маю, - Панас Якович поклав цигарки на стiл i запалив сiрничка. - Прошу... В мо?й кiмнатi дозволено палити. - Про це не будемо вас питати, - скуласте, подзьобане вiспою лице жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий, нiби без його пильностi може завалитись iмперiя. - Приступаймо до обшуку, та пильнiше! Жандарми кинулись, як зграя шулiк, переглядати папери й книги. Нав'язали кiлька пак, виносили. - Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в екiпаж. Конi рушили. Тихо. А в небi тривожно волохатилися хмари, крiзь якi проривався блiдий мiсячний смуток. У жандармському управлiннi Панаса Яковича повели в кабiнет слiдчого. В коридорi побачив, як пiд конво?м проводжали Лизогуба й Стеблiна-Каменського. Привiтально обмiнялися поглядами. Слiдчий у формi жандармського майора поважно перегортав папери, нiби випробовував терплячiсть арештованого. Жандармська виправка, товстi надутi губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачiска свiдчили, що ця особа пройшла належну школу вiрнопiдданства. Часом уставав, думав, нiби вирiшував важливу справу. Нарештi звiв холодом налитi очi. - Рудченко Панас Якович? - Так... - Рiк народження? - Тисяча вiсiмсот сорок дев'ятий. - Хто батьки? - Батько службовець-бухгалтер. - Дворянське звання ма?те? - Нi, не маю. - Значить, рiзночинець, - нищiвно поглянув. - Тепер здебiльшого рiзночинцi ловляться на небезпечному дiлi. Якобiнство поширюють у iмперi?. Далi почав переглядати папери. Але видно було, що не розумiв мови, нiяковiв i сердився. - Ви пишете, нiби маковi зернята розсипа?те... Та ще й галицькою мовою, - скинув з обличчя сонливiсть. - Цебто укра?нською... - Яка там укра?нська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А зна?те, хто той Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу. - Хто як розумi?... - Нема чого розумiти! - Витер пiт з лоба, занурився в папери. Панас Якович зцiпив зуби, щоб не зiрвалось якесь гостре слово, а думка промовляла: "Ой ви, в кого голови припасованi до мундирiв, як у манекенiв! Повертаються вашi голови всi разом за владним окликом вищого начальства. Механiчно ви роззявля?те сво? щелепи, щоб повторювати, як папуги, зазубренi слова, вигукувати завчене пiд муштрою "ура". Що ви зна?те про народ, про його iсторiю, про нашу пiсню голосну, яку не потопити нi в кровi, нi в сльозах наших дiтей i матерiв. Так, ми пригнобленi, приниженi, але гiднi заповiтiв тих, хто життя вiддав за iдеали людства. Жалюгiднi ви, виконавцi волi монархiв, розхитанi трони яких пiдпирають багнетами й канчуками..." Напружував свою волю, чекаючи несподiванок. Слiдчий закляк над паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його витримку. Минали тривогою налитi хвилини. Слiдчий, залишивши напери, почав розглядати забранi в арештованого книги. Перегортав сторiнки журналу "Правда". - Цей журнал, друкований в Австрi? галицькою мовою, не дозволено читати в нашiй iмперi?. - У нашiй iмперi? багато чого ? недозволеного. На цi слова слiдчий не звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому. - Прошу зачитати цей вiрш. Пiдозрiлий за самою назвою - "Укра?нi". Панас Якович читав, тамуючи бiль: Мiй ти краю, моя ненько, Моя Укра?но! Люблю тебе... Розхвилювався i не мiг читати далi. Заятрився бiль у серцi, переростаючи у гнiв. - А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу? Панас Якович мовчав. - Може, зустрiчались з тим автором? Може, бачили десь? - Може... Слiдчий розгорнув iншу книгу. - Ця принаймнi написана пристойною мовою. Але "Голоси з Росi?", як i iншi видання Герцена, забороненi. Де ви добули цю книгу? - Ще в дитячому вiцi купив за п'ять копiйок в учня Гадяцько? школи, бо мене привабили гарнi палiтурки. - А в полiтурках що? - слiдчий похитав головою. - Пробував читати, але не вкумекаю, про що там... - То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що ма? вже чин. Служба государю, повиннiсть перед iмперi?ю - це головне. Оце треба кумекати. Перед вами вiдкрива?ться службова кар'?ра, чини, нагороди. Можете добути дворянське звання. Честь, гордiсть! - Так... Честь i гордiсть людини менi над усе. - З вами можна знайти спiльну мову. Викиньте геть з голови якобiнськi iде?, - продовжував заповнювати протокол. Далi запропонував пiдписати його. Панас Якович швидко прочитав написане слiдчим. Найвиразнiше з усього сприйняв рядок: "IЗ березня 1875 року". З кабiнету слiдчого повели в каземат, що мiстився при жандармському управлiннi; одягли пропахлий вологiстю арештантський халат. Вогкi стiни ледве сiрiли од кволого блимання свiчки, що стояла на невеличкому столику. Тверда канапа, стiлець i грати. Сiв на канапi. Вiдчував бiль образи й тоскну самотнiсть. Не каяттям, а гнiвом наповнювалися думки. Знав, що тут, за стiною, десь сидять у казематах його друзi. Прислухався. Тихо, як у пустцi. Чути кроки вартового в коридорi. Щось зашурхотiло на пiдлозi, аж здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стiл гризти свiчку, але не наважу?ться наблизитись до вогню. Десь з ринви капа? вода, журно вiдраховуючи секунди. А в темному кутку камери зображення Христа в терновому вiнку. Мабуть, хтось iз в'язнiв намалював чорним олiвцем стражденний образ. Здавалося, тими гратами засновано не тiльки вiкно камери, а й увесь свiт. Люди за ними маячать тiнями, чогось шукають, як той пацюк, що настирливо пiдкрада?ться до вонючо? свiчки. Пiдходив близько до грат, дивився на шматочок неба. Яким воно тепер вигляда? приязним. Наче посмiха?ться крiзь грати, розповiда?, що там десь ? простори свiту. Гостро вiдчував бажання жити. Жити, щоб перемагати. Щоб не гаснув вогонь, запалений словом великих попередникiв. З огидою скинув з себе арештантський халат, жбурнув до дверей, вiд чого вогник свiчки заколихався, а пацюк шаснув до нори. Прислухався. Ледве долинули звуки пiснi. Пiзнав голос. То в казематi Дмитро Лизогуб спiвав свою улюблену: Дайте менi волю... Так... Це вiн, невгамовний, пристрасний. Чути, як наглядач пiшов коридором, понiс свою огрядну, наповнену жорстокiстю постать, пiдiйшов до камери, стука? кулаком. - Нiззя пiсню заводить! Не полага?ться! Але Дмитрова пiсня лилася гучнiше й гучнiше. Наче й намальований на стiнi Христос прислухався до спiву, хилячи страдницьке чоло. Жвавiше заходив по коридору наглядач, наче вiдмiряв кроками вiдстань вiд камери до камери. У пiвтемрявi важко було розрiзнити, де в нього лице, а де потилиця. Вiн почував себе господарем цi?? пiвтемряви i тому завчене "нiззя" повторював владно й беззастережно. А пiсня за гратами все лунала й лунала, краючи темряву. З тi?ю пiснею в душу вселялася мужнiсть. Радiв з того, що в руки жандармiв не потрапив рукопис роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вчасно надiслав, куди треба. Тепер друзi дадуть йому раду. Хай пiде по свiту Чiпка i понесе, як пересторогу, свою пристрасть i гнiв. Уява починала малювати фрагменти нового твору про людей, що потрапляють за грати. "Лихими людьми" називають ?х, лякаючи довiрливих обивателiв. Дзвенять в уявi слова Дмитра Лизогуба: "Бийся, борися, добувай". Тiсно думкам у темному казематi. У змаганнi ?х пропливала на сiрих крилах нiч. Свiчка погасла, залишивши в камерi ?дкий запах. Похмурий мiсяць, наче полисiлий дозорець, заглянув за грати i байдуже поволiк немiчнi промiння на велику сiру тюрму, що страхiтливою потворою бовванiла поруч. Може, вранцi переселять туди? Колихалися дрiмотно тiнi, як хвилi в передгрозових присмерках. Несмiливо виринав над землею ранок, ховалася перед свiтом темрява нiчна. Наче подув весняного вiтру принiс пахощi польових просторiв. Дивнi тi пахощi: вони без перепон проникають крiзь грати. Хто може гратами перегородити ?хнiй вiльний плин? Не закути його, не спинити, як не вiдвернути пробуджених думок про волю. Вiдступала хаотична нерухомiсть пiтьми, наче з ясиру визволялась повита жалобою бранка. Он в тiй будiвлi ув'язненi "лихi люди". Витяг з кишенi олiвець i клаптик паперу. Занотовував фрагмент для народжувано? повiстi, зiгрiваючи слова краплинами власно? кровi. "Одна тiльки тюрма не радiла тому ранковi. Небiлена спочатку, почорнiла вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залiзнi штаби вiкнами, обведена високою кам'яною стiною, наче мара яка, стояла вона над горою i понуро дивилася у крутий яр... Нiма й мовчазна, вiд неба вона крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби, верхами; вiд свiту куталась у свiй бурий цвiт... Все кругом не? було тихе, мертве. Людей не видко. Один тiльки часовий ходив коло залiзно? брами i з нудьги лiчив сво? ступнi". Як назвати повiсть, народжену тут, за гратами, в тривожну нiч роздумiв? "Лихi люди". А чи справдi вони "лихi"? Лихi для тих, хто скнi?, хто не вiдрiзня? лиха вiд добра. Раптово брязнув засув, увiйшов той самий, що робив обшук i привiв сюди. Вiн пiдняв зiбганий на порозi арештантський халат, пiднiс його до Панаса, який стояв нездвижно, ладен пручатися, щоб не надягали на нього ганебного вбрання. Жандарм стояв нерухомо, як iдол темно? сваволi. Розверзлись уста, i вiн з притиском вимовив: - Можете залишати камеру. Дозволено Рудченка Панаса випустити на волю. Не мiг збагнути сказаного. Завагався, спитав: - На волю? - Так наказано... Екiпажа подавати не будемо... Пiдете пiшки!.. Переступив порiг, нiби зробив кроки в якусь невiдомiсть. Виходив, наче залишав у цих примарних коридорах частку самого себе. Попростував вулицею. Навздогiнцi ще лунала Дмитрова пiсня i ятрила серце. Iшов вулицями, наче пустелею, тримаючи на власних плечах нову ношу людських страждань. А сонце, випливаючи, стелило до його нiг свiтлянi ластовиння. Хотiлося до когось обiзватися, заговорити. Але не наважувався порушувати нудний спокiй тих, що байдуже проходили повз нього. Що мiг ?м сказати? Повiдомити про сво? болi? Але чи вразить це когось? Може, в чиновницькому мундирi був би помiтнiший? "Та нi, не промiняю гiрко? долi борця на мундир... Не промiняю... Пройду крiзь муки й поневiряння, збережу чистоту мрiй сво?х, "задумiв", - нанизувалися думка за думкою. Ось уже й синi вiконницi, до яких завжди смiливо пiдходив. Одна так i залишилась незачинена. Це ж ?? жандармський офiцер вiдхилив. Помiтнi пiд вiкном на вогкiй землi слiди його чобiт... А це що? Кiлька разiв хтось помережив дорiжку сво?м та?мничим слiдом. Хто б то мiг бути? Переступив порiг кiмнати. Вона здалася чужою, непривiтною. Розкиданi на пiдлозi папери наче докоряли за безсоннi ночi, проведенi наодинцi з ним. Почав збирати, пiдiймати з пiдлоги папiрцi, клав ?х на стiл... Пiд вiкном почулися тихi кроки, i незабаром - несмiливий стук у дверi. Може, вчулося? Нi... Хтось обережно постукав. Пiшов до дверей, з хвилюванням вiдчинив ?х. Забилось серце вiд несподiванки... * * * У кожного своя доля. То вона, як тiнь, невiдступне супроводжу? людину, то сама веде ??, нiби поводир старця на цвинтар. Химерна, невблаганна доля. Важко пiзнати, куди вона доведе - чи до берега турбот, де на жорнах благополуччя перемелю?ться спокiй, чи на торжище житейсько? су?ти, де все прода?ться й купу?ться, не виключаючи й людсько? совiстi. А ти, жiноча доле, пiснями сповита й слiзьми омита! Вiками ти носила у сво?й душi печаль i гордощi народу. Вела тебе, непорочну, зрадлива доля в ясир i на роздорiжжя. Жiнко поневоленого народу, в тво?й наповненiй скорботами душi вмiстилося вогненне море слiз. Ти в бiдностi сво?й зберегла багатство вроди й невичерпно? доброти. В тво?х очах захована веселкова блакить ранкового неба i жалощiв похмурiсть грозова. Який поет не звертався до щедрих чар тво?х, щоб у слово перелити багатство почуттiв? Не могла збагнути сво?? зрадливо? долi Галя. Це так, як ото бува? - трiпоче, вигра? пiд травневим сонцем молодий лист, не чекаючи на несподiваний вихор. Та враз знявся вiтер, зiрвав соковитого листка, понiс далеко вiд рiдного дерева на поталу химерно? випадковостi. Зростала в бiдностi, зазнала горя й нужди. Та в серцi щирiсть i пiсню берегла. Любила яблуневий первоцвiт i сама була тим первоцвiтом. Зачаровувалась прозорiстю Псла i сама була чистiша за джерельну прозорiсть. Душа вiдкрита, як криниця при дорозi. Пийте, люди добрi, чисту воду, тамуйте жагу. Любила Галя людей i вiрила ?м, вiрила добрим словам та обiцянкам. Ой яка ж тая вiра зрадлива бува?! Як вiддiлити правду вiд кривди, добро вiд зла? Тiльки життя навчить цiй мудростi. Навча? воно й Галю... Ось уже п'ять лiт, як потрапила у велике губернське мiсто, вiдiрвавшись од рiдно? оселi на березi Псла, де зазнала i щастя, а ще бiльше - горя, утискiв, поговорiв, пiдступних замахiв багатi?в, яким колола очi сво?ю красою удовина дочка. Пустили поговiр, що той Панас Якович - службовець казначейства - тiльки пожартував, залицяючись, а тепер десь запропастився i скоро не повернеться. А тут пiдiспiли податки, обдурювання жмикрутiв. Обвiтрена, з драною крiвлею хата хилиться, як старець. Навколо зелено, любо, привiльне. Спiвати б та радiти. Та не до спiвiв, коли кожен день несе журбу й бiдняцьку похилiсть. Треба йти на заробiтки, стати наймичкою. Прокляте це слово - "наймичка". Його вимовляють уста, як вираз жiночо? згуби. Зустрiчалася з такими, бачила сльози наймичок, чула, як вони, кленучи, застерiгають iнших не наймитувати. А де ж подiтися, коли сирiтськiй вродi все ста? на завадi. От i сталося так, що й не гадалося. Зрадлива селянська довiрливiсть та жiноча спокусливiсть на втiху... Якось навернувся пан iз сво?ми добротами, заворожив улесливими розмовами та обiцянками матiр i дочку. Нiби отрутою напо?в голубливими речами й милуваннями... Мов очманiла, коли ?хала, залишаючи материну хату. Ще поверталася з коштовними дарунками. Люди заздрили, говорили: "Не кожному судилося таке щастя". Але минув рiк, i перестала дочка навiдуватись до рiдно? хати на березi Псла. Вирощувала мати улюбленi Галинi чорнобривцi. В'яли вони, i нiчия рука не зривала ?х на вiночки... Ви?хав пан у столицю, а Галю передав родичам за поко?вку. Недовго була там. Вiд сорому не могла повернутись до матерi. Знайшла притулок у тако? ж безталанно? жiнки. Соромилась удень i на вулицю виходити. Шукала мiсце для самотностi. То забиралася на горище i у маленьке вiконце дивилась на вулицю, де вештались люди. Або блукала самотня у лiсi, ховаючись вiд них. Лiсник поширив чутку, що в Булановському лiсi повелась якась мавка. * * * Панас, помiтивши збентеження брата, запитав: - Якiсь непри?мностi привiз? - Так. Непри?мностi. Будь мужнiм, Панасе, бо привiз я не зовсiм радiснi вiстi. - Що трапилось, Iване? Як наш роман? Може, цензура затримала? - Ще гiрше. В Росi? роман не побачить свiту. - Чому? Не може цензура пропустити такi гострi картини? - Цензуру можна б якось задовольнити... Недаремно я зараз працюю чиновником у самого ки?вського генерал-губернатора Дрентельна. - А що ж iще? - Трапилось те, що готувалось. ? новий царський указ, - Iван Якович витяг з кишенi аркуш паперу. - Ганебний указ... - Про що? - Слухай, - Iван Якович звiвся й почав уголос читати: - "Не допускать ввоза в пределы империи без особого на то разрешения главного управления по делам печати каких бы то ни было книг й брошюр, издаваемых за границею на малороссийском наречии... Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить... Воспретить также различнне сценические представления и чтения на малороссийском наречии и равно печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам..." Поклавши аркуш на стiл, Iван Якович додав до прочитаного: - Пiдписано государем у нiмецькому мiстi ?мсi цього, 1876 року... Дата iсторична. Може стояти в рядi дат найганебнiших подiй свiтово? тиранi? й гноблення народiв. Гнiвом i слiзьми налилися очi Панаса Яковича. Вiн звiвся й почав ходити по кiмнатi. - Це благоденствi? указом повите... Ганьба... Як можна? Ось куди завели сподiванi реформи, - зупинився, простяг руки до брата. - Що дiяти? Що дiяти? А нашi громади вiрили у вiльний культурний розвиток!.. Нi... Добра не жди... Не жди сподiвано? волi! - Наша ки?вська громада зазнала тяжких ударiв... - Дочекалися? - Не втрачати мужностi... - Не втрачати? А чи була вона в нас? Я виправдовую ту мужнiсть, що веде на ешафот. Як Чернишевського... - А Герцена повела в емiграцiю... Звiдти його голос лунав стоголосе... Зараз мають емiгрувати й нашi друзi... - Хто?! - Скажу тобi по секрету... Драгоманова звiльнили з унiверситету i запропонували залишити Ки?в. Вiн емiгру?... - У Драгоманова добром налите серце... За це схиляюся перед ним. Але чи вистачить у нього рiшучостi до кiнця? Чи мiг би вiн стояти з iншими на ешафотi?.. - Не обов'язково всiм ставати на ешафот. ? й iншi шляхи. Драгоманов ма? органiзувати десь у Львовi, Празi чи в Женевi видавничу справу. Надруку?мо там i наш роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Я просив Миколу Вiталiйовича Лисенка, вiн ?де в Петербург, забрати з цензури рукопис роману... Коли в тебе ? щось нове, можеш через мене передати Драгоманому. Головне - вiн чесна i вiддана культурнiй справi людина... - Закiнчив нову повiсть... Очевидно, ?? треба назвати "Лихi люди". Це тi, що сидять по в'язницях за сво? iде?. Хотiв розповiсти, як треба служити народовi... Але що ж робити далi? - Працюй на посадi i пиши, пиши. - Тяжко бути в двох особах. Бухгалтер у чинi губернського секретаря i якийсь Панас Мирний - писака сумнiвних, або "возмутительных", як кажуть жандарми, творiв. Тяжко жити в ?диноборствi з самим собою. - Така наша дiйснiсть... Пригадай iсторiю. В iсторi? бувало таке. Майбутнi iсторики скажуть правду про нашу скорботу тяжку. - Не заспокоюй мене майбутнiми iсториками. Нам потрiбна правда сьогоднiшня! Майбутня правда не може з'явитися сама собою, без правди сьогоднiшньо?. Я не вiрю в державну мудрiсть тих, хто подiбними указами намага?ться знищити вiковi надбання духовно? культури великого народу. Не хочу вiрити! - Тво? роздуми, Панасе, вартi уваги. Але так бувало не раз, що державнi мужi дiють всупереч державному розуму... Боляче, що ми з тобою теж працю?мо чиновниками, пiдлеглими тупоумству можновладцiв. У цьому наша трагедiя... - Про себе скажу, що службово? кар'?ри я не прагну. Завжди старався вiдшукати таке мiсцечко, яке, забезпечивши кусень хлiба, не ставало б у розлад iз совiстю. - У цьому й поляга? твоя мужнiсть. Я ж по чиновницькiй драбинi злетiв он як. Теж прагну сво? становище використати для громадських справ... - Змiнивши тон розмови, Iван Якович вiв далi: - Цього року спалахнула вiйна на Балканах. Повстали болгари проти турецького ярма, серби вступили у вiйну з Туреччиною... - Все це менi вiдомо з преси. - Але ? й невiдоме. Михайло Старицький з сво?ми товаришами розгорнув збирання пожертв на користь Сербського Червоного Хреста. З цi?ю благодiйною метою вiн видав у Ки?вi книгу, на яку не встигли накласти заборону. ?? треба негайно розповсюдити, - Iван Якович витяг з паки книгу й поклав на стiл. На обкладинцi значилось: "СЕРБСЬКI НАРОДНI ДУМИ I ПIСНI Переложив М. Старицький Посвящаю мо?му щирому друговi i товаришевi Михайлу Петровичу Драгоманову. 1876" Панас Якович почав похапцем гортати сторiнки книги. - Переклад укра?нською мовою - це значна подiя. Передай подяку Михайловi Петровичу. Вiн здатний на смiливi вчинки. Рух допомоги балканським слов'янам всiляко будемо пiдтримувати. - ? вiдомостi, що на Балканах розгорнеться велика вiйна з участю росiйського вiйська. Багато ? охочих добровiльно йти допомагати повсталим слов'янам. - Це знаменно. Коли людина сприя? визволенню iншого народу, то вона вiрить i в розквiт свого власного. - Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Ки?ва. - До Кременчука по?демо разом. Конче менi треба за?хати в Кобеняки. Водночас маю зустрiтися з колишнiми учасниками нашо? "Унi?". Хоч вона розгромлена, але паростки ще не вмерли. Вiзьму з собою "Сербськi народнi думи i пiснi". - А цей рукопис я повезу до Ки?ва, - Iван Якович перегортав сторiнки повiстi "Лихi люди". - Вразливо ти пишеш i смiливо. В той час, коли посилились по всiй кра?нi арешти, ти в сво?й повiстi розкрива?ш дверi казематiв, показу?ш нескоримих людей... Бачу, що в тебе тут дiють усе чоловiки. Для рiзноманiтностi належало б вивести якусь жiнку. Це б вiдповiдало правдi. Слова брата вразили Панаса Яковича. - Це окрема тема, яка мене найбiльш непоко?ть. Частина друга_ НА ТЕРЕЗАХ СУМЛIННЯ Й ПРИСТРАСТI_ Тiльки через рiк пiсля видання потрапила до рук Панаса Яковича повiсть "Лихi люди". Тепер вiн розглядав ?? разом з прибулим до Полтави Дмитром Пильчиковим. На обкладинцi читали: "громада Укра?нська часопись, впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом i С. Подолiнським Женева. I877" Майже вся третя книга "Громади" була заповнена повiстю "Лихi люди". У цей час нагодився i Ало?з Вячеславович ?длiчка, подiляв радiсть друзiв. Вiн схвильовано зачитав епiграф до повiстi: I день iде, i нiч iде, I, голову схопивши в руки, Диву?шся, чому не йде Апостол правди i науки? - Зачитайте ще раз, Ало?зе Вячеславовичу, - просив Пильчиков. - Цi слова вистражданi... Апостол правди i науки? Коли, в яких обставинах, у якому вбраннi чекати його нам? Розмову повели про подi?. А ?х було багато за останнi два роки. Вiдбулась кровопролитна росiйсько-турецька вiйна. I в пресi, i в усних переказах ширились повiдомлення про тяжкi бо? пiд Плевною та на Шипцi. Суворо, правдиво вiдбив цi подi? на сво?х полотнах живописець Василь Верещагiн - учасник вiйни. Розповiдали, що iмператору Олександру II дуже не сподобались цi картини. - Одне кровопролиття на Балканах, а друге в закритому процесi при сенатi, де сiли на лави пiдсудних 193 народники, - висловлював сво? судження Панас Якович. Спiвчутливо переглянулись друзi. Хвилювали цi подi? кожну чесну людину. Ширився розголос про смiливi промови на процесi. Тяглися нитки до полтавського народницького осередку, до розкрито? чигиринсько? змови, очолено? народниками Стефановичем, Дейчем, Бохановським. Чигиринська ж справа набула велико? ваги на Укра?нi. Арештованих допитували в Ки?вi. Тут вони вiдбували ув'язнення, доки юний полтавець, учасник та?много товариства "Унiя", Ростислав Стеблiн-Каменський органiзував втечу. Живим в уявi Панаса Яковича постав запальний, натхненно фанатичний Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах "Унi?". Не могли не згадати друзi й другого учасника "Унi?", Дмитра Андрiйовича Лизогуба. Перебуваючи в Одесi, Пильчиков довiдався, що вiн сидить в одеськiй тюрмi. За революцiйну дiяльнiсть вкупi з Желябовим, за смiливу пропаганду його чека? найсуворiше покарання. Це все насторожувало Панаса Яковича. До того ж вразив арешт учителя Полтавсько? гiмназi? Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи перед тим у Ки?вi, дружив з Михайлом Старицьким. Скаженiв полтавський жандармський полковник Банiн, пишучи один за одним рапорти до Третього вiддiлення. "Таких лиц немало, - писав вiн, - через что эти паразиты размножаются, завербовывая в свой кружок все более й более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости". - Хiба можна в однiй повiстi охопити всi гострi подi? останнiх рокiв? - задумливо говорив Панас Якович. - Добре, що ти не покида?ш сво?х мрiй. Вони не дають черствiти серцю. Пригадую мрi? мо?? юностi. Багато ми колись сперечалися про напрями дiяльностi. Я дотримувався тодi помiркованих поглядiв. А зараз думаю про те, чи був я правий? Може, легше було б сконати на засланнi, нiж оце роздумувати й самобичувати себе на старостi, - Дмитро Павлович хмурив порите глибокими зморшками чоло, вiд чого здавався ще старiшим. - Iнодi я заздрю долi нашого запального Дмитра Лизогуба, якого не залишить пiсня навiть тодi, коли йтиме на ешафот. Шкода, що гинуть сильнi духом, а убогодуха дрiбнота пуска? сво? кволi паростки. - Так бувало, так ?, може, колись цього не буде, - заспокоював Панас Якович свого друга, а сам линув думками до геро?в повiстi "Лихi люди". Тепер вiн мiг би сказати про них бiльше, урахувавши останнi процеси над народниками. - Не на березi Днiпра судилося бути друкованими творам нашим, а на березi Женевського озера та тихо? Рони. - Радив би тобi помандрувати туди. Там збира?ться коло волелюбних людей. Драгоманов запрошував. Радий буде... - Запрошення спокусливе. Але я не можу. В'яже мене з Полтавою не чиновницька кар'?ра, а щось iнше. Виношую великий задум. Письменник не може вiдриватися вiд рiдного грунту, мусить страждати разом iз сво?м народом. Якщо Жан-Жак Руссо народився на березi Женевського озера, то там вiн черпав i натхнення. А ми впива?мо його на березi Ворскли, Псла, Орелi i славетного Днiпра. - Схиляюся перед тво?ю любов'ю до рiдно? землi, до пiснi, - вставив ?длiчка. - Я теж полюбив ??... - Серцем i душею ти наш, Ало?зе Вячеславовичу. Тво? композицi? за народними мотивами допомагають менi творити образи... Зокрема жiночi. - Це знаменно, Панасе. Народ, який iде в майбуття, перемагаючи всi тортури, несе з собою плеканi мрi?. Вони знаходять свiй вiдбиток у жiночiй долi. - Саме це мене найбiльше хвилю?. Я пов'язав навiть сво? особистi переживання з творчими задумами. Вирiшив багато запозичити з власних душевних колiзiй. Шкодую, що втратив з поля зору особу, яка до глибини збудила в менi думки i почуття. Я мучусь, страждаю, а коли пишу, то серце рида? разом з мо?ми героями. Признаюсь, що кожна написана сторiнка твору дода? менi сивини. На терезах сумлiння й пристрастi зважуються тi сторiнки. * * * Панас Якович не мiг дати ради думкам. Може, кинути цю нещасну кра?ну, доки на шмаття не розтерзалося серце? На кожному кроцi брехня, обман, доноси, пiдлiсть. Може, правду говорив Пильчиков, радячи податися до Драгоманова в Женеву? За стiною почулись знайомi акорди гри на фортепiано. Значить, не вiн один стражда? безсонням. Цiлющим напо?м вливалися в душу тi звуки, нiби повiяло пахощами рiдного степового роздолля. Сiдав за стiл, писав, наче дбайливо вибирав з пiтьми плiдно набухлi зерна i засiвав ними перелоговий чорнозем. Пливла пелехата нiч назустрiч свiтанковi. * * * Пiсля надрукування повiстi "Лихi люди" Драгоманов готував до видання окремою книгою роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Ще до при?зду в Женеву вiн побував у Львовi, Вiднi. Виступав з полемiчними листами на сторiнках львiвського студентського журналу "Друг", заприятелював з Iваном Франком, Михайлом Павликом. Вiденський студентський гурток, очолений Остапом Терлецьким, виявив свою прихильнiсть до Драгоманова. А коли вiн оселився в Женевi, то незабаром сюди прибув i Сергiй Подолинський - автор знано? з полiтичних процесiв "Парово? машини". Разом почали видавати журнал "Громада". Надрукована анонiмно в ньому повiсть "Лихi люди" справила велике враження на львiвську, вiденську, празьку молодь. Примiрники ?? потрапили в Ки?в та iншi мiста. У зв'язку з процесом над студентами Франком, Павликом та iншими повiсть "Лихi люди" набула злободенностi. Молодь бачила в нiй вiдгуки тих хвилювань, що ?х викликали геро? роману Чернишевського "Что делать?". Це гостро вiдчувалося в зв'язку з процесом 193-х учасникiв та?мних органiзацiй. Ширились чутки про способи органiзувати втечу Чернишевського з Вiлюйська. Нова фаланга революцiйно? молодi поповнювала каторгу в Сибiру. Саме в цей час готувалось у Женевi видання роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". Насамперед його з захопленням прочитав Михайло Павлик. Драгоманов занадто був переобтяжений сво?ми публiцистичними виступами. Вiн друку? в Женевi брошуру французькою мовою "Укра?нська лiтература, заборонена в Росi?", яку подав через свого друга I. Турген?ва на мiжнародний лiтературний конгрес у Парижi. Треба було в нiй розповiсти, що ? велика лiтература багатомiльйонного народу. Лiтература i мова, забороненi указом росiйського iмператора та переслiдуванi згра?ю жандармiв i чиновникiв. У зв'язку з полiтичними процесами в Росi? коло емiгрантiв у Женевi з кожним мiсяцем збiльшувалося. Цьому сприяв i розкол, що стався 1879 року на Воронезькому з'?здi народникiв. Прибувають сюди i представники "Чорного передiлу" та "Народно? волi". Драгоманов разом зi сво?ми друзями зустрiв прибулого в Женеву Сергiя Михайловича Кравчинського. Вiтаючи його, Михайло Петрович говорив: - Дозвольте потиснути вашу мужню руку. - Цим натякав на вбивство ним шефа жандармiв Мезенцева. - Горджусь таким земляком. Кравчинський посмiхнувся. В його суворому поглядi свiтилася добрiсть i вольова сила. Високий лоб пiд буйною шевелюрою, худорляве обличчя з дугасто розгонистими бровами надавали вигляду смiливо? й рiшучо? людини. З першо? зустрiчi у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського. Подальшi зустрiчi й листування з ним набули дiлового, дружнього змiсту. Сергiй Михайлович знайомив його зi сво?ми нарисами, якi готував до друку в книзi "Пiдпiльна Росiя". В свою чергу Драгоманов познайомив Кравчинського з рукописом роману Панаса Мирного та Iвана Бiлика "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Друкувати треба цей роман. Велике дiло зробите, - радив Кравчинський. Вiн зацiкавився особою Панаса Мирного i просив передати вiтання йому та землякам. Роман став предметом розмов у колах полiтичних емiгрантiв. Вони почали цiкавитись й iншими творами Панаса Мирного, вважаючи його сво?м однодумцем. Пiдтриманий представниками полiтично? емiграцi?, Драгоманов видав роман, на титульнiй сторiнцi якого значилося: "ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI? Роман з народного життя П. Мирного та I. Бiлика Женева. 1880" Драгоманов додержав свого слова перед друзями. Хай гримлять по свiту слова, викресанi з бурi. Видання роману збiглося з iншими подiями в дiяльностi Драгоманова. Якось до нього завiтав Кравчинський з прибулим посланцем з Росi? вiд Желябова. Посланець передав листа. Михайло Петрович розкрив пакет, почав читати: "Понедельник, 12 мая 1880 г. Многоуважаемый Михаил Петрович! Два раза пришлось нам встретиться, теперь приходится писать, и все при обстоятельствах крайне своеобразных. Помню первую встречу в 1873 г. в Киеве на квартире Р. й 3. Сидит кучка старых-престарых нигилистов за сапожным столом, сосредоточенно изучая ремесло. То знамение "движения в народ" для жизни честной, трудовой... Программа журнала "Вперед" прочтена и признана за желательное. "Но какова-то действительность?" - спрашивал себя каждый и спешил погрузиться в неведомое народное море. Да, славное было время!.. Наступила зима 1875-1876 г. Тюрьмы переполнены народом; сотни жизней перебиты; но движение не унялось; только прием борьбы переменился, и на сцену пропаганды научного социализма, умудренные опытом, выдвинули бойцы на первый план агитацию словом и делом на почве народных требований. В то же время всколыхнулась украинская громада и, верная своему основному принципу народолюбства, замыслила целый ряд предприятий на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу для сборов на "Громаду", и мы повидались с Вами вторично..." Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрiчi, розмови, наповненi сподiванками. Нiби живим поставав молодий Желябов. Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рiвний нiс, на перенiссi близько збiгаються брови. В очах твердiсть i духовна мiць. У довгому листi викладалась програма "Народной воли", а далi: "Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории современного движения... Узнавать нас (редакцию "Н.В.") по паролю, зашифрованному ниже ключом, Вам известным..." - Спасибi за довiр'я... Спасибi, - роздумуючи, говорив Драгоманов, поглядав то на Кравчинського, то на посланця. - Спасибi... Все зважу i дам вiдповiдь. А зараз прошу передати ось за цi?ю адресою в Ки?вi новий роман. Передайте й Желябову роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вiн же чита? укра?нською мовою?.. - Чита? i захоплю?ться, - пiдтвердив Кравчинський. Пiсля цi?? зустрiчi Драгоманов iнтенсивнiше почав листуватися зi сво?ми знайомими, поширюючи женевськi видання. Та ось дiйшла звiстка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра II. Стало вiдомо, що напередоднi цього вбивства було заарештовано головного органiзатора Желябова, а потiм повiшено разом з чотирма народовольцями, що здiйснювали вирок виконавчого комiтету "Народно? волi". Драгоманова непоко?ло те, що вiн не дав належно? вiдповiдi на послання Желябова. "Чи може залишитись таке послання без вiдповiдi? А що скаже iсторiя?" - роздумував i шукав ради. З такими думками щоденно вранцi ходив берегом тихого Женевського озера. Пiд пахвою, як завжди, нiс кiлька книг. Далеко линув зором, де пiдпирали прозоре небо сивi Альпи, нiби оберiгали спокiй чарiвного озера, берегами якого колись виношував смiливi думки Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрiвку через Карпати, коли гостив у Юрiя Федьковича i разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про Довбуша повитi гори теж пiдпирають просторе небо. Сам не помiтив, як опинився бiля дiвчаток, що на березi тихоплинно? Рони продавали квiти. Одна з них тримала в руцi найскромнiший букет - жмуток ромену. Нiби з рiдного краю хтось надiслав цей дар природи. Пiдiйшов купити квiти. Але не встиг. Якийсь громадянин у бiлому капелюсi й свiтло-сiрому костюмi вже тримав жмуток i платив дiвчинi грошi. Покупець квiтiв пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей, що зосереджено дивились з-пiд довгих, трохи розкосих брiв, вражав добрiстю. - Ромен... Ромен-зiлля, - невзначай промовив Михайло Петрович. - Щось рiдне нагаду? вам? - запитав незнайомий. - Менi теж нагаду?. Дозвольте подiлитися, - простяг половину жмутка Михайлу Петровичу. - Спасибi. Але менi незручно... Ми ж не знайомi. - Будемо знайомi... Я Георг Плеханов. Може, чули? - Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов. - Драгоманов?! - перепитав той. - Вас я давно знаю як вигнанця з рiдного краю. Знаю i дякую за вашi публiцистичнi виступи. Особливо за вашу шанобу до мо?? приятельки i однодумця Вiри Засулич. Пiшли берегом, розговорились, нiби давнi знайомi. - Чув про вас, Михайло Петровичу, ще вiд одного товариша, з яким у 1876 роцi органiзував демонстрацiю i мiтинг бiля Казанського собору в Петербурзi. Я маю на увазi Богдана Панасовича Маркевича - сина вiдомо? письменницi Марка Вовчка. - Менi вiдомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник Чернишевського. - Ми всi прихильники Миколи Гавриловича. Навiть його наслiдувачi. Але те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Новi подi?, новi явища в життi... - Менi вiдомi продовжувачi його iдей у лiтературi, - Драгоманов подав роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". В його очах свiтилася гордiсть за сво?х друзiв - авторiв книги. - Ви робите тут, у Женевi, корисне дiло, видаючи заборонену в Росi? лiтературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба видавати гострополiтичну лiтературу. - Що ви ма?те на метi? - "Манiфест комунiстично? партi?" Маркса i Енгельса! - Така iдея ще не захопила громадськостi в Росi?. Поки що лише ходiння в народ... Iде? селянсько? демократично? революцi?. - Але привид бродить по ?вропi, привид комунiзму... Ми, чорнопередiльцi, приходимо до висновку що гаслом дiяльностi ново? партi? ма? стати: "Пролетарi всiх кра?н, ?днайтеся!" Про це ми можемо вiльно тут говорити... Незабаром пiд цим гаслом почне дiяти наша група. Група "Визволення працi", - Плеханов замовк, почав перегортати сторiнки роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Романи з народного життя нам потрiбнi... Дуже потрiбнi... Сподiваюся, що наша група в сво?й дiяльностi користуватиметься досвiдом життя, вiдбитим у таких романах. Укра?нська лiтература не остання в цьому. Я твердо переконався i маю висловити свою думку в пресi. Лiтература, що ма? такого велета, як Шевченко, обов'язково набуде свiтового значення. Добре, що ви поширю?те його твори. Однак застерiгаю вас од поступок буржуазному лiбералiзму. Раджу вам бiльше вiдмежовуватися вiд лiбералiв. Про це, сподiваюся, ми ще продовжимо розмову. Прошу завiтати до мене, - Плеханов елегантно пiднiс догори капелюх. - До побачення! Новий роман потрапляв на Укра?ну тiльки з рук у руки, бо чиновники ретельно виконували указ iмператора. Драгоманов передав примiрник i в Полтаву, авторовi. На цей час у Панаса Яковича вiдбулися й службовi подi?, З одержанням за "вислугу рокiв" звання титулярного радника, його було переведено на посаду бухгалтера Третього вiддiлення казенно? палати, а незабаром ще й нагороджено орденом Станiслава третього ступеня. Химерний 1880 рiк!.. Химерний вiн для письменника Панаса Мирного як рiк видання першого роману. Химерний i для титулярного радника Панаса Яковича Рудченка. Рiк його першо? нагороди. Пiд час привiтань на службi у нього якось зiрвалося: - З чим вiта?те? - З Станiславом... - А я подумав... Ага, спасибi... Служба зобов'язу?... На службi доводилось тепер зустрiчатися з новими людьми, вести новi справи. Податковi, пенсiйнi - Трет? вiддiлення найбiльше було перевантажене заявами, скаргами, ревiзiями. Не подобалось Панасу Яковичу, коли його пiдлеглi стоячи зустрiчали прихiд на службу начальника. Тому й намагався ранiш за всiх з'являтися в установу. Коло його домашнiх друзiв було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер рiдко навiщав Полтаву, при зустрiчi з приятелями плакав та й знову повертався до Одеси, а далi - до Харкова, де доживав свого вiку. Продовжувались дружнi вза?мини з Ало?зом Вячеславовичем ?длiчкою. Але той теж зiстарiвся. Постiйними друзями i порадниками тепер стають - статистик i журналiст-етнограф Василенко Вiктор Iванович, що працював у земельному банковi, та адвокат Дмитрi?в Микола Андрiйович. Сходилися в тiсному колi. Така зустрiч вiдбулася на квартирi Панаса Яковича з нагоди при?зду до Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завiтав i ?длiчка. Прибулi радiли з того, що Драгоманов виконав обiцянку надрукувати роман Мирного в Женевi. - Вiтаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справдi побраталися з тобою, - Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той артистично-жартiвливий юнак, з яким уперше зустрiвся Панас у Гадячi, подорожуючи до Полтави. Змiнився в нього зовнiшний вигляд. Замiсть колишньо? бороди вилискували поголенi щоки, яких торкалися розкiшнi вуса. Цупке волосся на головi завихрилось. Густi брови роздiляло широке перенiсся, на якому лягла зморшка. У виразi обличчя свiтилась мужнiсть людини, що зазнала чимало житт?вих знегод. Вiтав Панаса Яковича i Лисенко. - Це лише краплина, що пада? на нашу зголоднiлу до вiльного слова землю, - говорив вiн. - Мо? надрукованi ноти рiдних пiсень теж забороняють розповсюджувати. - Розумiю вашi хвилювання, Миколо Вiталiйовичу, - гiрко додав ?длiчка. - Сво? зошити народних пiсень та обробку "Наталки Полтавки" я не можу надрукувати. - Не можна миритися з таким пiдневiльним становищем, - Старицький розправив, як орлинi крила, сво? хвилястi брови. Коли хвилювався, то лiва трохи пiдiймалась, а карi очi крили в собi тугу. - В Ки?вi ми демонстративно улаштували концерт, в якому нашi народнi мелодi? виконувались французькою мовою. Слухачi запротестували. Втрутилась полiцiя, арештовували студентiв, що вимагали спiвати пiснi рiдною мовою. Справа дiйшла до генерал-губернатора. Вiн тепер ще суворiше забороня? в пiдвладному йому кра? давати подiбнi концерти. - В Полтавi теж не вiдбува?ться нi вистав, нi концертiв. Скорше рiдну пiсню можна почути бiля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордiй Павлович Гладкий, що створив чудову музику до Шевченкового "Заповiту", став вуличним скрипалем, - повiдомляв ?длiчка. - Хотiв би зустрiтися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? - запитав Лисенко. В його поставi, у спокiйному виразi обличчя вiдчувалася твердiсть, умiння володiти собою i викликати до себе повагу. - Це, Миколо Вiталiйовичу, важко зараз здiйснити. Вiн мандру? всюди, як жебрак, i гра? на скрипцi, - гiрко посмiхнувся ?длiчка. - Шинкiв у нас багато. Невiдомо, бiля якого може сьогоднi зупинитися. - Ми всi зараз подiбнi на жебракiв. По-жебрацькому блага?мо в уряду полегшень, дозволiв на культурну роботу, - флегматичне додав i випростав рослу постать Василенко, поводячи навколо сво?ми темними очима, що гостро зорили з-пiд густих чорних брiв. - Твiй чудовий нарис про Опiшню теж не хочуть друкувати, - посмiхнувся Панас Якович. - Виходить, що й етнографiя небезпечна... - Етнографiя може бути революцiйною, коли до не? додати вогню, - перемагав свою флегматичнiсть Василенко. - ? чутки, що граф Лорiс-Мелiков, який ма? надзвичайнi повноваження вiд государя по наведенню порядку в iмперi?, створив комiсiю, в якiй розгляда?ться й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не обходить як юриста, - зауважив Дмитрi?в. - Обiцянки нового правителя, може, виллються в якусь державну мудрiсть. - Мудрiсть не мириться з багатослiв'ям, - поважно додав ?длiчка. - Для мене, де слова, там ма? бути пiсня, музика. - Ало?зе Вячеславовичу! - звiвся Лисенко. - У ки?вському гуртку ми вигадали одну злободенну колективну пiсню. Зачинай, Михайле Петровичу! - Це ми з нагоди того, що пiсля вибуху в царському палацi на початку року через тиждень було створено на чолi з графом Лорiс-Мелiковим "Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка и общественного спокойствия". Слiдом за цим лiквiдовано горезвiсний Трет? вiддiлення канцелярi? його iмператорсько? величностi, а непохитного у сво?х монархiчних поглядах Поб?доносцева наставлено обер-прокурором синоду, - Старицький ступив кiлька крокiв i затяг на церковний глас: Третьому вiддiленню, вiчная па-а-м'ять! Хором присутнi пiдхопили: Вiчная пам'ять! Вi-i-i-чна-а-я па-а-м'ять... Старицький, змiнивши мотив, продовжував церковний глас: Да возродiся розпорядча комiсiя... Лорiс-Мелiкову алiлуя! Хор пiдхопив: Алiлуя, алiлуя, Алiлуя а-а-лi-i-луя! Старицький продовжував: Поб?доносцеву многi лiта. Творити беззаконiя на многi лiта? Микола Лисенко диригу?: Многая лiта, мно-о-гая лi-та-а! Мороком повита Многая лi-i-та! - Чудовий хор! Чудовi спiви, - захоплювався ?длiчка. - Не з добра спiва?мо, - перейшов на серйозний тон Старицький. - Почався режим, як кажуть, "вовчих зубiв i лисячого хвоста". - То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, - втрутився Василенко. - Лорiс-Мелiков намага?ться показати себе лiбералом, щоб заспоко?ти збуджену кра?ну, - пояснював Старицький. - Дуже небезпечний лiбералiзм, коли його проголошують реакцiонери. - Коли собака ви? на луну, то вiн пiдбира? свiй хвiст, щоб хто не наступив на нього. - Гiрка наша правда. А де дiтися? Треба нам об'?днати розпорошенi, розгромленi реакцi?ю уламки групових об'?днань. Це тяжка справа, бо вся енергiя правителiв повернута на осягнення охранкою життя в кра?нi. Треба нам дiяти, незважаючи на заборони, утиски. Ма?мо обов'язково добитися видання свого журналу або принаймнi альманаху, - Старицький запитливо поглянув на Мирного. - Коли живе слово конфлiкту? з урядовим тупоумством, то його потрiйно треба ширити. Iсторiя оцiнить те слово i збереже для нащадкiв. Я радий, що з метою пiдготовки видання журналу ви прибули до нашо? скромно? Полтави. - Поклада?мо надi? на твою, Панасе, участь у виданнi. ? думка назвати це видання "Радою". Вiримо, що незабаром доб'?мося перегляду ганебного указу про заборону друку. Передова iнтелiгенцiя Росi? пiдтриму? нас. - Все, що залежить вiд нас, будемо робити, - вiдповiв Мирний. - Обiцяю написане, або, вiрнiше сказати, вистраждане, передати до нового видання. Тяжкий досвiд органiзацi? видавничо? справи Iваном Франком у Галичинi зобов'язу?... - Правильно, друже, - Старицький обняв Мирного. - Бачу, що недаремно прибули ми до Полтави. - Прибули вчасно. У розмовi з вами можна вiдвести душу, почути живе слово. Хотiлося б ще почути вiд вас, Михайле Петровичу, якогось нового вiрша... - Коли ? бажання, то я зачитаю вiрш, написаний у тяжкi днi гонитви, коли мав намiр навiть залишити рiдний край. - Просимо... Старицький звiвся, пройшовся по кiмнатi, розправив сво? розкiшнi вуса. Полилась римована мова. Читець вiд строфи до строфи проймався пафосом: Як я люблю безрадiсно тебе, Народе мiй, убожеством прибитий, Знеможений i темнiстю сповитий... Разом з ритмами поезi? билося в один такт i його зворушене серце. I ось тепер та змучена любов Мене жене в далеку чужину... ?длiчка звiвся, пiдiйшов до Лисенка. - Ось я принiс новi зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо Вiталiйовичу. - Вашi композиторськi обробки народних мотивiв, Ало?зе Вячеславовичу, менi вiдомi. Хотiлося б почути, як звучать записанi тут. Шкода, що нема на чому грати. - У сусiднiй кiмнатi, де живе моя колишня курсистка, ? фортепiано. Я попрошу дозволу завiтати туди, - ?длiчка вийшов i швидко повернувся. - Прошу друзiв завiтати в кiмнату Анни Осипiвни Адешелiдзе. Це симпатична, гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидвi закiнчили Полтавський жiночий шляхетний iнститут. Добре грають на фортепiано. - Отже, нашi збори законспiру?мо присутнiстю панночок... У просторiй кiмнатi, добре обставленiй, гостей зустрiли двi панночки. Обидвi скромно, але елегантно зодягнутi, привiтнi, дуже чемнi. Подаючи руку, Анна Осипiвна примружувала сво? великi чорнi очi. - А це моя подруга Олександра Михайлiвна Шейдеман, - показала на подругу. Русява, з напрочуд свiтлими очима дiвчина рокiв вiсiмнадцяти посмiхнулася, грацiйно подаючи руку гостям. Панаса Яковича вразило вiдкрите, добре i разом з тим гордовите обличчя дiвчини. Потискуючи ?? невеличку руку, вiн помiтив, що вона нiби приховувала густими вiями свiтло сво?х очей. - Прошу гостей сiдати, - запросила Анна Осипiвна. - Анно Осипiвно, Олександре Михайлiвно, прошу не вiдмовити зiграти деякi речi. На прохання ?длiчки обидвi пiдiйшли до фортепiано. Доки Микола Вiталiйович переглядав ноти i вiдкладав ?х, Олександра Михайлiвна сiла й заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пiзнав тi звуки, що в хвилини велико? душевно? тривоги чув за стiною. Пiзнав i ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливiшою. Бiлi руки, наче лебедi, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюбленi мелодi? Бетховена. Тепер цi звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною гармонi?ю наповнювалась вся його iстота. Вiн пiдiйшов до фортепiано, ждав, поки Олександра Михайлiвна закiнчила гру. - Дозвольте з усi?ю щирiстю подякувати вам за гру. Вона не вперше чару? мене. - Не вперше? А я оце вперше зустрiчаю вас, - протягла руку. Потискуючи ??, Панас Якович вiдчував, нiби вiд того потиску продовжували бринiти звуки фортепiано. Швидко перейшли на жвавi, дотепнi розмови. Дiвчата грали, спiвали. Iнодi сiдав до фортепiано сам Ало?з Вячеславович. Виконувались пiснi в його обробцi "Ой дiвчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи, Грицю", "Ой хмелю, мiй хмелю", "Пасла дiвка лебедя". Пiсню "Хусточка моя шовковая" виконала Олександра Михайлiвна пiд акомпанемент Ало?за Вячеславовича. Панаса вразила спiвачка не силою свого голосу, а лiричним його тембром. - Я горджусь сво?ми ученицями, - ?длiчка з подякою поглянув на Олександру Михайлiвну, коли вона закiнчила пiсню. - Чехи здавна славились i музикою, i сво?ю мудрiстю. - Лисенко близько пiдiйшов до ?длiчки. - Менi зда?ться, що ми знайомi з самого народження. - Так, бо я й себе пiзнав у вашiй пiснi, особливо жiночiй. Яка прозора душа того народу, що випестив такi пiснi! Це мене назавжди зв'язало з Полтавою, до яко? я прибув по закiнченнi Празько? консерваторi?... Кожний народ у сво?му словi i пiснi береже щось неповторне, чарiвне. Люблячи сво? рiдне, я полюбив i вашу укра?нську пiсню. Вiддаю ?й свiй хист i сво? почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лiсному царствi зiбралися найрiзноманiтнiшi птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену пiсню, як умiла, як сонце ?й велiло. Дивною гармонi?ю сповнювалися лiсовi хащi, узлiсся й розлогi долини. Небо чарувалося цi?ю гармонi?ю i усмiхалося кожнiй пташинi. Та ось налетiла зграя якихось заморських шулiк, а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто, заглушаючи багатострунний пташиний спiв. Коли яка пташка обзивалася сво?м голосом, гайворони загонили ?х у дупла та нетрi, вимагаючи крякати по-воронячому. Деякi пташки, скоряючись, пробували забути рiдну пiсню. Але не вдалося нi соловейку, нi жайворонку стати воронами... Простори землi заповнювались несамовитим герготанням, вiд чого в'яло листя на деревах, сохла трава в лузi, мутнiла вода на тихих плесах i в прозорих рiках. Лише могутнi дуби незрадливо шумiли, стелячи свiй вiковий гомiн по окраденiй землi. Благальне простягали вони вiти назустрiч сонцю, впиваючи його променисту силу. Обiзвалося на те благання сонце, посипаючи землю iскристою зливою, i повернуло кожнiй пташцi ?? природний спiв. А дубам було надане довголiття, щоб сво?м шумом сповiщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля вiд пташиного спiву. Обiзвалися лiси й дiброви, славлячи мудрiсть сонця. I зашумiли переможно дуби. - Перед мудрiстю сонця не можна не скоритись, - Панас Якович запитально поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе новi роздуми Михайла Петровича. - Не тiльки скоритись, а й славити цю вiкопомну мудрiсть! - у хвилини пiднесення пишномовне говорив Старицький. - Мудрiсть сонця славить кожен, хто не терпить хмурих днiв! Микола Вiталiйович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде багато говорити й декламувати. Лише музика може пiдкорити його. Тому Лисенко сiв до фортепiано i заграв. Заспiвала Олександра Михайлiвна: Стелися, барвiнку, низенько... Пiсня пiдiймала з самого дна душi смуток давнiй, звучала сво?ю народною нев'янучою красою. З пiснею наче з'являлася тiнь Галi, з'?днавшись ненароком з цi?ю прозороокою спiвачкою. Уявна зустрiч ранила Панасове серце... * * * Повернувшись у свою кiмнату, намагався збагнути все, що трапилось. Ятрили думку i слова Старицького, i притча ?длiчки. А зрештою, виринала i захлинала всi роздуми проста пiсня, що ?? зронила зi сво?х уст учениця ?длiчки. Тi?ю пiснею вона торкнулася до натягнутих струн вразливо? душi. Тепер забринiли вони i не давали спокою. Знову, як на та?мничу раду, приходили омрiянi страдницi, приносили свiй смуток i болi. Роман про жiноче безталання ставав животрепетним, глибше полонив уяву. Бо скiльки того безталання криють мiста, села, сiльськi стрiхи i темнi провулочки! Також виникла думка про написання драми з народного життя. Уважно перечитував драматичнi твори Островського. Ще в роки перших лiтературних вправ переклав укра?нською мовою його "Доходное место", захоплювався братовим перекладом "Грозы". Розумiв, що в драматургi? кри?ться сила динамiчних сцен та образiв. Знав сценiчнi успiхи п'?с Кропивницького "Дай серцевi волю, заведе в неволю", "Помирились" та його водевiлiв i напiвiсторично? драми "Невольник", написано? за мотивами Шевченка. Радився зi Старицьким, який пiдтримував задуми i сам брався за перо драматурга. Уява малювала розквiт народного театру, де б дзвенiла задушевна пiсня, проходили в дiях добрi й лихi люди. Адже у вiдродженнi культури кожного народу театр вiдiгра? велику роль, пробуджу? думки i почуття. На сценi глядачi пiзнають сво? життя, свою iсторiю, сво? заповiтнi мрi?. Ще старогрецький Есхiл обезсмертив у драмi дух прикутого, але нескоримого Прометея, давши урок iншим народам виносити священну пристрасть душi в дiйствах сценiчних. I згадки про Галю, i зустрiч з чулою до мелодiй панночкою Олександрою Михайлiвною викликали цiлий потiк почувань, бажання виступити в жанрi, найтiснiше пов'язаному з музикою, - в жанрi драми. Вважав, що невичерпнi джерела для драматурга криють укра?нськi народнi балади. На грунтi балад будували величнi твори класики свiтово? лiтератури Байрон, Гете, Мiцкевич. Хотiлося вiдтворити конфлiкти й трагедiю, що ?? втiлив народ у баладi про Лимерiвну. Ой пила, пила та Лимериха на меду, Та пропила свою дочку молоду... Нiс i на службу накопиченi нiчними годинами роздуми. На вулицi бiля урядових установ вiдбувалась урочиста прогулянка губернатора. Вiн у параднiй формi простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли вiце-губернатор i керуючий справами канцелярi?. На три кроки далi марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчi чини. Таке "шествi?", як називали його полтавцi, вiдбувалося час вiд часу, коли генерал-губернатор хотiв нагадати, що iсну? непорушна влада, надана йому вiд вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих, цiлим хором сюрчали не тiльки городовi, а й дiльничi урядники. Це подобалось губернатору, i вiн навiть давав нагороди за "бдительность" тим, хто найкраще оруду? полiцейським сюрчком. Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово гримнув оркестр "Боже, царя храни", вiд чого й бронзовий орел на пам'ятнику Слави нiби ширше розкрив крила, дивуючись "шествiю". Дiйшовши до губернаторсько? управи, властитель губернi? пiдiймався парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Iншi чини пiдiймалися бiчними ходами. Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович довiдався, коли прочитав газету, де сповiщалося про скликання гласних на земськi збори. Справа в тому, що губернатор вiв боротьбу за обмеження прав земства. Вiн вимагав, щоб кожна земська нарада вiдбувалася пiд наглядом прокурора та чиновникiв губернаторсько? управи. Земцi ж протестували проти такого втручання. Тому губернатор i вирiшив з самого ранку продемонструвати свою урядову зверхнiсть та необмеженiсть адмiнiстративно? влади... Мiсто помiтно готувалося до земського свята. Готелi заповнювали прибулi з губернi? земськi гласнi. Жвавiшала торгiвля, гомiнкiшими стали ресторани. Частiше вулицями гнали вiзники. Обивателi купчилися, щоб подивитись на видовище. В Олександрiвському парку прикрашували примiщення лiтнього театру. Чимало на?хало сюди Супруненкiв, Хоменкiв, Пузиренкiв, що з заможних селян-глита?в вибилися на великих власникiв землi. До них горнулися крамарi. Вони, як шулiки, накидалися, коли довiдувались про занепад якогось дворянського гнiзда. Скуповували землi, лiси, луки. Людно було в примiщеннi Земельного банку. Панас Якович вiдривав вiд роботи якусь годину, щоб подивитися на людей, почути розмови. Бiля Земельного банку вiн зустрiв Романка Мазевича. Той вклонився непевно, зиркнувши очима, i зупинився. Тепер вiн не був таким запобiгливим, як ранiше. В очах його Панас Якович прочитав щось приховано зловтiшне. - I ви, Панасе Яковичу, прогулю?тесь? Це добре. Тут кипить життя, - Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволено? сво?м iснуванням. - Кому кипить, а кому в трубу вилiта?. - Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й не сподiвалися, - хитро поглянув, попрощався i подався до земських дiлкiв. Всюди йшлося про грошi, прибутки, наживи. Грошi заступали честь, совiсть i гiднiсть. Не знаходячи собi тут товариства, Панас Якович повертався на Монастирську вулицю. А коли приходив у кiмнату, то ще гострiше вiдчував свою самотнiсть, що холодною хвилею гойдала смуток i втому. * * * Радий був, коли на другий день завiтав ?длiчка i запросив на концерт, що його давали прибулi в мiсто арф'янки. - То ж для розваги земцiв? - Не тiльки земцi мають вуха... Навiть нашi пан?нки Анна Осипiвна i Олександра Михайлiвна хочуть послухати... - Для них може бути нескромним таке вiдвiдування. - Нiчого. Вони вже позакiнчували iнститут. Хай пiзнають життя. В крайньому разi ми залиша?мо за собою право в будь-який час пiти з концерту. Треба зважити на прохання панночок. Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрiлись i попростували до Олександрiвського парку, звiдки доносились звуки полкового духового оркестру. Олександра Михайлiвна i Анна Осипiвна йшли попереду. Тепле прозоре надвечiр'я стелилося скiсними промiннями по верхiв'ях пожовтiлих дерев. Була пора року, коли земля пиша?ться дозрiлими плодами в садах, а повiтря пахне буйноквiтучими чорнобривцями в палiсадниках. Пора, коли журавлi збираються у вирiй, оглядаючи простори скошених нив та сiножатей, i прощально квилять, розстаючись iз землею, що дарувала сво? щедроти. В таку пору й душа лине в журавлиному ключi, купаючись у просторах привабливо? далi. Принаймнi так почував себе Панас Якович. Вiн порiвнявся з Олександрою Михайлiвною. Вся вона пашiла молодiстю, наснажуючи неспоко?м його серце. Ало?з Вячеславович придбав квитки, i всi разом увiйшли в парк, де вже запалювались рiзноколiрнi лiхтарi. На алеях, посиланих бiлим пiском, прикрашених гiрляндами, купчилися люди. На кожному розi але? буфети. Людський гомiн, дзенькiт склянок та пляшок заглушали звуки оркестру. Збуджений настрiй передавався вiд людини до людини. Панас Якович помiтив, як щоки Олександри Михайлiвни злегка зашарiлися. Пiдiйшли до майданчика для танцiв. Саме в цей час оркестровi труби завели тягучу мелодiю вальса. Подруги переглянулись, не виявляючи намiру танцювати. - Що б сказала наша "маркiза" про цi танцi? - запитала Анна. - Очевидно, не дозволила б i дивитись. А ми все-таки подивимось. - Увагу Олександри привернула пара, що вийшла з танцювального кола. Мужчина витирав червоною хусткою пiт з лоба. На його пiджаку сумно гойдався на нитцi обiрваний гудзик. Дама прив'язувала того гудзика i верещала: - Ух, каби квасу холодного глотнуть... Панночки стримано бризнули смiхом. Пробиваючись крiзь натовп лiктями, пара попростувала до буфету. Олександра ще поглянула на них i вiдвернулася. - Ходiмо до головного павiльйону, де ма? вiдбутися концерт, - запропонував Ало?з Вячеславович. Головний павiльйон було заповнено людьми. Ало?з Вячеславович вiдшукав чотири стiльцi в перших рядах. Незабаром пiднялася завiса. Вийшла група красивих жiнок, одягнутих у бiлi сукенки. Кожна тримала, кокетуючи, арфу. Але до ?х струн нiхто не торкався. Ми дружно на врагов, На бой, друзья, спешим... - почали вони. Ало?з Вячеславович нахилив голову, рукою закрив очi. На ши? в нього виступили червонi плями. Потiм одна виконала пiсню про молоду пралю. Це була красуня в убраннi, що ледве прикривало ?? пишне тiло. Коли робила рухи пралi, то оголенiсть досягала явно? непристойностi. Олександрi стало соромно, вона не знала, де себе дiти, повертала набiк голову. - Ви стомилися? - тихо запитав Панас Якович. - Нi, - хитнула вона головою, вiд чого волосся, свавiльно вибившись iз зачiски, завихрилося на скронях i ши?. Панас Якович задивився на Олександру. Не помiтив, як на сценi з'явилась iнша вродлива арф'янка. Але швидко ?? голос до болю вразив його. Надривними, ридальними звуками лилася пiсня: Дивлюся тужливо на чорну я шаль, I душу бентежить глибока печаль... Ледве не вигукнув Панас Якович: "Галю! Це ти?" Але затиснув щелепи. Його хвилювання помiтив ?длiчка. - Нiчого... Це можна слухати, - заспокоював вiн свого друга. - Коли Ало?з Вячеславович дозволя?, то будемо слухати, - несмiливо обiзвалась Олександра. Але Панас Якович нiчого не чув. Його полонила спiвачка. Лилися журливо приспiви: Чорная шаль, чорная шаль... Олександра здивовано глянула на Панаса Яковича. Проте тримала себе спокiйно, бо пригадала ?вангельську притчу про Христа i блудницю. "Хто перший кине в не? камiнь?" - у думках повторювала собi. Олександра висловила бажання полишити концерт. Анна пiдтримала ??. Ало?з Вячеславович i Панас пiшли за ними. Олександра всю дорогу мовчала. Вона вiдчувала хвилювання Панаса i сама хвилювалася. Почуття образи гнобило ??. Хотiлося плакати, але стримувала себе. Необережна росинка повисла на вi?. Панас Якович помiтив це i вiдчув щось неждане для себе. Розпрощавшись з панночками та Алоiзом Вячеславовичем, довго ходив вулицями, хотiв вiдшукати арф'янку, визволити з обiймiв темряви, бруду. Проходила в болiсних роздумах нiч. Крокував по кiмнатi, зупинявся бiля вiкна, вдивляючись у темiнь, що кутала Монастирську гору. Сiдав до столу, пробував записувати уривчастi, болiснi думки. "Невже вона остаточно занепала, справдi стала повi?ю?..." Колихався вогник свiчки, гойдаючи тiнi. Пiзнавав у них постать Галi. Випливала ?? докiрлива, болiсна усмiшка. Закривав лице i очi долонями. Тодi вимальовувалась поруч iнша постать. Чемна i нiжна Олександра то заступала страдницьку постать Галi, то зникала. Не мiг угамувати в собi розрадливих думок. * * * Полтавська газета сповiщала про земський з'?зд, надаючи ваги порушеним на ньому економiчним та культурним питанням. Тут наводилися виступи окремих земських дiячiв, що "дбали" про "добробут народний", "громадську повиннiсть", "чеснiсть особи", "обов'язок перед вiтчизною", "свiдомiсть станiв суспiльства", "вседержавну волю". Але все це багатослiв'я не виходило за межi лицемiрного лакузництва перед старшими, можновладними особами. Вiдбувалася внутрiшня гра, в якiй ставилися на кiн iнтереси, пiдвладнi капiталiстичним законам. ?м були пiдпорядкованi змагання та боротьба окремих осiб i цiлих груп. Сюди не доходили iдеали, з якими йшли народники на заслання i смерть. Вузькi власницькi iнтереси глушили паростки навiть лiберального просвiтительства. Спритнi дiлки, комерсанти знаходили тут широке поле для шахрайства. Знайшов його i Романко Мазевич. Вiн був потрiбною людиною для оформлення купчих, закладних. Всюди метушився i знаходив спiльникiв, знав, кому догодити та прислужити. * * * Ще не закiнчився з'?зд, як капела арф'янок вiд'?жджала з мiста. Панас Якович хотiв хоч наостанку зустрiтися з Галею. Бiля свого будинку на Монастирськiй, ошелешений несподiванкою, зупинився - зустрiвся з Олександрою Михайлiвною. Панночка владно i смiливо дивилася, зважуючи його розгубленiсть. - Кудись поспiша?те? - спокiйно запитала. - Розумiю ваше хвилювання. Сьогоднi ж арф'янки залишають наше мiсто, - в словах чувся докiр. Панас Якович мовчав, не знав, що вiдповiсти. - Я не випадково вас зустрiла. Таке мо? бажання. Хочу цi?ю зустрiччю покарати вас за поведiнку пiд час концерту. - Перед настирливим поглядом ?? променистих очей годi було ставити якiсь бар'?ри. - Не можу збагнути всього, що трапилось. - А я збагнула. Ви прихильник краси й захоплю?тесь музикою. - Це так, - Панас Якович вiдчував, як панночка сво?ю вiдвертiстю i рiшучiстю почала опановувати ним. Знаходив утiху в ?? настирливостi. - Сьогоднi хочу зiграти для вас сво? найулюбленiшi речi. Тому запрошую вас в кiмнату Анни Осипiвни. Не дивiться так на мене. Я вже не iнститутка, - Олександра Михайлiвна зробила кроки в напрямi квартири Адешелiдзе. За нею й пiшов, наче полонений пiсля баталi?. - Анно! - гукнула Олександра, увiйшовши до кiмнати. - У нас гiсть! Анна Осипiвна вийшла назустрiч, привiталася. - Сьогоднi я даю концерт! - Олександра Михайлiвна сiла за фортепiано. Анна запросила Панаса сiсти поруч у крiсло. - Грай, Олександре! Бачу, ти сьогоднi в екстазi. - Так! - Олександра Михайлiвна вдарила по клавiшах. Полилися звуки, як грозовi удари, а далi понесли просторами вихрастi хвилi. В них Панас Якович вловлював страждання пробуджено? душi, боротьбу проти всього, що скову? особистiсть, торжество перемоги почуття над житт?вими умовностями, iмпровiзованi мелодi? вели у розбурхане море, де хвиля гойда?, кида? його i виносить на сонячний берег. Читав радiсть боротьби, уявляв горду нескориму людину, гармонiю ?? почуттiв i дiяльностi. Тiльки музика може так оволодiвати людиною, наснажувати пристрастями, пiдносити на верхiв'я буття. Олександра Михайлiвна грала ще i ще. ?? жiноча нiжнiсть i пристрасть зливалися з музичними мотивами в ?диному плинi чудово? гармонi?... Вiдчував, як ця гармонiя дода? сили в ?диноборствi Панаса Мирного з Панасом Рудчеяком. Пiзно ввечерi повернувся додому. Не запалював свiтла, аби зберегти всi душевнi страждання i втiху, що принiс цей незабутнiй день. * * * Арф'янки зiбралися на вокзалi до по?зда. Господар капели - огрядний, дужий чоловiк з полисiлою головою - хвилювався, чекаючи прибуття Галi. Вiн нервово поглядав на годинник, вiдраховуючи хвилини. Тим часом Галя, йдучи на вокзал, зупинялася. Вагалася - чи не повернутись, залишивши капелу? Невимовна сила в'язала ?? з цим мiстом, що стiльки принесло прикростей i скороминучих хвилин радостi. Хотiлося, щоб тi хвилини ще повернулися до не? дорогими гостями. Ласкавим i рiдним було просторе небо Надворскля. Чому ж його заволiкають хмари? Гонить передгрозове вiтер кудись. Так гонить i ?? зрадлива доля. Гонить... Гонить... А куди? Прибула, запiзнившись, на вокзал. Але по?зд ще не вiдiйшов. Уже загув паровоз. Зупинилася, глянула пiд колеса. Ось вони закрутилися. Хотiла кинутись на колiю. Але дужа рука пiдхопила ??. Машинiст вчасно зупинив машину. Господар штовхнув Галю у вагон i вилаявся: - Яке ма?ш право? Ти законтрактована. В контрактi не передбаченi подiбнi вчинки... Я не дозволяю! Пройдисвiтка якась, а я маю хвилюватись. Арф'янки з острахом переглядалися. Галя, як посаджена в клiтку пташка, забилась у куточок вагона, дивилась у вiкно, посилаючи прощальнi погляди знайомим кра?видам. Он послалась дорiжка. Люди йдуть з працi. Попереду дiвчина несе жмуток ромену. Чула навiть пахощi польових квiтiв. Хотiлося гукати: "Люди! Зупинiть, вiзьмiть мене з собою, щоб степом розвiяти горе пекуче!" Клуби густого диму повисли над дорiжкою, закутавши людей. Наче дракон волохатими лапами обгорта? все живе, щоб украсти сонце i посiяти темiнь. Прудкiсть по?зда ?дналася з думами Галi. Отож пiдхопив ?? на сво?х крилах передгрозовий буревiй, кружляючи у сво?му вирi. Несе... Несе... А де зупинить? У якi грози переллються болi нездоланнi? "Жити хочу! Жити!" - розпачливо гукала думка, а затиснутi вуста крили мовчанку. Мовчанку, що захову? в собi пристрасть прокляття. Колеса вагона одноманiтно вибивали ритм, нiби примовляли: "Повернися... Повернися... Тебе чека? щось бажане... Повернися..." Трепетно дивилась у вiкно, коли вдалинi забовванiв будинок, схожий на палац. Пiзнала його i стрепенулася. Там вiддала первоцвiт сво?? ледве дозрiло? юностi. Дим вiд паровоза обгорнув будiвлi, наче поглинула ?х пожежа. Уява малювала, як вогонь пожира? той палац, застеляючи небо хмарою диму. Десь нiби зчинявся грiзний людський лемент. Слалися червонi вiдблиски на тихi плеса, а потiм ?х застилав дим, i все заволiкалося його завiсою, за якою падали в темiнь минулi роки. "Чи це пересторога тим, хто володi?? Страшна пересторога! Яка ж буде кара?" У куточку серця прокидалась надiя, зростала крилатим птахом, щоб вирватись на простори, де печаль, обiймаючись з любов'ю, стелиться несходимими ще шляхами у невiдомiсть. А колеса пiд вагоном викрешували-вибивали: "таки-так, таки-так". * * * Одержав посаду головного секретаря казенно? палати. Роботи збiльшилося. Доводилось часто переглядати податковi справи, за якими уважний зiр пiзнав, як збагачуються пiдпри?мцi, лихварi та породженi жорстокою конкуренцi?ю "чумазi", що не гребували будь-якими засобами наживи. За цими справами можна бачити й те, як множиться бiднiсть, руйнуються дрiбнi господарства. Подiбнi думки викликала й книга, надiслана братом з Ки?ва. На ?? титульнiй сторiнцi значилось: "ЗАПИСКИ О ЗЕМЛЕДЕЛИИ В ЮГО-ЗАПАДНОМ КРАЕ Составил И. Рудченко" На титулi рукою автора написано: "Товаришу по збро?, другу i брату Панасу Яковичу Рудченку 26.1. 1882 р." А ще нижче: "Тому доля запродала од краю до краю, А другому зоставила - те, де поховають". I епiграф, i змiст книги викликали роздуми про долю людини й цiлого краю. За цими роздумами губилися на якийсь час хвилювання, що ?х принесли несподiванi зустрiчi останнього часу. Вiд Старицького одержав листа, в якому сповiщалося про добутий дозвiл на видання укра?нського альманаху. Михайло Петрович бере на себе "Раду" i запрошу? Панаса Яковича виступити в нiй з художнiм твором. Старицький сповiщав також про труднощi, з якими добуто дозвiл на укра?нськi вистави, та про великий успiх "Назара Стодолi" в постановцi Марка Кропивницького. Почала дiяти пiд його орудою укра?нська професiйна трупа. Отже, виходить, що й крiзь тiнь совиних, розпростертих над кра?ною крил Поб?доносцева пробиваються промiння сонця, щоб зiгрiвати паростки лiтератури на народному грунтi. До свого листа Старицький додав нового вiрша. Вразили до болю його рядки: Не бiйся вражо? наруги; З святим вогнем iди туди, Де панування скрути, туги Та вiковiчно? бiди... Спiвай, ридай i будь готовий Замiсть лаврового - терновий Вiнець узяти на чоло. Що ж вiдповiсти друговi? Переглядав усе написане за останнiй час. Пiсля довгих вагань, роздумiв написав Старицькому вiдповiдь, повiдомивши в листi про свiй намiр надрукувати твiр про непривiтну жiночу долю. "Познайомлю Вас, шановний добродiю, i з самою системою, або планом роботи, маючи надiю, що Ви прихильно приймете мою немудру сповiдь. Головна iдея мо?? працi - виставити пролетарiятку i проститутку сього часу, ?? побут в селi (I частина), в мiстi (друга), на слизькому шляху - третя i попiдтинню - четверта. Гуртом усю працю я назвав "Повiя". Цi?ю назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбiльше усього проституток. Вона ж взагалi обiйма? i всi частини назвиська, через те я i зостановився на сьому словi, хоч, може, воно декому зда?ться i недоладним. Кожну частину маю надiю виготувати так, щоб всяка мала свою самостiйнiсть або цiльнiсть". Тепер усi помисли, хвилювання були зосередженi навколо роману. Спостереження, досвiд життя пiдказували писати про соцiальнi явища, про гноблення, що спричиняють занепад i загибель вразливих, сердечних людей. Гинуть дiвчата, жiнки, гине бiднота, стражда? народ. А де причина страждань? Не ганьбою, а спiвчуттям вiнча? письменник геро?ню роману. Вона не одна - тисячi таких запроданих, понiвечених, кинутих на саме дно тяжкого життя. Яке iм'я дати геро?нi роману? Назвати ?? Галею. Нi... Хай залишиться в пам'ятi недоторканим це iм'я, що з ним по?днано стiльки хвилювань. Та й не одна Галя... Доля багатьох не привiтала в цьому лихому суспiльствi. Хай геро?ня носить iм'я Христi. Вона ? хрещеницею роману. Незабаром знову одержу? листа вiд Старицького. Той просить скорiше надсилати рукопис для друку. Але можна запропонувати лише першу частину твору, бо в сирому виглядi не звик давати до друку. "У мене одна думка: якби нам нашу красну мову так високо пiдняти, як пiдняв ?? Шевченко у пiснi. А чи я се зроблю, чи другий - для мене байдуже. Не пеняйте на мене, добродiю, що я на сей раз не даю певного слова. Кажу Вам: не виспiю, не зможу виспiти з другою частиною "Повi?". 26 березня 1882 р." Надiславши Старицькому першу частину "Повi?", Панас Якович поринув у працю. Ще гострiше вiдбувалося змагання мiж письменником-мислителем i виконавцем службових обов'язкiв казенно? палати. Писав, переборюючи страждання, якi дiлила з ним геро?ня роману, вiддаючи сво? болi i гнiв. У творчих муках гартував волю, удосконалював хист. Вiдбувалося спiлкування сумлiння, пристрастi й слова. * * * Новi несподiванки принiс 1883 рiк. Вразила звiстка про смерть Iвана Сергiйовича Турген?ва, а ще бiльше виступ з цi?? нагоди в "Отечественннх записках" Глiба Успенського, в якому говорилося про "безперервний ланцюг невиправданих безглуздь". Одного ранку прибув на вокзал, щоб зустрiти Михайла Старицького, який мав при?хати по?здом з Кременчука. Довелося довго чекати, бо застрайкували робiтники залiзничних майстерень i не було сво?часно вiдремонтовано паровоза. Панас Якович спостерiгав метушню жандармiв. Страйкарi купчилися бiля вокзалу невеликими групами, вели жвавi розмови, обурювалися, сперечались. Вловлював окремi вигуки: - У великих промислових мiстах робiтники ?днаються. - Каси вза?модопомоги органiзовують! - Вимагають сво?часно? плати за працю! - Не дозволяють, щоб робiтник працював по чотирнадцять годин на добу... У цiй розмовi вловлював щось нове, ще не чуте, не знане. Пригадалася недавно прочитана у львiвському журналi "Свiт" повiсть Iвана Франка "Борислав смi?ться". Розмови робiтникiв яскравим промiнням освiтили ту повiсть. Нiби продовжував ?? читати, i вона ставала зрозумiлiшою. Пiшов вiд вокзалу, примостився на розкиданих колодах. Незабаром поблизу сiли чотири чоловiки. По одягу та чорних руках можна було здогадатись, що то робiтники залiзничних майстерень. Вони розмовляли мiж собою. Найбiльше говорив чоловiк середнiх рокiв з великими сiрими очима. - Повернутися б до сво?? давньо? бiди, до сiльсько? оселi, але вона, того й жди, розвалиться. А там дiти, жiнка з поденщини не вилазить. Тут, у майстернях, хоч рукам ? робота. Та клятi десятники всю силу з тебе вимотають... В одного очi полопались вiд тяжко? працi. А допомоги нiяко?. Хiба що наш брат робiтник скинеться по копiйцi... - То правда, Гнате. Правда... - Правда осуду не бо?ться... - Де наш брат погиба?, звiдти правда тiка?. - Закуримо, браття, щоб правда не журилася. Тютюн ?, Гнате? - Все викурив. - Почекай курива до слушного часу, про який ти все марив, Гнате, - рябий згорблений чоловiк гiрко посмiхнувся. Слухаючи розмови, Панас Якович обiзвався: - Можу позичити вам курива, - витяг вишиваний дорожнiй кисет i подав чоловiкам. Гнат узяв кисет, натрусив у жменю тютюну, задивився на вишивку. - Так i нашi дiвчата колись вишивали... Десь я вже бачив цей кисет. - Може, тодi, коли мiж ярами перегукувалась "Гуляй, воля!" - Стривайте, щось пригадую, - пильно поглянув. - Це було давненько, коли я ще парубкував... - Мабуть, зустрiчалися, - роздумуючи, промовив Панас Якович, переконавшись, що зустрiв того, який колись з побратимами нагодився бiля яру. - Це було тодi, як ми позичили у вас червiнця... Пригадав. Вiддав би, та нема?, - на чолi ворухнулись борозенки, що ?х поклало життя. - Я не вимагаю повернення. Хай до слушного часу. - Сам не прийде, коли його власними руками не повернемо на свiй бiк, - Гнат блиснув очима i затис кулак, наче в його грудях заклекотiв гнiв. - За тютюн та добре слово спасибi. Коли не погорду?те, то завiтайте до нас у ту похилу хату на березi Ворскли. Там я живу з побратимами. Запрошую, як давнього знайомого. - Спасибi... При нагодi завiтаю. - А тепер, браття, наберiмо в рот води i повертаймо оглоблi. Бачите, он жандарм вистрибнув, як за?ць з капусти, - Гнат звiвся, за ним чоловiки. Розiйшлись у рiзнi боки. Ще залишався сидiти на колодi. Поставала давня зустрiч. Пригадав i гнiвного Чiпку - героя свого першого роману. Хотiлося тепер повернути його з Сибiру до цих побратимiв-робiтникiв, у життi яких зажеврiли новi iскри. Може, вони розгоряться, щоб вогнем освiтити шлях до кращо? долi?.. Нарештi по?зд прибув. Старицький привiз кiлька пакункiв книг та нот. - Вiтаю з перемогою, Панасе! - Старицький подав книгу, на якiй значилося: "Рада. Укра?нський альманах". - Першу частину роману "Повiя" надруковано! Панас розгорнув альманах. - Спасибi. Це наша спiльна перемога. * * * Кiлькаденне перебування Михайла Старицького в Полтавi заповнилося зустрiчами, бесiдами. Найчастiше радився з Панасом Яковичем, розповiдав про органiзацiю театру, про ентузiастiв-акторiв. - Уяви собi, що в Ки?вi, у нашому рiдному Ки?вi, генерал-губернатор Дрентельн забороня? грати трупi, утримання яко? я взяв на себе. Забороня? грати таким талановитим акторам, як Марiя Заньковецька, Марко Кропивницький... Це ж ганьба! Ми добилися перегляду Емського указу... Але свавiльно продовжують дiяти губернатори-сатрапи. На ?хн? самовладдя вiддали культурне життя нашо? кра?ни. Девiзом полiтично? мудростi для них ? завченi слова: "заборонити", "припинити", "не дозволити", "затримати". Люто злобству? "Киевлянин", нацьковуючи проти нас продажних журналiстiв. Студенти пiдiймають заколоти. Начальник жандармського управлiння занепоко?ний i вимага? вiд департаменту полiцi? збiльшити каральнi загони... Часом Ки?вський унiверситет вигляда? фортецею в облозi. Закривають вiльний доступ на лекцi? професорiв. Наступ реакцi? посилю?ться. Туполобi чиновники пiдсилають переодягненими сво?х агентiв охранки пiдслуховувати лекцi? професорiв. Це ж невидана у свiтi ганьба... - Очевидно, що для благоденствiя iмперi? треба слово i розум на прив'язi тримати. - Бiда, що таких, хто пише доноси, в нашiй кра?нi бiльше, нiж тих, хто висловлю? щось розумне. Уявiть собi, всi мо? вiршi, присвяченi Шевченковi, цензура забороня? друкувати в "Радi", ?м навiть здаються небезпечними такi рядки: Нi, вiн не вмер! Поки ще наше слово Лунатиме серед степiв, лугiв, Його пiсень розiлл?ться чудово Мелодiя по сизiй млi вiкiв. I заповiт братерства та любовi, Що вiн нам дав, як стяг, на боротьбу, Перелетить луною в iншi мови I правдою подужа? злобу. - Якщо не можна друкувати такi вiршi, то всього Пушкiна могли б теж заборонити, - хвилюючись, Панас Якович почав палити цигарки. - Уяви собi, Панасе, що пише державний цензор про мо? вiршi, присвяченi Шевченковi: "Исполнено мрачного отчаяния за нравственный гнет, испытьшаемый Украиной... Высказывается надежда, что настанет время, когда спадут цепи вековой зимы, когда заговорят даже немые, все вместе запоют новый искренний псалом"... Це ж ганьба! Невидана ганьба! - Старицький, нахмуривши брови, запитливо дивився на Мирного. - Ну, що ти скажеш? - Вiрю в часи, коли нашi дiти i внуки вивчатимуть iсторiю сатрапi?, як страшну минувшину... - Це так. Але що ми дамо, аби нас не проклинали та згадали незлим словом тi внуки? - Мене хвилю? i бентежить це. Кого згадають вони? Чи чиновника Рудченка, чи страждущого нинi, мало кому вiдомого Мирного? - Пиши! Тво? романи багато розповiдатимуть нащадкам. Не Рудченка, а Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобi поширити сво? творчi обрi?. В тебе ? сила i хист. Ти повинен створити драму з народного життя! Показати в нiй людськi пристрастi, розповiсти про багатострадну долю пiдневiльно? людини... Це конче потрiбне для нашого театру, який розпочав свою нову iсторiю виставами минулого року пiд орудою Марка Кропивницького. Нам потрiбний репертуар такий, щоб у ньому народ побачив себе, пiзнав сво? страждання, збагнув глибину сво?? душi... - Ти вгадав мо? намiри. Перший варiант драми "Лимерiвна" я вже написав. Не знаю, як воно виходить... - Друже мiй! - Старицький кинувся обiймати Панаса Яковича. - Ти повинен зачитати написане. Зачитати в тiсному колi. Треба запросити ?длiчку, його учениць... Як тодi, пригаду?ш? До речi, я маю передати вiд Лисенка ноти Олександрi Михайлiвнi. Вiн виконав свою обiцянку. - Олександру Михайлiвну я рiдко зустрiчаю... - Чому? Дуже мила дiвчина. Може, заважа? ?? шляхетнiсть? - Не тiльки шляхетнiсть, а й перебiльшена уразливiсть. - То дiвчинi не шкодить. Зiйдемося в одному колi. Я вас помирю. До речi, вiзьмiть переданi Лисенком ноти, щоб вручити Олександрi Михайлiвнi... Наступного дня до сусiдки Панаса Яковича Анни Осипiвни прибули Ало?з Вячеславович i Олександра Михайлiвна. Тут ?х чекали Панас Якович i Михайло Старицький. Олександра Михайлiвна скромно привiталася. Панас подав ?й ноти - подарунок вiд Лисенка. - Спасибi... Така честь... Я дуже рада, - меланхолiйно-задумливий вигляд дiвчини пройняла ледь вловима усмiшка. Вона несмiливо подала руку Панасу Яковичу. Вiн потис ??. - От ми знову зустрiлись у цiй затишнiй кiмнатi, - нiяковiючи, промовив Панас. - Михайло Петрович розповiсть нам ки?вськi новини... Про театр, про... - Нi, друзi. Насамперед давайте послуха?мо нову п'?су Панаса Яковича... А про новини я розповiм потiм. - Згода! - авторитетно кивнув Ало?з Вячеславович. Олександра Михайлiвна запитливо глянула на Панаса Яковича. Вiн почав читати драму "Лимерiвна". Живою постала в нiй народна балада про вродливу, пристрасну Наталю Лимерiвну, про розгульну матiр Лимериху, про коханого Василя Безродного та про нелюба Карпа. Сила почуттiв, вiдданiсть Наталi захоплюють слухачiв, ?? монологи Панас Якович зачиту? лiрично, сам хвилю?ться. Олександра Михайлiвна сiла ближче до читця, не зводила з нього вогких очей. А коли закiнчив, у не? вирвалось: - То так насправдi бува?? Я бачила "Грозу" Островського. Там теж трагедiя... Ой, як менi шкода Наталю!.. Це ви, Панасе Яковичу, таке видумали чи бачили? - Прозоро-голубi очi Олександри слiзно засвiтилися. Вона аж нiяковiла, дивлячись на Панаса. Лице зашарiлось. Задумливо сидiв Ало?з Вячеславович, пiдпираючи рукою сиву голову. Анна Осипiвна пiдняла свiй, наче рiзьблений, профiль, запитливо дивлячись на Олександру Михайлiвну. Михайло Петрович, перебираючи кiнчик напiвпосивiлого вуса, повторював: - Добре, братику... Добре... - Пiсню про Лимерiвну я знаю, - поважно заговорив ?длiчка. - До цього часу я ?? сприймав, як композитор, у гармонi? звукiв. А тепер сприймаю, як вираз трагедi? родинно?, трагедi? соцiально?. Так можуть виникати ревнощi мiж композитором i письменником. - Ревнощi можуть бути високими, благородними, - додав Старицький. - Як ви дума?те, Олександре Михайлiвно? - жартома звернувся до дiвчини, i вона ще дужче зашарiлась. На виручку ?й поспiшила Анна Осипiвна: - Олександра у нас ще не зна?, що таке ревнощi. - Анно, я сама за себе можу сказати. - То говори. - Трохи зачекаю. Ще не все зважила. - Доки Олександра Михайлiвна чекатиме, - жартував Старицький, - дозвольте менi вiд усiх присутнiх обiйняти й поцiлувати Панаса Яковича. Старицький наблизився до Мирного, розпростер руки. Але на завадi стала Олександра Михайлiвна. - Нi! Чекайте! За всiх я обiйму Панаса Яковича, - несподiвано для присутнiх вона обвила руками його шию. - Олександре! - обiзвалась Анна Осипiвна. - Незручно так дiвчинi. Незручно... Що б сказала наша "маркiза"? Олександра Михайлiвна ще мiцнiше обвила руками шию Панаса Яковича. - Отак, - примовляла вона. - "Маркiза" не навчала мене такому, i я рада, що сама дещо зрозумiла. Це не безсоромнiсть, а щирiсть, Анно! Менi хочеться зараз грати, спiвати, шаленiти! Пам'ятайте, що мене недаром називають одержимою, шаленою. - Обличчя Олександри горiло, розвихрене волосся закучерявилось, падаючи на лоба. - Тепер я не iнститутка з роду Шейдеманiв. Я шаленiю вiд краси... Не сподiвалися, Ало?зе Вячеславовичу, мiй дорогий учителю, бачити такою свою ученицю? - Я завжди бачив у вас сковану iнститутом силу пристрастi. - Менi розкував ?? Панас Якович... Я хочу грати i ридати разом з Лимерiвною! - Олександра сiла до фортепiано. Михайло Петрович подав ?й привезенi вiд Лисенка ноти. - Я буду грати, а ви, Ало?зе Вячеславовичу, розповiдайте чудову притчу про пташине спiвоче царство... Розповiдайте, про що шумлять дуби. - Ударила по клавiшах. Буревiйно загримiли акорди, поволi розпливаючись у шумовиннi дубового листу. Вимережувалась у мелодiйному звучаннi легенда, подарована композитором. * * * У напруженiй працi минала зима. А перший подих весни принiс хвилюючi вiстi. В "Правительственном вестнике" сповiщалося, що нарада мiнiстрiв внутрiшнiх справ, народно? освiти, юстицi? та обер-прокурора найсвятiшого синоду Поб?доносцева ухвалила припинити видання "Отечественных записок". - З усiх убивств останнього часу найтяжче вбивство учинено 20 квiтня 1884 року - вбивство "Отечественных записок". Пострiл злочинцiв спрямовано на вiльну думку, на громадянську честь i мужнiсть, - так мовив Панас Мирний, наче доповiдаючи Панасовi Рудченковi про сво? переживання. Розумiв, що цей реакцiйний пострiл влуча? i в "Раду" Старицького; ?? видання буде припинено. У такi хвилини скорботи радий був розважити себе зустрiчами з Олександрою. Сво?м дзвiнким смiхом вона затамовувала сердечнi болi. Знаходив якусь душевну потребу зустрiчатися з нею, милуватися, впиваючи безхмарну блакить очей. А довгими вечорами самiтностi нiби приносила свiй невиплаканий смуток невiдступна тiнь Галi, бентежила уяву. Тодi наповнювався новими сторiнками роман. Потiм нiс сво? налите жалем серце до Олександри. Дитячою безпосереднiстю, несподiванками вона збуджувала настрiй, вносила то неспокiй, то вiдвертала думки вiд повсякденних турбот, ?? химерна вдача i бентежила Панаса Яковича, i приносила радiсть. Коло особистих iнтересiв з кожним днем поширювалось. Вiдриваючись вiд працi, ходив до жiночого iнституту, прогулювався в парку, прислухався до гри на фортепiано, угадував, хто гра?. Адже Олександра пiд керiвництвом ?длiчки почала викладати в iнститутi гру на фортепiано. В чеканнi знаходив самовтiху, наче дисциплiнував себе в новiй, ще не осмисленiй галузi життя. Iнодi бентежився з того, що таке юне дiвча примушу? його ходити тут i поглядати на вiкна. Зустрiчав на але?, коли виходила з iнституту, простували через плац, зупинялися, жартуючи, бiля каруселi, де розважалася молодь, слухали, як катеринник виводить "Розлуку". Смiялися i схилами спускались аж до Надворскля. Наче пливли в повенi хвилястих лугiв. Прислухалися й до гомону дiброви, i до зачаровано? тишi прозорого плеса, де щедро, як зорi в небi, красувалися бiлi лiле?. Дзвiнко смiялася, коли Панас, забрьоханий, повертався вiд берега i приносив лiле? з довгими гнучкими стеблами. Обвивала ними собi шию i квiтчала груди. - Так хороше? - запитувала. - То недоторканна краса лiлей. - Панас розповiв легенду про дiвчину, яка, тiкаючи вiд житт?вих знегод, щоб зберегти свою первiсну красу, забралась на неприступне плесо i перетворилася на водяну квiтку. Ще й Шевченковими словами забарвив легенду: А весною процвiла я Цвiтом при долинi, Цвiтом бiлим, як снiг бiлимi Аж гай звеселила. - Легенда на мене смуток навiяла. - Олександра поскидала з ши? гнучкi стебла, поклала бiля себе, задивилася на хвилi, наче й сама заколисувалась у тихоплавному гойданнi. - На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще бiльше, коли я дивлюся на жiнку, як на лiлею. - I на мене так дивишся? - наче прокинулась вiд зачарованого сну. - Так... - Я не хочу, щоб так на мене дивилися. - Всi ви, вихованки шляхетського iнституту, як тi лiле?. А поза вас виру? життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не зна?те цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в розкошах, не зна?те, що таке сльози трудово? людини... - Не хочу бути лiле?ю! - Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась. - Не гнiвайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати, а слiв не вистача?. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Нашi вза?мини переростають межi звичайно? дружби... - Вони вже переросли, - задумливо посмiхнулась. - Але куди все це може повести нас? - Ти дивишся на мене, як на пан?нку? - Так... Як на вродливу, випещену в розкошах пан?нку. - Хочу довести, що я можу бути iншою! - Чим? - Пiснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навiть босою ходити, як простi дiвчата... - Нiжки поколеш... - Хай!.. Iспити в iнститутi я складала добре. Хочу скласти iспит iнший... Для тебе!.. Чу?ш, для тебе! - очi Олександри загорiлись. - От завтра переодягнусь у просте вбрання i прийду до тебе. - Це жарт? - Нi, не жарт! - А потiм у такому вбраннi пiдеш викладати панночкам гру на фортепiано? - Нi... Пiду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш. Замовкли. Тихе плесо, нiби прислухаючись до розмови, почало гойдати на сво?му лонi вечiрнi зорi. Вони були чистi, задумливi... Та ?хню задумливiсть обiрвала Олександра дзвiнким смiхом. - Чого ти? Смiшно? - Нi, весело... - Не розумiю. - Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозумiти. Мене навiть наша "маркiза" почина розумiти, а ти... - Я ж не "маркiза", - запитливо поглянув. - Не ображайся... Я не така. От одягну найпростiше вбрання i вийду до тебе. Тодi веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха! - Не жартуй. - Хочеться жартувати! - Не забороняю... - А ти спробуй заборонити! - Не маю влади. - Добувай! - А ти коритимешся? - Побачимо. Ха-ха-ха! - Приходь завтра в тому вбраннi... - Куди, до каруселi? - Так, до каруселi. Завтра ж недiля. Вранцi, о десятiй годинi. - Для iспиту? - Може, й для iспиту. - Мого чи твого? Ха-ха-ха! - Я серйозно. Не жартую. - А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха! Котився смiх, лягаючи на хвилi потемнiлого в сутiнках плеса. * * * Рiвно о десятiй годинi наступного дня був, як умовились, бiля каруселi. Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на головi старий кашкет - наче якийсь заробiтчанин. Почав тривожитись - минав час, а Олександра не приходила. Невже пожартувала? Пiдходив ближче до каруселi, задивлявся на кружляння весело? молодi, наче щось намагався вловити в тому кружляннi, в звуках "Розлуки". На цей раз вони були розпачливими i до болю верескливими. Вiдiйшов, прислухався до розмов. Аж ось, де не вiзьмись, просту? в розкiшному аристократичному вбраннi Олександра i з нею - "маркiза". Проходять повз. Не витримав, злегка пiдняв кашкет, наче вiтаючись. - I такi ?, - обiзвалася до Олександри "маркiза". Навела лорнет. - Видно, що iнтелiгент. Жебрачить. - Витягла срiбну монету з блискучо? жiночо? торбинки. - Понеси, дай йому. - Не треба... - вiдвела Олександра руку "маркiзи" i зашарiлася. Пiшли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янiлий. Сон це чи дiйснiсть? Ледве опам'ятався й пiшов навмання шляхом. "Жебрак, - шепотiли вуста, - жебрак. Може, в цьому ? правда. Гiрка правда. Я ж письменник того народу, що жебрачить". Пригадувались рiзнi оповiдання про жебракiв, i вiд того ставало ще гiрше. Ненароком зустрiв Ало?за ?длiчку. - Панасе Яковичу? - здивовано розвiв руками. - Ходiння в народ тепер у модi. Ходiмо разом. Я люблю слухати розваги молодi. Завжди почу?ш якусь цiкаву пiсню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти. - Чиню сам над собою iспит, - сумно вiдповiв Панас Якович. - Житт?вi iспити не зашкодять. - Так, житт?вi й безглуздi. - Безглуздя в тобi я нiколи не примiчав. - То було ранiше, а тепер... - Що сталося? - Нiчого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи писати романи, чи самому мандрувати в ролi якогось романiзованого героя? - I те складне, i те... Бачу, що заговорив у тобi вiк розсудливо? зрiлостi. А зна?ш, що за останнiй час Олександра Михайлiвна дуже цiкавиться тобою. При кожнiй зустрiчi розпиту? й хвилю?ться. - Розпиту?? - вирвалось. - Не нагадуй про не?. - Не буду. Он гурт зачина? пiсню, ходiмо послуха?мо. - ?длiчка попростував до гурту, наспiвуючи: Розлука ти, розлука, Несеш менi печаль... Збагнувши настро? Панаса, почав наспiвувати iншi мотиви. Дома знаходив вiдраду в читаннi лiрики Гейне. Брався перекладати, виливаючи свiй смуток. У перекладi рiдною мовою глибше пiзнавав душу поета та й самого себе - "В душi мо?й сльози, а серденьку туга", "Чого ти тiка?ш вiд мене?"... * * * В чеканнi несподiванок каламутне попливли днi i ночi. Навмання ходив iнодi до будинку жiночого iнституту, зупинявся в але?, куди доносились звуки фортепiано. Пiзнавав у них того ж Бетховена, що й ранiше слухав з таким хвилюванням. Бачив, вийшла з будинку Олександра i швидко пiшла алеями. Не наважився йти слiдом, бо наче вiд ?? постатi повiяло холодом. Понесла гордо пiднесену голову i звабливо стрункi плечi, наче пишалася недоторканою вродою. Якi контрасти жiночо? краси! Змагання думок i почуттiв переносив на сторiнки створюваного роману. Нiби стежив за кожним кроком життя геро?нi, накреслював новi епiзоди епiчно? розповiдi, в якi вривалися лiричнi мотиви уболiвання за долю жiнки. Особистi враження й тривогу по?днував у психологiчних сплетiннях, розкриваючи душевнi колiзi? вразливо? особистостi. Не зовнi описував, а освiтлював власними почуттями пригоди, що снували сюжетне плетиво роману. Не могла житт?радiсна й химерна сво?ю поведiнкою iнститутка заслонити всi уболiвання письменника. На крилах мрiй приносила муза смуток Галi. Хотiв бачити ?? в iнших обставинах, бажав, щоб доля ласкавим сонцем усмiхнулася до не?. Ось вона пробуджу?ться. Ранок. "Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху ?? простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укрив усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно... Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля не?. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по ?? повному i, як снiг, бiлому лону... ?й почулося, мов хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу..." Здавалося, й власне життя поринало в епiзодах роману. Наче шукав у ньому свою непривiтану долю, ?днав ?? з долею багатьох. Вiв та?мничi розмови з сво?ми героями i звiряв ?м та?мницi власного серця. Недаремно ж сивина почина? прикрашувати скронi. А серце благало живо? розмови не тiльки з героями, що ?х плекала уява, а й з людиною, яка б збагнула голос душi, заповнила ?? радощами й скорботою. Як нiколи, вiдчував свою самотнiсть у холостяцькiй кiмнатi, що поглинула в сво?х чотирьох стiнах вiсiмнадцять рокiв його скромного життя в Полтавi. * * * Одного недiльного ранку, коли завершував хвилюючий роздiл роману, хтось постукав. Вiдчинив дверi. Швидко в кiмнату ввiйшла, смiючись, Олександра. - Це ти? - вирвалося зненацька. - Хiба не пiзна?ш? Нарядилась так, як обiцяла. Дивись, чи схожа я на селючку? - Але чому тодi... - Не питай. Так бува?... Якщо ти вирiшив мене перевiрити, то я маю право проекзаменувати й тебе, граючи на тво?му терпiннi. Не соромишся в такому виглядi пiти в мiсто, як умовились ранiше? - в ?? голосi чулась настирливiсть. - Може, передумав? - Нi, не передумав. Але не можу всього збагнути. Так усе раптово, наче якийсь сон. - Якщо сон, то почека?мо, доки ти прокинешся. Ха-ха-ха! Який ти справдi... - Дивний? - Не дивний, а втiшний. Менi весело з тобою. - А менi й весело, й прикро. - Не до лиця тобi згадувати прикростi. Вируша?мо в умовлену мандрiвку! Разом будемо тримати iспит. Неквапно пiшли вулицями. В Олександри на ногах простi черевики, на головi бiленька хусточка. Поблякла сiренька кофтина та картата спiдничка - нiби на не? шитi. Попросила в служницi. Панас Якович - у старому солом'яному брилi, як заробiтчанин, нiс торбинку за плечима. Проходячи повз тюрму, зупинилися. З вiкон виглядали зелено-блiдi обличчя арештантiв. Вони трималися худими кiстлявими руками за грати. Десь з темного кутка билась об них пiсня, наче хотiла вирватися на волю, щоб розвiятися просторами, позмагатися з вiтром легкокрилим. - Браття! Подивiться, яка селючка погляда? на грати! Може, чиясь знайома або родичка? - Скупчилися бiля вiкна арештанти, дивилися запалими очима. - Так у нашому селi одягаються! Швидко наблизився вартовий з багнетом за плечима. - Провалювай! - владно гукнув, понiс вимуштрувану постать з такою холодною урочистiстю, наче вiн тим багнетом оберiгав цiле царство. - Чу?ш, Олександре? - Чую... - Бачиш, Олександре? - Бачу... Шлях мандрiвникiв послався до привокзально? площi. Тут збилося багато народу. Над майданом колихався людський галас, час вiд часу заглушуваний гудками паровозiв. Цiлi сiм'? з сво?ми пожитками, лахмiттям прибули, щоб ?хати на переселення, на заробiтки. Це не бiблiйнi вигнанцi з рiдного краю шукають землi обiтовано?. На них чека? iнша земля - незнана, що десь лежить за рiками, за лiсами. Не пророчили на нiй щастя дiди i прадiди. Без батькiвських заповiтiв кудись мандрують шукачi землi, працi... Де ?? шукати? Хто покаже шлях мандрувань i кра?ну примарного щастя? Хто цi шукачi несподiванок i жорстоких прикростей? Хто цi битi вiтрами i негодою, виснаженi, потомленi люди з мужицькими, жилавими, схудлими шиями? Хто вони - обдертi, босоногi, в брудних сорочках, латаних свитках? Чого шукають, дивлячись невiдомо куди сво?ми засмученими очима, що ледве зберiгають ознаки вроджено? краси? Куди просту? цей люд, вiками уярмлений, нуждою сповитий, темрявою вкритий? Це тi, котрих голод гонить на торжища продавати себе. Це тi, котрих не зiгрiла рiдна земля, як зiгрiва? мати немовля бiля сво?х грудей. Це збiднiлi, спролетаризованi працiвники родючих нив, загарбаних чiпкими руками хижих нагромаджувачiв багатства. Обдуренi й обкраденi, випханi нуждою з села, вони несуть сво? потомленi руки, непривiтанi серця в далекi свiти, ?х уже не в'яже до рiдно? хати нi пiсня солов'я, нi шелест дiдiвських дубiв, нi гомiн зелених га?в та плескiт хвиль прозорих рiчок... Шукачi примарного щастя несуть кудись тягар сво?? жури разом з сумливо-бунтiвливою пiснею. Наче вписував слово за словом у книгу народного буття: "Краю мiй! Родино моя! Багато по тобi пройшло-потопталося лiт i вiкiв, багато розлилося слiз та горя, посiялося кiсток та кровi; та не занехаяло це тво?? пишно? краси, твого безмiрного достатку. Зате занехаяло тво?х безталанних дiтей: несуть вони, босi й голi, свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рiдних дiтей". Глянув на Олександру. Вона дивилася на людей. Вперше зблизька бачила ?х такими. Збiглась рисочка мiж пiднятими вiд несподiванки бровами, ?? одурманював дух спiтнiлих людських тiл, брудного дрантя та пожиткового мотлоху. Перемагаючи всi прикрощi, вона пiдiйшла з Панасом до сивого дiда, що сидiв бiля ватри, пiдкладаючи до вогню цурпалочки, варив щось у казанку. На грудях у дiда жалiсливо телiпалася медаль. - Здрастуйте, дiду! - Панас зняв з плеча торбинку, поклав на землю. - Здоров, здоров, сину... Звiдки ти будеш? - З Миргородщини, дiдусю. А ви ж звiдки? - Ми з пекла родом. Створив нас бог на посмiх чортовi, - дiд поглянув на Олександру. - Дiвка мила в тебе. То, може, дружина? - Дружина, дiдусю, - Панас поглянув на Олександру, посмiхнувся. - Нi, дiдусю, ми ще не подружилися. То вiн жарту?... - Краще подружитись, а тодi й мандрувати... Теж на Сибiр шукати вiльно? землi? - Може, й на Сибiр, тiльки далеко, звiдси не видно. - Бодай i не бачити, - дiдовi очi налилися смутком. Вiн зiтхнув. - Лихо гонить нас усiх. А спитай, куди? В якi щасливi кра?? I чого шукати, коли правди не знаходимо в рiдному кра?? Шукали ту правду колись дiди i прадiди нашi, коли ще порох тримали в рогастих порохiвницях та шабель не кидали з рук... А тепер i правду нашу привласнили, i землi загарбали. А спитай - чия то земля? Не цих же кровожерiв, що ладнi не тiльки землю загарбати, а й сонце пошматувати, коли б до неба дiстали сво?ми пазурами... Нема, нема правди на нашiй рiднiй землi. - Може, ту правду треба пильнiше шукати? - Може, сину. Ось i я шукав ?? все життя i на заробiтках по економiях, i наймитом, i пастухом. Шукав i не знайшов... Правда, як оцей цурпалочок у вогнi. Коли горить, то грi?, а потухне - тiльки димок куриться... Правда, як оця медаль, - дiд показав на сво? г