го,   призначеного
генерал-губернатором Саксонi?.

   Розмовляючи, земляки зiйшли на гiрку, звiдки вiдкривалися  перед  зором
широкi   розливи   Ельби,   а   за   нею   красувався   древнiй   Дрезден.
Муравйов-Апостол, як завжди, лiрично чулий до краси природи, почав:
   - Коли я дивлюся на цi розливи,  менi  пригаду?ться  дитинство.  Так  я
любив ще хлопчиком стояти i дивитися  на  повiнь  рiчки  Хорол  у  рiдному
Хомутцi. Хоч Ельбу i Хорол не зрiвняти, але ?х спорiдню? отой  плин  води,
що навiва? думи, зворушу? почуття.
   - I Ельба, i  Хорол,  -  зауважив  Iван  Петрович,  -  були  в  давнину
родичами. Це двi давнi слов'янськi рiки. Тут на березi  стародавньо?  Лаби
жили слов'яни-рибалки, яких потiм пiдкорили  собi  нiмецькi  феодали.  Але
полабськi слов'яни довго зберiгали свою культуру i мову.  Ще  й  тепер  ви
зустрiнете тут селян, що заховали в побутi i звичаях серболужицьку мову. Я
зустрiчався з такими ще в задунайському походi.
   - Слов'янськi рiки... Слов'янськi рiки... - промовив  Муравйов-Апостол.
- Якби ?м злитися у вiльне, широке слов'янське  море...  Який  простiр!  В
ньому чу?ться щось рiдне.

   - I щоб у тому морi не потонули човни вашого Хоролу i  мо??  Ворскли...
Вiйна проти наполеонiвсько? навали  розбурку?  дрiмливi  сили  слов'ян.  У
задунайському походi я зустрiчався з дiячами слов'янського  вiдродження  i
ще тодi зрозумiв, яка сила кри?ться у пробудженнi наших народiв.
   - Хочеться вiрити, що пiсля вiйни настануть новi часи, часи пробудження
вiд азiатського сну... Дивiться! Який чудовий кра?вид Дрездена!
   - Вiд поколiння до поколiння там  будувалися,  зберiгалися  пам'ятники.
Королi Саксонi?  приходили  i  зникали  або  ?х  проганяли,  а  пам'ятники
залишалися. Безсмертний той народ, що  береже  i  шану?  сво?  пам'ятники.
Подивiться на Дрезден. Як вражають зiр витонченi будови в  стилi  барокко.
Це жива iсторiя народу. Шкода, якщо вiйна зруйну? цi пам'ятники.

   - Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонi? князем Р?пнiним.
   - З Р?пнiним про це можна говорити, але не з Аракче?вим. Треба розумiти
Бетховена i Гете, щоб збагнути музику цих кра?видiв.
   - Ви любите великого Бетховена? - запитав Муравйов-Апостол.
   -  Так.  Менi  зда?ться,  що  вiн  доповнив  би  новими  мотивами  свою
"Крейцерову сонату" та геро?чну Третю  симфонiю  i  "Аврору",  якби  зараз
побував з нами на цiй гiрцi.
   - Та ще якби завiтав у кабiнет Аракче?ва, - засмiявся Муравйов-Апостол.
   Долинами вже лягали присмерки. Доносилися  вiдзвуки  канонади.  Земляки
замовкли,  прислухаючись  та  поглядаючи  на  вiдблиски  грiзного  бою,  а
прощаючись, домовилися продовжити розмову на Укра?нi.


   32
   В цей саме час на березi Ельби, вiддаля вiд Дрездена,  розгорiвся  бiй.
Звечора французи, одержавши пiдкрiплення,  кинулися  в  контратаку.  А  на
ранок, коли вони вiдступили, поле бою було засiяне вбитими  й  пораненими.
На переднiй лiнi? бiля пораненого коня припадав во?н:

   - Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цiй  чужиницi?  Викохував
тебе за Дуна?м, а розлучаюся на Ельбi. Що повiм  тво?му  господарю,  який,
може, десь з ворсклянсько? гори вигляда?  нас  з  походу?  Батьку  рiдний,
Iване, чи чу?ш нашi благання?
   Губи вороного ворушилися, нiби  намагався  вiдповiсти  вiн  на  жалiбне
звертання.
   Во?н гладив спiтнiлу  прострелену  шию  коня,  прислухався  до  важкого
дихання, розчiсував блискучу вихрясту гриву, витирав пiну, що викочувалася
з нiздрiв, змiшуючись з краплинами кровi. Тускнiли великi очi вороного,  а
з них зринали i котилися до нiздрiв краплини слiз.  Хотiв  закрити  повiки
тих очей, щоб вони не ронили стiльки жалю на чужому полi, а думками  линув
i за Дунай, i до берегiв заворожено? пiснями Ворскли.

   Нiби прислухався  до  виття  вiтру  вороний.  Може,  ввижалися  йому  в
передсмертному маревi придунайськi степи, де розпускав вiн по  вiтру  свою
гриву в шаленому розгонi по ковилових просторах.

   А коли кiнь востанн? хрипко зiтхнув,  козак  похилив  свою  скуйовджену
голову:
   - Прощай, мiй коню, ?диний мiй друже на цьому смертельному полi.
   Вiдстриг на пам'ять жмуток чорно? гриви i  заховав  за  пазуху.  Глянув
навколо.  До  трупiв  злiталися  чорнi  круки,   зловiсне   кружляючи   та
спускаючись все нижче й нижче.
   - Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душi сво?м пожадливим
хрипом, не нацiлюйся випивати очi мо?му вороному!
   Червоне  сонце  несмiливо  виповзало  над  обрi?м,  розливало  промiння
кров'яними плямами по збентеженiй землi i наче зажурено обливало багрянцем
во?на, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пiшов до  берега
Ельби.
   Подув круговiйно вiтер, покотив баранцями хмаринки по небу - нiби вiвцi
розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони  линуть?
Хотiлося з ними понести свою тугу, щоб розвiяти ?? по рiднiй землi.
   Та хмаринки щезали за обрi?м, а за  ними  повзла  слiпа  тиша,  в  якiй
безслiдно тонули благання во?на.

   Напившись пригорщами води з Ельби, пiшов просто  на  схiд  сонця.  Нiби
хиталась перед ним путь, занурюючись у невiдомi хащi.
   Жаль гiркий брав за  серце,  охмарював  його.  Хотiлося  заплакати,  та
сльози не пiдступали до запалих пiд острiшками нахмурених брiв очей.
   Ой жалю мiй, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рiдно?
роси воду пити, нiж з чужо? повноводно? рiки. Який широкий свiт, а нема  в
ньому простору нашому брату сiромi. Доводиться або в чужих  шлеях  ходити,
або в ярмо шию нагинати.
   I линула думка за думкою в рiдний край...
   - Кар-кар-кар! - нiби зловтiшалися над ним круки.

   33
   У березнi 1814 року переможне вiйсько вступило в столицю Францi?,  а  в
долинах ?вропи ще не всi трупи були загорнутi землею.
   Багатьом во?нам не судилося дiйти до  Парижа.  Не  ввiйшов  у  нього  i
органiзатор перемоги Кутузов, се'рце якого  поховали  в  сiлезькому  мiстi
Бунцлау, а тiло - у Казанському соборi.

   Зате урочисто на бiлому конi в'?здив у  столицю  Францi?  манiрний,  як
кокетлива  дама,  iмператор,   якого   церква   i   Аракче?в   проголосили
"Олександром благословенним", приписуючи йому вiнець перемоги.  Вiн  щедро
роздавав ордени тим, хто прославляв його iм'я. Нагороджувалися тi,  хто  й
не нюхав бо?в. Така iронiя долi повторювалася не раз в iсторi?.
   Попи i  дяки  щедро  вiдправляли  молебнi  за  позбавлення  вiд  навали
"двунадесяти язикiв" та прославляли "благословенного".
   Крамарi збiльшували прибутки, помiщики ще жорстокiше уярмлювали  селян,
а чиновники наводили "порядки" в  мiстах  i  селах,  у  тюрмах  i  школах.
Iмператор  -  всеросiйський  самодержець  -   повiрив   у   те,   що   вiн
благословенний  богом  переможець  i  владика  просторiв  землi   Русько?,
благоденствi?м повито? вiд краю до краю.
   Впиваючись, як отрутою, самовладдям, вiн не  чув  стогону  народiв,  що
скнiли у  безправностi  пiд  скiпетром  непогрiшного  монарха  неподiльно?
держави.
   Впавши у мiстицизм, iмператор вершив полiтику наступу  реакцi?,  очолив
Священний  союз  Росi?,  Пруссi?,  Австрi?,   через   який   здiйснювалося
мракобiсся, придушення визвольних рухiв. У  цьому  союзi  "благословенний"
знайшов  спiльника  -  канцлера  Меттернiха,  що  запровадив  найганебнiшу
полiтику нацiонального гноблення народiв, поневолених Австрi?ю.

   Тиха  Полтава  теж  святкувала  прибуття   в   малоросiйську   губернiю
"благословенного" iмператора. Прихильник його полiтики, найбагатший магнат
губернi? i найлютiший кат  крiпакiв  Кочубей  побудував  муровану  арку  -
ворота при в'?здi в Диканьку з Полтавського шляху.
   Сподiваних за час вiйни змiн у життi кра?ни народ не дочекався. Бувають
епохи,  коли  iдеали  розумного  буття  то  наближаються  до  людини,   то
вiддаляються вiд не?. Тодi нiби на хвилях розбурханого моря  хита?ться  ??
доля. Одних хвиля пiдiйма? наверх, iнших кида? в прiрву. Слава  тому,  хто
не випуска? з рук стерна, пряму? човном по хвилях до  заповiтних  берегiв,
шукаючи щастя. Епоха породжу? мужнiх стернових.  Вони  вiрять,  що  людина
може i повинна бути прекрасною, гiдною щастя на землi.

   Во?нна i пiсляво?нна епоха породила нових геро?в, якi  пiднесли  iдеали
людяностi, добра, правди, ?х не лякали катiвнi тиранiв. Вони  сiяли  зерна
смiливих помислiв, хоч у сво?й дiяльностi не спиралися на  широкi  народнi
маси. Але посiянi ними зерна заплiднювалися. Все, що було мисляче,  чесне,
людяне, прислухалося до ?хнього голосу. Народжувалися та?мнi товариства  -
"Союз  порятунку",  "Союз  благоденства",  учасники  яких,  загартованi  i
прославленi во?ни Вiтчизняно? вiйни,  не  мирячись  з  тиранi?ю,  прагнули
полум'ям революцi? оновити заковану в рабство кра?ну.
   Навiть новопризначений генерал-губернатор малоросiйський, князь Р?пнiн,
пiд впливом людей, особливо свого брата Сергiя  Григоровича  Волконського,
виявляв багато лiбералiзму. Ще перебуваючи генерал-губернатором  Саксонi?,
вiн уславився прихильником мистецтва. Маючи  титул  вiце-короля  Саксонi?,
губернатор вiддавав королiвську платню на вiдбудову  пошкоджених  пiд  час
вiйни пам'ятникiв у Дрезденi. Ставши малоросiйським  генерал-губернатором,
Р?пнiн наблизив до себе людей розуму, честi, благородства. У поводженнi  з
пiдлеглими вiн  був  стриманий  i  простий,  охоче  читав  романи,  слухав
анекдоти, любив пiснi i не називав полтавцiв дурними хохлами або скотиною.
Вiн не чванився сво?м знатним родом князiв Волконських.  Не  бундючився  й
тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману Укра?ни  Кирилу
Розумовському.
   В сво?му будинку новий генерал-губернатор охоче  дозволяв  улаштовувати
вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив  до  свого  дому  Iвана
Петровича Котляревського.

   На Новий 1816 рiк у Полтаву  пiсля  мандрiвок  по  ?вропi  прибув  брат
губернатора, генерал-майор Сергiй Волконський. Пiсля великого балу в  домi
генерал-губернатора вiдбулася  органiзована  Котляревським  вистава  п'?си
Олександра  Шаховського  "Казак-стихотворец".  До  вистави  Iван  Петрович
залучив  сво?х  вихованцiв,  що  виконували  гуртовi  пiснi,  якими   було
поповнено змiст п'?си. Та не тiльки вiн додав на  свiй  смак  пiснi,  а  й
дозволив собi переробити окремi сцени, надаючи ?м  правдивiшого  народного
колориту.
   Роль Марусi виконувала Таня  Преженковська.  Поза  текстом  п'?си  вона
проспiвала народну пiсню "Вiють вiтри", яку вперше почув Iван Петрович  iз
уст безталанно? Наталки. Вiн, слухаючи цю пiсню, вiдчував  у  нiй  глибоко
зворушливу сердечнiсть виконання, що засвiдчувало народження  артистичного
таланту.
   Про здiбностi  Тетяни  Гнатiвни  Преженковсько?  знав  Котляревський  з
розмов театральних любителiв, а  тепер  переконався,  почувши  ??  чудовий
голос та пересвiдчившись у майстерному вмiннi тримати  себе  на  сценi.  В
повному узгодженнi з голосом вона надавала гармонiйно? пластичностi  сво?м
рухам, що пасували до ?? жiночо? вроди. Саме такi  артистичнi  властивостi
Преженковсько? захопили Iвана Петровича. Довiдавшись,  що  молода  акторка
добула успiхiв не тiльки виступами по запрошенню в Полтавi, а  й  в  iнших
мiстах,  вiн  шукав  нагоди   повести   з   нею   розмову   про   подальше
спiвробiтництво для прославлення мiсцевого театру.
   На закiнчення вистави хлоп'ячий хор вихованцiв будинку проспiвав  пiсню
Климовського "?хав козак за Дунай".

   Князь i княгиня були  задоволенi  виставою.  Сергiй  Волконський  вiтав
Преженковську й Котляревського. Вiн потис Iвану Петровичу руку, промовив:
   - Ви розпочина?те корисне  дiло...  Це  початок  створення  укра?нсько?
народно? драми.
   - Вашi слова,  Сергiю  Григоровичу,  зворушують  мене.  Я  чую  ?х  вiд
прославленого в боях во?на.
   - То  минуле...  Ми  перемогли  наполеонiвськi  полчища,  але  вiтчизна
вимага? вiд нас нових подвигiв. Мене тiшить те, що сво?ю дiяльнiстю тут, у
Полтавi,  ви  готу?те  грунт  для  великих  справ.  Адже   в   культурному
вiдродженнi кожного народу театр вiдiгравав неабияку роль.

   - Так... Радий, що ви вгаду?те мо? намiри. Хочеться створити  театр  не
для легко? розваги, не для потакання слiзливим дамам, а такий, щоб у ньому
полум'янiв вогонь вiдродження!

   - Ви ма?те рацiю. Кожен народ у сво?му  розвитку  проходить  через  цей
священний храм, простуючи до  свiтла  правди  i  благоденства.  Бажаю  вам
успiхiв i горджуся полтавцями.
   Перевiвши зiр на картину, що висiла на стiнi в залi, Волконський додав:
   - Ось полотно полтавця  Володимира  Боровиковського.  Це  ж  талановито
намальована  картина.  Вона  могла  б  змагатися  з  кращими   експонатами
?вропейських музе?в.
   З картини поглядала сповнена тихо? задумливостi жiнка на тлi сiльського
пейзажу...
   Тим часом пiдiйшов управитель канцелярi?  генерал-губернатора  Новиков,
дiловито звернувся до Котляревського:

   - Нам  конче  треба  цими  днями  зустрiтися  й  поговорити...  Бувайте
здоровi... Князь дозволив подати для вас i Преженковсько? сво? конi...
   За кiлька  хвилин  Котляревський  i  Преженковська  сiдали  в  розкiшнi
губернаторськi сани, оббитi ведмежим хутром. Баскi конi  помчали  вулицею.
Iван Петрович вiдчував бiля себе теплий подих жiнки, що сво?м  спiвом  пiд
час вистави торкнулася глибоких струн у душi.  Хотiлося  ще  довго  ?хати,
вiдчувати цей теплий подих i пригадувати той спiв, що  переносив  думки  в
пережите минуле, воскрешав сбраз тi??, що так задушевно, без  театрального
позування, спiвала колись цю рiдну, зворушливу пiсню. "Вiють вiтри,  вiють
буйнi", - нiби виринав з минулого рiдний, незабутнiй голос.

   Швидко  домчали  конi  до  квартири  Преженковсько?,  i  вона  грацiйно
вистрибнула з саней.
   - До побачення! - гукнула.

   Зникла, як привид, а з ним розвiялися i сердечнi згадки. Дома в  думках
ще  довго  продовжував  розмову  з   Волконським   про   роль   театру   у
вiдродженнi...

   34
   Зустрiчi Котляревського  з  Новиковим  переросли  в  задушевну  дружбу.
Особливо зближував ?х  спiльний  iнтерес  до  лiтератури.  Родич  вiдомого
просвiтителя Миколи Iвановича Новикова, Михайло  Миколайович  багато  знав
цiкавого i повчального з  дiяльностi  видавця  сатиричних  журналiв  часiв
царювання Катерини  II  та  Павла  I.  З  його  розповiдей  Iван  Петрович
дiзнавався про  разючi  епiзоди  з  переслiдувань  журналiста-сатирика  та
п'ятнадцятирiчного його ув'язнення у Шлiссельбурзькiй фортецi.

   У Петербурзi, до прибуття в Полтаву  на  посаду  управителя  канцелярi?
генерал-губернатора,  Новиков   зустрiчався   з   молодими   лiтераторами,
приятелював з письменником Федором Глiнкою,  входив  у  та?мне  товариство
"Союз порятунку" та брав участь у масонськiй ложi. Не раз вiн розмовляв  з
Пестелем та iншими буревiсниками дворянсько? молодi.

   Разом друзi читали новi журнали. Обох  ?х  цiкавив  журнал  "Украинский
вестник", що почав у 1816 роцi виходити в Харковi.
   Одного грудневого  вечора  1817  року  Михайло  Миколайович  принiс  до
Котляревського цiлу паку журналiв i газет.

   Ще на порозi гукнув:

   - Ура! Перемога, Iване Петровичуi

   - Яка перемога?

   - ? повiдомлення iз  столицi  про  надання  вам  звання  майора!  Це  ж
перемога!
   Пригадавши  розумнi  слова  дорогого  Василя  Капнiста,  Iван  Петрович
вiдповiв:
   -_ _Капiтанiв та майорiв у мундирах у нас  досить.  Та  мало  капiтанiв
духовного життя, мало майорiв гуманiзму й освiти.
   - Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в
Будинку для виховання бiдних. Та й те зважте, що це була iнiцiатива  тако?
гуманно?  людини,  як  наш  Р?пнiн.  Отже,  дозвольте  поздоровити  вас  i
потиснути руку. Офiцiйно сам Р?пнiн повiдомить вас на черговому прийомi.
   - Дякую, - скромно вiдповiв Котляревський. Пiдiйшовши до столу, Новиков
розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" i промовив ще урочистiшим
тоном:
   - А тепер прочитайте оце!

   То був вiдгук  на  виставу  в  Харковi  "Казака-стихотворца".  В  ньому
значилося:
   "Прочитавши в оголошеннi про постановку оного,  я  сподiвався  побачити
щось  подiбне  до  незрiвнянно?  малоросiйсько?  "Ене?ди";  мрi?  мо?  про
вдоволення пiдкрiпились ще чутками, з якими  оплесками  прийнята  була  ця
опера на петербурзькому театрi, але скiльки уява моя не  була  зайнята  на
користь п'?си, все ж я ледве мiг дослухати кiнець. Що це за твiр?"
   - Що ви скажете? - запитав Новиков. Iван Петрович розвiв руками.  -  Ви
створили укра?нську "Ене?ду"...

   - Тiльки чотири частини. Останнi двi ще продовжую писати.
   - Але i в тому виглядi, що ?, ваша "Ене?да" стала знаменитою. В нiй  ви
дали змогу читачам вiдчути життя народу. Ви заговорили в поемi як iстинний
син народу...
   - Я не заслужив тако? похвали...

   - Це не похвала... Ви порушили вiкове мовчання. Подали  голос,  нiби  з
глибокого пiдземелля, i слово прорвалося на  свiт  сонця.  А  тепер  треба
поширити звучання цього слова. Ви, тiльки ви повиннi  створити  укра?нську
народну драму.
   - Це моя мрiя. Але ? багато перешкод.  Та  й  багато  службових  справ,
доручень  генерал-губернатора.  Ось  зобов'язав  ще  й  вести   бiблiотеку
заснованого ним бiблiйного товариства.

   - То  князь  викону?  волю  iмператора,  який  вирiшив  через  бiблiйнi
товариства поширювати занепалий дух божого  смирення,  а  через  вiйськовi
поселення, створенi за  проектом  Аракче?ва,  здiйснювати  свавiлля  тупо?
во?нно? диктатури... Будемо вiдверто говорити, як друзi. Пiсля Вiтчизняно?
вiйни наша кра?на вступила в перiод вражаючих контрастiв. З  одного  боку,
пiднесення народного  патрiотизму,  волелюбства,  а  з  другого  -  наступ
реакцi? у вiдвертих i найдошкульнiших формах. Дворянська iнтелiгенцiя,  що
вся разом iшла на боротьбу за спасiння вiтчизни, тепер розкололася на  два
табори. Як  завжди  в  часи  мракобiсся  i  тиранi?,  виступали  поодинокi
будителi,  провiсники  волi.  Завжди  ?х  боялися  i   знищували   тирани.
Пригадайте з римсько? iсторi? тирана Тiберiя, який  переслiдував  iсторика
Кремуцiя, бо вважав небезпечними  людей  розуму.  Так  i  в  наш  час  дух
аракче?вщини i дух вольностi  несумiснi.  Ростуть,  пiдiймаються  бурхливi
хвилi, хоч поки що розбиваються об мури реакцi?. Але навiть краплини  води
довбають камiння! А  слова  поетiв  дiють  сильнiше  за  краплини  води...
Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкiн. Це iз вiрша "Вольность", який
я недавно одержав зi столицi.
   Хочу воспеть свободу миру,

   На тронах поразить порок.

   А от ще разючiшi рядки:

   Тираны мира! трепещите!

   А вы мужайтесь и внемлите,

   Восстаньте, падшие рабы!

   - Далi  читайте  ви,  -  передав  вiрш  Iвану  Петровичу,  а  сам  лише
повторював з прочитаного: - "Самовластитель-ный злодей! Тебя, твой трон  я
ненавижу..." Сильно! Вражаюче! От що значить слово! Ви поет i це розумi?те
краще за мене.
   Новиков розповiв про столичний досвiд органiзацi?  масонських  лож,  де
учасники домовлялися до спiльно? дiяльностi, до вза?мосприяння.
   - Я маю доручення, - повiдомив вiн, - органiзувати в Полтавi вiддiлення
столично? ложi "вiльних каменярiв", як по традицi? називають себе масони.
   Iван Петрович ще в армi? зустрiчався з офiцерами, якi  брали  участь  у
масонських ложах, слухав вiд них про та?мнi  збори,  наповненi  мiстичними
дiйствами. Це все не вiдповiдало житт?вiй, вiдвертiй його вдачi. Тому  вiн
зауважив:
   - Я не  бачу  велико?  користi  вiд  та?мних  сходок  аристократiв,  що
ховаються за затемненими  вiкнами,  одягають  якесь  надзвичайне  вбрання,
виголошують якiсь символiчнi сповiдi. Правду треба шукати в життi.
   - Ви не ма?те повного  уявлення  про  товариство  "вiльних  каменярiв".
Головне поляга?  в  iде?  братерсько?  любовi,  рiвностi,  вза?модопомоги,
самопiзнання i морального самовдосконалення...

   - То з цим не треба ховатися в темних кiмнатах. Краще виносити  все  на
свiт сонця.
   - Справа в тому, що свiт сонця занадто захмарений у нашi  часи.  Масони
проголошують сповiдi без попiв i ?пископiв,  вони  проти  церковщини.  Та,
зрештою, рiзнi можуть бути форми об'?днань, де сходяться  люди,  ховаючись
вiд блюстителiв державного порядку.

   -      Все-таки       менi       подiбнi       зiбрання       нагадують
сентиментально-моралiзаторську комедiю, в якiй лише не  вистача?  зiтхання
дам.
   - Але навiть комедiя може  обернутися  на  драму,  коли  в  не?  внести
поглиблений змiст. Признаюсь вам, що нашi  завдання  далеко  ширшi.  Треба
насамперед ближче пiзнати людей, привчитись до конспiрацi?, а потiм...
   Новиков утримався сказати, що пiд прикриттям масонсько? ложi в  столицi
було утворено полiтичне товариство "Союз порятунку".
   -  Наша  масонська  ложа  буде  вiддiленням  столично?  "Астре?".   Вам
доведеться в нiй виконувати роль витi?. Тобто  проголошувати  пiдготовленi
повiдомлення, зачитувати твори, що поступатимуть до  нас  на  зразок  того
вiрша, з яким ми познайомились сьогоднi.

   Iван Петрович дав згоду прибути на збори масонсько? ложi...
   З кожною зустрiччю тiснiшали вза?мини друзiв. Новиков знайшов  у  особi
Iвана Петровича самобутню, розумну людину...
   У 1818 роцi на посаду ад'ютанта генерал-губернатора  Р?пнiна  прибув  з
Петербурга пiдполковник Матвiй Iванович Муравйов-Апостол. Вiн зустрiвся  з
Новиковим.
   Ще перед вiд'?здом зi столицi за  участю  братiв  Мурав-йових-Апостолiв
було  створено  та?мне  товариство  "Союз  благоденства",  замiсть  ранiше
заснованого  "Союзу  порятунку".  Нове  товариство   виразнiше   визначило
полiтичну програму, прийняло статут, в  якому  вимагалося  розповсюджувати
освiту, засновувати благодiйнi заклади та готувати державний переворот.
   Муравйов-Апостол познайомив Новикова зi статутом "Союзу  благоденства",
повiдомив, що в товариствi намiчаються два крила:  однi  висловлюються  за
конституцiйну монархiю, а iншi - за республiку.

   - Республiканцi беруть верх, - додав вiн.  -  Центральна  управа  нашо?
органiзацi? поклада? надi? на укра?нськi групи. Ми повиннi тримати зв'язки
з Пестелем. Цього року його призначено в Тульчин у штаб армi?. В  Кам'янцi
перебува? наш друг Сергiй Волконський.  Полтавська  група  ма?  розгорнути
дiяльнiсть спiльно з iншими групами. Нам  треба  мати  надiйних  впливових
людей.
   - Я вважаю одним з таких Котляревського - автора укра?нсько?  "Ене?ди",
- вставив Новиков.

   - Вашi мiркування правильнi. Я добре знаю Iвана Петровича.  Вiн  чудово
розумi?ться у вiйськовiй справi. Нам треба таких.
   - Я маю намiр пiдготувати Котляревського до вступу в  нашу  органiзацiю
через масонську ложу.

   - Так... Це виправдано нашою практикою.
   - В органiзацiю входять геро? Вiтчизняно? вiйни, досвiдченi  i  хоробрi
командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрiсть у вiйнi  проти
Наполеона золотим мечем, покладе його  на  вiвтар  велико?  справи  "Союзу
благоденства".
   - До меча треба i слово нагострити...
   - Так... Слово ма? стати подвiйним мечем. Пам'ята?те, як  говорить  наш
друг Федiр Миколайович Глiнка:

   Свобода! Отчизна! Священны слова!
   Иль будете вечно вы звуком пустым?
   Нет! Мы воскресим вас!..

   В цей час  дверi  кабiнету  управителя  канцелярi?  генерал-губернатора
раптово вiдчинились, i в них з'явився збентежений Котляревський.
   - Яка ганьба! Яка ганьба! - заговорив вiн.
   - Що сталося, Iване Петровичу?

   - Насамперед привiтайтеся з Матвi?м Iвановичем i сiдайте.
   -  Матвiя  Iвановича  я  радий  завжди  вiтати...  З  того  часу,   як,
пам'ята?те, розмовляли пiд Дрезденом...

   - Не можна не пам'ятати берегiв Ельби...
   - Друзi! - заговорив Iван Петрович. - До  нас  у  мiсто  прибула  трупа
Штейна, i, уявiть собi, найкращий у нiй актор Михайло Семенович  Щепкiн  -
пiдневiльний крiпак! Душа митця  не  може  бути  скована  рабством!  Це  ж
ганьба! Це прокляття, найганебнiше явище нашого часу!

   -  Що  ж  ма?мо  робити?  -   Новиков,   нiяковiючи,   переглянувся   з
Муравйовим-Апостолом.
   - Все зробити, щоб добути йому волю! - вiв з'апально Iван Петрович.
   - Якому помiщиковi належить Щепкiн? - втрутився Муравйов-Апостол.
   - Курським графам Волкенштейнам.

   - Твердий горiх... Дешево не  вiддадуть.  Та  й  без  дозволу  мiнiстра
внутрiшнiх справ не можна викупити, - зауважив Новиков.
   - Михайло Семенович Щепкiн говорить, що вже  порушувалося  питання  про
його викуп, але  Волкенштейни  хочуть  одержати  десять  тисяч.  I  то  не
вiдпускну дадуть, а нiби продадуть  iншому  помiщиковi,  бо  пiсля  смертi
графа  Волкенштейна  ма?ток  перейшов  до  опiкуна,  який  може  продавати
крiпакiв, а давати вiдпускнi не ма? права.
   - Тут потрiбнi не тiльки кошти, а й багато iншого, - пояснював Новиков.
   -  Та  й  кошти  не  малi.  За  такi  кошти  помiщик  може  купити   на
Нижегородському ярмарку сотню крiпакiв або стiльки  ж  коней,  -  глумливо
зауважив Муравйов-Апостол.
   - Ми будемо збирати кошти за вистави, через пiдписнi листи. Залучимо до
цього учасникiв масонсько? ложi, - гарячкував Iван Петрович.
   - Цього замало... Тут потрiбнi не тiльки кошти, а  й  iм'я  людини,  що
вiзьметься за цю справу. Добре було б, якби князь  Р?пнiн  або  його  брат
Сергiй Волконський зробили купчу на себе, а потiм, через якийсь час,  дали
вiдпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, вiд яко? залежить дозвiл на
викуп, жорстокий i невблаганний. До того ж вiн не допустить,  щоб  поблизу
його Диканьки творились такi "беззаконiя".
   -  Вашi  мiркування,  Михайле  Миколайовичу,   правильнi.   Я   спробую
поговорити при нагодi з Сергi?м  Волконським,  а  вам  треба  вплинути  на
Р?пнiна. Вiн же прихильник мистецтва, - зауважив Муравйов-Апостол.
   - Обмiркуймо ж детальнiше нашi заходи i будемо дiяти.

   35
   Одного осiннього надвечiр'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Iван
Петрович сидiв за столом,  дописував  останнi  частини  "Ене?ди".  Аж  ось
раптово вiдчинилися дверi, й важко ввалився подорожнiй чоловiк  iз  торбою
за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивiлий, з глибоко  запалими
очима, наче намальований  при  входi  до  монастиря  подвижник.  Тiльки  в
гострому поглядi не крилося чернечого смиренства.

   Стомленим голосом привiтався i стояв серед кiмнати.
   - Семене! Чого ж так, нiби соромишся?
   Важко присiв бiля порога, скинув торбу, поклав бiля нiг.
   - Де ж ти забарився? Давно ж уже закiнчилася вiйна.
   - Кому закiнчилася, а кому нi. Семен розстебнув  пазуху,  витяг  з  не?
жмуток кiнськоi гриви, поклав на колiна.

   - Оце все, що залишилося вiд вороного. Винiс вiн мене з пекельного  бою
на березi Ельби та й упав пiдстрелений. Попрощався з ним, вiдрiзав оце  на
пам'ять. I зараз нiби бачу, якими очима вiн тодi  дивився  на  мене.  Нiби
хотiв щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять...
   - Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на  полi  бою  як
герой!
   - Та  воно  так...  Але  думалося  ще  з  ним  побурлакувати,  а  може,
зустрiтися з  задунайськими  братами.  Хотiлося  напо?ти  ще  раз  його  в
широкому Дуна?.
   - Якщо не Отамана, то, може, iншого вороного напо?мо в Дуна?  або  й  в
iншiй рiцi.
   - Якби-то... Як говорили колись мо? задунайськi побратими: "Степ,  кiнь
та воля - ото козацька доля". Оглянувши вiтальню, Семен запитав:
   - Що ж у вас - усi живi, здоровi?

   - Поховали за цей час матiр...

   Лише тепер Семен зняв кудлату шапку.

   - Хай легко ?й буде... Добра, сердечна  стара.  Така  була  приязна  та
вуркотлива, як голубка.

   - Де ж ти цi роки перебував? По яких свiтах ходив? -  перевiв  на  iнше
розмову Iван Петрович.
   - Шукав правду.

   - Знайшов?
   - Всюди живеться гiрко... Ходив, хотiв довiдатися, який широкий свiт...
Вийдеш на шлях, глянеш, i зда?ться тобi, що там десь бiля дерева на  обрi?
мерехтить його кiнець. А дiйдеш до того кiнця,  i  знову  мерехтить  перед
очима несходжена безконечнiсть. I знову iдеш... Шукаючи правди, я  заходив
у церкви, де по-рiзному службу правлять.  Жив  з  ченцями  по  монастирях,
слухав ?хнi розповiдi. I кожен з них по-сво?му шука? спасiння. Хто  бреше,
а хто вiрить тiй брехнi... Баламутять людей сво?ми баляндрасами, а  правди
i не питай... Пiшов я самотужки шукати правду.
   Задумався Семен, мовчав.

   - То хоч небагато знайшов ???

   - Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обiцяв прийти i
розповiсти, як вiдшуку?ться ота колюча, як ви кажете, мужицька  правда.  -
Нiби збираючись з думками, повiв далi: - Найнявся служити до одного панка,
був за кучера в нього. Панок той завзятий бити крiпакiв та в карти  грати.
Хоч сам i плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв,  бо  мав
небагато крiпацьких душ. Намiчав i  мене  внести  у  ревiзькi  списки,  та
помилився. Ставши кучером, терпiв я од нього багато кривди i образ. Мовчав
i виношував свiй гнiв. Полюбили мене дворовi  люди  -  розповiдав  ?м  про
походи,  про  щире  побратимство.  Пiдслухав  пан  мо?  балагури  i  велiв
катувати. "Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!"  -  прорвався  таки  мiй
гнiв. - "Мене, що не скорився перед катами  в  Турбаях!  Мене,  кого  доля
водила за Дунай i  на  Ельбу!"  Збунтувався  я  i  повiв  за  собою  сво?х
прихильних крiпакiв. Наче пiшли на штурм Iзма?ла! Зчинився такий  заколот,
що довелося тiкати пановi до сусiднього ма?тку. Випроводжали мене  бунтарi
в дорогу, а самi теж лагодилися до втечi тими шляхами, якими  я  радив  ?м
простувати до Дунаю. Залягала  нiч,  коли  я  вийшов  уночi  на  простори,
спалахнула пожежа в ма?тку, наче освiтлювала менi шлях.

   - Та це, Семене, цiла житт?ва повiсть.
   - Як хочете звiть, а по-нашому то зветься  шуканням  колючо?  мужицько?
правди, - виривалися слова, наче з глибини назбираних у  життi  тривог.  -
Чимало побратимiв я зустрiчав i втрачав у мандрах, починаючи  од  втечi  з
рiдних Турба?в. Багато ходив шляхами,  та  не  дiйшов  ними  до  кiнця,  -
скорботою повивалася розповiдь.
   Читав у нiй Iван Петрович не  тiльки  принесений  з  мандрiвок  Семенiв
невпокiй, а й гнiв гнаного недолями  народу.  Поставали  вразливi  картини
лiро-епiчного сказання, вiд якого пашiло достиглими придорожними гiрчаками
й вiтрами розгойданого колосся рiдних  нив.  Поетам  належить  збирати  цi
дарунки, щоб у словi передати для поколiнь...

   -   Менi   зда?ться,   Семене,   що   ти   наче    побував    у    мо?х
мандрiвникiв-троянцiв.
   - Може... Тiльки вашi козаки-троянцi все по морях  мандрують,  а  я  по
суходолi.
   - Добилися й вони вже до суходолу.

   - То дай боже  ?м  пожити  без  панiв  i  не  зазнавати  крiпацтва,  бо
доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все сво? життя мандрую та шукаю
правди.
   - Правду шукати треба. Це так. Але  ?  рiзнi  шляхи  такого  шукання...
Шукали правду тво?, Семене, турба?вцi. Багато наробили бешкету.  А  справа
не полiпшилась... ? шлях  шукання  правди  через  освiту,  шлях  добростi,
людяностi. Добро треба шукати добром, а не злом.

   - То, мабуть, довго  його  доведеться  шукати...  А  славний  волоський
побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'?шся... Он як!
   В цей час завiтав Стеблiн-Камiнський. Вiн пiзнав Семена.
   - Це ти, Семене?

   - Виходить, що я, коли Семеном назива?те... Вже сутiнки кутали кiмнату.
   Семен, як i колись, пiдiйшов до грубки, почав розпалювати вогонь.

   36
   Готувались до вистави "Ябеда". Репетицi?  цi??  п'?си  принесли  багато
турбот не тiльки тому, що Iван Петрович поважав ?? автора  Капнiста,  а  й
прагнув залучити до театру  якомога  бiльше  глядачiв.  Вiн  вважав  п'?су
однi?ю з кращих, хоч не все в нiй йому подобалося.  Однак  не  наважувався
смiливо вносити змiни та доповнення, як це робив у iнших п'?сах.
   Пiсля однi?? репетицi? розповiв Щепкiну про сво? роздуми над "Ябедою".
   - В п'?сi ? Добров i Кривосудов, ? Хватайко i Прямиков; ? тут  добро  i
зло, правда i кривда, доброчиннiсть i  криводушнiсть.  Але  нема  душевно?
простоти,  не  чути  аромату  наших  ланiв,  вишневих  садiв...  Ви   мене
розумi?те?
   - Не тiльки розумiю, а й вiдчуваю душею артиста...  В  таких  п'?сах  я
виконую роль,  здебiльшого  декламуючи,  проголошую  устами  героя  високi
iстини. Але п'?са скову? дiю, не да? простору гри... Я  проголошую  устами
героя iде?, закликаю до правди, до людяностi,  але  не  вiдчуваю  у  цьому
житт?во? простоти, правди священних почуттiв. Тому я з бiльшою охотою граю
ролi в п'?сах Лопе де Вега, Шекспiра, Моль?ра. Там бiльше житт?во? правди,
оптимiзму.
   В роздумах актора-крiпака Iван Петрович вiдчував свiжий голос, в  якому
артистичнiсть сполучалася з народними поняттями краси.
   - Хочеться до цього ще додати... - обiзвався  Котляревський.  -  Народ,
який пробуджу?ться, не може не прагнути до правди у сво?х почуттях. Народ,
якому iсторiя мусить присудити майбутн?...

   - Нових нам п'?с треба! Нових геро?в! Цими п'?сами треба вивести  театр
iз вузьких примiщень, де збира?ться

   купка людей для домашньо? втiхи. Треба дати ширшi простори  для  голосу
артиста!
   Все сказане артистом-крiпаком нiс iз собою у тиху кiмнату  свого  дому,
нiс  образи  народно?  драми,  якi  зароджувалися,  полонили  його   думи,
хвилювали уяву. На порозi зустрiчав Семен, стурбовано звертався:
   - Так довго забарилися. Такi задумливi...  Чи  не  закохалися  часом  у
кого?
   - Так, закохався...

   - А хто ж вона,та краля?

   - Така, що не да? спокою нi вдень нi вночi, бо хвилю? серце i тривожить
душу...
   - Як же ?? звати?

   - Ще нема ?й iм'я...

   - Дивно... Без iм'я не можна...

   Довго  на  самотi  думав  Iван  Петрович.  Поставала  в   уявi   проста
дiвчина-полтавка, щира, добра, що любить матiр..  Батька  нема...  Коханий
давно пiшов на заробiтки, обiця? повернутися... Свата?ться заможний пан...
Мати вага?ться... I все  це  переплiта?ться  народними  пiснями.  В  таких
роздумах  вiдсуваються  десь  на  другий  план  виплеканi  ранiше   образи
козакiв-троянцiв, ?х заступа? постать сердечно?, нiжно?, як пiсня, Наталки
Полтавки.  Очевидно,  так  треба  i  назвати  задуману  п'?су  -  "Наталка
Полтавка".

   Вранцi, коли Семен зайшов у кiмнату, Iван Петрович сказав:
   - Ти запитував, як звати ???

   - Так, запитував... Не можна закохуватись, не знаючи iм'я...
   - ?? iм'я Наталка Полтавка.

   - Хороше iм'я... Щасти вам на все добре.
   - Але це ж тiльки в думках...

   - Коли в думках, то може бути й на дiлi. Так воно водиться...
   Шукав тепер нагоду повести ранiше обiцяну розмову з Преженковською.  За
останнi роки вона, незважаючи на свою молодiсть, набула сценiчного досвiду
й популярностi,  встигла  прославитись  у  харкiвських  виступах  разом  з
Щепкiним у трупi Штейна.
   Нагода  трапилась  пiсля  однi??  чергово?  репетицi?.  Iван   Петрович
запросив акторку послухати текст дiй "Наталки Полтавки",  в  яких  геро?ня
викону? пiснi. Тетяна Гнатiвна була вражена зачитаним.

   - Вважаю честю для себе виступити в такiй ролi. Обiцяю  вкласти  в  не?
найсердечнiшу щирiсть, - акторка нагородила автора приязною усмiшкою.
   - Спасибi, Тетяно Гнатiвно... Прошу  дозволу  вести  цю  роль  за  мо?ю
консультацi?ю...  Особливо  треба  подбати  про  костюм   геро?нi.   -   У
Котляревського промайнула думка про вбрання, що його у незабутнi  святковi
днi одягала його подруга юностi. Тож вона  сама  колись  квiтчала  вбрання
народними вишивками.
   - Так...  Для  виступу  на  сценi  багато  важить  вбрання  акторки,  -
погоджувалась Преженковська. - Вашi поради в цьому виконуватиму.
   - Треба, щоб це вбрання було художньо-народним. Адже в кожнiй вишивцi й
мережцi прогляда? душа народу... При вашiй вродi це буде чарiвно...
   - Ой, не говорiть такого,  Iване  Петровичу,  -  зашарiлась  акторка  й
пройняла iскрами свого погляду спiвбесiдника, простерши йому руку...
   Пiд враженням розмови Iван Петрович прибув на виставу "Ябеды" Капнiста.
Серед  глядачiв  був  i  автор  п'?си.  Починали  виставу,   за   звича?м,
декламацiями. На цей раз Котляревський  приготував  для  декламацi?  вiрш,
який вiдповiдав його настроям та  роздумам,  сам  зачитав  його.  То  була
поезiя Капнiста "Разлука".
   Лилися слова задушевно? декламацi?. Зворушливо закiнчував декламатор:
   Ведь не смерть нас разлучила,
   Возвратится милый друг.

   I декламацiя, i вистава пройшли з успiхом. Задоволений Капнiст запросив
до себе на вечерю Iвана Петровича, артистiв та  сво?х  друзiв.  Серед  них
були Новиков та Муравйов-Апостол.

   Пiдiймаючи старечою рукою перший келих, Капнiст промовив:
   - За здоров'я служителiв сценiчного мистецтва! За успiхи  артистiв!  За
успiшну виставу, що принесла  нам  сьогоднi  багато  при?мностi.  Схиляюся
перед тими, хто сво?ю грою на сценi несе свiт розуму i почуттiв.  Схиляюся
перед мистецьким покликанням артиста! Хочу зараз  домовитись  i  запросити
всiх присутнiх до себе в Обухiвку  пiсля  того,  як  вiдбудеться  ще  iнша
вистава  з  не  меншим  успiхом!  А  тепер  прошу  промовити  слово  Iвана
Петровича, якому ми вдячнi за органiзацiю вистави.
   Котляревський несмiливо пiдвiвся:

   - Дякую за  добре  визнання  вистави.  Я  називаю  першими  винуватцями
успiхiв у цiй виставi Михайла Семеновича Щепкiна i Тетяну  Гнатiвну.  Вони
принесли розквiт сво?х сил на нашу полтавську сцену, освiтили ??  житт?вою
силою. - Звернувши приязний погляд на Щепкiна, Iван Петрович мовив далi: -
Хотiлося б, щоб Михайло Семенович не тiльки зi сцени,  а  й  тут,  у  колi
прихильникiв,  сказав  кiлька  слiв,  допомiг   нам   зрозумiти   та?мницi
артистичного мистецтва.
   - Просимо, Михайле Семеновичу! - загули голоси. З келихом у руцi Щепкiн
виглядав не так артистично, як на сценi.  Перед  учасниками  вечора  стояв
скромний, навiть  сором'язливий  молодий  чоловiк,  в  очах  якого  крився
затамований смуток. Нiхто не  звик  таким  бачити  артиста,  який  потiшав
багатьох сво?м смiхом.
   - Правильно, що артист несе через сцену свiтло  розуму  й  почуттiв.  А
свiтло ? завжди наслiдком горiння. Навiть у трагедi?, коли артист уда?, як
згора? пристрасний герой, сi?ться крiзь пiтьму  умовностi  свiт  жорстоко?
правди. Артист, i ридаючи, i смiючись  на  сценi,  навiть  удаючи  блазня,
розкрива? душу людини, що ? прикрасою всiх прикрас на землi. Серце артиста
завжди прагне до краси, до волi... I тодi, коли вiн смi?ться, а душа  його
рида?, i тодi, коли вiн чита? урочистi оди,  а  гiркотою  наповнене  серце
щемить... Артист може зносити i приниження, i образи. Вiд нього  вимагають
смiху i слiз... Прошу пробачення... Так дума? i почува? артист-плебей...

   З очей Михайла Семеновича бризнула сльоза i впала  в  келих,  який  вiн
пiднiс до сво?х уст.
   Раптово обiзвався Муравйов-Апостол.

   - Пiдношу келих i закликаю до звiльнення артиста вiд  крiпацтва!  Кладу
на це святе дiло  золоту  табакерку,  що  одержав  разом  з  нагородами  у
Вiтчизнянiй вiйнi.
   В залi на мить запанувала тиша, лише покотився дзенькiт  келихiв.  Iван
Петрович нахилився до артиста. Капнiст звiвся, промовив:
   - Ваш учинок, Матвiю Iвановичу, гiдний похвали i пiдтримки.

   37
   Збори масонсько? ложi "Любов  до  iстини"  вiдбувалися  в  Писарiвцi  -
ма?тку Новикових. Тут зустрiвся  Котляревський  з  давнiм  сво?м  знайомим
Василем  Лукашевичем,  якого  знав  як  органiзатора  козацького  полку  в
Переяславському  повiтi.  Вiн  був  активним  членом  товариства  "вiльних
каменярiв". Прибули на збори С. Ф. Левенець, Л. М. Дяков та iншi масони.
   Управитель  масонсько?  ложi  Новиков  пiдготував  до  зборiв-   уривки
бiблiйних   текстiв,   якi   могла   бути   використанi   для    поширення
протестантських настро?в.
   У затемненiй завiсами кiмнатi на столi, застеленому чорним  покривалом,
мерехтiв синiй вогник лампадки, кидаючи млявi одблиски  на  присутнiх,  що
сидiли, вдягненi в традицiйнi для "вiльних  каменярiв"  мантi?.  На  столi
лежала бiблiя. Все це надавало пiдкреслено? та?мничостi.
   Спершу  Новиков  повiдомив,  що  уряд  посилено   переслiду?   зiбрання
масонських лож. На це Лукашевич, з властивим для нього  гумором,  зауважив
словами "Ене?ди", поглянувши на Котляревського:

   Коли кого мiх наляка?,

   То послi торба спать не дасть.
   Iван Петрович нiчого не вiдповiв. Вiн уже  тримав  у  руках  бiблiю  i,
виконуючи обов'язки "витi? каменярiв", почав  зачитувати  помiченi  в  нiй
Новиковим мiсця.
   Помiрно, виразно i урочисто лилися слова "витi?":
   - "А хто зробить шкоду ближньому сво?му, тому треба зробити те саме, що
вiн учинив. Перелом за перелом, око за око..."
   Пауза... Роздуми...

   - "Не вливають вина нового в мiхи старi; а то прорвуться мiхи,  i  вино
повитiка?, i мiхи пропадуть". Пауза... Меркне вогник лампадки.
   - "На рiках  вавiлонських,  там  сидiли  ми  i  плакали,  згадуючи  про
Сiон..." Пауза... Тихий шепiт...

   - "Ти вiддав нас на погорду сусiдам нашим, на  посмiховисько  й  наругу
тим, хто живе  навколо  нас.  Зробив  нас  притчею  в  народiв,  предметом
покивання головою для чужинцiв..."
   Пауза...
   Блимнув, затрiщав вогник лампадки...

   - "Ви сiль землi. Якщо ж сiль втратить силу, то чим зробиш ??  солоною?
Вона не потрiбна нi на що, ?? тiльки викинути геть на попрання людям".
   Пауза... Роздуми...

   - "Усьому свiй час, i кожна рiч ма? пору пiд небом".
   Далi зачитувалися бiблiйнi епiзоди з  життя  Соломона,  Давида,  Саула.
Iзра?льтяни обирають царем Саула, який ку? iз  золота  престол  i  множить
бiднiсть, безчестя в кра?нi.
   - Древня мудрiсть завжди оновлю?ться, - пояснював Новиков. - Ми понесем
древню мудрiсть, наповнюючи ?? новими iдеалами.
   Роздуми обривалися тихими речами. Блимав млявий вогник лампадки.
   - Ми не тiльки "вiльнi каменярi", а й  грабарi,  що  прокладають  шляхи
через небезпечну трясовину, - вiв далi  Новиков.  -  Наша  масонська  ложа
повинна мати вплив у всiх  галузях  життя.  Зараз  розвива?ться  торгiвля,
зароджу?ться  промисловiсть.  Знайшлися  i  в  нашiй  кра?нi  мастаки,  що
побудували пароплав.  Ста?  до  ладу  парова  машина,  яка  несе  змiни  в
господарському життi. Тепер на дерев'яному ралi крiпака далеко не  по?деш.
А вiдкриття нових портiв вимага? пшеницi.
   - То давайте нашi шляхи освiтлювати не цими лампа-дочками  масонськими,
а смолоскипами, - зауважив Iван Петрович, закрив оздоблену кованим срiблом
бiблiю, вiд чого захитався вогненний язичок у лампадцi,  вiдриваючись  вiд
гнота. Ще мить - i вiн погас.
   Стривоженi масони замовкли. Обiзвався Котляревський:
   - Витi? належить говорити i в пiтьмi... Жодна пiтьма не згасить  свiтла
совiстi. Адже найтемнiше бува? перед свiтанком, - з цими словами  розчинив
вiкно.
   Вiйнуло свiже повiтря, i в кiмнату  влетiла  пташка.  Вiд  несподiванки
масони загомонiли. Пташка попурхала i сiла на бiблiю.
   - Це символiчно, -  обiзвався  Новиков.  -  Пташка  символiзу?  чистоту
людських душ. Провидiння пiдказу? нам ширити братерство.
   - Нема  нiчого  несподiваного  в  тому,  що  до  нас  завiтала  пташка.
Очевидно, яструб ?? загнав сюди, - зауважив Котляревський.
   - Коли так, то це ще знаменнiше. Пташка знайшла спасiння вiд яструба...
   - А бува? так, що пташки гуртом i яструба поскубуть та попатрають.
   Розмови набували практичного змiсту, масони скидали  з  себе  дивовижнi
мантi? i сiдали в тiснiше коло.

   Закриваючи збори масонсько? ложi, Новиков говорив:
   - Через наше братерство переможе дух iстини...
   - А в яку клiтку доведеться потрапити тому духу iстини?
   - Ви, Iване Петровичу, невиправний гуморист.
   - Я хочу конкретно уявити той дух  iстини,  -  продовжував  сперечатися
Котляревський.
   - Поняття це визначить iсторiя...

   - Всяка бува? iсторiя i рiзнi iсторики.  Бiблiю  теж  можна  по-рiзному
пояснювати або й заперечувати.

   - А що ви наважитесь заперечити, що вам не подоба?ться в нiй?
   - Не подоба?ться, що бог створив людину по сво?й подобi. Менi зда?ться,
що без цi?? подоби людина  була  б  смiливiшою,  веселiшою  i  не  так  би
лякалася пекла...
   Пiсля зборiв "вiльних каменярiв" Новиков, Муравйов-Апостол,  Лукашевич,
Котляревський мали ще окрему бесiду.

   Потiм вiн завiтав до Щепкiна, розповiв йому про масонське зiбрання.

   38
   На другий день Щепкiн запросив Iвана Петровича пiти разом  на  ярмарок.
Спустилися з гори Панянки на просторий майдан, що слався  аж  до  Ворскли.
Тут юрмилася сила-силенна люду. Галас сплiтався з ревiнням волiв та корiв,
свинячим кувiканням, меканням овець. Навiть монастирський басовий дзвiн не
мiг заглушити ярмаркового гамору.

   Здавалося, що пiд монастирською горою розпласталася багатобарвна велика
жива iстота. Вона ворушилася, повзла i пила з Ворскли воду.  Повiтря  нiби
колихалося сизими хвилями.

   Друзi поринули в натовпi. Михайло Семенович торгувався, купуючи  в'язку
таранi з чумацького воза, викликав  чумакiв  на  розмови,  змушував  ?х  i
лаятись, i жартувати. А купивши тараню, сказав Iвану Петровичу:
   - Мене цiкавлять розмови,  рухи,  пози,  звички  простих  людей,  вираз
обличчя у гнiвi i в гуморi. Народ - великий артист. Все справдi артистичне
кри?ться в народi. Це - найкраща школа. Якщо ранiше вимагали  вiд  артиста
урочистих жестiв та iнтонацiй, то життя висува? новi вимоги артистичностi.
   В центрi ярмаркового майдану тяглися ряди виробiв ткацьких, кравецьких,
чинбарських, лимарських,  шевських,  теслярських,  ковальських.  Тут  були
пiдупалi  цеховики,  якi   не   витримували   конкуренцi?   зi   спритними
промисловцями. Тому цехмiстри з довгими палицями в руках та ратмани ходили
без колишнього гонору й губилися серед синьожупанного мiщанства.
   Зате спритно в  натовпi  нишпорили  всiлякi  жевжики,  хихикали  веселi
молодицi та пустомелi.
   З явився виборний iз заворсклянського села, пов'язаний  рушником,  а  з
ним, теж пов'язаний хусткою, пан  возний.  Обидва  напiдпитку.  Загомонiли
мiщани:
   - То наш пан возний заручився... Завзятий юриста, з живого i з мертвого
здере.
   - Та й посватав дiвчину - вродливу сироту чесного роду...
   Виборний з  возним  зупинилися  бiля  курських  богомазiв,  щоб  купити
вiнчальнi iкони. Продавець багато говорив, вихваляючи свiй крам.
   - Чи ти свого язика, чи iкони прода?ш? - поспитав його виборний.
   Поруч вигукував продавець квасу. До нього пiдiйшов  чумак  з  мазницею.
Дивився-дивився на продавця, а далi запитав у виборного:
   - Скажiть, добродiю, що то вiн вигуку?: "ржяной квас"?
   - То таке питво, що вiд нього людина  заiрже.  Тому  й  "iржяной  квас"
назива?ться. Обiзвався i возний:

   - Сiреч... Те?-то як його, напiй прохладительний i весьма-очень iскусно
здiланий. Даже наша весьма пристойна диякониха вельми несорозмiрним глеком
п'? для прохлажденiя обiльно? утроби.

   - Нам таке питво не годиться. Краще б таке,  щоб  не  iржати  конем,  а
заревти волом. А де тут дьоготь продають?

   - Дьогтю пита?ш? Ха-ха-ха, - брався за  боки  виборний.  -  Тут  тiльки
витрiшки продаються.
   - То торгуйте ними на здоров'я, - зауважив  чумак  i  поцiс  далi  свою
мазницю.
   Щепкiн iз захопленням спостерiгав, прислухався до розмов.
   - Пiдемо подивимося на лицедiйство, - возний потяг виборного на  кiнець
майдану.
   Щепкiн з Iваном Петровичем пiшли слiдом. Натрапили  на  рiзнi  розваги,
iгрища. Спiвали бурсаки, танцювали цигани, водячи загнузданого ведмедя.
   Увагу привернув мандрiвний жебрацький хор, в  якому  спiвали  чоловiки,
жiнки, пiдлiтки, виконуючи псалми та народнi пiснi.  Хор  обступили  колом
люди. Михайло Семенович уважно прислухався.

   -  Чудовi  голоси,  -  кинув  вiн  Iвану  Петровичу,  який  зосереджено
вловлював звуки сильного жiночого голосу, вiдчуваючи  в  ньому  нiби  щось
знайоме. Та не мiг збагнути, де чув подiбний голос, i вирiшив: "У  кожному
тужливому жiночому голосi чути щось рiдне для багатьох".

   Простуючи далi, Михайло Семенович говорив:
   - Тут народжу?ться мистецтво. Треба пiдняти завiсу, за якою проходить у
всiй рiзнобарвностi життя народу,  що  вмi?  чудово  спiвати,  вразливо  i
гостро смiятися, пристрасно любити, глибоко сумувати. Нам  треба  замiнити
на сценi i сентиментальну  слiзливiсть  i  абстрактну  людину  звичайними,
щирими почуттями.
   - Цiлком подiляю вашi думки...

   - Сподiваюся, що  сво?ю  "Наталкою  Полтавкою"  ви  вiдкри?те  дверi  в
широкий свiт. У вашiй  п'?сi  я  обов'язково  виконуватиму  роль,  яку  ви
запропону?те.
   - Iнакше я не мислю! Хочу, щоб цю  роль  виконували  ви  не  як  крiпак
графiв Волкенштейнiв, а як вiльний актор.  Двi  подi?  мають  вiдбутися  в
нашому мiстi - вистава ново? п'?си i ваше звiльнення.

   Повернувшись додому, Iван Петрович думав про жебрацький хор. Виходив на
ганок,  вдивлявся  в  закутаний  темiнню  ярмарковий  майдан.   Там   бiля
циганського шатра мерехтiло вогнище.  Звiдти  легким  подувом  розносилось
наснажене кiнським потом повiтря,  чувся  циганський  лемент,  крiзь  який
прорвався голос жiночо? пiснi. Вона лебединим риданням покотилась, б'ючись
об придорожнi явори, але швидко обiрвалася, нiби пiрнула в темну  безодню,
викликавши нову тривогу й роздуми.
   "Пiти пошукати цю спiвачку, - промайнула думка, - але  куди  йти  серед
ночi?"

   39
   Пiсля ярмаркового концерту стомленi жебраки  розташувалися  на  ночiвлю
поруч з циганським табором пiд старезним дубом, що могутньо розкидав  край
шляху сво? вiти.
   Кутаючись у лахмiття, вiдпочивали жебраки. Тiльки ?х  бородатий  вожак,
нiби бiблiйний пророк, з костуром у  руцi  обходив  навколо,  прислухався.
Вiддалiк линули металевi ридання монастирського  дзвону.  Нерухомо  сидiла
жебрачка, i ?? думки снували химернi тканини пiд  шелест  дубового  листя.
Мимохiть криком стривожено? душi вирвалася з ?? уст мелодiя "Вiють  вiтри,
вiють буйнi", розляглася просторами.
   Жебрацький ватажок принишк, знав, що спiвачка часто  спiва?  цю  пiсню,
вишиваючи рушничок - червонi кетяги калини i чорнi листочки вiночка. Виши?
рушничок, комусь подару?, а потiм знову вишива? iнший  тим  самим  узором.
Коли хто розпиту?, для кого вишива?, то мовчить - тiльки зiтхне.
   Уже кутала вечiрня темiнь надворсклянськi долини. Жебрачка тiшила  свiй
погляд вечiрньою зорею, що меркла, ставала лазуровою. Разом з  нею  меркли
потомленi очi жебрачки - вона засипала, поринаючи в та?мничi видiння.
   Ось перед нею, нiби а туману, проступив кущ  калини.  Легким  метеликом
лине назустрiч червоним гронам.  Лама?  вiти,  сплiта?  вiночок,  несе  до
Днiпра, хоче накинути на голову тому, що сидить пiд дубом. Простяга? руку,
але не може дiстати  до  нього.  Ось-ось  ма?  покласти  вiночок  на  його
задумливе чоло, а воно далi вiдплива? за  хвилею.  Знову  пiдбiга?...  Вже
близько, можна обняти. Та тiльки простягне руки - вiн далi... Ось нiби чу?
його голос... Такий теплий, нiжний. Серце тремтить у чеканнi. А потiм  все
обволiка?ться туманом i тiло пронизу? холод.
   - Не тiкай! - гука? i прокида?ться.

   Серце, як та чайка, трiпоче  крилами,  пливе  по  лазурових  переливах,
шукаючи  гнiздечка.  Хочеться,  щоб  повернувся  жаданий  сон,  ще  принiс
тривогу...
   А ледь-ледь засiрiв ранок, вожак  звелiв  пiдiйматися  i  лагодитися  в
дорогу, розповiдаючи про нiчну пригоду:

   - Приходив уночi до циганського табору якийсь дивний  чоловiк...  Питав
ту,  що  спiва?.  Циган  вiдрядив  його,   домовившись   вранцi   про   це
поговорити... То, мабуть, пашпорти мають  перевiряти.  Треба  поспiшати  в
дорогу! Тiкаймо швидше, щоб позбутися напастi.

   Жебраки хутко вийшли за Зiнькiвський шлях, вирушили до Диканьки.
   Червiньковими  килимами  стелилися  придорожнi   га?.   Iшла   жебрачка
назустрiч недолi, несла в смутком повитих очах iскри зрадливих  надiй.  До
?? обвiтрених нiг схилялися прибитi пилом головки зiв'ялого ромену.
   Iшла горем бита жiнка i несла скорботу в  невiдомi  свiти.  Несла  таку
пекучу тугу, яку носили невiльницi, коли перед  ними  стелилися  несходимi
шляхи до турецьких гаремiв.

   Здавалося,  що  то  не  тумани  залягали  край  шляху  по   долинi,   а
непроглядний  сивий  смуток.  Нiби  пливла  в  ньому   лебединим   плеском
жiнка-полтавка.
   Колихалося перед очима легке павутиння  i  тануло  разом  з  хмарами  у
вiтровiйному безмежжi.

   Попереду жебрацько? ватаги  важкою  ходою  брiв  у  дорожнiй  пилюзi  з
костуром у руцi старий  ватажок.  Вiтер  розчiсував  його  сиву  бороду  i
замiтав жебрацькi слiди.

   40
   Нелегко було переборювати  всi  непередбаченi  перепони,  щоб  викупити
Щепкiна. При кожнiй нагодi Iван Петрович натякав друзям  про  необхiднiсть
прискорити звiльнення актора. Довелося зрештою переконати гуманного  князя
Р?пнiна.  До  того  ж  Сергiй  Волконський,  вiдгукнувшись   на   прохання
Муравйова-Апостола, звернувся до брата i обiцяв взяти участь у благороднiй
справi. Але багато ще  не  вистачало  до  десяти  тисяч,  якi  треба  було
сплатити за Щепкiна. Р?пнiн внiс найзначнiшу суму  i  оформив  купiвлю  на
сво? iм'я. Це було в кiнцi 1818 року, коли  Котляревський  уже  закiнчував
п'?су.

   Незабаром до Р?пнiна з'явився керiвник  трупи  Штейн,  подав  контракт,
пiдписаний ним ще з Волкенштейнами на Щепкiна, i просив переписати його  з
внесенням iменi нового власника.

   - Моя совiсть не дозволя? пiдписувати  подiбнi  контракти,  -  вiдповiв
князь.
   - Свiтлий князю, - благав Штейн, - я маю  з  трупою  пере?хати  в  iнше
мiсто. Але без контракту не можу повезти з собою Щепкiна.
   - То й добре. Залишайтеся з трупою на кiлька рокiв у Полтавi. А потiм я
дам вiдпускну Щепкiну, i вiн повернеться з нашо? губернi? вiльним актором.
До того ж часу я прошу поводитись з ним, як з людиною нiкому не пiдлеглою,
крiм мене. Що ж до перебування вашо? трупи в Полтавi, то можу запевнити  -
в мiстi вистачить роботи. Тут iнтерес до театру  поширю?ться  з  розвитком
торгiвлi, ремiсництва. Тепер не та Полтава, що була двадцять лiт тому.
   Великодушнiсть князя приголомшила Штейна. Тепер вiн  не  мiг  свавiльно
ставитись до актора. Бiльше того, - сам Штейн потрапив  у  залежнiсть  вiд
Щепкiна, без участi якого в трупi не мiг вiн мати належного успiху.
   Найбiльше радiв з цi??  подi?  Котляревський,  готуючись  дати  виставу
"Наталки Полтавки" з участю Щепкiна.

   I ось  у  новому  примiщеннi  полтавського  театру  вiдбулася  прем'?ра
"Наталки Полтавки". Крiм мiсцево? знатi, театр заповнили купцi, ремiсники,
рiзночинська iнтелiгенцiя. В губернаторськiй ложi сидiв Р?пнiн з  княгинею
i одинадцятирiчною княжною Варварою. Брат Сергiй Волконський, що при?хав у
гостi, теж був тут разом з нареченою - юною красунею  Ра?вською.  В  iншiй
ложi сидiв любитель театру вiдомий вельможа Дмитро Прокопович  Трощинський
з сво?м родичем Василем Панасовичем Гоголем  та  його  десятирiчним  сином
Миколою Гоголем - учнем полтавського повiтового училища.

   В театр запросили сво?х друзiв Новиков  i  Муравйов-Апостол.  На  хорах
купчилися простолюди...

   Пiднялася завiса... Зi сцени повiяло  поезi?ю  рiдно?  Надворсклянщини,
Укра?ни. Глядачi з сердечним  завмиранням  побачили  простi  кра?види.  Не
палаци, не церкви постали перед очима,  а  сiльська  похила  хата,  повита
вишневим садком. З не? вдiйшла Наталка, несучи вiдра на коромислi.  Пряму?
до криницi, ставить вiдра... Замислилась... Полилася пiсня  "Вiють  вiтри,
вiють  буйнi,  аж  дерева  гнуться".  По  голосу  глядачi  пiзнають   Таню
Преженковську. Але тут  вона  не  така,  як  в  iнших  п'?сах.  Сама  роль
пiдказувала ?й iнше виконання.
   Постають  новi  й   новi   сцени.   Виклика?   смiх   кумедний   возний
Тетерваковський сво?ю калiченою мовою.  Не  один  з  присутнiх  чиновникiв
пiзнав самого себе.
   Розгорта?ться на сценi зiткнення двох  сил.  З  одного  боку  -  честь,
гiднiсть, повага, щирiсть почуттiв,  з  другого  -  моральна  обмеженiсть,
крючкотворство, формальне iснування людини.

   Мiняються картини, вiдкриваються дверi хати Терпелихи - матерi Наталки.
Лл?ться пiсня "Чого вода каламутна", i зда?ться, що хвиля збива?  каламуть
у чистiй течi? Ворскли.

   А от  почулася  пiсня  "Дiд  рудий,  баба  руда"...  Публiка  завмира?.
З'явля?ться в ролi Макогоненка улюблений актор Щепкiн. Вiн не вда?ться  до
штучних прийомiв комiзму. Все в  ньому  просте,  звичайне,  правдиве.  Але
глядачi смiються. Смiх виклика? разюча правда. Саме  такими  невгомонними,
розважливими, хитрими  доводиться  часто  бачити  сiльських  виборних  або
безжурних чумакiв.
   А от вража? сво?ю широкою, як степове роздолля, вдачею бурлака  Микола.
Такi й пiснi його, така й мова.

   Луна? зворушлива пiсня "Сонце низенько" - з'явля?ться Наталчин  коханий
Петро. Задушевно звучить  розмова  бiдних  юнакiв  Миколи  i  Петра,  вони
розумiють один одного, стають побратимами. "Знаю я добре,  як  тяжко  бути
сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити", - звучать щирi  слова
бурлаки.
   Вiдданiсть, щирiсть, любов перемагають. Наталка пiсля  тяжко?  душевно?
драми досяга? щастя.

   Заключна  картина,  побудована  драматургом  за  принципом   сценiчного
ансамблю, виклика? пiднесення.

   Пада? завiса.  Глядачi  просять  автора  вийти  на  сцену.  З'явля?ться
Котляревський, зустрiнутий  бурею  оплескiв.  Генерал-губернатор  запрошу?
його в свою ложу. Сюди з'явля?ться i Трощинський. Поздоровляють  автора  з
перемогою. Капнiст запрошу? Котляревського i акторiв прибути  до  нього  в
Обухiвку.
   - А вiд Обухiвки не так далеко i мо? Кибинцi, - обiзвався  Трощинський.
- Дамо виставу в мо?му власному театрi...

   Коли Iван Петрович вийшов  з  ложi  генерал-губернатора,  його  оточили
артисти.  Пiдiйшов,  вiтаючи,  Стеблiн-Камiнський,   а   з   ним   молодий
харкiвський  лiтератор  Орест  Михайлович  Сомов,  який  спiвробiтничав  у
журналi "Украинский  вестник".  Вiн  передав  Котляревському  вiтання  вiд
харкiвських лiтераторiв, а вiд Гулака-Артемовського подарунок - примiрники
журналу з його байками.
   Iван Петрович запросив друзiв до свого дому. Але тут обiзвався Щепкiн:
   - Пропоную прогулянку на Ворсклу!

   - На Ворсклу? На Ворсклу! - залунали вигуки. Тодi подав  свiй  голос  i
Семен Битий, що весь час осторонь спостерiгав за Iваном Петровичем:
   - Можу провести до рибальського куреня. Там добудемо i казана, i рибу!
   - Це чудово! На Ворсклу! - гукнув Щепкiн i рушив  на  шлях,  а  за  ним
iншi.
   Стояла тиха мiсячна нiч. Гомiнкий гурт спускався по Панянцi до Ворскли.
Зупинилися коло берега, розпалили вогнище, принесли вiд рибалок  казана  i
риби. Щепкiн, сидячи поруч Семена, пiдкидав у вогнище  цурпалки,  ?х  обох
обдавав дим.
   - Це  добре,  -  говорив  Щепкiн,  -  коли  б'?  в  обличчя  дим.  Менi
пригаду?ться мати в закуренiй димом хатi. Завжди вона була обдимленою, i я
??, навiть заплющившись, упiзнавав по димному духу.

   - А мене  коли  обда?  дим,  то  нiби  виринають  з  нього  задунайськi
побратими навколо козацького вогнища, - обiзвався Семен.
   Мiсяць поволi котився на захiд, нахиляючись до Ворскли, а зорi  снували
по землi шовковими нитками прозорi мережива.  Природа  зливалася  в  ?дину
гармонiю з людиною, торкалася ?? душi, вселяла  почуття  приязнi,  дружби,
любовi.
   Поруч Iвана Петровича сидiла Преженковська. Вона поклала руку  на  його
голову  i  грайливо  перебирала  чуб.  Вiд  цього  ставало  теплiше,  душа
розкривалася для радощiв i скорботи. Здавалося, нiби  прозорiшала  вода  в
пiтьмi ночi. Тодi хвилини наповнювалися дивною музикою.  Уявлялась  дорога
пiсня,  яку  так  вправно  виконувала  артистка.  З  тi?ю   пiснею   думки
переносились у пережите минуле. Поглянув на сусiдку. Зараз вона  здавалася
йому чарiвною.
   - В цьому Наталчиному вбраннi ви якась особлива. Я уявляю вас такою  не
в сценiчнiй грi, а в життi.

   - Для мене сцена i життя нерозмежованi.
   - Хотiв би вас завжди бачити такою.

   - У цьому вбраннi?

   - Так, у цьому вбраннi i такою ж сердечною.
   - Обiцяю бути такою.

   - I завжди виступати на сценi в такому вбраннi?
   - Обiцяю...
   Преженковська потисла  йому  руку  i  поклала  голову  на  плече.  Iван
Петрович вiдчув, як тривожно забилося серце, а в  думцi  ро?лось  питання:
"Це правда чи артистична гра, пустотлива розвага? Що може вмiстити в  собi
серце людини?"
   Раптом думки розвiялись срiбним дзвоном дiвочого смiху  Нiби  збагнувши
роздуми свого сусiда, Преженковська голосно засмiялася. Той смiх  поглинув
музику тишi...  Жаринки  меркли  на  кострищi,  вiтер  оживляв  ?х  тихими
поцiлунками, а навколо розливалася над плесами зачарована темiнь...
   Червоною загравою вже займався схiд, розсипав  рожево-райдужнi  перлини
по дрiбнiй росi.
   До Iвана Петровича пiдiйшов Щепкiн, обняв його:
   - Друже рiдний! У цiй гармонi? буття, в гармонi? неба i землi я  пiзнаю
та?мницю нашо? дружби... Хочеться обiйняти не тiльки тебе, а й наш  народ,
що виплекав таку чарiвну пiсню. Хочеться обiйняти весь свiт,  що  породжу?
красу почуттiв, якi линуть з вiкiв минулого i б'ються в невiдомi далi!
   Вранiшнiй вiтерець пiдхопив слова, покотив радiсть  тихою,  пробудженою
хвилею.

   41
   Разом вони сприймали всю принаду i втому подорожi - ?хали з артистами в
Обухiвку на запрошення Василя Капнiста. Кожнi гони шляху несли друзям щось
невiдоме, вiдкривали новi картини. Серпневе сонце не пекло, а лащилося,  i
люди подiляли мiж собою його тихi усмiшки.

   Часом усмiшки гасли на  устах,  коли  зустрiчалася  валка  понурих  вiд
тяжко? подорожi  чумакiв  або  потомлених  крiпакiв,  що  пленталися,  мов
очманiлi, повертаючись  з  панських  ланiв.  Зникала,  усмiшка  i  з  лиця
Щепкiна.
   Будинок Капнiста в Обухiвцi не  вiдзначався  розкiшними  прикрасами  та
готичними вежами, як у ма?тках iнших помiщикiв.  Василь  Васильович  любив
простоту в побутi i поводженнi, незважаючи на  сво?  становище  i  обрання
його в 1817 роцi губернським маршалом дворянства. Простоту сприймала  душа
поета так, як писав у сво?му вiршi "Обухiвка":

   Приютный дом мой под соломой,
   По мне, - ни низок, ни высок,
   Для дружбы ?сть в нем уголок;
   А к двери, знатным не знакомой,

   Забыла лень прибить замок.

   Горой от севера закрытый,

   На злачном холме он стоит;

   А Псел, пред ним змеей извитый,
   Стремясь на мельницы, шумит.

   Капнiст  не  давав  бучних  бенкетiв  "на  три  губернi?",  не   тримав
придворного хору з крiпакiв, якi прославляли б пана перед гостями. В цьому
будинку нiколи не бував нi Аракче?в, нi iншi високi чиновники. Зате у його
стiнах  зрiли  передовi  погляди  Олексiя  Васильовича  Капнiста,   Миколи
Iвановича Лорера,  тут  охоче  бував  Пестель,  брати  Муравйови-Апостоли,
Сергiй Волконський, Михайло Новиков.
   I  тепер  всi  вони  були  присутнiми,  коли   в   Обухiвцi   гостювали
Котляревський та Щепкiн. В старосвiтськiй просторiй  вiтальнi  столи  було
накрито килимами, заставлено стравами, срiбними келихами. На стiнi  висiли
фамiльнi портрети.
   Василь Васильович пояснював гостям:

   - Це портрет мого дiда Петра Христофоровича Капнiсоса, героя  грецького
повстання проти турецького гноблення. А це портрет мо?? матерi -  укра?нки
Софi? Андрi?вни. Ото й килими ? пам'яттю мо?? матерi.  Пiд  сволоком  цi??
вiтальнi я прожив шiстдесят рокiв. Прошу гостей у цiй  фамiльнiй  вiтальнi
Капнiсосiв сiдати за стiл.
   Господар  запропонував  наповнити  вишнiвкою  та  слив'янкою  келихи  i
звернувся до гостей:
   - Коли  виставляли  в  полтавському  театрi  мою  "Ябеду",  я  пообiцяв
запросити артистiв у Обухiвку, якщо вiдбудеться нова вистава ще з  бiльшим
успiхом. Таке сталося. "Наталка Полтавка" перемогла  всi  iншi  вистави  в
полтавському театрi. Спасибi автору i акторам!

   Вся обстановка схиляла присутнiх до простого поводження, до вiдвертостi
й дотепiв. За столом розмовляли про рiзнi новини. З подiями у  полiтичному
життi був добре обiзнаний Пестель. Знаючи Василя  Капнiста  як  противника
аракче?вського режиму, Пестель смiливо розповiдав про нещодавн? чугу?вське
повстання вiйськових поселенцiв.
   -  А  в  Шебелинцi  селяни  вчинили   заколот,   -   говорив   вiн,   -
забарикадувалися возами колом у кiлька  рядiв  i  вели  бiй  з  каральними
вiйськами.
   - Панове, - обiзвався Новиков, - яку з подiй цього, 1819 року майбутнiй
iсторик поставить  на  перший  план  -  чугу?вське  повстання  чи  виставу
"Наталки Полтавки"?
   Цей дотеп примусив знiяковiти Котляревського.  Щепкiн  непомiтно  потис
йому руку.
   - Обидвi подi? вартi уваги, - вiдповiв Сергiй Мурав-йов-Апостол,  -  бо
обидвi вони ? повстаннями проти...

   _- _Повстаннями проти всього, що скову?  думку,  почуття,  гальму?  наш
розвиток, - додав Новиков.
   Пiсля обiду гостi розiйшлися  на  прогулянку.  Котляревський  i  Щепкiн
спустилися на берег Псла. Сонце, сiдаючи над обрi?м, розсипало промiння  в
прозорiй хвилi, вигравало вiдблисками на чистому пiщаному  днi.  Лягав  на
землю  теплий  вечiр.  Плескiт  води,  сюрчання  невгамовних   коникiв   у
прибережнiй травi зливалися в  дивну  мелодiю,  яка  пливла  за  хвилею  у
вечоровi  сутiнки.  Земля  пахла,  мов  розiгрiтий  вiск,   дихала   сво?ю
родючiстю.

   В цей час Iван Петрович пожалкував,  що  не  прибула  в  Обухiвку  Таня
Преженковська, до яко? вiн звик пiд час репетицiй i вiдчував  якусь  теплу
приязнь.
   "А може, бiльше щось?" - запитував себе в думках i  вiдповiдав:  "Нi...
Тiльки звичка, й не бiльше..." А чому вона не  погодилась  ?хати  разом?..
Дала обiцянку Трощинському ?хати з ним у ридванi в його ма?ток у  Кибинцi.
"Ми там зустрiнемося", - тiльки посмiхнулася. А на запитання: "У  цьому  ж
убраннi Наталки Полтавки?" - вiдповiла: "У цьому. I з любимою вашою пiснею
"Чого вода каламутна"...
   Зда?ться, що то була щира, задушевна розмова.  Вона  й  тепер  полонить
думки, що  виплiтають  прозорими  нитками  картини,  на  якi  лягали  тiнi
пройденого. То вони викликали тиху радiсть, то гiркоту, давно приховану  в
глибинi серця. Здавалося, що й  небозвiд  нахилився,  прислухався  до  тих
думок.
   Пливли наповненi сердечною музикою хвилини... Та раптово Щепкiн розвiяв
тi думи пiснею:
   З того часу, як женивсь.

   Я нiколи не журивсь,

   Ой чук, Тетяна

   Чорнобрива, кохана.

   То вiн iмпровiзував пiсню Михайла Чупруна з  п'?си  "Москаль-чарiвник",
яку щойно закiнчив Котляревський, маючи намiр виставити ??  в  крiпацькому
театрi у Кибинцях, куди мав запрошення вiд Трощинського...
   А в однiй iз альтанок зiбралися учасники та?много товариства - Пестель,
Сергiй Волконський, Олексiй Капнiст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли.
   Новиков повiдомив однодумцiв про свою дружбу з Котляревським, якого вiн
морально  готу?  до  вступу  в  та?мне   товариство.   Присутнi   схвально
поставились до цього повiдомлення. Однак це  суто  конспiративне  зiбрання
провадилося лише з участю  цiлковито  здружених  i  перевiрених  учасникiв
та?много товариства.
   У тiсному колi сидiли прославленi  у  Вiтчизнянiй  вiйнi  офiцери,  якi
розгортали боротьбу  проти  самодержавства.  Видiлявся  сво?ю  поважнiстю,
вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергiй  Волконський.
Будучи рiдним братом генерал-губернатора Р?пнiна, вiн охоче прибув на його
запрошення, використовуючи нагоди для зв'язкiв  з  учасниками  нелегальних
груп.
   Нагороджений золотою шпагою за хоробрiсть у Бородинськiй  битвi,  Павло
Пестель привертав до себе увагу енергiйнiстю, задумливим виразом  розумних
очей, здiбностями захоплено й  переконливо  говорити.  Молодший  за  iнших
Сергiй Муравйов-Апостол принiс до друзiв не тiльки розкiшну густу шевелюру
та проникливий вираз темних  очей,  а  й  досвiд  повстання  Семеновського
полку, що вiдбулося в 1815 роцi. А тепер на посадi пiдполковника служить у
частинах, дислокованих на Укра?нi.

   Говорили  мiж  собою  стисло,  конкретно,  як  належить  вiйськовим   i
учасникам нелегальних груп.

   -  Чугу?вське  повстання  цього  року  остаточно   перекону?   мене   в
необхiдностi встановлення республiканського устрою, - говорив Пестель.
   -  I  революцiйного  знищення  царського  дому   Романових,   -   додав
Волконський. - Настрiй в армi? тривожний. Зрi? вiйськовий  заколот.  Треба
вибрати влучний час i дати сигнал. На пiвночi дiють Рил??в i  його  друзi.
На пiвднi розгорнута робота в полках. Навiть рядовi солдати за нас.
   - Я уявляю вiйськовий  переворот  з  деякою  участю  народно?  маси,  -
вставив Новиков. - Необхiдне опертя на народ.

   - Народ пробуджу?ться... Це так. Пробуджувались колись i раби, яких вiв
за собою Спартак... Але нам треба опиратися  тiльки  на  свiдомих,  мужнiх
бiйцiв. Зараз уже не час ховатися пiд завiсами масонських лож, - наполягав
Пестель.
   - До того ж уряд забороня? масонськi ложi. Полтавська  ложа  "Любов  до
iстини" закрита, - додав Новиков.

   - Вам, Михайле Миколайовичу, - звернувся Волконський до Новикова,  -  ?
важливiше завдання, нiж керiвництво масонською ложею. Це  завдання  всього
"Союзу   благоденства"...   Треба   виробити    проект    республiкансько?
конституцi?.
   - Буду виконувати доручення.

   - Тримайте зi мною в цьому зв'язок, - зауважив Волконський.
   Коли замовкали голоси в повитiй диким виноградом альтанцi,  нiчну  тишу
порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просi та,  нiби
дратуючи його, розсипала ракша терпкi звуки в шелестi осоки.
   На небi попливла з заходу невелика  хмарина,  волочучи  за  собою  тiнь
через побiленi хати, стодоли, обважнiлi плодами садки.  Десь  на  крайнебi
хмарина зустрiлася з iншою, привiтавшись  ударом  грому.  Але  серед  неба
яскраво горiли зорi, а за лiсом по той бiк Псла ховався  вогненно-червоний
мiсяць, запалюючи верхи дерев янтарним вiдблиском.

   Вiд Псла поверталися Щепкiн i Котляревський, наблизились  до  альтанки,
звiдки почули знайомi голоси. Хтось читав:
   И на обломках самовластья

   Напишут наши имена.

   Почувся голос Волконського:

   - Тiльки  раб  душею  може  бути  тираном  над  рабами!  Iван  Петрович
завагався - чи зайти в альтанку? Там

   раптом  зiрвалася  пiсня.  Молодий  голос   Сергiя   Муравйова-Апостола
виводив:
   Цар наш нiмець руський,

   Надiв штани вузькi!

   Чоловiчi голоси пiдхопили:

   От так цар,
   От так цар,
   Православний государ!

   На  порозi  альтанки   з'явилися   брати   Муравйови-Апостоли,   Сергiй
Волконський, Пестель, Новиков. Пiсню продовжив Пестель:
   Тiльки за паради

   Вiн да? награди!

   Хор приспiвував;

   От так цар,
   От так цар,
   Православний государ!

   Далi Волконський могутнiм голосом затяг:
   А за правду-матку

   Гонить на Камчатку!

   Пiдхопили приспiв iншi. До них при?дналися i Щепкiн та Котляревський:
   От так цар,
   От так цар,
   Православний государ!

   Щепкiн у такт приспiвовi пiшов навприсядки вибивати гопака.
   - Ура! Перемога  наша!  -  гукнув  Матвiй  Муравйов-Апостол  i  в  такт
танцюристовi  почав  плескати  долонями.  До  нього  при?дналися  й  iншi,
обступивши колом невтомного завзятця, наче цим вiдзначали  його  викуп  на
волю.
   До Котляревського пiдiйшов Новиков, стиха мовив:
   - Згадували про вас, Iване Петровичу... На  нашу  долю  випали  важливi
доручення...
   Друзi обiймалися, обмiнювалися дотепами. Всiх ласкаво  обгортала  сво?ю
синьою пеленою задумливо-чарiвна нiч.

   На ранок в Обухiвку  прибули  з  Кибинець  вiд  Трощинського  запряженi
добрими кiньми екiпажi для гостей.

   Ще роса лежала на порудiлих стернях, як екiпажi в супроводi  кавалькади
вершникiв  неслися  шляхом  на  Устивицю,  а  звiдти   на   Миргород,   де
переправились через рiчку Хорол, а потiм степовим шляхом - до  Кибинець  у
двiр Трощинського.
   Серед розкiшного саду велично красувався бiлими колонами великий  палац
вельможi, прославленого ще царицею Катериною. Бiля палацу  гостей  зустрiв
крiпацький хор i оркестр.  Гримнула  музика  i  хор.  До  пiд'?зду  вийшов
старий, але ставний Трощинський, вiтав гостей. Груди  його  рясно  утиканi
регалiями, що нагадували щедру руку iмператорiв - Катерини  II,  Павла  I,
Олександра I. Широка блакитна стрiчка через плече вiдсвiчувала в собi сиве
волосся колишнього мiнiстра i,  здавалося,  змоложувала  його,  приховуючи
шiстдесятип'ятилiтнiй  вiк.  Тримав   вiн   себе   як   особа,   вишколена
великосвiтськими бенкетами часiв Потьомкiна.
   Де взялися тут, нiби для декорацi?, три кобзарi.
   - Це тi кобзарi, - пояснював Трощинський, - вiд яких  у  цьому  ж  таки
дворi сам Микола Андрiйович Цертел?в записав думи i видав ?х цього року.
   Один з  кобзарiв  тримав  у  руцi  книжечку  "Опыт  собрания  старинных
малороссийских песней. С.-Петербург, 1819".

   - Дару?мо дорогим гостям...

   Книгу взяв iз рук кобзаря Котляревський.  Але  йому  не  подобалась  ця
заздалегiдь пiдготовлена гра. Вiн не прочитав нi в обличчях кобзарiв, нi в
придворних спiвакiв та музикантiв тi??  радостi,  яку  вони  повиннi  були
виявляти  при  зустрiчi  гостей.  Однак  думи,  якi  проспiвали   кобзарi,
зворушили Iвана Петровича. Вiн бачив, як цi спiви зривали рабську покору й
байдужiсть з крiпацьких облич i запалювали вогнi у  вогкiй  мутi  очей.  А
найбiльше  його  стривожило  те,  що  не  вийшла  зустрiчати  гостей  Таня
Преженковська. Адже  вона  ранiше  прибула  сюди  з  самим  Трощинським  у
багатому,  квiтчаному  позолоченими  гербами  ридванi,  яким  користувався
господар у столицi, ще будучи мiнiстром. Ось сто?ть бiля  пiд'?зду  i  той
ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрiчi, як
обiцяла, вбрання Наталки Полтавки", - промайнула думка.

   42
   Кiлька днiв вiдбувалися в Кибинцях з усi?ю урочистiстю великосвiтського
двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було  виставлено  з  участю
Щепкiна  i  п'?су  "Москаль-чарiвник".  Граючи  в  нiй  Чупруна,   Михайло
Семенович показав його зовсiм не таким придуркуватим, як заведено було тут
зображати селян на зразок Романа у подiбнiй за сюжетом п'?сi Василя Гоголя
"Простак".
   - Сво?м Чупруном ви засоромили мого Романа, - признався  Котляревському
Василь Гоголь.
   - Мистецтво вимага? правди, - зауважив присутнiй при розмовi Щепкiн.  -
Я люблю  укра?нський  народ  i  не  можу  на  сценi  вивертати  душу  його
представникiв, як вивертають часом для жартiв кожух наверх вовною.
   Крiпаки, довiдавшись, що актор Щепкiн  наполовину  вже  звiльнений  вiд
крiпацько? залежностi, шукали нагоди поговорити з ним, як з рiдним братом.
Одного  разу  спiваки  перед   концертом   оточили   Михайла   Семеновича,
розпитували, звiдки вiн та як позбувся крiпацько? залежностi.
   - Бува? щастя людям... А в нас спiвай пiсню,  хоч  трiсни,  а  ?сти  не
проси, - обiзвався один.

   Тут  нагодився  Трощинський,  суворо   поглянув,   i   крiпаки   швидко
розiйшлися.
   - Так, друже, - кинув Щепкiн до Котляревського словами "Ене?ди":
   Мужича правда ?сть колюча,

   А панська на всi боки гнуча...

   З кожним днем прибували новi  гостi.  Бiля  пiд'?зду  до  палацу  стояв
iменний ридван лише для вельможних гостей.

   Iван Петрович i  Щепкiн  вiдчували  незручнiсть  сво??  присутностi  на
бенкетi. Гостi  розташовувалися  за  столами  в  кiлькох  залах.  Нi  Iван
Петрович, нi Михайло Семенович не потрапляли в зал  найiменитiших  гостей.
До того ж вони не могли зустрiтися вiч-на-вiч  з  Преженковською.  Та  ось
трапилася така нагода.
   В  останнiй  вечiр  бенкетування  було  влаштовано  концерт.  На  ньому
виступила  "королева"  вечора  Преженковська.  Нiби   спецiально   ??   не
випускали, тримаючи для заключного концерту.

   Сам господар вивiв ?? на сцену, тримаючи за руку.  Вона  була  в  бiлiй
шовковiй  сукнi,  рясно  заквiтчанiй  блакитними  биндами.  Iван  Петрович
заледве пiзнав на  сценi  ту  Таню,  що  так  щиро  грала  ранiше  Наталку
Полтавку. Вiн похилив голову. А ще бiльше збентежили його пiснi, якi  вона
виконувала. То були нуднi романси та похабнi пiсеньки, дiбранi  на  догоду
старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублi нерви.

   Спiвачка мала не урочистий, як сподiвалися  вiд  "королеви"  вечора,  а
скорiше - вигляд злякано? людини, ?? темнi  очi  нервово  блищали,  погляд
розгублено  блукав,  нi  на  кому  не  зупиняючись.   З   уст   виривалися
напружено-пронизливi звуки, викликаючи жаль до спiвачки.

   Iван Петрович пiдвiвся i швидко вийшов iз зали, нiби втiкаючи вiд  яко?
напастi: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки.  То  наганяв
його Щепкiн.
   - Друже, зачекай!

   Iван Петрович зупинився,  сiв  на  стовбурi  поваленого  дерева,  тяжко
дихаючи, промовив:
   - Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
   - Будемо боротися за справжн? мистецтво, вiльне вiд рабських пут.
   - Добудь, друже, менi скрипку, - попросив Iван Петрович.
   Михайло Семенович пiшов i незабаром принiс скрипку. Iван Петрович повiв
смичком, i  полилася  мелодiя  -  "Чого  вода  каламутна".  Здавалося,  що
скрипаль вкладав усю свою душу в цi звуки.  Далi  вiн  переходив  на  iншi
народнi мотиви, вдавався  до  вiльних  iмпровiзацiй.  Поволi  сюди  почали
сходитись дворовi люди, слухали з  пониклими  головами;  виривалися  тяжкi
зiтхання. Темнi силуети блiдо освiтлювало промiння ледве надгризено? скиби
молодика... Ярiння смичка синiм смутком пронизувало темiнь ночi.

   Аж ось нiби промiнь освiтив пiтьму - з'явилась у бiлому вбраннi постать
жiнки. Вона  повiльно  iшла  на  звуки  скрипки.  Чорнi  силуети  слухачiв
розступалися перед нею. Зупинилася неподалiк вiд скрипаля...
   А вiн не переставав грати.  Знову  повернувся  до  мелодi?  "Чого  вода
каламутна" i грав з такою пристрастю, що зненацька обiрвалися  струни.  На
мить запанувала тиша. Жiнка в бiлому вбраннi  схилила  голову.  Здавалося,
схилились i зачарованi тополi, обiрвавши шепiт срiблом облитого листя.
   Темнi силуети слухачiв почали зникати. Жiнка в бiлому ще зробила кiлька
несмiливих крокiв до скрипаля.

   - Простiть... Мене примусив  Дмитро  Прокопович...  Я  артистка...  Маю
догоджати... Така наша доля, - почулося стиха.

   43
   В 1821 роцi трупа Штейна залишала Полтаву.  З  нею  ви?здив  i  Щепкiн,
добувши звiльнення вiд крiпацтва. Коли  обiймалися  друзi,  то  в  ?хньому
прощаннi обiймалися радiсть iз журбою: радiсть творчих успiхiв, звiльнення
таланту вiд пут рабства i журба розлуки.

   - Не заростуть нашi шляхи, якими разом  простували  до  краси  людсько?
правди. На цих шляхах ми ще зустрiнемося, - говорив Щепкiн, цiлуючи  Iвана
Петровича та одержуючи вiд нього дорогий подарунок. То була "Ене?да".
   Сердечно розпрощавшись iз  Михайлом  Семеновичем,  Котляревський  мусив
написати лист  на  iм'я  полiцмейстера  з  проханням  вiдiбрати  в  Штейна
рукописний текст "Наталки Полтавки" i ноти до не?,  незаконно  привласненi
антрепренером.
   Але не мiг вiн просити, щоб  затримали  для  полтавського  театру  Таню
Преженковську, яку законтрактував  на  гастролi  Штейн.  Не  шукав  навiть
нагоди попрощатися з артисткою.

   Пiсля вiд'?зду трупи Iван Петрович понiс смуток до  свого  дому.  Довго
нерухомо сидiв у крiслi. У дзеркалi вiдбивалася  його  задумлива  постать.
Тепер видавалося обличчя змарнiлим, а волосся на головi занадто посивiлим.
Зненацька вронив слова:

   - Промайнуло мрiйне мо? легкокрилля, як свiтанковi сни...
   Пiдiйшов до вiкна, дивився в сiру надвечорову iмлу, що  повивала  схили
до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сiрiшою, замутненою  сутiнками.
Так замулюються i хвилювання, що не виливаються в глибокi почуття.
   Перевiв зiр на стiну, де висiв портрет Щепкiна. Скiльки  в  цiй  людинi
задушевно? простоти, щиростi! А вiд тi?? не  залишилося  навiть  портрета.
Промайне рiк, i час зiтре з пам'ятi грайливi риси ?? обличчя.
   Рука  потяглась  до  скрипки.  От  вона  -  давня,  незрадлива  подруга
почуттiв. Припала вже пилом. Одна струна  обiрвана.  Налагодив  i  заграв.
Полилася така задушевна мелодiя, що,  здавалося,  нiякi  понурi  хмари  не
могли зупинити ?? плину.
   Як завжди у хвилини тяжких роздумiв, коли серце  надривалося  й  тужило
кривавими слiзьми, нiби в гостi до поета приходили його нерозлучнi геро? -
битi  вiтрами,  паленi  сонцем,  сповненi  добродушного  гумору   троянцi.
?дналася  тиха  печаль  iз  теплим  смiхом,   набували   широчини   мотиви
геро?чного, що лилися з чистих джерел пiснi й думи.

   "Адже народ ридаючи смi?ться i тим смiхом проклада? шляхи до перемоги",
- думав поет.
   Вiн нiби вдивлявся зблизька в свого  героя  i  переконувався,  що  Еней
зрiс, загартувався, змужнiв за останнi роки,  як  змужнiли  творчi  думки.
Подi? Вiтчизняно? вiйни, дiяльнiсть перших борцiв за волю вiтчизни поклали
печать дозрiлостi, геро?чно? романтики i на думи поета, i на його  геро?в.
Тепер здавався i сам  Еней  бувалiшим,  завзятiшим.  Замiсть  безшабашного
гультяйства  в  ньому  бiльше  виявля?ться  рис   благородства,   вiдваги,
рицарсько?  честi.  Таким  подихом  наснажували  лiтературу   патрiоти   -
буревiсники нових бо?в за честь i право людини. Тому тепер  в  уявi  поета
Еней -

   Прямий, як сосна, величавий,

   Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
   Такий, як був Нечеса князь;

   На нього всi баньки п ялили,

   I сами вороги хвалили,

   Його любив всяк - не боявсь.

   Здавалося, що похiд очолених Ене?м троянцiв освiтлено сучасними подiями
в суспiльному життi. Вiтчизняна вiйна 1812 року, виступ на iсторичну арену
революцiйно? фаланги провiсникiв  волi  внесли  новий,  живий  струмiнь  у
лiтературу. Тому й троянцi
   ... були готовi

   I до останньой каплi кровi

   Свою свободу боронить...

   Прорива?ться у рядках поеми дух  вольностi,  притаманний  поетам  ново?
генерацi?. Один iз них, Володимир Ра?в-ський, закликав:
   Друзья! В пылу огней сраженья

   Обет наш - пасть иль победить!

   Молода плеяда письменникiв-романтикiв пiдносила високi  почуття  любовi
до вiтчизни, ненавистi до деспотизму. Вдавання до романтичного  iсторизму,
прославлювання героя-патрiота ста? сутт?вою ознакою естетики письменникiв,
об'?днаних у "Вiльному товариствi  любителiв  росiйсько?  словесностi",  з
яким спiлку?ться Котляревський. Вiн  веде  сво?х  троянцiв  на  завершення
перемог i закiнчу? вистраждану роками поему "Ене?да"...
   Ранок заста? його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають  iскри
творчого вогню.
   З'явився Новиков. Вiн тримав у руцi журнал "Соревнователь просвещения й
благоденствия" за 1821 рiк, номер 16-й.

   - Iване Петровичу! - гукнув ще з порога.  Далi  розгублено  наблизився,
запитав: - Ви хворi?
   - Нi, лише не спав цi?? ночi...

   - То слухайте при?мну звiстку. Вас прийнято почесним  членом  "Вiльного
товариства любителiв росiйсько? словесностi". - Далi зачитав iз журналу: -
"Поважаючи вiдмiнне знання в науках i вiтчизнянiй словесностi..." -  Потiм
кинув читати: - Чого ж мовчите, не радi?те? Це ж нашi там  керують!  Це  ж
там наш друг, однодумець Федiр Глiнка!
   - Дякую за повiдомлення...

   -  Ви  розумi?те,  що  це  означа??  Розумi?те,  як  пiдноситься   наше
полтавське товариство, яка шана мовi, що нею розпочали  ви  лiтературу?  -
Потiм тихо i багатозначно додав: - Тепер нам треба частiше  зустрiчатися..
Багато ? дiла... Ой багато, багато...

   Кожна  зустрiч  з  Новиковим  поволi  зв'язувала  Iвана   Петровича   з
дiяльнiстю та?много товариства, хоч в його члени вiн не вступав.
   На нарадi у Ки?вi учасникiв та?много товариства,  керованого  Пестелем,
Новиков одержав завдання поширити дiяльнiсть  у  Полтавi.  За  пропозицi?ю
Пестеля  тепер  замiсть  "Союзу  благоденства"  було   створено   Пiвденне
товариство з окремими управами. На чолi Тульчинсько? управи став  Пестель,
на чолi Кам'янсько? - Волконський i  Давидов,  на  чолi  Василькiвсько?  -
Сергiй Муравйов-Апостол.
   Повернувшись з наради, Новиков розповiдав:
   - У Ки?вi серед молодi про вас, Iване Петровичу, iде добра  слава.  Там
знають вашу "Ене?ду" i "Наталку Полтавку". А тому i Полтаву тепер вважають
мiстом культурного розвитку. Наше мiсто з "Ворсклом -  рiчкою  невеличкою"
ста? мiстом слави.
   - Ми робимо в Полтавi все, що вимага?ться вiд просвiтителiв, - зауважив
Котляревський.
   - Робимо багато, але не все, що вимагав вiд нас час...
   - А чого не вистача??

   - Вистави, благодiйнi  заклади,  поширення  духу  вольностi  -  все  це
добре... Але нам треба в безпредметний  дух  вольностi  вкласти  конкретнi
новi  iде?...  Подi?  розгортаються,  наша  кра?на   напередоднi   значних
потрясiнь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих  подiй.  Ви  це  повиннi
добре розумiти, бо зна?те iсторiю...  Тепер  уже  не  масонська  ложа  нас
цiкавить, а дещо iнше, значнiше, радикальнiше! Даю  вам  та?мно  прочитати
написанi роздуми про важливi справи.
   Розмови Новикова викликали в Iвана Петровича багато роздумiв.
   Та недовго вiдбувалися зустрiчi з цi?ю палкою  людиною.  Новиков  тяжко
захворiв. Його перевiдав Iван Петрович. Сiв бiля лiжка, слухав тихi слова:
   - Ми  вiримо,  свiтло  переможе  темряву  ночi...  Наближаються  грiзнi
часи...
   В  глибокому  поглядi  друга  Iван  Петрович  побачив  багато  щиростi,
натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
   - Ви говорите про темряву ночi, - почав вiн. -  Темрява  ночi  особливо
вiдчутна перед свiтанком. Про це я вже говорив у  свiй  час  i  на  зборах
масонсько? ложi. Тепер ще хочу  додати  дещо.  Мене  тривожить  думка  про
прихiд бажаного свiтанку. Яким  вiн  буде?  Справдi  сонячним  чи  занадто
грозовим?.. Мо? мандрiвники-троянцi завершили  сво?  блукання.  Який  поет
з'явиться, щоб повести ?х далi у невiдомi свiти, крiзь темряву столiть?  Я
думаю про долю сво?? кра?ни, свого долею прибитого  народу.  Вiрю  в  його
вiдродження i розквiт. Знаю, що ви i вашi товаришi подiляють цю  думку.  В
пiклуваннях вашого товариства  багато  романтики,  багато  мрiйництва.  Ви
зна?те мудрi бiблiйнi слова про те, що запалену свiчку  треба  ставити  не
пiд спудом, а в  свiтильник,  щоб  свiтила  всiм.  Це  треба  пам'ятати  i
прокладати шляхи ?днання з народом...

   - У ваших простих словах багато мудрого i переконливого, - погоджувався
Новиков. - Я заздрю, що ви  живим  словом  потрапили  на  шлях  ?днання  з
народом. Але це тiльки першi кроки на тому шляху...

   Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце вiдмовляло  йому  служити.  В
останню зустрiч вiн просив дещо написане передати товаришам.
   - Передайте Муравйову-Апостолу... Вiн тепер у Чернiгiвському полку...
   То були останнi його слова.

   Iван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
   "Коли згора?  палке  серце,  то  свiт  його  горiння  залиша?ться,  щоб
перемагати темряву".

   44
   Всю кра?ну сколихнули подi? у груднi 1825 року. Звiстки про них  поволi
докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
   Напiвголоса полтавцi називали  Сергiя  Волконського  та  iнших,  що  ?х
бiльше як сотню чоловiк заслано  на  каторгу  та  на  поселення  в  Сибiр.
Кажуть, i полтавський генерал-губернатор Р?пнiн засумував за сво?м братом.
   Розповiдали про п'ятьох повiшених  на  валу  Петропавловсько?  фортецi.
Серед них i  вiдомий  полтавцям  Сергiй  Iванович  Муравйов-Апостол.  Iшли
поголоски, що вiн зiрвався з шибеницi, коли вiшали, i переламав собi ногу.
А коли знову жандарми пiдiймали його на шибеницю, вiн промовив:
   - Бiдна Росiя. I повiсити не вмiють пристойно...
   А як доповiли про це новопризначеному шефом  жандарм  мiв  остзейському
графу Бенкендорфу, то той вiдповiв:
   - Навчимося вiшати во iм'я благоденства iмперi?...
   Геро?в 1825 року почали називати декабристами. Здавалося,  що  шибеницi
Петропавловсько? фортецi кинули сiру тiнь на всю кра?ну. А в столицi новий
iмператор Микола I  посилив  паради,  муштру  i  заснував  "Третiй  вiддiл
власно?  його  iмператорсько?  величностi   канцелярi?"   для   полiтичних
розшукiв, доносiв, та?много слiдства та покарання "державних злочинцiв".
   Все  це  тривожило  Iвана   Петровича.   Над   театром   встановлювався
жандармський нагляд, посилювалась цензура  на  театральний  репертуар,  що
здiйснювалася через так звану "п'яту  експедицiю"  при  Третьому  вiддiлi.
Захоплення укра?нськими виставами викликало пiдозрiння  й  доноси  та?мних
агентiв, введених шефом жандармiв Бенкендорфом.

   Коли Стеблiн-Камiнський ?хав у  столицю,  Котляревський  попрохав  його
завiтати до  Ореста  Сомова,  передати  листа  i  рукопис  повного  тексту
"Ене?ди" та довiдатись про можливiсть його надрукування.

   Всi подi? наклали печать i на зовнiшнiй  вигляд  Iвана  Петровича.  Вiн
став задумливiший, на чолi поглибилися зморшки.
   Часом приносив якiсь розголоси Семен, бо вiн кожного свята ходив чи  на
базар, чи до собору, або монастиря, де найбiльше  збиралося  люду,  велися
розмови.
   Стояла глибока заснiжена зима,  коли  Семеновi  одного  разу  трапилася
дивна зустрiч. На Монастирськiй  вулицi,  де  гурбилися,  нiби  виставленi
рядами напоказ, жебраки, вiн помiтив чоловiка в  якомусь  дивному  старому
чернечому клобуцi. Засмальцьований  драний  кожух  пiдперезано  вiрьовкою.
Чоловiк тримав у однiй  руцi  дерев'яну  iкону  з  зображенням  Афонського
монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:

   - Подайте, що милiсть ваша, на Афонський монастир!  Пiдiйшовши  впритул
до чоловiка, Семен почав придивлятися до нього. Вiд  несподiванки  чоловiк
здригнув i почав хреститися:

   - Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. Семен зайшов з другого  боку,
глянув у обличчя. Чоловiк знову:

   - Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй.
   _-  _За  кого  це  ти,  Iване,  так  сердечно   молишся?   -   запитав,
посмiхаючись, Семен.
   - За спасiння, - вiдповiв той.

   - Вiд кого ти спаса?шся пiсля того, як не добили нас з тобою турки  пiд
Слободзе?ю?
   - Е, брате, то вже забулося... А  тепер  iнше  спасiння...  Бiда  драна
прийшла й до Iвана!
   - Для чого ж ти оцю  святу  покришку  носиш?  Пiзнавши  свого  давнього
друга, з яким разом воював  Проти  туркiв  i  разом  потрапив  у  лазарет,
чоловiк посмiливiшав. Вiн навiть пригадав iм'я давнього побратима.
   - Запиту?ш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану  покришку?
Багато треба розповiдати, друже... Скажу лише тобi так, як колись вiд тебе
чув. Всi ми пiд богом ходимо, як запряженi конi пiд наритниками... А втiм,
якщо зайдемо погрiтись до шинкарки, то розповiм тобi все по порядку.
   - З нагоди тако? зустрiчi, Iване, та й на ознаку свята  не  грiх  i  до
шинкарки заглянути.
   Чоловiк зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього  навiяний  снiг,
обтер рукавом кожуха iкону.

   - Отак буде краще... А цю афонську  покришку  в  торбу...  -  промовив,
рушаючи за Семеном.
   У шинку було повно людей.  Тютюновий  дим  обволiкав  постатi  тих,  що
сидiли на лавах за  столом.  А  тi,  що  куняли  пiд  стiною  на  долiвцi,
здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто спiвав, дехто лаявся. Якась п'яна
баба верещала в кутку, п'ючи з чоловiками, намагалася заспiвати "Ой  п'яна
я, п'яна", та голос ?? зривався, деренчав розбитим глечиком i розсипався у
загальному гаморi. Пахло згаром, потом,  вологими  кожухами,  горiлкою  та
кислою капустою.
   Семен не знайшов вiльних мiсць за столом. Та Iван заспоко?в його:
   - Сядьмо на долiвцi, пiд стiнкою. Це мiсце для грiшних, а праведнi  хай
за столами... Вiн витяг з торби афонську iкону.
   - Це буде замiсть столика... Така рахуба, що й молитися до не? можна, а
можна i  в  господарствi  використати.  Хай  запахне  горiлкою  i  святим,
намальованим на дощечцi.
   Семен принiс вiд шинкарки жбан горiлки. Iван витяг з  торби  хлiбину  i
шматок сала.
   - Це все  зароблене  на  Афонський  монастир...  Прости,  господи,  нас
грiшних, - посмiхнувся i почав краяти ножем хлiб i сало.
   Пили горiлку по черзi нахильцi iз здорового  жбана.  Iван  почав  трохи
п'янiти, розсупонив себе вiд вiрьовки. Далi  спроквола  почав  вичитувати,
нiби по написаному:
   - Во iм'я отця, i сина, i святого духа... Чи любить бог  царiв  земних?
Нi, не любить! Бо вони проклятi! Про це пише глава восьма "Книги  царств":
"Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне  постави
над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя:  сие  будет
правда царева: сыны ваша  возмет,  й  дщери  ваша  возмет,  й  земля  ваша
одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите  в  день  он  от  лица  царя
вашего". - Перевiвши дух, Iван додав: - То значить, що сам бог  застерiгав
людей вiд царiв, що вчинили рабство на землi.
   - Де це ти, Iване, тако? грамоти набрався? - запитав Семен.
   - То ? православний катехiзис...

   - Вперше чую такий катехiзис.

   - Бо не був ти солдатом  Чернiгiвського  полку,  що  збунтувався  проти
царя.
   - А ти був там?

   - Коли б не був, то й не говорив би. Сам  пiдполковник  Сергiй  Апостол
навчив нашого брата, щоб знали православний катехiзис. I все в ньому проти
царiв, за свободу,  за  правду...  Шкода  Сергiя  Апостола.  Такий  добрий
чоловiк був.
   Трохи подумавши, Iван звернувся до свого спiвбесiдника:
   - Ще давай вихилимо iз цього жбана, а тодi я розповiм усе по порядку...
   - Таке дiло примочити треба...

   - А треба... Будьмо... Тепер слухай далi.  Ото  як  збунтувалися  перед
рiздвом  у  столицi  проти  царя,  то  вiстка  i  в  нашi  полки   дiйшла.
Чернiгiвський полк стояв у  селах  Трилiси,  Мотовилiвка,  Ковалiвка  i  в
самому Васильковi на Ки?вщинi. Тодi Сергiй Апостол ?здив у роти, читав цей
катехiзис. Прибув до нього брат Матвiй та iншi офiцери. Любили всi  Сергiя
Апостола i його друга Бестужева-Рюмiна... Душевнi люди. Розповiдали нашому
брату правду... Та швидко,  коли  цар  присмирив  бунтiвникiв  у  столицi,
прибули посiпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергiя. Вiн утiк, вистрибнув у
вiкно, i швидко збунтувався весь Чернiгiвський полк, солдати пiшли за ним.
Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловiк... Пiд командою Сергiя рушили
пiд Бiлу Церкву, щоб закликати до бунту iншi полки i всiм третiм  корпусом
iти на Ки?в  i  на  Москву  добувати  свободу.  Та  назустрiч  чернiгiвцям
виступив генерал Гейсмар  з  гарматами  та  кiннотою.  Чернiгiвцi  iшли  з
музикою, не стрiляли. Попереду Сергiй Апостол. Вiн  наближався  до  частин
генерала Гейсмара, гукаючи: "Брати, не стрiляйте! При?днуйтесь до нас!  За
свободу, за спасiння вiтчизни!" Та у вiдповiдь ударили з гармат, i десятки
наших чернiгiвцiв лягли мертвими. Картеччю було поранено в  голову  Сергiя
Апостола. Заюшений  кров'ю,  вiн  тримався  на  ногах,  давав  команду  не
здаватися... Розгорнувся бiй... Страшно було глянути, як наш  брат  солдат
бив  свого  брата  солдата...  Розбили   славний   Чернiгiвський   полк...
По-заарештовували тих, хто залишився живим. Помiщиця Браницька  подарувала
двiстi пудiв залiза на кайдани для нашого брата...  Багатьох  закатовували
на смерть... Кров'ю брався бiлий снiг...
   - Як же ти врятувався? - обiзвався Семен.
   - Вели й мене на тортури i,  мабуть,  закатували  б  на  смерть.  Та  я
перехитрив. Коли проходили бiля глибокого яру, я враз подався  сторчака  в
нього, аж у головi зашумiло, а в очах замиготiли  блискавки.  На  днi  яру
прикинувся вбитим. Зверху гукали,  щоб  пiдводився,  а  я  не  ворухнувся.
Вирiшили, що я таки вбився, i повели iнших на катування.  А  тим  часом  я
очуняв, добрався до села, переодягся, а потiм пiшов до знайомого  ченця  в
Ки?вськiй лаврi. Теж колишнiй солдат... Разом  проти  турка  воювали.  Вiн
натяг на мене оцю чернечу  шапку,  позичив  афонську  iконку,  вибив  менi
афонську печатку бiля лiктя. Говорив: "То твiй пашпорт". Навчив  мене,  як
спастися.

   Iван загорнув по лiкоть рукав i показав на шкiрi печатку.
   Слухаючи розповiдь, Семен  нахилив  голову,  нiби  вона  стала  важчою,
вбираючи все сказане.
   - Куди ж тепер помандру?ш? - запитав.
   - Куди помандрую?.. А зна?ш, куди мандру? зiрваний  вiтром  листок,  що
його гонить хвиля? Погойда? його та й приб'?  до  берега.  А  там  намулом
загорне... Так i нашому братовi, що за довгi роки солдатчини втратив  свою
рiдню... Бачиш, брате, оцю драну торбу? То вся моя ма?тнiсть,  що  заробив
за довгi роки солдатчини. А бився ж i з турком, i з французом. Понесу свою
плакану долю в цiй Дранiй торбi на рiдну Донщину, розповiм, як була полита
кров'ю, брате, Укра?на.
   Ще припався до жбана, допив горiлку Iван. Семен не зводив з нього очей.
   - А може, по дорозi десь пiд тином околiю.
   Поможи ж менi, брате,

   Труну склендрувати,

   Склендрувать труну,

   Коли я помру -

   Виривалися зiтханнями хрипливi слова пiснi. Густим голосом пiдхопив  ??
i Семен. Полилася журна пiсня. В шинку сутенiло, в намороженi шибки  ледве
пробивався свiт. Шинкарка засвiтила лойову свiчку. Вогник тьмяно мерехтiв,
важко перемагаючи густу заслону диму та надихано? пари.
   Занидiлим птахом пiсня билася в  замуровану  кригою  та  снiгом  шибку,
змiшувалася з людським гомоном i хропiнням тих, що вже поснули на соломi в
кутках  шинку.  До  спiвакiв  пiдiйшло  кiлька  чоловiк  i  та  жiнка,  що
намагалася спiвати "Ой п'яна я, п'яна". Дивлячись,  що  баба  плаче,  Iван
вирiшив ?? розважити.
   - Заспiваю для тебе, бабо, тако?:

   Я солдат iз виду бравий,

   Та мундир ношу дiрявий!

   Я отечеству защита -

   Спина вся моя побита!

   Баба ще дужче заплакала, примовляючи:
   - Е, нi, i  ця  пiсня  невтiшна.  Десь  i  мiй  синок  поневiря?ться  в
солдатчинi. Звiдки ж ти, чоловiче, мандру?ш?

   - З пекла, бабо!

   - Свят-свят...

   - А як там  у  пеклi  чорти  поживають?  -  втрутився  в  розмову  один
розважливий п'яний.
   - Невесело живеться i чортам... Бо не справляються з  грiшниками,  яких
дуже багато розвелося. А коли почина?ться зима, грiшнi душi аж  товпляться
до пекла, щоб зiгрiтися у вогнi.

   - Та воно ж дуже пече?

   - Нiчого, що пече... Спочатку пече, а  потiм  привикають.  Плавають  по
кип'ячiй смолi, аж бульбашки за ними  схоплюються.  А  серед  грiшникiв  ?
багато  таких  сердечних  людей,  що  й  перед  ангелами  по  добростi  не
поступляться.
   П'яна  баба,  втираючи  сльози  та   похитуючи   ?пiвчутливо   головою,
запитувала:
   - А чи дуже страшнi там чорти?

   - Всякi бувають... Там теж не всi рiвнi. ? такi, як шолудивi  кошенята.
Тiльки з рiжками i вогненними язиками. А ? з цапиною головою, а е й  такi,
що на iшакiв похожi. Всякому чортовi ? сво? звання. А найстаршим над ними,
нiби генерал, сам сатана!
   - То ти й сатану бачив? - посмiхаючись, запитав п'яний.
   - А чому ж нi? Навiть трохи випили з ним, коли я лагодився з  пекла  на
грiшну землю.
   - А яку п'? сатана? Сиву чикилдиху чи оковиту?
   - Не гребу?, яка  потрапить  до  рук.  Таку  пельку  не  легко  залити.
Пiвказана випива? без передишки. А потiм, як чикилдихи обiжреться, засне i
хропе на все пекло, як становий пiсля усмирення бунтiвникiв. А коли  спить
сатана, то грiшники зчиняють такий бунт проти  чортiв,  що  тi  аж  хвости
пiджимають та розбiгаються по кутках пекла.

   - Свят-свят... свят-свят, - хрестилася заплакана баба.
   - Всюди бунтують, i на землi, i в пеклi. Нема спокою...
   Може, тiльки в раю одна благодать, - додав п'яний чоловiк.
   - В раю, звiсно, добре, - додав Семен. - Там таке: лежи собi, ?ж,  пий,
веселися, кричи, мовчи, спiвай, крутися. Там i нi  холодно,  нi  душно,  а
саме так, як у сiряках. Коли кому що захотiлось, то  тут,  як  з  неба,  i
вродилось.
   - Де це ти таке чув?

   - У книзi таке пишеться. От i чув.

   - Та воно i в раю не дуже добре, - продовжував Iван.
   - А чому ж?
   - Орендарi в оренду забрали рай. То й праведним  душам  доста?ться  вiд
них... Пани i там справляють бенкети, а мужики тiльки сплять.
   - Отаке... I на землi орендарi, i в раю орендарi та пани,  а  де  ж  та
правда?
   - Недаром у пiснi спiва?ться:

   Нема в свiтi правди,

   Правди не зискати...

   Спiв пiдхопили кiлька голосiв. До них при?днався  i  деренчливий  голос
п'яно? баби. Вогник свiчки мляво коливався  вiд  спiву.  В  густих  хвилях
важкого повiтря нiби повисла пiсня, розпростерши сiрi крила над поснулими,
над тими, кого не брав сон.

   45
   Цього   вечора    Котляревський    у    себе    вдома    зустрiвся    з
Стеблiним-Камiнським, який  повернувся  iз  столицi,  виконавши  доручення
Iвана Петровича, - побачився з його  давнiм  знайомим  Орестом  Сомовим  i
розпитав про можливiсть надрукування повного тексту закiнчено?, на шiсть

   частин, "Ене?ди".

   - Мало втiшного привiз я iз столицi, - розповiдав Стеблiн-Камiнський. -
Орест Сомов просив передати, що з надрукуванням поеми  треба  зачекати  до
кращих часiв.
   - То вiн ма? рацiю... Зараз не час... Якi настро? в столицi?
   - Тяжка безнадiя опанувала всiх, хто вiрив  у  наближення  просвiтку...
Ваш прихильник Орест Сомов,  який  жив  у  одному  будинку  з  Рил??вим  i
Бестужевим та мав з  ними  лiтературнi  зв'язки,  теж  зазнав  тимчасового
ув'язнення. Але його швидко звiльнили як особу,  не  причетну  до  та?мно?
органiзацi?... У Сомова я зустрiв нашого земляка,  молодого  поета  Миколу
Маркевича.
   - Чув про  нього.  Говорять,  вiн  дуже  прихильний  надiслав  лист  до
Рил??ва, дякуючи за поему "Войнаровський" та "Исповедь Наливайки"?
   - Так. Лист ходить у списках серед прихильникiв Рил??ва, його  текст  я
привiз iз собою. Можу познайомити вас з цим листом. Його  одержав  Кiндрат
Федорович за кiлька мiсяцiв до подiй i в свою чергу написав щиру вiдповiдь
Маркевичу...
   Iван Петрович з хвилюванням прочитав перепис листа Маркевича.
   - Добре... Дуже добре сказав у листi Микола Андрiйович... Дуже добре, -
повторював Котляревський i ще вголос прочитав останнi  рядки:  -  "Примите
нашу общую благодарность...  Слава  тому,  кто  прославляет  величие  души
человеческой и кому народы целые должны воздать  благодарность.  "Исповедь
Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также".

   Ще раз повторив Iван Петрович:

   - "Исповедь Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также..."
   - "Исповедь Наливайки", - як говорив Сомов, була надрукована.  Але  вiн
просив передати ?? текст у розповсюджених списках. Дозвольте i цю передачу
вручити...
   Iван Петрович був дуже схвильований, i Стеблiн-Камiнський  сам  зачитав
вiрш.
   - Прочитай ще раз, - попросив Котляревський.
   - Менi зда?ться, що цi от рядки найбiльш вражаючi:
   Но вековые оскорбленья

   Тиранам родины прощать

   И стыд обиды оставлять

   Без справедливого отмщенья -

   Не в силах я...

   - А менi зда?ться, що тут ? ще сильнiшi рядки.  -  Iван  Петрович  узяв
список, зачитав:
   Но где, скажи, когда была

   Без жертв покуплена свобода?..
   Саме в цей момент увiйшов у кiмнату  заснiжений  Семен.  Iван  Петрович
помiтив  занадто  збентежений  його  вигляд.  Очi  в  Семена  були  налитi
тривогою.
   - Що трапилося, Семене? Де барився так довго?
   - Зараз обтрушу снiг i розповiм усе...
   За хвилину Семен сидiв бiля печi, розповiдав про  зустрiч  iз  колишнiм
солдатом Чернiгiвського полку, втiкачем, про все те, що почув од  нього...
Особливо схвилювала Iвана Петровича згадка про Сергiя Муравйова-Апостола.
   - Це був задушевний юнак... Його короткий вiк не  зрiвняти  з  тисячами
iснувань...
   Уже   було   за   пiвнiч,   коли   Iван   Петрович    пiшов    провести
Стеблiна-Камiнського. Поволi повертався, давши простiр роздумам.
   Стояла тиха зимова нiч. Ледве шорохкотiли лапатi  снiжинки,  пронизуючи
сво?м падiнням густу темiнь. Здавалося, що небо з заснiженою землею ?днали
велетенськi струни. Вони тремтiли,  ронячи  невловимi  звуки,  подiбнi  до
шепоту, що його розсипають, падаючи на землю,  пелюстки  вишневого  цвiту.
Той та?мничий шепiт б'?ться в  душу,  i  вона  насторожено  розкрива?ться,
вбира? в себе трепетний подих зачаровано? ночi.

   Десь ударив у клепало нiчний сторож, i той удар нiби  на  сотнi  верств
зарипiв у морозному повiтрi. На той сполох сумно вiдгукнувся пугач, i  нiч
стала немовби ще темнiшою.
   Iван Петрович знав, що то обiзвався пугач  серед  мурованих  стiн  бiля
тюрми. Тому гук той важко вдарив у груди. Прискорив кроки.  Здавалося,  що
йшов не один. З ним нiби переходили снiговi намети тi, з  ким  зустрiчався
на несходимих житт?вих шляхах, несуч