?нi милiй! * * * Я тебе вимрiяв, нiжну й жагучу, В снах узаконив, пiзнав з поцiлунку, Кликну: - Прийди! - I прийдеш неминуче Крикну: - Рятуй! - I воскресну в рятунку Що в тво?м iменi ? чарiвниче: Трунок, чи хмiль, чи веселкова зваба? Зiрка тво? освiтила обличчя I потемнiла - свiтить не змогла-бо. Як ти спiвала в нашiй частинi, Очi яснiли, як синi роси, Знявши пiлотку i шинельчину, Рiдна, далека, золотокоса! Вiють вiтри перехреснi й зустрiчнi, Де ми любились,- до саду й до хати. ? своя радiсть на вiки вiчнi В тiм, щоб надiятись i виглядати. БАЛАДА ПРО ТАНКIСТА Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудiй травi. Бiй не втиха?, не затиха?,- чу?те, хто живi? Теплi мотори з вiтром колючим свищуть, немов рiдня, Пахне автолом над сiрим полем, тiло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу надай, водiй. Сам командир поверта? башту, п'ятий почавши бiй. Пробива мотор снарядом, Смерть шука? скронь З командиром майже рядом Диха злий вогонь. I тече броня гаряча В степовую шир, В полi жайворонок плаче Там, де командир. Вiн виповза? з башти, з машини в пекло, у пил, у грiм Весь у бензинi, у чорних ранах, шепче: - Вперед ходiм! - Руки задимленi, лiва й права, чуб до чола прилип, Сiра шинелька горить яскраво, як смоляний смолоскип. Весь догоря?, весь вiн пала? - кущ вогняний вдалi - В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатськiй землi. Вище-но голову, брате-радисте, газу надай, водiй! Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на травi рудiй... Вже радиста молодого Й хлопця-водiя З бою винесла пiдмога, Бо ж одна сiм'я. Та й поклали у шпиталi - Рани зав'язать. Покурить, горiлки випить, Все переказать. Знову сiдають вони в машину. Де командир наш, де? Блисне огонь на переднiм краю - то командир iде. То командир ?х в сiрiй шинельцi, вкутаний у вогнi. - Ви не забули мене, хлоп'ята? Ви не забули, нi? В полi птиця сива кряче, Облiта? шир. В кожнiй загравi неначе Кличе командир. Полум'янi рiднi руки Приклада до скронь. I ведуть вони машину Тiльки на вогонь. По чужiм переднiм краю В блiндажi старi, По крутiм карпатськiм плаю, По Чорногорi. * * * Червоно-вишневi зорi вiщують погожий схiд, Ти, може, мене й забула, не бачила стiльки лiт? Не мало ми воювали, стоптали чобiт рудих, I якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них. I якщо живих згадати, - нехай занiмi? плач, Бо друзi iдуть полками i я серед них - сурмач! Сурмлю, що зелену землю закри?м грудьми вiд бiд, Що красно-вишневi зорi вiщують веселий схiд! * * * Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серцi стiльки лiт Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. На вечоровiм виднокрузi, Де обрiй землю обнiма, Нема кiнця ?й в темнiм лузi, Та й повороту теж нема. Кудись пiшла, не поверта?, Хоч бiля серця стеле цвiт, Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль, Мiж круглих соняхiв iз лiта Мiй ревний бiль i ревний жаль. 1970 * * * Гомiн, гомiн по дiбровi, А над полем все заграви, А над полем все заграви, Пожовтiли буйнi трави. Станьмо, хлопцi, при долинi. Станьмо, хлопцi, таборами За полями, за борами, Пiд густими яворами. Вже нема шляху додому, Я iду тепер в походi, Б'ють гармати за горою, Конi мчать на Жовтi Води. Глянь, Богдане, квiтка в'яне, Дай-но сiчi, дай-но грому! Топче шляхта дикi терни, Загубивши шлях додому. Гомiн, гомiн по дiбровi, А над полем все заграви, А над полем все заграви, Пожовтiли буйнi трави. * * * Хмарина в небi голубiм Пливе, як мрiя,одиноко, I вiтру раннього потоки Несуть ?? крилом сво?м. Куди ти мчиш, куди летиш, Мо?х поривiв птице рання? Ще по ярах лежить свiтання, Як неба вистояна тиш. Шумлять тополi-сторожi, Але тобi нема межi, Де кличуть сонце урочистi Бори в зеленому намистi. Ми ще зустрiнемось колись, А зараз мчи, моя крилата, На схiд, над Каспi?м горбатим, Як над минулим, зупинись. Тут жив спiвець. Огнi заграв Йому ще снилися крiзь муку, У серцi вiн носив розлуку I на Украйну позирав. Серед оновлених полiв Спинися, райдужна, далека. Тут шлях лежав i млiла спека. Тут вiн за всiх переболiв. На дорогi його слiди Дощами спражними спади! * * * Палають огнi при долинi, I пiвнiч заходить, i сон. Татари сидять при долинi На всiх подiляють полон: - Два списи бери, на придачу Китайку червону з плеча. - Менi ж гривуна вороного. - Менi чорнокосе дiвча. Китайка горить, як заграва, Iрже сумовито гривач, Оксана сльози не втира?,- Не плач, моя бiдна, не плач. - Бери собi матiр iз дiтьми, Отару овець i волiв. - Вiддай менi шаблю-дамаску, Як сам ватажок повелiв. А шабля не ся?, як злото, Воли не займають трави, I мати iз дiтьми рида?: - Сини мо? старшi, де ви? Палають огнi при долинi, Свiтанок заходить i сон, Татари сидять при долинi На всiх подiляють полон. То хмара - не хмара у небi, То бурi велико? знак. То конi летять чортомлицькi, ?х свистом жене Сагайдак. I шаблi скреснули i впали, I порох покрив сiножать. Татарськi порубанi костi Пiд сонцем палючим лежать. * * * Розшумовуйся, зелений дубе, Як весiннiй перегрiм, Бо заграли голосистi труби На кордонi грозовiм. На кордонi грозовiм Бережуть великий дiм! Не хвилюйся, море, у туманi, Грiзно хвилi не здiймай, Кораблi пливуть на океанi Вiд Амура по Дунай. Вiд Амура по Дунай Бережуть Радянський край! Не клонися, гаю густолистий, Не в'ялися опiвдня. Як iдуть брати мо? танкiсти - Дзвонить кована броня. Дзвонить кована броня, Береже народ щодня! Не орли клекочуть на могилi, Не гармат гуде удар, Напливають хмари яснокрилi - Лiтаки ще вище хмар. Лiтаки ще вище хмар, А над ними сонця жар! Спi? колос, неба голубизна, Поле дише ясним днем. Бо сто?ть озбро?на Вiтчизна Гнiвом, порохом, вогнем. Гнiвом, порохом, вогнем Били ворога й поб'?м! * * * Ти мене накличешся ночами, Несучи розлуку за плечами, I навигляда?шся одна. Настражда?шся в сво?й надi?, Пригада?ш лiта молодi?, Рiдну землю, де гуде вiйна. Ти не можеш бачити здалека, Як в'ялить негода, сушить спека. Танки мнуть, вкрива? бою мла Землю ту, що, потом перемита, У садах, у сивих копах жита, У цвiтах, як райдуга, цвiла. Нам не легко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому, Через нiч,прожекторiв мечi, В битвi, в снi, у пiдступах, в облозi. Ти iще наличешся в тривозi I навигляда?шся вночi! * * * В теплiм мiсяцi у травнi Шепче явiр думи давнi, В синiм мiсяцi у квiтнi Думи явора столiтнi. За водою за бистрою, Над землею, як сестрою, Дужа хвиля набiга?, Корiнь явору лама?. Але вiн на те байдужий, Не схитнеться навiть, дужий... Бо закоханий на волi У лани широкополi, В канiвськi веселi кручi, В хвилi гордi та ревучi. Вiн, людському серцю милу, Береже одну могилу. ============================================================== Олександр Олесь. Поезi? КНЯЖА УКРА?НА Вiйна з татарами Як довiдались татари, Що повстали Холм i Львiв, Землю Галицько-Волинську Хан ?х знищити схотiв. На волинський Володимир То не хмара чорна йде, То не грiм гуде далекий, А то вiйсько хан веде. Ви?жджа? князь Василько: "Залиши мiй рiдний край!" Але був глухий, як камiнь, Хан татарський Бурундай. I Василько пiдпалити Рiдне мiсто мусив сам I дiставсь живим у руки На наругу ворогам. У похiд взяли Василька I пiд Холм його ведуть: Як, мовляв, Василька вгледять, Холм без бою вiддадуть. I Василько йде пiд мури, Плаче й каменi несе. Радить вiн здаватись швидше, Та камiння кида все. I холмщани зрозумiли Князя мову бойову, Що камiння треба брати Та камiнням в татарву! "Королю не ? ти братом. Не послуха?м слуги! Не здамося, повою?м! Будуть знати вороги!" I задумавсь хан татарський: "Мабуть, сила у ?х ?сть. А мо? стомилось вiйсько; Що, як втрачу славу й честь?" I, подумавши, вiн крикнув: "Гей, на конi, вояки! Коли тут ми заночу?м, Нападуть на нас вовки". I пiшло татарське вiйсько. Холм щасливо врятувавсь, Та з татарами лихими Цiлий вiк король змагавсь. КНЯЖА УКРА?НА Печенiзька облога Ки?ва Раз дiзнались печенiги, Що для бою час настав, Що в Болгар?? далекiй Забарився Святослав. Наче хмари, бiдний Ки?в Печенiги облягли, Загримiли всюди сурми, Тарабани загули. А у мiстi плач i стогiн: Анi вийти, нi ввiйти, Став людей косити голод, Став в могили ?х нести. А в той час гуля? Претич З дужим вiйськом за Днiпром... Та не станеш буйним вiтром I не зробишся орлом. Полетiли б i сказати: "Ви на волi, соколи, А наш Ки?в сiрим муром Печенiги облягли". Стали думати кияни, Де ?м лицаря знайти, Щоб iз мiста на той берег Смiло зважився пройти. "Я пiду!" - хлоп'я говорить. "Ти ж мале ще, молоде..." "Я пiду", - хлоп'я говорить I з вуздечкою iде. Вийшов з мiста, в яр спустився, Полем швидко перебiг, Став, постояв, вийшов з гаю, Йде, неначе печенiг. Ось i табiр, Глянув - вiйська, Як тi?? сарани! Конi ржуть, реве худоба, На триногах казани. А на сонцi ся? зброя, Сяють, блискають списи... Як пробитися крiзь хмару, Як пройти через лiси?! "Де ти, Претич-во?водо, Де ти, князю Святослав?!" - Так собi подумав хлопець I у когось запитав: "Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня? Я пустив його на пашу, Та й заснув на хвильку я..." "Нi, не бачив... ач, роззява! Так колись ти i в бою Задрiма?ш i за хвильку... Стратиш голову свою". "Треба йти питати iнших... Де ж вiн, лишенько мо??! Гей ти, коню мiй буланий, Гей, озвися, де ти ??!" Вдалинi Днiпро синi?... Хлопчик плаче, як ягня: "Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня?" Ось уже i любий берег, Хвилi весело шумлять... Вiн оглянувся - далеко Вороги його стоять. I схопив себе за груди, На собi одежу рве, Через мить уже по хвилях На той берег вiн пливе. I нарештi бачать хлопця Печенiзьки вояки, I за ним бiжать, женуться, Як за сарною вовки. Туго луки натягають, Стрiли кидають вперед, То пiрне хлоп'я у воду, То заб'?ться в очерет. Стрiли падають у воду, Наче чорнi блискавки... Попливти б, - але бояться Печенiзьки вояки. А мале хлоп'я давно вже Степом котиться-летить... Сяють вогниками очi, Серце пташкою тремтить. Ось уже i рiдний табiр, Ось i Претич, вояки... Ах, зда?ться, по степу вiн Розгубив сво? думки. Прибiга?, важко диха, Ледве всто?ть на ногах... Закричав - i гнiв пала? В огняних його словах. "Во?водо i вояцтво! Ви гуля?те, орли, А наш Ки?в, наче хмари, Печенiги облягли. Ви гуля?те, а люде Швидко з голоду помруть, Швидко з голоду наш Ки?в Печенiгам вiддадуть". Пильно слуха? вояцтво, Що розказу? хлоп'я... Меч стиска? во?вода I сiда? на коня. "Вояки! вперед! на помiч! - Вiрний Претич закричав, - Хай живе наш славний Ки?в, Хай живе наш Святослав". Обернувся в вулик табiр... Крики, ржання, метушня... Кожний бравсь за спис, за зброю I... на огиря-коня. I злякались печенiги... Крик пiшов i залунав, Що верта?ться з походу Переможець Святослав. Безлiч лiт уже минуло, Вже давно в землi хлоп'я. I давно вже в серцi нашiм Вмерло лицаря iм'я. КНЯЖА УКРА?НА Ярослав Осмомисл Володимирко поволi Тихо-мирно вiк дожив I на княжому престолi Ярослава залишив. Це був князь палкий, вiдважний, Незрiвнянний у бою, Наче рвався вiн покласти Першим голову свою. I коли вiн з Iзяславом, З князем ки?вським зiйшовсь, Першим кинувся з мечем вiн, Всiх попереду боровсь. I бояри зупиняли: "Ярославе, князю, стiй: Хто тебе, орла, заступить У державi жалiбнiй?! Краще стань вiд виру збоку I дивися на полки - Як для тебе слави й честi Здобувають вояки". Ярослав бояр не слухав I вперед вiдважно бiг I вiдвагою сво?ю Iзяслава перемiг. Не спочив вiн пiсля бою: На державу угри йшли I для нападу поляки На кордонi вже були. Але й тут хоробре вiйсько Розбива? ворогiв I iде в степи на пiвдень До Дунайських берегiв. Ростиславича Iвана Ярослав ущент розбив I до власно? держави Малий Галич прилучив. I держава буйним морем Розлилася навкруги, Половецький степ вмива?, Б'? в дунайськi береги. "Вiсiм змислiв князь наш ма?", - Говорили вояки I прозвали Ярослава Осмомислом на вiки. I спiвець спiвав про його: "Гей, ти високо злетiв I на батькiвськiм престолi, Вкритий славою, засiв. Вiйськом ти пiдпер Карпати, Шлях мадярам заступив I Дуна?вi ворота Кораблями зачинив. Князю, Ки?вськi ворота Одчиня?ш ти ключем, Стрiли кида?ш в султанiв I руба?ш ?х мечем. Так стрiляй же ?х, поганих, Кидай стрiли в ?х степи I за Iгоревi рани Слiзьми, кров'ю окропи". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пiсля смертi Осмомисла Володимир князем став, Все, що здiдив, споневiрив, Все розтратив, змарнував. I взяли мадяри Галич (Хоч народ завзято бивсь), I угорський королевич Князем галицьким зробивсь. АЙСТРИ Опiвночi айстри в саду розцвiли... Умились росою, вiнки одягли, I стали рожевого ранку чекать, I в райдугу барвiв життя убирать... I марили айстри в розкiшнiм пiвснi Про трави шовковi, про сонячнi днi, - I в мрiях ввижалась ?м казка ясна, Де квiти не в'януть, де вiчна весна... Так марили айстри в саду восени, Так марили айстри i ждали весни... А ранок стрiвав ?х холодним дощем, I плакав десь вiтер в саду за кущем... I вгледiли айстри, що вколо - тюрма... I вгледiли айстри, що жити дарма, - Схилились i вмерли... I тут, як на смiх, Засяяло сонце над трупами ?х!.. 1905 ЧАРИ НОЧI Смiються, плачуть солов'? I б'ють пiснями в груди: "Цiлуй, цiлуй, цiлуй ??, - Знов молодiсть не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна iде назустрiч вам, Весна в сей час вам рада. На мент ?диний залиши Свiй сум, думки i горе - I струмiнь власно? душi Улий в шумляче море. Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелiй, впивайся I серед мрiй i забуття В розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтить В палких обiймах ночi, Лист квiтцi рвiйно шелестить, Травi струмок воркоче. Вiдбились зорi у водi, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощi густi, Там гнуться верби п'янi. Як iскра ще в тобi горить I згаснути не вспiла, - Гори! Життя - ?дина мить, Для смертi ж - вiчнiсть цiла. Чому ж сто?ш без руху ти, Коли ввесь свiт спiва?? Налагодь струни золотi: Бенкет весна справля?. I смiло йди пiд дзвiн чарок З вогнем, з пiснями в гостi На свято радiсне квiток, Кохання, снiв i млостi. Загине все без вороття: Що вiзьме час, що люди, Погасне в серцi багаття, I захолонуть груди. I схочеш ти вернуть собi, Як Фауст, днi минулi... Та знай: над нас - боги скупi, Над нас - глухi й нечулi..." . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Смiються, плачуть солов'? I б'ють пiснями в груди: "Цiлуй, цiлуй, цiлуй ?? - Знов молодiсть не буде!" ГРИЦЕВI КУРЧАТА Казка Жив собi Максим убогий Коло рiчки, край села. Крiм дiтей та жiнки, в його Тiльки курочка була. Нанесла вона я?чок. Вже й Великдень ось-ось-ось! Хоч би кожному я?чком Розговiтись довелось! Та старий Максим мiрку?: "По?дяться крашанки, А коли пiдсипем квочку, Будуть згодом курочки. Швидко виростуть курчата, Навеснi почнуть нестись, От тодi ми поласу?м! Ласували ж ми колись..." "Це не можна, - каже мати., - Не годиться, нi!.. Та як? Щоб без крашанки Великдень?! Любi дiти, чи не так?" "Правда!" - дiти закричали... Згодом мати додала: "Дев'ятнадцять дам пiд квочку, Десять буде для стола". "Хай по-вашому вже буде!" - Каже з усмiхом Максим. I пiшов собi iз хати. Мати вийшла теж за ним, На город пiшли садити, Та була уже й пора... В хатi ж праця закипiла: Малювала дiтвора. Писанки на диво вийшли! Гриць слона намалював. Слон звiв вгору жовтий хобот I на синi ноги встав. Далi взявся за ведмедя. Вуха бiлими зробив, Тулуб синькою побарвив, Двi ноги почервонив. А Маруся жовту жабку Посадила на сучок. В лапку ?й встромила мушку, В другу - китицю квiток. Далi дiти малювали Лева, тигра, борсука, Не забули i овечки, I лисицi, i вовка. Дуже гарно у Наталки Вийшов зайчик на лужку, Усмiхаючись, пiдносить Вiн капусту ?жачку. А найменшенький, Iвасик, Кицьку тiльки що кiнчив. Що за мила вийшла кицька! Ще i стрiчку почепив. Гриць скiнчив уже й верблюда: Височезний, три горби! Звiв вiн голову угору, Тягне листя iз верби. Домальовував Iвасик, Та вже в хатi аж гуло! Дiти плигали, смiялись... Так ?м весело було... Аж у хату батько й мати... Мати скрикнула: "Ой, жах! Я ж я?ць ще не варила... Хто?! Пiзнаю по очах!!" Як нiмi, сидiли дiти... Та всмiхнувсь старий Максим: "Не бiда: на тiсто пiдуть! Я й сире я?чко з'?м... Так, пiд квочку дев'ятнадцять З решти будуть писанки. Воно, варенi смачнiшi... Зате ма?м малюнки!" Так, як сказано, й зробили... Треба йти негайно в хлiв! Всi пiшли: i батько, й мати, Гриць на мiсцi вже сидiв. Бiдна квочка так зрадiла, Мальовничим писанкам, Що, зворушена, й не знала, Що казати дiточкам. Ось i смеркло. Усi разом Повечеряли й лягли. Та заснути чомусь дiти Довго-довго не могли. Все ?м згадувались звiрi, Кожний сам себе питав: Чи не краще, коли б чорним Вуха вiн намалював?.. Або чом живiт ведмедю Вiн зеленим не зробив?.. Та голiвоньки дитячi Сон на подушки схилив... II _ Аж три тижнi бiдна квочка Пробула на писанках! Коли б глянули на не?, Вас пройняв би просто жах! Як вона змарнiла, схудла! Самi шкiра й кiсточки... Гола... Краще не дивiться Ви на не?, дiточки!.. Тiльки серце в не? билось Усе радiснiш, сильнiш... Залишилось ще посидiть, Почекати тiльки нiч! I коли почувся вранцi У шкарлупу перший стук, Квочка наче пiдлетiла Пiсля довгих, довгих мук! I, щаслива вся, в повiтрi Враз спинилася вона... Коли - зирк! Сто?ть на спинi. Де? У кого? У слона! Дiйсно: вилупилось першим Чепурненьке слоненя. Не занадто ще велике... Ну, як з доброго коня. Далi з ревом, криком-риком Лев вискаку? з яйця. Тихо вилiз тигр з-а левом, Далi лупиться вiвця. За верблюдом нявка-кицька, Ось i зайчик, i борсук... Метушаться вовк, лисиця, Вже i жабка: стук та стук! Спочатку вжахнулась квочка, Ледве в безвiсть не втекла! Та отямилася згодом I квоктати почала. Гриць усе це чув i бачив, Та не мав чогось страху, Хоч для бiльшо? безпеки Злiз обачно на вiльху. Квочка стала хвилюватись, Малеч кликати на збiр. Сполошилися курчата, - Всiм хотiлося надвiр. Перша вийшла з хлiву квочка. Через не? плигнув лев, Щось зачув, хвостом замаяв I пiдняв страшенний рев! Все замовкло, занiмiло... Наче цiлий свiт зомлiв... Навiть квочка, рiдна мати, Аж припала до землi. Коли рев скотивсь поволi, Громом в прiрвах одлунав, Скочив тигр, роззявив рота I сказав в повiтря: "Няв!" Далi вибiгла лисиця, Вовк, ведмiдь, рябий борсук... Жабка плигнула з квiтками I найшла на грушi сук. I верблюд з трьома горбами Вийшов з хлiву, подививсь... Щось було не до вподоби, I вiн, плюнувши, скрививсь. За вiвцею вибiг зайчик. Мiг би легко вiн втекти. Та кого йому боятись?! Це ж все сестри та брати! Без страху пiдбiг до вовка, На плече йому схиливсь, Але вовк зубами клацнув, I наш зайчик затрусивсь. Правда, деяким звiряткам I нiяково було: В того ока не ставало,