Iван Пiльгук. Дуби шумлять ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Повiсть Частина перша. Ой три шляхи широкi? Шумлять старезнi дуби... Грiзною сторожею стоять вони по шляхах до палацiв Кочубе?в, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, нiби марять столiтнi сни про долю краю. Вiтер вигра? шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрiбних птахiв. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрiчкою i щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить крiзь вiти, мiцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гiлку, чекаючи облоги присмеркiв, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним бiдняцьким оселям. А коли ранок осмiхнеться полиневою росою, щеза? десь пугач, ховаючись у козацьких ру?нах, щоб дати привiлля розбiйниковi яструбу полювати на пустотливу горлицю. Понуро шумлять старезнi дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто гомiн той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи сво? увiлл? в те шумовиння, як ото вливають медовий хмiль у срiбний келих? Дуби шумлять, а вiд них стеляться битi шляхи. Ой три шляхи широкi?, куди поведе ними доля невгамовного мандрiвника? На яку колiю ступить його нога, щоб дiйти туди, де плекана мрiя сну? надi? голубi? Та?мниче срiблострунним передзвоном виграють дуби, вiщуючи путь-дорiженьку... Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу безжурнiсть i втiху. А потiм перебирав у кiмнатi папери, вiдкладаючи значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис: "Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"... - Смiйся, колезький ре?страторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо шепотiли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столi. Звiдти виглянуло молоде, блiдувате, заросле чорною борiдкою обличчя. Темнi очi пронизливо дивились, нiби докiрливо промовляли. Пригадав, як одна вiдвiдувачка в миргородському казначействi вiдшукувала його - помiчника бухгалтера - i запитувала: "Скажiть будьте ласкавi, де той сидить, що в нього очi говорять..." Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось вони - свiдки хвилювань, тривоги й роздумiв. Читав написане: "Пригадалася моя служба i в Гадячi, i в Прилуцi, i тута. Невесело, i як невесело? - зробилося на душi, - наче камiнь хто звалив на хилi груди. Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом i начальник знiчев'я нала? тебе - i то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хлiба ?сти... Серце мо? наливалося вогнем, у грудях ходили прибо? гнiву... О, чим я тобi вiдомщу, ти, кляте життя - невiльне, пiдданське! Чим я тобi вимещу, дурний начальнику, за тво? даремнi попрiки, за тво? огудне i неправдиве слово?! Нiчим? Нi, я виставлю тебе на показ усьому мировi, тво? дурнi привички, тво? насилування чоловiчо? совiстi". Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гiркотну долю безталанно? жiнки. Не хотiв вимовити ?? iм'я. Не мiг його вимовити так, як ранiше, при зустрiчах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж чиновницьке життя, безглузде, пiдлегле, та ще й темрява вiдiрвали ??, непорочну, вiд рiдного дому, повели десь у велике мiсто. А там що? Може, зустрiну, перевiвшись туди на роботу... Очевидно, зустрiну... Мушу зустрiти! Як у пiснi, у казцi, а знайду ??. А коли нi, то опишу ?? долю, несподiвану молодiсть. "Музо моя - госте одиноко? душi! Не покидай мене, поки я не викончу мо?? Галi як слiд... Вона покiрна дитина твоя, люби ж ?? i грiй, доколи ще б'?ться кров у мо?му серцi!.. Бо що ж без тебе зосталось менi? Хата - пустка, люди - бездушнi трупи людей... Я язик собi вирву, коли вiн, стiлько лiт даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб i камiння завило, щоб у бездушнi трупи не урвався свiт правди i любовi... 1870 рiк..." Хоч уже минув цiлий рiк, як записав цi слова, але вони не втрачали гостроти, звучали ще вразливiше, коли готувався до подорожi. Уважно переглядав i складав речi, готував ?х у дорогу. Здавалося, до них торкалася тепла дiвоча рука, а синi, аж чорнi, очi смiялись i проймалися тугою. Наче чув ?? запашний голос, що вiдгомоном лягав у серцi, коли виводила стиха: "Ой три шляхи широкi? докупи зiйшлися". Нiби вiщувала розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, вiдгонив сон. Ранком залишив рiдний Миргород, сонливi кривулястi вулицi, порослi бур'янами, прибитi пилюгою. Але не залишав породжених тут мрiй - нiс ?х з собою в широкий невiдомий свiт. Бiля порога стояла бричка. На нiй небагато речей, валiзка з паперами й гiтара - розважальниця гiрко? самоти. Прощай, рiдна Миргородщино, прощай, хатино, в якiй колись мати сповивала, випрошуючи в долi пiснею колисковою й теплою сльозою щастя для сина. Прощай, недоспiвана пiсне юностi - постiйна супутнице роздумiв i хвилювань. Прощайте, росянi бережечки Хоролу, вимiрянi босонiж аж до лугових просторiв, щедро повитих лiлово-рожевою материнкою, золотаво-чубатими козельцями, буйноквiтним звiробо?м, похилою кульбабою, густолистою шавлi?ю. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцiннiший скарб, пахощi трав та яблуневих садiв, а з ними - радощi й скорботу, щоб не розставатися на незвiданих шляхах тривожно? юностi. - Пора вирушати, - гомонiв фурман, натягаючи кобеняк, - щоб в обiдню пору до?хати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осiннi днi куцi, що й за хвоста не втрима?ш. Погода непевна, пiде дощ, то поповземо, як рак на мiлинi. Заскрипiли колеса, ронячи прощальнi зойки. Фурман цьвохнув батогом, поглянув на схiд, де сонце поволi вiддiлялось од посiрiло? землi, сором'язливо зазираючи до миргородсько? калюжi, прославлено? з давнiх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав до повстання проти шляхти. На каламутнiй хвилi загелготали гуси. ?м байдуже, що чверть столiття минуло вiдтодi, як химерний земляк записав: "Тепер Миргород зовсiм не те. Будови iншi; калюжа серед мiста давно вже висохла, i всi сановники - суддя, пiдсудок i городничий - люди поважнi i благонамiренi". Сплеснув дужим крилом гусак на березi, занурюючись у воду. Здавалося, радiв з того, що калюжа таки не висохла. А до сановникiв мiста йому байдуже. Пiднявши гордовито сизу голову на довгiй ши?, поплив вiд берега, нiби бундючився з того, що навiть гегелiвський Iван Никифорович назвав гусаком колись свого земляка Iвана Iвановича. По задумливому обличчi юнака ковзнула усмiшка й застигла у великих очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому березi, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу. За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухiв грати в ковiньки, навчався у них спiвати й примовляти, гнiватись i радiти. Тодi здиралися на високу бурту, звiдки видно мiсто з церковними банями й садами. А навколо слалися неосяжнi степовi простори, заллятi бризками сонця. Нiби вчуваються хлоп'ячi вигукування: Сонечко, сонечко! Виглянь у вiконечко. Бо татари йдуть, Тебе зарiжуть, Тво?х дiток заберуть! Тодi й овечата прислухались до дiтвори, збившись у гурт, нiби справдi лякалися лихо? татарви, а ромен-зiлля нахиляло сво? стебельця до землi, чекаючи яко?сь несподiванки. Ставало тихо, хоч мак сiй. I чутно було, як сонце бринить на струнах: д-дзi-iнь, д-дз-зi-i-iнь... З бурти видно Чумацький шлях. Iнодi поволi посунуть ним заярмленi круторогi i зариплять вози. А бува?, по шляху поженуть арештантiв. Женуть у той будинок, що здалеку вишкiрився гратами. Тодi й сонце переставало дзвенiти на сво?х промiннях-струнах. На спохмурнiле обличчя лягла тiнь задуми... - Чи далеко вже за?хали? - Скоро ви?демо на Сорочинський шлях. Ось уже й Пслянi затоки видно. Коней треба напо?ти, - цьвохнув батогом. Конi побiгли. Та недовго трюхикали. Пiски та вибо? затримували рух. Колеса скиглили, залишаючи слiд у коли, що одноманiтною смугою стелилась у минуле. А попереду що? В Гадячi треба попрощатися з батьками, зустрiтися з братом Iваном, що прибув погостити з Ки?ва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу. Бiля плеса фурман зупинив коней. - Хай трохи перепочинуть, щоб спiтнiлими не напувати, - злiз з брички, пiдiйшов до берега. За ним i Панас. На березi шелестiв очерет, нагинаючись до пожовкло? осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовковi коси, зазираючи в тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспiвану пiсню кохано? дiвчини. Фурман напо?в коней. По?хали. Сполоханi чайки заскиглили, розносячи над плесом тиху журу. - Хотiв би ще почути якусь казку. Ви добре розповiда?те, - звернувся Панас до фурмана. - З казками та пiснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з вiтром розмовляти. Але треба поспiшати, бо сьогоднiшнiй четвер тiсно упира?ться в п'ятницю... Но-о-о, ледачi! Послався шлях крiзь чагарники, забарвленi осiнньою позолотою. Незабаром показалися Сорочинцi. Залишки земляного валу, яко?сь древньо? ру?ни говорили, що тут з давнiх-давен таборилися люди й столiттями змагалася воля з неволею. Може, тi ру?ни залишились ще вiд панiв польських, пiдвладних I?ремi? Вишневецькому, що тримав у сво?х магнатських руках великi ма?тностi по всiй Полтавщинi, доки не змела ?х козацька хурдига. Вузькi сорочинськi вулицi, нiби вiд древностi, повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась зачарована брама - у всiй величi красувалася кам'яна Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лiвобережно? Укра?ни Данилом Апостолом. Власне, збудована умiльцями Полтавщини - каменярами, рiзьбярами, мулярами. Зiр приваблю? пластика фасадiв, декоративна майстернiсть лiплення, химерна рiзьба дверей, кольорова гра вiтражiв. Укра?нське барокко. Слава трудiвничим рукам полтавських умiльцiв! Роздорiжжями по?хали, залишивши Сорочинцi... Несподiвано рвонув вiтер, засвистiв, б'ючись об придорожнiй покошланий тонконiг та порудiлi куделицi буркунiв. Наповнений сивизною простiр розкришила блискавка. - Коли б скорiше до тих хуторiв до?хати. Там ? корчма, - фурман показав пужалном i тривожно поглянув на пiвнiч, звiдки насовувалась темна хмара. - Но-о-о, ледачi! - Байдуже, - спокiйно вiдповiв Панас. У голосi чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми. Та ось нiби велетенський казковий дракон розпростер чорнi крила, обiймаючи ними пiвнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобiй з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завiсою кутався обрiй, заслоняючи шлях. - Но-о-о, ледачi! - Не поспiшай... Вперше серед степу бачу такi змагання неба з землею, - Панас аж звiвся на бричцi, оглядаючи затьмарений небосхил. Не встигли до?хати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожнiх. У корчмi порозвiшували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горiлкою. За столом куняли якiсь пiдпилi чоловiки, не скидаючи з себе свиток та вогких сiрякiв. Один кремезний з виду, лiтнiй чоловiк роздягнувся, латав сорочку та зашивав дiрки на смугастих штанях, бурмочучи: - Оце такi бурлацькi заробiтки... - Латай, може, й долю свою драну залата?ш, - вiдповiв сивоголовий, з запалими очима чоловiк. - Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо. - Досить того, що нашi дiти та жiнки плачуть. - Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька слiз позичати, а сво?х не вистача?. - Плакати, то однак, що дурному з гори бiгти, - блиснув очима той, що латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькi святi. Тi сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусiди попросимо на латку, - з прихованою посмiшкою глянув на завiталих подорожнiх, примруживши око. Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман вiдвернувся, знизавши плечима. - Латанi сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вiльнi за царським манiфестом, то на старi латки нашива?мо ще й новi... - Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графсько? землi, то, може, й сорочку б мали нову... - Пошмату?ш... Хочеш закабалити себе i сво?х дiтей та внукiв, то бери кiлька десятинок землi в Гудовича i сплачуй за не? протягом сорока дев'яти рокiв. Сплачуй уп'ятеро дорожче... - Не дешевше вiдда? на викуп i пан Галаган. Дарма, що кажуть, вiн козацького роду. - Вiд того роду дочекалися гiркого плоду. - Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу. - А де той слушний час? - Запитай вiтра в полi. - Та ще й потихеньку, щоб хто не пiдслухав, бо спина буде бита. - Нема долi, i слушного часу не дочека?мося, - понуро загули сiряки. - А докiль треба голодну нашу волю чимось пiдживлювати... - Чаркою горiлки... - Не допоможе... Чоловiки перезирнулися, криючи якiсь та?мницi в гiрких усмiшках. Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмовi шматки недожурено? журби, невиплаканих страждань, недосмiяно-го гiркого смiху, недомовлених проклять. То розмовляли люди невiльно? працi, сини степового простору i бiдностi. Нiч сво?ми широкими обiймами укривала ?х у цiй похилiй придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках. Чадив каганець, гойдаючи примарнi тiнi. Нiби козак Голота, посвоячившись з сатаною, шука? роздолля, рветься на волю з похило? корчми... Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар запропонував Панасовi ослiнчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала в себе всi корчмарськi пахощi разом з вологою. - Нi, я пересиджу до ранку, - вiдповiв Панас, примостившись на ослiнчику. Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв, то затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними снувалася каламуть роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi тiнi негоди вiдмiряли тривожнi хвилини. Пiд ранок дощ ущух. Заклiпали зволоженi вранiшнi зорi Сонце, не виринаючи з-за обрiю, чекало золотаво-багряним вiялом промiння по верхiв'ях дерев, нiби довiдувалось, чи можна спокiйно визирнути на обважнiлу, зволожену землю. Ночiвники-нетяги один по одному зникли з корчми... Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi, колихаючись по розмитих вибо?нах. Благословляючи народження дня, забринiли на променевих струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки. Пiд склепiнням прозорого неба кожна жива iстота почала славити життя. Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути осiннi кольори лiсу, до якого наблизилась бричка. Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся на Панаса. Той прочитав у його поглядi щось непевне. - Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах. Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили з колi?. Найкремезнiший схопив коней за вудила. - Стiй! - владно зупинив подорожнiх. Пес загарчав, показавши зуби. Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його був суворий i владний. Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала сокира. В другого в руцi - замашна дубина. Стояли просто i твердо, як господарi на власнiй землi. - Хто ?де? Звiдки й куди? - Так-таки iменно... Звiдки i куди? - хитро додав натоптуваний, з круглим, зарослим, як у куширi, обличчям чоловiк. За халявою в нього виднiвся колодiй. Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн витяг цигарки, запалив i зiйшов з брички. - Добридень вам, добрi люди! - з усмiшкою привiтався i простягнув цигарки невiдомим. - Запалюймо! - Запалимо потiм, - понуро вiдповiв той, що зупинив конi. - А зараз у нас ? дiло. - У доброму дiлi треба, щоб були руки бiлi, - пробував пожартувати фурман. - Руки у нас не бiлi, а отакi, - показав свою, як гиря, руку отаман. - Ми чорними руками робимо святе дiло. - Та шука?мо свою голодну волю! Охляла вона, як курка на прив'язi, - додав другий. - Так-таки iменно, що голодна. Як на прив'язi пiд тином. - То такi шукачi i ? добрими людьми, - Панас не втрачав спокою. З його уст не сходила лагiдна усмiшка. Помiтив, як промайнула усмiшка i в великих очах наймолодшого. Щось добре i гнiвне свiтилося в них. - Хiба ми такими дурнями родились, - обiзвався юнак, - щоб лише байдикувати по свiту, незрячими шукати шляхiв? Хто шука?, той знаходить... Менi хочеться з цим чоловiком порозмовляти. - Порозмовляй, Гнате! Ти ж умi?ш пiдсипати перцю у варену юшку. - Так-таки iменно, - смiявся присадкуватий, поправляючи колодiй за халявою. Чоловiки тiснiше обступили подорожнiх. Дивилися суворими очима, в яких свiтилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте вiд давнiх поколiнь половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену крiзь столiття до днiв голодно? волi. - Вийшли з яру на шлях, - знову заговорив Гнат, - вiдбирати сво?, награбоване багатiями... Ви що везете? Може, ма?те великi грошi, то подiлiмося з нами, - загадково усмiхнувся. У його великих очах свiтились i згасали вогники. - Так-таки iменно, подiлiмося з нами... Потруси, Гнате, ?хню калитку, - пiдтоптуватий торкався до колодiя за халявою. - Великих грошей не маю, - неквапливо вiдповiв Панас i, витягнувши з кишенi гаманця, подав його юнаковi. Чоловiки обступили його, дивилися, що там ?. Перемовилися мiж собою. - Подiлимося пополам, - твердо заговорив Гнат. - Один червiнець нам, другий - вам, може, знадобиться в дорозi. А то ще зустрiнуть вас нашi спiльники по той бiк яру. Треба й з ними подiлитися. Це ми позича?мо до слушного часу. Коли надiйде наш час, то повернемо борг. - З процентом, - додав кремезний. - Так-таки iменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате! - В полiцiю, мабуть, доноса напишете? Не кваптеся. Вiтра в полi не спiймати. А яри нашi несходимi. Та й ночi темнi - нашi побратими. - Полiцiя так само осоружна менi, як i вам. На таких, як я, теж пишуть доноси. Чоловiки загадково переглянулися. - То ви, паничу, теж за нашого брата? - широко розплющеними очима дивився Гнат. - Такого ми ще не зустрiчали. - Безталання ваше болить кожнiй чеснiй людинi. - То ходiмте з нами, за отамана будете. Передам вам сво? горопашне отаманство, - пропонував кремезний. - Якщо нежонатий, то посвата?мо з нечистою силою. Скажуть тодi нашi хлопцi: "У яру пiд лiсом побратався з бiсом". - Брататися з бiсом можна й за лiсом. Та й не тiльки в яру, а й на широких шляхах. - Добра вiдповiдь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блука? ярами. Зiйдуться, як колись до Гаркупгi сходились. Загуля?мо, аж небо здвигнеться! - ледь вловима усмiшка ворухнула уста отамана. - У кожного своя доля i свiй шлях широкий... Прийде час, буду з вами... - Отже, до слушного часу? - Атож... Чоловiки доброзичливо посмiхалися. Гнiвнi очi отамана повилися тугою. Вiн поклав свою руку на Панасове плече. - Може, повернемо червiнця? - запитав Гнат. - Можна повернути! - кинув отаман. - Нi, не треба, - рiшуче заперечив Панас. - Хай буде завдатком на те, що ми зустрiнемось. Хотiлося б ще поговорити. - У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми ?? шука?мо, бо полуда з наших очей спада? поволi. - Полуда спада?. Так-таки iменно, а очi замилюють нам реформою, - додав натоптуваний, - Пiд три чорти з тi?ю реформою. - ?дьте, чоловiче добрий, сво?ю дорогою. А ми повернемо сво? оглоблi до лiсу, - владно промовив отаман. Чоловiки переглядалися мiж собою, як дiти пiсля провини, i розступилися, даючи дорогу. - Тепер i запалити можна, - отаман вiдкинув полу подерто? свитки, з-пiд яко? виднiлися старi оксамитовi штани. - Не дивуйтесь з мого одягу. - Витяг з кишенi тютюнову калитку, почав набивати люльку. - Це вiд пана досталося менi. Вiд пана Галагана! Нас, дворових, пустили на всi чотири вiтри, нiчого не дали. Тiльки сво? старi недоноски подарував Галаган, вiдпускаючи на волю. Скiльки латок на штанях, стiльки й рокiв минуло, як оголосили волю... Загорьована дотепнiсть зворушила Панаса. Вiн пiднiс Гнатовi цигарку. - Пахучий тютюнець... Фабричний? - Фабричний, - подав Панас вишитий кисет. - Вiзьмiть собi тютюну. Гнат насипав у жменю, розглядаючи вишивку на кисетi. - Гарна вишивка. Мабуть, щедра дiвоча рука вишивала? - Вишивала, - тоскно вiдповiв Панас, приязно дивлячись у збентеженi Гнатовi очi. - Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - ? i в тебе гожа дiвчина. Того червiнця вiддай ?й на дукачик. Коли з щиро? руки, то не гоже нести червiнця до шинкаря. Там вiн пiрне, i собака не загавка?. Як товариство вважа?? - Так-таки iменно... Хай Гнат вiддасть червiнця сво?й Маланi. Може, й заручини справлять. При згадцi про дiвчину юнак зiтхнув. Його очi повились тихим смутком. Вiн вдячно звiв ?х на Панаса. - На цьому бувайте здоровi! Бо вже десь сороки заскрекотали. - Отаман зiйшов зi шляху, за ним похилитав хвостом i собака. - Коли ще по той бiк яру зустрiнете таких, як ми, то гукнiть ?м: "Гуляй, воля!" Не займуть. Щасти вам у дорозi. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй, воля!" - До слушного часу! - вiдповiв Панас, сiдаючи в бричку. Про?хавши з гони, оглянувся. Чоловiки все ще стояли, дивлячись ?м услiд. А потiм повагом поволокли сво? сiрi постатi до лiсу... Фурман розповiдав рiзнi пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще в давнину ходили козацькi ватаги, боронячи волю. Розповiдь фурмана супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини столiть бринiли вiдгомоном вiдваги i запекло? борнi То вiтер, по-осiнньому стогнучи, стелився вiдволоженими стернями край шляху, розчiсував коси дрiмливо? берези, дзвенiв бронзолиттям гiллястих дубiв. Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливi Гнатовi очi. Коли бричка пiшла пiщаною дорогою, почав куняти. Нарештi знемiг сон. Ось наче розкрилася перед ним та?мнича брама, за якою вимальовувалась кра?на, повита туманами. Важкi хмари нависли над нею, лише визирав крайок неба, ледве освiтленого сонцем, що десь пiрнуло, нiби втомившись змагатися з пiтьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею, колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомiн. Нi, то не гомiн, а стогiн. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвiтренi оселi. Де ж люди? Де жвавий лемент дiтвори? Де спiв юнацтва? Все наче заснуло, принишкло. Панувала темiнь, вiковiчна подруга ворожнечi, розбрату й хвороби. На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандру?? В якi кра?? Може, шука? свiту сонця? Може, несе в сво?х грудях iскру, щоб розпалити вогнем, зiгрiти закуту мороком душу? Щось рiдне пiзна?ться в тiй постатi. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду i гордiсть дiвочу? Хотiв крикнути, назвати iм'я, заговорити голубливою мовою. Але уста, наче завороженi, не могли вимовити й слова. А постать вiддалялась i куталась у непроглядному туманi, доки не щезла зовсiм, залишивши терпкий бiль у серцi... Нiби виринули з пiтьми якiсь чоловiки. Почав пiзнавати тих, що зустрiлися на шляху бiля яру. Серед них Гнат. Його сiрi очi, заiскрившись, стали ще бiльшими. В них свiтилася надiя, гордiсть i гнiв. Поглянув у той бiк, де виднiлися бескеття, яруги. З них, туманами оперезанi, випливали села, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi А далi наче виросла з туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака та?мниче зазирнули крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт кайданiв, монотонний i невпинний. Одноманiтнi арештантськi халати з бубнами на спинi. То печать рабства i ганьби. Чути голоси, як рокiт розбурхано? хвилi. Що вони говорять? У тому потоцi людського гомону небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!" Чути iнший голос. То наглядач у погонах. Вiдгодована пика бубонить, наче в порожн? барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi, з рiдних нив, га?в, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом iз навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос: Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш, Хiба ти не чу?ш людського плачу?.. Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом. - Бачиш, паничу подорожнiй? - запиту?. - Бачу... - Чу?ш, паничу подорожнiй? - Чую... - Допомагати ?м треба... - Добре, вiзьми й другого червiнця. - Це не поможе... Руку давай! - Вiзьми! - Понесiмо ?м правду! Ходiмо до них! Чу?ш, паничу? Клiпнув очима. Фурман гука?: - Чу?ш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча. - Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру. - Хай ?м грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися. - Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi. Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй, де вимальовувались обриси помiщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом плакало муроване небо над бiдняцькими оселями й кружляло хрипке гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль. - Що то за будiвлi? - запитав фурмана. - Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман розмахнувся батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку. * * * Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати, крижнем до землi припадала, ходячи бiля сина та милуючи його. - До твого при?зду, Панасику, всi дорiжки в саду повисипала жовтим пiсочком, - голублива усмiшка матерi вигравала на сухому зморшкуватому лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала. Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв: - От i добре, що за?хав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав. Мати не зводила з сина слiзних очей. - Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника... - Борода дода? поштивостi людинi... Особливо служивiй, - радiв батько, дивлячись на сина. Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу пiти в мiсто. Поспiшав побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовино? хати, до яко?, живучи ранiше в Гадячi, добре втоптав стежку. Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч стара жiнка. Пiзнав - Галина мати. - Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось та недобре ?й наворожила. Пiсля того подалась у мiсто. Тiльки поговiр залишила за собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте... Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той день, коли первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв час розлуки. Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби й сонце, схиляючись на захiд, суму? за яблуневим первоцвiтом i вiдлуню? в меркнучих променях незабутню пiсню: Стелися, барвiнку, низенько... Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги, вуста. Серпанковими сутiнками крилися околицi, нагонив югу вiтер, пiдхоплюючи мотив рiдно? пiснi, стелив ?? пожовклим листям на зiв'ялi трави. У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекiр одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо смутку. Де його розвiяти, з ким подiлити? Вiд кого почути слово, яке б полум'янiло, спалюючи жорстокiсть i сваволю? Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач, доки лелека не проголосив клекотом свiтанок. Другого дня поспiшав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослi стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой по горi ромен цвiте..." Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв свого брата Iвана Рудченка, що прибув з Ки?ва. Для Панаса зустрiчi з братом завжди були великим святом. До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого порадника. Ще будучи вiльним слухачем Ки?вського унiверситету, Iван Якович увiйшов у товариство прогресивно? молодi та виступав у пресi. Тепер мав змогу подарувати братовi виданi в двох книгах "Народнi пiвденноруськi казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Вiн не мiг не виявити гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до його сестри Ольги Петрiвни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й задушевно. Прибула вона до рiдного драгоманiвського гнiзда в Гадячi з Волинi, де працював ?? чоловiк Петро Косач. Це була традицiйна подорож до батькiвського двору, здавна прославленого гостиннiстю. Звiдси ж ранiше вийшов i вiдомий декабрист Драгоманов. 1 Драгоманов М. П. - укра?нський публiцист, iсторик, фольклорист, громадський дiяч буржуазно-демократичного, потiм - лiбсрально-буржуазного напряму. Прибулi гостi сподiвалися на зустрiч з Михайлом Драгомановим. Але вiн затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна кореспонденцiя вiд нього, адресована сюди, викликала iнтерес. Серед надiслано? лiтератури були й примiрники Герценового "Колокола", хоч уже кiлька рокiв перестав видаватися цей демократичний часопис. Все, що подавало ознаки культурного життя, зацiкавлювало тут Панаса Яковича. У поглядi розумних очей Ольги Петрiвни вiн читав доброту й духовну щедрiсть. Знайомлячи брата з нею, Iван Якович зауважив: - Схильна до поезi? сестра найкращого мого друга... - Панаса я пам'ятаю ще вiдтодi, як вiн працював у Гадячi. - Простягаючи руку гостевi, додала: - Привiт i вiд мого чоловiка Петра Косача для заочного знайомства... В ?? виглядi багато було схожого з вольовим обличчям Михайла Драгоманова. Перенiсся, брови, чутливi обриси губ, живий вираз очей. ?? стан повивала квiтчаста зелена керсетка, з-пiд яко? спадали вишиванi полотнянi рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квiтчаста хустина на головi доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з ?? рухливою постаттю, вiдтiнювало рум'яне обличчя, що пашiло енергi?ю й крило в собi щось поетично-натхненне, горде, артистичне. - А це Михайло Петрович, - Iван рекомендував Старицького, який, подаючи руку Панасу Яковичу, шанобливо вклонився й випростався. Його повнi соковитi губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусiв i бороди, що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся. Панас Якович вiдчув щось артистичне i разом з тим щире, промовисте в карих очах Старицького. - Ви артист? - запитав Панас Якович. - Артист любительського театру. А в життi граю роль, яку ще й сам не зрозумiв, - не мiняючи артистично? пози, Старицький замрiяно заспiвав: Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! - Це Михайло сам вигадав таку пiсню, - пояснила Ольга Петрiвна. - Не вигадав, а вимрiяв, - Старицький розгорнув папiрець. - Читайте... Це мо? поетичнi грiхи. Панас Якович прочитав вiрша i, повертаючи, запитливо дивився на Старицького, спостерiгаючи, як у виразi глибоких очей юнацька веселiсть наповнювалася тривогою. У небi загелготали гуси, що вiдлiтали на пiвдень. Старицький пiднiс благальне догори руки. - Гуси! Вернiться! Не покидайте рiдного краю! - Звернувшись до Панаса, вiн пояснював: - Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення гусей. I я завжди вiрив, що вони чують мо? благання, тому щорiчно й повертаються з вирiю. - Заздрю поетам, щедрим сво?ми почуттями, - Панас Якович хотiв сказати щось приязне Старицькому. - То все наша молодiсть. Радi?мо, а серце часом стогне й болить. - Змiнивши тон розмови, Старицький звернувся до Панаса: - Бачу, ти теж не без сердечних виразок... По бородi пiзнаю. Будьмо друзями! - Коли щиро, то дозволь потиснути руку. - Вiд дружби до побратимства лише один крок. - Зникла жартiвливiсть у виразi обличчя Старицького. Вiн обняв Панаса Яковича. - Менi говорив твiй брат Iван, що ти й вiршики пишеш про кохання. - То жарти, - Панас Якович знiяковiв. Тим часом Ольга Петрiвна запросила гостей провести дозвiлля пiд кленом, що розкинув пожовклi шати аж на краю гори, яку внизу оперiзував Псьол. Тут з тесаних дощок здавна були приладнанi лавки. З гори вiдкривалися мальовничi гадяцькi околицi. Химерно вигинаючись, Псьол вбира? в себе рукавцi, губиться десь у комишах, а потiм вирива?ться з них в'юнкою стрiчкою, лелiючи в неозорiй далечинi. Його посестра - задумлива Грунь, пробиваючись крiзь очерети, пустотливо обiйма?ться з побратимом, вiдда? йому свiй тихий плин. Далеко видно бiдняцькi обшарпанi хати, розсипанi, як отара овець. Вони то визирають, то сором'язливо ховаються за дрiмливими вербами, щоб не бути на виду випещеного палацу Галаганiв, зануреного в сизу лiсову смугу на обрi?. Далекi й близькi кра?види обiймала урочиста тиша. Нiби боячись порушити ту урочистiсть, тихо розмовляли в тiсному колi вiдвiдувачi Драгоманово? гори. Старицький розповiдав про сво? задуми написати драматичнi твори та органiзувати народний театр. Його палко пiдтримувала Ольга Петрiвна та Iван Рудченко. Панас Якович задумливо зважував сказане. Трудове життя поклало на його молоде обличчя риси застережливостi, зовнiшнього спокою, хоч в очах зринала тривога iскрами, якi не мiг вiн погасити. Погляд застиг на жовтому кленовому листi, що падав на землю, ронячи ледь вловимий шелест. Нiби прислухався до нього. - Панасику! Чого ти наймовчазнiший серед нас? - в очах Ольги Петрiвни застрибали бiсики. - Думаю про свою подорож вiд Миргорода до Гадяча. - Розкажи... Панас розповiв про зустрiч в дорозi з чоловiками, що шукали голодно? волi. Говорив схвильовано, навiть збиваючись на словах, у якi не вмiщалися його почуття. - Коли б усе, сказане тобою, Панасе, записати, то це могла б бути цiла повiсть, - серйозно зауважив Старицький. - I назвати б ?? "Голодна воля", - додав Iван Рудченко. - Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата. - А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, - мовила Ольга. - Такi хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки". - Збирав ?х не я один. Там ? й значна доля зiбраного Панасом. А ще маю видати "Чумацькi народнi пiснi". В них теж Панасовi записи. Правда, Панасе? - Правда, - неохоче вiдповiв той. - Мене зараз цiкавить iнше; От перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила поезi?, пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського "Що робити?" виклика? рiй думок, якi часом i спати не дають. Дiйсно, що ж робити людинi, коли надрива?ться серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що ?х надав Чернишевський геро?нi свого роману. Вони мене тривожать, як мо? власнi. - Не чекав я, що в нашого, зовнi зовсiм мирного, спокiйного Панаса стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще в дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер я перечитую Панасовi лiтературнi спроби, його намагання розповiсти про людську долю, особливо про жiноче безталання, i бачу велику впертiсть свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi. - Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу вам, що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех! - От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна. - Побажа?мо Панасовi не виривати язика. А коли напише щось доладне, то хай вступа? в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода, друзi! - докинув Старицький. - Згода! Хай буде Мирний! - Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави, очi його стали глибшими, пронизливими. - Я, працюючи в судi, в iнших установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги. Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я ?? навiть записав, як притчу. Ось послухайте: "Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере?хати - хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яр, котрий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини козацько?; стояли приблуди, котрих приманила сво?ми розкошами задурена Укра?на... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили сво?х дiтей у "люди", поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво?х, котрi добували кров'ю "славу та волю..." - Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко. - Добре, коли пристрасть наповню?ться думкою, а думка ?дна?ться з пристрастю, - Панас поглянув на брата. - Такими менi здавалися i думки Iвана Бiлика. - Як чиновник, я Рудченко, але в мене ? прiзвище мислячо? людини. I от ця людина - Iван Бiлик - теж творить, мислить... Може, не зовсiм так, як ти розповiв... Але мислить. Я починаю перекладати твори Турген?ва. Мають вагу тепер тiльки тi письменники, що йдуть громадською соцiальною тропою i соцiальним поглядом озирають життя народу. - Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярi?, - додав Панас. - I канцелярi? не можуть залишатися осторонь подiбних питань, - поважно вiв розмову Iван Рудченко. - Скажу про свою канцелярiю. Я працюю в так званiй тимчасовiй комiсi?, на яку покладено врегулювання вза?мин мiж помiщиками й колишнiми крiпаками. Комiсiю очолю? Галаган. Я, можна сказати, спецiалiзувався на селянських питаннях i приходжу до висновку, що розв'язати ?х нелегко. Мiй шеф Галаган поклада? велику надiю на земську реформу. Вiн навiть виголошу? лiберальнi промови, вихваля? "всесословность" земських виборiв, довго i красно може говорити про "интеллектуальную деятельность", про "народное благо" та працю, вiддану на "алтарь общественного благополучия". Галаган ма? однодумцiв, якi сподiваються через реформи досягти "всесловной" ?дностi. - Навiть "потомки гетьмана дурного" Скоропадського виголошують промови... То все розмови, за якими криються приватнi iнтереси. - Сподiваюсь, що все, про що говорив, опишеш у сво?й повiстi? - Одному тяжко. Запрошую до спiвробiтництва й тебе. Ти ма?ш бiльше житт?вого досвiду, бiльш за мене освiчений. - Тут важать насамперед здiбностi, талант, - Старицький дивився на Панаса, зважуючи серйознiсть та переконливiсть сказаного ним. - Пробуй свiй хист, Панасе. Ми тебе пiдтрима?мо. Пам'ятай, що шлях лiтератора тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива совiсть, вiра в iдеали... Коли подару?ш для нашого народу правдивий твiр, надсилай нам. Обiця?ш? Панас нiчого не вiдповiв, нiби засоромився, знiтився. Його виручила Ольга: - Вiрю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу в сво?му життi подарунок? - Ти ж подарувала сво?му Петровi Косачу доньку, - жартував Старицький. Ольга з погордою глянула на друзiв, ?? обличчя зашарiлось, пашiло полум'ям, вiд чого свiтле волосся видавалося ще пишнiшим, а в очах промайнула чарiвна жiноча гiднiсть. - Так, подарувала, - рiвним голосом почала. - Хочу, щоб моя донька була мужнiшою за сво?х батькiв. Ми з Косачем назвали ?? Ларисою. - Добре iм'я... Тьмяно надвечiрня втома обволiкала Псьол. Ще щiльнiше до нього пригорталась Грунь, нiби стелила на нiч сво?му побратимовi нагрiту сонцем очеретяну постiль. Вдалинi бентежно спалахнула заграва, вкриваючи червонястими брижами задрiмалi хвилi. - Либонь, пожежа в ма?тку Галаганiв? - звiвся, вдивляючись, Iван. - То горить земська всесословнiсть, - посмiхнувся Панас. - А може, вигрiва? сво? убоге нутро голодна воля? Такi вогненнi барви нашо? iсторi?. * * * Панас залишався в Гадячi i по вiд'?здi брата. Гостював у батькiв, дарував ?м утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки, пiдрiзував дерева. Ходив до Гадяцького повiтового училища, згадуючи навчання в ньому. Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив смуток. Таким вiн був, напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросiй Метлинський. Зайти в школу не наважувався. З вулицi пiзнав i клас, i парту, на якiй сидiв, добуваючи незначну освiту, щоб з нею вирушити по шляху службового життя, заповiданого батьком. Братовi Iвановi пощастило навчатися в унiверситетi, а вiн ось застряв на канцелярськiй та бухгалтерськiй роботi... Закiнчились уроки. Галасливою юрбою пiдлiтки вивалились на вулицю. Коли школа спустiла, Панас Якович увiйшов у розчиненi дверi, зустрiв сторожа, який, зобачивши срiблястi гудзики на одязi вiдвiдувача, вклонився. - До пана директора? - запитав. - ?х благородi? вже пiшли... Нема нiкого в школi. - Добре... Я сам погляну... - То, значить, ви будете паном левiзором? Заходьте, а я побiжу до директора повiдомлю. - Не треба... - То як хочете. В мене все порядком. Не пiдметено. На це не зважайте. Вiники забрала директорова служниця. Так наказали панi директорша. А нових я ще не нав'язав... Ще щось розповiдав сторож, але Панас Якович не слухав. Увiйшов у клас. Пригадав, з яким благоговiнням десять рокiв тому переступав цей порiг. Пiзнав свою колишню парту, сiв на давно насиджене мiсце. Сторож заглянув, знизав плечима i, прикриваючи дверi класу, промовив: - Сказано, левiзор... Висiв той самий царський портрет, що запам'ятав його з першого дня навчання. Тодi вивiшено було пiд ним Манiфест 19 лютого 1861 року про скасування крiпаччини. Завчали напам'ять. Висить i тепер, хоч i обсиджений мухами. Сам директор колись перевiряв знання царських прорiкань. Але не кожен з учнiв мiг назвати всi високi титули iмператора. Директор такого ставив на колiна пiд портретом. Пригадався випадок, коли учень збився на словi й, замiсть "самодержець всеросiйський", вимовив "самовержець свiйський" та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор спочатку зблiд, а потiм побагровiв, схопив за вухо, привiв його до царського портрета i вiдшмагав бiдолаху лiнiйкою по тому мiсцю, де чухався. З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманенi голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рiдного. Ой краю мiй, краю пишно? вроди, волелюбно? пiснi, запашно?, як польовi квiти, мови! Чи?ми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходiям, ненависникам краси i волi? Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би сво? скорботи й шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце i гнiвнi думи, щоб смiливо глянула людина на сво? минуле та задумалася про майбутн?. А це найголовнiше у вихованнi громадянина. Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька". Ще ходив до бiблiотеки, засновано? на громадських засадах Драгомановим та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i сво? книги, привезенi з Миргорода. Якась невидима сила в'язала Панаса з цим мiстом чоботарiв, гончарiв, ковалiв. Це були не тiльки справжнi майстри, а й дотепнi розповiдачi легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького - ватажка Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку - козацького лiтописця. Бiля кожно? корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати ?хнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до пiснi, до всього, що звеличу? душу, пiдносить ?? над сiрою убогiстю. Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав Шевченко: "Я на сторожi коло ?х поставлю слово..." За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi при?хав фурман. До Полтави вiд Гадяча верстов сто двадцять. Тихий ранок не вiщував чогось особливого. На горищi клопiтливо воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй пожовклiй осицi закаркали ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй Див сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря, коли той виступав у похiд на половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена вiд працi мати, втираючи сльози кра?чком хустини, що прикривала посивiле волосся на головi. Дарувала на щастя синовi рушничок. - Це рушничок з посагу мо?? матерi... Родовий рушничок. Все життя берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу. - Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив поважно й багатозначно: - Щасти тобi, сину, i в дорозi, i на службi. Служи чесно, слухай начальникiв, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй батько прослужив чесно свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть таки ма?мо й хату, та i садочок, та й поштивiсть вiд людей... Служи, корись... Заслужив уже колезького ре?стратора, а там i до губернського секретаря дослужишся... Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка. Ви?хали за мiсто. Вiддаля прощально визирав серед горбiв та комишiв грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке забрало чимало рокiв молодостi. Рука потяглася до скриньки. Витяг рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишнi узори. Червоний колiр ?днався з чорним, наче радiсть iз журбою обiймалися, стелячись квiтами та пiвниками. Були вони, як нiколи ранiше, милими й рiдними, нiби пророчили втiху та скорботи на невiдомих шляхах i роздорiжжях. Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Нiби жмутки сонячних променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi помчали, помiрно вибиваючи копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд нiс. Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем. Бричка помiрно гойдалась, колихаючи думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i батькiв. А над усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру. Пере?хали вже латаними дерев'яними мостами i через Ташань, i через Грунь. Лiси, байраки, степове роздолля. Не одна пiсня й легенда народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху панам i купцям Гаркуша з сво?ю безстрашною ватагою. Запитав фурмана: - Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало до душi фурману, i вiн охоче розговорився. - Про Гаркушу тут кожен пастух зна?. Такого смiливця та вродливця, мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна почути. Його й бiс уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха i свого сотника покинула. Нiби чарiвником був той смiливець. З'являвся несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не був розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побрата?ться з ким, то не зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру... - А хто той Гнидка? - Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що тiльки в казцi можна почути. - Страшне? - Кому страшне, а кому - примарне, як сон рябо? кобили. Хай бояться пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний, чи до ремества, чи до роботи яко?. Сам чоботи шив, у млинi знав дiло, i стрiлець з його запальний був! Обiдили його неправим судом, землю вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з пройдисвiтами i став лютим звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А вiн i добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню сорочку знiме з себе й оддасть нужденному... Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди, але Панас уже не прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка - дуже цiкавий суб'?кт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд, Гнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений виводок свого побиту, пригнiченого усяким панством... Де одно зогнива, там почина? iнше заражатись, i при вонючiй духотi, яку розносить усе гниле, тяжке ста? життя народженому. I от почина? вiн боротьбу за сво? мiсце, за сво? право на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освiти, де знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх? А тут уста? таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I кида?ться чоловiк, як звiрина, на все..." Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та сливами. Опiшнянськi вози, зверху обплетенi лозою, як просторi ясла, можна зустрiти не тiльки на шляхах Полтавщини, а й за ?? межами. Розвозять опiшнянськi гончарi сво? вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та квашеними сливами. Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до роду живе, бореться за життя дотепне, житт?любне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати. Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом Степана Разiна! Нагодувавши та напо?вши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки. Тепер дедалi частiше доводилося про?здити через дубовi лiси. Стоять дуби столiтньою сторожею, криючи в сво?му гомонi згадки, нiби та?мницi, шепочуть про iсторiю пригнобленого люду. А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн: Цветет в Диканьке древний ряд Дубов, друзьями насажденных; Они о праотцах казенных Доныне внукам говорят... Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали та?мницi?.. Дуби шумлять, шумлять... Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду кри? кожен з них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль... Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим велетом. Владно, нездвижно сто?ть вiн, сперечаючись сво?ю могутнiстю з палацом Кучубе?в, з пишною аркою, пiд якою про?здив "благословенний". А в гущавинi лiщини прича?лася стара церквиця, до яко? сходилась колись козацька сiрома. Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипа? червонястим промiнням шорстке листя. Те промiння всоту? в себе велетенський дуб, угамовуючи невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу... По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi. Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньо? подруги. В думцi бринiли скорботно слова ?? матерi: "Будете в мiстi, вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить вловлював у шелестi дубiв звабливий голос, що ронить надi? в розкриту для почуттiв душу. Пригадалось... Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця i земля вдягалася в пишнi, барвистi шати. Iшов з нею заквiтчаною першими польовими квiтами степовою дорiжкою. "Ти - польова царiвна", - тихо говорив. Стала, випросталась. На чолi нiби 'забринiли колоски пшеницi, а очi увiбрали найяснiшу блакить неба. Тодi в ?? голосi пiзнав мелодiю повенi на Пслi... Сутiнками кутався шлях. Потомленi конi уповiльнювали ходу. - Ось уже й Полтава, - обiзвався фурман. Вечiрньою пiтьмою мiсто зустрiчало подорожнiх. При-марно помережанi лiхтарями вулицi крили в собi та?мницi. Наче виповзала кудлата потвора iз теменi, блимаючи тьмяними очима. Полтава... Мiсто слави i безслав'я... Мiсто тридцяти церков, пам'ятникiв i розкiшних будов. Мiсто п'ятнадцяти тюрем i сорока шинкiв. Полтава - стародавн? мiсто... * * * Невеликий пiд солом'яною стрiхою будинок 14 на Монастирськiй вулицi належав небагатому дворяниновi Осипу Адешелiдзе. Кiлька вiкон з пофарбованими в синiй колiр вiконницями виходили на тиху, порослу споришем вулицю, що слалася вниз на долину в пiднiжжя Монастирсько? гори. На не? виходило й вiкно кiмнати, в якiй оселився Панас Рудченко. У протилежний бiк вулиця вела до центрально? площi мiста, оточено? колом державних будинкiв. Сво?ми колонадами вони змагалися з пам'ятником Слави, поставленим у центрi розкiшного дубового парку. Щоб дiстатися сюди з Монастирсько? вулицi, треба обiйти архi?рейський сад, на тiнявiй але? якого прича?лася древня церквиця, яку вiдвiдував колись полковник Пушкар - сподвижник Богдана Хмельницького. Цi?ю дорогою о дев'ятiй годинi ранку простував Панас Якович на службу щоденно. На хвилину зупинявся бiля розлогих дубiв i вчасно з'являвся до полтавського казначейства, де влаштувався працювати помiчником бухгалтера. Повертався з роботи о четвертiй, лягав перепочити на канапцi, бiля яко? повiсив подарований матiр'ю вишиваний рушничок. У першу недiлю пiшов оглядати мiсто. Зiр приваблювали не крамницi, в яких кишiли люди, а кра?види, що вiдкривалися з гори вiд собору. Серед дiбров i лугiв химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне високе небо вкривало сво?м споко?м ледве осяжну зором далечiнь. Ось нiби виринула з надр землi, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерiгав таке диво. То мчить по?зд по нещодавно прокладенiй через Полтаву залiзницi Харкiв - Кременчук. Перша залiзниця з'?днала Полтаву з промисловими i торговими мiстами. Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далi - до залiзницi. На станцiю прибув пасажирський по?зд. Багато люду вийшло з вагонiв - купцi, ремiсники, чиновники, жандарми. Пiдiйшов до паровоза. Велетенська машина чмиха? паром. На машинi вештаються машинiст i кочегар. Не встиг гаразд розглянути, як загудiв паровоз i по?зд рушив. Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе вона мо?м землякам? Чи перемога розуму заяснi? волею i добробутом для народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй справi, чи, може, ще посилить гноблення? Ось промчав товарний по?зд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса", "пшениця", "борошно". Загуркотiв по?зд по мосту через Ворсклу, лише показав свiй невловимий хвiст. Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових вiтрiв. Занепоко?ний думками, пiшов на Монастирську гору, з яко? небо здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй позолотi, заколисана тишею. Кра?на прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i приязного сонця. Кра?на тяжких зiтхань, жiночо? скорботи, гомiнких пiсень i та?мничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до не? увiнчана тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись до болю? Тут, на змiну древньо? стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв - оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали руйнiвно? навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з ру?н стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави. Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Укра?нi Недаремно славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй горi саме в роки визвольно? вiйни укра?нського народу проти iноземного панування. З високо?, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя. Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей монастир Тарас Шевченко. Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень. Ледь лелi? в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до сво?х кучерявих берегiв задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цi?? гори побачив широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував, як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати ??? Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високо? мети, до яко? лежить давно наболiла душа? Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд яко?сь стихiйно? впертостi й незалежностi. - Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. - Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi. - Недавно став тутешнiм. - Отож... Милу?тесь красотами Полтавщини? - Цi красоти для всiх... - Не всi ?х розумiють... - Вам виднiше, якщо ви справдi музикант. - Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським оркестром. Мене звуть Гордiй Павлович Гладкий. - А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомi, - подав руку. Несподiваний знайомий видався говiркою привiтною людиною. - Ходжу оце на саму гору i там граю. Зда?ться, мелодiйнiше звучать струни. Сиджу собi та граю. Нiби й ковила нагина?ться вiд звукiв, i хмари пливуть повiльнiше. Вловлюю думкою навiянi вiтром мотиви, а струни пiдхоплюють ?х, народжуються звуки. Iнодi сходиться молодь послухати мою гру. То для мене велика честь. - Заздрю вам... - Не заздрiть... Я самотня людина. Оце найщирiша моя подруга, - показав на скрипку. - А ви гра?те на чомусь? - Граю на власному серцi, та роздумах тяжких. - То невловима музика... А на якомусь знаряддi? - Трохи бренькаю на гiтарi. - То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожно? субот там збира?ться наш гурток. Гра?мо, спiва?мо. Кому що... Розмовляючи, Гордiй Павлович дiйшов аж до будинку на Монастирськiй вулицi. - До зустрiчi в клубi... - Прошу завiтати до мо?? кiмнати, - роздумуючи, запросив Панас Якович. Гордiй Павлович завагався, але спокiйний, доброзичливий погляд спiвбесiдника переконав його. - Добре... Не заперечую. До розкiшних домiв не заходжу, а пiд солом'яну стрiху можна. Увiйшовши в кiмнату, гiсть звернув увагу, що на столi лежало чимало книг. Упав у вiчi "Кобзар". Рука простяглась до нього. - Ви чита?те Шевченка? - Не тiльки читаю, а й знаю напам'ять бiльшiсть його творiв... Прошу сiдати. Гордiй Павлович стояв, оглядаючи кiмнату. Вiдтак запитав: - Який твiр Шевченка вас найбiльше вража?? - Увесь "Кобзар", а найбiльше запада? в серце "Заповiт". - "Заповiт"? - перепитав гiсть. Розкрив футляр, витяг скрипку i заграв. Полились звуки, яких ще нiколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось могутн?, схоже на ридання, благаюче простору, волi. - Шкода, що не можу на скрипцi передати басову партiю та композицiю для хору. - Хто створив цю музику? - Писав мотиви я, а творив народ. - Гордiй Павлович грав, доспiвуючи голосом: Серед степу широкого, На Вкра?нi милiй... - Ви композитор? - Нi! Лише любитель... Музика ? безсмертним даром, голосом душi. Народ, що породжу? великих поетiв, носить у собi й велику душу. Вона прорива?ться в словi й музицi. - Погляд гостя замрiяно лягав на струни. - Я довершую цю композицiю. Приходьте, послуха?те, як виконуватиме ?? мiй хор. У мо?му бiдному життi досить i цього... А далi хочу стати мандрiвним скрипалем. Подругою менi буде оця голосна супутниця, - потряс скрипкою, - бо щирiшо? не судила доля, - звiвся, заховав скрипку в футляр. - До побачення. Я непосидючий музикант. - Так швидко залиша?те? Може, я не виявив гостинностi, - нiяковiв Панас Якович. Спасибi... Я вдячний за те, що послухали мою композицiю. Ходив би вiд хати до хати i награвав цю мелодiю. До зустрiчi в клубi. Приходьте!.. Залишившись на самотi, Панас Якович довго ще ходив по кiмнатi, сiдав до столу, пробував писати. Бринiв в уявi мотив, що його почув вiд композитора. * * * Служба в казначействi забирала багато часу. Але вiн звик до бухгалтерсько? роботи, знаходив у нiй самодисциплiну й ретельно виконував обов'язки. До того ж був переконаний, що навiть крiзь чиновницькi окуляри можна в рахунках, бухгалтерських книгах пiзнавати навколишнiй свiт. Тому фiнансовi справи вiв не тiльки як бухгалтер, а й як соцiолог, що вивчав у цифрах новi явища економiки та полiтичного життя. Коли повертався з роботи, то нiби перероджувався. Читав "Отечественные записки", твори Островського. Брат надсилав йому сво? переклади оповiдань Турген?ва та "Перегляд лiтературних новин", якi готував для львiвського журналу "Правда". Довгими зимовими вечорами сидiв за столом не чиновник Панас Рудченко, а письменник Панас Мирний. Нiкому не признавався про сво? друге прiзвище. Вiдчув у ньому сво? друге народження й прозрiвання. Iнодi ходив до клубу чиновникiв, коли запрошував його Гордiй Павлович Гладкий. Не мiг не пiти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордiй Павлович познайомив його з двома вже лiтнiми громадянами. - Це мiй учитель i композитор Ало?з Вячеславович ?длiчка, - Гордiй Павлович повiв рукою, злегка вклонившись. - Будьмо знайомi, - ?длiчка привiтно посмiхнувся. В його очах проглядали лагiднiсть i доброта. Посивiле, пухке, як шовк, волосся на головi, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибинi сiрих великих очей свiтилось натхнення. - Iм'я композитора менi вiдоме, - Панас Якович тепло потиснув руку Ало?зу Вячеславовичу. - А це наш гiсть, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков. - Не називайте мене гостем у Полтавi. Тут я бiльше перебуваю, нiж в Одесi, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з сво?ми друзями, - твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитiсть вiдчувалась у його чiтких рисах. Борода i вуса в мiру пiдстриженi. Темнi очi привертали увагу сво?м впевненим поглядом, коли зводив ?х на когось. Напiвпосивiле густе волосся, подiлене рiвним продiлом, стовбурчилось на головi. - Чув i про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього Кирило-Мефодi?вського братства, - Панас Якович дивився просто у вiчi Пильчикову, нiби пiзнавав щось рiдне в ньому. - То ви можете бути цiкавим спiвбесiдником, коли нагаду?те менi минуле. Пильчиков охоче розповiдав про сво? зустрiчi з Шевченком, Костомаровим, Кулiшем, про студентську молодь. - Тягне мене до молодi й тепер. Тому не залишаю педагогiчно? роботи. Одвiчнi юнацькi шукання чогось нового, вимрiяного омолоджують i нас, лiтнiх людей... - Це iстина, - додав Ало?з Вячеславович. - Я знаходжу багато вiдради як педагог, навчитель музики й спiвiв. - Такiй благороднiй справi варто служити, - задумливо промовив Панас Якович. - Свiт iстини найбiльше пiдвладний педагогам, якщо вони щиро вiддають себе справi. - А ви? - запитав Пильчиков. - Я бухгалтер... - Кожна праця благородна, коли ?? чесно виконувати. - Так, але... - Зовнi я теж скорше назвав би вас педагогом... - Так-так, - додав ?длiчка. - Вiдчутна iнтелектуальнiсть... Тим часом пiдiйшов Панасiв знайомий по казначейству. Це була середнiх лiт людина. Гладко причесане темне волосся на круглiй головi, м'язисте, опукле, добре поголене обличчя, живi карi очi, що крили в собi улесливу посмiшку, говорили про спритнiсть i самовпевненiсть, умiння привертати до себе увагу з першого знайомства. - Прошу познайомитись. Це - Роман Iванович Мазевич. - Будьмо знайомi, - очi в Мазевича забiгали, наче мали вистрибнути з хитро примружених повiк. Вiн намагався тримати себе iмпозантно, вирiвнюючи гладкi плечi. - Кажуть, що ма? бути цiкавий концерт? Нашому Тарасовi присвячений? - Мазевич наголошувув на словi "нашому". Пiднялась завiса. Полилась пристрасна, розлога мелодiя, полонивши увагу слухачiв: Як умру, то поховайте... Пiдхоплю? увесь хор. Прокида?ться незбагненна сво?ю глибиною людська душа. Гармонiйно злагодженою гамою почуттiв розвихрюються в звуках слова: Серед степу широкого, На Вкра?нi милiй... У величнiй мелодi? обзиваються гомоном вiковiчним - Лани широкополi, i Днiпро, i кручi... Чути, як "реве ревучий", рокоче грiзну пересторогу тим, хто намага?ться скувати його нездоланну силу. Поволi рокiт спада?, i, нiби в повенi широкiй, хвилею котяться заповiтнi велiння: I мене в сiм'? великiй... Пiсня затиха?. Пильчиков пiдводиться, аплоду?. За ним вста? й Панас Якович. - Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав "Заповiт", - мовить ?длiчка. - Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. - Пригадав, як живого, буремного Тараса. - Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич. Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у арсеналi сво?? мудростi... На сценi знову виступають спiваки, викону?ться "Хустина". Лл?ться тиха мелодiя, пройнята смутком жiночо? самотностi. ?длiчка хвилю?ться. - Чудово, Ало?зе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо говорить Пильчиков. Завершу?ться концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини столiть, з буремно? козацько? минувшини, з пiдземелля, замурованого й замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни народну немеркнучу славу. По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас Якович прощався з ним та з ?длiчкою й Пильчиковим. - Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку. Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк до Монастирсько? вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич. - До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку. - Чому так? - Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв. - Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн, конаючи, квилив... - То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило? - Цiкавило... - До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник. Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Горду?те Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись та прислухаючись. * * * Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили сво? вiти, прислухаючись до жебонiння бистроплинних руча?в, що вiддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновлено? сили, що наповнювала помисли i мрi?. У службових справах ?здив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi було ?м дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина велико? волi пiдiйма?ться сво?м хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язу? руки. Нема простору. Шлях до соцiально? правди тернистий - послався нетрями i байраками. Як перейти ?х, щоб не збитися на манiвцi? Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз сво?м начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, ?м аби ?сти, спати, чухмаритись, красти. Життя ?х невибагливе... Невибаглива й мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити ?х розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо... Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога раб тiка?, батiг гонить його на роботу, батiг ? моральною заповiддю". Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звича?, в мудростi народнiй, що склада?ться цiлими поколiннями. Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i геро?зм. Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе ?х у свiт широкий мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i спопеля? запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожi. День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась велика розповiдь про лиху долю людини, зрощено? серед ланiв зеленокрилих, купано? у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет героя великого твору. Вирiзьблювався його характер, що увiбрав дух нескоримого народу, його iсторичне буття. Але поки що все це мрi?. А зараз треба писати нарис i розповiсти в ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину. У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника. Вечорами довго сидiв за столом у сво?й кiмнатi. Писав, писав, писав. Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав. У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков. - Привiт вам, Панасе Яковичу, з Ки?ва! - Ви були в Ки?вi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям, бо ж не все поштою можна пересилати. - Отож... Тому прошу одержати передачу з Ки?ва. - Що? - Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу. Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув сторiнки поезi?. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Укра?нi", пiдпис "Панас Мирний". З хвилюванням перечитував. - Вас вразила поезiя "Укра?нi"? - запитав Пильчиков. Замiсть вiдповiдi Панас Якович допитливо поглянув, нiчого не сказавши. - Вiрш хороший - Хто ж той Панас Мирний? - цiкавився Пильчиков. - Про це мiй брат не говорив? - Нi. А ви не зна?те автора? - Знаю... Але це та?мниця. - То ви не скажете? - Не скажу... - Це менi подоба?ться... Виходить, ви вмi?те берегти та?мницi? - Робiть висновки... - Я вже зробив. - Якi? - Тi, що робили ми колись у Кирило-Мефодi?вському братствi. - Але й на засiдання вашого братства потрапив провокатор i видав учасникiв. - Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, - Пильчиков замовк, чекаючи, що скаже Панас Якович. - Про що ви вели розмову в Ки?вi з нашими друзями? - запитав Мирний. - Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу. - Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному словi: - Ми дiти ?дино? громади... Останнi слова насторожили Панаса Яковича. - А далi що? - Далi те, що ки?вська "Громада" ма? поширити дiяльнiсть у Полтавi. - Уже були спроби, але... - Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацi?ю треба вести дiяльнiсть. Нам належить дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо виступають за сво? iдеали. - Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або навiть у роззявлену пащу ненажерливого дракона. - Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд нашого земляка Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацi? внесли збудження... Волховський вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз, як я довiдався у Ки?вi, вiн нелегально в Одесi знайшов спiвдружбу з енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцi? породжують новi хвилi протесту. Визвольнi iде? швидко сприйма? студентська молодь. - У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху. - Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв ? багато мислячих i непримиренних юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв. Я вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля мо?? подорожi за кордон. - Ви ?дете за кордон? - Так. ? невiдкладнi справи. Вам вiдомо з преси, що цього року вiдбува?ться всесвiтня виставка у Вiднi? - Вiдомо. То що ж? - ? нагода по?хати на виставку i зупинитися у Львовi. Там органiзу?ться товариство iменi Шевченка. Раптово хтось постукав у дверi. Панас Якович вийшов i швидко повернувся з Мазевичем, який, переступивши порiг, розкланявся, подав руку Пильчикову, пiдiйшов до столу i поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою. - Це подарунок вам, Панасе Яковичу, i поздоровлення. - Яке поздоровлення? Вiд кого? - Вiд мене... Вiд Романа Iвановича Мазевича, - манiрно випростався. - Поспiшаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що та?мно довiдався. - Не розумiю... - Коли не розумi?те, то поясню... Довiдався, - притишив голос Мазевич, - довiдався, що у сенатi вже розглянуто справу про надання вам чину губернського секретаря, - останнi слова вiн вимовив з притиском. - Прощай тепер, колезький ре?страторе, берiмо вище! Ось незабаром дiстане посаду старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподiваюсь, тодi згада?те й про свого сослуживця, кроткого Романа Iвановича Мазевича. Оце принiс печиво з найкращо? кондитерсько?... Виготовлено на заказ... Можна й чайку попити, - посмiхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевiв зiр на книгу i обома руками схопив ??. - Це новий журнал? "Правда"? Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, - нанизував слова, як в'язку бубликiв. - Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, - почервонiв Панас Якович. - Цiкаво, цiкаво, - стрiляв очима то в один, то в другий бiк Мазевич, нiби розбризкував наповнений вщерть келих улесливостi й облуди. - Цiкаво... Навiть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такi книги. Завжди щось вичита?ш i про бога, i про царя. Хе-хе-хе... Хiба не правду я кажу? - Залиште книгу, - Панас Якович забрав у нього "Правду". - Вона випадково до мене потрапила. - Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такi книги тiльки випадково можуть потрапити до рук його благородiя губернського секретаря, - змiнив тон на серйозний. - Я, мабуть, невчасно завiтав? Мовчите? Ну й мовчiть, а я пiду собi. Досить менi й того, що привiтав вас... Печиво хай вам для услажденiя... Прощайте! - як вихром понесло його до дверей. На порозi зупинився, помахавши затиснутим у руцi кашкетом. Шельмовито зиркнув широко розплющеними очима, вийшов. - Завжди отак непрохано-несподiвано з'явля?ться i щеза?, як мара, - Панас Якович роздратовано поглянув услiд Мазевичу. - Принесло його. - Стерегтися треба таких доброзичливих добродi?в. Його улесливiсть огидна. Вiд не? псятиною тхне. Пiдозрiло вiн зацiкавився журналом. Ваш брат Iван Якович доручив передати його особисто вам у руки. - Спасибi. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому надрукований свiй вiрш. - То ви пiдписали його прiзвищем Панаса Мирного? - Так. То мiй псевдонiм. Пiд ним я буду конспiруватися. Лише близьким друзям дозволено знати про це... - Чудово? Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному! - Пильчиков зачитував останнi рядки вiрша: Щоб на тво?й нивi Зацвiли ще й святi квiти Науки й любовi! - Вiтаю... Ця несподiвана ластiвка хай принесе добрi надi?, - Пильчиков загадково дивився на Мирного. - Не залишайте розпочато? лiтературно? працi. Дар слова несiть для народного блага. Хай зiлл?ться у вашiй особистостi Панас Мирний з Панасом Рудченком! - Хотiлось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нинi гiркотно удосто?ним звання губернського секретаря. - Раджу не розмежовувати в собi Рудченка од Мирного., Обидва прiзвища пригодяться для нашо? спiльно? справи, - у поглядi Пильчикова не згасала запитлива усмiшка досвiдчено? в життi людини. - Охоче служитиму нашiй справi обома прiзвищами. Але Мирний у менi сяга? думками, мрiями широких обрi?в... Вимальовуються контури народного соцiального роману. i Ще треба добути житт?вого досвiду. - Для цього треба iти в народ. * * * Пiдвищення по службi не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався неспокiй, наче буревiй вихрив думками, i вони прагнули вирватись на простори, лягали на папери новими рядками. Розмови про розбiйника Гнидку переломлювались в уявi i набували творчого осмислення. Герою вирiшив дати iм'я Чiпки. А як назвати твiр? "Розбiйник", чи "Розбiйник Чiпка"? Вирiшив назвати "Чiпка". Описав життя здiбно?, енергiйно?, вразливо?, нiжно люблячо? i разом з тим гнiвно?, волелюбно?, мстиво? людини. Шлях вiд пiдпасича громадсько? череди - до жорстокого розбiйника, описаний у повiстi, здавався занадто спрощеним. Хотiв дiстати пораду. Тому надiслав рукопис братовi в Ки?в. Той вiдповiв, що вивча? написане i що його оповiдання про дiвоче безталання - "Лихий попутав" -. уже друкують у "Правдi". Ця звiстка була несподiваною, бо Панас Якович хотiв ще доопрацювати оповiдання. Новi спостереження, роздуми породжували широку тему жiночо? трагедi?. Колись, читаючи Чернишевського, не мiг зрозумiти слова "повiя". Тепер розумiв. Не раз спостерiгав, придивлявся в мiстi до жiнок, яких доля штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освiчених людей, що одягають простi свитки i йдуть до народу. Пiти б i собi, бо замало вiддаля спостерiгати за життям, що десь виру? за стiнами загороднiх дворiв, у вогких пiдвалах, темних завулочках. Збратався з цi?ю думкою, i вона ставала жагучою, невсипущою. Годi було розвiяти ??. Вона химерно, до болю гостро ятрила уяву. Добув убрання, яке носять звичайнi мiщани, прикажчики. Натяг низько на лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом i, щойно вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю. Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у сво?? юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архi?рейський сад, постояв бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном. Для конспiрацi?... Вийшов, попростував садом. Мiсяць, та?мниче посмiхаючись, визирнув, засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi але?. Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi вартовi. Часом забринить людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах напружено? уваги. Пестливий смiх... У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього, сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть. Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi. Поволi розходились люди. Опустiли але?. Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на опустiлi але?. Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку. Хвилини самотностi наливали келих терпко?, як терен, гiркоти. Раптово за стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу i кинув якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз хистким човном. Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi грала Бетховена ясноока й горда учениця Ало?за ?длiчки. Довiдався, що звуть ?? Олександрою. Родом з яко?сь поважно? сiм'?. Навча?ться разом з дочкою господаря будинку Адешелiдзе в iнститутi шляхетних панночок. Очевидно, тепер та iнститутка прибула до подруги i принесла чарiвнi мелодi? Бетховена. Нiби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринька? на гiтарi. * * * Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в сво?й кiмнатi. Нiби сходилися до нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталаннi, знедоленi, скривдженi. Пiзнавав ?х, що вже з'являлися й ранiше, у незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна", i "Боска", i "Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця з надрукованого оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А до них при?днувалися, приносили сво? скарги Шевченковi покритки i сердешнi страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського. Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони розливалися, як повiнь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкi, як навантажений човен. Радий був цим зустрiчам, що наповнювали його самотн? життя теплою щирiстю й тривогою. Перегортав сторiнки ранiше написаного, i вони здавалися ще недостатньо пройнятими кричущою правдою. Треба наснажити ?х житт?вою, пекучою жагою... Як назвати новий великий твiр? Може одним словом - "Повiя"? Хай убира? це слово в себе болi й розпачi жiночого безталання. Вечорами сидiв, писав. Бурхливий потiк думок прокладав русло в творчi простори. Iнодi вчувалося, що торготiв хтось вiконницею, нiби зазирав у вiкно... Нi, то мабуть, вiд нервово? напруги. Але подi? вiдсунули здiйснення задуму. Одержав вiд брата листа й велику рецензiю на "Чiпку". Брат поставив багато вимог, радив поповнити твiр соцiальними психологiчними характеристиками, загострити конфлiкти. Кiлька разiв перечитував поради, пiзнаючи в них не тiльки братовi думки, а й, можливо, Драгоманова. Пригадував зустрiчi, розмови, обiцянки на горi в Гадячi. Читав, зважував. Замислювався над прочитаним: "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?.. Отже, тобi необхiдно поширити горизонт i подивитись на життя, як воно ?, а не в iзольованому фокусi розбiйництва... При змалюваннi селянського заколоту треба довести, що вiн виник як наслiдок утискiв, хоч це не було нiким iз заколотникiв усвiдомлено..." Кiлька разiв перечитував написане братом i вiд того глибше прозрiвав, зважував соцiальну значимiсть пропащо? сили. "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - повторював братовi слова. Так треба назвати твiр замiсть первiсного "Чiпка". А iм'я Чiпки належить зберегти. Наче живий поста? в уявi. Нiби вода, що виру?, зносить на шляху намули, шука? рiчища, аби влитися в нього неспокiйною хвилею, скаламутити тиху ряску, - так буяла в ньому невипробувана сила, не знаходила впину й спокою. Чiпка... Шукач сво?? обкрадено? долi, шукач неуярмлено? правди i громадського неспокою. Наче прокинулась i заговорила в ньому накипiла болями кров батькiв, кров бунтiвних провiсникiв визволення. Чiпка... Тяжкий i складний його шлях. Доведеться не раз падати на ньому, пiдiйматися, марнувати сили i проклинати лиху долю. Такими властивостями нагороджу? його суворе життя, невблаганна дiйснiсть. Серце, чуле до краси i правди, то наповню?ться злобою, то завмира? в пошуках незбагненно? волi. Чiпка... Уява малювала дитячi роки долею не привiтаного хлопчика, що вироста? безбатченком, терпить образи, хоче допитатися в бабусi, чого так тяжко доводиться мамi заробляти хлiб. Розповiдi та казочки бабусинi пластом лягають на дитячий розум, гонять думку за думкою, гадку за гадкою, запалюють серце. Праця пiдпасича поширю? свiдомiсть i виклика? новi запитання. Серед степових просторiв знаходить вiн роздолля, розмовля? з небом i хмарами. Прокидаються нестримнi бажання. Яка б дивина перед ним не поставала - не злякати його вiдважного духу, уперто? думки, палкого серця. Нiколи нiчого не боявся. Жеврiла в душi iскра волелюбства... Ось розбилися й вiковiчнi кайдани крiпацтва. Вироста? Чiпка, прагне до чесного трудового життя. Покохав дiвчину, одружу?ться, ста? господарем. Але в нього землю вiдбирають, обдурюють, зневажають. Всюди натрапля? на жорстоких чиновникiв, земських дiячiв. Ста? й сам жорстоким, мстивим, невблаганним. Зустрiча?ться з бездольцями, яких крiпацька реформа штовхнула на саме дно суспiльного життя. Знаходить з ними вiдраду в пияцтвi. Разом iдуть вiдбирати сво?, награбоване багатiями. А там - i до розбiйництва недалеко. Так марну?ться сила, завзяття людини... Пропаща сила. Народна сила. Чiпка... Та не тiльки треба змалювати життя народу, боротьбу до реформи 1861 року i пiсля не?. Думка сяга? за межi цих часiв, у минувшину, плине епiчними просторами. Хочеться показати село за пiвтораста рокiв. Щоб видно було, як вiд поколiння до поколiння посилювалося гноблення, як розкошували й знущалися над трудiвниками пани i як зрiли, не вгасали протестантськi настро?. Пригадував тих, кого зустрiв бiля лiсу, сказане ними повторював: - До слушного часу... До слушного часу... Не раз бачив увi снi незабутнього протестанта проти "голодно? волi" - юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили в собi гордiсть волелюбства, буйнокриле роздолля i повиту переказами печаль степiв, якими стеляться шляхи-дороги в невiдомiсть. Дiти й внуки прославлених захисникiв волi нелегко згинали сво? ши? в ярмо. Нелегко вiдняти в них духовнi скарби. Для цього треба вiдiбрати ?хню мову, кращi традицi?, штовхнути ?х на роздорiжжя й манiвцi. I не тiльки це. Необхiдно ще й убити плекану вiками любов до рiдних нив, до прозорих рiк, забрати все, що берегло в люди , гiднiсть i свiдомiсть, пообкрадати iсторiю народу. Тодi пiдневiльна людина стане безмовною, хилитиме голову, як вiл у ярмi. Але й воли у ярмi ревуть... Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - це питання не сходило з думки Панаса Яковича. Замислювався настiльки, що й iндивiдуальнiсть письменника зливалася во?дино з образом героя. Наче дiлився з Чiпкою тривогами житт?вих негод людей працi, поневiрянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна особа, а цiле сплетiння яскравих характерiв представникiв суспiльства, уярмленого неправими законами. Нiс до Чiпки повизбируванi в суспiльствi душевнi неполади тих, у кого енергiя, добрi жадання розбиваються об кам'яну незрушнiсть основ царства темряви й сваволi. Складнi житт?вi поневiряння героя роману сприймав не поглядом спостерiгача-побутописця, а проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинцi з Чiпкою пiд час його душевних.. мук. Не одвертався од нього й пiсля страшно? ночi падiння, залишався з ним, як свiдок уболiвання за долю пропащо? сили, пропащо? людини. Iде? гуманiзму вели письменника в найскладнiшi пота?мностi страждущо? душi. Викарбовувались для сучасникiв i нащадкiв слова жагучо? туги i любовi - "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" А ще можна назвати роман i "Пропащою силою". Треба звернутися ще до брата за порадами. Вiн зможе написати роздiли про iсторiю закрiпачення села, щоб показати уярмлення народу, що вiдбувалось од поколiння до поколiння. Хай пiзнають i будуть не збайдужiлими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного. Сповiдь стривожено? совiстi, гнiв та уболiвання за спустошення морально? гiдностi людини переливались у психологiчне плетиво роману. Завершувалось творче торжество психолога-реалiста Панаса Мирного. Мав намiр порадитись про написане з Пильчиковим. Адже вiн зна?, якими труднощами досягав творчо? перемоги Шевченко, вписуючи в iсторичне буття народу рядки "Кобзаря". * * * Не втримати стрiлу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла, не затамувати пристрастi, наповнено? почуттями й збудженою мислю. Панас Якович носив ?х у собi, вдихав, як повiтря. Тiсно було в бухгалтерськiй конторi та в тихiй кiмнатi на Монастирськiй вулицi. Нагонили нудоту i однотоннi дзвони, i чиновницьке шарудiння паперами. Навколо вирувало бурхливим потоком життя, кружляючи кожну вразливу людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба кудись iти, до чогось прагнути, змагатися. Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом Рудченком. То було змагання, сповнене терзань i тривоги. Перемагав Мирний, пiдкоряючи Рудченка з усiма чиновницькими атрибутами. Що бiльше загострювалась боротьба, то наполегливiше писав, виливав сво? роздуми й почуття в образах. Не мiг не писати, не мiг i мовчати, як не може свiт не долати пiтьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непiдвладна буденнiй застиглостi. В уявi поставали цiлими рядами знедоленi, приниженi, що зазнавали образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий Чiпка, безталаннi жiнки, кинутi долею на саме дно хижацького суспiльства. Наче вливав краплини сво?? кровi, описуючи життя Чiпки. Зрiднився з ним, як з побратимом, i носив у серцi його волелюбну силу. Пишучи, часом розкривав вiкна, щоб вiяло подихом просторiв. Охоче погодився на запрошення Пильчикова здiйснити прогулянку в недiлю пiд дуби Заворскля. Там мали зiйтися друзi для розмови. Пильчиков порадив Панасу Яковичу захопити з собою гiтару. Для конспiрацi?... Коли прибули пiд шати умовленого дуба, там уже чатували дозорцi. Тут зустрiв знайомих i незнайомих. Звернув увагу на юнака рокiв двадцяти п'яти. Його гострий зiр, вихрясте каштанове волосся надавали виразностi обличчю, в якому свiтилася рiшучiсть i натхнення. Пильчиков познайомив: - Це Дмитро Андрiйович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожi в Швейцарiю. А ось його друзi... Ростислав Стеблiн-Каменський, Володимир Синкевич, а це нашi однодумцi - студенти Гриневич, Калюжний. Серед присутнiх зустрiв знайомого йому ранiше корнета у вiдставцi ?гора Шохiна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут i сестри Пiскуновськi. Одна з них теж принесла гiтару, а офiцер 35-го Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася, розпускала сво? мiхи i нiби зiтхала. Оглянувши присутнiх, Пильчиков промовив: - Вважаю, нараду нашого товариства, iменованого "Унi?ю", можна розпочати... Дозорцi пильнують? - Всi на сво?х мiсцях... - Оберiмо голову зборiв. - Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж ма?те давнiй досвiд. - Так... Досвiд багато до чого зобов'язу?... Колись ми не вели протоколiв, хоч i варто було записати Шевченкову непримиреннiсть у Кирило-Мефодi?вському братствi. Як зараз пригадую тi суперечки. Належав я до помiрковано? частини братства, пiдтримував Костомарова. Перебуваючи за кордоном, зокрема у Львовi, де брав участь в органiзацi? лiтературного товариства iменi Шевченка, я переконався в необхiдностi поширювати нашу дiяльнiсть не тiльки просвiтнiми заходами, а й нелегально. Багато хороших слiв чув я у Львовi, але вони мене менше радували, нiж тривожили. Дещо я привiз iз нелегально? лiтератури. Будемо ?? розповсюджувати. Про це може бiльше розповiсти Дмитро Андрiйович, який нещодавно зустрiчався з сво?ми однодумцями. - Згадка про старше поколiння мене схвилювала, - очi Лизогуба налилися кришталевою прозорiстю. - Дмитро Павлович згадав про Шевченка... Шкодую, що я не народився трохи ранiше, коли в домi мого батька в Седневi, пiд Чернiговом, гостив славетний поет. Не раз потiм менi, хлопчиковi, показували ту кiмнату, де вiн жив i малював. Коли б я народився в той час, то Шевченко обов'язково був би мо?м хрещеним батьком. - Але нема сумнiву, що ти, Дмитре, охрещений його словом, - докинув Ростислав Стеблiн-Каменський. - Всi ми Шевченковi хрещеники. - Так, хрещенi вогнем, бо його слово не вода, а полум'я, - вiв далi Лизогуб. - У цьому я переконався, зустрiвшися з Волховським та його друзями. Привiз вiд нього привiт та вiдозву. Кланя?ться вам Михайло Драгоманов. ? вiдомостi, що його звiльняють з Ки?вського унiверситету, як небезпечну для монархiчно? державностi людину. - Ганьба! - вирвалося з уст Панаса Яковича. - Кожна ганьба ? плямою нашо? iсторi?. Переважно вона й склада?ться з таких плям. Хто зми? ?х? - гарячився Стеблiн-Каменський. - Якщо не ми, то народяться дужi, яким випаде на долю така честь, - Лизогуб поклав перед собою примiрники журналу "Вперед" та iншу лiтературу. - Скажу вам, друзi, що боротьба мiж помiркованими дiячами й радикалами загострю?ться. Шевченкове слово i пристрасть Чернишевського на боцi радикальних, революцiйних дiячiв. Свiдченням цього ? прокламацiя, написана нашим Волховським. - Треба зачитати... - Хай зачита? Ростислав Стеблiн-Каменський! - Хай... Не тiльки тому, що вiн наймолодший, а й тому, що володi? палким словом. Ростислав трохи знiяковiв, оглянув присутнiх i почав читати: - "Правдиве слово хлiбороба до землякiв". Панас Якович жадiбно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому збагнути те, про що писав у творi. Лизогуб запропонував поширювати прокламацiю по селах. Його палко пiдтримували Стеблiн-Каменський i Гриневич. Пильчиков завагався. - Поширювати можна. Але насамперед треба нести освiту народовi. Менi зда?ться, що не слiд вiдступати вiд досвiду культурно? дiяльностi наших громад, якi об'?днують освiчених людей. - Вiдмежовуватись вiд громад не треба, - Лизогуб пiднiс голову з настовбурченим чубом. - ?х досвiд можемо використати. Але передусiм мусимо будити свiдомiсть, ширити бунтарський дух! - Просвiтительський дух ма? осяяти всi закутки. Тодi й бунтарi осягнуть поглядом ширшi обрi?. - Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до життя, до боротьби ?м нема дiла! - Не можна ж усього зразу досягти. - Брехня! - скрикнув Лизогуб. - Не можна всього - бери частину!.. Я, друзi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром - бери силою! Бийся! Борися, а бери, добувай! Запальнi слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безлiч запитань, роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду тих слiв, хоч i не заперечував помiркованих тверджень Пильчикова. Iз нелегально? лiтератури, якою обмiнювались учасники товариства, Панас Якович узяв "Голоси з Росi?" Герцена. Iншi брали твори Бакунiна, Чернишевського, "Становище робiтничо? сили" Флеровського тощо. - Ма?мо, друзi, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман зветься "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя... "Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квiток, назбира кузьок та й гра?ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав добру пам'ять: з не? нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн нiколи не забував бабино? ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками в малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо? вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати ?й його вiдважного духу, уперто? думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий..." З особливою увагою слухав Ростислав Стеблiн-Каменський. Стоячи пiд дубом, вiн випростався. Легкий вiтерець куйовдив на його головi русе волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчi золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв бритви, високий зрiст - все надавало йому вигляду натхненного проповiдника, який ладен пiти на будь-якi тортури. - Якими шляхами ви поведете свого героя? - влучивши хвилину, запитав Ростислав. - Скажу вам, друзi, що я з великим iнтересом прочитав роман. Духом нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков. - Це добре... Ще одну зброю ма?мо в сво?х руках, - радiв Лизогуб. - Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся до Стеблiна-Каменського, - ти ма?ш вiдбути до Ки?ва для зв'язкiв з "Ки?вською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину в революцiйне народництво. - В Ки?в я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович. - А чи в надiйнi руки? - Вважаю, що в надiйнi... Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило по землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелестi сердечнi та?мницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями, розповiсти i про сво? особистi виразки, про бiль душi. Несподiвано дозорцi сповiстили, що дво? простують стежкою до дуба. Учасники зiбрання швидко поховали лiтературу, збилися в тiсне коло. З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гiтарi, а сестри Пiскуновськi затягли стародавнiй романс. Iншi наповнювали келихи напоями, сперечалися: - Туз переможе! - Пiкова дама приборка? туза! - Якщо пiйма? за бороду! - Така й бога за бороду впiйма?! На дорiжцi з'явилися чоловiк i жiнка. Вони нiби пливли назустрiч звукам гiтари. Зупинилися, пильно розглянулись i повернули в iнший бiк. Панас Якович пiзнав Романа Мазевича. - Прокляття! - ударив по гiтарi Панас. Одна струна обiрвалась i жалiбно заквилила, як пiдстрелена пташка. - Друзi! Нам треба негайно розiйтися! - запропонував Пильчиков. - Прокляття! - повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах гiтари... Кожного мiсяця вiдбувалися та?мнi збори товариства. Iнодi сюди прибували представники з Одеси, Харкова, Ки?ва. Дмитро Андрiйович Лизогуб часто бував у цих мiстах, знаходив однодумцiв i прихильникiв серед молодi, налагоджував дружнi зв'язки з Волховським, Желябовим, Вiрою Засулич. У Петербурзi побував на квартирi письменницi Марко Вовчок, заприятелював з ?? сином Богданом Маркевичем, який познайомив його iз сво?м приятелем Георгом Плехановим. На зборах товариства Лизогуб багато розповiдав. Здавалося, вiн убирав ту енергiю, що зрiла в гуртках революцiйно? молодi по всiй кра?нi. До його розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зi зборiв приносив стiльки новин, що вони не давали спокою нi на службi, нi вдома. Сидячи за бухгалтерським столом, починав iнодi нотувати на паперi щось, зовсiм не причетне до конторських книг. А дома тi нотатки поширював, створюючи новi глави роману. Тiльки закiнчив роман i передав його братовi Iвану в Ки?в, як розiгралися несподiванi подi?... Жандармерiя вчинила трус у п'ятнадцяти учасникiв товариства i заарештувала ?х. Все це сталося одного березневого вечора. Сидiв за столом, переглядав папери, писав. Вiтер вив у димарi, сiючи тривогу. Вже й рука втомилася вiд довгого писання. Збирався з думками, щоб далi писати про людей пристрасних, добрих i лихих. Раптово щось загуло коло двору. Незабаром вiдхилилася вiконниця, i в нiй показалась пика жандармського офiцера. - Чого вам? - Iменем закону одчинiть дверi... Панас Якович вийшов, вiдсунув дверi. Брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами, вдерлося кiлька жандармiв. Той брязкiт холодним лезом проймав ще не прохололе у творчiй насназi серце. - Ви ? губернський секретар Панас Якович Рудченко? - Так... Громадянин Панас Якович Рудченко. - Ма?мо зробити у вас обшук. - Трапилась якась крадiжка? - посмiхаючись, запитав Панас Якович. - Жандарми роблять обшуки в iнших справах... Показуйте вашi папери... Зброю ма?те? - Так, маю. - Де вона? - Оце моя зброя, - Панас Якович показав на книги. - Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю! - Крiм сiрникiв, нiчого вогнепального не