Iван Пiльгук. Пiсню сну? Черемош ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ "Осип-Юрiй Федькович - се, безперечно, одна з найоригiнальнiших фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так i зда?ться, що природа гуцульсько? землi i гуцульсько? породи зложила в ньому що мала найнiжнiшого i найсердечнiшого". Iван Франко "Ще наша зелена Буковина спала тихим сном, ще була недоступним свiтом, забутим закутком Укра?ни, як нечаяно, гей гiрський соловiй у гiрському лузi, заспiвав могутню пiсню верховинський гуцул i, розбудивши нею сплячих, внiс життя, внiс весну у стулену хату, та й тим зайняв перше мiсце побiч безсмертного Тараса". Марко Черемшина ГЛАВА ПЕРША. ТРЕМБIТА КЛИЧЕ Вiддавна переказують, що до схiд сонця злiтаються з Чорногори найдужчi орли полоскати сво? дзьоби i крила в бистринi, де зливаються Бiлий i Чорний Черемошi, несучи водогра?, щоб химерними закрутинами обiймати задумливi гуцульськi гори. Шумить, нурту? i пiниться вiн, як оскаженiлий, розпорошу? дрiбнi бризки, б'ючись об камiння, нестримним плином перекочу? через холоднi брили, несамовито вирива?ться з тiсних скелястих лещат i повiльним розливом заповню? низовини, обрамленi ошатною габою густолисто? калини. Про що шепочуть шумовiйнi хвилi? Якi та?мницi хова? в собi незмовкна мелодiя невидимих струн зачаровано? арфи? Яку пiсню награ? вона, де ?? початок i кiнець? Серцем пiзнавати ?? бездонне глибоку печаль i коломийково-грайливе роздолля - така вдача гуцула, що увiбрав у свою мову та пiсню голос рiдно? рiки, ?? барви й вигадливi несподiванки. Не спинити бунтiвливого виру нi в негоду, нi в ясну днину. Жарту? i тоскно зiтха? вiн, оспiваний i легендами повитий. Ватаг, пiдiймаючись на полонину, зупиниться над Черемошем, замилу?ться його плином. А коли доля закине буковинця десь далеко вiд Карпат, то довго в його душi дзвенiтиме зваблива симфонiя рiдно? рiки. Розповiсть вiн про не? i внукам сво?м, а може, й проспiва? коломийку, пригадуючи, як на затишному березi позбираються легiнi, - Озмуть сво? трембiточки Та й затрембiтають... Сну? одвiчну пiсню Черемош, а ?? вiдгомiн запада? в дув наповнюючи почуттями, яких не змити хвилями часу... Погожого дня бiля Сокiльсько? скелi зупинився мандрiвний легiнь, задивившись на бурхливi водогра?. Збуджене його молоде обличчя крило в собi та?мницю. На верхнiй губi ледь-ледь пробивалися волосинки. Звичайна гуцульська ноша' свiдчила, хто вiн: киптарик не прикрашено дармовисами 2, побляклi вiд сонця кольоровi гачi3, добре топтанi постоли остругвами 4, як для дороги, пов'язанi, крисаня 5, як водиться, оздоблена павиним пером, що торка?ться аж до кучерявого темно-каштанового непричесаного волосся. Замiсть бартки 6 тримав у руцi фло?ру 7, поклавши бiля нiг подорожнi, припорошенi пилом бесаги 8. 1 Одяг. 2 Оздоблення. 3 Штани. 4 Ремiнцi для постолiв. 5 Гуцульський капелюх. 6 Топiрець. 7 Сопiлка. 8 Двi з'?днанi мiж собою торби, якi носять, перекинувши через плече. Таких парубчакiв завжди можна зустрiти на березi Черемошу. Але цей дечим вiдрiзнявся вiд iнших - вираз його карих очей задумливий i палкий, в зблiдлому обличчi свiтилися гiднiсть i смiливiсть, наче вiн тi?ю фло?рою може орудувати краще, нiж барткою, i не поступиться перед зустрiлим якимось лиходi?м. Про це говорили i рiвна постава та мiцна рука. Стояв легiнь, наче пригадував щось, збираючи докупи , думки, як той, хто зна?, що людська втiха з прикрощами i ходять по свiту. Здавалося, разом з ним насторожилися й навколишнi гiрськi далi, вкритi прозорим серпанком. Якийсь неспокiй заповзав йому в душу i тужавiв роздумами. Знявши крисаню, видер iз не? павине перо й пустив за течi?ю, дивлячись, як воно закружляло, пiрнуло пiд хвилi i знову виринуло. Наче тепло огорнуло враз - усмiхнувся й поправив на головi розкуйовдженого чуба. Може, пригадалось юнаковi, як вiн хлопчиком пускав на воду пiр'ячко, бавлячись на березi рiдно? Путилiвки? А може, ще якiсь пригоди заронили сердечний неспокiй. Та найбiльше, мабуть, бентежить його та одвiчна пiсня, що ?? сну? Черемош. Наче голос рiдно? матерi вчува?ться в нiй. Такий вiн звабливий, пестливо прозорий, як та дрiбна хвиля, повита веселкою. I такий сумний, нiби скорбота матерi, що випроводжа? сина в далекi свiти. Пiзнавав ?? голос, як колись: - Осипку, Осипку! Ти вже прокинувся, рiдненький? Оглянувся навколо. Нiкого нема. Тiльки вуркотливо стогне течiя, а за нею повiнню ринуть спогади дитячих лiт. * * * - Не сплю, нене... Чому зарання стогнуть трембiти? Мо, хто помер? - Або я знаю... Недаром снився клекiт вiрлiв. А нiч була зорешлива. - Анна пильно дивилась у вiкно, прислухаючись до голосу трембiти. Здавна зрiднилась вона з тими звуками: чи хто помре, чи трапиться iнша бiда - на все обзива?ться гуцул голосом трембiти. Тiльки серед цих узгiр'?в могла народитись вона, де розкиданi вiддаля оселi, зануренi в смерекових далях хутори. Не докличешся ж через долину вiд оселi до оселi, не сповiстиш про якусь наглу подiю - тiльки голосом трембiти можна гукнути до сусiдiв, закликати ?х для поради. Трембiта стала засобом перегуку, ?днання людей. Навчилася Анна читати звуки трембiти ще з дитячих рокiв, бо то голос рiдних лiсiв i полонин, голос людсько? снаги i скарги. Дарма що сама попiвського роду - батько прото?рей з Дихтинця Михайло Ганiцький, але народнi звича? були ?й рiдними, дорогими. Наче вичитувала в голосi трембiти промайнулi роки свого нерадiсного життя. П'ятнадцятирiчною красунею вiддалась за Миколу Дашкевича, придбала за ним восьмеро дiтей... Не раз голосила трембiта, коли доводилось хоронити померлих дiтей. Сумно звучала й при погребаннi першого мужа. Недовго залишалася вдовою, вдруге побралася з шляхтичем Адальбертом Федьковичем-Гординським. Набула й з ним трьох дiток. Цих уже охрещено за католицькими обрядами, з наданням вiдповiдних iмен. Найстаршого назвали Осип-Домiнiк. Отого ж, що зарання не спить, прислуха?ться та матiр запиту?. Навчила Анна й сина читати голос рiдно? трембiти. Ось йому вже дев'ять лiт, ходить добувати грамоту далеко, аж до двору родичiв Ганiцьких, бо в рiдному селi Сторонцi-Путиловi нема школи. Батько ж тепер наче запанiв, рiдко коли навiду?ться до двору. Десь за мандатора править. Живе то у Вижницi, то деiнде, наводячи порядки в ма?тках пана Ромашкана. Снувалися довгою волiчкою 9 гадки за голосом трембiти, розсiвали i множили тривогу. Навiть Осипко звiвся з лiжка, та й сестрицi його пiднялися. 9 Нитка з високоякiсно? вовни. Що трапилось? Адже гуцул не здiйме трембiти без поважно? причини. Чого так зарання кличе вона? Повелося тепер ще й сповiщати трембiтою, коли спостигне якась незвичайна подiя. За однi?ю трембiтою обзивалася друга, третя, четверта. Линули кличнi звуки зi всiх бокiв села. - Що то ?, мамцю? - Осипко вловлював печаль матерi. - Увесь у смутку нинi, Осипку... Тото десь газди збираються, - спокiйний вигляд удавала Анна, а голос злегка затремтiв. Недаремно ж на майдан простують люди - хто пiший, хто на конi, хто нiс бартку, а хто - крiс за плечима. Старший син Iван, а йому вже двадцяток рокiв, зачувши, як церковний дзвiн ударив на сполох, схопив топiрця, якого пильно нагострював напередоднi, накинув киптар та крисаню й миттю вибiг з хати, гукнувши: - То Лук'ян Кобилиця склика? людей не на похорони, а на весiлля! Анна трохи зблiдла. Тепер вона збагнула, про яке сватання днями торочив Iван, оздоблюючи свою крисаню орлиним пiр'ям. Говорив, що так прикрашалися легiнi у ватазi славного Довбуша. Накинувши на себе що змогла, Анна збентежено вийшла на подвiр'я. - Нене! Я з тобов! - гукнув Осипко, побiгши за матiр'ю. Засновигали дорiжками й стежками люди, виходячи з сво?х почорнiлих, критих драницями, обставлених грубезним воринням, осель. Iшли суворi й мовчазнi, наче несли свою бiдняцьку нужденнiсть, тяжкий безпросвiток на розсуд громади. Анна, а за нею й Осипко попростували за людьми до майдану, де зiбралася велика гурма народу бiля домiнiкально? управи - канцелярi?. Прибули сюди газди з сусiднiх сiл Русько-Кимполунзько? округи. У всiх заклопотаний, збуджений вигляд. Розбурханими хвилями гойдався натовп, ряботiли крисанi, густоволосi кудельцi на головах чоловiкiв. - Депутати прибули! Депутатам дорогу дайте! - почулися голоси. - Най правду говорять депутати, яким законом позагарбували пани нашi лiси, землю, пасовиська! - Чи мають вони патент на те вiд цiсаря? - А ти меш читати тi патенти? - Час би приборкати тих панiв, як правив ?х бартков Олекса Довбуш! - Правда, дiй його кату! 10 Кала? 11 голови пiдняли! 10 Лайка. 11 Бiднота. - Доста вже натерпiлись. Не меш пану вiрити! - Коби чорти живцем у пекло ?х вхопили! - Киньмо заворуху! Послухаймо депутатiв. - Най Кобилиця скаже! Ще нiколи свого слова не потолочив! Наперед вийшли трембiтарi, стали в три ряди. За плечима в них крiси, бартки. Обiзвались разом трембiти, небо i гори потрясаючи. Наче виливали стогiн пiд'яремно? гуцулi?, зубожiло? землi. Ви?хав на конi перед громадою Лук'ян Кобилиця. Пiднiс бартку догори. Запанувала тиша. Навiть молодицi затамували сво? хлипання. Кiнь пiд вершником вигравав, не мiг устояти на мiсцi, як перед походом. Гуцули добре знали Лук'яна. Цього разу вiн був рiшучий, гнiвний. Середнього зросту, широкоплечий, з виразними, правильними рисами обличчя, темнi вусики й пiдстрижена борiдка, пронизливi чорнi очi, орлиний нiс. Сво?ю мужньою поставою, владними рухами вiн справляв неабияке враження. Такому б командувати полками, вести народ на звитяги, а не хилитися в крiпацтвi пана Джурджувана. Здавалося, гори й урвища Черемошу випестили й загартували цього смiливого ватажка. - Братове гуцули! Вставайте громадою! Пiдiймайтеся за нашу прадiдiвську правду! Не патентами цiсаря Фердiнанда ?? добувати, не у австрiйського ката - канцлера Меттернiха - випрошувати, не вiд галицiйського губернатора Стадiона сподiватися! Возили ми, обранi вами депутати, скарги до Вiдня. Але там на нашi щирi слова зважають так, як вовки на ягнят. Не до народного голосу прислухаються, а беруть до уваги те, що скажуть пани Ромашкани, Джурджувани, Айво?, Флондори, Амброзiуси - всi цi п'явки, загарбники нашого добра, даного щедрою природою! - Говори, Лук'яне, говори про харцизяк-шкуролупiв! - Це ж тi, що в баби жебручо? хлiб з торби вкрадуть! - Говори, Лук'яне, говори! Ти наш, як ним завжди був! Як Черемош у повiнь нурту?, рушить камiння й дерева, завирувала громада. Пiдiймалися догори крисанi й бартки. - Нашi лiси! - гримiло сотнями голосiв. - Нашi полонини! - Нема моцi того все терпiти! - Цiлий тиждень робимо на пана, а в недiлю ходимо на обрахунки. - Обрахувати би ребра у того Ромашкана та Джурджувана! - Най ще говорить Лук'ян. Добру голову ма?. Кобилиця продовжував промову. Говорив про тяжкi податки й повинностi, що ?х накладають пани на селян. Кожне його слово западало в серця слухачiв, збуджуючи гнiв. Заколихалася громада, звихрено загомонiли гуцули, готовi виступити грiзною силою. Легiнi стали в коло. Завели пiсню: А ви, хлопцi любi, милi, Хапайтеся за сокири! Острiть коси, острiть вила. Аж так пукне панська жила! Анна, не зводячи очей з Кобилицi, тримала за руку Осипка, слухала. Ущемилося серце матерi, коли побачила сина Iвана в колi легiнiв i почула в пiснi його знайомий голос. А Осипко радiв, що його братик ма? крiс за плечима, гостру бартку у руцi та добрих побратимiв навколо. * * * Сторонець-Путилiв - село давньо? гуцульсько? слави. Тут подавали сво? кличi опришки, а легенди оповiдають про Довбушевi печери та стежки, якими ходив. Розкидане по узгiр'ях та в долинi Путилiвки, село увiбрало до себе окремi пiдсiлки - Сергi?, Тороки, Киселицi, Сторонець, ставши найпомiтнiшим в Русько-Кимполунзькiй окрузi, обшири яко? сягають аж Бiлого Черемошу. Велике подвiр'я Федьковичiв упира?ться в берег грайливо? Путилiвки. Серед двору простора хата, в якiй народився 1834 року Осип. Найбiльше тiшилась ним Анна, плекаючи материнськi сподiванки. По-рiзному вона любила сво?х синiв. Старший Iван уже вiдбився вiд рiдно? хати, часто вируша? в мандри i тепер ось пристав до Лук'яна Кобилицi, незважаючи на осiнню сльоту, пiшов з ним добувати волю... Кожного ранку виходить Анна на шлях, вдивля?ться, прислухаючись та сподiваючись зустрiти Iвана. Не повертався син. Де його шукати? Кому повiсти про болi материнського серця? Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марiйка розповiдала вже казки та бавила спiваночками Осипка й дволiтню Павлинку. Оце й уся сiм'я в Анни - те мале, а те хворе. Хоч Марiйка вже дiвка, але помочi вiд не? мало - нездужа? на ноги. Зате душа в не? чиста, ласкава, спiвуча. Спiва? так, що й за Путилiвкою чути; добре й на фло?рi гра?. Нагородила цим умiнням Осипка, а найщедрiше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам вiн умiло проказував улюбленi з них - "Як парубок посватав царiвну-дiвку", "Як бiдний вiдiбрав душi з пекла", "Вiйт-лупiй у пеклi"... Найбiльше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як смiливий ватаг, добувши собi зачаровану бартку, перемiг на Чорногорi злого Арiдника, а Чорну Бiду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру 12, погляне на долини, бескеття й пiсню заспiва?. А спуститься в долину - обми? в Черемошi бартку свою там, де вiрли полощуть дзьоби. Пiдiйме ?? догори - зупинить хмари, i вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею - нажене в долини та ущелини дощу. Пiдiйме вiстря догори - викреше блискавку. Ударить нею об землю - громовицею обiзвуться гори, покотиться вiдлуння з печери або потоне в Черемошi. Та ще й чарiвну фло?ру з денцiвкою золотою мав Олекса Довбуш. Задуднить нею - спiвоче царство птахiв обiзветься на той клич, приносячи вiстi йому з верховин i низин. Заховав казковий отаман опришкiв дивну бартку та фло?ру десь у печерi, а може, на днi Черемошу, най смiливi легiнi вiдшукують ??, щоб чинити дивовижнi дiла. А в день народження Олекси сама гра? та фло?ра - лиш почути ?? або навчитися пiзнати, про що вимовля? вона та що провiща?. Треба все знати... 12 Гора, поросла лiсом. З думкою про Довбушеву бартку засинав не раз Осипко, наслухавшись оповiдок Марiйчиних. А увi снi шукав той опришкiвський скарб, наче мандрував серед бескеть. Прислухався, як шумить Черемош, снуючи та?мничi вiстi... * * * Одного ранку Осипко почув, як у дворi затурготiла бричка. Глянув у вiкно й крикнув: - Неню! До нас д?дя 13 при?хав! 13 Батько. Анна вийшла у двiр. Не часто доводилось ?й тепер зустрiчати Адальберта. Бундючно сходив вiн з брички, тримаючи пiд руку чоловiка в мундирi комiсара. Кiлька вершникiв пов'язали до вориння окульбачених коней. Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув: - Вiтай i частуй, Анно, дорогих гостей! До нас прибув комiсар. А це його помiчники й лiсничi! Всi прибулi увiйшли в хату, сiли за стiл. Адальберт взяв на руки Павлинку, дав ?й цукерку, Марiйцi крамну хустку подарував, а Осипковi - якусь нiмецьку книгу. На хвилинку заяснiла радiсть у очах Анни. Вона задивилась на Адальберта. Пiзнавала його наче виточене з мармуру чоло, вилискували чiтко окресленi вилиця i рiвний нiс, розкриллями брови спадали на перенiсся. Хотiла уявити його усмiшку, як колись - у днi щиро? втiхи. Осипко, тримаючи подаровану книжку, звернувся до батька: - Д?дю! Менi коби бартку в подарунок! - Бартку?! - перепитав Адальберт. - Еге, бартку... Щоб гостра, гей у Довбуша! - весело подивився на батька i раптово принишк. Адальберт, знiяковiвши, розгнiвався, суворо глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючнiсть. - Так ти навча?ш наших дiтей? Дуже зле, що в домi Гординських мовиться про опришка. То хлопська повадка! - висичав таким тоном, як читають сповiдь ченцi. - Д?дю... - хотiв ще щось мовити Осипко, але Адальберт не слухав, повернувся до гостей, заджерготiв по-нiмецьки, сiвши поруч пана комiсара. Анна не вiдповiла на докiр мужа, не звела очей, лише тихо. зiтхнула й продовжувала заставляти стiл пугарями, приносила з сiней наливку та рiзнi страви. Мовчала, бо добре знала, що краще ?й не обзиватися. Та про що мала говорити? Думки ?? сповненi гiркоти. Не хотiла перелити ?? i в серце Осипка, який забрався в куток i звiдти запитливо позирав на гостей. Отой облисiлий головний за столом здавався йому схожим на руду диню. А навколо тi?? динi нiби обсiли то чорнi, то рижi жуки - i вусачi, й рогачi. Коли диня поверта? сво? в'язи, то жуки теж ворушаться, гудуть. Щось i пахтiло ядуче вiд них, як вiд тих жукiв, що часом збирав у лiсi. Дедалi гомiнкiше гули гостi за столом. Хоч Анна не говорила по-нiмецьки, але мову розумiла. Прислухаючись, вона збентежено сiла осторонь, насторожилась, вловлюючи слова сп'янiлих. У тому варняканнi жiнка вiдчувала не тiльки глупоту, а щось хиже, пiдступне. Нарештi Адальберт обiзвався до не?: - Анно! Випий i ти чарку перцiвки, шануючи наших гостей. - Най потiм... - не знала, що вiдповiсти. - Пий! - налив Адальберт. Анна взяла пугар, випила. Голова пiшла обертом. Наче гарячим приском обдало ??, коли комiсар почав зачитувати написане на аркушi грубого паперу. Вловлювала слово за словом, хоч i похилила голову, наче в забуттi. "1843 листопада 19... N 21580. Iз донесення обласного комiсара пана Кароля, яке до цього дода?ться, ви дiзна?теся, що спокою i порядку в Русько-Кимполунзькiй окрузi можна досягнути лише з допомогою значно? кiлькостi вiйська. Причини заворушення пiдданих у цiй мiсцевостi вiдомi вам з надiсланих актiв..." Кожне зачитуване слово наче вогнем обпiкало Анну. Вона стиснула вуста, щоб не вронити якого слова. Комiсар продовжував читати: "Отже, треба приборкати непокiрних..." Стривожена Анна заслухалась, звелась i, беручи зi столу миску, вронила ??. Докiрливо глянув Адальберт. У тому поглядi можна було прочитати: "Хлопка". Ще щось теревенив комiсар, але Анна далi не вловлювала його слiв. Почувала, як пiдкошуються ноги. Сiла на ослiнчиковi, незважаючи на злобливi позирки Адальберта. Байдуже ?й до того, що вже звiвся комiсар i, пiднявши догори пугар, вигукнув: - Австрiйському цiсарю вiват! - I крулю польському! - додав Адальберт. - Н?х жи?! Комiсар, випивши пугар наливки, добродушно звернувся до Адальберта: - Пане Гординський, круль польський то ? капiтан корабля, що пливе на буксирi. Присутнi засмiялись, прийнявши за жарт слова комiсари. Адальберт, знiяковiвши, мовив: - Хай на буксирi, але то корабель, що витриму? штормовi хвилi. - Завдяки нашому мудрому Меттернiху. То державний розум, - комiсар окинув зором присутнiх. - Будемо говорити про дiло. Що скажуть лiсничi? Розохоченi до розмови доброю наливкою, заговорили лiсничi. - Недобре дi?ться, пане комiсар, в Русько-Кимполунзькiй окрузi. З кожним днем збiльшу?ться кiлькiсть непокiрних гуцулiв. Вiд повинностей вiдмовляються, податкiв не сплачують, лiсничих проганяють з панських лiсiв. Та ще й загрожують буками побити. - Бунтiвники не мають жодно? поваги до сво?х священикiв, - додав другий лiсничий. - Не вiдвiдують служби божо?. - У Розтоках заколотники прогнали вiйта, а замiсть нього поставили свого бунтаря. - Найбiльше зла чинить Лук'ян Кобилиця. Всi його слухають, виконують його крамольнi накази. - Вiн наче за отамана в них. Сходяться озбро?нi ватаги або десь на березi Черемошу, або забираються в нетрi, нiби тi опришки. Занотовуючи все почуте вiд лiсничих на паперi, обiзвався комiсар: - Де саме збираються бунтiвники, де тi нетрi? Яку навколо себе ма? ватагу Лук'ян Кобилиця? Якою вони користуються збро?ю? Якими шляхами ходять? Про це все розповiдайте, панове лiсничi, докладно. Треба спiймати того гiрського дракона, не дати йому каламутити воду в Черемошi! - Пан комiсар набундючився. - За кожного виявленого або спiйманого вами бунтiвного матимете винагороду грошима. Та готуйте мiцнi буковi ки? на спини тих ворохобникiв. Киями настановимо порядок домовий у ма?тностях наших. За кожен вiдмiряний кий на спинi хлопа винагорода по одному злоту, - зухвало посмiхався комiсар. - Пане комiсар, - вставив Адальберт. - То все дуже добре. Але так можна наварити аж занадто солоно? кашi... - Пане Гординський! Вам як шляхтичу належить знати, що конфедерацi? завжди закликали схрещувати хлопiв киями, бо хрестом i молитвою не дошкулити його спинi. Буком спроможемося швидше навернути хлопа на послух, нiж пострiлом з гармати! - Комiсар закликав випити мiцно? перцiвки. Тепер лiсничi ще бiльше розговорилися. Комiсар наказав ?м бути при вiйськових загонах i розвiдувати, де збираються повсталi ватаги. Коли повiдомили про одну з них, Анна ледве не зойкнула, бо гадала, що саме там перебува? ?? Iван. Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася для таких розмов. У домiнiкальнiй же канцелярi? збиратися небезпечно. Влучивши хвилину, вiн запитав у Анни: - А де це твiй Iван? - Свата?ться Iван... Десь пiшов аж у Вижницю. Там його молода, - вiдповiдала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання. - А дiвка гожа? - Говорить, що дуже гожа, душевна... Аж в обiдню пору гостi звелися з-за столу. Комiсар дякував Адальбертовi за всi добрi послуги. Коли пiсля недовгого гостювання ви?здив Адальберт, Анну опанувала байдужiсть. Може, полегшало б ?й на душi, коли б вiн налаяв та побив. Не знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони з ?? великих очей. Все ?й збайдужiло. Сумно дивилася, коли вiн одягав сардак14, прикро було бачити, як поклав кiлька злотих на стiл, наче жебракам кинув на безталання. Серце билося в грудях, а на устах зринали слова, не виливалися нi благаннями, нi докорами. 14 Верхнiй одяг. Не проводжала за ворота мужа, сидiла нерухомо, лише поглянула та й одвернулась, коли сiв з комiсаром у бричку, й по?хав. Здавалося, що то назавжди помчали у безвiсть ?? щастя, молодi лiта й радiсть, пустку i смуток залишивши в непривiтаному серцi. Куди понести його, з ким подiлити пекучi болi? Обняла Осипка, дивилась - зовнi вiн схожий на Адальберта. А яким виросте? Взяла за руку сина i попростувала, як жебрачка, на кладовище. Ось тут могилки ?? дiтей, передчасно померлих. Усi сiм могилок повитi барвiнком, а над восьмою, де поховано першого мужа, понахиляла калина червонi, наче кров'ю налитi, кетяги. Анна стала на колiна й голосно заридала, виливаючи нестримнi болi. Осипко не знав, як дати раду матерi. Обняв ?? за шию, припав губами до щоки, спиваючи з поцiлунком сльозинки. Здавалися вони терпкими i боляче краяли дитяче серце. - Велика печаль на нас, - мовила Анна i заклякла, схилилась бiля могилок. А вiтер, як ошалiлий вершник, бився об хмари; забунтувалися верхiв'я смерек, затрiпотiв зiв'ялий лист орiшника, й калина вронила сльози. * * * Минали днi, як каламутний плин вуркотливо? Путилiвки. Прислухалася Анна - чи не почу? голосу Iвана в обiйстi. Вдивлялася в позавiшуванi туманами гiрськi далi. Захмарилось небо, засiваючи царину 15 дрiбномакiвчатою водяною порошею. Десь здалеку ненароком почу?ться протягле виття зголоднiлого вовка - мабуть, зазира? в спустiлi загороди на пасовиськах. 15 Обгороджена дiлянка сiнокосу. Подоланий нудьгою час не приносив радiсних вiстей. Чекала гожо? днини Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до знахарки, бо часом очима хворi? хлопчик. Може, дасть яке зiлля. Шлях не близький - аж до Вижницi. Там, може, де зустрiне Iвана, що пiшов з Лук'яном Кобилицею. Треба ж вiднести синовi дублений сардак та вовнянi онучi, бо незабаром спустяться з верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото вовки обзиваються, вiщуючи неспокiй. Хотiлося Аннi, зустрiвши Iвана, розповiсти про все, що почула в сво?й хатi, коли при?здив комiсар з лiсничими. Збиралася в дорогу. А небо то розхмарювалось, то знову пелехата завiса закривала далину. Радiла, коли вiтер розвихрював нагромадженi хмари i сонце позолочувало крайнебо. Велiла Осипку лагодитись до мандрiв. Тiшився вiн з того, збирався, наче готувався вирушити в далекi, незнанi свiти. Уявляв ?х такими, як розповiдала Марiйка в казках. Там, у мандрiвках, трапляються рiзнi пригоди. Зазнати б i собi такого дива, стати опришком або полетiти на крилах зачарованого птаха. Ходив аж до Путилiвки, прислухався. Всюди тихо. Лише десь чулися голоси п'яних жовнiрiв. А село - нiби чума притлумила, i воно принишкло, спустiло. По шляху обвiтренi вiти смерек наче вабили в сво? обiйми, кликали вирушати в дорогу. Читав тривогу в очах матерi, коли вона виходила до царини, позирала на замряченi обрi?. Та ось наче змилостивилось над нею небо, посмiхнувшись цятками блакитi. Гiрське вiтровiння, розтерзуючи тумани, визволяло схили гiр, вкритих нiби порудiлою жебрацькою сардачиною, полатаною сiрим шматтям. Треба поспiшати. Осипко одяг червонi гачi. А бартку вистругав з дерева та ще й рiзьбою позначив. Готовий був до мандрiв, хотiлось побачити, де Путилiвка обiйма?ться з Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам'яну багачку, що сто?ть заклятою на березi вiдтодi, як замiсть шматка хлiба кинула жебрачцi камiнь та й сама скам'янiла. Сто?ть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокiсть. А там десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в не?. Подорожували довго. Сiдали на порозкиданих камiннях вiдпочивати. - Неню! - гукав Осипко. - А цей камiнь, наче Довбушеве крiсло, витесане ним, як у тiй казцi. Пили воду з Черемошу. Занурював Осипко руки в його студенi хвилi, замахувався барткою, пiдгонячи хвилi, та прислухався, як за кожним ударом чувся нiби зойк. Може, то обзива?ться жива водяниця, кличучи веселого чугайстра до танку, як розповiдала Марiйка?.. Простували далi. Осипковi думки огорталися оксамитовими шумами смерек, що тоскно виводили: "Прощай, лiтечко, прощай, пташино, щебетушко швидкокрила..." А може, то щезник сво?ю бородою гра?ться: "Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу..." Дiставав iз-за паска фло?ру, прикладав губи, i вона трiпотiла звуками. Ось би так задуднити, щоб почувся i голос чугайстра, i химерного щезника... Снувалися думки-казки, вiдганяючи втому. Анна, зупиняючись, приглядалась, чи не побачить де рясних слiдiв, що могла б залишити ватага. Сутенiло вже, коли почули сюркотливий плин Виженки, що вiддавала свiй гiрський потiчок поважному Черемошу. Ось i древн? гуцульське село Вижниця. Добились до хати знахарки. Тут i заночували. Злива вражень не давала заснути Осипковi. Чув, як серед ночi десь ходила знахарка, приносила зiлля та привела до хати двох чоловiкiв. Швидко пiзнав брата Iвана. А другий - то ж той, що виступав у Путиловi перед гуцулами. Справдi, Лук'ян Кобилиця! Сiли до столика. Каганець, блимаючи, гойдав тiнi. Вiд розвихрено? Лук'яново? голови падала на стiнку велетенська тiнь. Уважно слухав тиху розповiдь Анни i дякував за принесенi вiстi. Не втерпiв Осипко, звiвся й пiдбiг до брата, обняв його, не зводячи очей з того крiса, що тримав у руцi Iван. А далi пригорнувся до матерi, вловлюючи ?? слова. Хоч не все сказане розумiв, але вiдчував щирiсть тi?? розповiдi. Залишаючи хату, Лук'ян приязно поклав Осипковi руку на плече, мовив: - Рости великий, до правди щирий, а до кривди гнiвний. Цi?? ночi Осипко бачив дивовижнi сни. А рано-вранцi вирушав з матiр'ю до рiдного села. Здавалося Аннi, що за цю подорож набагато зрiс ?? син. * * * У зав'юженi вiкна зазирнули пелехатi зимовi днi, приносячи несподiванi вiстi. Демон колючих снiговi?в тоскно застогнав у бовдурi, пересиливши сюркотливий голос веселого цвiркунця. У хатi пахло лежаними яблуками, сухими травами та свiжим хлiбом. Трепетокрило, як свiтлячок, блимала в кутку лампадка, тьмяно освiтлюючи почорнiлу iкону, оздоблену вишиваним рушником. Все тут дихало святковою простотою. Не порушував ?? сiрий кiт, що дрiмливо лежав на ослiнчику бiля печi. Час вiд часу вiн муркотливо простягав лапу. Осипко прислухався, хотiв збагнути, про що муркоче кудлай. Може, йому теж сняться Марiйчинi казки? Довгими вечорами засиджувався Осипко, задивляючись на оздоби до рiздвяних свят, що ?х готувала вправною рукою мати. Але нi в ?? очах, нi у виразi задумливого обличчя не читав святково? радостi. Та й Марiйка останнiм часом не розповiдала веселих казок, а все торочила про напасникiв, упирiв та рiзних зловiсникiв. ?? спiваночки, повитi смутком, сiяли неспокiй. По вулицi крадькома iнодi проходили люди вiд хати до хати. До корчми нiхто не простував, бо там розташувалися жовнiри. Не одна молодиця заголосила вiд них. Котилися бентежнi вiстi вiд оселi до оселi, вiд села до села - того забрали жовнiри, того побили киями або погнали пiд конво?м до в'язницi у Вижницю. Звiстка про арешт Лук'яна Кобилицi облетiла навколишнi села, туском обзивалась у кожнiй хатi... Ой зв'язали Кобилицю мiцними линвами, Проводили у Сторонець з острими шаблями. Наче готувалась Анна до зустрiчi дорогого гостя. Квiтчала калиною святковий книшик, ставила його на покутi, а сама позирала у вiкна, когось виглядаючи. Вловлював материну тривогу Осипко, запитував: - Ма? прибути д?дя в гостi!? - Боляче вкололи слова Анну. Жура гризла серце. - Хай йому радiсно буде з панами, а нам... - не домовила... У розчиненi дверi гуцулiв надiйшли рiздвянi свята, принiсши давно народженi вiншування, колядування. Рiздво - свято перемоги дня над нiччю, свято сподiванок, свято родючостi маржинки. Тиху радiсть да? воно газдам з давнiх-давен, коли ще гуцули молилися Велесу й приносили йому в жертву ягнятка першого окоту. Найдорожчим гостем зустрiчають газди в цей день ватага - чарiвника полонини, що заступив тепер прадавнього отамана, який водив гуцулiв на смiливi вчинки, боронячи рiднi гори й долини вiд напасникiв-чужинцiв. Рiздво - свято готування в далекi мандри, зустрiчi рiдних i друзiв. Сходяться й обiймаються побратими в цi днi, а в колядках славиться праця скотарiв, хлiборобiв, вихваляються доброти й чесноти людей. То все дари сонця, що пiдiйма?ться щодень вище над заснiженими верхiв'ями, предрiкаючи перемогу тепла. Ще повитi долини снiговими заметами, ще не виходить iз сво?? гаври 16 ведмiдь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже обiйма?ться з сонячним промiнням, впиваючи в себе силу родючостi, щоб дарувати ?? всьому живому. 16 Ведмеже лiгво. Нуртують соки землi, як кров казково? царiвни, коли вона пробуджу?ться з тривалого сну. Неквапно одягала Анна святкове рiздвяне вбрання. Дивилася у вiкно, де залягали, сизиною повитi, вiддалини. Наче виглядала звiдти свою долю, що надовго забарилася серед гiрських роздорiжжiв... Надходив свят-вечiр. Не можна цього дня нi з ким сваритися, злого думати, гнiватися. Застилала стiл, за звича?м, пахучою пухкою отавою; поверх не? накидала насiння й прикрила скатеркою. Пiд не? поклала зубочки часнику. Звелiла Осипковi принести добрий оберемок отави й накидати пiд стiл. Та найбiльше розваги принiс день колядування... Радо запрошувала Анна колядникiв до хати. Здавалося, що з ними приходила на часинку ?? молодiсть. При?днувала i свiй ще незгаслий голос до колядникiв. А з нею ставала до спiвiв i Марiйка. Слухав колядки Осипко, i здавався йому свiт пишним, урочистим. Ось заходить у хату ватаг колядникiв - "береза". У супроводi скрипки почав, а слiдом пiдхопили iншi голоси: Зажурила си крутая гора, Що не зродила шовкову траву, Але зродила зелене вiно. 17 Гречна газдиня вiно садила, Вiно садила та й обсторожила. А чорний ворон все злiта? Та тото вiнце вiн iзтина?. Гречна газдиня все проганя?: "Ой гоя, гоя, чорний вороне! О тото вiно не ? для тебе, Ой не для тебе оно саджено, Вiно саджено, та й обсторожено. ? ж в мене у рiк ой три гостевi, Ой три гостевi, три колядники: Один колядник - ясне? сонце, Другий колядник - мiсяцю ясний, Третiй колядник - се дрiбен дощик..." 17 Добро, надбане для молодо? або для .гостей. З колядкою наче увiрвався до хати подув снiгових полонин. Морозом запахли киптарi й сардаки колядникiв. Забилося непривiтане долею серце Анни, смуток повив ?? добрi очi. А Осипковi велику радiсть принесла колядка. Ой рано, рано зорi зорiли, Але ще ранiше парубочок устав, Устав парубочок, наш Iваночок, Устав Iваночок, коника сiдлав, Коника сiдлав у сiм дев'ять попруг. А у десяту золотисту. Ой як усiдлав, сiв та й по?хав. Бiжить вiн собi та й чистим полем, Ой чистим полем конем вороним... Вiд того коня буйний вiтерець, А в того коня срiбнi копита, А в того коня шовковий хвостик, А в того коня кильова грива. Срiбнi копита камiнь лупають, Срiбло-золото в свiт розсипають, Шовковий хвостик слiд замiта?, Кильова грива землю покрила... Блудило блудцiв сiмсот молодцiв Та й приблудили до брата Iвана. Брате Iване, виведи нас, Виведи нас з сего лiсу, Та з сего лiсу з медобора. У цей час з тiсного гурту колядникiв виходить i ста? посеред хати Iван. Анна, забачивши сина, сплеснула руками, але не мовила слова, щоб не зашкодити колядникам i звичаю. Навколо Iвана тiсним колом стали його друзi. Iваночку, Iваночку, господарочку. Де барився, з ким журився, З ким журився-радився? Будь же здоровий, брате Iване... Ще тiснiше зближуються чоловiки-колядники, по-побратимському обiймаючи Iвана. Жiнки-колядницi обходять навколо, а з ними i Анна та Марiйка. Гречна Марiйка бiлизну бiлила, Бiлизну бiлила, братику дарила... Дужими голосами чоловiки перевершують жiнок. Дивну, ще не знану пiсню принесли вони, порушуючи звичай колядування: А чи чули, люди добрi, таке дозволiн?? Звоювали Путилiвку з початку говiння. Звоювали Путилiвку цiсарськi жовнiшки, Записали легiникiв, що вони опришки. Звоювали Путилiвку з початку говiння Та забрали барабульки, нема й на насiння... Розходилися колядники. Залишився один Iван, стояв наче привид. Анна зробила кiлька крокiв. - Iваночку! Сину мiй! Де барився? - здiймала руки. - Я, неню, прийшов посвяткувати у сво?й хатi та попрощатися перед тим, як вирушити в далеку дорогу. - Оце такi тво? заручини, Iване? - Такi, нене... - Мо? серце чуло, тривожилось. Для тебе спекла з калиною книшечок. Сiдай до столу. Осипко пiдбiг до брата, обiйняв. - I бартку гостру ма?ш, Iване, i крiс, - радiв Осипко. - Все маю, братику. Маю й долю гуцульську, - звернувся до матерi. - Цi?? ночi, неню, виряджайте мене в дорогу. - Куди, Iваночку? - За Гори! Не дам себе киями карати! Краще в Молдову тiкати... Пiдiйшла до столу й Марiйка, журно дивлячись на брата. Анна не могла вимовити слова, наче закам'янiла. Мерехтiв вогник, гойдаючи тiнi. У бовдурi стогнав вiтер, огортаючи материну печаль. Осипко не зводив очей з брата. Хотiв i сам стати таким великим, смiливим, дужим, щоб помандрувати разом. Уже вщухли голоси колядникiв, лягла над селом тиша святково? ночi, коли залишав оселю Iван. Випроводжала Анна сина аж за обiйстя. А Осипко, притулившись щокою до холодно? шибки, роздмухував паморозь на нiй i дивився на подвiр'я, хотiв бачити ще брата. Не вiдходив хлопець вiд шибки й пiсля повернення матерi. Знеможена, сидiла вона край столу бiля полив'яного горнятка, з якого на прощання напився Iван кринично? води. Тьмяно миготiв вогник лампадки. Тiнь зажури сповила Анну... - Неню! Горить! - гукнув Осип, не вiдриваючись од шибки. Анна теж припала до вiкна. Розгорялась пожежа. Горiла контора лiснича й будiвлi на подвiр'?, куди загонили посiпаки забрану в селян худобу; там часом i катували за несплату податкiв. Заграва хвилястими вiдблисками падала на гори, сполохане гайвороння кружляло в небi. Уява Осипка вимальовувала на тлi заграви Довбуша з чарiвним топiрцем, яким вiн вимахував, примовляючи слова прокляття лиходiям. - Неню! То, мабуть, Довбуш з'явився! Еге ж, неню? Анна, глянувши на сина, тихо зiтхнула. * * * Сонце поволi вiдбирало хвилини в ночi, надаючи ?х дневi, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останнi заметiлi, засипаючи гостинцi та сутки 18, топтанi вiд хати до хати, вiд села до села - аж до в'язницi у Вижницi, куди щоденно жовнiри згонили арештованих. Сiв за грати i нескоримий Лук'ян Кобилиця. Десятки жовнiрiв супроводжували його. На майданi в Путиловi, де зiбралося багато люду, вiн, дзвонячи ланцюгами з залiзними наручниками, подав голос: 18 Вулицi та провулочки. - Крiпiть си, люде! Наша правда велика, як сонце! Бiльше не дали говорити жовнiри, погнали ватажка на тортури. Виходила й Анна проводжати завзятця, а потiм розповiдала Осипковi про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця тi слова: "Наша правда велика, як сонце". Носив ?х у сво?му серцi, а часом i на уста зринали. Нескоримий дух бунтiвливо? гуцулi? жив у пiснях, у традицiйних святах, проривався у вабливому звучаннi фло?ри й трембiти. З пiвдня повiвав легiт, а з ним на переможному конi з'явився лицар Юрiй, привiз сво? провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снiгове покривало з лiсiв. Обiзвались йому назустрiч руча?, помчали чистi води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись вiд сну, гiрський красень, загомонiв, заграв, застогнав, погнавши водогра? в синi неозори. Тепер Осипковi не сидiлося в хатi. Пробував все далi й далi пiдiйматися стежками в гори. Видереться на височiнь, гляне навколо - зда?ться, все посмiха?ться йому: i сонце, й смереки, i бiлi хмаринки в блакитному небi. Ненароком зустрiв на стежинцi трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали. - Що ти за ?ден? Чо' ходиш тут? - першим обiзвався хлопець. Осипко побачив у його руцi крiс. Гачi на ньому латанi, киптарик драний, убогий. На головi кучма нечесаного рудуватого волосся. - А хiба тут не вiльно ходити? - вiдповiв Осипко. - Менi вiльно, а комусь нi. От вiзьму тебе та й покочу, як писанку, з це? кичери! - То ти фудулишся, бо крiс у руцi. Аби без нього, то би помiряли сили. - Хi-хi... Яке ти загонисте, - рудоголовий кинув крiс на землю. - Давай помiря?мось, може, гачi спадуть. - Аби тво? не спали. - Таке ти цокотливе, як курча, що вiдбилося од квочки, - ступив кiлька крокiв. Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподiваним зухвальцем. - Бий ти перший! - наблизився рудоголовий, блиснувши сво?ми сiрими очима. - Нi, ти перший засперечав! То й бий... За хвилину хлопцi обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги. - Ти смiливий, - посмiхнувся рудоголовий. - Крiс залишився на кичерi, бiжи принеси менi! Та не стрiль, бо то не грашка яка! Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Вiн видерся на кичеру i взяв до рук крiса. - Неси! - гукнув рудоголовий. - Несу! - вiдгукнувся Осипко. - Для чого тобi крiс? - Я полюю... - Полю?ш? - заздрiсть прозвучала в голосi Осипка. - А чий ти? - Або я знаю... А ти? - Я Федьковичiв. Звуть мене Осипком. - А д?дю, неню ма?ш? - Маю неню, а д?дю... - завагався. - А ти? - Я не маю. - А живеш як? - В однi?? бабусi, що ген-ген ?? покривлена безверха хата, - показав на узгiр'я. - Дерево ?й рубаю, пiч розпалюю. Маржинку доглядаю... Та нiчо. Лiтечко надходить, подамся на полонину. - Звати тебе як? - Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бiгме, не шляхтич. Мiй дiд, кажуть, з Довбушем ходив. В Осипка прокинулась приязнь до Юзька. Хотiв ще почути щось вiд нього, запитав: - На полонинi бував? - Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там пишно, файно, - усмiшка заяснiла в очах. 19 Той, хто розпалю? й пильну? ватру на полонинi. З цiкавiстю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши на плече крiс, пiшов стежкою до оселi старо? вдови, лише докинув: - Приходь сюди, на кичеру, розповiм тобi про полонину... З того часу кожного дня забирався Осипко на узгiр'я, виглядав Юзька, а забачивши, бiг назустрiч. Слухав вiд нього розповiдi про полонину. * * * На храмове свято до Сторонця-Путилова зiбралося бiльше нiж будь-коли людей. Може, це тому, що хотiли почути новини, довiдатися про долю Лук'яна Кобилицi. По-святковому вбрана молодь розважалась безнастанними спiванками, танцями, стрiльбою. Наче й горя ?й мало, що багатьох односельчан позаарештовувано та бито киями. Як отой Черемош скреса? пiсля зими й нестримно виру?, так i молодь. Не приборкати ?? екзекуцiями. Навiть дiти сходилися дивитися на святковi розваги. Легiники, як соколи, позлiталися сюди, хизувалися хвацькою ?здою на конях. Дiвчата, взутi в кольоровi чобiтки, пишалися сво?ми вишивками на рантухових 20 сорочках, волочковими опинками 21, коралами та iншими кольоровими прикрасами. 20 3 тонкого полотна. 21 Вовняна запаска. Де з'являлися парубки, там розлягався гомiн, смiх, дотепи. Аж вихрився майдан вiд парубоцьких витiвок. Не спинити ?хньо? жвавостi - молода врода рветься до веселощiв, як весняна парость до свiтла. На краю майдану утворилось цiле торжище. Тут i цигани вигравали на скрипках та бубнах. Продавали рiзнi доморобнi та крамнi речi. Осипка зацiкавили повирiзуванi з дерева топiрцi та фло?ри, тарiлочки. Продавав ?х Юзько. Бiля нього зупинився, дивувався з вправностi приятеля. А вiн все розповiдав, як навчив його майструвати ватаг на полонинi. Ось незабаром пiде туди на все лiто. Осипко ближче сiдав до Юзька, зазираючи у вiчi, захоплювався розповiддю. - Там всю Чорногору видно! I зорi, наче свiчки, горять уночi не так, як тут, на придолинках. А в лiсi всякi птахи обзиваються i вдень i вночi. Ходiмо з нами! - заохочував Юзько. - А що я там робитиму? - Щось же вмi?ш? - Умiю на фло?рi грати. - Потiшний ти... Хiба то робота? - Можу овечок пасти, - знiяковiвши, мовив Осипко. - Нi, краще ставай менi на допомогу. Треба, щоб вогонь не згасав на полонинi. Такий звичай. Я домовлюсь iз ватагом. Пiдеш? - Пiду, коли неня дозволить... - А ти проси... Або... - Юзько запитливо поглянув: - Або втечи з дому. Бо?шся? - Нi, не боюсь. Але краще вблагати неню. - То благай! Хi-хi-хi. А менi нема кого благати. День хилився до вечора, коли хлопцi спохватилися, бо вже порозходились люди з майдану. Але Осипку хотiлося вести розмову з бувальцем... Мрi? про полонину заворожили його. Лягав спати i прокидався з думкою про Юзьковi слова. Але не наважувався розповiсти матерi про свiй намiр пiти на полонину. А що скаже хвора сестриця Марiйка? Залишаючись на самотi, прислухався, щоб почути, коли вiдгримлять першi веснянi громи. Тодi й вирушатиме ватаг на полонину. * * * Заздалегiдь готувались газди випроваджувати вiвчарiв-чередникiв. Вiдчувала неспокiй i маржинка, обзиваючись у стiйлах, а вiвцi збивалися в тiснi отари. Багато турбот ватаговi. Треба облiчити всю маржину, припасувати дзвiночки, переглянути отари, щоб не потрапила хвора й не понесла пошестi на полонину. А головне - зiбрати всi речi для господарювання на сто?щi. Мала сво? турботи й Анна. Вона не давала згоди на мандри сина, хоч вiн i домовився з ватагом пiти на якийсь час. - Знаючи твого брата Iвана, вiзьму тебе, хлопче, - мовив ватаг, змiрявши поглядом Осипка. - На полонинi кожному знайдеться дiло. Аби не перепудився чого. - Я нiчого си не бою, - намагався поважним голосом вiдповiдати Осипко, тримаючи в руцi саморобну бартку. Множились клопоти Аннi. Не могла розраяти сина. А вiн не вiдходив та все зазирав у вiчi, то приязно, то жалiбно просив, благав. Не витримало серце матерi - дала згоду. Готувала сина до ватаги. Марiйка вишила киптарик з рiзнокольоровими прикрасами. Червонi гачi мати повила бiлими волiчками пiд новi постоли, крисаню оздобила за звича?м. - Справжнiй легiник... Аби здоров був. Най щастить, - ущемилося серце матерi. - Нене, не убивайтеся, - зняв крисаню, в глибокiм уклонi схилив голову. Настав довгожданий день. Обiзвалися фло?ри. Засурмив i Осипко на сво?й, ставши поруч Юзька, що поважно пiдiйшов до ватага. Адже неабияка робота спузаря - пильнувати ватру на полонинi й доглядати, щоб не згасав "чистий вогонь", добутий предковiчним способом. Повиходили газди проводжати ватагу. Попригонили на край села маржину, вiвцi, кози. Сiв на коня верхи ватаг i подав клич вирушати. Загомонiли люди, розляглася голосним вiдлунням спiваночка: Щасти же вам в полонинi, Вiвч?рики милi... Порiзьбленi кичерами обшири вiдкрилися перед зором. Шлях на полонину стелився крiзь лiси, через камiннi покиди, долини. Все вище й вище пiдiймалася ватага. - Ставаймо на перепочинок! - стоголосою луною обiзвався клич ватага. Пiднiс вiн догори руку, скинув з голови крисаню: - Пильнуйте, хлопцi, отару! Тут можна попасти. Та стережiте, аби вуйко не зчинив напастi! Осипко зачаровано сидiв, наче в казцi. На блакитi крайнеба висторчилась Говерла, виблискуючи проти сонця ще не розталим снiгом. Бiлi хмаринки застигли, зачепившись за гiрськi кряжi. А навколо синь, смерековi розкрилля в сонливiй нерухомостi, як у опришкiвських легендах. Мовчазнi, занiмiлi й суворi, битi вiтрами й громовицями, як охоронцi на вартi, бовванiють гори, нездвижно, велично. Осипко задуднив у фло?ру. Трепетнi звуки наздоганяли прудкокрилих бабок-вертух, а далi повiльно сягали в син? небо, вiдлунювали стогоном гiр, падали журно в ущелини. Зiбрати б докупи все те вiдлуння, що пройма? душу людини, породжу? дивнi, вiльноплиннi думки. Тут воля обiйма?ться з промiнням сонця й синявою неосяжного неба. Влива?ться звук фло?ри в багатострунну гармонiю природи. Тодi наче вчува?ться ?? голос: - Люди! Плекайте волю, що ?? дару? вам сонце! Гори! Долини! Слухайте мову вольностi! Радiсть, сповнену надiями, понiс Осипко аж на полонину. Прибули на сто?ще, оперезане з одного боку смереками, а з другого - водограями вигравав потiк, подiляючи широку полонину. Ватаг заклопотано пiдiйшов до тогорiчно? колиби, похитав головою. - Видать, гостив тут непроханий вуйко. Тра раду дати. - I заходився поправляти колибу. Тим часом усi бралися до працi. Де за годину було тихо, тепер застукотiли бартки, закипiла робота, загомонiли хлопцi, ладнаючи огорожу сто?ща, щоб не мiг пробратися пустотливий вуйко. Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне - добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься "чистим". Обкурена ним маржина не зазна? пошестi. Так здавна ведеться. У цiй традицi? крилась своя поезiя. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли цi гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповню? казку дивного побуту на полонинi. Осипка швидко захопила робота спузаря, i вiн щиро допомагав Юзьковi. А коли пiсля довгого тертя деревини показався димок i сполум'янiв ворох сухо? хво?, Осипко перший гукнув: - Ватра! Це слово покотилося по полонинi радiсними вiдгуками: - Ватра-а! Ва-а-а-тра-а! Запахло димом. Зiйшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця. - Добрий спузар! - схвально мовив ватаг. - Хай сей вогонь не згаса?. А щоб дощ його не залляв, тра спорудити з каменю пiч, - i взявся складати камiння. Хлопцi йому допомагали. Перший день життя на полонинi захопив Осипка. Та як i не захопитися, коли тут сонце повними обiймами огорта? землю, а трави незлiчимо квiтнуть рiзнобарвними чiчками 22, незмiряне стелиться простiр, пiдпираючи синi верховини. Тут в одвiчному шумовиннi гiрських потокiв народжуються казки й бринять струни невидимо? лiри, прокладаючи шлях до чуйного серця, щоб воно наповнювалось радощами буття. Тут розквiта? душа, сповню?ться священним трепетом, ста? чулою до всього видимого. Зда?ться, що й голе камiння обзива?ться до серця. Носив у ньому Осипко незбагненну радiсть, що ?? породжувала кожна днина, кожна хвилина життя на просторах. 22 Квiтка. Починався день покликом ватага. Швидко вiвчарi, козарi 23, бовгарi 24 ставали до сто?ща, вигонили худобину на пасовисько. Бiля них проворнi пси не давали вiдбитися овечцi вiд отари, пильнували. 23 Козопаси. 24 Чередники. Юзько з самого рання бiля ватри. Вiн навiть гаразд не мив задимленого обличчя, вважаючи, що спузаревi досить, аби свiтилися лише бiлi зуби та очi. Сонце пливло понад горами, вiдмiряючи години. Ватаг спостерiгав, як пада? тiнь вiд устромленого бiля колиби брая 25. То його годинник. Коли тiнь ста? такою короткою, що ?? можна змiряти, розставивши ноги, то, значить, уже промайнуло пiвдня. Треба тирлувати на обiдн? до?ння та напування. На клич ватага рушають до сто?ща пастухи, сiдають обiдати. Смачно пахне засмажений салом кулiш. Всi мовчать, чекають, щоб першим заговорив ватаг. 25 Буковий кiл. Все це просто й урочисто вбирав у свою душу Осипко. Ватаг поставав перед ним якимсь чарiвником, коли пiдходив до великих бербениць 26, наповнених молоком, i готував з нього бринзу, будз. 26 Дiжка. Увечерi збиралася до нього вся пастуша громада. Вiдлиски полум'я вигравали на засмаглих пiд вiтром i сонцем обличчях. Iскри, вириваючись з ватри, пирскали у безодню неба, мережаного сузiр'ями. Навколо залягали поснулими велетами гори, наче прича?лись древнi богатирi. Вiд подиху тих велетiв стелиться легiт, лоскоче зiгрiте вiд ватри обличчя, пестить груди, ворушить куделю на головi. Пустотливий повiв з гiр приносить ледве вловимий та?мничий шум, розсипа? його по полонинi, торкаючись струн невидимо? кобзи, i вона ронить дивнi мелодi?. Зiбрати б ?х, перелити у звуки фло?ри, щоб серце тремтiло разом з ними. Навчився душею сприймати тi чари ватаг. Оглянувши сто?ще, вiн чита? молитву, не з "закону божого" вивчену, а створену гiрським життям, де сонце, зорi, смереки повiдають людинi про та?мницi буття, про красу всього народжуваного на землi. Ватаг зичить здоров'я тваринi й людинi, бажа?, щоб буяли травами полонини, щоб гомонiв рiдний Черемош "нинi й вовiки"... Шепочучи цi слова, iшов Осипко спати з Юзьком на пахучому сiнi. * * * Мiг уже тако? честi доступитися, що ватаг доручав навiть виконувати роботу спузаря, коли Юзько був зайнятий чимось iншим. Тодi поважно ворушив вогнище, вигортаючи грань 27, самовпевнено поглядав навколо, бо знав, що в нього обличчя задимлене, як у справжнього спузаря. 27 Вугiлля. Та й iншi доручення довiряв ватаг завзятим хлопцям. Якось щезла десь корова, вiдбившись вiд сто?ща. Треба вiдшукати. На це зохотились хлопцi; нагострювали бартки, оглядали крiс, туго пiдперiзувалися. - Рушайте й не барiться! - наказав ватаг. Обiйшовши близькi хащi, вузькою стежкою пiшли в лiс. Малось на думцi не тiльки знайти маржину, а й пошукати Довбушеву печеру. Адже десь тут вона. Часом зупинялися, заходили в гущавину й знову шукали. - Коби доступитися то? печери, - роздумував голосно Юзько. - 3 барткою Довбуша не тяжко й маржину знайти. - Повними бочiвками скарби наставлено в тiй печерi, - додав Осипко, вiдхиляючи хво?, що били в обличчя. Проходили серед камiнних зломiв: ноги ступали то на гострi камiнцi, то намацували м'яке моховиння. Юзько зупинився, оглянув навкруги. Непроглядний лiс. Видно лише шматочки неба, по якому часом повзе бiла хмаринка, зачiпаючись за смерековi вершечки. - Тут печера знайдеться, - Осипко показав рукою на заломи, де природа нагромадила велике камiння й поваленi бурею дерева. По дорозi трапився потiчок. Сiли на ковбички бiля води, напилися. Недовго перепочивали. Оволодiвав ними запал шукання. Настирливо йшли вперед, понад потiчком, хоч часом ноги потрапляли в несподiванi калабанi. Осипку весь час верзлися Марiйчинi казочки. А за ними химерно снувалися лiсовi тiнi, обгортаючи порослi мохом великi кам'янi брили. Душу наповнювало гiркотливо-солод-ке чекання яко?сь несподiванки. Здавалося шукачам, що вони переселилися в свiт казкових видiнь, де природа розкрива? сво? щедрi дарунки, кличе бути мужнiми й дужими. - Печера! - гукнув Осипко. - Справдi печера, - зрадiв Юзько. Крiзь смерековi хащi виднiвся темний отвiр печери. Хлопцi зупинилися, прислухаючись. Наблизились, заглянули. Печера неглибока, але мiсця досить, щоб вуйко тут уподобав свою гавру. Почали бартками обстукувати кам'янi брили, довбати землю навколо. Пташка скочила на камiнь, вертнула хвостиком, цвiрiнькнула. Здавалося, промовляла: - Тутечки, тутечки... Шукайте, шукайте! А вiддаля ще й струмочок додавав: - Цю-ру-ру, цю-ру-ру... Щось розкажу... Покажу... Цю-ру-ру... Зникла втома. Хлопцi захопилися пошуками. Раптово наче велетенським кресалом хтось викресав велику iскру, що освiтила лiс, а слiдом загуркотiло небо. Захиталися дерева, застогнали, важко розносячи зойки, зiтхання. Полив дощ. Хлопцi прича?лися в печерi, принишкли, тулячись один до одного. Стало темно, як серед ночi. Щось десь завило, заричало, застогнало. - Тримайся за мене, - шепотiв Юзько. - Я си не бою, - вiдповiдав Осипко. - Коби знайти ту зачаровану бартку... До самого вечора хлюскотiв дощ. Нарештi вiтер розiгнав хмари. З голубим вiдсвiтом, здавалося, оживало населення лiсово? ночi. Недалеко вiд печери крикнула сполохано сова, вдарила крильми, сколихнувши тишу. Щось нiби ходить хащами, переступаючи повалене гiлля, спотика?ться об камiння, боляче стогне. Раптом щось велике кудлате посунуло до печери, тягнучи за собою здоровенну гiлляку смереки. Хлопцi прича?лись. Юзько взявся за крiс, Осипко - за бартку. Чулося биття стривожених сердець. Тим часом волохатий гiсть пiдняв смеречину й кинув до печери, загородивши вихiд. Пролунав пострiл iз крiса. Темна статура захиталась, вiдступила, шкутильгаючи. Ведмеже ревiння сколихнуло темiнь ночi. - Вуйко, - прошепотiв Юзько. - Аби не повернув знову. - Будемо пильнувати... Хвилини проходили в напруженому чеканнi. Вуйко не повернувся. Чувся лише його стогiн бiля потоку та хлюскiт води. - Промива? поранену лапу. Коли повернеться, то буде лютувати. - А мо', вистачить з нього одного подарунка? - Коли не вистачить, додамо ще, - мужнiсть Юзька брала верх над переляком. Заховався мiсяць. Демони темряви колихали нiч на сво?х чорних крилах, аж доки золотоволоса зiрниця не провiстила народження ранку. Застукотiв невтомний дроворуб - дятел, задудукав чубатоперий одуд, наче примовляв: "Хто тут? Хто тут?" Вибравшись з печери, хлопцi оглянули околицю. Слiди, ведмежо? кровi вели до потоку. Очевидно, доброго гостинця одержав вуйко i не наважився повертатись. Тепер думки шукачiв звiльнилися вiд зачаровано? Довбушево? бартки. Лiпше знайти б маржину та й поспiшати до сто?ща. Десь там уболiва? ватаг за хлопцями. Треба не баритись. Але яким шляхом? Надибали на стежку, пiшли. Та швидко загубилась вона в густiй паростi. То низько по землi стелився колючий жерей 28. Наче хижий дракон, вiн розстелив по землi густi зво?ща, якi рвали волочки, одежу, повивали ноги, не пускаючи вперед. Юзько знав, що то небезпечна рослина - вона засмокту? в сво? обiйми, коли щось живе потрапить у хащi. Головне - триматися на ногах, не впасти. Бо тодi низькорослий хижак, торжествуючи свою перемогу, тiсно пообмоту? колючими галузками шию, голову. Не раз i маржина гинула в його обiймах. 28 Хвойний колючий чагарник. Хлопцi пустили в хiд сво? гострi бартки, прокладаючи шлях. Аж ось зупинилися... Спереду заворушився величезний кущ. Наче якийсь привид постав перед очима. Розгледiли роги, вистромленi крiзь зелене плетиво. Почулося: - М-му-у... М-му-у! - То це ж наша маржинка! - вигукнули разом. Кинулись рятувати обвиту жере?м корову, пустивши в хiд бартки. Наче вiдбувалась справжня сiча на полi бою. Звiльнили ноги маржини з обiймiв хижо? рослини. Маржина благальними очима дивилась на рятiвникiв. Вiддаля почули людськi голоси. - То вийшли з ватаги шукати нас, - мовив, прислухаючись, Юзько i вистрелив. Мабуть, почули цей пострiл, бо ще настирливiше загукали. Хлопцi погнали заблудлу. Незабаром показалась постать ватага i кiлькох пастухiв. - Довго ся барили, хлопцi, - з докором i радiстю обiзвався ватаг. - Та дякувати, що вiдшукали маржину... З гiднiстю переможцiв поверталися до сто?ща. Багатобарвною усмiшкою зустрiчала ?х райдуга, пригортаючись до грудей Чорногори. Здавалося Осипку, що й ягнятка привiтно замекали. Взяв на руки кучерявого бiлявчика, з яким бавився iнодi, пiшов до ватри, де пастухи чекали на снiданок юних завзятцiв. Вперше зазнав Осипко до себе пошану. При?мно чути, що ватаг назвав його не Осипком, а Осипом i запросив сiдати поруч себе пiд час снiданку. Увечерi бiля ватри хлопцi розповiдали про сво? пригоди. А Осип ще додавав до них дещо запозичене з Марiйчиних казок. Послухавши про намiр знайти печеру Довбуша i його диво-бартку, ватаг похитав головою. - Ще не вродився той смiливець, щоб вiдшукати Довбушевi скарби. Мусить народитися... Конче мусить... * * * З кожним днем сприймав вiн цiлу науку полонинського життя. Захоплено слухав ватага, який усе зна?, все вiда?. Вмiв доглядати та лiкувати маржину, розповiдав казки й рiзнi пригоди, що зазнав у життi. Спитай його про небо, про зорi, про будь-якi та?мницi - на все дасть вiдповiдь. - Хочете про сонце? Скажу... Слухайте пильно... Сонце було зразу дуже велике. А вiдколи люди настали, вiд того часу воно зменшувалося, бо як чоловiк народиться, то вiдрива? ся кусень сонця, з якого поста? зiрка, а як умира?, то його звiзда гасне й пада?... Часом пада багато зiрок, се показу?, що ? десь на свiтi великий мор або вiйна. Коли померлий праведний чоловiк, то зiрка верта? до сонця, а як нi, то пада у свiт... Ото, щоб знали ви... А ще скажу й таке... Сонце сто?ть над землею, яка плава? по водi; в мiру того, як вода ста? бiльша, пiдноситься i земля на нiй, через те наближа?ться вона до сонця й тодi наста? лiто; коли ж води менше, то земля опада? далi вiд сонця i тодi наста? зима. Як лiтом наблизиться земля до сонця, то на нiй ста? яснiше, днина бiльша?, а як опуститься земля, менше видно, днина коротша. Мудра наука ватага породжувала сотнi запитань. Осип не зводив очей з оповiдача, наче обожнював його. А найбiльше тривожили розповiдi ватага про Довбуша, про його кохану Дзвiнку, про чарiвницю-циганку та про пригоди ватажка опришкiв. Так усе переказував оповiдач, що, здавалося, сам був учасником подiй. Лице його ставало то грiзно-суворе, то задумливо-вболiваюче. Iнколи вiн не закiнчував розповiдi, обриваючи ?? словами: - А що було далi, то почу?те наступно? суботи. Доводилося нетерпляче чекати. Мостився тодi Осип найближче до ватага, щоб кожне слово вловити. Завороженi казкою полонини, минали днi, наливаючи юне серце дивними почуттями й бажаннями. Та ось урвалося роздолля... Якось у петрiвку прибули газди до сто?ща й переказали волю матерi, щоб Осип негайно повернувся додому, бо щось трапилося прикре, непередбачене. Ця звiстка вразила хлопця. Може, мати занедужали або сестрицю Марiйку яке лихо спiткало? Мусив повертатися. Випроводжав свого друга Юзько, а ватаг на прощання подарував йому вирiзьбленого Довбуша з пiднесеним топiрцем у руцi. Як коштовний здобуток, понiс його Осип до Сторонця-Путилова. * * * Яка несподiванка? Що трапилось дома? З хвилюванням переступив порiг рiдно? хати й зупинився; тримаючи в руцi рiзьбленого Довбуша. Не зробив кроку, застиг, бо за столом сидiв батько. Мовчки звiвся, пiдiйшов, взяв той подарунок i швидко кинув у пiч. Мати лише тоскно склала руки на грудях, нiчого не вимовила. Осип пiдбiг до печi, ладен був рятувати з вогню дорогу рiч. Але полум'я швидко охопило ??, почулося трiскотiння вiд спалаху. Вiдблиск упав на задимлене, як у справжнього спузаря, обличчя хлопця. Сльози душили його. Але вiн не заплакав. - То негiдна забавка! Я забороняю носити до хати хлопськi химери, - обличчя батька стало ще суворiше. Наче вiн виконував тут сво? службовi мандаторськi справи. - Все це хлопство, якого набрався, блукаючи по полонинах, треба витрусити геть з голови. Осипко запитливо дивився на матiр, читав ?? смуток. - Нiмецьку грамоту ти постиг добре, - мовив, змiнивши тон, батько. - То ? гiдна наука. Пригодиться для служби цiсарю, - побожно глянув на потемнiлий портрет Фердiнанда, що власноручно прилаштував ще 1835 року i оголошенням першого манiфесту цiсаря про вступ на престол. - Але тi?? науки ще замало! Щоб вибити хлопство з незрiло? голови, ма?ш вiдбути в Чернiвцi до реально? школи. Мати опустилась на колiна. - I цього, ?диного, вiдiрвати вiд серця?.. Тяжка моя доля. Залишусь одна з хворою Марiйкою та маленькою Павлинкою?.. На хвилину замислився Адальберт, а далi докинув: - Так мусить бути! Готуй сина в дорогу. Завтра разом вируша?мо в Чернiвцi! - I попростував до мандаторсько? контори. Мати й сестрицi сiли бiля Осипа, слухали його розповiдi про полонину та пригоди. Анна тоскно зазирала синовi у вiчi, бралася чесати його розкуйовджене волосся. А вiн поглядав у вiкно, вдивлявся, шукаючи зором стежки, що слалися на полонину. Наче долинали звiдти знайомi голоси ватага, Юзька, пастухiв... Нiч вiдкрила широкi дверi в безсоння. Марилося, як на обширi неба бавляться в пiжмурки зорi, як мiсяць посипа? срiблястим бiсером мерехтливi далi. Чув, що й мати не спить, часом зiтха?, аж стогiн вирива?ться з грудей. Не наважувався обiзватись, хоч i хотiлося сказати щось ласкаве, приязне. Яка вона добра й чутлива! У думках складалися нiжнi слова... А десь там, на полонинi, плине iнше життя. Сягав думками в обiйми полонинського роздолля. Наче обступали його друзi, давали поради, слухали сумний голос фло?ри. А далi тужливо десь обiзвалася трембiта, заколисуючи думки i мрi?. На той клич нiби рiзьблений Довбуш звiвся у вогнi. Горiв-горiв, а он вийшов неопаленим з печi, руку простира?, наче кличе з собою в далеку дорогу. Виблиску? його топiрець, зорi здiйма? з неба, i вони незгасно горять, як перли казковi. Простяг руку до них i, розшарiлий, прокинувся - вранiшн? сонце зазирнуло у вiкно, а бiля лiжка стояла тривожна мати. * * * Зарання рушили в дорогу до Чернiвцiв, Осип сидiв поруч з фурманом, бо батько взяв до себе на бричку лiсничого i з ним увесь час вiв господарськi розмови. Шумiли ялицi обабiч дороги, тихо стогнали буйнолистi буки. Нiби вчувалися прощальнi зiтхання матерi. А на дозрiлих нивах нагиналося колосся, обважнiле зерном i прозорими, як сльози, росами. Поволi хилився день за розквiтлими соняшниками. Ось i гора Нiмчич. Зупинились на нiй. Ледве видно звiдси околицi рiдного села. А там десь змiяться дорiжки на полонину. Придивлявся - чи то хмарина застигла серед узгiр'я, чи, може, ватри полонинсько? димок? Ладен був дременути, бiгти аж туди, де спузар Юзько пильну? ватру й вiвчарi збираються до сто?ща. Раптово збаламутило хлопця заповзяте бажання, i вiн, схопивши в руку нерозлучну фло?ру, босонiж побiг, не оглядаючись i не зважаючи на поклики батька. Бiг, аж у скронях застукало. Та ось спiткнувся об гострий камiнь, розсiк п'яту, аж кров зацебенiла. Затиснув рукою рану й сiв край дороги. Поблизу стояли цигани. Стара циганка поклала зеленi листочки до рани й шматиною пов'язала ногу. Обступили хлопця цигани, спiвчутливо похитуючи головами. А незабаром почувся й батькiв голос: - Де вiн, харцизяка? Ось я йому... - Глянувши на закривавлену ногу, опустив пiднесену руку. - Д?дю! Я погнався за зайцем... Хотiв спiймати, - вигадуючи, журливо поглянув на батька. - Ось i фло?ру попсував, падаючи. - Йому байдуже за ногу, за фло?рою побива?ться. - Таке бува?, - пiдбрiхував розважливий циган. - Бачив сам, як хлопець бiг i ледь-ледь не спiймав зайця за хвоста. Та спiткнувся, бiдолаха. Цигани гуртом засмiялися. Адальберт розводив руками, примовляючи: - Де видано, щоб за зайцем ганяти шляхтичу? - Бува? й таке, - посмiхався хитрувато циган. - А шкода, що не пiймав. Може, й нам дiстався б хоч хвiст на вариво. Цигани допомогли знести хлопця на бричку. Сердито кинув Адальберт фурмановi: - Поганяй! Всю дорогу Осип мовчав. А кошлатi ялини млосно хитали вiтами, розсiваючи жалi разом iз падаючими шишечками. * * * Поволi загоювалася рана. Бiля печi поралася стара господиня, в хатi яко? поселив Осипа батько, а сам подався на службу. Звикав до нових обставин прибулець, почав прогулюватись. Радiв, що недалеко вiд садиби видно Прут. Вражала його широчiнь рiки. Це ж ?й вiдда? сво? води Черемош, щоб понести ?х у потужномутiлинi аж до Дунаю. А понад Прутом розкиданi садиби, будинки. Кiлька з них мурованi, а то все дерев'янi, наче пташинi гнiзда потонули в гущавинi. Надходив час навчання в школi, бо вже й гуси-лебедi летять у вирiй. У першi днi Осип вiдчув себе чужинцем: то була нiмецька нижча реальна школа, в якiй викладали катехiзис, бiблiйну iсторiю, красне письменство, арифметику, нiмецьку мову, геометрiю, стереометрiю, механiку, географiю, природознавство, фiзику, малювання, будiвництво. Почалось нове турботливе життя учня. Першi днi несмiливо ходив вулицями мало чим прославленого мiста, в якому ледве набиралася тисяча жителiв. Найбiльше пожвавлення приносили ярмарковi днi. Частенько про?здили купцi з крамом, бо мiсто лежало на шляху з Молдови в Польщу. Поволi полонили увагу Осипа науки. Хоч вiн i не належав до найкращих учнiв, але вчився добре. Особливо подобалось малювання та читання художньо? лiтератури. Твори Гейне, Шiллера приваблювали сво?ю романтичнiстю, гостротою, фантазi?ю. Збуджували уяву i Орлеанська дiва, i чарiвниця Лорелея, повитi легендами. Знаходив сво?рiдну гармонiю в поетичних творах, уловлював щось рiдне. У реальнiй школi здебiльшого навчалися дiти службовцiв, мiщан. Склад учнiв вiдрiзнявся вiд бiльш привiлейованих закладiв - гiмназi? та духовного училища. Осип знайшов друзiв серед учнiв, якi походили з гуцульських родин. У цьому колi звучала рiдна мова, хоч у викладаннi ?й не було мiсця. Часом доводилося терпiти зневагу за прихильнiсть до "хлопсько?" мови. Проривалася в стiни школи й коломийка, яка не пасувала до суворих облич цiсаря й канцлера, що, як наглядачi, позирали з портретiв. Щасливими для Осипа були днi вакацiй, коли при?здив до рiдного села й потрапляв у обiйми турботливо? матерi та сестер. Зимовi вакацi? ощасливлювали його зустрiчами з Юзьком та участю в щедрувальнiй групi односельчан. А влiтку не заставав побратима - десь перебував вiн на полонинi. Ходив у святковi днi на майдан, де збиралась молодь, слухав спiванок i сам награвав на фло?рi. Вивчав рiзнi примовки та пiснi. А дома все те записував, додаючи й численнi Марiйчинi спiваночки. Пробував i сам складати коломийки та награвати ?х на фло?рi. Переповнений враженнями повертався з вакацiй, приносив друзям гуцульськi новини. * * * З кожним днем поширювалось коло iнтересiв. У життя реально? школи часом вривалися подi?, що порушували спокiй академiчних днiв. Доходили звiстки про масовi селянськi заворушення в Галичинi, про розгром за вказiвками канцлера Меттернiха повстало? Кракiвсько? республiки та загибель ?? ватажка - вiдомого й популярного серед молодi Едварда Дембовського. Може, цi подi? залишились би малопомiтними й не набрали значно? ваги в життi школи, якби не трапилось одного випадку. Хтось, наче навмисне, розбив скло на портретi Меттернiха, та ще так, що скалочка застряла на високому чолi державно? особи. Цей випадок переполохав iнспектора. Вiн не знав, що дiяти - чи власноручно виймати ту скалочку, чи доручити сторожу. Пiсля вагань i хвилювань дозорець шкiльного порядку вирiшив звернутися до головного полiцмейстера мiста. Так минуло кiлька тижнiв. З острахом чекали прибуття полiцая, що славився сво?м невблаганним характером. Знали учнi, що таке вiдвiдування принесе насамперед непри?мностi учням-гуцулам. Це ж вони ведуть розмови про Лук'яна Кобилицю та ширять непевнi спiванки. А тим часом виникли значнiшi несподiванки, що ?х принiс березень 1848 року. Стало вiдомо про революцiйнi виступи в Парижi, Вiднi, Будапештi. З Вiдня втiк натхненник реакцi? та нацiонального гноблення канцлер Меттернiх. Значною для Осипа була й iнша подiя - його батько саме в цей час залишив посаду мандатора й переселився до Чернiвцiв, де шукав роботи в магiстратi. Та?мно вiд батька ходив на майдан, де вирували натовпи людей, вiдбувався мiтинг, що в ньому взяли участь звiльненi з-пiд арешту. Юнаки-гуцули протиснулись наперед. Адже то ?хнi земляки виступають. - Братове! - звертався промовець до громади. - Надiйшов час великих змiн! Пильнуймо волю! Оберiмо депутатiв до установчих зборiв! То буде народний рейхстаг, що вирiшуватиме нашу долю... Шкiльна молодь взяла участь у походi з музикою. За прикладом Вiдня i Львова у Чернiвцях формувалися добровiльнi загони, учасники яких одягали синi блузи з червоними вилогами, сiрi штани з подвiйними червоними лампасами та чорний капелюх з пером. Озбро?нi шаблями юнаки iменували себе гвардiйцями. До них не пристав Осип, бо не вистачало вiку. Але заздрив тим, що ходили вулицями з революцiйними пiснями. Поволi вуличнi мiтинги ставали частiшими, прибували сюди й селяни. З'являлися рiзнi промовцi. На мiтингу виступали навiть представники з Угорщини. Один з них розповiдав про подi? за межами Буковини. - Спiльно виступаймо за волю! Пiднялися вже угри, чехи, волохи. Вiдгукнулись iталiйцi, щоб скинути з сво?х плiч криваву корону Габсбургiв. Шикуймося в ряди революцiйно? гвардi?! Гуцули кидали догори сво? кучми 29 та крисанi, вигукували: 29 Шапки. - Геть Меттернiшка! Хай народнi депутати правлять нами! - Лiси та полонини нашi! Геть Джурджуванiв з ?хнiми мандаторами та лiсничими! - Лук'яна Кобилицю знову обрати депутатом! - Обрати! - То наша воля? Наче завирував Черемош, покотив лункий вiдгомiн, заколихалась, завирувала громада. Осип уперше вiдчув ?? силу, нескориму волю. Здавалося все таким радiсним, звабливим. Читав на обличчях людей святковi настро?, весняне зворушення, наче пiсля люто? зими сонце клечало розпуклою бростю землю. Подих оновлення принiс Осип i до сво?? кiмнати. - Д?дику! - звернувся до батька, що сидiв бiля столу, напнувши на носа окуляри, читав газету. Це ласкаве слово вирвалось, як колись у дитинствi. Батько вiдсунув газету, пильно глянув на сина. Холодом повiяло вiд того погляду. - Дивлюсь оце на тебе, Осипе, - батько хотiв сказати щось вагоме. - Дивлюсь i думаю. Небагато залишилось до закiнчення школи. Тобi чотирнадцять рокiв. У такому вiцi я вже добував собi кусень хлiба. Ма?ш i ти незабаром служити нашому цiсарю... - Кажуть, що цiсаря вже нема! - вирвалось ненароком. - То пусте, сину мiй! Нема тi?? сили, щоб звалила владу Габсбургiв. - Кобилицю ж депутатом мають обрати. - Кобилицю?! Знову той ворохобник! Лайдак! - Або я знаю? - Осип дивився запитливо на батька, а голос юнацького серця мовив: "Знаю, ой, вiдаю, чому так любо надходить весна i скресають буковинськi рiки". * * * Здавалося, весняний легiт лине над свiтом оновленим. Таким вiн мусить стати, адже недаремно задзвенiла пiснями молода гуцулiя. Не до свого тихого затишку прямував Осип пiсля шкiльних занять, а на край мiста, де розливався повiнню Прут, скинувши з себе зимове вбрання. В уявi ще вiдлунювались молодi голоси шкiльних братчикiв, нiби вiтер куйовдив розвихренi вiти ялиць i вони стоголосе обзивалися сво?ю дивною мовою. Так i юнацтво розворушилося, загомонiло. Незабаром кожен понесе надбанi знання, щоб вiддати ?х улюбленiй справi - хто до чого навчився. Не мiг до кiнця збагнути сво?х бажань. Батькiвськi велiння не западали в душу. Пiшов, як на пораду-розмову, послухати гомiн повенi. На березi збирав першi дарунки весни - рiзноколiрнi чiчки, як колись у дитинствi, квiтчав ними свою крисаню. Спливали на думку улюбленi вiршi Гейне, навiть нашiптував ?х. Тодi й небо ставало ще прозорiшим, ширшали горизонти. Сiдав на березi так, щоб найдальше бачити. Прислухався до плескоту, здавалося, що то багатострунне звучить синя глибочiнь. Чи не бринить то промiння сонця, розбиваючись об хвилi? А може, то вуркочуть принесенi аж сюди води Черемошу? З цими думками простягалась рука до фло?ри, i ?? звуки доповнювали мелодiю. Здавалося, що нiкого й нiчого бiльше не iсну? на свiтi. Та ненароком влилось у цю гармонiю ще й звучання молодого дiвочого голосу. Так спiвають цигани. Не раз доводилось чути ?хню улюблену пiсню: Упар плай ко з?л?но К?р?л жокос романо, Ке кiдiнiле о ром, Ке т? л?н зв?р дром. 30 30 На зеленому горбочку Цигани гуляють, Тiльки одного з ними нема?, Бо вiн десь блука?. Звабливий голос циганки то затихав, то з новою силою розлягався. Та пiсня здавалася продовженням весни. Бринiло в нiй i широке роздолля, i туга закуто? пристрастi. Тi звуки бентежно пройняли юнацьке серце, вiдкриваючи завiсу в якийсь незнаний свiт. Пiсня циганки обiрвалась, наче канув ?? молодий голос у непроглядну глибину рiки. Та ось, як привид, постала перед ним лiтня циганка i з нею зовсiм юна дiвчина, виблискуючи бiлими зубами. - Файний легiник! - обiзвалась стара. - Такого б нам до циганського табору. Помандрували б аж у Молдову! Поглянь, Цоро, який вiн гарний, наче в барвiнку купаний, - звернулась до юнки. - Нене моя, дивись! - сплеснула руками циганочка, пильно розглядаючи прикраси на Осиповiй крисанi. - То грай собi, грай, легiнику, - й пiшла берегом. А дiвчина, пострибавши, наче русалка, на однiй нозi, швидко висмикнула з крисанi найкращу павину пiр'?ну, а другою вхопила жмуток квiтiв i побiгла. - Гiй на тебе! - розгнiвано гукнув Осип i погнався за каверзною пустункою. Може, i не наздогнав би прудко?, як козуля, дiвчини. Але вона, вiдбiгши, зупинилась, повернулась обличчям, а руки з прикрасами закинула позад себе. - Чому став? Вiдiймай! Добром не вiддам. Але Осип розгублено стояв перед нею. Дiвчина жбурнула у воду чiчки. - Лови! - гукнула. Осип кинувся до берега, але течiя швидко понесла жмуток. Тим часом дiвчина сховала за пазуху павину пiр'?ну. - Нема! - показала долонi. Збентежений юнак запитав: - Де ти взялася така? - Цигани знайшли мене темно? ночi на шляху. Тому я така чорна. Ха-ха-ха-ха! Який ти потiшний, легiнику. Осип замахнувся фло?рою на зухвалу пустунку. Але фло?ра випала з рук. Дiвчина пiдняла ??, засурмила. - На тво? пiр'ячко. Мiцнiше приладнай до крисанi, щоб не загубив. А коли згада?ш у дорозi мене, то пусти цю павинку по водi. Якщо пiрне й не вирине, то вже не почу?ш мо?? пiснi. А коли вирине, то ще тобi заспiваю. - Ти ворожбитка? - Авжеж! Ха-ха-ха... - Цоро! Цоро! Не барiмося до табору. Цоро! - почувся голос матерi. Дiвчина, блиснувши очима, прудко побiгла. "То так ?? звати? - майнула думка. - Цора..." Долинула пiсня: Упар плай ко зелено К?р?л жокос романо... Той голос котився хвилями, то поринав, то виринав. * * * Гомiнким передвакацiйним лементом бурували класи. Було про що галасувати: той радiв, що незабаром вирветься на волю, той доводив необхiднiсть продовжувати освiту, той скаржився на якогось навчителя за низький бал, а iншому просто хотiлося бешкетувати. Раптово обiрвався лемент, коли до класу зайшов учитель словесностi. Це був улюблений викладач. Вiн i сам писав вiршi, наслiдуючи Гейне. Кучма чорного, з помiтною сивиною волосся вихрилась, блiде обличчя вiдтiнювало гострий погляд чорних очей. Осип любив учителя за його запальну вдачу. Обидва вони були закоханi в Гейне. Останнiй урок учитель присвятив читанню збiрок вiршiв улюбленого поета. Принiс "Buch der Lieder" 31 та "Reise-bilder" 32. 31 "Книга пiсень" (нiм.). 32 "Подорожнi картини" (нiм.). Вiн умiв захоплювати учнiв. Лилася в гармонiйних звуках пiсня, поставали картини надрейнсько? природи, повитi переказами, легендами. Проймаючись натхненням. Осип, читаючи, передавав схвильованiсть лiрично? розповiдi про красуню, що пода? голос зi скелi на Рейнi, причаровуючи юного весляра, який, захопившись, забува? небезпеку пiдводного камiння й гине. Ich glaube, die Wellen verschlingen Am Ende Schiffer und Kahn, Und das hat mit ihrem Singen Die Lorelei getan 33. 33 Зникають в потоцi бурхливiм I човен, i хлопець з очей; I все це сво?м спiвом Зробила Лорелей. - Мо? юнi друзi, - звернувся вчитель. - Я маю право сьогоднi так називати вас, бо стали ви на порозi нового життя. Здавалося, що вiн хотiв висловити давно наболiлi думки про свою самотнiсть, про якiсь та?мницi душi. - Друзi мо?! Життя - це мандрiвка в тому казковому човнi, що може натрапити на скелю. Не випускайте з рук весла, правте човна повз небезпечнi пiдводнi рифи... Був i я колись таким, як ви... Багато мандрував... Аудиторiя наче завмерла, бо розповiдь була незвичайна. Обiрвав ?? рiзкий дзвоник, сповiщаючи про закiнчення уроку. Звiвся вчитель, став. До нього пiдходили учнi, прощалися. Коли наблизився Осип, вiн подарував йому томик поезiй Гейне, промовивши: - Дарую описанi поетом подорожнi картини, бо, сподiваюсь, друже мiй, доведеться й тобi мандрувати та зазнати пригод. Тво? здiбностi свiдчать, що не зупинишся на роздорiжжi. Таким багатим не пам'ятав ще себе Осип. На диво, батько розщедрився i дав йому на дорогу кiлька ринських 34. Щоправда, з таким напуттям: 34 Грошова одиниця в колишнiй Австрi?. - Це востанн? даю тобi. Доберешся до матерi в Путилiв, там пiдеш на свiй зарiбок. Тепер Осип мав придбати подарунки для сестриць. Та й для Iвана треба щось купити: той повернувся з мандрiвки i живе в матерi. Полагодивши бесаги в дорогу, пiшов на базар, розглядав крам, дiйшов уже й ряду, де продавалися доморобнi речi. Несподiвано угледiв Юзька, який повиставляв на продаж змайстрованi сво? топiрцi, фло?ри, тарiлочки. - Юзьку! - гукнув. - Це я, Осипе! - кинувся в обiйми. - Давай разом вирушимо на домiвку. Я закiнчую навчання. - Оце добре. Не будемо баритися. Я швидко спродаю сво? дрiбнички або передам якомусь крамаревi. Уже повертався з подарунками, як почув знайомий голос i пiсню. Наче манив до себе голос химерно? юнки. Забувши про все, Осип пiшов назустрiч. Зупинився бiля табору. Серед загального лементу чулися вигуки: - На Молдову! - Сучаву! - Ясси! Цигани сидiли на возах, критих халабудами. З однi?? визирнуло молоде обличчя - пiзнав спiвочу дiвчину. Вона пiднесла догори руку, вгледiвши Осипа. З лементом вирушив табiр. Гукали погоничi, верещали циганчата. А з-помiж хаотичного рiзноголосся видiлявся дiвочий голос. Наче причарований ним, Осип пройшов ще добрi гони. Стояв, доки можна було чути пiсню, а потiм пiшов шукати друга. - Де забарився? - зустрiв його збентежено Юзько. - Купував подарунки... - Можна за цей час все скупити... * * * Нiщо так не з'?дну? людей, як спiльнi мандри. Юнi побратими вирушили долиною понад Прутом. Часом користувалися ласкою якогось попутного фурмана, що згоджувався пiдвезти мандрiвникiв, а здебiльшого покладалися на сво? ноги. Хоч бесаги за плечима й заважали ходi, але хлопцi жваво перестрибували руча?, беручи навпростець. Аж надвечiр вiдчули втому й примостилися на вiдпочинок пiд копицею сiна. Тут застали ?х сутiнки. Полягали на сiнi, рахували зорi, що одна по однiй виринали з глибини неба. Осип розповiдав про дiвчину-циганку, з якою ненароком зустрiвся. До розповiдi для прикраси додав дещо вигадане, щоб зацiкавити свого друга... Прокинулись, коли щось затупотiло бiля копицi. Здалося, що то потвора якась простягала чорну довгу голову до сiна. Осип завмер. - Та це ж кiнь прибився! З вуздечкою, - зрадiв Юзько. - Мабуть, хоче нам прислужитись. Вiн упiймав коня. - Що ти вигаду?ш? - Клади на нього бесаги! Сiдаймо верхи! - В одну мить Юзько стрибнув на коня й подав Осипу руку. ?хали хлопцi смiючись. Юзько весело насвистував, а вiд того кiнь пiдiймав голову вище i йшов без понуки. Та далi почав зупинятися, норовлячи вертатися назад. Мабуть, не звик далеко заходити вiд обiйстя. Тодi Юзько вигадав iнший спосiб. - Ти сиди. Осипе, тримай бесаги, а я буду пiдганяти його. Потiм Юзько сiдав на коня, а Осип пiдганяв. Так подорожували, аж доки зажеврiла зоря крайнеба. - Тепер можна й вiдпустити. Хай поверта?ться. Треба лише напо?ти в руча?. - Що то господар скаже? - уболiвав Осип. - Господаря треба сповiстити, написати подяку й добре прив'язати до хвоста, щоб не втеряв. Жартуючи, хлопцi склали листа, прив'язали й пустили коня, який заiржав i подався шляхом. Ця пригода пiднесла настрiй мандрiвникiв, якi багато свого шляху вiдмiряли жартiвливою ?здою. Вiд Вашкiвцiв до Вижницi довелося обходити несподiванi плеса, що лишились пiсля весняно? повенi. Намилувавшись кра?видом з гори Нiмчич, побратими, поклавши бесаги пiд голови, лежали горiлиць проти кришталевого неба. Часом боривiтер шугне над ними. Вiд його трепетних крилець, зда?ться, здiйметься легiт i заляже на макових стеблинках, струшуючи пелюстки. Тут зустрiлися юнi мандрiвники з дiдком-прочанином, який розповiв легенду про Сокiльський камiнь... Було се тодi, коли давнi поселенцi зайшли в цi гори. ?х ватажок - Гуцул. Шолом на його головi - наче сонце свiтило пiд час свята на честь Лади, що справляли люди над Черемошем. Там святиню на Сокiльськiм мав Ладо. Триста легiнiв служило йому вдень i вночi. Всi у панцирах, всi при збро?. Праворуч у тiй святинi стояв образ того ж бога - бiлий, наче в мармуру рiзьблений. А лiворуч - образ чорнобога Чортовита. Стояв темний вiн, замiсть череса гадюкою оповитий. Чорний меч тримав у руцi мiцнiй, вправнiй. Ось свято Лади почалось. Легiнi-прислужнi водили довкола святинi коня бiлого, як лебiдь, коляду спiвали й шану вiддавали. А навколо Чорновита дiди стали, а вiдтак i коня чорного водили. Пiсень вони не спiвали, лиш дивилися понуро, наче сльота випадала перед ними. Пiд час свята сталось диво - ожили стату? бiлобога й чорнобога. Загримiли мечi в руках божих, бо вступили в бiй нещадний. Iскри сипались довкола, народ млiв од переляку. А боги рубались до знесили. Ось у бою тiм бiлобог, спiткнувшись, упав на землю. Тодi подав голос ватажок: - Такий ти, бiлобоже? Не встояв перед чорним iстуканом? - заступився гордий Гуцул за бiлобога, розмахнувшися мечем дужим. Лiг на землю скривавлений чорнобог. Але таким порятунком порушив Гуцул давнiй звичай не втручатися в справи божо? сили, за що був заклятий бiлобогом: - В сю гору тя заклинаю, в нiй пiдземнi? святинi скнiють. I Сокiльським ме ся звати оцей камiнь, по iм'ю мо?? птицi. Меш там доти спати, доки в лiтi на Купала не зiшлю сво?х соколiв, щоб ти встав, добувши прощу. Вiдтодi спочива? ватажок у Сокiльськiм. А щороку на Купала пробуджа?сь, щоб довiдатись про прощу божу. Вигляда? вiн соколiв, що мають вiсть принести. Лиш тодi зможе вирушити з ватагою добувати нашу славу. Вислухавши розповiдь. Осип, дивлячись на Сокiльський камiнь, заклично звернувся: - О, злетiть вже раз ви, соколики милi!.. Пiшли далi. Часом доводилося пробиратися пла?м 35, де можна пройти лише один по одному. Стежинка та вiддалялася вiд берега, то заводила пiд прямовиснi скелi або виходила на широку долину, по якiй розгалужувалося рiчище. Тому й село, що пиша?ться садами, назване Розтоками. В широкому плинi тут перепочива? Черемош, звiльнившись вiд стрiмких вирiв. Лише тихим шепотом обзиваються хвилi, бавлячись дрiбними камiнцями. 35 Вузька стежка. А за Розтоками знову кам'янi береги, наче велетнi на чатах. Розбуджу? ?х вуркотлива Путилiвка, вриваючись сво?м потоком у плин Черемошу. Тому й село назвали Усть-Путилiв. Недалеко за ним знову кам'янi брили по рiчищi. - Прислухайся! Зда?ться, що в тому каменi щось тоскно гра?, наче зiтха. - Справдi?! - насторожився Осип. - А вiда?ш, чому названо камiнь Бiскiв? - Або я знаю... - То слухай, абись вiдав... Юзько умiв з та?мничим видом розповiдати рiзнi пригоди, небилицi. Часом додавав щось сво?. Коли говорив, то так переконливо, що й сам проймався вiрою, нiби в кожному словi звучить достеменна правда, а не вигадка. Та й слухача мiг запевнити в цьому... - То було, коли Довбуш перемiг злого Арiдника й кинув його у хвилi Черемошу. А недобитий виплив i оселився в тому каменi. Ночами вiн перекида?ться в чорного скрипаля. Забереться на камiнь i гра?-гра?, аж доки вранiшня зоря сходить. А далi хова?ться знову десь у каменi, сидить та струни сво? ладна?. Ото вони й бриньчать тихо-сумно. Осип прислухався, i здавалося, нiби справдi тужнi звуки линуть вiд каменя... Берегами Путилiвки зав'юнилась дорiжка до рiдного села. Ось i знайома хата внизу. А навколо схили гiр, повитi задумливими смереками. Обiйстя обнесено воринням, i поза ним стелиться зажурена в самотинi левада. * * * Переступивши порiг, зупинився, несподiвано вражений. На лавi бiля вiкна в бiлому вбраннi лежала Марiйка. Повела сумними очима, але нiчого не промовила. Привiтавшись, Осип ступив кiлька крокiв, подав хустину. Взяла блiдою рукою, пригорнула до грудей, ледве ворохнула посинiлi уста. - То ангелiв бачить Марiйка, - пошепки сказала мати. Поглянув на свiчку, поставлену коло не?. Хотiв упасти на колiна й заридати. Але стримався, бо, за гуцульськими звичаями, не вiльно плакати, коли людина помира?. Адже вiд того душа ?? буде мучитись. За кiлька хвилин мати погасила свiчку. То вже згасла страдниця. У дорожньому вбраннi як був так i залишився Осип. В карбоване смутком серце влився ще один струмочок гiрко? печалi. Мовчав, а душа голосила, побивалася. Промайнули згадки про сестринi спiваночки, казки, тихi розмови. А тепер... У хату зайшов збентежений Iван, привiтався з братом. - Привiв уже трьох трембiтарiв, - повiдав матерi. - Хай трембiтають. За хвилину сумно затужили пiд хатою трембiти, сповiщаючи про тяжке лихо в родинi Федьковичiв-Гординських. Линули терпкi звуки долиною Путилiвки, залягали на далеких схилах околишнiх гiр. На той клич виходили з сво?х осель старi й молодi гуцули, простували на похорон, несучи з собою восковi свiчки. Анна з Павлинкою закiнчували споряджати померлу. У головах ?? поставили горнятко з водою та свiчку. Прибулi подружницi сплели вiнок з барвiнку, поклали на голову Марiйцi, а поруч "деревце" - вершок смеречки з трьома пругами кольорове оздоблених вiточок. На знак того, що в хатi померла, знадвору бiля вiкна повiсили бiлу намiтку. А серед двору Осип з Юзьком розпалювали за звича?м велику ватру. - Хай освiтлю? шлях нашiй Марiйцi, - тоскно зауважила Анна. Кожен прибулий на похорон, запаливши бiля ватри свiчку, несе ?? до хати, тулить бiля померло?, дехто кладе грiш ?й на груди; потiм зверта?ться до присутнiх, кланяючись: - Добридень! Стоячи бiля наряджено? Марiйки, гiрко голосить мати: - Донечко моя, з ким я буду вiкувати, з ким се буду слугувати? Вже ти менi не меш робити, не меш кутати; я тобi на вiно не давала, я тобi весiлля не справляла; ти у мене дорога була, ти у мене вiрна була; ти зi мною се обходила! Донечко моя дорога, чо' ти мене облишила? Я тебе не сварила, я тебе не била, чим тебе так прогнiвила, що ти мене лиша?ш! Донечко моя! Марiйко моя! Де тебе переслiдити, чи в садочку на листочку, чи в травицi на росицi, чи у верхах на каменi, чи у хатi, на задвiр'?? Жалем проймали Осиповi груди материнi слова. А тим часом прибули пiп i дяк, кадили навколо ладаном... Продовжувала голосити мати, коли виносили померлу. За нею йшли простоволосi, з розвихреними чубами чоловiки, бо не годиться вiд початку аж до кiнця похорону щось на голову натягати. То хай жiнки пишаються сво?ми хустками. В дорожньому вбраннi пiшов поруч матерi Осип... Поховали Марiйку поруч могилок ?? братикiв та сестриць. Ятрилася душа Осипа, коли дивився на матiр, що ставила запаленi свiчечки не тiльки на свiжiй могилi, а й на iнших. Сiм гробикiв поруч. Тут спочивають сестри та брати Осипа. Уклякла Анна й бiля дев'ято? могили, квiтчано? калиною й барвiнком. Там ще молодою поховала свого першого мужа. Щось шептали уста ??. Слiв не розумiв Осип, але збагнув невиплакану до дна материну гiркоту. * * * Та не тiльки сiмейна трагедiя лягла тiнями в оселi Федьковичiв. Не минули ?? й подi? пам'ятного 1848 року. Селянськими заворушеннями була охоплена вся Буковина. З появою в селах Лук'яна Кобилицi ширилися революцiйнi настро?, пiдносилася нова хвиля виступiв проти помiщикiв. Принишкли цiсарськi посiпаки, поховалися мандатори й комiсари. Гуцули зустрiчали всюди Кобилицю з великою повагою. Тепер вiдростив собi довгу бороду, а на виду став ще мужнiшим i гнiвнiшим. На нього покладалися, як на ватажка, котрий зазнав i ув'язнення, й фiзичного покарання. Його iм'я вимовлялося з повагою й гордiстю. Од Вижницько? округи обрали народного оборонця депутатом австрiйського рейхстагу, що його скликано було 26 червня. Туди вiдбув Кобилиця. У той час, як селяни покладали великi надi? на свого депутата, консервативна нiмецько-румунська газета "Вucovina" ширила наклепи на нього та iнших депутатiв, намагаючись довести, що не можна "таку ватагу вважати представниками цiло? австрiйсько? провiнцi?". Спiльники Кобилицi, що залишалися в селах, сповiщали свого депутата про подi?. Не вiдмовлялися Iван Дашкевич з Осипом писати суплiки на iм'я депутата, коли приходили прохачi до хати Федьковичiв. Та й Анна чуло ставилась до селянських бiдкувань i не заперечувала синам чинити добре дiло. Так минало лiто, а осiнь принесла нерадiснi вiстi. Почали бешкетувати по селах вiйськовi загони, приборкуючи селянськi заворушення. У сiчнi 1849 року оголошено стан облоги по всiй Буковинi. Почала брати гору реакцiя. Кобилиця зник, аби не потрапити до рук екзекуторiв. Не залишилась поза ?хньою увагою й хата Федьковичiв. Засмутився Iван Дашкевич, подовгу десь никав. Може, шукав зв'язкiв з Кобилицею? Iнодi та?мниче розповiдав Осипу про все, що чув од сво?х спiльникiв. Повiдав брат i про сво? намiри. А намiри тi були вагомi. Говорив, що його чека? десь кохана панянка. Не знав, куди податися - чи до кохано? родом iз Серета, чи до Кобилицi в гори. Осип наслухався братових оповiдань про мандрiвнi пригоди, подi?, якi вiдбувалися по iнших мiстах. Знав Iван iз розмов Кобилицi про великi заворушення в Угорщинi. Навiть дав Осиповi познайомитись з примiрником газети "Зоря галицька", що з початком революцiйних подiй виходила рiдною мовою у Львовi. Довiдався з цi?? газети про створення Головно? Ради Русько?. Читав надруковану "Вiдозву до руського народу". Дивно звучала ця вiдозва: "Браття! Вiдомо вам, що найяснiший цiсар австрiйський i король наш подали ласкаво всiм народам сво?м i нам, русинам землi Галицько?, патентом з дня 25 березня 1848 конституцiю, то значить: такую фундаментальную установу, котра цiлому народовi нашому через виборних i завiрень? маючих мужiв удiл в праводавствi сво?м дозволя?, i тим способом свободу i добрий бит нам забезпеча?..." Важко було Осипу розiбратися у всьому тому, що писалося у вiдозвi Головно? Ради Русько?. - А чи Кобилиця при?днався до то? ради? - запитував Осип. - Кобилиця не при?днався. Вiн прагне iншо? конституцi?, насправдi народно?, а не цiсарсько? подачки. - То-то ж... Яка ж то конституцiя, видана цiсарем, коли вiн сам не знаходить собi ради без Меттернiха?... Як мiг, так пояснював Iван. Але й сам вiн нетерпеливився. Кому вiрити? Де правди шукати? Не знайдеш ??, сидячи бiля припiчка в рiднiй хатi. - Мабуть, помандрую до Молдови. Кажуть, там i працю легше добути, - дiйшов висновку. При згадцi про Молдову Осип живо уявив собi той шлях, що слався на пiвдень вiд Чернiвцiв. Пригадав, як вирушав ним циганський табiр. Наче почувся дивний спiв химерно? спiвачки. - Може, й мене, Iване, вiзьмеш? - запитав брата. - Нi. Ти лишайся бiля матерi. А менi вже не сидиться тут... Незабаром Iван здiйснив сво? намiри. Осип випровадив брата в далеку дорогу, а сам залишився допомагати матерi. Та з кожним днем тривожнi думи не давали спокою. Де себе дiти? Де знайти пристановище в життi?.. Минала осiнь, минала й зима. Надходили тривожнi вiстi про те, що росiйський цар посила? вiйська, аби придушити неспокiйних угрiв. Та й у Вiднi знову беруть верх цiсарськi посiпаки... Всюди наплодилося ?х, як чортiв у болотi. Не минула ?хньо? уваги й хата Федьковичiв. Якось прибув i сюди чиновник служби державного порядку в супроводi жандарма. Схвильована мати застигла, стоячи бiля печi. Осип спостерiгав, як чиновник швидким позiром оглянув кiмнату, звернув увагу на книги, що лежали на столi, зокрема на розгорнутого Гейне. В постатi, виразi обличчя чиновника можна було вгадати, що ця людина склада?ться з елементiв: ?сти, спати, писати протоколи, стежити за проявами державно? крамоли. Такою уявлялася Осипу австрiйська державна Фемiда, п'ятою яко? затиснуто волю народiв, пiдвладних iмперi? Габсбургiв. Чиновник розпитував про Iвана - куди вiн подався, що розповiдав про Лук'яна Кобилицю, коли ма? повернутися? Мати нiчого не знала. Не залишив охоронець державно? непохитностi поза увагою й Осипа. - Хоч п'ятнадцятирiчний вiк не да? права на застосування заходiв безпеки, однак, замiсть брата, доведеться Осипу Гординському-Федьковичу з'явитися в жандармське управлiння, - на останньому словi чиновник ?хидно, зловтiшне посмiхнувся. - У таких юнакiв, що зачитуються вiршами Гейне, теж зароджуються недобрi думки. Провiтрювати ?х необхiдно. Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа. Кров йому вдарила в лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося. Коли непроханi вiдвiдувачi пiшли, Осип рвучким рухом руки причинив дверi, звертаючись до матерi: - Неню! Нумо замiтати хату, аби слiд не смердiв по тих свинях! Мати вперше бачила сина таким. Вiдчула в ньому дозрiваючу силу. Та не здогадувалась, що за тi?ю силою криються болi для не?... * * * Не стримати хвилю Черемошу, коли вiн занурту?, скидаючи з себе зимову одiж. Не зупинити бистроплинного лету, коли з вирiю полетять збудженi весною журавлi. Не вiдвернути пристрасних бажань, коли прокидаються в юнацькому серцi. Першоквiттям рясту i сон-трави заряснiли долини. Перегуками веснянок озвалися розпрозоренi далi. Завуркотiли нiжними мелодiями руча?, а за ними й фло?ри засурмили пробудженим рiзноголоссям. Зеленолисто закосичувалися пiдгiрськi га? в обiймах зарожевiлих ранкiв. У таку пору не будеш сидiти сиднем, коли й повiтря мандрiвкою запахне. I вдень, i увечерi виходив Осип за обiйстя, прислухався до провесняних звукiв, чуючи в них мандрiвнi заклики. Юзько радив йому разом готуватися на полонину. Але iншi простеляться перед ним шляхи. Потай вiд матерi складав подорожнi речi в бесаги, увiбгав i книгу вiршiв Гейне, з якими часто подiляв сво? хвилювання та роздуми. А надiйшов час, заговорив: - Пiду пошукаю брата в Молдовi. Мати опустила руки, болiсно глянула, стиха промовила: - Цього я сподiвалася. Чуло мо? серце. Недарма останнi днi кружляли журавлi над хатою. Щось вiщують вони, - на очах у Анни заiскрилися сльозинки. Втерла рукавом i поцiлувала сина в чоло. - Хай тобi щастить... Не забувай... Повертайся... Нагодився Юзько, пообiцяв приходити до двору Федьковичiв допомагати в господарствi, а Осипа проводжав у дорогу. - Де ж ти, Осипе, знайдеш собi притулок? Де будеш поневiрятися? - уболiвав. - Не пiде ж чорт водить старцiв по свiту, а пошле на це нашого брата. - То правда твоя, Осипе... Iшли мовчки. Небо то захмарювалося, то свiтлiшало. Десь перегукувалися пiвнi, нагадуючи, що там поховалися гуцульськi оселi, обгриманi негодами, повитi одвiчним шумом лiсових хащiв i темно-зелених смерек... Розпрощалися юнi побратими аж бiля Сокiльського. Залишившись один, Осип стояв бiля скелi, пригадуючи все почуте про не?. Знявши з голови крисаню, вiн задивився на павину прикрасу. Усмiшка промайнула по задумливому виду. Може, видерти та пустити за водою? Чи пiрне, чи вирине? Коли б усе було гоже в дорозi. Спала на думку розмова й пiсня молодо? циганки. Пригадалось ?? iм'я - Цора. Нi, то не пiсня, то стогне течiя, а за нею пливуть без упину думки про минулi дитячi лiта. Пливуть, як те пiр'ячко, пущене за водою: то порина?, то вирина? на хвилях, колихаючи надi?... ГЛАВА ДРУГА _ ЧАРИ МОЛДОВИ _ Святкового дня на вулицях Ясс i ярмарковiй площi можна пiзнати життя всi?? Молдови. Сюди принiс молодий мандрiвник не тiльки втому тривало? подорожi, а й змужнiння. Не на сво? роки виглядав тепер, хоч цiлим ро?м ще кружляли думки, наснаженi враженнями минулого дитинства. Перша прогулянка привабила Осипа багатьма дивами, розвагами, прикрасами. Гомiнким рiзноголоссям зустрiла його столиця Молдови. Наче переселився вiн у iнший, досi не знаний свiт. Пiстрявiсть кольорiв, хаотичнiсть звукiв, гурми людей у найрiзноманiтнiших вбраннях приголомшували i вражали допитливого юнака. Скiльки сягне око, видно у зеленi тiнистих садiв та виноградникiв будиночки, що з'явились за останнi двадцять рокiв пiсля велико? пожежi мiста, а серед них красу?ться архiтектурна пам'ятка, собор Трьох святителiв, що вража? кожного прибульця сво?ми вежами, поставленими поверх чотирикутно? кам'яницi, масивно?, як фортеця, i оздоблено? скульптурами. Дозорцями древньо? молдавсько? слави стоять осторонь бiлi башти, iсторiя яких кри?ться у давнинi столiть. Наче пiдiймаються вони в наснаженому промiнням повiтрi, пливуть, розповiдаючи, як у п'ятнадцятому вiцi прибув сюди з Сучави прославлений полководець Стефан Великий, щоб дати вiдсiч завойовниковi Константинополя турецькому султановi Мехамеду II, полчища якого полягли тодi на просторах Запруття. Недалеко вiд мiста котить сво? води Прут до Дунаю, як котив, коли ще древня Дакiя вела непримиренну боротьбу проти римського панування. Попелом пожеж та порохнею часу вкритi подi?, що становлять сповнену легендами iсторiю Молдови. Пiзнавав допитливий юнак у будовах та переказах бувальщину цiкаво?, самобутньо? кра?ни. Дрiмливо прича?лось, пославшись аж до глибоких байракiв, дивне мiсто. Тут можна зустрiти нiмця, сербина, грека, цигана, вiрменина, ?врея, росiйського липована 36. Щедра молдавська земля прийняла в сво? обiйми представникiв багатьох народiв. Потрапляли сюди й засланi тиранами нескоримi волелюбцi. 36 Сектанти, що втекли вiд переслiдувань. За одягом, поведiнкою можна розпiзнати кожного прибульця. Найбiльшу увагу до себе привертають селяни з околишнiх мiсцевостей. Поважно проходять вони торговими рядами, не поспiшаючи розглядають або купують крам. У кожного на головi кучма темного довгого волосся, рiвно пiдстриженого над чолом. Одежа проста, аж до колiн, з широкими рукавами сорочка, а поверх не? черес; домотканi вузькi штани сягають сирицевих постолiв. Поруч iдуть молдаванки - стрункi, статнi. У них темнi очi, добрi, лагiднi, довiрливi. Голови оздобленi добротними хустками, покладеними вперше пiд час вiнчання. Це дiти природи, нащадки колишнiх дакiв, якi столiттями боронили вiд навали чужинцiв сво? пасовиська i критi очеретом оселi. Та не тiльки далися взнаки завойовники, випили багато трудово? кровi мiсцевi феодали - бояри. Не раз проносились хвилi молдавських повстань, а 1848 року в Яссах спалахнули вуличнi бо?, стiйко билися на барикадах молдавани. Вiйська господаря Молдови придуш