------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   Потомленi конi зупинилися бiля корчми, що прича?лася пiд крутим  горбом
на березi рiчки Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зiскочивши з
передка, став обтрушувати зi свитки пилюгу. З  брички,  крито?  халабудою,
почувся грубий голос:
   - Гей, шинкарко, гостей зустрiчай!
   Дверi корчми заскиглили, мов немазаний  вiз.  На  порозi  з'явилася  не
шинкарка, а три худорлявi, середнього зросту чоловiки. На  головах  у  них
ледь  трималися  порудiлi  шапки.  Пiдтримуючи  один  одного  та   непевно
ступаючи, вони вийшли на вулицю. З них видiлявся той, що  одна  нога  його
була взута у чобiт, а  друга  боса.  Взутою  ногою  вiн  тупав  об  землю,
приспiвуючи:
   - "Закаблукам лиха дам... Достанеться й  передам!.."  Гей,  роздавайся,
море, решетилiвськi чоботарi гуляють!

   Шибайголови заходилися танцювати, не звертаючи уваги на подорожнiх.  До
них пiдiйшов кучер, промовив:

   - Боже поможи у вашому дiлi! Напiвбосий пiдвiв голову, розпростер руки:
   - Микито! Звiдки тебе, брате, занесло сюди?
   Далi зняв чобота, жбурнув його в розбиту шибку корчми.
   - Давай, шинкарко, i за цей чобiт горiлки!
   Крiзь розбиту шибку шинкарка подала жбан горiлки.
   - Пий, Микито, бо чоботарi сьогоднi гуляють,  пропивають  останн?,  щоб
завтра легко було  у  далекiй  дорозi.  Вночi  зустрiнемося  з  побратимом
Семеном i - бувайте здоровi...
   - Ц-с-с! - застережливо пiдняв пальця  другий  чоботар.  Тим  часом  iз
брички зiйшли два подорожнi.

   - Кого це ти, Микито, везеш? - запитав босий.
   - Та то ж пан Сухопень...

   -  Сухопень?  Ха-ха-ха!..  Пика   панська,   i   вуси   по-шляхетському
пiдстриженi...  А  Сухопень!  ?й-богу,  не  панське   прiзвище...   А   ще
надува?ться... А то що за жевжик бiля нього з  гудзиками  на  фуркальцi...
Нiби якийсь возний...
   - Та то ж такi мундирчики носять фертики,  що  сидять  бiля  паперiв  у
полтавському магiстратi, - додав другий. - Але цей не схожий на  них...  I
сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очi добрi, не злi... Воно  щось
таке...
   - То домашнього навчателя найняв Сухопень... Iваном Петровичем звуть...
   - Iм'я нашенське... Та й скрипка, видати, не з циганських рук дiсталась
йому.  Може,  не  вiдмовить  i  нам  заграти?  -  хитруватими  прижмурками
босоногий поглядав на подорожнього.

   - Запитай! Може, не погорду? нами, - стиха докинув iнший.
   Ступивши кiлька крокiв, босоногий вклонився i насмiлився звернутись  до
юнака:
   - Витанцьову?мо бiля цi??  корчми,  бо  помiняли  чоботарськi  шила  та
дратву на бурлацькi торби. Тепер не прославленi ми решетилiвськi шевцi,  а
бурлаки, - знявши шапку, ударив нею об землю. - Якщо ваша ласка, мосьпане,
то затриндикайте нам вiдхiдно? на скрипцi.

   Не зронивши жодного слова, юнак узяв смичок, заграв. Гультя? принишкли,
вловлюючи мотив мелодi?. Один, наче протверезившись, добрим голосом  почав
за скрипкою:
   Ой горе тiй чайцi,

   Горе небозi,

   Що вивела ча?няток

   При битiй дорозi...

   Спохмурнiло похилились бурлацькi голови. Стрепенула  ?хнi  душi  пiсня.
Вторячи  тужливий  мотив,  обнялись  i  попростували  шляхом  до  села.  А
навздогiн голосила скрипка, присмутком колишучи три велетенськi  тiнi,  що
?х  поволокли  за  собою  сiроми  до  похилих,  порудiлою  соломою  критих
чоботарських осель.
   Дрiмотно насурмилась у яворовому  затiнку  спорожнiла  корчма.  Як  той
обдертий, згорблений лiтами старець блима?  з-пiд  обвiтрено-острiшкуватих
брiв на багатiя, так вона позирала сво?ми побляклими вiкнами  на  той  бiк
рiчки, де недавно вирiс двоповерховий  палац,  обнесений  муром.  На  вежi
палацу герб  власника  i  число  "1786".  То  рiк,  коли  цариця  Катерина
"пожалувала"  село  Решетилiвку  iз  степами  й  лугами  сво?му  фавориту,
сподвижниковi князя  Потьомкiна  вельможному  Попову  Василю  Степановичу,
закрiпостивши 1800 душ козацького населення.
   Ще недавно на тому майданi,  де  збудовано  палац,  збиралася  козацька
громада  в  сiряках,  сюди  прибували  запорожцi  iз  Сiчi   замовляти   в
решетилiвських шевцiв добротнi чоботи. Та розвiялася за вiтром слава.
   Збудувавши  палац,  новоявлений  володар  крiпацьких   душ,   наляканий
повстанням у селi Турбаях, подався супроводжувати  царицю  в  ??  мандрах,
залишивши сво?х "яничарiв" наводити крiпосницькi порядки. Коли  ж  царськi
вiйська   зруйнували   Турба?,   що   кiлька    рокiв    були    озбро?ною
фортецею-республiкою, вельможний  господар  бундючно  в  супроводi  загону
кiнноти з'явився у свiй палац, гучно бенкетував днi i ночi,  вибив  срiбну
медаль на пам'ять про щедру милiсть царицi.
   А бенкетувати  Василь  Степанович  навчився,  ще  будучи  правою  рукою
Потьомкiна при користуваннi державною казною.

   Коли хто з менш вельможного панства про?жджав  шляхом  повз  палац,  то
мусив iти туди на уклiн. Не мiг  не  пiти  до  вельможi,  повертаючись  iз
Полтави,  i  золотонiський  помiщик  Герасим  Сухопень,  який  добув  собi
ма?тнiсть i дворянство з  ласки  Потьомкiна  та  Попова.  Залишивши  свого
кучера, кухаря та найнятого учителя бiля корчми, Сухопень  якраз  потрапив
на бенкет.
   А юнак-учитель сидiв задумливо  бiля  корчми,  на  пеньку  край  двору,
прислухався, як надвечiр прокидалася десь  пестлива  дiвоча  пiсня.  Щедра
позолота вiд заходу сонця обсипала старезнi явори, що  розкинули  вiти  на
солом'яну стрiху корчми.
   Уже бралися туманом голубi сутiнки над рiчкою, а юнак сидiв у  глибокiй
задумi. Бiля корчми розташувалися ночувати  подорожнi.  Поскидали  ярма  з
волiв, розвели багаття, вiдпарювали суху тараню, готували вечерю.  Навколо
запахло вареною рибою. Можна  було  вiддаля  пiзнати,  що  то  отаборилися
чумаки.
   Щоб послухати про чумацькi мандрiвки, до  багаття  посходилася  молодь,
чоловiки. З'явився кобзар. Чумаки привiтали його, запросили до вечерi.
   Незабаром забринiли струни  кобзи,  понесли  невимовну  печаль  у  сивi
присмерки. Юнак прислухався до кобзарського спiву. Тако? пiснi ще не  чув.
А коли до кобзаря при?дналися чоловiчi голоси, юнак звiвся й наблизився до
гурту. Тихо, притамовано лунала пiсня:

   Зiбралися всi бурлаки

   До рiдно? хати.

   Тут нам любо, тут вам мило

   Журбу заспiвати...

   Старечi й молодi голоси обiймалися вiльним плином,  вимовляючи  жадання
простору, скарги живо? душi, затамовано? пристрастi. Здавалося,  тi  звуки
вигойдувалися й сповивалися в колисцi  суворо?  народно?  бувальщини,  щоб
?днати людськi серця в побратимськiй задушевностi.

   Пiсня билася в захмарене крайнебо, стогоном котилася, шепотом прокляття
розносилася очеретами i завмирала.

   Глибокi сiрi очi юнака ставали ще глибшими. Коли  тужне  гудiння  струн
обiрвалося i запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець,
- юнак обiзвався:
   - Чолом вам, добрi  люди!  Приймiть  сердечну  щирiсть  вiд  мандрiвно?
людини.
   - Хто  ж  ти,  сину,  звiдки  й  куди  мандру?ш?  -  запитав  iз  гурту
найстарiший.
   - Я з Полтави. А мандрую до Золотоношi. Звуть мене Iваном, а прозивають
Котляревським.

   - Видно, щира  душа.  Приставай  до  нашого  гурту.  Юнак  витяг  з-пiд
кобеняка скрипку.
   - То ти i на скрипцi тямку?ш? Може, нашу скорботу розважиш?
   - Заграйте весело?, - попрохали дiвчата.
   Пiд награвання нежданого скрипаля полилася пiсня:
   Ой бачиться - не журюся, в тугу не вдаюся,
   А як вийду за ворота, од вiтру валюся...
   Аж ось, нiби якийсь привид, виринула з пiтьми, поволi  наближаючись  до
вогнища, висока постать. Навiть при млявому свiтлi можна було  розглядiти,
що  людина  дуже  стомлена.  Рука   мандрiвника   спиралась   на   палицю.
Прислухаючись до розмов, вiн несмiливо  наблизився,  зняв  кудлату  шапку,
вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову.

   - Хто ти i що шука?ш серед ночi? - обiзвався один з гурту.
   - Хто я - питай вiтра в полi. А шукаю того, чого важко знайти, - тихим,
густим, як дзвiн, голосом вiдповiв невiдомий.
   - Як же тебе занесло сюди, може, шука?ш загублене?
   - Угадали. Загубив долю, а шукаю правду.
   - То, мабуть, довго ти шукатимеш ???

   - Шукатиму, аж поки сили матиму, - зовсiм тихо вiдповiв мандрiвник.
   Задушевна, та?мнича розмова викликала приязнь  до  нього.  Вiд  вогнища
пiдвiвся отаман чумацько? валки. Сивi  вуси,  широкi  вибiйчанi  штани  на
очкурi, кремезнi, засмаглi руки надавали поважностi його постатi. Пiдiйшов
до завiталого, змiряв сво?м допитливим поглядом, заговорив:
   - Ке менi свою руку, чоловiче!  -  Взяв  руку,  стиснув  ??  i  голосом
поважного господаря додав: - Рука жорстка,  мозоляста  i  без  злодiйсько?
лихоманки. По очах бачу, що чоловiк путящий. А нашi  дiди  навчали:  "Коли
?си святий хлiб, то дай i тому з'?сти, хто прийде до тво?? трапези".  Отож
сiдай, чоловiче, бiля нас i покуштуй чумацько? таранi та чабаку. А може, й
кулешу поглита?ш з вагана.
   - Спасибi, - вiдповiв, сiдаючи на  землю,  невiдомий.  ?в  вiн  швидко,
важко дихаючи. При свiтлi вогнища можна було примiтити  на  щоцi  в  нього
закруглений, ще свiжий шрам. Увага всiх  була  звернута  на  несподiваного
гостя. Вiн подякував за вечерю i схилив голову на руки.

   - З яких кра?в iдеш, чоловiче? - приязно  обiзвався  з  гурту  старечий
голос.
   Нiби прокинувся вiд сну мандрiвник.

   - З яких кра?в, легко вам питати... З тих кра?в, де залишив  найдорожчi
днi свого життя. Чули про турба?вцiв?

   - О чули, чули!..

   - Звичайно, чули!..

   - То ти з Турбаiв?

   - Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським  вiйськом.
Але несила... Здались у лiтню спеку цього року. Зруйнували, спалили  дотла
кожен двiр лютi гусари. Перетворили наше квiтуче село на гробовище...
   Полилась наповнена гiркотою розповiдь.
   - Всiх непокiрних погнали царськi гусари десь  на  заселення  пiвденних
степiв. А я не пiддався посiпакам, утiк...

   Голос оповiдача забринiв гнiвом i обiрвався.  Чоловiк  звiвся,  взяв  у
руки палицю.
   - Куди ж ти зiбрався? Можемо тебе приютити на ночiвлю...
   - Спасибi за ласку. А приютить мене темна нiч серед степу.
   Юнак iз скрипкою в руцi пiдiйшов до мандрiвника, потис його руку.
   - Ти вразив мо? серце... Скажи, як звати  тебе,  куди  тепер  мандру?ш?
Може, будеш у Полтавi, то...

   - Нi, мо? шляхи стеляться лiсами та байраками. Кажуть,  нескоренi  люди
помандрували на Кубань, а дехто за Дунай...  Може,  i  я  натраплю  на  тi
шляхи. Маю добрих побратимiв, десь  чекають.  Охрестили  мене  Семеном,  а
прозивають Битим, - кинув, уже iдучи по шляху, подорожнiй.  Ще  зупинився,
поглянув убiк, де свiтились вогнi панського палацу,  i  грiзно  посварився
дужим кулаком:
   - Веселiться, проклятi!

   Почувся вiддаля кличний свист i якийсь гук.  Постать  мандрiвника  нiби
розвiялась у пiтьмi. Тiльки там, куди  пiшов  вiн,  розлягалася  i  поволi
стихала пiсня, завмираючи в бездоннi неба:

   Гомiн, гомiн по дiбровi,

   Туман поле покрива?...

   А коли зовсiм завмерла пiсня, кобзар тихо промовив:
   -  Добрий  спiвака,  щасти  йому  в  путi-дорозi...  Догорало  вогнище,
налягала темiнь на землю. Але молодь не розходилася.
   - Послухати б ще думу про  Марусю  Богуславку,  -  обiзвалася  з  гурту
дiвчина.
   - Про Морозенка, Наливайка i Остряницю, - додав парубок.
   - То пiдкиньте ще хмизу до  вогнища,  а  я  трохи  поладнаю  струни,  -
вiдповiв кобзар.
   Швидко юнаки шаснули  на  берег,  набрали  оберемки  гiлля.  Спалахнуло
багаття, жбурляючи в темiнь неба вогнянi жмутки, якi, розсипаючись, падали
на землю червонястими бризками. Обважнiле згаром повiтря  щiльнiше  кутало
землю.
   - Слава не вмре, не поляже, всьому свiту розкаже,  -  почав  кобзар,  а
далi полилися його спiви, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака.
   Коли спiвак обривав речитативи паузами, то його бандура сво?м  гудiнням
продовжувала промовляти не  домовлене  в  думi.  Пiд  цей  спiв  мереживом
снувалися думки-картини...
   Це ж жива iсторiя народу. Вона вся в пiснi... Тут можна пiзнати  велике
вiчноживе серце  народу.  Просторами  рiдного  краю  в  кривавiй  боротьбi
змагалася воля з неволею, засiваючи трупом поля бо?в. Жалощами никла трава
на полi, i вiтри несли  до  майбутнiх  поколiнь  розлогу  пiсню,  думу  та
надiю...
   Думкою обiймався з героями Вергiлi?во? "Ене?ди". Наче вичитував  на  ??
сторiнках, як колись у семiнарi?, про славнi походи троянцiв. Пригадалося,
як тодi перемайстровував на свiй лад вергiлi?вський вiрш, за  що  прозвали
його семiнаiристи римачем.

   Линули, як широка  повiнь,  мрi?  юнака,  а  з  ними  росли  i  мужнiли
настирливi думки. В душi  прокидалося  щось  ранiше  невiдоме.  Стривожена
думка виривалася на волю, як; розбуркана  пташка  iз  клiтки.  Палка  уява
заповнювалася близькими, рiдними  картинами.  Нiби  самi  геро?  древнього
Вергiлiя перевдягалися в кобеняки i козацькi жупани, ставали близькими  до
сучасностi,  рiдними  братами,   а   береги   давньо?   латинсько?   землi
заквiтчувалися  широколисттими  тополями,  сумовитими  вербами,  вишневими
садками рiдного  краю,  просторами  якого  звучить  голосна  мова  народу,
виплекана в iсторичних бурях i мирнiй хлiборобськiй працi.
   Новi й новi думи розгорталися за кобзарським спiвом, снувалося мереживо
римованих рядкiв,  що  лягали  основою  перелицьовано?  "Ене?ди".  А  коли
замовкав спiвець, то урочиста тиша нiби продовжувала уронену ним  мелодiю,
i зорi напилялися нижче, слухаючи та  впиваючи  в  себе  кришталевi  звуки
землi...
   Нiч пливла, як важкий човен у безкрайому морi. Уже  помилився  на  небi
золотавий Чумацький Шлях. З заходу пiдiймалися темнi хмари, повiяв  вiтер,
почувся вiдгомiн громовицi, не зовсiм  звичайно?  для  передосенi.  Молодь
поволi розходилась. Пошкутильгав i кобзар до сво?? хати...
   А юнаковi ще довго вчувалися спiви та звучання бандурцi, i перед  очима
розкривалися якiсь вiковi завiси, поставали  ще  не  пiзнанi,  не  змiрянi
зором, не доторканi мрiями далi. На тлi голубого безмежжя нiби  гойдалися,
щезали i знову виринали обриси кра?видiв i силуетiв. Вони  поволi  пливли,
ринули. Хотiлося збагнути та?мницi того безмежжi. Думка росте, несеться на
невидимих крилах, порина? в глибину минувшини, кружля? голубкою бiля  тi??
корчми, щр самотньо прича?лася край шляху, зазира?  в  похиле  вiкно,  щоб
пiзнати захованi та?мницi. Серед хмар блука?  блiдий  мiсяць,  нiби  шука?
десь пристановища на незахмареному плесi неба. Але темнi хмари  закривають
його i зловтiшно торжествують свою перемогу. Густа темiнь пливе  назустрiч
свiтанковi. В небi гримить. Надходить грозовий ранок.
   2
   Важко розвiяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання
збагнути невiдомий свiт.  Тодi  кожна  видима  пiд  час  подорожi  картина
породжу? живе слово велико? повiстi-поеми, i уява перегорта? ??  сторiнки,
переноситься в епоху, овiяну невмирущими пiснями, переказами, думами.
   Другий день мандрiвки принiс новi враження. Пан Сухопень був у  доброму
гуморi. Вiн навiть посадив найнятого учителя в  бричцi  поруч  з  собою  i
назвав його Iваном Петровичем. Та чому й не бути йому  в  доброму  гуморi?
Дуже припав до душi вчорашнiй бенкет у великосвiтському  палацi.  Особливо
сподобалося, як  потiшав  придворний  блазень  гостей.  А  червона  чирва,
налатана ззаду на  штанях,  що  мiнилася  в  iншi  кольори,  коли  блазень
кланявся панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей,  весь  час
мерехтiла в очах i викликала посмiшку. ? чому повчитися з розваг панства i
повезти у свiй, хоч i не дуже вельможний, але багатий будинок.

   До того  ж  пан  Сухопень  радiв  з  нового  придбання.  Вiн  порадував
вельможного Попова, подарувавши барана бухарсько? породи,  а  той  у  свою
чергу подарував йому молоду дiвчину-крiпачку Наталку, яка,  прислужуючи  у
панських горницях, навчилася одягати  панночок  та  зашнуровувати  огрядну
панi. Всю цю корисну науку ма? привезти Сухопень до свого будинку.
   Трьома добрими кiньми  правив  старий  кучер.  За  бричкою  у  простому
кованому возi ?хав панський кухар. На воза посадили i "крiпацьку  душу"  -
Наталку.
   Конi збивали копитами куряву, i  вона  неслася  за  вiтром,  стелячи  в
просторах осiнню печаль, що  проймала  дiвоче  серце.  В  сумному  гудiннi
вiтру, який бився об придорожню стерню, вчувалися ?й i тихий  материнський
спiв, i прокльони бездольцiв. Сидiла нерухомо, наверталися сльози на  очi,
крили  туманом  усе  навколишн?.  Лише  дорога   стелилася   в   каламутну
невiдомiсть. Журавлi, вiдлiтаючи в теплi кра?,  ронили  на  землю  жалiбне
курликання i несли за собою прощальну гiркоту.
   Щось мугикав стиха старий кучер.  Пановi  не  сподобалось  його  тоскне
наспiвування, i вiн почав жартувати:

   - Чого ти, Микито, все однi?? бубониш?
   - Спiваю про конячу душу...

   - А хiба в коня ? душа?

   - Звiсно, ?... така терпка, як i в мужика. Скiльки не перiщ по  ребрах,
застря? в горлянцi душа i не вилiта? до неба. Коняча i мужича душi  рiднi.
Хiба не доводилось вам бачити, як плаче або смi?ться кiнь?
   Щоб викликати кучера на розважливi розмови, пан запитав:
   - Розкажи, Микито, що ти посiяв би, якби тобi  сама  цариця  подарувала
оце поле?
   - Для царицi посiяв би гречку!

   - А чому гречку, а не щось iнше?

   - А, кажуть, вона дуже любить у гречку  стрибати.  От  щоб  догодити...
Може, як бувало колись з Нечосою, пострибала б.
   Iван Петрович лише посмiхнувся i додав:
   - Для царицi гречку сiють у столицi.

   - Про царiв не годиться такого говорити, - суворо зауважив пан, - царiв
треба шанувати i ласку до них виявляти.

   - Тож я зичу ласку i вiд себе, i вiд оцих загнузданих коней. Погляньте,
як вони нашорошили вуха, прислухаються. Но, гнiдi! -  кучер  погнав  коней
трюхцем i знову прокволисте затяг пiсню, доповнюючи гудiння вiтру.
   Iван Петрович увiходив думками й почуттями у той спiв. Чулась  у  ньому
приборкана  воля,  що  котилася  перекотиполем   по   колючих   стернищах,
забираючись  у   ковилеве   роздолля   та   воронцеве   квiтiння.   Уявляв
маловторованi шляхи. Ким i  коли  протолоченi  вони?  Якi  ватаги  топтали
шумливу тирсу й задумливi чебрецi?  Кому  сонце  споконвiку  дарувало  тут
щедроти тепла й багрянi заграви  сходу  й  заходу,  щоб  переливати  ?х  у
мелодiйнi слова i нести для поколiнь жагу почуттiв та сподiванок?
   Хотiлося юнаковi при?днати до них свiй голос,  влити  краплини  власно?
кровi, щоб заповнити гармонiю незамулених плином часу уявлень i  почувань.
У думках перегортав вiдомi й  ще  незбагненнi  сторiнки  народного  життя,
обвiтреного суховiями й грозами повитого. Небо i землю обiймали сизi далi,
на тлi яких вимальовувались уявою виплеканi мандрiвники, що несуть пригоди
сво?х блукань i невичерпну житт?ву снагу. Пiзнавав одчайдушну ватагу Енея.
Наче зустрiчався з ним вiч-на-вiч.
   Замовк, наспiвавшись, кучер, а вiдгомiн посiяно?  тривоги  колихався  в
придорожнiх порудiлих гiрчаках. Рiдний голос  вчувався  у  них.  Може,  то
долинало вiдлуння добрих слiв матерi, наче  ронить  ?х  вона  _синовi,  як
заповiтне напуття.
   Нiби вiдчув Микита настро? юнака i почав розповiдати  казку  про  Марка
Пекельного.
   - I ходить той Марко по свiту, товчеться у  пеклi,  б'?ться  до  дверей
святого раю. Та нiде не знаходить пристановища i знову мандру?.
   Довга розповiдь лилася з уст кучера - про вiчного мандрiвника,  вiчного
шукача щастя. Що такому пекло? Вiн  бродить  по  ньому,  як  сiрий  вiл  у
болотi...
   Слухаючи кучера, пан задрiмав. А Iвана Петровича розповiдь повела знову
до Енея i його козацько? ватаги. Еней теж може перебрести через пекло, щоб
вiльно пiти просторами широко? землi разом з козаками-троянцями.  Гомоном,
дотепами,  пiснями  стелиться  ?х  шлях...  "Куди  вони  йдуть,  там  бори
гудуть..."
   - Прийде час, i принесе Марко Пекельний правду для народу, бо недаремно
вiн ?? всюди шука?... - веде розповiдь панський кучер...
   Конi то бiгли, то йшли повiльно ступою. Ось колеса врiзалися  в  пiщану
колiю. Кременчуцький шлях стелився  до  переправи  через  Псьол.  Сухопень
намiрився побувати  в  Кременчуцi  на  ярмарку.  По  шляху  дедалi  бiльше
траплялося скрипучих дерев'яних возiв, широких гарб. А коли наблизилися до
Псла, то важко було пробитися до порома.  Даремно  Сухопень  сперечався  i
гукав, щоб розступилася "мужва". Довелося затриматися,  доки  переправляли
збитi у валку селянськi та чумацькi вози.
   Котляревський пiдiйшов до порома, де збилися люди,  вози,  конi,  воли,
корови, вiвцi. Тут стояв ярмарковий гамiр. Поромник - здоровий,  обпалений
сонцем лiтнiй чоловiк з засуканими по лiктi  рукавами  брудно?  сорочки  -
здавався казковим перевiзником у пекло через Стiкс.  А  цей  з  торбою  за
плечима? Чи не Марко Пекельний, що про нього розповiдав  кучер?  Чи  не  в
пекло просту?? Адже його без черги бере на переправу поромник. А ось стара
циганка, нiби та Сiвiлла, що супроводила  живих  людей  у  пекло.  Куди  ж
пробива?ться вона? До Наталки, яка зiйшла з воза, наблизилась до рiчки.

   - Дай, золотоволоса красуне, руку. Скажу, за ким думки у серцi носиш.
   - За сво?ю невiльною долею...

   -  Циганка  покличе  твою  долю.   Циганка   дасть   приворот-зiлля   i
вiдворот-зiлля... Циганка дасть зiлля, i твоя доля буде прозорою, як  вода
у Пслi.
   Юнак  наблизився,  слухав  розмову.  Дiвчина  пiшла  далi  до   берега,
задивилася на воду. Прозора вода здавалася ?й каламутною хвилею.  Схиливши
голову на груди, дiвчина вiдчувала на собi погляд юнака. Здавалося, що тим
поглядом вiн торкався до ?? зашарiлого лиця, до  засмагло?  ши?,  до  рук,
навiть до грудей, що прискорено пiдiймалися i опускалися.  Пасмо  свiтлого
волосся, вибившись з коси,  спадало  на  плече  i  тремтiло  з  кожним  ??
подихом.
   Юнак хотiв наблизитись, ступив крок i застиг  вражений,  побачивши,  як
дiвчина зронила у воду сльозу.

   О, скiльки  таких  Наталок  носять  сповненi  горем  серця  незмiряними
просторами краю! Хто розповiсть про ту сердечну  повiнь  почуттiв  людини,
хто збере тi кришталево чистi сльози? Проходять поколiння цими наснаженими
гiркотою шляхами i несуть, несуть у рiдному словi, у  рiднiй  пiснi  снагу
життя. Несуть у прийдешнi вiки. I нема тому кiнця-краю.


   3
   Будинок, у який потрапив Котляревський, стояв недалеко  вiд  Золотоношi
на пригорбi серед лугiв, що стелилися низиною до  Днiпра.  Господар  пiсля
подорожi в Полтаву почав заводити новi порядки. Вимагав, щоб  усi  дворовi
величали його "вашим сiятельством", хоч нiяким "сiятельством" вiн не  був,
а вибився у дворяни з мiщанства i добув за послуги вiд Потьомкiна хутiр на
пiвтораста  крiпацьких  душ.  Бентежило  Герасима  Петровича   не   зовсiм
шляхетське прiзвище - Сухопень, але боявся переiнакшити його, щоб не  було
розбiжностi з дворянським ре?стром. Бо його рiд хiба що уславився тим,  що
Герасимiв дiд, об'?вшись вареникiв з  сметаною,  вiдправив  свою  душу  до
безславних предкiв.
   Родина Сухопеня невелика. Найпомiтнiша в нiй - огрядна,  богом  суджена
Гликерiя Степанiвна. Обiцяла бути не менш  огрядною  i  дев'ятнадцятилiтня
донька Марта. Меншi хлопчик i дiвчинка почали навчатися в Iвана Петровича.
   Тоскно i одноманiтно минали днi в панському  будинку.  Особливу  нудоту
нагонили обiди, якi тяглися довго i томливо. "Його  сiятельство"  вимагав,
щоб учитель пiд час таких обiдiв розповiдав щось жартiвливе, бо  господиня
дому вважала, що вiд смiху смачнiша? страва. Вона  сперечалася  з  донькою
Мартою, яка доводила, що краще пiд час довгого обiду перечитувати сторiнки
якогось сентиментального  роману,  а  пiсля  обiду  спiвати  найулюбленiшу
пiсню: "Стонет сизый голубочек". Тодi ?? бiле лице здавалося ще  блiдiшим,
а темнi очi наливалися самовтiхою.

   З цi?ю пiснею Марта залишала ?дальню, а дiти сiдали за  свiй  стiл  для
занять. Поважно поруч з ними займав крiсло Герасим Петрович, а  господиня,
начепивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сiдала  бiля  вчителя.
Вона вважала, що найкраще для дiтей  слухати  уроки  пiсля  обiду,  бо  на
голодний шлунок наука не пiде в голову.

   Починався урок. Дiти вивчали заповiдь: "Чти отця свого i  матiр  свою".
Учитель добирав до заповiдi iлюстрацi? з бiблiйних легенд, розповiдав  про
Ноя та його дiтей. Вставляв сво? i Герасим Петрович:
   - Кожне созданi? да убо?ться свого создателя!..  Потiм  починався  урок
арифметики.  Iван  Петрович  вигадував   задачi,   в   яких   треба   було
довiдуватися, як дiти в лiсi збирали гриби й  квiти  та  як  подiлили  мiж
собою i скiльки дiсталося кожному. Хлопчик i дiвчинка  охоче  розв'язували
задачi. Але тут втрутилася Гликерiя  Степанiвна  i  запропонувала  учителю
вигадати таку задачу, де б  говорилося  про  гоноровиту  сусiдку  помiщицю
Голубецьку.
   - I щоб ??, кляту, потрясла трясця так, щоб аж  волосся  повилазило  на
головi, - поставила категоричну вимогу Гликерiя Степанiвна.
   Котляревський посмiхнувся, подумав.

   - У помiщицi Голубецько?, - став складати задачу, - 200 крiпацьких душ,
а волосся на  головi  стiльки,  що  вистачило  б  кожнiй  крiпацькiй  душi
висмикнути по чотири волосинки. Коли ж напала  на  Голубецьку  трясця,  то
стiльки повипадало у не? волосся, що залишилося по однiй волосинi  на  двi
крiпацькi душi. Отже,  треба  обчислити:  скiльки  залишилося  волосся  на
головi у Голубецько?, а скiльки повипадало, коли ?? била трясця?

   Господиня задоволено слухала задачу, втiшно посмiхалася.
   - Подумайте, дiти, - сказав Iван Петрович. Швидко хлопчик вiдповiв:
   - У помiщицi Голубецько? залишилося на головi сто волосинок.
   - Правильно. А випало скiльки? Вiдповiла дiвчинка:
   - Випало сiмсот волосин...

   - Сiмсот волосин забрала трясця у помiщицi Голубецько?... Щоб ?й i  тi,
що залишилися, повипадали! - поправила мати i оголосила закiнчення уроку.
   Коли  почало  вечорiти,  Котляревський,  переодягнений   у   парубоцьке
вбрання, пiшов на вулицю. Молодь збиралася вiддаля од села  аж  на  березi
Днiпра, пiд старезним крислатим дубом,  який  здавна  звався  дубом  Iвана
Сiрка.
   I знову в збудженiй уявi поставали геро?  добре  вивчено?  в  семiнарi?
поеми мудрого Вергiлiя. Помандрували вони свiтами  пiсля  руйнування  Тро?
шукати пристановища на новiй землi. Описи  тих  мандрiвок  перелицьовували
наступнi поети рiзних народiв. Земними просторами пiшов безстрашний  Еней,
якого  зустрiчали  всюди  в  кра?нах,  де  шанувалася  лицарська  вiдвага,
смiливiсть i духовна дужiсть. Прибува? вiн з сво?ю ватагою троянцiв  i  до
Днiпрових берегiв, а звiдси вируша? i за Дунай та на Кубань.

   Думки напрошуються розповiсти iсторiю кра?ни переiнакшеними з  Вергiлiя
епiзодами, наповнити ?х промовистим гумором, показати незламнiсть волi  до
перемоги лихолiттям перестражданих людей. Долею битi, гартованi  негодами,
засмаглi пiд вiтром i сонцем iдуть по рiднiй землi кремезнi,  великодушнi,
несхибнi в побратимствi, незламнi переможцi пригод. Зда?ться, сама природа
вселя? мудрiсть товариського ?днання в запеклi  душi  одчайдушних  шукачiв
незвiданих тривог.
   Пiзно повертався Iван Петрович до  двору.  Ще  довго  не  спав.  Брався
читати книгу, яку придбав на ярмарку  в  Кременчуцi.  "Вергилиева  Энеида,
вывороченная наизнанку" Осипова. В ?? гуморi знаходив розважливу  принаду,
та не вiдчував тi?? iсторi?,  в  та?мницi  яко?  з  благоговiнням  входить
потомок, перегортаючи лiтописи сво?х предкiв.  Уява  обгортала  прочитане.
Заглиблювався в нерозгаданi та?мницi народного життя  i  вiв  за  собою  в
думках ватагу моторного козака Енея в далекi мандрiвки по широкому  свiту.
Здавалося, нiби янтарними зорями нiч освiтлювала ?х безмежну путь...

   4
   З  кожним  днем  бiльше  проникав   у   глибину   задумано?   поеми   -
перелицьовано? "Ене?ди", прагнув  надати  ?й  народного  змiсту,  по?днати
повсякдення  з  геро?кою  iсторичних  подiй.  Адже  проблиски  онароднення
лiтератури принесли просвiтителi, а народнi рухи XVIII  столiття  вiдкрили
завiсу нового осмислювання лiтературних тем, привели Радiщева до смiливого
викриття  крiпосництва.  Проймаючись  тими   iдеями,   молодий   поет   не
обмежувався сво?ю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти
задуманого  твору.  Народжувались  волелюбнi  геро?,  здатнi  на  подвиги,
побратимство у вза?минах. Тут пригодились поетовi знання народних пiсень i
дум та  житт?-стверджуючого  гумору.  Кожен  задуманий  епiзод  наснажував
здоровим, дотепним смiхом. Адже то разюча зброя в життi несхибного у сво?х
шуканнях народу.

   Творив не в тихому кабiнетi, не за насидженим столом,  а  усамiтнюючись
на роздоллi. Вiтер з Днiпрових низин обгорта? думне чоло, а сонце мережить
веселкою писанi рядки. У твореннi знаходив  сво?  покликання  i  наче  сам
вирушав у далекi мандрiвки з ватагою  одчайдушного  товариства,  очоленого
безстрашним Ене?м. У словi нiс житт?ву мудрiсть народу.

   Минала осiнь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всi?ю
сiм'?ю ви?хати на  берег  Днiпра,  щоб  там  у  прохолодi  провести  день.
Служниця Наталка та учитель супроводили помiщицьку сiм'ю. Коли пан i  панi
з дiтьми поснули в  холодку  пiд  деревом,  а  Марта  захопилася  читанням
роману, Котляревський вiдiйшов i сiв пiд сво?м улюбленим дубом, що  звисав
вiтами  над  урвищем.  Шепiт  молодого  дубового  листя   навiвав   думки.
Здавалося, що то пестливо перешiпту?ться лист з шелестом степово? тирси  i
в та?мничих звуках срiбною ниткою сну?ться казка,  лине  в  мережану  даль
минувшини. Може, родилась вона ще  тодi,  коли  дикий  половець  або  злий
татарин пiдстерiгали тут пiд дубом свою здобич.  А  розквiтала  та  казка,
заповнювалась подихом волелюбства тодi, як десь пiд  цим  дубом  сходилися
покривдженi  пiд  прапори  Богдана  Хмельницького  або   Залiзняка.   Нiби
вчувалося iржання бойових коней...
   Розкритою залишалась книга на  сторiнках,  де  йшлося  про  зруйнування
Тро?, а ?? геро? помандрували морями i понесли до берегiв ново? землi сво?
звича? i завзяття. Так i нескоримi запорожцi пiшли шукати новi шляхи,  щоб
понести ними свою житт?ву силу, розвiяти тугу просторами несходимо? землi,
в синьому безмежжi морiв, повитих грiзними вiтровiями.
   Ось вони постають в уявi - засмаглi  пiд  вiтром  i  сонцем,  кремезнi,
великодушнi, несхибнi у товариствi,  незламнi  в  боротьбi.  Умiють  пити,
гуляти i рубати ворогiв. Перед ними постелилися шляхи  мандрiвок,  пригод,
геро?чних подвигiв... Знову й знову перегорталися сторiнки iсторi?, живо?,
наснажено? подихом пiснi, найближчо? подруги надi?. Легко промайнула  тiнь
i обiрвала думки  поета.  Бiля  нього  стояла  задумлива  Наталка.  Рiвна,
гнучка,  вона  нiби  принесла  з  собою  шелест  запашних  трав  i   подих
рути-м'яти.
   - Чого ви вiдбилися вiд гурту? Там Марта так мило наспiву?  про  сизого
голубочка, що  вiн  скоро  здохне  вiд  то?  пiснi...  -  Лукава  посмiшка
промайнула на устах дiвчини. Зникла з ?? лиця жура,  голос  бринiв  рiвно,
привабливо. - Ви можете тут пiд дубом так довго сидiти?

   - З дубом я подiляю свою самотнiсть.

   - I часто ви тут бува?те?

   - Приходь сюди, то ще частiше буватиму.
   - Заважатиму вам думати...

   - Нi... Не заважатимеш, я дiлитиму з тобою сво? думи...
   Розмова раптово обiрвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта.
   - Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись.
   Дiвчина зiрвалась, побiгла. Марта залишилася.
   - Чого ви вiдбилися вiд гурту? - з докором, нiби пiдслухавши, повторила
вона слова Наталки.
   - Люблю самотнiсть...

   - I в романах люблять  самотнiсть  тi,  що  закоханi  або  мають  намiр
закохатися.
   - Нi того, нi другого за собою не помiчаю.
   - Ой, як шкода, як шкода...

   - Нема чого шкодувати.

   - Чогось ви суму?те...

   - Бо прикро жити тiй людинi, яка не здатна сумувати.
   - А я думала, що ви не такий...

   - Такий, як бачите.

   - Нi, не такий...

   - А який?
   - Скажу потiм, коли ви не будете шкарубким i колючим, -  зiтхнула  так,
наче геро?ня недавно прочитаного французького любовного роману...
   Часто приносив Iван Петрович сво? пекучi думи i хвилювання до Сiркового
дуба. Кожного разу слухав у шелестi листя нескiнченну казку, зачаровувався
нею. Щось просторе, незмiрне чулося в нiй. Внизу хвиляста течiя  пiдмивала
дубове корiння. Душа ставала нiби натягнута  струна,  вразливо  вловлювала
кожен дотик повiтря,  гойдання  кожного  трав'яного  стебельця,  тремтiння
листу. Все те зливалося у великий гомiн, i в ньому  чулась  розповiдь  про
буття могутнього народу, поставали iсторичнi його шляхи i роздорiжжя. Вiки
розкривали перед ним обiйми, i вимальовувалася жива неозора iсторiя. Треба
розповiсти про не?, передати дотепними словами про подвиги i  походи,  про
боротьбу за рiдний край.
   Народжувалися новi сторiнки сповнено? народно? мудростi  поеми,  геро?м
яко? виступа? сам народ, що увiбрав у сво?й мовi, в  незрiвнянному  гуморi
та задушевнiй пiснi живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у
свiти виплеканi в думах геро?...

   Приходила Наталя, приносила польовi квiти i вiдкрите для почуттiв  сво?
вразливе серце. Цим зустрiчам був радий.

   - Я не заважатиму вам... тiльки вiддаля сидiтиму. Тут так, що й спiвати
хочеться.
   - Спiвай, спiвай, Наталю! Твоя пiсня доповню? мо? думи. Розповiдай  про
все, що чула вiд батька, вiд матерi, вiд дiда про його походи.
   Дiвчина розповiдала, i в ?? голосi бринiв невiльничий стогiн.  Хотiлося
присунутися  ближче  до   не?,   приголубити.   Але   не   смiв   порушити
зачарованостi. Здавалося, що та розповiдь ?дналася з сумом польових квiтiв
i лагiдним плескотом хвилi.
   - А що то ви все пишете, пишете? - запитала несмiливо.
   - Нiкому ще не читав, а тобi прочитаю;
   Еней був парубок моторний

   I хлопець хоть куди козак...

   Лилися новi й новi рядки. Дiвчина сердечне слухала, i  в  ??  задумливо
непорушних очах ятрилися перлини невловимо? втiхи.
   - Вперше чую, щоб по писаному так  вимовлялося,  як  усi  ми  говоримо,
простi люди... Таке цiкаве, нiби слухаю розповiдь свого дiда про  козацьке
життя i походи.
   - Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грiзних  бур,
земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказiв, пiсень,  казок.
Коли б усе зiбрати, списати, то була б велика  книга...  Така  книга,  якi
залишили для поколiнь iншi народи... А нашi брати скнiють у  темрявi,  але
носять у собi велику, ще не виявлену силу.

   Наталя не все могла сприйняти з  цi??  розмови,  але  серцем  вiдчувала
щирiсть, сердечну теплоту i в думках вiдповiдала собi: "Правда...  То  все
правда".
   Голубливе усмiхалася, та не насмiлювалась уронити зайве  слово...  Десь
почулися голоси парубкiв, що вже збиралися на вулицю. Наталя зiрвалася.
   - Побiжу, а то засмiють мене, що одна приходжу сюди до вас.
   - Повертайся ще, Наталю!

   - Може, й повернусь!

   Побiгла. Зупинилася  аж  на  стежцi  бiля  калини,  що  вже  квiтчалася
зелено-рожевими кетягами. Наламала  калини,  звила  вiночок.  А  потiм  на
свiтанку, дивлячись на вiночок, вишивала рушничок - червоними  гронами  та
чорними листочками.  Бережно  згортала  вишивання,  нiби  ховала  в  ньому
плекану дiвочу надiю.
   Родиннi свята  бучно  вiдзначалися  в  панському  дворi.  Ось  i  тепер
заворушився весь хуторянський Олiмп, бо календар указував на  день  свято?
Гликерi?. До двору Сухопеня з'?халося чимало гостей. Прибув  навiть  родич
господарки конотопський помiщик Максим Парпура. Це була культурна  людина,
охоча на вигадки та анекдоти. Вiн часто при?жджав з Петербурга на Укра?ну.
Дружина Парпури змагалася з поважною iменинницею в розумiннi добрих  страв
та манiрному поводженнi з гостями. Обидвi вони виявляли свою  прихильнiсть
до прибулого в гостi офiцера Сергiя Вербицького, який служив у  Кременчуцi
i знав добре, де й коли справляють iменини в сусiднiх помiщикiв.  Гирявий,
як огiрок, вiн хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику i
задиралися вгору напомадженими  вiстрями.  Коли  Наталка,  прислуговуючись
гостям, подала йому рушничок, вiн пiдморгнув ?й i  безцеремонне  обняв  за
стан:
   - Красуня яка...

   Дiвчина, нiби вжалена, вiдскочила, почервонiла.  Котляревський  помiтив
поведiнку офiцера, але нiчим не виявив свого  обурення.  Господар  доручив
Iвану Петровичу розважати гостей:

   - Як домашньому вчителевi, наказую розважати гостей рiзними  розмовами,
щоб регiтно було!
   - Смiх - то велика сила. Вiд смiху i плакати можна...
   - Нi, менi треба iншого. Давай веселого смiху, щоб животи рвалися,  щоб
очi вирячувались на лоба!

   - То це страшний смiх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення.
   - А начепiть ззаду на штанях червону чирву i носа кирпатого  намостiть.
Щоб так, як у вельможних Попових на бенкетi  було.  Вiн  привiз  iз  само?
столицi такого блазня, який навiть царицю смiхом розважав.
   - Блазнем я не збираюся бути, ваше сiятельство.
   - То я ж  грошi  тобi  плачу  i  вимагаю,  щоб  смiхом  i  рiзними  там
викрутасами розважав гостей!
   - Розважатиму, як зумiю.

   - Дивись, щоб було регiтно, - суворо додав господар.
   У просторiй кiмнатi на столах були поставленi  рiзнi  лакомини,  печенi
поросята, кендюхи, вергуни i буханцi. Тут стояли сулi? горiлки, наливки та
варенухи з сливами i родзинками. Та й квасу поставили, бо  так  велося  на
бенкетах  у  Потьомкiна  i  Попова.  Сухопень  навiть  пробував  так  само
вiдпускати нижню губу, як вiдпускав ?? на бенкетi Попов.

   Коли гостi сiли за стiл, господар пiдняв  келих,  прохарамаркав  подяку
гостям за привiтання супутницi його життя.

   Iвану Петровичу було вiдведено мiсце  на  кра?чку  столу.  Обiк  стояла
збентежена Наталка,  готова  до  послуг  i  несподiванок.  Вона  навчилася
приховувати свiй неспокiй i огиду.

   Швидко  зчинився  гамiр,  галас,  ревище.  Найбiльше  галасували   панi
Сухопеньова  i  Парпурова.  Мiж  ними  виникла  сварка.   Панi   Парпурова
зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом.
Але цю суперечку обiрвав, пiднявши келих, офiцер Вербицький.

   - Панi i панове! - звернувся вiн. - Даваймо вип'?мо за чудовий  жiночий
рiд, за жiночу красу, бо жiноча краса - це... це,  розумi?те...  це  богом
дане чудо... Красу треба любити... Як...

   Вiн не поспiшав випити келих i кiлька разiв закручував вуса, силкуючись
вразити гостей якимось дотепом. В очах його вiдбивалося стiльки  нахабства
i безсоромностi, самолюбства та духовного  убозтва,  що  Iван  Петрович  з
огидою вiдвернувся i хотiв сплюнути, як вiд чогось нестерпно нудного.
   Випивши, офiцер хвацько  закрутив  вуса  i  кинув  зухвалий  погляд  на
Наталку. Вона ображено опустила очi.

   Опустила очi i Марта, що весь час ловила кожне слово  бравого  офiцера,
?й було прикро, що вiн кинув погляд не на не?, одягнуту в модне вбрання, а
на просту крiпачку.
   Iван Петрович чув про цього  мартопляса,  що  не  минав  жодно?  нагоди
попиячити, поволочитись за жiнками. Про Вербицького  розповiдали,  як  вiн
викрадав крiпацьких дiвчат i навiть чужих жiнок, а сам, живучи холостяком,
заводив у себе в домi  породистих  собак.  Розповiдали,  що  вiн  викликав
ревнивих чоловiкiв на дуель i виходив переможцем.

   "Таке убоге думкою, а носа граблями  не  дiстанеш..."  -  подумав  Iван
Петрович.
   - А тепер, - пробасив господар, - наш придворний учитель розповiсть вам
щось смiшне. Пiдбирайте животи, панове!

   - ПросимоI..
   - Давай!..
   - Слуха?мо!..
   Котляревський пiдвiвся:

   - Прошу пробачити, що я не налiпив носа, як налiплюють блазнi. Не  буду
я ковтати шпаги, як ковтають ?х ярмарковi  артисти.  Шпагу  я  залишу  для
лицарiв, якi проймають жiночi серця, вiд чого вона  часто  затуплю?ться  i
ста? не збро?ю, а ламаним веретеном.
   Далi розповiв анекдот про  дурня,  який  танцю?  на  похоронах,  спiва?
похоронно? на весiллi.
   - А на iменинах крутить вуса вгору  i  щедро  кида?  посмiшку  скромним
дiвчатам, - закiнчив, глянувши в бiк Вербицького.

   Гостi стримано засмiялися.

   - Давай ще! - буркнув господар.

   - Прочитаю вам про грiшникiв у пеклi, - розгорнув зошит i став  читати,
як кипiли в пекельнiй смолi "ксьондзи, до баб щоб не  iржали",  та  й  тi,
"жiнок сво?х що не держали в руках, а волю ?м давали", "i в  гречку  деякi
скакали"...
   Багатим та скупим вливали

   Розтоплене? срiбло в рот,

   А брехунiв там заставляли

   Лизать гарячих сковород...

   Це читання особливо сподобалося  Максимовi  Парпурi.  Вiн  пiдiйшов  до
Iвана Петровича, просив дати йому зошит.  Той  пообiцяв  дати,  але  iншим
разом.
   - Смiшного! - вимагав господар.

   - Можна... Було це тодi,  коли  бог  творив  видимий  свiт,  а  сатанил
перешкоджав йому. Задумав бог створити пана i мужика. Замiсив  з  ангелами
пухке пшеничне тiсто, щоб злiпити пана, i житн? з висiвками,  щоб  злiпити
мужика. Вилiпивши пшеничне  тiло  огрядного  пана  i  чорне  тiло  мужика,
виставив ?х на сонцi запектись, а сам пiшов до  раю,  щоб  набрати  там  у
мiшок духу i вдихнути його в  новi  створiння.  Та,  на  жаль,  робота  ця
припала аж на шостий день божо? працi по створенню  свiту,  i  старий  бог
дуже стомився - та й  сiв  вiдпочити  в  раю.  Потомилися  й  ангели,  якi
наглядали за новими створiннями. Поснули  так,  що  вiд  ?хнього  хропiння
затремтiли  свiтила  небеснi.  А  тим   часом   дуже   спритний   сатанил,
перекинувшись у собаку, прибiг,  понюхав  мужиче,  житн?,  тiло  i  тiльки
чхнув. Понюхав панське, пшеничне, i поглитав його. Приходить  бог,  несучи
цiлий мiх живлющого духу, а на тому мiсцi, де виставив проти сонця панське
тiло,  сидить  сiрий  пес  i   облизу?ться.   Розгнiваний   бог   вогняною
рiзкою-блискавкою розбудив ангелiв, гукаючи: "На  бiса  ви  менi  здалися,
такi нероби! Ще  й  день  суботнiй  не  наступив  для  вiдпочинку,  а  вже
поснули". Ангели почали верещати, а бог як гукне на них:
   "Вiдбираю у вас право голосу  на  всi  часи!  Хай  i  всi  створiння  з
ангельською душею залишаться без права голосу! Тiльки тому даю право,  хто
з сатанила вилупиться!" А далi ухопив бог пса за вуха, той аж  заскавучав.
Як ударить його, держачи за вуха, об дуба, так i вискочив пан Дубовецький.
Як ударить вдруге об вербу, так i вистрибнув  Вербицький,  як  ударить  об
сухий пень, так i вилiз...
   Розповiдач обiрвав на цьому, не назвавши прiзвища свого господаря.  Але
дехто з гостей поглянув у бiк Герасима  Петровича,  який  нiби  проковтнув
щось.  Офiцер  Вербицький  моргнув,  немовби  крiль,  вусами.  Добре,   що
розповiдач згадав його рiд як панський, створений божою та собачою ласкою.
Вербицький вважав собак прикрасою всього  живого  божого  створiння,  тому
лише тихо бовкнув;
   - Кожен панський рiд ма? свою гордiсть...
   - I кожен пiвень гордо хорохориться на сво?му смiтниковi,  -  так  само
тихо додав Iван Петрович, а далi, скориставшись з су?тнi пiсля  розповiдi,
пiдвiвся з-за столу, зняв скрипку.  Швидко  полилися  мелодi?  -  спочатку
грайливi, а далi - сумнi, як кигикання чайки. Лише Наталка  могла  вловити
вiдомi ?й мелодi?.
   - Що це за музика? - нахилившись через стiл, запитав  господар  офiцера
Вербицького.
   - То з французько? опери, - авторитетно вiдповiв той.
   - Це добре... Хай гра?, - задоволено поглянув господар.
   Далi полилася  мелодiя  пiснi  "Чого  вода  каламутна".  Наталка  звела
голову, поглянула на скрипаля, догадалася, що вiн для не? грав. Зустрiлися
поглядами,
   - А це що вiн гра?? - знову запитав господар офiцера.
   - Це з iталiйсько? опери...

   - Я так i догадувався, що з iталiйсько?, бо нашi такого не видумають...
   Та незабаром господар звiвся:

   - Доволi нас заграничною музикою розважати!
   - Папа, хай гра?, - благала дочка.

   - Доволi, говорю, виводити заграничнi викрутаси! Звуки скрипки  раптово
обiрвалися, i скрипаль окинув поглядом присутнiх.
   - Давай циганський квартетi - гукнув господар.  В  зал  увiйшли  чотири
цигани, законтрактованi в Кременчуцi i  привезенi  спецiально  на  банкет.
Хрипко полились звуки. Пiдводилися гостi вiд  столу,  ставали  до  танцiв.
Першою виступила iменинниця. В парi з офiцером Вербицьким вона  виконувала
?диний доступний для не? танок - "Бариню". Але швидко захекалась  i  сiла.
?? заступила панi Парпурова, нiби дратуючи господарку: ось як,  мовляв,  у
нас танцюють, у самiй столицi, з вихилясами. Вона так  розходилася,  що  й
очiпок  грезетовий  сповз  на  потилицю.  Цi  вихиляси  припали  до  серця
Вербицькому, i вiн у такт музицi примовляв соромiцькi приспiви,  вiд  яких
Марта нiяковiла. Шукаючи порятунку, пiдiйшла до  Iвана  Петровича,  i  той
одразу запросив панночку до вальса.
   Циганський квартет виконував старовинний  вальс  у  ярмарковому  стилi.
Мартi здавалося, нiби вона носиться на крилах, ?? партнер  був  майстерним
танцюристом. Панночка схилила голову йому  на  плече,  млосно  зазирала  у
вiчi. Нiкого не  бачила  перед  собою,  зачаровано  кружляючи  в  шаленому
вихорi.
   - Стомилась, - промовила Марта, - вийдемо надвiр...
   - Прошу, - Iван Петрович повiв панночку до вихiдних дверей.
   Нiч була зоряна,  запашна.  Вже  вiдцвiли  липи,  а  дуби  заплiднились
блакитно-зеленими жолудями. Повiтря пашiло зрiлими хлiбами,  в  яких  десь
солодко белькотав перепел.
   Зупинилися на дорiжцi до льоху. Марта мовчала  i  горнулася  до  грудей
Iвана Петровича. Але раптовий брязкiт розбитого скла  на  дорiжцi  розвiяв
зачарованi хвилини. То Наталя несла наливку з  льоху  i  вiд  несподiванки
випустила з рук пляшки.
   - Наталю! Чого ти? - обiзвався Iван Петрович i пiдiйшов допомогти ?й.
   Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях
зустрiв ?? Вербицький i повiв танцювати.

   Iван Петрович залишився серед двору бiля Наталi. В докiрливому  поглядi
дiвчини заблищали вогнi. Взяв ?? за руку. Вирвала, промовила:
   - Я служниця, не руште мене...

   - Нi, ти чарiвниця, бо можеш полонити серце...
   - Не глумiться надi мною... Я сирота...
   - Нi, ти яснiша за вечорову зорю, - взяв ?? за обидвi руки, пригорнув.
   Промайнули хвилини, що здатнi заступити собою вiчнiсть... Небо тремтiло
зорями...
   - Наталко! Неси наливку! - почувся голос господарки вiд будинку.
   Наталка зiрвалася, побiгла. Вiн стояв на дорiжцi бiля битого скла, тихо
промовив услiд дiвчинi:

   - Народ, що виплекав жiнку з прозорою душею Форнарiни, не породив свого
Рафаеля...
   Срiбними серпанками повита, пливла збентежена нiч...

   6
   Пiсля банкету ставлення до Iвана Петровича в панськiй сiм'?  погiршало.
Його поведiнкою на вечорi був незадоволений  Сухопень,  а  панi  перестала
навiть вiдвiдувати заняття з дiтьми.

   Та юнак i не шукав поблажливостi до себе вiд  господаря  i  господарки.
Вiн охочiше зустрiчався з дворовими  людьми  та  кучером  Микитою,  слухав
дотепнi розповiдi, скарги.
   У свята збиралися конюхи, погоничi, скотарi, чабани бiля  похило?  хати
Микити. Сiдали на сiно i вели розмови, в  яких  господар  вiв  перед.  Вiн
багато бачив на сво?му  вiку  i  багато  зазнав  прикростей.  Тому  вважав
найкращими сво?ми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, i вiрив,
що коняча душа така ж, як i душа панського попихача.

   - А панська душа, - додавав Микита, - подiбна до собачо? душi...
   - Та то ще яка й собака, - втручався молодий погонич. - ? собаки добрi,
а ? злi...
   - Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрiшими стали.
   - Пани не будуть косити. То ми ?м косимо, а собi хлiба просимо...
   - Панам i в пеклi почесне мiсце, - докидав сво? Микита. - Вони  якщо  й
косять там пекельний очерет, то для того, щоб пiдiгрiвати казани з смолою,
в яких паряться мужики.
   Дотеп Микити викликав веселий смiх.

   Розмови  захоплювали  Котляревського.   Вiн   розпитував,   як   колись
вiдзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву i коли ?ли ??.
   З   особливою    дотепнiстю    розповiдав    Микита    пригоди    свого
прадiда-запорожця.
   Тодi заворожено замовкали всi.

   - Я був ще маленьким, коли чув казки вiд прадiда, може, щось перебрешу,
то вибачайте, люди добрi.

   - Та бреши, аби доладне було.

   - Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав i прадiд мiй. Хай
йому легко зiтхнеться, якщо потрапив у рай, i гiрко гикнеться, якщо  чорти
забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина - бувати у  пеклi.  Там
усi чорти йому запанiбрата. А вiдьми, так тi i хвости сво? пiджимали, коли
зустрiчалися з прадiдом. Вiн з ними таке виробляв, що  одна,  закохавшись,
не знесла розлуки, коли вiн виступив у похiд, i спалила себе на кострищi -
тiльки смалятиною зашкварчало. Коли  довiдався  про  це  прадiд,  то  лише
промовив: "Хай ?й вiчне царство, а менi щире побратимство  i  щоб  ще  раз
така моргуха-краля iзна-йшлась!.."
   Розповiдi сiяли в уявi поетичнi домисли. Пiд  ?х  враженням  малювалися
картини святкових розваг, iгрищ, танкiв, пiсень.
   А найбiльше думки снувалися навколо дотепних  розповiдей  про  пекло  i
грiшникiв у ньому. Цi роздуми нанизувалися рядками:
   Панiв за те там мордовали

   I жарили зо всiх бокiв,

   Що людям льготи не давали

   I ставили ?х за скотiв.

   За те вони дрова возили,

   В болотах очерет косили,

   Носили в пекло на пiдпал.

   Чорти за ними приглядали,

   Залiзним пруттям пiдганяли,

   Коли який з них приставав.

   Хай палахкотить пекельна смола, хай  пече  заклятих  i  породжу?  смiх.
Смiючись, поет склада? гiмн вольностi, розуму, людяностi!
   Дiйшло до серйозно? розмови з господарем дому.
   Весь час вiдчував Котляревський, що умови його перебування  в  помiщика
стають нестерпними. Сухопень перестав  запрошувати  поета  разом  обiдати.
Невдоволення виявлялося i  в  поводженнi  панночки  Марти,  яка  не  могла
пробачити, що домашнiй учитель бiльше виявля? приязнi до крiпачки, нiж  до
не?, та байдуже  ставиться  до  ??  романтичних  зiтхань,  до  кокетливого
загравання.
   Зачекавши, коли господар пiсля снiданку залишився один у ?дальнi,  Iван
Петрович пiдiйшов до нього.

   - Ваше сiятельство!

   - Що ма?те до мене?

   - Серйозну розмову!

   - Он як! - звiв здивований погляд.

   - Я давно маю намiр говорити.

   - То говори...

   - Хочу говорити про вашу крiпачку - дiвчину Наталку.
   - Он як? Дiвчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида  на  не?
оком. Така принада!
   Цими словами нiби вдарили по обличчю  домашнього  учителя.  Вiн  заявив
рiшуче:
   - Я хочу зараз просити ?? звiльнення вiд крiпацтва... Вона...
   - Он як! Ха-ха-ха-ха!

   Зухвалий регiт ображав  почуття  людсько?  гiдностi,  гнiвом  сповнював
серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повiв далi:
   - Можна... При умовi, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревiзькi
списки. Менi треба побiльше крiпацьких душ.
   Цi слова до глибини потрясли душу поета.
   - Прошу не  смiятися...  Я  теж  дворянин.  Мав  трьох  закрiпачених  i
вiдмовився вiд них...
   - Таких голодрабих дворян багато бродить по свiту Не один  з  них  радо
пiшов би для притулку в ревiзькi списки i став би крiпаком у доброго пана.
   - Я хочу серйозно говорити. Ви згоднi на викуп Наталки?
   - Для цього треба багато грошей... Дiвка добра.
   - То скiльки вимага?те за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
   - Що говорити, коли таких грошей не може мати бiдний  навчатель.  Штани
треба полатати, а потiм...

   Котляревський звiвся, ледве стримуючи сво? обурення Раптово розчинилися
дверi, i в кiмнату  ступив  Максим  Парпура.  Вiн  потис  руку  господарю,
учителю.
   - Вiтаннячко всiй добрiй сiм'?! А це той козак, що про Енея  опису??  -
звернувся до Iвана Петровича. - Добре смiшить нашого брата... Оце про?здом
з Кременчука... Спродувався, бо скоро ?ду знову на службу в Петербург.  От
добре було б повезти туди i описаного Енея. Те, що ви зачитували ще  тодi,
на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i  знають,  що  ми
теж люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi!

   - Прошу до вiтальнi, - запросив господар гостя.  Котляревський  постояв
трохи i вийшов, тамуючи бiль зневаги. На ганку ненароком зустрiв Наталку.
   - У Iвана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблiдли...
   - Ой болить, Наталю, болить. I голова болить, i серце болить.
   - Може, до баби пiти. Тут ? така, що допомага?.
   - Не допоможе...

   I поповзли пiсля цього чорною примарою хвилини, години, днi i ночi...

   7
   Щоб  розквитатися  з  помiщицьким  будинком,  у  якому  зазнав   багато
прикростей i образ, Iван Петрович, перебуваючи одного разу  в  Кременчуцi,
записався кадетом у Сiверський карабiнерний полк.

   Цей  вчинок  домашнього  вчителя  спантеличив  усю  помiщицьку   сiм'ю.
Господар жалкував, що не встиг занести  його  в  ревiзькi  списки.  Дочка,
перемагаючи ревнощi, висловлювала бажання зустрiтися з Iваном  Петровичем,
коли вiн вислужиться  до  офiцерського  мундира.  Дiти  щиро  плакали,  бо
полюбили вчителя за веселiсть  i  дотепну  розважливiсть.  Панi  горювала,
боячись, що дiти вiд цього можуть втратити апетит.

   Котляревський шукав  нагоди  поговорити  з  Наталею.  Йому  тяжко  було
розставатися з дiвчиною, яка сво?ю  вдачею,  щирiстю,  спiвами  торкнулася
найчутливiших струн юнацького серця.

   Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Iван  Петрович  i
Наталка пiшли знайомою дорiжкою  до  Днiпра.  Повiнь  пiдточувала  могутн?
корiння дуба, що вперше цi?? весни вiтав сво?х гостей.
   Iван Петрович не зважувався повести  розмову.  Його  тривогу  без  слiв
вiдчувала дiвчина i хилилася  до  плеча,  нiби  упившись  лелiнням  перших
квiтiв. Вiдчувала теплу руку на сво?му станi. А в душi народжувалась якась
невимовна музика i лягала смутком на шовковi трави.

   - Хочу тобi, Наталю, сказати, що я  залишаю  помiщицький  дiм,  -  тихо
вимовив i замовк.
   Здавалося, зорi насторожились, прислухаючись до сказаного.  Чути  було,
як у темному небi десь загелготiли дикi гуси, летячи  iз  iрiю  до  старих
гнiзд, та нiжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо...
   - Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу,  -  з  хвилюванням  продовжував
юнак. - Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут.
   Наталя, слухаючи, затамувала подих.

   - То це остання зустрiч?

   - Нi, не остання... Повернусь... Добуду звання офiцера... Це для  тебе,
щоб звiльнити, викупити тебе з цi?? неволi.
   Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла  задумлива  i  тиха,  як
конвалiя перед цвiтiнням.

   - Хай буде свiдком нашого розставання цей дуб, що спостерiгав  не  одну
подiю за сво? життя.

   - Хай буде, - промовила, не подаючи виду, що в серцi проносилися  бурi.
Здалося, що й вiтер ударив по вiтах, як по  струнах,  i  загула  вiд  того
земля пiд ногами, а трава нiби зiв'яла.
   - Хотiла б, - вела далi дiвчина, - на дорогу дати  вишиваний  рушничок,
та ще не помережила кра?чкiв.

   - Домережуй, Наталю, i бережи до того часу, як нашi руки  зв'яжуть  цим
рушничком, коли повернуся.

   - Домережу i збиратиму в нього свою печаль...

   8
   Сiверський карабiнерний полк,  заснований  Румянцевим-Задунайським  при
реорганiзацi? козачих вiйськових частин, стояв на Укра?нi,  в  Кременчуцi.
Котляревський потрапив сюди у рiк смертi Катерини  Друго?  та  приходу  до
iмператорсько? влади Павла Першого. Серед офiцерiв полку iшли розмови  про
цi подi?. Доходили чутки, що Павло Перший  повернув  iз  Сибiру  Радiщева,
звiльнив вiд ув'язнення в Шлiссельбурзькiй  фортецi  сатирика-просвiтителя
Новикова, надав  волю  полоненому  герою  польського  народу  Костюшку,  а
полководця Суворова пiддав опалi.
   А  тим  часом  висунувся  пiдступний,  хитрий  i  жорстокий   свавiлець
комендант  столицi  Аракче?в,  який  домiгся  вищих  посад,  вдавався   до
провокацiй, користуючись довiр'ям iмператора. Тому чутки про "помилування"
Радiщева та iнших здавалися непевною  грою,  до  чого  не  раз  в  iсторi?
вдавалися пiдступнi можновладцi i тирани.
   Навколо Котляревського групувалося тiсне коло офiцерiв, що наважувались
висловлювати смiливi думки. Коли сходились, то жартома обирали  "курiнного
отамана". Iнодi цю роль виконував Iван Петрович.

   Багато несподiванок принiс Котляревському 1798 рiк. Вiн одержав  звання
прапорщика, i з цi?? нагоди зiбралося "курiнне" товариство. Цього разу  за
отамана  обрали  прибулого  з  столицi  учасника   iнспекцiйно?   комiсi?.
Виявилося, що це колишнiй полтавський  семiнарист,  який  знав  i  поважав
Котляревського. Вiн здивував присутнiх привезеною  з  столицi  книгою,  на
обкладинцi яко? значилося:
   "ЕНЕИДА"
   _на малороссiйскiй языкь перелицiованная И. Котляревским__ъ___
   _Часть I_
   _Съ дозволенiя Санкт-Петербургской цензуры_
   _Иждивением М. Парпуры_
   _В Санкт-Петербурге_
   _1798 года"._
   Така несподiванка радувала i завдавала прикростi Iвану Петровичу.
   - Цього я не сподiвався, не  сподiвався...  Як  же  так?  Хто  дозволив
Максимовi Парпурi друкувати? Я цього не хотiв. Це ж тiльки три  частини...
Твiр не закiнчений...
   - Частини, але дуже дотепнi, Iване!  Пригаду?ш,  ще  в  семiнарi?  тебе
обзивали римачем. Отже, недаремно.

   - Я так не хочу... Не хочу,  -  збуджено  повторював  поет.  -  Я  того
Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:

   Якусь особу мацапуру

   Там шкварили на шашлику,

   Гарячу мiдь лили за шкуру

   I розпинали на бику.

   Натуру мав вiн дуже бридку

   Кривив душею для прибитку,

   Чуже? оддавав в печать...

   - Здорово, Iване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклi  мацапура,  а
книга ? на славу нашим землякам. Чудова книга!

   Друзi перегортали сторiнки, читали окремi рядки, смiялися. Далi слухали
про столичнi подi?, про якi смiливо розповiдав "курiнний".
   - На Сенатськiй площi кожен  день  паради  перед  лицем  iмператорсько?
величностi. Заводить муштру на прусський манiр. Кожного разу виявля? якесь
невдоволення.  Одного  разу  перед  iмператором  проходила  рота  велетнiв
гренадерiв. Це роздратувало низькорослу величнiсть. Вiн виявля?  неприязнь
до кожного, вищого зростом  за  нього.  Пролунала  команда:  "Стiй!"  Рота
зупинилася. "На колiна!" - заверещав iмператор.  Гренадери-велетнi  стояли
нерухомо. Тодi ще хрипкiший пролунав вереск: "Кроком руш на  Сибiр!"  Рота
рушила за мiсто, а далi маршем попростувала шляхами на Сибiр.

   - Це ганьба!
   - Образа честi во?на!

   - Образа честi людини!

   Звiвся Iван Петрович.

   - Панове! - почав вiн. - Згадаймо того, хто говорив:
   "Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не  в
царской?"
   - Радiщев! - обiзвався один iз  офiцерiв,  який  знав,  що  проголошенi
слова належать  автору  "Путешествия  из  Петербурга  в  Москву"  -  твору
забороненого, але розповсюджуваного просвiтителями в  рукописних  списках.
Тому напiвголосно додав офiцер: - Це той, що  мав  мужнiсть  сказати:  "Не
бойся громов всесильного!.. А сия цензура ?сть лишняя.  Один  несмысленнмй
урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие
лета остановку в шествии разума".
   Жвавiшала  розмова.  Коли  ж  виявилося,  що  не  тiльки   обраний   за
"курiнного"  офiцер,  а  й  сам  начальник  iнспекцiйно?  комiсi?  генерал
Дотiшамп критично ставиться до заходiв нового  iмператора,  Iван  Петрович
прочитав присутнiм :
   Вельможi царство збунтовали,

   Против царя всiх наущали;

   Вельможi! Лихо буде вам.

   Вельможi! Хто царя не слуха,

   Таким обрiзать нiс i вуха

   I в руки всiх оддать катам.

   - Здорово влiпив!
   - Обрiзать нiс i вуха! Залишить тiльки мiдний лоб i  свинячу  потилицю,
як в Аракче?ва!
   - Ха-ха-ха...
   - Правильно!
   - Просимо ще Iвана Петровича!

   Коли вгамувався регiт веселих офiцерiв, Котляревський продовжував  далi
читати уривки з ново?, четверто? частини "Ене?ди".
   Але жвавi, невимушенi розмови раптово обiрвалися, бо в кiмнату  ввiйшов
офiцер Вербицький.

   - Вербицький духом чу?, де можна випити, - обiзвався хтось iз гурту.
   - Така моя доля, -  поправив  вуса  Вербицький  i  налив  келих.  -  За
здоров'я нашого батюшки-царя Павла, - додав вiн, п'ючи.
   - I за упокiй душi його батенька Петра Третього,  що  не  сво?ю  смертю
помер, - додав один з офiцерiв, викликавши усмiшки iнших.

   9
   Стежка до Сiркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як  тiльки
могла бодай на часинку залишити панське подвiр'я. Ще не доходячи до  дуба,
прислухалася до  шелесту  листя.  Пригадувала,  як  казав  Iван  Петрович:
"Багато про що шепоче те листя".

   Хотiла збагнути його та?мничий шепiт. З хвилюванням  пiдходила  ближче,
але нiкого не знаходила тут. Схилялася позолочена гiлка, задумливо гнулася
до води. Повiйне вiтер - i розносить, розсипа? шепiт. А коли  пада?  листя
додолу, то з ним пада? i той  тихий  шепiт.  Такий  вiн  рiдний,  дорогий.
Хочеться зiбрати його в пригорщi, не дати вiтровi розносити в безвiсть.
   Тримаючись за вiти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибiнь. Там,
як у дзеркалi, бачила  себе,  нiби  гойдалася  на  легкiй  хвилi.  Думала:
"Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вiтах. Та хоч би  й  русалкою
стати, аби..."
   Повiяв вiтер, погнав жвавiше хвилю, i в  нiй  затремтiла  вiддзеркалена
постать. Заспiвала тихо, щоб не приглушити рiдний передзвiн листя:
   Вiють вiтри, вiють буйнi,

   Аж дерева гнуться,

   Ой як болить мо? серце,

   А сльози не ллються.

   Де ти, милий...

   Вiйнув ще рвучкiший вiтер, зiрвав цiлий  жмуток  жовто-гарячого  листя.
Погналася за ним, але вiн упав на течiю. Ступила по колiна у воду, та  .не
спiймала. Дивилася, як пiшли по водi вiд ?? нiг брижi,  погнали  листя,  i
воно закружляло на водогра?, мiшаючись iз збитою пiною.

   Так i доля людини...

   Де ти, милий,

   Голуб сизий?

   Де ти, озовися?

   Пiсня застрявала в горлi...

   Сiла на  вогку  землю,  обняла  колiна  руками  i  думала-гадала,  нiби
розмовляла з дубом.
   Повiльно кружляючи, на колiна упав листок.  Взяла  його,  притулила  до
теплих уст. Пригадувала...

   "Вiн говорив, що листя ста?  жовто-багряне  тодi,  коли  вбере  в  себе
досхочу сонця... I пахне сонцем".

   Пригортала до грудей  листок.  Здавалося,  що  вона  не  одна.  Ставало
теплiше, втiшнiше. Зачаровано занiмiло дубове гiлля...
   Та ось  знову  рвонув  вiтер,  заворушив  вiтами,  покотився  тривожний
шелест, братаючись iз плескотом розбуджено? хвилi. В тому шелестi знову  й
знову снувалася нескiнченна розповiдь-казка.

   Через море до султанських берегiв ходили визволителi невiльникiв.  Там,
на Чорному морi, на каменi бiлому, стояла темниця  кам'яна.  То  не  сизi?
орли  клекотали,  не  буйнi?   вiтри   повiвали,   а   бiднi?   невольники
плакали-ридали.  Тi  ридання  дiвка-бранка  зачува?,   темницю   вiдмика?,
невольни-кiв  визволя?.  Не  повернулася  до  рiдного  краю  дiвка-бранка.
Зустрiвшись на мурах з турецьким пашею, вона смiливо кинула йому прокляття
i загинула. Щоб не  щезла  слава  про  не?,  невiльники,  повернувшись  до
рiдного краю, насипали в степу на роздоллi  високу  могилу  i  назвали  ??
Дiвочою могилою. З вiтрами розмовля? вона на просторi. А прийде час, - так
розповiдали люди, - повiють вiтри з чотирьох бокiв  -  i  почу?ться  живий
голос дiвки-бранки. Тодi застугонить дивним гомоном земля...
   А вiтри гудуть i гудуть, стелять казку-пiсню,  якою  не  раз  милувався
той, з ким подiляла такi оповiдi.

   Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала  останнi  його  променi.
Холод проймав босi ноги. Пiдвелася, випросталася, склала  руки  на  груди,
щоб було теплiше, i понесла  свiй  смуток  до  панського  двору.  В  думцi
складала лист до ?дино? дорого? людини, називала  ??  соколом  сизокрилим,
благала, звертаючись до вiтру, до  зiв'яло?  трави,  сухого  очерету,  щоб
понесли до нього невгамовану скорботу.  Шкодувала,  що  не  встигла  добре
навчитися вiд нього грамоти.
   Чим ближче пiдходила до панського двору, болючiшими ставали думки.  Пан
став пильнiше приглядатися, вимага? одягати нове  вбрання,  коли  на?здять
гостi. Терпить зневаги вiд Вербицького, коли той при?здить свататись.
   У дворi з докорами зустрiла панна, а панi, вирячившись, не вгавала,  як
перед дощем жаба. Дiвчина гордо  звела  голову,  нiби  викресала  блакитну
блискавку непокори. Хотiла бути такою, як та дiвка-бранка...
   З непроханою журбою линули захмаренi днi.  Снiгом  замiтало  стежку  до
дуба. Поволi кригою сковувався Днiпро. Та не сковувалися пекучi думи-болi.
?дину втiху знаходила, дивлячись на калиною вишитий  рушничок,  пригортала
його до  грудей  i  пестила  найсердечнiшими  словами,  якi  тiльки  могла
витворити дiвоча пiсня.

   10
   У новому вбраннi прапорщика Iван Петрович поспiшав ранком у штаб полку.
Думав про  Наталю.  Тепер,  добувши  звання  офiцера,  вiн  може  виконати
обiцянку зустрiтися з нею. Треба лише домовитись про вiдпустку i збиратися
в дорогу. Багато рожевих думок-надiй промайнуло в уявi.

   Пригадував зустрiчi, тихi розмови. Не  мiг  розвiяти  дум,  що  глибоко
опанували ним. А коли бiля штабу зустрiв знайомого кучера Микиту з  ма?тку
пiд Золотоношею, то дуже зрадiв.

   - Як потрапив сюди, Микито?

   - Привiз офiцера Вербицького. Вiн же посватався i заручився з  панською
дочкою Мартою Тому пан звелiли возити його нашими кiньми.
   - То це неабияка подiя, - засмiявся Iван Петрович.
   - Аж панськi телята, радiючи, позадирали хвости. А мiй буланий, бачите,
слухаючи розмову, навiть  хвостом  хвицнув  у  правий  бiк.  То,  значить,
стверджу? правду i радi?.

   - Доведеться i тобi, Микито, потанцювати на весiллi.
   - Не доведеться. Сказано, панське кохання, а  наше  горювання...  Довго
дiвка ждала, доки таке добро дiстала, - посмiхнувся Микита.
   - Ну, хай ?м щастить... А як там живуть нашi люди?
   - ? прикростi.

   - Якi?
   - Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всi гуляли з
нагоди сватання, а на ранок не стало дiвчини.
   - Не стало Наталки? - тривожно перепитав.
   - Так-так, Наталки... Тi??, що привiз пан разом з вами. Пам'ята?те?
   - Та ще й як пам'ятаю! А розшукували ???
   - Нашi  дворовi  люди  розшукували,  пан  бiдка?ться.  Така  дiвчина  i
запропастилася.
   Звiстка тяжко вразила Iвана Петровича.
   - Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвiдати,  розпитати  людей,  дiвчат,
парубкiв, чи не чули чогось  про  Наталку.  Коли  що,  то  знайди  день  i
поспiшай сюди, до мене. Я живу он там, у флiгельку. Вiддячу тобi. Зробиш?
   - Для вас все ладен зробити.

   - Спасибi, Микито.

   У штабi Iван Петрович просив вiдпустку для ви?зду в  родинних  справах.
Але виявилося, що таку вiдпустку можна одержати  тiльки  пiсля  закiнчення
роботи iнспекцiйно? комiсi?,  що  прибула  в  полк  на  чолi  з  генералом
Дотiшампом.
   Повернувшись до сво?? кiмнати, Iван  Петрович  не  мiг  знайти  спокою.
Линула у безсоннiй каламутi нiч. Нiколи його не тривожила  так  думка  про
Наталю, як тепер. Пригадувалися найрiзноманiтнiшi  подробицi  зустрiчей  з
нею.
   То нiби вчувався ??  голос  -  тодi  насторожено  пiдводився  з  лiжка,
прислухався. Переконувався, що то  вiтер  шарпонув  листя  за  вiкном.  То
ввижався рушничок, вишитий ?? рукою. Здавалося, що червонi  кетяги  калини
на ньому бралися полум'ям i пекли груди...
   Вранцi поспiшав у вiйськову частину. Саме випадала  традицiйна  зустрiч
офiцерiв.
   Вояки полку пишалися тим, що ?м дiсталася стародавня  срiбна  татарська
шабля, подарована Суворовим сотниковi  Чорноморського  козацтва,  яке  пiд
командою Антона Головатого брало участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1787 -
1791 рокiв. Тодi в штурмовiй бригадi, що добула  фортецю  Iзма?л,  сотник,
виявивши великий геро?зм, був  тяжко  поранений  i  перед  смертю  передав
подарунок сво?м товаришам. А  потiм  шабля  дiсталася  во?нам  Сiверського
полку. Тут установилась традицiя - щорiчно  вiдзначати  пам'ять  померлого
героя i присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних  поминкiв  тому,
хто виявить лицарську смiливiсть i дотепнiсть у розмовi та поведiнцi.

   Цього разу поминки збiглися з прибуттям у полк генерала Днiстровсько? i
Кримсько?  iнспекцi?  Дотiшампа.  Такi  iнспекцi?   завжди   супроводилися
перемiщенням офгцерiв та переглядом рангiв. Тому була нагода зiйтися  всiм
офiцерам, як завжди, на околицi мiста в просторiй кiмнатi жiнки, яка добре
готувала страви i вмiла догодити сво?м гостям.

   Срiбна кривуляста шабля  висiла  над  столом,  заставленим  напоями  та
закусками.
   Iвану Петровичу випало сидiти супроти офiцера Вербицького, який  завжди
тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а  коли  доводилося  випивати,
повторював:
   - Не посоромимо честi офiцера!

   Велися  жвавi  розмови  про  новини,  привезенi  iз  столицi  офiцерами
iнспекцiйно? групи.
   Але найдотепнiше  розповiдалося  про  власнi  пригоди  -  i  дiйснi,  i
вигаданi.
   Найбiльше намагався виявити кмiтливiсть та дотепнiсть  Вербицький.  Вiн
без всякого сорому розповiдав про сво? зухвалi пригоди,  обливаючи  брудом
цинiка все найсвятiше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:
   - Автор "Дон-Жуана" мало розумiвся на тому, про що писав. Коли  б  менi
довелося писати такий твiр, то я багато чого доповнив би такого, що  й  не
снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!

   - Панове! Вербицький писатиме романи! - гукнув хтось.
   - Хай пишуть iншi, дивлячись на мене... Я вам можу таке розповiсти,  що
ви тiльки очi вибаньчите, а дехто може вiд заздрощiв облизатися... Ось  ще
вип'ю келих та зберуся з думками i розповiм про свою останню пригоду.
   При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського,  вiд  чого  Iвану
Петровичу стало непри?мно й тривожно.

   Котляревський повагом звiвся, почав розповiдати казку  про  мандрування
святого Петра по землi:
   - Було це  тодi,  коли  святий  Петро  наглядав  за  райськими  душами.
Покликав його бог до свого престолу та  й  каже:  "Ой  Петре,  недобре  ти
нагляда?ш за сво?ю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втiкають  iз  раю
душi, як iз крiпосницького двору". - "То й не диво, -  вiдповiв  Петро,  -
якби по чарцi горiлки давали в раю, то  сидiли  б  праведнi  душi.  А  без
горiлки i бiс  ?х  не  вдержить.  Аж  перелази  трiщать  -  розбiгаються".
Насупився бог, сидячи на престолi, та як гукне: "Ти менi не говори такого!
Я цар над царями i владар над землями й морями! Я тебе на Сибiр  запроторю
за неслухнянiсть!" - "Слухаю, ваша  величнiсть",  -  говорить  переляканий
Петро. А бог струже йому, аж охрип вiд крику:  "Iди  на  землю,  зупиняйся
бiля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втiкачi з раю, жени ?х у
потилицю,  хай  повертаються!"  -  "Слухаю,  ваша  величнiсть",  -  тiльки
повторю? святий Петро. "Та придивись за вiйськовими... Може, стрiнеш якесь
земне створiння з закрученими вусами. Придивись. Там  ?  такi,  що  нi  по
бенкетах  не  шляються,  нi  чужих  жiнок  не  крадуть,   нi   дiвчат   не
знеславляють, нi вусiв угору хвацько не  закручують".  -  При  цих  словах
оповiдач глянув на Вер-бицького, який слухав, пiднiсши догори пальця. -  А
далi бог наказу? Петровi: "Як зустрiнеш такого, то бери  його  на  огненну
колiсницю i тарабань галопом у рай, бо нам потрiбнi й такi люди". А  Петро
тiльки повторю?:
   "Слухаю, ваша величнiсть". - "Пошукай, - наказу? далi  бог,  -  дiвчину
Наталку i запитай, ??, чи не поглумився хто над нею?"
   - Е, нi! - обiрвав тут розповiдь  Вербицький.  -  ??  чорти  вхопили  i
понесли в ге?ну вогненну!

   - Панове! - загукали офiцери. - Хай Вербицький розповiсть  про  те,  як
чорти вхопили дiвчину!
   - Можу  розповiсти,  аби  срiбну  шаблю  присудили  менi,  -  погодився
Вербицький.
   - Давай!
   - Слуха?мо!
   П'яним голосом Вербицький почав:

   - Бенкетували оце недавно в  мого  приятеля-помiщика.  Випили  досхочу.
Лягли спати, а мене сон не бере.  Упала  в  око  служниця.  Така  струнка,
чепурна. Задумав украсти дiвчину. Невелика ж цяця, крiпачка... Крали ще  й
не таких! Чому нашому брату, вiйськовому, не потiшитись при нагодi... Коли
всi поснули, я'пiдiкрався до дiвочо? опочивальнi, накрив сонну шинелею, та
на коня, i гайда аж до Днiпра пiд розлогого дуба. А вона плаче, проситься,
тремтить вiд переляку. Сказано - дурна, не бувала ще в наших руках. Тiльки
я надумав ?? приголубити, а вона як рвонеться з мо?х рук  та  з  днiпрово?
кручi шубовсь у воду... Лише гукнула: "Рятуй мене, дубе!" Та й за водою...
Пропала марно крiпацька душа... Ха-ха-ха! - залився смiхом.

   Офiцери загомонiли. Звiвся Котляревський з повним келихом у руцi:
   - Панове! Пiдношу цей келих за мерзотника i негiдника!
   З цими словами ударив келихом об пiдлогу так,  що  бризки  полетiли  на
присутнiх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.
   - Як смi?ш? - раптово протверезився Вербицький. - Це образа офiцерсько?
честi! Образа дворянина за якусь там крiпацьку душу!
   Зчинився лемент.

   - Панове!
   - Не можна так!

   - Заспокойтеся!

   Вербицький продовжував верещати:

   - Викликаю за образу честi  на  дуель!  На  дуель!  Коли  трохи  улiгся
лемент, Котляревський твердим голосом вiдповiв:

   - Виклик на дуель приймаю...

   На цьому обiрвалася гулянка. Офiцери розходилися. Залишилась над столом
непорушне висiти срiбна татарська шабля.


   11
   Повний мiсяць лукаво, з та?мничою усмiшкою,  зазирав  у  вiкно.  Чи  то
усмiшка приязнi, чи докору? Прозора хмаринка його  обволiка?  i  непомiтно
розплива?ться, розта?, щеза?.
   Чи не так i життя людське? Навернулися  на  думку  слова,  прочитанi  у
сiренькiй книжечцi "Наркiсс", яка з'явилася новинкою у цьому роцi. Кажуть,
написав ?? якийсь мандрiвний фiлософ, але його прiзвище  не  позначено  на
оправi.
   Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?
   Хотiв збагнути правду тих слiв: "Всяк ?сть тем, чи? серце  в  нем...  О
серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь  й
содержишь..."
   Уже й мiсяць заховався, нiби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою
незмiрних тисячолiть.

   Знав, що вранцi пострiлами двох пiстолiв вирiшиться  хистка  доля.  Але
чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рiдна  хата  на  горi,  звiдки
далеко видно надворсклянськi простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цi?? гори
взимку не раз з дiтворою спускався вниз на дерев'яних  санчатах.  А  коли,
бувало, закурликають першi журавлi пiд хмарами, нiсся  мрiями  за  ними  в
невiдомi кра?. Разом з курликанням западали в душу мелодiйнi веснянки.

   I все це таке рiдне, близьке. А  ще  рiднiше  звучить  знайомий  голос,
вириваючись iз пiтьми ночi, - голос матерi. Вона тихо спiва?:
   Ой Iване, Йване,

   Дитя мо? кохане...

   Розповiда? пiсня про долю сина, що,  дiйшовши  гожого  зросту,  залишив
рiдну хату i подався у свiти  шукати  омрiяного  щастя.  В  пiснi  степова
дорога постелилась у сизу тривожну далечiнь.

   Поволi материна пiсня тоне в кобзарському спiвi.  Кобзар  сивовусий,  у
бiлiй сорочцi, край битого шляху. Звуки бандури несуть невiльницький  спiв
на тихi води, на яснi зорi, у мир хрещений...

   Прокинувся, коли ще ледь засiрiло  свiтанком  небо.  Мiсяць  заховався.
Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганнi несподiванки.
   Iшов до умовленого на березi Днiпра мiсця  зустрiчi  з  сво?м  запеклим
ворогом. Залишав мереживо  слiдiв  на  припалiй  росою  стежцi.  Зволожена
нiчною прохолодою, пахла травами надднiпрянська земля. Так вона пахла i  в
надворсклянськiй низинi, коли малими ногами ходив з дiдом до рiчки  ловити
рибу. I такi ж голубi свiтанки вкривали тодi  розкiшну  землю,  i  так  же
прокидалася вiд подуву вiтерця хвиля на водi.
   Пив усi?ю душею чарiвну гармонiю свiтанку, як чисту джерельну воду,  що
таму? пекучу жагу.
   Ось i призначене мiсце...

   Три явори на березi. Пiд ними забовванiли чоловiчi постатi. Один  пiшов
назустрiч, привiтався - то земляк з Петербурга,  з  iнспекцiйно?  комiсi?.
Погодився бути секундантом.

   Показався на обрi? червоною  дугою  кра?чок  сонця,  гублячи  промiння,
обволiкаючи кумачевою пеленою верхiв'я яворiв.

   Секунданти перевiрили  пiстолi,  вiдмiряли  умовну  вiдстань.  Рвучкими
кроками Вербицький вийшов на  лiнiю.  Котляревський,  не  кваплячись,  теж
зайняв свою позицiю: огидно було стояти супроти тако? знахабнiло? нiкчеми.
   Хвилина, i гримнули пострiли. Вербицький поточився,  випустив  пiстоля,
упав, кров залила йому лiве плече. У Котляревського  кулею  зiрвало  лiвий
погон. Вiн гидливо швиргонув на землю пiстоль, з якого  курився  легенький
сизий димок, а сам круто повернувся i з похиленою головою пiшов  геть  вiд
яворiв, над якими закружляло, зловтiшно каркаючи, сполохане гайвороння.
   Сонце виринуло над розкiшною  землею  i  золотом  сипало  на  не?  сво?
щедроти.
   Iван  Петрович  iшов  бур'янами  навпростець,  сполохуючи  жайворонкiв.
Простував до казарми, що здавалась йому сiрою,  непривiтною  марюкою,  яка
гнiтить думку i волю живо? людини.

   Не дiйшовши  казарми,  зупинився  на  белебнi.  Душа  ридала,  прагнула
вимовити скорботу ображених почуттiв.

   До Котляревського пiдiйшов секундант, що весь час iшов слiдом, тримаючи
в руцi зiрваний кулею погон, не спускав приятеля з очей.
   - Iване, ти зблiд. Може, принести води? Ти наче п'яний?
   - П'яний... Тiльки не вiд питва, а вiд кривди лихо?...

   12
   На негайний виклик командира  полку  Котляревський  не  з'явився  через
хворобу. Якась байдужiсть до всього навколишнього опанувала ним.  Байдужий
був i до друзiв, якi перевiдували його. Зате в думках охоче зустрiчався зi
сво?м Ене?м та його ватагою  троянцiв.  Як  завжди,  Еней  скидав  убрання
стародавнього римського во?на i одягав козацький жупан. Тодi  линули  думи
туди, де розквiтала хоробра звага  i  несла  на  рiзьблених  човнах-чайках
помсту до гаремiв турецького султана. А хвиля кида? човни, пiниться i гра?
розбурхане море. Нема краю його грiзним  просторам,  нема  впину  завзятим
мандрiвникам.
   Та поволi вiтер  ущуха?,  заляга?  хвиля.  Курять  люльки  мандрiвники,
шукачi нових берегiв. Минають i заклятий острiв чарiвницi Цирце?,  пливуть
все далi й далi.  Спiвають  пiснi,  а  сонце  вигра?  промiнням,  розсипа?
веселку по хвилi морськiй.
   Перед веде безстрашний Еней.  Пiсля  мандрiвки  в  пекло  вiн  ста?  ще
бувалiший, завзятiший. Що йому пекло i щасливе царство Плутона з  манiрною
Прозерпiною? Вiн мандру? до вимрiяних берегiв. Йому з  троянцями  належить
майбутн?, бо недаремно оглянув пекло не з олiмпiйських висот, а  спустився
в нього крiзь вiковi напластування грiшно? землi.

   Не раз у поезi? народжувалися геро?, якi ходили в пекло i поверталися з
нього загартованими в горнi народних страждань. Так помандрував у пекло  i
середньовiчний флорентi?ць Алiгi?рi Данте.

   Настирливi, колючi думи вiдхиляють завiсу столiть, i з'явля?ться та, що
стала музою творця "Божественно? комедi?",  натхнула  спiвця  -  переможця
пекла. То була зореподiбна Беатрiче. Та хiба одна  вона?  Проходять  вiки,
вiдроджуються, виступають  на  iсторичну  арену  новi  народи,  породжують
богорiвних геро?в, що черпають силу  всеплодющо?  землi,  повито?  рiдними
пiснями та сонцем. I народжуються новi Беатрiче,  наснажують  красою  думи
поетiв.
   Пишучи рядки четверто? частини "Ене?ди", хотiв би сам полинути з сво?ми
героями. Прокидались невимовнi бажання грiзних бо?в,  походiв.  Щоб  земля
здригалася в бурях, грозою були повитi  шляхи  i  стугонiли  вiд  завзяття
хоробрих.
   З такими настроями, прохворiвши кiлька днiв, Котляревський з'явився  на
виклик командира полку в штаб. його змiряв  роздратовано-гнiвним  поглядом
полковник  i  не  вiдповiв  на  привiтання.  Незалежний,   гордий   вигляд
прапорщика дратував  полковника.  За  столом  сидiв  i  генерал  Дотiшамп,
перегортав папери.
   - Прапорщик Котляревський! - грiзно гукнув полковник. - Хто  дав  право
прапорщику стрiляти на дуелi в поручика Вербицького i тяжко поранити його?
   - Якщо поручик лишився живий, то я  жалкую,  що  куля  пiстоля  зрадила
мене. На другий раз стрiлятиму в мерзотникiв влучнiше, -  вiдповiв  рiвним
голосом.
   - Струнко! Хто дав право прапорщику  так  тримати  себе?  Вам  загрожу?
вiйськове покарання! Знайте честь офiцера! - верещав полковник.
   - Слухаю, ваше високородi?, - виструнчився Котляревський, -  не  тiльки
честь офiцера, а й честь громадянина менi над усе!
   - Що? Що говорить  прапорщик  Котляревський?  Честь  громадянина...  Це
вiльнодумство! Прапорщик повинен знати, що слово  "громадянин"  заборонено
по  регламентацi?  самого  iмператора!  Громадянина  нема,  ?   мешканець,
пiдданий!
   Генерал  Дотiшамп  перестав  гортати  папери,  звiв  на  Котляревського
погляд. Поведiнка смiливого прапорщика зацiкавила його, вiн прислухався до
розмови.
   - Ви розумi?те, що таке честь офiцера?! - продовжував полковник.
   - Честь, розум, совiсть я поважаю i захищаю як офiцер.
   -  Що?  Що  говорить  прапорщик  Котляревський?  За  це   зна?те   куди
потрапляють такi розумнi? На Сибiр!

   - Вiтчизна велика...

   -  Що?  Вiтчизна?  Яка  вiтчизна?  Прапорщику  треба   знати,   що   по
регламентацi? iмператора слово "вiтчизна" заборонено! Нема вiтчизни,  а  ?
держава, iмперiя! Розумi?те - держава, iмперiя i нiяких вiльнодумних слiв!
За це на гауптвахту! - I до генерала Дотiшампа: - Ваше превосходительство,
як вважа?те? Прапорщика Котляревського на гауптвахту i суворо судити...
   - Пане  полковнику,  -  обiзвався  генерал,  -  прошу  вiдкомандирувати
прапорщика Котляревського в мо? розпорядження!

   -   Слухаю,   ваше   превосходительство!   Прапорщика    Котляревського
вiдкомандирувати в розпорядження генерала Дотiшампа!

   - Прапорщик Котляревський, -  спокiйно  звернувся  генерал,  -  наказую
завтра о десятiй годинi прибути в штаб на розмову зi мною!
   - Слухаю, ваше превосходительство!

   Вийшовши з штабу, Iван Петрович не поспiшав повертатися додому. Йому не
хотiлося  думати,  що  вчинить  генерал.  Хотiлося,   щоб   рiшення   було
найсуворiше, бо остогидло  жити  у  цiй  казарменiй  обстановцi.  Все  тут
здавалось йому нiкчемним, буденним. З великою радiстю подався  б  десь  на
фронтовi лiнi?, зазнав би суворостi  шалено?  сiчi.  Вiдчув  би  справжнiй
подих геро?зму. Полинув би у невiдомi свiти або й у саме пекло.

   Ранком прибув у штаб i смiливо став перед генералом Дотiшампом.  Перше,
що почув од нього, було:

   - Люблю смiливих офiцерiв! З такими можна весь  свiт  пройти...  Будемо
вiдвертими як офiцери. Раджу вам обережнiше поводитися з  регламентованими
поняттями нашого iмператора.  Приховуйте  сво?  настро?...  Ви  ще  молода
людина... Я от старий рубака i тому знаю,  що  всякi  звича?  мiняються  з
часом, а людина залиша?ться людиною... Що ж  ви  мовчите?  Зi  мною  можна
говорити вiдверто!
   - За честь людини я ладен завжди виступити проти негiдникiв! - вiдповiв
Котляревський. Генерал звiвся.

   - Ви, пане прапорщику, менi подоба?тесь!  Беру  вас  сво?м  ад'ютантом.
Завтра приступайте до виконання обов'язкiв! До побачення!
   - Слухаю, ваше превосходительство!

   Вийшовши iз штабу, Iван Петрович зустрiв друзiв.
   - Як!
   - Що?
   - Яке покарання?

   Котляревський спокiйно усмiхнувся, всi зрозумiли, що нiчого  особливого
не   трапилося.   Друзi   запропонували   завершити   бенкет,   перерваний
несподiваною дуеллю. Пiшли на околицю мiста, в ту ж кiмнату. Там на  столi
так i залишилися недопитi напо?, висiла срiбна татарська шабля.

   Сiли тiсним колом, бо тут зiйшлися лише друзi. Полилися  вiльнiшi,  нiж
того разу, розмови.
   - Панове! - виступив найстарiший за  вiком.  -  Я  п'?дiймаю  келих  за
святого апостола Петра, який, залишив нагляд за  ра?м,  пiшов  по  грiшнiй
землi i допомiг прапорщику Котляревському виступити на  захист  зневажено?
честi.
   - Залишимо все святе  боговi,  а  людям  людське.  Так  говорить  святе
письмо, - обiзвався земляк Котляревського i зняв срiбну шаблю,  що  висiла
над  столом.  -  Пропоную  оцю  татарську  кривулю   передати   прапорщику
Котляревському як переможцю у боротьбi за честь людини!

   - Передати!
   - Хай руба? не тiльки туркiв турецьких, а й тих, що душею потурчилися!
   - Ура! - розляглося по кiмнатi. Передаючи в руки Котляревському  шаблю,
земляк промовив:
   - Хай буде гострим, як  ця  шабля,  i  тво?  смiливе  слово?  Приймаючи
подарунок, Iван Петрович вiдповiв:

   - Така шабля здатна  не  тiльки  проймати  сво?м  вiстрям  серце,  а  й
зачаровувати його. Саме сво?ми чарами вона може принести бiльшу  перемогу,
нiж звичайним ударом вiстря.

   Поцiлував шаблю, звернувши увагу на нерозбiрливий татарський напис, а з
другого боку леза прочитав: "Добув перемогу - поверни переможеному".

   13
   Служба  ад'ютантом  у  генерала  Дотiшампа  не  дуже  подобалась  Iвану
Петровичу. Прикро було виробляти  в  собi  великосвiтськi  манери,  що  ?х
вимагав генерал, надавши ад'ютанту звання поручика.  Зате  охоче  ?здив  у
вiдрядження, побував у рiзних мiсцевостях, довiдався про та?мницю вбивства
iмператора Павла гвардiйськими офiцерами.

   Побував Iван Петрович  i  в  Золотоношi.  У  будинок  колишнього  свого
господаря вiн не завiтав, але зустрiвся з  давнiми  друзями  з  селянсько?
молодi. Його цiкавили розповiдi про  безталанну  Наталку.  Дехто  чув,  що
якiсь рибалки на Днiпрi рятували утопленицю.  Iншi  говорили,  що  мiсцевi
прочани ходили до Червоногiрського монастиря i чули нiби  Наталчин  голос,
коли хор черниць виконував "Iже херувими". Але виявилося,  що  то  спiвала
черниця  Феофанiя.  Нiхто  не  мiг  розповiсти  достеменно  про   та?мниче
зникнення дiвчини з помiщицького дому. Навiстив старого друга -  Сiркового
дуба. Та не почув тут того рiдного голосу й тихо? пiснi, що слухав колись.

   Найцiкавiшою, бажаною подорожжю для Котляревського був при?зд у Полтаву
1804   року.    Вiдбулась    задушевна    зустрiч    з    давнiм    другом
Стеблiним-Камiнським. Разом з ним узяв участь у  влаштуваннi  традицiйного
вертепу на Новий рiк.
   Готувався до  свята  i  генерал-губернатор  князь  Куракiн.  Полтавське
дворянство збиралося  вiдзначити  успiхи  дiяльностi  генерал-губернатора.
Справдi,  вигляд  мiста  набагато  змiнився.  З'явилися  мурованi  споруди
державних установ, вперше прокладено в мiстi тротуари, засновано  лiкарнi,
школа   садiвництва.   Поширились    торгiвля,    млинарська,    винокурна
промисловiсть.
   На свято в  губернаторський  будинок  потрапив  i  Котляревський,  який
привiз Куракiну привiтання  вiд  генерала  Дотiшампа.  Полтавськi  дворяни
пiднесли губернатору коштовний подарунок  -  золоту  табакерку,  уквiтчану
брильянтами. Це були найурочистiшi хвилини свята. Саме в цей час  залунала
хорова пiсня  на  вулицi  бiля  будинку.  То  прибула  молодь.  Губернатор
дозволив пропустити  у  зал  хор  з  вертепом.  Швидко  бiля  дверей  залу
з'явилися юнаки й  дiвчата  в  селянському  святковому  вбраннi.  Полилася
вiтальна пiсня. Далi наперед виступив юнак у синьому жупанi,  пiдперезаний
вогняно-червоним кумачем. То був Стеблiн-Камiнський. Вiн розгорнув папiр i
став урочисто читати привiтання: "Пiсня на Новий, 1805 год пану  нашому  i
батьку князю Олексiю Борисовичу Куракiну".
   Урочисто звучали поздоровчi слова.  Губернатор  i  присутнi  не  чекали
такого дотепного i  гострого  привiтання.  Аж  ось  заворушилися  дворяни,
переглядаючись. Декому виступив пiт на лобi.

   А промовець з особливим пiднесенням читав;
   Хто чолом бив на сусiда,

   Хто на пана-людо?да,

   А попросту - на суддю,

   Що за цукор та за грошi

   Iзробив суд нехороший,

   Цiлу розорив сiм ю...

   I таких було доволi,

   Що прохали на панiв,

   Що пани зо зло? волi

   Не дають пахати нив;

   Що козацькими землями,

   Сiнокосами, полями

   Вередують, мов сво?м.

   Суд у правду не вника?,

   За панами потака?...

   Губернатор труснув вiд несподiванки  сво?м  сивим  париком  i  нахмурив
чоло, але дослухав до кiнця читання привiтально? оди. Присутнiй  на  святi
полiцмейстер збентежено поглядав то на губернатора, то  на  читача  такого
несподiваного вiтання i хапався рукою за ефес сво?? шаблi. Раптово гримнув
хор, розкрилась скринька, виставлялася вертепна драма.

   Привiтання вразило присутнього на святi  Василя  Васильовича  Капнiста.
Адже вiн був не тiльки автор прославлених "Ябеды" та "Оди на  рабство",  а
генеральний суддя Полтавсько? губернi?, обраний дворянством на цю  посаду.
"Суд у правду не вника?", - весь час вчувалися йому слова.
   Поруч  з  Капнiстом  сидiв  Василь  Назарович  Каразiн  -  iнiцiатор  i
натхненник заснування в Харковi унiверситету, що незабаром мав вiдкритися.
Саме з  метою  знайти  пiдтримку  серед  полтавських  дворян-просвiтителiв
прибув  вiн  на  свято  в  Полтаву,  знайшовши   насамперед   найпалкiшого
прихильника в особi Капнiста.
   Коли  закiнчилася  вертепна  драма,  до  Стеблiна-Камiнського  пiдiйшли
привiтати його Василь Капнiст i Каразiн.

   - Ви зворушили мене, - говорив Капнiст, потискуючи руку. - Хто  написав
таку оду?
   - Автор ?? - Котляревський.

   - Той, що написав "Ене?ду"?

   - Так.
   - Це талановита людина, - вставив Каразiн, - хотiлося  б  познайомитись
iз ним.
   В цей час пiдiйшов Iван Петрович.

   - Можу вас познайомити,  -  промовив  Стеблiн-Камiнський,  рекомендуючи
Котляревського.
   - То  це  ви  Котляревський?  -  запитав  Капнiст.  Каразiн  задоволене
всмiхався.
   - Приймiть мою прихильнiсть до себе за вашу смiливiсть. Прошу  завiтати
в мiй дiм, - тиснув Iвану Петровичу руку Капнiст.

   14
   А цi?? ж новорiчно? ночi в Червоногiрському жiночому  монастирi,  серед
дубових дiбров пiд Золотоношею, перед iконою дiви Марi? стояла на  колiнах
молода черниця Феофанiя i  била  поклони.  Блiде  лице  iнодi  спалахувало
рум'янцем, очi ронили син? промiння, коли  уста  шептали  молитву.  Чи  то
молитва, яко? навчилася вiд iнших черниць?  Чи,  може,  вислiв  невловимих
почуттiв, що чистими бризками ринули iз трепетного серця?

   Навколо  залягла  зловiсна  тиша,  в  якiй  пливла  томлива   безнадiя,
виснажуючи мозок, шматуючи душу.

   Час вiд часу порушувалась тиша - ударяв дзвiн  на  монастирськiй  вежi.
Тодi коливався вогник у лампадцi, а звуки дзвону тремтiли сво?м  гудiнням,
i вiд того нiби густiшою ставала темiнь ночi.  Пригадувалося  черницi,  як
мати розповiдала казку про новорiчнi дзвони.

   Колись якийсь князь замурував нескориму невiльничку у  високiй  вежi  i
поставив дзвiницю. Та в новорiчну нiч запала вежа  з  дзвiницею  в  землю.
Щороку в цю  нiч  гудуть  пiдземнi  дзвони,  i  з  ними  вирива?ться  душа
невiльницi,  прорiзу?  свiтанком  нiчну  темiнь.  А   прийде   час,   коли
невiльничка вилетить золотою пташкою разом з ударами новорiчного дзвону  i
ося? промiнням темряву ночi.
   Черниця била поклони i молилася за всiх невiльниць на свiтi.
   Молилася, а думки снувалися,  перебираючи  пережите...  Ще  тодi,  коли
врятували ?? рибалки, не дали потонути в Днiпрi, знайшла притулок  вона  в
старо? черницi.  Сказала,  що  не  пам'ята?  свого  роду.  За  тиху  вдачу
сподобалася старiй черницi, i та повела ?? до iгуменi. Iгуменя  погодилася
взяти дiвчину за послушницю до монастиря. Так стала черницею.

   - Даю тобi нове черниче iм'я Феофанi?, замiсть  твого  мирського  iменi
Наталки. I будеш ти молитися, сповiдатися, доки чистий ангел увiйде в твою
душу.  Мине  багато  рокiв,  i  душа  твоя  очиститься  послушництвом   та
молитвами.
   Чи буде так, чи нi - не замислювалась молода черниця.  Вона  виконувала
велiння iгуменi, i в цьому знаходила заспоко?ння,  але  не  втiху.  Бiльше
втiхи ?й давало спiвання в черничому хорi.
   Сумовитими переливами Феофанiя  виводила  слова  церковно?  пiснi  "Iже
херувими". Не осмислюючи ?? змiсту, вона серцем  вiдчувала,  що  в  звуках
переда? якусь невимовну скорботу. Здавалося, що спiвом розмовля? з кимось,
розповiда? йому свою печаль, як розповiдала ?? колись  пiснею  "Чого  вода
каламутна".
   От i зараз сто?ть на колiнах, б'? поклони, а на серце  наверта?ться  ця
пiсня, пригаду?ться той час, коли спiвала ?? на березi  Днiпра.  Зда?ться,
що зашелестiв листям дуб Сiркiв, а пiд ним сидить...

   Та нi, обрива? думки,  бо  iгуменя  наказувала  не  думати  нi  про  що
житейське. А воно ж саме лiзло в  голову,  вселяло  в  душу  розпач.  Тодi
черниця починала ридати. Не раз чула цi ридання iгуменя i вважала,  що  то
душа черницi з богом розмовля?. Але  не  те  вiдбувалося  в  душi  молодо?
черницi. Ладна була вирватися iз мурованих стiн, полинути  на  простори...
Нудно пливе навислою хмарою  новорiчна  нiч.  Тоскно  мерехтить  вогник  у
лампадцi, освiтлю? лице божо? матерi. Вдивля?ться в те лице,  i  зда?ться,
що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках  немовлятко.  Мати...
Та вигляд  очей  у  не?,  наче  в  невiльнички.  Хiба  й  мати  божа  була
невiльницею?
   Здавалося, що в той  смуток  очей  вливала  власне  пекуче  горе.  Думи
пiдiймалися  ро?м,  обволiкали  туманом  тiсну  келiю,  а  з  того  туману
випливала дорiжка, що вела до Днiпра. Дорiжкою iде вона, а поруч той,  вiд
кого вперше почула людську приязнь... Та удари дзвону розвiюють  туман,  i
щеза? дорiжка.
   А  вгорi  у  вiконце  ледь-ледь  зазира?  новорiчна  нiч,  б'?  в  скло
хуртовина, нiби хоче пригорнути черницю пухнастими  обiймами  люто?  зими.
Прислуха?ться  до  тоскного  виття  вiтру.  Хочеться,  щоб  сильнiше  гула
хуртовина, може, розвiяла б думи тяжкi, понесла ?х сивими  просторами,  де
грозовий вiтер пестив колись червонi кетяги калини.

   Вiд поклонiв пасмо волосся вибилося з-пiд чорного  запинала,  впало  на
чоло. Зовсiм не черничим рухом схудло? дiвочо? руки пiдбирала  волосся,  а
воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу.

   У  вiкно  починала  пробиватися  синизна  ранку,  затихала   хуртовина,
здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвiн.
   Так минають ночi, роки розносять невiльницьку  тугу.  А  за  нею,  нiби
лебедi ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. I здавалося черницi, що
разом з тим дзвоном лине вона всi?ю сво?ю iстотою,  неначе  в  каламутному
водогра?. Лише млосне  зiтхання  б'?ться  об  мурованi  стiни,  i  тоне  в
лазуровiй глибинi дiвоча печаль.

   15
   Настав час походiв. У 1806 роцi Туреччина оголосила  вiйну  Росi?,  щоб
повернути пiд  владу  султана  Крим  i  захопити  Грузiю.  Вiйна  не  була
несподiванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свiй  престиж,  втрачений
вiд  поразок  у  попереднiх  вiйнах.  Наполеонiвська  дипломатiя  штовхала
султана на вiйну з Росi?ю. З проголошенням Наполеона iмператором Францi? в
1804 роцi та пiсля блискучо? його перемоги в 1805 роцi пiд Аустерлiцем над
австрiйською  армi?ю,   пiдтриманою   росiйськими   вiйськами,   полiтична
атмосфера наснажувалась во?нними грозами.
   З оголошенням вiйни Котляревського було направлено на фронт з  наданням
йому звання штабс-капiтана. Звiльнившись  вiд  казармено?  одноманiтностi,
вiн прибув у штаб командуючого корпусом генерала  Мей?ндорфа  i  залишився
тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник во?нних дiй.

   Змiна ця нiби кайдани зняла з душi...
   У штаб-квартирi на березi  Днiстра  вiдбувалась  консультативна  нарада
штабних офiцерiв. На стiнi висiла розгорнута  карта  Молдавi?  i  Валахi?,
позначена  де-не-де  маленькими  паперовими  прапорцями.  Старий  генерал,
командир корпусу, говорив стисло:

   - Наше завдання - швидко переправитися через Днiстер, а потiм...
   Вiн показав двi крапки, позначенi прапорцями.
   -  Бендери,  Iзма?л!  Тут  головнi  скупчення   ворожих   сил.   Вдалим
форсуванням Днiстра  забезпечимо  оточення  турецько?  фортецi  Бендери  i
падiння ??. Використа?мо в цьому бойовий досвiд Суворова. Далi  -  Iзма?л.
Цей твердий горiх треба  розкусити  добрими  зубами.  Першокласна  фортеця
збудована французькими iнженерами. Коли ?? штурмував Суворов у 1790 - 1791
роках, то на одинадцяти бастiонах стояло двiстi шiстдесят ворожих  гармат,
i  пiд  командуванням  Айдозоле-Махмет-пашi  захищав  фортецю  гарнiзон  з
вiдбiрних турецьких  частин  у  кiлькостi  тридцяти  п'яти  тисяч  воякiв.
Суворов  вирiшив  перейти  вiд  облоги  до  штурмово?   тактики.   Шiстсот
росiйських  гармат,  виставлених  проти  Iзма?ла,   примусили   замовкнути
турецькi бастiони. А потiм раптовий  штурм,  рукопашний  бiй  i  переможне
"ура". Тодi  вiдзначилась  команда  Кутузова,  i  Суворов  призначив  його
комендантом фортецi.
   Перевiвши дух, подумавши, Мей?ндорф продовжував:
   - Не гiрше озбро?но Iзма?л i тепер. До того ж турки мають консультантiв
вiд Наполеона Бонапарта.

   При цьому генерал пiднiс руку, пiдкресливши значимiсть прославленого  у
той час полководця.

   - Зруйнований Iзма?л у наших руках був недовго.  По  Ясському  договору
1791 року його  повернуто  Туреччинi.  За  цi  п'ятнадцять  лiт  Туреччина
вiдновила i  модернiзувала  фортецю.  Ми  повиннi  розумiти  важливiсть  i
складнiсть нашого завдання.
   Примруживши жвавi очi, генерал окинув поглядом присутнiх.
   - Якi ? запитання? Прошу штабс-капiтана Котляревського.
   - Вiдомо, що пiд час штурму Iзма?ла  Суворовим  велику  роль  вiдiграло
Чорноморське козацьке вiйсько. Тодi прославився кошовий  Антон  Головатий,
командуючи  козацькою  флотилi?ю  та  пiхотою.  Чи  ?  намiр  командування
використати i в цiй  вiйнi  козацькi  частини.  Я  маю  на  увазi  козакiв
Задунайсько? Сiчi.
   Запитання штабс-капiтана змусило генерала на хвилину  замислитись.  Вiн
подивився на карту, потiм вiдповiв:

   - Так... Чорноморське козацьке вiйсько виявило свою хоробрiсть у взяттi
Iзма?ла. Вiдомо,  що  козацька  флотилiя  пiд  Iзма?лом  за  стратегiчними
маневрами Головатого вписала  геро?чнi  сторiнки  морського  бою.  Про  цi
подвиги мiг би багато розповiсти тодiшнiй командуючий Чорноморським флотом
адмiрал Ушаков. Але це справа iсторi?... Що  ж  до  практично?  постановки
питання, то використання у вiйнi козакiв Задунайсько? Сiчi  можливе,  якщо
на це буде зволення його iмператорсько? величностi... Складнiсть поляга? в
тому, що Задунайська Сiч перебува? пiд зверхнiстю  султансько?  Туреччини.
Тут потрiбнi дипломатичнi заходи.
   Пiдiйшовши знову до карти,  командуючий  корпусом  перевiв  розмову  на
iнше:
   - Ми пiдходимо до Буджацьких степiв. По шляху до Iзма?ла ма?мо  перейти
?х. В степах татарськi села. Буджацькi татари войовничi i мають  при  собi
зброю. Мусульманська релiгiя ?дна? ?х з турками. Правда, ?хнi  во?води  не
завжди миряться з султанськими пашами. Нам  треба  обережно  поводитись  з
буджацькими татарами  i  повести  з  ними  дипломатичнi  переговори.  Слiд
пам'ятати, що мусульмани вихованi в дусi нетерпимостi до iншо?  вiри.  При
кожнiй необережностi до ?хнiх звича?в можна натрапити на опiр. Iслам часто
штовха? навiть поодиноких мусульман  на  фанатичнi  виступи...  Я  наказую
бригадировi Катаржi  i  штабс-капiтану  Котляревському  пiдготуватися  для
по?здки на переговори з во?водою буджацьких татар. Це складна мiсiя.
   - Радий виконати доручення! - вiдповiв Котляревський.
   Далi офiцiйна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесiду,
запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на  невiдкладностi  форсування
Днiстра.
   Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналi во?нних дiй:
   "15 числа командуючий корпусом прибув зi сво?м штабом  у  Дубосари,  де
передбачено  було  головним  начальником  вiйськ  генералом  кавалерi?   i
кавалером  Мiхельсоном,  пiсля  наведення   через   рiку   Днiстр   моста,
переправитися вiйськам на молдавську сторону..."

   А 21  листопада  при  розгорнутому  описi  подiй  занотовано:  "Головна
квартира командуючого визначена за Днiстром у селi Телицi на  вiдстанi  од
Бендер у 25 верстах".
   Через три днi  в  журналi  Котляревський  описав  похiдне  розташування
частин росiйсько? армi? з  висновками:  "Таким  чином  Бендерська  фортеця
взята без всякого кровопролиття. Паша про ??  захоплення  довiдався  тодi,
коли росiйськi вiйська зненацька захопили вал, батаре?, вулицi та  ворота,
i всюди, де треба, встановили пости й караули".

   З падiнням  Бендер  турецькi  вiйська  вiдiйшли  до  Iзма?ла,  де  були
зосередженi головнi ?хнi сили. Росiйська армiя  без  бо?в  просувалася  на
пiвдень, ввiйшла в Буджацькi степи. В татарських селах було понад 30 тисяч
озбро?них або готових носити зброю. Турки  сподiвалися  на  опiр  буджакiв
росiйському вiйську.  Перед  командуванням  постало  завдання:  або  силою
розiгнати татарськi озбро?нi ватаги, або привернути ?х на  свiй  бiк.  Час
вимагав дiяти негайно.
   Рiшення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року:
   "Протягом минулих  днiв  пiсля  здобуття  фортецi  Бендери  командуючий
корпусом, окрiм встановлення внутрiшнього в фортецi  порядку  та  доставки
вiйськам потрiбного продовольства, спрямовуючи сво? види на Iзма?л, велику
мав  турботу,  щоб  схилити  буджацьких  татар  на  бiк  Росi?.  Татарськi
начальники i найповажнiшi родом  вагалися  приймати  дружелюбно  росiйськi
вiйська. Командуючий  корпусом  запропонував  бригадиру  Катаржi  ?хати  в
Татарiю з ад'ютантом командуючого штабс-капiтаном Котляревським, взявши  з
собою  перекладача,  i  переконувати  татарських  старшин  про   прийняття
миролюбивих пропозицiй, обiцяючи ?м дружбу i лише  вигоди  вiд  росiйських
вiйськ, якщо вони будуть приязними  до  Росi?  та  дотримають  спокою  при
переходi  вiйськ  через  ?хнi   землi.   Бригадир   Катаржi   i   ад'ютант
Котляревський, не щадячи себе для користi сво??  вiтчизни,  без  найменших
вагань погодились на пропозицiю i, одержавши вiд  командуючого  настанови,
вiдбули в Татарiю".

   16
   Стояли золотi днi запiзнiло? пiвденно? осенi.  Шелестiла  пiд  копитами
коней прибита легкими заморозками тирса та порудiлий  придорожнiй  спориш.
Часом випурхне з ковилових кущiв сполоханий птах i сколихне степову  тишу.
Нiби в зачарованому маревi розкинулась придунайська далечiнь, повита сизою
iмлою. Дзвенiли вiдiгрiтi пiд  легким  промiнням  сонця  коники-цвiркунцi,
розсiвали ледве вловимi  настороженим  вухом  срiбнi  передзвони,  вiтаючи
вершникiв.
   Степова  дорiжка  губилася  серед  сухих  похилених  трав.   На   обрi?
показалася бiла димова смуга.  Злегка  запахло  терпким  згаром.  Зупинили
потомлених коней. Ненапованi до пiвдня, вони стоячи дрiмали.

   - Нiби хтось люльку десь закурив, - пожартував Котляревський.
   - Коли б вiд цього  курива  не  закрутились  нашi  голови,  -  вiдповiв
Катаржi.
   - Не первина нам iз жару в полум'я попадати,  -  продовжував  жартувати
штабс-капiтан.
   Тим часом димова  смуга  поволi  розвiялась  i  щезла,  а  замiсть  не?
показався кiнний роз'?зд. Офiцери не сходили з коней,  спостерiгали.  Конi
насторожили вуха, розширили нiздрi, нiби вiдчуваючи небезпеку. Мертву тишу
порушували комахи, що нiби повисли на скiсних променях померклого сонця.
   - Очевидно, татарський роз'?зд, - дiйшов висновку Катаржi.
   - По лементу та кольоровому вбраннi можна думати, що  дiйсно  татарська
ватага, - зауважив Котляревський.  -  Не  будемо  ж  драла  давати,  ?дьмо
назустрiч! - торкнув острогами коня i викинув бiлий прапорець.
   Вершники, озбро?нi рушницями, шаблями, ятаганами, оточили офiцерiв, якi
через перекладача привiталися.  Татари  лементували,  розмахували  руками,
збро?ю. В лементi можна було розiбрати слова:

   - Аллах... Султан... Рус... Iзма?л...  Частина  вершникiв  посходила  з
коней. Присадкуватi постави, круглi голови, вкритi  мохнатими  кучмами  та
чалмами, скiсно прорiзанi примруженi очi, - все  це  надавало  ?м  вигляду
степових тигрiв, що натрапили на здобич.

   Але  в  Iвана  Петровича  не  сходила  з  лиця  добродушна  усмiшка.  А
кривуляста його шабля при боцi сво?ми срiбними iскрами магiчно впливала на
татар, приковуючи ?хню увагу. Вони рушили супроводити офiцерiв у  мiстечко
Каушане до во?води Агаси.
   Бригадир Катаржi похмуро спостерiгав, кинувши Котляревському:
   - Будь готовий до несподiванок...

   - Несподiванку  треба  попереджувати  несподiванкою.  Для  цього  треба
козацьку кебету мати та добре все на ус мотати, - вiдповiв  Котляревський.
Потiм вiн пробував жартувати з татарами i навiть по дорозi до Каушане тихо
наспiвував. Татари вважали, що вiн молиться, благаючи  спасiння,  i  через
перекладача передали, що аллах таких молитв не прийма?.

   Вузька вулиця в Каушане вела до мечетi  з  невисоким  мiнаретом.  Поруч
будинок  во?води,  який  вiдрiзнявся  вiд  iнших   будiвель   розмiром   i
рiзьбленими  дверима  та  вiконницями.  У  мечетi   вiдбувалось   служiння
аллаховi. Во?вода Агаси щиро молився. Тому  довелося  посланцям  зачекати,
доки закiнчиться служба в мечетi.
   Нарештi з'явився во?вода в супроводi кiлькох слуг, озбро?них шаблями  i
пiстолями. Вигляд його був похмурий i злий. Очевидно, нiчого  доброго  вiн
не вимолив у аллаха.
   Незабаром Агаси прийняв посланцiв росiйсько? армi?  у  сво?му  будинку.
Стiни й пiдлога просторо? кiмнати,  де  приймав  во?вода,  були  оздобленi
багатими килимами. На них розвiшана зброя, татарськi  нацiональнi  музичнi
iнструменти, i серед них самотньо чомусь-то висiла  звичайна  скрипка,  що
одразу впала у вiчi Котляревському,
   Одягнений у червоний, розшитий золотом чекмень во?вода зустрiв  суворим
поглядом посланцiв, але зробив жест, запрошуючи ?х сiсти.
   - Чолом свiтлому во?водi Агаси вiд штабу росiйсько? армi?.  Ми  прибули
засвiдчити буджацьким татарам приязнь i повагу.  Росiйська  армiя  не  йде
вiйною на буджацькi села. Ми хочемо вступити в них не як завойовники, а як
друзi. Всi збитки, що можуть понести  татари  вiд  стоянок  наших  частин,
зобов'язу?мося сплачувати золотом.
   Во?вода Агаси уважно, але похмуро вислухав бригадира Катаржi.
   - Буджацькi татари хочуть зберегти сво? самоврядування, повагу до сво??
вiри i звича?в. Буджацькi татари не складуть сво?? збро?! Буджацькi татари
не промiняють волi нi на багатства  турецького  султана,  нi  на  обiцянки
росiйських генералiв. Ми будемо збро?ю  боронити  свою  волю  i  войовничу
честь наших хоробрих предкiв! Аллах береже мусульманiв,  що  не  порушують
законiв священного корана.
   - Ми прибули вести розмову як  вiльнi  з  вiльними,  -  почав  бригадир
Катаржi.
   - У коранi записано, що воля вимiрю?ться шаблями! - вигукнув татарський
во?вода i звiвся iз стiльця.

   - Вам нема вигоди мiрятися з нашими шаблями, бо в нас багато ?  гострих
шабель, - зауважив Катаржi, теж пiдiймаючись iз стiльця.
   Розгнiваний во?вода подав знак рукою, i наперед вибiг з оголеною шаблею
татарський во?н.
   - За волю позмагаймося на шаблях! - гукнув во?вода.
   Татарин ступив кiлька крокiв i  занiс  шаблю  над  Котляревським,  який
встиг уже оголити i свою кривулясту подругу. Схрещенi шаблi дзвенiли,  мов
струни, звивались гадюками,  розсипаючи  iскри,  якi  чимраз  пломенистiше
запалювали очi во?води Агаси. Бригадир Катаржi понуро  стояв,  не  зводячи
запитливого погляду з во?води.
   Скрегiт  схрещених  шабель  раптово  обiрвався  пронизливим   зичанням.
Половина шаблi татарського во?на закружляла кажаном у повiтрi i  впала  до
нiг во?води. Вiн пiдняв руку. Важко дихаючи, Котляревський опустив  шаблю.
Татарський во?н брязнув об землю  обрубком  сво??  шаблi.  Минула  хвилина
напружено? мовчанки. Котляревський  ступив  крок  уперед,  тримаючи  обома
руками розпечене лезо шаблi,  де  красувались  викарбуванi  слова:  "Добув
перемогу - поверни переможеному". Ще крок - i шаблю пiднiс во?водi Агаси.

   Тремтячими руками во?вода взяв шаблю. У нього загорiлись очi, бо пiзнав
у шаблi якiсь дорогi для татарина ознаки. Це несподiвано вразило Агаси,  i
вiн знову запросив офiцерiв сiсти. Ще оглянув шаблю, i на устах промайнула
задоволена усмiшка. Тепер вiн змiнив тон сво?? розмови.
   - Буджацькi татари приймають подарунок i враженi вашим лицарством.
   Зав'язалась поважна розмова.

   - Буджацькi татари хочуть безборонне торгувати в мiстах i  селах  вашо?
кра?ни, - вимагав Агаси. -  Буджацькi  татари  вимагають  поважати  закони
корана.
   - Ми запевня?мо буджацьких татар у цiлковитiй повазi до корана.  Будемо
оберiгати вашi права i звича?, - вiдповiдав Катаржi.
   Дивлячись на обстановку кiмнати, Котляревський дiйшов до  висновку,  що
во?вода зна?ться не тiльки  на  збро?,  а  й  на  музицi.  Його  непоко?ла
скрипка, що висiла на стiнi. Пiд час походiв якось затьмарилася пристрасть
до скрипки, а тут, перед очима, вона нiби просить заграти  якусь  мелодiю.
Пригадавши татарський  народний  мотив,  що  знав  його  ще  з  семiнарi?,
Котляревський,  користуючись  добрим  гумором  во?води,  попросив  дозволу
заграти на скрипцi. Во?вода здивовано, але схвально хитнув головою. Швидко
полились звуки мелодi?, яка припала до серця во?водi, i вiн у  такт  хитав
головою. Обличчя його ще бiльше прояснiло. Вiн промовив:
   - Хоробрий лицар умi? поважати нашi звича? i розумi? душу татарина... -
А потiм дiловим тоном додав: - На знак нашо?  доброзичливостi  посилаю  до
штабу росiйсько? армi? сво?х аманатiв...

   Iван Петрович повертався вiд буджацьких татар з  таким  настро?м,  нiби
брав участь у походi Ене?во? ватаги. А коли  посланцi  прибули  в  штаб  i
привели татарських аманатiв, генерал Мей?ндорф, заслухавши звiт, зауважив:
   - Ви, панове офiцери, здобули бiльшу перемогу, нiж могла збро?ю  добути
?? цiла дивiзiя. Мають одержати нагороди бригадир Катаржi i  штабс-капiтан
Котляревський за безстрашнiсть i кмiтливiсть.


   17
   Чарувала  душу  поета  краса  придунайських  просторiв  iз   скiфськими
могилами,  гаями,  вкритими  пiзньою  осiнньою   позолотою.   При   нагодi
Котляревський ви?здив на конi в  степ,  попускав  поводи,  слухав  мелодiю
безмежностi...
   Через степ виднi?ться смуга - то пролягав тут колись шлях до  моря.  На
нiй i трава iнша. Видiля?ться порудiла гармала[1], що темнокриле росте  на
солончакуватому грунтi примор'я. Вiд моря занесло ??  сюди  за  возами,  з
яких чимало повитрушувалось солi. От i знайшла рослина  солоний  грунт.  А
може, ще зрошений вiн i слiзьми укра?нських невiльниць, яких гнали у  ясир
татарськi та турецькi людолови.
   Хто розповiсть про це? На  могилi  сонно  куня?,  нiби  оберiгаючи  той
давнiй шлях, мовчазна кам'яна  баба  -  скiфський  прабог.  Дивиться  вона
сво?ми вивiтреними очима на схiд сонця. А  навколо  розгорнулася  степово?
далi безмежна голубiнь. В нiй уява малю? картини...

   Ось  несуться,  здiймаючи  куряву,  хижi  шукачi  здобичi  й  привiлля,
виловлюють табуни диких коней. Не  раз  пiддавалися  вогню  i  мечу  степи
Причорномор'я. Проходили столiття, i обжилi таборища  скiфiв  завойовували
племена сарматiв. ?х перемагали готи i гунни. Завдавав тут  спустошення  i
завойовницький меч Аттiли, який вiв косооких гуннiв на  грабунки  степових
скотарiв. Проходили ще часи, i в степове  привiлля  принесли  хлiборобську
працю слов'янськi племена. Вони зiтнулися з  хижими  племенами  войовничих
кочiвникiв, що  живилися  набiгами  та  грабунками.  Сутички  з  хозарами,
печснiгами,  половцями,  боротьба  з  татаро-монголами  складають   велику
передiсторiю' слов'янського свiту.
   Слов янин - хлiбороб,  скотар,  мисливець,  риболов  i  во?н  -  ставав
твердою ногою на Дуна?, Днiстрi, Днiпрi, на  Дiнцi  i  Дону.  Вiн  перенiс
бiдування вiд татарсько? орди i прокладав шляхи через Дике поле до моря, а
рiками - до Вiзантi?.
   Шепче нескiнченну казку в сво?му  шумовиннi  степова  тирса,  постелена
сизокрилими звоями, i, нiби прислухаючись до не?, скнi? на могилi мовчазна
кам'яна фiгура - скiфський прабог.

   Щоб розвiяти думи, хочеться гукнути на повний голос:
   "Люди! Люди! Де ви, люди?!"

   I щоб гук той  рознiсся  з  вiтрами  -  буйними  володарями  степу,  що
тисячолiттями оббивають ту кам'яну бабу на могилi, а вона сто?ть обвiтрена
i хова? та?мницi у сво?й безмовностi.  Хочеться  заговорити  до  кам'яного
прабога, запитати про та?мницi сивих вiкiв, що крилися в повенi  сонячного
свiту, непiдвладного людським законам.
   "Люди! Люди! Де ви, люди?!"

   Зда?ться, що таки прокинулася  вiд  давнього  сну  скiфська  статуя  на
могилi. Нiби обiзвалася... Нiби линуть вiд не? якiсь  живi  звуки.  Навiть
кiнь нашорошив вуха i пiдняв розширенi нiздрi.

   "Що це - чари? - промайнула думка. - Нiби линуть звуки сопiлки?"
   Ще наблизився. Кiнь, форкаючи, сторожко пiдступав до  кам'яного  iдола.
Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рiдна мелодiя сопiлки.  Ще
наблизився i побачив, що в затишку од вiтру за кам'яною фiгурою на  могилi
сидить чабан i гра? на сопiлцi. За могилою  паслася  отара  овець.  Раптом
кiнь почав задкувати, став дибки.  На  стежцi  до  кам'яно?  баби  лежала,
звившись  у  клубок,   змiя.   Вона   пiдвела   голову,   засичала,   нiби
перегороджуючи шлях до чабана.
   Побачивши вершника, чабан  перестав  награвати,  звiвся,  зняв  кудлату
шапку, пiшов назустрiч, привiтався:

   - Будьте здоровi з понедiлком!

   - Ти людина чи чарiвник? - запитав вершник, дивлячись на змiю.
   - Не бiйтеся, пане. Не та змiя, що повзе по землi, а та, що заповза?  в
душу людини.
   Почувши  рiдну  мову,  вражений  такою  несподiваною  зустрiччю,   Iван
Петрович сплигнув iз сiдла. Чабан видався охочий на розмови. Вiн розповiв,
що не тiльки в Добруджi поселились запорожцi, а ? й такi, що чабанують  по
сей бiк Дунаю.
   - А в Дуна?вцi ? i козацька рада, обирають старших, - повiдомив чабан.
   - Як же вам пiд турком живеться?

   - Не питайте, пане... Турок, звiсно, бусурман. Важко  з  ним  дiйти  до
згоди. А от волохи та болгари, то цi звичайнiшi. Деякi нашi подружилися  з
болгарками, однi?? ж вiри.
   - А чого не поверта?тесь на Укра?ну?

   - Та як повертатися, коли кожного тижня хтось  тiка?  звiдти  сюди,  бо
там, кажуть, тяжке крiпацьке ярмо накидають на нашого брата.
   - А тут хiба ярма нема?

   - Та воно й  тут...  -  Подумавши,  чабан  додав,  витягаючи  з  кишенi
сопiлку: - А хочеться в рiдний край.  Оце  тiльки  рiдна  пiсня  i  тiшить
думку.
   Полилася  мелодiя  -  проста,  задушевна.  Нiби  тривожний  клич  чайки
обзивався, перегукуючись iз гудiнням вiтру. I чулося  в  тiй  мелодi?,  як
ча?чка вивела дiток при битiй дорозi, як чумаченьки йшли,  чайку  забрали,
посиротили ча?нят.
   Пiд час награвання змiя пiдвела голову, нiби прислухалася до  скиглiння
сопiлки.
   - Отаке-то, - промовив чабан, опускаючи сопiлку, i, дивлячись на  змiю,
продовжував: - А це мiй гiсть. Навiть коли заповзе  десь,  то  треба  лише
заграти  на  сопiлцi,  зараз  приповза?.  Користь  приносить.   Спокiйнiше
дрiма?ться, коли вона сторожить тут i розгонить надокучливих комарiв  круг
мене. За те я ?? молоком частую... Вона мою самотнiсть розважа?...
   - Дивний i цiкавий ти чоловiк, - промовив Iван Петрович.
   - Я чоловiк звичайний. А от чи чули ви про волоха Тудора  Владимиреску?
Той умi? зачаровувати. А правильний i добрий чоловiк. У багатi?в  забира?,
а бiдним  розда?.  Про  нього  й  пiснi  складають.  Збира?  навколо  себе
смiливцiв-побратимiв, гуля? з ними по  байраках  i  лiсах,  завда?  страху
волоським боярам та турецькiй стражi. Прийма? i наших у свою ватагу.
   Притишеним голосом, яким розповiдають та?мницю, чабан продовжував:
   - Ви чоловiк наш, рiдний, по мовi чую  i  по  очах  бачу...  Скажу,  що
задунайськi сiчовики братаються з ним.

   - А сюди не навiдуються сiчовики?

   - Бува?...  Переправляють  через  Дунай  втiкачiв.  Але  це  тiльки  до
рiздвяних свят. Пiзнiше пообмерзають береги. Тодi важко переправлятися.
   Падали разом з туманом сутiнки на землю, коли розставалися.  Вiд'?хавши
вiд могили, вершник зупинив коня,  прислухався,  як  не  вгавала  сопiлка,
голосила, нiби подiляла сво? жалощi з шелестом степових трав. Взявши  коня
в остроги, пiдiбравши поводи, понiсся вершник  шляхом,  а  в  думках  його
бринiла чабанська мелодiя i тiшила серце невимовними  чарами,  наповнювала
його новими почуттями, що ?днають у людинi гомiн столiть з одвiчною красою
землi.
   В штабi Котляревський доповiв про свою розвiдку i  висловив  думку  про
можливiсть використати задунайських сiчовикiв для прискореного  форсування
Дунаю.

   18
   Хотiлося зблизька глянути на прославлений у пiснях  тихий  Дунай.  Iван
Петрович тiшив себе думкою привiтатися з його голубими  хвилями.  Поруч  з
ним ?хав гонець. Обидва вершники наблизилися до могили з  кам'яною  бабою.
Але на цей раз скiфський кам'яний прабог мовчанкою зустрiв гостей. По?хали
далi, прислухаючись. Нарештi знайомi звуки чабансько? мелодi? почулися  на
цей раз вiд покрученого вiтрами явора. Тут вiдбулася зустрiч  iз  знайомим
чабаном.
   - Ви знову навiстили нас, добродiю? - привiтно обiзвався чабан.
   -  Так,  добрий  земляче!  Хочу,  щоб  ти  допомiг  нам  зустрiтись  iз
задунайськими сiчовиками.
   Чабан нижче насунув на лоба шапку, витяг з торби окра?ць  хлiба,  почав
грпзти i роздумувати...

   - Можна, - промовив нарештi. -  Вас  дво?...  Це  добре,  що  небагато.
Тiльки  треба  без  коней  i  надягти  простi  чабанськi  кобеняки  поверх
мундирiв. Тут недалеко в куренi ? у мене такий припас. Там залишимо коней.
   У чабанському куренi напилися води,  одягли  сiряки,  натягли  на  себе
чабанськi шапки й пiшли. Чабан iшов попереду стежкою,  яка  вела  в  густi
чагарники. Час вiд часу вiн зупинявсь, прислухався.

   - Вже недалеко берег. Чую,  як  запахла  дунайська  вода,  -  обiзвався
чабан. Далi витяг сопiлку i заграв. Потiм замовк, прислухався.
   - Нiкого не чути, - промовив, - пiдемо далi... Знову зупинився,  заграв
на сопiлцi. Далеко десь почувся клич:

   - Пугу! Пугу!..

   - Ага... То  озиваються  нашi.  Пiдемо  далi.  Знову  заграв,  i  знову
почулося вже ближче:
   - Пугу! Пугу!
   - Ходiмте швидше, - промовив чабан i вивiв на галявину.
   Дорiжка слалася  до  берега  Дунаю.  Пастух  продовжував  награвати  на
сопiлцi. На березi стояли широкi рибальськi човни. Бiля них поралося шiсть
дужих чоловiкiв. Серед них один видiлявся сво?м зростом.
   - Це нашi задунайськi сiчовики, - сказав чабан.
   - Кого це ти нам привiв, Омельку?

   - Говорiть тепер самi, - звернувся до Iвана Петровича чабан.
   - Добрий вечiр, добрi люде! Яка воно вода в цьому Дуна??
   -_ _Диви... То це наш чоловiк. I оворить по-козацькому.
   Звiдки родом?
   - З Полтавщини!

   - О, з  нашо?  рiдно?  Полтавщини?  Дужий  задуна?ць  весь  час  пильно
придивлявся до Котляревського.

   - Ми десь, мабуть, зустрiчалися? - запитав Iван Петрович.
   - Якщо пiзна?те пiсню, то зустрiчалися.
   Гомiн, гомiн по дiбровi...
   - Так! Пiзнаю!

   - Цебто пiзна?те Семена Битого з Турба?в?
   - Пiзнаю! Добре пiзнаю i пригадую той вечiр бiля корчми!
   - Отож кажуть: "Гора з  горою  не  сходиться,  а  чоловiк  з  чоловiком
зустрiчаються". Яка ж доля занесла сюди?

   - Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю.
   - Може, вiйна пригнала? Кажiть смiливо правду. Нiхто не видасть. Це мо?
давнi побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати.
   - Знайшли ??? - стримано запитав Iван Петрович.
   - Втрачати волю легше, нiж шукати ??, - мовив, похиливши голову, Семен.
   Тим часом  один  з  його  побратимiв  пiдiйшов  упритул  до  прибульця,
вдивлявся в його обличчя,  вимiряв  поглядом  з  голови  до  нiг,  нарештi
промовив:
   - То ви ж, мосьпане, награвали на  скрипцi  вiдхiдно?  на  Полтавському
шляху бiля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! -
радiючи, затанцював, як i при першiй зустрiчi.
   - Так, братове, - мовив Котляревський.  -  Свiт  широкий,  а  бурлацькi
шляхи сходяться на ньому.

   - Шляхи сходяться. А нашому брату сiромi тiсно на них. Всюди  зустрiча?
й проводжа? нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дуна?м та погляда?мо на
рiдний берег. Тiшимо себе сподiванками, може, лихе крiпацтво там минеться.
Оце назбиралися ватаги лихотерпцiв зустрiти вiйсько,  що  йде  на  туркiв.
Закортiло сво?х людей побачити, бо нестерпно бути пiд владою бусурманiв, -
спохмурнiвши, мовив Семен.
   - Хочеться i мову рiдну почути та й  пiсню  разом  заспiвати,  -  додав
iнший.
   - Ми радi при?днатися до того вiйська, щоб iржу зiгнати з наших щабель,
- обiзвався пристаркуватий задуна?ць.

   - То вважайте, що ви вже зустрiлися з цим вiйськом... Хоч з одним  його
во?ном.
   - Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простiй сiрячинi...
   Iван Петрович скинув шапку, вiдгорнув полу сiрячини, i всi побачили  на
ньому вiйськову форму.

   - Ми радi цiй зустрiчi, - продовжував Семен Битий. - Давно  чека?мо  на
таку нагоду. На березi Дунаю зiбралося  багато  сiчовикiв,  що  виступають
проти турецько? зверхностi i ненавидять султанських яничарiв.
   - То даваймо брататися, славнi лицарi Задунайсько? Сiчi!
   - Запрошу?мо до наших куренiв.

   - Вирушаймо, братове!

   Iван Петрович наказав гiнцевi  повернутися  до  штабу,  повiдомити  про
мiсце зустрiчi з задунайськими запорожцями, а  завтра  на  цьому  ж  мiсцi
чекати нових повiдомлень. Сам сiв  iз  задунайцями  в  човен.  Пiд  дужими
ударами весел човен помчав по Дунаю.
   - Тут можна й пiсню затягти, - промовив Семен i почав:
   Розлилися крутi бережечки

   Гей, гей, по роздоллi...

   Пiсню пiдхопили iншi голоси:

   Гей, гей, по роздоллi;

   Пожурились славнi козаченьки

   Гей, гей, у неволi.

   Спiвав  iз  сiчовиками  й  Iван  Петрович.  Хвилi   закружляли   чорним
гайворонням, пiною билися об  човен  i  котили  пiсню  широку,  як  Дунай.
Здавалося, що нема тако? сили, перед якою  могла  б  зупинитися  людина  з
рiдною пiснею у сво?му серцi, з почуттям вiрного побратимства.
   Червонястi  вiдблиски  заходу  обливали  гребцiв,  i   вони   здавалися
казковими героями, виплеканими в мрiях поета  про  смiливих  троянцiв,  що
завжди у хвилини душевно? тривоги з'являлися до нього в гостi.
   Лягали вже сутiнки, коли припалилися до правого  берега.  Тихо.  Тiльки
хвиля  плеще,  лоскоче  кiлька  човнiв  на  самотньому  березi.   Аж   ось
сколихнулася тиша, i по Дунаю покотилося  дуже:  "Пугу!"  То  Семен  Битий
подав звiстку. Швидко з хащiв почали виринати озбро?нi люди.

   -  Гостя  привiз!  -  гукнув  Семен.  На  березi  скупчилися  сiчовики.
Довiдавшись про прiзвище гостя, один з ватаги запитав:
   - Чи не той  Котляревський,  що  про  нас  написав  книгу...  "Енеiдою"
зветься. Тут ? такий втiкач-бурсак, що чита? нам i потiша?. Доладна книга.
Наче про нашi мандри та пригоди описано.

   Iван Петрович, здивований такою розмовою, скромно вiдповiв:
   - Якщо не цура?тесь Iвана Котляревського, то  це  буду  я,  що  жартома
написав книгу... Та не закiнчив ще ??. Хтось з гурту обiзвався:
   Еней був парубок моторний

   I хлопець хоть куди козак...

   - Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн товчемо та нужу
б'?мо. Аж занудило вже...

   Цiлою ватагою обсiли задунайцi  вогнище.  Здебiльше  це  була  козацька
голота - пiшаниця та тi, що ловили рибу в отамана Iвана Губи. Були й кiннi
козаки. Серед гурту видiлялися сивугани, що знали Залiзняка i Гонту.
   До голосу досвiдчених у життi лiтнiх  побратимiв  прислухалися  молодi,
поступаючись у тiсному колi, коли сiдали  ?сти  галушки  та  печену  рибу.
Прибулому гостю вiдвели теж шанобливе мiсце. Поруч нього Семен Битий повiв
розмову про задунайських бiдакiв:
   -  Отож,  вiдгукнулася  наша  сiрома,  щоб  виступити  проти  турецьких
найманцiв  та  лютих  яничарiв.  Ми   заодно   з   волохами-бiдарями,   що
прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього
пiшла по волоськiй землi, бо виступа?  проти  багатi?в,  румунських  бояр,
жандармiв. Навiть пiснi про нього спiвають, як про того Степана Разiна.  А
добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собi високу волоську
чорну шапку, а свита звичайна, як у хлiбороба.
   - Так розповiда?ш,  Семене,  нiби  зустрiчався  з  ним,  -  зацiкавився
розповiддю Котляревський.

   - Авжеж зустрiчався, бо ходив i до волохiв  шукати  .  правду.  Ватажок
волосько? сiроми всiх заклика? боротися за волю. Чутка  пiшла,  що  досить
бiдаковi прибути до ньо-,го в табiр з однi?ю вуздечкою, то до  не?  знайде
Тудор неабиякого коня.
   - Та не кожному, мабуть, доста?ться така  ласка,  -  обiзвався  похилий
задуна?ць.
   - У кожного своя доля, - продовжив розповiдь Семен.  -  Зустрiвся  я  з
Тудором, коли вiн свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, звiдки я
родом, сумовито слухав мою розповiдь про знищене наше село  Турба?.  Потис
менi руку i запитав: "Коня свого ма?ш?" - "Не маю, - кажу, -  лише  оброть
ношу. Хочеться добути справжнього  волоського  коня".  Засмiявся  ватажок,
поглянув на мене, похитав головою. А на прощання подарував  коня.  Порадив
берегти його до ново? зустрiчi з ним.
   - Доброго коня привiв, Семене! - обiзвався з гурту задуна?ць.
   - Наче справжнiй вiтрогон, - додав iнший.
   - Хай випаса?ться до слушного часу, - замовк Семен, наче його  осяйнула
важлива думка, i пильно поглянув на бажаного прибульця.
   Наче вловив ?? Котляревський i повiв розмову, ?днаючи в нiй минувшину з
сучаснiстю. Кожне його слово торкалося струн чутливих  душ  слухачiв,  якi
вiд прохолоди тiснiше  тулилися  один  до  одного.  Плескотом  супроводила
дунайська хвиля тиху розмову, несучи ?? в простори осiнньою iмлою  повито?
землi. Долю не одного сiроми колихала та хвиля, не  прибивши  до  жаданого
берега добробуту, як i  цих,  здружених  горем  побратимiв,  з  вiдкритими
душами для сприймання всього людяного, правдивого, величного.  Занесла  ?х
сюди хурдига невпокою шукати пристановища, омрiяно?  волi.  Принесли  вони
скорботи рiдно? землi, а тепер iз-за Дунаю виглядають щасливо?  долi.  Хто
напо?ть ?хню невситимiсть до добра, хто  поведе  в  думами  плеканий  свiт
оновлення? В'язалося слово до слова  i  наче  залягав  плескiт  дунайсько?
течi?, щоб давати простiр думкам,  що  ?дналися  з  почуттями  цих  життям
битих, незвичайних сво?ми характерами простолюдiв, щедрих увагою до кожно?
добро? поради...

   Тихо спливала нiч, несучи на сво?х крилах задуму й  ронячи  тривогу.  А
коли  мiсяць  загойдався  на  хмаринах,  першим   звiвся   досвiдчений   i
невгамовний Семен, обiйняв щедрого порадами гостя. Далi  заклав  пальцi  в
рота, тричi свиснув. У вiдповiдь десь заiржав кiнь. Ще  раз  свиснув  -  i
почулося ближче iржання. Назустрiч йому пiшов  Битий  i  незабаром  привiв
молодого баского коня.
   - Вiзьмiть подарунок вiд задунайцiв, - промовив, звертаючись до  гостя.
- Цей кiнь рве землю, коли ворога почу?, а понесеться у бiй, то очi вогнем
палають. Вiзьмiть коня, земляче, на знак нашо? щиро? поваги!
   Цей  вчинок  схвилював  Iвана  Петровича.  Присутнi  задунайцi   тiльки
примовляли:
   - Оце по-козацькому...

   - Ну й Семен... Козацька душа...

   Коли з туману почав виринати голубий свiтанок, Iван Петрович завiтав  у
курiнь вiйськового писаря Пiдлесецького, мав з ним розмову  i  запросив  у
штаб для переговорiв.

   19
   Широкий, повноводий Дунай... Про тихий плин  його  давно  забутi  поети
складали спiви, якi линуть за  хвилями  через  столiття.  Не  випити  його
повенi,  не  вичерпати  його  глибини.  Несе  Дунай  сво?  води  до  моря,
пробиваючи гори, прорiзуючи широкi долини. Нема йому  впину,  як  розлогим
думам поета.
   Iван Петрович при кожнiй нагодi водив напувати коня  до  тихого  Дунаю,
пив пригорщами воду, тамуючи спрагу.  Глибiнь  здавалася  такою  прозорою,
наче в нiй вiдбивалися легендарнi геро?, якi черпали шоломом з Дунаю воду.
Хотiлося полинути за  тим  прозорим  плином,  пiзнати  в  ньому  древнього
Святослава, що вiв бо? з гордою Вiзантi?ю,  прибивав  на  брамi  Цареграда
свiй щит, щоб через багато столiть смiливiше було Сагайдачному вiдшукувати
шляхи до цi?? фортецi, яка  пiд  владою  туркiв  перетворилася  в  повитий
невiльницьким плачем Стамбул.
   А тим часом розгорталися подi?. 15 грудня 1806 року  головнокомандуючий
росiйською армi?ю звернувся до задунайського козацтва з вiдозвою,  в  якiй
обiцяв усiм втiкачам iз Сiчi дати притулок i волю та закликав до  спiльно?
боротьби проти турецьких яничарiв.
   Швидко вiдгукнулися на цей заклик  задунайцi.  Набралося  понад  тисячу
козакiв. Вони  вирядили  уповноважених  у  штаб,  де  було  домовлено  про
заснування Усть-Дунайського  буджацького  козацького  вiйська  на  чолi  з
кошовим  отаманом.  Було  заре?стровано  39  куренiв.  В  один  iз  них  -
Кущевський курiнь - козаки  вписали  i  генерала  Мiхельсона.  Розносилась
слава  про  задунайське  козацьке  вiйсько.  Прибували  сюди  втiкачi  вiд
турецького гноблення з iнших кра?н.  Утворилися  Сербський  i  Болгарський
куренi.
   Кошовим отаманом Усть-Дунайського буджацького козацького  вiйська  було
настановлено Пiдлесецького. Вiн розсилав уповноважених у рiзнi  мiсцевостi
для вербування охочих вступити у вiйсько.

   Та хвилювало козакiв  те,  що  командування  армi?ю  порушувало  сiчовi
порядки, не дозволяло скликати широкi ради для обрання  кошового  отамана.
Не обраного, а призначеного кошового мусили визнавати козаки.
   Недовго був кошовим Пiдлесецький. За вербування у  вiйсько  втiкачiв  з
Укра?ни його за наказом головнокомандуючого було заарештовано i наставлено
кошовим Бучинського. Кiлькiсть козацького вiйська  зростала.  Весною  1807
року навiть з Волинi,  Полтавщини  прибували  втiкачi  i  записувалися  до
куренiв.
   Часто вiдвiдував сiчовикiв Котляревський,  маючи  доручення  вiд  штабу
корпусу тримати з ними зв'язки. При таких зустрiчах вiдбувалися  задушевнi
розмови. Навколо вогнища сiдали сiчовi  дiди,  гуторили  билицi,  а  Семен
Битий розповiдав про сво? мандри, пригоди.

   - Синiють ото в далечинi ру?ни  якогось  боярського  кубла,  -  поважно
показував у той бiк,  де  виднiлися  напiв-зруйнованi  стiни  стародавньо?
фортецi. - Не думайте, що там  тiльки  сови  виють  та  кружляють  орли...
Збирав туди побратимiв славний волох Тудор Владимиреску. Сходилися  бiдарi
- i волохи, i болгари,  i  наш  брат  з  Укра?ни...  То  я  йому,  бувало,
розповiдав про сво? рiднi Турба?...
   Не поспiшаючи, з якоюсь поважною урочистiстю  Семен  переказував  довгу
хвилюючу повiсть, яку слухав вiд нього волоський ватажок.
   I здавалося, нiби на  стiнах  тих  ру?н  промайнула  постать  смiливого
волоха.
   - За цю розповiдь, - кiнчав Семен, - Тудор нагородив мене подарунком...
Шкода, що не маю зараз його при собi... Iншим разом покажу...
   - Почека?мо iншого разу, хоч i не чека?ться  нам,  -  обiзвався  старий
сiчовик. - Всюди доводиться лише чекати...

   - От i генерал Мiхельсон чека?, коли штурмувати  Iзма?л,  -  з  гумором
додав другий.
   - Ех, якби сюди такого, як Iван Сiрко, то не ?ли б так довго з  казанiв
галушок пiд Iзма?лом!
   - А той Мiхельсон хай краще штурму? свою генеральшу на печi!
   - Ха-ха-ха!
   А Iван Петрович слухав дотепнi розмови, i складалися рядки поеми:
   Латин старий був не рубака

   I воюватись не любив,

   Од слова смерть вiн, неборака,
   Був без душi i мов не жив.

   Вiн стичку тiлько мав на лiжку...
   Слухав Iван Петрович розмови, наповненi жартами, дотепами, легендами, i
вiд цього несходимий свiт здавався ще ширшим, просторiшим, ще  далi  сягав
зiр за плином води, що ринула в широке безмiр'я.
   Кожна зустрiч Котляревського з задунайськими сiчовиками була для  поета
наче святом.
   Одного разу вiн принiс задунайцям новину, повiдомивши, що  прославлений
Тудор Владимиреску прибув до штабу й привiв  загiн  волохiв  для  спiльно?
боротьби проти турецького вiйська.

   - Я ж говорив, що то правдивий волох! - радiючи, аж вигукнув  Семен.  -
Пiдiймайся, задунайська голото! Разом пiдемо на штурм Iзма?ла!..

   20
   Пiсля здобуття Iзма?ла росiйська армiя  готувалася  др  нових  складних
операцiй,  вiдбиваючи  ворожi   контрнаступи.   Вiйна   набула   затяжного
характеру. А тим часом у ворожому тилу частiше повставали проти  турецько?
кормиги слов'янськi народи. До штабу росiйсько? армi? вiд повсталих сербiв
прибула  дипломатична  мiсiя,  очолена   по-надшiстдесятилiтнiм   Досифе?м
Обрадовичем - зачинателем ново? сербсько? лiтератури. Котляревський, якому
давалися  дипломатичнi  доручення,  мав  нагоду  познайомитись  з  вiдомим
просвiтителем сербського народу i дiйти  з  ним  узгоджень  у  розмовi.  А
найбiльшi його турботи викликало Усть-Дунайське козацьке вiйсько, що  було
виставлене на важливi позицi?  фронту,  щоб  у  запеклих  сiчах  вiдбивати
турецькi  спроби  прорвати  фронт.  Кожна  зустрiч   Iвана   Петровича   з
усть-дунайцями приносила во?нам бiльшого запалу.
   Одного разу було покликано Котляревського до штабу  i  повiдомлено  про
рескрипт царя Олександра вiд 20 липня 1807 року, в якому говорилося:
   "За чутками, що рознеслися в Новоросiйському кра?,  про  заснування  на
Дуна?  Запорозько?  Сiчi,  виникли  мiж   селянами   рiзнi   занепоко?ння,
непокiрнiсть i втеча в Молдавiю. Цiлi села залишають  мiсця  проживання  i
озбро?ною рукою, чинячи опiр земськiй полiцi?, пробираються  за  кордон...
Знайшовши,  що  заснування  це  виклика?  в  прикордонних  губернiях   мiж
крiпаками шкiдливi наслiдки, доручаю вам заведення на Дуна? Сiчi припинити
i все, що досi було зроблено в цiй справi, скасувати".

   Вислухавши цей рескрипт, Iван Петрович похилив голову, подумав: "Пiзнаю
руку Аракче?ва..."

   Час вiд часу козацтво виявляло незадоволення,  рвалося  до  бою.  Новий
головнокомандуючий генерал Прозоровський  готував  наказ  про  вiдкликання
козацьких куренiв з фронтово? лiнi? та переселення ?х на  Кубань.  Про  це
та?мно велися переговори з кошовим Бучинським,  якому  обiцяли  дворянське
звання, земельнi ма?тностi i високий вiйськовий ранг.

   Щоб здiйснити наказ, Бучинський у супроводi спецiально? охорони  прибув
пiд Галац. Але в цей час трапилася несподiванка. Турецькi яничари  вчинили
вночi вилазку до' Iзма?ла, блискавично проникли в тил,  загрожуючи  навiть
штабу росiйсько? армi?. Серед регулярних частин виникла  панiка.  Посилено
били з гармат бастiони Iзма?ла, не даючи  змоги  розгорнути  органiзований
бiй яничарам.
   Тодi ринулися вперед частини  Усть-Дунайського  козацького  вiйська.  З
вигуками: "За славу Сiчi!" - вони  пiшли  в  рукопашний  бiй  i  перемогли
яничар.
   Стомленi в бою, несучи  поранених  побратимiв,  козаки  поверталися  на
ранок до куренiв. Тут зiбралося  козацтво  на  майданi,  щоб  з  почестями
похоронити загиблих. Невгамовно били тулумбаси, сiючи тривогу по  майданi.
Коли з'явився кошовий Бучинський  у  супроводi  штабно?  охоронно?  варти,
хтось iз гурту гукнув:
   - А де вiн переховувався, коли ми з яничарами билися?
   - Ганьба! Коли було таке на Сiчi, щоб кошовий  з'являвся  з  вiйськовою
охороною?
   - Занедбали сiчовi звича?, освяченi козацькою кров'ю!
   Бучинський задрав папужого носа, пiднiс булаву i мав щось говорити, але
козацька громада ще гучнiше заревла.

   - Геть запроданця Бучинського!

   - Продав заради дворянства честь i совiсть козацьку!
   - До булави треба козацько? голови, а не тако? паскудно?!
   Як море, хвилювалося козацтво, здiймаючи кулаки.
   - Загордилася свиня, що об панський тин почухалася!
   - Пустiть! Я йому дулю пiднесу пiд пику, - намагався продертися  вперед
здоровий сiчовик у подертому вбраннi.

   - Та хай на нього коза брикне! - вiдгукувався iнший.
   - Стонадцять чортiв у його товстий кендюх!
   - Волi?мо обрати свого кошового!

   - Волi?мо!
   - Волi?мо!! - рознеслося по всьому майданi.
   - Ще раз нас обдурили! Ганьба!

   Зляканий Бучинський почав задкувати, як зацькований вовк. Тiсним  колом
оточувала його охорона, пробиваючись до осiдланих коней. Сiдаючи на  коня,
вiн з ляку спiткнувся, але охоронники швидко допомогли йому сiсти в сiдло,
i всi разом помчали до штабу.

   Слiдом ще неслися вигуки, прокляття. Розхвильована козацька громада  не
вщухала. А коли понесли хоронити загиблих козакiв, попереду за небiжчиками
iшов Семен Битий, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку.
Затягнув дужим голосом:
   Козака несуть...
   Жалiбну пiсню  пiдхопили  сотнi  голосiв.  Розлягався  спiв,  як  гомiн
Днiпрових порогiв, i чулася в ньому невимовна туга, скарга  та  прокляття.
Серед сiчовикiв знайшовся дячок, який проспiвав "Вiчную пам'ять". А  пiсля
похорону зiйшлися козаки на майданi, вчинили раду i, зажуренi,  розiйшлися
до сво?х куренiв.
   21
   Котляревський довiдався  про  подi?,  що  зчинилися  пiд  Галацем.  Вiн
хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським сiчовикам. Шукав  нагоди
зустрiтися з земляками.
   Генералу Прозоровському  було  вiдомо,  що  штабс-капiтан  користу?ться
повагою  в  козацькому  вiйську.  Здiйснюючи  "высочайшее  указание"   про
лiквiдацiю цього вiйська, головнокомандуючий  наказав  уважно  стежити  за
поведiнкою штабс-капiтана.
   Значна кiлькiсть задунайських сiчовикiв готувалася  до  переселення  на
Кубань, щоб об'?днатися з Чорноморським козацтвом. Окремi козаки  вступали
в  регулярнi  частини  росiйського  вiйська.  А  чимало  козацько?  голоти
розбiгалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в рiзних
наймах.
   Доля землякiв тривожила Iвана Петровича. Здавалося,  що  всi  цi  подi?
вписували новi сторiнки в недоведену ще до кiнця "Ене?ду". Багато довелося
зустрiти людей велико? душевно? снаги  й  тривоги,  нескоримого  завзяття,
побратимсько?  честi.  Пiд  кожною  битою  вiтрами  свитиною  поет   бачив
сво?рiдний свiт  людини.  Його  муза  не  з  олiмпiйсько?  висоти  озирала
вимрiянi простори, а входила в житт?ву сутолоку,  пiзнавала  не  патетично
обожнюванi характери, а буттям карбовану правду.
   Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка,
   Там рицар - всякий парубiйка,
   Козак там чортовi не брат.

   Древнiй римський Вергiлiй у сво?й "Ене?дi"  не  спускався  з  поетичних
висот до буденного народного повсякдення з гiркотами й радощами, з гумором
i журбою. Час вимага?  навиворiт  показати  обожнюванi  Вергiлi?м  епiзоди
благочестя та повинностi. Пробуджуванi до нового життя народи несуть  сво?
дарунки у духовний свiт  сво??  сучасностi.  А  народжуванi  поети  словом
увiнчують  ту  правду.  Збагатилося  пiзнання  ??  Котляревським  пiд  час
задунайського походу.
   Я музу кличу не такую:

   Веселу, гарну, молодую;

   Старих нехай брика Пегас...

   У задушевних розмовах з багатьма сiромами переконувався, що
   Бiда бiду, говорять, родить,

   Бiда для нас судьби устав.

   Не веде ця "бiда" поета до зневiри,  виклика?  снагу  житт?ствердження.
Швидко вiн зрозумiв  настро?  нового  головнокомандуючого  Прозоровського,
вiдчув, що за свою поведiнку потрапив в опалу.
   Для Котляревського не було несподiванкою  розпорядження  Прозоровського
зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно вiдбути туди.
   Iван Петрович поспiшав переговорити з друзями.
   Зустрiвся з головою сербсько? дипломатично? мiсi? Досифе?м Обрадовичем,
який знав Котляревського як автора "Ене?ди" i надавав ?й великого значення
в  слов'янському  вiдродженнi.  Обрадович  цiкавився  долею  Сербського  i
Болгарського куренiв Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська.
   Вiд сербина Iван Петрович почув доброзичливi слова:
   - Будемо братами, як  i  нашi  народи,  що  здавна  браталися.  А  наша
сербська i ваша укра?нська пiснi ? рiдними сестрами. Менi зда?ться,  що  й
герой вашо? поеми Еней - "козак моторний" - ? рiднею Марковi  Кралевичу  -
геро?вi сербських народних дум... На знак нашо? дружби дарую  вам  збiрник
сербських пiсень.
   -  Ваш  подарунок,  рiдний  мо?му  серцю,  берегтиму  i  передам  сво?м
землякам. Вiд себе дарую вам "Ене?ду" - ?диний примiрник, що разом зi мною
перебував у походах.
   - Бажаю вам щастя i успiхiв. Продовжуйте велику справу... Вашi  троянцi
на чолi  з  Ене?м  ще  зазнають  мандрувань  i  тяжких  несподiванок,  але
обов'язково добудуть славу й перемогу, ?хнi мандрування та  пригоди  рiднi
всiм слов'янам! В ознаку нашо? дружби нап'?мося разом дунайсько?  води,  -
запропонував  сербин  i  задумливо  продовжував:  -  Тихий  Дунай...  Наша
слов'янська колиска. Стi-каються в нього i карпатськi, i балканськi  води.
Ринуть вони вiд словацько? Братiслави до сербського Белграда, розливаються
Буджацькими степами... Як Дунай, повiльна i глибока  iсторiя  слов'янських
народiв. В ньому всi ми скупанi. Тому й пiсйi нашi такi рiднi й задушевнi.
Шануймо ?х, як найдорожчi слов'янськi скарби.
   - Для вiдродження i процвiтання наших народiв замало  пiсень.  У  цьому
перекону? те, що сталося з нашими задунайцями, - вiдповiв Котляревський.
   - Пишiть, продовжуйте свою "Ене?ду". Ви вiдкрили  вдруге  перед  нашими
очима Укра?ну.
   - Щоб зберегти себе в бiдi, людина повинна вмiти смiятися. Так i народ,
нацiя...
   -  Коли  я  читав  опис  Укра?ни  у  книзi   французького   мандрiвника
сiмнадцятого столiття Боплана, то звернув увагу на його слова:  "Ця  нацiя
спiва? плачучи". А ви сво?ю "Ене?дою" показали, що ваша  нацiя  не  тiльки
спiва? плачучи, а смi?ться спiваючи... Плекайте цей  гумор,  то  найяснiшi
перлини духовно? культури.
   - Я вражений вашою щирiстю i сердечним  ставленням  до  мо?х  землякiв.
Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вiрний син народу, то бережи  свою
пiсню i мову бiльше, нiж кордони".

   - В цьому напрямi ви багато зробили для свого народу.
   - Я лише пробую збирати розсипанi перлини народно? мудростi в гуморi.
   - Так... Це певнi кроки  на  шляху  вiдродження...  Хто  смi?ться,  той
спроста не загине.
   Тим часом група сiчовикiв, довiдавшись про  вiдбуття  Котляревського  у
Псковський полк, зiбралася до Дунаю, щоб розпрощатися з  ним,  а  може,  й
пораду знайти.
   - Будете на Укра?нi, - говорив сивий козак, - уклонiться  рiднiй  землi
вiд задунайцiв. Уклонiться могилам наших батькiв... Уклонiться... А ми  ще
будемо   козакувати   по   всiх   усюдах,   бо   оголошено   про   розпуск
Усть-Дунайського вiйська. - Уронив сльозу на сивого вуса.

   - Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, - додав Семен  Битий.
- Шкода тiльки, що в бою  з  яничарами  втратив  вiрного  товариша.  Разом
пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий  був  завзятий  побратим.
Навiть у бiй пiшов, приспiвуючи: "Закаблукам лиха дам!"

   - Вiрний побратим - то найдорожчий скарб. Так було i в  Сiчi,  -  додав
сивий дiдуган, запалюючи люльку. - Навiть оця люлька, що подiляла  стiльки
пригод у походах, не зрiвня?ться з вiрним побратимом...
   Семен пiдiйшов до Котляревського, потиснув руку.
   - Спасибi, що провiдали нас i добрими словами оживили  нашi  зашкарублi
на чужинi душi... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти?
   Слухаючи козацькi  розмови,  до  них  звернувся  Обрадович  i  закликав
вступати добровiльно до сербських частин, якi  залишалися  при  регулярнiй
армi?. Тодi обiзвався старий сiчовик:

   - Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили  серби.  Тодi
ми з ними браталися...
   - Пригадую,  як  приходили  на  Запорожжя  сербiянськi  лiрники.  Добре
спiвали i наших дечому навчали, - поважно вставив сивий дiдуган.
   -  А  в  походах  славного  Сагайдачного  брали  участь  i  сербiянськi
загони... Добрi вояки!
   Слухаючи розмови старих запорожцiв, Семен  Битий  зняв  кудлату  шапку,
звернувся до Котляревського:

   - Благослови, батьку, разом iз сербiянами стати у  вiйсько  i  захищати
козацьку честь.
   - Благословляю на святе? дiло!

   - Будемо iз сербiянами брататися, як i дiди нашi в  походах  браталися,
визволяючи невольникiв iз Кафи та Стамбула.

   Козаки  загули,  як  бджоли  перед  ро?нням,  задзвенiли  шаблями,   то
виймаючи, то заправляючи ?х у пiхби...
   Закульбаченого коня тримав за повiд старий сiчовик. Коли Iван  Петрович
сiв у сiдло, молодi сiчовики тiсним колом  обступили  вершника,  пiдхопили
руками коня i понесли кiлька крокiв.

   - Тпру-у!! - зупинив коня старий сiчовик. - На прощання дамо iм'я цьому
коневi. Назвiмо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кiзяком рота  i  не
дозволено обирати отаманiв, то хай хоч коня назвемо по-сво?му. Нехай  наша
слава по свiту iде!
   - Добре вигадала стара голова! - схвально загукали задунайцi.
   - Прощайте! Не забувайте землякiв!

   - Ще зустрiнемося, - гукав Семен  Битий,  -  бо  всi  дороги  на  цьому
тiсному свiтi, де  блукають  нашi  брати-сiромахи,  сходяться  докупи!  Як
знайду десь крихiтку правди, то розповiм при зустрiчi!

   - Прощайте!
   - Прощайте!
   Кiнь ударив копитами - i  над  полиневими  звоями  придорожжя  легенька
курява послалась.
   Стояли сiчовики, махали шапками, дивлячись услiд вершниковi, тiнь якого
при заходi сонця здавалася велетенською.

   Незабутнi враження вiд задунайських зустрiчей повiз  Iван  Петрович  на
мiсце  нового  призначення  -  у  Псковський  драгунський  полк.   Розмови
задунайцiв ще не раз наверталися на думку поетовi, i вiн  переливав  ?х  у
рядки нових частин "Ене?ди", прославляючи троянцiв-козакiв, що з  великими
пригодами мандрували до омрiяних берегiв.
   Багато дало поетовi рiчне перебування в дунайському походi.
   У  Псковському  драгунському  полку  Iван  Петрович  не   знайшов   тих
задушевних зустрiчей, якi мав iз задунайськими сiчовиками.  Незабаром  вiн
подав рапорт про звiльнення з вiйськово? служби, i 1808 року 23 сiчня  "из
Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром".
   Шлях послався в столицю, куди Iван Петрович повiз i закiнчену  четверту
частину сво?? "Ене?ди".

   22
   - Яка ганьба!.. - зривалося мимохiть  iз  уст.  Хотiв  розвiяти  наплив
думок, забутися.
   Мовчання  обширiв  придорожнiх   порушувало   одноманiтне   теленькання
дзвоника, припасованого до корiнно?  дуги  тройчато?  запряжки  виснажених
далекими мiжстанцiйними пере?здами коней. А коли, сидячи в бричцi, починав
дрiмати, то здавалося, що зателенькав дзвiн Петропавловсько?  фортецi  над
Невою. Тодi розвiювався сон, а уста знову шептали:

   - Яка ганьба... Знущання...

   З цими словами вiн залишив столицю пiсля того, як дочекався  прийому  в
вiйськовому мiнiстерствi. Приймав чиновник особливих доручень  -  помiчник
графа Олексiя  Андрiйовича  Аракче?ва.  Гостро  врiзалася  в  пам'ять  вся
розмова...
   "Капiтан Котляревський?"

   "Так точно, ваше превосходительство!"
   "Просите мiсця для служби в столицi?"
   "Так точно..."

   "Вашу  справу  розглянули...  Можна  задовольнити  прохання  при  однiй
умовi".
   Чиновник особливих доручень поглянув так, нiби  наважувався  помилувати
або засудити. Iван Петрович витримав цей погляд.
   "Можна задовольнити, - продовжував пiсля коротко? колючо? паузи, -  при
умовi, щоб ви..."
   "Я не розумiю, ваше превосходительство, про що йде мова".
   "То гiрше для вас, капiтане, - кинув з пiдкресленою неприязню  чиновник
i самовпевнено продовжував: - Нам  потрiбнi  вiрнi  слуги  государя...  Ви
дворянин i повиннi розумiти, що велика, ?дина  вiд  Балтiйського  моря  до
Камчатки iмперiя потребу?  вiдданих  слуг  государя.  ?диний  богом  даний
iмператор, ?динi помисли, ?дина вiра, ?дина... Все ма? бути ?диним! I  хай
"убояться всi язици, яко з нами  бог"...  Його  сiятельство  граф  Олексiй
Андрiйович з дозволу iмператора запроваджу? вiйськовi поселення. На пiвднi
Росi?  вони  матимуть  подвiйне  значення.  Змiцнять   вiйськову   систему
керiвництва державою i зiграють протверезну роль серед малоросiв, схильних
мрiяти про вигаданi вiльностi.  Для  встановлення  повного  спокою  навiть
пiснi малоросiйськi мають бути забороненi!.. Ви мене розумi?те?!"

   "Не зовсiм, ваше превосходительство..."
   "То  зрозумiйте...  Можемо  направити  вас,  капiтане,  на  роботу   по
жандармському вiдомству... Ви зна?те побут i життя  малоросiв...  Саме  по
жандармському вiдомству ви принесете користь государю i iмперi?".
   "Я не пiдготовлений до тако? роботи", - знiяковiв Котляревський.
   "Можна випробувати вашi  здiбностi...  Його  сiятельство  граф  Олексiй
Андрiйович радить мати замашний кулак i мiцнi нерви".
   "Нi того, нi другого я не маю", - тихо вiдповiв Iван Петрович.
   "Шкода... Без цих здiбностей вам не пiднятися вище вашого капiтанського
чину. Для такого бравого  офiцера  це  вамало.  -  Звiвшись  iз-за  столу,
чиновник  особливих  доручень   додав:   -   Подумайте,   капiтане...   Це
найпочеснiша служба для офiцера-дворянина... Подумайте i приходьте - я вас
представлю свiтлiйшому графу Аракче?ву..."

   - Яка ганьба, - iз стогоном прокляття видихав слова, яКих не мiг кинути
в обличчя аракче?вському  слузi.  Ставало  образливо  за  себе,  за  честь
громадянина. Щоб забутися, линув думками до рiдно? тихо? Полтави.  Вже  не
застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою,  недосипаючи
ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та  розливаючи
рiки гiрких слiз.
   Укра?нське  Полiсся  зустрiчало  натомленого  подорожнього  зачарованою
тишею,  повитими  срiблом  тополями  та  верболозами.  А  далi   послалися
сизокрилля ворсклянськi, i над ними грiзною сторожею замаячили  полтавськi
дуби.
   Пригадав i дуб Сiрка, i Днiпровi хвилi. Наче почулася й пiсня  Наталки,
що ляга? зозулиним вiдголоссям на шовковi трави. Минули роки з тих пiр, за
якi встиг пити воду в Днiстрi й Дуна?, а похiдна бурка пропахла вiтром.
   Думка про Наталку заслоня? iншi спогади. Якби позбирати  ??  пiснi,  то
можна б звести в  почутт?во  вразливу  дно,  щоб  линули  вони  на  крилах
вiчностi в простори часу. Хочеться з пiснями увiчнити iм'я Наталки.  Треба
написати сценiчнi картини i геро?ню назвати цим iменем. Хай мрi?  про  не?
замiнять утраченi надi? молодостi.
   Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук лiтнього
супроводжувача його  в  дорозi,  який  доглядав  подарованого  Отамана.  В
дзеркалi його великих очей бачив вiдблиск  вiрностi  побратима  дунайських
походiв. .Сiдав на скакуна верхом, мчав дорогою назустрiч  вiтру  так,  що
ледь устигав поштовий кучер  гнати  слiдом  коней,  запряжених  у  бричку.
Повiтря рiдного краю пестило верхiвця  i  посмiхалось  до  нього  прозоре,
блакитне небо улюблено? Полтавщини.  Обабiч  шляху  зустрiчались  кучерявi
сади, привiтно розмахували крилами вiтряки на мальовничих пригорбах,  наче
вiтали прибуття дорожнього.
   Як нiколи, здавалась тепер незрiвнянно рiдною земля Надворскля.
   - Моя Полтавщино, чарiвнице, омрiяна в пiснях, -  шептав,  як  сповiдь,
слова...

   23
   А тим часом iншим шляхом  котилася  бричка.  Десь  вiд  хуторiв  линула
жiноча пiсня i тужно билася об мури Червоногiрського монастиря:
   Не всi ж тi? та вiнчаються,

   Що любляться та кохаються...

   Силкуючись затамувати пiсню, на монастирськiй вежi  обзивався  дзвiн  i
його звуки гойдалися по скiсних надвечiрнiх промiннях забагровiлого сонця.
   До часовеньки над шляхом виходила iз брами черниця Феофанiя. Тримала  в
руках карнавку, щоб збирати вiд  про?жджих  офiрування  на  монастир.  Так
велiла iгуменя.
   Журно бовванiли монастирськi мури i здавався черницi замурованим  увесь
свiт. Тiльки сонце, непiдвладне мурам, пливе поволi на  захiд,  змагаючись
iз сумом безкрайностi.
   Далеко в трируччя  розбiгався  шлях.  Дивилася  черниця  на  той  шлях,
прислухалася до пiснi i серце до болю  наповнювалось,  як  стиглий  колос,
незбагненними почуттями. Мимоволi залишала карнавку в часовеньцi, йшла  до
перехрестя дорiг. Хотiла б стати  зозулею,  полетiти,  i  хоч  бiля  чужих
гнiздечок прокувати комусь щастя... Пiшла назустрiч тiй пiснi,  що  линула
вiд хуторiв.
   Не всi ж тi? та вiнчаються...

   Зупинилась  бiля  калини.  Зiрвала  пучечок,   пригорнула   до   серця.
Задивилась на вiти калини - здавалося,  що  вони  ронили  сльози  i  часом
нерозвiянi згадки.
   Повiяв вiтер вiд мурiв, рвучко понiс монастирський дзвiн  на  простори.
Той дзвiн нiби в'язав черницю до мурованих стiн, i вона поволi повернулась
до  часовеньки.  Взяла  карнавку,  сiла  край  шляху,  виглядаючи  жаданих
подорожнiх.
   Довгi роки життя в  монастирi  поклали  на  черницю  печать  житейсько?
втоми, а в очах, що глибоко  увiбрали  в  себе  голубiнь  жiночо?  печалi,
змагалися покора з непокорою.
   Радо зустрiчала людей, щоб перемовитися словом. Ось i тепер сидить, зiр
тоне в  iмлистiй  далечинi.  З  не?  час  вiд  часу  виринають  подорожнi.
Показалася бричка. Вiзник зупинив коней бiля часовеньки. В одягу станового
пристава зiйшов подорожнiй iз брички. Дорiдна панi  поволi  спускалась  на
землю. Чоловiк наблизився до часовнi. Однi?ю рукою витяг  гаманець.  Друга
рука, видно, покалiчена, не здiймалась. Дiстав з гаманця карбованця, кинув
у карнавку.
   - Помолишся, чернице, за мене... - Обiрвались  слова,  коли  вiн  кинув
погляд на черницю.
   Вiд несподiванки сторопiв. Стояв нерухомо, лише шепотiв:
   - Примара... Примара за грiх мiй.

   Черниця не зводила очей. Пiзнала  колишнього  лиходiя  Вербицького.  ??
пронизливо  докiрний  погляд  проймав  запекле  його  серце.  Вiн   швидко
повернувся до брички.
   - Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир.  По?демо
додому. - Пiдсаджував дружину на бричку.

   - Та черниця нiби на нашу колишню служницю Наталку схожа.
   - Бог з тобою... То примара... Поганяй скорiше! - гукнув до кучера.
   Конi рвонули з мiсця. Курявою вiд колiс обдало черницю. Дивилась услiд.
Не вимовила слова. Глибокi  очi  не  ронили  слiз,  ще  глибше  пройнялися
невимовною скорботою i гнiвом.

   24
   На другий день, прибувши до Полтави, Iван Петрович завiтав до Капнiста,
розповiв про недовге  перебування  в  столицi,  де  хотiв,  як  заслужений
офiцер, знайти пристойну посаду.
   - Скидайте, Iване Петровичу, капiтанський мундир, хоч вiн i прикрашений
орденом свято? Анни, - невимушене порадив Капнiст. - Не зважайте на те, що
граф Аракче?в, ставши вiйськовим мiнiстром, радий одягнути в  мундири  всю
кра?ну i поставити фельдфебелiв на всiх перехрестях дорiг.
   Згадка про Аракче?ва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало
втiшного привiз вiн  iз  столицi,  хiба  що  домовився  про  нове  видання
"Ене?ди", доповнено? четвертою частиною.

   Слухаючи Капнiста, глянув на сво? капiтанське вбрання, усмiхнувся.
   - Еге ж, капiтане, -  продовжував  Капнiст,  -  запам'ятайте,  що  наша
вiтчизна багата щедротами  сво??  землi,  а  найбагатша  вона  вiдставними
капiтанами в поцяцькованих мундирах. Та мало  в  нiй  капiтанiв  просвiти.
Кра? нашу землю пiтьма i ходить у  нiй  народ,  наче  слiпороджений  шукач
свiтла. Наше завдання поляга? зараз у тому, щоб ширити  свiдомiсть,  сiяти
зерна гуманiзму, пробуджувати громадянську гiднiсть!

   Капнiст розповiв про  свiй  проект  вiдкриття  в  Полтавi  Будинку  для
виховання бiдних дворян.
   - В будинку дамо змогу навчатися  не  тiльки  дворянським  дiтям,  а  й
здiбним  юнакам  з  iнших  верств.  Дух  вiльностi   ми   розбуджуватимемо
вихованням. Пам'ята?те, як сказав поет:
   О! вы, счастливые народы,

   Где случай вольность даровал.

   Цi слова оди "Вольность" Радiщева добре знав Котляревський  i  вiдповiв
Капнiстовi:
   - А iнший поет сказав так:

   Везде, где кущи, села, грады
   Хранил от бед свободы щит,

   Там тверды зиждет власть ограды

   И вольность узами теснит.

   Капнiст поклав руку на плече Котляревському, зауважив:
   - Поет, що написав прочитанi вами слова,  сидить  перед  вами  i  сивою
сво?ю головою дума? про наше майбутн?.  А  тодi,  коли  писалася  "Ода  на
рабство", поет був молодший, нiж ви зараз. Вiн сво?ю одою вiдповiв на указ
царицi Катерини 1783 року про  закрiпачення  селян  Укра?ни.  Iмператриця,
збагнувши мудрiсть тиранiв, могла одноразово i заборонити  вживання  слова
"раб"  i  фактично  узаконювати  рабство...  А  тепер  тисячi   чиновникiв
охороняють цi закони рабства.
   Василь Васильович задумався. Пасма його сивих кучерiв упали на чоло.
   - Треба вiрити в майбутн?... - вiв далi вiн. - Ви ще  молода  людина  i
ближче станете до того майбутнього. Слава нашо? вiтчизни в ?? майбутньому.
В це ми, просвiтителi, вiримо. Свiт розуму, науки, благородства  переможе!
Отож закликаю вас стати  на  чолi  нашого  нового  виховного  закладу,  що
вiдкрива?ться за мо?м проектом. Я  буду  вас  рекомендувати  на  засiданнi
"Приказа общественного призрения"... На новi подвиги,  капiтане,  во  iм'я
благородного просвiтительства! Пам'ятайте, хто любить сонце, той  не  може
не любити дiтей!
   Пiсля цього Капнiст перевiв розмову на iнше, розпитував  про  подi?  на
турецькому фронтi.
   Вийшовши з будинку Капнiста, Iван Петрович повернув  не  додому,  а  до
центрально? площi, посеред  яко?  пiдносилась  колона  ще  не  закiнченого
пам'ятника  "Слави",  що  за   проектом   професора   Академi?   художеств
Томаса-де-Томана мав символiзувати iсторичну перемогу над шведами  в  1709
роцi. Навколо  цiлим  ансамблем  розкинулись  в  стилi  ампiру  прикрашенi
колонами  урядовi  будинки.  Оглядав  архiтектурнi  деталi  споруд.  Стиль
подобався, хоч i не задовольняв  сво?ю  крижаною  врочистiстю.  Чогось  не
вистачало. Але чого - не мiг вiдповiсти. I тiльки коли  пролунали  десь  з
Кобищанiв  надвечоровi  дiвочi  пiснi,  -  здогадався:  "Тут  не  вистача?
народу".
   З цими думками пiшов старими вулицями мiста. Куди простував - не  знав.
Потiм похопився -  зачаровано  линув  назустрiч  пiснi,  що  доносилася  з
околицi. Поставали перед очима знайомi з дитинства завулки,  дорiжки.  Ось
уже й Ворскла, i пiсня все голоснiше  розноситься  в  просторах,  губиться
разом з останнiм промiнням сонця.
   Зорiло щедро розсипаними перлами оксамитне  небо,  коли  Iван  Петрович
повернувся додому.
   "Хто любить сонце, той не може не любити  дiтей"  -  цi  слова  старого
просвiтителя не сходили з думки.

   "Сонце i дiти, - бринiло в уявi. - Сонце -  початок  всього  живого  на
землi. Народи на зорi свого вiдродження зiгрiваються його промiннями..."
   Незабаром почав працювати в Будинковi для  виховання  бiдних,  а  пiсля
денних турбот розповiдав матерi про дiтей, разом з нею радiв i тривожився.
Здавалося, в цiй задушевнiй розмовi  брали  участь,  оживали  вправленi  в
темнi рямця портрети на стiнах: в одяговi соборного диякона дiд i батько -
ретельний службовець полтавського магiстрату..

   Стомлена  мати  починала  засипати.  А  Iвану  Петровичу  ще   хотiлося
розповiдати, виливати радощi  й  болi.  Але  кому?..  Стривай,  ось  вона,
подруга ще семiнарських рокiв, - скрипка. Брав ?? -  i  лилися  звуки.  То
були не тiльки примiтиви семiнарських вправ, а й мелодi? народних  пiсень,
сповненi  чарiвно?  фантазi?  каприччiо   молодого   Паганiнi,   з   якими
познайомився в армi?. Далi переходив до вiльних iмпровiзацiй - i в  звуках
народжувались картини, випливали улюбленi в мрiях троянцi. Вони  несли  по
латинськiй землi сво? звича? i молоду силу...

   25
   З учнями зустрiчався Iван Петрович не тiльки в  школi.  Часто  надвечiр
вони приходили до його будинку, приносили радiсть, цiкавi вигадки.
   Можна було попустувати на просторiм соборнiм майданi або  подивитися  з
гори на Ворсклу i далекi простори кучеряво? Полтавщини.
   Одного разу, коли схилилося  надвечiр  сонце  над  Буланiвським  лiсом,
прийшли учнi i принесли з собою аж двi несподiванi вигадки. Перша  вигадка
- невеликий вiзок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось  крутив
круглий обiдок. Друга - удосконалений паперовий змiй, який од вiтру високо
здiймався, пiдтримуваний розпростертими паперовими крильми.

   - Це ми самi вигадали, - доповiв Мишко Остроградський.
   - Добре. Завжди треба щось цiкаве  вигадувати.  Хлопцi  розважались,  а
Iван Петрович сiв на схiдцях рундучка. Навколо нього збилися хлопцi.
   - От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сiсти в не? i полетiти аж  до
хмар, - мрiяв Мишко.

   - То не можна, - говорили iншi.

   - Чому не можна?

   - Перекинешся!

   - А коли добре обчислити...

   - Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе.
   - Скажiть, Iване Петровичу, чи допоможе тут обчислення?
   - Обчислення - то велике дiло... А знайте, хлопцi, уже ? такi знаряддя,
що дають змогу людинi лiтати в повiтрi.

   - Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, - кинув Мишко.
   - Як же то лiтають?

   - Такi ? повiтрянi кулi. Наповнюють  кулю  газом  воднем,  який  значно
легший за повiтря. Тому така куля пiдiйма?ться  вгору  i  тягне  за  собою
корзину, в якiй сидять люди... Недавно в Петербурзi один учений  на  такiй
кулi пiднявся в повiтрi на височiнь до трьох верст!

   - Ого! То аж за хмари?

   - Так можна до зiрок долетiти, - радiв Мишко.
   - Не долетиш... Грiх... Бог громом уб'?, - нерiшуче обiзвався один.
   - Будуть часи, коли наука сягне i до зiрок, - пояснював Iван  Петрович.
- Зiрки - то ж такi великi кулi, як i наша Земля.
   Вже сонце заховалося за лiсом, сутенiло. Хлопцi почали спостерiгати, як
поволi з'являються зорi на небi.

   - От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравiша бува?  або
звечора, або вранцi. Треба ловити зором  i  Меркурiя.  Вiн  теж  пиша?ться
серед зiрок на початку  вечора  або  вранцi.  А  згодом  доберемося  i  до
Марса...
   Хлопцi уважно слухали, спостерiгали за зiрками.
   - Ну скажiть, чого воно так? - порушив зачаровану мовчанку Мишко.
   -_ _Як?
   - Та так - цiкаво...

   - Ех, соколята мо?! Вам би тiльки крила!
   - Та й що? - запитав один.

   - Що... Полетiли б до планети! - аж вигукнув захоплено Мишко.
   - А як зiрвешся?

   - Не зiрвуся. Обчислити тiльки треба, на те й математика! От що скажу!
   В цей час унизу пiд горою шляхом скрипiли чумацькi вози. Мишко гукнув:
   -  Ей,  чумаки!  Швидко  ми  випередимо  ваших  волiв!  Але  нiхто   не
вiдгукнувся з чумакiв. Тiльки чулося скрич пiння возiв.
   - Правда ж, Iване Петровичу,  ми  випередимо  чумакiв?  Вигада?мо  такi
повозки, що швидко бiгатимуть i лiтатимуть, - не вгавав Мишко.
   - Чумакiв швидко випередимо. Це так. А от чумацька пiсня завжди  житиме
з нами, - вiдповiв Iван Петрович. - Послухайте,  скiльки  в  тiй  пiснi  i
скарги на чумацьку долю, i розлого?  волi.  Десь  серед  широких  степових
просторiв народилася i сповивалася, мов у колисцi, та пiсня!
   Всi притихли, прислухалися до чумацького спiву, i  здавався  вiн  таким
просторим, як зорями гаптоване небо.

   - А на березi чумаки розпалили вогнище!
   - Коли в темрявi горить вогнище, то так,  нiби  якась  казка,  -  додав
Мишко.
   - Про вогонь багато ? казок, - зауважив Iван Петрович.
   - Розкажiть нам...

   - У давнину люди навiть вiрували у вогонь, як  у  чарiвну  силу,  як  у
бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в  ??
життi. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за  вогонь.
От i склалася така казка-легенда про Прометея. Це був  мужнiй,  нескоримий
перед богами велетень.
   - Тодi, мабуть, був тiльки бог-отець та  бог-син,  а  бога-духа  ще  не
було?
   Хлопцi засмiялися. Посмiхнувся й Iван Петрович, заговорив знову:
   - То було в стародавнiй Грецi?. Богами там були .вигаданi народом рiзнi
казковi велетнi, вродливi люди...  Аполлон,  Венера  та  iншi...  Слухайте
далi... Одного разу розгнiвався на людей найстарший бог Зевес i  забрав  у
них во" гонь. Залишилися люди без вогню  у  пiтьмi.  Заступився  за  людей
Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнiвався бог i звелiв прикувати
Прометея до скелi. Кожен день посилав орла викльовувати серце  Промете?вi.
Але за нiч серце знову виростало, i Прометей не  вмирав...  Минуло  багато
рокiв, знайшлися такi смiливцi, що вбили того орла i звiльнили Прометея.
   - А вiн живий i тепер?

   - То ж у казцi, - зауважив Мишко.

   - ? й у казцi правда, - додав Iван Петрович. - Правда поляга?  в  тому,
що серед людей  ?  смiливi,  безстрашнi  поборники...  Ото  й  кажуть,  що
Промете?в вогонь не вгаса?.
   - То, може, i в чумацькому вогнищi ? Промете?в вогонь?
   - Може, й ? iскорка, бо недарма чумацька пiсня  така  розлога...  Бачу,
ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечiр холодний...
   - Нi, нас грi? вогонь Прометея, - пожартував Мишко.
   - Ми ще будемо слухати... Розкажiть про вiйну з турками.
   - I про дуб Сiрка.

   - Добре, розповiм. Та й додому.

   Розповiдав Iван Петрович про туркiв.  Хлопцi  смiялися.  А  коли  почав
розповiдати про Сiркового дуба, його голос забринiв, як у розлогiй пiснi.
   Розпрощавшись з гостями, Iван Петрович у сво?х  думках  ще  продовжував
перебирати близькi серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою дорiжкою  до
дуба над днiпровою кручею. Сюди приносила  разом  з  пiснею  свою  чарiвну
скромнiсть та, що допомагала збагнути та?мницi прекрасного,  лелiяла  думи
поета.
   Щоб  розвiятись,  виводив  iз  стайнi  свого   задунайського   вороного
побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кiнь нiби  чекав  того
i, зачувши господаря в сiдлi, прудко  мчав  шляхом,  а  далi  -  навмання,
долиною Надворскля. Насторожував вуха,  нiби  вгадував  настро?  вершника,
стрясав гривою, дугою вигинав шию.
   На безлюдному просторi верхiвець сходив з сiдла. Кiнь повертав до нього
голову, пiдставляв спiтнiлу шию, щоб ?? погладив  господар,  форкав.  Бiля
його переднiх копит вершник стелив на прив'ялому полинi пропахлу  походами
волохату бурку i сiдав на не?, опустивши  поводи.  Кiнь  не  вiдходив  вiд
господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах  вороного
небо розсипалося сво?ми зорями. А коли знову зачував ?здця у сiдлi, то  ще
бiльше шаленiв, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темiнь  ночi,
а  в  небi  розгинав  сво?  прозоро-вихрясте  коромисло  Чумацький   Шлях,
схиляючись назустрiч свiтанню.

   26
   В Будинку для виховання бiдних вiдбувалися заняття. Перший урок  закону
божого вiв панотець. Ввiйшовши в клас,  вiн  поправив  на  грудях  срiбний
хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, вiд  яко?  запахло  ладаном  та
восковою свiчкою, i почав: "Спаси, господи, люди твоя..."  Спiв  пiдхопили
хором учнi. Потiм  панотець  робив  перекличку.  Кожен  учень,  якого  вiн
називав,  пiдiймався,  повертався  в  куток  класу,  де  висiла  освiтлена
лампадкою iкона, хрестився i лише тодi сiдав на сво? мiсце.

   На початку уроку панотець пояснював, як  святе  письмо  розповiда?  про
створення "свiтил  небесних".  Учнi  слухали.  Лише  Мишко  Остроградський
нахилив голову i  малював  на  папiрцi  "свiтила  небеснi".  Мiж  Венерою,
Марсом, Меркурi?м, як вiн уявляв  ?х  собi,  проводив  лiнi?,  вираховував
кути, що утворювались накресленими лiнiями.
   Закiнчивши пояснення, законоучитель пiдiйшов до  Остроградського,  взяв
покреслений ним папiрець, запитав:

   - Що це ти понакреслював тут, отроче?
   - То я малюю свiтила небеснi.

   - Свiтила небеснi тiльки созерцанi?м духовним  можна  пiзнати.  А  нам,
грiшним, не треба сво?м розумом забиратися на  небо...  ?диного  Iллю  бог
узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колiсницю!
   - Але i громову колiсницю, напевно, треба було  математично  обчислити,
щоб не перекинулася по шляху до неба.

   По класу пронiсся затамований смiх. Це роздратувало панотця.
   - Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив?
   - Вивчив.
   - То скажи, хто була дiва Марiя - мати божа?
   - Це  така  чепурна  жiнка,  у  вишиванiй  сорочцi,  голубiй  керсетцi,
картатiй плахтi та червоних чобiтках. Однi?ю рукою вона трима?  дитину,  а
другою взялася за щоку i  так  лагiдно  та  сумовито  дивиться.  Очi  нiби
зажуренi в не?. А коло нiг намальовано кобзу i квiточками обведено.

   - Де це ти таке чув чи бачив?

   - Це у  нашiй  говтвянськiй  церквi  такою  намальована  дiва  Марiя...
Запорожцi побудували ту церкву. Говтва - це бiля нашо? Пашенно?, де батьки
живуть.
   - Дивнi дiла тво?,  господи...  Дiва  Марiя  облачашася  в  божественне
убрання, у священнi ризи. Тiльки грiховнi навожденiя можуть зображати  так
святу Марiю!
   - Навожденi?, - повторив Мишко i додав: - То ж, кажу, так по навожденiю
намалювали запорожцi. А церкву вони збудували на високiй горi.  Далеко  ??
видно, аж на шлях до Розрито? могили!

   - То все грiховне! - буркнув панотець. - В ге?ну огненну таких малярiв!
   Перевiвши дух, законоучитель знову запитав:
   - А скажи, хто такi були сорок святих?
   - Сорок  святих...  Це  така  ватага  запорожцiв  у  жупанах,  що  нiби
готуються до бою.
   - Де це ти бачив?

   - У нашiй говтвянськiй церквi...

   - Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умi?ш?
   - Умiю.
   - Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во iм'я отця...
   Мишко пiдносив руку до лоба i швидко ?? опускав униз, не кладучи хреста
на себе.
   - Ну, - продовжував панотець, - чого ж ти  не  кладеш  хреста  на  свою
телячу голову?
   - Бо грiх класти святий хрест на телячу голову. Телята ж не хрещенi?
   Зiрвався в класi смiх. Розгнiваний панотець пробубонiв басом:
   - У тебе не тiльки теляча голова, а й свиняче рило!
   Далi розгорнув журнал i  вивiв  одиницю  таким  рвучким  рухом,  що  аж
скрипнуло перо.
   Почувся дзвоник на  перерву.  Законоучитель  кiбчатимн  нiгтями  схопив
журнал i швидко вийшов з класу, понiсся, як сполоханий журавель.
   Учнi зелементували, пiдстрибуючи:

   - Теляча голова... Ме... Ме...

   Друзi пiдiйшли до Остроградського.

   - Добре ти провчив його.

   - А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозумiла...
   - Задачу цю можна простiше розв'язувати, нiж у книзi.

   Мишко пояснював.
   - Дивись, то це ж зовсiм просто... Тiльки  треба  догадатися.  Спасибi,
Мишко!
   Потiм   розпочався   урок   з   математики.   Учитель   дав   завдання.
Остроградський швидко розв'язав задачу  i  заходився  креслити  лiнi?,  що
розпочав ще на уроцi закону божого. До нього пiдiйшов учитель.

   - Розв'язав уже?
   - Уже.
   Вчитель узяв зошит, подивився.

   - Вiдповiдь вiрна. Але розв'язано не по-книжному.
   - По-книжному довго, а так простiше.

   - А це що ти креслиш?

   - Хочу обчислити кут од планети до Землi.
   - То дiло не нашого розуму...

   - Але ж цiкаво...

   - Краще розв'язуй по-книжному задачу, - зауважив  учитель  i  пiшов  до
iнших учнiв...
   Невдовзi пiсля пам'ятного уроку закону божого учнi сповiдалися у церквi
перед  причастям.  Дiйшла  черга  до  Мишка  Остроградського.   Насуплений
панотець сердито нахилив його голову до церковно? книги в бляшанiй оправi,
накрив чорним покривалом i почав сповiдати.

   - Скажи, чи ма?ш грiхи, отроче?

   - Маю...
   - А чим нагрiшив?

   - Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.
   Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кiнь  пiд  мухами,
але не мiг порушувати ходу сповiдi. Лише блаженним голосом повторював:
   - Проща?ться i розрiша?ться... Проща?ться i розрiша?ться...
   Правою рукою панотець хрестився, а лiвою забрався пiд чорне  покривало,
намацав голову Мишка i щипав його за вухо.

   Коли виходив Мишко з церкви, його товаришi запитали:
   - А чого в тебе сльози на очах?

   - Вiд щиро? сповiдi i каяття.

   Та цим не закiнчилося покарання  Мишка  Остроградського.  Законоучитель
поскаржився на нього наглядачевi Iвану Петровичу.
   - Закону божого не  вчить...  Богохульству?,  творя  гординю  во  храмi
божiм...
   Iван Петрович покликав Остроградського до себе в кабiнет.
   - Розкажи, Мишко, чим ти провинився i на уроках математики, i на уроках
закону божого?
   -  Математику  я  дуже  люблю.  Хочеться  робити  бiльшi  обчислення  i
розв'язувати складнiшi задачi.
   - А закон божий? Чим ти розгнiвив панотця?
   - Розгнiвив тим, що вiдповiдав про святу Марiю та про сорок святих так,
як вони намальованi у нашiй церквi, у Говтвi.
   Iван Петрович зацiкавився розповiддю Мишка.
   - При?хали б до нас та  подивилися,  як  запорожцi  порозмальовували...
Люди моляться до тих iкон i завжди свiчки до них ставлять.
   - Це дуже цiкаво. При нагодi при?ду.

   - Ото добре... А панотця я бiльше не дратуватиму. Хай вiн  сказиться...
Бачите оце в синцях вухо? То вiн мене так сповiдав перед  самим  престолом
божим.
   Iван Петрович  подивився  на  синцi,  поклав  руку  на  голову  хлопця,
по-батькiвському провiв по свiтлiй чупринi.

   - З тебе. Мишко,  люди  будуть...  А  в  твою  Говтву  я  колись  по?ду
подивитися на тi картини, що про них розповiда?ш.

   27
   Рано-вранцi Iван Петрович любив ходити, де найбiльше збира?ться народу:
чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.
   Якось у недiлю спостерiг вiн по дорозi до монастиря зборище  людей,  що
слухали двох мандрiвних дякiв,  якi  разом  з  солдатом  виконували  пiсню
"Всякому городу нрав й права". Дяки тягли верескливим  голосом,  а  солдат
густим басом нiби ударяв  у  бубон.  Далi  дяки  замовкли,  тiльки  солдат
наспiвував:
   Задумали базилевцi

   Свiй вiк вкоротити,

   Козаченькiв-вергунiвцiв

   Та й закрiпостити...

   Составили вергунiвцi

   З Турбаями ряду -

   Обступили панську оселю

   Спереду i ззаду.

   Не дослухавши пiснi, Iван Петрович, упiзнавши спiвака, обiзвався:
   - Це ти, Семене?!

   - Я, батьку отамане!..

   З цими словами спiвак, спираючись на  костур  i  шкутильгаючи  на  одну
ногу, пiдiйшов до Iвана Петровича.

   - Де ж ти таку пiсню взяв?

   - Сам вигадав про те, що було  в  наших  Турбаях.  Обнялися,  як  давнi
друзi, по-козацькому - тричi навхрест.

   Серед гурту людей пронiсся гомiн:

   - Дивись... Такий пан, а обнiма?ться з простим солдатом!
   - Душа ж однакова, що в простого, що в пана.
   - Не завжди однакова... У кого добра, а  у  кого  зла.  Перше,  про  що
запитав Семен, це:
   - А чи живий ще той кiнь, що його викохали i подарували вам  задунайцi,
назвавши Отаманом?
   - Живий, занудився на стайнi без походiв...
   - Треба розвiяти його тугу!

   - О, напевно, розвi?мо!

   Iван Петрович повiв гостя до свого дому. Але  Семен  зажадав  передусiм
зайти на стайню - глянути на коня.

   - Здоров, задунайський друже!

   Кiнь пiдняв голову, тихо заiржав, ударив копитом, нагнув шию.
   - Пiзнав, - задоволене мовив Семен i погладив шию,  голубливе  потрiпав
гриву.
   Господар повiв гостя до вiтальнi, почав частувати вишнiвкою. Але  Семен
не дуже квапився до пиття, бо стiльки принiс з собою вражень,  що  не  мiг
усього разом розповiсти. Нiби не вистачало йому слiв, щоб ними  переказати
сво?  житт?вi  пригоди.  Найбiльше  купчилися  спогади   про   задунайськi
мандрування, походи, бо?, i  вiн  розповiдав  повагом,  добираючи  дотепнi
слова.
   - Брали ми i Iзма?л, i пiд Слободзе?ю з турком билися...
   Слово "Слободзея" вимовив урочисто.

   - Тут наш командир запитав охочих  добровiльно  пiти  на  сто  смертей!
Треба вночi  зняти  турецького  вартового,  вчинити  переполох  у  ?хньому
таборi, щоб тим часом кинутися на ворогiв з iншого боку.  Визвався  на  це
дiло мiй побратим, з Донщини родом, Iваном його  звали.  Тут  заскребло  в
мо?й душi. "Не вiдстану вiд тебе, - кажу йому, - з тобою в огонь i в воду,
на сто смертей пiду з тобою!" Отож пiшли на  це  дiло  удвох.  Пiдiбралися
тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою i
супостатську макiтру оддiлив од плечей.  Пiдбiгло  ще  кiлька  бусурманiв,
залементували, як коти напровеснi.  Ми  не  тiкали,  завзято  вiдбивалися,
кололи, рiзали без розбору. А тут ударили  збоку  нашi.  Зчинилася  бiйка.
Пiшли кулачнi  накарпаси,  у  виски  i  в  зуби  стусани.  Од  злостi  всi
осатанiли. Побратим мiй  попався  в  коло  ворогiв,  мов  мiж  вовкiв.  Я,
нап'явши всi жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати...  Та
не встиг визволити завзятого друга. Пiдтятий ворогами, упав  вiн.  Я  люто
одбивався, чув, як нашi вже близько гукали. Страшна халазiя  пiшла.  Та  в
головi  потуманiло  менi  вiд  болю  в  нозi...  упав.  Був  ранок,   коли
прокинувся, у кровi весь. Не мiг звестися на ноги. Пiдповз  до  побратима.
Лежав вiн  ниць.  Повернув  його  лицем  до  сонця,  що  ледь  показалося,
розстебнув груди, слухаю - ще не потеряв вiн духу. Тяжко поранений  був  у
голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж  на
Донщинi, казав, мати i сестра ?. Почав його  пiдiймати,  та  не  вистачало
сили. На мить мо? серце наче розкисло - заплакав, а потiм почав  рачкувати
i волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорiв наш прапор над
Слободзе?ю. Лiз, лiз, та не вистачило сили i опам'ятався вже  в  лазаретi,
Лежав там бiля мене i побратим.

   Iван Петрович, слухаючи розповiдь, дещо занотовував  на  паперi.  Семен
закiнчив словами:
   - Отаке бува? з нашим братом, що шука? правди по кра?нах далеких.
   Послухавши розповiдь, Iван Петрович зачитав Семеновi занотованi рядки:
   Любов к отчизнi де геро?ть,

   Там сила вража не усто?ть,

   Там грудь сильнiйша од гармат...

   28
   З того часу, як оселився Семен  у  будинковi  Котляревського,  дозвiлля
Iвана Петровича заповнювалось не тiльки музикою, а й  розповiдями,  новими
анекдотами,  жартами.  Сюди  приносив  свою  втому  i  секретар   "Приказа
общественного призрения" Стеблiн-Камiнський.

   - Приймiть до свого куреня! - звертався Стеблiн, i на його добродушному
обличчi зморшки  складалися  в  усмiшку,  а  риженькi  вусики  пiдiймалися
догори.
   - Просимо гостя до вiтальнi, - запрошував Семен. - Попробу?те  сьогоднi
нашого борщу. Сам наварив.

   - Смачний?
   - З перцем! Коли облити таким борщем собаку, то забiжить пiд три  чорти
або сказиться. А нашому братовi нiчого. Звикли i до  перцю,  i  до  всього
гiркого, як циган до хрону.
   Iван Петрович у домашньому  халатi  виходив  назустрiч,  вiв  гостя  до
вiтальнi. А Семен починав  поратися  бiля  самовара,  роздмухуючи  вугiлля
халявою свого чобота, жартуючи:

   - Таке знаряддя циган ковальським мiхом назива?. Коли смеркалося, Семен
запалював грубку. Свiчки не свiтив, щоб не  чадити  в  хатi.  Досить  було
освiтлення, що падало вiд грубки, гойдаючи велику, кудлату Семенову  тiнь,
коли вiн пiдкидав дровинячку або ворушив жар. Спалахувало полум'я i,  нiби
брижi по водi, розпливалося по кiмнатi свiтло, лягало  на  задумливе  лице
Iвана Петровича. Радо розповiдав про вихованцiв, називаючи свiй заклад  не
iнакше, як будинок для бiдних, бо  не  любив  офiцiйного  -  "Будинок  для
виховання бiдних дворян". З розповiдей  Iвана  Петровича  Семен  уже  знав
iмена вихованцiв.
   - А як там Мишко? - запитував вiн.

   - Остроградський - розумний хлопчик. Дуже любить математику.  Спритний,
жвавий... Та от один полтавський мiщанин написав скаргу  на  школу.  Пише:
"Про закон божий нiхто навiть поняття не  ма?,  або  краще  сказати,  чого
вчать ?х, i самi не вiдають".
   -  Не  зважайте,  -  обзивався   Стеблiн-Камiнський.   -   В   "Приказе
общественного призрения" ми всi задоволенi вашою працею.
   - Я вважаю, що голови юнакiв не треба забивати релiгiйною покорою.  Дух
розуму, вiльностi треба вселяти в молодi душi.
   - Вiльнiсть - то правильно, - вставляв сво? словечко i Семен, - людська
душа проситься до вiльностi, як пташка б'?ться до сонця.
   - Правильно, Семене... Як пташка б'?ться до сонця. Так i мо? дiти.
   В такi вечори Iван Петрович розповiдав багато пригод, якi  пережив  сам
або чув вiд iнших. Заслухавшись, Семен забував пiдкинути дровинку в грубу.
Тодi  падали  на  кiмнату  густi  сутiнки,  нiби  кутаючи  собою  пройденi
розповiдачем шляхи. Спохватившись, Семен воруЫив жар,  i  знову  вiдблиски
вогню тихо гойдалися в затишнiй кiмнатi.
   Нарештi   запалювали    свiчки,    i    Стеблiн-Камiнський    розгортав
"Санкт-Петербургские ведомости", вмощувався край столу, щоб падало  свiтло
на газету, i читав новини:
   "Из Копенгагена пишут: прибывшие сюда корабельники рассеяли слух, будто
бы остров Мадера поглощен вулканическими извержениями. Надеются, что  слух
сей не подтвердится".
   - Ото й добре, що не пiдтвердиться, - засмiявся Iван Петрович.
   - А це ще новина, - читав Стеблiн-Камiнський. - "Из Марселя пишут,  что
бей алжирский велел отрубить головы английскому, шведскому  й  сардинскому
консулам. И хотя слухи о сем несколько между собой разнствуют, однако  все
согласны, что французскому консулу не сделано никакого вреда".
   Iнтерес викликало повiдомлення про подорож по Австрi? Наполеона з сво?ю
новою дружиною Марi?ю-Лу?зою.

   - То Наполеон обнюху? росiйськi кордони, -  зауважив  Iван  Петрович  i
став розповiдати про походи французького полководця та про його небезпечнi
завойовницькi плани.
   - Нема людям спокою, - вставляв слово Семен. - З турком нiби покiнчили,
а тут хранцуз преться, як чортяка лiзе.

   - Ой лiзе, лiзе навiжений француз. Завдасть нам ще багато турбот.
   - А що ж вiн такий нехрист, як i турок?
   - Нi, хрещений, тiльки не в тiй водi купаний, - смiявся Iван Петрович.
   Так  минали  зимовi  вечори.   До   щедрувального   вечора   готувалися
заздалегiдь. Найбiльше тривожився Семен, вiрячи, що в цей  вечiр  разом  з
щедрiвкою народжу?ться доля всього року i кожно? людини.

   До  дому   Котляревського   приходило   багато   щедрувальникiв.   Вони
прославляли козацькi походи i тиху хлiборобську працю,  звеличували  розум
людини, доброту. Тут дiвчина  порiвнювалася  з  ясним  сонцем,  трудiвниця
ставала королiвною, царiвною,  ясною  зорею.  Приносили  iз  щедрiвкою  до
господаря в гостi "ясне сонечко", "ясниц мiсяць", "дрiбний дощик",  вiтали
всю родину.
   А нашому пану Iвану

   Ясен мiсяць у вiконце зазира?,
   Срiблом шляхи посипа?,

   Його коник вже iржа?,

   Дорiженьку провiща?...

   Слухаючи спiви, Семен  насторожувався  i  прислухався,  чи  справдi  не
заiржав кiнь на стайнi.
   Дорiженьку провiща?,

   Копиточком вибива?.

   А край шляху широкого

   Його зiрка вигляда?,

   Рушник слiзьми вишива?,

   Щедру доленьку блага?...

   Слова щедрiвки тривожили господаря.  На  його  чистому  чолi  пробiгали
хмаринки задумливостi. Вiн просив ще раз  проспiвати,  та  й  сам  починав
пiдспiвувати. Спiвав i Семен, при?днуючись до парубочого хору.
   Нагородженi щедрiвники виходили з вiтальнi.
   - Так подiля? народ сво? духовнi доброти, - говорив  Iван  Петрович.  -
Якими сонячними барвами квiтчають спiви зорю-дiвчину, як велично звучить у
них слово "дiва". Тисячолiттями увiнчу?ться  воно  легендами,  переказами,
повiр'ями i дише завжди  запашною  юнiстю.  Ще  минуть  столiття,  i  нашi
нащадки збиратимуть перлини, розсипанi щедрiвками по квiтучiй землi. Це тi
скарби, якими ма?гiiо право пишатися.
   Та ось в кiмнату зходить  нова  група  щедрiвникiв,  привiвши  дiвчину,
наряджену королiвною. Спiваючи, вони обсипали ?? посохлими квiтами. Обдало
кiмнату пахом василькiв. Синьоокою голубкою вабила зiр господаря  щедрiвна
королiвна. А коли гостi назвали ?? Наталею, вiн збентежено прислухався  до
?? голосу. Його уста зашепотiли:
   - Скiльки синьооких Наталок розносять свою молоду снагу...
   Випроводжав господар щедрiвникiв аж  за  ворота,  повернувшись,  впивав
пахощi залишених на пiдлозi квiтiв. Семен журно мовив:
   - Водив i я колись свою королiвну на щедрiвку... Слухаю спiви, а з ними
нiби заквiтчана наречена йде i душу тривожить.
   Промайнули хвилини задумливо? мовчанки. Почулося  iржання  коня.  Семен
вiдчинив  дверi,  повiяло   снiговим   повiтрям.   Починалася   хуртовина.
Повертаючись знадвору, мовив:

   - Копитом б'? кiнь. Недарма обзива?ться вiн у цей iцедрий  вечiр.  Буде
тривожний рiк...


   29
   Зимовi хуртовини змiнилися буремною  весною.  Травень  1812  року  мало
принiс тепла. Поривчастi вiтри котили з  заходу  хмари,  сiяли  проливними
дощами. Не припинялися вiтри i на початку червня. Але  не  тiльки  повiтря
дихало передгроззям, а й у життi кра?ни вiдчувалося наближення  громовиць.
Ширилися чутки про перемоги Наполеона в Австрi? i Пруссi?,  про  скупчення
його вiйськових сил по той бiк Нiману.
   Але    в     домi     малоросiйського     генерал-губернатора     князя
Лобанова-Ростовського не припинялися  щосуботнi  розваги.  Сюди  прибували
значнi особи мiста, гостили представники знатних родин з iнших мiст.
   В одну з таких червневих субот зiбралося чимало гостей. Дружина  князя,
струнка i статна, хоч немолода, любила тримати навколо  себе  молодь,  щоб
розважатись добрими виставами. До участi  в  них  вона  запрошувала  Iвана
Петровича, якому дозволялось  приводити  в  губернаторський  дiм  шкiльних
хористiв. До того ж краще за нього нiхто не мiг прочитати вiрш чи уривок з
п'?си. Добре вiн знався на анекдотах i розумiв,  коли  який  з  них  можна
розповiсти.
   Захоплюючись  домашнiми  виставами,  княгиня  доручала   Котляревському
готувати ?х до рiзних свят. Не  раз  навiщала  вона  знаменитого  вельможу
Дмитра Прокоповича Трощинського в Кибинцях пiд Миргородом, при дворi якого
iснував  крiпосницький  театр.  Пiсля   кожно?   тако?   по?здки   княгиня
запрошувала Iвана Петровича i просила його пiдгбтувати чергову  виставу  в
губернаторському  домi,  щоб  не  поступитись   успiхами   перед   театром
миргородського магната.
   Цього, разу вiдбувалась репетицiя комедi? Княжнiна "Сбитенщик". Нелегке
завдання взяв на себе Котляревський. Доводилося йому вносити навiть  деякi
змiни в текстi п'?си,  адже  не  всi  музичнi  сцени  можна  виконати  при
наявностi  обмежених  любительських  артистичних  сил.  Головне,  зберегти
авторський задум, показати енергiйного i здiбного представника з народу.
   Фiнал п'?си, коли геро?ня кинулася в обiйми свого  коханого,  обiрвався
несподiванкою. Широко розкрилися дверi залу, i прибув  князь  у  супроводi
ад'ютанта. Так вiн з'являвся за  надзвичайних  обставин.  Виконавцi  ролей
застигли в сценiчних позах.
   - Князю,  що  сталося?  Зчинився  десь  заколот  крiпакiв?  -  тривожно
запитала княгиня.
   -   Нi...   На   цей   раз   приголомшена   вся   Росiя!   -   вiдповiв
Лобанов-Ростовський, i зморшки збiглися  на  його  чолi.  -  Наполеон  без
оголошення вiйни переправив свою численну армiю через  Нiман  i  розгорнув
наступ. Iмператор залишив Вiльно. Наша армiя вiдступа? до Смоленська.

   Виконавцi головних ролей, почувши незвичайне повiдомлення,  звiльнились
вiд обiймiв i, наче провинившись, сходили зi сцени.
   Iван Петрович, похиливши голову,  тривожно  стояв  перед  князем,  наче
сподiвався його розпоряджень.

   Княгиня, вражена повiдомленням,  нiби  скам'янiла  на  мить.  Збагнувши
сувору правду почутого, вона опустилась на колiна, ?? приклад  наслiдували
iншi. Запанувала тиша, яку порушив губернатор:

   - Завтра в соборi буде вiдправлено молебень за спасiння Росi?...
   Рано на другий день обiзвався соборний дзвiн, а за  ним  з  протилежно?
гори загув монастирський бас, i  незабаром  почали  вторити  дзвонами  всi
церкви мiста. Народ висипав на вулицi, повалив  до  соборно?  площi,  йшли
ремiсники, мiщани, чумаки. Першими обзивалися на дзвони купцi,  хрестячись
та зiтхаючи, просячи бога, щоб менше матерiальних повинностей накладала на
них вiйна.
   В  натовпi  бiля  собору  з'явився  старець,   захожий   iз   заселених
старообрядцями-розкольниками  сiл  на  пiвднi  Полтавщини.  Навколо  нього
купчилися старi чоловiки та жiнки, слухали розповiдi про появу анцихриста.
   Одягнувши капiтанську форму, Iван Петрович прибув до сво?х вихованцiв.
   - На нашу вiтчизну напали полчища завойовника  Наполеона  Бонапарта,  -
заговорив вiн. - Уже кiлька рокiв Наполеон виношував намiри iти походом на
Москву. Йому легко давалися перемоги в ?вропi.

   Далi, розповiвши  про  окремi  геро?чнi  епiзоди  iсторi?  свого  краю,
закiнчив:
   - Будемо всiма помислами i почуттями зi сво?м народом...
   Пiд звуки шкiльного оркестру колона рушила на соборну  площу.  Попереду
iшов Котляревський. Люди на вулицях розступалися...
   - Це ж наш Iван Петрович, - чулися голоси.
   - Та яких соколят веде за собою!

   - Який сокiл, такi ж соколята... Дзвони заглушували розмови людей.  Пiд
час молебства Iван Петрович помiтив стару  жiнку  в  чорному  вбраннi,  що
стояла на колiнах i била поклони.

   - Моя сердешна мати...  Молиться,  як  завжди,  за  сина,  передчуваючи
розлуку.
   Поруч стояв суворо-задумливий Семен Битий. Вiн не клав на себе хрестiв,
не бив поклонiв, не ронив, як iншi,  слiз.  Тiльки  пасма  розкуйовдженого
волосся настовбурчилися, як пiр'я в орла перед раптовим злетом.
   Кинув Iван Петрович погляд  на  сво?х  вихованцiв,  що  стояли  понурi,
стривоженi.  Хотiлося  притиснути  до  грудей   кожного,   вiдчути   биття
збентеженого серця.
   Не знав, на що зважитись, - чи йти в  похiд,  чи  послухатись  розумно?
поради старого  Капнiста:  "Капiтанiв  у  мундирах  багато,  а  нам  треба
капiтанiв духу, освiти".
   Згадав про вороного Отамана, що  занудився  у  стайнi.  Поезiя  походiв
заповнювала уяву. Озирав кiлькатисячний  натовп.  Коливалися  простоволосi
голови. Котилися передзвони церков, i  линули  з  ними  настирливi  пекучi
думи...
   Увечерi зiйшлися в будинковi Котляревського  друзi.  За  звичкою  Семен
Битий сидiв на  низенькому  стiльчику  бiля  порога.  Вiн  прислухався  до
розмов. Сивою голубкою  вуркотала  бiля  сина  мати,  дивлячись  на  нього
благальними, повними слiз очима.
   - Коли побачила тебе, Iваночку, бiля собору у параднiй формi, серце мо?
заридало. Думаю - в похiд збира?шся... От  i  зараз  дивлюся  на  тебе,  а
уявляю в походi... Не кидай мене, горем бито? старо?.

   - Заспокойтеся, мамо. I без мене знайдеться багато хоробрих во?нiв, щоб
розбити ворога. Спiть спокiйно, мамо.

   - Не покинеш?
   - Не покину...

   Утираючи сльози, мати залишила вiтальню.
   - Звiсно, мати, - зiтхнув Семен. Точилися розмови про подi?, про те, що
цар Олександр I взяв на себе командування вiйськами.
   - Менi зда?ться, - говорив Iван Петрович, - що царям краще б  царювати.
В такiй кра?нi, як наша,  де  земля  тече  молоком  i  медом,  ?  над  чим
порядкувати. А вiйна - це дiло тих, хто зна во?нне ремесло.
   Iван Петрович розповiдав про iсторiю приходу до  влади  Наполеона,  про
його полiтичнi iнтриги, позування перед сво?ми фаворитами та чутливими  до
пригод дамами завойованих мiст.

   - Войовничий запал, посiяний Наполеоном,  може  швидко  розвiятись  при
перших утрудненнях  i  поразках.  Французький  полководець  виявив  умiння
завойовувати держави. Але вiн зумiв i накивати п'ятами з ?гипту, коли  там
спiткали його невдачi.

   - Отак чоловiк куйовдить увесь свiт, глита?, як галушки, цiлi  царства,
а довою?ться до того, що й йому жаба цицьки дасть,  -  жартував  Семен,  а
потiм, зiтхнувши, додав: - Ще не встигла прочахнути  земля  вiд  турецько?
вiйни, а тут знову баталi? почалися.
   -  Може,  й  нам  ще  доведеться  воювати,  -   прикинув   сво?   слово
Стеблiн-Камiнський.
   - Та до цього дiла ми звикли. Ось i я...  Хоч  накульгую,  а  на  вiйну
пiшов би. Козакам таке - або хлiб молотити,  або  ворога  бити,  аби  була
робота...
   - Може бути робота й козакам, - роздумливо вiдповiв  Iван  Петрович.  -
Досвiд Антона  Головатого  та  iсторiя  з  задунайськими  сiчовиками  може
повторитися. Треба лише кинути клич, який би припав до  серця  козацтву...
Хоч уже й поржавiли батькiвськi шаблi, та iржа ще не  поточила  козацького
духу.
   Вiд цi?? розмови очi у Семена  заiскрилися.  Вiн  неквапливо  пiшов  на
стайню, оглянув  Отамана,  а  повернувшись,  знову  слухав  розмови.  Тихо
повторив:
   - Iржа не поточила козацького духу...

   30
   Вiстi про швидкий наступ наполеонiвських вiйськ  сiяли  рiзнi  розмови.
Тепер  Семен  частiше  ходив  на  стайню,  гладив  ворону   шию   Отамана,
окульбачував його i тихо казав:

   - Старi?ш, друже? Занудився без походiв? Давно пив воду з Дунаю?
   Кiнь iржав i греб копитом. Для  Семена  то  було  прикметою  наближення
походу. Потiм iшов  у  мiсто,  прислухався  до  балачок,  а  повернувшись,
розповiдав Iвану Петровичу про все, що чув, i бачив, як неспокiйно  трима?
себе вороний Отаман.
   Потай витягав iз сво?? давньо? торби сурму,  яку  принiс  iз-за  Дунаю,
продував ?? i знову обережно ховав.

   Недаремними були Семеновi передчуття. Саме  в  той  час,  як  росiйська
армiя залишила 6 серпня Смоленськ,  вiдступаючи  до  Москви,  а  8  серпня
iмператор  призначив  командуючим  усiма  армiями  генерала  Кутузова,  на
Укра?нi почалося формування добровольчих козацьких полкiв для  боротьби  з
навалою французiв.
   Князь Лобанов-Ростовський  доручив  капiтану  Котляревському  формувати
п'ятий  козацький  полк  на  територi?  Хорольського,  Миргородського   та
Кременчуцького повiтiв.
   - Ви  зна?те  мiсцевi  звича?  i  прагнення.  Ваше  iм'я  вiдоме  серед
простолюдiв. Тому я сподiваюся, що  в  найскор-шому  часi  ви  органiзу?те
бойовий козацький полк. Даю на допомогу трьох  чоловiк  з  губернаторсько?
роти особливих доручень. Рапортуйте без затримки про хiд справи.  З  божою
допомогою завтра ж вирушайте!
   - Радий виконувати доручення, ваше сiятельство! Але мо? вихованцi...
   - Передайте справи сво?му помiчниковi?
   - Слухаю, ваше сiятельство!

   Наступного дня чотири вершники мчали шляхом вiд Полтави до Хорола.  Пiд
сiдлом Iвана Петровича вигравав, стрясаючи чорною гривою, вороний  Отаман.
Слiдом за вершниками торохкотiла бричка, запряжених коней  поганяв  Семен.
Переправившись  через  Говтву,   мандрiвники   зупинилися   бiля   корчми.
Двадцятилiття не згладило згадок про цю корчму та  про  пам'ятнi  зустрiчi
бiля не?.
   10 серпня зупинилися в Горошинi, почали  набирати  охочих  вступити  до
полку.  12  серпня  Котляревський  повiдомляв  Лобанова-Ростовського   про
виконання доручень, вiдзначаючи, що "вступають у  козаки  з  задоволенням,
охоча i без найменшого смутку: всi з пiками,  багато  з  шаблями,  iз  кiс
перероблених. ? з  рушницями  i  пiстолями,  але  ця  зброя  в  посереднiй
справностi; конi невеликi, але для служби придатнi; одяг увесь новий,  але
треба привести до однакового вигляду".
   Серед народу рознеслися чутки, що  всiм,  хто  вступить  у  полк,  буде
забезпечена козацька вольнiсть. До панських  будинкiв  сходилися  крiпаки,
просили дозволу iти в ополченцi, щоб  добути  козацькi  права,  вiд  попiв
вимагали правити службу за козацьку вольнiсть.

   - Козацтво ожива?! - вигукували при зустрiчах селяни.
   - Якби-то... Може, з'явився б i Залiзняк iз свяченим!
   - Тодi пани попiдбирали б сво? животи!
   - А може, й козацькi землi повернули б?..
   У кожнiй кузнi день i нiч важко гупали молоти. Кували  списи  i  шаблi,
вистругували замашнi ратища. Бiля штаб-квартири  в  Горошинi  завжди  було
людно.
   Командир  полку  Котляревський  давав  рiзнi   розпорядження,   оглядав
ополченцiв, пiдбадьорював ?х жартiвливим словом.

   Один приходський пiп привiв до штабу  свого  сина,  що  втiк  з  бурси,
просив командира записати його в полк.

   - Сi? чадо, - говорив пiп, - наукам не рад??т, от бурси  уб?гахом,  акi
от ге?ни. На базарах i ярмарках бублики в бублейниць похiщаху i  сластьони
множеством пожiрахом. Злоречивий ?сть, сiречь  сквернословiт,  не  почитая
отца i матерi. Всяке сатанiнске наущенi? радий творити. Толiко  велебно  в
дудку дуднит. Дондеже не вразумяху чада, на службу порядка ради козацького
записати прошу оного... Благословiть отрока на вiйну. Iбо i чоловiк божий,
рекомий Мартин Задека, похожахом по миру глаголет гласом преподобним,  яко
поверженная во пепел Москва взойдет на градус святого Сiона, да поклонятся
перед нею язицi  вiд  сходу  до  заходу  сонця...  Свят,  свят,  свят.  Да
расточатся вразi. Амiнь!
   - Добре, панотче, добре, - вiдповiв, посмiхаючись, командир полку. Далi
пiдiйшов до юнака, поклав руку на плече: - Козаком хочеш бути?
   - Вельми хочу! - пробасив юнак. - Настогидла менi бурса!
   - Семене! - гукнув Котляревський. -  Обрiж  йому  до  колiн  бурсацький
каптан. Надягни козацьку шапку i дай кумачу пiдперезатися!
   Швидко бурсак набув козацького вигляду.
   - Що ж робитимеш у походi?

   - На сурмi гратиму!

   - О, сурмача нам треба! Семене! Дiстань свою дудку, хай задуднить!
   Семен неохоче витяг з торби сурму, благальне мовив:
   - Думав, хоч сурмачем вiзьмуть мене до походу, а тут...
   - Тобi iнша робота знайдеться! -  I,  звертаючись  до  бурсака:  -  Ану
заграй!
   Юнак, набравши повнi груди повiтря, з великою силою заграв у сурму так,
що всi присутнi принишкли.

   - Добрий сурмач! Нам саме такого й треба. Записуй у полк,  -  звернувся
Котляревський до вiйськового писаря.

   Незабаром   Котляревський   надiслав   новий    рапорт    на    iм    я
Лобанова-Ростовського.
   "Вельможний князю, шановний пане!

   Нарештi 5-й кiнний козацький полк  сформований...  Люди  в  полку  дуже
добрi, конi кращi за посереднiх... Уклiнно звертаюсь з проханням до  Вашо?
вельможностi про надiслання в 5-й козацький полк командира i  про  вiдпуск
мене на мою посаду. Крiм того, що я зовсiм не маю пiдготовки нi до служби,
нi до походу, вихованцi залишаються i до цього часу без зимового одягу. За
багатьма  турботами  Вашiй  вельможностi  неможливо   згадати   про   них;
полтавський приказ дуже безтурботний... Змилосердьтесь над цими  сиротами,
Ваша  вельможнiсть,  i  удостойте  ?х  i  мене  вза?мно  Вашою  увагою  та
прихильнiстю. З глибоким висо-кошануванням i душевною вiдданiстю до  особи
Вашо? вельможностi маю за честь бути, милостивий пане, Вашо?  вельможностi
покiрним слугою

   _Iван Котляревський _
   Серпня 27-го дня 1812 р. Горошин".
   Лобанов-Ростовський заводольнив прохання Котляревського, маючи на  метi
використати його для iнших, не менш важливих доручень.
   У Горошин прибув призначений для походу командир полку. Всi  лагодилися
в дорогу. На майданi стояла пилюка, збита кiньми й людьми,  що  проводжали
козакiв.
   Когляревський, передаючи сформований полк новому  командировi,  наказав
козакам сiсти на коней, зробив огляд кiнних сотень. Потiм  ви?хав  наперед
на сво?му вороному, промовив:
   - Братове козаки! Щасти вам у далеких  походах!  Рубайте  по-козацькому
ворогiв!
   - Рубатимемо,батьку!

   Далi покликав Семена Битого, запитав:
   - Хочеш iти в похiд?

   - Хочу, отамане! Хоч я на одну ногу несправний,  але  на  конi  держусь
добре. Рубатиму незгiрш за iнших!

   Котляревський злiз з коня i, передаючи Семеновi повiд, промовив:
   - З тво?х рук одержав я вiд задунайцiв цього вороного, в  тво?  руки  i
передаю його. Якщо я не маю змоги бути в походi, то хай мiй любий кiнь iде
з хоробрим козацтвом!
   Нiби  розумiючи  розмову,  вороний  потряс  гривою  i  заiржав.  Семен,
збентежений несподiванкою, низько кланявся:

   - Батьку  отамане...  Рiдний  брате...  Яка  честь...  Почувши  команду
сурмити похiд, Семен сiв на коня.  Всi  козаки  були  на  конях.  Колишнiй
бурсак сурмив. Полк виступав у похiд. Серце  Iвана  Петровича  рвалося  до
козацтва. В думках складалися рядки поеми:
   Так вiчнiй пам'ятi бувало

   У нас в Гетьманщинi колись,

   Так просто вiйсько шиковало,

   Не знавши: стiй, не шевелись;
   Так славнi? полки козацькi

   Лубенський, Галицький, Полтавський
   В шапках, було, як мак цвiтуть...
   З навколишнiх сiл багато посходилося сивих старикiв,  жiнок,  смаглявих
дiвчат,  дiтвори.  Молодицi,  дiвчата,  ловлячи  погляди  сво?х  близьких,
коханих, ронили сльози на пилом прибитий шлях. Залунала пiсня.  Обiзвалися
луною дiброви i байраки. За обрi?м губилися сотнi  вершникiв.  Перед  ними
стелилася, нiби дiвочим шитвом мережана, путь.
   Нерухомо стояло повiтря, заправлене кiнським потом. Не сколихне його нi
кигикання сполоханих чайок, нi жалiбне жiноче голосiння. Червонасте  сонце
золотило куряву, що поволi лягала на шовковi трави та придорожнi  гiрчаки.
Пурпуром бралося небо, i в ньому разом з  iржанням  бойових  коней  тонула
козацька пiсня.

   31
   Вiстi  про  фронтовi  подi?,  про  пожежу  московську   розносилися   у
иайвiддаленiшi  закутки  вiтчизни.  В  церквах  вiдправляли  молебнi.   На
церковних майданах  сходилися  люди.  Бажання  iти  в  козацьке  ополчення
охопило широкi кола.  Крiпаки  сподiвалися  урiвнення  ?х  з  козаками.  В
духовнi  консисторi?  поступали   повiдомлення   приходських   попiв   про
безчинства крiпакiв, серед яких ширилися чутки про царську  грамоту,  якою
дозволялося крiпакiв набирати в козацькi полки. В  окремих  селах  крiпаки
тримали в облозi попiв, якi ховалися  в  церквах.  Навколо  церков  мужики
курили люльки. А дехто навiть затягав гайдамацьку пiсню.
   Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський скликав нараду, а Котляревському
доручив приступити до  набору  нового  козацького  полку.  Але  вiйськовий
мiнiстр Аракче?в, довiдавшись, що формування козацьких полкiв перероста? в
широкий народний рух, наказав припинити набiр козакiв-ополченцiв.
   Тривожила Iвана Петровича думка про набраний ним 5-й козацький полк. Чи
не розформують його пiсля нових вказiвок Аракче?ва?  Знав,  що  полк  було
направлено в Калугу. А далi - що з ним? Доходили вiстi, що вiдбулась деяка
реорганiзацiя  козацьких  полкiв.   Окремi   кiннотники   при?дналися   до
регулярних кавалерiйських частин. Довiдався, що потрапив туди й завзятий у
походах Семен Битий, а за ним i сурмач - попiвський син.

   Здавалося, полум'я московсько? пожежi освiтлю? найвiддаленiшi простори,
i вiд нього нiби прокидалася вся кра?на  вiд  дрiмотного  буття.  Ширилися
перекази про кривавий бiй  пiд  Бородiном,  гомоном  обзивалися  несходимi
шляхи. Складалися легендарнi перекази про Кутузова, про бiй пiд Тарутiном,
про втечу французiв до ?вропи. Складалися анекдоти,  як  Наполеон  загубив
штани на Березинi, утiкаючи з жалюгiдними залишками 600-тисячно? армi?.

   Вiйна перенеслася на територiю Захiдно?  ?вропи.  Наполеон  мобiлiзував
усi резерви, намагаючись затримати на Ельбi наступ росiйсько? армi?.
   Саме в цей час Котляревський одержав наказ:
   "Пану капiтану  i  кавалеру  Котляревському.  Вiдправляючись  до  мiсця
Височайшо? Його Iмператорсько? Величностi перебування, ма?те ви,  прибувши
в Дрезден, взяти належне путi вашiй направлення, i  потiм,  з'явившись  до
його сiятельства графа Олексiя Андрiйовича  з  направленим  йому  пакетом,
донести, що чекать будете розпоряджень його  особи  про  доручене  вам  на
Височайше iм'я донесення;  коли  ж  одержите  вiдправлення,  належить  вам
негайно вирушити назад.
   Малоросiйський генерал-губернатор

   князь _Лобанов-Ростовський _
   Полтава, 1 травня 1813 р.".
   "Отже, доведеться потрапити на прийом  до  Аракче?ва,  -  подумав  Iван
Петрович i пригадав, як вiн не захотiв iти  до  нього,  шукаючи  посади  в
Петербурзi пiсля звiльнення з армi?. - Що  ж?  Кажуть,  що  суджено?  долi
пiшки не обiйдеш i конем не об'?деш".
   Маючи право користуватися не тiльки перекладними поштовими кiньми, а  й
вiйськовим транспортом,  як  особа,  що  викону?  важливе  доручення,  вiн
вирушив у дорогу через Москву. Перед  очима  поставали  все  новi  й  новi
картини. От спалена, спустошена  Москва  пробуджу?ться  до  нового  життя,
всюди помiтнi слiди ворожо? навали, бо?в, шляхи вкритi кiнськими, а  iнодi
людськими кiстками, над якими зграями кружляло, каркаючи, гайвороння.  Ось
пiд явором труп коня, а на  високу  гiлку  хтось  на  глум  закинув  шапку
французького гусарина, а на  iншiй  -  роздертi  червонi  гусарськi  штани
гойдаються поруч з воронячим гнiздом.
   Весь час вiд Москви до Варшави, а далi й до Дрездена люднiшими  ставали
шляхи. Часом назустрiч  траплялися  пiдводи  з  пораненими  во?нами.  Однi
лежали на  возах,  iншi  пленталися  з  перев'язаними  руками.  Один  iшов
босонiж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапцi  пiзнав,  що  то
ополченець  п'ятого  козацького  полку.  Зупинивши  пiдводу,  пiдiйшов  до
пораненого, який швидко впiзнав свого колишнього командира в  Горошинi,  i
радiсну гукнув:
   - Пане отаман!

   - В якому бою поранено? - запитав.

   - На Ельбi, пiд Дрезденом! От i цей, - показав на пiдводу, де  лежав  з
забинтованою ногою бурсак, якого панотець привiв до штабу в Горошин.
   Бiля пораненого лежала сурма. Пiзнав i ?? Iван Петрович, запитав:
   - Як же трапилося?

   - Сурмив до бою, пане отаман, коли несподiвано кинулись  атакувати  нас
французи.  Вони  хотiли  тихо  пробратись  дорiжкою  на  гору,   де   нашi
отаборились вiдпочивати. Я помiтив, звечора це було, та й  давай  сурмити.
Французи не стрiляли, щоб не  дати  знати  про  себе.  Хотiли  мене  живим
схопити. А я, коли хто пiдбiжить, то так стусону ногою, що й  перекинеться
та й покотиться вниз iз гiрки. Так я довго  вiдбивався  ногою,  а  в  руцi
тримав сурму i кликав нею до бою, доки  пiдбiгли  нашi  козаки,  зчинилася
бiйка. Першого мене поранено кулею в ногу.
   - А сурму для чого везеш з собою?

   - Дома пригодиться.  Звикся  з  нею.  Добра  сурма.  Коли  видужаю,  то
сурмитиму, щоб аж луна котилася по дiбровах нашо? Полтавщини! Хай  почують
i мертвi, - жартував.
   -  Добрий  з  тебе  вийшов  сурмач!  Неси  ж  сурмовий  клич   у   нашi
надворсклянськi села!
   Поранений у руку козак все тупцював, переступаючи з  ноги  на  ногу,  а
потiм тихо запитав:
   - А землi козачi тепер не забиратимуть у нас помiщики?
   - Козацького завзяття нiхто не вiдбере...
   Далi знову шляхи, зустрiчi, розмови. В тих розмовах  вiдчувалося  биття
великого серця народу.
   Непоко?ла думка про той пакет, що везе вiн до  мiнiстра  Аракче?ва.  Що
написано в ньому? Чи про волю, чи про неволю?  Та  нехай  собi  як  знають
пишуть.
   Нарештi перед очима вiдкрилися  живописнi  кра?види  Саксонi?,  повито?
весняними розливами Ельби.

   Штаб-квартира була розташована пiд Дрезденом. Довiдавшись про  посланця
вiд князя Лобанова-Ростовського, Аракче?в негайно  прийняв  його.  Це  був
енергiйний, рухливий, роздратований генерал, що пройшов школу  павлiвсько?
тиранi?. Кругла голова на товстiй ши?,  хижа  злiсть  в  опухлому  лицi  i
прихована зневага до всього навколишнього.  Металевими  очима  дивився  на
свiт так, нiби вiн один ма? право на якесь  особливе  iснування  i  бiльше
нiхто. Вся манера тримати себе свiдчила, що Аракче?в належить до тих, хто,
сп'янiвши вiд необмежено? влади,  знаходить  самовтiху  в  жорстокостях  i
сваволi.
   Iван Петрович знав криводушнiсть мiнiстра i розумiв, що саме такi  люди
добувають  кар'?ру  не  сво?м   благородством   i   розумом,   а   умiнням
пристосовуватися. Такi бували в усi епохи. Вони  дiставали  ордени  не  на
полi бою, а в затишних кабiнетах, де плелися iнтриги.

   Аракче?в пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши  перший
лист, промовив сам до себе:

   - Так... так... Це добре...

   Iван   Петрович   зрозумiв,   що   в   тому    пакетi    малоросiйський
генерал-губернатор повiдомляв про великi поставки для армi?  продовольства
та коней. Вiдкладаючи пакет, Аракче?в посмiхнувся:

   - Люблю  малоросiв  за  добродушну  щедрiсть...  Читаючи  другий  лист,
генерал спохмурнiв, з очей нiби сипалися стрiли гнiву...
   - Оцi малороси! Як я не люблю ?х! Завжди вимагають вольностi... Ми  вам
покажемо вольнiсть, коли покiнчимо з французами.
   На столi  Аракче?ва  красувалися  статуетки  саксонського  фарфору.  От
статуетка орла, перекинута набiк, на нiй видно  малюнок  схрещених  ножiв.
Iван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами i знав,  що
то марка видатних художникiв саксонського фарфору. Його вразило, коли  вiн
побачив, як мiнiстр витрусив iз люльки попiл у статуетку - гнiздо орлицi з
орлятами.
   Вiдклавши пакети, Аракче?в наказав:

   - Зачекайте, капiтане! Доповiм iмператору i завтра дам вiдповiдь  князю
Лобанову-Ростовському.

   Виходячи з будинку, Iван Петрович ненароком  зустрiв  земляка.  То  був
Матвiй Iванович Муравйов-Апостол.

   - Така радiсна зустрiч! Яким чином тут? - запитав Матвiй Iванович.
   - Посланцем вiд князя Лобанова-Ростовського.
   -  А  я  посланцем   вiд   князя   Р?пнiна-Волконського,   призначеного
генерал-губернатором Саксонi?.

   Розмовляючи, земляки зiйшли на гiрку, звiдки вiдкривалися  перед  зором
широкi   розливи   Ельби,   а   за   нею   красувався   древнiй   Дрезден.
Муравйов-Апостол, як завжди, лiрично чулий до краси природи, почав:
   - Коли я дивлюся на цi розливи,  менi  пригаду?ться  дитинство.  Так  я
любив ще хлопчиком стояти i дивитися  на  повiнь  рiчки  Хорол  у  рiдному
Хомутцi. Хоч Ельбу i Хорол не зрiвняти, але ?х спорiдню? отой  плин  води,
що навiва? думи, зворушу? почуття.
   - I Ельба, i  Хорол,  -  зауважив  Iван  Петрович,  -  були  в  давнину
родичами. Це двi давнi слов'янськi рiки. Тут на березi  стародавньо?  Лаби
жили слов'яни-рибалки, яких потiм пiдкорили  собi  нiмецькi  феодали.  Але
полабськi слов'яни довго зберiгали свою культуру i мову.  Ще  й  тепер  ви
зустрiнете тут селян, що заховали в побутi i звичаях серболужицьку мову. Я
зустрiчався з такими ще в задунайському походi.
   - Слов'янськi рiки... Слов'янськi рiки... - промовив  Муравйов-Апостол.
- Якби ?м злитися у вiльне, широке слов'янське  море...  Який  простiр!  В
ньому чу?ться щось рiдне.

   - I щоб у тому морi не потонули човни вашого Хоролу i  мо??  Ворскли...
Вiйна проти наполеонiвсько? навали  розбурку?  дрiмливi  сили  слов'ян.  У
задунайському походi я зустрiчався з дiячами слов'янського  вiдродження  i
ще тодi зрозумiв, яка сила кри?ться у пробудженнi наших народiв.
   - Хочеться вiрити, що пiсля вiйни настануть новi часи, часи пробудження
вiд азiатського сну... Дивiться! Який чудовий кра?вид Дрездена!
   - Вiд поколiння до поколiння там  будувалися,  зберiгалися  пам'ятники.
Королi Саксонi?  приходили  i  зникали  або  ?х  проганяли,  а  пам'ятники
залишалися. Безсмертний той народ, що  береже  i  шану?  сво?  пам'ятники.
Подивiться на Дрезден. Як вражають зiр витонченi будови в  стилi  барокко.
Це жива iсторiя народу. Шкода, якщо вiйна зруйну? цi пам'ятники.

   - Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонi? князем Р?пнiним.
   - З Р?пнiним про це можна говорити, але не з Аракче?вим. Треба розумiти
Бетховена i Гете, щоб збагнути музику цих кра?видiв.
   - Ви любите великого Бетховена? - запитав Муравйов-Апостол.
   -  Так.  Менi  зда?ться,  що  вiн  доповнив  би  новими  мотивами  свою
"Крейцерову сонату" та геро?чну Третю  симфонiю  i  "Аврору",  якби  зараз
побував з нами на цiй гiрцi.
   - Та ще якби завiтав у кабiнет Аракче?ва, - засмiявся Муравйов-Апостол.
   Долинами вже лягали присмерки. Доносилися  вiдзвуки  канонади.  Земляки
замовкли,  прислухаючись  та  поглядаючи  на  вiдблиски  грiзного  бою,  а
прощаючись, домовилися продовжити розмову на Укра?нi.


   32
   В цей саме час на березi Ельби, вiддаля вiд Дрездена,  розгорiвся  бiй.
Звечора французи, одержавши пiдкрiплення,  кинулися  в  контратаку.  А  на
ранок, коли вони вiдступили, поле бою було засiяне вбитими  й  пораненими.
На переднiй лiнi? бiля пораненого коня припадав во?н:

   - Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цiй  чужиницi?  Викохував
тебе за Дуна?м, а розлучаюся на Ельбi. Що повiм  тво?му  господарю,  який,
може, десь з ворсклянсько? гори вигляда?  нас  з  походу?  Батьку  рiдний,
Iване, чи чу?ш нашi благання?
   Губи вороного ворушилися, нiби  намагався  вiдповiсти  вiн  на  жалiбне
звертання.
   Во?н гладив спiтнiлу  прострелену  шию  коня,  прислухався  до  важкого
дихання, розчiсував блискучу вихрясту гриву, витирав пiну, що викочувалася
з нiздрiв, змiшуючись з краплинами кровi. Тускнiли великi очi вороного,  а
з них зринали i котилися до нiздрiв краплини слiз.  Хотiв  закрити  повiки
тих очей, щоб вони не ронили стiльки жалю на чужому полi, а думками  линув
i за Дунай, i до берегiв заворожено? пiснями Ворскли.

   Нiби прислухався  до  виття  вiтру  вороний.  Може,  ввижалися  йому  в
передсмертному маревi придунайськi степи, де розпускав вiн по  вiтру  свою
гриву в шаленому розгонi по ковилових просторах.

   А коли кiнь востанн? хрипко зiтхнув,  козак  похилив  свою  скуйовджену
голову:
   - Прощай, мiй коню, ?диний мiй друже на цьому смертельному полi.
   Вiдстриг на пам'ять жмуток чорно? гриви i  заховав  за  пазуху.  Глянув
навколо.  До  трупiв  злiталися  чорнi  круки,   зловiсне   кружляючи   та
спускаючись все нижче й нижче.
   - Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душi сво?м пожадливим
хрипом, не нацiлюйся випивати очi мо?му вороному!
   Червоне  сонце  несмiливо  виповзало  над  обрi?м,  розливало  промiння
кров'яними плямами по збентеженiй землi i наче зажурено обливало багрянцем
во?на, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пiшов до  берега
Ельби.
   Подув круговiйно вiтер, покотив баранцями хмаринки по небу - нiби вiвцi
розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони  линуть?
Хотiлося з ними понести свою тугу, щоб розвiяти ?? по рiднiй землi.
   Та хмаринки щезали за обрi?м, а за  ними  повзла  слiпа  тиша,  в  якiй
безслiдно тонули благання во?на.

   Напившись пригорщами води з Ельби, пiшов просто  на  схiд  сонця.  Нiби
хиталась перед ним путь, занурюючись у невiдомi хащi.
   Жаль гiркий брав за  серце,  охмарював  його.  Хотiлося  заплакати,  та
сльози не пiдступали до запалих пiд острiшками нахмурених брiв очей.
   Ой жалю мiй, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рiдно?
роси воду пити, нiж з чужо? повноводно? рiки. Який широкий свiт, а нема  в
ньому простору нашому брату сiромi. Доводиться або в чужих  шлеях  ходити,
або в ярмо шию нагинати.
   I линула думка за думкою в рiдний край...
   - Кар-кар-кар! - нiби зловтiшалися над ним круки.

   33
   У березнi 1814 року переможне вiйсько вступило в столицю Францi?,  а  в
долинах ?вропи ще не всi трупи були загорнутi землею.
   Багатьом во?нам не судилося дiйти до  Парижа.  Не  ввiйшов  у  нього  i
органiзатор перемоги Кутузов, се'рце якого  поховали  в  сiлезькому  мiстi
Бунцлау, а тiло - у Казанському соборi.

   Зате урочисто на бiлому конi в'?здив у  столицю  Францi?  манiрний,  як
кокетлива  дама,  iмператор,   якого   церква   i   Аракче?в   проголосили
"Олександром благословенним", приписуючи йому вiнець перемоги.  Вiн  щедро
роздавав ордени тим, хто прославляв його iм'я. Нагороджувалися тi,  хто  й
не нюхав бо?в. Така iронiя долi повторювалася не раз в iсторi?.
   Попи i  дяки  щедро  вiдправляли  молебнi  за  позбавлення  вiд  навали
"двунадесяти язикiв" та прославляли "благословенного".
   Крамарi збiльшували прибутки, помiщики ще жорстокiше уярмлювали  селян,
а чиновники наводили "порядки" в  мiстах  i  селах,  у  тюрмах  i  школах.
Iмператор  -  всеросiйський  самодержець  -   повiрив   у   те,   що   вiн
благословенний  богом  переможець  i  владика  просторiв  землi   Русько?,
благоденствi?м повито? вiд краю до краю.
   Впиваючись, як отрутою, самовладдям, вiн не  чув  стогону  народiв,  що
скнiли у  безправностi  пiд  скiпетром  непогрiшного  монарха  неподiльно?
держави.
   Впавши у мiстицизм, iмператор вершив полiтику наступу  реакцi?,  очолив
Священний  союз  Росi?,  Пруссi?,  Австрi?,   через   який   здiйснювалося
мракобiсся, придушення визвольних рухiв. У  цьому  союзi  "благословенний"
знайшов  спiльника  -  канцлера  Меттернiха,  що  запровадив  найганебнiшу
полiтику нацiонального гноблення народiв, поневолених Австрi?ю.

   Тиха  Полтава  теж  святкувала  прибуття   в   малоросiйську   губернiю
"благословенного" iмператора. Прихильник його полiтики, найбагатший магнат
губернi? i найлютiший кат  крiпакiв  Кочубей  побудував  муровану  арку  -
ворота при в'?здi в Диканьку з Полтавського шляху.
   Сподiваних за час вiйни змiн у життi кра?ни народ не дочекався. Бувають
епохи,  коли  iдеали  розумного  буття  то  наближаються  до  людини,   то
вiддаляються вiд не?. Тодi нiби на хвилях розбурханого моря  хита?ться  ??
доля. Одних хвиля пiдiйма? наверх, iнших кида? в прiрву. Слава  тому,  хто
не випуска? з рук стерна, пряму? човном по хвилях до  заповiтних  берегiв,
шукаючи щастя. Епоха породжу? мужнiх стернових.  Вони  вiрять,  що  людина
може i повинна бути прекрасною, гiдною щастя на землi.

   Во?нна i пiсляво?нна епоха породила нових геро?в, якi  пiднесли  iдеали
людяностi, добра, правди, ?х не лякали катiвнi тиранiв. Вони  сiяли  зерна
смiливих помислiв, хоч у сво?й дiяльностi не спиралися на  широкi  народнi
маси. Але посiянi ними зерна заплiднювалися. Все, що було мисляче,  чесне,
людяне, прислухалося до ?хнього голосу. Народжувалися та?мнi товариства  -
"Союз  порятунку",  "Союз  благоденства",  учасники  яких,  загартованi  i
прославленi во?ни Вiтчизняно? вiйни,  не  мирячись  з  тиранi?ю,  прагнули
полум'ям революцi? оновити заковану в рабство кра?ну.
   Навiть новопризначений генерал-губернатор малоросiйський, князь Р?пнiн,
пiд впливом людей, особливо свого брата Сергiя  Григоровича  Волконського,
виявляв багато лiбералiзму. Ще перебуваючи генерал-губернатором  Саксонi?,
вiн уславився прихильником мистецтва. Маючи  титул  вiце-короля  Саксонi?,
губернатор вiддавав королiвську платню на вiдбудову  пошкоджених  пiд  час
вiйни пам'ятникiв у Дрезденi. Ставши малоросiйським  генерал-губернатором,
Р?пнiн наблизив до себе людей розуму, честi, благородства. У поводженнi  з
пiдлеглими вiн  був  стриманий  i  простий,  охоче  читав  романи,  слухав
анекдоти, любив пiснi i не називав полтавцiв дурними хохлами або скотиною.
Вiн не чванився сво?м знатним родом князiв Волконських.  Не  бундючився  й
тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману Укра?ни  Кирилу
Розумовському.
   В сво?му будинку новий генерал-губернатор охоче  дозволяв  улаштовувати
вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив  до  свого  дому  Iвана
Петровича Котляревського.

   На Новий 1816 рiк у Полтаву  пiсля  мандрiвок  по  ?вропi  прибув  брат
губернатора, генерал-майор Сергiй Волконський. Пiсля великого балу в  домi
генерал-губернатора вiдбулася  органiзована  Котляревським  вистава  п'?си
Олександра  Шаховського  "Казак-стихотворец".  До  вистави  Iван  Петрович
залучив  сво?х  вихованцiв,  що  виконували  гуртовi  пiснi,  якими   було
поповнено змiст п'?си. Та не тiльки вiн додав на  свiй  смак  пiснi,  а  й
дозволив собi переробити окремi сцени, надаючи ?м  правдивiшого  народного
колориту.
   Роль Марусi виконувала Таня  Преженковська.  Поза  текстом  п'?си  вона
проспiвала народну пiсню "Вiють вiтри", яку вперше почув Iван Петрович  iз
уст безталанно? Наталки. Вiн, слухаючи цю пiсню, вiдчував  у  нiй  глибоко
зворушливу сердечнiсть виконання, що засвiдчувало народження  артистичного
таланту.
   Про здiбностi  Тетяни  Гнатiвни  Преженковсько?  знав  Котляревський  з
розмов театральних любителiв, а  тепер  переконався,  почувши  ??  чудовий
голос та пересвiдчившись у майстерному вмiннi тримати  себе  на  сценi.  В
повному узгодженнi з голосом вона надавала гармонiйно? пластичностi  сво?м
рухам, що пасували до ?? жiночо? вроди. Саме такi  артистичнi  властивостi
Преженковсько? захопили Iвана Петровича. Довiдавшись,  що  молода  акторка
добула успiхiв не тiльки виступами по запрошенню в Полтавi, а  й  в  iнших
мiстах,  вiн  шукав  нагоди   повести   з   нею   розмову   про   подальше
спiвробiтництво для прославлення мiсцевого театру.
   На закiнчення вистави хлоп'ячий хор вихованцiв будинку проспiвав  пiсню
Климовського "?хав козак за Дунай".

   Князь i княгиня були  задоволенi  виставою.  Сергiй  Волконський  вiтав
Преженковську й Котляревського. Вiн потис Iвану Петровичу руку, промовив:
   - Ви розпочина?те корисне  дiло...  Це  початок  створення  укра?нсько?
народно? драми.
   - Вашi слова,  Сергiю  Григоровичу,  зворушують  мене.  Я  чую  ?х  вiд
прославленого в боях во?на.
   - То  минуле...  Ми  перемогли  наполеонiвськi  полчища,  але  вiтчизна
вимага? вiд нас нових подвигiв. Мене тiшить те, що сво?ю дiяльнiстю тут, у
Полтавi,  ви  готу?те  грунт  для  великих  справ.  Адже   в   культурному
вiдродженнi кожного народу театр вiдiгравав неабияку роль.

   - Так... Радий, що ви вгаду?те мо? намiри. Хочеться створити  театр  не
для легко? розваги, не для потакання слiзливим дамам, а такий, щоб у ньому
полум'янiв вогонь вiдродження!

   - Ви ма?те рацiю. Кожен народ у сво?му  розвитку  проходить  через  цей
священний храм, простуючи до  свiтла  правди  i  благоденства.  Бажаю  вам
успiхiв i горджуся полтавцями.
   Перевiвши зiр на картину, що висiла на стiнi в залi, Волконський додав:
   - Ось полотно полтавця  Володимира  Боровиковського.  Це  ж  талановито
намальована  картина.  Вона  могла  б  змагатися  з  кращими   експонатами
?вропейських музе?в.
   З картини поглядала сповнена тихо? задумливостi жiнка на тлi сiльського
пейзажу...
   Тим часом пiдiйшов управитель канцелярi?  генерал-губернатора  Новиков,
дiловито звернувся до Котляревського:

   - Нам  конче  треба  цими  днями  зустрiтися  й  поговорити...  Бувайте
здоровi... Князь дозволив подати для вас i Преженковсько? сво? конi...
   За кiлька  хвилин  Котляревський  i  Преженковська  сiдали  в  розкiшнi
губернаторськi сани, оббитi ведмежим хутром. Баскi конi  помчали  вулицею.
Iван Петрович вiдчував бiля себе теплий подих жiнки, що сво?м  спiвом  пiд
час вистави торкнулася глибоких струн у душi.  Хотiлося  ще  довго  ?хати,
вiдчувати цей теплий подих i пригадувати той спiв, що  переносив  думки  в
пережите минуле, воскрешав сбраз тi??, що так задушевно, без  театрального
позування, спiвала колись цю рiдну, зворушливу пiсню. "Вiють вiтри,  вiють
буйнi", - нiби виринав з минулого рiдний, незабутнiй голос.

   Швидко  домчали  конi  до  квартири  Преженковсько?,  i  вона  грацiйно
вистрибнула з саней.
   - До побачення! - гукнула.

   Зникла, як привид, а з ним розвiялися i сердечнi згадки. Дома в  думках
ще  довго  продовжував  розмову  з   Волконським   про   роль   театру   у
вiдродженнi...

   34
   Зустрiчi Котляревського  з  Новиковим  переросли  в  задушевну  дружбу.
Особливо зближував ?х  спiльний  iнтерес  до  лiтератури.  Родич  вiдомого
просвiтителя Миколи Iвановича Новикова, Михайло  Миколайович  багато  знав
цiкавого i повчального з  дiяльностi  видавця  сатиричних  журналiв  часiв
царювання Катерини  II  та  Павла  I.  З  його  розповiдей  Iван  Петрович
дiзнавався про  разючi  епiзоди  з  переслiдувань  журналiста-сатирика  та
п'ятнадцятирiчного його ув'язнення у Шлiссельбурзькiй фортецi.

   У Петербурзi, до прибуття в Полтаву  на  посаду  управителя  канцелярi?
генерал-губернатора,  Новиков   зустрiчався   з   молодими   лiтераторами,
приятелював з письменником Федором Глiнкою,  входив  у  та?мне  товариство
"Союз порятунку" та брав участь у масонськiй ложi. Не раз вiн розмовляв  з
Пестелем та iншими буревiсниками дворянсько? молодi.

   Разом друзi читали новi журнали. Обох  ?х  цiкавив  журнал  "Украинский
вестник", що почав у 1816 роцi виходити в Харковi.
   Одного грудневого  вечора  1817  року  Михайло  Миколайович  принiс  до
Котляревського цiлу паку журналiв i газет.

   Ще на порозi гукнув:

   - Ура! Перемога, Iване Петровичуi

   - Яка перемога?

   - ? повiдомлення iз  столицi  про  надання  вам  звання  майора!  Це  ж
перемога!
   Пригадавши  розумнi  слова  дорогого  Василя  Капнiста,  Iван  Петрович
вiдповiв:
   -_ _Капiтанiв та майорiв у мундирах у нас  досить.  Та  мало  капiтанiв
духовного життя, мало майорiв гуманiзму й освiти.
   - Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в
Будинку для виховання бiдних. Та й те зважте, що це була iнiцiатива  тако?
гуманно?  людини,  як  наш  Р?пнiн.  Отже,  дозвольте  поздоровити  вас  i
потиснути руку. Офiцiйно сам Р?пнiн повiдомить вас на черговому прийомi.
   - Дякую, - скромно вiдповiв Котляревський. Пiдiйшовши до столу, Новиков
розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" i промовив ще урочистiшим
тоном:
   - А тепер прочитайте оце!

   То був вiдгук  на  виставу  в  Харковi  "Казака-стихотворца".  В  ньому
значилося:
   "Прочитавши в оголошеннi про постановку оного,  я  сподiвався  побачити
щось  подiбне  до  незрiвнянно?  малоросiйсько?  "Ене?ди";  мрi?  мо?  про
вдоволення пiдкрiпились ще чутками, з якими  оплесками  прийнята  була  ця
опера на петербурзькому театрi, але скiльки уява моя не  була  зайнята  на
користь п'?си, все ж я ледве мiг дослухати кiнець. Що це за твiр?"
   - Що ви скажете? - запитав Новиков. Iван Петрович розвiв руками.  -  Ви
створили укра?нську "Ене?ду"...

   - Тiльки чотири частини. Останнi двi ще продовжую писати.
   - Але i в тому виглядi, що ?, ваша "Ене?да" стала знаменитою. В нiй  ви
дали змогу читачам вiдчути життя народу. Ви заговорили в поемi як iстинний
син народу...
   - Я не заслужив тако? похвали...

   - Це не похвала... Ви порушили вiкове мовчання. Подали  голос,  нiби  з
глибокого пiдземелля, i слово прорвалося на  свiт  сонця.  А  тепер  треба
поширити звучання цього слова. Ви, тiльки ви повиннi  створити  укра?нську
народну драму.
   - Це моя мрiя. Але ? багато перешкод.  Та  й  багато  службових  справ,
доручень  генерал-губернатора.  Ось  зобов'язав  ще  й  вести   бiблiотеку
заснованого ним бiблiйного товариства.

   - То  князь  викону?  волю  iмператора,  який  вирiшив  через  бiблiйнi
товариства поширювати занепалий дух божого  смирення,  а  через  вiйськовi
поселення, створенi за  проектом  Аракче?ва,  здiйснювати  свавiлля  тупо?
во?нно? диктатури... Будемо вiдверто говорити, як друзi. Пiсля Вiтчизняно?
вiйни наша кра?на вступила в перiод вражаючих контрастiв. З  одного  боку,
пiднесення народного  патрiотизму,  волелюбства,  а  з  другого  -  наступ
реакцi? у вiдвертих i найдошкульнiших формах. Дворянська iнтелiгенцiя,  що
вся разом iшла на боротьбу за спасiння вiтчизни, тепер розкололася на  два
табори. Як  завжди  в  часи  мракобiсся  i  тиранi?,  виступали  поодинокi
будителi,  провiсники  волi.  Завжди  ?х  боялися  i   знищували   тирани.
Пригадайте з римсько? iсторi? тирана Тiберiя, який  переслiдував  iсторика
Кремуцiя, бо вважав небезпечними  людей  розуму.  Так  i  в  наш  час  дух
аракче?вщини i дух вольностi  несумiснi.  Ростуть,  пiдiймаються  бурхливi
хвилi, хоч поки що розбиваються об мури реакцi?. Але навiть краплини  води
довбають камiння! А  слова  поетiв  дiють  сильнiше  за  краплини  води...
Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкiн. Це iз вiрша "Вольность", який
я недавно одержав зi столицi.
   Хочу воспеть свободу миру,

   На тронах поразить порок.

   А от ще разючiшi рядки:

   Тираны мира! трепещите!

   А вы мужайтесь и внемлите,

   Восстаньте, падшие рабы!

   - Далi  читайте  ви,  -  передав  вiрш  Iвану  Петровичу,  а  сам  лише
повторював з прочитаного: - "Самовластитель-ный злодей! Тебя, твой трон  я
ненавижу..." Сильно! Вражаюче! От що значить слово! Ви поет i це розумi?те
краще за мене.
   Новиков розповiв про столичний досвiд органiзацi?  масонських  лож,  де
учасники домовлялися до спiльно? дiяльностi, до вза?мосприяння.
   - Я маю доручення, - повiдомив вiн, - органiзувати в Полтавi вiддiлення
столично? ложi "вiльних каменярiв", як по традицi? називають себе масони.
   Iван Петрович ще в армi? зустрiчався з офiцерами, якi  брали  участь  у
масонських ложах, слухав вiд них про та?мнi  збори,  наповненi  мiстичними
дiйствами. Це все не вiдповiдало житт?вiй, вiдвертiй його вдачi. Тому  вiн
зауважив:
   - Я не  бачу  велико?  користi  вiд  та?мних  сходок  аристократiв,  що
ховаються за затемненими  вiкнами,  одягають  якесь  надзвичайне  вбрання,
виголошують якiсь символiчнi сповiдi. Правду треба шукати в життi.
   - Ви не ма?те повного  уявлення  про  товариство  "вiльних  каменярiв".
Головне поляга?  в  iде?  братерсько?  любовi,  рiвностi,  вза?модопомоги,
самопiзнання i морального самовдосконалення...

   - То з цим не треба ховатися в темних кiмнатах. Краще виносити  все  на
свiт сонця.
   - Справа в тому, що свiт сонця занадто захмарений у нашi  часи.  Масони
проголошують сповiдi без попiв i ?пископiв,  вони  проти  церковщини.  Та,
зрештою, рiзнi можуть бути форми об'?днань, де сходяться  люди,  ховаючись
вiд блюстителiв державного порядку.

   -      Все-таки       менi       подiбнi       зiбрання       нагадують
сентиментально-моралiзаторську комедiю, в якiй лише не  вистача?  зiтхання
дам.
   - Але навiть комедiя може  обернутися  на  драму,  коли  в  не?  внести
поглиблений змiст. Признаюсь вам, що нашi  завдання  далеко  ширшi.  Треба
насамперед ближче пiзнати людей, привчитись до конспiрацi?, а потiм...
   Новиков утримався сказати, що пiд прикриттям масонсько? ложi в  столицi
було утворено полiтичне товариство "Союз порятунку".
   -  Наша  масонська  ложа  буде  вiддiленням  столично?  "Астре?".   Вам
доведеться в нiй виконувати роль витi?. Тобто  проголошувати  пiдготовленi
повiдомлення, зачитувати твори, що поступатимуть до  нас  на  зразок  того
вiрша, з яким ми познайомились сьогоднi.

   Iван Петрович дав згоду прибути на збори масонсько? ложi...
   З кожною зустрiччю тiснiшали вза?мини друзiв. Новиков знайшов  у  особi
Iвана Петровича самобутню, розумну людину...
   У 1818 роцi на посаду ад'ютанта генерал-губернатора  Р?пнiна  прибув  з
Петербурга пiдполковник Матвiй Iванович Муравйов-Апостол. Вiн зустрiвся  з
Новиковим.
   Ще перед вiд'?здом зi столицi за  участю  братiв  Мурав-йових-Апостолiв
було  створено  та?мне  товариство  "Союз  благоденства",  замiсть  ранiше
заснованого  "Союзу  порятунку".  Нове  товариство   виразнiше   визначило
полiтичну програму, прийняло статут, в  якому  вимагалося  розповсюджувати
освiту, засновувати благодiйнi заклади та готувати державний переворот.
   Муравйов-Апостол познайомив Новикова зi статутом "Союзу  благоденства",
повiдомив, що в товариствi намiчаються два крила:  однi  висловлюються  за
конституцiйну монархiю, а iншi - за республiку.

   - Республiканцi беруть верх, - додав вiн.  -  Центральна  управа  нашо?
органiзацi? поклада? надi? на укра?нськi групи. Ми повиннi тримати зв'язки
з Пестелем. Цього року його призначено в Тульчин у штаб армi?. В  Кам'янцi
перебува? наш друг Сергiй Волконський.  Полтавська  група  ма?  розгорнути
дiяльнiсть спiльно з iншими групами. Нам  треба  мати  надiйних  впливових
людей.
   - Я вважаю одним з таких Котляревського - автора укра?нсько?  "Ене?ди",
- вставив Новиков.

   - Вашi мiркування правильнi. Я добре знаю Iвана Петровича.  Вiн  чудово
розумi?ться у вiйськовiй справi. Нам треба таких.
   - Я маю намiр пiдготувати Котляревського до вступу в  нашу  органiзацiю
через масонську ложу.

   - Так... Це виправдано нашою практикою.
   - В органiзацiю входять геро? Вiтчизняно? вiйни, досвiдченi  i  хоробрi
командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрiсть у вiйнi  проти
Наполеона золотим мечем, покладе його  на  вiвтар  велико?  справи  "Союзу
благоденства".
   - До меча треба i слово нагострити...
   - Так... Слово ма? стати подвiйним мечем. Пам'ята?те, як  говорить  наш
друг Федiр Миколайович Глiнка:

   Свобода! Отчизна! Священны слова!
   Иль будете вечно вы звуком пустым?
   Нет! Мы воскресим вас!..

   В цей час  дверi  кабiнету  управителя  канцелярi?  генерал-губернатора
раптово вiдчинились, i в них з'явився збентежений Котляревський.
   - Яка ганьба! Яка ганьба! - заговорив вiн.
   - Що сталося, Iване Петровичу?

   - Насамперед привiтайтеся з Матвi?м Iвановичем i сiдайте.
   -  Матвiя  Iвановича  я  радий  завжди  вiтати...  З  того  часу,   як,
пам'ята?те, розмовляли пiд Дрезденом...

   - Не можна не пам'ятати берегiв Ельби...
   - Друзi! - заговорив Iван Петрович. - До  нас  у  мiсто  прибула  трупа
Штейна, i, уявiть собi, найкращий у нiй актор Михайло Семенович  Щепкiн  -
пiдневiльний крiпак! Душа митця  не  може  бути  скована  рабством!  Це  ж
ганьба! Це прокляття, найганебнiше явище нашого часу!

   -  Що  ж  ма?мо  робити?  -   Новиков,   нiяковiючи,   переглянувся   з
Муравйовим-Апостолом.
   - Все зробити, щоб добути йому волю! - вiв з'апально Iван Петрович.
   - Якому помiщиковi належить Щепкiн? - втрутився Муравйов-Апостол.
   - Курським графам Волкенштейнам.

   - Твердий горiх... Дешево не  вiддадуть.  Та  й  без  дозволу  мiнiстра
внутрiшнiх справ не можна викупити, - зауважив Новиков.
   - Михайло Семенович Щепкiн говорить, що вже  порушувалося  питання  про
його викуп, але  Волкенштейни  хочуть  одержати  десять  тисяч.  I  то  не
вiдпускну дадуть, а нiби продадуть  iншому  помiщиковi,  бо  пiсля  смертi
графа  Волкенштейна  ма?ток  перейшов  до  опiкуна,  який  може  продавати
крiпакiв, а давати вiдпускнi не ма? права.
   - Тут потрiбнi не тiльки кошти, а й багато iншого, - пояснював Новиков.
   -  Та  й  кошти  не  малi.  За  такi  кошти  помiщик  може  купити   на
Нижегородському ярмарку сотню крiпакiв або стiльки  ж  коней,  -  глумливо
зауважив Муравйов-Апостол.
   - Ми будемо збирати кошти за вистави, через пiдписнi листи. Залучимо до
цього учасникiв масонсько? ложi, - гарячкував Iван Петрович.
   - Цього замало... Тут потрiбнi не тiльки кошти, а  й  iм'я  людини,  що
вiзьметься за цю справу. Добре було б, якби князь  Р?пнiн  або  його  брат
Сергiй Волконський зробили купчу на себе, а потiм, через якийсь час,  дали
вiдпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, вiд яко? залежить дозвiл на
викуп, жорстокий i невблаганний. До того ж вiн не допустить,  щоб  поблизу
його Диканьки творились такi "беззаконiя".
   -  Вашi  мiркування,  Михайле  Миколайовичу,   правильнi.   Я   спробую
поговорити при нагодi з Сергi?м  Волконським,  а  вам  треба  вплинути  на
Р?пнiна. Вiн же прихильник мистецтва, - зауважив Муравйов-Апостол.
   - Обмiркуймо ж детальнiше нашi заходи i будемо дiяти.

   35
   Одного осiннього надвечiр'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Iван
Петрович сидiв за столом,  дописував  останнi  частини  "Ене?ди".  Аж  ось
раптово вiдчинилися дверi, й важко ввалився подорожнiй чоловiк  iз  торбою
за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивiлий, з глибоко  запалими
очима, наче намальований  при  входi  до  монастиря  подвижник.  Тiльки  в
гострому поглядi не крилося чернечого смиренства.

   Стомленим голосом привiтався i стояв серед кiмнати.
   - Семене! Чого ж так, нiби соромишся?
   Важко присiв бiля порога, скинув торбу, поклав бiля нiг.
   - Де ж ти забарився? Давно ж уже закiнчилася вiйна.
   - Кому закiнчилася, а кому нi. Семен розстебнув  пазуху,  витяг  з  не?
жмуток кiнськоi гриви, поклав на колiна.

   - Оце все, що залишилося вiд вороного. Винiс вiн мене з пекельного  бою
на березi Ельби та й упав пiдстрелений. Попрощався з ним, вiдрiзав оце  на
пам'ять. I зараз нiби бачу, якими очима вiн тодi  дивився  на  мене.  Нiби
хотiв щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять...
   - Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на  полi  бою  як
герой!
   - Та  воно  так...  Але  думалося  ще  з  ним  побурлакувати,  а  може,
зустрiтися з  задунайськими  братами.  Хотiлося  напо?ти  ще  раз  його  в
широкому Дуна?.
   - Якщо не Отамана, то, може, iншого вороного напо?мо в Дуна?  або  й  в
iншiй рiцi.
   - Якби-то... Як говорили колись мо? задунайськi побратими: "Степ,  кiнь
та воля - ото козацька доля". Оглянувши вiтальню, Семен запитав:
   - Що ж у вас - усi живi, здоровi?

   - Поховали за цей час матiр...

   Лише тепер Семен зняв кудлату шапку.

   - Хай легко ?й буде... Добра, сердечна  стара.  Така  була  приязна  та
вуркотлива, як голубка.

   - Де ж ти цi роки перебував? По яких свiтах ходив? -  перевiв  на  iнше
розмову Iван Петрович.
   - Шукав правду.

   - Знайшов?
   - Всюди живеться гiрко... Ходив, хотiв довiдатися, який широкий свiт...
Вийдеш на шлях, глянеш, i зда?ться тобi, що там десь бiля дерева на  обрi?
мерехтить його кiнець. А дiйдеш до того кiнця,  i  знову  мерехтить  перед
очима несходжена безконечнiсть. I знову iдеш... Шукаючи правди, я  заходив
у церкви, де по-рiзному службу правлять.  Жив  з  ченцями  по  монастирях,
слухав ?хнi розповiдi. I кожен з них по-сво?му шука? спасiння. Хто  бреше,
а хто вiрить тiй брехнi... Баламутять людей сво?ми баляндрасами, а  правди
i не питай... Пiшов я самотужки шукати правду.
   Задумався Семен, мовчав.

   - То хоч небагато знайшов ???

   - Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обiцяв прийти i
розповiсти, як вiдшуку?ться ота колюча, як ви кажете, мужицька  правда.  -
Нiби збираючись з думками, повiв далi: - Найнявся служити до одного панка,
був за кучера в нього. Панок той завзятий бити крiпакiв та в карти  грати.
Хоч сам i плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв,  бо  мав
небагато крiпацьких душ. Намiчав i  мене  внести  у  ревiзькi  списки,  та
помилився. Ставши кучером, терпiв я од нього багато кривди i образ. Мовчав
i виношував свiй гнiв. Полюбили мене дворовi  люди  -  розповiдав  ?м  про
походи,  про  щире  побратимство.  Пiдслухав  пан  мо?  балагури  i  велiв
катувати. "Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!"  -  прорвався  таки  мiй
гнiв. - "Мене, що не скорився перед катами  в  Турбаях!  Мене,  кого  доля
водила за Дунай i  на  Ельбу!"  Збунтувався  я  i  повiв  за  собою  сво?х
прихильних крiпакiв. Наче пiшли на штурм Iзма?ла! Зчинився такий  заколот,
що довелося тiкати пановi до сусiднього ма?тку. Випроводжали мене  бунтарi
в дорогу, а самi теж лагодилися до втечi тими шляхами, якими  я  радив  ?м
простувати до Дунаю. Залягала  нiч,  коли  я  вийшов  уночi  на  простори,
спалахнула пожежа в ма?тку, наче освiтлювала менi шлях.

   - Та це, Семене, цiла житт?ва повiсть.
   - Як хочете звiть, а по-нашому то зветься  шуканням  колючо?  мужицько?
правди, - виривалися слова, наче з глибини назбираних у  життi  тривог.  -
Чимало побратимiв я зустрiчав i втрачав у мандрах, починаючи  од  втечi  з
рiдних Турба?в. Багато ходив шляхами,  та  не  дiйшов  ними  до  кiнця,  -
скорботою повивалася розповiдь.
   Читав у нiй Iван Петрович не  тiльки  принесений  з  мандрiвок  Семенiв
невпокiй, а й гнiв гнаного недолями  народу.  Поставали  вразливi  картини
лiро-епiчного сказання, вiд якого пашiло достиглими придорожними гiрчаками
й вiтрами розгойданого колосся рiдних  нив.  Поетам  належить  збирати  цi
дарунки, щоб у словi передати для поколiнь...

   -   Менi   зда?ться,   Семене,   що   ти   наче    побував    у    мо?х
мандрiвникiв-троянцiв.
   - Може... Тiльки вашi козаки-троянцi все по морях  мандрують,  а  я  по
суходолi.
   - Добилися й вони вже до суходолу.

   - То дай боже  ?м  пожити  без  панiв  i  не  зазнавати  крiпацтва,  бо
доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все сво? життя мандрую та шукаю
правди.
   - Правду шукати треба. Це так. Але  ?  рiзнi  шляхи  такого  шукання...
Шукали правду тво?, Семене, турба?вцi. Багато наробили бешкету.  А  справа
не полiпшилась... ? шлях  шукання  правди  через  освiту,  шлях  добростi,
людяностi. Добро треба шукати добром, а не злом.

   - То, мабуть, довго  його  доведеться  шукати...  А  славний  волоський
побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'?шся... Он як!
   В цей час завiтав Стеблiн-Камiнський. Вiн пiзнав Семена.
   - Це ти, Семене?

   - Виходить, що я, коли Семеном назива?те... Вже сутiнки кутали кiмнату.
   Семен, як i колись, пiдiйшов до грубки, почав розпалювати вогонь.

   36
   Готувались до вистави "Ябеда". Репетицi?  цi??  п'?си  принесли  багато
турбот не тiльки тому, що Iван Петрович поважав ?? автора  Капнiста,  а  й
прагнув залучити до театру  якомога  бiльше  глядачiв.  Вiн  вважав  п'?су
однi?ю з кращих, хоч не все в нiй йому подобалося.  Однак  не  наважувався
смiливо вносити змiни та доповнення, як це робив у iнших п'?сах.
   Пiсля однi?? репетицi? розповiв Щепкiну про сво? роздуми над "Ябедою".
   - В п'?сi ? Добров i Кривосудов, ? Хватайко i Прямиков; ? тут  добро  i
зло, правда i кривда, доброчиннiсть i  криводушнiсть.  Але  нема  душевно?
простоти,  не  чути  аромату  наших  ланiв,  вишневих  садiв...  Ви   мене
розумi?те?
   - Не тiльки розумiю, а й вiдчуваю душею артиста...  В  таких  п'?сах  я
виконую роль,  здебiльшого  декламуючи,  проголошую  устами  героя  високi
iстини. Але п'?са скову? дiю, не да? простору гри... Я  проголошую  устами
героя iде?, закликаю до правди, до людяностi,  але  не  вiдчуваю  у  цьому
житт?во? простоти, правди священних почуттiв. Тому я з бiльшою охотою граю
ролi в п'?сах Лопе де Вега, Шекспiра, Моль?ра. Там бiльше житт?во? правди,
оптимiзму.
   В роздумах актора-крiпака Iван Петрович вiдчував свiжий голос, в  якому
артистичнiсть сполучалася з народними поняттями краси.
   - Хочеться до цього ще додати... - обiзвався  Котляревський.  -  Народ,
який пробуджу?ться, не може не прагнути до правди у сво?х почуттях. Народ,
якому iсторiя мусить присудити майбутн?...

   - Нових нам п'?с треба! Нових геро?в! Цими п'?сами треба вивести  театр
iз вузьких примiщень, де збира?ться

   купка людей для домашньо? втiхи. Треба дати ширшi простори  для  голосу
артиста!
   Все сказане артистом-крiпаком нiс iз собою у тиху кiмнату  свого  дому,
нiс  образи  народно?  драми,  якi  зароджувалися,  полонили  його   думи,
хвилювали уяву. На порозi зустрiчав Семен, стурбовано звертався:
   - Так довго забарилися. Такi задумливi...  Чи  не  закохалися  часом  у
кого?
   - Так, закохався...

   - А хто ж вона,та краля?

   - Така, що не да? спокою нi вдень нi вночi, бо хвилю? серце i тривожить
душу...
   - Як же ?? звати?

   - Ще нема ?й iм'я...

   - Дивно... Без iм'я не можна...

   Довго  на  самотi  думав  Iван  Петрович.  Поставала  в   уявi   проста
дiвчина-полтавка, щира, добра, що любить матiр..  Батька  нема...  Коханий
давно пiшов на заробiтки, обiця? повернутися... Свата?ться заможний пан...
Мати вага?ться... I все  це  переплiта?ться  народними  пiснями.  В  таких
роздумах  вiдсуваються  десь  на  другий  план  виплеканi  ранiше   образи
козакiв-троянцiв, ?х заступа? постать сердечно?, нiжно?, як пiсня, Наталки
Полтавки.  Очевидно,  так  треба  i  назвати  задуману  п'?су  -  "Наталка
Полтавка".

   Вранцi, коли Семен зайшов у кiмнату, Iван Петрович сказав:
   - Ти запитував, як звати ???

   - Так, запитував... Не можна закохуватись, не знаючи iм'я...
   - ?? iм'я Наталка Полтавка.

   - Хороше iм'я... Щасти вам на все добре.
   - Але це ж тiльки в думках...

   - Коли в думках, то може бути й на дiлi. Так воно водиться...
   Шукав тепер нагоду повести ранiше обiцяну розмову з Преженковською.  За
останнi роки вона, незважаючи на свою молодiсть, набула сценiчного досвiду
й популярностi,  встигла  прославитись  у  харкiвських  виступах  разом  з
Щепкiним у трупi Штейна.
   Нагода  трапилась  пiсля  однi??  чергово?  репетицi?.  Iван   Петрович
запросив акторку послухати текст дiй "Наталки Полтавки",  в  яких  геро?ня
викону? пiснi. Тетяна Гнатiвна була вражена зачитаним.

   - Вважаю честю для себе виступити в такiй ролi. Обiцяю  вкласти  в  не?
найсердечнiшу щирiсть, - акторка нагородила автора приязною усмiшкою.
   - Спасибi, Тетяно Гнатiвно... Прошу  дозволу  вести  цю  роль  за  мо?ю
консультацi?ю...  Особливо  треба  подбати  про  костюм   геро?нi.   -   У
Котляревського промайнула думка про вбрання, що його у незабутнi  святковi
днi одягала його подруга юностi. Тож вона  сама  колись  квiтчала  вбрання
народними вишивками.
   - Так...  Для  виступу  на  сценi  багато  важить  вбрання  акторки,  -
погоджувалась Преженковська. - Вашi поради в цьому виконуватиму.
   - Треба, щоб це вбрання було художньо-народним. Адже в кожнiй вишивцi й
мережцi прогляда? душа народу... При вашiй вродi це буде чарiвно...
   - Ой, не говорiть такого,  Iване  Петровичу,  -  зашарiлась  акторка  й
пройняла iскрами свого погляду спiвбесiдника, простерши йому руку...
   Пiд враженням розмови Iван Петрович прибув на виставу "Ябеды" Капнiста.
Серед  глядачiв  був  i  автор  п'?си.  Починали  виставу,   за   звича?м,
декламацiями. На цей раз Котляревський  приготував  для  декламацi?  вiрш,
який вiдповiдав його настроям та  роздумам,  сам  зачитав  його.  То  була
поезiя Капнiста "Разлука".
   Лилися слова задушевно? декламацi?. Зворушливо закiнчував декламатор:
   Ведь не смерть нас разлучила,
   Возвратится милый друг.

   I декламацiя, i вистава пройшли з успiхом. Задоволений Капнiст запросив
до себе на вечерю Iвана Петровича, артистiв та  сво?х  друзiв.  Серед  них
були Новиков та Муравйов-Апостол.

   Пiдiймаючи старечою рукою перший келих, Капнiст промовив:
   - За здоров'я служителiв сценiчного мистецтва! За успiхи  артистiв!  За
успiшну виставу, що принесла  нам  сьогоднi  багато  при?мностi.  Схиляюся
перед тими, хто сво?ю грою на сценi несе свiт розуму i почуттiв.  Схиляюся
перед мистецьким покликанням артиста! Хочу зараз  домовитись  i  запросити
всiх присутнiх до себе в Обухiвку  пiсля  того,  як  вiдбудеться  ще  iнша
вистава  з  не  меншим  успiхом!  А  тепер  прошу  промовити  слово  Iвана
Петровича, якому ми вдячнi за органiзацiю вистави.
   Котляревський несмiливо пiдвiвся:

   - Дякую за  добре  визнання  вистави.  Я  називаю  першими  винуватцями
успiхiв у цiй виставi Михайла Семеновича Щепкiна i Тетяну  Гнатiвну.  Вони
принесли розквiт сво?х сил на нашу полтавську сцену, освiтили ??  житт?вою
силою. - Звернувши приязний погляд на Щепкiна, Iван Петрович мовив далi: -
Хотiлося б, щоб Михайло Семенович не тiльки зi сцени,  а  й  тут,  у  колi
прихильникiв,  сказав  кiлька  слiв,  допомiг   нам   зрозумiти   та?мницi
артистичного мистецтва.
   - Просимо, Михайле Семеновичу! - загули голоси. З келихом у руцi Щепкiн
виглядав не так артистично, як на сценi.  Перед  учасниками  вечора  стояв
скромний, навiть  сором'язливий  молодий  чоловiк,  в  очах  якого  крився
затамований смуток. Нiхто не  звик  таким  бачити  артиста,  який  потiшав
багатьох сво?м смiхом.
   - Правильно, що артист несе через сцену свiтло  розуму  й  почуттiв.  А
свiтло ? завжди наслiдком горiння. Навiть у трагедi?, коли артист уда?, як
згора? пристрасний герой, сi?ться крiзь пiтьму  умовностi  свiт  жорстоко?
правди. Артист, i ридаючи, i смiючись  на  сценi,  навiть  удаючи  блазня,
розкрива? душу людини, що ? прикрасою всiх прикрас на землi. Серце артиста
завжди прагне до краси, до волi... I тодi, коли вiн смi?ться, а душа  його
рида?, i тодi, коли вiн чита? урочистi оди,  а  гiркотою  наповнене  серце
щемить... Артист може зносити i приниження, i образи. Вiд нього  вимагають
смiху i слiз... Прошу пробачення... Так дума? i почува? артист-плебей...

   З очей Михайла Семеновича бризнула сльоза i впала  в  келих,  який  вiн
пiднiс до сво?х уст.
   Раптово обiзвався Муравйов-Апостол.

   - Пiдношу келих i закликаю до звiльнення артиста вiд  крiпацтва!  Кладу
на це святе дiло  золоту  табакерку,  що  одержав  разом  з  нагородами  у
Вiтчизнянiй вiйнi.
   В залi на мить запанувала тиша, лише покотився дзенькiт  келихiв.  Iван
Петрович нахилився до артиста. Капнiст звiвся, промовив:
   - Ваш учинок, Матвiю Iвановичу, гiдний похвали i пiдтримки.

   37
   Збори масонсько? ложi "Любов  до  iстини"  вiдбувалися  в  Писарiвцi  -
ма?тку Новикових. Тут зустрiвся  Котляревський  з  давнiм  сво?м  знайомим
Василем  Лукашевичем,  якого  знав  як  органiзатора  козацького  полку  в
Переяславському  повiтi.  Вiн  був  активним  членом  товариства  "вiльних
каменярiв". Прибули на збори С. Ф. Левенець, Л. М. Дяков та iншi масони.
   Управитель  масонсько?  ложi  Новиков  пiдготував  до  зборiв-   уривки
бiблiйних   текстiв,   якi   могла   бути   використанi   для    поширення
протестантських настро?в.
   У затемненiй завiсами кiмнатi на столi, застеленому чорним  покривалом,
мерехтiв синiй вогник лампадки, кидаючи млявi одблиски  на  присутнiх,  що
сидiли, вдягненi в традицiйнi для "вiльних  каменярiв"  мантi?.  На  столi
лежала бiблiя. Все це надавало пiдкреслено? та?мничостi.
   Спершу  Новиков  повiдомив,  що  уряд  посилено   переслiду?   зiбрання
масонських лож. На це Лукашевич, з властивим для нього  гумором,  зауважив
словами "Ене?ди", поглянувши на Котляревського:

   Коли кого мiх наляка?,

   То послi торба спать не дасть.
   Iван Петрович нiчого не вiдповiв. Вiн уже  тримав  у  руках  бiблiю  i,
виконуючи обов'язки "витi? каменярiв", почав  зачитувати  помiченi  в  нiй
Новиковим мiсця.
   Помiрно, виразно i урочисто лилися слова "витi?":
   - "А хто зробить шкоду ближньому сво?му, тому треба зробити те саме, що
вiн учинив. Перелом за перелом, око за око..."
   Пауза... Роздуми...

   - "Не вливають вина нового в мiхи старi; а то прорвуться мiхи,  i  вино
повитiка?, i мiхи пропадуть". Пауза... Меркне вогник лампадки.
   - "На рiках  вавiлонських,  там  сидiли  ми  i  плакали,  згадуючи  про
Сiон..." Пауза... Тихий шепiт...

   - "Ти вiддав нас на погорду сусiдам нашим, на  посмiховисько  й  наругу
тим, хто живе  навколо  нас.  Зробив  нас  притчею  в  народiв,  предметом
покивання головою для чужинцiв..."
   Пауза...
   Блимнув, затрiщав вогник лампадки...

   - "Ви сiль землi. Якщо ж сiль втратить силу, то чим зробиш ??  солоною?
Вона не потрiбна нi на що, ?? тiльки викинути геть на попрання людям".
   Пауза... Роздуми...

   - "Усьому свiй час, i кожна рiч ма? пору пiд небом".
   Далi зачитувалися бiблiйнi епiзоди з  життя  Соломона,  Давида,  Саула.
Iзра?льтяни обирають царем Саула, який ку? iз  золота  престол  i  множить
бiднiсть, безчестя в кра?нi.
   - Древня мудрiсть завжди оновлю?ться, - пояснював Новиков. - Ми понесем
древню мудрiсть, наповнюючи ?? новими iдеалами.
   Роздуми обривалися тихими речами. Блимав млявий вогник лампадки.
   - Ми не тiльки "вiльнi каменярi", а й  грабарi,  що  прокладають  шляхи
через небезпечну трясовину, - вiв далi  Новиков.  -  Наша  масонська  ложа
повинна мати вплив у всiх  галузях  життя.  Зараз  розвива?ться  торгiвля,
зароджу?ться  промисловiсть.  Знайшлися  i  в  нашiй  кра?нi  мастаки,  що
побудували пароплав.  Ста?  до  ладу  парова  машина,  яка  несе  змiни  в
господарському життi. Тепер на дерев'яному ралi крiпака далеко не  по?деш.
А вiдкриття нових портiв вимага? пшеницi.
   - То давайте нашi шляхи освiтлювати не цими лампа-дочками  масонськими,
а смолоскипами, - зауважив Iван Петрович, закрив оздоблену кованим срiблом
бiблiю, вiд чого захитався вогненний язичок у лампадцi,  вiдриваючись  вiд
гнота. Ще мить - i вiн погас.
   Стривоженi масони замовкли. Обiзвався Котляревський:
   - Витi? належить говорити i в пiтьмi... Жодна пiтьма не згасить  свiтла
совiстi. Адже найтемнiше бува? перед свiтанком, - з цими словами  розчинив
вiкно.
   Вiйнуло свiже повiтря, i в кiмнату  влетiла  пташка.  Вiд  несподiванки
масони загомонiли. Пташка попурхала i сiла на бiблiю.
   - Це символiчно, -  обiзвався  Новиков.  -  Пташка  символiзу?  чистоту
людських душ. Провидiння пiдказу? нам ширити братерство.
   - Нема  нiчого  несподiваного  в  тому,  що  до  нас  завiтала  пташка.
Очевидно, яструб ?? загнав сюди, - зауважив Котляревський.
   - Коли так, то це ще знаменнiше. Пташка знайшла спасiння вiд яструба...
   - А бува? так, що пташки гуртом i яструба поскубуть та попатрають.
   Розмови набували практичного змiсту, масони скидали  з  себе  дивовижнi
мантi? i сiдали в тiснiше коло.

   Закриваючи збори масонсько? ложi, Новиков говорив:
   - Через наше братерство переможе дух iстини...
   - А в яку клiтку доведеться потрапити тому духу iстини?
   - Ви, Iване Петровичу, невиправний гуморист.
   - Я хочу конкретно уявити той дух  iстини,  -  продовжував  сперечатися
Котляревський.
   - Поняття це визначить iсторiя...

   - Всяка бува? iсторiя i рiзнi iсторики.  Бiблiю  теж  можна  по-рiзному
пояснювати або й заперечувати.

   - А що ви наважитесь заперечити, що вам не подоба?ться в нiй?
   - Не подоба?ться, що бог створив людину по сво?й подобi. Менi зда?ться,
що без цi?? подоби людина  була  б  смiливiшою,  веселiшою  i  не  так  би
лякалася пекла...
   Пiсля зборiв "вiльних каменярiв" Новиков, Муравйов-Апостол,  Лукашевич,
Котляревський мали ще окрему бесiду.

   Потiм вiн завiтав до Щепкiна, розповiв йому про масонське зiбрання.

   38
   На другий день Щепкiн запросив Iвана Петровича пiти разом  на  ярмарок.
Спустилися з гори Панянки на просторий майдан, що слався  аж  до  Ворскли.
Тут юрмилася сила-силенна люду. Галас сплiтався з ревiнням волiв та корiв,
свинячим кувiканням, меканням овець. Навiть монастирський басовий дзвiн не
мiг заглушити ярмаркового гамору.

   Здавалося, що пiд монастирською горою розпласталася багатобарвна велика
жива iстота. Вона ворушилася, повзла i пила з Ворскли воду.  Повiтря  нiби
колихалося сизими хвилями.

   Друзi поринули в натовпi. Михайло Семенович торгувався, купуючи  в'язку
таранi з чумацького воза, викликав  чумакiв  на  розмови,  змушував  ?х  i
лаятись, i жартувати. А купивши тараню, сказав Iвану Петровичу:
   - Мене цiкавлять розмови,  рухи,  пози,  звички  простих  людей,  вираз
обличчя у гнiвi i в гуморi. Народ - великий артист. Все справдi артистичне
кри?ться в народi. Це - найкраща школа. Якщо ранiше вимагали  вiд  артиста
урочистих жестiв та iнтонацiй, то життя висува? новi вимоги артистичностi.
   В центрi ярмаркового майдану тяглися ряди виробiв ткацьких, кравецьких,
чинбарських, лимарських,  шевських,  теслярських,  ковальських.  Тут  були
пiдупалi  цеховики,  якi   не   витримували   конкуренцi?   зi   спритними
промисловцями. Тому цехмiстри з довгими палицями в руках та ратмани ходили
без колишнього гонору й губилися серед синьожупанного мiщанства.
   Зате спритно в  натовпi  нишпорили  всiлякi  жевжики,  хихикали  веселi
молодицi та пустомелi.
   З явився виборний iз заворсклянського села, пов'язаний  рушником,  а  з
ним, теж пов'язаний хусткою, пан  возний.  Обидва  напiдпитку.  Загомонiли
мiщани:
   - То наш пан возний заручився... Завзятий юриста, з живого i з мертвого
здере.
   - Та й посватав дiвчину - вродливу сироту чесного роду...
   Виборний з  возним  зупинилися  бiля  курських  богомазiв,  щоб  купити
вiнчальнi iкони. Продавець багато говорив, вихваляючи свiй крам.
   - Чи ти свого язика, чи iкони прода?ш? - поспитав його виборний.
   Поруч вигукував продавець квасу. До нього пiдiйшов  чумак  з  мазницею.
Дивився-дивився на продавця, а далi запитав у виборного:
   - Скажiть, добродiю, що то вiн вигуку?: "ржяной квас"?
   - То таке питво, що вiд нього людина  заiрже.  Тому  й  "iржяной  квас"
назива?ться. Обiзвався i возний:

   - Сiреч... Те?-то як його, напiй прохладительний i весьма-очень iскусно
здiланий. Даже наша весьма пристойна диякониха вельми несорозмiрним глеком
п'? для прохлажденiя обiльно? утроби.

   - Нам таке питво не годиться. Краще б таке,  щоб  не  iржати  конем,  а
заревти волом. А де тут дьоготь продають?

   - Дьогтю пита?ш? Ха-ха-ха, - брався за  боки  виборний.  -  Тут  тiльки
витрiшки продаються.
   - То торгуйте ними на здоров'я, - зауважив  чумак  i  поцiс  далi  свою
мазницю.
   Щепкiн iз захопленням спостерiгав, прислухався до розмов.
   - Пiдемо подивимося на лицедiйство, - возний потяг виборного на  кiнець
майдану.
   Щепкiн з Iваном Петровичем пiшли слiдом. Натрапили  на  рiзнi  розваги,
iгрища. Спiвали бурсаки, танцювали цигани, водячи загнузданого ведмедя.
   Увагу привернув мандрiвний жебрацький хор, в  якому  спiвали  чоловiки,
жiнки, пiдлiтки, виконуючи псалми та народнi пiснi.  Хор  обступили  колом
люди. Михайло Семенович уважно прислухався.

   -  Чудовi  голоси,  -  кинув  вiн  Iвану  Петровичу,  який  зосереджено
вловлював звуки сильного жiночого голосу, вiдчуваючи  в  ньому  нiби  щось
знайоме. Та не мiг збагнути, де чув подiбний голос, i вирiшив: "У  кожному
тужливому жiночому голосi чути щось рiдне для багатьох".

   Простуючи далi, Михайло Семенович говорив:
   - Тут народжу?ться мистецтво. Треба пiдняти завiсу, за якою проходить у
всiй рiзнобарвностi життя народу,  що  вмi?  чудово  спiвати,  вразливо  i
гостро смiятися, пристрасно любити, глибоко сумувати. Нам  треба  замiнити
на сценi i сентиментальну  слiзливiсть  i  абстрактну  людину  звичайними,
щирими почуттями.
   - Цiлком подiляю вашi думки...

   - Сподiваюся, що  сво?ю  "Наталкою  Полтавкою"  ви  вiдкри?те  дверi  в
широкий свiт. У вашiй  п'?сi  я  обов'язково  виконуватиму  роль,  яку  ви
запропону?те.
   - Iнакше я не мислю! Хочу, щоб цю  роль  виконували  ви  не  як  крiпак
графiв Волкенштейнiв, а як вiльний актор.  Двi  подi?  мають  вiдбутися  в
нашому мiстi - вистава ново? п'?си i ваше звiльнення.

   Повернувшись додому, Iван Петрович думав про жебрацький хор. Виходив на
ганок,  вдивлявся  в  закутаний  темiнню  ярмарковий  майдан.   Там   бiля
циганського шатра мерехтiло вогнище.  Звiдти  легким  подувом  розносилось
наснажене кiнським потом повiтря,  чувся  циганський  лемент,  крiзь  який
прорвався голос жiночо? пiснi. Вона лебединим риданням покотилась, б'ючись
об придорожнi явори, але швидко обiрвалася, нiби пiрнула в темну  безодню,
викликавши нову тривогу й роздуми.
   "Пiти пошукати цю спiвачку, - промайнула думка, - але  куди  йти  серед
ночi?"

   39
   Пiсля ярмаркового концерту стомленi жебраки  розташувалися  на  ночiвлю
поруч з циганським табором пiд старезним дубом, що могутньо розкидав  край
шляху сво? вiти.
   Кутаючись у лахмiття, вiдпочивали жебраки. Тiльки ?х  бородатий  вожак,
нiби бiблiйний пророк, з костуром у  руцi  обходив  навколо,  прислухався.
Вiддалiк линули металевi ридання монастирського  дзвону.  Нерухомо  сидiла
жебрачка, i ?? думки снували химернi тканини пiд  шелест  дубового  листя.
Мимохiть криком стривожено? душi вирвалася з ?? уст мелодiя "Вiють  вiтри,
вiють буйнi", розляглася просторами.
   Жебрацький ватажок принишк, знав, що спiвачка часто  спiва?  цю  пiсню,
вишиваючи рушничок - червонi кетяги калини i чорнi листочки вiночка. Виши?
рушничок, комусь подару?, а потiм знову вишива? iнший  тим  самим  узором.
Коли хто розпиту?, для кого вишива?, то мовчить - тiльки зiтхне.
   Уже кутала вечiрня темiнь надворсклянськi долини. Жебрачка тiшила  свiй
погляд вечiрньою зорею, що меркла, ставала лазуровою. Разом з  нею  меркли
потомленi очi жебрачки - вона засипала, поринаючи в та?мничi видiння.
   Ось перед нею, нiби а туману, проступив кущ  калини.  Легким  метеликом
лине назустрiч червоним гронам.  Лама?  вiти,  сплiта?  вiночок,  несе  до
Днiпра, хоче накинути на голову тому, що сидить пiд дубом. Простяга? руку,
але не може дiстати  до  нього.  Ось-ось  ма?  покласти  вiночок  на  його
задумливе чоло, а воно далi вiдплива? за  хвилею.  Знову  пiдбiга?...  Вже
близько, можна обняти. Та тiльки простягне руки - вiн далi... Ось нiби чу?
його голос... Такий теплий, нiжний. Серце тремтить у чеканнi. А потiм  все
обволiка?ться туманом i тiло пронизу? холод.
   - Не тiкай! - гука? i прокида?ться.

   Серце, як та чайка, трiпоче  крилами,  пливе  по  лазурових  переливах,
шукаючи  гнiздечка.  Хочеться,  щоб  повернувся  жаданий  сон,  ще  принiс
тривогу...
   А ледь-ледь засiрiв ранок, вожак  звелiв  пiдiйматися  i  лагодитися  в
дорогу, розповiдаючи про нiчну пригоду:

   - Приходив уночi до циганського табору якийсь дивний  чоловiк...  Питав
ту,  що  спiва?.  Циган  вiдрядив  його,   домовившись   вранцi   про   це
поговорити... То, мабуть, пашпорти мають  перевiряти.  Треба  поспiшати  в
дорогу! Тiкаймо швидше, щоб позбутися напастi.

   Жебраки хутко вийшли за Зiнькiвський шлях, вирушили до Диканьки.
   Червiньковими  килимами  стелилися  придорожнi   га?.   Iшла   жебрачка
назустрiч недолi, несла в смутком повитих очах iскри зрадливих  надiй.  До
?? обвiтрених нiг схилялися прибитi пилом головки зiв'ялого ромену.
   Iшла горем бита жiнка i несла скорботу в  невiдомi  свiти.  Несла  таку
пекучу тугу, яку носили невiльницi, коли перед  ними  стелилися  несходимi
шляхи до турецьких гаремiв.

   Здавалося,  що  то  не  тумани  залягали  край  шляху  по   долинi,   а
непроглядний  сивий  смуток.  Нiби  пливла  в  ньому   лебединим   плеском
жiнка-полтавка.
   Колихалося перед очима легке павутиння  i  тануло  разом  з  хмарами  у
вiтровiйному безмежжi.

   Попереду жебрацько? ватаги  важкою  ходою  брiв  у  дорожнiй  пилюзi  з
костуром у руцi старий  ватажок.  Вiтер  розчiсував  його  сиву  бороду  i
замiтав жебрацькi слiди.

   40
   Нелегко було переборювати  всi  непередбаченi  перепони,  щоб  викупити
Щепкiна. При кожнiй нагодi Iван Петрович натякав друзям  про  необхiднiсть
прискорити звiльнення актора. Довелося зрештою переконати гуманного  князя
Р?пнiна.  До  того  ж  Сергiй  Волконський,  вiдгукнувшись   на   прохання
Муравйова-Апостола, звернувся до брата i обiцяв взяти участь у благороднiй
справi. Але багато ще  не  вистачало  до  десяти  тисяч,  якi  треба  було
сплатити за Щепкiна. Р?пнiн внiс найзначнiшу суму  i  оформив  купiвлю  на
сво? iм'я. Це було в кiнцi 1818 року, коли  Котляревський  уже  закiнчував
п'?су.

   Незабаром до Р?пнiна з'явився керiвник  трупи  Штейн,  подав  контракт,
пiдписаний ним ще з Волкенштейнами на Щепкiна, i просив переписати його  з
внесенням iменi нового власника.

   - Моя совiсть не дозволя? пiдписувати  подiбнi  контракти,  -  вiдповiв
князь.
   - Свiтлий князю, - благав Штейн, - я маю  з  трупою  пере?хати  в  iнше
мiсто. Але без контракту не можу повезти з собою Щепкiна.
   - То й добре. Залишайтеся з трупою на кiлька рокiв у Полтавi. А потiм я
дам вiдпускну Щепкiну, i вiн повернеться з нашо? губернi? вiльним актором.
До того ж часу я прошу поводитись з ним, як з людиною нiкому не пiдлеглою,
крiм мене. Що ж до перебування вашо? трупи в Полтавi, то можу запевнити  -
в мiстi вистачить роботи. Тут iнтерес до театру  поширю?ться  з  розвитком
торгiвлi, ремiсництва. Тепер не та Полтава, що була двадцять лiт тому.
   Великодушнiсть князя приголомшила Штейна. Тепер вiн  не  мiг  свавiльно
ставитись до актора. Бiльше того, - сам Штейн потрапив  у  залежнiсть  вiд
Щепкiна, без участi якого в трупi не мiг вiн мати належного успiху.
   Найбiльше радiв з цi??  подi?  Котляревський,  готуючись  дати  виставу
"Наталки Полтавки" з участю Щепкiна.

   I ось  у  новому  примiщеннi  полтавського  театру  вiдбулася  прем'?ра
"Наталки Полтавки". Крiм мiсцево? знатi, театр заповнили купцi, ремiсники,
рiзночинська iнтелiгенцiя. В губернаторськiй ложi сидiв Р?пнiн з  княгинею
i одинадцятирiчною княжною Варварою. Брат Сергiй Волконський, що при?хав у
гостi, теж був тут разом з нареченою - юною красунею  Ра?вською.  В  iншiй
ложi сидiв любитель театру вiдомий вельможа Дмитро Прокопович  Трощинський
з сво?м родичем Василем Панасовичем Гоголем  та  його  десятирiчним  сином
Миколою Гоголем - учнем полтавського повiтового училища.

   В театр запросили сво?х друзiв Новиков  i  Муравйов-Апостол.  На  хорах
купчилися простолюди...

   Пiднялася завiса... Зi сцени повiяло  поезi?ю  рiдно?  Надворсклянщини,
Укра?ни. Глядачi з сердечним  завмиранням  побачили  простi  кра?види.  Не
палаци, не церкви постали перед очима,  а  сiльська  похила  хата,  повита
вишневим садком. З не? вдiйшла Наталка, несучи вiдра на коромислi.  Пряму?
до криницi, ставить вiдра... Замислилась... Полилася пiсня  "Вiють  вiтри,
вiють  буйнi,  аж  дерева  гнуться".  По  голосу  глядачi  пiзнають   Таню
Преженковську. Але тут  вона  не  така,  як  в  iнших  п'?сах.  Сама  роль
пiдказувала ?й iнше виконання.
   Постають  новi  й   новi   сцени.   Виклика?   смiх   кумедний   возний
Тетерваковський сво?ю калiченою мовою.  Не  один  з  присутнiх  чиновникiв
пiзнав самого себе.
   Розгорта?ться на сценi зiткнення двох  сил.  З  одного  боку  -  честь,
гiднiсть, повага, щирiсть почуттiв,  з  другого  -  моральна  обмеженiсть,
крючкотворство, формальне iснування людини.

   Мiняються картини, вiдкриваються дверi хати Терпелихи - матерi Наталки.
Лл?ться пiсня "Чого вода каламутна", i зда?ться, що хвиля збива?  каламуть
у чистiй течi? Ворскли.

   А от  почулася  пiсня  "Дiд  рудий,  баба  руда"...  Публiка  завмира?.
З'явля?ться в ролi Макогоненка улюблений актор Щепкiн. Вiн не вда?ться  до
штучних прийомiв комiзму. Все в  ньому  просте,  звичайне,  правдиве.  Але
глядачi смiються. Смiх виклика? разюча правда. Саме  такими  невгомонними,
розважливими, хитрими  доводиться  часто  бачити  сiльських  виборних  або
безжурних чумакiв.
   А от вража? сво?ю широкою, як степове роздолля, вдачею бурлака  Микола.
Такi й пiснi його, така й мова.

   Луна? зворушлива пiсня "Сонце низенько" - з'явля?ться Наталчин  коханий
Петро. Задушевно звучить  розмова  бiдних  юнакiв  Миколи  i  Петра,  вони
розумiють один одного, стають побратимами. "Знаю я добре,  як  тяжко  бути
сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити", - звучать щирi  слова
бурлаки.
   Вiдданiсть, щирiсть, любов перемагають. Наталка пiсля  тяжко?  душевно?
драми досяга? щастя.

   Заключна  картина,  побудована  драматургом  за  принципом   сценiчного
ансамблю, виклика? пiднесення.

   Пада? завiса.  Глядачi  просять  автора  вийти  на  сцену.  З'явля?ться
Котляревський, зустрiнутий  бурею  оплескiв.  Генерал-губернатор  запрошу?
його в свою ложу. Сюди з'явля?ться i Трощинський. Поздоровляють  автора  з
перемогою. Капнiст запрошу? Котляревського i акторiв прибути  до  нього  в
Обухiвку.
   - А вiд Обухiвки не так далеко i мо? Кибинцi, - обiзвався  Трощинський.
- Дамо виставу в мо?му власному театрi...

   Коли Iван Петрович вийшов  з  ложi  генерал-губернатора,  його  оточили
артисти.  Пiдiйшов,  вiтаючи,  Стеблiн-Камiнський,   а   з   ним   молодий
харкiвський  лiтератор  Орест  Михайлович  Сомов,  який  спiвробiтничав  у
журналi "Украинский  вестник".  Вiн  передав  Котляревському  вiтання  вiд
харкiвських лiтераторiв, а вiд Гулака-Артемовського подарунок - примiрники
журналу з його байками.
   Iван Петрович запросив друзiв до свого дому. Але тут обiзвався Щепкiн:
   - Пропоную прогулянку на Ворсклу!

   - На Ворсклу? На Ворсклу! - залунали вигуки. Тодi подав  свiй  голос  i
Семен Битий, що весь час осторонь спостерiгав за Iваном Петровичем:
   - Можу провести до рибальського куреня. Там добудемо i казана, i рибу!
   - Це чудово! На Ворсклу! - гукнув Щепкiн i рушив  на  шлях,  а  за  ним
iншi.
   Стояла тиха мiсячна нiч. Гомiнкий гурт спускався по Панянцi до Ворскли.
Зупинилися коло берега, розпалили вогнище, принесли вiд рибалок  казана  i
риби. Щепкiн, сидячи поруч Семена, пiдкидав у вогнище  цурпалки,  ?х  обох
обдавав дим.
   - Це  добре,  -  говорив  Щепкiн,  -  коли  б'?  в  обличчя  дим.  Менi
пригаду?ться мати в закуренiй димом хатi. Завжди вона була обдимленою, i я
??, навiть заплющившись, упiзнавав по димному духу.

   - А мене  коли  обда?  дим,  то  нiби  виринають  з  нього  задунайськi
побратими навколо козацького вогнища, - обiзвався Семен.
   Мiсяць поволi котився на захiд, нахиляючись до Ворскли, а зорi  снували
по землi шовковими нитками прозорi мережива.  Природа  зливалася  в  ?дину
гармонiю з людиною, торкалася ?? душi, вселяла  почуття  приязнi,  дружби,
любовi.
   Поруч Iвана Петровича сидiла Преженковська. Вона поклала руку  на  його
голову  i  грайливо  перебирала  чуб.  Вiд  цього  ставало  теплiше,  душа
розкривалася для радощiв i скорботи. Здавалося, нiби  прозорiшала  вода  в
пiтьмi ночi. Тодi хвилини наповнювалися дивною музикою.  Уявлялась  дорога
пiсня,  яку  так  вправно  виконувала  артистка.  З  тi?ю   пiснею   думки
переносились у пережите минуле. Поглянув на сусiдку. Зараз вона  здавалася
йому чарiвною.
   - В цьому Наталчиному вбраннi ви якась особлива. Я уявляю вас такою  не
в сценiчнiй грi, а в життi.

   - Для мене сцена i життя нерозмежованi.
   - Хотiв би вас завжди бачити такою.

   - У цьому вбраннi?

   - Так, у цьому вбраннi i такою ж сердечною.
   - Обiцяю бути такою.

   - I завжди виступати на сценi в такому вбраннi?
   - Обiцяю...
   Преженковська потисла  йому  руку  i  поклала  голову  на  плече.  Iван
Петрович вiдчув, як тривожно забилося серце, а в  думцi  ро?лось  питання:
"Це правда чи артистична гра, пустотлива розвага? Що може вмiстити в  собi
серце людини?"
   Раптом думки розвiялись срiбним дзвоном дiвочого смiху  Нiби  збагнувши
роздуми свого сусiда, Преженковська голосно засмiялася. Той смiх  поглинув
музику тишi...  Жаринки  меркли  на  кострищi,  вiтер  оживляв  ?х  тихими
поцiлунками, а навколо розливалася над плесами зачарована темiнь...
   Червоною загравою вже займався схiд, розсипав  рожево-райдужнi  перлини
по дрiбнiй росi.
   До Iвана Петровича пiдiйшов Щепкiн, обняв його:
   - Друже рiдний! У цiй гармонi? буття, в гармонi? неба i землi я  пiзнаю
та?мницю нашо? дружби... Хочеться обiйняти не тiльки тебе, а й наш  народ,
що виплекав таку чарiвну пiсню. Хочеться обiйняти весь свiт,  що  породжу?
красу почуттiв, якi линуть з вiкiв минулого i б'ються в невiдомi далi!
   Вранiшнiй вiтерець пiдхопив слова, покотив радiсть  тихою,  пробудженою
хвилею.

   41
   Разом вони сприймали всю принаду i втому подорожi - ?хали з артистами в
Обухiвку на запрошення Василя Капнiста. Кожнi гони шляху несли друзям щось
невiдоме, вiдкривали новi картини. Серпневе сонце не пекло, а лащилося,  i
люди подiляли мiж собою його тихi усмiшки.

   Часом усмiшки гасли на  устах,  коли  зустрiчалася  валка  понурих  вiд
тяжко? подорожi  чумакiв  або  потомлених  крiпакiв,  що  пленталися,  мов
очманiлi, повертаючись  з  панських  ланiв.  Зникала,  усмiшка  i  з  лиця
Щепкiна.
   Будинок Капнiста в Обухiвцi не  вiдзначався  розкiшними  прикрасами  та
готичними вежами, як у ма?тках iнших помiщикiв.  Василь  Васильович  любив
простоту в побутi i поводженнi, незважаючи на  сво?  становище  i  обрання
його в 1817 роцi губернським маршалом дворянства. Простоту сприймала  душа
поета так, як писав у сво?му вiршi "Обухiвка":

   Приютный дом мой под соломой,
   По мне, - ни низок, ни высок,
   Для дружбы ?сть в нем уголок;
   А к двери, знатным не знакомой,

   Забыла лень прибить замок.

   Горой от севера закрытый,

   На злачном холме он стоит;

   А Псел, пред ним змеей извитый,
   Стремясь на мельницы, шумит.

   Капнiст  не  давав  бучних  бенкетiв  "на  три  губернi?",  не   тримав
придворного хору з крiпакiв, якi прославляли б пана перед гостями. В цьому
будинку нiколи не бував нi Аракче?в, нi iншi високi чиновники. Зате у його
стiнах  зрiли  передовi  погляди  Олексiя  Васильовича  Капнiста,   Миколи
Iвановича Лорера,  тут  охоче  бував  Пестель,  брати  Муравйови-Апостоли,
Сергiй Волконський, Михайло Новиков.
   I  тепер  всi  вони  були  присутнiми,  коли   в   Обухiвцi   гостювали
Котляревський та Щепкiн. В старосвiтськiй просторiй  вiтальнi  столи  було
накрито килимами, заставлено стравами, срiбними келихами. На стiнi  висiли
фамiльнi портрети.
   Василь Васильович пояснював гостям:

   - Це портрет мого дiда Петра Христофоровича Капнiсоса, героя  грецького
повстання проти турецького гноблення. А це портрет мо?? матерi -  укра?нки
Софi? Андрi?вни. Ото й килими ? пам'яттю мо?? матерi.  Пiд  сволоком  цi??
вiтальнi я прожив шiстдесят рокiв. Прошу гостей у цiй  фамiльнiй  вiтальнi
Капнiсосiв сiдати за стiл.
   Господар  запропонував  наповнити  вишнiвкою  та  слив'янкою  келихи  i
звернувся до гостей:
   - Коли  виставляли  в  полтавському  театрi  мою  "Ябеду",  я  пообiцяв
запросити артистiв у Обухiвку, якщо вiдбудеться нова вистава ще з  бiльшим
успiхом. Таке сталося. "Наталка Полтавка" перемогла  всi  iншi  вистави  в
полтавському театрi. Спасибi автору i акторам!

   Вся обстановка схиляла присутнiх до простого поводження, до вiдвертостi
й дотепiв. За столом розмовляли про рiзнi новини. З подiями у  полiтичному
життi був добре обiзнаний Пестель. Знаючи Василя  Капнiста  як  противника
аракче?вського режиму, Пестель смiливо розповiдав про нещодавн? чугу?вське
повстання вiйськових поселенцiв.
   -  А  в  Шебелинцi  селяни  вчинили   заколот,   -   говорив   вiн,   -
забарикадувалися возами колом у кiлька  рядiв  i  вели  бiй  з  каральними
вiйськами.
   - Панове, - обiзвався Новиков, - яку з подiй цього, 1819 року майбутнiй
iсторик поставить  на  перший  план  -  чугу?вське  повстання  чи  виставу
"Наталки Полтавки"?
   Цей дотеп примусив знiяковiти Котляревського.  Щепкiн  непомiтно  потис
йому руку.
   - Обидвi подi? вартi уваги, - вiдповiв Сергiй Мурав-йов-Апостол,  -  бо
обидвi вони ? повстаннями проти...

   _- _Повстаннями проти всього, що скову?  думку,  почуття,  гальму?  наш
розвиток, - додав Новиков.
   Пiсля обiду гостi розiйшлися  на  прогулянку.  Котляревський  i  Щепкiн
спустилися на берег Псла. Сонце, сiдаючи над обрi?м, розсипало промiння  в
прозорiй хвилi, вигравало вiдблисками на чистому пiщаному  днi.  Лягав  на
землю  теплий  вечiр.  Плескiт  води,  сюрчання  невгамовних   коникiв   у
прибережнiй травi зливалися в  дивну  мелодiю,  яка  пливла  за  хвилею  у
вечоровi  сутiнки.  Земля  пахла,  мов  розiгрiтий  вiск,   дихала   сво?ю
родючiстю.

   В цей час Iван Петрович пожалкував,  що  не  прибула  в  Обухiвку  Таня
Преженковська, до яко? вiн звик пiд час репетицiй i вiдчував  якусь  теплу
приязнь.
   "А може, бiльше щось?" - запитував себе в думках i  вiдповiдав:  "Нi...
Тiльки звичка, й не бiльше..." А чому вона не  погодилась  ?хати  разом?..
Дала обiцянку Трощинському ?хати з ним у ридванi в його ма?ток у  Кибинцi.
"Ми там зустрiнемося", - тiльки посмiхнулася. А на запитання: "У  цьому  ж
убраннi Наталки Полтавки?" - вiдповiла: "У цьому. I з любимою вашою пiснею
"Чого вода каламутна"...
   Зда?ться, що то була щира, задушевна розмова.  Вона  й  тепер  полонить
думки, що  виплiтають  прозорими  нитками  картини,  на  якi  лягали  тiнi
пройденого. То вони викликали тиху радiсть, то гiркоту, давно приховану  в
глибинi серця. Здавалося, що й  небозвiд  нахилився,  прислухався  до  тих
думок.
   Пливли наповненi сердечною музикою хвилини... Та раптово Щепкiн розвiяв
тi думи пiснею:
   З того часу, як женивсь.

   Я нiколи не журивсь,

   Ой чук, Тетяна

   Чорнобрива, кохана.

   То вiн iмпровiзував пiсню Михайла Чупруна з  п'?си  "Москаль-чарiвник",
яку щойно закiнчив Котляревський, маючи намiр виставити ??  в  крiпацькому
театрi у Кибинцях, куди мав запрошення вiд Трощинського...
   А в однiй iз альтанок зiбралися учасники та?много товариства - Пестель,
Сергiй Волконський, Олексiй Капнiст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли.
   Новиков повiдомив однодумцiв про свою дружбу з Котляревським, якого вiн
морально  готу?  до  вступу  в  та?мне   товариство.   Присутнi   схвально
поставились до цього повiдомлення. Однак це  суто  конспiративне  зiбрання
провадилося лише з участю  цiлковито  здружених  i  перевiрених  учасникiв
та?много товариства.
   У тiсному колi сидiли прославленi  у  Вiтчизнянiй  вiйнi  офiцери,  якi
розгортали боротьбу  проти  самодержавства.  Видiлявся  сво?ю  поважнiстю,
вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергiй  Волконський.
Будучи рiдним братом генерал-губернатора Р?пнiна, вiн охоче прибув на його
запрошення, використовуючи нагоди для зв'язкiв  з  учасниками  нелегальних
груп.
   Нагороджений золотою шпагою за хоробрiсть у Бородинськiй  битвi,  Павло
Пестель привертав до себе увагу енергiйнiстю, задумливим виразом  розумних
очей, здiбностями захоплено й  переконливо  говорити.  Молодший  за  iнших
Сергiй Муравйов-Апостол принiс до друзiв не тiльки розкiшну густу шевелюру
та проникливий вираз темних  очей,  а  й  досвiд  повстання  Семеновського
полку, що вiдбулося в 1815 роцi. А тепер на посадi пiдполковника служить у
частинах, дислокованих на Укра?нi.

   Говорили  мiж  собою  стисло,  конкретно,  як  належить  вiйськовим   i
учасникам нелегальних груп.

   -  Чугу?вське  повстання  цього  року  остаточно   перекону?   мене   в
необхiдностi встановлення республiканського устрою, - говорив Пестель.
   -  I  революцiйного  знищення  царського  дому   Романових,   -   додав
Волконський. - Настрiй в армi? тривожний. Зрi? вiйськовий  заколот.  Треба
вибрати влучний час i дати сигнал. На пiвночi дiють Рил??в i  його  друзi.
На пiвднi розгорнута робота в полках. Навiть рядовi солдати за нас.
   - Я уявляю вiйськовий  переворот  з  деякою  участю  народно?  маси,  -
вставив Новиков. - Необхiдне опертя на народ.

   - Народ пробуджу?ться... Це так. Пробуджувались колись i раби, яких вiв
за собою Спартак... Але нам треба опиратися  тiльки  на  свiдомих,  мужнiх
бiйцiв. Зараз уже не час ховатися пiд завiсами масонських лож, - наполягав
Пестель.
   - До того ж уряд забороня? масонськi ложi. Полтавська  ложа  "Любов  до
iстини" закрита, - додав Новиков.

   - Вам, Михайле Миколайовичу, - звернувся Волконський до Новикова,  -  ?
важливiше завдання, нiж керiвництво масонською ложею. Це  завдання  всього
"Союзу   благоденства"...   Треба   виробити    проект    республiкансько?
конституцi?.
   - Буду виконувати доручення.

   - Тримайте зi мною в цьому зв'язок, - зауважив Волконський.
   Коли замовкали голоси в повитiй диким виноградом альтанцi,  нiчну  тишу
порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просi та,  нiби
дратуючи його, розсипала ракша терпкi звуки в шелестi осоки.
   На небi попливла з заходу невелика  хмарина,  волочучи  за  собою  тiнь
через побiленi хати, стодоли, обважнiлi плодами садки.  Десь  на  крайнебi
хмарина зустрiлася з iншою, привiтавшись  ударом  грому.  Але  серед  неба
яскраво горiли зорi, а за лiсом по той бiк Псла ховався  вогненно-червоний
мiсяць, запалюючи верхи дерев янтарним вiдблиском.

   Вiд Псла поверталися Щепкiн i Котляревський, наблизились  до  альтанки,
звiдки почули знайомi голоси. Хтось читав:
   И на обломках самовластья

   Напишут наши имена.

   Почувся голос Волконського:

   - Тiльки  раб  душею  може  бути  тираном  над  рабами!  Iван  Петрович
завагався - чи зайти в альтанку? Там

   раптом  зiрвалася  пiсня.  Молодий  голос   Сергiя   Муравйова-Апостола
виводив:
   Цар наш нiмець руський,

   Надiв штани вузькi!

   Чоловiчi голоси пiдхопили:

   От так цар,
   От так цар,
   Православний государ!

   На  порозi  альтанки   з'явилися   брати   Муравйови-Апостоли,   Сергiй
Волконський, Пестель, Новиков. Пiсню продовжив Пестель:
   Тiльки за паради

   Вiн да? награди!

   Хор приспiвував;

   От так цар,
   От так цар,
   Православний государ!

   Далi Волконський могутнiм голосом затяг:
   А за правду-матку

   Гонить на Камчатку!

   Пiдхопили приспiв iншi. До них при?дналися i Щепкiн та Котляревський:
   От так цар,
   От так цар,
   Православний государ!

   Щепкiн у такт приспiвовi пiшов навприсядки вибивати гопака.
   - Ура! Перемога  наша!  -  гукнув  Матвiй  Муравйов-Апостол  i  в  такт
танцюристовi  почав  плескати  долонями.  До  нього  при?дналися  й  iншi,
обступивши колом невтомного завзятця, наче цим вiдзначали  його  викуп  на
волю.
   До Котляревського пiдiйшов Новиков, стиха мовив:
   - Згадували про вас, Iване Петровичу... На  нашу  долю  випали  важливi
доручення...
   Друзi обiймалися, обмiнювалися дотепами. Всiх ласкаво  обгортала  сво?ю
синьою пеленою задумливо-чарiвна нiч.

   На ранок в Обухiвку  прибули  з  Кибинець  вiд  Трощинського  запряженi
добрими кiньми екiпажi для гостей.

   Ще роса лежала на порудiлих стернях, як екiпажi в супроводi  кавалькади
вершникiв  неслися  шляхом  на  Устивицю,  а  звiдти   на   Миргород,   де
переправились через рiчку Хорол, а потiм степовим шляхом - до  Кибинець  у
двiр Трощинського.
   Серед розкiшного саду велично красувався бiлими колонами великий  палац
вельможi, прославленого ще царицею Катериною. Бiля палацу  гостей  зустрiв
крiпацький хор i оркестр.  Гримнула  музика  i  хор.  До  пiд'?зду  вийшов
старий, але ставний Трощинський, вiтав гостей. Груди  його  рясно  утиканi
регалiями, що нагадували щедру руку iмператорiв - Катерини  II,  Павла  I,
Олександра I. Широка блакитна стрiчка через плече вiдсвiчувала в собi сиве
волосся колишнього мiнiстра i,  здавалося,  змоложувала  його,  приховуючи
шiстдесятип'ятилiтнiй  вiк.  Тримав   вiн   себе   як   особа,   вишколена
великосвiтськими бенкетами часiв Потьомкiна.
   Де взялися тут, нiби для декорацi?, три кобзарi.
   - Це тi кобзарi, - пояснював Трощинський, - вiд яких  у  цьому  ж  таки
дворi сам Микола Андрiйович Цертел?в записав думи i видав ?х цього року.
   Один з  кобзарiв  тримав  у  руцi  книжечку  "Опыт  собрания  старинных
малороссийских песней. С.-Петербург, 1819".

   - Дару?мо дорогим гостям...

   Книгу взяв iз рук кобзаря Котляревський.  Але  йому  не  подобалась  ця
заздалегiдь пiдготовлена гра. Вiн не прочитав нi в обличчях кобзарiв, нi в
придворних спiвакiв та музикантiв тi??  радостi,  яку  вони  повиннi  були
виявляти  при  зустрiчi  гостей.  Однак  думи,  якi  проспiвали   кобзарi,
зворушили Iвана Петровича. Вiн бачив, як цi спiви зривали рабську покору й
байдужiсть з крiпацьких облич i запалювали вогнi у  вогкiй  мутi  очей.  А
найбiльше  його  стривожило  те,  що  не  вийшла  зустрiчати  гостей  Таня
Преженковська. Адже  вона  ранiше  прибула  сюди  з  самим  Трощинським  у
багатому,  квiтчаному  позолоченими  гербами  ридванi,  яким  користувався
господар у столицi, ще будучи мiнiстром. Ось сто?ть бiля  пiд'?зду  i  той
ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрiчi, як
обiцяла, вбрання Наталки Полтавки", - промайнула думка.

   42
   Кiлька днiв вiдбувалися в Кибинцях з усi?ю урочистiстю великосвiтського
двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було  виставлено  з  участю
Щепкiна  i  п'?су  "Москаль-чарiвник".  Граючи  в  нiй  Чупруна,   Михайло
Семенович показав його зовсiм не таким придуркуватим, як заведено було тут
зображати селян на зразок Романа у подiбнiй за сюжетом п'?сi Василя Гоголя
"Простак".
   - Сво?м Чупруном ви засоромили мого Романа, - признався  Котляревському
Василь Гоголь.
   - Мистецтво вимага? правди, - зауважив присутнiй при розмовi Щепкiн.  -
Я люблю  укра?нський  народ  i  не  можу  на  сценi  вивертати  душу  його
представникiв, як вивертають часом для жартiв кожух наверх вовною.
   Крiпаки, довiдавшись, що актор Щепкiн  наполовину  вже  звiльнений  вiд
крiпацько? залежностi, шукали нагоди поговорити з ним, як з рiдним братом.
Одного  разу  спiваки  перед   концертом   оточили   Михайла   Семеновича,
розпитували, звiдки вiн та як позбувся крiпацько? залежностi.
   - Бува? щастя людям... А в нас спiвай пiсню,  хоч  трiсни,  а  ?сти  не
проси, - обiзвався один.

   Тут  нагодився  Трощинський,  суворо   поглянув,   i   крiпаки   швидко
розiйшлися.
   - Так, друже, - кинув Щепкiн до Котляревського словами "Ене?ди":
   Мужича правда ?сть колюча,

   А панська на всi боки гнуча...

   З кожним днем прибували новi  гостi.  Бiля  пiд'?зду  до  палацу  стояв
iменний ридван лише для вельможних гостей.

   Iван Петрович i  Щепкiн  вiдчували  незручнiсть  сво??  присутностi  на
бенкетi. Гостi  розташовувалися  за  столами  в  кiлькох  залах.  Нi  Iван
Петрович, нi Михайло Семенович не потрапляли в зал  найiменитiших  гостей.
До того ж вони не могли зустрiтися вiч-на-вiч  з  Преженковською.  Та  ось
трапилася така нагода.
   В  останнiй  вечiр  бенкетування  було  влаштовано  концерт.  На  ньому
виступила  "королева"  вечора  Преженковська.  Нiби   спецiально   ??   не
випускали, тримаючи для заключного концерту.

   Сам господар вивiв ?? на сцену, тримаючи за руку.  Вона  була  в  бiлiй
шовковiй  сукнi,  рясно  заквiтчанiй  блакитними  биндами.  Iван  Петрович
заледве пiзнав на  сценi  ту  Таню,  що  так  щиро  грала  ранiше  Наталку
Полтавку. Вiн похилив голову. А ще бiльше збентежили його пiснi, якi  вона
виконувала. То були нуднi романси та похабнi пiсеньки, дiбранi  на  догоду
старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублi нерви.

   Спiвачка мала не урочистий, як сподiвалися  вiд  "королеви"  вечора,  а
скорiше - вигляд злякано? людини, ?? темнi  очi  нервово  блищали,  погляд
розгублено  блукав,  нi  на  кому  не  зупиняючись.   З   уст   виривалися
напружено-пронизливi звуки, викликаючи жаль до спiвачки.

   Iван Петрович пiдвiвся i швидко вийшов iз зали, нiби втiкаючи вiд  яко?
напастi: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки.  То  наганяв
його Щепкiн.
   - Друже, зачекай!

   Iван Петрович зупинився,  сiв  на  стовбурi  поваленого  дерева,  тяжко
дихаючи, промовив:
   - Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
   - Будемо боротися за справжн? мистецтво, вiльне вiд рабських пут.
   - Добудь, друже, менi скрипку, - попросив Iван Петрович.
   Михайло Семенович пiшов i незабаром принiс скрипку. Iван Петрович повiв
смичком, i  полилася  мелодiя  -  "Чого  вода  каламутна".  Здавалося,  що
скрипаль вкладав усю свою душу в цi звуки.  Далi  вiн  переходив  на  iншi
народнi мотиви, вдавався  до  вiльних  iмпровiзацiй.  Поволi  сюди  почали
сходитись дворовi люди, слухали з  пониклими  головами;  виривалися  тяжкi
зiтхання. Темнi силуети блiдо освiтлювало промiння ледве надгризено? скиби
молодика... Ярiння смичка синiм смутком пронизувало темiнь ночi.

   Аж ось нiби промiнь освiтив пiтьму - з'явилась у бiлому вбраннi постать
жiнки. Вона  повiльно  iшла  на  звуки  скрипки.  Чорнi  силуети  слухачiв
розступалися перед нею. Зупинилася неподалiк вiд скрипаля...
   А вiн не переставав грати.  Знову  повернувся  до  мелодi?  "Чого  вода
каламутна" i грав з такою пристрастю, що зненацька обiрвалися  струни.  На
мить запанувала тиша. Жiнка в бiлому вбраннi  схилила  голову.  Здавалося,
схилились i зачарованi тополi, обiрвавши шепiт срiблом облитого листя.
   Темнi силуети слухачiв почали зникати. Жiнка в бiлому ще зробила кiлька
несмiливих крокiв до скрипаля.

   - Простiть... Мене примусив  Дмитро  Прокопович...  Я  артистка...  Маю
догоджати... Така наша доля, - почулося стиха.

   43
   В 1821 роцi трупа Штейна залишала Полтаву.  З  нею  ви?здив  i  Щепкiн,
добувши звiльнення вiд крiпацтва. Коли  обiймалися  друзi,  то  в  ?хньому
прощаннi обiймалися радiсть iз журбою: радiсть творчих успiхiв, звiльнення
таланту вiд пут рабства i журба розлуки.

   - Не заростуть нашi шляхи, якими разом  простували  до  краси  людсько?
правди. На цих шляхах ми ще зустрiнемося, - говорив Щепкiн, цiлуючи  Iвана
Петровича та одержуючи вiд нього дорогий подарунок. То була "Ене?да".
   Сердечно розпрощавшись iз  Михайлом  Семеновичем,  Котляревський  мусив
написати лист  на  iм'я  полiцмейстера  з  проханням  вiдiбрати  в  Штейна
рукописний текст "Наталки Полтавки" i ноти до не?,  незаконно  привласненi
антрепренером.
   Але не мiг вiн просити, щоб  затримали  для  полтавського  театру  Таню
Преженковську, яку законтрактував  на  гастролi  Штейн.  Не  шукав  навiть
нагоди попрощатися з артисткою.

   Пiсля вiд'?зду трупи Iван Петрович понiс смуток до  свого  дому.  Довго
нерухомо сидiв у крiслi. У дзеркалi вiдбивалася  його  задумлива  постать.
Тепер видавалося обличчя змарнiлим, а волосся на головi занадто посивiлим.
Зненацька вронив слова:

   - Промайнуло мрiйне мо? легкокрилля, як свiтанковi сни...
   Пiдiйшов до вiкна, дивився в сiру надвечорову iмлу, що  повивала  схили
до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сiрiшою, замутненою  сутiнками.
Так замулюються i хвилювання, що не виливаються в глибокi почуття.
   Перевiв зiр на стiну, де висiв портрет Щепкiна. Скiльки  в  цiй  людинi
задушевно? простоти, щиростi! А вiд тi?? не  залишилося  навiть  портрета.
Промайне рiк, i час зiтре з пам'ятi грайливi риси ?? обличчя.
   Рука  потяглась  до  скрипки.  От  вона  -  давня,  незрадлива  подруга
почуттiв. Припала вже пилом. Одна струна  обiрвана.  Налагодив  i  заграв.
Полилася така задушевна мелодiя, що,  здавалося,  нiякi  понурi  хмари  не
могли зупинити ?? плину.
   Як завжди у хвилини тяжких роздумiв, коли серце  надривалося  й  тужило
кривавими слiзьми, нiби в гостi до поета приходили його нерозлучнi геро? -
битi  вiтрами,  паленi  сонцем,  сповненi  добродушного  гумору   троянцi.
?дналася  тиха  печаль  iз  теплим  смiхом,   набували   широчини   мотиви
геро?чного, що лилися з чистих джерел пiснi й думи.

   "Адже народ ридаючи смi?ться i тим смiхом проклада? шляхи до перемоги",
- думав поет.
   Вiн нiби вдивлявся зблизька в свого  героя  i  переконувався,  що  Еней
зрiс, загартувався, змужнiв за останнi роки,  як  змужнiли  творчi  думки.
Подi? Вiтчизняно? вiйни, дiяльнiсть перших борцiв за волю вiтчизни поклали
печать дозрiлостi, геро?чно? романтики i на думи поета, i на його  геро?в.
Тепер здавався i сам  Еней  бувалiшим,  завзятiшим.  Замiсть  безшабашного
гультяйства  в  ньому  бiльше  виявля?ться  рис   благородства,   вiдваги,
рицарсько?  честi.  Таким  подихом  наснажували  лiтературу   патрiоти   -
буревiсники нових бо?в за честь i право людини. Тому тепер  в  уявi  поета
Еней -

   Прямий, як сосна, величавий,

   Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
   Такий, як був Нечеса князь;

   На нього всi баньки п ялили,

   I сами вороги хвалили,

   Його любив всяк - не боявсь.

   Здавалося, що похiд очолених Ене?м троянцiв освiтлено сучасними подiями
в суспiльному життi. Вiтчизняна вiйна 1812 року, виступ на iсторичну арену
революцiйно? фаланги провiсникiв  волi  внесли  новий,  живий  струмiнь  у
лiтературу. Тому й троянцi
   ... були готовi

   I до останньой каплi кровi

   Свою свободу боронить...

   Прорива?ться у рядках поеми дух  вольностi,  притаманний  поетам  ново?
генерацi?. Один iз них, Володимир Ра?в-ський, закликав:
   Друзья! В пылу огней сраженья

   Обет наш - пасть иль победить!

   Молода плеяда письменникiв-романтикiв пiдносила високi  почуття  любовi
до вiтчизни, ненавистi до деспотизму. Вдавання до романтичного  iсторизму,
прославлювання героя-патрiота ста? сутт?вою ознакою естетики письменникiв,
об'?днаних у "Вiльному товариствi  любителiв  росiйсько?  словесностi",  з
яким спiлку?ться Котляревський. Вiн  веде  сво?х  троянцiв  на  завершення
перемог i закiнчу? вистраждану роками поему "Ене?да"...
   Ранок заста? його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають  iскри
творчого вогню.
   З'явився Новиков. Вiн тримав у руцi журнал "Соревнователь просвещения й
благоденствия" за 1821 рiк, номер 16-й.

   - Iване Петровичу! - гукнув ще з порога.  Далi  розгублено  наблизився,
запитав: - Ви хворi?
   - Нi, лише не спав цi?? ночi...

   - То слухайте при?мну звiстку. Вас прийнято почесним  членом  "Вiльного
товариства любителiв росiйсько? словесностi". - Далi зачитав iз журналу: -
"Поважаючи вiдмiнне знання в науках i вiтчизнянiй словесностi..." -  Потiм
кинув читати: - Чого ж мовчите, не радi?те? Це ж нашi там  керують!  Це  ж
там наш друг, однодумець Федiр Глiнка!
   - Дякую за повiдомлення...

   -  Ви  розумi?те,  що  це  означа??  Розумi?те,  як  пiдноситься   наше
полтавське товариство, яка шана мовi, що нею розпочали  ви  лiтературу?  -
Потiм тихо i багатозначно додав: - Тепер нам треба частiше  зустрiчатися..
Багато ? дiла... Ой багато, багато...

   Кожна  зустрiч  з  Новиковим  поволi  зв'язувала  Iвана   Петровича   з
дiяльнiстю та?много товариства, хоч в його члени вiн не вступав.
   На нарадi у Ки?вi учасникiв та?много товариства,  керованого  Пестелем,
Новиков одержав завдання поширити дiяльнiсть  у  Полтавi.  За  пропозицi?ю
Пестеля  тепер  замiсть  "Союзу  благоденства"  було   створено   Пiвденне
товариство з окремими управами. На чолi Тульчинсько? управи став  Пестель,
на чолi Кам'янсько? - Волконський i  Давидов,  на  чолi  Василькiвсько?  -
Сергiй Муравйов-Апостол.
   Повернувшись з наради, Новиков розповiдав:
   - У Ки?вi серед молодi про вас, Iване Петровичу, iде добра  слава.  Там
знають вашу "Ене?ду" i "Наталку Полтавку". А тому i Полтаву тепер вважають
мiстом культурного розвитку. Наше мiсто з "Ворсклом -  рiчкою  невеличкою"
ста? мiстом слави.
   - Ми робимо в Полтавi все, що вимага?ться вiд просвiтителiв, - зауважив
Котляревський.
   - Робимо багато, але не все, що вимагав вiд нас час...
   - А чого не вистача??

   - Вистави, благодiйнi  заклади,  поширення  духу  вольностi  -  все  це
добре... Але нам треба в безпредметний  дух  вольностi  вкласти  конкретнi
новi  iде?...  Подi?  розгортаються,  наша  кра?на   напередоднi   значних
потрясiнь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих  подiй.  Ви  це  повиннi
добре розумiти, бо зна?те iсторiю...  Тепер  уже  не  масонська  ложа  нас
цiкавить, а дещо iнше, значнiше, радикальнiше! Даю  вам  та?мно  прочитати
написанi роздуми про важливi справи.
   Розмови Новикова викликали в Iвана Петровича багато роздумiв.
   Та недовго вiдбувалися зустрiчi з цi?ю палкою  людиною.  Новиков  тяжко
захворiв. Його перевiдав Iван Петрович. Сiв бiля лiжка, слухав тихi слова:
   - Ми  вiримо,  свiтло  переможе  темряву  ночi...  Наближаються  грiзнi
часи...
   В  глибокому  поглядi  друга  Iван  Петрович  побачив  багато  щиростi,
натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
   - Ви говорите про темряву ночi, - почав вiн. -  Темрява  ночi  особливо
вiдчутна перед свiтанком. Про це я вже говорив у  свiй  час  i  на  зборах
масонсько? ложi. Тепер ще хочу  додати  дещо.  Мене  тривожить  думка  про
прихiд бажаного свiтанку. Яким  вiн  буде?  Справдi  сонячним  чи  занадто
грозовим?.. Мо? мандрiвники-троянцi завершили  сво?  блукання.  Який  поет
з'явиться, щоб повести ?х далi у невiдомi свiти, крiзь темряву столiть?  Я
думаю про долю сво?? кра?ни, свого долею прибитого  народу.  Вiрю  в  його
вiдродження i розквiт. Знаю, що ви i вашi товаришi подiляють цю  думку.  В
пiклуваннях вашого товариства  багато  романтики,  багато  мрiйництва.  Ви
зна?те мудрi бiблiйнi слова про те, що запалену свiчку  треба  ставити  не
пiд спудом, а в  свiтильник,  щоб  свiтила  всiм.  Це  треба  пам'ятати  i
прокладати шляхи ?днання з народом...

   - У ваших простих словах багато мудрого i переконливого, - погоджувався
Новиков. - Я заздрю, що ви  живим  словом  потрапили  на  шлях  ?днання  з
народом. Але це тiльки першi кроки на тому шляху...

   Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце вiдмовляло  йому  служити.  В
останню зустрiч вiн просив дещо написане передати товаришам.
   - Передайте Муравйову-Апостолу... Вiн тепер у Чернiгiвському полку...
   То були останнi його слова.

   Iван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
   "Коли згора?  палке  серце,  то  свiт  його  горiння  залиша?ться,  щоб
перемагати темряву".

   44
   Всю кра?ну сколихнули подi? у груднi 1825 року. Звiстки про них  поволi
докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
   Напiвголоса полтавцi називали  Сергiя  Волконського  та  iнших,  що  ?х
бiльше як сотню чоловiк заслано  на  каторгу  та  на  поселення  в  Сибiр.
Кажуть, i полтавський генерал-губернатор Р?пнiн засумував за сво?м братом.
   Розповiдали про п'ятьох повiшених  на  валу  Петропавловсько?  фортецi.
Серед них i  вiдомий  полтавцям  Сергiй  Iванович  Муравйов-Апостол.  Iшли
поголоски, що вiн зiрвався з шибеницi, коли вiшали, i переламав собi ногу.
А коли знову жандарми пiдiймали його на шибеницю, вiн промовив:
   - Бiдна Росiя. I повiсити не вмiють пристойно...
   А як доповiли про це новопризначеному шефом  жандарм  мiв  остзейському
графу Бенкендорфу, то той вiдповiв:
   - Навчимося вiшати во iм'я благоденства iмперi?...
   Геро?в 1825 року почали називати декабристами. Здавалося,  що  шибеницi
Петропавловсько? фортецi кинули сiру тiнь на всю кра?ну. А в столицi новий
iмператор Микола I  посилив  паради,  муштру  i  заснував  "Третiй  вiддiл
власно?  його  iмператорсько?  величностi   канцелярi?"   для   полiтичних
розшукiв, доносiв, та?много слiдства та покарання "державних злочинцiв".
   Все  це  тривожило  Iвана   Петровича.   Над   театром   встановлювався
жандармський нагляд, посилювалась цензура  на  театральний  репертуар,  що
здiйснювалася через так звану "п'яту  експедицiю"  при  Третьому  вiддiлi.
Захоплення укра?нськими виставами викликало пiдозрiння  й  доноси  та?мних
агентiв, введених шефом жандармiв Бенкендорфом.

   Коли Стеблiн-Камiнський ?хав у  столицю,  Котляревський  попрохав  його
завiтати до  Ореста  Сомова,  передати  листа  i  рукопис  повного  тексту
"Ене?ди" та довiдатись про можливiсть його надрукування.

   Всi подi? наклали печать i на зовнiшнiй  вигляд  Iвана  Петровича.  Вiн
став задумливiший, на чолi поглибилися зморшки.
   Часом приносив якiсь розголоси Семен, бо вiн кожного свята ходив чи  на
базар, чи до собору, або монастиря, де найбiльше  збиралося  люду,  велися
розмови.
   Стояла глибока заснiжена зима,  коли  Семеновi  одного  разу  трапилася
дивна зустрiч. На Монастирськiй  вулицi,  де  гурбилися,  нiби  виставленi
рядами напоказ, жебраки, вiн помiтив чоловiка в  якомусь  дивному  старому
чернечому клобуцi. Засмальцьований  драний  кожух  пiдперезано  вiрьовкою.
Чоловiк тримав у однiй  руцi  дерев'яну  iкону  з  зображенням  Афонського
монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:

   - Подайте, що милiсть ваша, на Афонський монастир!  Пiдiйшовши  впритул
до чоловiка, Семен почав придивлятися до нього. Вiд  несподiванки  чоловiк
здригнув i почав хреститися:

   - Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. Семен зайшов з другого  боку,
глянув у обличчя. Чоловiк знову:

   - Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй.
   _-  _За  кого  це  ти,  Iване,  так  сердечно   молишся?   -   запитав,
посмiхаючись, Семен.
   - За спасiння, - вiдповiв той.

   - Вiд кого ти спаса?шся пiсля того, як не добили нас з тобою турки  пiд
Слободзе?ю?
   - Е, брате, то вже забулося... А  тепер  iнше  спасiння...  Бiда  драна
прийшла й до Iвана!
   - Для чого ж ти оцю  святу  покришку  носиш?  Пiзнавши  свого  давнього
друга, з яким разом воював  Проти  туркiв  i  разом  потрапив  у  лазарет,
чоловiк посмiливiшав. Вiн навiть пригадав iм'я давнього побратима.
   - Запиту?ш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану  покришку?
Багато треба розповiдати, друже... Скажу лише тобi так, як колись вiд тебе
чув. Всi ми пiд богом ходимо, як запряженi конi пiд наритниками... А втiм,
якщо зайдемо погрiтись до шинкарки, то розповiм тобi все по порядку.
   - З нагоди тако? зустрiчi, Iване, та й на ознаку свята  не  грiх  i  до
шинкарки заглянути.
   Чоловiк зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього  навiяний  снiг,
обтер рукавом кожуха iкону.

   - Отак буде краще... А цю афонську  покришку  в  торбу...  -  промовив,
рушаючи за Семеном.
   У шинку було повно людей.  Тютюновий  дим  обволiкав  постатi  тих,  що
сидiли на лавах за  столом.  А  тi,  що  куняли  пiд  стiною  на  долiвцi,
здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто спiвав, дехто лаявся. Якась п'яна
баба верещала в кутку, п'ючи з чоловiками, намагалася заспiвати "Ой  п'яна
я, п'яна", та голос ?? зривався, деренчав розбитим глечиком i розсипався у
загальному гаморi. Пахло згаром, потом,  вологими  кожухами,  горiлкою  та
кислою капустою.
   Семен не знайшов вiльних мiсць за столом. Та Iван заспоко?в його:
   - Сядьмо на долiвцi, пiд стiнкою. Це мiсце для грiшних, а праведнi  хай
за столами... Вiн витяг з торби афонську iкону.
   - Це буде замiсть столика... Така рахуба, що й молитися до не? можна, а
можна i  в  господарствi  використати.  Хай  запахне  горiлкою  i  святим,
намальованим на дощечцi.
   Семен принiс вiд шинкарки жбан горiлки. Iван витяг з  торби  хлiбину  i
шматок сала.
   - Це все  зароблене  на  Афонський  монастир...  Прости,  господи,  нас
грiшних, - посмiхнувся i почав краяти ножем хлiб i сало.
   Пили горiлку по черзi нахильцi iз здорового  жбана.  Iван  почав  трохи
п'янiти, розсупонив себе вiд вiрьовки. Далi  спроквола  почав  вичитувати,
нiби по написаному:
   - Во iм'я отця, i сина, i святого духа... Чи любить бог  царiв  земних?
Нi, не любить! Бо вони проклятi! Про це пише глава восьма "Книги  царств":
"Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне  постави
над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя:  сие  будет
правда царева: сыны ваша  возмет,  й  дщери  ваша  возмет,  й  земля  ваша
одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите  в  день  он  от  лица  царя
вашего". - Перевiвши дух, Iван додав: - То значить, що сам бог  застерiгав
людей вiд царiв, що вчинили рабство на землi.
   - Де це ти, Iване, тако? грамоти набрався? - запитав Семен.
   - То ? православний катехiзис...

   - Вперше чую такий катехiзис.

   - Бо не був ти солдатом  Чернiгiвського  полку,  що  збунтувався  проти
царя.
   - А ти був там?

   - Коли б не був, то й не говорив би. Сам  пiдполковник  Сергiй  Апостол
навчив нашого брата, щоб знали православний катехiзис. I все в ньому проти
царiв, за свободу,  за  правду...  Шкода  Сергiя  Апостола.  Такий  добрий
чоловiк був.
   Трохи подумавши, Iван звернувся до свого спiвбесiдника:
   - Ще давай вихилимо iз цього жбана, а тодi я розповiм усе по порядку...
   - Таке дiло примочити треба...

   - А треба... Будьмо... Тепер слухай далi.  Ото  як  збунтувалися  перед
рiздвом  у  столицi  проти  царя,  то  вiстка  i  в  нашi  полки   дiйшла.
Чернiгiвський полк стояв у  селах  Трилiси,  Мотовилiвка,  Ковалiвка  i  в
самому Васильковi на Ки?вщинi. Тодi Сергiй Апостол ?здив у роти, читав цей
катехiзис. Прибув до нього брат Матвiй та iншi офiцери. Любили всi  Сергiя
Апостола i його друга Бестужева-Рюмiна... Душевнi люди. Розповiдали нашому
брату правду... Та швидко,  коли  цар  присмирив  бунтiвникiв  у  столицi,
прибули посiпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергiя. Вiн утiк, вистрибнув у
вiкно, i швидко збунтувався весь Чернiгiвський полк, солдати пiшли за ним.
Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловiк... Пiд командою Сергiя рушили
пiд Бiлу Церкву, щоб закликати до бунту iншi полки i всiм третiм  корпусом
iти на Ки?в  i  на  Москву  добувати  свободу.  Та  назустрiч  чернiгiвцям
виступив генерал Гейсмар  з  гарматами  та  кiннотою.  Чернiгiвцi  iшли  з
музикою, не стрiляли. Попереду Сергiй Апостол. Вiн  наближався  до  частин
генерала Гейсмара, гукаючи: "Брати, не стрiляйте! При?днуйтесь до нас!  За
свободу, за спасiння вiтчизни!" Та у вiдповiдь ударили з гармат, i десятки
наших чернiгiвцiв лягли мертвими. Картеччю було поранено в  голову  Сергiя
Апостола. Заюшений  кров'ю,  вiн  тримався  на  ногах,  давав  команду  не
здаватися... Розгорнувся бiй... Страшно було глянути, як наш  брат  солдат
бив  свого  брата  солдата...  Розбили   славний   Чернiгiвський   полк...
По-заарештовували тих, хто залишився живим. Помiщиця Браницька  подарувала
двiстi пудiв залiза на кайдани для нашого брата...  Багатьох  закатовували
на смерть... Кров'ю брався бiлий снiг...
   - Як же ти врятувався? - обiзвався Семен.
   - Вели й мене на тортури i,  мабуть,  закатували  б  на  смерть.  Та  я
перехитрив. Коли проходили бiля глибокого яру, я враз подався  сторчака  в
нього, аж у головi зашумiло, а в очах замиготiли  блискавки.  На  днi  яру
прикинувся вбитим. Зверху гукали,  щоб  пiдводився,  а  я  не  ворухнувся.
Вирiшили, що я таки вбився, i повели iнших на катування.  А  тим  часом  я
очуняв, добрався до села, переодягся, а потiм пiшов до знайомого  ченця  в
Ки?вськiй лаврi. Теж колишнiй солдат... Разом  проти  турка  воювали.  Вiн
натяг на мене оцю чернечу  шапку,  позичив  афонську  iконку,  вибив  менi
афонську печатку бiля лiктя. Говорив: "То твiй пашпорт". Навчив  мене,  як
спастися.

   Iван загорнув по лiкоть рукав i показав на шкiрi печатку.
   Слухаючи розповiдь, Семен  нахилив  голову,  нiби  вона  стала  важчою,
вбираючи все сказане.
   - Куди ж тепер помандру?ш? - запитав.
   - Куди помандрую?.. А зна?ш, куди мандру? зiрваний  вiтром  листок,  що
його гонить хвиля? Погойда? його та й приб'?  до  берега.  А  там  намулом
загорне... Так i нашому братовi, що за довгi роки солдатчини втратив  свою
рiдню... Бачиш, брате, оцю драну торбу? То вся моя ма?тнiсть,  що  заробив
за довгi роки солдатчини. А бився ж i з турком, i з французом. Понесу свою
плакану долю в цiй Дранiй торбi на рiдну Донщину, розповiм, як була полита
кров'ю, брате, Укра?на.
   Ще припався до жбана, допив горiлку Iван. Семен не зводив з нього очей.
   - А може, по дорозi десь пiд тином околiю.
   Поможи ж менi, брате,

   Труну склендрувати,

   Склендрувать труну,

   Коли я помру -

   Виривалися зiтханнями хрипливi слова пiснi. Густим голосом пiдхопив  ??
i Семен. Полилася журна пiсня. В шинку сутенiло, в намороженi шибки  ледве
пробивався свiт. Шинкарка засвiтила лойову свiчку. Вогник тьмяно мерехтiв,
важко перемагаючи густу заслону диму та надихано? пари.
   Занидiлим птахом пiсня билася в  замуровану  кригою  та  снiгом  шибку,
змiшувалася з людським гомоном i хропiнням тих, що вже поснули на соломi в
кутках  шинку.  До  спiвакiв  пiдiйшло  кiлька  чоловiк  i  та  жiнка,  що
намагалася спiвати "Ой п'яна я, п'яна". Дивлячись,  що  баба  плаче,  Iван
вирiшив ?? розважити.
   - Заспiваю для тебе, бабо, тако?:

   Я солдат iз виду бравий,

   Та мундир ношу дiрявий!

   Я отечеству защита -

   Спина вся моя побита!

   Баба ще дужче заплакала, примовляючи:
   - Е, нi, i  ця  пiсня  невтiшна.  Десь  i  мiй  синок  поневiря?ться  в
солдатчинi. Звiдки ж ти, чоловiче, мандру?ш?

   - З пекла, бабо!

   - Свят-свят...

   - А як там  у  пеклi  чорти  поживають?  -  втрутився  в  розмову  один
розважливий п'яний.
   - Невесело живеться i чортам... Бо не справляються з  грiшниками,  яких
дуже багато розвелося. А коли почина?ться зима, грiшнi душi аж  товпляться
до пекла, щоб зiгрiтися у вогнi.

   - Та воно ж дуже пече?

   - Нiчого, що пече... Спочатку пече, а  потiм  привикають.  Плавають  по
кип'ячiй смолi, аж бульбашки за ними  схоплюються.  А  серед  грiшникiв  ?
багато  таких  сердечних  людей,  що  й  перед  ангелами  по  добростi  не
поступляться.
   П'яна  баба,  втираючи  сльози  та   похитуючи   ?пiвчутливо   головою,
запитувала:
   - А чи дуже страшнi там чорти?

   - Всякi бувають... Там теж не всi рiвнi. ? такi, як шолудивi  кошенята.
Тiльки з рiжками i вогненними язиками. А ? з цапиною головою, а е й  такi,
що на iшакiв похожi. Всякому чортовi ? сво? звання. А найстаршим над ними,
нiби генерал, сам сатана!
   - То ти й сатану бачив? - посмiхаючись, запитав п'яний.
   - А чому ж нi? Навiть трохи випили з ним, коли я лагодився з  пекла  на
грiшну землю.
   - А яку п'? сатана? Сиву чикилдиху чи оковиту?
   - Не гребу?, яка  потрапить  до  рук.  Таку  пельку  не  легко  залити.
Пiвказана випива? без передишки. А потiм, як чикилдихи обiжреться, засне i
хропе на все пекло, як становий пiсля усмирення бунтiвникiв. А коли  спить
сатана, то грiшники зчиняють такий бунт проти  чортiв,  що  тi  аж  хвости
пiджимають та розбiгаються по кутках пекла.

   - Свят-свят... свят-свят, - хрестилася заплакана баба.
   - Всюди бунтують, i на землi, i в пеклi. Нема спокою...
   Може, тiльки в раю одна благодать, - додав п'яний чоловiк.
   - В раю, звiсно, добре, - додав Семен. - Там таке: лежи собi, ?ж,  пий,
веселися, кричи, мовчи, спiвай, крутися. Там i нi  холодно,  нi  душно,  а
саме так, як у сiряках. Коли кому що захотiлось, то  тут,  як  з  неба,  i
вродилось.
   - Де це ти таке чув?

   - У книзi таке пишеться. От i чув.

   - Та воно i в раю не дуже добре, - продовжував Iван.
   - А чому ж?
   - Орендарi в оренду забрали рай. То й праведним  душам  доста?ться  вiд
них... Пани i там справляють бенкети, а мужики тiльки сплять.
   - Отаке... I на землi орендарi, i в раю орендарi та пани,  а  де  ж  та
правда?
   - Недаром у пiснi спiва?ться:

   Нема в свiтi правди,

   Правди не зискати...

   Спiв пiдхопили кiлька голосiв. До них при?днався  i  деренчливий  голос
п'яно? баби. Вогник свiчки мляво коливався  вiд  спiву.  В  густих  хвилях
важкого повiтря нiби повисла пiсня, розпростерши сiрi крила над поснулими,
над тими, кого не брав сон.

   45
   Цього   вечора    Котляревський    у    себе    вдома    зустрiвся    з
Стеблiним-Камiнським, який  повернувся  iз  столицi,  виконавши  доручення
Iвана Петровича, - побачився з його  давнiм  знайомим  Орестом  Сомовим  i
розпитав про можливiсть надрукування повного тексту закiнчено?, на шiсть

   частин, "Ене?ди".

   - Мало втiшного привiз я iз столицi, - розповiдав Стеблiн-Камiнський. -
Орест Сомов просив передати, що з надрукуванням поеми  треба  зачекати  до
кращих часiв.
   - То вiн ма? рацiю... Зараз не час... Якi настро? в столицi?
   - Тяжка безнадiя опанувала всiх, хто вiрив  у  наближення  просвiтку...
Ваш прихильник Орест Сомов,  який  жив  у  одному  будинку  з  Рил??вим  i
Бестужевим та мав з  ними  лiтературнi  зв'язки,  теж  зазнав  тимчасового
ув'язнення. Але його швидко звiльнили як особу,  не  причетну  до  та?мно?
органiзацi?... У Сомова я зустрiв нашого земляка,  молодого  поета  Миколу
Маркевича.
   - Чув про  нього.  Говорять,  вiн  дуже  прихильний  надiслав  лист  до
Рил??ва, дякуючи за поему "Войнаровський" та "Исповедь Наливайки"?
   - Так. Лист ходить у списках серед прихильникiв Рил??ва, його  текст  я
привiз iз собою. Можу познайомити вас з цим листом. Його  одержав  Кiндрат
Федорович за кiлька мiсяцiв до подiй i в свою чергу написав щиру вiдповiдь
Маркевичу...
   Iван Петрович з хвилюванням прочитав перепис листа Маркевича.
   - Добре... Дуже добре сказав у листi Микола Андрiйович... Дуже добре, -
повторював Котляревський i ще вголос прочитав останнi  рядки:  -  "Примите
нашу общую благодарность...  Слава  тому,  кто  прославляет  величие  души
человеческой и кому народы целые должны воздать  благодарность.  "Исповедь
Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также".

   Ще раз повторив Iван Петрович:

   - "Исповедь Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также..."
   - "Исповедь Наливайки", - як говорив Сомов, була надрукована.  Але  вiн
просив передати ?? текст у розповсюджених списках. Дозвольте i цю передачу
вручити...
   Iван Петрович був дуже схвильований, i Стеблiн-Камiнський  сам  зачитав
вiрш.
   - Прочитай ще раз, - попросив Котляревський.
   - Менi зда?ться, що цi от рядки найбiльш вражаючi:
   Но вековые оскорбленья

   Тиранам родины прощать

   И стыд обиды оставлять

   Без справедливого отмщенья -

   Не в силах я...

   - А менi зда?ться, що тут ? ще сильнiшi рядки.  -  Iван  Петрович  узяв
список, зачитав:
   Но где, скажи, когда была

   Без жертв покуплена свобода?..
   Саме в цей момент увiйшов у кiмнату  заснiжений  Семен.  Iван  Петрович
помiтив  занадто  збентежений  його  вигляд.  Очi  в  Семена  були  налитi
тривогою.
   - Що трапилося, Семене? Де барився так довго?
   - Зараз обтрушу снiг i розповiм усе...
   За хвилину Семен сидiв бiля печi, розповiдав про  зустрiч  iз  колишнiм
солдатом Чернiгiвського полку, втiкачем, про все те, що почув од  нього...
Особливо схвилювала Iвана Петровича згадка про Сергiя Муравйова-Апостола.
   - Це був задушевний юнак... Його короткий вiк не  зрiвняти  з  тисячами
iснувань...
   Уже   було   за   пiвнiч,   коли   Iван   Петрович    пiшов    провести
Стеблiна-Камiнського. Поволi повертався, давши простiр роздумам.
   Стояла тиха зимова нiч. Ледве шорохкотiли лапатi  снiжинки,  пронизуючи
сво?м падiнням густу темiнь. Здавалося, що небо з заснiженою землею ?днали
велетенськi струни. Вони тремтiли,  ронячи  невловимi  звуки,  подiбнi  до
шепоту, що його розсипають, падаючи на землю,  пелюстки  вишневого  цвiту.
Той та?мничий шепiт б'?ться в  душу,  i  вона  насторожено  розкрива?ться,
вбира? в себе трепетний подих зачаровано? ночi.

   Десь ударив у клепало нiчний сторож, i той удар нiби  на  сотнi  верств
зарипiв у морозному повiтрi. На той сполох сумно вiдгукнувся пугач, i  нiч
стала немовби ще темнiшою.
   Iван Петрович знав, що то обiзвався пугач  серед  мурованих  стiн  бiля
тюрми. Тому гук той важко вдарив у груди. Прискорив кроки.  Здавалося,  що
йшов не один. З ним нiби переходили снiговi намети тi, з  ким  зустрiчався
на несходимих житт?вих шляхах, несучи i втому, i бiль, i радiсть...
   Знову тихо. Лише шорохкотять  струни  снiговi,  шепочуть  хвалу  пишнiй
землi, що заснула, загортаючи сво? лоно бiлою пеленою. Хочеться  впасти  в
?? обiйми... Земле чарiвна, царице свiту! Багато  ти  пронесла  на  сво?му
лонi подiй, багато ввiбрала в себе слiз i кровi, багато  прийняла  в  себе
налитих любов'ю i гнiвом сердець. З давнини у  майбутн?  несеш  ти  рiдних
дiтей - голодних на волю i чулих i нiмих до  твого  материнського  голосу.
Земле рiдна, пишна чарiвнице-мати!
   А снiжинки сипалися химерним плетивом спогадiв, i
   здавалося, що душа поринала в пухнастих обiймах зими. Убрана  в  зимовi
шати, закутана бiлим покривалом, пригнiчена  темрявою  ночi  спить  земля,
чекаючи весни, чекаючи пробудження у грозовому свiтаннi.

   46
   В будинковi Р?пнiна тепер не влаштовувалися бучнi бенкети.  Вiдбувалися
лише скромнi зустрiчi. Iнодi запрошували  сюди  й  Iвана  Петровича.  Його
приходовi радi були княгиня i княжна Варвара Микола?вна. З тi??  дiвчинки,
що слухала колись виставу "Наталки Полтавки", виросла струнка,  з  чорними
косами, великими темними очима жвава панночка, ?й приносив  Iван  Петрович
ноти, разом сiдали до фортеп'яна. Княгиня зручно  забиралася  в  крiсло  i
слухала гру дочки. Княжна з захопленням виконувала маловiдомi  фортеп'яннi
п'?си Глiнки, якi вона ще недавно слухала вiд Марi?  Ра?всько?  -  молодо?
дружини Сергiя Волконського, засланого тепер на двадцять рокiв  каторги  у
Нерчинськi рудники.
   Пiсля всього, що сталося з братом, Микола Григорович став ще приязнiшим
до Котляревського. Здавалося, що вiн цим висловлював не тiльки свою повагу
до нього, а й приязнь свого брата. Не випадково була  запропонована  Iвану
Петровичу  почесна  посада   попечителя   "Богоугодного   заведення",   що
об'?днувало всi лiкувальнi i благодiйнi  заклади  мiста.  Шануючи  пам'ять
сво?х  друзiв,  що  за  статутом  "Союзу   благоденства"   зобов'язувалися
пiдносити "загальне благо народу", Iван Петрович вiддався новiй працi,  не
залишаючи улюбленого Будинку для виховання бiдних.

   Сам Р?пнiн  цiкавився  роботою  "Богоугодного  заведения"  i  в  сво?му
будинку слухав разом з княгинею повiдомлення Iвана Петровича. На  цей  раз
участь у розмовi взяла й княжна  Варвара.  Залишивши  гру,  вона  засипала
запитаннями, цiкавилася роботою лiкарiв,  доглядом  за  хворими,  а  потiм
висловлювала сво? побажання, роздуми.
   - Треба добре ставитись до  людей...  Поважати  i  допомагати  ?м.  Так
завжди говорив мiй  хороший  дядя  Сергiй  Волконський...  Де  тепер  вiн,
рiдненький? - сумно запитувала княжна.

   Князь  i  княгиня  спiвчутливо  поглядали  на  дочку,  не  заважали  ?й
висловлювати сво? уболiвання.

   Потiм Варвара звернулася до матерi:

   - Заберiмо до себе маленького Миколку. Вiн буде нагадувати дядю  Сергiя
i Марiю... Мамо, я тiшитиму свого  двоюрiдного  братика,  що  залишився  в
Петербурзi, коли Марiя по?хала до Сергiя в Сибiр.
   У княгинi наверталися сльози. Р?пнiн мовчав, задумливо  зупинявся  бiля
вiкна, звiдки вiдкривався вид на мiський парк.

   Утерши сльози, кйягиня заспоко?ла дочку:
   - Добре, Варочко, заберемо Миколку. Хай трошки пiдросте.
   - Я так люблю дiток, - заговорила  Варвара  до  Iвана  Петровича.  -  У
вашому "Богоугодному" теж потрапляють на лiкування дiти? Я хочу допомагати
?м...
   Микола Григорович пiдiйшов до дочки,  сiв  бiля  не?,  поклав  руку  на
плече. Княжна пригорнулась до батька, чекала, що вiн почне про щось цiкаве
розповiдати. А розповiсти Р?пнiну було про що. Вiн брав участь у  багатьох
во?нних походах, у  росiйсько-турецьких  вiйнах,  виконував  вiдповiдальнi
доручення у  Вiтчизнянiй  вiйнi.  А  ставши  малоросiйським  губернатором,
осмiлився виступити перед чернiгiвським  та  полтавським  дворянством  про
обмеження помiщицько? сваволi над крiпаками, висловлювався  за  збереження
козацьких прав. Тепер багато його колишнiх знайомих i друзiв  покаранi  за
участь у та?мних органiзацiях.
   Зважаючи на обiднiй час, Iван Петрович чемно пiдвiвся.
   - Даруйте менi, - промовив вiн. - Я не маю права бiльше забирати у  вас
часу.
   Попрощалися. Але, коли гiсть вийшов у коридор, Микола  Григорович  його
зупинив i запросив до себе в  кабiнет.  Це  була  кiмната,  що  нагадувала
музей. Тут висiли рiдкiснi портрети визначних дiячiв, учених, полководцiв.
   На великiй картинi було зображено Полтавський бiй iз шведами. На  iншiй
- змальовано полтавського полковника Пушкаря. Висiв тут i скромний портрет
Мотрi Кочубе?вни.
   На  столах  розставленi  рiзнi  антикварнi  речi,  сувенiри,  привезенi
Миколою  Григоровичем  з  рiзних  кра?н,  де  вiн  побував.  Р?пнiн   став
розповiдати гостю про сво? мандрiвки, показував сво?рiднi експонати.
   - Ви так багато бачили i багато зна?те, - зауважив Iван Петрович.
   - Але основного у сво?му життi я не збагнув. Найтяжче в життi - пiзнати
самого себе. Це необхiдне i  для  людини,  i  для  цiлого  народу,  нацi?.
Недаремно на цьому наголошували фiлософи. Скажу  вам  вiдверто,  що  часом
тiльки в кiнцi роботи ми довiду?мося, з чого належало б ?? починати.
   - Але ж добрий початок, кажуть, половина дiла.
   - Однак i таке кажуть: не треба день до вечора хвалити. Я переконуюсь у
тому, що зробив мало за сво? життя. Брав участь у походах  великих  армiй,
щоб тепер переконатися, що сила i безсмертя народiв не у великих армiях, а
в його душi, в його роздумах. Придивлявся до народiв, якi населяють великi
кра?ни, i до народiв, що мешкають на незначних територiях.  Це  дало  менi
можливiсть довiдатися, що батькiвщину люблять не тому, що вона  велика,  а
тому, що вона рiдна. Стара iстина говорить, що  морю  не  треба  добавляти
води.
   - Однак повноводi рiки завжди вiддають сво? води морю. Без цього  могло
б i море пересохнути...

   - У ваших дотепах я завжди вiдчуваю народну мудрiсть. Я заздрю вам.  Ви
працею живете. Менi часом хочеться скинути з  себе  генеральський  мундир,
одягнути просту свиту i стояти непомiтно десь поруч з багатьма людьми, щоб
пiзнати самого себе. Для цього не розмальованi футляри потрiбнi,  а...  Ми
перетворилися в знаряддя, в додаток до законiв, здiйснюючи право  сильного
над безсильними. А це ? найбiльше безправ'я - зверхнiсть рабiв над рабами.
   Микола Григорович замовк, пiдiйшов  до  столу,  розкрив  альбом.  Серед
iнших малюнкiв тут був  малюнок  акторки  Преженковсько?  в  ролi  Наталки
Полтавки. Це вразило Iвана Петровича.

   - Вас хвилю? цей малюнок? - запитав Р?пнiн. - Хвилю? вiн i мене, коли я
дивлюся на  нього,  скинувши  губернаторський  мундир.  Вiн  заважав  менi
по-справжньому дивитися i на вашу п'?су... А малюнок цей зроблено так,  що
й сама акторка не зна? про нього.
   - Такою я хотiв би завжди бачити ??... Це ж вона викону?  пiсню  "Вiють
вiтри".
   Iван Петрович узяв у руки малюнок, пильно вдивлявся. Скорботою спогадiв
виповнилися його очi.

   - На знак мо?? поваги до вас з радiстю дарую вам цей малюнок. -
   -  Я  дуже  вдячний...  Велике  спасибi,  -  нiяковiючи,  дякував  Iван
Петрович.: - Це дорога пам'ять.

   Прощався Р?пнiн так з Котляревським, нiби це було розставання на  довгi
роки.
   - Працюйте для рiдного краю, -  говорив  Микола  Григорович,  -  тисячi
разiв виставляйте "Наталку  Полтавку".  Хай  у  нiй  пiзна?  народ  самого
себе...
   - Так, мова i пiсня неподiльнi. З ними народ, як тi троянцi, вирушив  у
мандрiвку столiть...
   Пiсля цi?? зустрiчi Iван Петрович  поринув  у  вир  щоденних  справ  по
службi. До нього доходили чутки, що губернатор  потрапив  у  опалу  i  ма?
намiр ви?хати за кордон iз сво?ю сiм'?ю.


   47
   Кожен день народжувався, несучи турботи.  Тепер  ?х  стало  бiльше,  бо
вiдкривалися новi лiкарнi й притулки. Навiть органiзацiя  вистав  вiдiйшла
на другий план.
   Бiль  за  втратою  друзiв  затамовували  щоденнi  клопоти  за  хворими,
немiчними. Попечитель часто обходив кiмнати, де лежали  хворi,  провiдував
безнадiйних. Багато чув вiд них скарг на  лиху  долю,  розпитував  про  ?х
походження, вникаючи в найдрiбнiшi деталi. Всюди лагiдно розмовляв,  давав
поради. На такi зустрiчi i розмови  завжди  чекали  хворi,  вели  з  сво?м
попечителем найсердечнiшi, вiдвертi бесiди.
   Одного разу пiд час  чергового  обходу  його  увагу  привернула  хвора,
знесилена жiнка. Сiв бiля ?? лiжка, запитав:

   - Це ви та, що не пригаду?  свого  роду?  Жiнка  пильно  подивилася  i,
зiтхнувши, вiдповiла, - слова ?? виривалися з тяжким подихом:
   - Нi... не та я, що не пригаду? свого роду.  Пригадую...  То  я  тiльки
говорила так, бо доля навчила. А справдi не загубила  свого  роду  на  тих
стежечках-дорiжках,  якими  водила  мене  лиха  недоля...  Якщо  мо?  уста
говорили про безрiднiсть, то серце вимовляло  iнакше.  Кажуть  люди:  який
дiд, такий i рiд. А я  знаю,  що  дiд  мiй  у  походи  ходив,  невiльникiв
визволяв, свою  дiвчину-невiльничку  в  турецьких  гаремах  шукав...  Мати
розповiдала казки, спiвала пiснi i  померла  вiд  горювання  за  втраченою
волею... Носила я у тяжких мандрах i  горювання  сво??  матерi,  i  згадки
дiда... Нi, я не безрiдна мандрiвниця-жебрачка...  Ще  я  носила  з  собою
дорогi менi пiснi, якi...

   Жiнка замовкла, взяла рушничок у руки. Червонi кетяги калини  i  чорним
шитi листочки сплiталися вiночком на ньому... Збираючи  сили,  хвора  тихо
продовжувала:
   - Жила я довго в монастирi черницею. Iгуменя наказала менi двадцять лiт
бути спiвачкою монастирського хору i двадцять лiт кожну нiч  проти  суботи
та в новорiчну нiч стояти на колiнах i замолювати грiхи. "А через двадцять
лiт, - говорила iгуменя, - настане полегшення i побачиш  ти  перед  сво?ми
очима ясним ангелом того, хто привiтав тебе i сказав добре слово у  тво?му
страдному життi..." Молилась я... довго молилася... Минули двадцять лiт...
А полегшення не приходило... Не з'являвся ангел-утiшитель... Я зневiрилась
i кажу iгуменi: "Мабуть, даремно б'ю поклони..." Розгнiвалась вона...  Ти,
мовляв, утратила вiру, i царство небесне  для  тебе  закрите...  Вiдлучаю,
говорить,  тебе  вiд  сестер  монастиря...  Забираю  назад  черниче   iм'я
Феофанi?... Iди собi, як i прийшла сюди, з сво?м грiховним iм'ям  Наталi?,
що не пам'ята? роду... Ото й пiшла бродити по свiту, як безрiдна. Носила з
собою тi пiснi та надiю...
   Слухаючи розповiдь, Iван Петрович пильно придивлявся до жебрачки. В  ??
голосi й очах вiн вловив далекий вiдтiнок  того,  що  запам'ятав,  коли  в
молодi роки зустрiв крiпачку Наталю,  вивезену  з  ма?тку  решетилiвського
помiщика Попова... Взяв суху руку хворо?. Тяжкi  роздуми-спогади  нахилили
його голову над лiжком знесилено? жiнки, а серце  щемiло  вiд  невимовного
жалю.
   Жебрачка вдивлялася в  обличчя  попечителя,  розглядала  сиве  волосся,
високий лоб... Нiби з туману виринали здогади. В очах промайнув  згасаючий
вогник тихо? радостi...

   А через кiлька  днiв  похоронили  безталанну.  На  цей  раз  за  труною
покiйницi  йшов  аж  до  кладовища  сам  попечитель.  Знаючи  добре  Iвана
Петровича,  жителi  мiста  зупинялися,  багато  з  них  при?днувалися   до
похоронно? процесi?. Жандармський офiцер, що ?хав з Кременчука в колясцi з
сво?ю огрядною  дружиною,  зупинився.  Це  була  лiтня  людина  в  мундирi
пiдполковника, з-пiд якого  можна  було  помiтити  покалiчене  плече.  Вiн
покликав городового, запитав:
   - Кого це так урочисто хоронять?

   - Не можу сказати, ваше благородi?... Кажуть, якусь жебрачку...
   -  Дивнi  дiла  тут  творяться...  Беззаконня  якiсь  повелися,  прости
господи.
   - Якась  мужичка...  i  стiльки  людей,  -  промовила  його  дружина  i
вiдвернулася.
   Iван Петрович не глянув у  бiк  жандармського  офiцера.  Та  хоч  би  й
глянув, то чи мiг би впiзнати в його тлустiй,  мов  огiрок,  постатi  того
негiдника Вербицького, що в нього стрiляв за зневажання честi людини. А  в
особi огрядно? панi чи впiзнав би колишню  вродливу  дочку  золотонiського
помiщика? Та, мабуть, i iм'я ?? витру?ли з пам'ятi роки мандрiвок,  турбот
i переживань...
   Покiйницю поховали поруч з могилою матерi  Iвана  Петровича.  Ще  довго
залишався вiн бiля свiжо? могилки.  Уже  сутенiло,  почав  накрапати  дощ,
зволожуючи свiжонагорнуту землю. Здавалося,  що  дрiбнi  краплини  падають
перлами невиплаканих  слiз  i  сво?м  тихим  плескотом  розносять  мелодiю
невiльницького плачу, яку не вимовити словами.


   48
   Михайло  Васильович  Остроградський  пiсля  навчання  за  кордоном   та
недовго? працi в столицi, де вiн набув iм'я видатного математика,  при?хав
у Полтаву, щоб звiдси вирушити у рiднi села Пашенне та Говтву. Вiн завiтав
до  свого  улюбленого  вихователя  Котляревського  саме  тодi,  коли   той
лагодився теж у подорож в Обухiвку до Олексiя Васильовича  Капнiста.  Iван
Петрович мав намiр побувати  на  Пслi,  хотiв  уклонитися  могилi  старого
Капнiста Василя Васильовича, що недавно помер.
   Збирався i Семен Битий, який занудився, живучи в мiстi.
   - Коли гляну на шляхи полтавськi?, - говорив вiн, - то хочеться разом з
вiтром помандрувати ними. Дивлюсь, як далеко понеслась  курява  шляхом,  i
хочеться наздогнати ту куряву, побрататися з нею. Дарма  що  одна  нога  в
мене шкутильга?, а все-таки я можу ще добре ходити.

   - Помандру?мо всi разом, - обiзвався Остроградський. - За мною  вислали
з рiдного села добрих коней i простору бричку. Розмiстимося всi  в  нiй  i
по?демо. Та нарештi, Iване Петровичу, час уже виконати обiцянку побувати у
наших краях. Пригаду?те, як я розповiдав про намальовану мадонну,  за  яку
зазнав покарання вiд законовчителя?
   - Добре пригадую ту шкiльну подiю. Але це не  зовсiм  буде  зручно  для
вас... Де Обухiвка, а де Говтва?

   - Нiчого...  Я  охоче  за?ду  в  Обухiвку  до  свого  приятеля  Олексiя
Капнiста. Ще студентом приятелював з ним.

   - Добре, - вiдповiв Iван Петрович  i  звернувся  до  Семена:  -  Це  ж,
Семене, той самий Мишко Остроградський, що про нього ми колись розмовляли,
як ще навчався вiн у Полтавi...

   До схiд сонця запряжена у добру бричку  пара  коней  трюхикала  шляхом.
Поганяв  вусатий  кремезний  чоловiк.  Сидячи  в  бричцi,   Остроградський
розповiдав про свою  подорож  за  кордон,  про  життя  в  Парижi.  Розмова
переходила на жвавi дотепи. Котляревський розповiдав новi анекдоти.  Iнодi
вставляв i Семен сво?, як вiн говорив, слово з перцем.

   Видався  весняний  тихий  день.  Повiтря  ледве   коливалося,   п'янило
мандрiвникiв. Розкiшна земля, нiби  пишна  вродливиця,  зачаровано  млiла,
вбираючи на повнi груди сонячнi щедроти та переливаючи ?х у кожну билинку.
Непомiтно пере?хали через Говтву i ще до заходу сонця були в Обухiвцi.
   - Люблю оцю старосвiтську, криту соломою хату, - кинув  Остроградський,
коли бричка зупинилася бiля порога.

   Гостей зустрiв Олексiй Капнiст i повiв на свiжу могилу свого батька, що
височiла  на  крутому  березi  над  Пслом,  звiдки  вiдкривалися  неосяжнi
простори, в сивизнi яких потонули села, хутори, дiброви. Сонце, лягаючи за
гору, торкалося дерев, i вони горiли.

   Iван Петрович став бiля могили. Вiтер куйовдив волосся на головi.
   - Нiколи не повинна заростати  бур'янами  ця  могила.  А  якщо  якимись
бурями ?? буде зруйновано, то нашi нащадки вiдшукають цю кручу над Пслом i
шануватимуть  пам'ять  поета-громадянина,   автора   "Оды   на   рабство",
славетного онука грецького ватажка повстання проти гнобителiв.

   Гостинно привiтала гостей простора хата. Олексiй Васильович  розповiдав
про сво? ув'язнення в Петропавловськiй фортецi за участь у  декабристськiй
групi.
   - Це ж так недавно тут за столом ми сидiли разом  з  тими,  що  зазнали
тяжких покарань, - промовив Iван Петрович.

   - Шкода Сергiя Муравйова-Апостола - людини з нiжною, як у дитини, душею
i мужнiм серцем. А брата Матвiя довiчно заслано в Сибiр...
   - Я чув, що ?х старенька  мати  ще  жива.  Може,  завiта?мо  до  не?  у
Хомутець?
   - Не  треба  тривожити  стару.  Я  недавно  був  там.  Запустiв  колись
гостинний дiм, зарiс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови...
   Тривожно ятрилося серце Олексiя Васильовича, i вiн тихо,  нiби  сам  до
себе, продовжував:
   - Я не сидiв у Олексi?вському равелiнi Петропавловсько?  фортецi.  Але,
перебуваючи в сумiжному  равелiнi,  знав,  що  в  Олексi?вський  потрапили
Рил??в, Пестель, Каховський, Бестужев-Рюмiн, Трубецький  i  нашi  друзi  -
брати Муравйови-Апостоли. Я  не  раз,  припадаючи  до  грат,  прислухався,
вловлював нiчнi тривожнi  звуки,  якi  здавалися  тяжкими  зiтханнями,  що
неслися вiд равелiну, де переважно сидiли приреченi  на  смерть.  За  тими
гратами сидiли нашi милi, рiднi друзi...
   - Якi люблячi серця мали вони в сво?х грудях, - вставив Остроградськнй.
-  Я  жив  тодi  за  кордоном.  Туди  доносились  глухi  вiдгомони  подiй.
Сподiвалися, що хтось iз учасникiв та?много товариства  втече  за  кордон,
розповiсть  про  все.  Але  сподiвання  були  марними.  Кажуть,  що   коли
Волконському запропонували органiзувати втечу, вiн образився, бо вважав за
краще стати перед царськими катами i загинути в рiдному краю, нiж тiкати з
нього для порятунку. Так,  декабристи  любили  свою  вiтчизну,  любили  ??
скорботною любов'ю...
   - I рознесли свою скорботу по  далеких  просторах,  -  вставив  Олексiй
Васильович, а потiм розгорнув лист i прочитав  привезене  ним  iз  столицi
послання Пушкiна, що розповсюджувалося  серед  друзiв  у  списках.  Лилися
слова, як повiнь, що  не  збагнеш  ??  простору.  Здавалося,  що  фамiльнi
портрети на стiнах  вiтальнi  уважно  схилялися,  слухаючи  слова  Олексiя
Васильовича:
   Во глубине сибирских руд

   Храните гордое терпенье,

   Не пропадает ваш скорбный труд
   И дум высокое стремленье.

   Враженi прочитаним, слухачi задумливо мовчали.
   - Декабристи зазнали поразки, - обiзвався  Олексiй  Васильович,  -  над
Вiтчизною нависли хмари. Кращi ?? сини гинуть... А сини Павла Першого нiби
мстяться за замордованого батька. I Олександр, i Микола  наче  тягнуть  за
собою чорну тiнь батька - недоумкуватого сина Катерини.  Жорстокий  Микола
Перший, придушивши повстання декабристiв, заявив: "Революцiя  бiля  порога
Росi?. Але вона не переступить цей порiг, доки я живу й  дiю".  Шибеницями
розпочав вiн сво?  царювання...  А  що  буде  далi?  Густi  хмари  нависли
навколо...
   Мовчанка  гнiтила  стривоженi  розмовою  душi.  Чути  було,   як   десь
цвiркунець свердлив тишу сво?м сюрчанням.

   Пiсля розмови Олексiй Васильович повiв  гостей  у  м'яко  повиту  диким
виноградом альтанку. Пусткою i смутком повiяло вiд не?.
   - Шкода, - зiтхнув вiн, - зароста? бур'яном дорiжка, якою ходили колись
до цi?? альтанки Пестель, Волконський, Муравйови-Апостоли...
   Вранцi гостi ще вклонилися могилi старого Капнiста i залишили  гостинну
стару хату в Обухiвцi.

   - За?демо спершу в Говтву, де колись оселився мiй прадiд - виходець  iз
запорожцiв, - запропонував Остроградський.

   Ще здалека виднiлася  бiла  церква  на  говтвянськiй  горi,  оперезанiй
Пслом.
   - ?? збудували запорожцi. За?демо подивитися на ту мадонну, про  яку  я
розповiдав.
   Коли зайшли в церкву, Iвана Петровича насамперед вразила картина "Сорок
святих". То була намальована ватага людей у запорозьких убраннях.
   - Нiби мо? троянцi вирушають у похiд! - вигукнув Iван  Петрович.  Потiм
пiдiйшов до картини дiви Марi?. То була  засмучена  жiнка  в  укра?нському
вбраннi. Однi?ю рукою тримала немовлятко, а другою журливо пiдперла  щоку.
В очах радiсть i бiль матерi. Бiля ??  нiг  намальовано  кобзу,  обрамлену
вiночком, наче вишиваним рушничком.

   - Хто це намалював таку мадонну?! - аж скрикнув Iван Петрович.
   - Якийсь художник-запорожець...

   - То як же його звали?

   - Невiдомо... Мабуть, його пензлем мальованi мадонни i в решетилiвськiй
Михайлiвськiй  церквi,  теж  збудованiй  запорожцями.  Може,   рука   того
художника торкалася i тих малювань, якими оздоблено Межигiрський  монастир
пiд Ки?вом.
   - Яка сила  почуття  в  цьому  образi  жiнки-матерi!  Таким  смутком  i
гордiстю сповненi очi не тiльки матерiв, що пестять немовлятко бiля  свого
лона, а й тих, якi випроводжали сво?х синiв на подвиги.
   - Кожен народ, що  зберiга?  в  переказах  iсторичну  славу,  пиша?ться
гордiстю сво?х матерiв.

   - Я вас прошу, Михайле Васильовичу, берегти цю картину. До цього часу я
думав, що наш народ, виплекавши прозору душу гордо? сво?ю гiднiстю  жiнки,
залишив ?? образ у пiснi та думi i не породив у живописi свого  Рафаеля...
Але виходить, що майбутнiй iсторик скаже:  "На  цiй  землi  недаремно  жив
народ, який мав свого Рафаеля, та не донiс його iменi до нащадкiв".
   - Я математик i хочу  точно  знати,  в  якому  столiттi  з'явиться  той
iсторик?
   - Таке столiття настане! Коли народ досяга? сво??  зрiлостi,  вiн  тодi
глибше осмислю? сво? минуле, сучасне i смiливiше дивиться у майбутн?.  Так
само, як i дозрiла людина глибше роздуму? про сво? дитинство  i  мрi?  про
щастя.
   - Очевидно, це буде тодi, коли геро? вашо? "Ене?ди" перестануть блукати
далекими шляхами i зрощуватимуть плоди рiдно? землi  у  вiльнiй  працi,  -
додав Остроградський.
   Поки вiдбувалася ця  розмова,  Семен  Битий  забрався  на  дзвiницю,  а
спустившись униз, вигукнув:
   - ?й-?й, видно з дзвiницi тi могили, що оточували  нашi  рiднi  Турба?!
Хочеться птахом полинути туди!

   Далi вiн не прислухався вже до розмов i думав щось сво?, тривожне.
   Погостювавши в Остроградського ще в Пашенному, Iван Петрович повертався
з Семеном  до  Полтави.  Зупинились  на  ночiвлю  бiля  тi??  корчми  край
Решетилiвського шляху, де вiдбулась колись перша ?х зустрiч  ще  в  молодi
роки. Корчма за цей час глибше вiкнами увiйшла в землю, а колись  кучерявi
явори тепер маячили уже засохлими верхiв'ями. Проти корчми, як  i  колись,
стояла мурована огорожа палацу магнатiв Попових, а на вежi те ж  саме,  не
стерте часом число: "1786".
   Вечоровi сутiнки лягали на порослi зеленою осокою береги Говтви. Блiдою
iскрою замиготiла на небi перша зiрка. Тонула  в  сутiнках  мережана  даль
Полтавського  шляху.  Старою  завороженою  примарою  здавалася   обвiтрена
корчма.
   Мандрiвники не заходили до не?, розташувалися  бiля  порога.  Семен  не
сiдав, - то виходив на шлях, то знову повертався.  Нарештi,  пiсля  довгих
роздумiв, заговорив:
   - Якийсь нiби терпкий  вiтер  вi?  по  шляху,  бентежить  мою  шкарубку
мужицьку душу. Думи рояться...

   Його постатi не зламали лiта  й  негоди.  Стояв  бiля  шляху  прямий  i
нездоланний, як Голота в думi.

   - Багато рокiв минуло, коли зустрiлися ми бiля  цi??  корчми.  А  тепер
настав час розлучитися нам... Не хочеться скнiти сидняком.
   - Куди ж ти збира?шся?

   - Пiду ще пошукаю правди... Шукав  ??  все  життя...  Тут  недалеко  до
Турба?в. Може, там вiднайду тi стежки, де колись ходив iз сво?ю коханою...
Друго? тако? не зустрiчав нiде, хiба що в пiснi... А потiм  подамся  далi.
Iнодi хочеться натягти вовчу шкуру i стати вовком.

   - З ким же ти помандру?ш?

   -  ?  товариш  вiрний...  Недаремно  гартували  менi  його  задунайськi
побратими. За халявою у мене добре нагострений незрадливий товариш.
   - Чого ж iти проти ночi? Почекаймо до ранку.
   - Тому що, кажуть, з'явився якийсь Кармелюк i гуля? ночами.  Забира?  у
багатi?в i розда? бiдним, як волоський ватажок Владимиреску, що  подарував
колись того коня... Пiсню про Кармеля чув.

   За Сибiром сонце сходить,

   Хлопцi, не зiвайте,

   Ви на мене, Кармелюка,

   Всю надiю майте...

   - Ех! Заспiвати б тако? з побратимами. Щоб i земля взялася вогнем!
   - Семене-друже... Шкода з тобою розлучатися.
   - I менi шкода... Ви сердечна людина... Але ми ще зустрiнемося. А тепер
чого менi сидiти, коли он-якi люди, декабристи, як ви говорили, повставали
проти царя. А ми проти панiв, бо до  царя  нам  далеко...  Та  й  Кармелюк
кличе! Кому ж обiзватися на той клич, як не такому бурлацi. Прощайте... Не
згадуйте лихом.
   Тричi навхрест обнялися, поцiлувалися. Шпаркий вiтер  обгорнув  обох  i
покотив шляхом слова прощання.

   Iван Петрович стояв, дивився вслiд, як вiддалялася  в  сутiнках,  трохи
шкутильгаючи, постать. Далi почулося:

   Гомiн, гомiн по дiбровi...

   Поволi стихала пiсня, як i тодi, пiд час першо? зустрiчi. Хотiлося ще й
ще вловлювати ?? вiдгомiн. Але знайомий  голос  зовсiм  затих,  i  раптово
налягли на землю густi хмари...
   Iван Петрович  довго  стояв  над  шляхом,  прислухався,  нiби  виглядав
когось. Вiтер куйовдив сиве волосся на головi...
   49
   Коли схилялося на захiд сонце, вiн любив сидiти бiле вiдкритого вiкна i
дивитися у далечiнь, де послався понад Ворсклою шлях,  гублячись  у  синiй
безмежностi. В такi хвилини нiби приходили до нього в гостi  давнi  друзi,
приносили тривогу, ятрили пережитi почуття. Та не тiльки в уявi з'являлися
давнi знайомi i незнайомi друзi, прихильники.

   Ось i тепер... Почувся  дзвоник  у  дверi,  i  вiн  поспiшив  назустрiч
гостям. Був уражений несподiванкою. У вiтальню повагом,  неквапно  увiйшли
дво? - жiнка й чоловiк. Спершу здалося, що це сон або  привид.  Перед  ним
стояла Таня Преженковська в такому вбраннi, як уперше з'явилася на  сценi,
виконуючи роль Наталки Полтавки. Навiть поза  ??  була  така,  нiби  вона,
скинувши коромисло з плеча, лагодилася виконати пiсню "Вiють вiтри". Як  i
колись, iскрилися вогники в темних очах, що тепер  ще  бiльше  заглибились
пiд чорними бровами. Бiля вуст намiтилися рисочки.
   - Я завiтала до вас, щоб доспiвати незакiнчену пiсню...  Не  забули  за
п'ятнадцять лiт той вечiр у Кибинцях?..

   - Незабутн? не забува?ться... Прошу сiдати, бути рiдними гостями.
   Повертаючись   до   чоловiка,   що   зайшов   з   нею,    Преженковська
вiдрекомендувала:
   . - Це Iзма?л Iванович Срезневський. З Харкова...
   - То ви той самий Срезневський, що видав "Украинский альманах"?..
   - Не тiльки альманах, а й перша книга мо?? "Запорожской старины" вийшла
друком... Дозвольте подарувати ?? вам.

   Iван Петрович кинувся обiймати гостя.
   - Отака несподiвана радiсть...  При?мна  зустрiч...  Сiдайте,  сiдайте,
дорогi друзi...
   Iзма?л Iванович сiв проти Котляревського, а артистка - близенько, поруч
нього.
   -  Час  уже  написати  iсторiю,  гiдну  нашого  народу...  -  заговорив
Срезневський. - Ви подали сво?ю "Ене?дою" чудовий приклад.  У  харкiвськiй
"Утренней звезде" надруковано уривок останньо? частини  вашо?  поеми.  Але
пора видати твiр повнiстю. I "Наталку Полтавку" давно слiд надрукувати.  З
цi?ю метою я прибув до вас, щоб домовитися  про  надрукування  i  "Наталки
Полтавки", i "Ене?ди"... До того ж я незабаром по?ду в слов'янськi  кра?ни
i хочу повезти туди вашi твори. Перед  тим  за?ду  в  столицю  до  друзiв.
Користуючись одним iз спискiв "Наталки Полтавки", я  зараз  перекладаю  ??
чеською мовою.
   Iван Петрович так захопився  розмовою  з  iсториком,  що  Преженковська
почала вiдчувати якусь незручнiсть вiд неуважного ставлення до не?.  Потiм
Котляревський передав Срезневському пiдготовлений до друку текст  "Наталки
Полтавки" i "Москаля-чарiвника".
   - Вашi рукописи будуть хорошою пам'яткою не тiльки для мене,  а  й  для
всi?? нашо? лiтературно? молодi, яка поважа? вас... А молодь  наша  росте,
з'являються талановитi поети... Всi обставини говорять за те,  що  вони  з
новою силою продовжать розпочату вами справу. Я вiрю в це, як вiрю  в  те,
що пiсля ночi неодмiнно наста? ранок, а пiсля ранку приходить день.
   Очi Iзма?ла Iвановича загорiлися, пасма розкiшного волосся розвихрилися
на головi, а на запалих щоках проступили рум'янцi.
   Тим  часом  Преженковська,  розглядаючи  кiмнату,  побачила  на   стiнi
малюнок, в якому пiзнала себе у ролi Наталки Полтавки.  Вона  пiдвелася  i
швидким кроком пiдiйшла ближче, здивовано запитала:

   - Звiдки цей малюнок? Не сподiвалася бачити себе тут намальованою.
   Спiвбесiдники обiрвали розмову, пiдiйшли до артистки.
   - Iване Петровичу, що це за жарти? - запитала вона.
   - Нi, це не жарти... Ви пiзнали себе такою, якою...
   - Так, пiзнала. А чи пiзна?те ви, що я стою перед вами  у  тому  самому
вбраннi, що й тодi була?
   - Це вбрання менi багато чого нагаду?. Я нiби чую ту пiсню, що ви  тодi
виконували.
   - I менi пригадуються першi успiхи в мо?му акторському  життi...  I  не
тiльки успiхи, а й страждання... I не  тiльки  страждання,  а  й  тортури,
через якi проходить жiнка, що вiдда? себе сценi... Коли  б  я  померла  за
тиждень до того, як виступила вперше в ролi Наталки, то мо? життя не варте
було б жодно? уваги. А коли б я взагалi не знала цi?? ролi, то не знала  б
тi?? тривоги, яку й принесла зараз до вас.
   - То добре, що ви живете й приносите багато нам при?мностi сво?ю  грою,
- зауважив Срезневський. - Пам'ятаю,  як  одного  разу  в  Харковi  молодь
зустрiчала  вас  на  сценi  i  випроводжала  бурею  аплодисментiв.   Сво?ю
веселiстю, дзвiнким смiхом ви просто полонили слухачiв.

   - Веселiсть i смiх, - вимовила, зiтхнувши, артистка. - А що кри?ться за
тими веселощами? Полтавцi зробили велике дiло, що  в  свiй  час  допомогли
розкрiпачити артиста Щепкiна... Це так.  Але  чи  подумав  хто,  що  театр
закрiпачив i вiльну людину, якою  була  я  до  виступiв  на  сценi.  Життя
наклада? ланцюги на жiнку, а на артистку подвiйно. Вона завжди у  рабськiй
залежностi. Всi минулi п'ятнадцять рокiв я соромилась згадувати той  вечiр
у Кибинцях пана Трощинського... Вiн принiс багато страждань артистцi,  яку
вважали "пустотливою Танею".
   Замовкла.
   - Я хочу ще й ще вас слухати, - тихо мовив Iван Петрович.
   - А я хочу ще й ще говорити... Бо не для сценiчно?  пози  я  одягла  це
вбрання, в якому колись ви бажали бачити мене. З цим убранням  я  принесла
ще не змарновану частину сво?? душi, перевiрену стражданнями повагу до вас
i... Але словами всього не вимовиш.  Я  хочу  доспiвати  мелодi?,  якi  не
дограли ви в ту нiч, коли обiрвалися струни скрипки.

   Рвучко пiдiйшла до розчиненого вiкна, вдихнула свiже повiтря, що линуло
вiд ворсклянських берегiв. Там,  за  вiкном,  зачарованi  тишею,  мiсячним
срiблом   облитi,   тихо   гойдалися   тополi.   Iван    Петрович    сидiв
задумливо-скорботний. Iзма?л Iванович не зводив очей з  артистки.  Аж  ось
полилися з  ??  вуст  пiснi,  понеслися  на  лебединих  крилах  у  простiр
збуджено? ночi. Здавалося, що там, де слова  спiвачки  доторкалися  темно?
тишi, землю кутав голубий смуток. Закiнчивши одну  Наталчину  пiсню,  вона
переходила до iншо?, i голос ?? звучав ще з бiльшою пристрастю.
   Iзма?л Iванович стояв, схрестивши на  грудях  руки,  слухав.  Обiрвавши
пiсню, спiвачка пiдiйшла до Iвана Петровича. Вiн узяв ?? руку  i  притулив
до вуст. Хвилини мовчанки... ?? порушив Iзма?л Iванович:

   - Ви краще спiва?те, нiж я чув вас ранiше. Зблизька ви  чарiвнiша,  нiж
на сценi.
   - Бо я принесла цi пiснi, щоб вiддати ?х авторовi...
   - Нi, не вiддавайте,  не  вiддавайте,  -  благав  Iван  Петрович.  -  Я
подарував цi пiснi для вас i для багатьох таких, як ви. Хай вони будуть  з
вами. Пiсня мусить мати сво? крила... У вашому спiвi я нiби  знайшов  себе
вдруге. В мою душу влива?ться ваш спiв, як колись...

   Щирiсть розмов, приязнь гостей дуже  схвилювали  Iвана  Петровича.  Вiн
зняв iз стiни рушничок, вишиваний червоною калиною з чорними листочками, i
пiднiс його Срезневському.

   - Яка чудова рiч! Вишито давнiми  полтавськими  узорами.  Це  коштовний
рушничок...
   - У цьому рушничковi зiбранi почуття i страждання жiнки.
   - Я заздрю цiй жiнцi, - збентежено обiзвалася артистка.
   - Ви заздрите стражданням людини?

   - Так... Коли вони вартi уваги поета.
   Звертаючись до Срезневського, Iван Петрович продовжував:
   - Ви, Iзма?ле Iвановичу, людина молода, але  зумiли  об'?днати  навколо
себе гурток лiтераторiв... Ви обов'язково зустрiнетесь i з  тим  невiдомим
поетом, якому я хотiв би потиснути руку. Прошу вас -  передайте  йому  цей
рушничок. А з ним передайте й найсердечнiшi почуття.

   - Хiба можна передавати так почуття? - запитала Преженковська.
   - Це почуття не звичайнi, а тi, що  ?м  розкривають  сво?  обiйми  цiлi
вiки...
   - Звичайно, що за почуттями iдуть i обiйми, - жартувала Преженковська.
   - В тих, зiбраних у простiй вишивцi, почуттях я уявляю  великий  змiст.
То безсмертя народного генiя. Цi  перлини  духовного  життя  зiбранi  i  в
словi, i в пiснi, i вкрапленi в подiбних вишиваних кетягах калини.
   Беручи рушничок, Iзма?л Iванович потис Котляревському руку.
   Преженковська поклала йому руку на плече так, як дозволяла собi колись.
   - Рiднi мо?, дорогi мо?, -  повторював  Iван  Петрович.  -  Ви  стiльки
принесли несподiвано? радостi.

   Якесь особливе тепло полилося вiд тi?? руки,  тепло,  що  його  вловлю?
людина в промiннi перед тим, як сонце ма? пiрнути за обрiй. Тепло,  що  не
стiльки зiгрiва? тiло, як пестить душу.

   Вiдчуваючи владу над сво?ми спiвбесiдниками, Преженковська заговорила:
   - Пригаду?те вечiр пiсля вистави, коли ми зробили, нiчну прогулянку  до
Ворскли?
   - Пригадую, як сьогоднi...

   - То й сьогоднi можемо поновити тi ж незабутнi хвилини...  В  хатi  нам
тiсно, бо стiльки вражень, що просяться вони на простори...  Пiдемо  туди,
де справдi вiють вiтри...
   Коли вийшли з будинку, тепла липнева нiч трепетно огорнула  ?х  подихом
рути-м'яти.
   - Спасибi тобi, - обiзвався Котляревський, - що ти принесла пiснi  мо??
молодостi, повернула менi вже забуту казку...  Заради  цього  хочеться  ще
жити... Я заздрю прийдешнiм поетам,  якi  ще  складатимуть  сотнi,  тисячi
пiсень, прославлятимуть у них усе прекрасне...

   - Iване Петровичу, - зауважив Срезневський, - якби  ви  прочитали  таку
лекцiю нашим студентам у Харковi, вони б вас на руках носили...
   - Нi! Я не хочу, щоб Iвана Петровича носили студенти  на  руках...  Хай
краще вiн лiта? на крилах мо?? пiснi... - В голосi Преженковсько?  бринiла
самовпевненiсть гордо? жiнки.

   - Жартiвнице моя непоправна!..

   Перед  спуском  з  гори  до  Ворскли  зупинилися.  Чорним  силуетом  на
супротивнiй  горi  маячiли   мовчазнi   примари   монастиря,   а   довкола
урочисто-та?мничо нiч розкривала сво? обiйми.

   Небо побляклою смугою благословляло народження ранку.  Здавалося,  нiби
вперше над землею мало зiйти  сонце.  Та  ось  поривчастий  вiтер  захитав
верхiв'я тополь. З пiвночi налягла хмара, почувся грiм.
   - Буде гроза, - зауважив Iзма?л Iванович.
   - То добре! Хай гримить! Пiдемо назустрiч грозi! - не вгавала спiвачка,
- Хай вiють вiтри нескiнченно? пiснi!

   - Я, як романтик, не вiдстану вiд вас! - погодився Iзма?л Iванович.
   - А ви, Iване Петровичу? - Таня пригорнулася до нього.
   - Я давно звик мандрувати разом iз сво?м Ене?м, незважаючи  на  бурi  й
грози! - мовив Iван Петрович. -  Таня  пригорнулася  ще  мiцнiше...  -  Ти
принесла тиху радiсть, щоб незаповнене щастям  серце  проспiвало  лебедину
пiсню...
   Вихрястi невблаганнi хмари неслися в шаленому танку, за ними обзивалися
i наростали громовицi. Тодi здавалося,  нiби  виринали  з  морсько?  хвилi
човни з ватагою завзятого, нескоримого  Енея.  Потiм  ховала  в  собi  все
темрява. Блискавка роздирала ??, пускаючи на землю синi стрiли.  Хотiлося,
щоб ще й ще блискавка осявала  небо,  рiдних  мандрiвникiв,  щоб  вони  ще
повернулися з далеких дорiг, зазнаючи нових пригод, i  щоб  ще  раз  ?хнiй
ватажок спустився у пекло й повернувся загартований та мудрий.

   Хай мандрiвники вирушають у новi походи, хай з'явиться  новий  ватажок.
Може, вiн  поведе  шляхами,  якими  ходив  шукати  правду  Семен  Битий  i
безталанна Наталка  прагнула  добути  щастя,  як  зеленого  розмаю.  Може,
розкриються перед ними неозорi простори, плеканi в мрiях.

   Чимраз ширше освiтлювалося блискавками небо, вповивався  грозами  ранок
над скаламученими широкими плесами Ворскли...

   ЕПIЛОГ
   Перед  тим  як  ви?хати  в  слов'янськi  кра?ни  для  вивчення  мов   i
лiтератури, Iзма?л Iванович Срезневський пiзньо? осенi 1838 року прибув  з
Харкова у Петербург. Насамперед вiн завiтав до давнього  приятеля  Михайла
Васильовича Остроградського, привiз  сумну  звiстку  про  недавню  кончину
Iвана  Петровича  Котляревського.  Але  ця   звiстка,   виявля?ться,   вже
докотилася До столицi, i славного земляка збиралися пом'янути на  черговiй
"п'ятницi" в ?вгена Павловича Гребiнки.
   - Хотiв би i я завiтати до ?вгена Павловича, - обiзвався Срезневський.
   - То це добре. Вiн людина гостинна i товариська. Радий буде  зустрiтися
з вами. До речi, вiн перейшов з канцелярсько? служби на  роботу  викладача
мови та iнших  предметiв  у  Дворянський  полк  i  живе  на  Петербурзькiй
сторонi, - вiдповiв Михайло Васильович.
   Взявши вiзника,  вони  вирушили  на  Петербурзьку  сторону.  Пере?хавши
мостом через Неву, потрапили в найбiднi-шу i  найбруднiшу  частину  мiста.
Тут потяглися довгi вузькi вулицi. Дерев'янi будиночки дрiбних чиновникiв,
вiдставних  унтер-офiцерiв,  небагатих  крамарiв  визирали,  здавалося,  з
болота. Вiзник часто лаявся, коли  колеса  екiпажа  загрузали  в  багнюцi.
Нарештi добралися до казарм, бiля яких були добре брукованi вулицi.
   Прибули до ?вгена Павловича вчасно. Тут готувалися до обiду. Господар з
добродушною усмiшкою на блiдому лицi  зустрiв  гостей,  повiв  у  простору
кiмнату, де чимало вже зiбралося постiйних вiдвiдувачiв.
   ?вген  Павлович  познайомив  прибулих  з  iншими  гостями  -   Нестором
Васильовичем Кукольником, Iваном Iвановичем Пана?вим, Миколою Андрiйовичем
Маркевичем,  Iваном  Максимовичем   Сошенком,   Володимиром   Григоровичем
Бенедиктовим. Були тут гостi у вiйськовому, давнi Гребiнчинi  приятелi  по
Нiжинськiй  гiмназi?,   неподалiк,   за   невеличким   столиком,   сидiли,
розглядаючи малюнки, Карл Павлович Брюллов, а  бiля  нього  учнi  Академi?
художеств - Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький.
   Карл Павлович привiтно зустрiв Срезневського,  а  Шевченко,  потискаючи
його руку, промовив:

   - Спасибi за "Запорожскую старину". Добре дiло вробили. Спасибi...
   Брюллов став розпитувати про  Укра?ну,  показував  малюнки  Штернберга,
привезенi з Чернiгiвщини, зокрема, кра?види Качанiвки.
   - Коли я дивлюся на цi пейзажi, - говорив Карл Павлович, - то зда?ться,
от-от вирине з тихого плеса русалка, а на  березi  десь  з'явиться  "козак
моторний" Еней...
   Маркевич, пiдвiвшись  вiд  фортеп'яна,  де  вiн  стиха  щось  награвав,
пiдiйшов до Шевченка.
   - Дещо виходить з мо?? iмпровiзацi?. Ходiм до фортеп'яна,  допоможи,  -
запросив Тараса.
   Незабаром Микола Андрiйович ударив  по  клавiшах  i  полилася  мелодiя.
Шевченко слiдом наспiвував!

   Нащо менi чорнi брови,

   Нащо карi очi,

   Нащо лiта молоди,

   Веселi, дiвочi?

   Але раптово обiрвав гру Маркевич. На вулицi  залунала  пiсня  солдатiв,
яких муштрував унтер-офiцер.  Гвалтiвно  вривалася  в  кiмнату  солдатська
пiсня "Гром победы, раздавайся".
   - Чи правда, ?вгене  Павловичу,  що  всi  унтер-офiцершi  Петербурзько?
сторони вiдчиняють вiкна, слухаючи муштрову солдатську  пiсню?  -  запитав
Маркевич.
   ?вген Павлович знизав плечима. За нього вiдповiв Кукольник:
   - Не дивно... Пiсня  патрiотична.  Солдати  прославляють  православного
царя.  Багатьом  до  серця  така  пiсня...  Отож  i   слуха?   ??   народ.
Самодержавство, православi? i народнiсть - це клич нашого часу.

   Говорив Кукольник з апломбом нi в чому  не  погрiшного  авторитета,  як
людина, повна свiдомостi сво?? переваги над iншими.  Про  це  промовляв  i
його новий модний фрак, i зачiска, i самовпевнений вираз обличчя.
   Шевченко i Штернберг перезирнулися.

   - Терпiть, гартуйте витримку, - зауважив  юнакам  Брюллов,  продовжуючи
схвально розглядати малюнки Штернберга.

   До них знову пiдiйшов Маркевич, розкрив Гребiнчин альбом, що лежав коло
малюнкiв,  i  записав:  "Укра?на,  музика,  природа,  поезiя  нас   навiки
з'?днали". А  коли  вщухла  солдатська  пiсня,  вiн  знову  повернувся  до
фортеп'яна.
   Кукольник, сидячи в крiслi, продовжував свою розмову:
   - Чи правду я кажу, ?вгене Павловичу?
   - Та звiсно... звiсно, - знiяковiло вiдповiв Гребiнка.
   - От, примiром, - вiв далi Кукольник, -  моя  п'?са  "Рука  Всевишнього
вiтчизну врятувала"... Сам iмператор i iмператриця похвалили п'?су.
   - А чи правда, Несторе Васильовичу, що вашу п'?су збираються перевидати
пiд iншою назвою? - запитав Вася Штернберг.

   - Не знаю, не чув...

   - Панове! - втрутився Гребiнка.  -  Сiдаймо  за  стiл!  Час  обiдати...
Сiдайте, наливайте чарки... Хто яку хоче!

   Кукольник розкрив свою валiзочку, витяг пляшку токайського:
   - Я питиму свою... Малоросiйських напо?в не визнаю.
   - Добре, якщо тiльки напо?в, - тихо промовив  Штернберг,  сiдаючи  бiля
Шевченка.
   Коли сiли усi за стiл, ?вген Павлович подякував гостям за  люб'язнiсть,
заявив, що Михайло Васильович Остроградський хоче дещо сказати.
   - Недавно обiрвався голос спiвця  Укра?ни  Котляревського,  -  неквапно
почав Остроградський, -  спiвця,  що  водив  завзятих  троянцiв-козакiв  у
далекi походи. Я подвiйно вiдчуваю скорботу - за втратою не тiльки  поета,
а й найкращого свого учителя. Йому я багато чим зобов'язаний.  Вiн  навчав
сво?х учнiв бути  мужнiми,  чесними.  Пiдiймаю  чарку  на  знак  найкращо?
пам'ятi вчителя-друга!
   - Пом'янiмо!
   - Пом'янiмо! - загули голоси.

   Остроградський, а  потiм  Срезневський  розповiли  про  сво?  незабутнi
зустрiчi з Котляревським. Ближче  до  них  пересiли  Шевченко,  Штернберг,
Мокрицький. Розпитували, цiкавились життям, побутом автора "Ене?ди". Тарас
кiлька  разiв  пiдiймався  з-за  столу,  виходив  у  Другу  кiмнату,  щось
записував, шепотiв, наспiвував, нiби сам з собою розмовляв.

   Срезневський розповiв про видання в Харковi "Наталки Полтавки"  з  його
передмовою. Примiрники цього видання вiн  везе  в  слов'янськi  землi,  де
набуло слави iм'я укра?нського письменника.

   Iзма?л Iванович з властивим для нього романтичним пiднесенням говорив:
   - Народ, що багато козакував у походах, закозаку?  тепер  у  поетичному
словi. Пробуджуються  новi  сили  до  творчостi.  Геро?  славно?  "Ене?ди"
понесуть на  широких  вiтрилах  слово  i  пiсню  Котляревського.  Коли  ми
говоримо тут про смерть автора "Ене?ди", то я скажу, що це осяяна вiчнiстю
смерть.
   Шевченко не раз стискав руку Срезневському, шепотiв:
   - Спасибi, спасибi...  -  i  знову  щось  занотовував.  Розмови  почали
дратувати  Кукольника.  Вiн  не  звик  залишатися  малопомiтним  на  таких
вечiрках.  Вибравши  зручний  момент,  Нестор   Васильович   налив   чарку
токайського, пiдвiвся й почав:
   - Панове! Я розумiю захоплення присутнiх згадками про  малоросiйського,
якщо можна так сказати,  поета...  Поетичне  слово  -  велика  сила.  Поет
служить сво?м словом, як служить  солдат  його  iмператорськiй  величностi
сво?ю рушницею i шаблею. Наша ?дина, велика iмперiя кличе всiх на  подвиги
во iм я самодержавства, православiя i народностi. Ура великому iмператору!
   - Ура! - вiдгукнувся в кiнцi столу чийсь одинокий голос i обiрвавсь.
   Шевченко, Штернберг,  Мокрицький  поставили  на  стiл  сво?  чарки,  не
винивши наливки. Брюллов застиг у мовчанцi  з  чаркою  в  руцi.  Гребiнка,
нiяковiючи, мовчки простяг руку, щоб цокнутися  з  Кукольником.  Знову  за
вiкном  пролунала  маршова  солдатська  пiсня  i  виручила  Кукольника.  З
виглядом переможця вiн сiв, швидко почав  ?сти.  Запанувала  мовчанка,  ??
порушив Штернберг:
   - Друзi! Тарас написав вiрш "На вiчну пам'ять Котляревському".  Просимо
його прочитати.
   Штернберга пiдтримали Сошенко i Брюллов:
   - Просимо, Тарасе, просимо.

   Шевченко смiливо вийшов  на  середину  кiмната,  розгорнув  папiрець  i
почав:
   Сонце грi?, вiтер вi?

   З поля на долину,

   Над водою гне з вербою

   Червону калину;

   На калинi одиноке

   Гнiздечко гойда?, -

   А де ж дiвся соловейко?

   Не питай, не зна?...

   Читання вiрша все бiльше й бiльше захоплювало  присутнiх.  А  Кукольник
червонiв дедалi дужче.
   ...Недавно, недавно у нас в Укра?нi
   Старий Котляревський отак щебетав;
   Замовк неборака, сиротами кияув
   I гори, i море, де перше витав,
   Де ватагу пройдисвiта

   Водив за собою, -

   Все осталось, все суму?,

   Як ру?ни Тро?.

   Шевченко зробив паузу, розгортаючи другий папiрець. Тим часом обiзвався
Кукольник:
   - Панове! Я  не  визнаю  тако?  поезi?!  Що  це  за  вирази  -  "ватагу
пройдисвiта водив за собою"? Так можна дiйти до  того,  що  поети  почнуть
вихваляти... е...  розбiйникiв...  Пробачте,  панове,  така  поезiя...  Це
шкiдливо i небезпечно... Навiть обурливо. Я сам навчався в Нiжинi, розумiю
малоросiйське нарiччя. Скажу, що в ньому ? багато незрозумiлого.

   - Просимо Тараса продовжувати, - гукнув Штернберг.
   - Просимо, просимо, - обiзвалися iншi. Але  Шевченко  мовчав,  зiбгавши
папiрець у жменi. Очi його налилися гнiвом.

   - Панове! Прошу пробачення. Я  обiцяв  бути  в  театрi,  тому  змушений
залишити дорогих друзiв. - Кукольник встав iз-за столу, взяв  свiй  чорний
високий цилiндр, розкланявся, не глянувши в бiк Шевченка.
   - Несторе Васильовичу! - кинувся до нього Гребiнка. - Просимо ще побути
з нами... Як же це так? Ще ж не ?ли смаженого, не допили...
   - Не можу! Мушу завiтати в театр... До побачення, панове!  -  Виходячи,
Кукольник повторював: - Обурливо i небезпечно... Навiть  пiдозрiло.  Якесь
вiльнодумство.
   З мiсця зiрвався  Штернберг,  вхопив  пляшку  з  недопитим  токайським,
пiдбiг до дверей i гукнув Кукольнику:

   - Несторе Васильовичу! Ваше токайське залишилось недопите! Вiзьмiть!..
   Жарт викликав усмiшки, а Мокрицький додав:
   - Вася! Долий пляшку квасом, заткни i вiднеси в театр. Хай доп'? Нестор
Васильович або залишить для подiбних до себе нащадкiв!
   - Нема кращого, як наша вишнiвка, - промовив  Остроградський  i  пiднiс
повну чарку Тарасовi, який все ще стояв серед кiмнати у тiй самiй позi.
   Пiдiйшов до Тараса i Срезневський.

   - Ви насправдi поет, -  заговорив  вiн,  -  ваш  вiрш  схвилював  мене.
Дозвольте передати вам подарунок.

   Срезневський розгорнув рушничок, вишиваний кетягами  калини  i  чорними
листочками.
   - Iван Петрович Котляревський,  коли  я  востанн?  зустрiчався  з  ним,
просив передати поетовi, який гiдний буде цього, подарунок.
   Рушничок взяв Шевченко. Його обступили Штернберг, Мокрицький,  Сошенко,
Брюллов, розглядали вишивку.

   - Це нам, Тарасе, згодиться при малюваннi картин з укра?нського побуту,
- зауважив Карл Павлович. -  Звернiть  увагу  на  композицiю  вишивки.  Це
вишивала рука художника. А скiльки тут вкладено почуття, нiжностi! Чудово,
гармонiйно...
   - Подарунок Котляревського берегтиму, як незабутню пам'ятку, - пообiцяв
Шевченко.
   - Друзi! - гукнув Штернберг. - Тарас не закiнчив...
   - Просимо продовжувати!

   - Просимо!
   Розгорнувши пожмаканий папiрець, Шевченко звiв  голову,  окинув  палким
поглядом присутнiх. Прозорим струменем полилися слова:
   Все суму?, - тiльки слава

   Сонцем засiяла.

   Не вмре кобзар, бо навiки

   Його привiтала.

   Будеш, батьку, панувати,

   Поки живуть люди;

   Поки сонце з неба ся?,

   Тебе не забудуть!

   Маркевич, дослухавши вiрша, ударив по клавiшах -  i  кiмнату  наповнила
дивна мелодiя. Всi колом обступили музиканта. Розляглася широка пiсня,  ?й
було тiсно, вона виривалась у розчинене вiкно, неслася  через  заскнiлi  в
туманах провулочки, казарми, палаци, линула на  безкра?й  простiр  степiв,
роздолля синiх озер...
   Над  подарунком-рушничком  схилив  думне  чоло  Тарас,   нiби   голубив
незрадливi сподiванки-надi?.

   1965-1967


   [1] Гармала - рослина, що росте в посушливому степу та при битiй дорозi


Популярность: 6, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT