руди, - повернеш в один бiк, то свiтиться хрестом, а повернеш в iнший бiк - нема хреста, тiльки якийсь журавель розпростер крила. Почепили менi цю медаль, коли Шипку боронив вiд туркiв. Багато там наших снiгом засипало-замело. А я витримав гiрськi снiговi?, благодарить господа... А тут, на сво?й землi, не витримав, - дiд та?мничо нагнувся до Панаса. - Не витримав, сину, бо землi нема. Понесу медаль аж на Сибiр, щоб бачили, що я не худобина, а чоловiк. - На Сибiр, дiду, i злочинцiв гонять... - Хай гонять. Для нас то не страшне. - Мабуть, колись краще жилося? - I колись було лихо, i тепер лихо. Правда, то й то лихо було - тяжке лихо, що нас до землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А проте те давн? лихо не рiзнило людей, не розводило ?х у рiзнi сторони, не примушувало забувати сво?х, навчало держатися купи. А тепер яке лихо стало?.. 0х! Сьогочасне лихо - то справжн? лихо! - старечий голос забився розпачем i обiрвався. - Лихо давн? й сьогочасне, - промовив Панас Якович, дивлячись на дiда. Десь почулася пiсня, нiби виринула з-пiд землi, зарита в не? негодами, а тепер нагаду?, як спiвали ?? ще дiди i прадiди. Стогне вона, немов мати рида? над осиротiлими дiтьми. Ще бiльшого жалю завдала, обiзвавшися зойками голосiння, сопiлка. До не? незабаром при?дналася хрипливим голосом i друга. Дiд обiрвав розмову, прислухаючись до сумовитих звукiв рiдно? музики. А коли сопiлка, змiнивши тон, зазвучала танцювальним мотивом, дiд звiвся i пiшов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець: у ньому журбу перемагали пориви ще не забутого роздолля. Наче степовим повiвом завихрилися лахмiття, що прикривали схудлi плечi танцюристiв. Потiм стали в коло i, держачись за руки, повагом затанцювали. Обличчя в них були зосередженi, немов виконували вони поважне дiло, бо пригадували пройденi шляхи по цiй, колись уславленiй праотцями землi. Аж ось до вокзалу подали порожнi товарнi вагони. В них почали грузитися переселенцi. Галасом наповнилось повiтря, наче сполошилася пташина зграя. Навалювали вагони торбами, домашнiм начинням. Повно набивалося людей. Бiльшiсть залишалася на перонi. Прощалися, плакали... По?зд рушив. Бiгли за ним, голосили. Ось дiвчина наздогнала вагон, почепилася, зiрвалась, упала. - Нещастя! Нещастя! - безпорадно гукали люди. Крiзь натовп швидко пробилися Панас i Олександра. На рейках лежала закривавлена дiвчина. З ноги й руки в не? струмилась кров. Швидко Олександра зiрвала зi сво?? голови хустку i перев'язала дiвчинi руку. Далi скинула свою кофтиночку, перев'язала ногу. Сюди прибiгло кiлька робiтникiв. Панас пiзнав Гната з майстерень. - I ви тут, земляче? - звернувся вiн до Панаса. - Понесiмо поранену до нашо? хижi. Допомогу треба дати. Робiтники обережно пiдняли дiвчину, понесли. Слiдом пiшли Олександра й Панас. У тiснiй хижi робiтники поклали на лiжко поранену. Незабаром сюди прибув дiд, з яким нещодавно вели розмову. - Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне лихо - то справжн? лихо? - дiд поглянув на Олександру. - Така сестра милосердiя i на Шипцi була. - З дiдових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалi. - Добре, що ви, земляче, завiтали-таки до нас, - звернувся Гнат до Панаса Яковича. - Лихо всiх зводить до цi?? побратимсько? хати. Тепер шлях зна?те. Не цурайтеся. - Гнат поглянув на Олександру, яка пiклувалася бiля поранено?. - Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? - звернувся до Панаса, але той лише посмiхнувся. - Бачите, як закривавилась... Хлопцi, принесiть цебро води, хай поми? руки! Та ще попросiть у дiвчат чимось прикрити голi плечi. Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрi. Вона глянула на нього. В ?? поглядi вогнем горiла радiсть переможця, радiсть мандрiвницi в невiдомий свiт, де уздрiла вона не знанi досi та?мницi... Поверталися до мiста, пiдiймаючись по Панянськiй горi. Вже надвечiрню пригаслiсть сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вiтер бунтiвниче погнав хмари. Зчорнiло. Прокотився несподiваний гуркiт, нiби велетенськi колеса загримiли по бруку i впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагiдно-покiрною Панас не знав ?? ранiше. Линув дощ. Довелося перестояти пiд ганочком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромiнювала тепло, а з ним спливала усмiшка, п'янка й прозора. Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по небу, i знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось перебродити через струмочки й калюжi, Панас на руках переносив дiвчину. Вона не пручалася, нiби лебединим плеском обiймала шию, щедро розсипала срiбло молодого смiху. - Лесю, ти не замерзла? - вперше назвав ?? Лесею, i це слово прозвучало, як мелодiя. Не вiдповiла, тiльки мiцнiше обгорнула шию, пригорнувшися всi?ю сво?ю звабливою постаттю... Меркнув примарний свiт лiхтарiв. Срiблясто-тиха нiч обгортала мiсто, голубила в сво?х обiймах химерних блукачiв. * * * Влiтаючи в розчинене вiкно, ластiвка приносить до оселi тиху радiсть. Шугне крилом, опише пiд стелею стрiмке пiвколо, випурхне на простори, залишивши в хатi трепетний слiд та надiю на повернення. А коли знову прилетить, то й розбризки сонячно? порошi приносить iз собою. Веселковими переливами смiху наповнювала Олександра кiмнату, коли iнодi приходила до Панаса. Чим далi, то нетерпеливiше чекав на не?. Радiв, коли на годину-двi залишалася, щебетала, смiялася, по-дитячому жартувала, цiкавилася написаним, просила зачитувати. Читав лише невеличкi уривки роману "Повiя", бо помiчав вразливiсть дiвчини. Тодi задумливiсть падала на ?? чоло разом з пасмами волосся, що покошланими колосками достиглого жита сягало аж до брiв. А з-пiд них яснiли не волошки... Нi, то зволожений росою первоцвiт весняний. Зацiкавлювалась порозвiшуваними в кiмнатi малюнками "Вечiр на Укра?нi" Ку?нджi, "Бiля криницi" Трутовського. Весело й дотепно висловлювала сво? судження, дивлячись розiскреними очима на зробленi рукою Панаса ескiзи й замальовки. Спивав ?? усмiшки, як струмовиння весняних руча?в. А коли залишала кiмнату, то ще довго бринiв у нiй звабливий вiдгомiн дiвочого розвихреного смiху. Цього вечора Панаса Яковича полонили болючi хвилювання самотностi. Куди поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести Леся в його життя? А коли в роздумах випливала постать Галi, вiдводив ?й мiсце на сторiнках роману. Жив i страждав разом з нею. Хотiлося роздiлити з кимось неспокiй. Принесеними Олександром квiтами оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка. * * * Хоч з переводом на посаду начальника першого вiддiлу казенно? палати збiльшилося роботи, Панас Якович не послаблював лiтературно? дiяльностi. Писав, але не мав змоги всього друкувати. Пiсля того як з'явилися у другiй книзi "Ради" 1884 року "Образки з життя", важко було десь надрукувати iншi твори. Правда, комедiю "Перемудрив" видали в Ки?вi та вiрш "До музи" надрукували в "Збiрцi з рiдного поля". А такi твори, як "Морозенко", "Серед степiв", "Голодна воля", "Казка про Правду i Кривду", лежали, чекаючи слушного часу... Вихрилось життя на просторах кра?ни. Минуло шiсть рокiв пiсля вбивства iмператора Олександра II. Знову на перше березня розiгралась подiя - замах на iмператора Олександра III вчинила терористична група "Народно? волi" з участю Олександра Ульянова. Наслiдок - чотири шибеницi та поповнення казематiв полiтичними в'язнями. Ще густiше пiсля цього порозвiшувано портрети iмператора. Висiв вiн проти столу i в кабiнетi начальника першого вiддiлу казенно? палати. Широка руда борода, кремезнi плечi й руки, наче в того, що трима? сокиру, щоб вiдрубувати голови непокiрним, - таким поставав у очах Панаса Яковича портрет фiзично найдужчого i розумом найслабшого з дому Романових, якого охрестили: "цар-миротворець". Час вимiряв дружбу з Олександрою. Iнодi вона вдавалася в незрозумiлi для Панаса химери, - тяжко було поривати з аристократичним свiтом Шейдеманiв. Не хотiв миритися з ?? захопленням полювати, доводив, що будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людинi. На якийсь час стався розрив з Олександрою. Вона надовго ви?хала в Карлiвку. Вiдчував, нiби в душi обiрвалась якась струна. Надсилав листи, писав вiршi про ?хнi зустрiчi. Може, й Олександрi дати мiсце в романi? Але - чи поступиться перед нею Галя?.. Настирлива уява малювала зустрiч двох жiнок. Кожна неповторна у сво?й звабливостi. То з'являються, то щезають, як марево, ?хнi постатi. Залишаються лише вiд того марева очi - сумнi, допитливi. Пiзна? очi Галi... Та ще ?? уста. Нiби промовляють вони. Намагався уловити лiричну тональнiсть тих слiв, щоб заховати ?х у сво?му серцi... Вiдчував бентежний бiль i невгамовну наснагу творення. Ходив на край мiста, наче шукав поради в трепетного шумовиння дубiв. Пiзнавав одвiчну казку про правду i кривду, що допомага? сво?ю мудрою глибиною пiзнавати свiт, розумiти душу людини... Тривожними спогадами заповнювалась уява Панаса. В нiй верх брав емоцiйний, вразливий i чулий Мирний над помiрковано-витриманим ретельним службовцем Рудченком. Коли приходила на сторiнки роману страдницька постать Галi й там поринав ?? образ в iмлi складних житейських ситуацiй, то iнтимно наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квiтка, нагороджена природною красою й щедротами iнститутського виховання Олександра. Надсилав ?й один за одним листи, а в окремих з них у вiршовiй формi нагадував незабутнi зустрiчi й прогулянки: Пiшов у лiс, де торiк ми сидiли... Очерет та сага вкрили рiчку в лугах, Самi луки пожовкли, зчорнiли; Височеннi дуби не шумлять, як тодi, А нiмують без листу, сухi?... Повернувшись до Полтави, Олександра принесла радiсть i тривогу. Надiйшов час зважити вза?мини та вирiшити складнi питання особистого життя. Пiсля вагань, роздумiв насмiлився писати листа до Олександрино? матерi: "Квiтень 1889 р. Дорога мамо дорого? для мене дочки! Дозволяю собi звернутися до Вас з цим листом, надiючись, що Ваше добре материнське серце поставиться за це поблажливо до мене - Вам зовсiм чужiй i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтриму? в менi цю впевненiсть, так само нада? вона менi й смiливостi назвати Вас в цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку... Розкриваючи перед Вами iсторiю наших вза?мних почуттiв i вiдношень, я тiшу себе надi?ю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте згоду на освячення ?х, а й самi осiните сво?м материнським благословенням; обiцяю Вам наскiльки вистачить мо?х сил i умiння, дати Олександрi Михайлiвнi i необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що його я, вiдповiдно мо?м достаткам, можу надати. Сподiваюсь, що життя наше буде тихим, трудiвничим, без зайво? розкошi, але повне необхiдного забезпечення та радiсно? злагодженостi. Маю надiю, що Ваше материнське благословення i наша вза?мна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..." * * * На виклик брата негайно прибув до Полтави Iван Рудченко. Вiн застав збентеженого Панаса Яковича на квартирi. - Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав тебе вiд роботи. - Нi, Панасе! По тво?му вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений? - Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк, дожива? до сорокалiтнього вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося одружитись. - Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже iне?м рокiв тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлiвна пiдкорила тво? серце? - Мо? серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр? - Не сподiвався. В душi ти великий демократ, а Олександра з аристократично? сiм'?. - Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому... - Ти натяка?ш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто, що з iншою людиною ?й не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагiдний... Хто через кладку обережно ступа?, той у водi не потопа?. - То так зда?ться... Ось i зараз розхвилювався. - Чому? - Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимага?, щоб вiнчання справили в Карлiвцi, а весiлля вiдгуляли в домi Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з усiма сво?ми орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й лама?ться наша дружба. - Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощу?. - Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних випадках, коли вимага? начальство. А тут... - Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович. - А тут теж надзвичайний випадок i начальство. - Хiба Олександра менi начальник? - ?? батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким начальством. Багатим карлiвським ма?тком управляють Шейдемани ще з часу, коли вiн став власнiстю велико? княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як говорив Шевченко, iмператора Миколи I. Управитель ма?тку, що належить царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери... - Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого? - Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиля? голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиля? ?? Панас Мирний - визнаний укра?нський письменник, - запитливо поглянув Iван Якович на брата. - Для чого вся ця комедiя? - Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А ?? треба грати... Цьому зобов'язу? становище нашо? лiтератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися деяких поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом схиляли сво? гордi голови. Така наша доля. За спиною владарiв ти можеш конспiрувати iм'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час. - Це все не мириться з мо?ми принципами. - Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями. - Я не такий уже й мирний... - Всi ми можемо чесно сказати: Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою... - Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. - Ми з тобою брати, але, зда?ться, шляхи нашi рiзняться. - Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час. - А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б вiн дав раду? - Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у лiтературi, а становище статського радника використати для побiчних впливiв на товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк, а далi тихiше додав: - Драгоманов цього року дiстав кафедру в столичному болгарському унiверситетi - Михайло Петрович у Софi?? - Так. Вiдда? свiй хист, знання i розум болгарському народовi. - Пригадую слова нашого Старицького: "I хуртовиною розкидана отара". Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за голову Панас Якович. - Що робити? Що робити? - Це питання нiколи не знiмалося i завжди поста? перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпiти... - Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями! - Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот... - ? шляхи iншо? боротьби... Досвiд народникiв навча? шукати ?х... Пiдiйма?ться робоча сила! - Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я вiдстав вiд молодi. Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник перемiг чиновника... Я не досяг цi?? перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика змага?ться з чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашо? спiльно? справи, а зараз... - А зараз все-таки порадь менi... - Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами... - То цяцьки для вiслюкiв дворянсько? породи. Ти радиш чорта не гнiвити i боговi догодити? - Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою вiр бiльше власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог. - У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi сво?х геро?в, а й власною не кривити. - Мабуть, через те ти довго й не женився? - Це вразливе для мене питання, i до нього я не дозволяю нiкому торкатися. У кожного ? сво? сердечнi виразки. - Розумiю тебе, брате, i ладен го?ти тво? виразки. - Якби ж то ?х заго?ти, - Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний цилiндр. Поклав на стiл сво? ордени. * * * А наступного дня до будинку пiдкотив розкiшний, пофарбований чорним лаком екiпаж. Незабаром через мiсто мчали конi як змi?. В трьох екiпажах сидiли святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - ?длiчка, Василенко. Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу про?хати екiпажам. Край дороги почулась гра на скрипцi, а жiночий голос сумно виводив пiсню. Панас Якович пiзнав той голос. - Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним ?длiчка. Наблизились до скрипаля. Впiзнали в особi старого слiпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор - автор музики до "Заповiту" Гордiй Гладкий. - Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався ?длiчка. Але Панас всю свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi, у великих очах пiзнавав утому i згасаючу молодiсть. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби заслiпив очi, i вона закрила лице трепетними руками. Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима, наче вiдчув якусь несподiвану тривогу. - Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пiсню вiдiбрати? Пограбувати нашу надiю? - Нi! - зiрвалося з уст ?длiчки. - Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, - слiпi очi музиканта набули одчайдушного вигляду. Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з лиця долонi i вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодо?. Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого сну. Рука потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати й кинути ?х геть. Олександра затримала його руку. Минала хвилина потрясiння i внутрiшньо? боротьби, в якiй змага?ться сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i Панас Якович рiвно i впевнено рушив до екiпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очi ронили не сльози, а гострi блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, ?? погляд вiдчував на собi Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув: - Поганяй! - Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого скрипаля ?длiчка. - Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто. - Ти пiзнав ??? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? - у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору. Панас узяв ?? руку, пiднiс до сво?х уст. Як змi?, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що в екiпажi сидить високий чиновник казенно? палати i його наречена. Пишну бороду розчiсував супротивний вiтер, наче продовжував виводити обiрвану скрипалем мелодiю й жiночу пiсню. Ви?хали на рiвнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вiтровiнням сизий простiр. Вихиляючи дугастi ши?, конi аж шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi, дерева. Сполохано за?ць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий i повисне, чатуючи в сонячнiй iмлi. Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденно? Полтавщини, порiзано? струмками та байраками. Напружений зiр сяга? роздолля родючо? землi карлiвських ма?ткiв... Пригадав Панас тих шукачiв вiльно? землi, що переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття. Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дико? птицi. Бiлопiре царство вiддзеркалювалось у бризках прозоро? води. Величний вигляд озера полонив зiр. - Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено. Тiльки раз на рiк при?здить ?х свiтлiсть! - помiтила, як нахмурилось Панасове чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу його обличчя, бентежну задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв. Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь неозоро? рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути, що кри?ться за завiсою недоторканих мiражних видiнь. А душу ятрили до болю колючi питання, породженi несподiваною зустрiччю, ?х угадувала Олександра у тих рисочках, що залягали на чолi. Не могла дати ради, лише горнулася до плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити повiнь, яка вирувала в його душi. Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи ними придорожнi дуби, i вони докiрливо стогнали, як дiдугани-невiльники, уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр прича?лися вiд того потужного стогону. В ньому пiзнавав Панас рiднi мотиви, вiковий голос землi. Бринiли й визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людсько? пристрастi. * * * Вiдчував незручнiсть становища, коли доводилося силувати себе серед людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собi подiбним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотiлося розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це вiдчувала Олександра Михайлiвна, тому ?? веселощi часом уривалися i вона то примхливо коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його. Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в життi, Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до Днiпра. Вона з радiстю погодилась. По?здом до Кременчука, а звiдти - вверх по Днiпру. Лише сiли на пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть мандрiвника у вимрiяний свiт. Назустрiч Днiпро котив хвилi, несучи прохолоду, а зiр пестили багатi левади та садки. Поволi почали вимальовуватися висоти правого берега, а далi закучерявленi гори, наче вiковi дозорцi, стояли на чатах, оберiгаючи заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд нашаруванням вiкiв захованi та?мницi цiло? кра?ни. Сонце поволi лягало на захiд, наче хотiло вiддати щедроти тепла надднiпрянськiй землi, наснажуючи житт?вою жагою все, що росте й дише на нiй. Снувалися дивовижними вiзерунками тiнi, занурюючись кучерявими пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора. А ближче перед нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать ки?вського бурсака, що, тiкаючи на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству. Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру. - Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi могила Тараса. На палубi збився чималий гурт людей, погляди яких зверненi були на Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То з гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Iншi голоси пiдхопили, i полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав ?? творця Гната Гладкого. Де вiн тепер, безкорисливий творець цi?? мелодi?? У гармонi? зоряних просторiв всесвiту вiльноплинно звучала мелодiя, несучи у вiчнiсть заповiтнi слова. Олександра, вiдчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в завороженому чеканнi чогось незвичайного, величного. Пароплав поволi причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальникiв пам'ятi великого поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду дружину, наче вiв ?? на освячення. Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтно? могили. Лише кiлька рокiв тому на нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано хату, в якiй живе наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський. - Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його похоронi. А тепер до сво?? смертi залишусь тут жити бiля могили, - в словах ентузiаста звучало почуття гордостi. Багато цiкавого про мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави. Цього ж року в свiтлицi збудовано? хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копi? роботи Iллi Р?пiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро дарованi вiдвiдувачами могили. Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили. - Так, Олександре! Хай i твоя щедра рука подару? стебельце у вiнок безсмертностi, - схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповiдь, ронив слово за словом: - Це найзначнiшi хвилини свята нашого одруження. Вiдчував, що з цi?? гори видно далекi обрi?, якi сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечiнь днiпровських розливiв та просторiв прийдешнього часу, пiзнавав у них всесвiтню широчiнь, безсмертя народу, бо голос його душi звучить у заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову... Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного промiння. Частина третя_ I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_ Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квiтчастi садиби яко? поволi спускалися в низину широко? балки - Кобищанiв. До невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля мiського саду, прибували i вiд'?жджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися дверi свiтло?, чепурно прибрано? трьохкiмнатно? квартири. В нiй приймав привiтання заступник начальника казенно? палати Панас Рудченко. Вiтали його i з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, i з сiмейним святом - народженням сина Вiктора. Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж прибув давнiй знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелiвська мадонна, ?? прозорi, як iскристий кришталь, очi були налитi нiжнiстю й материнською гордiстю. Ця гордiсть приносила йому радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання Василя Петровича i його обiйми. - Оце здорово! Вiтаю... Радiю за вас, друзi, - схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр i на батька схожий. То добра ознака. Олександра Михайлiвна повернулась до сво?? кiмнати, залишивши квiти у вiтальнi. - Щойно при?хав iз сво?? Ярошiвки. Не сидиться на дiдiвському хуторi. Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у Земельному банковi... Руйну?ться старе гнiздо. Не до господарства мiй хист... Манить Ки?в, столиця, театри, лiтература. - А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'?здах... - У земство я вiрю, але земським дiячем не можу бути. Нудно, одноманiтно. - Вiд цього невелика втрата... - Чому? Земство ж... - Не через земство нести нам плеканi iдеали... - Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Ки?вi готуються нашi громадiвцi видати збiрник "Вiстку". Просили, щоб ти неодмiнно передав третю частину "Повi?". Треба ж продовжити той роман. - Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед i вимага? поглибити зображуванi картини. - Життя вимага?... Це так. А читачi вимагають закiнчення роману. Лев Толстой давно закiнчив i видав свою "Анну Каренiну", викликавши цiлу сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв. - То iншого гатунку трагедiя... У Толстого ? чого повчитися, але менi не рiвнятися до великого письменника. - Але ж нiхто тако? трагедi? жiнки не вiдтворив у лiтературi, яку ти зобража?ш у "Повi?"? Я не дам тобi спокою, ризикуючи набриднути й розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять справi. Сюжет твого роману аж проситься на закiнчення. Золя сво? романи не виношував так довго. - Золя iшов сво?м шляхом, а я сво?м, бо й iсторичнi шляхи французького народу не подiбнi до наших... Образ повi? для Золя не був пов'язаний з трагедi?ю цiлого народу. - Не раджу тобi, Панасе, вдаватися до таких складних колiзiй. Доля тво?? геро?нi, незалежно вiд тi?? трагедi?, про яку ти говориш, хвилю? читачiв сама по собi. - Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя, без заглиблення в складнi ситуацi? життя. - Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст i буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману. - Можна й не нагадувати. Образ геро?нi я вигрiваю бiля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнiшого осмислення. Письменник повинен не тiльки показувати причини трагедi? сво?х геро?в, а й прозирати в майбутн?, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi. - Раджу тобi при кожнiй нагодi дивитися гру Заньковецько?. Вона безподобно вiдтворю? на сценi трагедiю жiнок. - З Марi?ю Костянтинiвною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкрива? душу жiнки в трагiчних ситуацiях. Та не тiльки гра Заньковецько?. Багато ? невiдомих, невиявлених талантiв, що ?х кида? життя у вир, а може, штовха? на саме дно, на вулицю. Гинуть яскравi iндивiдуальностi. - Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'?зду слухали ??. Не забув? - Нi... Не забуваю i не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити роман лише трагедi?ю, загибеллю геро?нi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй лiтературi пройшло трагiчних жiночих образiв! Скiльки вони пронесли в сво?й душi народних страждань, негодi Час по-новому розкрити завiси суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди ведуть ?хнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мо? почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... - Панас Якович звiвся, почав ходити по кiмнатi. Далi спокiйнiше повiв розмову. - Останнiй час я об'?здив повiти нашо? губернi?. Багато бачив несподiваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежi помiщицьких ма?ткiв, там сталися вбивства, зчинилися селянськi бунти. А такi добродiйнi люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надi? на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч... - А на кого покладатися? На губернатора хiба? ?здив i я нещодавно в Костянтиноградський повiт як журналiст. Там виникли заколоти. В одному селi довелося вiйськом втихомирювати заколотникiв, якi вимагали землi. Селяни не скорилися навiть перед вiйськом. "Надходить слушний час!" - гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний голос. Губернатор наказав вiдбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим i катувати рiзками. Екзекуцiю провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавленi лави i мовчки пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очi ?х горiли вогнем гнiву, готового розлитися помстою. Губернатор сидiв, закручував сво? вуса, посмiхався так, мовби вiн нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так урочисто, задоволене, нiби виконав важливу державну справу... - Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений мовчить..." - Мовчить, бо що ж робити? - Робити ? що. "Розкуються незабаром закованi люди, настане суд!" - Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до Горленка. - Прошу не розповiдати про цю прикрiсть у присутностi Олександри Михайлiвни. Це ж подi? вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть ?? спогади дитинства... До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна. - Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно мовила. - Залишила бiля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе? - Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовля?мо про те, чим увiйде в iсторiю цей 1892 рiк... - Чим же? Народженням нашого Вiктора. - Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко. Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з двома гостями. Середнiй на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi мармуровий бюст Чайковського. З при?мною усмiшкою, що найвиразнiше вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i подарував ?й бюст композитора. - Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра. - Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас Якович. - Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, - докинув жартома Горленко. - Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у юриспруденцi?, - пояснив Панас Якович. - А цього бурлаку всi зна?те? Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв! - О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, - Олександра Михайлiвна ступила назустрiч до Василенка. Вiн подарував ?й розмальований квiтами полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi. - Убгала в глечик принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою Чайковського. - Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. - Я хотiв бачити вас, Леонiде Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського. Тiсним колом сiли до столу. * * * Iнтереси культурного життя мiста в'язали Панаса Яковича з корифеями укра?нсько? сцени. Не минав жодно? нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами мистецтва, а дружба з Марi?ю Заньковецькою сягнула творчого спiвробiтництва. I створення драми "Лимерiвна", й сценiчна ?? iсторiя надиханi ентузiазмом талановито? акторки. Випробовуючи сво? драматургiчнi сили, письменник знайшов у ?? особi друга i порадника. На знак глибоко? поваги до не? вiн подарував рукописний примiрник драми з написом: "Високоталановитiй артистцi Марi? Костянтинiвнi Заньковецькiй присвячу? здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi довелося звiдати вiд ?? чарiвно? гри. 14 листопада 1890 року". Цей примiрник Заньковецька, не знiмаючи дарчого напису, подала до цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася смiливостi переробити окремi сцени. Звiстка про такий намiр збентежила Панаса Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав до Марi? Костянтинiвни: "...Прочитавши переробку, я, на велику свою радiсть, повинен признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чи?х руках перебува? мо? дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п'?сi надана бiльша сценiчнiсть, а розв'язцi - трагiчний кiнець: самовбивство у несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i геро?чне самовбивство, повне докорiв i вiдчаю, - примусить його здригнутися всiм ?ством. 9 лютого 1892 р., Полтава" Цим не вичерпувались творчi зв'язки з акторкою. Завжди користувався письменник нагодою захоплюватись ?? сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел психологiчного вiдтворення жiночого безталання черпав письменник мотиви для характеристики геро?нь сво?х прозових творiв i насамперед для "Повi?". Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з акторкою образ Лимерiвни принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий шлях, виступаючи не тiльки на Укра?нi, а й у Росi?... Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. ?? виконав Микола Карпович, користуючись порадами Мирного, який знав усi губернаторськi повадки, включаючи й генеральське самодурство. Артисти зупинились у готелi Воробйово?. Сюди прибув вiтати гостей Панас Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали один одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий. В ньому вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у сво?й силi, властива для подвижникiв. На суворому лицi рiдко з'являлась усмiшка. Навпаки, Горленко Василь Петрович - невисокого зросту, рухливий, говiркий, з блiдуватим, ледь припухлим лицем, яке при розмовi розпливалося в усмiшцi. Можливо, таку повадку вiн запозичив вiд парижан, коли ще навчався в Сорбоннi. Василь Петрович багато читав i завжди чимось захоплювався. Вiн обiймами зустрiв Заньковецьку й Садовського. Микола Карпович з усi?ю артистичною вправнiстю розповiдав про вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн був майстром не тiльки сценiчно? гри, а й розповiдi. Виточено-рiвний нiс, чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе чоло додавали мужньо? осанки артистовi, який здавався втiленням духовно? моцi, нездоланностi характеру. У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста, а й гумориста. Вiн гостро висмiював газету "Киевлянин", називаючи ?? "пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся та войовничого православiя". Навiть напам'ять зачитував сенсацiйнi повiдомлення "Киевлянина" про пошесть холери. Артисти голосно смiялися, перекидаючись дотепами. Лише Марiя Заньковецька мовчала. Очi ?? свiтилися кришталевою чистотою i жiночою нiжнiстю. Сво?ю вродою вона не тiльки гармонiйно доповнювала все те привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло задушевнiсть, щирiсть вза?мин, духовного ?днання. ?? вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн наблизився до не?, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою заговорила Заньковецька. - Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови. - З при?мнiстю порозмовля?мо про мистецтво театрально? гри. - З вами при?мно навiть посперечатися. У мо?й уявi ви завжди поста?те Мирним, - великi очi артистки, обрамленi густими довгими вiями, випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича. - Панас Якович не дуже мирний. Ви, Марi? Костянтинiвно, його ще не зна?те, - докинув Горленко. - Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни, я пiзнала в нiй i серце автора. - Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею драму, тодi ви насправдi пiзна?те його серце. - Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам. - I друг, i поклонник таланту! - Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обiцяли славу, почестi. Але я зобов'язана сво?ми успiхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую i вам, Панасе Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести ?? болi до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У кожному ?? словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду. - Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi i тисячi верст я ?жджу, щоб побачити на сценi Марiю Костянтинiвну, - Горленко поцiлував кра?чок хустки артистки. - Цi?ю хусточкою Марiя Костянтинiвна витира? справжнi сво? сльози, коли гра? наймичку Харитину. - Мо? сльози - то голос мо?? душi. Де те джерело, звiдки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав Миколу Лисенка: На широких степах, по зелених гаях, Серед сел, хоч i людних, та вбогих, Зародилась вона - наша пiсня сумна - На утiху сiром тих безродних, Що в далекi кра?, на широкi лани Вiд гiрко? втiкали неволi, Що з собою вони тiльки сльози несли Та надiю до кращо? долi. Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмови, раптово вигукнув: - Чудово! Панасе! Нiколи я не сприймав так тво?х вiршiв, як зараз. Чудово! - Не сподiвався, що мо? скромне привiтання в день ювiлею Лисенка перелл?ться в уста нашо? славетно? артистки, - Мирний не зводив очей з Марi? Костянтинiвни. - Що я вам говорив? Не моя правда? - кинув Горленко до Мирного. - Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небi. Прощаючись, друзi умовились зустрiчатися на кожнiй виставi... На виставу "Лимерiвни" заранi були розпроданi всi квитки. Примiщення лiтнього театру переповнене глядачами. Пiднiма?ться завiса. Перед очима - широкий кра?вид: левада, далi лiс. Розважаються, спiвають дiвчата. Та ось з'явля?ться п'яна Лимериха - гуля? з багатi?м Шкандибенком, дочку Наталю прода? - пропива?. А тим часом Наталя Лимерiвна зустрiлася з коханим Василем. Заньковецька увiходить в роль, перевтiлю?ться в сiльську, вродливу, добру i пристрасну дiвчину. В ?? голосi звучать то ноти дружби до Василя, то смуток, то протест проти лиходiйства. Зда?ться, сама природа рiдного краю, чарiвнi пiснi, зорянi вечори i прозорi ранки випестили душу артистки, вклали в ?? уста хвилюючий голос, сповнений непiдроблено? нiжностi, щиростi та житт?во? жаги. Взявши вiд народу його духовнi скарби, вона бережно користу?ться ними, приверта? увагу глядачiв до кожного свого слова, до кожного поруху грацiйно? постатi. Панас Якович не вiдривав очей вiд сцени. Гра Заньковецько? наповнювала вщерть уяву про драму жiночого безталання. У нiй пiзнавав новi й новi властивостi жiночо? душi. Зачаровано сидiла Олександра Михайлiвна, зволоживши сво?ми слiзьми Панасову руку. Iншi хвилювання викликав Садовський, перевтiлившись у парубка Василя - чесного бiдняка. Врода, кращi скарби душi марнуються: "Нiщо тобi щастя? Хай воно багатим служить, можним допомага?, бо за ними - сила, бо у ?х достатки!.. А де вони взялися?" Монологом Садовського - Василя закiнчу?ться перша дiя. Опуска?ться завiса. Овацiя. Викликають Лимерiвну. Строга i зваблива виходить Марiя Костянтинiвна. В лицi усмiшка, на очах ще грають сльози. - Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сценi, - Горленко з пафосом висловлював сво? захоплення. У перервi розiграли невеличку iнтермедiю. На сценi в задумливiй позi сидить чоловiк. Довге волосся на головi, гострий нiс, худорляве лице. - Скучно на цьому свiтi, панове, - промовля? вiн. У залi почулися голоси: - Це ж Микола Гоголь! - Гоголь! - Нiби живий Микола Васильович! - З того свiту прийшов!? До Гоголя на сценi пiдходить мандрiвник з торбинкою за плечима, промовля?: - Здоров, земляче Миколо Васильовичу! - Здоров... Щось я тебе, либонь, пiзнаю... Ти ж мiй земляк Iван Петрович Котляревський, що "Ене?ду" написав i "Наталку Полтавку"? - Не згадуй мо?х грiхiв. За них i до раю не пускають, i з пекла проганяють... Може, примостюсь тут бiля тебе, - Котляревський кладе клуночок до нiг Гоголя. - Нi, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють мене з мiсця на мiсце. Сьогоднi в Панасинковiм театрi, а завтра невiдомо куди поженуть. Нема постiйного притулку. Мiська управа збира?ться будинок культури мого iменi спорудити... Тодi й тебе, земляче, в прийми вiзьму. Але довго щось будують, будують, та нiяк не добудують... - Добре, що тобi, Миколо, будують, а менi нiякого куточка не дають у рiдному мiстi. Кажуть, хтось почав лiпити i з мене кам'яний портрет, але нема де його поставити. Не знайдуть мiсця. ? така думка, щоб посадовити на возика i перевозити з однi?? на iншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний пам'ятник. - Не легше й тобi, брате Iване... - Не легше... - Скучно на цьому свiтi, панове, - разом проказали Гоголь i Котляревський. Присутнiй на виставi мiський голова Вiктор Павлович i Трегубов почервонiв, пiт йому виступив на лобi... i Вистава "Лимерiвни" з успiхом продовжувалась. Знову Заньковецька - Лимерiвна ронить сво? кришталевi слова-сльози. З дедалi бiльшою силою розгорта?ться драма народного життя, трагедiя чуло?, вразливо?, безкомпромiсно люблячо? людини. Закiнчу?ться остання дiя. Глядачi, стоячи, вiтають артистiв, чути вигуки: - Заньковецька! - Садовський! - Затиркевич! - Загорський! - Переверз?ва! - Максимович! Коли галас трохи вщух, почувся вигук: - Просимо на сцену автора драми! Розлiгся грiм оплескiв. - Просимо! Панас Якович завагався, хотiв пiднятися в ложi. Але Старицький притис його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалiвна. Публiка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька: - Дозвольте менi, панове, вiд вашого iменi передати подяку авторовi! - Автора просимо! Автора! - знову почулися голоси. Панас Якович вагався. Перемогла мужнiсть. * * * Пiсля гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтавi пожвавилося. Частiше почали вiдбуватися любительськi вистави. Гра Заньковецько? породила аматорське наслiдування. До того ж не без наслiдкiв залишилися й гастролi росiйсько? артистки Марi? Савiно?. Походженням з Укра?ни, вона добре знала народнi пiснi i виконувала ?х, коли викликали на "бiс". Про Марiю Заньковецьку i Марiю Савiну серед молодi ширилась примовка: "Двi Марi? полонили нашi мрi?". Натхненником любительських вистав був Вiктор Iванович Василенко. Вiн радився з Панасом i частенько навiдував його. А iнодi запрошував свого друга у флiгель губернiального земства. Тут, з iнiцiативи Вiктора Iвановича, було засновано музей. Сюди вiн передавав сво? етнографiчнi знахiдки. У музе? було влаштовано виставку скульптурних статуеток i груп Леонiда Володимировича Позена. На не? прибув Панас Якович з Олександром Михайлiвною. Вiдбулась при?мна зустрiч з iсториком Iваном Федоровичем Павловським та давнiм другом Миколою Андрiйовичем Дмитрi?вим. - Заздрю я Леонiду Володимировичу, - говорив Дмитрi?в, - що вiн по?днав свою спецiальнiсть юриста з дiяльнiстю скульптора. А от я весь час залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до лiтератури. - Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, - Позен лагiдно повiв сво?ми злегка розкосими розумними очима. Його усмiшка приховалась у густiй закругленiй бородi. - Менi професiя юриста не до душi. I хоч не мав художньо? освiти, в товариствi художникiв-передвижникiв знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижникiв органiзовано i цю виставку. Тут виставлено мо? працi з життя, побуту та iсторi?. Василенка як етнографа особливо зацiкавила бронзова "Пастушка": дiвчинка у свитцi й хусточцi на головi пасе кiзок, огляда? околицi, приставивши долоньку до брiвок. - Жива дiйснiсть... Жива дiйснiсть, - промовляв Василенко. - А мене як iсторика захоплю? "Запорожець у розвiдцi", - додав Павловський. Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру "Переселенцi". Вона викликала гiркi згадки. А ось i "Жебрак" - старий обдертий дiд трима? шапку, простяга? ?? на милостиню. Далi перевiв зiр на скульптуру "Оранка на Укра?нi". Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось заревуть, i те ревiння рознесеться, як скарга... - Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - звернувся Дмитрi?в, щоб розвiяти похмурi роздуми Панаса Яковича. - Ви багато зробили, Леонiде Володимировичу, - заговорив Панас до скульптора. - Але немало належить ще зробити. - Якби я був майстром пензля, то неодмiнно iлюстрував би вашi твори. - ? що iлюструвати i скульптурою. Надходить час увiчнення пам'ятi нашого земляка, творця "Ене?ди"... - Давно пора про це поговорити, - Василенко сiв поруч Панаса. - Я пiдтримую цю думку. Мiська управа ма? створити спецiальну комiсiю. - То добре, Вiкторе Iвановичу... Ти, як гласний мiсько? управи, повинен подати голос за вiдкриття пам'ятника Котляревському в Полтавi. - Мирний пiднiс голову i поглядом окинув присутнiх. - Це важка справа. Вiд голови Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А вiд губернатора до мiнiстра внутрiшнiх справ ще довший, - похиливши голову, продовжував: - До мiнiстра внутрiшнiх справ його свiтлостi Сипягiна! - Це так, - зiтхнув Дмитрi?в. - Не зiтхай заранi, Миколо Андрiйовичу. - Я ж кажу, що воли в ярмi i тi ревуть, - перевiв на жарт Дмитрi?в. Слухаючи розмови, Позен звiвся, пригладив чуба, що звисав на лоба. - Ця думка давно непоко?ть мене. Уявляю, якi можна створити горель?фи окремих сцен "Ене?ди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарiвника"!.. Аби добути дозвiл на спорудження... Допоможе менi архiтектор Ширшов. - Буду добиватись у мiськiй управi. Треба переконати Трегубова. Вiн же дба? за благоустрiй мiста, за його вигляд. - Це видно, Вiкторе Iвановичу, хоча б з того, що одну вулицю запроектували назвати Трегубiвською, а вулицi Котляревського нема... - Та ще й з того, що з введенням монопольно? торгiвлi на горiлку кожну вивiску пофарбовано та зроблено напис: "Казенная винная лавка". - Повернiмося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, - втрутився Панас Якович. - Чека?мо вiд вас, Леонiде Володимировичу, проекту. - Обiцяю... Все зроблю, що в мо?х силах. Спробую перелити в бронзу фрагменти "Ене?ди" й "Наталки Полтавки". Бронза теж може промовляти, як i рiдне слово. Тим часом у флiгелi почало збиратися спiвоче товариство. Запросили Олександру Михайлiвну зiграти на фортепiано. Вона не вiдмовилася. Полились мелодi? ?длiчки та Лисенка. Панас Якович дивився на профiль Олександри. Йому прикро було спостерiгати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумiв, що ?? чула вдача, повна жiночностi, часто терпiла вiд буденного життя жiнки чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди вiдгукувався на ?? нiбито пустотливi бажання. Повертаючись додому, вiн нiжно тримав Олександру пiд руку. Тепер була вона такою рiдною, близькою, як нiколи. Весь час мовчала, нiби збиралася щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила: - Чи не поснули нашi хлопчики? Нiколи я надовго не залишала ?х без свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давнi знайомi вiтали з народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть. - Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк i народженням Михася, й святом твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами дружину, подiляючи ?? збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плеканi в сiмейному вогнищi бажання й надi?. А разом з тим десь на днi душi ворушив письменницький невпокiй образ горем бито? людини. Снувалися вистраждуванi епiзоди роману "Повiя"... * * * З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя. Пiсля служби Панас Якович оддавав цiлi години розвагам з дiтьми. Але довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi приносила хвороба Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось ?й вiдбувати на лiкування; зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв - невропатолога - ще з дiвочих рокiв. Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його псевдонiм "Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли ви?здила Олександра Михайлiвна на лiкування, вiн багатьма листами пiдтримував ?? морально, висловлював глибокi почуття й уболiвання. Подiлився сво?ми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав до нього: "2 сiчня 1895 р. Полтава Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я провiв у палатi; якраз получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому - один, як палець. Сестра пiшла до сво?х дiтей; мо? облягли спати... Сам вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився - ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не дали спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi у Харковi - чи не погiршало ?й?.. ?здив, бачите, до не? на другий день свят. Бачив ?? i знайшов, що ?й покращало; прийшла вже в себе зовсiм; тiльки коли-не-коли обiзветься ?? тяжка хвороба, та вона вже ?? осилю?... Бiльше двох мiсяцiв не бачились... ...Життя - довга нива, поки пройдеш ?? - не раз поколешся. За отi колючки на мо?й нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше вiконце зася? сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя знову поплететься тихо та мирно; а пiд ту тиш, може, ще й доведеться менi зробить не задля себе тiльки, а для рiдного краю, що згодував тебе, принадив тво? серце до себе, заставив його любити..." Повернення з лiкарнi Олександри Михайлiвни приносило оновлене щастя чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину. Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому романи Олександра Михайлiвна. Французькi i нiмецькi перекладала вголос. Панас жадiбно знайомився з новинами зарубiжно? лiтератури. Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли бачив, що вона втомилася. А в свята знаходив час навiдати земляка Гната в його хижi. Тут сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя, привiтно зустрiчали його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини. Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят, коли заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивiшувались царськi портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi в церквах, пiсля чого виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав обов'язкового вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi. То була велика мука для Панаса Яковича. Зустрiч з побратимами вiдбулася i в днi "святкування" коронацi? iмператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зiйшлися в заворсклянському лiсi, з додержанням правил конспiрацi?. Панас Якович потрапив до того дуба, пiд яким двадцять рокiв тому збиралися учасники товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю. Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби ласкаво вiтав гостей пiд сво?ми пишними шатами. Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля, скинув темно-синi окуляри. - Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу долю та й вiдсвяткувати коронацiю нового, богом, а не людьми, даного iмператора - вседержителя тюрем i сибiрсько? каторги, - посмiхнувся, розгладив сво? прибитi сивиною вуса. - Вiдсвятку?мо, тiльки не так, як у Москвi, на Ходинцi. - Робiтники заворушилися, загомонiли. - Що ж там було на Ходинцi? - Розповiдають прибулi з Москви залiзничники, що його царська величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацi?ю. На Ходинському полi серед проваль побудували бараки, крамницi, рiзнi примiщення, щоб безкоштовно роздавати народовi цукерки, пряники i всякi дешевi брязкальця. Великi натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля... Загинуло та покалiчено тисячi людей... Отак криваво почалося царювання Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки знали. - Кривавими цифрами закарбувати треба! - Добре почав царювання! - А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву? - Шкода... - Ото коронацiя! - Свято для отари овець, що всi разом мекають. - Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни". - Хто спiва?, хто скаче, а хто плаче. - Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче. - Може, цей царьок вiльготи дасть? - Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для того, щоб ?? цариця олi?ю мастила. Ха-ха-ха! - Кожний правитель приносить якiсь реформи, - пояснював Гнат, - Олександр II звiльнив крiпакiв вiд землi, дав людям голодну волю. Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi податки на тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те назива?ться вседержавною мудрiстю, або дурiстю. - Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на ши?... - Зiгнули в дугу нашого брата. - Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили. - В'язи б ?м скрутити! - Хто ж доведе нас до розуму? - За свiй власний розум треба братися. Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про придворнi iнтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловсько? фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю. - Ех! Взяти б та всiх ?х... Гнат затяг пiсню. ?? пiдхопили робiтники. Розляглась тужна, як невiльницький стогiн, мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися. Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн витяг з кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники скупчилися навколо. - Здоров був, куме! Звiдкiля Господь несе тебе додому? - Водив на продаж я теля... На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв. - Отам пани Самi найстаршi засiдають, - Шепче сват менi на вухо. - Управа, що ?? доймають Чимало всi, - ти тiльки слухай... А посерединi якраз - Самий найстарший - предводитель. На лiву руч вiд його - князь, Великий, кажуть, вiн водитель Обiдiв всяких". Далi, бач, - За тими довгими столами Сидять все гласнi - он мiж ними, Дивись, - сидить з Ромна багач- Вимальову?ться цiла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Вiдбува?ться процедура голосування шарами. Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом слухачi переривали читання, а по закiнченнi схвально загомонiли: - Здоворо! - Ото земство! - У них язик, як у цигана батiг лящить. - П'явки! Взять би всiх та до одного... - Голими руками ?жакiв не вiзьмеш... - Якщо не руками, то оглоблею. - А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi. - Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. - Або ?дь на переселення! - Куди? - Все ?дно, де продавати свою силу. - Якби ту силу не продавать, а докупи з'?днати. - Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi. - У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана. - Купують за п'ятака i наших сестер... - Знаю, - обiзвався поважний чоловiк. - Одна тут спiвала з слiпим скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi. - Ви ?? знали, ту безталанну вуличну? - схвильовано запитав Панас Якович. - Знав, бо з наших-таки кра?в жiнка. Iнодi розмовляв з нею. Дуже журилася. Проклинала лиходi?в. "Вогонь ?х пожре", - говорила. Потiм помандрувала десь суворо? зими шукати рiдно? хати аж пiд Гадячем... Либонь, там жила ?? мати, - поглянувши навколо, та?мниче додав: - Кажуть, недаремно саме тi?? доби вогнем спалахнув панський будинок пiд Полтавою. Мабуть, викресала вогню ?? мстива рука. Побратими переглянулись, похитуючи головами. - А потiм ви ?? не зустрiчали? - Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь. Така лиха доля. Вродлива була, а голос який... - Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi, - Гнат глянув на Панаса Яковича. - Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв... Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю, а дуби шумiли тоскно, скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв почути щось рiдне, незабутн?. Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги вiд тяжко? ношi. А небо зорями квiтчалося, розсипаючи срiблясту порошу Чумацького Шляху. Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала: - Знову забарився. Не на службi ж був? Забува?ш про мене, до плачу доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей. - Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення. Сидiв довго бiля лiжка дружини. Не зводив з не? погляду. А коли заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл. Весь час купчилися думки бiля сказаного старим робiтником про безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню рокiв тяжко? розради. Вимальовувався зимовий шлях, яким мандру? жiнка. Рука потяглася до паперу. Визрiвав фрагмент останньо? частини роману "Повiя": "Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде, а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I злива?ться той рип у один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випаде, трiсне земля вiд морозу, i розда?ться той гук у холодному повiтрi". Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети, iшов, падав, пiдiймався. Шукав для не? пристановища. Де його знайти? Де жаданий притулок для тих, кого доля вигнала з тепло? хати на вулицю?.. * * * На службi рiдко залишався в сво?му кабiнетi. Здебiльшого сидiв за столом у великiй залi, заповненiй спiвробiтниками Полтавсько? казенно? палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок - по той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити, дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiяко? фамiльярностi не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його "ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання. Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи цiло? губернi? були зосередженi в його установi. З великою увагою стежив за фiнансуванням культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того ж iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги бiдним учням" та iнших громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiсько? управи, коли там розглядалося питання про увiчнення пам'ятi Миколи Гоголя, Iвана Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз сво?ми приятелями Василенком, Позеном, Павловським, книгарем укра?нсько? книгарнi Маркевичем. На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi Котляревському. Але голова Трегубов, якому нещодавно урочисто вiдзначали тридцятилiття дiяльностi, не зважав на настирливiсть членiв комiсi?. Вся його чотирикутна постать крила в собi байдужiсть, олiмпiйський спокiй, вiд вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на широкому обличчi до пухнастих рук, якими вiн флегматичне розводив, коли не мiг дати позитивно? вiдповiдi. Так i тепер, на виступи лише розвiв руками. Та на цьому не обмежилися розмови. Пiдвiвся Василенко: - Треба гiдне мiсце вiдвести пiд пам'ятник Котляревському. За собором, на площi, звiдки вiдкриваються далекi обрi? Полтавщини. Тут i садиба, де жив Котляревський. Навколо треба понасаджувати дерева, назвати парк "Iвановим га?м". У ньому ма? стояти пам'ятник. Це буде гордiстю нашого мiста i всього краю. Iсторик Павловський радив вiдвести мiсце в одному з мiських паркiв. - Котляревський не тiльки письменник, а й особа iсторична, - завважував вiн. На виступи Василенка i Павловського голова розводив руками. Вiн надав слово одному гласному, назвавши його купцем першо? гiльдi?. Купець, струснувши широкою рудою бородою, вигукував: - На Протопопiвськiй вулицi поставити! На Протопопiвськiй!.. Вулиця торгова... Чайну там вiдкрити! На цю пропозицiю голова оглянув присутнiх, схвально посмiхнувся. Та незабаром зникла його добродушнiсть, коли Василенко зачитав проект написiв на постаментi пам'ятника. Обличчя у Трегубова почервонiло, розширилися прорiзи вузьких очей, коли почув серед запроектованих написiв ще й такий: "Рiдний край сво?му першому поетовi Iвановi Котляревському". - Такого не дозволять, а чайну можна, дiло народне. таке й вище начальство пристане, - Трегубов розгублено кашлянув. Поведiнка голови здалась Панасу Яковичу такою недоречною, що вiн ладен був рiшуче запротестувати. Але обмежився лише короткою промовою: - Комiсiя просить зважити на пропозицi? щодо мiсця пiд пам'ятник i надiслати на затвердження запроектованi написи. Це наш обов'язок перед пам'яттю поета. Йому вiдкрива? пам'ятник народ, який шану? надбання рiдного слова. Я гаряче пiдтримую Вiктора Iвановича Василенка. Рахуючись з високим службовим рангом промовця, Трегубов розгублено клiпав очима, позирав на купцiв, наче просив у них поради, й бубонiв: - Як скаже вище начальство. Його воля, а наш обов'язок. Закриваючи засiдання, Трегубов просив, щоб присутнi порозумiлися i не давали волi "сумнiвним пристрастям". Це викликало ?дку посмiшку Василенка. Йому схвально вiдповiв поглядом Панас Якович. Разом поверталися друзi пiсля засiдання. - Справу, що ? громадянською гордiстю для кожного мислячого, хочуть перетворити на прибуткову штуковину з легкими розвагами. "О роде су?тний, коли ти видохнеш?" - хочеться сказати про них словами нашого великого Кобзаря, - обурювався Василенко. - Треба ширити нашi думки серед усiх громадян. Я уявляю вiдкриття пам'ятника Котляревському не тiльки як урочисте свято, а й як зiткнення двох сил, двох поглядiв. Зiткнення мислячо? громадськостi з урядово-чиновницькою благодушнiстю. З бiльшою охотою вони вiдкривали б пам'ятники становим приставам та жандармським начальникам, нiж людям свiтлого розуму, - не мiг заспоко?тися Панас Якович. А коли повернувся в казенну палату i сiв за стiл, спiвробiтники помiтили його збентеження i заклопотаний вигляд. Вiн сидiв i писав щось на фiнансовому бланковi. Нiхто не наважувався пiдходити. Уявлялася Протопопiвська вулиця з гнилими калюжами, трухлявими будиночками, перехнябленими крамничками, навколо яких можна найчастiше зустрiти заблукану козу або теля. Нагонила смуток вивiска, на якiй кривими лiтерами написано: "Чайна. Заходите, гаспада, чай гарячий здесь всегда". Сморiд на вулицi не давав дихати на повнi груди. Так от куди тебе, земляче Iване, мають запроторити благочестивi мужi мiста, вiддають на тортури. Дрiбненькими лiтерами лягали на папiр слова: На той свiт Iвановi Петровичу синовi Котляревському ЖАЛIБНА СУПЛIКА Якби ти, славний наш Iване, Почув, що радять громадяче, Як тебе мають шанувать... Тебе поставити хотять, То, певне б, ти з сво?м Ене?м Нам заспiвав би не тако?... Так би голосно та круто Скрутив словечко те, мов пута, Що i глухий його почув! А глянь навколо, подивися, - Самий би сум розвеселився! Якого дива тут нема?.. Побитi вiкна, стiни голi, Обшарпанi, мов саме горе, Воня? всюди пустирем; Хiба коли яка собака Мерщiй тут пробiжить вiд ляку Та хвiст телятко задере! Вирiшив при зустрiчi з побратимами зачитати вiрша. * * * Крапля води пробива? камiнь, корiнь тонко? травицi пiдiйма? велику земляну вагу, вiтер легкокрилий колише води океанiв, людина думкою сяга? в безмежнi простори буття й часу. Меркнуть у туманi рокiв подi?, стираються на швидко збудованих пам'ятниках не перевiренi iсторi?ю iмена. Невблаганний час розвiю? вигадану славу тих, хто придбав ?? хапливою рукою, а не серцем щедрим, правдою та гiднiстю. Повiвом часу зносяться нездвижнi твердинi й закони. Та нездоланним залиша?ться слово, породжене життям i дiянням народу. Не спинити його розвитку, як не повернути рух землi i течi? океанiв... Минають столiття в борнi та змаганнях народiв, i на скрижалях мудростi викарбову?ться немеркнуча правда. В лiтопису визвольних змагань iсторiя не обминула 1898 рiк, хоч i не було здiйснене вiдкриття пам'ятника тому, хто - Всю славу козацьку за словом ?диним Перенiс в убогу хату сироти. Заходи Панаса Мирного i його друзiв натрапили на опiр тих, хто ма? багато влади i мало глузду. Але не здолати крукам голубино? мудростi, не скаламутити гвалтiвною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з глибин рiдно? землi... Натрапляючи на перешкоди, Панас Якович ще з бiльшим завзяттям продовжував письменницьку дiяльнiсть. Його творчi iнтереси виходять за межi прозових жанрiв - роману, повiстi та оповiдання. Надаючи великого значення перекладам художнiх творiв свiтово? класики, вiн пiдтриму? в цiй дiяльностi сво?х сучасникiв i сам береться здiйснювати важливi задуми. Його увагу привертають твори Шекспiра. Адже у кожну велику лiтературу входять вони численними перекладами. Укра?нська мова дозрiла до того, щоб сягнути свiтових висот. Ця вiра привела Мирного до спроби перекласти "Короля Лiра". Вiн уважно стежить за iншими перекладами Шекспiра. Зацiкавився перекладом "Гамлета" полтавським письменником i актором Яковом Жарком i сповiщав його: "Я сам переклав "Лiра" i добре знаю, як-то трудно перекладати Шекспiра". Багатограннiсть лiтературних iнтересiв засвiдчено листуванням Панаса Яковича з вiдомим поетом Кесарем Бiлиловським - автором популярно? пiснi "В чарах кохання". А в розгорнутому листуваннi з Михайлом Коцюбинським обмiнювався письменницьким досвiдом. Не поминув повiдомити й про сiмейну подiю: "У той саме день, як Ви, вельмишановний добродiю, писали до мене листа (9 травня 1898 р.), моя жiнка якраз заходилася дарувати мене третiм сином..." А на початку серпня Панас Якович вiта? прибуття в Полтаву трупи братiв Тобiлевичiв, iменовано? тодi "Товариством укра?нських артистiв пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського". ?? учасники пройшли складний творчий шлях i набули високого мистецького визнання. Мирний всiляко пiдтриму? роботу трупи по пробудженню свiдомостi народних мас. Вiн подiля? гордiсть корифе?в сцени, якi виступали не тiльки в Полтавi, а й на селах. Не поминула його уваги така подiя, як виступ трупи в селi Мануйлiвцi (1898), де у свiй час захоплювався любительськими виставами Максим Горький. Полтавська газета сповiщала, що селяни пiд час вистави комедi? "Сто тисяч" пiднесли вiнок ?? автору Карпенку-Карому. А пiсля цього трупа вiддала серпневi гастролi полтавцям. Майже щодня вiдбувалися вистави. Натхненна гра артистiв разюче вражала глядачiв, ронила iскри свiдомостi, самопiзнання i гiдностi. Такого вдалого, напрочуд рiзноманiтного репертуару ще не знала Полтава. Виставлялися п'?си Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Бурлака" "Понад Днiпром", "Наймичка", "Лиха iскра поле спалить i сама щезне", "Бондарiвна", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Батькова казка". В кожнiй з них виконував значнi ролi сам автор. Це було вiдкриття в культурному життi, бо не тiльки вперше глядачi познайомилися з окремими драмами, а й побачили, як ?дна?ться реалiзм сценiчно? гри з правдою, що ?? втiлив письменник у дiях сво?х п'?с. На це особливу увагу звертав Мирний i не минав жодно? вистави. Дозвiлля Панас Якович вiддавав зустрiчам з артистами, найчастiше розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповiдав про творчi та?мницi, зачитував сво? п'?си. "У черницях", "Перемудрив", "Згуба". Артисти радили надати драмам бiльшо? сценiчно? динамiчностi, загострити конфлiкти. Карпенко-Карий розповiдав про сво? творчi поневiряння, про заслання в Новочеркаськ та рiзнi пригоди. До цього спонукала i прямота Панаса Яковича. Драматург повiдомив про свою працю над iсторичною трагедi?ю "Сава Чалий" та про задум створити сатиричну комедiю "Хазя?н". - Комедiю нам дайте, - захоплено говорив Iван Карпович, - комедiю, що бичу? сатирою страшною всiх, i смiхом через сльози смi?ться над пороками, i заставля людей, мимо ?х волi, соромитись сво?х лихих учинкiв! - Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, - роздумливо додавав Мирний. - Нам необхiдний досвiд iсторi?, щоб смiливо дивитись уперед. Ма?мо не тiльки описувати дiйснiсть зблизька, а й бачити в нiй те, чого не хочуть пiзнавати люди, що за сво?м станом повиннi були б служити правдi. - Щоб служити правдi, треба пiзнати ??. - Так-так. Пiзнати ?? треба, а таке пiзнання да?ться не чинами, не посадами... Я заздрю тобi, Iване Карповичу. Ти вiддав сво? життя сценi, а я зарився в канцелярi?. Трикляте чиновницьке життя! - Не уболiвай так, друже. Канцеляристом був i я, був i арештантом, i ковалем-молотобiйцем, i палiтурником, i хлiборобом. Та й тепер кожного разу доповiдаю про мiсце свого перебування в департамент полiцi?. Що ж дiяти? Така доля багатьох, - Iван Карпович приязно дивився на свого побратима. - Схиляюся перед тво?ю мужнiстю, друже! Треба мати силу, щоб по?днати в собi долю коваля-молотобiйця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я промiняв би ордени чиновника Рудченка на твiй ковальський молот. Тримаючи його в руцi, можна далi бачити обрi? народного життя та гартувати волю наших трударiв. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом, то, мабуть, закiнчив би вже роман про жiноче безталання, - прозорiстю налились очi Панаса Яковича, на яку лягали тiнi тривоги. * * * Ювiлейна вистава "Наталки Полтавки", присвячена пам'ятi Котляревського, вiдбулась у Полтавi 30 серпня 1898 року. Зiйшлися на не? шанувальники автора "Ене?ди", щоб вiдзначити столiття першого видання цi?? немеркнучо? поеми. А пiсля вистави покладали вiнки на могилу Котляревського. У святi взяли участь прибулий з Ки?ва Михайло Старицький та з Петербурга Iван Рудченко. Бiля могили запалахкотiли смолоскипи, бунтiвливе розриваючи нависле над кладовищем темне покривало ночi. Вiдступила темiнь, попливла i залягла над полтавськими битими шляхами. Тихо обступили побратими могилу, клали квiти. - Спокiйно спи, Iване, сном вiчностi, - почав промову Микола Лисенко, - а слово сво? ти не забрав у домовину. Воно живе, красу?ться i звучатиме, доки сонце з неба ся?. Клянемося перед тво?м прахом берегти i ширити кобзарськi думи... При свiтлi смолоскипiв всi були неначе якимись та?мничими мандрiвниками, прибулими з вiчностi по шляху в майбуття. Ховався по ярах сизими туманами давнiй смуток. Наперед ступив Михайло Старицький. Його довгi розкiшнi вуса позолочувалися вiдблисками смолоскипiв. Здавалося, що то пiдвiвся з могили козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира земля i вiн по свiту блука?, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався з думками, щоб словами вилити урочистiсть, що було ознакою його збудження. - Братове! - звернувся, наче отаман до сво?х завзятцiв. - На цiй обширi неомiрнiй поставив сво?ми дiями Iван Котляревський надгробник вiкопомний! Вiн скривдженим та горем прибитим словом спiвав, щоб потрясати ним пута яремнi! Ми прийшли сюди i принесли свою жагу невситиму, щоб проголосити йому й мандрiвному Ене?вi славу! - Слава Котляревському! - загули голоси. - Слава Енею! Хай продовжу? шукати з сво?ю ватагою нових берегiв! Не схибив словом наш Кобзар, коли писав: Де ватагу пройдисвiта Водив за собою, - Все осталось, все суму?, Як ру?ни Тро?. Все суму?, - тiльки слава Сонцем засiяла... - Братове! - продовжував Старицький, витягши з кишенi папiрець. - Перед тим, як ?хати сюди, я завiтав у Гадяч. Побував, як i завжди, на Драгомановiй горi. Пом'янули померлого в Софi? нашого Михайла. Наша славетна поетеса Леся Укра?нка розповiла про свого дядька. Вона була в Болгарi? й брала участь у його похоронi. Хотiла Леся при?хати в цей день до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свiй вiрш, який дозвольте зачитати. Михайло Петрович почав читати: на столiтнiй ювiлей УКРА?НСЬКО? КУЛЬТУРИ У кожного люду, у кожнiй кра?нi Живе такий спогад, що в його давнинi Були "золотi? вiки", Як пiсня i слово були у шанобi... Василенко i Садовський пiдняли вище смолоскипи сягнули далi вiдблиски вогню. Старицький читав, читав: Так, в кожнiй кра?нi ? спогади раю, Нема тiльки в тебе ?х, рiдний мiй краю... Раптово читання обiрвали сюрчки полiца?в. З теменi виринула постать урядника. - По какому такому соiзвол?нiю вчинили зборище? Разi тут можна вогонь палить i над померлими шум д?лать! Нiззя, говорю! Садовський нижче нахилив смолоскипи, освiчуючи урядника. На його злому обличчi владно господарювали товстi губи. Ось вони розверзлись i оскаженiло заверещали: - Полiцiя! Арештувать усiх i в участок... До урядника спокiйно пiдiйшов Iван Рудченко, витяг з кишенi квиток, показав його. Урядник, прочитавши, розгубився. - То?сть, как ето? - взяв пiд козирьок... - Прошу iзвiн?нiя, ваше... ваше... - не знав, як звеличати. Тримаючи руку бiля кашкета, подався назад. - Полiцiя! Кругом! - Урядник швидко повернувся, пiшов слiдом за полiцi?ю, а голову все ще тримав повернутою до Iвана Рудченка i не вiдривав руки вiд кашкета. - Ти ма?ш, брате, велику силу, - смiявся Панас Якович. - Так! Посвiдка пiдписана самим Вiтте! - Працюючи членом колегi? очолюваного ним мiнiстерства фiнансiв, ти, мабуть, допомагав Вiтте переконувати французiв, щоб дали позику для фiнансово? пiдтримки розхитано? нашо? держави? - жартував Панас Якович. - Це обiйшлося без мене. - Значить, брате, твiй лiбералiзм привiв до колегi? Вiтте... - Товариство! - звернувся Лисенко, переводячи на iнше розмову. - Пропоную навiстити ще свiжу могилу нашого незабутнього ?длiчки Ало?за Вячеславовича. Вшану?мо того, хто вiддав талант композитора "Наталцi Полтавцi"... Бiля могили ?длiчки Лисенко став на колiна i поклав вiнок. Мовчазно обступило товариство могилу композитора. - А тепер, друзi, я запрошую до себе на вечерю, - обiзвався Панас Мирний. - Хочу вiдзначити i родинне свято. Вже три мiсяцi минуло, як Олександра Михайлiвна породила третього сина. Дали йому iм'я Леонiда, а хрестин ще не справляли. Погасили смолоскипи, вирушили до мiста. В темному небi бентежно клiпали зорi. Нiч широкими обiймами огортала людей, що простували на Малосадову вулицю. * * * Лише з'явився друком роман Льва Толстого "Воскресение" в журналi "Нива" 1899 року, як Горленко привiз його в Полтаву. - Читай, Панасе! - з такими словами переступив порiг квартири Мирного. - Що трапилось? - вийшов назустрiч Панас Якович, а за ним i Олександра Михайлiвна. - Читай... читай, - повторював Горленко, вiтаючи приятелiв. - Знаменитий новий роман! Привiз, щоб тобi нагадати i вимагати вiд iменi читачiв закiнчення роману "Повiя", - Горленко почав зачитувати уривки роману "Воскресение". Панас Якович i Олександра Михайлiвна, сидячи у вiтальнi, уважно слухали. На другий i на третiй день продовжувалися читання. З кожним разом задумливiше слухав Панас Якович i на десятки запитань Горленка не вiдповiдав. Нарештi заговорив... - Роман Льва Микола?вича хвилю? мене сво?ю разючою правдою. Тiльки великий правдолюб мiг так вiдверто писати, - перегорнув сторiнки i зачитав: - "Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться - и делает аресты и, смотря по настроению сво?му или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, - или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама..." Правда... Гiрка правда нашо? дiйсностi... - Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, - зауважив Горленко. - Так. Але в роздумах героя ми пiзна?мо самого автора. - Очевидно, ми пiзна?мо його i в заповiдi, до яко? дiйшов герой роману: "Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им". Це заповiдь великого моралiста. - Але я сво?х геро?в не веду до тако? заповiдi. Вони йдуть iншими шляхами. - Однак, Панасе, ти довго водиш сво?х геро?в. Час би привести ?х до якогось берега. Толстой привiв же Катю до свого берега. I ти мiг би нарештi привести до якогось берега свою геро?ню роману... Тут конче необхiдне примирення характерiв. - Нi! Не до примирення! Мо? геро? пiдуть до кiнця сво?ми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але iншi iдеали вкладаю в свiй роман. Хочу повести свою геро?ню до усвiдомлення месницьких настро?в, до сподiванок на прийдешнi часи, коли правда остаточно переможе кривду. - Краще б ти без цих iдеалiв закiнчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи ?? до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачi дякуватимуть. - Нiколи! - Панас Якович звiвся з стiльця i почав ходити по кiмнатi. - Наша дiйснiсть ставить iншi вимоги. Iншими шляхами треба вести геро?в... - Куди? - Куди? - Панас Якович зупинився серед кiмнати. В глибинi очей наче iскра промайнула i згасла. - Куди? Саме це не да? менi спокою. - Василю Петровичу! Ви наступили на найболючiший Панасiв палець. Тепер вiн не спатиме всю нiч, - втрутилась Олександра Михайлiвна. - Запрошую до чаю... А я зiграю улюблену Панасову сонату... - Здаюся! Корюся! - Горленко поцiлував руку Олександрi Михайлiвнi. - Завтра ?ду до Петербурга i ладен виконати перше-лiпше доручення в столицi. - Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, - Олександра Михайлiвна, посмiхаючись, звернулась до Панаса: - Ти не заперечу?ш? - Не заперечую... Але у мене ? iнше прохання. Прошу довiдатись, коли ма? намiр Володимир Галактiонович Короленко прибути до Полтави. ? такi чутки... Олександра Михайлiвна не помилилася. Цi?? ночi довго Панас Якович писав. У збуджених думках вiн зустрiвся з геро?нею роману "Повiя", наче чув ?? голос: "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" Якими шляхами повести безталанну жiнку? Не до примирення стелеться ?? шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях i занотову? видiння пожежi: "Пала? палац вiд гори i до низу, курi? садок, укритий жовтим димом... а внизу люди гомонять, чу?ться ?х регiт великий..." Коли вже засiрiло надворi, в кiмнату ввiйшла Олександра Михайлiвна. - Чую, що перо тво? весь час шурхотить по паперi. Не наважувалася турбувати... Тихий ранок сизою голубкою воркував у вiкно, проганяючи втому з думного чола. * * * В адресованому з Петербурга листi Горленко сповiщав, що вiн довiдався про намiр Володимира Короленка оселитися постiйно в Полтавi. Про цю новину Мирний розповiв сво?м друзям i лагодився зустрiти Володимира Галактiоновича в першi ж днi його прибуття до мiста. Але занадто ускладнились обставини в життi й дiяльностi письменника. Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який нагадував собою старосвiтськi садибнi споруди. Стояв вiн у кiнцi вулицi, звiдки починаються кобищанськi схили до надворсклянських лугiв. Поруч - вуличка Чорний Яр виводить у балку. Просторий двiр, порослий травою. З протилежного боку - дерев'яна веранда. У кiнцi саду - дуби на березi прозорого ставка. Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутiр. Бiля двору збиралися вечорами парубки й дiвчата. У будинку шiсть кiмнат. У просторiй вiтальнi поставили пiанiно, етажерку. По стiнах розвiшано картини, малюнки, портрети. На столi - книги. З вiтальнi дверi ведуть у ?дальню, опочивальню й кабiнет. Кабiнет невеличкий. Найбiльше мiсця займа? письмовий стiл. Канапка для вiдпочинку, застелена картатою плахтою. Вiкно з кабiнету виходить у двiр, пiд ним - кущi бузку. Тут довгими вечорами свiтився вогник, а бiля столу хилив сво? натруджене чоло письменник. Коли приходили друзi, приймав ?х у вiтальнi або на верандi, де вiдбувалися найсердечнiшi й найвiдвертiшi розмови. А розмовляти було про що, коли подi? за подiями збурювали тихi простори Полтавщини. Вилились вони у селянськi повстання, що спалахнули взимку 1901-1902-х рокiв. Запалали помiщицькi ма?тки, загравами освiтлювали степовi простори, злиднями i нуждою повитi. Лютували каральнi експедицi?. Часто темними вечорами спостерiгав тi заграви. Вони провiщали прихiд буремних подiй. Хотiлося вiдхилити завiсу прийдешнiх днiв. Тепер, як нiколи, конче треба зустрiтися з Володимиром Короленком. Така нагода трапилась. Це було пiд час вистави п'?си Льва Толстого "Власть тьмы", що вiдбулася в новому примiщеннi Будинку iменi Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фой? випадково зустрiлися з Володимиром Галактiоновичем. Побачивши Василенка, вiн посмiхнувся. - Як вашi музейнi справи, Вiкторе Iвановичу? - Короленко простяг руку, вiтаючись. - Добре, Володимире Галактiоновичу. Нарештi дiстали нове примiщення. Ма?мо два просвiтнi будинки iменi Гоголя. В цьому - театр, а поруч - музей. - Радий, - Короленко перевiв погляд на Мирного. - Це мiй друг Панас Якович... Укра?нський письменник. - То, може, ви i ? Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета нiде не зустрiчав. - Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, - добродушно всмiхнувся Мирний. - Але про вас далеко йде слава. Зна?те, де я про Мирного чув? У Лондонi... ?дучи в Америку, зупинився там i зустрiвся з Степняком-Кравчинським. Вiн перекладав англiйською мовою мого "Слепого музыканта". Цiкава людина... Тодi й почув, що в Полтавi живе Панас Мирний, який написав чудовий роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Навiть розповiв iсторiю видання роману в Женевi Драгомановим, з яким тодi був у близькому знайомствi. Вашi твори читають i за океаном. У цьому я пересвiдчився. - Спасибi за таку увагу. - А взагалi нам треба в iншiй обстановцi зустрiтися, поговорити, - Короленко вклонився. До нього пiдiйшла дама. - До побачення! Почалася вистава. Мирний i Василенко зайняли мiсця в другому ярусi. Зал був переповнений. На гальорцi тiснилася молодь, робiтники. Всi цiкавились виставою Толстого, якого рiк тому синод вiдлучив вiд церкви як боговiдступника. Не випадково зiйшлося так багато люду. В одному з антрактiв з гальорки почулися голоси: - Хай живе вiдлучений вiд церкви Толстой! - Хай живе свобода! Слiдом за цим закружляли в повiтрi прокламацi? з написом "Геть царське самодержавство!" На прокламацiях красувалися великi лiтери: "РСДРП". - Це новина для Полтави, - зауважив Василенко. - Але нiчого несподiваного нема, - тихо вiдповiв Мирний - Адже по руках ходить "Искра" соцiал-демократична. - Читав? - Не раз... А де ж Короленко? У театрi зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офiцер, оголосив, що далi вистава не вiдбуватиметься. Оголошення було зустрiнуте свистом i вигуками. Панас Якович i Василенко хотiли ще побачитися з Короленком, але така пiшла веремiя, що було не до того. Жандарми кинулися шукати крамольникiв, перехвачували прокламацi? з такою люттю, наче хотiли приборкати якусь нескориму силу. * * * У наступнi днi мiсто запрудили козацькi каральнi сотнi. А розпатлане небо ще яскравiше освiтлювали заграви. Наслiдуючи свого попередника Татiщева, новий генерал-губернатор Б?льгард ви?здив у села з каральними загонами. Пiсля таких "благодiйних" експедицiй влаштовував бенкети з танцями у губернаторському домi. На бенкети змушенi були з'являтися нагородженi орденами чиновники зi сво?ми дружинами. Потрапив на такий бенкет i Панас Якович. Впору пригодилися Олександрi Михайлiвнi рукавички, надiсланi Горленком iз столицi. Вони добре пасували ?? чепурному одяговi i розкiшнiй зачiсцi. На не? звернув увагу генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тiльки привабливий вигляд Олександри Михайлiвни, а й деякi iншi обставини. Перед тим Б?льгард "наводив порядки" у Костянтиноградському повiтi i побував у домi Шейдеманiв. Коли гостi ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру Михайлiвну на кадриль. Вiн тримав себе поважно i впевнено, як людина, що навчилася вимагати беззаперечного виконання сво?х наказiв i вимог, незважаючи на те, що зовнiшнiсть не мала нiяких ознак мужностi й волi. Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рiдковолосих вусiв, вузькi очицi надавали йому миршавого i злого вигляду. Вiн належав до самолюбiв, що свою iнтелектуальну невиразнiсть прикрашують манiрнiстю та позуванням. Горе тим, хто потрапля? пiд владу подiбних вельмож. У безмовнiй покiрностi пiдлеглих вони знаходять утiху, а будь-якi непослухи кидають ?х у гнiв. А iнколи можуть впадати в несподiвану добрiсть, щоб показати свою благодiйнiсть. Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлiвну. Танцюючи, вона зашарiлася, широко розкритi очi щедро ронили блиски. Пригадала, як в iнститутi вважалася неперевершеною в танцях. Тепер нiби хотiла повернути свiй давнiй хист, i це ?й удавалось. Генерал-губернатор не сподiвався тако? партнерки. Гостi звернули увагу на його захоплення й чекали фiналу танцiв, бо знали, що вiд настрою генерал-губернатора на подiбних бенкетах залежить i вирiшення ним державних справ. Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини, що пожвавiшала, нiби скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також скористатися нагодою, пiдiйти до губернатора та поговорити про дозвiл на вiдкриття пам'ятника Котляревському. Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй партнерцi. В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас Якович швидко пiдiйшов до Б?льгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлiвну, привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму. Читаючи ??, вiн нахмурив брови, брижi збулися на лобi i виступили краплинки поту. - Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення перед дамами. Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до вiтальнi. Тi пiшли за ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення. Губернатор, тримаючи в руцi телеграму, пронизливим, аж тремтливим голосом повiдомив: - Панове! Одержано сумну звiстку. Мiнiстра внутрiшнiх справ, його свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати далi. Блаженний вигляд його очей, яким вiн щедро нагороджував перед тим учасникiв бенкету, раптово змiнився на зловiсно-роздратований. Наче двi акули виринули з його орбiт. У голосi задзвенiли ноти хижо? лютi. - Шибениць мало! Не дамо похитнути трон велико? iмперi?! - iстеричним голосом затяг: Боже, царя храни! Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного звучання, хоч губернатор i намагався перекричати всiх словами: "На страх врагам!" Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лаке?. - Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закiнчено, - генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками. Гостi розходились. У великiй залi понуро стояв лакей бiля накритого столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори державного прапора зi словами: Царствуй, сильний, державний. Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого розпорядження. Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть дружини, ?? збуджений вигляд його непоко?в. Розумiв, що ?й пригадалося аристократичне дiвоцтво з пишними танцями. - Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину. - Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею пiсля шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами сво? нагороди i звання. - Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями. - А тво? гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано? - Зрозумiють. * * * Подi? розгорталися. Спалахували пожежi кожно? ночi. Наростала тривога, наче передгрозовi хмари котилися над Землею i невiдомо де мали впасти громовицями. У мiсто вступали в повному озбро?ннi, як у походi, частини кiнноти, наводячи на обивателiв страх. Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве. Вiн розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екiпажi, супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчi генерала написано стiльки грубезного зухвальства, що можна було читати його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!" Прибув у Полтаву i новий губернатор, князь Урусов. Форма цивiльного генерала, кашкет з червоною облямiвкою, великий блискучий козирок, що низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба. Сам губернатор не по?хав на села катувати селян. Для цi?? "чорно?" роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова, що набув спецiальностi в придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи i сам захоплювався романiчними пригодами, його перший радник правив губернi?ю, а молебствiями допомагав йому старий ?пископ Iларiон, що вже за життя причислився до сонму святих. Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i в день спецiального прийому вiдповiдальних чиновникiв мiста. Начальник казенно? палати, вважаючи небезпечним iти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим i доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi. Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв, губернатор навiть не запрошував ?х сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними рiзнi парадоксальнi сво?м змiстом запитання. Дiйшла черга до Панаса Яковича. Князь Урусов сидячи в крiслi, невiдомо куди томливо дивився сво?ми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуватi пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна було здогадатися, що князь намагався сво?ю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд високого, обшитого галунами комiра i до пояса всi груди та живiт князя були прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав панциром, на якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн сто?ть не перед живою людиною, а перед iдолом, що символiзу? собою непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До цього iдола сходилися чини меншого калiбру, благоговiючи перед ним, щоб заповнити порожнечу полохливо? душi великопiдданськими огризками славослов'я, що звалися благословенним патрiотизмом. Аж ось цей iдол заговорив. Його однозвучнi слова наче висипалися з порожньо? розсохло? дiжки. - На вiйськовiй службi були? - запитав князь, не зводячи очей. Здавалося, вiн передоручив Фiлонову розглядати вiдвiдувачiв та вивчати ?хнi повадки. - Нi, не проходив, ваше сiятельство. - Ви начальник казенно? палати? - Нi, заступник, ваше сiятельство. - Конкретно, що ви викону?те в сво?й установi? - Все, що належить по посадi. - А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропуска? за рiк казенна палата? - П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть тисяч шiстдесят шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство! - Чому з половиною? - Тiльки один випадок був, коли вихiдну було написано не на повному аркушi, а на половинi, ваше сiятельство! Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi. - Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi! - Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти? - Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i прочитав на його обличчi невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток? - Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив. - Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Зна?те устави? - губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло в невдоволенiй усмiшцi. Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замiсник начальника казенно? палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзеннi ви гнобителi людських помислiв... Не зна?те, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина сяйнiша за вашi ордени на мундирах... А чи зна?те ви, що пiд вашими стiльцями вже хита?ться й полум'янi? земля?" У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася дуель. Зустрiлися двi непримиреннi сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн не схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами. За стiнами цi?? установи ? прихильники, що цiнують волелюбне слово. Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може, вже чули вiд донощикiв, та не знають, що носiй його сто?ть перед ними, смiливо дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв. - Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович. - Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою i глянув запитливо на Фiлонова, який сво?м гострим поглядом хотiв пройняти наскрiзь дуелянта. Його коротко пiдстриженi рижуватi вусики iнодi ледь-ледь нервово посiпувались, коли мружив очi, приховуючи в них налиту вщерть самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на закам'янiлу статую, що уособлю? в собi непорушнiсть монархiчно? державностi з усiма ?? атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення. Вийшовши з губернаторсько? управи, Панас Якович ще довго вiдчував на собi його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотiлося одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань. Дома зустрiла Олександра Михайлiвна запитаннями про прийом у губернатора. - Чи не запрошував новий губернатор на бенкет? - Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього ? надiйний помiчник, якому вiн передоруча? i танцi, i чортиханцi. - Шкода. Тiльки увечерi, коли завiтав Василенко, поволi розвiялися непри?мнi враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi деталi зустрiчi. - Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Фiлонова? - запитав Василенко. - Не помiтити таку гидоту не можна. - То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти витримав неабиякий iспит. - Витримав... * * * Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та подi? останнiх тижнiв не сходили з думки. Хотiлося знову зустрiтися з побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповiсти, довiдатись про робiтниче життя. Адже кiлькiсть робiтникiв залiзничних майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям ново? колi? Полтава - Ки?в через Миргород, Ромодан, Лубни. Люднiшою стала Куракiнська вулиця, що вела до недавно збудованого Ки?вського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини, миловарня та iншi пiдпри?мства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi. Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з друзями, по?здки по губернi? не давали змоги здiйснити обiцянку провiдати Гната. Та ось трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйно? по?здки, Панас Якович зустрiв його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши давнього приятеля. У виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме. - Зустрiчаю агiтаторiв... З самого Харкова прибули, - та?мничо повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi. Читатиме агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон... На збори побратимiв Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим рiзнилося вiд одягу майстрово? людини. Та й на руках помiтнi мозолi, бо часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою, пилкою, молотком. Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор, середнiх рокiв чоловiк з запалими щоками, кучмою чорного волосся на головi, з iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини. Агiтатор закликав пiдтримувати селянськi заколоти, допомагати заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв. З великим iнтересом сприймали повiдомлення про розвиток страйкового руху, а далi агiтатор витяг з кишенi газету "Искра" i зачитав статтю Ленiна "Проект нового закону про страйки". Робiтники уважно слухали. За пропозицi?ю агiтатора побратими обрали страйковий комiтет, куди увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв.