ка Бачинська. ?й аплодують - це ж знаменитiсть у Львовi. Але швидко Юрiй нахмурив брови, виявляючи незадоволення. Не мiг пiзнати у цьому виконаннi справжню Наталку. Акторка була уквiтчана широкими шовковими биндами, не в запаску або плахту зодягнута, а в купецьку до колiн димчасту спiдничку, пiдшиту багатьма прозорими мережками, груди прикритi розмальованим фартушком, на ногах панчiшки та моднi черевички на високих закаблуках, а на головi розвихрена куделя волосся. Акторка так напахана парфумами, що й у залi чути було ?х. Юрiй терпляче дивився. Та ще бiльше нахмурився, коли почув спiви акторки, яка переiнакшувала слова, щось додавала з мiщанських романсiв. А ось з'явля?ться на кiн виборний Макогоненко. Виходить вiн згодом до глядачiв навприсядки, показуючи на тя-жинових штанях чорну велику латку. Бiльшiсть аплодували, побачивши таку прояву. Затиснувши уста, Юрiй слухав гру. Ось Макогоненко розмовля? з Петром, запиту? про театр, додаючи вiд себе: "Чи може, воно таке руде, як моя голова, або таке, як мiй нiс?" При цьому висовував наперед носа, налiпленого великою бараболею. Спалахнула кров у Юрiя. Вiн звiвся. - Ганьба! Ганьба! - голосно промовив i вийшов з театру. За ним попростував i Найбавер. Довго не мiг заспоко?тися Юрiй. - Оце я для такого театру маю готувати п'?си, - збуджено говорив. - Чув, що на Укра?нi насправдi мистецьки гра? актор Кропивницький. Пiду до директора, проситиму закликати того актора, щоб показав невiгласам свою гру... Перебування Найбавера у Львовi було святом для Юрiя. Але швидко довелося розпрощатися. Гiсть поспiшав на свою нову посаду в Радiвцi. * * * Часом перемагав сумнi настро? грою на лiрi. Але самотня гра лише роз'ятрювала душевнi рани. Святковими були години зустрiчей землякiв з Буковини. Тодi обов'язково брався за лiру. Пiшов поговiр, що з'явився народний гуцульський лiрник. Дав згоду Юрiй i на запрошення виступити з лiрою в концертi, який було влаштовано в Народному домi. Але панство, що зiйшлося на концерт, не захоплювалося спiваком, який пiд монотонний бренькiт струн дужим голосом з погуками виконував пiснi, наче подавав клич з полонини. Не принiс задоволення концерт i виконавцю пiсень. Лише вiдчув тут вiн приниженiсть i образу сво?? гiдностi. Бiльше на концертах не наважувався виступати. Але не кидав гри на лiрi. Мiг десь серед простих людей проспiвати улюблену пiсню або щось з власних вiршiв. А коли приходили послухати лiрника якiсь крамарi та панки, то вiн сво?ми "Окрушками" поцiляв у них: Чому тотi нашi пани - Сам себе питаю - Хто зна куди гримають ся Та людей шукають: То в Парижу, то в Лондонi, То у святiм Ромi? Лiпше, браття, не рипать ся Та сидiти дома, Бо i тут ?х достобiса, Ще бiльше, як треба, - I пузатих, i тузатих, I таких, що небо На грейцарi розпродують!.. Тодi панки розходились, а лишалися бiля нього щирi прихильники. Заповнював дозвiлля такими розвагами, бо надi?, з якими прибув до Львова, розвiялись за вiтром, як пушинки кульбаби. Чимраз його твори знаходять опiр вимуштрованих редакторiв. А скiльки всюди наклепiв, ?хидних усмiшок, прихованих i вiдвертих намагань знеславити iм'я спiвця? Цiлою згра?ю, наче зголоднiлi шакали, недоброзичливцi опаскуджують хижим виттям написане кров'ю розтерзаного серця. Поет... Що звучить у цьому iменi, коли всюди зневажають його, штовхають на край безоднi? Де подiти себе? Куди понести скорботу й надi?? Наче вчувалися хiхiкання й образливi слова за спиною на вулицi. Невтiшнi думи роз'ятрювали серце. Де ж та правда, якiй вiддав квiт сво?? молодостi, снагу почувань? Мина? молодiсть у самотi, непривiтанiй любовi. Тiнями проходять в уявi три постатi жiночi. Хотiв пiзнати у виразi очей кожно? щирiсть. Приносили вони колись надi?, наповнювали душу бажаннями. Три тiнi, наче три струни, бринять у серцi. Кожна звучить сво?м голосом. Як повiнь у негоду, пливе час, гойда? хвилями журбу. А слiдом берегами рiдних рiк, нiби покритка безталанна, в лахмiттi правда бродить. Минають роки змужнiння. Часто марнував ?х, натрапляючи на перешкоди. Iнодi за порадою звертався до роману Гете "Страждання молодого Вертера". Зрiднився з роздумами бунтiвливого страдника. Чим виправдати трагiчну розв'язку його страждань? Тисячi запитань розтерзують душу. Не мiг докiнчити твори на iсторичнi теми. Переробляв, доробляв i не вдовольнявся. Все написане за останнiй час здавалося жалюгiдним. Переглядав начерки кiлькох трагедiй, в якi вкладав багато сил i хисту. Але вiдчував недовершенiсть творiв. Ще не визрiла в них суперечка людини й часу, фiлософiя заблудло? в роздво?ннi особистостi. У тенетах Цих заплутались геро? трагедi? "Керманич", "Довбуш" та драматизованих спроб "Богдан Хмельницький", "Гонта". Не втiху, а сумнiви викликають переклади трагедiй Шекспiра "Гамлет" i "Макбет", над якими багато працював. Куди пiти? Де дiти себе в лютому вiдча?? Перестав ходити до "Просвiти", до товариства "Руська бесiда". Хiба знайдеться там хто, щоб простяг дружню руку, подiлив з ним скорботу? Як нiколи вiдчував свою самотнiсть, наче безпритульний заблуда. У хвилини найтяжчих душевних мук нiкого не приймав до себе. Переглядав надрукованi в журналах сво? повiстi, пiзнавав у них бездольцiв, шукачiв щастя, з якими не раз подiляв свою скорботу. То ж змальованi ним гуцули простують, наче невiльники, гнанi до ясиру, або народнi месники, засудженi на тортури. Iдуть у безвiсть, i слiди ?х вiтер замiта?. Несуть сво? жалi, ридання. Куди несуть? Чи пiзнають нащадки стежки страдникiв? Благальне простягають вони руки в непривiтанiй пристрастi кохання. То Iлаш, Василь, Калина i Марiйка наче докоряють за написання трагiчно? повiстi "Люба-згуба". Хто винен у тiй згубi почуттiв? Слiдом простують винуватцi "Безталанного кохання". Жалями повито, кров'ю покроплено побратимство Василя та Iвана в повiсточцi "Серце не навчити". На днi моря знаходить угамування сво?? пристрастi до жовнiра вродлива дiвчина, що про не? розповiда? повiсть "Талiянка". Приносить свою скорботу убогий легiнь - безталанний Марко, не знайшовши легендарного скарбу, щоб мати право одружитись з коханою Лелi?ю. Увiчнив поет цi?ю народною легендою i власними болями повiсть "Лелi? могила, або Довбушiв скарб". Обзива?ться, наче вимовля? докiр, жовнiр Сафат Зiнич, коли його заковують у кайдани: "За правду, товаришу!" За правду, за щастя, за любов гинуть смiливi, великодушнi юнаки, безталанням вiнча?ться щире кохання вродливих дiвчат. Наче вчуваються слова: "Хто знищив наше щастя?" Навiть Максим Чудатий, герой однойменного оповiдання, докiрливо усмiха?ться, коли добре побив нареченого сво?? дочки Малани, та й запрошу? до себе: "А тепер ходiв до шалашу та порадимось, як би то нам зробити весiлля, але таке, аби раз чудате звалось". Проходять плеканi колись образи бездольцiв, залишаючи в серцi бiль. За ними тоскно квилить думка: "Куди просту?те? Не залишайте мене самотнього! Я ж вас породив сво?ю збудженою уявою, окропивши ваше безталання теплою сльозою. Стiйте! Хай ще раз переживу з вами болi! Не кидайте мене самотнього!" Неначе поринав у безодню, вiдчував занепад, не мiг дати собi раду. В такi хвилини виникали тривожнi думки, i вiн писав: "Коли я вже собi заслужив або коли ще собi заслужу на те, щоб на мою пам'ятку ставили статую або малювали мене на образi, то я бажаю собi, щоби се так зробили: чи пластичне, чи на образi я маю бути не в iншiй, тiлько в гуцульськiй ношi. Статуя з каменя або з металу ма? складатися з ромбу або чотиригранно? плити, а на нiй моя стать у природнiй величинi, покладена на правий бiк, голова сперта на рамени, мов у дрiмотi, у лiвiй руцi топiр. У кого серце повне любовi i щира рука, того прошу о ялинцi, рожi i барвiнок на мо?й могилi i довкола не?. Чи найдеться хто такий?.. У головах не ставте менi хреста, лише засадiть ялицю. Хрестiв я мав досить у сво?м життю..." Не дописав. Почувся стук у дверi. Вiдчинив. На порозi став повний сили юнак, в обличчi якого застигла привiтна усмiшка. - Я Мелiтон Бучинський. Пiзна?те шанувальника вашого таланту? Ми зустрiчалися... Пригаду?те?.. Наче свiжим вiтром подуло вiд привабливо? постатi юнака. Свiтле волосся, причесане догори, широке чоло, невеличкi вуса, що ледве прикривали верхню губу, стрiмкий, упевнений позiр очей, чепурний одяг. - Пiзнаю, - неквапно промовив Федькович, зводячись iз-за столу. - Привiз привiт од такого ж шанувальника Остапа Терлецького... Того, що видав вашi твори в Коломи?. А привiт Михайла Драгоманова одержите безпосередньо. Вiн прибув з Вiдня i хоче з вами зустрiтися, - оглянув кiмнату, кинув здивований погляд на стiл, де лежали пожмаканi аркушi паперу. * * * У вересневi днi 1873 року Михайло Петрович Драгоманов, повертаючись з дворiчного вiдрядження в ?вропейськi кра?ни, зупинився у Львовi. Iм'я молодого вченого на той час було вiдоме серед громадських дiячiв. Добре обiзнаний з росiйською, укра?нською та ?вропейськими лiтературами, вiн ширив прогресивнi погляди про культурнi вза?мини народiв, зокрема слов'янських. Ще до вiдрядження за кордон учений надрукував статтi про культурне життя в захiдноукра?нських землях. А тепер мав ще подати до друку у журналi "Правда" велику працю "Лiтература росiйська, великоруська, укра?нська i галицька". З надрукованих творiв Федьковича найбiльше його увагу привернули прозовi повiстi. Маючи намiр установити контакти з iнтелiгенцi?ю Львова, Драгоманов насамперед зацiкавився Федьковичем, у творах якого знаходив самобутнi естетичнi погляди, талант народного спiвця. Зустрiч вiдбулася в готелi, де зупинився Драгоманов. Переступивши порiг, Федькович оглянув простору кiмнату, подав свою крисаню й топiрець Бучинському. Драгоманов швидко пiдвiвся з крiсла, пiшов назустрiч гостю з простягнутою рукою. У зарослому бородою обличчi, живому виразi очей, що свiтилися розумом i вiдвертiстю, вiдчувалася простота, щирiсть та приязнь. Федькович уклiнно привiтався, виявляючи повагу до вченого, який побував у Берлiнi, Гейдельберзi, Празi, Флоренцi?, Цюрiху, Парижi, а тепер прибув до Львова. - Давно хочу познайомитись з вами. А твори вашi менi добре вiдомi, - тиснув руку Драгоманов. - Я не радiю сво?ми творами. То все гуцульськi сльози та туга пекуча, - Федькович журливо й суворо поглядав то на Бучинського, то на Драгоманова. - Читачi iншо? думки про вашi твори, Юрiю Адальбертовичу. - Не звiть мене Адальбертовичем. Я безбатченко. Звiть просто Юрi?м. - Хай буде так, пане Юрiю. - I паном не звiть. Я мужик! - Вiдчуваю душу гуцула. Прошу друзiв до столу, - Драгоманов поставив на стiл рiзнi ласощi. Сiдаючи, Юрiй примружив очi, дивлячись на цукерки. Далi вiдкинув полу свого киптара, витяг капшук тютюну, запалив. Запитливо дивився на Михайла Петровича. - Такий наш звичай, - мовив Юрiй, пускаючи догори тютюновий дим. - Розумiю... Розумiю, - обiзвався Драгоманов. - Я поважаю звича? кожного... - Тому про вас iде добра слава, - Федькович поклав капшук поруч тарiлки з солодощами. - Слави я не заслужив, - бажаючи перейти до дiлово? розмови, Драгоманов розгорнув журнал "Правда". - Читали статтю про Iвана Сергiйовича Турген?ва? Це мiй друг Iван Бiлик надрукував. Брат письменника Панаса Мирного. - "Правду" я перечитую, хоч, сказати щиро, iнодi вiд того в носi коле, - слова Юрiя викликали смiх. - Краще б почитати те, що ви писали, мандруючи по ?вропi. - Писав багато. В iталiйському часописi "Rivista Europea" надрукував статтю про укра?нську лiтературу. Тепер "Правда" передрукову? ??. Розповiв у нiй про наших письменникiв, згадавши i новiтнiх - Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Закинув навiть слово про те, що наша лiтература, разом з росiйськими творами Гоголя, сво?ми образами мужицького життя випередила сiльськi оповiдання iнших лiтератур, як-от Жорж Занд, Ауербах та iншi. - Спасибi. То добра думка. - Шкодую, що, пишучи статтю, ще не мав вiдомостей про вашi повiстi та оповiдання. А нещодавно, завдяки допомозi нашого друга Мелiтона Бучинського, я маю уявлення про них. Прошу вашого дозволу надрукувати ?х у Росi?. - Не дозволю! Вони не вартi перевидання. Хай так i заклякнуть на шпальтах журналiв. Я не проза?к... То не твори, а лихо мо?. - Твори письменника з часу ?х надрукування стають надбанням народу. Найцiннiше, що ви створили, це вашi повiстi! "Люба-згуба" привернула увагу багатьох надднiпрянцiв. Якi самобутнi постатi проходять у творах "Сафат Зiнич", "Опришок", "Серце не навчити"!.. Чита?ш i пiзна?ш добру душу гуцула, його радощi й трагiчну долю. В iм'я братерства, ?днання буковинцiв з галичанами та надднiпрянцями вашi повiстi мають бути надрукованi в Ки?вi. - Коли хочете щось надрукувати, то прошу повезти до Ки?ва мою "Планиду". - А що то за твiр? - По ньому долю людську можна пiзнавати. - Охоче ознайомлюсь i з цим твором. Прошу через пана Бучинського передати менi рукопис. - Рукопис я передам. Але прошу i вас, професоре, завiтати до мене в гостi. - Дякую... Ознайомлюсь з рукописом "Планиди" i прибуду. Ще багато розповiдав Драгоманов про свою подорож, розпитував про боротьбу, що ведеться мiж лiтераторами у Львовi. З добрими враженнями повертався Юрiй. Супроводжував його Бучинський. * * * Театр "Русько? бесiди" готував до вистави Шекспiрового "Гамлета" в перекладi Федьковича. Режисер та окремi артисти зажадали, щоб перекладач доопрацював текст вiдповiдно до смакiв самих виконавцiв ролей. Навiть ставилися вимоги послабити трагiчнi ситуацi?, поповнити твiр мелодраматичними та комiчними епiзодами. Цим завдали турбот та непри?мностей Федьковичу. Переживав вiн душевну драму, глибшу за саму трагедiю героя. - Бути чи не бути? - запитував сам себе, переглядаючи рукопис. Хотiлося знищити його, щоб не виставляли спотвореного Шекспiра. Але над Юрi?м тяжiла умова, пiдписана з "Руською бесiдою". Вiдмовитись вiд усiх цих пiдступiв, порвати свою залежнiсть вiд тупих ремiсникiв, що перетворюють мистецтво на Iграшку! Тiкати звiдси! Тiкати в гори! Може, дадуть пораду послiдовники Лук'яна Кобилицi, що десь збираються там. Боляче було вiдчувати Юрiю, що вiн часом втрача? рiвновагу, захлеску? його хвиля житейсько? су?ти. - Бути чи не бути? - голосно запитуючи, ходив Юрiй по кiмнатi. Почувши стукiт, вiдчинив дверi. - Бути! Обов'язково бути! - з цими словами Драгоманов увiйшов у кiмнату. За ним Бучинський. - Вiтаю гостей у сво?й господi! Спасибi, дотримали обiцянку, - Юрiй обняв Драгоманова i Бучинського, повiвши до столу. - Сiдайте, браття! Порозмовля?мо. - Багато треба нам поговорити, - Драгоманов сiв за стiл i розгорнув принесену теку з паперами. - Може, почую добру пораду! - Юрiй розповiв про iсторiю перекладiв Шекспiра, якi дивнi вимоги режисера та виконавцiв ролей. Розповiдь тяжко вразила Драгоманова. - Доопрацьовувати Шекспiра?! - здивовано запитав. - Не берiть на себе, Юрiю, те, що заплямову? нашу гiднiсть! - Вiдмовлюсь од взятих для "Русько? бесiди" зобов'язань. Краще докiнчуватиму свою "Планиду"! - Юрiй запитливо поглянув на Драгоманова. - Вiд "Планиди" треба теж вiдмовитись! - ще рiшучiше заговорив Драгоманов. - Тiльки поважаючи вас як талановитого письменника, я змушений говорити у вiчi гiрку правду. Не ображайтеся, Юрiю. Я люблю i шаную вас. Ваше iм'я уже вписане в iсторiю нашого культурного вiдродження. Не обволiкайте тiнями це свiтле iм'я, не марнуйте свiй талант, не топiть його в астрологiчному туманi!.. - Перепрошую... Ви прочитали "Планиду"? - збентежено запитав Юрiй. - Уважно i з болями перечитав... - Тож ма?мо судити, як розумi? сам народ про долю кожно? людини. Там етнографiя, мiфологiя... - Справжню мiфологiю, етнографiю треба звiльнити вiд забобонiв! Не на зорях пишеться доля народу, а на теренi соцiального змагання, прогресу! - Нiчого не можу збагнути. Горить менi душа! Пече у грудях бiль! Де ж правда? Де шляхи, якими простувати нам до мети? Де нашi надi?? - Надi? треба визволяти вiд будь-яких затуманювань. Вони мають бути кришталевими, прозорими, як ваше гiрське повiтря на Буковинi! Федькович замислився, важко дишучи, нiби пiдiймав тяжку ношу на гору. - Не можу збагнути... - Раджу звернути увагу на мою статтю, яку тепер друку? "Правда". Дещо варто зараз зачитати, - Драгоманов дiстав з теки рукопис, подав Бучинському. - Прошу цю сторiнку. Той зачитав пiдкресленi уривки: "Моральна робота в Росi? один час була увiйшла в белетристичну i поетичну критику, котра мала такого майстра, як Б?лiнський, що пiдняв у першу половину сво?? дiяльностi високо критику естетично-психологiчну, а потiм почав психолого-соцiальну, продовжену Добролюбовим. Через те смак лiтературний у Росi? багато в чому, мабуть, чи не строгiший, нiж у других землях ?вропейських..." - Отож, дорогий Юрiю, вашi повiстi треба винести за межi вузького локального вжитку. Надрукувавши ?х у Ки?вi окремою збiркою, я надiшлю таким цiнителям художностi, як Турген?в i Гюго. Що ви скажете? Юрiй розвiв руками, безнадiйно поглянувши на не визнану Драгомановим "Планиду". * * * По ви?здi Драгоманова роздумував Юрiй про все почуте вiд ученого. Не мiг ще добре взятися до творчо? працi. Ще продовжував з натугою виконувати взятi зобов'язання в "Просвiтi" та "Руськiй бесiдi". Лише думкою вiдпочивав на полонинах, обiймав далi Чорногори... Раптово залиша? Львiв i восени 1873 року поверта?ться до Путилова. У скорому часi одержав тут лист Драгоманова, який сповiщав про обрання у Ки?вi Федьковича членом Географiчного товариства. Велику зацiкавленiсть викликало повiдомлення про виступ там Остапа Вересая та його репертуар. Це викликало бажання дечим уподiбнитися славетному кобзаревi. Тепер на дозвiллi мав зважити вартiсть усiх львiвських зустрiчей та всього баченого там. Зблизька пiзнав тих, хто.пiдпира? австрiйську конституцiю, поблажливо даровану монархом. О, краще в пеклi пектися, нiж скнiти в ?лейному багнi словоблудiв найрiзноманiтнiших зафарблень. Вiддавав днi й години для побачень з давнiми побратимами. Небагато ?х зосталося, розбрелася сiромашня по всiх усюдах. Залишились переважно пастухи та тi, що ставали дараби гнати. Лагодився в мандрiвку, мав навiстити давнього друга в Розтоках Олексу Чернявського та простувати в Радiвцi до Найбавера, щоб познайомити його з новою редакцi?ю "Довбуша" i задумами нових творiв. Але деякi обставини затримали його дома... Одного святкового дня привiв Юзько до хати кiлькох побратимiв. Сам одяг сво? найлiпше вбрання. - Багато часу живу я в цiй хатi, - говорив спроквола вiн. - А тепер, батьку отамане, дозволь менi у сво?му сирiтському життi дещо нове вчинити. - На добре завжди даю свою згоду, - запитливо Юрiй поглянув. - Кажи, що дума?ш? - Доста навештався по свiту. Тра вже братися до берега. ? дiвка в мене. Бiдна, але щира. - Гожа дiвка? З такою не грiх побратися, - загомонiли друзi. - Дозволь, мiй отамане, одружитися, - Юзько вклонився. - А хто вона? Чи ? батько, мати, рiдня? - Батько i мати ?. А хати сво?? нема. Але... - Коли серце велить, то одружуйся. Але в чужу хату не йди, краще щось iнше вигадати, - Юрiй зважливо поглянув на присутнiх. - От що, братове... не хочу, щоб Юзько залишився безхатнiм храпаком. Хай тебе i твою родину назавжди привiтають стiни оцi?? хати... Незабаром вiдбулося вессiля. Ожила оселя Федьковичiв, загомонiла молодь, справляючи обряд одруження. За звича?м пiд час весiлля на конях робили прогулянку в гори. - По?демо, товариство, Довбушевими шляхами! - зажадав Юрiй. - Згода! Дзвiнкокопитно понеслися конi Попереду молодий з молодою, поруч Юрiй, а слiдом найщирiшi його друзi, з якими разом ?здив у сервiтутських справах. Молодий зупиняв кожного, хто зустрiчався по дорозi, i частував напоями. Зупинили чоловiка i жiнку, що ?хали в добрiй бричцi. Вони не вiдповiли на уклiн молодих. Тодi дружки зупинили ?х. - Стiйте! - схопив дружко мiцною рукою за вуздечку коня. - На уклiн молодих треба вiдповiдати чемнiстю. До того ж ми давнi знайомi. Зустрiчалися на сервiтутському судi. Ось де зустрiли свiдка-пiдбрехача. Юрiй не вiрив сво?м очам. То ?хав давнiй гусарин. Поруч сидiла огрядна його дружина. Пiзнав у нiй Павлину. Вона зблiдла. - Ма?мо нагоду тепер поквитатися з тобою, гусарине! - гнiвно звернувся дружко. - Хочу повернути на твою спину буки, якими ти частував селян. Пригаду?ш? Злазь з брички! Зляканий гусарин корився, злазив з брички, а Павлина закрила лице руками. - Скiльки прикажете, гусарине, вiдмiряти ки?в? - Змилуйтеся, - став той на колiна. - Зупинись! - втрутився Юрiй. - Не годиться у цей весiльний день згадувати зле... - То хай веселиться з нами! - загули весiльчани. - Хай потанцю? сво?? гусарсько?! - Правильно! Танцюй! - То iнше. Хай потанцю?, - погодився i Юрiй. На галявинi край лiсно? дорiжки стали колом весiльники. Задуднила фло?ра. Нехотя гусарин, поглядаючи з острахом, почав танцювати. Дивний то був танок. Тряслися плечi й груди в танцюриста, брязкотiли медалi. - Давай ще! - гукав дружко. - Танцюй! Хай i твоя панi разом танцю?! - Того не треба! - втрутився Юрiй. - Краще хай вип'? з нами вина! - Хай, батьку! Юрiй пiднiс келих вина Павлинi. Пила вона, не зводячи очей з свого колишнього нареченого. Але не допила. Уронила сльозу в недопитий келих. Юрiй взяв його i допив. Тим часом, ледве тримаючись на ногах, пiдiйшов гусарин. Допомогли сiсти на бричку поруч Павлини. По?хали. - Рушаймо далi, братове! - тихо промовив Юрiй, але не сiв на коня, а повiв його за поводи. Кiнь понурив голову, наче вiдчув настрiй свого господаря. Повели за поводи коней i всi iншi. Нiхто не подавав голосу - чекали, що скаже Юрiй. А вiн мовчки вiв коня, як колись пiд час жалоби козаки понуро вели коней тихою ходою. Пiсля весiлля пiшов-таки в мандри, вiдшукував давнiх друзiв, гостив у них, розпитував про життя. Пiшла слава, що повернувся знову мандрiвний лiрник. Зупинився якось у вiддаленому селi, де вiдбувалося храмове свято. Його гра i спiви привернули увагу багатьох. Дехто не пiшов до церковно? служби, заслухавшись дивного лiрника. Два молодi гуцули не вiдходили вiд нього. Просили кiлька разiв проспiвати невiдому ?м ранiше пiсню, та й самi почали вторити за лiрником. Гомонiла Укра?на, Довго гомонiла, Довго, довго кров степами Текла, червонiла. З цим спiвом сягав думками аж до берегiв Днiпра та й далi; посилав братам свiй голос. З пiднесенням повертався до рiдно? оселi, приносячи багато вражень вiд зустрiчi з рiзними людьми. Ще милiшою здавалася тепер вона. Шумiли сосни, наче вiтали повернення. А батькiвська хата тихим скрипiнням дверей нагадувала дитинство. Якою пiснею привiтати тебе, рiдна оселе? Якi барвiнковi плетива-слова постелити бiля порога батькiвсько? хати? А згадки про перебування у Львовi подавали свiй голос. Гнiв до ?зу?тiв, цареславцiв i любов до народу висловлював у новому вiршi: Тя жог татарин, бiсурман, Пив тво? криви ляцкий пан, Та ще й донинi вiн не сит, Бо ще й донинi рад би пить!.. А бiлий цар, як змiй, сто?ть, Та рад би зжерти цiлий свiт, Та рад би разом всiх слов'ян Закути у оден кайдан... А ?зу?т ввесь свiт би рад Перестро?ть на римський лад Та й ту святую нашу Русь Заколотити в свою грузь... Мав надiслати вiрш до Драгоманова на Укра?ну. Хай почують щирий голос буковинця надднiпрянськi брати. Але довiдався, що Михайло Петрович збира?ться побувати на Буковинi. Вiн надсила? Федьковичу в Сторонець-Путилiв цiкавi листи й новi книги. А серед них i "Iсторичнi пiснi малоруського народу", збiрки казок та чумацьких пiсень Iвана Рудченка, зладнанi з допомогою його брата Панаса Мирного, iм'я якого вже стало вiдоме, завдяки надрукованим у "Правдi" творам. Листування з Драгомановим окрилювало Юрiя. Та ось вiн одержу? ще й таку звiстку: "Високоповажний Добродiю, Пишу тепер до Вас коротенько, для того, що надiюсь побачитись з Вами, бо думаю через Кути перебратись в Угорщину, так коло 30 ч. с. м. Напишiть, будьте ласкавi, чи застану Вас дома? Менi б треба було переглядiти вкупi з Вами спис слiв, що вибранi з Ваших повiстей, котрi тепер печатаються у Ки?вi... 20 серпня 1875 р. М. Драгаманов" Федькович негайно дав свою вiдповiдь: "Вельможний пане! З несповитою радiстю Вас дожидаю! Лиш то одно менi жаль, що у мо?й простiй гуцульськiй хатi не матимете то? вигоди, на яку призвича?нi... 25. 8. 1875. Вiрний Ваш слуга Федькович Ще в одному листi Драгоманов сповiстив: "Мене офiцiально (мiнiстр через царя) вигнано з унiверситету. Разом заборонено кликати i в Одеський, i Харкiвський". Готувався Юрiй до зустрiчi надднiпрянського гостя. У кiнцi серпня 1875 року Драгоманов, емiгрувавши за кордон, побував у Станiславi, кiлька днiв жив у Львовi, заприятелювавши з революцiйними студентами Iваном Франком та Михайлом Павликом, якi розпочали свою дiяльнiсть у молодiжному журналi "Друг". Подавши лист до надрукування в журналi, Драгоманов поспiшив на Буковину до Сторонця-Путилова. Тут привiтав його у сво?й хатi Федькович. Михайла Петровича вразила й зацiкавила проста селянська обстановка в хатi, звичайне гуцульське вмеблювання з лавами пiд стiною, скринею, довгим столом, що впирався до покутя; вiкна, портрети прикрашенi вишиваними рушничками. Посуд простий, полив'яний, з вiзерунками. За звичаями, Федькович виявив велику гостиннiсть до професора, що швидко розговорився, цiкавлячись побутом та уподобанням гуцулiв. Характер Федьковича вiн уже добре вивчив пiд час львiвських зустрiчей. Але до кiнця не мiг збагнути його душевних тривог i виразок. Якiсь невидимi ланцюги ?днали цих рiзних по характеру людей. Ерудований професор добре розумiв, що натрапив на самобутню, непiдвладну чи?йсь волi людину. Це викликало настирливi бажання вченого пiзнати та?мницi духовного свiту поета. В особi Федьковича пiзнавав Драгоманов не тiльки поета, а й сво?рiдного фiлософа. Юрiй багато почув од Драгоманова. Хвилювала його розповiдь про боротьбу, яку витримав професор за дозвiл надрукувати гуцульськi повiстi. - Привiз тобi привiт зi Львова од наших юнакiв Iвана Франка та Михайла Павлика, - говорив Драгоманов, сiдаючи до столу. - Вони захопленi повiстями та вiршами буковинського кобзаря. Так i називають тебе, Юрiю! - Спасибi. - Але не тiльки спасибi. Треба повчитися, як вони беруться за лiтературну справу. - Драгоманов захопився розповiддю. Очi його свiтилися вiдблисками роздумiв. - Тi юнаки зрозумiли, що недостатнiсть нашого громадського руху в тому, що вiн мало спира?ться на науку. Можу повiдомити, що недавно з'явилася, надрукована у Вiднi, брошура "Парова машина". Автор ?? - однодумець тих юнакiв Сергiй Подолинський, разом з Терлецьким, органiзував у Вiднi видання громадсько? лiтератури. - Остапа я знаю. То наш юнак. - Отож у згодi з ним я написав статтю про шкiдливiсть нiмецького "Drang nach Osten" 60. ?? надруковано у "Вестнике Европы". Там я розповiв про роль австрiйських реакцiонерiв у поширеннi цього гасла. Вони всiлякими засобами намагаються онiмечувати наших людей. 60 Рух на Схiд. - Це я добре знаю. А той "Drang" вiдчув на власнiй спинi. То ганьба... - Дозволю собi зачитати, що говорив австрiйський мiнiстр з нагоди вiдкриття унiверситету в Чернiвцях, - Драгоманов пiднесено говорив, наче виступав на трибунi. Далi розгорнув газету "Киевский телеграф" i зачитав сказане австрiйським мiнiстром: - "Буковина в 130 милях от немецко-го университета, а между тем зтот край, который всегда был верен Австрии, который в близком будущем отпразднует столетие своего присоединения к австрийскому государству, край зтот заслуживает в сущности внимания... Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза подняться на степень высшего образования в исключительно национальном духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит посредницей в достижении высшего образования, со стихией немецкой. Необходимо позтому учредить там университет, чтобм облегчить зто сближение..." - Ганьба! Прокляття на голови узурпаторiв! - тяжко зiтхнув Юрiй. - До послуги ?м стають i нашi добродi?, вихованi ?зу?тами та освяченi святоюрськими молебнями! - Юрiй, спираючись на топiрець, затис його в руцi. - Тим-то нам треба дiяти! В Чернiвцях належить органiзувати видання нашо? газети i навколо не? об'?днати прогресивну молодь. Цю мiсiю ма? на себе взяти вiдомий у Буковинi письменник Федькович! - Драгоманов запитливо поглянув на Юрiя, зважуючи його настрiй. - Тяжка мiсiя. Не певен у сво?й силi... - Сила народжу?ться у постiйному змаганнi за поступ! Слово за тобою, Юрiю. - Таке слово треба зважити i серцем, i розумом. - Чекаю його до мого вiд'?зду на Закарпаття. * * * Драгоманов збирався в дорогу через Карпати до Мукачева. Коли сiли на прощання до столу, вiн звернувся до Юрiя: - Маю ще повiдомити, що тобi передав привiтання наш композитор Микола Лисенко. Прощаючись зi мною, вiн поклав на музику вiрш Шевченка. - Тихо наспiвував: Чи ми ще зiйдемося знову? Чи вже навiки розiйшлись? I слово правди i любовi В степи i дебрi рознесли? Зворушений Юрiй взяв до рук лiру i почав награвати, вторячи мелодiю. - Радий, - мовив, хвилюючись, - що Шевченкове слово спiвом обiзвалось у мо?й хатi. Спасибi... Проводив Юрiй свого гостя аж до Жабйого i далi в гори. ?хали на конях верхи. Драгоманов мовчав, прислухаючись до гомону гiрських потокiв та смерекового шуму. У тому шумi колисалися думи мандрiвникiв, вiдбувалося безмовне спiлкування зворушених сердець. - Здоров, брате Черемоше! - Юрiй пiднiс крисаню догори, наче справдi привiтався з давнiм другом. Драгоманов теж зняв з голови кашкета. Перед його очима розкрилась мальовнича панорама. Конi понесли вершникiв на берег, ударили копитами, занурили в воду сво? губи. - А тепер шлях наш у гори! - показав Юрiй. Сизоперi пасма гiр розпростерли велетенськi крила, обiймаючи пiвнеба. Зупинились на перепочинок i ночiвлю в гiрськiй оселi, слухали бiля варти оповiдi пастухiв. Драгоманова вони зацiкавили сво?ю легендарнiстю, фантастикою, породженою серед гiрських просторiв. У тi перекази, мабуть, влито i краплини смерекового та?мничого шуму? Засинали на сiнi пастухи. Та швидко прокинулись. Здавалося, що розверзлося раптово небо, а грiм розчахнувся, упавши на гори, i вони покотили в низини стогiн болючого поранення. Мандрiвники звелися на ноги, мiцнiше в'язали коней до смерек. Вiдгомони грому залягали в далеких гiрських перевалах, вiтровiння покотилося верхiв'ями смерек. Заколихалися вони, зашумiли, наче продовжували оповiдати пастушi легенди... Пiсля буремно? ночi залягла тиша. На ранок випливало сонце таке сяйне, нiби воно щойно народилося в гармонi? всесвiту. Повiв довгу розмову Юрiй. Слухав ?? Драгоманов, як думу, що долина? з правдиво? бувальщини. На конях мандрiвники вирушили в дорогу. Зупинився Юрiй, коли вiдкрився вид на Говерлу, що пiднесла могутню, занурену в хмаринки, поставу, наче оглядала обабiч Карпат неозорi далi, повитi лiсами, рiками, степами. Може, бачить висока гора в неосяжному обширi, як сну? сивi води Днiпро, реве, стогне, посила? побратимський привiт до Днiстра, Пруту й Черемошу. - Колись тут зупинявся, кажуть люди, i Довбуш, нагострюючи каменем бiля печери бартку, - повiдав Юрiй, збираючись з думками. - Мрiяв i я колись вiдшукати Довбушевi скарби. Хотiв знайти ту бартку, що викрешу? блискавки i верже громи. - Ти знайшов ?? у словi сво?м поетичнiм. Воно викрешу? блискавки. - Ще не викрешу?... Ти зна?ш багато, дорогий професоре, з писаних книг. За це дяка i шана тобi. Але... - Юрiй замовк, задивився на двi хмаринки, що поволi снувалися в блакитi неба. - Поглянь, Михайле Петровичу, на тi хмаринки. Вони пливуть у чистих просторах, наче побратими. Чи так? - Це порiвняння ма? глибокий змiстi - А коли буря нагряне, то може погнати ?х у рiзнi сторони... Одна з них вище до неба, друга - ближче до гiр. Яка ж першою уронить грiм i освiтить блискавкою простори? - Цього не можу збагнути. - Першою спалахне блискавкою та, котра ближче до землi. Так i люди можуть зiйтися й розiйтись. Бува?... - На блискавицях i громовицях я не розумiюся, - не знав що вiдповiсти Драгоманов. - Треба i це знати, - Юрiй обняв його. Свiдком прощання був Чорний Черемош та капличка, будову яко? легенди приписують Довбушу. Прозоре гiрське сонце слiпило очi. - Щасти тобi в дорозi! Передай; привiт закарпатським братам вiд Довбушевих онукiв! - Юрiй пiднiс догори топiрець. Розпрощавшись, прислухався, як вiддаля ще долинав легкий тупiт копит i поволi поринав у пташиному рiзноголоссi. Стояв задумливий, прагнув збагнути свого серця голос, що обiзвався тисячами запитань. Зняв з голови крисаню, поклав до нiг, а зором стежив за летом орлiв. Наче Чорногора посила? ?х назустрiч вiтрам, що линуть вiд днiпрових обширiв. Кiнь заржав, б'ючи копитом у землю, нiби кликав у дорогу вершника. Миттю сiв верхи Юрiй, мiцно взяв до рук поводи i помчав швидким розгоном, наче наздоганяв невпиннi сво? думи. * * * Ще на Всеросiйському археологiчному з'?здi, що вiдбувся в Ки?вi з участю Драгоманова, присутнiй представник вiд Галичини Остап Терлецький одержав доручення збирати цiкавi матерiали, включаючи й записи гуцульських пiсень та народних звича?в. За це дiло взявся i його друг Бучинський, З такою метою вiн мав побувати у Федьковича. Як правника, його цiкавили також судовi папери, що ?х зберiгав Юрiй вiд сервiтутського процесу. Перед тим як лагодився Бучинський у дорогу, надiйшов до нього лист вiд Драгоманова, в якому читав: "Ну, подорож моя закiнчилась. Були великi пригоди i злигоднi, злi години, особливо, як у дощ через Чорногору в Угорщину з Жабйого ?хав... Але вирятувавсь i тепер з приязню i те згадую. Дорога у Буковинi до Федьковича i по Угорщинi була дуже iнтересна. Народ добрий i дивиться на життя критичнiше, нiж наша iнтелiгенцiя..." Лист Драгоманова ще бiльше заохотив Бучинського подорожувати до Путилова. До того ж мав уже на руках i повiстi Федьковича, виданi в Ки?вi. Треба поспiшити порадувати книгою автора. Прибув Бучинський до свого друга в Путилiв, коли вже в його хатi оселилась родина Юзька. На це Юрiй не скаржився, а навiть радий був. - Вiтаю, друже, з перемогою! - з цими словами обiймав Бучинський Юрiя. - Яка перемога? - Значнiша вiд перемоги Наполеона пiд Аустерлiцом! - Бучинський поклав на стiл книгу повiстей Федьковича. Далi розгорнув сторiнки i зачитав з передмови Драгоманова: "Для розумiючого дiло доволi буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Турген?в - великоруського. Квiтка i Марко Вовчок - укра?нського, Ауербах - нiмецького, Жорж Занд - французького. I всякий, хто ознайомиться з повiстями Федьковича, не перестане жалкувати, чому вiн не пише ?х бiльше". - Не сподiвався на таку похвалу, - Юрiй запросив гостя в свою свiтлицю. - Похвала заслужена... ? ще вiдомостi, що вже познайомився з повiстями Турген?в i висловив добру думку... На цей час прибув до Федьковича ще один приятель. То був Олекса Чернявський з Розток. - Вiтаю в сво?й хатi будiвника черемоських мостiв! - Юрiй потискував мозолисту руку Олекси, знайомив його з Бучинським. Вигляд Чернявського свiдчив про його трудове життя. Плечi згорбленi, а рука ще мiцна. Запрошував вiн прибути в Розтоки, поглянути на новi його будови. Бучинського це дуже зацiкавило. - Був я в Чернiвцях, - повiдав Олекса. - Твiй батько Адальберт дуже немiчний. Слiзно благав, аби ти прибув до нього. Хоче перед смертю побачити сина. Вражений цими словами, Юрiй нiчого не вiдповiв, лише нахилив голову, збираючись з думками. * * * Занепоко?ла Юрiя звiстка про тяжку хворобу батька. Але взимку i сам захворiв. Однак заповнював новими вiршами великий цикл "Дикi думи". Обiзвався до нього щирим листом Сидiр Воробкевич, якому Юрiй присвятив колись вiрш "До Данила Млаки" (такий псевдонiм поета). I звiстка про батька, й заклик Сидора Воробкевича взяти участь у виданнi укра?нського альманаху викликали необхiднiсть вiдбути до Чернiвцiв. А тим часом недокiнчений "Гуцул-Невiр" не давав спокою. Зiбрав багато легенд про Довбуша, його коханку Дзвiнку, сокiльську княгиню, про короля Гуцула, Сучаву, Шепiтськi берези, циганку-чарiвницю. Про все це ма? розповiсти мандрiвний гуцул у "Диких думах". Мандру? вiй по свiту з кобзою за плечима. Всюди пiзна? життя, розносить легенди i перекази. То потрапля? на Украiну, де Тарасова пiсня не завмира?, а шириться в народi. Закида? доля мандрiвника-кобзаря за Дунай, де пробуджуються слов'янськi народи, повстають проти турецького гноблення. Це ж той 1876 рiк, коли пiднялися серби, болгари, чорногорцi, хорвати, стали на боротьбу за визволення. А рiднi буковинцi ширять легенди про Довбуша, казки та пiснi; шукають щастя, стаючи плотарями на дарабах. Як поетичну сповiдь, як свою духовну бiографiю виклада? поет у тих думах, позначених багатьма житт?вими iлюстрацiями, в яких чути його роздуми, болi, шукання. Куди податись? Що дiяти, коли прокидаються то прокляття, то надi?? Хто пiзна? в словах i мрiях "Гуцула-Невiра" биття тривожного серця? Хто збагне i скаже, що там кожен рядок кров'ю политий?.. Снувалися у вiршах давно виношуванi болi, роздуми, хвилювання. Ой, який характерник "Гуцул-Невiр". Розносить вiн повитi та?мницями легенди й казки. Нема йому пристановища - вiчному мандрiвнику, що тривожнi вiстi ширить у народi, пiдносить почуття гiдностi й честi. В ?диному ключi постають тут багатобарвнi перекази, що ?х поет збирав по сво?х мандрах. У вiршах пов'язуються фрагменти велико? лiро-епiчно? поеми про спiвця-кобзаря, про схороненi в народнiй пам'ятi духовнi скарби. Поет ма? стати керманичем, що веде до берегiв людського щастя. Якщо вiн, ошуканий сво?ми надiями, загине у хвилях, то вiдгомiн його поривань перенесеться в епiчнi простори часу, як голос давнього Гомера. Бо все старi?, а краса вiчна, якщо в нiй горить полум'я правди. Готувався до подорожi влiтку 1876 року. Мав здiйснити давн? бажання поплисти на дарабi за течi?ю по Черемошу. Треба перевiрити себе, тримаючи в руках кермо дараби. Тодi, може, й драмi "Керманич" пощастить надати належного забарвлення. * * * Юзько вже складав речi. Юрiй збирав папери, переглядав листи. Ступав на дарабу, i в думках поставали болючi запитання, наче мав тепер вiдпливати до незнаних берегiв. Куди занесе мандрiвникiв хвиля Черемошу? Гойда? вона дарабу, а за нею гойда?ться привид надiй. Пригадалося, як саме на цiй хвилi гойдалася колись пiр'?на, що пустив за течi?ю. Багато минуло рокiв, чимало води понiс Черемош до Пруту. Ро?лися спогади, а думка окрилювалась надi?ю. Може, з цi?ю подорожжю почнеться оновлене життя? Тодi, мабуть, побачить свiт i роками виношувана присвята Шевченковi: Коли уже мстити будем На царях лукавих, На владиках тих неситих? Чи ж навiки сидiтимуть Кати на престолах, Кати правди, кати волi, Кати всего духа, I о перед народами Затикати вуха? I так в уявi розлого зазвучали тi слова, наче вiдлунювалися в них i голос гнiвного Тараса, i Чернишевського вiльнодумний клич. Плинули за бистриною думи, перемагаючи простори часу. Хай сонце благовiсне осява? слiди пройдених дорiг вiд верховин до степових розлогiв й щедротами вiнча? ниви та оселi нужденних трударiв. Юзько правив кермом, ще й пiсню заводив, що ?? склав Юрiй: Де ? в свiтi доокола, Як керманичевi воля, Гоя - Черемош, гоя - хвилi!.. На дарабi - та все далi! Насiв багач над грошима, Ще й з черленими очима: Квоку-квоку - грошенята? Приведуться чортенята! А керманичi керму в руки: Нуте й ви так, срiбнi хвилi! Гоя - Черемош, гоя - хвилi!.. На дарабi - та все далi! На бистринi замовкав. Течiя погнала дарабу до Сокiльського. Аж люди почали сходитись до берега. Серед них були й цигани, позалишавши шатра, зацiкавлено гурбились. Узяв до сво?х рук кермо Юрiй. Застогнав Черемош, запiнився розгнiвано, несучи в сво?й течi? неприборкану силу та бавлячись дарабою, як дитячою iграшкою. А керманич з кожним порухом стерна набирався сили, угамовував жагу сво?? бентежно? душi, не зважаючи на людськi голоси. Хай люту? вир, хай проносяться, як примари, береги, а плотар не випуска? керма з рук. Це ж тут вiдбувався легендарний по?динок мiж чорнобогом i бiлобогом. Та, мабуть, трива? й досi. Пройшла небезпечною течi?ю дараба. До керма став Юзько, а Юрiй взяв лiру, на струни поклав руку. Здавалося, вона теж наливалася новою силою. Уже сутенiло. На високому березi показався вогник, хтось запалив ватру. Може, то горить вогонь, що повiда? про одержаний юнаком дарунок, який перетворився на червону троянду? I вiчно буде вабити вона до себе смiливих мандрiвникiв, що не випускають у житейських бурях стерна й лiри з рук. Бентежно спалахнула ватра на березi, фарбуючи вiдблисками чортори?. Здавалося, що хвиля, б'ючись об берег, викрешу? пасмами iскри i стогне... Нескоримо й невгамовно гра? пiсню бистроводий Черемош.