це надавало ?м вигляду степових тигрiв, що натрапили на здобич. Але в Iвана Петровича не сходила з лиця добродушна усмiшка. А кривуляста його шабля при боцi сво?ми срiбними iскрами магiчно впливала на татар, приковуючи ?хню увагу. Вони рушили супроводити офiцерiв у мiстечко Каушане до во?води Агаси. Бригадир Катаржi похмуро спостерiгав, кинувши Котляревському: - Будь готовий до несподiванок... - Несподiванку треба попереджувати несподiванкою. Для цього треба козацьку кебету мати та добре все на ус мотати, - вiдповiв Котляревський. Потiм вiн пробував жартувати з татарами i навiть по дорозi до Каушане тихо наспiвував. Татари вважали, що вiн молиться, благаючи спасiння, i через перекладача передали, що аллах таких молитв не прийма?. Вузька вулиця в Каушане вела до мечетi з невисоким мiнаретом. Поруч будинок во?води, який вiдрiзнявся вiд iнших будiвель розмiром i рiзьбленими дверима та вiконницями. У мечетi вiдбувалось служiння аллаховi. Во?вода Агаси щиро молився. Тому довелося посланцям зачекати, доки закiнчиться служба в мечетi. Нарештi з'явився во?вода в супроводi кiлькох слуг, озбро?них шаблями i пiстолями. Вигляд його був похмурий i злий. Очевидно, нiчого доброго вiн не вимолив у аллаха. Незабаром Агаси прийняв посланцiв росiйсько? армi? у сво?му будинку. Стiни й пiдлога просторо? кiмнати, де приймав во?вода, були оздобленi багатими килимами. На них розвiшана зброя, татарськi нацiональнi музичнi iнструменти, i серед них самотньо чомусь-то висiла звичайна скрипка, що одразу впала у вiчi Котляревському, Одягнений у червоний, розшитий золотом чекмень во?вода зустрiв суворим поглядом посланцiв, але зробив жест, запрошуючи ?х сiсти. - Чолом свiтлому во?водi Агаси вiд штабу росiйсько? армi?. Ми прибули засвiдчити буджацьким татарам приязнь i повагу. Росiйська армiя не йде вiйною на буджацькi села. Ми хочемо вступити в них не як завойовники, а як друзi. Всi збитки, що можуть понести татари вiд стоянок наших частин, зобов'язу?мося сплачувати золотом. Во?вода Агаси уважно, але похмуро вислухав бригадира Катаржi. - Буджацькi татари хочуть зберегти сво? самоврядування, повагу до сво?? вiри i звича?в. Буджацькi татари не складуть сво?? збро?! Буджацькi татари не промiняють волi нi на багатства турецького султана, нi на обiцянки росiйських генералiв. Ми будемо збро?ю боронити свою волю i войовничу честь наших хоробрих предкiв! Аллах береже мусульманiв, що не порушують законiв священного корана. - Ми прибули вести розмову як вiльнi з вiльними, - почав бригадир Катаржi. - У коранi записано, що воля вимiрю?ться шаблями! - вигукнув татарський во?вода i звiвся iз стiльця. - Вам нема вигоди мiрятися з нашими шаблями, бо в нас багато ? гострих шабель, - зауважив Катаржi, теж пiдiймаючись iз стiльця. Розгнiваний во?вода подав знак рукою, i наперед вибiг з оголеною шаблею татарський во?н. - За волю позмагаймося на шаблях! - гукнув во?вода. Татарин ступив кiлька крокiв i занiс шаблю над Котляревським, який встиг уже оголити i свою кривулясту подругу. Схрещенi шаблi дзвенiли, мов струни, звивались гадюками, розсипаючи iскри, якi чимраз пломенистiше запалювали очi во?води Агаси. Бригадир Катаржi понуро стояв, не зводячи запитливого погляду з во?води. Скрегiт схрещених шабель раптово обiрвався пронизливим зичанням. Половина шаблi татарського во?на закружляла кажаном у повiтрi i впала до нiг во?води. Вiн пiдняв руку. Важко дихаючи, Котляревський опустив шаблю. Татарський во?н брязнув об землю обрубком сво?? шаблi. Минула хвилина напружено? мовчанки. Котляревський ступив крок уперед, тримаючи обома руками розпечене лезо шаблi, де красувались викарбуванi слова: "Добув перемогу - поверни переможеному". Ще крок - i шаблю пiднiс во?водi Агаси. Тремтячими руками во?вода взяв шаблю. У нього загорiлись очi, бо пiзнав у шаблi якiсь дорогi для татарина ознаки. Це несподiвано вразило Агаси, i вiн знову запросив офiцерiв сiсти. Ще оглянув шаблю, i на устах промайнула задоволена усмiшка. Тепер вiн змiнив тон сво?? розмови. - Буджацькi татари приймають подарунок i враженi вашим лицарством. Зав'язалась поважна розмова. - Буджацькi татари хочуть безборонне торгувати в мiстах i селах вашо? кра?ни, - вимагав Агаси. - Буджацькi татари вимагають поважати закони корана. - Ми запевня?мо буджацьких татар у цiлковитiй повазi до корана. Будемо оберiгати вашi права i звича?, - вiдповiдав Катаржi. Дивлячись на обстановку кiмнати, Котляревський дiйшов до висновку, що во?вода зна?ться не тiльки на збро?, а й на музицi. Його непоко?ла скрипка, що висiла на стiнi. Пiд час походiв якось затьмарилася пристрасть до скрипки, а тут, перед очима, вона нiби просить заграти якусь мелодiю. Пригадавши татарський народний мотив, що знав його ще з семiнарi?, Котляревський, користуючись добрим гумором во?води, попросив дозволу заграти на скрипцi. Во?вода здивовано, але схвально хитнув головою. Швидко полились звуки мелодi?, яка припала до серця во?водi, i вiн у такт хитав головою. Обличчя його ще бiльше прояснiло. Вiн промовив: - Хоробрий лицар умi? поважати нашi звича? i розумi? душу татарина... - А потiм дiловим тоном додав: - На знак нашо? доброзичливостi посилаю до штабу росiйсько? армi? сво?х аманатiв... Iван Петрович повертався вiд буджацьких татар з таким настро?м, нiби брав участь у походi Ене?во? ватаги. А коли посланцi прибули в штаб i привели татарських аманатiв, генерал Мей?ндорф, заслухавши звiт, зауважив: - Ви, панове офiцери, здобули бiльшу перемогу, нiж могла збро?ю добути ?? цiла дивiзiя. Мають одержати нагороди бригадир Катаржi i штабс-капiтан Котляревський за безстрашнiсть i кмiтливiсть. 17 Чарувала душу поета краса придунайських просторiв iз скiфськими могилами, гаями, вкритими пiзньою осiнньою позолотою. При нагодi Котляревський ви?здив на конi в степ, попускав поводи, слухав мелодiю безмежностi... Через степ виднi?ться смуга - то пролягав тут колись шлях до моря. На нiй i трава iнша. Видiля?ться порудiла гармала[1], що темнокриле росте на солончакуватому грунтi примор'я. Вiд моря занесло ?? сюди за возами, з яких чимало повитрушувалось солi. От i знайшла рослина солоний грунт. А може, ще зрошений вiн i слiзьми укра?нських невiльниць, яких гнали у ясир татарськi та турецькi людолови. Хто розповiсть про це? На могилi сонно куня?, нiби оберiгаючи той давнiй шлях, мовчазна кам'яна баба - скiфський прабог. Дивиться вона сво?ми вивiтреними очима на схiд сонця. А навколо розгорнулася степово? далi безмежна голубiнь. В нiй уява малю? картини... Ось несуться, здiймаючи куряву, хижi шукачi здобичi й привiлля, виловлюють табуни диких коней. Не раз пiддавалися вогню i мечу степи Причорномор'я. Проходили столiття, i обжилi таборища скiфiв завойовували племена сарматiв. ?х перемагали готи i гунни. Завдавав тут спустошення i завойовницький меч Аттiли, який вiв косооких гуннiв на грабунки степових скотарiв. Проходили ще часи, i в степове привiлля принесли хлiборобську працю слов'янськi племена. Вони зiтнулися з хижими племенами войовничих кочiвникiв, що живилися набiгами та грабунками. Сутички з хозарами, печснiгами, половцями, боротьба з татаро-монголами складають велику передiсторiю' слов'янського свiту. Слов янин - хлiбороб, скотар, мисливець, риболов i во?н - ставав твердою ногою на Дуна?, Днiстрi, Днiпрi, на Дiнцi i Дону. Вiн перенiс бiдування вiд татарсько? орди i прокладав шляхи через Дике поле до моря, а рiками - до Вiзантi?. Шепче нескiнченну казку в сво?му шумовиннi степова тирса, постелена сизокрилими звоями, i, нiби прислухаючись до не?, скнi? на могилi мовчазна кам'яна фiгура - скiфський прабог. Щоб розвiяти думи, хочеться гукнути на повний голос: "Люди! Люди! Де ви, люди?!" I щоб гук той рознiсся з вiтрами - буйними володарями степу, що тисячолiттями оббивають ту кам'яну бабу на могилi, а вона сто?ть обвiтрена i хова? та?мницi у сво?й безмовностi. Хочеться заговорити до кам'яного прабога, запитати про та?мницi сивих вiкiв, що крилися в повенi сонячного свiту, непiдвладного людським законам. "Люди! Люди! Де ви, люди?!" Зда?ться, що таки прокинулася вiд давнього сну скiфська статуя на могилi. Нiби обiзвалася... Нiби линуть вiд не? якiсь живi звуки. Навiть кiнь нашорошив вуха i пiдняв розширенi нiздрi. "Що це - чари? - промайнула думка. - Нiби линуть звуки сопiлки?" Ще наблизився. Кiнь, форкаючи, сторожко пiдступав до кам'яного iдола. Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рiдна мелодiя сопiлки. Ще наблизився i побачив, що в затишку од вiтру за кам'яною фiгурою на могилi сидить чабан i гра? на сопiлцi. За могилою паслася отара овець. Раптом кiнь почав задкувати, став дибки. На стежцi до кам'яно? баби лежала, звившись у клубок, змiя. Вона пiдвела голову, засичала, нiби перегороджуючи шлях до чабана. Побачивши вершника, чабан перестав награвати, звiвся, зняв кудлату шапку, пiшов назустрiч, привiтався: - Будьте здоровi з понедiлком! - Ти людина чи чарiвник? - запитав вершник, дивлячись на змiю. - Не бiйтеся, пане. Не та змiя, що повзе по землi, а та, що заповза? в душу людини. Почувши рiдну мову, вражений такою несподiваною зустрiччю, Iван Петрович сплигнув iз сiдла. Чабан видався охочий на розмови. Вiн розповiв, що не тiльки в Добруджi поселились запорожцi, а ? й такi, що чабанують по сей бiк Дунаю. - А в Дуна?вцi ? i козацька рада, обирають старших, - повiдомив чабан. - Як же вам пiд турком живеться? - Не питайте, пане... Турок, звiсно, бусурман. Важко з ним дiйти до згоди. А от волохи та болгари, то цi звичайнiшi. Деякi нашi подружилися з болгарками, однi?? ж вiри. - А чого не поверта?тесь на Укра?ну? - Та як повертатися, коли кожного тижня хтось тiка? звiдти сюди, бо там, кажуть, тяжке крiпацьке ярмо накидають на нашого брата. - А тут хiба ярма нема? - Та воно й тут... - Подумавши, чабан додав, витягаючи з кишенi сопiлку: - А хочеться в рiдний край. Оце тiльки рiдна пiсня i тiшить думку. Полилася мелодiя - проста, задушевна. Нiби тривожний клич чайки обзивався, перегукуючись iз гудiнням вiтру. I чулося в тiй мелодi?, як ча?чка вивела дiток при битiй дорозi, як чумаченьки йшли, чайку забрали, посиротили ча?нят. Пiд час награвання змiя пiдвела голову, нiби прислухалася до скиглiння сопiлки. - Отаке-то, - промовив чабан, опускаючи сопiлку, i, дивлячись на змiю, продовжував: - А це мiй гiсть. Навiть коли заповзе десь, то треба лише заграти на сопiлцi, зараз приповза?. Користь приносить. Спокiйнiше дрiма?ться, коли вона сторожить тут i розгонить надокучливих комарiв круг мене. За те я ?? молоком частую... Вона мою самотнiсть розважа?... - Дивний i цiкавий ти чоловiк, - промовив Iван Петрович. - Я чоловiк звичайний. А от чи чули ви про волоха Тудора Владимиреску? Той умi? зачаровувати. А правильний i добрий чоловiк. У багатi?в забира?, а бiдним розда?. Про нього й пiснi складають. Збира? навколо себе смiливцiв-побратимiв, гуля? з ними по байраках i лiсах, завда? страху волоським боярам та турецькiй стражi. Прийма? i наших у свою ватагу. Притишеним голосом, яким розповiдають та?мницю, чабан продовжував: - Ви чоловiк наш, рiдний, по мовi чую i по очах бачу... Скажу, що задунайськi сiчовики братаються з ним. - А сюди не навiдуються сiчовики? - Бува?... Переправляють через Дунай втiкачiв. Але це тiльки до рiздвяних свят. Пiзнiше пообмерзають береги. Тодi важко переправлятися. Падали разом з туманом сутiнки на землю, коли розставалися. Вiд'?хавши вiд могили, вершник зупинив коня, прислухався, як не вгавала сопiлка, голосила, нiби подiляла сво? жалощi з шелестом степових трав. Взявши коня в остроги, пiдiбравши поводи, понiсся вершник шляхом, а в думках його бринiла чабанська мелодiя i тiшила серце невимовними чарами, наповнювала його новими почуттями, що ?днають у людинi гомiн столiть з одвiчною красою землi. В штабi Котляревський доповiв про свою розвiдку i висловив думку про можливiсть використати задунайських сiчовикiв для прискореного форсування Дунаю. 18 Хотiлося зблизька глянути на прославлений у пiснях тихий Дунай. Iван Петрович тiшив себе думкою привiтатися з його голубими хвилями. Поруч з ним ?хав гонець. Обидва вершники наблизилися до могили з кам'яною бабою. Але на цей раз скiфський кам'яний прабог мовчанкою зустрiв гостей. По?хали далi, прислухаючись. Нарештi знайомi звуки чабансько? мелодi? почулися на цей раз вiд покрученого вiтрами явора. Тут вiдбулася зустрiч iз знайомим чабаном. - Ви знову навiстили нас, добродiю? - привiтно обiзвався чабан. - Так, добрий земляче! Хочу, щоб ти допомiг нам зустрiтись iз задунайськими сiчовиками. Чабан нижче насунув на лоба шапку, витяг з торби окра?ць хлiба, почав грпзти i роздумувати... - Можна, - промовив нарештi. - Вас дво?... Це добре, що небагато. Тiльки треба без коней i надягти простi чабанськi кобеняки поверх мундирiв. Тут недалеко в куренi ? у мене такий припас. Там залишимо коней. У чабанському куренi напилися води, одягли сiряки, натягли на себе чабанськi шапки й пiшли. Чабан iшов попереду стежкою, яка вела в густi чагарники. Час вiд часу вiн зупинявсь, прислухався. - Вже недалеко берег. Чую, як запахла дунайська вода, - обiзвався чабан. Далi витяг сопiлку i заграв. Потiм замовк, прислухався. - Нiкого не чути, - промовив, - пiдемо далi... Знову зупинився, заграв на сопiлцi. Далеко десь почувся клич: - Пугу! Пугу!.. - Ага... То озиваються нашi. Пiдемо далi. Знову заграв, i знову почулося вже ближче: - Пугу! Пугу! - Ходiмте швидше, - промовив чабан i вивiв на галявину. Дорiжка слалася до берега Дунаю. Пастух продовжував награвати на сопiлцi. На березi стояли широкi рибальськi човни. Бiля них поралося шiсть дужих чоловiкiв. Серед них один видiлявся сво?м зростом. - Це нашi задунайськi сiчовики, - сказав чабан. - Кого це ти нам привiв, Омельку? - Говорiть тепер самi, - звернувся до Iвана Петровича чабан. - Добрий вечiр, добрi люде! Яка воно вода в цьому Дуна?? -_ _Диви... То це наш чоловiк. I оворить по-козацькому. Звiдки родом? - З Полтавщини! - О, з нашо? рiдно? Полтавщини? Дужий задуна?ць весь час пильно придивлявся до Котляревського. - Ми десь, мабуть, зустрiчалися? - запитав Iван Петрович. - Якщо пiзна?те пiсню, то зустрiчалися. Гомiн, гомiн по дiбровi... - Так! Пiзнаю! - Цебто пiзна?те Семена Битого з Турба?в? - Пiзнаю! Добре пiзнаю i пригадую той вечiр бiля корчми! - Отож кажуть: "Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком зустрiчаються". Яка ж доля занесла сюди? - Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю. - Може, вiйна пригнала? Кажiть смiливо правду. Нiхто не видасть. Це мо? давнi побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати. - Знайшли ??? - стримано запитав Iван Петрович. - Втрачати волю легше, нiж шукати ??, - мовив, похиливши голову, Семен. Тим часом один з його побратимiв пiдiйшов упритул до прибульця, вдивлявся в його обличчя, вимiряв поглядом з голови до нiг, нарештi промовив: - То ви ж, мосьпане, награвали на скрипцi вiдхiдно? на Полтавському шляху бiля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! - радiючи, затанцював, як i при першiй зустрiчi. - Так, братове, - мовив Котляревський. - Свiт широкий, а бурлацькi шляхи сходяться на ньому. - Шляхи сходяться. А нашому брату сiромi тiсно на них. Всюди зустрiча? й проводжа? нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дуна?м та погляда?мо на рiдний берег. Тiшимо себе сподiванками, може, лихе крiпацтво там минеться. Оце назбиралися ватаги лихотерпцiв зустрiти вiйсько, що йде на туркiв. Закортiло сво?х людей побачити, бо нестерпно бути пiд владою бусурманiв, - спохмурнiвши, мовив Семен. - Хочеться i мову рiдну почути та й пiсню разом заспiвати, - додав iнший. - Ми радi при?днатися до того вiйська, щоб iржу зiгнати з наших щабель, - обiзвався пристаркуватий задуна?ць. - То вважайте, що ви вже зустрiлися з цим вiйськом... Хоч з одним його во?ном. - Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простiй сiрячинi... Iван Петрович скинув шапку, вiдгорнув полу сiрячини, i всi побачили на ньому вiйськову форму. - Ми радi цiй зустрiчi, - продовжував Семен Битий. - Давно чека?мо на таку нагоду. На березi Дунаю зiбралося багато сiчовикiв, що виступають проти турецько? зверхностi i ненавидять султанських яничарiв. - То даваймо брататися, славнi лицарi Задунайсько? Сiчi! - Запрошу?мо до наших куренiв. - Вирушаймо, братове! Iван Петрович наказав гiнцевi повернутися до штабу, повiдомити про мiсце зустрiчi з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж мiсцi чекати нових повiдомлень. Сам сiв iз задунайцями в човен. Пiд дужими ударами весел човен помчав по Дунаю. - Тут можна й пiсню затягти, - промовив Семен i почав: Розлилися крутi бережечки Гей, гей, по роздоллi... Пiсню пiдхопили iншi голоси: Гей, гей, по роздоллi; Пожурились славнi козаченьки Гей, гей, у неволi. Спiвав iз сiчовиками й Iван Петрович. Хвилi закружляли чорним гайворонням, пiною билися об човен i котили пiсню широку, як Дунай. Здавалося, що нема тако? сили, перед якою могла б зупинитися людина з рiдною пiснею у сво?му серцi, з почуттям вiрного побратимства. Червонястi вiдблиски заходу обливали гребцiв, i вони здавалися казковими героями, виплеканими в мрiях поета про смiливих троянцiв, що завжди у хвилини душевно? тривоги з'являлися до нього в гостi. Лягали вже сутiнки, коли припалилися до правого берега. Тихо. Тiльки хвиля плеще, лоскоче кiлька човнiв на самотньому березi. Аж ось сколихнулася тиша, i по Дунаю покотилося дуже: "Пугу!" То Семен Битий подав звiстку. Швидко з хащiв почали виринати озбро?нi люди. - Гостя привiз! - гукнув Семен. На березi скупчилися сiчовики. Довiдавшись про прiзвище гостя, один з ватаги запитав: - Чи не той Котляревський, що про нас написав книгу... "Енеiдою" зветься. Тут ? такий втiкач-бурсак, що чита? нам i потiша?. Доладна книга. Наче про нашi мандри та пригоди описано. Iван Петрович, здивований такою розмовою, скромно вiдповiв: - Якщо не цура?тесь Iвана Котляревського, то це буду я, що жартома написав книгу... Та не закiнчив ще ??. Хтось з гурту обiзвався: Еней був парубок моторний I хлопець хоть куди козак... - Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн товчемо та нужу б'?мо. Аж занудило вже... Цiлою ватагою обсiли задунайцi вогнище. Здебiльше це була козацька голота - пiшаниця та тi, що ловили рибу в отамана Iвана Губи. Були й кiннi козаки. Серед гурту видiлялися сивугани, що знали Залiзняка i Гонту. До голосу досвiдчених у життi лiтнiх побратимiв прислухалися молодi, поступаючись у тiсному колi, коли сiдали ?сти галушки та печену рибу. Прибулому гостю вiдвели теж шанобливе мiсце. Поруч нього Семен Битий повiв розмову про задунайських бiдакiв: - Отож, вiдгукнулася наша сiрома, щоб виступити проти турецьких найманцiв та лютих яничарiв. Ми заодно з волохами-бiдарями, що прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього пiшла по волоськiй землi, бо виступа? проти багатi?в, румунських бояр, жандармiв. Навiть пiснi про нього спiвають, як про того Степана Разiна. А добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собi високу волоську чорну шапку, а свита звичайна, як у хлiбороба. - Так розповiда?ш, Семене, нiби зустрiчався з ним, - зацiкавився розповiддю Котляревський. - Авжеж зустрiчався, бо ходив i до волохiв шукати . правду. Ватажок волосько? сiроми всiх заклика? боротися за волю. Чутка пiшла, що досить бiдаковi прибути до ньо-,го в табiр з однi?ю вуздечкою, то до не? знайде Тудор неабиякого коня. - Та не кожному, мабуть, доста?ться така ласка, - обiзвався похилий задуна?ць. - У кожного своя доля, - продовжив розповiдь Семен. - Зустрiвся я з Тудором, коли вiн свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, звiдки я родом, сумовито слухав мою розповiдь про знищене наше село Турба?. Потис менi руку i запитав: "Коня свого ма?ш?" - "Не маю, - кажу, - лише оброть ношу. Хочеться добути справжнього волоського коня". Засмiявся ватажок, поглянув на мене, похитав головою. А на прощання подарував коня. Порадив берегти його до ново? зустрiчi з ним. - Доброго коня привiв, Семене! - обiзвався з гурту задуна?ць. - Наче справжнiй вiтрогон, - додав iнший. - Хай випаса?ться до слушного часу, - замовк Семен, наче його осяйнула важлива думка, i пильно поглянув на бажаного прибульця. Наче вловив ?? Котляревський i повiв розмову, ?днаючи в нiй минувшину з сучаснiстю. Кожне його слово торкалося струн чутливих душ слухачiв, якi вiд прохолоди тiснiше тулилися один до одного. Плескотом супроводила дунайська хвиля тиху розмову, несучи ?? в простори осiнньою iмлою повито? землi. Долю не одного сiроми колихала та хвиля, не прибивши до жаданого берега добробуту, як i цих, здружених горем побратимiв, з вiдкритими душами для сприймання всього людяного, правдивого, величного. Занесла ?х сюди хурдига невпокою шукати пристановища, омрiяно? волi. Принесли вони скорботи рiдно? землi, а тепер iз-за Дунаю виглядають щасливо? долi. Хто напо?ть ?хню невситимiсть до добра, хто поведе в думами плеканий свiт оновлення? В'язалося слово до слова i наче залягав плескiт дунайсько? течi?, щоб давати простiр думкам, що ?дналися з почуттями цих життям битих, незвичайних сво?ми характерами простолюдiв, щедрих увагою до кожно? добро? поради... Тихо спливала нiч, несучи на сво?х крилах задуму й ронячи тривогу. А коли мiсяць загойдався на хмаринах, першим звiвся досвiдчений i невгамовний Семен, обiйняв щедрого порадами гостя. Далi заклав пальцi в рота, тричi свиснув. У вiдповiдь десь заiржав кiнь. Ще раз свиснув - i почулося ближче iржання. Назустрiч йому пiшов Битий i незабаром привiв молодого баского коня. - Вiзьмiть подарунок вiд задунайцiв, - промовив, звертаючись до гостя. - Цей кiнь рве землю, коли ворога почу?, а понесеться у бiй, то очi вогнем палають. Вiзьмiть коня, земляче, на знак нашо? щиро? поваги! Цей вчинок схвилював Iвана Петровича. Присутнi задунайцi тiльки примовляли: - Оце по-козацькому... - Ну й Семен... Козацька душа... Коли з туману почав виринати голубий свiтанок, Iван Петрович завiтав у курiнь вiйськового писаря Пiдлесецького, мав з ним розмову i запросив у штаб для переговорiв. 19 Широкий, повноводий Дунай... Про тихий плин його давно забутi поети складали спiви, якi линуть за хвилями через столiття. Не випити його повенi, не вичерпати його глибини. Несе Дунай сво? води до моря, пробиваючи гори, прорiзуючи широкi долини. Нема йому впину, як розлогим думам поета. Iван Петрович при кожнiй нагодi водив напувати коня до тихого Дунаю, пив пригорщами воду, тамуючи спрагу. Глибiнь здавалася такою прозорою, наче в нiй вiдбивалися легендарнi геро?, якi черпали шоломом з Дунаю воду. Хотiлося полинути за тим прозорим плином, пiзнати в ньому древнього Святослава, що вiв бо? з гордою Вiзантi?ю, прибивав на брамi Цареграда свiй щит, щоб через багато столiть смiливiше було Сагайдачному вiдшукувати шляхи до цi?? фортецi, яка пiд владою туркiв перетворилася в повитий невiльницьким плачем Стамбул. А тим часом розгорталися подi?. 15 грудня 1806 року головнокомандуючий росiйською армi?ю звернувся до задунайського козацтва з вiдозвою, в якiй обiцяв усiм втiкачам iз Сiчi дати притулок i волю та закликав до спiльно? боротьби проти турецьких яничарiв. Швидко вiдгукнулися на цей заклик задунайцi. Набралося понад тисячу козакiв. Вони вирядили уповноважених у штаб, де було домовлено про заснування Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська на чолi з кошовим отаманом. Було заре?стровано 39 куренiв. В один iз них - Кущевський курiнь - козаки вписали i генерала Мiхельсона. Розносилась слава про задунайське козацьке вiйсько. Прибували сюди втiкачi вiд турецького гноблення з iнших кра?н. Утворилися Сербський i Болгарський куренi. Кошовим отаманом Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська було настановлено Пiдлесецького. Вiн розсилав уповноважених у рiзнi мiсцевостi для вербування охочих вступити у вiйсько. Та хвилювало козакiв те, що командування армi?ю порушувало сiчовi порядки, не дозволяло скликати широкi ради для обрання кошового отамана. Не обраного, а призначеного кошового мусили визнавати козаки. Недовго був кошовим Пiдлесецький. За вербування у вiйсько втiкачiв з Укра?ни його за наказом головнокомандуючого було заарештовано i наставлено кошовим Бучинського. Кiлькiсть козацького вiйська зростала. Весною 1807 року навiть з Волинi, Полтавщини прибували втiкачi i записувалися до куренiв. Часто вiдвiдував сiчовикiв Котляревський, маючи доручення вiд штабу корпусу тримати з ними зв'язки. При таких зустрiчах вiдбувалися задушевнi розмови. Навколо вогнища сiдали сiчовi дiди, гуторили билицi, а Семен Битий розповiдав про сво? мандри, пригоди. - Синiють ото в далечинi ру?ни якогось боярського кубла, - поважно показував у той бiк, де виднiлися напiв-зруйнованi стiни стародавньо? фортецi. - Не думайте, що там тiльки сови виють та кружляють орли... Збирав туди побратимiв славний волох Тудор Владимиреску. Сходилися бiдарi - i волохи, i болгари, i наш брат з Укра?ни... То я йому, бувало, розповiдав про сво? рiднi Турба?... Не поспiшаючи, з якоюсь поважною урочистiстю Семен переказував довгу хвилюючу повiсть, яку слухав вiд нього волоський ватажок. I здавалося, нiби на стiнах тих ру?н промайнула постать смiливого волоха. - За цю розповiдь, - кiнчав Семен, - Тудор нагородив мене подарунком... Шкода, що не маю зараз його при собi... Iншим разом покажу... - Почека?мо iншого разу, хоч i не чека?ться нам, - обiзвався старий сiчовик. - Всюди доводиться лише чекати... - От i генерал Мiхельсон чека?, коли штурмувати Iзма?л, - з гумором додав другий. - Ех, якби сюди такого, як Iван Сiрко, то не ?ли б так довго з казанiв галушок пiд Iзма?лом! - А той Мiхельсон хай краще штурму? свою генеральшу на печi! - Ха-ха-ха! А Iван Петрович слухав дотепнi розмови, i складалися рядки поеми: Латин старий був не рубака I воюватись не любив, Од слова смерть вiн, неборака, Був без душi i мов не жив. Вiн стичку тiлько мав на лiжку... Слухав Iван Петрович розмови, наповненi жартами, дотепами, легендами, i вiд цього несходимий свiт здавався ще ширшим, просторiшим, ще далi сягав зiр за плином води, що ринула в широке безмiр'я. Кожна зустрiч Котляревського з задунайськими сiчовиками була для поета наче святом. Одного разу вiн принiс задунайцям новину, повiдомивши, що прославлений Тудор Владимиреску прибув до штабу й привiв загiн волохiв для спiльно? боротьби проти турецького вiйська. - Я ж говорив, що то правдивий волох! - радiючи, аж вигукнув Семен. - Пiдiймайся, задунайська голото! Разом пiдемо на штурм Iзма?ла!.. 20 Пiсля здобуття Iзма?ла росiйська армiя готувалася др нових складних операцiй, вiдбиваючи ворожi контрнаступи. Вiйна набула затяжного характеру. А тим часом у ворожому тилу частiше повставали проти турецько? кормиги слов'янськi народи. До штабу росiйсько? армi? вiд повсталих сербiв прибула дипломатична мiсiя, очолена по-надшiстдесятилiтнiм Досифе?м Обрадовичем - зачинателем ново? сербсько? лiтератури. Котляревський, якому давалися дипломатичнi доручення, мав нагоду познайомитись з вiдомим просвiтителем сербського народу i дiйти з ним узгоджень у розмовi. А найбiльшi його турботи викликало Усть-Дунайське козацьке вiйсько, що було виставлене на важливi позицi? фронту, щоб у запеклих сiчах вiдбивати турецькi спроби прорвати фронт. Кожна зустрiч Iвана Петровича з усть-дунайцями приносила во?нам бiльшого запалу. Одного разу було покликано Котляревського до штабу i повiдомлено про рескрипт царя Олександра вiд 20 липня 1807 року, в якому говорилося: "За чутками, що рознеслися в Новоросiйському кра?, про заснування на Дуна? Запорозько? Сiчi, виникли мiж селянами рiзнi занепоко?ння, непокiрнiсть i втеча в Молдавiю. Цiлi села залишають мiсця проживання i озбро?ною рукою, чинячи опiр земськiй полiцi?, пробираються за кордон... Знайшовши, що заснування це виклика? в прикордонних губернiях мiж крiпаками шкiдливi наслiдки, доручаю вам заведення на Дуна? Сiчi припинити i все, що досi було зроблено в цiй справi, скасувати". Вислухавши цей рескрипт, Iван Петрович похилив голову, подумав: "Пiзнаю руку Аракче?ва..." Час вiд часу козацтво виявляло незадоволення, рвалося до бою. Новий головнокомандуючий генерал Прозоровський готував наказ про вiдкликання козацьких куренiв з фронтово? лiнi? та переселення ?х на Кубань. Про це та?мно велися переговори з кошовим Бучинським, якому обiцяли дворянське звання, земельнi ма?тностi i високий вiйськовий ранг. Щоб здiйснити наказ, Бучинський у супроводi спецiально? охорони прибув пiд Галац. Але в цей час трапилася несподiванка. Турецькi яничари вчинили вночi вилазку до' Iзма?ла, блискавично проникли в тил, загрожуючи навiть штабу росiйсько? армi?. Серед регулярних частин виникла панiка. Посилено били з гармат бастiони Iзма?ла, не даючи змоги розгорнути органiзований бiй яничарам. Тодi ринулися вперед частини Усть-Дунайського козацького вiйська. З вигуками: "За славу Сiчi!" - вони пiшли в рукопашний бiй i перемогли яничар. Стомленi в бою, несучи поранених побратимiв, козаки поверталися на ранок до куренiв. Тут зiбралося козацтво на майданi, щоб з почестями похоронити загиблих. Невгамовно били тулумбаси, сiючи тривогу по майданi. Коли з'явився кошовий Бучинський у супроводi штабно? охоронно? варти, хтось iз гурту гукнув: - А де вiн переховувався, коли ми з яничарами билися? - Ганьба! Коли було таке на Сiчi, щоб кошовий з'являвся з вiйськовою охороною? - Занедбали сiчовi звича?, освяченi козацькою кров'ю! Бучинський задрав папужого носа, пiднiс булаву i мав щось говорити, але козацька громада ще гучнiше заревла. - Геть запроданця Бучинського! - Продав заради дворянства честь i совiсть козацьку! - До булави треба козацько? голови, а не тако? паскудно?! Як море, хвилювалося козацтво, здiймаючи кулаки. - Загордилася свиня, що об панський тин почухалася! - Пустiть! Я йому дулю пiднесу пiд пику, - намагався продертися вперед здоровий сiчовик у подертому вбраннi. - Та хай на нього коза брикне! - вiдгукувався iнший. - Стонадцять чортiв у його товстий кендюх! - Волi?мо обрати свого кошового! - Волi?мо! - Волi?мо!! - рознеслося по всьому майданi. - Ще раз нас обдурили! Ганьба! Зляканий Бучинський почав задкувати, як зацькований вовк. Тiсним колом оточувала його охорона, пробиваючись до осiдланих коней. Сiдаючи на коня, вiн з ляку спiткнувся, але охоронники швидко допомогли йому сiсти в сiдло, i всi разом помчали до штабу. Слiдом ще неслися вигуки, прокляття. Розхвильована козацька громада не вщухала. А коли понесли хоронити загиблих козакiв, попереду за небiжчиками iшов Семен Битий, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку. Затягнув дужим голосом: Козака несуть... Жалiбну пiсню пiдхопили сотнi голосiв. Розлягався спiв, як гомiн Днiпрових порогiв, i чулася в ньому невимовна туга, скарга та прокляття. Серед сiчовикiв знайшовся дячок, який проспiвав "Вiчную пам'ять". А пiсля похорону зiйшлися козаки на майданi, вчинили раду i, зажуренi, розiйшлися до сво?х куренiв. 21 Котляревський довiдався про подi?, що зчинилися пiд Галацем. Вiн хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським сiчовикам. Шукав нагоди зустрiтися з земляками. Генералу Прозоровському було вiдомо, що штабс-капiтан користу?ться повагою в козацькому вiйську. Здiйснюючи "высочайшее указание" про лiквiдацiю цього вiйська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за поведiнкою штабс-капiтана. Значна кiлькiсть задунайських сiчовикiв готувалася до переселення на Кубань, щоб об'?днатися з Чорноморським козацтвом. Окремi козаки вступали в регулярнi частини росiйського вiйська. А чимало козацько? голоти розбiгалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в рiзних наймах. Доля землякiв тривожила Iвана Петровича. Здавалося, що всi цi подi? вписували новi сторiнки в недоведену ще до кiнця "Ене?ду". Багато довелося зустрiти людей велико? душевно? снаги й тривоги, нескоримого завзяття, побратимсько? честi. Пiд кожною битою вiтрами свитиною поет бачив сво?рiдний свiт людини. Його муза не з олiмпiйсько? висоти озирала вимрiянi простори, а входила в житт?ву сутолоку, пiзнавала не патетично обожнюванi характери, а буттям карбовану правду. Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка, Там рицар - всякий парубiйка, Козак там чортовi не брат. Древнiй римський Вергiлiй у сво?й "Ене?дi" не спускався з поетичних висот до буденного народного повсякдення з гiркотами й радощами, з гумором i журбою. Час вимага? навиворiт показати обожнюванi Вергiлi?м епiзоди благочестя та повинностi. Пробуджуванi до нового життя народи несуть сво? дарунки у духовний свiт сво?? сучасностi. А народжуванi поети словом увiнчують ту правду. Збагатилося пiзнання ?? Котляревським пiд час задунайського походу. Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую; Старих нехай брика Пегас... У задушевних розмовах з багатьма сiромами переконувався, що Бiда бiду, говорять, родить, Бiда для нас судьби устав. Не веде ця "бiда" поета до зневiри, виклика? снагу житт?ствердження. Швидко вiн зрозумiв настро? нового головнокомандуючого Прозоровського, вiдчув, що за свою поведiнку потрапив в опалу. Для Котляревського не було несподiванкою розпорядження Прозоровського зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно вiдбути туди. Iван Петрович поспiшав переговорити з друзями. Зустрiвся з головою сербсько? дипломатично? мiсi? Досифе?м Обрадовичем, який знав Котляревського як автора "Ене?ди" i надавав ?й великого значення в слов'янському вiдродженнi. Обрадович цiкавився долею Сербського i Болгарського куренiв Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська. Вiд сербина Iван Петрович почув доброзичливi слова: - Будемо братами, як i нашi народи, що здавна браталися. А наша сербська i ваша укра?нська пiснi ? рiдними сестрами. Менi зда?ться, що й герой вашо? поеми Еней - "козак моторний" - ? рiднею Марковi Кралевичу - геро?вi сербських народних дум... На знак нашо? дружби дарую вам збiрник сербських пiсень. - Ваш подарунок, рiдний мо?му серцю, берегтиму i передам сво?м землякам. Вiд себе дарую вам "Ене?ду" - ?диний примiрник, що разом зi мною перебував у походах. - Бажаю вам щастя i успiхiв. Продовжуйте велику справу... Вашi троянцi на чолi з Ене?м ще зазнають мандрувань i тяжких несподiванок, але обов'язково добудуть славу й перемогу, ?хнi мандрування та пригоди рiднi всiм слов'янам! В ознаку нашо? дружби нап'?мося разом дунайсько? води, - запропонував сербин i задумливо продовжував: - Тихий Дунай... Наша слов'янська колиска. Стi-каються в нього i карпатськi, i балканськi води. Ринуть вони вiд словацько? Братiслави до сербського Белграда, розливаються Буджацькими степами... Як Дунай, повiльна i глибока iсторiя слов'янських народiв. В ньому всi ми скупанi. Тому й пiсйi нашi такi рiднi й задушевнi. Шануймо ?х, як найдорожчi слов'янськi скарби. - Для вiдродження i процвiтання наших народiв замало пiсень. У цьому перекону? те, що сталося з нашими задунайцями, - вiдповiв Котляревський. - Пишiть, продовжуйте свою "Ене?ду". Ви вiдкрили вдруге перед нашими очима Укра?ну. - Щоб зберегти себе в бiдi, людина повинна вмiти смiятися. Так i народ, нацiя... - Коли я читав опис Укра?ни у книзi французького мандрiвника сiмнадцятого столiття Боплана, то звернув увагу на його слова: "Ця нацiя спiва? плачучи". А ви сво?ю "Ене?дою" показали, що ваша нацiя не тiльки спiва? плачучи, а смi?ться спiваючи... Плекайте цей гумор, то найяснiшi перлини духовно? культури. - Я вражений вашою щирiстю i сердечним ставленням до мо?х землякiв. Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вiрний син народу, то бережи свою пiсню i мову бiльше, нiж кордони". - В цьому напрямi ви багато зробили для свого народу. - Я лише пробую збирати розсипанi перлини народно? мудростi в гуморi. - Так... Це певнi кроки на шляху вiдродження... Хто смi?ться, той спроста не загине. Тим часом група сiчовикiв, довiдавшись про вiдбуття Котляревського у Псковський полк, зiбралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й пораду знайти. - Будете на Укра?нi, - говорив сивий козак, - уклонiться рiднiй землi вiд задунайцiв. Уклонiться могилам наших батькiв... Уклонiться... А ми ще будемо козакувати по всiх усюдах, бо оголошено про розпуск Усть-Дунайського вiйська. - Уронив сльозу на сивого вуса. - Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, - додав Семен Битий. - Шкода тiльки, що в бою з яничарами втратив вiрного товариша. Разом пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим. Навiть у бiй пiшов, приспiвуючи: "Закаблукам лиха дам!" - Вiрний побратим - то найдорожчий скарб. Так було i в Сiчi, - додав сивий дiдуган, запалюючи люльку. - Навiть оця люлька, що подiляла стiльки пригод у походах, не зрiвня?ться з вiрним побратимом... Семен пiдiйшов до Котляревського, потиснув руку. - Спасибi, що провiдали нас i добрими словами оживили нашi зашкарублi на чужинi душi... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти? Слухаючи козацькi розмови, до них звернувся Обрадович i закликав вступати добровiльно до сербських частин, якi залишалися при регулярнiй армi?. Тодi обiзвався старий сiчовик: - Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тодi ми з ними браталися... - Пригадую, як приходили на Запорожжя сербiянськi лiрники. Добре спiвали i наших дечому навчали, - поважно вставив сивий дiдуган. - А в походах славного Сагайдачного брали участь i сербiянськi загони... Добрi вояки! Слухаючи розмови старих запорожцiв, Семен Битий зняв кудлату шапку, звернувся до Котляревського: - Благослови, батьку, разом iз сербiянами стати у вiйсько i захищати козацьку честь. - Благословляю на святе? дiло! - Будемо iз сербiянами брататися, як i дiди нашi в походах браталися, визволяючи невольникiв iз Кафи та Стамбула. Козаки загули, як бджоли перед ро?нням, задзвенiли шаблями, то виймаючи, то заправляючи ?х у пiхби... Закульбаченого коня тримав за повiд старий сiчовик. Коли Iван Петрович сiв у сiдло, молодi сiчовики тiсним колом обступили вершника, пiдхопили руками коня i понесли кiлька крокiв. - Тпру-у!! - зупинив коня старий сiчовик. - На прощання дамо iм'я цьому коневi. Назвiмо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кiзяком рота i не дозволено обирати отаманiв, то хай хоч коня назвемо по-сво?му. Нехай наша слава по свiту iде! - Добре вигадала стара голова! - схвально загукали задунайцi. - Прощайте! Не забувайте землякiв! - Ще зустрiнемося, - гукав Семен Битий, - бо всi дороги на цьому тiсному свiтi, де блукають нашi брати-сiромахи, сходяться докупи! Як знайду десь крихiтку правди, то розповiм при зустрiчi! - Прощайте! - Прощайте! Кiнь ударив копитами - i над полиневими звоями придорожжя легенька курява послалась. Стояли сiчовики, махали шапками, дивлячись услiд вершниковi, тiнь якого при заходi сонця здавалася велетенською. Незабутнi враження вiд задунайських зустрiчей повiз Iван Петрович на мiсце нового призначення - у Псковський драгунський полк. Розмови задунайцiв ще не раз наверталися на думку поетовi, i вiн переливав ?х у рядки нових частин "Ене?ди", прославляючи троянцiв-козакiв, що з великими пригодами мандрували до омрiяних берегiв. Багато дало поетовi рiчне перебування в дунайському походi. У Псковському драгунському полку Iван Петрович не знайшов тих задушевних зустрiчей, якi мав iз задунайськими сiчовиками. Незабаром вiн подав рапорт про звiльнення з вiйськово? служби, i 1808 року 23 сiчня "из Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром". Шлях послався в столицю, куди Iван Петрович повiз i закiнчену четверту частину сво?? "Ене?ди". 22 - Яка ганьба!.. - зривалося мимохiть iз уст. Хотiв розвiяти наплив думок, забутися. Мовчання обширiв придорожнiх порушувало одноманiтне теленькання дзвоника, припасованого до корiнно? дуги тройчато? запряжки виснажених далекими мiжстанцiйними пере?здами коней. А коли, сидячи в бричцi, починав дрiмати, то здавалося, що зателенькав дзвiн Петропавловсько? фортецi над Невою. Тодi розвiювався сон, а уста знову шептали: - Яка ганьба... Знущання... З цими словами вiн залишив столицю пiсля того, як дочекався прийому в вiйськовому мiнiстерствi. Приймав чиновник особливих доручень - помiчник графа Олексiя Андрiйовича Аракче?ва. Гостро врiзалася в пам'ять вся розмова... "Капiтан Котляревський?" "Так точно, ваше превосходительство!" "Просите мiсця для служби в столицi?" "Так точно..." "Вашу справу розглянули... Можна задовольнити прохання при однiй умовi". Чиновник особливих доручень поглянув так, нiби наважувався помилувати або засудити. Iван Петрович витримав цей погляд. "Можна задовольнити, - продовжував пiсля коротко? колючо? паузи, - при умовi, щоб ви..." "Я не розумiю, ваше превосходительство, про що йде мова". "То гiрше для вас, капiтане, - кинув з пiдкресленою неприязню чиновник i самовпевнено продовжував: - Нам потрiбнi вiрнi слуги государя... Ви дворянин i повиннi розумiти, що велика, ?дина вiд Балтiйського моря до Камчатки iмперiя потребу? вiдданих слуг государя. ?диний богом даний iмператор, ?динi помисли, ?дина вiра, ?дина... Все ма? бути ?диним! I хай "убояться всi язици, яко з нами бог"... Його сiятельство граф Олексiй Андрiйович з дозволу iмператора запроваджу? вiйськовi поселення. На пiвднi Росi? вони матимуть подвiйне значення. Змiцнять вiйськову систему керiвництва державою i зiграють протверезну роль серед малоросiв, схильних мрiяти про вигаданi вiльностi. Для встановлення повного спокою навiть пiснi малоросiйськi мають бути забороненi!.. Ви мене розумi?те?!" "Не зовсiм, ваше превосходительство..." "То зрозумiйте... Можемо направити вас, капiтане, на роботу по жандармському вiдомству... Ви зна?те побут i життя малоросiв... Саме по жандармському вiдомству ви принесете користь государю i iмперi?". "Я не пiдготовлений до тако? роботи", - знiяковiв Котляревський. "Можна випробувати вашi здiбностi... Його сiятельство граф Олексiй Андрiйович радить мати замашний кулак i мiцнi нерви". "Нi того, нi другого я не маю", - тихо вiдповiв Iван Петрович. "Шкода... Без цих здiбностей вам не пiднятися вище вашого капiтанського чину. Для такого бравого офiцера це вамало. - Звiвшись iз-за столу, чиновник особливих доручень додав: - Подумайте, капiтане... Це найпочеснiша служба для офiцера-дворянина... Подумайте i приходьте - я вас представлю свiтлiйшому графу Аракче?ву..." - Яка ганьба, - iз стогоном прокляття видихав слова, яКих не мiг кинути в обличчя аракче?вському слузi. Ставало образливо за себе, за честь громадянина. Щоб забутися, линув думками до рiдно? тихо? Полтави. Вже не застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи рiки гiрких слiз. Укра?нське Полiсся зустрiчало натомленого подорожнього зачарованою тишею, повитими срiблом тополями та верболозами. А далi послалися сизокрилля ворсклянськi, i над ними грiзною сторожею замаячили полтавськi дуби. Пригадав i дуб Сiрка, i Днiпровi хвилi. Наче почулася й пiсня Наталки, що ляга? зозулиним вiдголоссям на шовковi трави. Минули роки з тих пiр, за якi встиг пити воду в Днiстрi й Дуна?, а похiдна бурка пропахла вiтром. Думка про Наталку заслоня? iншi спогади. Якби позбирати ?? пiснi, то можна б звести в почутт?во вразливу дно, щоб линули вони на крилах вiчностi в простори часу. Хочеться з пiснями увiчнити iм'я Наталки. Треба написати сценiчнi картини i геро?ню назвати цим iменем. Хай мрi? про не? замiнять утраченi надi? молодостi. Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук лiтнього супроводжувача його в дорозi, який доглядав подарованого Отамана. В дзеркалi його великих очей бачив вiдблиск вiрностi побратима дунайських походiв. .Сiдав на скакуна верхом, мчав дорогою назустрiч вiтру так, що ледь устигав поштовий кучер гнати слiдом коней, запряжених у бричку. Повiтря рiдного краю пестило верхiвця i посмiхалось до нього прозоре, блакитне небо улюблено? Полтавщини. Обабiч шляху зустрiчались кучерявi сади, привiтно розмахували крилами вiтряки на мальовничих пригорбах, наче вiтали прибуття дорожнього. Як нiколи, здавалась тепер незрiвнянно рiдною земля Надворскля. - Моя Полтавщино, чарiвнице, омрiяна в пiснях, - шептав, як сповiдь, слова... 23 А тим часом iншим шляхом котилася бричка. Десь вiд хуторiв линула жiноча пiсня i тужно билася об мури Червоногiрського монастиря: Не всi ж тi? та вiнчаються, Що любляться та кохаються... Силкуючись затамувати пiсню, на монастирськiй вежi обзивався дзвiн i його звуки гойдалися по скiсних надвечiрнiх промiннях забагровiлого сонця. До часовеньки над шляхом виходила iз брами черниця Феофанiя. Тримала в руках карнавку, щоб збирати вiд про?жджих офiрування на монастир. Так велiла iгуменя. Журно бовванiли монастирськi мури i здавався черницi замурованим увесь свiт. Тiльки сонце, непiдвладне мурам, пливе поволi на захiд, змагаючись iз сумом безкрайностi. Далеко в трируччя розбiгався шлях. Дивилася черниця на той шлях, прислухалася до пiснi i серце до болю наповнювалось, як стиглий колос, незбагненними почуттями. Мимоволi залишала карнавку в часовеньцi, йшла до перехрестя дорiг. Хотiла б стати зозулею, полетiти, i хоч бiля чужих гнiздечок прокувати комусь щастя... Пiшла назустрiч тiй пiснi, що линула вiд хуторiв. Не всi ж тi? та вiнчаються... Зупинилась бiля калини. Зiрвала пучечок, пригорнула до серця. Задивилась на вiти калини - здавалося, що вони ронили сльози i часом нерозвiянi згадки. Повiяв вiтер вiд мурiв, рвучко понiс монастирський дзвiн на простори. Той дзвiн нiби в'язав черницю до мурованих стiн, i вона поволi повернулась до часовеньки. Взяла карнавку, сiла край шляху, виглядаючи жаданих подорожнiх. Довгi роки життя в монастирi поклали на черницю печать житейсько? втоми, а в очах, що глибоко увiбрали в себе голубiнь жiночо? печалi, змагалися покора з непокорою. Радо зустрiчала людей, щоб перемовитися словом. Ось i тепер сидить, зiр тоне в iмлистiй далечинi. З не? час вiд часу виринають подорожнi. Показалася бричка. Вiзник зупинив коней бiля часовеньки. В одягу станового пристава зiйшов подорожнiй iз брички. Дорiдна панi поволi спускалась на землю. Чоловiк наблизився до часовнi. Однi?ю рукою витяг гаманець. Друга рука, видно, покалiчена, не здiймалась. Дiстав з гаманця карбованця, кинув у карнавку. - Помолишся, чернице, за мене... - Обiрвались слова, коли вiн кинув погляд на черницю. Вiд несподiванки сторопiв. Стояв нерухомо, лише шепотiв: - Примара... Примара за грiх мiй. Черниця не зводила очей. Пiзнала колишнього лиходiя Вербицького. ?? пронизливо докiрний погляд проймав запекле його серце. Вiн швидко повернувся до брички. - Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. По?демо додому. - Пiдсаджував дружину на бричку. - Та черниця нiби на нашу колишню служницю Наталку схожа. - Бог з тобою... То примара... Поганяй скорiше! - гукнув до кучера. Конi рвонули з мiсця. Курявою вiд колiс обдало черницю. Дивилась услiд. Не вимовила слова. Глибокi очi не ронили слiз, ще глибше пройнялися невимовною скорботою i гнiвом. 24 На другий день, прибувши до Полтави, Iван Петрович завiтав до Капнiста, розповiв про недовге перебування в столицi, де хотiв, як заслужений офiцер, знайти пристойну посаду. - Скидайте, Iване Петровичу, капiтанський мундир, хоч вiн i прикрашений орденом свято? Анни, - невимушене порадив Капнiст. - Не зважайте на те, що граф Аракче?в, ставши вiйськовим мiнiстром, радий одягнути в мундири всю кра?ну i поставити фельдфебелiв на всiх перехрестях дорiг. Згадка про Аракче?ва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало втiшного привiз вiн iз столицi, хiба що домовився про нове видання "Ене?ди", доповнено? четвертою частиною. Слухаючи Капнiста, глянув на сво? капiтанське вбрання, усмiхнувся. - Еге ж, капiтане, - продовжував Капнiст, - запам'ятайте, що наша вiтчизна багата щедротами сво?? землi, а найбагатша вона вiдставними капiтанами в поцяцькованих мундирах. Та мало в нiй капiтанiв просвiти. Кра? нашу землю пiтьма i ходить у нiй народ, наче слiпороджений шукач свiтла. Наше завдання поляга? зараз у тому, щоб ширити свiдомiсть, сiяти зерна гуманiзму, пробуджувати громадянську гiднiсть! Капнiст розповiв про свiй проект вiдкриття в Полтавi Будинку для виховання бiдних дворян. - В будинку дамо змогу навчатися не тiльки дворянським дiтям, а й здiбним юнакам з iнших верств. Дух вiльностi ми розбуджуватимемо вихованням. Пам'ята?те, як сказав поет: О! вы, счастливые народы, Где случай вольность даровал. Цi слова оди "Вольность" Радiщева добре знав Котляревський i вiдповiв Капнiстовi: - А iнший поет сказав так: Везде, где кущи, села, грады Хранил от бед свободы щит, Там тверды зиждет власть ограды И вольность узами теснит. Капнiст поклав руку на плече Котляревському, зауважив: - Поет, що написав прочитанi вами слова, сидить перед вами i сивою сво?ю головою дума? про наше майбутн?. А тодi, коли писалася "Ода на рабство", поет був молодший, нiж ви зараз. Вiн сво?ю одою вiдповiв на указ царицi Катерини 1783 року про закрiпачення селян Укра?ни. Iмператриця, збагнувши мудрiсть тиранiв, могла одноразово i заборонити вживання слова "раб" i фактично узаконювати рабство... А тепер тисячi чиновникiв охороняють цi закони рабства. Василь Васильович задумався. Пасма його сивих кучерiв упали на чоло. - Треба вiрити в майбутн?... - вiв далi вiн. - Ви ще молода людина i ближче станете до того майбутнього. Слава нашо? вiтчизни в ?? майбутньому. В це ми, просвiтителi, вiримо. Свiт розуму, науки, благородства переможе! Отож закликаю вас стати на чолi нашого нового виховного закладу, що вiдкрива?ться за мо?м проектом. Я буду вас рекомендувати на засiданнi "Приказа общественного призрения"... На новi подвиги, капiтане, во iм'я благородного просвiтительства! Пам'ятайте, хто любить сонце, той не може не любити дiтей! Пiсля цього Капнiст перевiв розмову на iнше, розпитував про подi? на турецькому фронтi. Вийшовши з будинку Капнiста, Iван Петрович повернув не додому, а до центрально? площi, посеред яко? пiдносилась колона ще не закiнченого пам'ятника "Слави", що за проектом професора Академi? художеств Томаса-де-Томана мав символiзувати iсторичну перемогу над шведами в 1709 роцi. Навколо цiлим ансамблем розкинулись в стилi ампiру прикрашенi колонами урядовi будинки. Оглядав архiтектурнi деталi споруд. Стиль подобався, хоч i не задовольняв сво?ю крижаною врочистiстю. Чогось не вистачало. Але чого - не мiг вiдповiсти. I тiльки коли пролунали десь з Кобищанiв надвечоровi дiвочi пiснi, - здогадався: "Тут не вистача? народу". З цими думками пiшов старими вулицями мiста. Куди простував - не знав. Потiм похопився - зачаровано линув назустрiч пiснi, що доносилася з околицi. Поставали перед очима знайомi з дитинства завулки, дорiжки. Ось уже й Ворскла, i пiсня все голоснiше розноситься в просторах, губиться разом з останнiм промiнням сонця. Зорiло щедро розсипаними перлами оксамитне небо, коли Iван Петрович повернувся додому. "Хто любить сонце, той не може не любити дiтей" - цi слова старого просвiтителя не сходили з думки. "Сонце i дiти, - бринiло в уявi. - Сонце - початок всього живого на землi. Народи на зорi свого вiдродження зiгрiваються його промiннями..." Незабаром почав працювати в Будинковi для виховання бiдних, а пiсля денних турбот розповiдав матерi про дiтей, разом з нею радiв i тривожився. Здавалося, в цiй задушевнiй розмовi брали участь, оживали вправленi в темнi рямця портрети на стiнах: в одяговi соборного диякона дiд i батько - ретельний службовець полтавського магiстрату.. Стомлена мати починала засипати. А Iвану Петровичу ще хотiлося розповiдати, виливати радощi й болi. Але кому?.. Стривай, ось вона, подруга ще семiнарських рокiв, - скрипка. Брав ?? - i лилися звуки. То були не тiльки примiтиви семiнарських вправ, а й мелодi? народних пiсень, сповненi чарiвно? фантазi? каприччiо молодого Паганiнi, з якими познайомився в армi?. Далi переходив до вiльних iмпровiзацiй - i в звуках народжувались картини, випливали улюбленi в мрiях троянцi. Вони несли по латинськiй землi сво? звича? i молоду силу... 25 З учнями зустрiчався Iван Петрович не тiльки в школi. Часто надвечiр вони приходили до його будинку, приносили радiсть, цiкавi вигадки. Можна було попустувати на просторiм соборнiм майданi або подивитися з гори на Ворсклу i далекi простори кучеряво? Полтавщини. Одного разу, коли схилилося надвечiр сонце над Буланiвським лiсом, прийшли учнi i принесли з собою аж двi несподiванi вигадки. Перша вигадка - невеликий вiзок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось крутив круглий обiдок. Друга - удосконалений паперовий змiй, який од вiтру високо здiймався, пiдтримуваний розпростертими паперовими крильми. - Це ми самi вигадали, - доповiв Мишко Остроградський. - Добре. Завжди треба щось цiкаве вигадувати. Хлопцi розважались, а Iван Петрович сiв на схiдцях рундучка. Навколо нього збилися хлопцi. - От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сiсти в не? i полетiти аж до хмар, - мрiяв Мишко. - То не можна, - говорили iншi. - Чому не можна? - Перекинешся! - А коли добре обчислити... - Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе. - Скажiть, Iване Петровичу, чи допоможе тут обчислення? - Обчислення - то велике дiло... А знайте, хлопцi, уже ? такi знаряддя, що дають змогу людинi лiтати в повiтрi. - Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, - кинув Мишко. - Як же то лiтають? - Такi ? повiтрянi кулi. Наповнюють кулю газом воднем, який значно легший за повiтря. Тому така куля пiдiйма?ться вгору i тягне за собою корзину, в якiй сидять люди... Недавно в Петербурзi один учений на такiй кулi пiднявся в повiтрi на височiнь до трьох верст! - Ого! То аж за хмари? - Так можна до зiрок долетiти, - радiв Мишко. - Не долетиш... Грiх... Бог громом уб'?, - нерiшуче обiзвався один. - Будуть часи, коли наука сягне i до зiрок, - пояснював Iван Петрович. - Зiрки - то ж такi великi кулi, як i наша Земля. Вже сонце заховалося за лiсом, сутенiло. Хлопцi почали спостерiгати, як поволi з'являються зорi на небi. - От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравiша бува? або звечора, або вранцi. Треба ловити зором i Меркурiя. Вiн теж пиша?ться серед зiрок на початку вечора або вранцi. А згодом доберемося i до Марса... Хлопцi уважно слухали, спостерiгали за зiрками. - Ну скажiть, чого воно так? - порушив зачаровану мовчанку Мишко. -_ _Як? - Та так - цiкаво... - Ех, соколята мо?! Вам би тiльки крила! - Та й що? - запитав один. - Що... Полетiли б до планети! - аж вигукнув захоплено Мишко. - А як зiрвешся? - Не зiрвуся. Обчислити тiльки треба, на те й математика! От що скажу! В цей час унизу пiд горою шляхом скрипiли чумацькi вози. Мишко гукнув: - Ей, чумаки! Швидко ми випередимо ваших волiв! Але нiхто не вiдгукнувся з чумакiв. Тiльки чулося скрич пiння возiв. - Правда ж, Iване Петровичу, ми випередимо чумакiв? Вигада?мо такi повозки, що швидко бiгатимуть i лiтатимуть, - не вгавав Мишко. - Чумакiв швидко випередимо. Це так. А от чумацька пiсня завжди житиме з нами, - вiдповiв Iван Петрович. - Послухайте, скiльки в тiй пiснi i скарги на чумацьку долю, i розлого? волi. Десь серед широких степових просторiв народилася i сповивалася, мов у колисцi, та пiсня! Всi притихли, прислухалися до чумацького спiву, i здавався вiн таким просторим, як зорями гаптоване небо. - А на березi чумаки розпалили вогнище! - Коли в темрявi горить вогнище, то так, нiби якась казка, - додав Мишко. - Про вогонь багато ? казок, - зауважив Iван Петрович. - Розкажiть нам... - У давнину люди навiть вiрували у вогонь, як у чарiвну силу, як у бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в ?? життi. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за вогонь. От i склалася така казка-легенда про Прометея. Це був мужнiй, нескоримий перед богами велетень. - Тодi, мабуть, був тiльки бог-отець та бог-син, а бога-духа ще не було? Хлопцi засмiялися. Посмiхнувся й Iван Петрович, заговорив знову: - То було в стародавнiй Грецi?. Богами там були .вигаданi народом рiзнi казковi велетнi, вродливi люди... Аполлон, Венера та iншi... Слухайте далi... Одного разу розгнiвався на людей найстарший бог Зевес i забрав у них во" гонь. Залишилися люди без вогню у пiтьмi. Заступився за людей Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнiвався бог i звелiв прикувати Прометея до скелi. Кожен день посилав орла викльовувати серце Промете?вi. Але за нiч серце знову виростало, i Прометей не вмирав... Минуло багато рокiв, знайшлися такi смiливцi, що вбили того орла i звiльнили Прометея. - А вiн живий i тепер? - То ж у казцi, - зауважив Мишко. - ? й у казцi правда, - додав Iван Петрович. - Правда поляга? в тому, що серед людей ? смiливi, безстрашнi поборники... Ото й кажуть, що Промете?в вогонь не вгаса?. - То, може, i в чумацькому вогнищi ? Промете?в вогонь? - Може, й ? iскорка, бо недарма чумацька пiсня така розлога... Бачу, ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечiр холодний... - Нi, нас грi? вогонь Прометея, - пожартував Мишко. - Ми ще будемо слухати... Розкажiть про вiйну з турками. - I про дуб Сiрка. - Добре, розповiм. Та й додому. Розповiдав Iван Петрович про туркiв. Хлопцi смiялися. А коли почав розповiдати про Сiркового дуба, його голос забринiв, як у розлогiй пiснi. Розпрощавшись з гостями, Iван Петрович у сво?х думках ще продовжував перебирати близькi серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою дорiжкою до дуба над днiпровою кручею. Сюди приносила разом з пiснею свою чарiвну скромнiсть та, що допомагала збагнути та?мницi прекрасного, лелiяла думи поета. Щоб розвiятись, виводив iз стайнi свого задунайського вороного побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кiнь нiби чекав того i, зачувши господаря в сiдлi, прудко мчав шляхом, а далi - навмання, долиною Надворскля. Насторожував вуха, нiби вгадував настро? вершника, стрясав гривою, дугою вигинав шию. На безлюдному просторi верхiвець сходив з сiдла. Кiнь повертав до нього голову, пiдставляв спiтнiлу шию, щоб ?? погладив господар, форкав. Бiля його переднiх копит вершник стелив на прив'ялому полинi пропахлу походами волохату бурку i сiдав на не?, опустивши поводи. Кiнь не вiдходив вiд господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного небо розсипалося сво?ми зорями. А коли знову зачував ?здця у сiдлi, то ще бiльше шаленiв, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темiнь ночi, а в небi розгинав сво? прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях, схиляючись назустрiч свiтанню. 26 В Будинку для виховання бiдних вiдбувалися заняття. Перший урок закону божого вiв панотець. Ввiйшовши в клас, вiн поправив на грудях срiбний хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, вiд яко? запахло ладаном та восковою свiчкою, i почав: "Спаси, господи, люди твоя..." Спiв пiдхопили хором учнi. Потiм панотець робив перекличку. Кожен учень, якого вiн називав, пiдiймався, повертався в куток класу, де висiла освiтлена лампадкою iкона, хрестився i лише тодi сiдав на сво? мiсце. На початку уроку панотець пояснював, як святе письмо розповiда? про створення "свiтил небесних". Учнi слухали. Лише Мишко Остроградський нахилив голову i малював на папiрцi "свiтила небеснi". Мiж Венерою, Марсом, Меркурi?м, як вiн уявляв ?х собi, проводив лiнi?, вираховував кути, що утворювались накресленими лiнiями. Закiнчивши пояснення, законоучитель пiдiйшов до Остроградського, взяв покреслений ним папiрець, запитав: - Що це ти понакреслював тут, отроче? - То я малюю свiтила небеснi. - Свiтила небеснi тiльки созерцанi?м духовним можна пiзнати. А нам, грiшним, не треба сво?м розумом забиратися на небо... ?диного Iллю бог узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колiсницю! - Але i громову колiсницю, напевно, треба було математично обчислити, щоб не перекинулася по шляху до неба. По класу пронiсся затамований смiх. Це роздратувало панотця. - Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив? - Вивчив. - То скажи, хто була дiва Марiя - мати божа? - Це така чепурна жiнка, у вишиванiй сорочцi, голубiй керсетцi, картатiй плахтi та червоних чобiтках. Однi?ю рукою вона трима? дитину, а другою взялася за щоку i так лагiдно та сумовито дивиться. Очi нiби зажуренi в не?. А коло нiг намальовано кобзу i квiточками обведено. - Де це ти таке чув чи бачив? - Це у нашiй говтвянськiй церквi такою намальована дiва Марiя... Запорожцi побудували ту церкву. Говтва - це бiля нашо? Пашенно?, де батьки живуть. - Дивнi дiла тво?, господи... Дiва Марiя облачашася в божественне убрання, у священнi ризи. Тiльки грiховнi навожденiя можуть зображати так святу Марiю! - Навожденi?, - повторив Мишко i додав: - То ж, кажу, так по навожденiю намалювали запорожцi. А церкву вони збудували на високiй горi. Далеко ?? видно, аж на шлях до Розрито? могили! - То все грiховне! - буркнув панотець. - В ге?ну огненну таких малярiв! Перевiвши дух, законоучитель знову запитав: - А скажи, хто такi були сорок святих? - Сорок святих... Це така ватага запорожцiв у жупанах, що нiби готуються до бою. - Де це ти бачив? - У нашiй говтвянськiй церквi... - Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умi?ш? - Умiю. - Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во iм'я отця... Мишко пiдносив руку до лоба i швидко ?? опускав униз, не кладучи хреста на себе. - Ну, - продовжував панотець, - чого ж ти не кладеш хреста на свою телячу голову? - Бо грiх класти святий хрест на телячу голову. Телята ж не хрещенi? Зiрвався в класi смiх. Розгнiваний панотець пробубонiв басом: - У тебе не тiльки теляча голова, а й свиняче рило! Далi розгорнув журнал i вивiв одиницю таким рвучким рухом, що аж скрипнуло перо. Почувся дзвоник на перерву. Законоучитель кiбчатимн нiгтями схопив журнал i швидко вийшов з класу, понiсся, як сполоханий журавель. Учнi зелементували, пiдстрибуючи: - Теляча голова... Ме... Ме... Друзi пiдiйшли до Остроградського. - Добре ти провчив його. - А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозумiла... - Задачу цю можна простiше розв'язувати, нiж у книзi. Мишко пояснював. - Дивись, то це ж зовсiм просто... Тiльки треба догадатися. Спасибi, Мишко! Потiм розпочався урок з математики. Учитель дав завдання. Остроградський швидко розв'язав задачу i заходився креслити лiнi?, що розпочав ще на уроцi закону божого. До нього пiдiйшов учитель. - Розв'язав уже? - Уже. Вчитель узяв зошит, подивився. - Вiдповiдь вiрна. Але розв'язано не по-книжному. - По-книжному довго, а так простiше. - А це що ти креслиш? - Хочу обчислити кут од планети до Землi. - То дiло не нашого розуму... - Але ж цiкаво... - Краще розв'язуй по-книжному задачу, - зауважив учитель i пiшов до iнших учнiв... Невдовзi пiсля пам'ятного уроку закону божого учнi сповiдалися у церквi перед причастям. Дiйшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений панотець сердито нахилив його голову до церковно? книги в бляшанiй оправi, накрив чорним покривалом i почав сповiдати. - Скажи, чи ма?ш грiхи, отроче? - Маю... - А чим нагрiшив? - Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу. Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кiнь пiд мухами, але не мiг порушувати ходу сповiдi. Лише блаженним голосом повторював: - Проща?ться i розрiша?ться... Проща?ться i розрiша?ться... Правою рукою панотець хрестився, а лiвою забрався пiд чорне покривало, намацав голову Мишка i щипав його за вухо. Коли виходив Мишко з церкви, його товаришi запитали: - А чого в тебе сльози на очах? - Вiд щиро? сповiдi i каяття. Та цим не закiнчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель поскаржився на нього наглядачевi Iвану Петровичу. - Закону божого не вчить... Богохульству?, творя гординю во храмi божiм... Iван Петрович покликав Остроградського до себе в кабiнет. - Розкажи, Мишко, чим ти провинився i на уроках математики, i на уроках закону божого? - Математику я дуже люблю. Хочеться робити бiльшi обчислення i розв'язувати складнiшi задачi. - А закон божий? Чим ти розгнiвив панотця? - Розгнiвив тим, що вiдповiдав про святу Марiю та про сорок святих так, як вони намальованi у нашiй церквi, у Говтвi. Iван Петрович зацiкавився розповiддю Мишка. - При?хали б до нас та подивилися, як запорожцi порозмальовували... Люди моляться до тих iкон i завжди свiчки до них ставлять. - Це дуже цiкаво. При нагодi при?ду. - Ото добре... А панотця я бiльше не дратуватиму. Хай вiн сказиться... Бачите оце в синцях вухо? То вiн мене так сповiдав перед самим престолом божим. Iван Петрович подивився на синцi, поклав руку на голову хлопця, по-батькiвському провiв по свiтлiй чупринi. - З тебе. Мишко, люди будуть... А в твою Говтву я колись по?ду подивитися на тi картини, що про них розповiда?ш. 27 Рано-вранцi Iван Петрович любив ходити, де найбiльше збира?ться народу: чи то на монастирський цвинтар, чи на базар. Якось у недiлю спостерiг вiн по дорозi до монастиря зборище людей, що слухали двох мандрiвних дякiв, якi разом з солдатом виконували пiсню "Всякому городу нрав й права". Дяки тягли верескливим голосом, а солдат густим басом нiби ударяв у бубон. Далi дяки замовкли, тiльки солдат наспiвував: Задумали базилевцi Свiй вiк вкоротити, Козаченькiв-вергунiвцiв Та й закрiпостити... Составили вергунiвцi З Турбаями ряду - Обступили панську оселю Спереду i ззаду. Не дослухавши пiснi, Iван Петрович, упiзнавши спiвака, обiзвався: - Це ти, Семене?! - Я, батьку отамане!.. З цими словами спiвак, спираючись на костур i шкутильгаючи на одну ногу, пiдiйшов до Iвана Петровича. - Де ж ти таку пiсню взяв? - Сам вигадав про те, що було в наших Турбаях. Обнялися, як давнi друзi, по-козацькому - тричi навхрест. Серед гурту людей пронiсся гомiн: - Дивись... Такий пан, а обнiма?ться з простим солдатом! - Душа ж однакова, що в простого, що в пана. - Не завжди однакова... У кого добра, а у кого зла. Перше, про що запитав Семен, це: - А чи живий ще той кiнь, що його викохали i подарували вам задунайцi, назвавши Отаманом? - Живий, занудився на стайнi без походiв... - Треба розвiяти його тугу! - О, напевно, розвi?мо! Iван Петрович повiв гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусiм зайти на стайню - глянути на коня. - Здоров, задунайський друже! Кiнь пiдняв голову, тихо заiржав, ударив копитом, нагнув шию. - Пiзнав, - задоволене мовив Семен i погладив шию, голубливе потрiпав гриву. Господар повiв гостя до вiтальнi, почав частувати вишнiвкою. Але Семен не дуже квапився до пиття, бо стiльки принiс з собою вражень, що не мiг усього разом розповiсти. Нiби не вистачало йому слiв, щоб ними переказати сво? житт?вi пригоди. Найбiльше купчилися спогади про задунайськi мандрування, походи, бо?, i вiн розповiдав повагом, добираючи дотепнi слова. - Брали ми i Iзма?л, i пiд Слободзе?ю з турком билися... Слово "Слободзея" вимовив урочисто. - Тут наш командир запитав охочих добровiльно пiти на сто смертей! Треба вночi зняти турецького вартового, вчинити переполох у ?хньому таборi, щоб тим часом кинутися на ворогiв з iншого боку. Визвався на це дiло мiй побратим, з Донщини родом, Iваном його звали. Тут заскребло в мо?й душi. "Не вiдстану вiд тебе, - кажу йому, - з тобою в огонь i в воду, на сто смертей пiду з тобою!" Отож пiшли на це дiло удвох. Пiдiбралися тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою i супостатську макiтру оддiлив од плечей. Пiдбiгло ще кiлька бусурманiв, залементували, як коти напровеснi. Ми не тiкали, завзято вiдбивалися, кололи, рiзали без розбору. А тут ударили збоку нашi. Зчинилася бiйка. Пiшли кулачнi накарпаси, у виски i в зуби стусани. Од злостi всi осатанiли. Побратим мiй попався в коло ворогiв, мов мiж вовкiв. Я, нап'явши всi жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати... Та не встиг визволити завзятого друга. Пiдтятий ворогами, упав вiн. Я люто одбивався, чув, як нашi вже близько гукали. Страшна халазiя пiшла. Та в головi потуманiло менi вiд болю в нозi... упав. Був ранок, коли прокинувся, у кровi весь. Не мiг звестися на ноги. Пiдповз до побратима. Лежав вiн ниць. Повернув його лицем до сонця, що ледь показалося, розстебнув груди, слухаю - ще не потеряв вiн духу. Тяжко поранений був у голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж на Донщинi, казав, мати i сестра ?. Почав його пiдiймати, та не вистачало сили. На мить мо? серце наче розкисло - заплакав, а потiм почав рачкувати i волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорiв наш прапор над Слободзе?ю. Лiз, лiз, та не вистачило сили i опам'ятався вже в лазаретi, Лежав там бiля мене i побратим. Iван Петрович, слухаючи розповiдь, дещо занотовував на паперi. Семен закiнчив словами: - Отаке бува? з нашим братом, що шука? правди по кра?нах далеких. Послухавши розповiдь, Iван Петрович зачитав Семеновi занотованi рядки: Любов к отчизнi де геро?ть, Там сила вража не усто?ть, Там грудь сильнiйша од гармат... 28 З того часу, як оселився Семен у будинковi Котляревського, дозвiлля Iвана Петровича заповнювалось не тiльки музикою, а й розповiдями, новими анекдотами, жартами. Сюди приносив свою втому i секретар "Приказа общественного призрения" Стеблiн-Камiнський. - Приймiть до свого куреня! - звертався Стеблiн, i на його добродушному обличчi зморшки складалися в усмiшку, а риженькi вусики пiдiймалися догори. - Просимо гостя до вiтальнi, - запрошував Семен. - Попробу?те сьогоднi нашого борщу. Сам наварив. - Смачний? - З перцем! Коли облити таким борщем собаку, то забiжить пiд три чорти або сказиться. А нашому братовi нiчого. Звикли i до перцю, i до всього гiркого, як циган до хрону. Iван Петрович у домашньому халатi виходив назустрiч, вiв гостя до вiтальнi. А Семен починав поратися бiля самовара, роздмухуючи вугiлля халявою свого чобота, жартуючи: - Таке знаряддя циган ковальським мiхом назива?. Коли смеркалося, Семен запалював грубку. Свiчки не свiтив, щоб не чадити в хатi. Досить було освiтлення, що падало вiд грубки, гойдаючи велику, кудлату Семенову тiнь, коли вiн пiдкидав дровинячку або ворушив жар. Спалахувало полум'я i, нiби брижi по водi, розпливалося по кiмнатi свiтло, лягало на задумливе лице Iвана Петровича. Радо розповiдав про вихованцiв, називаючи свiй заклад не iнакше, як будинок для бiдних, бо не любив офiцiйного - "Будинок для виховання бiдних дворян". З розповiдей Iвана Петровича Семен уже знав iмена вихованцiв. - А як там Мишко? - запитував вiн. - Остроградський - розумний хлопчик. Дуже любить математику. Спритний, жвавий... Та от один полтавський мiщанин написав скаргу на школу. Пише: "Про закон божий нiхто навiть поняття не ма?, або краще сказати, чого вчать ?х, i самi не вiдають". - Не зважайте, - обзивався Стеблiн-Камiнський. - В "Приказе общественного призрения" ми всi задоволенi вашою працею. - Я вважаю, що голови юнакiв не треба забивати релiгiйною покорою. Дух розуму, вiльностi треба вселяти в молодi душi. - Вiльнiсть - то правильно, - вставляв сво? словечко i Семен, - людська душа проситься до вiльностi, як пташка б'?ться до сонця. - Правильно, Семене... Як пташка б'?ться до сонця. Так i мо? дiти. В такi вечори Iван Петрович розповiдав багато пригод, якi пережив сам або чув вiд iнших. Заслухавшись, Семен забував пiдкинути дровинку в грубу. Тодi падали на кiмнату густi сутiнки, нiби кутаючи собою пройденi розповiдачем шляхи. Спохватившись, Семен воруЫив жар, i знову вiдблиски вогню тихо гойдалися в затишнiй кiмнатi. Нарештi запалювали свiчки, i Стеблiн-Камiнський розгортав "Санкт-Петербургские ведомости", вмощувався край столу, щоб падало свiтло на газету, i читав новини: "Из Копенгагена пишут: прибывшие сюда корабельники рассеяли слух, будто бы остров Мадера поглощен вулканическими извержениями. Надеются, что слух сей не подтвердится". - Ото й добре, що не пiдтвердиться, - засмiявся Iван Петрович. - А це ще новина, - читав Стеблiн-Камiнський. - "Из Марселя пишут, что бей алжирский велел отрубить головы английскому, шведскому й сардинскому консулам. И хотя слухи о сем несколько между собой разнствуют, однако все согласны, что французскому консулу не сделано никакого вреда". Iнтерес викликало повiдомлення про подорож по Австрi? Наполеона з сво?ю новою дружиною Марi?ю-Лу?зою. - То Наполеон обнюху? росiйськi кордони, - зауважив Iван Петрович i став розповiдати про походи французького полководця та про його небезпечнi завойовницькi плани. - Нема людям спокою, - вставляв слово Семен. - З турком нiби покiнчили, а тут хранцуз преться, як чортяка лiзе. - Ой лiзе, лiзе навiжений француз. Завдасть нам ще багато турбот. - А що ж вiн такий нехрист, як i турок? - Нi, хрещений, тiльки не в тiй водi купаний, - смiявся Iван Петрович. Так минали зимовi вечори. До щедрувального вечора готувалися заздалегiдь. Найбiльше тривожився Семен, вiрячи, що в цей вечiр разом з щедрiвкою народжу?ться доля всього року i кожно? людини. До дому Котляревського приходило багато щедрувальникiв. Вони прославляли козацькi походи i тиху хлiборобську працю, звеличували розум людини, доброту. Тут дiвчина порiвнювалася з ясним сонцем, трудiвниця ставала королiвною, царiвною, ясною зорею. Приносили iз щедрiвкою до господаря в гостi "ясне сонечко", "ясниц мiсяць", "дрiбний дощик", вiтали всю родину. А нашому пану Iвану Ясен мiсяць у вiконце зазира?, Срiблом шляхи посипа?, Його коник вже iржа?, Дорiженьку провiща?... Слухаючи спiви, Семен насторожувався i прислухався, чи справдi не заiржав кiнь на стайнi. Дорiженьку провiща?, Копиточком вибива?. А край шляху широкого Його зiрка вигляда?, Рушник слiзьми вишива?, Щедру доленьку блага?... Слова щедрiвки тривожили господаря. На його чистому чолi пробiгали хмаринки задумливостi. Вiн просив ще раз проспiвати, та й сам починав пiдспiвувати. Спiвав i Семен, при?днуючись до парубочого хору. Нагородженi щедрiвники виходили з вiтальнi. - Так подiля? народ сво? духовнi доброти, - говорив Iван Петрович. - Якими сонячними барвами квiтчають спiви зорю-дiвчину, як велично звучить у них слово "дiва". Тисячолiттями увiнчу?ться воно легендами, переказами, повiр'ями i дише завжди запашною юнiстю. Ще минуть столiття, i нашi нащадки збиратимуть перлини, розсипанi щедрiвками по квiтучiй землi. Це тi скарби, якими ма?гiiо право пишатися. Та ось в кiмнату зходить нова група щедрiвникiв, привiвши дiвчину, наряджену королiвною. Спiваючи, вони обсипали ?? посохлими квiтами. Обдало кiмнату пахом василькiв. Синьоокою голубкою вабила зiр господаря щедрiвна королiвна. А коли гостi назвали ?? Наталею, вiн збентежено прислухався до ?? голосу. Його уста зашепотiли: - Скiльки синьооких Наталок розносять свою молоду снагу... Випроводжав господар щедрiвникiв аж за ворота, повернувшись, впивав пахощi залишених на пiдлозi квiтiв. Семен журно мовив: - Водив i я колись свою королiвну на щедрiвку... Слухаю спiви, а з ними нiби заквiтчана наречена йде i душу тривожить. Промайнули хвилини задумливо? мовчанки. Почулося iржання коня. Семен вiдчинив дверi, повiяло снiговим повiтрям. Починалася хуртовина. Повертаючись знадвору, мовив: - Копитом б'? кiнь. Недарма обзива?ться вiн у цей iцедрий вечiр. Буде тривожний рiк... 29 Зимовi хуртовини змiнилися буремною весною. Травень 1812 року мало принiс тепла. Поривчастi вiтри котили з заходу хмари, сiяли проливними дощами. Не припинялися вiтри i на початку червня. Але не тiльки повiтря дихало передгроззям, а й у життi кра?ни вiдчувалося наближення громовиць. Ширилися чутки про перемоги Наполеона в Австрi? i Пруссi?, про скупчення його вiйськових сил по той бiк Нiману. Але в домi малоросiйського генерал-губернатора князя Лобанова-Ростовського не припинялися щосуботнi розваги. Сюди прибували значнi особи мiста, гостили представники знатних родин з iнших мiст. В одну з таких червневих субот зiбралося чимало гостей. Дружина князя, струнка i статна, хоч немолода, любила тримати навколо себе молодь, щоб розважатись добрими виставами. До участi в них вона запрошувала Iвана Петровича, якому дозволялось приводити в губернаторський дiм шкiльних хористiв. До того ж краще за нього нiхто не мiг прочитати вiрш чи уривок з п'?си. Добре вiн знався на анекдотах i розумiв, коли який з них можна розповiсти. Захоплюючись домашнiми виставами, княгиня доручала Котляревському готувати ?х до рiзних свят. Не раз навiщала вона знаменитого вельможу Дмитра Прокоповича Трощинського в Кибинцях пiд Миргородом, при дворi якого iснував крiпосницький театр. Пiсля кожно? тако? по?здки княгиня запрошувала Iвана Петровича i просила його пiдгбтувати чергову виставу в губернаторському домi, щоб не поступитись успiхами перед театром миргородського магната. Цього, разу вiдбувалась репетицiя комедi? Княжнiна "Сбитенщик". Нелегке завдання взяв на себе Котляревський. Доводилося йому вносити навiть деякi змiни в текстi п'?си, адже не всi музичнi сцени можна виконати при наявностi обмежених любительських артистичних сил. Головне, зберегти авторський задум, показати енергiйного i здiбного представника з народу. Фiнал п'?си, коли геро?ня кинулася в обiйми свого коханого, обiрвався несподiванкою. Широко розкрилися дверi залу, i прибув князь у супроводi ад'ютанта. Так вiн з'являвся за надзвичайних обставин. Виконавцi ролей застигли в сценiчних позах. - Князю, що сталося? Зчинився десь заколот крiпакiв? - тривожно запитала княгиня. - Нi... На цей раз приголомшена вся Росiя! - вiдповiв Лобанов-Ростовський, i зморшки збiглися на його чолi. - Наполеон без оголошення вiйни переправив свою численну армiю через Нiман i розгорнув наступ. Iмператор залишив Вiльно. Наша армiя вiдступа? до Смоленська. Виконавцi головних ролей, почувши незвичайне повiдомлення, звiльнились вiд обiймiв i, наче провинившись, сходили зi сцени. Iван Петрович, похиливши голову, тривожно стояв перед князем, наче сподiвався його розпоряджень. Княгиня, вражена повiдомленням, нiби скам'янiла на мить. Збагнувши сувору правду почутого, вона опустилась на колiна, ?? приклад наслiдували iншi. Запанувала тиша, яку порушив губернатор: - Завтра в соборi буде вiдправлено молебень за спасiння Росi?... Рано на другий день обiзвався соборний дзвiн, а за ним з протилежно? гори загув монастирський бас, i незабаром почали вторити дзвонами всi церкви мiста. Народ висипав на вулицi, повалив до соборно? площi, йшли ремiсники, мiщани, чумаки. Першими обзивалися на дзвони купцi, хрестячись та зiтхаючи, просячи бога, щоб менше матерiальних повинностей накладала на них вiйна. В натовпi бiля собору з'явився старець, захожий iз заселених старообрядцями-розкольниками сiл на пiвднi Полтавщини. Навколо нього купчилися старi чоловiки та жiнки, слухали розповiдi про появу анцихриста. Одягнувши капiтанську форму, Iван Петрович прибув до сво?х вихованцiв. - На нашу вiтчизну напали полчища завойовника Наполеона Бонапарта, - заговорив вiн. - Уже кiлька рокiв Наполеон виношував намiри iти походом на Москву. Йому легко давалися перемоги в ?вропi. Далi, розповiвши про окремi геро?чнi епiзоди iсторi? свого краю, закiнчив: - Будемо всiма помислами i почуттями зi сво?м народом... Пiд звуки шкiльного оркестру колона рушила на соборну площу. Попереду iшов Котляревський. Люди на вулицях розступалися... - Це ж наш Iван Петрович, - чулися голоси. - Та яких соколят веде за собою! - Який сокiл, такi ж соколята... Дзвони заглушували розмови людей. Пiд час молебства Iван Петрович помiтив стару жiнку в чорному вбраннi, що стояла на колiнах i била поклони. - Моя сердешна мати... Молиться, як завжди, за сина, передчуваючи розлуку. Поруч стояв суворо-задумливий Семен Битий. Вiн не клав на себе хрестiв, не бив поклонiв, не ронив, як iншi, слiз. Тiльки пасма розкуйовдженого волосся настовбурчилися, як пiр'я в орла перед раптовим злетом. Кинув Iван Петрович погляд на сво?х вихованцiв, що стояли понурi, стривоженi. Хотiлося притиснути до грудей кожного, вiдчути биття збентеженого серця. Не знав, на що зважитись, - чи йти в похiд, чи послухатись розумно? поради старого Капнiста: "Капiтанiв у мундирах багато, а нам треба капiтанiв духу, освiти". Згадав про вороного Отамана, що занудився у стайнi. Поезiя походiв заповнювала уяву. Озирав кiлькатисячний натовп. Коливалися простоволосi голови. Котилися передзвони церков, i линули з ними настирливi пекучi думи... Увечерi зiйшлися в будинковi Котляревського друзi. За звичкою Семен Битий сидiв на низенькому стiльчику бiля порога. Вiн прислухався до розмов. Сивою голубкою вуркотала бiля сина мати, дивлячись на нього благальними, повними слiз очима. - Коли побачила тебе, Iваночку, бiля собору у параднiй формi, серце мо? заридало. Думаю - в похiд збира?шся... От i зараз дивлюся на тебе, а уявляю в походi... Не кидай мене, горем бито? старо?. - Заспокойтеся, мамо. I без мене знайдеться багато хоробрих во?нiв, щоб розбити ворога. Спiть спокiйно, мамо. - Не покинеш? - Не покину... Утираючи сльози, мати залишила вiтальню. - Звiсно, мати, - зiтхнув Семен. Точилися розмови про подi?, про те, що цар Олександр I взяв на себе командування вiйськами. - Менi зда?ться, - говорив Iван Петрович, - що царям краще б царювати. В такiй кра?нi, як наша, де земля тече молоком i медом, ? над чим порядкувати. А вiйна - це дiло тих, хто зна во?нне ремесло. Iван Петрович розповiдав про iсторiю приходу до влади Наполеона, про його полiтичнi iнтриги, позування перед сво?ми фаворитами та чутливими до пригод дамами завойованих мiст. - Войовничий запал, посiяний Наполеоном, може швидко розвiятись при перших утрудненнях i поразках. Французький полководець виявив умiння завойовувати держави. Але вiн зумiв i накивати п'ятами з ?гипту, коли там спiткали його невдачi. - Отак чоловiк куйовдить увесь свiт, глита?, як галушки, цiлi царства, а довою?ться до того, що й йому жаба цицьки дасть, - жартував Семен, а потiм, зiтхнувши, додав: - Ще не встигла прочахнути земля вiд турецько? вiйни, а тут знову баталi? почалися. - Може, й нам ще доведеться воювати, - прикинув сво? слово Стеблiн-Камiнський. - Та до цього дiла ми звикли. Ось i я... Хоч накульгую, а на вiйну пiшов би. Козакам таке - або хлiб молотити, або ворога бити, аби була робота... - Може бути робота й козакам, - роздумливо вiдповiв Iван Петрович. - Досвiд Антона Головатого та iсторiя з задунайськими сiчовиками може повторитися. Треба лише кинути клич, який би припав до серця козацтву... Хоч уже й поржавiли батькiвськi шаблi, та iржа ще не поточила козацького духу. Вiд цi?? розмови очi у Семена заiскрилися. Вiн неквапливо пiшов на стайню, оглянув Отамана, а повернувшись, знову слухав розмови. Тихо повторив: - Iржа не поточила козацького духу... 30 Вiстi про швидкий наступ наполеонiвських вiйськ сiяли рiзнi розмови. Тепер Семен частiше ходив на стайню, гладив ворону шию Отамана, окульбачував його i тихо казав: - Старi?ш, друже? Занудився без походiв? Давно пив воду з Дунаю? Кiнь iржав i греб копитом. Для Семена то було прикметою наближення походу. Потiм iшов у мiсто, прислухався до балачок, а повернувшись, розповiдав Iвану Петровичу про все, що чув, i бачив, як неспокiйно трима? себе вороний Отаман. Потай витягав iз сво?? давньо? торби сурму, яку принiс iз-за Дунаю, продував ?? i знову обережно ховав. Недаремними були Семеновi передчуття. Саме в той час, як росiйська армiя залишила 6 серпня Смоленськ, вiдступаючи до Москви, а 8 серпня iмператор призначив командуючим усiма армiями генерала Кутузова, на Укра?нi почалося формування добровольчих козацьких полкiв для боротьби з навалою французiв. Князь Лобанов-Ростовський доручив капiтану Котляревському формувати п'ятий козацький полк на територi? Хорольського, Миргородського та Кременчуцького повiтiв. - Ви зна?те мiсцевi звича? i прагнення. Ваше iм'я вiдоме серед простолюдiв. Тому я сподiваюся, що в найскор-шому часi ви органiзу?те бойовий козацький полк. Даю на допомогу трьох чоловiк з губернаторсько? роти особливих доручень. Рапортуйте без затримки про хiд справи. З божою допомогою завтра ж вирушайте! - Радий виконувати доручення, ваше сiятельство! Але мо? вихованцi... - Передайте справи сво?му помiчниковi? - Слухаю, ваше сiятельство! Наступного дня чотири вершники мчали шляхом вiд Полтави до Хорола. Пiд сiдлом Iвана Петровича вигравав, стрясаючи чорною гривою, вороний Отаман. Слiдом за вершниками торохкотiла бричка, запряжених коней поганяв Семен. Переправившись через Говтву, мандрiвники зупинилися бiля корчми. Двадцятилiття не згладило згадок про цю корчму та про пам'ятнi зустрiчi бiля не?. 10 серпня зупинилися в Горошинi, почали набирати охочих вступити до полку. 12 серпня Котляревський повiдомляв Лобанова-Ростовського про виконання доручень, вiдзначаючи, що "вступають у козаки з задоволенням, охоча i без найменшого смутку: всi з пiками, багато з шаблями, iз кiс перероблених. ? з рушницями i пiстолями, але ця зброя в посереднiй справностi; конi невеликi, але для служби придатнi; одяг увесь новий, але треба привести до однакового вигляду". Серед народу рознеслися чутки, що всiм, хто вступить у полк, буде забезпечена козацька вольнiсть. До панських будинкiв сходилися крiпаки, просили дозволу iти в ополченцi, щоб добути козацькi права, вiд попiв вимагали правити службу за козацьку вольнiсть. - Козацтво ожива?! - вигукували при зустрiчах селяни. - Якби-то... Може, з'явився б i Залiзняк iз свяченим! - Тодi пани попiдбирали б сво? животи! - А може, й козацькi землi повернули б?.. У кожнiй кузнi день i нiч важко гупали молоти. Кували списи i шаблi, вистругували замашнi ратища. Бiля штаб-квартири в Горошинi завжди було людно. Командир полку Котляревський давав рiзнi розпорядження, оглядав ополченцiв, пiдбадьорював ?х жартiвливим словом. Один приходський пiп привiв до штабу свого сина, що втiк з бурси, просив командира записати його в полк. - Сi? чадо, - говорив пiп, - наукам не рад??т, от бурси уб?гахом, акi от ге?ни. На базарах i ярмарках бублики в бублейниць похiщаху i сластьони множеством пожiрахом. Злоречивий ?сть, сiречь сквернословiт, не почитая отца i матерi. Всяке сатанiнске наущенi? радий творити. Толiко велебно в дудку дуднит. Дондеже не вразумяху чада, на службу порядка ради козацького записати прошу оного... Благословiть отрока на вiйну. Iбо i чоловiк божий, рекомий Мартин Задека, похожахом по миру глаголет гласом преподобним, яко поверженная во пепел Москва взойдет на градус святого Сiона, да поклонятся перед нею язицi вiд сходу до заходу сонця... Свят, свят, свят. Да расточатся вразi. Амiнь! - Добре, панотче, добре, - вiдповiв, посмiхаючись, командир полку. Далi пiдiйшов до юнака, поклав руку на плече: - Козаком хочеш бути? - Вельми хочу! - пробасив юнак. - Настогидла менi бурса! - Семене! - гукнув Котляревський. - Обрiж йому до колiн бурсацький каптан. Надягни козацьку шапку i дай кумачу пiдперезатися! Швидко бурсак набув козацького вигляду. - Що ж робитимеш у походi? - На сурмi гратиму! - О, сурмача нам треба! Семене! Дiстань свою дудку, хай задуднить! Семен неохоче витяг з торби сурму, благальне мовив: - Думав, хоч сурмачем вiзьмуть мене до походу, а тут... - Тобi iнша робота знайдеться! - I, звертаючись до бурсака: - Ану заграй! Юнак, набравши повнi груди повiтря, з великою силою заграв у сурму так, що всi присутнi принишкли. - Добрий сурмач! Нам саме такого й треба. Записуй у полк, - звернувся Котляревський до вiйськового писаря. Незабаром Котляревський надiслав новий рапорт на iм я Лобанова-Ростовського. "Вельможний князю, шановний пане! Нарештi 5-й кiнний козацький полк сформований... Люди в полку дуже добрi, конi кращi за посереднiх... Уклiнно звертаюсь з проханням до Вашо? вельможностi про надiслання в 5-й козацький полк командира i про вiдпуск мене на мою посаду. Крiм того, що я зовсiм не маю пiдготовки нi до служби, нi до походу, вихованцi залишаються i до цього часу без зимового одягу. За багатьма турботами Вашiй вельможностi неможливо згадати про них; полтавський приказ дуже безтурботний... Змилосердьтесь над цими сиротами, Ваша вельможнiсть, i удостойте ?х i мене вза?мно Вашою увагою та прихильнiстю. З глибоким висо-кошануванням i душевною вiдданiстю до особи Вашо? вельможностi маю за честь бути, милостивий пане, Вашо? вельможностi покiрним слугою _Iван Котляревський _ Серпня 27-го дня 1812 р. Горошин". Лобанов-Ростовський заводольнив прохання Котляревського, маючи на метi використати його для iнших, не менш важливих доручень. У Горошин прибув призначений для походу командир полку. Всi лагодилися в дорогу. На майданi стояла пилюка, збита кiньми й людьми, що проводжали козакiв. Когляревський, передаючи сформований полк новому командировi, наказав козакам сiсти на коней, зробив огляд кiнних сотень. Потiм ви?хав наперед на сво?му вороному, промовив: - Братове козаки! Щасти вам у далеких походах! Рубайте по-козацькому ворогiв! - Рубатимемо,батьку! Далi покликав Семена Битого, запитав: - Хочеш iти в похiд? - Хочу, отамане! Хоч я на одну ногу несправний, але на конi держусь добре. Рубатиму незгiрш за iнших! Котляревський злiз з коня i, передаючи Семеновi повiд, промовив: - З тво?х рук одержав я вiд задунайцiв цього вороного, в тво? руки i передаю його. Якщо я не маю змоги бути в походi, то хай мiй любий кiнь iде з хоробрим козацтвом! Нiби розумiючи розмову, вороний потряс гривою i заiржав. Семен, збентежений несподiванкою, низько кланявся: - Батьку отамане... Рiдний брате... Яка честь... Почувши команду сурмити похiд, Семен сiв на коня. Всi козаки були на конях. Колишнiй бурсак сурмив. Полк виступав у похiд. Серце Iвана Петровича рвалося до козацтва. В думках складалися рядки поеми: Так вiчнiй пам'ятi бувало У нас в Гетьманщинi колись, Так просто вiйсько шиковало, Не знавши: стiй, не шевелись; Так славнi? полки козацькi Лубенський, Галицький, Полтавський В шапках, було, як мак цвiтуть... З навколишнiх сiл багато посходилося сивих старикiв, жiнок, смаглявих дiвчат, дiтвори. Молодицi, дiвчата, ловлячи погляди сво?х близьких, коханих, ронили сльози на пилом прибитий шлях. Залунала пiсня. Обiзвалися луною дiброви i байраки. За обрi?м губилися сотнi вершникiв. Перед ними стелилася, нiби дiвочим шитвом мережана, путь. Нерухомо стояло повiтря, заправлене кiнським потом. Не сколихне його нi кигикання сполоханих чайок, нi жалiбне жiноче голосiння. Червонасте сонце золотило куряву, що поволi лягала на шовковi трави та придорожнi гiрчаки. Пурпуром бралося небо, i в ньому разом з iржанням бойових коней тонула козацька пiсня. 31 Вiстi про фронтовi подi?, про пожежу московську розносилися у иайвiддаленiшi закутки вiтчизни. В церквах вiдправляли молебнi. На церковних майданах сходилися люди. Бажання iти в козацьке ополчення охопило широкi кола. Крiпаки сподiвалися урiвнення ?х з козаками. В духовнi консисторi? поступали повiдомлення приходських попiв про безчинства крiпакiв, серед яких ширилися чутки про царську грамоту, якою дозволялося крiпакiв набирати в козацькi полки. В окремих селах крiпаки тримали в облозi попiв, якi ховалися в церквах. Навколо церков мужики курили люльки. А дехто навiть затягав гайдамацьку пiсню. Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський скликав нараду, а Котляревському доручив приступити до набору нового козацького полку. Але вiйськовий мiнiстр Аракче?в, довiдавшись, що формування козацьких полкiв перероста? в широкий народний рух, наказав припинити набiр козакiв-ополченцiв. Тривожила Iвана Петровича думка про набраний ним 5-й козацький полк. Чи не розформують його пiсля нових вказiвок Аракче?ва? Знав, що полк було направлено в Калугу. А далi - що з ним? Доходили вiстi, що вiдбулась деяка реорганiзацiя козацьких полкiв. Окремi кiннотники при?дналися до регулярних кавалерiйських частин. Довiдався, що потрапив туди й завзятий у походах Семен Битий, а за ним i сурмач - попiвський син. Здавалося, полум'я московсько? пожежi освiтлю? найвiддаленiшi простори, i вiд нього нiби прокидалася вся кра?на вiд дрiмотного буття. Ширилися перекази про кривавий бiй пiд Бородiном, гомоном обзивалися несходимi шляхи. Складалися легендарнi перекази про Кутузова, про бiй пiд Тарутiном, про втечу французiв до ?вропи. Складалися анекдоти, як Наполеон загубив штани на Березинi, утiкаючи з жалюгiдними залишками 600-тисячно? армi?. Вiйна перенеслася на територiю Захiдно? ?вропи. Наполеон мобiлiзував усi резерви, намагаючись затримати на Ельбi наступ росiйсько? армi?. Саме в цей час Котляревський одержав наказ: "Пану капiтану i кавалеру Котляревському. Вiдправляючись до мiсця Височайшо? Його Iмператорсько? Величностi перебування, ма?те ви, прибувши в Дрезден, взяти належне путi вашiй направлення, i потiм, з'явившись до його сiятельства графа Олексiя Андрiйовича з направленим йому пакетом, донести, що чекать будете розпоряджень його особи про доручене вам на Височайше iм'я донесення; коли ж одержите вiдправлення, належить вам негайно вирушити назад. Малоросiйський генерал-губернатор князь _Лобанов-Ростовський _ Полтава, 1 травня 1813 р.". "Отже, доведеться потрапити на прийом до Аракче?ва, - подумав Iван Петрович i пригадав, як вiн не захотiв iти до нього, шукаючи посади в Петербурзi пiсля звiльнення з армi?. - Що ж? Кажуть, що суджено? долi пiшки не обiйдеш i конем не об'?деш". Маючи право користуватися не тiльки перекладними поштовими кiньми, а й вiйськовим транспортом, як особа, що викону? важливе доручення, вiн вирушив у дорогу через Москву. Перед очима поставали все новi й новi картини. От спалена, спустошена Москва пробуджу?ться до нового життя, всюди помiтнi слiди ворожо? навали, бо?в, шляхи вкритi кiнськими, а iнодi людськими кiстками, над якими зграями кружляло, каркаючи, гайвороння. Ось пiд явором труп коня, а на високу гiлку хтось на глум закинув шапку французького гусарина, а на iншiй - роздертi червонi гусарськi штани гойдаються поруч з воронячим гнiздом. Весь час вiд Москви до Варшави, а далi й до Дрездена люднiшими ставали шляхи. Часом назустрiч траплялися пiдводи з пораненими во?нами. Однi лежали на возах, iншi пленталися з перев'язаними руками. Один iшов босонiж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапцi пiзнав, що то ополченець п'ятого козацького полку. Зупинивши пiдводу, пiдiйшов до пораненого, який швидко впiзнав свого колишнього командира в Горошинi, i радiсну гукнув: - Пане отаман! - В якому бою поранено? - запитав. - На Ельбi, пiд Дрезденом! От i цей, - показав на пiдводу, де лежав з забинтованою ногою бурсак, якого панотець привiв до штабу в Горошин. Бiля пораненого лежала сурма. Пiзнав i ?? Iван Петрович, запитав: - Як же трапилося? - Сурмив до бою, пане отаман, коли несподiвано кинулись атакувати нас французи. Вони хотiли тихо пробратись дорiжкою на гору, де нашi отаборились вiдпочивати. Я помiтив, звечора це було, та й давай сурмити. Французи не стрiляли, щоб не дати знати про себе. Хотiли мене живим схопити. А я, коли хто пiдбiжить, то так стусону ногою, що й перекинеться та й покотиться вниз iз гiрки. Так я довго вiдбивався ногою, а в руцi тримав сурму i кликав нею до бою, доки пiдбiгли нашi козаки, зчинилася бiйка. Першого мене поранено кулею в ногу. - А сурму для чого везеш з собою? - Дома пригодиться. Звикся з нею. Добра сурма. Коли видужаю, то сурмитиму, щоб аж луна котилася по дiбровах нашо? Полтавщини! Хай почують i мертвi, - жартував. - Добрий з тебе вийшов сурмач! Неси ж сурмовий клич у нашi надворсклянськi села! Поранений у руку козак все тупцював, переступаючи з ноги на ногу, а потiм тихо запитав: - А землi козачi тепер не забиратимуть у нас помiщики? - Козацького завзяття нiхто не вiдбере... Далi знову шляхи, зустрiчi, розмови. В тих розмовах вiдчувалося биття великого серця народу. Непоко?ла думка про той пакет, що везе вiн до мiнiстра Аракче?ва. Що написано в ньому? Чи про волю, чи про неволю? Та нехай собi як знають пишуть. Нарештi перед очима вiдкрилися живописнi кра?види Саксонi?, повито? весняними розливами Ельби. Штаб-квартира була розташована пiд Дрезденом. Довiдавшись про посланця вiд князя Лобанова-Ростовського, Аракче?в негайно прийняв його. Це був енергiйний, рухливий, роздратований генерал, що пройшов школу павлiвсько? тиранi?. Кругла голова на товстiй ши?, хижа злiсть в опухлому лицi i прихована зневага до всього навколишнього. Металевими очима дивився на свiт так, нiби вiн один ма? право на якесь особливе iснування i бiльше нiхто. Вся манера тримати себе свiдчила, що Аракче?в належить до тих, хто, сп'янiвши вiд необмежено? влади, знаходить самовтiху в жорстокостях i сваволi. Iван Петрович знав криводушнiсть мiнiстра i розумiв, що саме такi люди добувають кар'?ру не сво?м благородством i розумом, а умiнням пристосовуватися. Такi бували в усi епохи. Вони дiставали ордени не на полi бою, а в затишних кабiнетах, де плелися iнтриги. Аракче?в пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши перший лист, промовив сам до себе: - Так... так... Це добре... Iван Петрович зрозумiв, що в тому пакетi малоросiйський генерал-губернатор повiдомляв про великi поставки для армi? продовольства та коней. Вiдкладаючи пакет, Аракче?в посмiхнувся: - Люблю малоросiв за добродушну щедрiсть... Читаючи другий лист, генерал спохмурнiв, з очей нiби сипалися стрiли гнiву... - Оцi малороси! Як я не люблю ?х! Завжди вимагають вольностi... Ми вам покажемо вольнiсть, коли покiнчимо з французами. На столi Аракче?ва красувалися статуетки саксонського фарфору. От статуетка орла, перекинута набiк, на нiй видно малюнок схрещених ножiв. Iван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами i знав, що то марка видатних художникiв саксонського фарфору. Його вразило, коли вiн побачив, як мiнiстр витрусив iз люльки попiл у статуетку - гнiздо орлицi з орлятами. Вiдклавши пакети, Аракче?в наказав: - Зачекайте, капiтане! Доповiм iмператору i завтра дам вiдповiдь князю Лобанову-Ростовському. Виходячи з будинку, Iван Петрович ненароком зустрiв земляка. То був Матвiй Iванович Муравйов-Апостол. - Така радiсна зустрiч! Яким чином тут? - запитав Матвiй Iванович. - Посланцем вiд князя Лобанова-Ростовського. - А я посланцем вiд князя Р?пнiна-Волконсько