или революцiю. Але полумiнь повстання не згас у думах i мрiях трударiв. Осип прибув у Ясси пореволюцiйного часу. Урядовий палац тепер прикрашав прапор, пiднятий ще 1829 року, коли Молдова разом з Валахi?ю, пiсля поразки Туреччини у вiйнi з Росi?ю, дiстали деяку полiтичну незалежнiсть. Майорiли кольоровими оксамитами iншi державнi прапори над будинками консульств. Пiд прапором iмперi? Габсбургiв прича?лось на затишнiй вулицi австрiйське консульство. Сюди, до брата Iвана Дашкевича, що займав посаду писаря при консульствi, прибув з далеко? мандрiвки Осип. * * * У небагатiй, скромнiй квартирi брата тимчасово вiн зупинився. - Хлiба молдавського скуштувати прибув, - пояснював свою мандрiвку. - Всюди не легкий хлiб. Прибув, то будемо добувати його разом, брате, - Iван покликав молоду дружину. - Не був на весiллi в мене. Осипе, то знайомся тепер. Це моя Кассандра. По шляхетському манiрно вона подала руку гостю. В ?? свiтлоiскристих очах, блiдому обличчi, усмiшцi, застиглiй на кра?чках губ, вичитував Осип вдачу примхливо? жiнки. - Бардзо рада, - мовила, запитливо глянувши на простацького прибульця. - Приймiть вiд мене i нашо? родини найсердечнiший уклiн, - низько вклонився вiн. - Дзенькую. - За гуцульським звича?м, сiдай до столу, брате, - Iван пiднiс чару вина... Почалися турботи. Вiдшукали в мiстi батькового приятеля Чунтуляка, що мав професiю iнженера-землемiра. Молдавськi помiщики, наляканi хвилею селянських заворушень, поспiшали вимiрювати землi, аби будь-якими паперами закрiплювати похитнутi революцi?ю власницькi права. Для цього мiг знадобитися Чунтуляк не тiльки сво?ю спецiальнiстю, а й тим, що на свiт дивився байдуже крiзь великi окуляри. Землемiр згодився взяти молодого помiчника, який добре склав у реальнiй школi геометрiю. Осиповi до серця така робота, бо дозволяла мандрувати. Недовго довелося гостювати в брата. На прощання Iван влаштував прогулянку в мiсто. Весело, з жартами висадились на лузi Копоу. Тут ? де розважитись, подивитись на людей. Можна купити солодощiв, якi розносить грек, вправно тримаючи на головi цiлу бербеницю. А там, у тiнi, пiд дубом, сидять у червоних фесках сербiяни, награють щось сво? рiдне, задушевне. Кассандра зажадала пiти аж до байракiв, де виднiлося циганське шатро. Звiдти долинали дивнi звуки. Тут чимало зiбралося людей. Дехто сидiв на землi, iншi примостилися на пеньках та колодах. Знайшлося мiсце й Кассандрi з Iваном. Осип стояв, вражений грою старого цигана. Здавалося, вiн у звуках скрипки виливав скорботу цигансько? долi, розповiдав про сво? плем'я, гнане лихолiттями. У шатрi почина?ться i закiнчу?ться життя цигана. Плакала, голосила зойком проклять i благань скрипка. До скрипаля при?дналися чоловiчi голоси. Полилася смутком пiсня. Е валвал м?р?л аврi, Х'о бришинд ке д?л. Ма май мар, валвалорi, Ке сим чхайорi чорi, Хай нанай ман дадоро, Хай нанай ман пхралоро, Хай нанай ман дайорi, Хай нанай ман пхенорi, Саркай чхайорi чорi. Ме пхiрав дiп шатра н' шатра, Дiн каруца ин каруца...37 37 Увечерi вiтер повiяв I дощику принiс, Ой не вiй, холодний вiтерочку, Бо я бiдна циганка, Батька я не маю. I братiв не маю, I сестер не маю, I ненi не маю, Як бездольна, бiдна циганка, Блукаю вiд шатра до шатра, З воза до воза... Раптово сумнi звуки пiснi обiрвали бубон i флейта. Закружляла в танку дiвчина-циганка. Розвiвалося на нiй платтячко, вигинався й випростовувався стан. Шалений танок нагадував кружляння вихору, що раптово сколихнув повiтря, рвучи й ламаючи перепони на сво?му шляху... Та ось зупинилась танцюристка, заспiвала: Упар плай ко з?л?но... Пiзнав той голос Осип. Пiзнав ту, що ненароком зустрiв на березi Пруту... Тепер вона мала дорослiший вигляд i гострiшi блиски ронили ?? темнi очi... - То бруталь! - зiрвалось з уст Кассандри. Вона звелась i зажадала негайно йти звiдси. Iван покiрно пiшов за дружиною. Осип завагався на мить, але мусив теж iти. Ще прислухався до знайомого голосу, звуки якого торкалися струн його чулого юнацького серця... Над Яссами залягала нiч, коли поверталися з прогулянки. Кассандра нарiкала на щось сво?м верескливим голосом. ?й вiдповiдав Iван. Але Осип не дослуховувався тих розмов. Йому все ще чулася гра на скрипцi цигана i спiв дiвочий... Мiсяць то виринав, то ховався за хмарами, торкаючись срiблястим промiнням шпилiв Свято? Голi?38. Десь далеко колихалась у теменi мелодiя. Може, то чарами когось заворожу? дивна спiвачка? 38 Головна церква свято? дiви. ?i описав Федькович пiзнiше у вiршi "Нiч у Яссах". Уранцi, перед тим, як вирушити з Чунтуляком на роботу, поспiшив Осип побувати на лузi в Копоу. Простував до циганського шатра, прислухався, хотiв почути знайомий спiв. Але на мiсцi постою залишилося тiльки згасаюче вогнище. Вiтерець розвiвав свiжий попiл, в якому ледь-ледь яскрiли жаринки. Дивився навколо, наче прагнув вiдшукати щось утрачене. Задуму розвiяв старий молдаванин, що попасом гнав кiз i зупинився бiля попелу. Знайшовши жаринку, запалив люльку, а далi звернувся до Осипа. - Добридень, юначе! - Добридень, дiду... - З яких кра?в ти i чий син? - З Гуцульщини... Син Черемошу... - Карпати, - молдаванин показав рукою на гори, що ледь вимальовувались у синiй далечинi. - Зна?мо. Чули про Довбуша. Кажуть, бував вiн i на нашiй Молдовi, - Старий сiв на каменi. - I нас, гайдукiв, водив молдавський ватажок, славний Бужор, у Карпати, - заспiвав старий пiсню про народного героя... - А потiм ще докинув: - Щасти тобi, сину. Будь здоровий! - Спасибi. Хай i вам щастить!.. Чунтуляк ще до вiд'?зду на роботу доручив Осипу вкладати речi, почистити чоботи, полагодити костюм. Крiм приладiв, брав ще в дорогу всякi дрiбнички, наче для розваги, а з ними й фото. Серед них дюжину фотографiй самого господаря Молдови. - То все треба. Все знадобиться, - метушився землемiр, розгублено поглядаючи у вiкно, наче когось чекав. Час минав, нiхто не приходив. Лише фурман нагадував, що пора вже вирушати. У дорозi Чунтуляк розповiв, що чекав на панночку, яка мала бути його нареченою. Шкодував, що не попрощався з нею. Осипа здивувала поведiнка землемiра, який кiлька разiв починав розповiдь про наречену, але не завжди називав ?? тим самим iменем. * * * Почалось трудове життя серед молдавських степiв, садiв та виноградникiв. Доводилося пере?здити вiд одного села до iншого. Кожного разу перед зором юнака вiдкривалися новi кра?види, зустрiчалися цiкавi люди. Вiн не зважав на втому, бо захоплювався самим процесом працi: волочив прилади, креслив на паперi плани угiдь. Нудно було лише, коли Чунтуляк починав гостювати у землевласникiв, ма?тностi яких вимiряв. Тодi Осип змушений був виконувати роль слуги - стояти коло дверей, подавати Чунтуляку плащ, модний капелюх i навiть бiлi рукавички. Дратувала юнака така поведiнка землемiра, який за столом у багатi?в розповiдав усiлякi небилицi, обов'язково вигадував про свою багату наречену. А зрештою витягав фото молдавського господаря, говорив, що одержав з його рук. На знак поваги до землевласника Чунтуляк дарував йому знаменне фото, набиваючи собi цiну. Хотiлося Осипу обiзватись i спростувати дещо в поведiнцi землемiра. Але вiн твердо вирiшив до слушного часу терпiти й мовчати. Минав у працi час. Зростав у турботах юнак i мужнiв, знаходив друзiв серед молдаван, слухав ?хнi скарги на утиски вiд землевласникiв. Недобре говорили вони i про землемiра, який нiбито прислужу? багатiям i вимiрю? землi не по праву. Все це вражало й насторожувало Осипа. Пiсля багатьох мандрувань землемiри зупинились у мiстi Нямц (Петра-Нямц), що прича?лось у затишному пiднiжжi Карпат на березi Бистрицi, яка сво?м плином нагадувала рiдний Черемош. Доводилось терпiти незручностi тимчасового оселення, виконувати багато доручень щодо креслення численних планiв угiдь, виноградникiв та лiсiв. Зате сторицею одержував Осип винагороду, мандруючи берегами Бистрицi. Ще не зовсiм уляглися пiсля революцi? селянськi заколоти. Iнодi гурмою приходили молдавани до землемiрiв, вимагали, щоб накресленi плани були позначенi не боярською печаткою та пiдписами власникiв, а iменами уповноважених вiд громади. - Лiси й пасовиська нашi! - Зажерли бояри нашi предковiчнi землi! - Коли б з'явився наш ватажок Бужор, то дав би раду! - Власними руками понасаджували ми виноградники! - Вимiрюйте землю на кожен двiр хлiбороба. То наша кров, нашi мозолi на руках, горби на спинах. - А пасовиська мiряйте на нашу, а не панську худобу! Чунтуляк пояснював, що вимiрювання земель вiдбува?ться за урядовими патентами. - На те ? конституцiя, - говорив вiн. - Конституцiя панська, а земля наша! - Обдурюють нас пани! - Гетьте з нашо? землi! - Гайдуки дадуть раду! Iнодi селяни не давали завершити роботу. В бунтарськiй непокорi Осип бачив народне пробудження, прагнення вiдiбрати загарбанi помiщиками землi. Навчився розумiти й мову молдаван... Знаходив час Осип вивчати пам'ятки з iсторi? Молдови. Його зацiкавила стародавня фортеця та монастир на околицi мiста Нямц, повитi легендами про ратнi подвиги Стефана Великого. Наче тiнь полководця бродить по горi Петричисi. А внизу вигра? Бистриця, нiби розповiда? незабутнi билицi. Вiд монастиря в'?ться дорiжка, якою ходять прочани вклонитися гробницi прославленого господаря першо? половини XV столiття Олександра Доброго. Вiдтодi багато iсторичних подiй заховав у собi бистрицький монастир. У його стiнах збирав полки Стефан Великий, щоб вiдбити турецьку навалу, сюди сходилися патрiоти з усього краю, щоб захистити його вiд угрiв та iнших пожадливих на багатства Молдови завойовникiв. Аптека при монастирi обслуговувала багато навколишнiх сiл. Тут у святковi днi юрмилися люди, зверталися за порадами до освiченого нiмця-аптекаря Бредемай?ра. Для Осипа вiн став у пригодi тим, що мiг дiстати будь-якi книги нiмецьких класикiв. А коли оселився в аптекаря його родич Рудольф Роткель, то Осип знайшов i з ним спiльну мову, бо це була освiчена людина, родом з Берлiна. Роткель, закiнчивши гiмназiю в Кведлiнбурзi та академiю мистецтв у Берлiнi й Дюссельдорфi, багато мандрував по Галичинi, Буковинi та прибув до Молдови малювати кра?види. Спочатку жив у Романi, а далi переселився в Нямц до свого родича - аптекаря Бредемай?ра. В красотах Молдови Роткель черпав натхнення для живопису та поезi?. В особi юнака-гуцула художник знайшов щирого прихильника, спiвбесiдника й товариша в мандрiвках. У святковi днi, коли Осип звiльнявся вiд роботи в Чунтуляка, приятелi разом коротали час, читали твори Гете, зокрема "Страждання молодого Вертера". Осипу западали в душу смiливi бентежнi судження героя. Повторював прочитане, наче хотiв тими словами вимовити й власнi настро?: "Оссiан витiснив з мого серця Гомера. Чудовий, величний свiт пiвнiчного барда!... Минуле живе в душi героя: при повному сiяннi мiсяця, при радiсних покликах перемоги, несуться до рiдних берегiв увiнчанi кораблi батькiв... Спогад митт?вий! I знову глибока скорбота на чолi його, останнього з славетного сонму геро?в старовини..." Безсмертний той народ, в душi якого вiками звучать вiдголоси пiсень Гомера i Оссiана! Пiд такими враженнями приятелi простували аж до монастиря, де слухали прочан. Вiдшукали народного спiвця - нащадка оспiваного Оссiаном барда. Кожен народ ма? сво?х бардiв, у спiвах яких захованi перекази й легенди, що ?м не завжди знаходилось мiсце в писаних iсторiях. У живому словi зберiгаються i ширяться вони невгасимою красою епiчно? величi та мудро? простоти. Ось вiн - нащадок славетних... * * * Леутар 39 налагоджував струни з такою неквапною урочистiстю, нiби мав виконувати казання древнiх бардiв. Та й камiнь, на якому сiв спiвець, мабуть, правив за крiсло не одному його попереднику, бо, наче зумисно висiчений, увiгнувся в твердий, топтаний ногами та кiнськими копитами грунт. 39 Мандрiвний музикант. Навколо збиралися слухачi. Роткель, розгорнувши теку, примостився осторонь так, щоб мати змогу малювати ескiз. Бiля нього сiв Осип, насторожився. - Фрунзе верде 40, - розпочав дойну лiрник. Люди принишкли. Лише доносилося вiд монастиря монотонне гудiння дзвонiв та внизу шелестiла Бистриця. Але, здавалося, i вона замовкала, коли спiвак пiдносив голос i окидав владно сво?м старечим поглядом околицi. 40 Лист зелений. - Цими словами часто почина?ться лiрницький спiв. У переказах лiрника Осип пiзнавав нацiональний характер молдаванина, сповнений невичерпного житт?любства, оптимiзму. Поставали дивнi народною красою чари Молдови. Умiв оповiдач переключитися з геро?чного на гумористичний лад. Тодi розпливалися усмiшкою зморшки на його обличчi, наче зустрiчався з героями гуморесок Тиндале й Пекале. З'являються вони всюди несподiвано, змагаються мiж собою дотепами, перемагають смiхом гордовитого бояра, попа, властолюбця. - А чи багато в тебе овець? - запиту? Тиндале. - Бiлих жодно? нема, а чорних трохи менше, - вiдповiда? Пекале. Зводячись зi свого сидiння, лiрник жартома говорить про свiй намiр пiти пошукати цих дотепних друзiв, щоб з ними подiлити пригоди. Тим часом Роткель закiнчив малювати портрет лiрника й запросив Осипа до себе в кiмнату. Спiльна прогулянка, слухання лiрника пов'язали ?х дружбою, хоч художник був старший на п'ятнадцять рокiв вiд гуцульського заблуди. - Мистецтво й поезiя зрiвнюють людей, - добродушно смiявся Роткель i на знак дружби подарував Осипу iсторiю нiмецько? лiтератури Вiльмара. * * * Та не тiльки поезiя народного життя полонила уяву вразливого до краси юнака. Вражало й буденне, помiчав допитливий хлопець великi контрасти в життi молдаван. Землемiрська праця приносила багато несподiванок. Пiзнавав зблизька трудiвника землi з його турботами й бiдуваннями. У сумних пiснях бринiли скарги на лиху долю, а легенди повивались жалями сiльсько? бiдноти. Бачив перед собою Молдову, подiлену на непримиреннi табори. В одному помiщики, що пишаються сво?ми багатствами та шликами 41, поруч - купцi, чиновники. А в другому таборi - бiднота, заробiтчани, малоземельнi селяни. Прислухався до голосу скривджених, знедолених, поруганих, наче чув рiдний голос братiв сво?х - гуцулiв. Здавалося, що й Бистриця молдавська гра? пiсню, перегукуючись з гомоном черемосько? хвилi. Часто поставали питання: кому приносить користь його праця? Якому табору мають служити землемiри? Не мав з ким подiлити цi думки. Далекий був до них землемiр Чунтуляк, якого найбiльше приваблювали добрi обiди, угорське вино та маснi теревенi за панським столом. 41 Висока шапка. Вiд Бистрицi до Сучави сходив Федькович сiльськi дороги, виконуючи землемiрнi роботи разом з Чунтуляком на замовлення помiщикiв-бояр. Iнодi селяни пiдозрiло й навiть вороже зустрiчали землемiрiв. Прислужництво Чунтуляка чимраз бентежило i гнiвало Осипа. Креслячи плани, вiн пiзнавав його нечеснi витiвки. Землемiр помiчав невдоволення помiчника. Це дратувало користолюбця. Дедалi нестерпнiшим ставало його поводження з Осипом. - Дуже ти ще молодий, щоб вчити мене, - зауважував Чунтуляк. - Я лише застерiгаю, щоб гнiв молдаван не вилився на нашiй спинi. - Дуже ти розумний, хоч i штани в тебе куцi. - Я хочу чесно заробляти кусень хлiба, без боярських хаптурiв, - вiдрубав Осип i замовк, похиливши голову. - Доведеться сповiстити батька. З Адальбертом Гординським ми давнi приятелi. Затамувавши невдоволення, землемiр продовжував користуватися допомогою помiчника, навмисне доручаючи йому найтяжчу роботу. Якось довелося обмiряти ма?ток. Чунтуляк прибув у панський будинок, де його зустрiли, як гостя, влаштували справжнiй бенкет. Осип обiдав зi слугами. Коли вийшли обмiрювати землю, до них почали сходитись мовчазнi, сердитi з виду селяни. Ось вони раптово загомонiли, ставши в один ряд. - Сюди не дозволимо ступити! Це наша земля! - Не вiддамо сво?х пасовиськ! - Досить нас обкрадати боярськими обмiрами! - Гнати ?х геть! Руками й палицями вимахували селяни. Кiлькiсть ?х зростала. Дехто тримав вила або косу. Чунтуляк не зважав, наказав Осипу креслити план. Той не включив дiлянку, яку не давали вимiрювати селяни. - Я наказую поповнити план! - розлючено вимагав Чунтуляк. - То буде беззаконня! - заперечив Осип. - Я наказую! - вигукнув землемiр i власноручно доповнив креслення. - Ось так. На! Переписуй! Осип узяв план, подивився запитливо на селян, здригнулись осмаленi вiтром губи, а в очах заграли iскри нескоримостi. - Ось так! - ще раз ткнув Чунтуляк пальцем у план. - Ось так! - смiливо вiдповiв Осип, одним махом роздерши креслення, а сам звiвся, гнiвно дивлячись на землемiра. Вперше побачив, як вiн скинув з носа окуляри, нiби не довiряв бiльше ?м. Та й очi здавалися скляними, з гадючим полиском. Селяни замовкли, спостерiгаючи за землемiрами. Чунтуляк розгубився, ступив крок до Осипа. - Оце так? - аж здригнулися його вуста. - Так, i не iнакше, - Осип пiшов. Сторонились молдавани, даючи йому дорогу. Старий селянин пiймав руку Осипа, потиснув ??. - Ти наш, сину. Хай за правду доля тебе нагородить! - аж затремтiли слова старого. - Що це? Бунт?! - гукав Чунтуляк. - Негайно покликати панську варту! Ще дужче залементували невдоволенi. Вiд ма?тку зацокотiли копитами вершники, якi поспiшали втихомирювати бунтiвникiв. - Осип не повертався. Пiшов шляхом, залишивши назавжди землемiрську справу. Вийшовши на гору, зупинився, сiв перепочити. Багряно лягало сонце на карпатськi узгiр'я, вечорiло. Темрявою крилися вже простори. Раптово над ма?тком звилося полум'я. Спалахнула пожежа, обволiкши будови вогнем. Багровiло небо. Освiтлений пожежею, Осип вперше пiзнав себе як нескоримого перед кривдою. Вiдтодi знайшов працю в аптецi при бистрицькому монастирi, зупинившись на квартирi Рудольфа Роткеля. * * * Панi Роткель рада була дружбi з чемним, трохи сором'язливим юнаком, закоханим у Гейне. Вона й сама зачитувалась нiмецькою класикою й грала на фортепiано. У тiсному колi вiдбувались мистецькi вечори, на яких бував i аптекар Бредемай?р. Розваги молодi його тiшили, приносили моральне задоволення. На таких вечорах Рудольф читав сво? твори або давав коментарi до намальованих картин та ескiзiв. З-пiд його низько навислих брiв проривалися iскорки натхнення; вигравала усмiшка, торкаючись невеличких вусiв та гостро? борiдки; невисоке шорстке волосся на головi настовбурчувалося. Таким його любила бачити панi Роткель. - Ти знаменитiсть, Рудольфе! - вигукувала вона. - Почитай нам сво? вiршi. Розохочений художник-поет читав фрагменти з нещодавно написано? драми про Твардовського, зiгрiтi вогнем романтизму, пiднесеного поетичного чуття, народностi. Iскри того вогню проймали чулого до краси Осипа. Нарештi i сам насмiлився зачитати вiрш "Аm Тscheremusch" 42. 42 "Над Черемошем" (нiм.). З хвилюванням розгорнув зошит, сором'язливо поглянув на присутнiх i зачитав рядки вiрша, породженого думами про рiдний Черемош. Наче снувалась пiсня його плином, так мелодiйно лилися слова. Читаючи вiрша про знадливу красу рiдного Черемошу, тепер гостро вiдчував свою залежнiсть вiд лiрики Гейне. Адже володiв нiмецькою мовою по-книжному. Здавалося, що не змiг так зворушливо висловити почуття, як у гуцульськiй народнiй пiснi мовиться. Тому, закiнчивши читання, швидко згорнув аркушик паперу. Чув, як застукало в скронях. Адже це вперше зачитав сво? поетичнi вправи. - Гарно! - захоплено вигукнула панi Роткель. Рудольф обняв Осипа, мовив: - Ти, друже, можеш писати. З часом позбудешся впливу Гейне... Так завжди бува? напочатку. Заохочений слухачами, Осип прочитав ще два вiршi. - А тепер послухай мою пораду, друже, - поважно заговорив Рудольф. - Добре, що образ рiдного Черемошу ти вiнча?ш поетичним словом. У тебе ? вiдчуття зримо? краси. Я був на Гуцульщинi, спостерiгав незвичайну вдачу людей. Справжня поезiя завжди вiдбива? душу i серце народу. Прислухайся до молдавських балад "Мiхул", "Бужор", i ти почу?ш голос народу, пiзна?ш його думи i сподiванки. В поезi? Мiцкевича пiзна?мо душу поляка. А високi патрiотичнi почуття угорця Петефi повели його на барикади в Будапештi. Пильнуймо цi священнi скарби, що б'ють чистим джерелом з надр народного життя! Ерудицiя i пишномовнiсть Роткеля приголомшували Осипа. Похвала досвiдченого й начитаного друга здавалася йому холодною, як професорська оцiнка. Хотiв ще зачитати сво? поетичнi спроби, але знiяковiв i поклав до кишенi жмуток написаного. А Роткель, не помiчаючи хвилювань юнака, захопився розповiддю про поезiю. - Недарма древнi мудрецi, - говорив вiн, - вигадали легенду про крилатого коня Пегаса, на якому поети пiдiймаються на священнi верхiв'я Парнасу! - У мого Пегаса ще не виросли крила, - сором'язливо обiзвався Осип. - Виростуть! - з апломбом докинув художник. - Краще менi ?здити верхи на звичайному гуцульському конi, який звик гiрськими стежками носити на собi невибагливих вершникiв. - У сказаному ? рацiя. Але сiдлай, друже, крилатого коня! Роткель не мiг швидко вгамуватися, коли мова заходила про мистецтво. Вiн розгорнув теку сво?х малюнкiв, якi вражали смiливiстю композицi? та багатокольоровими тонами. Це були романтизованi пейзажi, етнографiчнi зарисовки, живописно вiдтворенi легендарнi постатi. - Сво?м iдейним натхненником живопису я вважаю Делакруа! Вiн ?диний найглибше збагнув стихiйну могутнiсть природи, а в жанрових картинах возвеличив пристрасть змагання людини. Що може зрiвнятися з його картиною "Свобода на барикадах"? - Художник розгорнув теку репродукцiй з Делакруа. - Погляньте, з якою смiливiстю намальовано жiнку, що символiзу? свободу!.. Динамiка, пристрасть, емоцiйна виразнiсть, багатство вiдтiнкiв, пiвтонiв! А ось його "Взяття хрестоносцями Константинополя". Давнi подi? змалював художник, але дух протесту проти жорстокостi завойовникiв завжди звучатиме в цiй картинi. Живопис ма? свою мову, як i поезiя! Знаючи, що Рудольф не перестане, панi Роткель вирiшила визволити свого мужа з обiймiв надмiрного романтичного пафосу. Вона сiла до фортепiано i заграла улюбленi сонати Шопена, передаючи в звуках ширяння крилатих мрiй, непiдвладних умовностям буденно? су?ти. Розумiючи настрiй молодого поета, вона до втоми грала. * * * Слова старшого друга i гру панi Роткель сприймав Осип i розумом, i серцем, як належить поетовi. Тепер ще настiйливiше став вивчати нiмецьких та польських класикiв, а мрiями сягав до гуцульських полонин. Брався знову писати, але не задовольнявся написаним, рвав на шмаття, палив у пiчцi. Як багатьом юним поетам,. так i Осипу ставало тiсно в одноманiтному оточеннi аптеки. Хотiлося розправити крила в молодому летi. Монотоннi монастирськi дзвони нагонили смуток, готування лiкiв за рецептами надокучало. Знаходив ?дину вiдраду в зустрiчах з Роткелем. Просиджував у нього довгi зимовi вечори, слухав музику й розповiдi Рудольфа, який уважно перечитував нiмецькi газети, де скупо подавалися вiдомостi про подi?. То були сумнi звiстки про повернення уряду Меттернiха, про розгром вiйськами реакцiйного генерала Вiндiшгерца барикад у Празi та Львовi. А вiйська росiйського царя пiд командуванням графа Паскевича, що мав досвiд у придушеннi польського повстання 1830-1831 рр., залили кров'ю Угорщину. Вiдклавши газети, Рудольф наче сам себе запитував: - Кому ж iсторiя спорудить монумент: графу Паскевичу чи тому, хто полiг у бою за волю - Шандору Петефi, прославленому поетовi угорсько? революцi?? Багато чого залишалося незбагненним тiсному колу чесних, вiдданих поезi? та мистецтву людей, яких доля закинула у пiднiжжя Карпат, до молдавсько? Бистрицi. Як могли, так i добували новини з нiмецьких, польських i молдавських газет та з розповiдей бувальцiв. Далекими вiдгомонами вчувалися повiдомлення про заслання учасникiв та?мно? органiзацi? в Ки?вi, що iменували себе братчиками. Серед них ? i якийсь поет. Хто вiн, що написав, де добути його вiршi? А в Петербурзi позаарештовано прихильникiв волелюбця Петрашевського. Серед них теж були поети, високоосвiченi люди. Чому така сумна доля багатьох поетiв? Чому проти шукачiв iстини повста? злоблива сила темряви, сваволя тиранiв та посiпак?.. Вихрилися думки, сiючи неспокiй. Життя кликало в обiйми сво?х та?мниць, нерозгаданих явищ. Читав лiтературу, намагаючись знайти вiдповiдi на постiйно зароджуванi питання. Але вiд того читання ще бiльше ро?лося роздумiв, незбагненних бажань. Народжувалися в мрiях рiзнi замiри. Пригадував полонину, i думка просилася в простори, щоб розвiятися у вiльному ширяннi. * * * Подуви весняного вiтру розбудили Бистрицю вiд зимово? дрiмоти. Стоголосе загомонiла, засурмила прудководдям молдавська красуня. У таку пору прокидаються, виринають з сердечних глибин почуття людини, линуть назустрiч прозорим далям. Природа розкрива? сво? чари, прийма? в теплi обiйми кожного, хто не заскнiв у шкаралущi буденних турбот, его?стичних iнтересiв, чиновницько? самовтiхи. Поклик весни вразливо вiдчував i Осип, охоче пристав на запрошення Рудольфа здiйснити мандрiвку понад Бистрицею аж до Петра Теюлуй. Живописець хотiв малювати кра?види, де побував уславлений народолюбець Алеку Руссо, що зазнав гонитви пiсля поразки революцi? в Молдовi. Шлях мандрiвникiв послався вузькою дорiжкою в гори. З кожним кроком вiдкривалися новi й новi кра?види. Часто Рудольф, вловлюючи зором художника неповторнi фарби, зупинявся. Недаремно хангани43 зберiгають перекази про добрих i нечистих духiв, що мешкають у печерах. У тих переказах звучать голоси древнiх дакiв, що силою сво?х дужих рук пiдкоряли дику природу. Може, волелюбнi, фiзично дужi, стрункi хангани найбiльше успадкували звича? й красу сво?х предкiв?.. 43 Гiрськi молдавани. Пiсля кiлькагодинно? подорожi мандрiвники зупинились у старiй, тесанiй з букового дерева корчмi. У святковий день тут зiбралося чимало вiдвiдувачiв, хто не цура?ться келиха доброго вина, голосно? пiснi та щирих розмов. За грубо тесаними столами сидiли люди переважно в молдавському вбраннi, голосно смiялися й вигукували. Часом хтось ударить кулаком по столу, аж чарки забряжчать. - Алеку Руссо! Нумеле - й мерже прiн царя! 44 44 Алеку Руссо! Його iм'я бродить по кра?нi! (Молд.) Як довiдались мандрiвники, тут завжди збиралися прихильники молдавського волелюбця-поета, який, будучи ще на волi, вiдвiдував цю заповiтну корчму. Тут не одна його пiсня народилась. Братаючись з ханганськими юнаками, письменник-демократ через сво?х посланцiв передавав вiтання та звеличував подвиги iталiйського народного героя Гарiбальдi. Вперше в цiй гiрськiй корчмi почув Осип про нього. Розповiдав молодий ханганський бурлака Алеко, що його доля закидала до iталiйських берегiв, коли плавав кочегаром. А тепер ковалю? з циганами й носить на собi полум'яно-червону сорочку, туго пiдперезану широким чересом. Бiля Алеко купчились хангани. Щойно сiли за стiл прибульцi з Нямца, як перед ними були поставленi келихи вина. А тим часом на помостi з кiлькох дубових пенькiв з'явився старий циган i заграв на скрипцi. Виводячи смичком, вiн потрясав сивим волоссям, з-пiд якого виблискували чорнi очi, виграючи в такт журливо? мелодi?. Широкi рукави червоно? сорочки трiпотiли, як спалахи полум'я. Здавалося, вiн голосом скрипки вимовляв скаргу свого племенi, яке, блукаючи шляхами, знаходить притулок в обвiтреному шатрi чи пiд вiдкритим небом. - Циганський Паганiнi, - висловив сво? судження Роткель, звертаючись до Осипа. - Навiть постать з довгим волоссям i худорлявим лицем нагаду? iталiйського вiртуоза. Вiн, як i Паганiнi, вiльно iмпровiзу? мелодi?, вловлюючи настрiй слухачiв. Його червона сорочка, з погляду живописця, ? домiнантою в композицi?. А iншi постатi? Особливо того стрункого юнака-хангана! От-от зiрветься з танку у вихор. Вiдтворити цю картину мовою пензля мiг би талановитий Делакруа! То був би його другий шедевр пiсля "Свободи на барикадах". Поглянь, друже, яку хвилю рухiв викликала гра циганського Паганiнi! Не все, сказане Роткелем, мiг збагнути Осип. Захоплення незвичайним оточенням вiдгонило роздуми геть, брало верх почуття, i вiн починав разом з iншими наспiвувати iмпровiзованi мелодi? скрипаля. Здавалося, човен його мрiй поволi колихали хвилi розбурхано? пристрастi вiдвiдувачiв гiрсько? корчми. Слухаючи мелодiйнi переливи скрипки, хангани частiше загойдали в повiтрi келихами. Осип, випивши з Рудольфом вина, почав ще вразливiше сприймати гру на скрипцi та вигуки сп'янiлих. - Алеко! До танку! - гукали хангани. - Алеко! Покажи, як гарiбальдiйцi танцюють! На середину корчми вибiг юнак, вибивав ногами об помiст, вимахував рукою, затиснувши ножа, рукоять якого оздоблена натуральним орлиним дзьобом. Здавалося, що в ритмi танку ширяв разом з Алеко володар гiрських бескеть, простираючи вперед свого дзьоба. Наче в грудях у танцюриста не серце б'?ться, а палахкотить вогонь. Енергiя, жадоба життя, подих вольностi, невгамовна пристрасть наснажували танок. Пiзнав Осип серед присутнiх одного молдаванина, що брав участь у заколотi проти землемiра Чунтуляка. Той у свою чергу пiзнав його, пiдiйшов, по-дружньому потис руку, а сво?м друзям сказав: - Це наш чоловiк. Сто?ть за молдавську правду. Тим часом Алеко закiнчив пiд оплески гультя?в. - Даваймо жок танцювати! - Грай, цигане! Полилися звуки молдавського танку. Хангани, пiдтягнувши сво? широкi череси, пiшли танцювати. Зашорошiли бiлi рукави, залопотiли по пiдлозi постоли, розвiвалися довгi чуприни танцюристiв. Наче буревi?м зiрвало з мiсця Рудольфа й Осипа - вони опинилися в завихреному колi. Дивнi почуття опанували всю iстоту Осипа. Вiн пiзнав старого скрипаля, пригадав циганський табiр. От куди доля занесла непосидючих кочовикiв! А де ж iншi мешканцi шатра?.. У корчмi й нiч застала мандрiвникiв. На постеленому бадиллi кукурудзи спали вони, заколисанi тихим плином гiрсько? ночi. Розбудили ?х першi променi сонця. Рудольф поспiшив малювати вранiшнi пейзажi на березi Бистрицi. З ним зiйшов на берег i Осип. Кришталево-рожеве повiтря обiймало гiрськi схили, нiжною .аквареллю торкалося розбуджених хвиль. Живописець захопився малюванням, а Осип пiшов навмання кам'янистим берегом. Зупинився неподалiк од великого каменя. Стояв, зачарований рокотом Бистрицi, що нагадала йому бунтiвливу повiнь Черемошу! Нiби бачив перед собою легендарний Сокiльський камiнь. Почулась пiсня, наче кличним голосом обiзвався кам'яний берег: Упар плай ко з?л?но... А де ж спiвачка? За хвилину на каменi випросталась жiноча постать. Набравши глечик води, поставила його, а сама занурила ноги в холодну воду, далi звелась, грацiйно сплеснувши руками. Знову, наче граючись хвилями, розплескувала водянi бризки, смiючись та наспiвуючи. "Так русалки бавляться на самотi", - промайнула думка, I Осип зовсiм розгубився. Хотiв гукнути, але онiмiв, пiзнавши знайому постать. Помiтивши юнака, дiвчина схопила глечик з водою й кинулась тiкати. - Стiй! - нарештi вирвалось владне слово. Скорившись несподiваному оклику, дiвчина зупинилась, пильно поглянувши, залилася смiхом. - Це ти, файний легiнику? А де твоя фло?ра? Чому не гра?ш? А павине пiр'ячко ма?ш на крисанi? - Пустив на воду... - Виринуло? - Так. - То добра ознака. Бачиш, як наворожила я тобi? - запитливо дивилась на юнака. Осип несмiливо наближався. З кожним його кроком гучнiше розлягався грайливий смiх дiвчини. Розгледiв на нiй кольорове вбрання, дукати на ши?. Мимохiть вирвалось з уст: - Цора! - Така, як була вчора i тодi, коли вперше бачив, - жартувала, блиснувши бiлими зубами, наче разком перлин. - Нi не така, краща... - I ти не такий... Вусики чорнi тво?, як у справжнього легiня! Мабуть, тепер не бо?шся жартiв? Ха-ха-ха, - смiхом доповнила плескiт хвилi. Осип, приваблений грайливим поглядом чорних очей, ступив ще ближче, хотiв обняти за стан дiвчину. Але вона швидко вiдбiгла до води. - Доторкнешся до мене, то кинусь у воду. Хто буде рятувати? - Я сам вирятую... - Е нi, у мене ? рятувальник. Тiльки гукну, то соколом прилетить. Бiда буде! Стережися! - А ти голосно не гукай. - Смiливий ти, нiчого не бо?шся?! - Хай саме пекло повстане проти мене. - То ходи сюди. Ха-ха-ха-ха! Смiшний який. Таких на Бистрицi не зустрiчала. Ха-ха-ха... - Не тiкай! - Лише ступив крок, як вона облила його водою з глечика. - Бо?шся холодного? Ай-ай-ай, - смiялася докiрливо й принадно. - Дивися... Я весь мокрий... - Бiжи до ненi, вона тебе пригорне й зiгрi?... Ха-ха-ха... - Нi, пригорни ти... - Ха-ха-ха. Ти дивний i любий... Приходь з фдо?рою, тодi пригорну! - Коли? - Наступно? недiлi. До цього каменя! - випросталась, усмiшку на обличчi заступила зажура. Дiвчина зiтхнула й прудко побiгла на гору, розсiкаючи вiтровiння. Зупинилась вiддаля, махнула рукою. Лише доносились звуки недокiнчено? пiснi. Осип стояв, намагаючись збагнути все, що сталося за кiлька хвилин. Чекав, може, ще привидом з'явиться дiвчина. Але на тiй стежцi постав юнак у червонiй сорочцi. То був Алеко. Вiн глянув униз. Вiд його погляду нiби вiдчув Осип подув холоду. Повернувся до Рудольфа, який домальовував ескiз. - Де запропастився? Чи не русалка яка тебе заманила? - смiявся друг. - Нi, не русалка... - Шкода, що не русалка. Я мiг би додати ?? до свого малюнка. Як назвати його? - Назвiмо "Чари Молдови". - Тебе вразив малюнок? - Не тiльки малюнок... - О, ти справдi зачарований красотами Молдови? - Збудження Осипа не мiг гаразд збагнути Рудольф i запропонував повертатися додому. * * * Крiзь тiнь задумливостi, що лягла на вiдкрите обличчя юнака, друзi могли вгледiти його тривогу. Вiн став мовчазний i занадто вразливий. Щоденно писав вiршi, але нiкому ?х не читав. Якось уранцi Осип збентежив Роткелiв, повiдомивши, що кида? роботу в аптецi та ма? намiр мандрувати. - Куди збира?шся? - турботливо запитав Рудольф. - Може, чим не догодили, розгнiвили? - болiсно дивилась панi Роткель. - Нi. Вдячний за вашу гостиннiсть. - Де тебе шукати? - допитувався Роткель. - Не треба шукати. За тиждень повернуся, якщо ваша ласка прийняти мене до свого теплого гнiзда. - Ми завжди будемо радi такому гостю, - голос чуло? панi забринiв жалем... Попростував Осип знайомою вже стежкою. Неподалiк вiд бистрицько? корчми завiтав у ма?ток, запропонував сво? послуги в кресленнi планiв - знав, що кожен помiщик тепер замовля? такi роботи, щоб мати документи в земельних банках. Господар радо прийняв Осипа на роботу. В умовлений день i час вiн поспiшив на берег Бистрицi, де камiнь вiддзеркалювався у збриженiй водi. Тихо. Лише хвиля сурмила, вiтаючи його, наче нашiптувала стиха: "Прийшов... прийшов... Почекай хвилинку... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш..." Вийняв фло?ру, заграв, вiдгукуючись на привiтальний шелест Бистрицi. Тiльки розляглися навколишнiми просторами звуки фло?ри, як вiддаля почувся спiв. Пiзнав голос i принишк у чеканнi. За хвилину з'явилась знайома постать дiвчини з глечиком на плечi. Пiшов назустрiч. Але замiсть привiтання дiвчина несподiвано оббризкала його водою. - То я перехрещую тебе в циганську вiру! Ха-ха-ха... - Яка ж бо ти жартiвлива, - хотiв спiймати ?? за руку. Але дiвчина крутнулась, побiгла мiж камiнням. Осип кинувся ловити, але вона бiгла, наче вихор гнав ??. Награвшись та насмiявшись, Цора нарештi дала себе спiймати. Сiла на каменi. - Прийшов... Прийшов, - нiби повторювала шепiт хвилi. Але Осип перевiв розмову на iнше, дивлячись на розшарiле, засмагле молоде обличчя: - Дивнi ви люди... Кажуть, цигани вмiють чарувати та долю вгадувати... - Далебi правда. - Розповiдай. - Слухай-но. Дiвчина сiла на каменi, розгорнула хустку i почала вишивати червону троянду. - Для кого це? - Кому захочу, тому й подарую. Я ?х багато понавишивала. Люди охоче купують. Особливо в Яссах та в Чернiвцях на базарi. - Де навчилась так вишивати? - Стара жiнка навчила та ще й казку розповiла про червону троянду. Хочеш послухати? - Говори, тiльки не вигадуй багато. - Не вигадуй... Не вигадуй, - передражнювала дiвчина. - Хiба бува? правда без видумки? Коли ти гра?ш на фло?рi, то теж вигаду?ш... А воно правдиво звучить. - Розповiдай побрехеньку. - То не побрехенька, а вигадка для всiх людей. - Говори... - Слухай i не заважай. Може, щось вигадаю. Так нашi вигадують, коли увечерi посiдають навколо ватри. Один розповiсть, а iнший ще додасть i свою вигадку, - дiвчина поклала на колiна вишивку i повела розповiдь. - То було давно, а може, недавно. Може, було, а може, ма? бути... Жив у гiрськiй кра?нi смiливий легiнь. Вiн всюди мандрував. Досягав таких шляхiв, на якi нiхто не наважувався стати. Смiливий був той легiнь, - оповiдачка затнулася на словi, поглянула на Осипа, наче благала допомогти ?й вести далi рiч. Зiбравшись з думками, розповiдала далi. Часом не находила слiв, закривала долонями лице, хотiла щось збагнути. Коли Осип наважувався додати до розповiдi щось сво?, дiвчина застережливо сварилася пальцем i знову продовжувала: - Та все шукав той легiнь чогось коштовного, невиданого, незнаного, небаченого... Доповнював Осип власними думками розповiдь. Заговорив у ньому голос поета, яким забарвлювалась казка i набувала сво?рiдного змiсту, поповненого уявою самого Осипа... - Такий то був мандрiвник - смiливець. Якось поплив на дарабi вiн бистрою водою, захотiв стати плотарем-керманичем. Тому вирiшив перевiрити себе на найнебезпечнiшiй течi?. Тримав кермо, ведучи дарабу через пiдводнi камiння. Коли вже смеркало, причалив до високого берега, на якому хтось запалив ватру. Свiтила вона незвичайним свiтлом. Задивився на нього юнак, а далi почулося йому, що хтось зiтха? i стогне на височинi, наче просить врятування. Зажадав смiливець довiдатися, хто там пода? живий голос? Довго шукав стежку на гору, ходив ущелинами, лазив на камiння, доки забрався-таки на скелю. Пiшов на той манливий вогник та кличний людський голос. Там побачив зажурену, знесилену жiнку перед собою. "Хто ти ??" - запитав. "Я - правда", - вiдповiла жiнка i тяжко зiтхнула. "То чому ти на скелi сидиш?" - "Пильную оцей вогник, бо коли вiн згасне, то навiки угасне i правда мiж людьми". - "А чому не спустишся на землю?" - "Бо на землi менi тiсно i тоскно. Ношу в сво?му серцi добро, любов i волю. Тому воно в мене криваве". Юнак низько вклонився жiнцi, попросивши дати краплину того, що носить вона в сво?му серцi. "Ти гiдний, легiню, велико? нагороди, бо вiдгукнувся на мiй стогiн i перший забрався на цю скелясту гору. Вiзьми ж дорогий дарунок!" - Наче вийняла жiнка з грудей живе серце i подала легiню, а сама щезла в хмарах. За нею i вогник промайнув блискавкою. Ударив грiм. Застугонiла земля. Ледве не уронив iз рук того дарунка легiнь. "Будь мужнiм. Неси мене у свiт, до людей", - почувся голос. Пiшов далi вiн. На ранок поглянув на здобутий дарунок. Побачив, що в його руцi розквiтла червона троянда... - I ходить той легiнь, - мовила дiвчина - i не зна?, куди далi попростувати йому, куди понести червону троянду. А ти куди понiс би ??? - звернулась до Осипа. - Я понiс би на береги Черемошу, - взяв до рук вишиту хустку. - Мабуть, вона оце i ?, та чарiвна троянда? Може, подару?ш? - Може. Але не зараз. Ще ти не став таким смiливцем, як той легiнь... * * * Чунтуляк надiслав листа до Адальберта Федьковича-Гординського, в якому скаржився на поведiнку сина. Вражений таким листом, Адальберт поспiшив прибути до Нямца, вiдшукав Роткеля. - Де мiй син Осип? - тривожно спитав. - Ма? незабаром повернутись. Вiн став на iншу роботу. На цьому тижнi обiцяв прибути. Довiдавшись, що Осип залишив працю в аптецi, Адальберт зовсiм розгнiвався. Нетерпляче чекав повернення сина. Нарештi дочекався. Змарнiлий, засмаглий од вiтру й сонця. Осип, переступивши порiг свiтлицi Роткелiв, уздрiв батька й розгубився з несподiванки. Не знав, що казати. - Чого не вiта?шся, Осипе? Не впiзнав? - Здрастуйте, д?дю. Але я не сподiвався... - Це видно по тобi, - суворо мiряв поглядом Адальберт свого сина. - Сiдай, поговоримо, - замовк, збираючись з думками. Кожна хвилина мовчанки здавалася тортурами для Осипа. Вiн то опускав очi, то поглядав на батька, зважуючи його настрiй... - Недобрi про тебе дiйшли до мене вiстi. Бачу, що ти розледащiв у Молдовi. Тому я прибув негайно тебе забрати до Чернiвцiв. Як ножем, вразили Осипа цi слова. Вiн почервонiв i вiдрубав: - У Чернiвцi я не по?ду! - Не по?деш, то жандарми поженуть! - За яким правом? - За тим, що тобi вiсiмнадцятий рiк, а пашпорта ти ще не ма?ш. - То я добуду його. - Нi, без мого дозволу не добудеш. - То такi закони в Буковинi, пiдвладнiй Австрi?, а це ж Молдова. - Хоч Молдова не пiдвладна австрiйськiй коронi, але ? писанi султаном фiрмани 45, i ?х пильнують стражники кожного пашлика 46. 45 Писанi укази султана. 46 Адмiнiстративна управа, очолювана пашею. - Молдовою править свiй господар... - Пiд доглядом турецького пашi. - Змiнивши тон, Адальберт лагiдно повiв мову: - Не гарячись. Я лише добра тобi бажаю. В Чернiвцях пiдготував тобi роботу. Готуйся в дорогу! - Не можу зараз. Я зобов'язався закiнчити креслення планiв одному бояру, заборгував у нього. - Скiльки потрiбно часу для закiнчення? - Принаймнi мiсяць... - То да?ш слово за мiсяць прибути в Чернiвцi? - Я й без слова прибуду. - А тепер розповiдай про сво? життя в Молдовi. Чому ти тут навчився?.. - Навчився пiзнавати чари Молдови. - Розкажи. - ?х можна вiдчувати серцем i душею, а слiв не вистача?. Не задовольняючись вiдповiдями сина, Адальберт роздратовувався. Не звик вiн до такого вiльного поводження Осипа. - Перенесемо нашу розмову до зустрiчi в Чернiвцях. Там буде зручнiше нам порозумiтись. - Добре, - погодився Осип. Увiйшла панi Роткель, запросила Адальберта i Осипа до столу. * * * У каламутi багатьох вражень промайнули днi. Якi ж бо тi казки знадливi, що в них наче сам переселявся i поринав у юнацьких замрiях. Спостерiгав, як циганський табiр здiймався з мiсця постою. Залементували чоловiки, жiнки, заверещали дiти, заiржали конi, чуючи дорогу. - Роми!.. Накривайте вози халабудами! Пiдковуйте та напувайте в дорогу коней! - подавав басистий голос ватаг. За звича?м зiбралися навколо гаснучого вогнища, прощаючись з добре вгарцьованим майданом. Найближче до вогню стали молодi ковалi, тримаючи молоти в руках. ?хнi червонi розхристанi сорочки наче ввiбрали в себе вогонь ватри. В рухливому колi дiвчата, пiдiймаючи руки, сплескували, наче пташина зграя випробовувала перед летом крила. - А де Цора?! Де моя донька? Цо-о-ра-а! - бентежився старий скрипаль. - Цо-о-о-ра! Почула тi оклики дiвчина, захвилювалась, прощаючись з Осипом на березi Бистрицi. - Ой, леле! Ой бiдонька буде, коли не встигну до табору... Пусти мене, соколеньку... Викрадеш потiм, як домовились. На березi Пруту, де вперше зустрiлись. Оце тобi хусточка з трояндою, що сама вишивала. Хай буде на згадку, - дiвчина пов'язала хусткою руку, наче заручини вiдбулися. - Пусти... Пусти... Побiжу, доки не пiзно. З-за каменя показалась постать Алеко. Вiн швидко пiдiйшов, зiрвав з руки Осипа хустку, а дiвчину силомiць повiв до табору. Як вражений громом, стояв Осип, простерши руки, нiби хотiв затримати привид, що зникав з його очей. Чув, як заграла скрипка, зацокотiли копитами конi, заторохтiли колеса. Все далi й далi доносились звуки. Стало зовсiм тихо. Лише Бистриця виводила прощальну пiсню. * * * Повернувшись до Роткелiв, Осип не затримувався довго, вiдбув до Чернiвцiв. Батько на той час займав незначну посаду. А мешкав на приватнiй квартирi, хоч мрiяв про власний будинок. Нагодився Осип саме тодi, коли мати привезла на лiкування хвору одинадцятилiтню Павлину. Вiдбулася зворушлива зустрiч з матiр'ю. Обiймала вона свого сина, ридаючи та примовляючи: - Як ти вирiс, змужнiв! ?дьмо до Путилова господарювати... - Нi, не стелеться туди йому шлях, - заперечував Адальберт. - Готу?ться йому iнша дорога... - Аби недалеко... Щоб хоч бачити частiше та сльози виливати... Щоденно ходив Осип на берег Пруту, сподiвався на зустрiч. Прислухався, чи не гомонить десь циганський табiр. Повертався задумливий та сумний i слухав материнi вболiвання. Незабаром понесла вона сво? невиплаканi сльози до берегiв рiдно? Путилiвки, залишивши у сина пекучий жаль. Випроводивши Анну до села, Адальберт повiв поважну раду з сином. - Сiдай, Осипе, i слухай батька, - багатозначно поглянув на сина. - Продовжимо нашу розмову, розпочату в Нямцi. Не мiг я тодi повiдати тобi про свiй намiр. - А що то? - тривожно запитав Осип. - Юнаковi, якому вiсiмнадцять лiт, треба вже прибитись до якогось берега. Я батько i вiдповiдаю за тебе. Що ти хотiв би робити, де служити? - Служити людям. - Служити треба нашому цiсарю Францу-Йосифу. Найкраще в австрiйському вiйську. Ма?ш пiти в жовнiри! Це моя воля i мо? рiшення! - Адальберт пiднiс католицький хрест, притулив його до чола та грудей сина. - Хай тебе осiнить знам'я римсько-католицько? вiри. - Я цього не розумiю, - обiзвався Осип. Батькове благословення католицьким хрестом видалося йому гiрким прокляттям. - У вiйську все зрозумi?ш. - Але... - Не наважуйся заперечувати! Воля батька в подiбних рiшеннях непорушна. Завтра вранцi за тобою прийдуть жовнiри з вiйськово? управи. Готуйся! - Маю охоту ще по?хати до матерi, проститися з нею. Все так раптово, несподiвано. - То зайвi сантименти. Цими днями закiнчу?ться набiр. Завтра одягнеш належну тобi шинелю. - Але я маю ще пiти в мiсто, зустрiтися з товаришем. - Що за товариш? - Разом училися... - Iди, не барись, хутко повертайся, - допитливо змiряв поглядом сина, похитавши головою. Не мiг Осип дати собi раду. Навмання йшов у мiсто. Наче прокинувся вiд сну, коли зупинився на майданчику, де колись таборились цигани. Прислухався, хотiв почути тупiт коней, скрип колiс. Виходив на шлях, що слався до Молдови. Але по ньому лише вiтер гнав куряву та кружляло гайвороння. Як нiколи, вiдчував самотнiсть. Чужими, непривiтними здавалися розкриленi шляхи, мовчазнi будiвлi мiста, похмуре, розтерзане вiтрами небо. Десь теленькав по померлих церковний дзвiн, навiвав тоскнi думи. На якийсь час наче поринув у небуття. Опам'ятався аж на березi Пруту. Тут колись були пущенi за течi?ю чiчки, тут пролунала пiсня, що надовго запам'яталась. Здавалася самотньою тепер хвиля. Чому вона така повiльна й мовчазна? Несе ж у собi водогра?, а живого голосу не приносить. Хотiлося гукати, когось кликати, протестувати, змагатись за життя, дружбу, любов. Лягали сутiнки. Якась нерозгадана зловiсниця приборкувала думки, сiяла вiдчай. Повернувся до батька, слухав напуття, пiзнаючи його люту впертiсть. * * * Пливли години ночi, як у безбережному океанi хвилi. Над ними, наче чайка, квилила думка; безрадiсно зустрiчав тьмяне народження ранку. Прибули вiйськовi з управи й забрали. А через день Осип уже стояв серед молодих жовнiрiв. Команду подавав нiмецький офiцер, ведучи новобранцiв до передмiстя Рошошi, де бовванiла сiрими мурами казарма. - Айн, цвай! Айн, цвай! Жовнiри в такт команди крокували по небрукованiй вулицi, збиваючи пилюгу. Зупинялися люди. Дехто спiвчутливо дивився на муштру, а iншi посмiхалися, обмiнювались дотепами. Зустрiлась по дорозi валка мандрiвних циган. Збочили вони зi шляху, щоб не порушити рядiв жовнiрсько? команди. - Осипку! Не дочекався?! Я тут! - почувся дiвочий зойк. Наймолодший жовнiр хитнувся в шерензi. - Хто там вiдста?? - гукав офiцер. - Айн, цвай! Айн! цвай! - Ой боже ж мiй! - линуло слiдом благання дiвчини. - Айн, цвай! Айн, цвай! - чимраз голоснiше й роздратованiше вигукував офiцер, зле поглядаючи на нерiвнi ряди новобранцiв. Дехто з них ледве волочив ноги. Iншi штовхалися, натрапляючи на спини тих, що попереду. - Швайн! Айн, цвай! Швайн! - лютував офiцер. Кожен нiс у думках скорботу розставання й острах за свою жовнiрську долю. У декого наверталися сльози на очах. Над командою ще густiше здiймалася курява. Обволокло тi?ю курявою циганську валку. А розпачливий дiвочий голос не вщухав, стократ вiдлунюючи розпачем у серцi Осипа. Здавалося, вiн iде на тортури, несучи з собою ледве розквiтлi почуття невгамовно? юностi... У казармi жовнiри вели рiзнi розмови. Вловлював Осип жарти, дотепи. - А та циганочка, мабуть, закохалася в якогось жовнiра... - Доладна дiвчина... - Таку б не грiх взяти до нашо? команди. Ха-ха-ха! - Все бiгла слiдом... - Гукала когось. - Офiцер насварив ??... - Ото диво... - Циганка ж... Боляче сприймав Осип жовнiрськi дотепи, линучи думками поза казарму. Гнiтили його сiрi стiни, вдихав важке повiтря. Чорний морок налягав на груди. Думка ридала, квилила, як пiдстрелений птах, проймалася тривожними питаннями. У всiй душевнiй каламутi свiтлою цяткою залишалося лиш мiсце для спогадiв про незабутнi чари Молдови. Новобранцi то сидiли, куняючи, то лежали на нарах. Хто тяжко зiтхав, хто понурив голову, хто байдуже дивився на сiрi стiни. А якийсь ще й пiсню поволi затяг: Гей пiду ж бо я, гей пiду ж бо я То в гору, то в долину; Ой, найду ж бо я, ой найду ж бо я То рожу, то калину. Чи рожу рвати, чи рожу рвати, Чи калину ламати? Чи ся женити, чи ся женити, Чи парубком гуляти? Оженив бих ся, оженив бих ся - Заболить головонька, Не женив бих ся, не женив бих ся - Затужить дiвчинонька. Мудрому бути, мудрому бути - З кременя вогню добути; Ще мудрiшому, ще хитрiшому - За дiвчину забути... Осип сiв поруч спiвака. - З якого краю, братику? - запитав. - Кожен край ма? свiй звичай i свою пiсню. - Пiзнаю... З того краю i я, братику, - голос Осипа забринiв тихим смутком. - То спiваймо разом. Мо, легше стане? - Не до спiву менi. - У кожного сво?... - Як зовешся? - Михайло Дучак... - Новобранець продовжував свою спiванку: Ще мудрiшому, ще хитрiшому - За дiвчину забути... - Добре слово почув од тебе. Потоваришуймо вiд цього дня, - Осип потиснув Михайловi руку, обняв його, як рiдного. - Знаю, братику, що журбота груди смокче, - Дучак знову вдався до пiснi, наче хотiв угадати тривогу свого спiвбесiдника... Навколо мурованi стiни казарми здавалися пропахлими не тiльки тютюновим димом, а й тюремною вогкiстю та забруднiлим одягом. Тьмяно лягали сутiнки, у загратованi вiкна ледве снувалися вiдблиски захiдного крайнеба. А з часом крiзь грати зазирнула зiрка, тремтливим вiдблиском пронизуючи темряву. Вловлював те блiде мерехтiння юний новобранець, а думкою вимiряв шляхи незабутньо? Молдови. ГЛАВА ТРЕТЯ _ ЖОВНIРСЬКА НЕДОЛЯ _ Кожного прибульця вабить багатьма принадами столиця iмперi? Габсбургiв - велелюдний Вiдень, прославлений архiтектурою, живописом та музикою. Хто вiдмовиться, потрапивши сюди, побувати в алеях Пратеру 47, зупинитись бiля знаменито? Ротонди, увiчнено? виступами Моцарта, Бетховена, Шуберта, й Шопена? Тисячi мандрiвникiв прибувають для розваги в придунайську столицю. А дехто потрапля? сюди без намiрiв знайти задоволення в пишнотах мiста. Такого, закинутого випадково долею, можна швидко розпiзнати серед iнших вiдвiдувачiв Пратеру. 47 Стародавнiй парк у Вiднi. Не мiг не звернути на себе уваги молодий фельдфебель 41-го полку австрiйсько? армi?. Вiн ще не скинув зимово? форми, хоч уже рання весна входила в сво? права, даючи змогу багатьом, хто прибув на прогулянку, попишатися придбаними до нового сезону вбраннями. Стомлене обличчя, задумливо-зосереджений погляд проникливих очей, що примружено дивилися крiзь окуляри, струнка виправка привертали увагу багатьох розважальцiв. Навiть пишно зодягненi дами. кидали запитливi погляди на незнайомця. Це не порушувало добропорядно? поведiнки, бо всюди точилися розмови про пересування армiйських частин, як завжди перед оголошенням вiйни. Адже не для розваги зупиняють полки в столицi пiсля маневрiв. Але, здавалося, до багатьох дженджуристих фертикiв не доходили жоднi вiдомостi. Хай дума? про це державний канцлер. А ?х бiльше хвилюють кокетливi погляди жiнок, лаковi черевики, бiлi манжети, моднi капелюхи й угорське вино. Цi вiдвiдувачi парку добре знають iмена прославлених у мiстi кравцiв, перукарiв. До Гейне й Шiллера ?м байдуже, а музикою користуються лише для танцiв. У потоцi франтовито? молодi шелестiли шовковi убрання, розсипалися усмiшки, щедро марнувалися поклони. Повним контрастом видавалась тут шинеля армiйського фельдфебеля. Дехто навiть не просив пробачення, коли ненароком у натовпi ставав ногою на жовнiрський чобiт або торкався лiктем спини. Модний капелюх, вишукана зачiска, витончена манiрнiсть могли робити звичайних людей знаменитостями на час розваг i прогулянок. Були й такi, що сторонилися, забачивши армiйця, бо розумiли надане прославлення армi? полiтикою лукавого лицедiя Меттернiха. То ж вiн став iдейним натхненником Вiденського конгресу, на який з'?халися монархи ?вропи пiсля поразки наполеонiвсько? Францi?, щоб створити жандармський союз iмператорського владицтва, iменований Священним союзом. Вiдтодi австрiйська шинеля символiзувала реакцiйну суть багатьох походiв на придушення визвольних рухiв. Австрiйськi генерали манiфестували тi?ю шинелею непохитнiсть дому Габсбургiв. Мабуть, найбiльше за останнi десятилiття надокучила та шинеля iталiйцям, розчленованим кордонами окремих держав. Не раз незалежнiсть iталiйських провiнцiй потрапляла пiд чобiт австрiйсько? вояччини, не раз волелюбнi сини Iталi? опинялись пiд вартою австрiйських жандармiв. Хвилi народних рухiв, починаючи вiд виступу карбонарiв (вуглярiв) i до прославленого руху гарiбальдiйцiв, завжди натрапляли тут на багнети. Армiйського прибульця не приваблював, а бентежив натовп столичних пустоцвiтiв. Догадувався вiн, що за цим зовнiшнiм лиском криються болячки iмперi? Габсбургiв, яка трима?ться на гнобленнi народiв. Бiльше зацiкавлювали його розмови бородачiв, якi ховали сво? лисини пiд високими цилiндрами. Вони тривожно висловлювали судження про те, що недарма заворушилося сардинське королiвство П'?монт, виявляючи територiальнi претензi? на Ломбардсько-Венецiанську область, яку за рiшенням Вiденського конгресу 1815 року оголошено провiнцi?ю, пiдлеглою австрiйськiй коронi. Добився-таки князь Меттернiх встановлення цiсарських порядкiв i на iталiйськiй землi, розчленованiй на окремi клаптиковi держави. Не без пiдстав йому належить ходова фраза, якою i потiм користувалися рiзнi завойовники: "Iталiя - це лише географiчне поняття". Заведений Меттернiхом ?зу?тський шпiонаж дiяв. Тому не залишалась та?мницею змова мiж королем П'?монту Кавуром та французьким iмператором Наполеоном III, згiдно яко? союзники мали розпочати вiйну проти Австрi? в 1859 роцi. Австрiя готувалась до вiдповiдних дiй, заповiданих Меттернiхом, який помер цього ж року. Порушуючи принципи Священного союзу, змовники вирiшили в боротьбi проти Австрi? використати авторитет iталiйського народного героя Джузеппе Гарiбальдi. Король П'?монту розумiв, що таким чином вiн поставить на службу сво?х iнтересiв народний визвольний патрiотизм. Графа Кавура не зупинила навiть революцiйна бiографiя Гарiбальдi. Хай вiн прославився в революцi? 1848 року, хай його iм'я набуло популярностi за океаном як ватажка визвольних загонiв на просторах Бразiлi?, хай будуть символiчними його зустрiчi в Лондонi та листування з росiйським революцiонером Герценом. Кавур, користуючись ?зу?тським принципом - "мета виправдову? засоби", не погребував запросити в свою столицю Турiн народного героя, щоби домовитись про спiльнi дi? проти австрiйського владицтва в роздроблених провiнцiях Iталi?. Гарiбальдi погодився формувати волонтерськi частини, до складу яких мали входити, крiм iталiйцiв, прихильники народного ватажка, прибулi з iнших кра?н. "Я звик, - говорив вiн, - пiдпорядковувати полiтичнi переконання найголовнiшому - об'?днанню i вiдродженню нацiональне пригноблено? Iталi?". Довiдавшись про змови проти Габсбургiв, австрiйська вояччина ризикнула розпочати вiйну, перенiсши ?? на територiю противника. На чолi походу австрiйсько? армi? став генерал Урбан. У передво?ннiй лихоманцi розпочався 1859 рiк. Цим зумовилось i прибуття в столицю частин 41-го полку, якому були вiдведенi казарми "Штiфт". Щоденно вiдбувалися муштри, перевiрка готовностi до бо?в. Лише зрiдка фельдфебель Осип Федькович-Гординський мав змогу вирватися з казарми в мiсто. Може, поважнi любителi класичних симфонiй запротестували б проти присутностi нiякими нагородами не позначеного, зодягнутого в похiдну шинелю фельдфебеля. Але свiдомiсть назрiвання во?нних подiй спиняла австрiйських "патрiотiв", якi розумiли, що ?х добробут оберiгають тi грубезнi жовнiрськi шинелi. Та дивний слухач симфонiй i не звертав уваги на присутнiх. Його полонила й до глибини душi потрясла музика. Вiн захоплено слухав, як ридально змагалася скрипка з тужливою вiолончеллю, наче бистрокрилi птахи, увiрвавшись у буревiйнi простори, ширяли над узгiр'ями Альп, подаючи сво? голоси. Заколисаний ними, фельдфебель переносився думками до рiдного Черемошу i Бистрицi, забуваючи про набридлу муштру та осоружну казарму. * * * За чотири роки фельдфебельськi познаки на мундирi Федьковича порудiли. Час би набути офiцерське звання, принаймнi пiдпоручика. Але цього не прагнув юнак, що знаходив собi бiльше товаришiв серед жовнiрiв, нiж у колi офiцерiв. Самий дух загонисто? австрiйсько? вояччини був йому нестерпний. Не цурався вiн спiвати та розважатися з жовнiрами. Його любили й поважали юнаки-гуцули. Нарештi перед виступом у похiд мали надати Федьковичу звання пiдпоручика. Для цього вiн повинен визначити себе в муштрi. На маршовому полi вiдбувалися вiйськовi заняття. Ставили роту 41-го полку проти роти iншого полку. Треба було вести удавану атаку. Замiсть багнетiв застосовували виструганi буки. На все це дивився Осип, як на розвагу, навiть посмiхався, "колючи" противника та проголошуючи завченi патрiотичнi вигуки. Якось пiд час атаки фельдфебель, замiсть того щоб показати iншим, як треба орудувати багнетом, зупинився й кинув об землю палицю. - Михайле! - гукнув вiн. - Осип! Це я, Михайло Дучак! - Де ти взявся? З Михайлом Дучаком - спiвучим гуцулом - заприятелював Осип ще в першi роки жовнiрства. А потiм потрапили вони в рiзнi частини. Два роки Михайло хворiв, а тепер ось зустрiлися земляки i кинулись один одному в обiйми, не зважали на команду. - Оце зустрiч! - Як можна? Командир, оскаженiвши, пiдбiг до них, заверещав: - Хто дозволив таке на полi бою? Братання з ворогом - то ? зрада! Вивести з строю й на гауптвахту обох! Осипа i Михайла взяли пiд варту, повели. Iшли вони разом, обнявшись. То плакали, то смiялись. - Хай i на гауптвахту, аби разом. - Друже! - Побратиме! - Та де ти взявся? Вся рота була стривожена цi?ю подi?ю. Командування затримало надати звання пiдпоручика фельдфебелю Федьковичу. Нiмецькому ж офiцеру за виявлену пильнiсть у бойовiй обстановцi пришпилили ще одну зiрочку... Тепер збiльшилося коло побратимiв-гуцулiв, що приходили порозмовляти та поспiвати пiд казармою вечiрньо? пори. Сюди почав навiдуватися з сусiдньо? частини Михайло, який вiдбув кiлькаденну гауптвахту. Цього разу вiн не зазнав покарання буками, бо на час перебування вiйська в столицi були скасованi катування жовнiрiв. Досить того, що в iнших мiстах навтiшались нiмецькi офiцери. Найбiльше доставалося гуцулам. Часом викликали охочих карати буками нещасливцiв. Знаходились такi, що, на догоду начальникам, бралися виконувати такi бруднi доручення. Навiть уславився один земляк з Буковини. Його прозвали "гусаром", бо закручував по-гусарському вуса, коли брав до рук бука. За це вiн одержав медаль i, носячи ??, випинав наперед груди. Коли доводилося зустрiчати його, то Осип з огидою вiдвертався. Дуже полюбив вiн земляка Михайла Дучака, який сам змайстрував лiру та ще й Федьковйча навчав грати на нiй. Коли збиралися жовнiри, Михайло з сво?ю лiрою сiдав бiля Осипа. Велися розповiдi про жовнiрську недолю. - А зо мною ось така була пригода, - довiдав лiтнiй жовнiр, у зморшках обличчя якого ховалась добродушна усмiшка. - Якось запиту? командир: "Що ти сказав би сво?му рiдному братовi, якби вiн осмiлився якимсь бридким словом обiзвати його цiсарську величнiсть, нашого благодителя Франца-Йосифа?" - "Та мiй брат не зна? бридких слiв", - вiдповiв я. "А якби не брат, а сусiда який?" - "? тiльки один сусiда на наше село, що вжива? бридкi слова. Принiс ?х звiдкись, бо в нас таких слiв не ведеться". Слухаючи мо? вiдповiдi, офiцер почав скаженiти. "Питаю тебе, що б ти вчинив тому, хто б вимовив бридке слово про цiсаря?!" Подумавши, почухавши потилицю, я вiдповiв: "Порадив би бридкими словами обзивати генералiв, бо до цiсаря нам далеко, туди нашi слова не дiстануть!" Злютувався офiцер i наказав дати двадцять букiв. Розповiдь викликала жвавий смiх. - Вам смiшки, братове, а менi за це дiсталися буки, - закiнчив оповiдь жовнiр i затяг сумну пiсню, ?? пiдхопили побратими, тихо наспiвуючи, щоб далеко не було чути. Скарга на жовнiрську долю виливалася тихим спiвом: Гоя, пане ти наш, Капiтане ти наш, Коли хлопцям позволiн? На мед-вино пiти даш? Ще глибшою тугою зазвучала друга пiсня, що ?? супроводив Михайло Дучак грою на лiрi: Ударили тамборики темненько? ночi; Заплакала дiвчинонька сво? чорнi очi. Та не того заплакала, що тамбори грають, Але того заплакала, що марш припада?. Не плач, не плач, дiвчинонько, не вдавайся в тугу, Ти другого собi найдеш, а я найду другу... Наче зворушенi пiснею, трепетно миготiли зорi й задумливо випливав мiсяць, огортаючи голубим промiнням далекi схили Альп. Хто збагне те ?днання пiснi з красою весняно? ночi? Пiсня кри? в собi нездоланну силу, вона народжу? дружбу, пов'язу? людей почуттями братерства й вза?морозумiння. Велика сила пiснi спроможна ламати мури i рвати ланцюги неволi. Остерiгайтеся цi?? сили, владарi темряви й сваволi! Так думав фельдфебель Федькович, слухаючи спiв побратимiв. Сам теж брався спiвати та розповiдати про пережите за останнi роки. А розповiсти було що. Закинула ж його доля на жовнiрську каторгу... Спасибi за це батечковi рiдному. Ходив полковим кадетом, мiряв i капральським чоботом простори iмперi? - перебував i в Семигородi, й на Буковинi, зустрiчався з волохами, словаками. В мундирi фельдфебеля вiдбував маневри i прибув до Вiдня. Слухаючи Осипа, побратими тiсно сiдали навколо. Невидимi нитi в'язали жовнiрiв з цi?ю дивною, задушевною людиною. Потай писав вiршi, наче приносив невидиму клятву чуло? душi. Ой краю мiй, краю... Моя радiсть i смуток тяжкий... Залягала над Вiднем мiсячна нiч, карбуючи тiнями темну примару казарми "Штiфт". * * * Вулицями австрiйсько? столицi парадним маршем вiв полки генерал Урбан. Майорiли бойовi знамена, що були пошарпанi ще французами в бою при Аустерлiцi та Регенсбурзi. Але вояччина iмперi? Габсбургiв пишалася ними. Крокували в шеренгах австрiйсько? армi? гуцули, галичани, чехи, словаки, вiдбуваючи гiрку повиннiсть. Такi маршi були справжньою мукою для Федьковича. Важкi думи й передчуття терзали серце малопомiтного в строю фельдфебеля 41-го полку. З такими настроями вiн сiдав у ешелон, що тримав курс на Трi?ст. Колеса помiрно вiдбивали такт, наче промовляли: - В якi свiти, в якi кра? несе вас бiс, нiмих рабiв? За вiкнами вагона розкривалися дивнi панорами альпiйських красот. Спостерiгав ?х, лежачи на нарах, застелених похiдною шинелею. Одноманiтнiсть подорожi порушила несподiванка. На однiй станцi?, де купчилося чимало ешелонiв, фельдфебеля Осипа Федьковича-Гординського покликано до штабного вагона, в якому полковник оголосив наказ про надання йому вiйськового рангу пiдпоручика другого класу. Все це трапилось так несподiвано, що вiн розгубився i не змiг вiдрапортувати про свою вiдданiсть служити пресвiтлому цiсарю Францу-Йосифу. Але полковник був у доброму гуморi, не зважив на порушення молодим офiцером визначених норм поведiнки. Так Федькович утратив сво? мiсце на жовнiрських нарах i переселився в офiцерський вагон. Тут грали в карти, розповiдали соромiцькi анекдоти, вихвалялися наданими званнями. У вагонi тхнуло цигарковим димом, вином, шинкою, ваксою та фiксатуаром, що його щедро вживали офiцери для надання галантностi сво?м зачiскам. Вiд цього, як i вiд масних теревенiв, ставало гидко щойно охрещеному пiдпоручиковi. Привертав увагу один уже немолодий офiцер сво?ю вродливою зовнiшнiстю, аристократичною осанкою i добрим голосом. На грудях у нього красувався орден. - За перемоги, панове офiцери! Вiд французiв та сардинцiв залишиться тiльки пiр'я на полi бою та маслаки для шакалiв! - хизувався офiцер. Вiд прославлення могутностi Австрi? переходив до веселих розмов. Тодi догори пiдiймалися вусики i очi маслилися вiд самовтiхи. Осипа ображали бридкi баляси про жiнок. Не соромився баламут показувати фото якихось дам у непристойному виглядi. Як вогнем обдало Осипа, коли почув безсоромну розповiдь. Кров ударила в лице, заговорила палка вдача. - Пане офiцерi Ви порушу?те пристойнiсть i гiднiсть! - А ти звiдки взявся тут навчати мене? - прибравши вигляду набундюченого iндика, загелготав зухвалець. - З високо? Чорногори, де вiрлята гнiзда в'ють! - вiдповiв Осип. - Ха-ха-ха! - взявся в боки нахабник. - То там у вас всi такi недотепнi до розваги? - Дотепнi до розваги i до честi людсько?, - розпалився Осип. - Для честi я ношу шаблю при боцi, - взявся за ефес офiцер, прибравши гордовиту позу. - Тримайте, пане офiцер" свою шаблю для дiла, а не для дурниць! - Як смi?ш мене, заслуженого офiцера, ображати?! - оголив шаблю. Федькович теж узявся за шаблю, дивлячись на супротивника рiшуче i смiливо. В очах вигравали блиски зневаги. - Панове! - втрутились iншi офiцери. - Облиште сварку! Незабаром помiря?тесь на шаблях з французами! - Коли з французами, то ще пiвбiди, - обiзвався молодий офiцер, що замислено сидiв осторонь. - А коли доведеться з волонтерами Гарiбальдi, то можна й пощербити шаблi! Загомонiли офiцери. Не всi розумiли натяк офiцера. Зухвальця зупинили. Але вiн ще продовжував шаленiти, вигукуючи: - Моя шабля позначена боями й походами! Вона дана менi самим Урбаном! Рубати нею буду й француза, й iталiйця, i всяку... - запалив цигарку, вiдвернувшись вiд Федьковича, до якого пiдiйшов замрiяний офiцер: - Ваш вчинок, - мовив вiн, - гiдний похвали. Зараз не час тут мiрятися на шаблях. Краще схрещувати ?х для дружби. Вiдтодi Осип потоваришував з ним. Новий знайомий виявився бувалою людиною й цiкавим оповiдачем. Був вiн родом з Варшави, добре знав польську лiтературу, а Мiцкевича читав напам'ять, особливо його прославлену поему "Дзяди". Це ще дужче зрiднило офiцерiв. Натхненний поляк розповiв про дружбу Мiцкевича з Пушкiним та росiйськими революцiонерами. Осипа схвилювала розповiдь про трагiчну долю генiального росiйського поета, з вiршами якого познайомився. А ще бiльше зацiкавили вiдомостi про Гарiбальдi. * * * Пiд звуки во?нних маршiв прибували ешелони до станцi? Трi?ст. Веснянi хвилi Адрiатичного моря тихим плескотом зустрiчали армiю Урбана, який вигарцьовував перед полками на бiлому конi з довгою гривою. Шикувалися полки пiд знаменами Габсбургiв, що ведуть свiй рiд од римських завойовникiв. Пiсля огляду вiйськ почалась посадка на кораблi, якi вирушали через Адрiатичне море до берегiв Венецi?. Залягала тиха нiч на морi. Наче в передгроззi, випливав червоно-багряний мiсяць, мережачи кров'яними блисками легку хвилю. Вперше Федьковичу довелося бачити безбережний морський простiр, що виклика? найрiзноманiтнiшi почуття людини. Наче пригноблювала його ця велична краса, породжувала неспокiйнi роздуми. Дивився на жовнiрiв, угадував ?хнi настро?. Однi спали, iншi куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце зата?ло в собi якусь невимовну та?мницю. Море... Скiльки ти сво?ми розгойданими хвилями носило кораблiв, розлютовано кидало ?х у свою глибiнь або прибивало до незнаних берегiв. Невпинним шумом навiвало ти поетичнi мрi?, що ?х могли збагнути митцi слова - вiщуни волi. На тво?х берегах родилися пiснi Гомера, Вергiлiя, Байрона i Шеллi. Почував, як в душу вливалася туга за долю тих, що одягли жовнiрськi шинелi, корячись велiнням завойовникiв. Море, зупини сво? хвилi, не неси цих бездольцiв на кровопролиття! Вранiшн? сонце торкнулось рожевим промiнням берегiв Венецi?. Бiлим мармуром забовванiли дивнi споруди. Читав у них венецiанську iсторiю, коли тут iснувала стародавня багата республiка, що тримала широкi зв'язки з Вiзантi?ю i Сходом. Повнокровне мистецтво Венецi? епохи Ренесансу залишило для людськостi немеркнучi у вiках цiнностi. У сво? чарiвнi обiйми приймала древня красуня флотилiю австрiйсько? армi?. Не раз була вона свiдком во?нних навал, не раз тут пiдносили свiй меч свiтовi володарi. Минали часи, забувався дзвiн мечiв, i зачарована красуня, змивши кривавi плями, знову поставала пiд пiвденним сонцем у сво?му величному вбраннi. Вiдiйшли в небуття iмена войовникiв, а створеним руками людини пам'ятникам вiдкрила сво? дверi вiчнiсть. Тут Федькович знову зустрiвся з поляком-офiцером, що приязно привiтав його по дорозi до Трi?ста. Разом пiшли оглядати пам'ятники мiста, розташованого на 118-ти островах, сполучення мiж якими ведеться складною системою каналiв. Зупинилися на площi перед собором Святого Марка. П'ятибанна будова, прикрашена рiзноманiтними колонадами, вкритими дивною моза?кою, статуями роботи знаменитих скульпторiв i зодчих, справляла враження монолiтностi, наче стверджувала свою вiкову нездоланнiсть перед будь-якими навалами. А ось i Палац Дожiв, наче незрушна кам'яна брила, зведена в схiдному стилi вправними руками умiльцiв. Оглянули друзi будинок бiблiотеки Сан-Марко. Звiдси ж промiння фiлософi? гуманiзму осявали далекi простори свiту. У всьому, що поставало перед очима, серцем поета вiдчував одвiчну боротьбу двох начал: свiтлого, народного, гуманного, житт?стверджуючого i темного, створеного свавiллям iнквiзицiй та мiстикою католицизму. Спiльнi прогулянки по Венецi? зрiднили Осипа з поляком. Давню й нову iсторiю вичитували вони, розглядаючи пам'ятники. Хiба можна, перебуваючи в прославленому мiстi, не згадати нову Венецiанську республiку 1797 року? Це ж секретар тимчасового республiканського уряду видатний iталiйський письменник-патрiот Уго Фосколо проголосив: "О Iталi?! Упокой тiнь сво?х великих людей!" Австрiйська вояччина знищила Венецiанську республiку. "Доля нашо? вiтчизни завершена: все загублено; i саме життя, якщо тiльки його нам подарують, пiде на оплакування наших нещасть i ганьби", - цими словами звертався до землякiв Фосколо. Йому вдалося збагнути нацiональнi почуття iталiйцiв, те, чого не можуть почувати тирани й завойовники. Адже вони нiколи не мали вiтчизни. Не мав ?? нi Юлiй Цезар, нi Александр Македонський, нi Бонапарт. - Гарiбальдi ма? свою вiтчизну! Так! Гарiбальдi! - з пiднесенням говорив приятель Осипа. - Приклад його геро?зму мають перейняти iншi народи, - замислено мовив Осип, пригадуючи враження од першо? звiстки про Гарiбальдi в корчмi на березi Бистрицi. Кожне слово спiвбесiдника роз'ятрювало душевнi рани недавно охрещеного пiдпоручика. Вiн усвiдомлював трагедiю сво?? участi в походi австрiйсько? вояччини. Та не тiльки власну трагедiю, а й становище багатьох, подiбних йому, учасникiв походу. Тепер глибше мiг збагнути долю свого народу. Як нiколи ранiше, поставала в уявi рiдна кра?на. Наче чув знайомий гомiн Черемошу, полонинське роздолля i вiтровiння Чорногори. Невгамовний спiвбесiдник все говорив i говорив, оздоблюючи сво? судження вiршами то з Мiцкевича, то з Петефi. Навiть Пушкiн i Рил??в поставали в уявi спiвбесiдникiв. Серцем i душею сприймав Осип розмову поляка. Почув вiд нього багато нового й цiкавого. Був вiн i в Лондонi, де вида? росiйський емiгрант Герцен газету "Колокол", закликаючи до боротьби з самодержавством. Довiдався, що Герцен пiдтриму? рух, очолений Гарiбальдi, з волонтерами якого, очевидно, доведеться зiткнутися й ?м. Бував спiвбесiдник Федьковича i в Петербурзi. Розповiв, що з заслання повернувся польський революцiонер Сераковський, який разом iз Чернишевським спiвробiтнича? в журналi "Современник". Обидва вони приятелюють з укра?нським поетом Шевченком, що зазнав тяжких переслiдувань росiйського ката-iмператора, а тепер перебува? в Петербурзi. Розповiдi поляка-офiцера засяяли новими iскрами в свiдомостi Федьковича. Тиснули приятелi один одному руки, умовившись, при нагодi, продовжити цiкавi розмови. Австрiйська армiя розташувалась в Ломбардi?. Генерал Урбан зупинився в Мiланi; його штаб розмiстився в будинку, в якому перебував у свiй час Наполеон Бонапарт, що переможно увiйшов у мiсто 1796 року, вигнавши австрiйцiв. Через три роки сягнув сюди полководець росiйсько? армi? Суворов, розбивши французiв, що ними командував генерал Моро. А тепер самовпевнений Урбан вирiшив, що йому доля судила стати спадко?мцем прославлених полководцiв. Австрiйська армiя по-завойовницькому вторгнулась на територiю П'?монту. Тим часом вiйська Францi? та П'?монту, об'?днавшися в Турiнi, пiдготувались до контрудару. Гарiбальдi вiд союзного командування одержав iнструкцi? переправитись з волонтерами на протилежний бiк Тичино й дiяти в тилу австрiйсько? армi?. За наказом командування австрiйсько? армi? 41-й полк мав зайняти стратегiчнi пункти в Ломбардi?, щоб вiдвернути небезпеку партизанських наскокiв Гарiбальдi, в той час, як основнi частини генерала Урбана зiткнуться з сардинською та французькою армiями. Термiново частина Федьковича, разом з iншими, вирушила залiзницею з Венецi? до Брешi. А звiдти маршами доводилося швидко перебиратися з одного пункту до iншого, бо почали активно дiяти альпiйськi стрiльцi Гарiбальдi. Увесь час зазнавали небезпеки залiзниця й телеграф. Не раз потрапляли в скрутне становище частини 41-го полку. Довелося Федьковичу з сво?ю ротою побувати в рiзних мiсцевостях мiж Медiоляном, Комо, Бергамо, Тревiлiо, уникаючи нападу гарiбальдiйцiв. Нарештi пiд Кассано в долинi Маргорабiя, де мiсцевi повстанцi при?днувались до волонтерiв, мала вiдбутися кривава сiча. Минали родини тривожно? ночi. Стомленi жовнiри прича?лись, чекаючи нападу. Iм'я Гарiбальдi викликало велику тривогу. Адже вiн сво?ми одчайдушними атаками всюди сiяв панiку. Простеливши шинелю бiля похiдного намету. Осип присiв вiдпочити. Тривожна нiч огортала табiр. Темне небо спалахувало вiдблисками бою. Здавалося, вiн зловiсне наближався. Ось-ось дадуть команду пiдiйматися й ступати до бою. З ким i за що? В iм'я яких iдеалiв накласти головою? Чия рука веде цих знедолених, безправних людей у сiрих шинелях на смерть i калiцтво? Червоний пiдiймався з-за гори мiсяць, а вiтер, розтерзуючи мiжгiрськi далi, нiби стиха шепотiв: "Не свiти, круглолиций, не осявай поснулих бездольцiв, може, ?м сняться рiднi оселi та журнi голоси матерiв, сестер i жiнок". Прокидалась трепетна думка, як сяйво вiдблискiв бою. Гостро насторожувалась уява, коли дзвiнкокопитно проносилися в горах вершники i стугонiла земля. Чи не гарiбальдiйцi? Трохи вщухала канонада, а думка ще гострiше й настирнiше обiймала простори, линула до рiдного Черемошу, квилила чайкою... Бiля намету пiд зорями неба Ломбардi? не в забуттi, а сповнений дум сидiв син гуцульського народу. Навколо нього поснули друзi-жовнiри. Як добрий батько, що догляда? дiтей, обходив вiн ?х. Звиклi до муштри, полягали шеренгами, укрившись вiд нiчно? прохолоди шинелями та тулячись один до одного. Поправляв шинелi тим, у кого вони позсовувалися. Робив це обережно, бо пiд кожною шинелею б'?ться живе й наболiле серце. Десь недалеко знову розiгрався запеклий бiй. Його грiзний вiдгомiн стоголосе зазвучав у душi поета. Саме в таких обставинах у ньому прокида?ться спiвець жовнiрсько? недолi, що сво?ми простими словами торка?ться струн душi звичайно?, приземлено? людини. Без рицарсько? шпаги й баламутних серенад врива?ться вiн у жорстоку дiйснiсть, не копiюючи нi Гейне, нi Гете, нi Мiцкевича й Петефi. Чiтко нанизу?ться слово до слова, як у тих сiрих шинелях туляться плечi до плечей. Не поезiя високого стилю, а голос зворушливо? правди зазвучав у невимушених рядках вiршiв. Народжу?ться поет жовнiрсько? скорботи, нацiонально? гiдностi, який прославля? почуття пiд'яремно? людини, розкрива? ?? трагедiю. Вiн наскрiзь самобутнiй i лiричний, бо билося в потомлених грудях чуле серце. Тривожно перегортав у пам'ятi години, днi, роки. Сюди - пiд Кассано - у квiтневу нiч 1799 року приносив полковець Суворов славу альпiйського походу. З чим же прибув пiд Кассано пiдпоручик 41-го полку австрiйсько? армi?? Якою подi?ю буде позначено його перебування в цiй славетнiй мiсцевостi? Мiсяць плив по зоряному небу, тьмяно освiтлюючи пишнi замки й ру?ни стародавнiх фортець. У ?хнiх тiнях, мабуть, криються слiди, полишенi ще гренадерами Суворова. Може, й вони колись отак покотом лежали на цiй землi? Думки ятрились ранами, болiли народними болями. Риданнями душi наповнюються його думи, а слова в'яжуться в ритмiчнi сплетiння. Так дбайливий жнивар добира? колосок до колоска на рiднiй нивi. Свiтять невсипучi зорi в небi, обiймаючи обшири ночi. Десь i над рiдною Буковиною проливають вони перлове мерехтiння. Може, як i йому, сiять тривогу в материнське серце, не дають заснути. Наче дозорцi людсько? совiстi, миготять сузiр'я, ронячи чистi сльози на розтерзане вибухами поле бою. Ой думи ви, думи, - вiстуни тривоги й надiй! Збирав на цих просторах вашi зорянi жалi древнiй Данте - переможець пекельних мук. А тепер син гуцульсько? недолi засiва? ними народжуванi вiршi, щоб iшли блукати по свiту, шукаючи притулку й привiту. У цю тривожну нiч народився перший укра?нський вiрш Федьковича. Нiчлiг Звiзди по небеснiм градi I по однiй i в громадi Як то любо заснияли, Де жовняри спочивали. А як зблiднуть тихо зорi, Свiтле сонце зiйде д'горi, Хто тогдi нам, бiдним, скаже, Де котрий з нас нинi ляже? Де хто ляже, божа воля, ? де спати, много поля, ? де голов приклонити, А зiрницi ймуть свiтити. Розбудженi канонадою, жовнiри пiдвелися. Рушницi з багнетами тримали в руках, чекають команди до бою. Не дочекалися. Вихором пронеслися гарiбальдiйцi, наробивши бешкету. Потрапили пiд удари сусiднi частини. Рота Федьковича не зазнала цього лиха. На ранок розповiдали про посiчених на смерть австрiйських во?нiв. А ще тихцем ширились чутки: частина пiд командою офiцера-поляка склала зброю, перейшла на бiк Гарiбальдi. Цi вiдомостi бентежно вразили Федьковича. * * * Генерал Урбан поставив 40-тисячну армiю на обороннi позицi?, намагаючись зосередити в ?диний кулак частини, деморалiзованi безнастанними нападами Г?рiбальдi. Враховуючи пiдупалий дух австрiйсько? армi?, сардино-французькi союзники пiдготувалися до рiшучого удару на пiвденних пiдступах до Мiлана пiд Маджентою. Великий бiй, що в ньому брали участь десятки тисяч з обох бокiв, закiнчився кривавою поразкою австрiйсько? армi?. На щастя, резервна частина, в якiй служив Федькович, так i не була виведена на поле бою. Але вiн чув, як здвигалася земля вiд артилерiйських обстрiлiв, спрямованих на австрiйськi позицi?. Смертоносний гул потрясав повiтря, освiтлювались вiд вибухiв околицi й палахкотiло небо. Довелося Федьковичу з сво?ми жовнiрами кiлька днiв пiдбирати поранених та хоронити забитих. Засiяне трупами та покалiченими вояками поле спускалося схилом до рiчки. На березi найбiльше було поранених - мабуть, повзли до води тамувати жагу. Дехто востанн? в сво?му життi напився з щедрого плину чужо? рiчки. Мiсцями хвиля змивала з берега кривавi плями. Чия то кров? Iталiйця, чи француза, чи, може, гуцульського бездольця? Ось поруч людей конаючий кiнь. Його наповненi сльозами очi наче увiбрали в себе жахливе видовище бою. А обiч поранений офiцер пробу? звестися, але не вистача? сили. Груди й лице геть закривавленi. Осип пiзна? того, що погрожував йому в вагонi. Поруч шабля, якою вiн хизувався та нахвалявся рубати всiх. Лиха доля спiткала зухвальця. - Врятуй, камраде, не дай загинути... - благав. - Врятую, бо це мiй обов'язок, - Осип узяв на сво? плечi пораненого. Та ще й шаблю його пiдiбрав. Довелося пiдбирати загинулих во?нiв i сардiнсько-французько? армi?. Ось французький гренадер лежить бездиханне впритул з австрiйським жовнiром. Наче побратала ?х смерть на полi бою. А ось молодий во?н у гарiбальдiнськiй червонiй сорочцi. Груди простреленi, лежить горiлиць, наче гордiсть во?на з табору Джузеппе не залишила його i по смертi. Пiзнав юнака i наказав Федькович поховати його з честю, а топiрець з портретом Гарiбальдi вiддав Михайловi Дучаку, наказавши зберiгати його. На ранок наступного дня Осип iз сво?ми друзями садив кущ троянди поруч свiжо? могили загиблих. Iз-за узгiр'?в пiдiймалося, наче кров'ю мите, сонце, поволi описуючи сво? коло. Трiпотiло пiд його промiнням листя пошарпаних набоями дерев, i десь обзивався кличним голосом приальпiйський птах, може, збирав до гнiзда розполоханих дiтей. Увечерi до похiдного намету з'явилася скорботна муза, народжувалась пiсня "Пiд Маджентою". Простими словами поет висловлю? вболiвання за всiх загиблих, що ?х австрiйська вояччина поставила перед лицем смертi та ганьби. Не звеличу? спiвець тупоголових генералiв, не прославля? цiсарське благоденствi?, не схиля? голову перед габсбургським троном. Бо полягли ж на полi бою гуцули, словени, чехи, батькiвщину яких топче жандармський чобiт. Сльозами i кров'ю скропленi слова народжено? пiснi: Гей у полi, у полi Там лiтають соколи; Летя лiтають, сумненько гукають, Аж мене серце болить. Ой серденько, серденько, Чого ж тобi тяженько? Канони 49 грають, кулi заспiвають, Най ти буде раденько. Буде, буде раденько: Буде рано-раненько Сонце сходити, перестанеш жити - Гуляй, гуляй, серденько! Ой сонечко сходило, Туманами ся вкрило; Канони грали, кровйов розливали, Аби ся не дивило. Подиви ж ти си, мати, Та на нашi кабати 50. Вся кабачина - то кров, то калина, - Ци-с мня годна пiзнати? 49 Гармати (нiм.). 50 Мундири, шинелi. На поразку австрiйсько? армi? пiд Маджентою вiдгукнулися часописи багатьох кра?н. Братерським перекликом з вiршем Федьковича пролунав у Петербурзi голос Чернишевського, який друкував вiдомостi на сторiнках "Современника": "4 июня (23 мая), в день битвы при Мадженте, совершенное торжество волонтеров: войска Урбана, разбитые и рассеянные, поспешно отступали в зтот день на юг, а Гарибальди, преследуя их, занимал уже Бергамо... Но если бы 20 000 человек, выбывшие из строя под Маджентою, были австрийцы; но австрийцы только командуют войсками, а эти войска, в которых солдат бьют десятками тысяч, состоят наполовину из единоплеменных нам славян"... Це був голос революцiйно? демократi?, до яко? належав тодi й Шевченко, що повернувся з заслання. Не пощастило генераловi Урбану в'?хати на бiлому конi в столицю П'?монту. Заспотикався на всi чотири його бiлогривий. Насмiялася доля над бравим прислужником габсбургського трону. А все той демонiчний Гарiбальдi нако?в. Може, й добув би перемогу командуючий австрiйською армi?ю, виступаючи як на парадi пiд час сутички з Кавуром i Наполеоном III. Та взявся десь на бiду той вояк з волонтерами, напо?ними iдеями революцiйного визволення. Довелося Урбану не тiльки залишити землi П'?монту, а й вiдiйти з поля бою на закривавленiй Ломбардi?. На венецiанськiй землi, в районi Верони, знову згрупувалися недобитi австрiйськi полки. А 41-й полк увiйшов у саму Верону. Сходилися, як i ранiше, бiля казарми побратими. Якою рiдною тепер здавалася ?м гуцульська пiсня! Спiвали й плакали. Плакали й спiвали. Добирав мотив Осип i до створено? ним спiванки "У Веронi", ?? завчили побратими. Сумним гуцульським стогоном озивалася казарма: У Веронi, гей на брамi каменi?, Там стояли три жовняри молодi?. Оден спер си на поручу, задумав си, Дрiбненькими сльозочками заплакав си; Другий його до серденька пригорта? Та й до нього iзтихонька промовля?: "Ей не тужи, брате милий, не жури си! Красно, мило в Iталi?, подиви си! Землю трави шовковi? укривають, Соловi? голоснi не втихають". "Добре тобi, любий брате, говорити, Коли ж менi в чужiм краю горе жити Горе ж менi в чужiм краю пробувати, Прийде з жалю великого погибати. Бо хоть красно в Iталi?, лиш би бути, Таки годi краю свого ба й забути..." Пода? голос i третiй жовнiр, слухаючи розмову сво?х землякiв: Не жури си, брате милий, брате любий! Бо сли ми в Iталi? не помремо, То ще ми си в нашi кра? повернемо. За гуцульським звича?м ставали колом жовнiри, кладучи руки на плечi братiв. При?днувалися до цього кола словенцi, що теж входили до команди Федьковича. Вiн був дуже схвильований, поглядав на годинник. - Велено цю нiч не роздягатися й бути готовими до бою! - повiдомив. Наче закам'янiли жовнiри в зiмкнутому колi. Запанувала тиша, здавалося, чути було биття сердець пiд забрудненими кабатами. То грiзна тиша, грiзнiша вiд гарматних пострiлiв. Жовнiри почали обiйматися й прощатися, загомонiли разом. - Коли живий будеш, брате, то передай рiдним... - Не забудь навiстити... - Сли загину, то здiйми з мене оцей хрестик i передай... - Живим будеш, зустрiнь мою дiвчину... - Прощай... - Не пом'яни лихом... Наче загальну присягу висловлювали жовнiри його спiванкою: Горе ж менi в чужiм краю пробувати, Прийде з жалю великого погибати... Не доспiвали, бо раптово потрясли вибухи повiтря. Розiгрався бiй. Минали хвилини в чеканнi несподiванок. Вiдблиски бою осявали принишкле в нiчному мороцi мiсто. * * * У бою пiд Сольферiном 24 червня союзники остаточно розгромили австрiйську армiю. Тут полягло 2198 жовнiрiв i 94 офiцери; поранених нараховувалось 10307 жовнiрiв та 500 офiцерiв. Небагато залишилося знамен австрiйсько? армi?, а тi, якi збереглися, мали жалюгiдний вигляд, а поруч з'явилися бiлi прапорцi - ознака перемир'я. Армiя союзникiв увiйшла в столицю звiльнено? Ломбардi? Мiлан. Поразка австрiйських вiйськ викликала пiднесення у всiх феодальне роздрiбнених землях, навiть сягнула до Папсько? незалежно? держави. Гарiбальдi не складав зброю, до нього при?днувалися iталiйськi повстанцi, виступаючи проти королiв та герцогiв. Тому Кавур i Наполеон III поспiшили заключити мир з Австрi?ю. 11 липня 1859 року пiдписано мирну угоду в Вiллафранке, за якою австрiйський iмператор передав французькому Ломбардiю. А той у свою чергу подарував ?? П'?монту. Нiцца i Савойя вiдiйшли пiд владу французiв, а Венецiя залишилась за Австрi?ю. Гарiбальдi, назвавши цей мир ганебним, поспiшив на допомогу повсталим у Флоренцi?, що була столицею окремо? клаптиково? держави Тоскани. Розгорнувся визвольний рух, очолений Гарiбальдi. Вiдiбравши найхоробрiших у славетну "тисячу червоних сорочок", вiн всюди з'являвся на допомогу повстанцям, здiйснюючи свою давню мету об'?днання Iталi?. Залишки недобито? армi? Урбана поверталися до Австрi?. Пiшли ешелони на схiд. В одному з них по?хав до Вiдня в складi 41-го полку пiдпоручик Осип Федькович. Байдуже йому до пiдупалого австрiйського патрiотизму, бо свiдомий був того, що пiд його оболонкою кри?ться нацiональне гноблення народiв, пiдвладних коронi Габсбургiв. Стогнала пiд ?хньою всевладною рукою й рiдна Буковина, незважаючи на запроваджену Францом-Йосифом конституцiю. Всiма помислами линув Осип до поневолено? сво?? батькiвщини: В мiстi Гуманi на золотi банi Сидить сокiл сивесенький: - Куди ж ти ?деш, поручику пане, Федьковичу молоденький? - ?ду я, ?ду з гори Чорногори За бистрi? за рiченьки; Гей на день добрий, жовнярський суборе, Ви славнi? козаченьки! - Бог дай здорове, поручику пане, Федьковичу молоденький; Просимо тебе, ой просим тя з нами, Сiдай на мед солоденький. - Ой не прийшов я до вашого двору На меду си пити, Але-м при?хав славному субору Спiваночку заспiвати. Бо моя мати мене породила Та де вiрли воду пили, Та й спiваночок мене научила... Розгулювала думка й на Чорногорi, i в Довбушевi печери зазирала, линула й за днiстровi хвилi. А там - Дiвча квапить до керницi, думку си спiва?, I вiвчар там молоденький бiлi вiвцi кличе... Уявляв себе мандрiвним лiрником, що ходить вiд села до села, провiщаючи пiснею народне визволення. Скинути б оцю набридлу зелено-сiру кабату, вбратися в гуцульську ношу! Та й зректися осоружного католицтва, хрестом якого благословляв батько, завдаючи в жовнiрську неволю. Зупинився ешелон у Вiднi. Не зустрiчали тут галасом потерпiлих воякiв. Недовго стояли, вирушили до Пешта, там висiли з ешелонiв. А звiдти маршем до Чернiвцiв. * * * Ось вона, в думах омрiяна Буковина. Принiс Осип у рiдне мiсто незрадливi почуття, а з ними народжений у походах сувiй вiршiв, пропахлий жовнiрським потом. Вiдшукав на кладовищi могилу сестрицi Павлини, став на колiна, припавши до темно-зеленого барвiнку. Повертаючись у мiсто, завагався. Не мiг поспiшати до батька, бо при згадцi про нього ставало тоскно й боляче. Продали мня ляхи в нiмецькi некрути, Втопили ми долю, втопили мiй свiт... Вирiшив зупинитися в готелi. Тут могли мешкати лише грошовитi офiцери, до яких не належав пiдпоручик Федькович, бо не мав родово? ма?тностi, а все, що одержував за службу, швидко витрачав, допомагаючи бiдним жовнiрам. До того ж тепер, коли полк перейшов на постiй, офiцерам сплачували лише половину, бо поразка в тяжкiй вiйнi позначилась на фiнансовому становищi держави. Жити в казармi Осип не хотiв, бо ?? сiрi стiни тягарем лягали на душу. Доведеться перебувати в скрутi, заборговуватись, але в готелi лiпшi умови для вiдпочинку та лiтературно? працi. У першi днi ходив, оглядаючи мiсцевiсть, що викликала спогади раннього юнацтва. Зупинявся на березi Пруту, де вперше зустрiв химерну дiвчину. Народжувалися вiршi, в яких воскресали хвилини незбагненно? колись каламутi пробуджуваних юнацьких почуттiв. Сiвши на каменi, дiстав з кишенi жмуток вiршiв, перечитував ?х. Його роздуми обiрвала постать, що зринула перед ним. Похапцем заховав зошит у кишеню. Поглянув на незнайомого. Чи не фiскал? Найбiльше ?х треба стерегтися в рiдному краю! Адже поверненi з iталiйського походу мають бути пiд недремним оком державно? пильностi. Нi, це не такий. Адже у виразi його синiх очей приязнь, поетична замрiянiсть. Розкiшна темнувата шевелюра доповнювала вроду незнайомого. - Пробачте за нескромнiсть, пане офiцер. Дозвольте вас дещо запитати, - смiливо, з доброю усмiшкою звернувся той. - Прошу, - здивовано поглянув i звiвся на ноги Осип. - Вперше зустрiчаю офiцера, що самотньо чита? на березi Пруту. Мабуть, пан повернувся з iталiйського походу? - Так. Але для чого це вам? - Насамперед будьмо знайомi. Я професор мiсцево? гiмназi?. Ернст-Рудольф Найбавер. - Ваше iм'я чув, - подав Осип руку. - Радий знайомству. Пiдпоручик сорок першого полку Гординський-Федькович. - Це прiзвище менi вiдоме. У мiстi знаю службовця Гординського-Федьковича... Може, то ваш родич? Осип звернув на iнше: - Мiстом Чернiвцi я давно зачарований. Ваблять мене мальовничi кра?види Пруту... - Чую у вашiй душi поета. Це менi при?мно. Швидко зав'язалась мiж ними розмова. Спiвбесiдники знайшли багато спiльного в поглядах на поезiю. Професор запросив Осипа завiтати до нього в недiлю, обiцяючи познайомити з цiкавими людьми. Разом пiшли вулицями. Розпрощалися бiля будинку Найбавера. * * * Минуло кiлька днiв перебування в Чернiвцях. Вагаючись, пiдходив до будинку, в якому мешкав батько. Згадував зустрiчi з ним. Прикро й боляче ставало вiд невтiшних спогадiв. А мати де, чи ворку? сивою голубкою? Може, на щастя, вона теж прибула в Чернiвцi? Уява малювала зустрiч з нею. Ось вiдчинить дверi й почу? ?? голос... У повнiй формi офiцера, з шаблею при боцi прибув до батька. Привiтавшись, зупинився бiля порога, оглянув кiмнату. Нiщо тут не нагадувало про перебування рiдно? неньки. Скинув шаблю, повiсив на кiлочок i зупинився. Батько ступив кiлька крокiв назустрiч. Але холодний, докiрливий погляд сина зупинив його. Зiтнулись позирками, наче блиснули шаблi. Владний, сухий погляд Адальберта, яким вiн завжди пiдкоряв сина, цього разу не мав успiху. - Прошу сiдати, сину, давно не бачились, - розгублено промовив Адальберт. - А мати де, що чути вiд не?? - Про матiр потiм. Як ся ма?ш? Я все чекав листiв од тебе... Розумiю, мабуть, походи, служба... - Я писав до матерi. - Мати - то само собi, а батько теж у тебе ?... - Так. Я не безбатченко. - Авжеж... Осип сiв, допитливо дивився на батька. Холодом повiяло од стiн, оздоблених мiщанськими дрiбничками. А в думках зринали згадки про той день, коли батько запровадив у жовнiри. Дивлячись на похмурнiле чоло сина, обiзвався батько; - При?мно бачити тебе в цьому мундирi. Розкажи про похiд. Осип мовчав. Кожне батькове слово викликало в ньому жаль i образу. Хотiв багато говорити, висловити великий бiль за долю матерi, за сво?х нещасних сестер. - Чого мовчиш? Чи, може, ти не вважа?ш мене за рiдного?.. Осип нi пари з уст. Замовк i батько, похиливши голову. Минали хвилини напружено? мовчанки. Осип звiвся з-за столу, походив по кiмнатi, зупинився бiля вiкна, дивлячись на вулицю. Звiвся й батько. Осип причепив шаблю, взяв кашкет, швидко вийшов на вулицю. Простував, наче з кожним кроком ступав у нове життя, що вiдкривало перед ним далекi обрi?. ГЛАВА ЧЕТВЕРТА _ ДАЛЕКI ОБРI? _ Здавалися вже пройденими жовнiрськi шляхи. Давнi мрi? поволi браталися з надiями. Добре навчився розумiти цiну дружби, але не квапився, щоб не зазнати зневiр'я та розради. Однак знайомство з Найбавером швидко переростало в дружбу. Може, цьому сприяла ?хня спiльна любов до поезi?. Незабаром Осип став вiдвiдувати гурток мiсцево? iнтелiгенцi?, що збирався бiля освiченого й талановитого професора, який при нагодi декламував "Lieder aus der Bucovina" 51. Заохочений успiхом приятеля. Осип зачитав i сво? вiршi, вразивши присутнiх при?мною несподiванкою. Виявила захоплення ними й присутня на зборах Емiлiя Марошанi. ??, наче стиглi тернини, очi випромiнювали радiсть i тривогу. Осип вiдчував на собi ?? допитливий погляд. Емiлiя сiла до фортепiано, грала й спiвала, ?? молодий голос лiрично звучав у виконаннi нiмецьких романсiв. Здавалося, що вона змагалася з поетами, щоб довести й свою причетнiсть до шанувальникiв музи. 51 "Пiснi з Буковини" (нiм). Нарештi вийшов i Осип на середину кiмнати й заспiвав гуцульську пiсню. Вперше в цьому салонi прозвучала самобутня, грайливо невпинна пiсня. При?мним, звучним баритоном виводив спiвак народнi мотиви. Ще бiльше зацiкавила присутнiх розповiдь учасника iталiйського походу. Пригоди подорожувань, бо? на полях Ломбардi?, Верона, Венецiя - все це поставало мальовничими картинами в розповiдi учасника iталiйського походу. В Емiлi?, що знала про Ломбардiю з недавно прочитаного роману Стендаля "Пармський монастир", виникли запитання до офiцера. Але боялась стати подiбною до школярки. Тодi рум'янцем фарбувалося ?? обличчя i вона затискувала губи, чекаючи слушного часу. В цей мент один iз присутнiх швидко пiдiйшов до Осипа й почав обiймати його, примовляючи: - Брате дорогий! Ти порадував нас народною пiснею та чудовою розповiддю! То був Антiн Кобилянський, який походив зi Схiдно? Галичини. Не закiнчивши навчання у Львовi, прибув недавно в Чернiвцi продовжувати освiту i виступав тут великим прихильником рiдно? пiснi й лiтератури. В його блiдому загостреному лицi, обрамленому пасмами довгого волосся, свiтилось натхнення. Осип захопився розмовою з Кобилянським, не помiчаючи того, як невдоволена Емiлiя вiдiйшла i почала виконувати танки пiд награвання Найбавера на фортепiано. Але найзапальнiше вона завихрилась, коли став до танку вродливий пiдпоручик. Пiзно повертався Осип, несучи враження од зустрiчей, а з ними й прощальний погляд Емiлi?. Поруч iшов Кобилянський, пiдбиваючи його на вiдвертiсть. Прощаючись, Федькович прочитав ще напам'ять кiлька сво?х вiршiв. То були жовнiрськi поезi?. Вони вразили простотою i народною пiсеннiстю, що особливо було до серця Кобилянському, який багато записував на Буковинi спiванок та коломийок. Розмова зблизила з ним Осипа. - Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв i порадитись, - з цими словами Кобилянський розпрощався, домовившись про побачення в його квартирi, де сусiдкою мешкала й Емiлiя Марошанi з сво?ю матiр'ю. Поразка австрiйсько? армi? у вiйнi пiдiрвала основи владицтва Габсбургiв i вплинула на пiднесення ново? визвольно? хвилi. Чернишевський i Сераковський на сторiнках "Современника" подавали докладну хронiку полiтичних подiй, сповiщаючи про пробудження пiдвладних Австрi? народiв. Вони популяризували iм'я угорського революцiонера Кошута i його однодумця Петефi, який загинув у бою за долю свого народу. Цi iмена ширились серед передово? iнтелiгенцi?. Не раз чув ?х Осип, ще будучи в походi. Новi його друзi теж прославляли мужнiсть народних геро?в. Тепер Федькович заприятелював з Кобилянським, який познайомив його з друзями. Серед них визначався смiливими думками Кость Горбаль - однолiток Кобилянського, походженням з Тисьменцiв. На Буковинi вiн заробляв приватними уроками й складав iспити в Чернiвцях на атестат зрiлостi. Кость виявив себе начитаною людиною, мав бiблiотечку, в якiй на почесному мiсцi тримав "Вiнок русинам на обжинки" Iвана Головацького та iншi видання, що ними визначився початок лiтературного вiдродження на Захiднiй Укра?нi. Осип мав нагоду почути багато цiкавого в колi патрiотично? молодi. Тут вiн довiдався, що у Львовi iсну? лiтературний гурток студентiв, про намiри письменника Богдана Дiдицького видавати нову газету "Слово". Одного зимового вечора друзi сходилися на квартирi Кобилянського, Осип поспiшав, сподiваючись зустрiти там Емiлiю. Наче вгадала вона його бажання, вийшла назустрiч. Заснiжена вiд помiрно? метелицi панна стояла бiля кипариса, що одинаком вирiс бiля дому i визирав чужинцем, прибулим з сонячного пiвдня. На фонi бiлих заметiв Емiлiя здалася якоюсь привабливою прикрасою тi?? гiрки, на якiй стояв будиночок. - Добривечiр, пане офiцер, - обiзвалась стиха вона, посмiхаючись. - Не сподiвався тако? при?мно? зустрiчi, - Осип вiдчув у руцi панни при?мну теплоту, а в ?? очах читав розважальну жiночу пустотливiсть. - А я сподiвалась на цю зустрiч. Навiть бажала ??, - усмiшка й вiдвертiсть панни заiнтригували Осипа. - Радий, що справдилась ваша сподiванка. - Знаю, що в домi чекають на вас. Але... - Але не поспiшатиму, якщо це буде при?мно для вас. - Можете догадатись самi, - Емiлiя знадливо посмiхнулась до Осипа. - Пiдемо назустрiч цiй заметiлi. Скорився панночцi. Та й не мiг противитись ?й, що iнтимно заворожувала теплою щирiстю, дотепами та жартами. Наче вона збагнула та?мничi порухи душi армiйського офiцера, що пiсля суворих