обставин  казарменого  життя
швидко сприймав звабливу жiночу нiжнiсть.
   З деяким запiзненням прибув Осип до товаришiв.
   - Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, - хвилювався Кобилянський.

   - Пробачте, друзi! Бувають же пригоди в життi людини...
   - Добре, що хоч пiзно завiтав.  Ми  вже  тут  дискуту?мо  без  тебе,  -
Кобилянський подав Осипу стiльця. - Сiдай i  слухай.  Тут  ми  обговорю?мо
видавничi задуми Богдана Дiдицького. Горбаль iдеалiзу? ?х. А я iншо? думки
i хочу переконати друзiв, що нам треба ширити в лiтературi  народну  мову,
писати так, як говорять простi люди. А Дiдицький вигаду? штучне язичi?.
   - А що Осип скаже? - Горбаль  поглянув  запитливо  на  Федьковича.  Той
нiчого не вiдповiв, лише поклав на стiл жмуток сво?х вiршiв.  Кобилянський
почав ?х читати.

   Це зовсiм iнша поезiя. Мова звичайна, народна. Не така вигадана,  як  у
Дiдицького.

   Зачитували сво? вiршi  Кобилянський  i  Горбаль.  Потiм  Горбаль  почав
декламувати:

   Думи мо?, думи мо?,
   Лихо менi з вами,
   Чому стали на паперi
   Сумними рядами.
   Вiд несподiванки Осип звiвся, розпростер руки.
   - Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую!
   - Вперше i я почув, перебуваючи у Львовi. Запам'ятав цей  вiрш,  i  вiн
невiдступне переслiду? мене. Написав його надднiпрянський поет Шевченко!
   - Шевченко?! - багатозначно перепитав Осип. - Чув його iм'я,  а  вiршiв
ще не читав...

   Було вже за пiвнiч, коли розходилися друзi. Осип вийшов  на  вулицю.  У
сумiжних кiмнатах будинку вже не свiтилися вогнi.  Думкою  побажав  Емiлi?
чарiвних сновидiнь i попростував заснiженою вулицею.
   Не мiг збагнути всiх вражень цього вечора. Сидiв бiля столу.  Крилатими
словами кружляли думи й лягали на паперi рядками:
   Оскресни, Бояне, присвiтлий спiваче!
   Та де ж ти довго ночу?ш?
   Давно вже по тобi Слов'янщина плаче,
   А ти нас, Бояне, не чу?ш?..
   Як з побратимом, повiв поет щиросердну  розмову  з  древнiм  спiвцем  -
вiщуном народно? правди й волi.
   Оскресни, оскресни, заграй нам до бою,
   Заграй нам, як громи небеснi,
   Грай пiсню правдиву, грай пiсню нам свою,
   А згинуть крикливцi безчеснi?
   Боян рiдно? землi мусить  воскреснути,  щоб  спiвами  сво?ми  провiщати
вiдродження краю.

   Най руськая земля Бояна учу?,
   Най руськi сини го забачуть.
   Тепер ма? про що розповiсти вiн при черговiй зустрiчi з  друзями.  Сво?
настро? i думки про народнiсть  лiтератури  вiн  висловить  рядками  цього
вiрша.

   * * *
   Початок 1861  року  принiс  новину  в  лiтературному  життi.  У  Львовi
з'явилася друком нова газета "Слово" за редакцi?ю Богдана  Дiдицького.  Ця
подiя  стала  предметом  серйозних  розмов  у  колi  чернiвецького  гуртка
любителiв  лiтератури.  Якими  шляхами  ма?  бути  спрямована   дiяльнiсть
письменникiв? Назрiла необхiднiсть висловити сво? погляди. Досвiд Маркiяна
Шашкевича з виданням "Русалки Днiстрово?" окрилював  молодих  лiтераторiв.
До того ж долинали  голоси  й  письменникiв  Надднiпрянсько?  Укра?ни,  де
утверджувались народнi основи лiтературно? мови.
   - Таким шляхом повиннi пiти й буковинськi  письменники,  -  категорично
твердив Антiн Кобилянський.
   - I не тiльки Буковини, а й Галичини, укра?нського Закарпаття.
   - Як вiдповiмо на запрошення Дiдицького до спiвробiтництва у "Словi"?

   - Вiдмовимось вiд такого спiвробiтництва! - вимагав Антiн.
   - Я приватним листом вiдповiм Дiдицькому i висловлю нашi  побажання,  -
Горбаль запитливо поглянув на Федьковича й замовк.
   - А я вважаю, що вiдповiдати треба твердим словом, - поважно  заговорив
Федькович.

   - Цебто як? - Кобилянський виявляв властивий йому неспокiй.
   - Друкованим словом треба вiдповiсти, щоб нашi погляди були  вiдомi  не
тiльки Дiдицькому, а й  ширшому  загалу  читачiв,  -  переконливо  доводив
Федькович.
   - Це iдея, яку я пiдтримую! -  аж  вигукнув  Кобилянський.  -  ?  змога
написати брошуру й висловити в нiй нашi погляди.
   - А чи буде це переконливо? - роздумливо запитав Горбаль.
   - Буде, коли надруку?мо брошуру й додамо вiршi Осипа.  Вони  прозвучать
великою новиною в нашому лiтературному вiдродженнi, - Кобилянський  навiть
обняв Федьковича, що сидiв поруч з ним.
   - Хочу застерегти вас,  друзi,  що  мо?  писання  дуже  скромнi.  Я  не
сподiвався на таку прихильнiсть. Даю згоду надрукувати вiршi при умовi, що
поруч знайдеться мiсце й для творiв нашого Антона. - Федькович поглянув на
Кобилянського. - Я охоче читаю тво? поезi?.
   - А я вважаю, що й гумористичнi "ущипки" Горбаля теж варто надрукувати.
Але цього замало. Я мандрував по рiзних  кра?нах  i  довiдався,  що  всюди
культурне вiдродження  супроводжу?ться  виданням  нацiональних  часописiв.
Усiм нам вiдомо, що навiть у далекому Петербурзi ентузiасти рiдного  слова
задумали видавати журнал "Основа"...
   - То вельми важлива справа! - запалився Кобилянський. - На чолi журналу
стали досвiдченi лiтератори Костомаров i Кулiш. Вiд  iменi  нашого  гуртка
ма?мо звернутися за порадою до них!
   - Видання в Буковинi часопису рiдною мовою ? метою мого життя. Не хотiв
би помирати до здiйснення цi?? мрi?, - зауваження Федьковича прозвучало як
слова присяги.

   Подана  ним  iдея  стала  предметом   обговорення   юних   лiтераторiв.
Кобилянський згодом звернувся з листом до редакцi? "Основи". У  листi  вiн
сповiщав: "Ми би тут видавали газету народну; особливо Федькович давно тим
планом займа?ться, але як тут до грошей прийти, до  пренумерантiв,  то  не
знати".
   Задуми молодих ентузiастiв гаряче пiдтримував i Найбавер, який у рiзних
галузях прагнув ширити культурне життя в Чернiвцях. Вiн посилався на  вiрш
Федьковича  "Оскресни,  Бояне",  вважаючи  його  програмним  для   молодих
лiтераторiв.
   Тiшили себе юнаки райдужними надiями.  А  реальне  життя  вносило  сво?
корективи.  У  розмовах,  дискусiях  нарештi  склався  план  упорядкування
полемiчно? брошури про народнiсть лiтератури. Текст ?? писав Кобилянський,
погоджуючи змiст з Осипом. Спiльно вирiшили дати брошурi назву  "Slovo  na
slovo do redaktora "Slova". До не? додали  вiршi  Кобилянського,  "ущипки"
Горбаля. А найголовнiше - поезi? Федьковича: "На день добрий",  "Днiстер",
"Оскресни,  Бояне",  "Вiдправа  в  поле",  "У  Веронi",  "Пiд  Маджентою",
"Спiвацька доля".
   Думка  про  надрукування  вiршiв  окрилювала  Осипа.  Ширилися   творчi
iнтереси. Звабливими картинами поста?  в  його  уявi  Укра?на,  Запорожжя,
чумацькi шляхи до Криму. Готу? надiслати до друку  новий  вiрш  "Укра?на",
романтичним заспiвом якого прозвучали рядки:
   Укра?но, Запорожжя, годi вас забути,
   Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
   Де тi трави шовковi? славнi степи криють,
   Де ся квiти поза квiти в зимних росах миють,
   Де стада ржуть, де соколи, де вiрли спiвають,
   З буйним вiтром у залiжку козаки лiтають.
   Минали днi, приносячи новi творчi думи, розквiтлi  почуття  й  сердечнi
виразки. Ще тяжiли над ним обов'язки офiцера, i вiн мусив навiщати казарму
та виконувати покладенi на нього обов'язки. Звiльнившись вiд них, поспiшав
побачитися з Найбавером, Кобилянським та пiти на прогулянку з Емiлi?ю.

   * * *
   При  зустрiчi  з  Осипом  друзi  помiчали  його  збудження.  Може,   по
вiйськовiй службi щось не гаразд? Часто кудись  зникав.  Його  розшукували
товаришi для  спiльних  нарад,  Адже  треба  добути  цензурний  дозвiл  на
брошуру, в якiй найзначнiшою частиною ?  вiршi  Федьковича.  Покладали  на
нього i редакторськi обов'язки.
   Прихiд весни Осип вiдчував, як  оновлення  в  його  життi.  Виходив  на
узгiр'я, оглядав навколо, здавалося, ширшали далекi обрi?. А  журавлi,  що
повертались до рiдних  гнiзд,  здавалися  провiсниками  чогось  незнаного.
Може, так вiдчутно сприймав подих весняний тому, що багато рокiв забрали в
нього непривiтнi  стiни  казарми?  Тепер  дуже  вразливий  був  до  голосу
почуттiв, що нуртували в ньому нездоланними бажаннями  зустрiчей  i  милих
утiх.
   У  домi  Найбавера  знаходив  перепочинок  i  зацiкавлювався  розмовами
професора,  добре  обiзнаного  з  iсторi?ю  мистецтва.  Наче  по  писаному
вичитував збуджений Ернст  естетичнi  судження  класикiв,  наголошуючи  на
твердженнях, що поезiя ? великим  даром  природи,  скарбами  душi  народу.
Тiльки звiльнившись вiд  дрiбножитейських  умовностей  та  заглибившись  у
народнi перекази й легенди, можна збагнути найчистiшi  джерела  справжньо?
поезi?. З кожною годиною розмови друга Осип поринав у та?мницi  поезi?,  з
?? романтичними джерелами геро?чного й  трагiчного,  з  шуканням  iстинно?
краси. Прагнув збагнути закономiрностi ?днання романтизму з реалiзмом.
   Часом прибувала  в  гурток  Емiлiя,  задивлялася  на  поета,  пiзнавала
тривогу в його очах. А може,  то  скорбота  вiд  роз'ятрено?  рани  перших
юнацьких почуттiв?

   У прогулянках з  нею  вгамовував  сердечну  жагу,  нiби  випивав  келих
житт?дайного напою, слухаючи ?? жарти i смiх. Поволi пiддавався забаганкам
дiвчини  i  знаходив  у  цьому  вдоволення,  присвячував  ?й  новi  вiршi,
висловлюючи в них щирi почуття. З кожним днем мiцнiла дружба.
   Подiляв свою самотнiсть з чулою панною, радо поспiшав бачити  ??,  чути
мелодiйний голос, безтурботний смiх. Звiльна входила вона  глибше  в  його
серце, наповнюючи думки вiдгомоном поетичних уявлень i мрiй.
   У вiршах до Емiлi? поет прославля? дiвочу вроду, назива?  ??  найкращою
рожею пiвночi, хто побачить цю красу, той буде молитися на не?, навiть сам
чорт, зустрiвши таку вродливицю, стане побожно на колiна.
   Емiлiя Марошанi жила з овдовiлою матiр'ю - нiмкенею. Батько  ??,  румун
за походженням, працював губернiяльним секретарем у Львовi. По його смертi
сiм'я Марошанi оселилася в Чернiвцях на краю мiста.
   Стара Марошанi прихильно ставилась до дружби дочки з молодим i скромним
офiцером. Вона дуже хотiла, щоб Осип познайомив Емiлiю  з  сво?м  батьком.
Так годiться, коли вза?мини молодих людей набувають  близькостi.  Але  при
згадцi про батька Осип хмурнiшав.

   Найбiльше захоплювала  спiльна  прогулянка  до  Пруту.  Здавалося,  вiн
приносив сюди та?мницi душi i вона квiтла, обiймаючи пiдгiрськi простори.

   * * *
   Та ось несподiвано стало вiдомо, що 41-й полк готу?ться  до  виступу  з
Чернiвцiв. Осип мав лаштуватися до нових походiв i залишити сво?х  друзiв.
А як бути з Емiлi?ю? Яку дати раду почуттям, що спалахнули в  непривiтанiй
душi? Може, одружитися? Добитися звiльнення з вiйськово? служби?
   Вiд офiцера австрiйсько? армi? вимагалася при одруженнi значна  грошова
сплата. Таких коштiв не мав нi Осип, нi Емiлiя.  А  час  виступу  в  похiд
наближався.

   Що повнiше розквiтали почуття, то болючiше сповнювались вони  сердечно?
туги. За яке ж стерно вхопитись плавцевi у  бурхливих  хвилях  житейського
моря? Може, порвати з католицизмом, з його жорстокими догматами, якi часто
стають на перешкодi почуттям, накладають пута рабсько? покори й умовностi.
Але як до цього поставиться вiйськова влада? Чи дозволить таке вчинити?
   Звертатись за позичкою до  знайомих  не  наважувався,  бо  й  без  того
заборгувався.  Почуття  гiдностi  не  дозволяло  випрошувати  вiд   когось
поблажливостi. А може, звернутися до батька за порадою?
   Друзi помiчали збентежений вигляд Федьковича, але все те  вiдносили  на
рахунок творчих шукань.
   У тривозi минали днi. За сiмнадцять мiсяцiв перебування 41-го  полку  в
Чернiвцях у Федьковича було багато вiльного  часу.  Пiсля  невдало?  вiйни
послабла муштра, командування  давало  перепочинок  знесиленим  у  походах
жовнiрам. Та ось серед зими  1861  року  затрубили  в  похiд.  Лiченi  днi
залишалися Осипу для зустрiчей з друзями, особливо - з Емiлi?ю. Прибув  до
не? й повiдомив, що хоче одружитися до ви?зду.
   - Завтра буде все вирiшено! - заявив категорично. - Готуйся.
   - А сплата? - сумно запитала Емiлiя. - На цивiльне  одруження  мати  не
дасть дозволу. Та й сама я -  теж...  Почуття  вищi  за  умовностi...  Але
зрозумiй, любий...

   - Грошi я сплачу.
   - Яка я щаслива... Зараз уберуся, - Емiлiя обiйняла Осипа.
   За кiлька хвилин вона постала перед ним у  найкращому  сво?му  вбраннi,
запропонувала пiти на прогулянку.
   Легка паморозь лягла на задумливi дерева,  серпанками  куталися  далекi
звиви Пруту. Осип, iдучи, обмiрковував свiй задум  зустрiтися  з  батьком.
Емiлiя почувала себе щасливою...
   Краса заснiжено? ночi торжествувала свою  перемогу  над  усiм  умовним,
буденним, принижено земним. Iшли мовчки, не наважуючись порушити  гармонiю
тишi.  Здавалося,  що  вони  кожним  кроком  вiдмiряли   шлях   в   обiйми
незбагненного ще щастя.

   Зупинилися аж  бiля  дому.  Задумливий  кипарис,  здавалося,  стояв  на
сторожi спокою i нiжно? млостi...
   Уранцi Осип, перемагаючи всi сумнiви, прибув до батька, привiтався.
   - Спасибi, сину, що не забув. Чув - твiй полк виступа?. От i добре,  що
прийшов, як належить синовi.
   - Прийшов попрощатись i просити дозволу на одруження.
   - З ким ма?ш намiр одружитись?
   - З панною Марошанi. Чули?
   - Знаю. Навiть знайомий був з ?? батьком. Сiм'я порядна, але бiдна.

   - Бiднiсть не вадить, коли серце чисте.
   - Це так. Але... - з холодною бундючнiстю  витримував  паузу,  а  потiм
додав: - Що ж, сину... Бачу, ти бажа?ш мо?? допомоги?
   - Навiть не допомоги, а позички... Зароблю службою, все поверну.
   - Допомогу я дам, але незначну,  -  Адальберт  поклав  на  стiл  кiлька
австрiйських левiв. - Це замало. Але бiльше не можу.
   Взявши тi грошi, Осип миттю вийшов на вулицю, вiдчуваючи муки  совiстi.
Докоряв себе за жебрацтво. Нiби обпiкали  вогнем  тi  грошi,  затиснутi  в
руцi. Розумiв, цi?? жалюгiдно? суми не вистачить  навiть  на  формальностi
одруження.  Наче  запаморочений,  не   знать   куди   простував.   Зустрiв
жебрачку-циганку з малятком, що простягало рученятка,  просячи  милостиню.
Ткнув йому батькiвськi грошi, швидко закрокував, наче тiкав од привиду.
   Ходив, як ошалiлий, вулицями, не мiг дати собi раду. Хотiв завiтати  до
Найбавера,  розповiсти  йому  про  все,  що  трапилось  за  останню  добу.
Зупинився бiля його будинку i тут пригадав, що вже давно  минув  умовлений
час зустрiчi з Емiлi?ю.

   Лягали сутiнки, коли зайшов до знайомого двору, де його завжди гостинно
зустрiчали. Подзвонив. Розчинилися дверi.
   - Панна Емiлiя пiшли на вечiрню молитву, - мовила стара служниця.
   Стояв  приголомшений.  Повiяв  рвучкий  вiтер  з  Надпруття,  струшуючи
снiжинки з самотнього кипариса. Наче шепотом вони  вимовляли:  "Прокляття!
Прокляття!" Низько слалися хмари, задушливим мороком пригнiчуючи землю.
   - Прокляття! - мовив Осип i пiшов. Наче увi снi прибув до казарми.
   Тут давно чекали на нього жовнiри. Бачили збентежений вигляд  поручика,
пробували розважити, але вiн не вдавався до розмов  та  жартiв,  залишався
мовчазний i задумливий.
   Минала прощальна нiч. Командир полку дозволив  досхочу  погуляти  перед
вiдбуттям  з  Чернiвцiв.  У  флiгелi  бiля  казарми  зiбралися  до   Осипа
однополчани, з якими подiляв усi  незгоди  iталiйського  походу.  Спливали
години, повитi сумовитими прощальними пiснями.  Нарештi  при?днав  до  них
Осип i свiй журливий голос.

   Уже поснули жовнiри, мертвотна тиша обiймала казарми  i  лягала  тяжким
нагнiтом на його груди. А вранцi через посланця Осип одержав листа:
   "Коли часом  у  далеких  сторонах  усмiхнеться  до  Вас  небо  полудня,
звернiть сво? очi хоч раз на холодну пiвнiч i нагадайте  собi  на  хвилину
мене, що була Вам i навiки буду правдивою приятелькою.
   Емiлiя Марошанi"
   Тримав у руцi лист, а на устах зринали шепiтливi слова:
   - Мiй тривожний болю, жаги невтолимо? плiд...
   Здавалося, в минулому залишилась якась порожнеча, хоч i освiтлена  була
проблисками свiдомостi й болiсних шукань.
   Бiля нього побратими-жовнiри, наче тiнi, гойдалися, щось гомонiли.  Але
вiн лише чув удари свого серця. Прокидалася думка повернутися  до  Емiлi?,
почути прокляття вiд не?, упасти до нiг, обiймати  ?х,  прощаючись,  може,
назавжди. А може, ще посмiхнеться доля? Може,  цей  похiд  буде  недовгий?
Намагався збагнути все, що трапилось. У  рядках  народжуваного  вiрша  "До
не?" висловлював скорботу розставання...

   Спочатку походом вирушив полк, а потiм розмiстились вояки  в  ешелонах.
Осип не пiшов до офiцерського салону. Знайшов собi  мiсце  у  жовнiрському
вагонi.

   Вiдбував  з  Чернiвцiв,  залишивши  тут  частину  свого   серця.   Наче
запаморочений, подорожував з полком до Семигорода. Привидами простували  в
уявi двi жiночi постатi. Здавалося, чув ?хнi кличнi голоси, скарги на лиху
долю, на памороззю прибитий первоцвiт  кохання.  Той  голос  жiночо?  душi
журливими мотивами  прозвучав  у  баладi  "Воля  не  бранка:  Панна  та  й
Циганка".
   Свiтить мiсяць, свiтить ясно, як у днину,
   Пугачеве пискля в лузi голосить,
   А Циганка-дiвка сiла пiд калину,
   Сво? русе личко сльозами росить...

   "Гей коби ж я була та вельможна паня,
   Я би-м ся вбирала з вечора до раня.
   Я би-м ся прибрала, як калина в гаю,
   Та би-м му сказала, що його кохаю,
   Що за ним загину, - бо менi би можна,
   Ах коби ж я була деяка вельможна!.."
   Запиту? Циганка свою матiр: чи варто  в  свiтi  жити,  "коли  не  можна
любити?". Просить поради, щоб добути зiлля для  чарування  та  убратися  в
шовки-кармазини., аби  стати  подiбною  до  панни.  Квiтча?  Циганка  себе
калиною.
   Подиви ся, молодецький,
   Хоть аби з наблуду,
   Все ти будеш пан стрiлецький,
   Я Циганка буду.
   Мрi? про коханого i Панна. Вона хотiла би бути Циганкою,  щоб  нiщо  не
стояло ?й на завадi до щастя.
   Ой коби ж я вiльна була, як Циганка,
   То ж би я ходила з вечора до ранка,
   А вiд ранiсенька аж до пiзна ночi,
   Все бих ся дивила в тi соколi очi.
   Все бих ся давила, бо менi би можна,
   Гей, коби-м Циганка, але не вельможна?
   Бажа? Панна стати пташкою, щоб полетiти слiдом  за  милим.  Може,  вiн,
полюючи, застрелить пташку.
   Най умру хоть пташенятком
   На його подвiр'?.
   Може, озме мня в рученьку,
   Та й промовить мило...
   Понiс недоквiтлi надi?  й  тривогу  сердечну  в  невiдомi  далi,  зором
обiймав рiднi верховини та пiдгiр'я, прощаючись з ними.

   * * *
   Куди закине доля людей у сiрих жовнiрських  шинелях?  Яку  ще  авантюру
вигада? знахабнiла австрiйська вояччина? Довго не  могли  тримати  полк  в
древньому мiстi Буковини. Треба загнати його в далекi мiжгiр'я Семигорода,
бо армiя, вiдiрвана од народу,  може  бути  найкращим  опертям  для  влади
свавiльцiв i тиранiв. Отож треба перегонити ?? з мiсця на мiсце та щоденно
напучувати теревенями про  великого  цiсаря  та  його  добродiйнi  вчинки.
Тiльки сильнi духом не пiддаються всепоглинаючому молоховi темряви. Пiсня,
поезiя стають тодi надiйними захисниками поневолених.
   Подорож до Семигорода викликала новi враження, породила новi хвилювання
й роздуми. Полк зупинявся в Пештi, де Осип побував на тому  мiсцi,  звiдки
проголошував сво? промови спiвець угорсько? революцi? Петефi. А  в  Гуморi
проходили гуцули з похиленими головами бiля  в'язницi,  тiнь  яко?  ятрила
серця  журбою,  бо  довiдались,  що  за  ??  стiнами  закатовано   ватажка
буковинсько? бiдноти Лук'яна Кобилицю.

   Десять лiт уже минуло, як навiки замовк народний поборник.  Замордували
кати людину великого братолюбного серця, страдника й вiщуна  волi.  Криють
похмурi стiни  катiвнi  останнi  слова  любовi  та  прокляття  нескоримого
бунтаря. Час вибива? на сво?х  скрижалях  титли  безсмертя,  переливаються
вони в пiсню народно? скорботи:

   Iз-за гори велико? зазоряли зорi,
   Поховали Кобилицю у мiстi Гуморi.
   Ку?т менi зозуленька копець Репучила 52
   Ой уже си Кобилицi спiванка скiнчила.
   52 Гора в с. Сергiях.
   Новою струною забринiла в симфонi?  поетичного  мислення  Федьковича  й
пiсня про Кобилицю.  Довго  вона  викликатиме  намiри  написати  бiографiю
народного депутата.

   Пам'ятним залишилося тимчасове перебування в  Гуморi.  Тут  Осип  тяжко
захворiв  на  запалення   легенiв.   Ходили   бiля   нього   й   доглядали
побратими-жовнiри. У  тяжкому  станi  прибув  до  Семигорода.  Оселився  в
казармi.
   До всього ще виявилися й нервовi захворювання. У напруженому станi  вiн
пише "Соннi мари", передаючи епiзоди поетичних видiнь, наче пiзна?  в  них
голос матерi, веде розмови з нею.
   Уяву  поета  тривожать  згадки  про  минулi  роки.  Вони  зливаються  в
суцiльний лiричний мотив шукання щастя, правди, щиро? дружби. Пригадуються
епiзоди з iталiйського походу:

   У син? море сонце вже потало,
   I всюди мирно, всюди тихо стало,
   Лиш з Дому Марка дзвони в складних струнах
   Пустили голос срiбний по лягунах.
   Мариться Венецiя з собором Марка, Палац Дожiв  "з  ясного  мармору".  В
гармонiю нiчних венецiанських звукiв поволi вплiтаються новi мелодi?:
   Домами стало свiтло погасати.
   В лягунах тихо, - часом десь гiтара
   Поплаче трохи, часом милих пара
   В закритiй барцi стане гоготiти...
   Та наймилiшими здаються звуки буковинського роздолля. Адже "на Пiдгiр'ю
пiсня не втиха?", там навiть "камiнь заспiвати може".
   Та пiсня прославля? смiлих, бо гори не приймають кволих духом. Там -

   Капiтан Довбуш спочива? -
   Пiдгiрський мститель.
   Поволi уява поета пройма?ться рiдними звуками. Що то? Голос трембiти?..

   Так, так, трембiта десь приповiда?...
   I чо ж так дуже миленька жалi?,
   Що чагiр в'яне, скалам серце млi?? -
   Вiдай, мене так бiдного вита?...
   Переноситься поет згадками до Чорногори,  до  Довбушево?  могили.  Тодi
гармонiя слiв iз думки в пiсяю перелива?ться.
   Дуже добре тямлю,
   Як я, бувало, явору наламаю,
   Вiдтак барвiнку дикого намичу,
   Та й сi хрести два ялiбно затичу;
   Вiдтак си сяду кобзу настро?ти,
   Та й зачну пiсню Довбушевi пiти,
   Аж плачу часом...
   У "сонних  марах"  пропливала  нiч,  а  ранок  приносив  сумнi  картини
суворого жовнiрського горювання.

   * * *

   Кожного  свята  Осип  одягав  сво?  гуцульське  вбрання  i   запрошував
погостити землякiв, бо одноманiтне життя в казармi пригноблювало  думки  i
почуття.

   Сходились жовнiри-гуцули, по можливостi хто одягав крисаню, хто киптар,
хто кольоровi гачi. Наче свiжим повiвом з буковинських  гiр  наповнювалась
кiмната, в яку запрошено гостей.
   - Здоровi були, пан лекман 53, - найстарший з гуцулiв першим обзивався,
переступивши порiг.

   53 Поважна людина.
   - Здоровенькi були, рiдний батьку, - подавали голоси й. iншi.

   - Здоровi, краяне рiднi, черемоськi, - вiтав друзiв Федькович. - Як  ся
ма?те?

   - Нiчо, здоровi, дякувати бога та добрих людей.
   - Чому ви, хлопцi, сумнi стали?
   - Бо, вiдай, недобру вiсть яку доля на битих крилах принесла...
   - Не журiться, соколи милi! На свято кличу вас. Сiдайте до столу!  Нашi
друзi надiслали дорогi дарунки зi Львова! На столi лежали  книги.  Одну  з
них урочисто взяв Осип.
   -  Ся  книга  зветься  "Кобзар",  ??  написав  наш  спiвак  народний  з
надднiпрянсько? землi Шевченко. Слухайте, що пишеться в нiй, - Осип  почав
читати "Кобзаря".

   Наче розсовувалися похмурi стiни казарми  i  вiдкривалися  перед  очима
далекi простори, де "по дiбровi вiтер  ви?,  гуля?  по  полю",  де  носить
шляхами свою недолю Катерина, де на  заклик  Залiзняка  сходяться  святити
ножi гайдамаки. Поетичнi слова западали в жовнiрськi серця, ?днали помисли
й почуття. Глибше пiзнавав поет духовний свiт сво?х  побратимiв.  Кожен  з
них вловлював змiст прочитаного, а потiм  вони  починали  награвати  рiднi
мелодi? на фло?рах у супроводi скрипки, сiвши  тiсним  колом  бiля  Осипа.
Зворушений щирiстю краян, вiн починав iмпровiзувати  сво?,  народжуванi  в
казармi, спiванки.
   Ой вийду я з хати та й стану гадати:
   Коби-то не зброя, не бiлi кабати,
   Ой то ж би-м полетiв, як куля, як крiс,
   Де-м орлом родився, де-м соколом рiс.

   Виходить iз хати рiдненькая мати:
   "I слихом слихатн, i видом видатнi
   А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти бу,
   Що мо?х ти сльозей нiколи не чув?"

   "Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:
   Летiв я за море, летiв я за Дунай,
   Ходив я далеко, далеко у свiт,
   Пiдгiр'я шукати. Пiдгiр'я там нiт".
   Натхнений зустрiчами, поет переходив вiд однi?? iмпровiзацi? до друго?,
викликаючи кожного разу схвалення землякiв.
   Зашумiли темнi лози
   Козаковi при дорозi.
   По дорозi блудом ходить,
   Вороного свого водить...
   За пiвнiч було, коли розходились побратими. А декотрi  поснули  в  його
кiмнатi. Осип ще довго  не  спав.  Нiби  продовжував  задушевнi  бесiди  з
жовнiрами, даючи ?м поради та навчаючи бути свiдомими сво?? гiдностi.
   Не спав, при миготливому каганцi писав:
   Можна трошки потужити,
   Лиш би браття не збудити...

   * * *
   Готувалися побратими до великоднiх свят. У кожного  свiй  клопiт,  сво?
турботи. Кожен мав принести якийсь дарунок до хати  рiдного  лекмана.  Той
найкращу писанку, той  викарбуваний  топiрець,  той  власноручно  зладнану
фло?ру. Радий був Осип мати ?х з  щирих  рук.  Серцем  сприймав  усi  болi
добрих  краян,  при?днуючись  до   гуцульських   святкових   звича?в,   бо
католицьких церковних традицiй давно не визнавав.

   Але чому стiльки жури у  виразi  його  задумливих  очей?  Мабуть,  щось
незвичайне ма? казати.

   - Рiднi краяне! Вiтаю вас зi святом, яке  споконвiкiв  наша  Гуцульщина
вiдзнача? сво?ми звичаями, - кожного обiймав i цiлував.
   - Спасибi, пане отаман!
   - Дай, боже, у всьому добра та гаразду.
   - Слава вiднинi й довiку!
   - Щоб святилося й добро творилося!
   У кожного побратима знайшлась якась приповiдка.
   - А тепер, братове, послухайте  вiстку,  принесену  здалеку,  -  вщерть
налилися смутком очi Осипа. -  Слухайте  й  пам'ятайте!  Не  стало  спiвця
Укра?ни! Помер той, чий голос лунав од днiпрових круч до рiдного Черемошу.
Помер Тарас Шевченко. Вiчная йому пам'ять!
   - Вiчная пам'ять! Вiчная пам'ять! - загомонiли всi.
   - Вiчная йому слава! - промовляв скорботно Осип.
   - Вiчная слава!.. Вiчная слава!..
   Печаль велико? туги лягла на всiх.
   Сiдали по-святковому за стiл,  пили  наливки,  ?ли  гуцульськi  страви,
згадували рiднi оселi. Заговорив мовою поета й Осип - "Спiвацька добранiч.
На скiн Тараса Шевченка".
   Свiтить мiсяць свiтлесенько
   В молоденькiм маю,
   Би ся було виднесенько
   На козацькiм краю;
   Би ся було виднесенько
   В калиновiм лузi,
   Як вкра?нський спiваченько
   На Вкра?нi тужить.
   Присягою ширити Шевченковi думи прозвучали заключнi  рядки  скорботного
вiрша.

   На добранiч ти, вiщуне,
   На козацькi дiти!
   Ляг ?сь спати в свiтлi луни
   В засльоженi квiти.
   Спи-ж ти, руський соловiю,
   Я за тебе тужу,
   А як тутки зазорi?,
   Я тебе пробуджу.
   Сувора правда i щирiсть поетових  слiв,  слiзьми  та  кров'ю  перемитi,
роз'ятрювали пекучi болi, а в очах викрешували iскри жалю й гнiву.
   З  похиленими  головами  розходились  жовнiри.  Десь  ще  лунали  звуки
церковного гiмну "Пречиста дiво". А вiн сiдав до невеличкого  столу,  чоло
мережилося брижами  незгасаючо?  задуми.  Зовсiм  не  по-церковному  писав
сатиру "Пречиста дiво, радуйся, Марi?".

   В уявi поставали Шевченковi безталаннi покритки i  сироти.  А  за  ними
прибували, наче просили поради, знедоленi та горем битi  шукачi  притулку.
Покладалися на папiр дрiбно писанi  рядки,  снувалося  мереживо  вразливих
малюнкiв, а слова  церковно?  пiснi  звучали  повним  дисонансом  до  явищ
жорстоко? дiйсностi. Там молодий жовнiр забитий  лежить,  "личко  студене,
шати му кровавi", а  там  он  помира?  бiдне  сиротя,  "там  онде  блудить
сплакана дитина". А в церквi теленька? дзвiн i  спiвають  "Пречиста  дiво,
радуйся, Марi?".
   Кожну строфу бере поет у кiльце словами  того  спiву,  i  вони  звучать
саркастично.

   Не зводиться iз-за столика, поки не наниже всiх  строф  на  папiр.  Уже
тьмяно  сiрiють  стiни,  пiдпираючи  низько   навислу   стелю   казармено?
прибудови, переста? теленькати церковний дзвiн, а з думки не сходять уявнi
гостi. Як стогiн, проклять, звучать народжуванi слова.
   Столiттями вiнчав народ у мрiях пречисту дiву - втiлення надiй,  честi,
добра. Церква вiдiбрала вистражданий образ, квiтчаючи ним  урочистий  свiй
гiмн. Треба повернути той образ народовi. Отож, наче сходяться до поета  в
жовнiрську казарму пригнобленi й поруганi, наче благальне  звертаються  до
нього.

   Привiтай ?х тут, поете поневоленого народу!  Словом  подiли  з  ними  i
гнiв, i скорботу. То ж твоя муза уболiвань i мрiй.  Чути  в  нiй  i  голос
матерi сумний, i лелiння первоцвiту юнацьких принад. Зрошуй ?х  краплинами
кровi живого серця, щоб слово  бралося  вогнем,  освiтлюючи  в  сивiй  млi
надi?.
   Краю мiй, озвучений голосом трембiти! Тобi дару? свiй спiв непривiтаний
долею поет, дару?  написаний  живим  словом  вiрш-сатиру  "Пречиста  дiво,
радуйся, Марi?", що перегуку?ться з безсмертною музою  Шевченка.  У  нього
треба вчитися проймати людськi душi живим словом. Не вiдберуть його з  уст
поета, не вирвуть з чулого серця нi порфiроноснi блазнi, нi лаке? ницi.

   * * *
   Не заскнiли думи спiвця в найтяжчi часи  вiдриву  вiд  рiдного  краю  й
народу. Всiма помислами жив i творив для нього. Вогонь творення не згасав,
а з кожним днем спалахував новими зблисками.
   Часто виходив з тiсно? казарми, коли ще раннiй свiтанок  ледь  торкався
рожевою габою небесних схилiв. Там десь, далеко за обрi?м, точиться  життя
берегами Черемошу, там пiсня плине буковинським кра?м.  Думками  i  словом
обiймав тi простори.

   Поет жовнiрсько? недолi ставав спiвцем  усi??  Буковини.  Звертався  до
свого друга Горбаля: "Ти не зна?ш, брате, як  менi  тяжко  приходить  дещо
гарного написати. Ох, брате! Коби того я ся хоть на два  роки  сво?  землi
вздрiв, заспiвав би я вам iнак..."
   Бачив i увi  снi  перед  собою  рiднi  гори  з  кучерявими  схилами  та
розлогими долинами, чув гомiн гiрських рiчок та потокiв, живими  поставали
казки та перекази про волелюбних опришкiв,  ?хньому  славетному  ватажковi
Юрiю Гiндi присвячу? однойменну баладу.

   Крилатими помислами  сягав  далеких  обрi?в  часу.  Вiрив,  що  впадуть
iмперi? -  тюрми  народiв,  пiдтримуванi  багнетами  тиранiв,  диктаторiв,
владарiв-пройдисвiтiв.   Повстануть   народи,    принесуть    на    вiвтар
вселюдськостi скарби сво?? душi. Може, i в горьованому жовнiрському  словi
поневоленого буковинця знайде хтось ще неспопелiлi iскри,  може,  нахилить
вiн голову i скаже дiтям сво?м: "Вiн правду любив".
   Написане одсилав друзям до Львова. Радий був одержати вiсточку од  них,
довiдатись про подi?. Заадресував баладу "Юрiй Гiнда" друзям до Львова.  А
незабаром переслав i поему "Новобранчик" з посвятою: "Костю  Горбалевi  на
поклiн, аби  згадував  2-го  нiмецького  просимця  1852  року,  коли  мене
обстригли".  Вiдзначив  цими  словами  десятилiття   тяжкого   жовнiрства.
Сповiддю перед другом зазвучали рядки поеми.  Не  одного  гуцула  спiткала
лиха доля, яко? зазнав новобранчик Iван. Подiля? з ним спiвець свою власну
скорботу.
   Коли нiмцi не застрiля,
   Самий ся застрiлю...
   Розповiдь  про  поневiряння   новобранчика-гуцула,   якого   рекрутчина
одiрвала  вiд  родини  й  призвела  до  загибелi,  доповню?ться  болiсними
звертаннями:
   Чого нам тривати, панове молодцi,
   Коли наша воля в поганих руках!
   Ведуть нас пiд мiру у мокрiй сорочцi,
   В кровавiй пускають по десять роках...
   Найкращi роки сво?? юностi змушений був вiддати Осип осоружнiй  муштрi,
безславним походам. А тепер змужнiлий поет  заклика?  братiв  до  ?днання,
сподiваючись на часи -
   Як Галичан поклониться
   Укра?нi-мати, -
   Як руський син у кармазини
   Вбереться, не в лати.
   Проймаючись протестантським духом Шевченкового "Кобзаря" та впадаючи  у
властиву для романтикiв iдеалiзацiю козацько? минувшини, Федькович висiва?
зерна громадсько? свiдомостi на рiднiй нивi. "Нивою" вiн назвав свiй вiрш,
написаний у казармi.

   Доки маю свiтом нудить,
   Доки маю люде гудить,
   Доки маю дожидати,
   Заки Галич зможе встати?
   Лише сам я рано встану,
   А оповiвшись щиро богу,
   Займу воли круторогi,
   Зорю гори та й долину,
   Зорю свою Буковину,
   Як наш Тарас, як мiй тато
   Научив мене орати;
   I вiру, любов, надiю
   Буковинов скрiзь посiю.
   Сiяна поетом надiя давала сво? паростки.  Десятилiття  його  жовнiрства
позначилось  ще  й   звiсткою,   принесеною   зi   Львова.   Надiйшла   до
семигородсько? казарми книжечка, на якiй значилося:
   Поезiя
   Iосифа Федьковича
   Львов 1862
   I радiсно й сумно було дивитися поетовi на цю книжечку.  Хотiлося,  щоб
не  такою  вийшла  вона.  Не  задовольняла  роблено   хвалебна   передмова
Дiдицького. Нi, не купити такою похвальбою  народного  спiвця.  Прославля?
вiн нескориму пристрасть,  волелюбство  сво?х  землякiв,  береться  писати
повiстi з гуцульського життя.  Тут,  у  казармi  41-го  полку,  народилися
"Люба-згуба", "Серце не навчити".
   У львiвському журналi "Вечерницi"  1862  року  сповiщалося:  "Наш  поет
Федькович  зачина?  будити  симпатiю  i   у   сторонських   людей.   Проф.
Цiхановський пише з Гейдельберга:
   "Знаете, я в восторге от Федьковича - это великий позт. Я читал из него
кое-что Ивану Тургеневу (знаменитому романисту) - и он  в  восторге;  и  я
передал ему прочитать и дать Марку Вовчку...  Они  что-нибудь  напишут  об
Федьковиче или из него переведут".
   Редакцiя "Вечерниць" трима? зв'язки  з  письменником.  У  журналi  було
надруковано ряд його творiв, зокрема першу прозову повiсть "Люба-згуба". У
листах до спiвробiтникiв журналу  Осип  повiдомля?  про  сво?  лiтературнi
iнтереси. Листування з Данилом Танячкевичем ста? помiтним епiзодом у  його
творчiй  бiографi?.  Вiд  нього  Осип  одержу?  новi   видання   художньо?
лiтератури, яку чита? й сам, i  в  колi  слухачiв-жовнiрiв.  "Нема  в  нас
сонця, як Тарас, - пише вiн до Танячкевича, - нема мiсяця,  як  Квiтка,  i
нема зiроньки, як наша Марковичка. Про Тараса та Квiтку нема що  бiльше  й
казати, а про Марковичку хiба тiльки скажу, що звичайнiш та краще не годен
уже нiхто написати... За Кулiша не знаю, що вам казати, - може бути, що  я
його не можу так оцiнувати, як вiн вартий, але й його  не  можу  читати...
Кулiш дуже учений, але не зна? ще серця свого народу".

   У листах скаржиться Осип на сво? недуги, суму?  з  того,  що,  можливо,
доведеться загинути на чужинi. "Якби  я  скоро  загиб,  братчики  мо?,  то
скажiть менi на Чорногорi красний  хрест  покласти.  А  Довбушеву  кирницю
скажiть красно вицимбрувати - кождий гуцул з-над Черемошу покаже  вам,  де
вона ?".
   Перебуваючи  в  станi  недуги.  Осип   не   переставав   писати   поеми
"Новобранчик" та "Лук'ян Кобилиця". Зачитував написане жовнiрам. Пiзнавали
вони в творах сво? тяжке бiдування та iсторiю рiдно? Гуцульщини,  а  рядки
поеми про Кобилицю знали напам'ять.
   Шумить, летить наш Черемош
   Кровавий у море,
   А могили берегами
   Чорнiють, як гори:
   Кого ляхи замучили,
   Кого утопили,
   А хто не ждав, поки втоплять,
   Сам скочив у хвилю.
   Сумно зарув наш Сокiльський,
   Голосить Сучава:
   Сини мо? нещасливi,
   Нащо ваша слава,
   Нащо думка козацькая,
   Батькiвськая воля,
   Коли усi погинете
   У ляцькiй неволi!..
   Сперли лiси, сперли пашу,
   Дров нi хворостини,
   Вашi жiнки, вашi дiти
   Вiд студенi гинуть.
   А з-пiд вас ся поточили
   Кровавi? рiки...
   Закинутий у далеку межигiрську казарму,  поет  вiнча?  смiливим  словом
виплеканий ще з дитинства образ народного ватажка. Адресуючи свою поему до
землякiв, багатозначно натяка?:
   Чи ще не час легiникам
   На коники сiсти?
   Знаходив Осип щирих цiнителiв сво?х творiв.  Плакали  земляки,  читаючи
"Любу-згубу", спiвчували  долi  закоханих,  пiзнавали  в  поведiнцi  Iлаша
невтримну вдачу легiня-гуцула. Уболiвали за Василя, Калину та Марiйку.  То
були справжнi квiти Буковини.
   У назву гуцульсько? повiстi  "Люба-згуба"  вкладав  поет  i  сво?  болi
недоквiтло? любовi.


   * * *
   Новий 1863 рiк Осип  зустрiв  у  лiжку,  хворiючи  знову  на  запалення
легенiв. Чекав на видужання та звiльнення з армi?. Уявляв  себе  лiрником,
що розносить по Буковинi рiднi  спiванки,  мандруючи  вiд  села  до  села.
Розповiсть вiн людям iсторiю свого пишноквiтного краю, поширить  освiту  в
народi.
   Нетерпляче чекав того  дня,  коли  скине  з  себе  набридлий  мундир  i
католицьке  iм'я.  Такий  час  настав  по  видужаннi.  Сходилися   земляки
проводити свого улюбленця. Пiдносячи перший келих, вiн промовив:
   - Рiдне браття! Випиваю цю гiркоту разом з жовнiрською недолею! - кинув
на пiдлогу келих, розбив його.
   - Слава нашому краяну! - загули голоси жовнiрiв.
   - Розчерепити б i нам цi пугарi!
   - Нi, ще нам пити до дна свою бiду! Обiймаючись,  стали  колом  краяни,
наче готувались до танку. Посерединi Осип. Затяг iмпровiзовану пiсню:
   На рокитi трембiтар
   Iз трембiтою сто?ть
   I так згорда, як сам цар,
   Погляда на нижчий свiт.
   А там спрага, а там порох,
   А там мука та кайдан...
   Жовнiри ще тiснiшим колом обступили Осипа, пiдхопили рiзноголосе:
   Що там твориться в долинi?
   То куми з хрестин iдуть.
   А там далi домовину
   Неукритую несуть.

   То ж в них тiлько то? волi,
   Що родиться та вмирать?..
   О, вмирайте ви там вдалi,
   Я вам буду трембiтать!
   Переходили до прощальних спiванок, повитих словами приязнi  i  скорботи
розставання. Тодi голоси побратимiв такою журою звучали, нiби то виривався
невiльницький  стогiн  з  турецько?  каторги.  Осип  наказав   приготувати
трембiту. Адже дехто з жовнiрiв добре майстрував ?? з березово? кори.
   Налили келихи вина, дали один Осипу в руку.
   - Вип'?мо за подiю значну! Однинi католицьке  iм'я  Осипа  я  скидаю  з
себе. Ма?мо його назавжди погребти, хай народиться нове мо? iм'я Юрiй. Хай
же трембiтар затрембiту?! - вихиливши, кинув i цей келих,  аж  заiскрилося
череп'я.
   Звуки трембiти потрясли повiтря. Дехто переходив од спiву  до  слiз.  А
кому не вистачало голосу, той затискав у кулацi руку свого товариша,  наче
ним зусилював i звучання пiснi, i клич трембiти. Один по одному  пiдходили
до Юрiя, обiймали його, вiтаючи щирими словами.
   - Слава нашому Юрiю!
   - Коби лиш щасливий був та бартку гуцульську тримав у жменi!
   - I пiснею пiдохочував нашу братiю!
   - Аби здоров i ласкавий був!
   Загомонiли краяни, випроводжаючи  Юрiя  в  дорогу,  просили  передавати
вiтання рiдним та низько уклонитися буковинськiй землi.

   * * *
   Вiдставного поручика  привiтали  в  Чернiвцях  голубi  стiни  скромного
дванадцятого номера в "Ноtеl de Russie", в якому не вперше зупинявся.
   Поволi почав виходити на вулицю. Радiв,  спостерiгаючи,  як  березневий
провесень зрушував кригу на Прутi. А узгiр'я ще куталися  серпанками,  якi
сягали й вулиць мiста, хоч повiтря пахтiло свiжiстю буковинських  обширiв.
Його вдихав на повнi груди прибулець iз семигородсько?  казарми.  Пiзнавав
знайомi будинки, зупинявся, сподiваючись зустрiти дорогих знайомих.
   Давно протоптаною дорiжкою потрапив до двору, в якому бовванiв самотнiй
кипарис  -  свiдок  незабутнiх   зустрiчей.   Стояв,   наче   в   забуттi,
сподiваючись, що от-от вийде та привiта? люба панна, що  не  раз  чарувала
його сво?ми спiвами, смiхом i танками. Здавалося, одна мить тако? зустрiчi
буде найщасливiшою хвилиною в його життi.  Але  навколо  тихо,  нiкого  не
чутно в замкненому будинку. Нiмували околицi, мовчало небо. Тишу порушував
тiльки вуркiт голубiв.  Пригадував,  як  виходила  Емiлiя,  кидала  крихти
птахам,  радiла,  спостерiгаючи  за  ними.  Може,  вийде  й  тепер?  Може,
невблаганний час ще не викрав незабутнi хвилини?

   Принiс до цього порога пошматовану, але не  розтерзану  вщент  душу.  В
задумливому неспоко? тримав у руцi книжку сво?х вiршiв. Подару? ?й сповiдь
сво?? душi. Адже життя приносить людям не тiльки болi розлуки, а й хвилини
радiсних зустрiчей, теплих обiймiв. Надiйде ця хвилина, i вiн буде просити
пробачення. Тепер можна все виправити.
   Обережно постукав. Нiхто не вийшов. Ще постукав - тихо, нiмотно.  Ладен
був бити в дверi, гукати. Але тиша наче зловтiшно  обволiкала  будинок,  у
ньому не було жодно? живо? душi.
   Навмання пiшов вулицями. Зупинився бiля залюдненого собору. Розходились
пiсля служби люди. Увага багатьох була звернена  на  розкiшний  екiпаж  та
запряжених   у    нього    баских    коней,    розгiн    яких    стримував
машталiр-молдаванин. В екiпажi сидiла по-святковому одягнена пара - молода
жiнка й лiтнiй чоловiк. На ?хнiх обличчях вигравали щасливi усмiшки.
   Федькович ступив кiлька крокiв i застиг, пригорнувши до  грудей  збiрку
сво?х поезiй. Кинула на нього здивований погляд вродливиця. Пiзнав  ??,  й
уста прошепотiли iм'я Емiлi?.
   Як  усi  снi  промайнув  екiпаж,  а  вiн  нездвижно   стояв,   уражений
несподiванкою, чув розмови людей:
   - Щаслива!

   - Одружилась з багатим!
   - Забира? ?? до себе в Ясси...
   - Мабуть, сво?ми танцями причарувала.
   - Краще б молодшого...
   - Був i молодший, та десь у вiйську.
   - Така доля...
   Щоб не чути ущипливих розмов, швидко пiшов, увесь час тиснучи до грудей
збiрку поезiй. Так блукав  навмання  вулицями,  аж  доки  не  потрапив  до
готелю. Уже звечорiло. Запалив свiтло, лiг у лiжко. Але  не  мiг  заснути.
Мучило безсоння.
   Дочекавшись ранку, пiшов знову ходити вулицями. Зупинився бiля будинку,
в якому мешкав батько. Не наважився зайти.
   Ось i мешкання Найбавера. Як  i  колись,  видно  крiзь  вiкно  портрети
Гейне,  Шекспiра  -  свiдкiв  незабутнiх  зустрiчей.   Зупинився.   Вийшла
служниця, повiдомила, що Ернст десь по?хав.
   На   березi   Пруту   зупинився,   полинувши    думкою    до    рiдного
Сторонця-Путилова, наче вчував благальний голос матерi? Треба поспiшати на
?? клич. Багато лiт не бачив страдницю.
   Скорiше б  зустрiтися  з  нею,  принести  до  рiдного  порога  сво?  не
розгубленi по чужинах почуття.
   Але треба ще затриматися  в  Чернiвцях,  щоб  формально  зняти  з  себе
католицьке вiросповiдання та з'ясувати справу з наданням пенсi?.
   Вiдмiряв останнi кроки багатолiтнiх жовнiрських поневiрянь. А в  головi
зринали запитливi роздуми:
   Голубко-серце, надi?,
   Куди ти знов ся зрива?ш?
   Куди летiти гада?ш?
   Не видиш, буря як ви??
   Голубко-серце, надi?...

   ГЛАВА П'ЯТА _
   ГУЦУЛЬСЬКА ПРАВДА _
   Про що це гуторять краяни, з якими подорожу? до Сторонця?  Спочатку  не
вникав у  тi  розмови,  бо  увагу  полонили  веснянi  кра?види,  торжество
перемоги в природi, де  все  живе  буяло  i  квiтло.  Скаржились  вони  на
урядовцiв та помiщикiв, якi пiсля даровано? цiсарем конституцi? ще  бiльше
посилили гноблення трударiв.
   - Хто стерпить треклятi сервiтути 55?
   55 Повинностi, загарбання чужо? власностi.
   - Та цур ?м!

   - Купа?мо си щоднини нашими плачами.
   - Тото ? наша гуцульська правда...
   - За користування лiсом та пасовиськом вiдбирають чинш вiвцями,  салом,
грошима.

   - Терпи, куме, аби живий був.
   - То-то вже нажиюся...
   - Був колись Лук'ян Кобилиця, кликав до гаразду.
   - Замордували, а тепер мордують кожного. На нашi цяти 56 не зважають...

   56 Сльози.

   Розмова краян обволiкала туманом радiсть повернення.
   Подорожуючи, вiн пiзнавав давно вiдомi двори, оселi, спостерiгав, як за
чотирнадцять лiт похилились будiвлi та огорожi.
   Зупинилися  на  горi  Нiмчич.  Знявши  з  голови  кашкета,  Юрiй  зором
вимiрював роздолля, де легкокрила блакить  залягла  серед  гiр,  а  низини
пишнобарвним вiнком перевито. Не одягаючи кашкета, спускався до  Черемошу,
низько вклонився  йому,  наче  зустрiв  незрадливого  друга,  якому  можна
довiрити найсокровеннiшi та?мницi душi. Тепер кожен крок подорожi приносив
спогади ранньо? юностi.
   Нарештi заструменiла в пiдгiр'? течiя Путилiвки,  наче  вливала  молоду
силу в натомленi груди. А ось i рiдний  Путилiв,  нiби  прилiг  у  затiнку
обвiшаний торбинами стомлений жебрак. Зупинився Юрiй бiля рiдного обiйстя,
оглянув його i пiшов до хати.
   Стара згорблена жiнка розпростерла руки для обiймiв, благальним голосом
обiзвалась:

   - Сину мiй... Синочку любий!
   - Матiнко рiднесенька!
   - Осипку мiй...
   - Нене, не звiть мене Осипком, я тепер Юрiй!
   - Не знаю, як це? - мати розвела руками. - А Юрiй - це ж вигадане?
   - Записався на православного Юрiя.
   - Того правдишн? гуцульське iм'я. Най буде. Оце ж i свято весняне  Юрiя
уже вiдбува?мо. Вiдай, зголоднiв у дорозi. Сiдай по?сти.
   Юрiй скинув з себе вiйськову одежу, недбало жбурнув ?? до порога.
   - Дiстаньте, нене, зi скринi мiй давнiй гуцульський сардак.
   - Хотiла б помилуватися тобою в цiсарськiм кабатi.
   - То, нене, моя жовнiрська недоля.
   Тим часом у хату зайшов чоловiк, несучи оберемок дров.
   - Це наш наймит Юзько! - пояснювала мати. - Добрий, як рiдний. Догляда?
все господарство.

   - Юзько?! - перепитав Юрiй.
   - Так, це я! - вiдповiв, випроставшись, чоловiк.
   - Де ти в бога взявся? Гадав, що десь у  мандрах  запропастився.  А  ти
живий, нiвроку.

   - Привела мене доля, друже, до тво?? хати.
   - Нене, - звернувся Юрiй  до  матерi.  -  Вiднинi  най  Юзько  буде  не
наймитом у цiй хатi, а мо?м другом, бо доля давно нас по?днала.
   Неждане свято завiтало в хату Федьковичiв. Мати не вiдступала вiд сина,
голубкою вуркотiла бiля нього.
   - Прошу тебе, Юзьку, цими ж днями заклич гуцулiв, що  були  зi  мною  в
походi. Коли живий Михайло Дучак, то вiдшукай i запроси його.
   - Живе не близько...
   Тиха  радiсть  повивала  прибульця  до  рiдно?   хати.   Оглядав   свiй
гуцульський сардак, наче якусь коштовну знахiдку.
   Я ж бо тебе не зверчуся,
   Руський мiй сардаче!
   Тепер аж я заспiваю,
   Тепер аж заплачу,
   Бо маю я в що утерти.
   Широкi? поли.
   Не скину тя, мiй сардаче,
   Нiколи, нiколи.

   * * *
   Чепурила, як до свята, мати хату, люб'язно поглядаючи на сина, що сидiв
на лавi, ладнаючи свою давню фло?ру.
   - Коби невiсточку мала, заквiтчала б, гейби  святкову  ялицю,  посадила
обiк тебе, Юрасику, та й нiжки ?й у зiллячку скупала.
   - Не кажiть такого, мамо.
   - Оженися, синку. Оженися, бо я вже не годна в катi лад дати.
   - Не печальтеся, нене. Дiвчини в мене нема...
   - Ходив по свiтах i не знайшов? Бiдна моя голiвонька, соколику рiдний.

   Журливi слова матерi обпiкали Юрiя, викликали зворушливi спогади.
   На подвiр'? почувся тупiт коней. Незабаром дверi розчинилися,  i  Юзько
ввiв до хати цiлу ватагу по-мисливському зодягнених людей.  То  все  давнi
друзi Юрiя. Прибули вiтати й, за гуцульським звича?м, привезли меду,  вина
та печено? дичини. Задзвенiли топiрцi й крiси, гомоном сповнилася хата.
   - Добридень, пане господарю!
   - Низький уклiн!
   - Хай добро жи? у цiй свiтлицi!
   - Щоб ся не переводили хлiб та добрi звича?!
   - Спасибi! - Юрiй обiймав друзiв, - Сiдайте до столу, любi!
   - Вiта?мо й зичимо щастя!
   То  все  були  бiднi  гуцули,  що  зазнали  i  жовнiрсько?  недолi,   й
поневiрянь. А були й такi, якi  зналися  з  Кобилицею,  за  що  скуштували
букiв. Це тi, хто не корився владi помiщикiв та не забував Довбуша.
   З кола ступив наперед  трохи  згорблений,  уже  немолодий  гуцул.  Юрiй
вийшов йому назустрiч i мiцно обняв.
   - Михайлику мiй, славний Дучаку! Щасливий зустрiти тебе в рiднiй  хатi.
Не забув мене, не забув дружби в iталiйському походi?
   - Не так ми-сь любили, щоби ми  ся  забували,  товаришу  милий.  Вiзьми
подарунок. Зберiг його, як велiв ти, друже! - Дучак подав Юрiю топiрець  з
вирiзьбленим портретом Гарiбальдi.
   - Пiзнаю цей топiрець. Пригадую i поле ломбардiйське.
   Побратими розглядали топiрець, а Дучак розповiдав, як вiн його берiг до
зустрiчi з Юрi?м. Всi чотири вiтри най розкажуть про тi подi?.
   Тiснiше сiдали побратими, слухали розповiдь Юрiя про жовнiрськi походи.
Дзвенiли келихи, й виривалася з обiймiв пiсня журби:
   Що ж того за диво,
   Що ми п'?мо пиво
   Ворогам на смуток,
   Нам на добрий скуток...
   Хтось подав думку прогулятися на конях у гори.
   - У гори, у гори! - пiдхопили iншi.
   Помчала ватага вершникiв. Перед вiв Юрiй. Поруч мчав Юзько, наче  джура
за ватажком. Виходили з хат гуцули, вiтали вершникiв.
   - По?демо аж у Розтоки до нашого побратима Олекси Чернявського!
   - Того, що мiст побудував через Черемош?
   - Того ж!

   Ночували в новiй хатi Олекси Чернявського. Коли поснули побратими, Юрiй
ще довго слухав розповiдi Олекси про побудову мосту через Черемош.
   Вранцi, коли попрокидались  побратими  i  сiли  снiдати  на  запрошення
господаря, Юрiй прочитав вiрша "До  мого  брата  Олекси  Чернявського,  що
збудував мiст на Черемошi у Розтоках".
   Мостив мiй братик мости
   З бiло? риби костi,
   З каменя дорогого,
   З персня золотого.
   Мости, брате Олексику,
   Мости ти, мiй друже,
   ?днай нашу Буковину
   З Червоною Русев 57
   Най Черемош запiнений,
   I Чорний, i Бiлий,
   Iз братiю iз руською
   Нас бiльше не дiлить.
   Най возьмемся однов силов
   До одно? справи:
   Добувати батькiвсько?
   I волi, i слави...
   57 Так тодi звали Галичину.
   Повiдав Юрiй друзям про мости... Вiднинi хай навiща? брат свого  брата,
користуючись не бродом, а мощеним  переходом.  Хай  провiсники  визволення
прибувають новозбудо-ваними мостами i ведуть до свiтла людей та до  щастя.
Щоб сходились до тих мостiв i верховинцi, й пiдгоряни. Хай будувать  мости
простягають трудiвнi руки i буковинцi, i галичани, i  надднiпрянцi,  та  й
брати вiд Дону до Волгиi Може, тими мостами  гуцульська  правда  вийде  на
широкi простори свiту.

   Залишаючи гостинну хату Олекси Чернявського та його подвiр'я,  Юрiй  ще
раз ступив на мiст, перейшов ним на той бiк  Черемошу,  та  й  коня  свого
перевiв.

   Най загостить з того боку
   На наше подвiр'я
   Руська щирiсть...
   Слiдом за Юрi?м перейшли мiст побратими,  ступили  на  галицьку  землю,
привiтали ??.


   * * *
   Журилася мати, дивлячись на сина:
   - Все з тими вiвчарями зна?шся, десь з ними ?здиш. Чого не женишся?  Не
годна я вже.

   З жалем поглядав вiн на сиву  голубку,  слухав  старече  воркотання,  а
думкою линув далеко за обрi?. Не знала мати, де вiн блукав. Не  знали  про
це i його побратими.

   А вiн помандру? аж до  Черемошу,  сяде  на  березi,  слуха?,  як  хвиля
шепоче,  миючи  крутi  береги.  Наче  прагнув  збагнути  мову  розвихрених
водогра?в, линув думкою за хмариною, що поринала вiддзеркаленою в хвилях.
   А навколо шумлять дуби,  неначе  розмовляють  козацькi  дiди,  статечно
даючи поради. Чу?ться вiдгомiн чорногiрських верховин.
   Раптово розвiяла мереживо мрiй дараба, що понеслась по  водi.  Спiвучий
голос водiя-керманича покотився вiдлунням  по  берегу.  Забiсилися  хвилi,
б'ючись об дарабу, стогнали, шаленiли, кидаючись на берег,  рвали  пiдмитi
корiння дерев. А керманич владно трима? стерно, ще й приспiву?. Несеться в
простiр та пiсня i тоне в стрiмкiй глибинi. Про що вiн спiва?,  яку  казку
склада? в змаганнi з хвилею прудкою?
   Як казка, народжу?ться тодi  балада.  Слова  обiймаються  з  хвилею,  з
просторами пiдгiрського роздолля.
   Керманичу молоденький,
   Серденько -соболю!
   Возьми мене, керманичу,
   На воду з собою
   Та занеси копець свiта!
   Копець свiта, брате,
   Занеси долiв водою.
   Щоб тут не бувати...
   То заляга? хвиля, то знову брижиться, словами  вимережу?  благання,  не
вiдстаючи вiд плину дараби.
   Реве, гуде наш Черемош -
   Керманич не чу?:
   Усе далi та все далi
   Дарабу кочу?...
   Стомлений повертався додому. Зустрiчала на порозi  мати,  дивувалася  з
поведiнки сина, читала  тривогу  в  його  задумливих  очах.  Питала  й  не
допиталася про його довгi блукання. А вiн  усе  писав  щось  у  листах  до
Львова. Одержував звiдти журнали. А в журналi  "Мета"  незабаром  читав  i
свою баладу "До керманича".

   Добре було б видавати такий часопис на Буковинi. У  Чернiвцях  виходить
"Буковина" нiмецькою мовою. Писав Юрiй до Танячкевича: "Iнодi в  Чернiвцях
був я в редактора "Буковини". Не одно ся там говорили, а  нарештi  прийшли
до того, чи би не могла  на  нашiй  Буковинi  одна  руська  часопись,  от,
напримiр, як "Вечерницi", виходити. Професор Найбавер казав, що вiн мiг би
зараз концесiю дiстати, сли би я ся редактором  то?  часописи  обiбрав.  Я
знов йому казав, що мушу ся вперед з тобов порадити".
   Думка про перiодичне видання рiдною  мовою  була  пiдтримана  багатьма.
Юрiй одержував про  це  листи  зi  Львова,  Тернополя  та  iнших  мiст.  А
Танячкевич писав: "Прийшов час, що справдi давню мисль про видання  нашого
рiдного письма в Чернiвцях дiлом об'явити ма?м!  Братику  мiй!  Тут  треба
великого приготовлення i роздумування".

   Деякi подi? вiдволiкали цю справу.  Багато  брав  на  себе  громадських
обов'язкiв Юрiй. Виникли ускладнення в його особистому життi.

   * * *
   Все частiше й частiше прибували до Юрi?во? хати гуцули, приносили  сво?
жалi, скарги. Слово "сервiтути" звучало в ?хнiй  мовi,  як  прокляття,  як
пуга, що дошкуля? по живому тiлi. Нужденнi, пiдневiльнi, хилили вони  сво?
трудiвнi плечi, не знали, де шукати захисту й порятунку.
   Читав у похилих постатях, тоскних очах велику народну  скорботу.  Дехто
приводив дiток у подертих киптариках.
   - Заступися, синку. Ти письмо зна?ш i бував по свiтах.
   -  Кажуть  про  сервiтути.  Бо  нiкому  захистити  нас.  Пан  за   пана
трима?ться, наче п'явка за п'явку. А ми самi, темнi.
   Падали ниць прохачi, ловили  руки,  щоб  поцiлувати.  Навчили  й  дiток
цiлувати руки.

   - Не кланяйтеся нiкому, гуцулиi Не цiлуйте рук! Подивiться!  Адже  нашi
гуцульськi гори не хиляться перед хмарами!
   - Синку наш, не нам ся рiвняти до гiр. Ми зрадженi свойов долев.
   - Топiрцi треба мiцно тримати  в  руках,  щоб  не  зраджувала  доля,  -
запитливо поглянув на прохачiв Юрiй.
   - Або ми  зна?мо...  Потупилися  нашi  топiрцi,  не  годнi  й  горобцiв
полохати.

   Гуцульськi сльози проймали жалощами серце поета. Вiн давав  ?м  поради,
писав  суплiки.  Щонедiлi  навiдували  його  делегати  з  околишнiх   сiл,
приносячи нерадiснi вiстi, а з ними й душевнi муки.
   Брався писати новi твори. Не завжди закiнчував  ?х,  вiдкладав  надалi.
Львiвськi приятелi зверталися з  листами  до  Юрiя,  закликаючи  надсилати
написане. Але  Федькович  вiдповiдав:  "Треба,  мабуть,  кобзу  на  клинок
повiсити, а самому ся до цiпа та до коси узяти, щоб робити..."
   Цими словами хотiв сказати, що ? справи, якi вiн не може вiдхилити  вiд
себе. Ставав захисником гуцульсько? правди, що спокiй i час забира?.
   Сумними рядками зазвучали поезi?.
   Тепер з жовнiрсько? неволi переселявся в  свiт  гуцульсько?  бiдняцько?
долi. Так  з'явилася  поема  "Дезертир",  написана  за  живими  переказами
побратимiв. Епiграфом до не? поставив Шевченковi слова:
   А я так мало, не багато
   Благав у бога - тiльки хату,
   Одну хатиночку в гаю.
   Вiдкладав до слушного часу закiнчення поеми. А  тим  часом  несподiване
лихо увiйшло в оселю Федьковичiв. Невеселими були  новорiчнi  свята,  коли
Путилiв спiткала пошесть тифу.  Не  встигав  панотець  правити  служби  по
померлих. З'явився вiн з кадилом i в хату Федьковича,  коли  померла  його
мати в сiчнi 1864 року.

   За народними звичаями вiдбувався  похорон.  А  трембiтарi  зiйшлися  не
тiльки з рiдного, а й з навколишнiх сiл. Принесли вони сво? жалi та пошану
до цi?? хати,  де  народився  i  жив  захисник  гуцульсько?  правди.  Коли
затрембiтали, то й гори обiзвалися смутком,  наче  то  плакала  гуцульська
доля, сльозами i кров'ю кроплена...

   На кладовищi став на колiна  Юрiй,  обiймав  свiжу  могилу,  заквiтчану
ялицею. Звiвшись, обiйшов заснiженi могили сво?х сестричок. Зупинився бiля
Марiйчино?, дивився на ялицю, що сам колись  посадив  на  знак  любовi  до
сестри, вiд яко? вчився спiванок i казок.  За  п'ятнадцять  рокiв  смерека
розпустила вiти, наче простягла  жалiбнi  обiйми.  Смуток  нахилив  голову
Юрiя. Його обступили побратими, тримаючи трембiти, як знаряддя, готове  до
бою.
   Супроводили друзi зажуреного Юрiя аж до хати. У риданнях  билися  звуки
трембiт, розносячи жалобу по гуцульськiй землi.

   * * *
   Незважаючи на морози й снiговi?, Юрiй тепер не одягав на голову крисанi
- так велить звичай вiддавати шанобу померлiй.
   Приходили й простоволосi гуцули до двору, приносили новi й новi жалi.
   - Обрали нас краяни вiд  Довгопiльського  околу  просити  тво??  ласки,
сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервiтутському дiлi,  захисти
нас вiдтак у судi.

   - Змилуйся, рiдний соколе, най вашiй померлiй ненi легкою буде  землиця
на цвинтарi, - благали жiнки.
   - Не йму, яку вам раду дати?
   - Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце зна?мо. ?дин наш
рятiвник. Най добро не лиша? повiк.
   - Що менi дiяти з вами? - сумно дивився Юрiй на прибульцiв.
   - Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде!
   - Гаразд. Вiзьму на себе цю тяжку ношу...
   - Спасибi, добродiю!
   - Коли гинути, то разом, люде добрi. Сiдайте ж до столу та розповiдайте
про сво? збиткування.
   Сiдали до столу, оповiдали тяжкi пригоди. Читав  у  тих  оповiдях  Юрiй
велику житт?ву повiсть.
   Нужденний  вигляд  людей,  згорбленi  од   непосильно?   працi   плечi,
передчасно постарiлi жiнки, хворi дiти. Брав на себе  Юрiй  тяжку  ношу  -
стати захисником бiдноти в судi.

   Якось на свята зiйшлися до хати давнi друзi, щоб розважити господаря та
й дiло вирiшити.

   - Радий вiтати вас, побратими! Давно  час  нам  поговорити  та  журботу
розвiяти.

   Сколихнулись заквiтчанi барвiнком та чорнобривцями  стiни  вiд  розмов,
дотепних приповiдок. Юрiй позабирав зi столу багато паперiв.
   - Понаписував цiлi ожереди суплiк, щоб довести одвiчнi права гуцулiв на
лiси та пасовиська. Карбованi вони кров'ю батькiв наших!
   - Ой, карбованi, соколе наш! - додавали прибулi.
   - Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топiрцi нагострити,  -
Юрiй запитливо глянув на всiх.
   - Топiрцi  в  гуцулiв  нагостренi.  Але  до  слушного  часу  не  будемо
орудувати ними. Ще  спробу?мо  позмагатися  з  лиходiями.  Оце  за  тим  i
прибули... Ма?мо щось сказати...

   Побратими переглядалися, мовчали.
   - То говорiть, браття! Тут нiхто не пiдслуха?. Говорiть вiльно,  як  на
козацькiй радi!

   - Багато про що ? говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде  на
голови гуцульсько? бiдноти. Наш сiльський двiрник потура? багатiям.
   - Та й в судi за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в  корчмi
заколот зчинили, то суд не зважа? на правду, а приневолю? бiдноту,  саджа?
невинних годувати блощиць у буцегарню або посила? на непосильнi роботи.
   Слухав Юрiй, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало.
   - Ваша правда, браття.
   - Правда наша, але вона зав'язана у дранiй торбi. А кривда зверху  сiла
на ту торбу... Радилися ми i порiшили обрати тебе, наш соколе-отамане,  за
сiльського двiрника.  Незабаром  мають  статися  перевибори.  Зберемо  всю
голоту, всiх чесних газдiв,  громадських  пастухiв  i  не  поступимося  на
сiльськiй радi.
   - Кричатимемо за тебе, Юрiю, аж ся гори обзиватимуть!
   - А коли наша не вiзьме, то й топiрцям дамо роботу!
   - Топiрцi най таки до слушного часу, братове. Але менi тяжко з усiм цим
упоратися. Сервiтутськi справи тягарем лежать на менi, - вагався Юрiй.

   - Сервiтутськi справи для всього околу, а двiрництво для нашого рiдного
села. Захисти нас, добрий соколе, вiд згра? вороння!
   - Просимо! Всi просимо! I кров наших батькiв кличе тебе!
   - Просимо згоди! А ми на радi не вiдступимо.
   - Якщо так жада? громада, то я при?днуюсь до не?, - Юрiй  задумливо,  з
виразом жалю звiвся, вклонився.
   Навколо нього стали оборонцi правди, наче лагодились у  похiд.  У  очах
Юрiя по?днувались рiшучiсть з журбою. Гордiсть i гiднiсть не залишали його
i в часи смутку, i в хвилини збудження.
   Коли розiйшлися, Юрiй сiв до  столу.  Рука  покладала  на  паперi  його
тривожнi думи.


   * * *
   Кожного дня одержував якiсь звiстки, повiдомлення.  Перечитував  листи,
давав вiдповiдi. Ось обiзвався Олександр Кониський, який  багато  працював
над створенням монографiчно? бiографi? Шевченка.  Як  рiдному,  розповiда?
вiн про себе: "В сiчнi 1863 року мене заслали - без суду -  у  Вологду,  а
потiм у Тотьму. Тут я загубив i останн? здоров'я, i силу, i енергiю; i  на
старiсть одружився".
   В особi багатьох прихильникiв зверта?ться до  Юрiя  вiденська  громада;
надсила? листи i просить дати вiдомостi молодий на  той  час  австрiйський
лiтератор Кароль-Емiдь Францоз, якому належить честь дослiдження  Шевченка
та популяризацi? його творiв.

   Тепло вiдгукувався на запрошення досвiдченого  лiтератора,  педагога  i
фольклориста Якова  Головацького  збирати  зразки  народно?  творчостi  на
Буковинi, надсилав йому записане з уст сво?х краян.
   Справи  вимагали  бувати  в  Чернiвцях.  Тодi  по  дорозi  зупинявся  в
Розтоках, навiщав  свого  друга  Олексу  Чернявського  або  жив  у  родича
Олександра Волянського.  Тут  збиралося  коло  молодi.  На?жджала  сюди  з
сусiднього села Олександрова своячка попiвна Павлина  Волянська.  Ставного
зросту, говiрка, вона  приваблювала  юнакiв  милим  поглядом  синiх  очей,
доброю усмiшкою та жартами.
   Засилали  легiнi  сватiв  до  Павлини,  але  вона  вередувала,  не  раз
пiдносила ?м гарбуза. Познайомившись з Юрi?м, дiвчина  захоплювалась  його
грою на гiтарi та розповiдями про Венецiю, Молдову, про вiйськовi походи i
всiлякi пригоди. В свою чергу сво?ми веселощами дiвчина вiдвертала  Юрi?ву
увагу од багатьох турбот, тяжких роздумiв.
   Не вiдмовлялася вона, коли  Юрiй  запрошував  на  прогулянку.  Виходили
далеко за обiйстя, коли сонце лягало за гори. Разом слухали, як  зозуля  у
вечiрнiх сутiнках голосно лiчить  чи?сь  лiта  або  перепел  обiзветься  в
колоссях жита, пропахлого сонцем. Дiвочим смiхом обзивалася  стежка,  якою
ступала нога веселунки, i той смiх вiдлунював у серцi поета.
   Наступного дня Юрiй запросив ?? на прогулянку  верхи  в  гори.  Ви?хали
далеко  за  село.  Зупинились  на  березi,  де  камiння  перетнуло  течiю,
утворивши невеличке озерце. Юрiй аж  мружив  очi,  дивлячись,  як  бавився
вiтерець завихреним волоссям дiвчини. Повнi губи ?? були напiврозкритi,  а
грайливi очi  дивилися  задерикувато,  по-хлоп'ячому.  З  кожною  усмiшкою
розкривалися перловими разками мiцнi  бiлi  зуби.  Зеленi  чобiтки  щiльно
обхвачували ноги. Зрiст i вся постава дiвчини  говорили  про  молодiсть  i
силу.
   Пере?здили  мостом,  побудованим  Олексою  Чернявським,  на   той   бiк
Черемошу. Тут зупинили коней. Юрiй став на землю, подав руку. Вона хвацько
вистрибнула з  сiдла  i  опинилася  в  його  обiймах.  Жартiвливо  дiвчина
звiльнялась вiд них, виявляючи свою фiзичну силу i спритнiсть.
   Повертались до хати ввечерi. Юрiй вiдчував,  як  по  тiлу  розлива?ться
млость вiд при?мно? втоми. Брався грати на гiтарi,  iмпровiзуючи  бадьорi,
грайливi мелодi?. А Павлина приспiвувала  -  була  не  тиха  та  сумна,  а
голосна та гостра на язик.

   Лишившись наодиницi, Юрiй поринав у роздуми, якi наче гойдали  його  на
легкiй хвилi. В цiй  новонародженiй  дружбi  знаходив  зовсiм  не  те,  що
приносили йому досi сердечнi поривання.
   Не забирала Павлина  у  нього  стiльки  уваги,  як  минулi  захоплення.
Вза?мини складалися просто, бо дiвчина не стiльки вдавалась у  поезiю,  як
сподiвалась на одруження, ?? перестиглий дiвочий вiк вимагав  цього.  Юрiй
же знаходив у ?? дорiдностi та веселiй, хоч i легковажнiй вдачi щось нове.
Однак хотiв уявити Павлину  гордою,  прославленою  в  пiснях,  якiй  можна
довiрити найпота?мнiшi мрi?.

   У думках народжувались бажання стати  народним  учителем,  працювати  в
школi, навчати дiтвору любити  занедбану  кра?ну,  служити  правдi.  А  чи
вiддасть цiй справi свою розважливiсть i енергiю Павлина?  Колючi  питання
тривожили Юрiя. Прагнув знайти на них вiдповiдь. Хотiв збагнути - чи можна
назвати любов'ю такi зв'язки, чи це  тимчасове  захоплення,  що  дозволяло
просто й розв'язано коротати час, забувати турботи.
   Не писав лiричних присвят дiвчинi, не називав у  вiршах  ??  iм'я.  Але
невимушенi вза?мини торкалися струн поетично? душi, породжували  сво?рiднi
баладнi мотиви.

   Дуже заклопотаним, наче сп'янiлим, видався  Юзьку  пiсля  повернення  з
мандрiв Юрiй. Годi було розповiдати йому про  господарськi  справи.  Увесь
вечiр Юзько лише поглядав, як той щось пише.
   Нова хвиля вражень збентежила уяву  поета.  Народжувалась  балада  "Двi
пiснi рожевi. (Мо?му коханню  на  поклiн)".  I  пережите  минуле,  i  новi
хвилювання переплiталися знову  в  символiчному  образi  рожi.  Небезпеку,
тривогу, страждання вiщу? вона. Але не спинити  сердечних  поривань,  коли
вони прокидаються й розквiтають.

   Таких пiсень спiватиму,
   Як твiй пишний квiт,
   Нехай пiде твоя слава
   Рожевая в свiт...
   Тепер нового поетичного осмислення набува? образ рожi- по?днання любовi
й страждань.

   I слухала пишна рожа
   Пiснi його любi
   Та й схилилась, дрiмаючи,
   На вiвчарськi груди.
   Ятрились червоним квiтом спогади i новi надi?. На розсуд чулих  сердець
понесе вiн свою сповiдь - надiшле твiр до Львова, а ще  прочита?  Павлинi.
Як сприйме?

   Не раз уже розмовляв з нею про бажання стати вчителем, сiяти  в  народi
освiту,  ширити  свiдомiсть.  Лише  б  докiнчити  взятi  на  себе  турботи
сервiтутськi.

   Думки про школу день у день мiцнiли.  Подiляти  б  з  дiтворою  радiсть
працi,  красу  життя.  Велике  дiло  зробив  Шевченко,  уклавши  "Буквар".
Користуючись цим досвiдом, Юрiй приготував букварик для буковинських шкiл.
Але чи затвердить його духовна консисторiя? Чекав i не дочекався. Потрапив
"Буквар" до рук мракобiсiв, якi намагалися не освiту, а темряву  ширити  в
народi. Прокляттям реакцiйнiй попiвщинi проймався  народолюбець.  Несхибно
виношував у палкiй уявi  просвiтительськi  задуми,  хотiв  мати  надiйного
помiчника, щирого порадника.
   Роздуми й турботи приносив до Павлини, сподiваючись найти в нiй друга i
прихильника. Читав ?й сво? твори.
   - Чому, Юрчику, так багато пишеш про безталання закоханих?
   - У тому безталаннi доля нашого народу, - Юрiй  зачитав  рядки  повiстi
"Безталанне кохання": -  "Пливе  Днiстер  тихий,  як  той  руський  народ,
широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тiм боцi  Галичина,  по
сiм - Буковина".

   - То все смуток, Юрiю. А радощi де?
   - ?й радощi. Гуцул умi? сумувати i радiти. Читали жарт на одну дiю "Так
вам треба!".

   - Так ?м i треба, - смiялася Павлина. - Посватались не тiльки двi  пари
молодят, а й старий вiйт  з  удовицею.  Утiшно  й  весело,  -  наспiвувала
коломийки, зачитанi з твору:

   Спали сiно, спали сiно -
   Спали й обороги,
   А як iдеш до дiвчини -
   Не питай дороги!
   Захопившись ?? спiвом, Юрiй виводив i собi:
   Ой гуцул ся легко вбу?,
   Легко му ходити,
   Та й молоду гуцулочку
   В таночку водити.
   - Ось так, - взявши за руку Юрiя:
   Або мене, любку, люби,
   Або мене лиши,
   Або моi гарнi очi
   На паперi пиши.
   - На паперi я давно написав тво? очi, Павлинко. Але що з того?
   - А щоб не було з того iграшки, ти мене посватай! -  Павлина  смiялась,
дивлячись просто у вiчi Юрiю.
   - Може, й посватаю...
   - А я, може, вiддамся, а може, й нi, - лукаво поглядала.
   - Коли свататись, то без старостiв. Я просто при?ду до тебе  з  ватагою
побратимiв. Всi на конях! По-козацькому!
   - Це менi подоба?ться! Хай буде так! - Павлина обiймала Юрiя. -  Тiльки
умова. Ти прибудь в офiцерському мундирi. Лише в такому разi я  стану  пiд
вiнець.

   - А якщо прибуду в рiднiй ношi? Офiцерський мундир  нудить  менi,  псу?
настрiй, - замислився Юрiй.
   - Я розважу тебе. Коли любиш, то зважуй на жiночi примхи.
   - Але в мене ?  побратими.  Вони  дадуть  найлiпшу  раду.  Прикро  буде
зламати ?хню волю.

   - Я теж твоя побратимка. Не зламай i мо?? волi. Вже твого вiршика  знаю
на пам'ять:

   Буковино, Волощино,
   Мамко моя, ненько,
   Як на тебе подивлюся, -
   Гуля? серденько.

   Там тi гори, наше море,
   Поля золотiють,
   Гуцул косу несе в росу,
   Волох просо сi?...
   Це твоя наука, - дивилась запитливо Павлина... Лагодився Юрiй  скликати
побратимiв, щоб ?хати сватати наречену.

   * * *
   А тим часом ускладнилися справи  по  захисту  селян  вiд  сервiтутсько?
кабали.  Треба  негайно  вiдбути  в  Чернiвцi,  виконуючи  волю   громади.
Пiдкупленi свiдки давали фальшивi свiдчення. Одного з них пiзнав  Юрiй  по
його гусарських вусах. Це той, що охоче брався карати буками  жовнiрiв.  А
тепер вiн десь за вчителя - яка ганебна спiлка з жандармами!
   Виступаючи  захисником  на  процесi,  Юрiй  тримав  себе   з   гiднiстю
громадського уповноваженого. Стиль його виступу  був  не  адвокатський,  а
вiдверто викривальний. Промовляв  не  юрист-оборонець,  а  страдник,  який
уболiвав за долю свого народу. Вперше суддi зустрiлися з таким захисником.
Не по  нутру  ?м  було  вислуховувати  промови  без  посилань  на  правовi
артикули. Його посилання адресувалися до серця людини, до честi й совiстi.
Суддя навiть зауважив:
   - Ви, добродiю, виступа?те  не  на  гуцульському  зборищi,  а  в  судi,
регламентованому цiсарськими законами.
   Юрiй ледве стримав сво? обурення. Бачив, як обличчя сусiдiв скривилися,
наче вiд несподiваного удару.
   Вирiшення справи вiдтягалося. За  кожним  разом  виступи  Юрiя  ставали
нервовiшими,  сповнювалися  iронi?ю.  Ледь  помiтна   презирлива   усмiшка
вiдбивала нескоримiсть уповноваженого вiд громади. Тут велась полемiка  не
тiльки словами, а й зовнiшнiм виглядом  представникiв  двох  непримиренних
таборiв. Юрiй вiдчував свою моральну вищiсть  перед  цими,  нарядженими  в
мундири, державними правонинцями. Жорстока необхiднiсть  пiдказувала  йому
вiдвагу i благородну рiшучiсть. Адже змага?ться вiн за гуцульську  правду.
Якщо формально переможуть його вороги, то вiдголос тi?? правди  не  згасне
сво?ю моральною зверхнiстю.
   Стояв перед чиновниками не тiльки уповноважений громади,  а  й  великий
правдолюб. Його поведiнка бентежила й дратувала ретельних слуг  державного
правопорядку.  Завченi  фрази,  застиглi,  нiби  закам'янiлi   постатi   в
мундирах, обвiшаних регалiями, затиснутi од лютi вуста,  мiцнi,  обважнiлi
щелепи,  олов'яна  невиразнiсть  очей  -  у  цих  рисах   пiзнавав   образ
австрiйсько? Фемiди.
   - Ви, пане офiцер, виступаючи в  судi,  ма?те  одягати  форму  з  усiма
познаками на мундирi! Зважайте, що в цьому залi  виставлено  портрет  його
величностi австрiйського цiсаря! - суддя зробив урочистий жест рукою...
   Юрiй на  це  нiчого  не  вiдповiв,  хоч  у  думцi  й  склалася  належна
вiдповiдь: "Я стою перед лицем народно? гуцульсько? правди".
   Повертався збентежений  i  обурений  поведiнкою  нiмецьких  чиновникiв,
найманих юристiв, лжесвiдкiв. Натяк суддi до болю вразив Юрiя.  Не  мундир
красить людину, а чисте серце i совiсть.  Прибувши  додому,  хотiв  кинути
сво? офiцерське вбрання в пiч  i  спалити  його,  але  завагався.  Вирiшив
порадитись з побратимами.

   Через день посходились вони на  раду.  Зодягнений  по-святковому,  Юрiй
зустрiчав гостей, саджав до столу.
   - Рiдне мо? камраття! Покликав вас на свято в день мого народження.
   - Вiта?мо, друже!
   - Аби все було добре!
   - Послухайте мене, мо? соколи! Давно скинув  я  з  себе  католицтво.  А
тепер, у цей святковий день, маю зректися й свого  офiцерства.  Годi  менi
терпiти наругу. Най всi знають. ким я ?сь!  Юзьку,  -  звернувся  Юрiй.  -
Розпалюй ватру серед двору. Та трембiти берiть,  хлопцi,  щоб  заголосити,
наче за померлим!
   Не могли второпати, до чого це ведеться. А тим часом,  коли  спалахнула
ватра, Юрiй  винiс  на  подвiр'я  сво?  офiцерське  вбрання.  Всi  навколо
обступили його.
   - Хай вiтер димом понесе мо? вiйськовi познаки аж на Чорногору! - кинув
те вбрання до ватри, аж дим заклубочився.
   Заголосили трембiти, нiби скликали на  похорон.  Попереду  стояв  Юрiй,
задумливо дивлячись на зво? диму, що  здiймалися  над  вогнищем,  У  якому
догорав його офiцерський мундир.

   На клич трембiти почали сходитись люди, здiймали  шапки,  ставали  бiля
згасаючого вогнища. Десь взялися  цигани  -  хотiли  теж  узяти  участь  у
похоронi.
   - Хто помер? - питали.
   - Чия душа приставилась?
   - Кого хоронитимуть? - Може це жарт? - поглянув старий чоловiк на  Юрiя
i  впевнився,  що  то  не  жарт,  бо  вигляд  у  нього  був  задумливий  i
зосереджений.

   - Нi не жарт це, люде добрi, - обiзвався Юрт. - Най за димом розвi?ться
наша кривда в мундирах! Був, ?сть i назавжди буду гуцулом.
   Слова Юрiя супроводжували голоси трембiт.
   - Ото наш краян!
   - Душевна людина! - дивувалися селяни.
   - По конях, хлопцi, i  за  мною!  -  гукнув  Юрiй.  Помчали  побратими,
розмахуючи топiрцями. Зупинилися бiля двору наречено?, заспiвали;
   Вийди, дiвчино,
   Вийди, рибчино,
   До князя свого!
   Незабаром вийшла Павлина, винесла пива, частувала прибулих
   - Доброго пива наварила! Спасибi!.. Це мо?  побратими.  Прибув  сватати
тебе! Вiтай гостей, Павлино! - Юрiй вклонився.

   - Пийте, гарнi легiники! Але чому ти, Юрiю, так  довго.  барився?  Менi
тут непевнi вiдомостi принесено про тебе,  -  поглянула  на  чоловiка,  що
раптом виринув з-за рогу хати. Юрiй, упiзнавши в ньому вусатого  гусарина,
аж зблiд. - Я прошу тебе, Юрiю, вдруге прибути в повному вбраннi  офiцера!
Таким я жадаю бачити тебе!

   - Мою душу не ввiбгати в цяцькований мундирi - Юрiй оглянув побратимiв.

   - А дiвоче серце ма? також свiй норов, - Павлина погордо випросталась.

   Наперед виходить гусарин, виставляючи медалi на грудях. Юрiй  пригадав,
що в такiй позi виступав лжесвiдком вiн на судi. Вогнем налилася  кров,  i
вiн презирливо вiдвернувся.
   - За мною, хлопцi! - лиш гукнув.
   Ватага  помчала.  Павлина  розгублено  стояла  посеред  двору.  До  не?
переможно пiдiйшов гусарин, простягаючи руку. Неохоче взяла  ??.  Вершники
хутко вiддалялися. Збитою копитами колi?ю стелилася побратимська пiсня:
   Лихо менi iз сватанням,
   Лихо мене било,
   А менi ся з того лиха
   Кучерi повили.
   Повилися кучерики,
   Як на бараночку,
   А ще менi вередливий
   Дають доганочку.
   Вередливки доганочку -
   Дiвчата догану,
   Аби сiм лiт не женився -
   Не брав незугарну!
   Гiркою усмiшкою сприймав Юрiй побратимську пiсню. А  у  дворi  пригощав
усiх прибулих, наказавши трембiтарям грати. Заголосили трембiти, розносячи
ридання просторами.

   А на ранок Юрiй збирався в дорогу, ладнаючи лiру.  Захоплювало  бажання
стати народним лiрником. Адже слово  в  ?днаннi  з  гармонi?ю  звукiв  ма?
велику силу. Пiшов у мандри, залишивши на господарствi Юзька.
   Дивний той мандрiвний лiрник. Зупиниться десь на безлюддi  пiд  явором,
поведе розмову з навколишнiм свiтом, а думкою сяга?  не  тiльки  просторiв
Буковини, а й лине до днiпрових берегiв, зустрiча?ться там з  Шевченковими
покритками, гнiвними месниками, слуха? ?хнi скарги i вiдгуку?ться  на  них
пiснею.

   Часом зупинявся у людних мiсцях,  прибивався  на  ярмарки  або  храмовi
свята. Грав i спiвав не тiльки давно чуванi,  а  й  зовсiм  ще  нiкому  не
вiдомi пiснi. Обступали люди мандрiвного лiрника, який, на диво,  не  брав
пожертв.
   Приносив сво? думи в нужденнi, драницями вкритi  хати  по  пiдгiр'ях  i
долинах.

   Думи мо?, дiти мо?,
   Що з вами учиню?
   Посiв вас барвiнками
   По всiй Укра?нi
   I буду вас виростати,
   Слiзьми iзрошати...
   Навiщав, яких знав, учасникiв iталiйського  незабутнього  походу.  Коли
заставав кого живим, сердечно обiймав, а мертвим на могилi пiсню  дарував.
Так потрапив i в Заставню, побував на  могилi  вiрного  побратима,  колись
спiвучого Михайла Дучака.  Вклонився  його  барвiнком  порослiй  домовинi.
Великого вiрша присвятив, згадавши горьоване разом жовнiрське життя.
   Земле моя, нене моя,
   Голубко моя,

   Пахучими васильками
   Майованая;

   Кривавими рiченьками
   Мальованая,

   Дрiбненькими слiзоньками
   Поливаная!

   Ти вiрного товариша
   Узяла ?си, -

   Вiд вiрного товариша
   Поклiн понеси...
   Це ж йому колись повiдав про сестриць, не та?в i сво?  виразки  юначого
серця, про перший квiт любовi признавався. Пригадалися тепер -
   I тi лiта молодi?,
   Маковi? квiти,
   I тi сестри щебетливi -
   Невиннi? дiти.
   I ти, моя зоре,
   Чорнявая Цоре,
   Що-сь зоряла надо мною,
   Як ранiшна зоря...
   Братаючись з вiтром, що огортав груди пахощами полонин, мандрував далi.
Коли зустрiчав по шляху циганський табiр, то зупинявся, прислухався,  наче
хотiв почути знайому пiсню або вiдшукати когось. Залишався i  часом  i  на
ночiвлю в циганському таборi, наче сподiвався тут  колишню  пiсню  почути,
спогадами повернути давнi чари...

   Прибував до рiдно? оселi обвiтрений з виду, гострий думкою i вразливий.
Бентежили його рiзнi повiдомлення, що ?х приносила пошта.  Часопис  "Русь"
завдав багато хвилювань. Бiль i обурення бентежили поета, коли  вiн  читав
рядки критики: "Сам наш Федькович, - нехай нам сего  не  бере  за  зле,  -
далеко лучше писав, доки ми  не  стали  величати  його  в  письмах  наших;
послiднi ж утвори його, як "Рожевi  квiти"  i  iншi  дрiбнi  поезi?,  суть
тiлько забавкою без цiнностi... Навiть його комедiя "Так  вам  треба!"  не
зробила б на сценi жодного ефекту, окрiм того, котрий його iм'я, яко  iм'я
народного писателя, виклика?".
   Жаль i обурення  прокидалися  в  душi  непривiтаного  поета.  Але  ?  й
прихильники його. Серед них з демократично? молодi Остап Терлецький  готу?
видання його поезiй. Як з рiдним, листу?ться з  ним.  Та  небагато  таких.
Бiльше тих, що пристосовуються до цiсарсько? конституцi?. Це тi, хто рiдне
слово ладен  увiбгати  в  лакейськую  лiврею.  Хилять  вони  голови  перед
вiнценосцями.
   Гнiвно зазвучали новi рядки поезi?. Влучав  у  тих,  що,  прикриваючись
iменем Шевченка, слугували австрiйськiй цiсарськiй владi. То було послання
"В день скону батька нашого Тараса Шевченка".
   Чого прийшли ви во святиню?
   В святому храмi що шукать
   Прийшли, сини ви Укра?ни?
   Тi пророка поминать,
   Мовби мерця у домовинi?
   Хiба ж пророки правди гинуть?
   Поет пророку? часи гнiвного пробудження пригноблених" коли настане суд,
-

   За кривду народiв!
   I заплачуть, засмутяться
   Неправди владики,
   А праведнi звеселяться
   Во вiки i вiки.
   I засядуть в златих вiнцях
   На нових престолах
   Всi любящi правду й свiтло,
   Поборники волi!
   I судитимуть тиранiв
   Страшним, правим судом...
   Кому понести свiй благородний гнiв? З ким розвiяти тугу  серця  й  душi
живо?? Хто гуцульську правду привiта?, як матiр скорботну?
   Не давали спокою нiмецькi чиновники i в рiднiй хатi. Прибуло ?х  два  з
жандармсько? управи. Цiкавились його паперами, листуванням з  лiтераторами
Львова та  Вiдня,  вимагали  звiтувати  про  сво?  мандрiвки,  загрожували
позбавити пенсi?, бо, мовляв, для цього треба носити мундир.
   "Нiмчики мене, братику, до?дають, - писав Юрiй  до  Горбаля.  -  Кажуть
зректися свого народу, свого краю, сво?? музи або подякувати ?м за пенсiю.
Я на послiдн? пристав; тепер же звiдки жити? Я гадав пiти до Коломи? i там
яке белетристичне письмо основати".
   Доки почувати себе невiльником у рiдному кра?? Якими  словами  вимовити
почуття вигнанця? Задуму?  написати  кiлька  трагедiй,  в  яких  обставини
штовхають на занепад не тiльки окремих людей, а й цiлi  народи.  Обдумував
сюжети та варiанти трагедiй "Довбуш", "Гонта", "Керманич". Але в трагедiях
муза поета вiдступа? в тiнi романтизму.
   Вiдчував свою невправнiсть у новому жанрi. Треба ще гартувати  сили.  А
може, стати самому керманичем на дарабi, випробувати  здатнiсть  вести  ??
розбурханими хвилями бистроводдя. Треба  навчитися  тримати  стерно  i  на
чорториях житейських течiй. Тодi легше буде створити  трагедiю.  Виношував
сюжети, робив начерки то нiмецькою, то укра?нською мовами.
   Шукав творчо? поради, листувався з редакторами  журналу  "Правда".  Але
мало було з того користi. Не дуже порадувало його видання творiв  заходами
Остапа Терлицького в ^ Коломи? 1867 року. А на львiвський журнал  "Правда"
гнiвався,  називав  "паничами"  народовцiв,  якi,  друкуючи  його   твори,
переiнакшували змiст. Тому писав до Терлецького:
   "Правда" не варта цибулi печено?".
   У хвилини тяжких сумнiвiв поет звертався до  "Кобзаря".  Перебування  в
полонi Шевченково? музи було його спасiнням.

   * * *
   У часи найтяжчо? душевно? гризоти  опановувало  бажання  ширити  освiту
серед молодi. Складав казочки та пiсеньки  для  дiтей.  Приходив  десь  на
пасовисько, розповiдав, а пiсеньки супроводжував грою  на  лiрi.  Полюбили
дiти задумливого лiрника, охоче  зустрiчали  його,  розповiдали  про  сво?
пригоди i обиди. Хотiв би не на вигонi просвiщати  малечу,  а  переступити
порiг школи. Та чи дозволять клерикали - круги  темряви?  Аж  ось  вiдраду
Федьковичу принiс 1869 рiк. Того року на Буковинi було звiльнено школи вiд
опiки духовних консисторiй та  передано  пiд  нагляд  мiсцевих,  повiтових
шкiльних рад,  а  також  кра?во?  ради.  При  запровадженнi  цi??  реформи
Федьковича наставлено шкiльним iнспектором на Вижницький  повiт,  в  якому
значилося сiм шкiл: в Путиловi, Дихтинцях,  Розтоках,  Iспасi,  Бергометi,
Лукавцi, Миговi. Незабаром школу вiдкрито й у Вижницi. А згодом  пiд  його
нагляд  потрапляють  школи  у  Вашкiвцях,  Руськiм  Баниловi,   Карапчевi,
Замостi, Вилавчi.

   Здавалося,  що  настав-таки  час  для  здiйснення  вистражданих   мрiй.
Школа...

   Породжу? незгаснi мрi? це  святе  слово.  Юрi?вi  уста  вимовляли  його
благоговiйно.

   З великою охотою  взявся  заводити  новi  порядки  в  школах,  Прагнучи
розвiяти дурман консерваторiв, що простягали сво? бруднi руки  до  освiти.
Тут довелося витримувати значний опiр,  зазнати  провокацiйних  пiдступiв,
доносiв.  Стiйко  захищав  передовi  педагогiчнi  погляди,  листувався   в
питаннях школи з освiченими людьми. "Менi блиснула  надiя  нашi  школи  на
народнiм язицi побудувати", - сповiщав Юрiй друзiв, мрiючи написати,  крiм
ранiше складеного букваря, ще й географiю, iсторiю та iншi  посiбники  для
школи.  Великого  значення  надавав   запровадженню   загальноукра?нського
правопису - "кулiшiвки".

   Нова дiяльнiсть визволяла Юрiя з розпачу,  душевно?  гризоти.  Радiв  з
того, що став бiля живого джерела народно? освiти. Але  ця  радiсть  часто
затьмарювалася  жорстокою   дiйснiстю.   Школа   завжди   була   дзеркалом
соцiального й нацiонального становища в  суспiльствi.  Коли  втрача?  вона
народний грунт, то ста? пустоцвiтом. Вернути ?й живу  основу,  зробити  ??
знаряддям розквiту духовних сил - такi завдання поставив Федькович у сво?й
педагогiчнiй дiяльностi.

   Подовгу зупинявся в селах, навiщаючи школи. Сам  брався  давати  уроки,
навчав дiтей спiвати  рiдних  пiсень.  Мав  змогу  на  досвiдi  перевiрити
чиннiсть  свого  рукописного  "Букваря",  хоч   вiн   i   був   вiдхилений
консерваторами. А збiрку власного упорядкування, видану Бучинським у Вiднi
пiд назвою "Спiваник для господарських дiточок", ширив у школах,  навчаючи
вчителiв i дiтей користуватися нею.
   Педагогiчна дiяльнiсть спонукала  Юрiя  до  написання  байок,  казочок,
придибашок, в яких розкривався духовний свiт гуцульських дiтей. Вiддав  ?м
вiн сво? серце i хист письменника.
   Хоч    дiяльнiсть    педагога-реформатора    викликала     невдоволення
консерваторiв, однак вiн добув i прихильникiв, серед яких виявились вiдомi
представники  демократично?  молодi  -   Мелiтон   Бучинський   та   Остап
Терлецький. З ними листувався Юрiй,  порушуючи  пекучi  питання  освiти  i
видання творiв.
   Сво?ю дiяльнiстю Федькович утверджу? демократичнi педагогiчнi  погляди.
Обстежуючи школи свого повiту, вiн  писав  звiти.  Не  поетичними  рядками
орудував тут письменник. Нi.  Наче  викарбовував  лiтопис  гiрко?  правди,
висловлював сво? педагогiчнi погляди, уболiвання.
   "Враження, яке зробили школи повiту на iнспектора, ? дуже сумними, i не
тому, що вчителi погано виконують сво? обов'язки, ?х роботою  в  бiльшостi
можна задовольнитися. Але шкiльнi властi  вже  давно  не  турбуються,  щоб
встановлений   обов'язок   вiдвiдувати   школу   виконувався   якнайкраще.
Вiдвiдування школи все ще вкрай незадовiльне,  нерегулярне.  У  Дихтинцях,
наприклад, воно зовсiм  припинилось,  в  Розтоках  i  Вилавчi  цього  слiд
чекати".
   Пiдвищення   квалiфiкацi?   вчителiв,   матерiального   становища   ?х,
необхiднiсть полiпшити умови шкiльно? працi, забезпечити  учнiв  належними
посiбниками  -  цi  питання  стають  животрепетними  в  звiтах   шкiльного
iнспектора.
   "Чи шкiльнi  пiдручники,  призначенi  для  укра?нських  народних  шкiл,
повнiстю  вiдповiдають  сво?му  призначенню,  чи,  можливо,  повиннi  бути
розробленi якiсь iншi i якi саме?" - зверта?ться  Федькович  до  повiтово?
шкiльно?  ради  з  проханням  розглянути  його  пропозицi?.  Вiн   вимагав
припинити  фiзичне  покарання  учнiв,  настiйно  порушував   питання   про
вiдвiдування учнями школи.  Разючi  вiдомостi  пода?  iнспектор,  наводячи
приклад, як у Вижницi з 563 дiтей шкiльного вiку навчаються в  школi  лише
59, переважно хлопчикiв.
   Аналiзуючи причини поганого вiдвiдування  школи,  Федькович  вказу?  на
тяжкi побутовi умови селян, на безладдя, дикiсть у  поводженнi  з  дiтьми.
Бiда ще й у тому, що в школах ведуться заняття "в малодоступнiй  сiльським
дiтям формi".
   Педагогiчнi його  звiти  пройнятi  болями  патрiота-просвiтителя.  Вони
розкривають  народження  багатьох  його  творчих  задумiв.  Навiщав   Юрiй
селянськi оселi, знайомлячись  з  побутом  дiтей.  Довiдувався,  що  iнодi
батьки палять люльки разом з дiтьми, потакають ?хнiм недобрим розвагам або
водять з собою в свята до корчми.

   Що настирливiше заглиблювався у педагогiчну дiяльнiсть,  то  з  бiльшою
гiркотою  пiзнавав  долю  пригнобленого  народу.  Перед   цi?ю   дiйснiстю
замовкала муза поета, щоб  згодом  розпачливими  звуками  туго  натягнутих
струн вилитися в "Диких думах".

   Гей думи ж ви мо?! Гой чорнi ж ви мо?.
   Та де вас подiю?
   У край Чорногори, у край золото?
   На швару 58 посiю.
   58 Трава, зелена й лискуча, як барвiнок.
   Кипучу енергiю вiддавав народний просвiтитель  улюбленiй  справi.  Мало
тепер бував дома, а все обстежував школи, знайомився з  побутом  учителiв,
?хнiми знаннями та умiнням  давати  уроки.  Писав  до  шкiльно?  ради  про
необхiднiсть вiдкриття бiблiотек. Дiяльнiсть педагога набула  розголосу  i
за межами Вижницького повiту. Ста? прихильником його молодий  буковинський
поет-композитор  Сидiр  Воробкевич,  якому  належить   шана   продовжувача
традицiй Федьковича в просвiтительськiй дiяльностi.
   Пiсля обстеження шкiл Юрiй  зажадав  провести  у  Вижни-цi  учительську
конференцiю. На нiй учасники мали висловити сво?  мiркування  з  наболiлих
питань шкiльного життя.

   Найбiльше враження на конференцi?  справила  доповiдь  iнспектора.  Вiн
смiливо висловився про  "мiзернi  лiп'янки",  якi  з  дозволу  консисторi?
називаються шкiльними пiдручниками,  доводив  необхiднiсть  запроваджувати
фонетичний правопис, ширити  народнi  пiснi.  Заговорив  i  про  становище
вчителiв, заробiтковi  яких  не  заздрять  наймити  -  конюхи  в  панських
господарствах. Але мав пiдстави  й  докоряти  учителям  за  недбальство  у
виконаннi  "найсвiтлiших  людських  обов'язкiв,  яким  ?  освiта   народу,
повiрена вам".
   Нi, не чиновник австрiйсько? держави промовляв, а смiливий викривач:

   - Пригадайте собi,  панове,  з  яким  пристрасним  бажанням  ви  чекали
вiддiлення школи вiд церкви. Ви скаржились на пригноблення,  брутальнiсть,
навмисне пригнiчення школи, порiвняння  ??  з  мерзотною  облесницею,  яка
повинна була, з одного боку,  переконувати  свiт,  що  надзвичайно  багато
робить для освiти, а з другого боку, за хитрим планом ?зу?тiв,  -  тримати
народ у дикiй некультурностi. Чи не так, панове? Чи не  на  це  скаржились
ви? Ваша скарга була аж надто справедливою, i  тому  радiсть,  з  якою  ви
привiтали створення ново? школи, ? природною. Тепер, як тiльки знято з вас
окови,  той  час,  коли  ви  були  приниженi  до  переписувачiв,  польових
сторожiв, вiзникiв, послугачiв, залишиться у вашiй пам'ятi сумною згадкою,
i ви будете йти як вiрнi громадяни, як почеснi передовi борцi за освiту та
знання назустрiч свiтлiй метi. Це буде,  панове,  чудове  майбутн?,  гiдне
завидування.
   Захопившись промовою, Федькович смiливо заговорив  про  невiдповiднiсть
усi?? системи освiти до iнтересiв народу. Тако? промови ще нiколи не  чули
безправнi вчителi. Промовець прагнув пiднести гiднiсть  учителя,  вплинути
на його самосвiдомiсть. Адже педагог сто?ть на сторожi розумового розвитку
молодого поколiння. У кра?нах, де педагогiчна наука сягнула високостi,  де
вчитель став виразником нацiонально? честi, там освiта й виховання пройма?
найсокровеннiшi тайники психiчного складу людей. Розвиненi нацi? пишаються
iменами  прославлених  педагогiв.  То  законна  гордiсть  кожного  народу.
Навчатися треба в них, разом iти  до  високо?  мети  збагачення  духовного
свiту людини.
   Iнспектор закликав удосконалювати педагогiчну майстернiсть. Видно було,
що кожне його слово зважене  розумом,  освiтлене  почуттям  патрiотизму  й
нацiонально? гiдностi.

   Так могли виступати реформатори школи, iмена  яких  увiйшли  в  iсторiю
розвитку педагогiчно? думки. Перед учителями виступав смiливий протестант,
який не  зважав  на  те,  що  присутнiй  уповноважений  на  конференцi?  з
Чернiвцiв хмурив брови.

   - Недаром, - вiв далi Федькович, -  говорить  один  освiчений  педагог:
"Штука 59 квiтне i нидi? через артистiв, а школа - через учителiв; вона  ?
духовною ?хньою фотографi?ю. Коли учитель по двох роках  не  здобуде  собi
поважання i любовi у сво?? громади, то се злий знак для нього".
   59 Мистецтва

   Iнспектор шкiл закликав учителiв бути проводирями в громадському життi.
Жодним словом вiн не прославляв  узурпаторства,  не  згадав  "пресвiтлого"
монарха.

   Не  добувши  до  кiнця  конференцi?,  урядова  особа  залишила   збори.
Очевидно, мала вона досить матерiалiв, щоб  написати  звiт  про  крамольну
поведiнку шкiльного iнспектора.
   Пiсля конференцi? довелося шкiльному  iнспектору  побувати  в  багатьох
школах, перевiрити методи викладання та  знання  учнiв.  Адже  мав  писати
грунтовну доповiдь до кра?во?  шкiльно?  ради,  щоб  довести  необхiднiсть
реформувати всю систему  освiти,  користуючись  досягненнями  педагогiчно?
думки в iнших кра?нах.

   Подовгу вiв розмови з учителями, вислухував скарги на мiсцеву владу, на
утиски вiд не?, брутальне ставлення та байдужiсть до освiти.  Зустрiчав  i
таких учителiв, яким би краще бути  полiцаями,  нiж  вихователями  молодi.
Адже i вiдомий "гусарин" добув десь  посаду  вчителя.  Яка  ганьба!  Болiв
душею, коли спостерiгав моральний занепад, темряву, забобони  та  дикiсть.
Жива дiйснiсть кидала сво? вiдблиски на художню творчiсть.  Педагогiчнi  й
поетичнi його думи ставали нероздiльними.

   У  тяжких  болях  вразливо?  уяви  започатковувались  поетичнi  роздуми
"Гуцула-Невiра":

   Гуцул-Невiр, половчанин -
   Хто на Русi 'го й не зна??
   Плужить долом подолянин,
   Пiт кровавий утира?, -
   Вiн же, стоя на рокитi,
   Виграва? у трембiту;
   Хоть поруга всього свiта.
   Вiн руга?сь всьому свiту!..
   Рiж, розорюй, безталанний,
   Чорну свою скибу-долю,
   Доки свiт сей окаянний
   I тебе в ню не пригорне!..
   О, такий то Гуцул в свiтi:
   Люди плачуть, вiн ?м гра?!..
   Втер ся очi, втер трембiту
   I знову зачина?.

   * * *
   Журбою самотностi повитi днi приносили несподiванi вiстi.  Народолюбний
iнспектор  шкiл  став  на  завадi  рiзним  прислужникам  та   австрiйським
чиновникам. Посипались доноси про його  поведiнку  й  широкi  зв'язки.  Не
тiльки до кра?во?  шкiльно?  ради,  а  й  до  мiнiстерства  надiйшов  лист
повiтового старости з обвинуваченням у тому, що "Федькович не  ма?  добро?
слави, бо сторониться вiд лiпшого товариства, а ма?  хоробливий  нахил  до
тiсних зносин з найпростiшою голотою".

   Поведiнка шкiльного iнспектора видалась австрiйськiй владi  небезпечною
для держави, де все було пiдпорядковано тупоумству урядово?  субординацi?,
а честь людини, совiсть i сумлiння  тонули  в  бруднiй  зливi  доносiв  та
лжесвiдчень.
   Всю цю мерзоту вiдчував на собi шукач народно? правди. Наступ реакцi? в
суспiльному життi особливо гостро позначився на  нацiональне  пригноблених
народах Австрiйсько? iмперi?. Спалахи франко-пруссько? вiйни насторожували
уряд Габсбургiв. А подi? у Францi? потрясали штучно пiдтримувану  реакцi?ю
iмперiю.

   Хто вiрив у прогрес, не втрачав надiй на кращi часи, той прислухався до
паризьких подiй. Прислухався до них i Федькович.  Вогнi  Паризько?  комуни
осяйними вiдблисками лягли i на пригнобленi в Австрi? народи. Новi трiщини
на застарiлому тiлi iмперi?  Габсбургiв  розхитували  державу.  Повставали
поневоленi чехи.  Хвиля  народних  заворушень  пронеслась  по  Галичинi  й
Буковинi.
   Ширились чутки про мандрiвку радикального молодого ученого i публiциста
Михайла Драгоманова. Влiтку 1871 року по дорозi з Берлiна  вiн  побував  у
Празi та Вiднi.

   Живучи то в Гейдельберзi, то у Флоренцi?, Драгоманов поширював  зв'язки
з укра?нською демократичною молоддю, до яко? належали i  Остап  Терлецький
та Мелiтон Бучинський. Вiд них  багато  довiдався  Драгоманов  про  спiвця
Буковини. До вiденського студента Бучинського вiн писав:
   "Я ще у Вiднi казав Вам,  що  найбiльше  пiшов  би  в  Росi?  в  продаж
Федькович... Як Ви дума?те, чи згодився б вiн на те, щоб  видати  у  Ки?вi
всi його твори, як поетичнi, так i прозовi?"
   Завдяки Драгоманову  iм'я  Федьковича  ста?  вiдомим  Iвану  Турген?ву,
Вiктору Гюго та iншим лiтераторам. Надходив  час  буковинському  соловейку
злетiти на широкi простори.

   Голос громадсько? свiдомостi кликав Юрiя до ново? дiяльностi, окрилював
сподiванки. Шкода було розставатися з рiдними горами i друзями.
   Пiду я у Львiв, там красний, кажуть, город.
   Високi церкви та препишнi палати;
   А все-бо вищi золотi нашi гори!
   Верхи на конях проводжали побратими Юрiя аж до Сокiльського.  Тут  пили
воду з  Черемошу,  обiймалися,  клялися  зустрiтися  при  першому  поклику
гуцульсько? волi.

   Не дуже Юрiй поспiшав, ?дучи  до  Львова.  Зупинився  в  Коломи?,  а  в
Станiславi погостив  у  Бучинського  -  енергiйного  двадцятип'ятилiтнього
юнака, великого ентузiаста по збиранню фольклору. Особливо зацiкавили Юрiя
розповiдi про Драгоманова та його листування. Адже в листах до Бучинського
той часто назива? iм'я  Федьковича,  цiкавиться  його  творами,  висловлю?
бажання написати про них статтю  для  "Вестника  Европы",  запису?  адресу
спiвця  Буковини  та  просить  надсилати   "етнографiчнi   матерiали   про
гуцульський край". В листах до Бучинського зацiкавився  Юрiй  пiснею,  яку
написав для молодi Драгоманов. Викликали запитання ?? рядки:

   З пiвнiчною Руссю не зломим союзу:
   Ми з нею близнята по роду,
   Ми вiки дiлили i радiсть i горе
   I вкупi прийма?мо свободу!
   Бучинський навiть проспiвав куплет, користуючись поширеним  мотивом.  А
далi повiдомив про намiр Драгоманова незабаром прибути до Львова.
   - У цiй подорожi  я  буду  супроводжувати  його.  Сподiваюся,  що  тодi
вiдбудеться  зустрiч  з  вами,  -   доброзичливо   посмiхаючись,   докинув
Бучинський.
   Проводячи в дорогу Юрiя, висловлював бажання ще зустрiтися i продовжити
цiкавi розмови.


   * * *

   Чим же привiта? галицька земля гуцульського гостя, що прибув до  Львова
у 1872 роцi? Прокладали сюди  шляхи  буковинцi  й  закарпатцi,  щоб  злити
во?дино просвiтительську дiяльнiсть для вiдродження рiдного краю.  Знайшла
тут вiдгомiн з Надднiпрянщини i Шевченкова муза.
   У колах передово? iнтелiгенцi? жили традицi? Маркiяна Шашкевича та його
друзiв,  що  започаткували  "Русалкою  Днiстровою"  нову  лiтературу.  Але
дарована цiсарем пiсля  революцi?  1848  року  конституцiя  не  виправдала
надiй. Спроби налагодити видання укра?нських  журналiв  були  випадковими.
Найдовше  проiснував  орган  групи  народовцiв   "Правда"   з   програмою,
пристосованою до легального iснування.  Через  те  лише  iнодi  в  журналi
знаходили можливiсть  друкувати  твори  демократичнi  письменники.  У  рiк
прибуття до Львова Федьковича в "Правдi", поруч з  його  iм'ям,  з'явилось
iм'я Панаса Мирного з далеко? Полтави.
   Спiвробiтники  "Правди",  учасники   товариства   "Просвiта"   зустрiли
буковинського поета не без вiдчутно? зверхностi.
   Серед  присутнiх  були  Ксенофонт  Климкович,  Федiр  Заревич,   Омелян
Огоновський, Омелян Партицький, Анатоль Вахнянин, Остап Левицький та iншi.
Це все освiченi люди, якi складали основний осередок групи народовцiв.  На
?хнi облесливi привiтання  Юрiй  скромно  вiдповiдав,  зважуючи  поведiнку
кожного. А в  думцi  ро?лося:  "Я,  панове,  не  вчився  так,  як  ви,  по
академiях. Моя академiя - Чорногора, полонина, береги  Черемошу".  Але  не
наважувався вимовити цього. Хай гуцульський сардак повiда? сам правду.
   Пригадував, що дехто з присутнiх завдав  непри?мностi,  редагуючи  його
твори. Та не можна тут згадувати про це. В iнший час,  може,  викликав  би
"доброзичливця" помiрятися за правду на топiрцях. Але тут не Чорногора,  а
прославлене мiсто Львiв, де в стародавнiх будiвлях  криються  тiнi  Данила
Галицького та iнших подвижникiв, а  на  Святоюрськiй  горi  ще  не  вкритi
забуттям слiди Богдана Хмельницького...

   Зупинився на Хорущинi при Цитадельнiй вулицi. Звiдси щоденно  ходив  до
"Просвiти", де мав посаду,  що  зобов'язувала  впорядкувати  i  редагувати
популярнi книжечки. Мiзерна плата за роботу не давала достатнiх коштiв для
прожиття в  мiстi,  а  тому  довелося  ще  пiдписати  угоду  на  переклади
драматичних творiв  для  театру,  що  перебував  на  утриманнi  товариства
"Руська бесiда". Не до вiршування тепер було Юрiю. Вiдiрвавшись вiд рiдних
гiр, вiд волелюбного побратимства,  вiн  занепадав.  Iнодi  переписував  у
новiй редакцi?  драму  "Довбуш",  а  найбiльше  часу  вiддавав  перекладам
Шекспiрового  "Гамлета"  та  закiнчував  розпочатий  у  Путиловi  переспiв
"Макбета".
   Пригодилася для "Русько?  бесiди"  i  написана  за  Шекспiровою  п'?сою
"Уговтання непокiрно?" так звана "фрашка" - "Як  козам  роги  вправляють".
Високу майстернiсть перекладiв не мiг пильнувати за  браком  часу.  Не  за
натхнення  писав,  а  як  ремiсник   виконував   зобов'язання   виготувати
законтрактовану кiлькiсть аркушiв. Ще бiльше дiяв проти власного сумлiння,
редагуючи  рiзнi  дрiбнички  у  виданнi  "Просвiти".  ?диною  втiхою  було
готування до друку народних казочок.
   У святковi днi Юрiя  запрошували  дiячi  "Просвiти"  до  ресторацi?  на
Бернардськiй площi. Всi з'являлися сюди в добротних  костюмах.  Один  Юрiй
вiдрiзнявся сво?м убранням. Та ще й топiрець завжди тримав при собi.
   Тут велися жвавi розмови, виникали суперечки. Коли йшлося  про  ширення
народно? мови в лiтературi, подавав свiй схвальний голос i Юрiй. Адже  вiн
давно засуджував консерваторiв, якi  намагалися  писати  незрозумiлим  для
народу  "язичi?м".  Але  не  мiг  погодитись  з  прихильниками   церковних
молебств.
   - Я гадаю, - говорив Юрiй, - що народну  справу  належить  захищати  не
молитвою, а барткою! Присутнi замовкли. Далi хтось обiзвався:
   - Бува?, що молитва до згоди кличе. А де згода в  сiмействi,  там  люди
щасливi...

   - Нi, не буде там щастя, де нема просвiтку та волi для людини.  -  Юрiй
звiвся i окинув поглядом присутнiх.
   - Для цього не треба вживати бартку.
   - А  як  пан  гада?,  чи  можна  добути  голими  руками  правду?  Може,
заходимося, шановнi редактори, викреслювати Шевченковi слова  про  те,  що
треба "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру"?
   Така  рiшучiсть  переполошила  лiбералiв.  Боялися  вони,  щоб  хто  не
пiдслухав крамольну  розмову.  Почали  розходитись.  Самотньо,  з  тяжкими
роздумами Юрiй повагом проступав  на  Цитадельну,  затискаючи  топiрець  у
руцi. А його спiвбесiдники пiшли назустрiч церковному дзвону.

   * * *
   Виникала думка залишити Львiв, тiкати кудись. Але куди? Повернутися  на
Буковину? Там не дадуть життя жандарми. Податися на Чорногору? Але не  час
тепер по нетрах та печерах блукати, бо опришкiвство перевелось, а  стежки,
якими ходили прихильники Лук'яна Кобилицi, хащами позаростали.
   Звернувся за порадою до Терлецького у Вiдень. То ж  молода  щира  душа;
нещодавно Остап повернувся з Лондона, де побував у Енгельса, зустрiвся там
з Марксом i розмовляв з ними. Невiдомо, про що домовлялися.  Але,  мабуть,
недаремно вiдбулась така зустрiч.
   Терлецький швидко вiдгукнувся листом. Читав його i перечитував Юрiй, аж
чоло брижилося. "Моя ?дина рада i, загалом сказавши,  ?дина  можлива  рада
отака: лишiться у Львовi. Ви нiкому не сидите на плечах. Вам дають  грошi,
а Ви ?м да?те роботу. А Ваша робота варта того... Кого-м ся питав у Львовi
про Вас, кожен хвалив, бо як i не хвалити. Ви робите як день,  так  нiч...
Вам нiгде лiпше не буде. Вас кождий чесний чоловiк любить i  поважа?.  Вас
кождий громадський чоловiк добрим словом згаду?..."
   Продовжував неухильно виконувати працю по службi, хоч думками  зривався
в мандри. Часом з лiрою в руцi виходив на шлях аж за мiсто. Грав на  лiрi,
зупинялися бiля нього подорожнi, розпитував ?х - чи не з Буковини вони?
   Та ось завiтав до нього давнiй друг  Ернст  Найбавер.  Вiдбулася  тепла
зустрiч. Юрiй запросив гостя до себе на Цитадельну. В розмовах минали днi.

   Волосся на головi Ернста посивiло, а в очах не згасли вогнi  поетичного
запалу. Згадали колишнiй чернiвецький лiтературний гурток.
   - Когось нема, а  iншi  десь  далеко,  як  мовив  один  поет,  -  Ернст
багатозначно поглянув на друга.
   - Розкажи про всiх, кого зна?ш. Що чути?
   - Нiкого з колишнiх друзiв не залишилось у Чернiвцях. Я теж переводжусь
на роботу в гiмназiю до Радiвцiв.
   - Все мина? i не верта?ться...
   - Так. Не повернулась i Емiлiя  до  Чернiвцiв.  Колись  була  прикрасою
нашого товариства.

   - Що зна?ш про не??
   - Я листувався, коли  вона  по  одруженнi  ви?хала  в  Молдову.  Багато
танцювала, мала успiхи в артистичному колi.
   - Хай буде щасливою, - тоскно мовив Юрiй.
   -  Щастя  умовне  i  нетривале  в  нашому  життi.  Щастя  Емiлi?   було
скороминуче.

   - А що?

   -  Дивно  померла.  Вiд  перевтоми  на  танцях.  Трагiчно  це,  хоч   i
романтично.

   - Чимдалi я переконуюсь, що  в  романтичному  кри?ться  щось  трагiчне,
непередбачене.

   Звiстка вразила Юрiя. Це спостерiг Найбавер i перевiв розмову на iнше.

   - Рiзною бува? романтика. От  я  з  iнтересом  прочитав  надруковану  в
"Правдi" твою драму "Довбуш". Не  заперечую,  що  ти  запозичив  дещо  вiд
Шекспiрового "Отелло". Але багато в нiй занадто  романтизованих  ситуацiй.
Потрапля? Довбуш у сiтi трьох  коханок:  княгинi  гуцульсько?,  пiдступно?
чарiвницi Дзвiнки та юно? Цори, дочки циганського чарiвника. Чи не занадто
це?
   - Може,  i  занадто.  Там  ?  доля  мо?х  власних  уболiвань.  Тепер  я
доопрацьовую трагедiю. Хочу почути твою пораду.
   - Раджу читати Шiллера. Його драма  "Розбiйники"  багато  чому  навча?.
Романтичний пафос, бунтарський протест -  це  тi  риси,  що  надають  його
драмам гострого звучання. Тема тво?? драми зрiднена з подiбними  сюжетами.
Але треба вчитися у великого драматурга надати вiдповiдно? ?дностi форми i
змiсту...
   - Так, треба вчитися, - задумливо мовив Юрiй. - Багато я позачинав.  От
i "Керманич" мiй... Вiдчуваю невправнiсть. Може, самому  стати  керманичем
на дарабi, щоб збагнути всю суворiсть життя плотарiв?..
   Розмова затяглась допiзна. Умовились наступного  дня  пiти  на  чергову
виставу в театр "Русько? бесiди".
   Виставлялась  "Наталка-Полтавка"  Котляревського.  Найбавер   з   Юрi?м
зайняли зручнi мiсця в залi театру.
   Пiдiйма?ться завiса. Виходить у ролi  Наталки  артист