------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Повiсть

   Частина перша. Ой три шляхи широкi?

   Шумлять старезнi дуби... Грiзною сторожею  стоять  вони  по  шляхах  до
палацiв Кочубе?в, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, нiби марять  столiтнi
сни про долю краю. Вiтер вигра? шорстким сизим листом,  тамуючи  щебетання
дрiбних птахiв. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрiчкою i  щезне.
Лише  здоровило-пугач  насуплено  зирить  крiзь  вiти,  мiцно   затиснувши
мохнатими лапами засохлу гiлку, чекаючи облоги присмеркiв,  щоб  сумовитим
голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i  тривогу  обшарпаним
бiдняцьким оселям. А коли ранок осмiхнеться полиневою  росою,  щеза?  десь
пугач, ховаючись  у  козацьких  ру?нах,  щоб  дати  привiлля  розбiйниковi
яструбу полювати на пустотливу горлицю.

   Понуро шумлять старезнi дуби Полтавщини, шепочучи  казки-билицi...  Хто
гомiн той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи сво? увiлл?  в
те шумовиння, як ото вливають медовий хмiль у срiбний келих?
   Дуби шумлять, а вiд них стеляться битi шляхи.  Ой  три  шляхи  широкi?,
куди поведе ними доля невгамовного мандрiвника? На яку колiю ступить  його
нога, щоб дiйти туди, де плекана мрiя сну? надi? голубi?
   Та?мниче   срiблострунним   передзвоном    виграють    дуби,    вiщуючи
путь-дорiженьку...

   Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив  колись  свою  дитячу
безжурнiсть i втiху. А  потiм  перебирав  у  кiмнатi  папери,  вiдкладаючи
значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув  глузливий  погляд  на  напис:
"Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...
   -  Смiйся,  колезький  ре?страторе  Панасе  Яковичу  Рудченко!  -  тихо
шепотiли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столi.  Звiдти  виглянуло
молоде, блiдувате, заросле чорною борiдкою обличчя. Темнi  очi  пронизливо
дивились, нiби докiрливо промовляли.  Пригадав,  як  одна  вiдвiдувачка  в
миргородському казначействi вiдшукувала його - помiчника  бухгалтера  -  i
запитувала: "Скажiть будьте  ласкавi,  де  той  сидить,  що  в  нього  очi
говорять..."
   Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв.  Ось
вони - свiдки хвилювань, тривоги й роздумiв. Читав написане:
   "Пригадалася моя служба i в Гадячi, i в Прилуцi, i тута. Невесело, i як
невесело? - зробилося на душi, - наче камiнь хто  звалив  на  хилi  груди.
Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом i начальник знiчев'я
нала? тебе - i то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хлiба ?сти... Серце
мо? наливалося вогнем, у грудях ходили  прибо?  гнiву...  О,  чим  я  тобi
вiдомщу, ти, кляте життя - невiльне, пiдданське! Чим я тобi вимещу, дурний
начальнику, за тво? даремнi попрiки, за тво? огудне i  неправдиве  слово?!
Нiчим? Нi, я виставлю тебе на показ усьому мировi,  тво?  дурнi  привички,
тво? насилування чоловiчо? совiстi".
   Ще  перегортав  папери,  перечитував  спроби  описати   гiркотну   долю
безталанно? жiнки. Не хотiв вимовити ?? iм'я. Не мiг його вимовити так, як
ранiше, при зустрiчах, що назавжди  лишаються  святом  у  спогадах.  Це  ж
чиновницьке життя, безглузде, пiдлегле, та  ще  й  темрява  вiдiрвали  ??,
непорочну, вiд рiдного дому, повели десь у велике мiсто. А там  що?  Може,
зустрiну,  перевiвшись  туди  на  роботу...  Очевидно,  зустрiну...   Мушу
зустрiти! Як у пiснi, у казцi, а знайду ??. А коли нi, то опишу  ??  долю,
несподiвану молодiсть.
   "Музо моя - госте одиноко? душi! Не покидай мене,  поки  я  не  викончу
мо?? Галi як слiд... Вона покiрна дитина твоя, люби ж ?? i грiй, доколи ще
б'?ться кров у мо?му серцi!.. Бо що ж без  тебе  зосталось  менi?  Хата  -
пустка, люди - бездушнi трупи  людей...  Я  язик  собi  вирву,  коли  вiн,
стiлько лiт даремно лежачи за зубами, не заговорить  так,  щоб  i  камiння
завило, щоб у бездушнi трупи не  урвався  свiт  правди  i  любовi...  1870
рiк..."
   Хоч уже минув цiлий рiк, як записав цi  слова,  але  вони  не  втрачали
гостроти, звучали ще вразливiше, коли готувався до подорожi.
   Уважно переглядав i складав речi, готував ?х у  дорогу.  Здавалося,  до
них торкалася тепла  дiвоча  рука,  а  синi,  аж  чорнi,  очi  смiялись  i
проймалися тугою. Наче чув ?? запашний голос, що вiдгомоном лягав у серцi,
коли виводила стиха: "Ой три шляхи широкi? докупи зiйшлися". Нiби вiщувала
розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, вiдгонив сон.
   Ранком залишив рiдний  Миргород,  сонливi  кривулястi  вулицi,  порослi
бур'янами, прибитi пилюгою. Але не залишав породжених тут мрiй - нiс ?х  з
собою в широкий невiдомий свiт.
   Бiля порога стояла бричка. На нiй небагато речей, валiзка з паперами  й
гiтара - розважальниця гiрко? самоти.
   Прощай,  рiдна  Миргородщино,  прощай,  хатино,  в  якiй  колись   мати
сповивала, випрошуючи в долi пiснею колисковою й теплою сльозою щастя  для
сина. Прощай, недоспiвана пiсне юностi -  постiйна  супутнице  роздумiв  i
хвилювань. Прощайте, росянi  бережечки  Хоролу,  вимiрянi  босонiж  аж  до
лугових    просторiв,    щедро    повитих    лiлово-рожевою    материнкою,
золотаво-чубатими козельцями, буйноквiтним звiробо?м,  похилою  кульбабою,
густолистою шавлi?ю. Тепер наче забирав з собою в дорогу,  як  найцiннiший
скарб, пахощi трав та яблуневих садiв, а з ними - радощi й  скорботу,  щоб
не розставатися на незвiданих шляхах тривожно? юностi.

   - Пора вирушати, - гомонiв фурман, натягаючи кобеняк, -  щоб  в  обiдню
пору до?хати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осiннi
днi куцi, що й за  хвоста  не  втрима?ш.  Погода  непевна,  пiде  дощ,  то
поповземо, як рак на мiлинi.

   Заскрипiли колеса, ронячи прощальнi  зойки.  Фурман  цьвохнув  батогом,
поглянув  на  схiд,  де  сонце  поволi  вiддiлялось  од  посiрiло?  землi,
сором'язливо   зазираючи   до   миргородсько?   калюжi,   прославлено?   з
давнiх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та  Острянин  закликав
до повстання проти шляхти.

   На каламутнiй хвилi загелготали гуси. ?м байдуже,  що  чверть  столiття
минуло вiдтодi, як химерний земляк записав: "Тепер Миргород зовсiм не  те.
Будови iншi; калюжа серед мiста давно  вже  висохла,  i  всi  сановники  -
суддя, пiдсудок i городничий - люди поважнi i благонамiренi".
   Сплеснув дужим крилом гусак на березi, занурюючись у  воду.  Здавалося,
радiв з того, що калюжа таки  не  висохла.  А  до  сановникiв  мiста  йому
байдуже. Пiднявши гордовито сизу голову на довгiй ши?, поплив вiд  берега,
нiби бундючився з того, що навiть  гегелiвський  Iван  Никифорович  назвав
гусаком колись свого земляка Iвана Iвановича.
   По задумливому обличчi юнака ковзнула  усмiшка  й  застигла  у  великих
очах. Пригадалось, як  хлопчиком-школярем  змагався  з  друзями  на  цьому
березi, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу.
   За калюжею простяглися пасовиська.  Сюди  ходив  до  пастухiв  грати  в
ковiньки, навчався у них спiвати й примовляти, гнiватись  i  радiти.  Тодi
здиралися на високу бурту,  звiдки  видно  мiсто  з  церковними  банями  й
садами.

   А навколо слалися неосяжнi степовi простори,  заллятi  бризками  сонця.
Нiби вчуваються хлоп'ячi вигукування:
   Сонечко, сонечко!
   Виглянь у вiконечко.
   Бо татари йдуть,
   Тебе зарiжуть,
   Тво?х дiток заберуть!
   Тодi й овечата прислухались до дiтвори, збившись у гурт,  нiби  справдi
лякалися лихо? татарви, а ромен-зiлля нахиляло сво?  стебельця  до  землi,
чекаючи яко?сь несподiванки. Ставало тихо, хоч мак сiй. I чутно  було,  як
сонце бринить на струнах: д-дзi-iнь, д-дз-зi-i-iнь...
   З бурти видно Чумацький  шлях.  Iнодi  поволi  посунуть  ним  заярмленi
круторогi i зариплять вози. А бува?, по шляху поженуть арештантiв.  Женуть
у той будинок, що здалеку вишкiрився гратами.  Тодi  й  сонце  переставало
дзвенiти на сво?х промiннях-струнах. На  спохмурнiле  обличчя  лягла  тiнь
задуми...

   - Чи далеко вже за?хали?
   - Скоро ви?демо на Сорочинський шлях. Ось уже й  Пслянi  затоки  видно.
Коней треба напо?ти, - цьвохнув батогом.
   Конi побiгли. Та недовго трюхикали. Пiски  та  вибо?  затримували  рух.
Колеса скиглили, залишаючи слiд у коли, що одноманiтною смугою стелилась у
минуле. А попереду що?

   В Гадячi треба попрощатися з батьками, зустрiтися з братом  Iваном,  що
прибув погостити з Ки?ва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.

   Бiля плеса фурман зупинив коней.
   - Хай трохи перепочинуть, щоб спiтнiлими не напувати, - злiз з  брички,
пiдiйшов до берега.
   За ним i Панас. На березi шелестiв  очерет,  нагинаючись  до  пожовкло?
осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила  шовковi  коси,  зазираючи  в
тиху  воду.  Зачаровуючись,  Панас  пригадав  недоспiвану  пiсню   кохано?
дiвчини.
   Фурман напо?в коней. По?хали. Сполоханi чайки заскиглили, розносячи над
плесом тиху журу.
   - Хотiв би ще почути якусь казку. Ви добре  розповiда?те,  -  звернувся
Панас до фурмана.
   - З казками та пiснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з
вiтром розмовляти. Але  треба  поспiшати,  бо  сьогоднiшнiй  четвер  тiсно
упира?ться в п'ятницю... Но-о-о, ледачi!
   Послався шлях крiзь чагарники, забарвленi осiнньою позолотою. Незабаром
показалися  Сорочинцi.  Залишки  земляного  валу,  яко?сь  древньо?  ру?ни
говорили, що тут з давнiх-давен таборилися  люди  й  столiттями  змагалася
воля з  неволею.  Може,  тi  ру?ни  залишились  ще  вiд  панiв  польських,
пiдвладних I?ремi? Вишневецькому, що  тримав  у  сво?х  магнатських  руках
великi ма?тностi по всiй Полтавщинi, доки не змела ?х козацька хурдига.
   Вузькi сорочинськi вулицi, нiби вiд древностi, повгрузали в землю разом
з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче  розкрилась
зачарована брама  -  у  всiй  величi  красувалася  кам'яна  Преображенська
церква,  збудована  безславним  гетьманом  Лiвобережно?  Укра?ни   Данилом
Апостолом.  Власне,   збудована   умiльцями   Полтавщини   -   каменярами,
рiзьбярами,  мулярами.  Зiр  приваблю?   пластика   фасадiв,   декоративна
майстернiсть лiплення, химерна  рiзьба  дверей,  кольорова  гра  вiтражiв.
Укра?нське барокко. Слава трудiвничим рукам полтавських умiльцiв!

   Роздорiжжями по?хали, залишивши Сорочинцi... Несподiвано рвонув  вiтер,
засвистiв, б'ючись об придорожнiй покошланий тонконiг та порудiлi куделицi
буркунiв. Наповнений сивизною простiр розкришила блискавка.
   - Коли б скорiше до тих хуторiв до?хати. Там ? корчма, - фурман показав
пужалном i тривожно поглянув на пiвнiч, звiдки насовувалась темна хмара. -
Но-о-о, ледачi!

   - Байдуже, - спокiйно вiдповiв Панас. У голосi чулось  незадоволення  з
того, що фурман порушив роздуми.
   Та ось  нiби  велетенський  казковий  дракон  розпростер  чорнi  крила,
обiймаючи ними пiвнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобiй  з  косматою
потворою,  що  вогнисте  моргнула,  покотивши  громовицю;  темною  завiсою
кутався обрiй, заслоняючи шлях.

   - Но-о-о, ледачi!
   - Не поспiшай... Вперше серед степу бачу такi змагання неба з землею, -
Панас аж звiвся на бричцi, оглядаючи затьмарений небосхил.
   Не встигли до?хати до  корчми,  як  водоспадом  линув  дощ,  промочивши
подорожнiх.

   У корчмi порозвiшували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось
прокислим, тютюновим димом та горiлкою. За  столом  куняли  якiсь  пiдпилi
чоловiки, не скидаючи з себе свиток та вогких сiрякiв.
   Один кремезний з виду, лiтнiй чоловiк  роздягнувся,  латав  сорочку  та
зашивав дiрки на смугастих штанях, бурмочучи:
   - Оце такi бурлацькi заробiтки...
   - Латай, може, й долю свою драну залата?ш, -  вiдповiв  сивоголовий,  з
запалими очима чоловiк.
   - Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
   - Досить того, що нашi дiти та жiнки плачуть.
   - Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька слiз позичати,  а
сво?х не вистача?.
   - Плакати, то однак, що дурному з гори бiгти, - блиснув очима  той,  що
латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не  пошився  в  турецькi  святi.  Тi
сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусiди попросимо на латку,
- з прихованою посмiшкою глянув на завiталих подорожнiх, примруживши око.

   Цей погляд збентежив Панаса Яковича,  а  фурман  вiдвернувся,  знизавши
плечима.

   - Латанi сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер,
коли стали вiльнi за царським манiфестом, то на старi латки нашива?мо ще й
новi...

   - Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графсько? землi, то,
може, й сорочку б мали нову...
   - Пошмату?ш... Хочеш закабалити себе i сво?х дiтей та внукiв,  то  бери
кiлька десятинок землi в Гудовича i сплачуй за не? протягом сорока дев'яти
рокiв. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
   - Не дешевше вiдда? на викуп i  пан  Галаган.  Дарма,  що  кажуть,  вiн
козацького роду.

   - Вiд того роду дочекалися гiркого плоду.
   - Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
   - А де той слушний час?
   - Запитай вiтра в полi.
   - Та ще й потихеньку, щоб хто не пiдслухав, бо спина буде бита.

   - Нема долi, i слушного часу не дочека?мося, - понуро загули сiряки.

   - А докiль треба голодну нашу волю чимось пiдживлювати...
   - Чаркою горiлки...
   - Не допоможе...
   Чоловiки перезирнулися, криючи якiсь та?мницi в гiрких усмiшках.
   Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмовi  шматки  недожурено?  журби,
невиплаканих  страждань,   недосмiяно-го   гiркого   смiху,   недомовлених
проклять. То розмовляли люди невiльно? працi, сини  степового  простору  i
бiдностi.  Нiч  сво?ми  широкими  обiймами  укривала  ?х  у  цiй   похилiй
придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках.
   Чадив  каганець,   гойдаючи   примарнi   тiнi.   Нiби   козак   Голота,
посвоячившись з  сатаною,  шука?  роздолля,  рветься  на  волю  з  похило?
корчми...
   Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар  запропонував  Панасовi  ослiнчик,
вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала  в  себе  всi  корчмарськi
пахощi разом з вологою.

   - Нi,  я  пересиджу  до  ранку,  -  вiдповiв  Панас,  примостившись  на
ослiнчику.

   Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв,  то
затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними  снувалася  каламуть
роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi  тiнi  негоди
вiдмiряли тривожнi хвилини.

   Пiд ранок  дощ  ущух.  Заклiпали  зволоженi  вранiшнi  зорi  Сонце,  не
виринаючи  з-за  обрiю,  чекало  золотаво-багряним  вiялом   промiння   по
верхiв'ях  дерев,  нiби  довiдувалось,  чи  можна  спокiйно  визирнути  на
обважнiлу, зволожену землю.  Ночiвники-нетяги  один  по  одному  зникли  з
корчми...
   Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi,  колихаючись  по
розмитих вибо?нах. Благословляючи народження дня, забринiли на  променевих
струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки.
Пiд склепiнням прозорого неба кожна  жива  iстота  почала  славити  життя.
Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути  осiннi  кольори  лiсу,  до  якого
наблизилась бричка.

   Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий
собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся  на  Панаса.
Той прочитав у його поглядi щось непевне.
   - Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики  перед
сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах.
   Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили  з  колi?.
Найкремезнiший схопив коней за вудила.
   - Стiй! - владно зупинив  подорожнiх.  Пес  загарчав,  показавши  зуби.
Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його  був  суворий  i
владний.

   Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала
сокира. В другого в руцi - замашна дубина.  Стояли  просто  i  твердо,  як
господарi на власнiй землi.

   - Хто ?де? Звiдки й куди?
   - Так-таки iменно... Звiдки i  куди?  -  хитро  додав  натоптуваний,  з
круглим, зарослим, як у куширi,  обличчям  чоловiк.  За  халявою  в  нього
виднiвся колодiй.

   Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн  витяг  цигарки,
запалив i зiйшов з брички.
   - Добридень вам, добрi люди!  -  з  усмiшкою  привiтався  i  простягнув
цигарки невiдомим. - Запалюймо!
   - Запалимо потiм, - понуро вiдповiв той, що зупинив конi. - А  зараз  у
нас ? дiло.

   - У доброму дiлi треба, щоб були  руки  бiлi,  -  пробував  пожартувати
фурман.

   - Руки у нас не бiлi, а отакi, - показав свою, як гиря, руку отаман.  -
Ми чорними руками робимо святе дiло.
   - Та шука?мо свою голодну волю! Охляла вона, як курка  на  прив'язi,  -
додав другий.

   - Так-таки iменно, що голодна. Як на прив'язi пiд тином.
   - То такi шукачi i ? добрими людьми, - Панас не втрачав спокою. З  його
уст не сходила лагiдна усмiшка. Помiтив, як промайнула усмiшка i в великих
очах наймолодшого. Щось добре i гнiвне свiтилося в них.
   - Хiба ми такими  дурнями  родились,  -  обiзвався  юнак,  -  щоб  лише
байдикувати по свiту, незрячими шукати шляхiв? Хто шука?, той знаходить...
Менi хочеться з цим чоловiком порозмовляти.
   - Порозмовляй, Гнате! Ти ж умi?ш пiдсипати перцю у варену юшку.

   - Так-таки iменно, -  смiявся  присадкуватий,  поправляючи  колодiй  за
халявою.

   Чоловiки тiснiше обступили подорожнiх. Дивилися суворими очима, в  яких
свiтилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте вiд давнiх  поколiнь
половецького хижого роздолля. Читав у  них  Панас  жагу,  пронесену  крiзь
столiття до днiв голодно? волi.
   - Вийшли з яру на шлях, -  знову  заговорив  Гнат,  -  вiдбирати  сво?,
награбоване багатiями... Ви  що  везете?  Може,  ма?те  великi  грошi,  то
подiлiмося з нами, - загадково усмiхнувся. У його великих очах свiтились i
згасали вогники.

   - Так-таки iменно, подiлiмося з нами... Потруси, Гнате, ?хню калитку, -
пiдтоптуватий торкався до колодiя за халявою.
   - Великих грошей не маю, - неквапливо вiдповiв Панас  i,  витягнувши  з
кишенi гаманця, подав його юнаковi.
   Чоловiки обступили його, дивилися, що там ?. Перемовилися мiж собою.
   - Подiлимося пополам, - твердо заговорив Гнат. -  Один  червiнець  нам,
другий - вам, може, знадобиться в дорозi. А  то  ще  зустрiнуть  вас  нашi
спiльники по той бiк яру. Треба й з ними подiлитися. Це  ми  позича?мо  до
слушного часу. Коли надiйде наш час, то повернемо борг.
   - З процентом, - додав кремезний.

   - Так-таки iменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате!
   - В полiцiю, мабуть, доноса напишете? Не  кваптеся.  Вiтра  в  полi  не
спiймати. А яри нашi несходимi. Та й ночi темнi - нашi побратими.
   - Полiцiя так само осоружна менi, як i вам. На таких, як я, теж  пишуть
доноси.
   Чоловiки загадково переглянулися.

   - То ви, паничу, теж за  нашого  брата?  -  широко  розплющеними  очима
дивився Гнат. - Такого ми ще не зустрiчали.

   - Безталання ваше болить кожнiй чеснiй людинi.

   - То ходiмте з нами, за отамана  будете.  Передам  вам  сво?  горопашне
отаманство, - пропонував кремезний. -  Якщо  нежонатий,  то  посвата?мо  з
нечистою силою. Скажуть тодi нашi хлопцi: "У яру пiд  лiсом  побратався  з
бiсом".
   - Брататися з бiсом можна й за лiсом. Та й не тiльки  в  яру,  а  й  на
широких шляхах.
   - Добра вiдповiдь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блука? ярами.
Зiйдуться,  як  колись  до  Гаркупгi   сходились.   Загуля?мо,   аж   небо
здвигнеться! - ледь вловима усмiшка ворухнула уста отамана.

   - У кожного своя доля i свiй шлях широкий... Прийде час, буду з вами...
   - Отже, до слушного часу?
   - Атож...
   Чоловiки доброзичливо посмiхалися. Гнiвнi очi отамана  повилися  тугою.
Вiн поклав свою руку на Панасове плече.
   - Може, повернемо червiнця? - запитав Гнат.
   - Можна повернути! - кинув отаман.
   - Нi, не треба, - рiшуче заперечив Панас. - Хай буде завдатком  на  те,
що ми зустрiнемось. Хотiлося б ще поговорити.
   - У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми ?? шука?мо, бо полуда  з
наших очей спада? поволi.
   - Полуда спада?. Так-таки iменно, а очi замилюють нам реформою, - додав
натоптуваний, - Пiд три чорти з тi?ю реформою.
   - ?дьте, чоловiче добрий, сво?ю дорогою. А ми повернемо сво? оглоблi до
лiсу, - владно промовив отаман.
   Чоловiки  переглядалися  мiж  собою,   як   дiти   пiсля   провини,   i
розступилися, даючи дорогу.

   - Тепер i запалити можна, - отаман вiдкинув полу подерто? свитки, з-пiд
яко? виднiлися старi оксамитовi штани. - Не  дивуйтесь  з  мого  одягу.  -
Витяг з кишенi тютюнову калитку, почав набивати  люльку.  -  Це  вiд  пана
досталося менi. Вiд пана Галагана! Нас, дворових, пустили  на  всi  чотири
вiтри, нiчого не дали. Тiльки  сво?  старi  недоноски  подарував  Галаган,
вiдпускаючи на волю. Скiльки латок на штанях, стiльки й рокiв  минуло,  як
оголосили волю...
   Загорьована дотепнiсть зворушила Панаса. Вiн пiднiс Гнатовi цигарку.
   - Пахучий тютюнець... Фабричний?
   - Фабричний, - подав Панас вишитий кисет. - Вiзьмiть собi тютюну.

   Гнат насипав у жменю, розглядаючи вишивку на кисетi.
   - Гарна вишивка. Мабуть, щедра дiвоча рука вишивала?
   - Вишивала, - тоскно вiдповiв Панас,  приязно  дивлячись  у  збентеженi
Гнатовi очi.

   - Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - ? i в  тебе  гожа  дiвчина.  Того
червiнця вiддай ?й на дукачик.  Коли  з  щиро?  руки,  то  не  гоже  нести
червiнця до шинкаря. Там вiн пiрне, i собака не  загавка?.  Як  товариство
вважа??

   - Так-таки iменно... Хай Гнат вiддасть червiнця сво?й Маланi.  Може,  й
заручини справлять.
   При згадцi про дiвчину юнак зiтхнув. Його очi повились  тихим  смутком.
Вiн вдячно звiв ?х на Панаса.
   - На цьому бувайте здоровi! Бо вже десь сороки заскрекотали.  -  Отаман
зiйшов зi шляху, за ним похилитав хвостом i собака. - Коли ще по  той  бiк
яру зустрiнете таких, як ми, то гукнiть ?м:  "Гуляй,  воля!"  Не  займуть.
Щасти вам у дорозi. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй,
воля!"

   - До слушного часу! - вiдповiв Панас, сiдаючи  в  бричку.  Про?хавши  з
гони, оглянувся. Чоловiки все ще  стояли,  дивлячись  ?м  услiд.  А  потiм
повагом поволокли сво? сiрi постатi до лiсу...
   Фурман розповiдав рiзнi пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще
в  давнину  ходили  козацькi  ватаги,  боронячи  волю.  Розповiдь  фурмана
супроводжувалась журливими звуками, що  наче  з  глибини  столiть  бринiли
вiдгомоном вiдваги i  запекло?  борнi  То  вiтер,  по-осiнньому  стогнучи,
стелився вiдволоженими стернями  край  шляху,  розчiсував  коси  дрiмливо?
берези, дзвенiв бронзолиттям гiллястих дубiв.
   Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою  вразливi  Гнатовi
очi. Коли бричка пiшла пiщаною дорогою, почав куняти. Нарештi знемiг сон.
   Ось наче розкрилася перед ним та?мнича брама, за  якою  вимальовувалась
кра?на, повита туманами. Важкi хмари нависли над нею, лише визирав  крайок
неба, ледве освiтленого сонцем, що десь пiрнуло, нiби втомившись змагатися
з пiтьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами,  жаб'ячою  печерицею,
колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомiн.  Нi,  то  не
гомiн, а стогiн. Наче стогнала земля, стогнали хмари,  стогнали  обвiтренi
оселi. Де ж люди? Де жвавий лемент дiтвори?  Де  спiв  юнацтва?  Все  наче
заснуло, принишкло. Панувала темiнь, вiковiчна подруга ворожнечi, розбрату
й хвороби.
   На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандру?? В
якi кра?? Може, шука? свiту сонця? Може, несе в сво?х  грудях  iскру,  щоб
розпалити вогнем, зiгрiти закуту мороком душу? Щось рiдне пiзна?ться в тiй
постатi. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою  вроду
i гордiсть дiвочу? Хотiв крикнути,  назвати  iм'я,  заговорити  голубливою
мовою. Але уста, наче завороженi, не могли вимовити  й  слова.  А  постать
вiддалялась i куталась у  непроглядному  туманi,  доки  не  щезла  зовсiм,
залишивши терпкий бiль у серцi...

   Нiби  виринули  з  пiтьми  якiсь  чоловiки.  Почав  пiзнавати  тих,  що
зустрiлися на шляху бiля яру. Серед них Гнат. Його сiрi очi, заiскрившись,
стали ще бiльшими. В них свiтилася надiя, гордiсть i гнiв. Поглянув у  той
бiк, де виднiлися бескеття, яруги. З них,  туманами  оперезанi,  випливали
села, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi  А  далi  наче  виросла  з
туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака  та?мниче  зазирнули
крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт
кайданiв,  монотонний  i  невпинний.  Одноманiтнi  арештантськi  халати  з
бубнами на спинi. То печать  рабства  i  ганьби.  Чути  голоси,  як  рокiт
розбурхано? хвилi. Що  вони  говорять?  У  тому  потоцi  людського  гомону
небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!"
   Чути iнший голос. То наглядач у  погонах.  Вiдгодована  пика  бубонить,
наче в порожн? барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi,  з  рiдних
нив, га?в, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом
iз  навислими  хмарами,  що  огортають  тюрму,   купчаться,   передгрозово
обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос:
   Душе моя убогая,
   Чого марне плачеш,
   Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш,
   Хiба ти не чу?ш людського плачу?..
   Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi
дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом.
   - Бачиш, паничу подорожнiй? - запиту?.
   - Бачу...
   - Чу?ш, паничу подорожнiй?
   - Чую...
   - Допомагати ?м треба...
   - Добре, вiзьми й другого червiнця.
   - Це не поможе... Руку давай!
   - Вiзьми!
   - Понесiмо ?м правду! Ходiмо  до  них!  Чу?ш,  паничу?  Клiпнув  очима.
Фурман гука?:

   - Чу?ш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.
   - Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру.

   - Хай ?м грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися.
   - Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi.

   Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй,  де  вимальовувались  обриси
помiщицького палацу. Здавалося,  то  якийсь  привид  постав  перед  очима,
заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом
плакало  муроване  небо  над  бiдняцькими  оселями   й   кружляло   хрипке
гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль.
   - Що то за будiвлi? - запитав фурмана.
   - Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман  розмахнувся
батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку.

   * * *
   Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати,  крижнем  до  землi
припадала, ходячи бiля сина та милуючи його.
   - До твого при?зду, Панасику, всi  дорiжки  в  саду  повисипала  жовтим
пiсочком, - голублива усмiшка матерi  вигравала  на  сухому  зморшкуватому
лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала.
   Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв:

   - От i добре, що за?хав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до
столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав.

   Мати не зводила з сина слiзних очей.
   - Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника...

   - Борода дода? поштивостi людинi... Особливо служивiй, - радiв  батько,
дивлячись на сина.
   Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу  пiти  в  мiсто.  Поспiшав
побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовино? хати, до яко?, живучи  ранiше
в Гадячi, добре втоптав стежку.
   Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч  стара  жiнка.  Пiзнав  -  Галина
мати.

   - Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось  та  недобре
?й наворожила. Пiсля того подалась у мiсто.  Тiльки  поговiр  залишила  за
собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте...
   Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той  день,  коли
первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв  час  розлуки.
Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби  й  сонце,  схиляючись  на
захiд, суму? за яблуневим первоцвiтом  i  вiдлуню?  в  меркнучих  променях
незабутню пiсню:

   Стелися, барвiнку, низенько...
   Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги,  вуста.  Серпанковими
сутiнками крилися околицi, нагонив югу  вiтер,  пiдхоплюючи  мотив  рiдно?
пiснi, стелив ?? пожовклим листям на зiв'ялi трави.
   У тих звуках чувся, наче живий,  звабливий  голос,  а  дятел  наперекiр
одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо  смутку.  Де  його
розвiяти, з ким подiлити?  Вiд  кого  почути  слово,  яке  б  полум'янiло,
спалюючи жорстокiсть i сваволю?
   Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач,  доки  лелека
не проголосив клекотом свiтанок.
   Другого дня поспiшав на Драгоманову гору  над  Пслом.  Роменом  порослi
стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой  по  горi  ромен
цвiте..."

   Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв  свого  брата  Iвана
Рудченка, що прибув з Ки?ва. Для Панаса  зустрiчi  з  братом  завжди  були
великим святом.

   До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого
порадника. Ще будучи вiльним слухачем Ки?вського унiверситету, Iван Якович
увiйшов у товариство прогресивно? молодi та виступав у  пресi.  Тепер  мав
змогу подарувати братовi виданi  в  двох  книгах  "Народнi  пiвденноруськi
казки". Для Панаса це  був  дорогий  подарунок.  Вiн  не  мiг  не  виявити
гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з
популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1.  Тому  й  до
його сестри Ольги Петрiвни з роду Драгоманових поставився Панас приязно  й
задушевно. Прибула вона до рiдного  драгоманiвського  гнiзда  в  Гадячi  з
Волинi, де працював ?? чоловiк Петро Косач. Це була традицiйна подорож  до
батькiвського двору, здавна прославленого  гостиннiстю.  Звiдси  ж  ранiше
вийшов i вiдомий декабрист Драгоманов.

   1 Драгоманов М.  П.  -  укра?нський  публiцист,  iсторик,  фольклорист,
громадський дiяч буржуазно-демократичного, потiм -  лiбсрально-буржуазного
напряму.

   Прибулi гостi сподiвалися на зустрiч з Михайлом Драгомановим.  Але  вiн
затримався, подорожуючи за  кордоном.  Лише  численна  кореспонденцiя  вiд
нього, адресована сюди, викликала  iнтерес.  Серед  надiслано?  лiтератури
були й примiрники Герценового "Колокола", хоч уже  кiлька  рокiв  перестав
видаватися цей демократичний часопис.
   Все, що подавало ознаки культурного  життя,  зацiкавлювало  тут  Панаса
Яковича. У поглядi розумних  очей  Ольги  Петрiвни  вiн  читав  доброту  й
духовну щедрiсть. Знайомлячи брата з нею, Iван Якович зауважив:
   - Схильна до поезi? сестра найкращого мого друга...
   - Панаса я пам'ятаю ще вiдтодi, як вiн працював у Гадячi. - Простягаючи
руку гостевi, додала: - Привiт  i  вiд  мого  чоловiка  Петра  Косача  для
заочного знайомства...
   В  ??  виглядi  багато  було  схожого  з  вольовим   обличчям   Михайла
Драгоманова. Перенiсся, брови, чутливi обриси губ, живий  вираз  очей.  ??
стан повивала квiтчаста  зелена  керсетка,  з-пiд  яко?  спадали  вишиванi
полотнянi рукави. Разки кольорового  намиста,  картата  плахта,  квiтчаста
хустина на головi доповнювали стильне вбрання. Все  це  гармонувало  з  ??
рухливою постаттю, вiдтiнювало рум'яне обличчя, що пашiло енергi?ю й крило
в собi щось поетично-натхненне, горде, артистичне.
   - А це Михайло Петрович, - Iван рекомендував Старицького, який, подаючи
руку  Панасу  Яковичу,  шанобливо  вклонився  й  випростався.  Його  повнi
соковитi губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусiв i бороди,
що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся.
   Панас Якович вiдчув щось артистичне i разом з тим  щире,  промовисте  в
карих очах Старицького.
   - Ви артист? - запитав Панас Якович.
   - Артист любительського театру. А в життi граю роль, яку ще  й  сам  не
зрозумiв, - не мiняючи артистично? пози, Старицький замрiяно заспiвав:

   Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна:
   Ясно, хоч голки збирай...
   Вийди, коханая, працею зморена,
   Хоч на хвилиночку в гай!
   - Це Михайло сам вигадав таку пiсню, - пояснила Ольга Петрiвна.

   - Не вигадав, а вимрiяв, - Старицький розгорнув папiрець. -  Читайте...
Це мо? поетичнi грiхи.
   Панас  Якович  прочитав  вiрша  i,  повертаючи,  запитливо  дивився  на
Старицького, спостерiгаючи, як у виразi глибоких  очей  юнацька  веселiсть
наповнювалася тривогою.
   У небi загелготали гуси, що вiдлiтали  на  пiвдень.  Старицький  пiднiс
благальне догори руки.
   - Гуси! Вернiться! Не покидайте рiдного краю! - Звернувшись до  Панаса,
вiн пояснював: - Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення
гусей. I я завжди вiрив, що  вони  чують  мо?  благання,  тому  щорiчно  й
повертаються з вирiю.

   - Заздрю поетам, щедрим сво?ми почуттями, - Панас Якович хотiв  сказати
щось приязне Старицькому.
   - То все наша молодiсть. Радi?мо, а серце  часом  стогне  й  болить.  -
Змiнивши тон розмови, Старицький звернувся до Панаса: - Бачу,  ти  теж  не
без сердечних виразок... По бородi пiзнаю. Будьмо друзями!
   - Коли щиро, то дозволь потиснути руку.
   - Вiд дружби до побратимства лише один крок. - Зникла  жартiвливiсть  у
виразi обличчя Старицького. Вiн обняв Панаса Яковича. - Менi говорив  твiй
брат Iван, що ти й вiршики пишеш про кохання.
   - То жарти, - Панас Якович знiяковiв.
   Тим часом Ольга Петрiвна запросила гостей провести дозвiлля пiд кленом,
що розкинув пожовклi шати аж на краю гори, яку внизу оперiзував Псьол. Тут
з  тесаних  дощок  здавна  були  приладнанi  лавки.  З  гори  вiдкривалися
мальовничi гадяцькi околицi.

   Химерно вигинаючись, Псьол вбира?  в  себе  рукавцi,  губиться  десь  у
комишах, а потiм вирива?ться з них в'юнкою стрiчкою,  лелiючи  в  неозорiй
далечинi. Його посестра - задумлива  Грунь,  пробиваючись  крiзь  очерети,
пустотливо обiйма?ться з побратимом, вiдда? йому свiй тихий плин.
   Далеко видно бiдняцькi обшарпанi хати, розсипанi, як отара овець.  Вони
то визирають, то сором'язливо ховаються за дрiмливими вербами, щоб не бути
на виду випещеного палацу Галаганiв, зануреного в  сизу  лiсову  смугу  на
обрi?.

   Далекi й близькi кра?види обiймала урочиста тиша. Нiби боячись порушити
ту урочистiсть, тихо розмовляли в тiсному  колi  вiдвiдувачi  Драгоманово?
гори. Старицький розповiдав про сво? задуми написати драматичнi  твори  та
органiзувати народний театр. Його палко  пiдтримувала  Ольга  Петрiвна  та
Iван Рудченко. Панас Якович  задумливо  зважував  сказане.  Трудове  життя
поклало на його молоде обличчя риси застережливостi,  зовнiшнього  спокою,
хоч в очах зринала тривога iскрами, якi не мiг вiн погасити. Погляд застиг
на жовтому кленовому листi,  що  падав  на  землю,  ронячи  ледь  вловимий
шелест. Нiби прислухався до нього.
   - Панасику! Чого ти наймовчазнiший серед нас? - в очах  Ольги  Петрiвни
застрибали бiсики.
   - Думаю про свою подорож вiд Миргорода до Гадяча.
   - Розкажи...
   Панас розповiв про зустрiч в дорозi з чоловiками,  що  шукали  голодно?
волi. Говорив схвильовано, навiть збиваючись на словах, у якi не вмiщалися
його почуття.

   - Коли б усе, сказане тобою, Панасе, записати, то це могла б бути  цiла
повiсть, - серйозно зауважив Старицький.
   - I назвати б ?? "Голодна воля", - додав Iван Рудченко.
   - Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата.
   - А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, -  мовила  Ольга.  -  Такi
хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки".
   - Збирав ?х не я один. Там ? й значна доля зiбраного Панасом. А ще  маю
видати "Чумацькi народнi  пiснi".  В  них  теж  Панасовi  записи.  Правда,
Панасе?

   - Правда, - неохоче вiдповiв  той.  -  Мене  зараз  цiкавить  iнше;  От
перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила  поезi?,
пристрасного слова, темпераменту!  А  роман  Чернишевського  "Що  робити?"
виклика? рiй думок, якi часом i  спати  не  дають.  Дiйсно,  що  ж  робити
людинi, коли надрива?ться серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не
можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що ?х  надав  Чернишевський  геро?нi
свого роману. Вони мене тривожать, як мо? власнi.
   - Не чекав я, що в нашого,  зовнi  зовсiм  мирного,  спокiйного  Панаса
стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще  в
дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер
я перечитую Панасовi лiтературнi спроби,  його  намагання  розповiсти  про
людську долю, особливо про жiноче  безталання,  i  бачу  велику  впертiсть
свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi.
   - Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу  вам,
що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех!

   - От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна.
   - Побажа?мо Панасовi не виривати язика. А коли напише щось доладне,  то
хай вступа? в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода,  друзi!  -  докинув
Старицький.

   - Згода! Хай буде Мирний!
   - Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави,  очi
його  стали  глибшими,  пронизливими.  -  Я,  працюючи  в  судi,  в  iнших
установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги.
Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я  ??
навiть записав, як притчу. Ось послухайте:
   "Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила  мiж  ними
глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере?хати - хiба засипати...  Та  хiба
можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв  яр,  котрий  копався  не
десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По  один  бiк  яру  стояли  потомки  старшини
козацько?; стояли приблуди, котрих  приманила  сво?ми  розкошами  задурена
Укра?на... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi  з  дiгтярiв,
чумакiв,  крамарiв,  прикажчикiв  повиводили   сво?х   дiтей   у   "люди",
поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири,  а  на  голови  понадiвали
картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею,  обута
й зодягнена чужими руками...  Тепер  вона  стояла  i,  як  голодний  вовк,
клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк  яру,  де  потомки  козачi
копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки,  а  не
люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво?х, котрi добували кров'ю
"славу та волю..."
   - Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко.

   - Добре, коли пристрасть  наповню?ться  думкою,  а  думка  ?дна?ться  з
пристрастю, - Панас поглянув на брата. - Такими  менi  здавалися  i  думки
Iвана Бiлика.

   - Як чиновник, я Рудченко, але в мене ? прiзвище мислячо? людини. I  от
ця людина - Iван Бiлик - теж творить, мислить... Може, не зовсiм  так,  як
ти розповiв... Але мислить. Я починаю перекладати твори  Турген?ва.  Мають
вагу тепер тiльки тi письменники, що йдуть громадською соцiальною тропою i
соцiальним поглядом озирають життя народу.
   - Так. Але мало озирати життя народу,  сидячи  в  канцелярi?,  -  додав
Панас.

   - I канцелярi? не можуть залишатися осторонь подiбних питань, - поважно
вiв розмову Iван Рудченко. - Скажу про свою канцелярiю.  Я  працюю  в  так
званiй тимчасовiй комiсi?,  на  яку  покладено  врегулювання  вза?мин  мiж
помiщиками  й  колишнiми  крiпаками.  Комiсiю  очолю?  Галаган.  Я,  можна
сказати, спецiалiзувався на селянських питаннях i приходжу до висновку, що
розв'язати ?х нелегко. Мiй шеф Галаган поклада? велику  надiю  на  земську
реформу.   Вiн   навiть    виголошу?    лiберальнi    промови,    вихваля?
"всесословность" земських  виборiв,  довго  i  красно  може  говорити  про
"интеллектуальную деятельность", про "народное благо" та працю, вiддану на
"алтарь  общественного  благополучия".   Галаган   ма?   однодумцiв,   якi
сподiваються через реформи досягти "всесловной" ?дностi.

   -  Навiть  "потомки  гетьмана   дурного"   Скоропадського   виголошують
промови... То все розмови, за якими криються приватнi iнтереси.
   - Сподiваюсь, що все, про що говорив, опишеш у сво?й повiстi?

   - Одному тяжко. Запрошую до спiвробiтництва  й  тебе.  Ти  ма?ш  бiльше
житт?вого досвiду, бiльш за мене освiчений.
   - Тут важать насамперед здiбностi,  талант,  -  Старицький  дивився  на
Панаса, зважуючи серйознiсть та переконливiсть  сказаного  ним.  -  Пробуй
свiй хист, Панасе. Ми  тебе  пiдтрима?мо.  Пам'ятай,  що  шлях  лiтератора
тяжкий, суворий, тернистий.  Цим  шляхом  веде  людину  чиста,  незрадлива
совiсть, вiра в iдеали... Коли подару?ш для нашого народу правдивий  твiр,
надсилай нам. Обiця?ш?

   Панас нiчого не вiдповiв, нiби  засоромився,  знiтився.  Його  виручила
Ольга:

   - Вiрю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу  в
сво?му життi подарунок?
   - Ти ж подарувала сво?му Петровi Косачу доньку, - жартував Старицький.

   Ольга з погордою глянула  на  друзiв,  ??  обличчя  зашарiлось,  пашiло
полум'ям, вiд чого  свiтле  волосся  видавалося  ще  пишнiшим,  а  в  очах
промайнула чарiвна жiноча гiднiсть.
   - Так, подарувала, - рiвним голосом почала. - Хочу, щоб моя донька була
мужнiшою за сво?х батькiв. Ми з Косачем назвали ?? Ларисою.
   - Добре iм'я...
   Тьмяно  надвечiрня  втома  обволiкала  Псьол.  Ще  щiльнiше  до   нього
пригорталась Грунь, нiби стелила на нiч сво?му побратимовi нагрiту  сонцем
очеретяну  постiль.  Вдалинi  бентежно   спалахнула   заграва,   вкриваючи
червонястими брижами задрiмалi хвилi.

   - Либонь, пожежа в ма?тку Галаганiв? - звiвся, вдивляючись, Iван.

   - То горить земська всесословнiсть, -  посмiхнувся  Панас.  -  А  може,
вигрiва? сво? убоге нутро голодна воля? Такi вогненнi барви нашо? iсторi?.


   * * *
   Панас залишався в Гадячi i  по  вiд'?здi  брата.  Гостював  у  батькiв,
дарував ?м утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки,  пiдрiзував  дерева.
Ходив  до  Гадяцького  повiтового  училища,  згадуючи  навчання  в  ньому.
Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив  смуток.  Таким  вiн  був,
напевно, коли  ще  тут  навчались  поети  Михайло  Макаровський,  Амвросiй
Метлинський.
   Зайти в школу не наважувався. З вулицi пiзнав i клас, i парту, на  якiй
сидiв, добуваючи незначну освiту, щоб з нею вирушити по  шляху  службового
життя,  заповiданого  батьком.  Братовi  Iвановi  пощастило  навчатися   в
унiверситетi,  а  вiн  ось  застряв  на  канцелярськiй  та  бухгалтерськiй
роботi...
   Закiнчились уроки. Галасливою юрбою пiдлiтки вивалились на вулицю. Коли
школа спустiла, Панас Якович увiйшов у розчиненi дверi,  зустрiв  сторожа,
який, зобачивши срiблястi гудзики на одязi вiдвiдувача, вклонився.
   - До пана директора? - запитав.  -  ?х  благородi?  вже  пiшли...  Нема
нiкого в школi.

   - Добре... Я сам погляну...
   - То, значить, ви будете паном  левiзором?  Заходьте,  а  я  побiжу  до
директора повiдомлю.
   - Не треба...
   - То як хочете. В мене все порядком. Не пiдметено. На це  не  зважайте.
Вiники забрала директорова служниця. Так наказали панi директорша. А нових
я ще не нав'язав...
   Ще щось розповiдав сторож, але Панас Якович не слухав. Увiйшов у  клас.
Пригадав, з яким благоговiнням десять рокiв  тому  переступав  цей  порiг.
Пiзнав свою колишню парту, сiв на давно насиджене мiсце.
   Сторож заглянув, знизав плечима i, прикриваючи дверi класу, промовив:

   - Сказано, левiзор...
   Висiв той самий царський портрет, що  запам'ятав  його  з  першого  дня
навчання. Тодi вивiшено було пiд ним Манiфест  19  лютого  1861  року  про
скасування крiпаччини. Завчали напам'ять. Висить i тепер, хоч i обсиджений
мухами. Сам директор колись перевiряв знання царських  прорiкань.  Але  не
кожен з учнiв мiг назвати всi високi титули  iмператора.  Директор  такого
ставив на колiна пiд портретом. Пригадався випадок, коли учень  збився  на
словi  й,  замiсть  "самодержець  всеросiйський",   вимовив   "самовержець
свiйський"  та  ще,  розгубившись,  почухав  себе  нижче  спини.  Директор
спочатку зблiд, а  потiм  побагровiв,  схопив  за  вухо,  привiв  його  до
царського портрета  i  вiдшмагав  бiдолаху  лiнiйкою  по  тому  мiсцю,  де
чухався.

   З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити  задурманенi
голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого,  рiдного.  Ой
краю мiй, краю пишно? вроди, волелюбно? пiснi, запашно?, як польовi квiти,
мови! Чи?ми незграбними руками тебе недбало заковано на  поталу  лиходiям,
ненависникам краси i волi?
   Чому б не стати самому вчителем?  Може,  передав  би  сво?  скорботи  й
шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце  i  гнiвнi  думи,  щоб  смiливо
глянула  людина  на  сво?  минуле  та  задумалася  про  майбутн?.   А   це
найголовнiше у вихованнi громадянина.

   Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту
в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька".
   Ще ходив до бiблiотеки, засновано? на громадських засадах  Драгомановим
та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i сво? книги, привезенi з Миргорода.

   Якась невидима сила в'язала Панаса з цим  мiстом  чоботарiв,  гончарiв,
ковалiв. Це були не тiльки  справжнi  майстри,  а  й  дотепнi  розповiдачi
легенд та притч. Переказували  про  сподвижника  Хмельницького  -  ватажка
Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку -
козацького лiтописця.

   Бiля кожно? корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати
?хнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й  тяжку  долю  сiроми.  Панас
ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що  тут  люди  дуже  чулi  до
пiснi, до всього, що звеличу? душу, пiдносить ?? над сiрою убогiстю.
   Народжувалися бажання словом  пробуджувати  пригноблених,  як  закликав
Шевченко: "Я на сторожi коло ?х поставлю слово..."
   За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi при?хав  фурман.  До  Полтави
вiд Гадяча верстов сто двадцять.
   Тихий  ранок  не  вiщував  чогось  особливого.  На  горищi   клопiтливо
воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй  пожовклiй  осицi  закаркали
ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй  Див
сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря,  коли  той  виступав  у  похiд  на
половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена  вiд  працi
мати, втираючи сльози кра?чком хустини, що прикривала посивiле волосся  на
головi. Дарувала на щастя синовi рушничок.
   - Це рушничок з посагу  мо??  матерi...  Родовий  рушничок.  Все  життя
берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу.
   - Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив
поважно й багатозначно:
   - Щасти тобi, сину, i в  дорозi,  i  на  службi.  Служи  чесно,  слухай
начальникiв, не гордуй. Хай на тебе  й  насваряться,  а  ти  покорися.  Де
треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй  батько  прослужив  чесно
свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть
таки ма?мо й хату, та i садочок,  та  й  поштивiсть  вiд  людей...  Служи,
корись... Заслужив уже колезького ре?стратора, а  там  i  до  губернського
секретаря дослужишся...

   Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив  листям.  Ще  дужче  закаркали
ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка.
   Ви?хали за мiсто. Вiддаля прощально визирав  серед  горбiв  та  комишiв
грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке
забрало  чимало  рокiв  молодостi.  Рука  потяглася  до  скриньки.   Витяг
рушничок. Давним-давно  дбайлива  рука  вишивала  на  ньому  пишнi  узори.
Червоний колiр ?днався  з  чорним,  наче  радiсть  iз  журбою  обiймалися,
стелячись квiтами та пiвниками. Були вони,  як  нiколи  ранiше,  милими  й
рiдними,  нiби  пророчили  втiху  та  скорботи  на  невiдомих   шляхах   i
роздорiжжях.
   Нарвав край дороги ромену,  накидав  у  бричку.  Нiби  жмутки  сонячних
променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi  помчали,  помiрно  вибиваючи
копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд  нiс.
Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем.  Бричка  помiрно  гойдалась,  колихаючи
думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i  батькiв.  А  над
усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру.
   Пере?хали вже латаними дерев'яними мостами  i  через  Ташань,  i  через
Грунь.  Лiси,  байраки,  степове  роздолля.  Не  одна  пiсня   й   легенда
народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху  панам
i купцям Гаркуша з сво?ю безстрашною ватагою. Запитав фурмана:
   - Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало  до
душi фурману, i вiн охоче розговорився.
   - Про Гаркушу тут кожен пастух  зна?.  Такого  смiливця  та  вродливця,
мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна  почути.  Його  й  бiс
уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода  сотничиха  i  свого
сотника  покинула.  Нiби   чарiвником   був   той   смiливець.   З'являвся
несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не  був
розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побрата?ться з ким,  то  не
зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер
нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру...
   - А хто той Гнидка?
   - Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що  тiльки  в  казцi
можна почути.

   - Страшне?
   - Кому страшне, а кому - примарне, як сон  рябо?  кобили.  Хай  бояться
пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний,
чи до ремества, чи до роботи яко?. Сам чоботи шив, у млинi  знав  дiло,  i
стрiлець  з  його  запальний  був!  Обiдили  його  неправим  судом,  землю
вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з  пройдисвiтами  i  став  лютим
звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А  вiн  i
добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню  сорочку
знiме з себе й оддасть нужденному...

   Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди,  але  Панас  уже  не
прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка
- дуже цiкавий суб'?кт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд,
Гнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений  виводок  свого  побиту,
пригнiченого  усяким  панством...  Де  одно  зогнива,  там  почина?   iнше
заражатись, i при вонючiй духотi, яку  розносить  усе  гниле,  тяжке  ста?
життя народженому. I от почина? вiн боротьбу за сво? мiсце, за сво?  право
на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його  без  освiти,  де
знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх?  А  тут
уста? таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I  кида?ться  чоловiк,
як звiрина, на все..."
   Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та  сливами.  Опiшнянськi  вози,
зверху обплетенi лозою, як просторi ясла,  можна  зустрiти  не  тiльки  на
шляхах Полтавщини, а й за ?? межами. Розвозять  опiшнянськi  гончарi  сво?
вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та  квашеними  сливами.
Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до  роду  живе,  бореться  за  життя
дотепне, житт?любне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати.
Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом  Степана
Разiна!

   Нагодувавши та напо?вши коней, вирушили в дорогу  шляхом  до  Диканьки.
Тепер дедалi частiше доводилося про?здити через дубовi лiси.  Стоять  дуби
столiтньою  сторожею,  криючи  в  сво?му  гомонi  згадки,  нiби  та?мницi,
шепочуть про iсторiю пригнобленого люду.

   А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн:

   Цветет в Диканьке древний ряд
   Дубов, друзьями насажденных;
   Они о праотцах казенных
   Доныне внукам говорят...
   Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого
голосу. Чув у ньому набагато бiльше  сказаного  поетом.  Хто  повiдав  тим
дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали  та?мницi?..  Дуби
шумлять, шумлять...

   Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду кри?  кожен  з
них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до  жiночого  монастиря,  могла  б
розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль...
   Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався  найстарезнiшим
велетом. Владно, нездвижно сто?ть вiн,  сперечаючись  сво?ю  могутнiстю  з
палацом Кучубе?в, з пишною аркою, пiд якою про?здив "благословенний". А  в
гущавинi лiщини  прича?лася  стара  церквиця,  до  яко?  сходилась  колись
козацька сiрома.
   Сонце, низько лягаючи на захiд,  щедро  обсипа?  червонястим  промiнням
шорстке листя. Те промiння всоту?  в  себе  велетенський  дуб,  угамовуючи
невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу...
   По шляху з  наближенням  до  Полтави  частiше  зустрiчалися  подорожнi.
Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть  на
продаж свою силу, а може, i  вроду.  Ступала  ж  тут  нога  й  незабутньо?
подруги. В думцi бринiли скорботно  слова  ??  матерi:  "Будете  в  мiстi,
вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос,  почути  недомовлену
казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути  недостраждану  любов.  На  мить
вловлював у шелестi дубiв звабливий голос, що ронить надi? в розкриту  для
почуттiв душу. Пригадалось...

   Це трапилось весною, коли з неба щедро  лилося  золото  сонця  i  земля
вдягалася в пишнi, барвистi шати. Iшов з нею заквiтчаною першими польовими
квiтами степовою дорiжкою. "Ти - польова царiвна", - тихо говорив.  Стала,
випросталась. На чолi нiби 'забринiли  колоски  пшеницi,  а  очi  увiбрали
найяснiшу блакить неба. Тодi в ?? голосi пiзнав мелодiю повенi на  Пслi...
Сутiнками кутався шлях. Потомленi конi уповiльнювали ходу.
   - Ось уже й  Полтава,  -  обiзвався  фурман.  Вечiрньою  пiтьмою  мiсто
зустрiчало подорожнiх. При-марно помережанi лiхтарями вулицi крили в  собi
та?мницi. Наче виповзала кудлата  потвора  iз  теменi,  блимаючи  тьмяними
очима.

   Полтава...  Мiсто  слави  i   безслав'я...   Мiсто   тридцяти   церков,
пам'ятникiв i розкiшних будов. Мiсто п'ятнадцяти тюрем  i  сорока  шинкiв.
Полтава - стародавн? мiсто...


   * * *
   Невеликий пiд солом'яною стрiхою будинок  14  на  Монастирськiй  вулицi
належав  небагатому  дворяниновi  Осипу   Адешелiдзе.   Кiлька   вiкон   з
пофарбованими в синiй колiр вiконницями виходили на тиху, порослу споришем
вулицю, що слалася вниз на долину в пiднiжжя Монастирсько?  гори.  На  не?
виходило й вiкно кiмнати, в якiй оселився Панас Рудченко.
   У протилежний бiк вулиця вела  до  центрально?  площi  мiста,  оточено?
колом державних будинкiв. Сво?ми колонадами вони змагалися  з  пам'ятником
Слави, поставленим у центрi розкiшного дубового парку. Щоб дiстатися  сюди
з Монастирсько? вулицi, треба обiйти архi?рейський сад,  на  тiнявiй  але?
якого прича?лася древня церквиця, яку вiдвiдував колись полковник Пушкар -
сподвижник Богдана Хмельницького.
   Цi?ю дорогою о дев'ятiй годинi ранку простував Панас Якович  на  службу
щоденно. На хвилину зупинявся бiля розлогих дубiв i  вчасно  з'являвся  до
полтавського казначейства, де влаштувався працювати помiчником бухгалтера.

   Повертався з роботи о четвертiй, лягав перепочити на канапцi, бiля яко?
повiсив подарований матiр'ю вишиваний рушничок.
   У першу недiлю пiшов оглядати мiсто. Зiр приваблювали  не  крамницi,  в
яких кишiли люди, а кра?види, що вiдкривалися з  гори  вiд  собору.  Серед
дiбров i лугiв химерно вигиналася,  звиваючись  вужем,  Ворскла.  Мовчазне
високе небо вкривало сво?м споко?м ледве осяжну зором далечiнь.  Ось  нiби
виринула з надр  землi,  поповзла  долиною  велетенська  гадюка,  дмухаючи
задимленою пащею. Вперше Панас Якович  спостерiгав  таке  диво.  То  мчить
по?зд по нещодавно прокладенiй через Полтаву залiзницi Харкiв - Кременчук.
Перша залiзниця з'?днала Полтаву з промисловими i торговими мiстами.
   Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далi  -  до
залiзницi. На станцiю прибув пасажирський  по?зд.  Багато  люду  вийшло  з
вагонiв - купцi, ремiсники, чиновники,  жандарми.  Пiдiйшов  до  паровоза.
Велетенська машина чмиха? паром. На машинi вештаються машинiст i  кочегар.
Не встиг гаразд розглянути, як загудiв паровоз i по?зд рушив.
   Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що  принесе
вона мо?м землякам? Чи перемога розуму  заяснi?  волею  i  добробутом  для
народу? Чи, полегшуючи  працю,  вiддасть  та  машина  свою  силу  народнiй
справi, чи, може, ще посилить гноблення?
   Ось промчав  товарний  по?зд.  Встиг  прочитати  на  вагонах:  "Одеса",
"пшениця", "борошно".  Загуркотiв  по?зд  по  мосту  через  Ворсклу,  лише
показав свiй невловимий хвiст.
   Повертаючись,  Панас  зупинився  на  Подолi,  де  було   пристановисько
чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним  голосiнням,  що
виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки  та  гомiн  степових
вiтрiв. Занепоко?ний думками, пiшов на  Монастирську  гору,  з  яко?  небо
здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби  зомлiла  в  барвистiй
позолотi, заколисана тишею.
   Кра?на  прозорого  неба,  плiдних  садiв,  родючих  нив,  тихих  рiк  i
приязного сонця. Кра?на тяжких зiтхань, жiночо? скорботи, гомiнких  пiсень
i  та?мничого  шелесту  вiкових  дубiв.  Любов  синiв  до   не?   увiнчана
тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не  стискаючись
до болю?
   Тут, на змiну древньо?  стоянки  скiфiв  -  скотарiв  та  хлiборобiв  -
оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв,  половцiв  i  зазнали
руйнiвно? навали татаро-монголiв. Минали столiття, й  пiдiймалась  з  ру?н
стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави.
   Оглядаючи  Хрестовоздвиженський   монастир,   Панас   Якович   в   його
архiтектурi  читав  iсторiю  мiста,  пiзнавав  у  мистецькому  лiпленнi  й
рiзноманiтностi форм  епоху  козацького  ренесансу  на  Укра?нi  Недаремно
славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй  горi  саме  в  роки
визвольно?  вiйни  укра?нського  народу  проти  iноземного  панування.   З
високо?, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя.

   Не раз ступала на  цю  гору  нога  Iвана  Котляревського.  Малював  цей
монастир Тарас Шевченко.
   Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i  на  пiвдень.
Ледь лелi? в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до  сво?х  кучерявих  берегiв
задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з  цi??  гори  побачив
широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду.  Вiдчував,
як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати ???
   Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високо?  мети,  до  яко?  лежить
давно наболiла душа?
   Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв  громадянин,  що  нiс
скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз  карих  очей,  злегка
посивiле  волосся  та  розкуйовдженi  вуса  надавали  йому  вигляд  яко?сь
стихiйно? впертостi й незалежностi.
   - Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. -
Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi.
   - Недавно став тутешнiм.
   - Отож... Милу?тесь красотами Полтавщини?
   - Цi красоти для всiх...
   - Не всi ?х розумiють...
   - Вам виднiше, якщо ви справдi музикант.
   - Я  лиш  любитель...  Граю  на  скрипцi.  Керую  хором,  любительським
оркестром. Мене звуть Гордiй Павлович Гладкий.
   - А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомi, - подав руку.

   Несподiваний знайомий видався говiркою привiтною людиною.
   - Ходжу оце на саму гору i  там  граю.  Зда?ться,  мелодiйнiше  звучать
струни. Сиджу собi та граю. Нiби й ковила нагина?ться вiд звукiв, i  хмари
пливуть  повiльнiше.  Вловлюю  думкою  навiянi  вiтром  мотиви,  а  струни
пiдхоплюють ?х, народжуються звуки. Iнодi сходиться молодь  послухати  мою
гру. То для мене велика честь.

   - Заздрю вам...
   - Не заздрiть... Я самотня людина. Оце найщирiша моя подруга, - показав
на скрипку. - А ви гра?те на чомусь?
   - Граю на власному серцi, та роздумах тяжких.
   - То невловима музика... А на якомусь знаряддi?
   - Трохи бренькаю на гiтарi.
   - То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожно? субот  там  збира?ться
наш гурток. Гра?мо, спiва?мо. Кому що...
   Розмовляючи, Гордiй Павлович дiйшов  аж  до  будинку  на  Монастирськiй
вулицi.

   - До зустрiчi в клубi...
   - Прошу завiтати до мо?? кiмнати, - роздумуючи, запросив Панас Якович.

   Гордiй  Павлович  завагався,  але   спокiйний,   доброзичливий   погляд
спiвбесiдника переконав його.
   - Добре... Не заперечую. До розкiшних домiв не заходжу, а пiд солом'яну
стрiху можна.
   Увiйшовши в кiмнату, гiсть звернув увагу, що  на  столi  лежало  чимало
книг. Упав у вiчi "Кобзар". Рука простяглась до нього.
   - Ви чита?те Шевченка?
   - Не тiльки читаю, а й знаю напам'ять бiльшiсть  його  творiв...  Прошу
сiдати.

   Гордiй Павлович стояв, оглядаючи кiмнату. Вiдтак запитав:
   - Який твiр Шевченка вас найбiльше вража??
   - Увесь "Кобзар", а найбiльше запада? в серце "Заповiт".
   - "Заповiт"? - перепитав гiсть. Розкрив футляр, витяг скрипку i заграв.
Полились звуки, яких ще нiколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось
могутн?, схоже на ридання, благаюче простору, волi. - Шкода, що не можу на
скрипцi передати басову партiю та композицiю для хору.
   - Хто створив цю музику?
   - Писав мотиви я, а творив народ. - Гордiй  Павлович  грав,  доспiвуючи
голосом:

   Серед степу широкого,
   На Вкра?нi милiй...
   - Ви композитор?
   - Нi! Лише любитель... Музика ? безсмертним даром, голосом душi. Народ,
що породжу? великих поетiв, носить у собi й велику душу. Вона прорива?ться
в словi й музицi. - Погляд гостя замрiяно лягав на струни. - Я довершую цю
композицiю. Приходьте, послуха?те, як виконуватиме ??  мiй  хор.  У  мо?му
бiдному життi досить i цього... А далi хочу  стати  мандрiвним  скрипалем.
Подругою менi буде оця голосна супутниця, - потряс скрипкою, - бо  щирiшо?
не судила доля, - звiвся, заховав скрипку в  футляр.  -  До  побачення.  Я
непосидючий музикант.

   - Так швидко залиша?те? Може, я не виявив гостинностi, - нiяковiв Панас
Якович.

   Спасибi... Я вдячний за те, що послухали мою композицiю. Ходив  би  вiд
хати до хати i награвав цю мелодiю. До зустрiчi в клубi. Приходьте!..
   Залишившись на самотi, Панас Якович довго ще ходив по кiмнатi, сiдав до
столу,  пробував  писати.  Бринiв  в  уявi  мотив,  що  його   почув   вiд
композитора.


   * * *
   Служба  в  казначействi  забирала  багато  часу.  Але   вiн   звик   до
бухгалтерсько? роботи, знаходив у нiй самодисциплiну й ретельно  виконував
обов'язки. До того ж був переконаний, що навiть крiзь чиновницькi  окуляри
можна в рахунках, бухгалтерських книгах пiзнавати навколишнiй  свiт.  Тому
фiнансовi справи вiв не тiльки як бухгалтер, а й як соцiолог, що вивчав  у
цифрах новi явища економiки та полiтичного життя.
   Коли повертався з роботи, то нiби перероджувався. Читав  "Отечественные
записки", твори Островського.
   Брат надсилав йому сво?  переклади  оповiдань  Турген?ва  та  "Перегляд
лiтературних новин", якi готував для львiвського журналу "Правда".
   Довгими зимовими вечорами сидiв за столом не чиновник Панас Рудченко, а
письменник Панас Мирний. Нiкому не признавався про  сво?  друге  прiзвище.
Вiдчув у ньому сво? друге народження й прозрiвання.
   Iнодi ходив до клубу чиновникiв, коли запрошував його  Гордiй  Павлович
Гладкий. Не мiг не пiти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордiй
Павлович познайомив його з двома вже лiтнiми громадянами.
   - Це мiй учитель i композитор  Ало?з  Вячеславович  ?длiчка,  -  Гордiй
Павлович повiв рукою, злегка вклонившись.
   -  Будьмо  знайомi,  -  ?длiчка  привiтно  посмiхнувся.  В  його   очах
проглядали лагiднiсть i доброта. Посивiле,  пухке,  як  шовк,  волосся  на
головi, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибинi сiрих великих очей
свiтилось натхнення.

   - Iм'я композитора менi вiдоме, -  Панас  Якович  тепло  потиснув  руку
Ало?зу Вячеславовичу.
   - А це наш гiсть, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков.

   - Не називайте мене гостем у Полтавi. Тут я  бiльше  перебуваю,  нiж  в
Одесi, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з сво?ми друзями,
- твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитiсть вiдчувалась у  його
чiтких рисах. Борода i вуса в мiру пiдстриженi. Темнi очi привертали увагу
сво?м впевненим поглядом, коли зводив ?х на  когось.  Напiвпосивiле  густе
волосся, подiлене рiвним продiлом, стовбурчилось на головi.
   -  Чув  i  про  вас,   Дмитре   Павловичу,   як   учасника   колишнього
Кирило-Мефодi?вського братства, -  Панас  Якович  дивився  просто  у  вiчi
Пильчикову, нiби пiзнавав щось рiдне в ньому.
   - То ви можете бути цiкавим спiвбесiдником, коли нагаду?те менi минуле.

   Пильчиков охоче розповiдав про сво? зустрiчi з Шевченком, Костомаровим,
Кулiшем, про студентську молодь.
   - Тягне мене до молодi й тепер. Тому не  залишаю  педагогiчно?  роботи.
Одвiчнi юнацькi шукання  чогось  нового,  вимрiяного  омолоджують  i  нас,
лiтнiх людей...

   - Це iстина, - додав Ало?з Вячеславович. - Я знаходжу багато вiдради як
педагог, навчитель музики й спiвiв.
   - Такiй благороднiй справi варто служити, -  задумливо  промовив  Панас
Якович. - Свiт iстини  найбiльше  пiдвладний  педагогам,  якщо  вони  щиро
вiддають себе справi.

   - А ви? - запитав Пильчиков.
   - Я бухгалтер...
   - Кожна праця благородна, коли ?? чесно виконувати.
   - Так, але...
   - Зовнi я теж скорше назвав би вас педагогом...
   - Так-так, - додав ?длiчка. - Вiдчутна iнтелектуальнiсть...
   Тим часом пiдiйшов Панасiв знайомий по казначейству. Це  була  середнiх
лiт людина. Гладко причесане темне волосся на  круглiй  головi,  м'язисте,
опукле, добре поголене обличчя, живi карi очi, що крили  в  собi  улесливу
посмiшку, говорили про спритнiсть i самовпевненiсть, умiння привертати  до
себе увагу з першого знайомства.
   - Прошу познайомитись. Це - Роман Iванович Мазевич.
   - Будьмо знайомi, - очi в Мазевича забiгали, наче  мали  вистрибнути  з
хитро примружених повiк. Вiн намагався тримати себе iмпозантно, вирiвнюючи
гладкi плечi.
   - Кажуть, що ма? бути цiкавий концерт? Нашому Тарасовi  присвячений?  -
Мазевич наголошувув на словi "нашому".
   Пiднялась завiса. Полилась пристрасна, розлога мелодiя, полонивши увагу
слухачiв:

   Як умру, то поховайте...
   Пiдхоплю? увесь хор. Прокида?ться незбагненна  сво?ю  глибиною  людська
душа. Гармонiйно злагодженою гамою почуттiв розвихрюються в звуках слова:
   Серед степу широкого,
   На Вкра?нi милiй...
   У величнiй мелодi? обзиваються гомоном вiковiчним -
   Лани широкополi, i Днiпро, i кручi...
   Чути, як "реве ревучий", рокоче грiзну пересторогу тим, хто намага?ться
скувати його нездоланну силу.  Поволi  рокiт  спада?,  i,  нiби  в  повенi
широкiй, хвилею котяться заповiтнi велiння:
   I мене в сiм'? великiй...
   Пiсня затиха?. Пильчиков пiдводиться, аплоду?. За  ним  вста?  й  Панас
Якович.

   - Талановито... Хвилююча  композицiя.  Вперше  так  у  музицi  зазвучав
"Заповiт", - мовить ?длiчка.
   - Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися  сльози.  -
Пригадав, як живого, буремного Тараса.
   - Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич.
Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у
арсеналi сво?? мудростi...
   На сценi знову виступають спiваки, викону?ться "Хустина". Лл?ться  тиха
мелодiя, пройнята смутком жiночо? самотностi. ?длiчка хвилю?ться.
   -  Чудово,  Ало?зе  Вячеславовичу!  Ваша  композицiя  чарiвна,  -  тихо
говорить Пильчиков.
   Завершу?ться  концерт  виступом  народного  кобзаря.  Наче  з   глибини
столiть, з буремно? козацько?  минувшини,  з  пiдземелля,  замурованого  й
замкненого, вириваються на волю звуки й  розлягаються  то  прокляттям,  то
благанням, то нестримними прагненнями  життя  i  дiяння.  Рокочуть  струни
народну немеркнучу славу.
   По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили  друзi.  Панас
Якович прощався з ним та з ?длiчкою й Пильчиковим.
   - Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, -  запитливо  поглянув
Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку.
   Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли  через  парк
до Монастирсько? вулицi.  Багатослiв'я  супутника  стомлювало  задумливого
Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе  небо  гойдалося  в  хмарних
сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич.
   - До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку.
   - Чому так?
   - Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв.
   - Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн,
конаючи, квилив...
   - То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило?
   - Цiкавило...
   - До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.

   Мазевич подивився  вслiд,  хижо  посмiхнувся.  О,  почекайте!  Горду?те
Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись
та прислухаючись.


   * * *
   Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили сво? вiти, прислухаючись до
жебонiння бистроплинних руча?в, що вiддавали всю свою напругу повноводному
роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновлено? сили,
що наповнювала помисли i мрi?.
   У службових справах ?здив до Гадяча. Привiз стiльки  вражень,  що  годi
було ?м дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку,  про
його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина велико? волi пiдiйма?ться  сво?м
хистом, вразливою вдачею над буденщиною.  Але  життя  пiдневiльне  зв'язу?
руки. Нема простору.  Шлях  до  соцiально?  правди  тернистий  -  послався
нетрями i байраками. Як перейти ?х, щоб не збитися на манiвцi?
   Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову  iз
сво?м начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого  треба,  ?м  аби
?сти, спати, чухмаритись, красти. Життя ?х  невибагливе...  Невибаглива  й
мова. Рабам не  потрiбна  рiдна  мова.  Якою  завгодно  можна  навчити  ?х
розумiти  найнеобхiднiше  -  хлiб,  вода,  нiч,  спати,  лаятись   тощо...
Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд  батога
раб тiка?, батiг гонить його на роботу, батiг ? моральною заповiддю".
   Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i  в  душi  приниженого
раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному  звича?,  в
мудростi народнiй, що склада?ться цiлими поколiннями.
   Треба писати. Писати не про рабiв,  а  про  закованих  невiльникiв,  що
здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i  геро?зм.
Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе ?х у свiт широкий
мислi й почуття? Треба писати  для  себе,  для  людей,  для  сучасникiв  i
нащадкiв. Писати, щоб  пiзнали  себе  замордованi,  приниженi,  приборканi
темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям  горить  i
спопеля? запеклi серця.  Слово,  повите  любов'ю,  гнiвом  i  материнською
нiжнiстю. Треба словами  мури  потрясать,  як  той  легендарний  зухвалець
Самсон здвигнув колони ворожi.
   День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав  писати.  Народжувалась
велика розповiдь про лиху долю людини, зрощено? серед ланiв  зеленокрилих,
купано? у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий
погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i
духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував  у  думках  портрет
героя  великого  твору.  Вирiзьблювався  його  характер,  що  увiбрав  дух
нескоримого народу, його iсторичне буття.
   Але поки що все це мрi?. А зараз треба  писати  нарис  i  розповiсти  в
ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма  найменшими  деталями.  Назвав
його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого".  Перечитував  написане,  фантазiя
допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями,  що  не  знаходили
впину.
   У змаганнях, боротьбi думок минали  веснянi  днi.  На  службi  помiчали
задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити  до  нього  Мазевич.  Лише
вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника.
   Вечорами довго сидiв за столом у сво?й кiмнатi.  Писав,  писав,  писав.
Якось зачув кроки пiд  вiкном.  Нiби  хтось  зупинився  i  зазирнув  крiзь
прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути?  Тихо.  Може,  то  вiтер  жартома
вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав.
   У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков.
   - Привiт вам, Панасе Яковичу, з Ки?ва!
   - Ви були в Ки?вi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям,
бо ж не все поштою можна пересилати.
   - Отож... Тому прошу одержати передачу з Ки?ва.
   - Що?
   - Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу.

   Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч.  V".  Перегорнув
сторiнки поезi?. Ось "Рожа" Федьковича.  А  далi  вiрш  "Укра?нi",  пiдпис
"Панас Мирний". З хвилюванням перечитував.
   - Вас вразила поезiя "Укра?нi"? - запитав Пильчиков. Замiсть  вiдповiдi
Панас Якович допитливо поглянув, нiчого не сказавши.
   - Вiрш хороший - Хто ж той Панас Мирний? - цiкавився Пильчиков.

   - Про це мiй брат не говорив?
   - Нi. А ви не зна?те автора?
   - Знаю... Але це та?мниця.
   - То ви не скажете?
   - Не скажу...
   - Це менi подоба?ться... Виходить, ви вмi?те берегти та?мницi?

   - Робiть висновки...
   - Я вже зробив.
   - Якi?
   - Тi, що робили ми колись у Кирило-Мефодi?вському братствi.
   - Але й на  засiдання  вашого  братства  потрапив  провокатор  i  видав
учасникiв.

   - Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, - Пильчиков замовк, чекаючи,
що скаже Панас Якович.
   - Про що ви вели розмову в Ки?вi з нашими друзями? - запитав Мирний.

   - Про важливi  справи...  Розмовляли  i  про  вас,  Панасе  Яковичу.  -
Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував,  наголошуючи  на  кожному
словi: - Ми дiти ?дино? громади...
   Останнi слова насторожили Панаса Яковича.
   - А далi що?
   - Далi те, що ки?вська "Громада" ма? поширити дiяльнiсть у Полтавi.

   - Уже були спроби, але...
   -  Так...  Потерпiли...  Тепер  з  бiльшою  конспiрацi?ю  треба   вести
дiяльнiсть. Нам  належить  дещо  запозичити  вiд  народникiв,  що  смiливо
виступають за сво? iдеали.

   - Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або
навiть у роззявлену пащу ненажерливого дракона.
   - Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви.  Багато  говорить  нам  досвiд
нашого земляка Волховського. Написанi ним, разом з  Прижовим,  прокламацi?
внесли збудження... Волховський вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз,  як
я  довiдався  у  Ки?вi,  вiн  нелегально  в  Одесi  знайшов  спiвдружбу  з
енергiйним  вожаком  студентського   руху   Желябовим...   Удари   реакцi?
породжують новi хвилi протесту. Визвольнi iде? швидко сприйма? студентська
молодь.
   - У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху.

   - Я багато рокiв працюю  з  молоддю.  Серед  старшокласникiв  ?  багато
мислячих i  непримиренних  юнакiв.  Це  двадцятилiтнi  ентузiасти,  шукачi
чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в тiсному колi  друзiв.  Я
вас познайомлю з цiкавими людьми. Але  це  буде  пiсля  мо??  подорожi  за
кордон.

   - Ви ?дете за кордон?
   - Так. ?  невiдкладнi  справи.  Вам  вiдомо  з  преси,  що  цього  року
вiдбува?ться всесвiтня виставка у Вiднi?
   - Вiдомо. То що ж?
   - ? нагода по?хати на виставку i зупинитися у Львовi. Там органiзу?ться
товариство iменi Шевченка.
   Раптово хтось постукав у дверi. Панас Якович вийшов i швидко повернувся
з Мазевичем, який, переступивши порiг, розкланявся, подав руку Пильчикову,
пiдiйшов до столу i поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.
   - Це подарунок вам, Панасе Яковичу, i поздоровлення.
   - Яке поздоровлення? Вiд кого?
   - Вiд мене... Вiд Романа Iвановича Мазевича, - манiрно  випростався.  -
Поспiшаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що та?мно довiдався.

   - Не розумiю...
   - Коли не розумi?те, то поясню... Довiдався, - притишив голос  Мазевич,
- довiдався, що у сенатi  вже  розглянуто  справу  про  надання  вам  чину
губернського секретаря, - останнi слова вiн вимовив з притиском. -  Прощай
тепер, колезький ре?страторе, берiмо вище! Ось  незабаром  дiстане  посаду
старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподiваюсь, тодi згада?те й
про свого сослуживця,  кроткого  Романа  Iвановича  Мазевича.  Оце  принiс
печиво з найкращо? кондитерсько?... Виготовлено на заказ... Можна й  чайку
попити, - посмiхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевiв
зiр на книгу i обома руками  схопив  ??.  -  Це  новий  журнал?  "Правда"?
Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, -  нанизував  слова,  як  в'язку
бубликiв.
   - Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, - почервонiв Панас Якович.

   - Цiкаво, цiкаво, - стрiляв очима то в один, то в другий  бiк  Мазевич,
нiби  розбризкував  наповнений  вщерть  келих  улесливостi  й  облуди.   -
Цiкаво... Навiть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такi книги.
Завжди щось вичита?ш i про бога, i про царя. Хе-хе-хе... Хiба не правду  я
кажу?
   - Залиште книгу, -  Панас  Якович  забрав  у  нього  "Правду".  -  Вона
випадково до мене потрапила.
   - Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такi книги тiльки  випадково  можуть
потрапити до рук його благородiя губернського секретаря, - змiнив  тон  на
серйозний. - Я, мабуть, невчасно завiтав? Мовчите? Ну й мовчiть, а я  пiду
собi.  Досить  менi  й  того,  що  привiтав  вас...  Печиво  хай  вам  для
услажденiя... Прощайте! - як вихром понесло  його  до  дверей.  На  порозi
зупинився, помахавши затиснутим у руцi кашкетом. Шельмовито зиркнув широко
розплющеними очима, вийшов.

   - Завжди отак непрохано-несподiвано з'явля?ться i  щеза?,  як  мара,  -
Панас Якович роздратовано поглянув услiд Мазевичу. - Принесло його.
   - Стерегтися треба  таких  доброзичливих  добродi?в.  Його  улесливiсть
огидна. Вiд не? псятиною тхне. Пiдозрiло  вiн  зацiкавився  журналом.  Ваш
брат Iван Якович доручив передати його особисто вам у руки.
   - Спасибi.  Це  дорогий  для  мене  подарунок.  Вперше  читаю  в  ньому
надрукований свiй вiрш.
   - То ви пiдписали його прiзвищем Панаса Мирного?
   - Так. То мiй псевдонiм. Пiд ним я буду конспiруватися.  Лише  близьким
друзям дозволено знати про це...
   - Чудово? Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному!
- Пильчиков зачитував останнi рядки вiрша:
   Щоб на тво?й нивi
   Зацвiли ще й святi квiти
   Науки й любовi!
   - Вiтаю... Ця несподiвана ластiвка хай принесе добрi надi?, - Пильчиков
загадково дивився на  Мирного.  -  Не  залишайте  розпочато?  лiтературно?
працi. Дар слова  несiть  для  народного  блага.  Хай  зiлл?ться  у  вашiй
особистостi Панас Мирний з Панасом Рудченком!
   - Хотiлось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом  Рудченком,  нинi
гiркотно удосто?ним звання губернського секретаря.
   - Раджу не розмежовувати в собi Рудченка од Мирного.,  Обидва  прiзвища
пригодяться для нашо? спiльно? справи, - у поглядi Пильчикова  не  згасала
запитлива усмiшка досвiдчено? в життi людини.
   - Охоче служитиму нашiй справi обома  прiзвищами.  Але  Мирний  у  менi
сяга? думками, мрiями широких обрi?в... Вимальовуються  контури  народного
соцiального роману. i Ще треба добути житт?вого досвiду. - Для цього треба
iти в народ.


   * * *
   Пiдвищення по службi не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу  вривався
неспокiй, наче буревiй  вихрив  думками,  i  вони  прагнули  вирватись  на
простори, лягали на папери новими рядками.
   Розмови  про  розбiйника  Гнидку  переломлювались  в  уявi  i  набували
творчого осмислення. Герою вирiшив дати iм'я Чiпки.  А  як  назвати  твiр?
"Розбiйник", чи "Розбiйник Чiпка"? Вирiшив назвати "Чiпка".
   Описав життя здiбно?, енергiйно?, вразливо?, нiжно люблячо? i  разом  з
тим гнiвно?, волелюбно?, мстиво? людини. Шлях  вiд  пiдпасича  громадсько?
череди - до жорстокого розбiйника, описаний у  повiстi,  здавався  занадто
спрощеним. Хотiв дiстати пораду. Тому надiслав рукопис братовi в Ки?в. Той
вiдповiв, що вивча? написане i що його оповiдання про дiвоче безталання  -
"Лихий попутав" -. уже друкують у "Правдi".
   Ця звiстка була несподiваною, бо Панас  Якович  хотiв  ще  доопрацювати
оповiдання. Новi спостереження, роздуми породжували  широку  тему  жiночо?
трагедi?. Колись, читаючи Чернишевського, не мiг зрозумiти слова  "повiя".
Тепер розумiв. Не раз спостерiгав, придивлявся в мiстi до жiнок, яких доля
штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим  про  освiчених
людей, що одягають простi свитки i йдуть до народу.  Пiти  б  i  собi,  бо
замало вiддаля спостерiгати за життям, що десь виру? за стiнами загороднiх
дворiв, у вогких пiдвалах, темних завулочках. Збратався з цi?ю  думкою,  i
вона ставала жагучою, невсипущою. Годi було розвiяти ??. Вона химерно,  до
болю гостро ятрила уяву.

   Добув убрання, яке носять звичайнi мiщани, прикажчики. Натяг низько  на
лоба кашкета, загорнув обличчя аж  до  носа  кольоровим  шарфом  i,  щойно
вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю.
   Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати  у
сво?? юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архi?рейський  сад,  постояв
бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину,  протиснувся
аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв  добре  пропахнути  ладаном.
Для конспiрацi?...

   Вийшов, попростував садом.  Мiсяць,  та?мниче  посмiхаючись,  визирнув,
засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi  але?.
Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi  вартовi.  Часом  забринить
людський голос, дрiбно розсиплеться  жiночий  смiх,  ударяючи  по  струнах
напружено? уваги. Пестливий смiх...
   У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи.  Прислухався  до  нього,
сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла
лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а  при
нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть.
   Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi.
   Поволi розходились люди. Опустiли але?.
   Повiльно й тоскно минав час, наче  калiка  добирався  на  цвинтар.  Уже
осипалося листя на  деревах  i  настирливiше  вiтер  наспiвував  прощальну
мелодiю. Не переставав вечорами ходити  в  парк.  Невидима  сила  вела  на
опустiлi але?.

   Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену  думку.
Хвилини самотностi наливали келих терпко?, як терен, гiркоти.  Раптово  за
стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу  i  кинув
якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз  хистким  човном.
Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi  грала  Бетховена
ясноока  й  горда  учениця  Ало?за  ?длiчки.  Довiдався,   що   звуть   ??
Олександрою. Родом з яко?сь поважно?  сiм'?.  Навча?ться  разом  з  дочкою
господаря будинку Адешелiдзе в  iнститутi  шляхетних  панночок.  Очевидно,
тепер  та  iнститутка  прибула  до  подруги  i  принесла  чарiвнi  мелодi?
Бетховена.  Нiби  вгадала  потребу  заповнити  ними  душу   розтривоженого
мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринька? на гiтарi.


   * * *
   Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в сво?й кiмнатi. Нiби сходилися до
нього на раду, з похиленими головами,  приносили  свою  журбу  безталаннi,
знедоленi,  скривдженi.  Пiзнавав  ?х,  що  вже  з'являлися  й  ранiше,  у
незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна",  i  "Боска",  i
"Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця  з  надрукованого
оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А
до них при?днувалися, приносили сво? скарги Шевченковi покритки i сердешнi
страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського.
   Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони  розливалися,  як
повiнь у негоду. По  тому  скаламученому  плесу  пливли  думки  тяжкi,  як
навантажений човен.

   Радий був цим зустрiчам,  що  наповнювали  його  самотн?  життя  теплою
щирiстю  й  тривогою.  Перегортав  сторiнки  ранiше  написаного,  i   вони
здавалися ще недостатньо пройнятими кричущою правдою. Треба  наснажити  ?х
житт?вою, пекучою жагою... Як  назвати  новий  великий  твiр?  Може  одним
словом - "Повiя"? Хай убира? це слово  в  себе  болi  й  розпачi  жiночого
безталання.
   Вечорами сидiв, писав. Бурхливий потiк думок прокладав русло  в  творчi
простори. Iнодi вчувалося, що торготiв хтось вiконницею,  нiби  зазирав  у
вiкно... Нi, то мабуть, вiд нервово? напруги.
   Але подi? вiдсунули здiйснення задуму. Одержав вiд брата листа й велику
рецензiю на "Чiпку". Брат поставив  багато  вимог,  радив  поповнити  твiр
соцiальними психологiчними характеристиками, загострити конфлiкти.  Кiлька
разiв перечитував поради, пiзнаючи в них не тiльки  братовi  думки,  а  й,
можливо, Драгоманова. Пригадував зустрiчi, розмови,  обiцянки  на  горi  в
Гадячi. Читав, зважував. Замислювався над прочитаним: "Хiба  ревуть  воли,
як ясла повнi?.. Отже, тобi необхiдно поширити горизонт  i  подивитись  на
життя,  як  воно  ?,  а  не  в  iзольованому  фокусi  розбiйництва...  При
змалюваннi селянського заколоту треба довести, що вiн  виник  як  наслiдок
утискiв, хоч це не було нiким iз заколотникiв усвiдомлено..." Кiлька разiв
перечитував  написане  братом  i  вiд  того  глибше  прозрiвав,   зважував
соцiальну значимiсть пропащо? сили.
   "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"  -  повторював  братовi  слова.  Так
треба назвати твiр замiсть  первiсного  "Чiпка".  А  iм'я  Чiпки  належить
зберегти. Наче живий поста? в уявi. Нiби вода, що виру?, зносить на  шляху
намули, шука? рiчища, аби влитися в нього неспокiйною хвилею,  скаламутити
тиху ряску, - так буяла в ньому невипробувана сила, не знаходила  впину  й
спокою.
   Чiпка... Шукач  сво??  обкрадено?  долi,  шукач  неуярмлено?  правди  i
громадського неспокою. Наче прокинулась  i  заговорила  в  ньому  накипiла
болями кров  батькiв,  кров  бунтiвних  провiсникiв  визволення.  Чiпка...
Тяжкий  i  складний  його  шлях.  Доведеться  не  раз  падати  на   ньому,
пiдiйматися, марнувати сили i проклинати лиху долю.  Такими  властивостями
нагороджу? його суворе життя, невблаганна дiйснiсть. Серце, чуле до  краси
i правди, то наповню?ться злобою, то завмира? в пошуках незбагненно? волi.
Чiпка...
   Уява малювала дитячi роки долею не привiтаного  хлопчика,  що  вироста?
безбатченком, терпить образи, хоче допитатися в  бабусi,  чого  так  тяжко
доводиться мамi заробляти хлiб.  Розповiдi  та  казочки  бабусинi  пластом
лягають на дитячий  розум,  гонять  думку  за  думкою,  гадку  за  гадкою,
запалюють серце.  Праця  пiдпасича  поширю?  свiдомiсть  i  виклика?  новi
запитання. Серед степових просторiв знаходить вiн  роздолля,  розмовля?  з
небом i хмарами. Прокидаються нестримнi бажання. Яка б дивина перед ним не
поставала - не злякати його вiдважного духу, уперто? думки, палкого серця.
Нiколи нiчого не боявся. Жеврiла в душi iскра волелюбства... Ось розбилися
й вiковiчнi кайдани крiпацтва. Вироста? Чiпка, прагне до чесного трудового
життя. Покохав дiвчину, одружу?ться, ста? господарем. Але  в  нього  землю
вiдбирають,  обдурюють,   зневажають.   Всюди   натрапля?   на   жорстоких
чиновникiв, земських дiячiв. Ста? й сам жорстоким, мстивим,  невблаганним.
Зустрiча?ться з бездольцями, яких крiпацька реформа штовхнула на саме  дно
суспiльного життя.  Знаходить  з  ними  вiдраду  в  пияцтвi.  Разом  iдуть
вiдбирати сво?, награбоване багатiями. А там - i до розбiйництва недалеко.
Так марну?ться  сила,  завзяття  людини...  Пропаща  сила.  Народна  сила.
Чiпка...

   Та не тiльки треба змалювати життя народу,  боротьбу  до  реформи  1861
року i пiсля не?. Думка сяга?  за  межi  цих  часiв,  у  минувшину,  плине
епiчними просторами. Хочеться показати село за пiвтораста рокiв. Щоб видно
було, як вiд поколiння до поколiння посилювалося гноблення, як розкошували
й знущалися над трудiвниками пани i як зрiли,  не  вгасали  протестантськi
настро?. Пригадував тих, кого зустрiв бiля лiсу, сказане ними повторював:
   - До слушного часу... До слушного часу...
   Не раз бачив увi снi незабутнього протестанта проти "голодно?  волi"  -
юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили  в  собi  гордiсть
волелюбства, буйнокриле роздолля i повиту переказами печаль степiв,  якими
стеляться шляхи-дороги в невiдомiсть.
   Дiти й внуки прославлених захисникiв волi нелегко згинали  сво?  ши?  в
ярмо. Нелегко вiдняти в них духовнi скарби. Для цього треба вiдiбрати ?хню
мову, кращi традицi?, штовхнути ?х на роздорiжжя й манiвцi.  I  не  тiльки
це. Необхiдно ще й убити плекану вiками любов до рiдних нив,  до  прозорих
рiк, забрати все, що берегло в люди , гiднiсть i  свiдомiсть,  пообкрадати
iсторiю народу. Тодi пiдневiльна людина стане безмовною, хилитиме  голову,
як вiл у ярмi. Але й воли у ярмi  ревуть...  Хiба  ревуть  воли,  як  ясла
повнi? - це питання не сходило з думки Панаса Яковича.
   Замислювався настiльки, що  й  iндивiдуальнiсть  письменника  зливалася
во?дино з образом героя. Наче дiлився з Чiпкою  тривогами  житт?вих  негод
людей працi, поневiрянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна
особа, а цiле сплетiння  яскравих  характерiв  представникiв  суспiльства,
уярмленого неправими законами. Нiс до Чiпки  повизбируванi  в  суспiльствi
душевнi неполади тих,  у  кого  енергiя,  добрi  жадання  розбиваються  об
кам'яну незрушнiсть основ  царства  темряви  й  сваволi.  Складнi  житт?вi
поневiряння героя роману сприймав не поглядом спостерiгача-побутописця,  а
проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинцi з
Чiпкою пiд час його  душевних..  мук.  Не  одвертався  од  нього  й  пiсля
страшно? ночi падiння, залишався з  ним,  як  свiдок  уболiвання  за  долю
пропащо?  сили,  пропащо?  людини.  Iде?  гуманiзму  вели  письменника   в
найскладнiшi пота?мностi страждущо? душi. Викарбовувались для сучасникiв i
нащадкiв слова жагучо? туги i любовi - "Хiба ревуть воли, як ясла  повнi?"
А ще можна назвати роман i "Пропащою силою".
   Треба звернутися ще до брата за порадами. Вiн  зможе  написати  роздiли
про  iсторiю  закрiпачення  села,  щоб  показати  уярмлення   народу,   що
вiдбувалось  од  поколiння  до  поколiння.  Хай  пiзнають  i   будуть   не
збайдужiлими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного.
   Сповiдь  стривожено?  совiстi,  гнiв  та  уболiвання   за   спустошення
морально? гiдностi людини  переливались  у  психологiчне  плетиво  роману.
Завершувалось творче торжество психолога-реалiста Панаса Мирного.
   Мав намiр порадитись про написане з Пильчиковим. Адже вiн  зна?,  якими
труднощами досягав творчо? перемоги Шевченко, вписуючи в  iсторичне  буття
народу рядки "Кобзаря".

   * * *
   Не втримати стрiлу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла,
не затамувати пристрастi, наповнено? почуттями й збудженою мислю.

   Панас Якович носив  ?х  у  собi,  вдихав,  як  повiтря.  Тiсно  було  в
бухгалтерськiй  конторi  та  в  тихiй  кiмнатi  на  Монастирськiй  вулицi.
Нагонили нудоту i однотоннi дзвони, i чиновницьке шарудiння паперами.
   Навколо вирувало бурхливим  потоком  життя,  кружляючи  кожну  вразливу
людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба  кудись  iти,  до  чогось
прагнути, змагатися.

   Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом  Рудченком.  То
було змагання, сповнене терзань i тривоги.  Перемагав  Мирний,  пiдкоряючи
Рудченка  з  усiма  чиновницькими  атрибутами.  Що  бiльше  загострювалась
боротьба, то  наполегливiше  писав,  виливав  сво?  роздуми  й  почуття  в
образах. Не мiг не писати, не мiг i мовчати, як не  може  свiт  не  долати
пiтьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непiдвладна  буденнiй
застиглостi.
   В уявi поставали  цiлими  рядами  знедоленi,  приниженi,  що  зазнавали
образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий  Чiпка,  безталаннi  жiнки,
кинутi долею на саме дно  хижацького  суспiльства.  Наче  вливав  краплини
сво?? кровi, описуючи життя Чiпки. Зрiднився з ним,  як  з  побратимом,  i
носив у серцi його волелюбну силу.  Пишучи,  часом  розкривав  вiкна,  щоб
вiяло подихом просторiв.
   Охоче погодився на запрошення Пильчикова здiйснити прогулянку в  недiлю
пiд дуби Заворскля. Там мали зiйтися друзi для розмови. Пильчиков  порадив
Панасу Яковичу захопити з собою гiтару. Для конспiрацi?...
   Коли прибули пiд шати умовленого дуба, там уже  чатували  дозорцi.  Тут
зустрiв знайомих i незнайомих.  Звернув  увагу  на  юнака  рокiв  двадцяти
п'яти. Його гострий зiр, вихрясте каштанове  волосся  надавали  виразностi
обличчю, в якому свiтилася рiшучiсть i натхнення. Пильчиков познайомив:
   -  Це  Дмитро  Андрiйович  Лизогуб.  Нещодавно  прибув  з  подорожi   в
Швейцарiю. А ось його  друзi...  Ростислав  Стеблiн-Каменський,  Володимир
Синкевич, а це нашi однодумцi - студенти Гриневич, Калюжний.
   Серед присутнiх зустрiв знайомого йому ранiше корнета у вiдставцi ?гора
Шохiна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут
i сестри Пiскуновськi. Одна з них теж  принесла  гiтару,  а  офiцер  35-го
Брянського полку Антон  Скляревський  тримав  гармонь,  яка  не  корилася,
розпускала сво? мiхи i нiби зiтхала.
   Оглянувши присутнiх, Пильчиков промовив:
   -  Вважаю,  нараду  нашого  товариства,  iменованого   "Унi?ю",   можна
розпочати... Дозорцi пильнують?
   - Всi на сво?х мiсцях...
   - Оберiмо голову зборiв.
   - Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж ма?те давнiй досвiд.
   - Так...  Досвiд  багато  до  чого  зобов'язу?...  Колись  ми  не  вели
протоколiв,  хоч  i  варто  було  записати  Шевченкову  непримиреннiсть  у
Кирило-Мефодi?вському братствi. Як зараз пригадую тi суперечки. Належав  я
до помiрковано? частини братства, пiдтримував Костомарова. Перебуваючи  за
кордоном, зокрема у Львовi, де брав  участь  в  органiзацi?  лiтературного
товариства iменi Шевченка, я переконався в  необхiдностi  поширювати  нашу
дiяльнiсть не тiльки просвiтнiми заходами, а й нелегально. Багато  хороших
слiв чув я у Львовi, але вони мене менше радували, нiж тривожили.  Дещо  я
привiз iз нелегально? лiтератури. Будемо ?? розповсюджувати. Про  це  може
бiльше розповiсти Дмитро Андрiйович, який нещодавно зустрiчався  з  сво?ми
однодумцями.
   - Згадка про старше поколiння мене схвилювала, - очi Лизогуба  налилися
кришталевою прозорiстю. - Дмитро Павлович згадав про  Шевченка...  Шкодую,
що я не народився трохи ранiше, коли в домi мого  батька  в  Седневi,  пiд
Чернiговом,  гостив  славетний  поет.  Не  раз  потiм  менi,   хлопчиковi,
показували ту кiмнату, де вiн жив i малював. Коли б я народився в той час,
то Шевченко обов'язково був би мо?м хрещеним батьком.
   - Але нема сумнiву, що ти, Дмитре, охрещений  його  словом,  -  докинув
Ростислав Стеблiн-Каменський. - Всi ми Шевченковi хрещеники.
   - Так, хрещенi вогнем, бо його слово не вода, а  полум'я,  -  вiв  далi
Лизогуб. - У цьому  я  переконався,  зустрiвшися  з  Волховським  та  його
друзями. Привiз вiд  нього  привiт  та  вiдозву.  Кланя?ться  вам  Михайло
Драгоманов. ? вiдомостi, що його звiльняють з Ки?вського унiверситету,  як
небезпечну для монархiчно? державностi людину.
   - Ганьба! - вирвалося з уст Панаса Яковича.
   - Кожна ганьба ? плямою нашо? iсторi?. Переважно вона й  склада?ться  з
таких плям. Хто зми? ?х? - гарячився Стеблiн-Каменський.
   - Якщо не ми, то народяться дужi, яким випаде на  долю  така  честь,  -
Лизогуб поклав перед собою примiрники журналу "Вперед" та iншу лiтературу.
- Скажу вам, друзi, що боротьба мiж  помiркованими  дiячами  й  радикалами
загострю?ться.  Шевченкове  слово  i  пристрасть  Чернишевського  на  боцi
радикальних, революцiйних дiячiв. Свiдченням цього ? прокламацiя, написана
нашим Волховським.

   - Треба зачитати...
   - Хай зачита? Ростислав Стеблiн-Каменський!
   - Хай... Не тiльки тому, що вiн  наймолодший,  а  й  тому,  що  володi?
палким словом.

   Ростислав трохи знiяковiв, оглянув присутнiх i почав читати:
   - "Правдиве слово хлiбороба до землякiв".
   Панас Якович жадiбно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому
збагнути те, про що писав у творi.
   Лизогуб  запропонував  поширювати  прокламацiю  по  селах.  Його  палко
пiдтримували Стеблiн-Каменський i Гриневич. Пильчиков завагався.
   - Поширювати можна. Але насамперед треба нести  освiту  народовi.  Менi
зда?ться, що не слiд вiдступати вiд досвiду  культурно?  дiяльностi  наших
громад, якi об'?днують освiчених людей.
   - Вiдмежовуватись вiд громад  не  треба,  -  Лизогуб  пiднiс  голову  з
настовбурченим чубом. - ?х досвiд можемо використати. Але передусiм мусимо
будити свiдомiсть, ширити бунтарський дух!
   - Просвiтительський дух ма? осяяти всi закутки. Тодi й бунтарi осягнуть
поглядом ширшi обрi?.
   - Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до
життя, до боротьби ?м нема дiла!
   - Не можна ж усього зразу досягти.
   - Брехня! - скрикнув Лизогуб. - Не можна всього -  бери  частину!..  Я,
друзi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром -  бери
силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!
   Запальнi слова Лизогуба викликали в  Панаса  Яковича  безлiч  запитань,
роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду
тих слiв, хоч i  не  заперечував  помiркованих  тверджень  Пильчикова.  Iз
нелегально?  лiтератури,  якою  обмiнювались  учасники  товариства,  Панас
Якович  узяв  "Голоси  з  Росi?"  Герцена.  Iншi  брали  твори   Бакунiна,
Чернишевського, "Становище робiтничо? сили" Флеровського тощо.
   - Ма?мо, друзi, нагоду послухати дещо  з  написаного  учасником  нашого
товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв
Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман  зветься  "Хiба  ревуть
воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...
   "Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi  та  в  холодi,  у  злиднях  та
недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей,  до  гурту,  а  вiн
знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве  квiток,  назбира
кузьок та й гра?ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi!  Чiпка  мав
добру пам'ять: з не? нiколи не  виходила  думка,  що  вiн  "виродок";  вiн
нiколи не забував бабино? ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками  в
малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне...  Розбуджене,  воно  не
давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку...
I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо? вiдплати, котра не  зна
нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн  оступився;
яка б страховина перед ним не вставала - не  злякати  ?й  його  вiдважного
духу, уперто? думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого  такого,
чого б вiн злякався. Нi бог, нi  люди  не  страшнi  йому...  Бог  страшний
злому, а Чiпка дума, що вiн добрий..."
   З особливою увагою  слухав  Ростислав  Стеблiн-Каменський.  Стоячи  пiд
дубом, вiн випростався. Легкий  вiтерець  куйовдив  на  його  головi  русе
волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на  обличчi
золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв  бритви,  високий  зрiст  -  все
надавало  йому  вигляду  натхненного  проповiдника,  який  ладен  пiти  на
будь-якi тортури.
   - Якими шляхами ви поведете свого героя? -  влучивши  хвилину,  запитав
Ростислав.

   - Скажу вам, друзi, що я з  великим  iнтересом  прочитав  роман.  Духом
нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков.
   - Це добре... Ще одну зброю ма?мо в сво?х руках,  -  радiв  Лизогуб.  -
Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся
до Стеблiна-Каменського, -  ти  ма?ш  вiдбути  до  Ки?ва  для  зв'язкiв  з
"Ки?вською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою  данину
в революцiйне народництво.
   - В Ки?в я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович.
   - А чи в надiйнi руки?
   - Вважаю, що в надiйнi...
   Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило  по
землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик  читати  в  тому  шелестi
сердечнi та?мницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями,  розповiсти  i  про
сво? особистi виразки, про бiль душi.
   Несподiвано дозорцi сповiстили, що  дво?  простують  стежкою  до  дуба.
Учасники зiбрання  швидко  поховали  лiтературу,  збилися  в  тiсне  коло.
З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гiтарi, а  сестри  Пiскуновськi
затягли стародавнiй романс. Iншi наповнювали келихи напоями, сперечалися:
   - Туз переможе!
   - Пiкова дама приборка? туза!
   - Якщо пiйма? за бороду!
   - Така й бога за бороду впiйма?!
   На дорiжцi з'явилися чоловiк i жiнка. Вони нiби пливли назустрiч звукам
гiтари. Зупинилися, пильно розглянулись i повернули  в  iнший  бiк.  Панас
Якович пiзнав Романа Мазевича.
   - Прокляття! - ударив по гiтарi Панас. Одна струна обiрвалась i жалiбно
заквилила, як пiдстрелена пташка.
   - Друзi! Нам треба негайно розiйтися! - запропонував Пильчиков.

   - Прокляття! - повторював  Панас,  кожного  разу  ударяючи  по  струнах
гiтари...

   Кожного  мiсяця  вiдбувалися  та?мнi  збори  товариства.   Iнодi   сюди
прибували представники з Одеси, Харкова, Ки?ва. Дмитро Андрiйович  Лизогуб
часто бував у цих мiстах, знаходив однодумцiв i прихильникiв серед молодi,
налагоджував дружнi зв'язки з Волховським,  Желябовим,  Вiрою  Засулич.  У
Петербурзi побував на квартирi письменницi Марко Вовчок,  заприятелював  з
?? сином Богданом Маркевичем, який  познайомив  його  iз  сво?м  приятелем
Георгом Плехановим.
   На зборах товариства Лизогуб багато розповiдав. Здавалося,  вiн  убирав
ту енергiю, що зрiла в гуртках революцiйно? молодi по всiй кра?нi. До його
розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зi  зборiв  приносив  стiльки
новин, що вони не давали спокою нi на службi, нi вдома.
   Сидячи за бухгалтерським столом, починав iнодi нотувати на паперi щось,
зовсiм не причетне до конторських  книг.  А  дома  тi  нотатки  поширював,
створюючи новi глави роману.
   Тiльки  закiнчив  роман  i  передав  його  братовi  Iвану  в  Ки?в,  як
розiгралися несподiванi подi?... Жандармерiя вчинила  трус  у  п'ятнадцяти
учасникiв товариства i заарештувала ?х. Все це сталося одного  березневого
вечора. Сидiв за столом, переглядав папери, писав.  Вiтер  вив  у  димарi,
сiючи тривогу. Вже й  рука  втомилася  вiд  довгого  писання.  Збирався  з
думками, щоб далi писати про людей пристрасних, добрих  i  лихих.  Раптово
щось  загуло  коло  двору.  Незабаром  вiдхилилася  вiконниця,  i  в   нiй
показалась пика жандармського офiцера.

   - Чого вам?
   - Iменем закону одчинiть дверi...
   Панас  Якович  вийшов,  вiдсунув  дверi.  Брязкаючи  шаблями,   цокаючи
шпорами, вдерлося кiлька жандармiв. Той брязкiт холодним лезом проймав  ще
не прохололе у творчiй насназi серце.
   - Ви ? губернський секретар Панас Якович Рудченко?
   - Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.
   - Ма?мо зробити у вас обшук.
   - Трапилась якась крадiжка? - посмiхаючись, запитав Панас Якович.

   - Жандарми роблять обшуки в iнших справах... Показуйте  вашi  папери...
Зброю ма?те?

   - Так, маю.
   - Де вона?
   - Оце моя зброя, - Панас Якович показав на книги.
   - Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!
   - Крiм сiрникiв, нiчого вогнепального не маю,  -  Панас  Якович  поклав
цигарки на стiл i запалив сiрничка. - Прошу... В  мо?й  кiмнатi  дозволено
палити.

   - Про це не будемо вас  питати,  -  скуласте,  подзьобане  вiспою  лице
жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд  у  нього  був  такий,
нiби без його пильностi може завалитись iмперiя. - Приступаймо до  обшуку,
та пильнiше!

   Жандарми  кинулись,  як  зграя  шулiк,  переглядати  папери  й   книги.
Нав'язали кiлька пак, виносили.
   - Дозвольте оголосити про  ваш  арешт.  Одягайтеся-Вивели.  Посадили  в
екiпаж. Конi рушили. Тихо. А в небi тривожно волохатилися хмари, крiзь якi
проривався блiдий  мiсячний  смуток.  У  жандармському  управлiннi  Панаса
Яковича повели в кабiнет слiдчого. В  коридорi  побачив,  як  пiд  конво?м
проводжали  Лизогуба  й   Стеблiна-Каменського.   Привiтально   обмiнялися
поглядами.
   Слiдчий у формi жандармського майора поважно  перегортав  папери,  нiби
випробовував терплячiсть арештованого. Жандармська виправка, товстi надутi
губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачiска свiдчили,  що  ця
особа пройшла належну школу вiрнопiдданства. Часом  уставав,  думав,  нiби
вирiшував важливу справу. Нарештi звiв холодом налитi очi.
   - Рудченко Панас Якович?
   - Так...
   - Рiк народження?
   - Тисяча вiсiмсот сорок дев'ятий.
   - Хто батьки?
   - Батько службовець-бухгалтер.
   - Дворянське звання ма?те?
   - Нi, не маю.
   -  Значить,  рiзночинець,  -  нищiвно  поглянув.  -  Тепер  здебiльшого
рiзночинцi ловляться на небезпечному дiлi. Якобiнство поширюють у iмперi?.

   Далi почав переглядати папери. Але видно  було,  що  не  розумiв  мови,
нiяковiв i сердився.
   - Ви пишете, нiби маковi зернята розсипа?те... Та ще й галицькою мовою,
- скинув з обличчя сонливiсть.
   - Цебто укра?нською...
   - Яка там укра?нська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на
нього мужичу шапку та й  кланяються,  наче  святому.  А  зна?те,  хто  той
Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.
   - Хто як розумi?...
   - Нема чого розумiти! - Витер пiт з лоба, занурився в папери.

   Панас Якович зцiпив зуби, щоб не зiрвалось якесь гостре слово, а  думка
промовляла: "Ой ви, в кого голови припасованi до мундирiв, як у манекенiв!
Повертаються вашi голови всi разом за владним окликом  вищого  начальства.
Механiчно  ви  роззявля?те  сво?  щелепи,  щоб  повторювати,  як   папуги,
зазубренi слова, вигукувати завчене пiд муштрою "ура". Що  ви  зна?те  про
народ, про його iсторiю, про нашу пiсню голосну,  яку  не  потопити  нi  в
кровi, нi в сльозах наших дiтей i матерiв. Так, ми пригнобленi, приниженi,
але гiднi заповiтiв тих, хто життя вiддав за iдеали людства. Жалюгiднi ви,
виконавцi волi монархiв,  розхитанi  трони  яких  пiдпирають  багнетами  й
канчуками..."
   Напружував  свою  волю,  чекаючи  несподiванок.  Слiдчий   закляк   над
паперами,  наче  мовчанкою  змагався  з  арештованим,  випробовуючи   його
витримку.
   Минали  тривогою  налитi  хвилини.  Слiдчий,  залишивши  напери,  почав
розглядати забранi  в  арештованого  книги.  Перегортав  сторiнки  журналу
"Правда".
   - Цей журнал, друкований в Австрi? галицькою мовою, не дозволено читати
в нашiй iмперi?.
   - У нашiй iмперi? багато чого ? недозволеного. На цi слова  слiдчий  не
звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.
   - Прошу зачитати цей вiрш. Пiдозрiлий за самою назвою - "Укра?нi".

   Панас Якович читав, тамуючи бiль:
   Мiй ти краю, моя ненько,
   Моя Укра?но!
   Люблю тебе...
   Розхвилювався  i  не  мiг  читати  далi.  Заятрився   бiль   у   серцi,
переростаючи у гнiв.

   - А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?
   Панас Якович мовчав.
   - Може, зустрiчались з тим автором? Може, бачили десь?
   - Може...
   Слiдчий розгорнув iншу книгу.
   - Ця принаймнi написана пристойною мовою. Але "Голоси з  Росi?",  як  i
iншi видання Герцена, забороненi. Де ви добули цю книгу?
   - Ще в дитячому вiцi купив за п'ять копiйок в учня Гадяцько? школи,  бо
мене привабили гарнi палiтурки.
   - А в полiтурках що? - слiдчий похитав головою.
   - Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...
   - То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що  ма?  вже  чин.  Служба
государю, повиннiсть перед iмперi?ю -  це  головне.  Оце  треба  кумекати.
Перед вами вiдкрива?ться службова кар'?ра, чини, нагороди.  Можете  добути
дворянське звання. Честь, гордiсть!
   - Так... Честь i гордiсть людини менi над усе.
   - З вами можна знайти спiльну мову. Викиньте геть з  голови  якобiнськi
iде?, - продовжував  заповнювати  протокол.  Далi  запропонував  пiдписати
його.

   Панас Якович швидко прочитав написане слiдчим.
   Найвиразнiше з усього сприйняв рядок: "IЗ березня 1875 року".
   З кабiнету слiдчого повели в каземат,  що  мiстився  при  жандармському
управлiннi; одягли пропахлий вологiстю арештантський  халат.  Вогкi  стiни
ледве сiрiли од кволого блимання свiчки, що стояла на невеличкому столику.
Тверда канапа, стiлець i грати. Сiв на  канапi.  Вiдчував  бiль  образи  й
тоскну самотнiсть. Не каяттям, а гнiвом наповнювалися думки. Знав, що тут,
за стiною, десь сидять у казематах його друзi.  Прислухався.  Тихо,  як  у
пустцi. Чути кроки вартового в коридорi. Щось зашурхотiло на  пiдлозi,  аж
здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на  стiл  гризти  свiчку,
але не наважу?ться наблизитись до вогню. Десь з ринви  капа?  вода,  журно
вiдраховуючи секунди.  А  в  темному  кутку  камери  зображення  Христа  в
терновому  вiнку.  Мабуть,  хтось  iз  в'язнiв  намалював  чорним  олiвцем
стражденний образ.
   Здавалося, тими гратами засновано не тiльки вiкно  камери,  а  й  увесь
свiт. Люди за ними маячать  тiнями,  чогось  шукають,  як  той  пацюк,  що
настирливо пiдкрада?ться до вонючо?  свiчки.  Пiдходив  близько  до  грат,
дивився  на  шматочок  неба.  Яким  воно  тепер  вигляда?  приязним.  Наче
посмiха?ться крiзь грати, розповiда?, що там десь ? простори свiту.
   Гостро вiдчував бажання жити.  Жити,  щоб  перемагати.  Щоб  не  гаснув
вогонь, запалений словом великих попередникiв.
   З огидою скинув з себе арештантський халат, жбурнув до дверей, вiд чого
вогник свiчки заколихався, а пацюк шаснув до нори.
   Прислухався. Ледве долинули звуки пiснi. Пiзнав голос.  То  в  казематi
Дмитро Лизогуб спiвав свою улюблену:
   Дайте менi волю...
   Так... Це  вiн,  невгамовний,  пристрасний.  Чути,  як  наглядач  пiшов
коридором, понiс свою огрядну, наповнену жорстокiстю постать, пiдiйшов  до
камери, стука? кулаком.

   - Нiззя пiсню заводить! Не полага?ться!
   Але Дмитрова пiсня лилася гучнiше й гучнiше.  Наче  й  намальований  на
стiнi Христос прислухався до спiву, хилячи страдницьке чоло.
   Жвавiше заходив по коридору наглядач, наче  вiдмiряв  кроками  вiдстань
вiд камери до камери. У пiвтемрявi важко було розрiзнити, де в нього лице,
а де потилиця. Вiн почував себе господарем цi?? пiвтемряви i тому  завчене
"нiззя" повторював владно й беззастережно.
   А пiсня за гратами все лунала й лунала, краючи темряву. З тi?ю пiснею в
душу вселялася мужнiсть. Радiв з того, що в  руки  жандармiв  не  потрапив
рукопис роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"  Вчасно  надiслав,  куди
треба. Тепер друзi дадуть йому раду. Хай пiде по свiту Чiпка i понесе,  як
пересторогу, свою пристрасть i гнiв.
   Уява починала малювати фрагменти нового твору про людей, що потрапляють
за грати. "Лихими людьми" називають  ?х,  лякаючи  довiрливих  обивателiв.
Дзвенять в уявi слова Дмитра Лизогуба: "Бийся, борися, добувай".
   Тiсно думкам у темному казематi. У  змаганнi  ?х  пропливала  на  сiрих
крилах нiч. Свiчка погасла,  залишивши  в  камерi  ?дкий  запах.  Похмурий
мiсяць, наче полисiлий дозорець,  заглянув  за  грати  i  байдуже  поволiк
немiчнi промiння на велику сiру тюрму, що страхiтливою потворою  бовванiла
поруч. Може, вранцi переселять туди? Колихалися дрiмотно тiнi, як хвилi  в
передгрозових присмерках.

   Несмiливо виринав над  землею  ранок,  ховалася  перед  свiтом  темрява
нiчна. Наче подув весняного вiтру принiс пахощi польових просторiв.  Дивнi
тi пахощi: вони без перепон  проникають  крiзь  грати.  Хто  може  гратами
перегородити ?хнiй вiльний  плин?  Не  закути  його,  не  спинити,  як  не
вiдвернути пробуджених думок про волю.

   Вiдступала хаотична нерухомiсть пiтьми, наче з ясиру визволялась повита
жалобою бранка. Он в тiй будiвлi ув'язненi "лихi  люди".  Витяг  з  кишенi
олiвець i клаптик паперу. Занотовував фрагмент для  народжувано?  повiстi,
зiгрiваючи слова краплинами власно? кровi.
   "Одна тiльки тюрма не радiла тому ранковi. Небiлена спочатку, почорнiла
вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними  в  залiзнi  штаби
вiкнами, обведена високою кам'яною стiною, наче мара яка, стояла вона  над
горою i понуро дивилася у крутий яр... Нiма  й  мовчазна,  вiд  неба  вона
крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби,
верхами; вiд свiту куталась у свiй бурий цвiт... Все кругом не? було тихе,
мертве. Людей не видко. Один тiльки часовий ходив коло залiзно? брами i  з
нудьги лiчив сво? ступнi".
   Як назвати повiсть, народжену тут, за гратами, в тривожну нiч роздумiв?
"Лихi люди". А чи справдi вони "лихi"?
   Лихi для тих, хто скнi?, хто не вiдрiзня? лиха вiд добра.
   Раптово брязнув засув, увiйшов той самий, що робив обшук i привiв сюди.
Вiн пiдняв зiбганий на порозi арештантський халат, пiднiс його до  Панаса,
який стояв нездвижно, ладен пручатися, щоб не надягали на нього  ганебного
вбрання.

   Жандарм стояв нерухомо, як iдол темно? сваволi. Розверзлись уста, i вiн
з притиском вимовив:
   - Можете залишати камеру. Дозволено Рудченка Панаса випустити на волю.

   Не мiг збагнути сказаного. Завагався, спитав:
   - На волю?
   - Так наказано... Екiпажа подавати не будемо... Пiдете пiшки!..

   Переступив порiг, нiби зробив кроки в якусь невiдомiсть. Виходив,  наче
залишав у цих примарних коридорах частку самого себе. Попростував вулицею.
Навздогiнцi ще лунала Дмитрова пiсня i ятрила серце.
   Iшов вулицями, наче пустелею, тримаючи  на  власних  плечах  нову  ношу
людських страждань. А сонце, випливаючи,  стелило  до  його  нiг  свiтлянi
ластовиння.

   Хотiлося  до  когось  обiзватися,  заговорити.   Але   не   наважувався
порушувати нудний спокiй тих, що байдуже проходили повз нього. Що  мiг  ?м
сказати? Повiдомити про сво? болi? Але  чи  вразить  це  когось?  Може,  в
чиновницькому мундирi був би помiтнiший? "Та нi, не промiняю  гiрко?  долi
борця на мундир... Не промiняю... Пройду крiзь муки й поневiряння, збережу
чистоту мрiй сво?х, "задумiв", - нанизувалися думка за думкою.
   Ось уже й синi вiконницi, до яких завжди смiливо пiдходив. Одна  так  i
залишилась незачинена. Це ж ?? жандармський офiцер вiдхилив.  Помiтнi  пiд
вiкном на вогкiй землi слiди його чобiт... А це  що?  Кiлька  разiв  хтось
помережив дорiжку сво?м та?мничим слiдом. Хто б то мiг бути?
   Переступив порiг кiмнати. Вона здалася чужою, непривiтною. Розкиданi на
пiдлозi папери наче докоряли за безсоннi ночi, проведенi наодинцi з ним.
   Почав збирати, пiдiймати з пiдлоги папiрцi, клав ?х на стiл...
   Пiд вiкном почулися тихi кроки, i незабаром - несмiливий стук у  дверi.
Може,  вчулося?  Нi...  Хтось  обережно  постукав.  Пiшов  до  дверей,   з
хвилюванням вiдчинив ?х. Забилось серце вiд несподiванки...

   * * *
   У кожного своя доля. То вона, як тiнь, невiдступне супроводжу?  людину,
то сама веде ??, нiби поводир  старця  на  цвинтар.  Химерна,  невблаганна
доля. Важко пiзнати, куди вона доведе - чи до берега турбот, де на  жорнах
благополуччя перемелю?ться спокiй, чи на торжище житейсько? су?ти, де  все
прода?ться й купу?ться, не виключаючи й людсько? совiстi.
   А ти, жiноча доле, пiснями сповита й слiзьми омита! Вiками ти носила  у
сво?й душi печаль i гордощi народу. Вела тебе, непорочну, зрадлива доля  в
ясир i на  роздорiжжя.  Жiнко  поневоленого  народу,  в  тво?й  наповненiй
скорботами душi  вмiстилося  вогненне  море  слiз.  Ти  в  бiдностi  сво?й
зберегла багатство вроди й невичерпно?  доброти.  В  тво?х  очах  захована
веселкова блакить ранкового неба i жалощiв похмурiсть грозова.  Який  поет
не звертався до щедрих чар тво?х, щоб у слово перелити багатство почуттiв?
   Не могла збагнути сво?? зрадливо? долi Галя. Це так,  як  ото  бува?  -
трiпоче,  вигра?  пiд  травневим  сонцем  молодий  лист,  не  чекаючи   на
несподiваний вихор. Та враз знявся вiтер, зiрвав соковитого листка,  понiс
далеко вiд рiдного дерева на поталу химерно? випадковостi.
   Зростала в бiдностi, зазнала горя й нужди. Та в серцi щирiсть  i  пiсню
берегла.  Любила  яблуневий  первоцвiт  i  сама  була   тим   первоцвiтом.
Зачаровувалась  прозорiстю  Псла  i  сама  була   чистiша   за   джерельну
прозорiсть. Душа вiдкрита, як криниця при дорозi. Пийте, люди добрi, чисту
воду, тамуйте жагу.
   Любила Галя людей i вiрила ?м, вiрила добрим словам  та  обiцянкам.  Ой
яка ж тая вiра зрадлива бува?! Як вiддiлити правду вiд кривди,  добро  вiд
зла? Тiльки життя навчить цiй мудростi. Навча? воно й Галю...
   Ось уже п'ять лiт, як потрапила у велике губернське мiсто, вiдiрвавшись
од рiдно? оселi на березi Псла, де зазнала i щастя, а ще  бiльше  -  горя,
утискiв, поговорiв, пiдступних замахiв багатi?в,  яким  колола  очi  сво?ю
красою удовина дочка. Пустили поговiр, що той Панас  Якович  -  службовець
казначейства - тiльки пожартував, залицяючись, а тепер десь  запропастився
i скоро не повернеться.

   А тут пiдiспiли податки, обдурювання  жмикрутiв.  Обвiтрена,  з  драною
крiвлею хата  хилиться,  як  старець.  Навколо  зелено,  любо,  привiльне.
Спiвати б та радiти. Та не  до  спiвiв,  коли  кожен  день  несе  журбу  й
бiдняцьку похилiсть. Треба йти на заробiтки, стати наймичкою. Прокляте  це
слово  -  "наймичка".  Його  вимовляють  уста,  як  вираз  жiночо?  згуби.
Зустрiчалася з такими, бачила сльози наймичок,  чула,  як  вони,  кленучи,
застерiгають iнших не наймитувати. А де ж подiтися, коли сирiтськiй  вродi
все ста? на завадi. От i сталося так, що й не гадалося. Зрадлива селянська
довiрливiсть та жiноча спокусливiсть на втiху...

   Якось  навернувся  пан  iз  сво?ми  добротами,   заворожив   улесливими
розмовами та обiцянками матiр i дочку.  Нiби  отрутою  напо?в  голубливими
речами й милуваннями... Мов очманiла, коли ?хала, залишаючи материну хату.
   Ще поверталася з коштовними дарунками.  Люди  заздрили,  говорили:  "Не
кожному  судилося  таке  щастя".  Але  минув  рiк,   i   перестала   дочка
навiдуватись до рiдно? хати  на  березi  Псла.  Вирощувала  мати  улюбленi
Галинi чорнобривцi. В'яли вони, i нiчия рука не зривала ?х на вiночки...
   Ви?хав пан у столицю, а Галю передав родичам за поко?вку. Недовго  була
там. Вiд сорому не могла повернутись до матерi. Знайшла притулок у тако? ж
безталанно? жiнки. Соромилась удень i на вулицю виходити. Шукала мiсце для
самотностi. То забиралася на горище  i  у  маленьке  вiконце  дивилась  на
вулицю, де вештались люди. Або блукала самотня у лiсi, ховаючись вiд  них.
Лiсник поширив чутку, що в Булановському лiсi повелась якась мавка.

   * * *
   Панас, помiтивши збентеження брата, запитав:
   - Якiсь непри?мностi привiз?
   - Так. Непри?мностi. Будь мужнiм, Панасе, бо привiз я не зовсiм радiснi
вiстi.

   - Що трапилось, Iване? Як наш роман? Може, цензура затримала?

   - Ще гiрше. В Росi? роман не побачить свiту.
   - Чому? Не може цензура пропустити такi гострi картини?
   - Цензуру можна  б  якось  задовольнити...  Недаремно  я  зараз  працюю
чиновником у самого ки?вського генерал-губернатора Дрентельна.
   - А що ж iще?
   - Трапилось те, що готувалось. ? новий царський  указ,  -  Iван  Якович
витяг з кишенi аркуш паперу. - Ганебний указ...
   - Про що?
   - Слухай, - Iван Якович звiвся й почав уголос читати:
   - "Не допускать ввоза в пределы империи без особого  на  то  разрешения
главного управления по делам печати каких бы то ни  было  книг  й  брошюр,
издаваемых за границею на малороссийском наречии...
   Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов  на
том же наречии воспретить...
   Воспретить  также  различнне  сценические  представления  и  чтения  на
малороссийском  наречии  и  равно  печатание  на  таковом  же  текстов   к
музыкальным нотам..."

   Поклавши аркуш на стiл, Iван Якович додав до прочитаного:
   - Пiдписано государем у нiмецькому мiстi ?мсi цього, 1876 року...  Дата
iсторична. Може стояти в рядi дат найганебнiших подiй свiтово?  тиранi?  й
гноблення народiв.
   Гнiвом i слiзьми налилися очi Панаса Яковича. Вiн звiвся й почав ходити
по кiмнатi.
   - Це благоденствi? указом повите... Ганьба... Як можна? Ось куди завели
сподiванi реформи, - зупинився, простяг руки до  брата.  -  Що  дiяти?  Що
дiяти? А нашi громади вiрили у вiльний культурний розвиток!.. Нi...  Добра
не жди... Не жди сподiвано? волi!
   - Наша ки?вська громада зазнала тяжких ударiв...

   - Дочекалися?
   - Не втрачати мужностi...
   - Не втрачати? А чи була вона в нас? Я виправдовую ту мужнiсть, що веде
на ешафот. Як Чернишевського...

   - А Герцена повела в емiграцiю... Звiдти його голос лунав  стоголосе...
Зараз мають емiгрувати й нашi друзi...

   - Хто?!
   - Скажу тобi по  секрету...  Драгоманова  звiльнили  з  унiверситету  i
запропонували залишити Ки?в. Вiн емiгру?...
   - У Драгоманова добром налите серце... За це схиляюся перед ним. Але чи
вистачить у нього рiшучостi до кiнця? Чи мiг би вiн  стояти  з  iншими  на
ешафотi?..

   - Не обов'язково всiм ставати на ешафот. ? й iншi шляхи. Драгоманов ма?
органiзувати десь у Львовi, Празi чи в Женевi видавничу справу. Надруку?мо
там i наш роман "Хiба  ревуть  воли,  як  ясла  повнi?"  Я  просив  Миколу
Вiталiйовича Лисенка, вiн ?де  в  Петербург,  забрати  з  цензури  рукопис
роману... Коли в тебе ? щось нове, можеш через мене передати  Драгоманому.
Головне - вiн чесна i вiддана культурнiй справi людина...
   - Закiнчив нову повiсть... Очевидно, ?? треба назвати "Лихi  люди".  Це
тi, що сидять по в'язницях  за  сво?  iде?.  Хотiв  розповiсти,  як  треба
служити народовi... Але що ж робити далi?
   - Працюй на посадi i пиши, пиши.
   - Тяжко бути в двох особах. Бухгалтер у чинi губернського  секретаря  i
якийсь Панас Мирний - писака сумнiвних, або  "возмутительных",  як  кажуть
жандарми, творiв. Тяжко жити в ?диноборствi з самим собою.
   - Така наша дiйснiсть...  Пригадай  iсторiю.  В  iсторi?  бувало  таке.
Майбутнi iсторики скажуть правду про нашу скорботу тяжку.
   -  Не  заспокоюй  мене  майбутнiми  iсториками.  Нам  потрiбна   правда
сьогоднiшня! Майбутня правда не може  з'явитися  сама  собою,  без  правди
сьогоднiшньо?. Я не вiрю в державну мудрiсть тих,  хто  подiбними  указами
намага?ться знищити вiковi надбання духовно? культури великого народу.  Не
хочу вiрити!

   - Тво? роздуми, Панасе, вартi уваги. Але так бувало не раз, що державнi
мужi дiють всупереч  державному  розуму...  Боляче,  що  ми  з  тобою  теж
працю?мо чиновниками, пiдлеглими тупоумству  можновладцiв.  У  цьому  наша
трагедiя...

   - Про себе скажу, що службово? кар'?ри я  не  прагну.  Завжди  старався
вiдшукати таке мiсцечко, яке, забезпечивши кусень хлiба, не  ставало  б  у
розлад iз совiстю.

   - У цьому й поляга? твоя мужнiсть. Я ж по чиновницькiй  драбинi  злетiв
он як. Теж прагну сво? становище використати для  громадських  справ...  -
Змiнивши тон розмови, Iван Якович вiв далi: - Цього року спалахнула  вiйна
на Балканах. Повстали болгари проти  турецького  ярма,  серби  вступили  у
вiйну з Туреччиною...

   - Все це менi вiдомо з преси.
   - Але ? й невiдоме. Михайло Старицький з  сво?ми  товаришами  розгорнув
збирання  пожертв  на  користь  Сербського  Червоного   Хреста.   З   цi?ю
благодiйною метою вiн видав у Ки?вi книгу,  на  яку  не  встигли  накласти
заборону. ?? треба негайно розповсюдити, - Iван Якович витяг з паки  книгу
й поклав на стiл. На обкладинцi значилось:
   "СЕРБСЬКI НАРОДНI ДУМИ I ПIСНI
   Переложив М. Старицький
   Посвящаю мо?му щирому друговi i товаришевi
   Михайлу Петровичу Драгоманову.
   1876"
   Панас Якович почав похапцем гортати сторiнки книги.
   -  Переклад  укра?нською  мовою  -  це  значна  подiя.  Передай  подяку
Михайловi  Петровичу.  Вiн  здатний  на  смiливi  вчинки.   Рух   допомоги
балканським слов'янам всiляко будемо пiдтримувати.
   - ? вiдомостi, що  на  Балканах  розгорнеться  велика  вiйна  з  участю
росiйського вiйська. Багато ? охочих добровiльно йти допомагати  повсталим
слов'янам.

   - Це знаменно. Коли людина сприя? визволенню  iншого  народу,  то  вона
вiрить i в розквiт свого власного.
   - Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Ки?ва.

   - До Кременчука по?демо разом. Конче менi  треба  за?хати  в  Кобеняки.
Водночас маю зустрiтися з колишнiми  учасниками  нашо?  "Унi?".  Хоч  вона
розгромлена, але паростки ще не вмерли. Вiзьму з собою  "Сербськi  народнi
думи i пiснi".

   - А цей рукопис я повезу до Ки?ва, - Iван  Якович  перегортав  сторiнки
повiстi "Лихi люди". - Вразливо ти  пишеш  i  смiливо.  В  той  час,  коли
посилились по всiй кра?нi арешти, ти  в  сво?й  повiстi  розкрива?ш  дверi
казематiв, показу?ш нескоримих людей... Бачу, що  в  тебе  тут  дiють  усе
чоловiки. Для  рiзноманiтностi  належало  б  вивести  якусь  жiнку.  Це  б
вiдповiдало правдi.
   Слова брата вразили Панаса Яковича.
   - Це окрема тема, яка мене найбiльш непоко?ть.

   Частина друга_
   НА ТЕРЕЗАХ СУМЛIННЯ Й ПРИСТРАСТI_
   Тiльки через рiк пiсля видання потрапила до рук Панаса Яковича  повiсть
"Лихi люди". Тепер вiн розглядав ?? разом з прибулим  до  Полтави  Дмитром
Пильчиковим. На обкладинцi читали:

   "громада
   Укра?нська часопись,
   впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом i С. Подолiнським
   Женева. I877"
   Майже вся третя книга "Громади" була заповнена повiстю "Лихi люди".

   У цей час нагодився  i  Ало?з  Вячеславович  ?длiчка,  подiляв  радiсть
друзiв. Вiн схвильовано зачитав епiграф до повiстi:
   I день iде, i нiч iде,
   I, голову схопивши в руки,
   Диву?шся, чому не йде
   Апостол правди i науки?
   - Зачитайте ще раз, Ало?зе Вячеславовичу,  -  просив  Пильчиков.  -  Цi
слова вистражданi... Апостол правди i науки? Коли, в  яких  обставинах,  у
якому вбраннi чекати його нам?
   Розмову повели про подi?.  А  ?х  було  багато  за  останнi  два  роки.
Вiдбулась кровопролитна росiйсько-турецька вiйна. I в  пресi,  i  в  усних
переказах ширились повiдомлення про тяжкi бо? пiд  Плевною  та  на  Шипцi.
Суворо, правдиво вiдбив цi  подi?  на  сво?х  полотнах  живописець  Василь
Верещагiн - учасник вiйни. Розповiдали, що iмператору Олександру  II  дуже
не сподобались цi картини.
   - Одне кровопролиття на Балканах,  а  друге  в  закритому  процесi  при
сенатi, де сiли на  лави  пiдсудних  193  народники,  -  висловлював  сво?
судження Панас Якович.

   Спiвчутливо переглянулись друзi. Хвилювали цi подi? кожну чесну людину.
Ширився  розголос  про  смiливi  промови  на  процесi.  Тяглися  нитки  до
полтавського народницького  осередку,  до  розкрито?  чигиринсько?  змови,
очолено? народниками Стефановичем,  Дейчем,  Бохановським.  Чигиринська  ж
справа набула велико? ваги на Укра?нi. Арештованих допитували в Ки?вi. Тут
вони  вiдбували  ув'язнення,  доки  юний   полтавець,   учасник   та?много
товариства "Унiя", Ростислав Стеблiн-Каменський органiзував втечу.
   Живим в уявi Панаса  Яковича  постав  запальний,  натхненно  фанатичний
Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах "Унi?". Не  могли  не  згадати
друзi й другого учасника "Унi?", Дмитра Андрiйовича Лизогуба.  Перебуваючи
в  Одесi,  Пильчиков  довiдався,  що  вiн  сидить  в  одеськiй  тюрмi.  За
революцiйну дiяльнiсть вкупi з Желябовим, за смiливу пропаганду його чека?
найсуворiше покарання.
   Це все насторожувало Панаса Яковича. До того  ж  вразив  арешт  учителя
Полтавсько? гiмназi? Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи  перед
тим у Ки?вi, дружив з Михайлом Старицьким.
   Скаженiв полтавський жандармський полковник Банiн, пишучи один за одним
рапорти до Третього вiддiлення. "Таких лиц немало, - писав  вiн,  -  через
что эти паразиты размножаются, завербовывая в  свой  кружок  все  более  й
более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости".
   - Хiба можна в однiй повiстi охопити всi гострi подi? останнiх рокiв? -
задумливо говорив Панас Якович.
   - Добре, що ти не покида?ш сво?х мрiй. Вони не дають  черствiти  серцю.
Пригадую мрi? мо??  юностi.  Багато  ми  колись  сперечалися  про  напрями
дiяльностi. Я дотримувався тодi помiркованих поглядiв. А зараз  думаю  про
те, чи був я правий? Може, легше було  б  сконати  на  засланнi,  нiж  оце
роздумувати й самобичувати себе на  старостi,  -  Дмитро  Павлович  хмурив
порите глибокими зморшками чоло, вiд чого здавався ще старiшим. - Iнодi  я
заздрю долi нашого запального Дмитра Лизогуба,  якого  не  залишить  пiсня
навiть тодi, коли йтиме на  ешафот.  Шкода,  що  гинуть  сильнi  духом,  а
убогодуха дрiбнота пуска? сво? кволi паростки.

   - Так бувало, так ?, може, колись цього не буде,  -  заспокоював  Панас
Якович свого друга, а сам линув думками до  геро?в  повiстi  "Лихi  люди".
Тепер вiн мiг би сказати про них бiльше, урахувавши  останнi  процеси  над
народниками. - Не на березi Днiпра судилося бути друкованими творам нашим,
а на березi Женевського озера та тихо? Рони.
   - Радив би тобi  помандрувати  туди.  Там  збира?ться  коло  волелюбних
людей. Драгоманов запрошував. Радий буде...
   - Запрошення спокусливе. Але я  не  можу.  В'яже  мене  з  Полтавою  не
чиновницька кар'?ра, а щось iнше. Виношую  великий  задум.  Письменник  не
може вiдриватися вiд рiдного  грунту,  мусить  страждати  разом  iз  сво?м
народом. Якщо Жан-Жак Руссо народився на березi Женевського озера, то  там
вiн черпав i натхнення. А ми впива?мо його на березi Ворскли, Псла,  Орелi
i славетного Днiпра.

   - Схиляюся перед тво?ю любов'ю до рiдно? землi,  до  пiснi,  -  вставив
?длiчка. - Я теж полюбив ??...
   - Серцем i душею ти  наш,  Ало?зе  Вячеславовичу.  Тво?  композицi?  за
народними мотивами допомагають менi творити образи... Зокрема жiночi.

   - Це знаменно, Панасе. Народ, який  iде  в  майбуття,  перемагаючи  всi
тортури, несе з собою плеканi мрi?. Вони знаходять свiй вiдбиток у жiночiй
долi.

   - Саме це мене  найбiльше  хвилю?.  Я  пов'язав  навiть  сво?  особистi
переживання з творчими  задумами.  Вирiшив  багато  запозичити  з  власних
душевних колiзiй. Шкодую, що втратив з поля зору  особу,  яка  до  глибини
збудила в менi думки i почуття. Я мучусь, страждаю, а коли пишу, то  серце
рида? разом з мо?ми героями. Признаюсь, що кожна написана  сторiнка  твору
дода?  менi  сивини.  На  терезах  сумлiння  й  пристрастi  зважуються  тi
сторiнки.

   * * *
   Панас Якович не мiг дати ради думкам. Може, кинути цю  нещасну  кра?ну,
доки на шмаття не розтерзалося серце?  На  кожному  кроцi  брехня,  обман,
доноси, пiдлiсть. Може,  правду  говорив  Пильчиков,  радячи  податися  до
Драгоманова в Женеву?

   За стiною почулись знайомi акорди гри на фортепiано.  Значить,  не  вiн
один стражда? безсонням. Цiлющим напо?м вливалися в душу  тi  звуки,  нiби
повiяло пахощами рiдного степового роздолля. Сiдав за  стiл,  писав,  наче
дбайливо вибирав з пiтьми плiдно набухлi зерна i засiвав ними  перелоговий
чорнозем.
   Пливла пелехата нiч назустрiч свiтанковi.

   * * *
   Пiсля надрукування повiстi "Лихi люди" Драгоманов  готував  до  видання
окремою книгою роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"
   Ще до при?зду  в  Женеву  вiн  побував  у  Львовi,  Вiднi.  Виступав  з
полемiчними листами на сторiнках львiвського студентського журналу "Друг",
заприятелював з Iваном Франком, Михайлом Павликом.
   Вiденський студентський гурток,  очолений  Остапом  Терлецьким,  виявив
свою прихильнiсть до  Драгоманова.  А  коли  вiн  оселився  в  Женевi,  то
незабаром сюди прибув i Сергiй Подолинський - автор  знано?  з  полiтичних
процесiв "Парово? машини". Разом почали видавати журнал "Громада".
   Надрукована анонiмно  в  ньому  повiсть  "Лихi  люди"  справила  велике
враження на львiвську, вiденську, празьку молодь. Примiрники ??  потрапили
в Ки?в та iншi мiста.

   У зв'язку з процесом над студентами Франком, Павликом та iншими повiсть
"Лихi  люди"  набула  злободенностi.  Молодь  бачила  в  нiй  вiдгуки  тих
хвилювань, що ?х викликали геро? роману Чернишевського "Что  делать?".  Це
гостро  вiдчувалося  в  зв'язку  з  процесом   193-х   учасникiв   та?мних
органiзацiй. Ширились чутки про способи органiзувати втечу  Чернишевського
з Вiлюйська.  Нова  фаланга  революцiйно?  молодi  поповнювала  каторгу  в
Сибiру.
   Саме в цей час готувалось у Женевi видання роману "Хiба ревуть воли, як
ясла повнi?". Насамперед  його  з  захопленням  прочитав  Михайло  Павлик.
Драгоманов занадто був переобтяжений сво?ми публiцистичними виступами. Вiн
друку?  в  Женевi  брошуру  французькою  мовою   "Укра?нська   лiтература,
заборонена  в  Росi?",  яку  подав  через  свого  друга  I.  Турген?ва  на
мiжнародний лiтературний конгрес у Парижi. Треба було в нiй розповiсти, що
?  велика  лiтература  багатомiльйонного  народу.   Лiтература   i   мова,
забороненi указом росiйського iмператора та переслiдуванi згра?ю жандармiв
i чиновникiв.
   У зв'язку з полiтичними процесами в Росi? коло емiгрантiв  у  Женевi  з
кожним мiсяцем збiльшувалося. Цьому сприяв i розкол, що стався  1879  року
на Воронезькому з'?здi народникiв. Прибувають сюди i представники "Чорного
передiлу" та "Народно? волi".
   Драгоманов разом зi сво?ми друзями зустрiв прибулого  в  Женеву  Сергiя
Михайловича Кравчинського. Вiтаючи його, Михайло Петрович говорив:
   - Дозвольте потиснути вашу мужню руку. - Цим натякав  на  вбивство  ним
шефа жандармiв Мезенцева. - Горджусь таким земляком.
   Кравчинський посмiхнувся. В його суворому поглядi свiтилася добрiсть  i
вольова сила. Високий  лоб  пiд  буйною  шевелюрою,  худорляве  обличчя  з
дугасто розгонистими бровами надавали вигляду смiливо? й рiшучо? людини. З
першо? зустрiчi у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського.
   Подальшi зустрiчi й листування з ним набули дiлового, дружнього змiсту.
Сергiй Михайлович знайомив його зi сво?ми нарисами, якi готував до друку в
книзi "Пiдпiльна Росiя". В свою чергу Драгоманов познайомив  Кравчинського
з рукописом роману Панаса Мирного та Iвана Бiлика "Хiба  ревуть  воли,  як
ясла повнi?"

   - Друкувати треба цей роман. Велике дiло зробите, - радив Кравчинський.
Вiн зацiкавився особою Панаса Мирного i просив передати  вiтання  йому  та
землякам.

   Роман став предметом розмов у колах полiтичних емiгрантiв. Вони  почали
цiкавитись  й  iншими  творами  Панаса  Мирного,   вважаючи   його   сво?м
однодумцем.

   Пiдтриманий  представниками  полiтично?  емiграцi?,  Драгоманов   видав
роман, на титульнiй сторiнцi якого значилося:
   "ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?
   Роман з народного життя
   П. Мирного та I. Бiлика
   Женева. 1880"
   Драгоманов додержав свого слова перед друзями. Хай  гримлять  по  свiту
слова, викресанi з бурi.
   Видання роману збiглося з  iншими  подiями  в  дiяльностi  Драгоманова.
Якось до нього завiтав Кравчинський  з  прибулим  посланцем  з  Росi?  вiд
Желябова. Посланець передав листа. Михайло Петрович розкрив  пакет,  почав
читати:

   "Понедельник, 12 мая 1880 г.
   Многоуважаемый Михаил Петрович!
   Два раза пришлось нам встретиться, теперь приходится писать, и все  при
обстоятельствах крайне своеобразных. Помню первую  встречу  в  1873  г.  в
Киеве на квартире Р. й  3.  Сидит  кучка  старых-престарых  нигилистов  за
сапожным столом, сосредоточенно изучая ремесло. То  знамение  "движения  в
народ" для жизни честной, трудовой... Программа журнала "Вперед"  прочтена
и признана за желательное. "Но какова-то  действительность?"  -  спрашивал
себя каждый и спешил погрузиться в неведомое народное  море.  Да,  славное
было время!.. Наступила зима  1875-1876  г.  Тюрьмы  переполнены  народом;
сотни жизней  перебиты;  но  движение  не  унялось;  только  прием  борьбы
переменился, и на сцену пропаганды научного социализма, умудренные опытом,
выдвинули бойцы на первый план агитацию словом и делом на  почве  народных
требований. В то же  время  всколыхнулась  украинская  громада  и,  верная
своему основному принципу народолюбства, замыслила целый  ряд  предприятий
на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу  для  сборов  на
"Громаду", и мы повидались с Вами вторично..."

   Читаючи, Драгоманов хитав  схвально  головою.  Пригадувалися  зустрiчi,
розмови, наповненi сподiванками.  Нiби  живим  поставав  молодий  Желябов.
Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рiвний  нiс,  на  перенiссi
близько збiгаються брови. В очах твердiсть i духовна мiць.
   У довгому листi викладалась програма "Народной воли", а далi:

   "Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не  согласитесь  ли  Вы  быть
хранителем  нашего  архива?  Материал  там  весьма  ценный   для   истории
современного  движения...  Узнавать  нас  (редакцию  "Н.В.")  по   паролю,
зашифрованному ниже ключом, Вам известным..."

   - Спасибi за довiр'я...  Спасибi,  -  роздумуючи,  говорив  Драгоманов,
поглядав то на Кравчинського, то на посланця. - Спасибi... Все зважу i дам
вiдповiдь. А зараз прошу передати ось за цi?ю адресою в Ки?вi новий роман.
Передайте й Желябову роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вiн же чита?
укра?нською мовою?..

   - Чита? i захоплю?ться, - пiдтвердив Кравчинський.
   Пiсля цi?? зустрiчi Драгоманов iнтенсивнiше почав листуватися зi сво?ми
знайомими, поширюючи женевськi видання.
   Та ось дiйшла звiстка про вбивство 1 березня 1881 року царя  Олександра
II.  Стало  вiдомо,  що  напередоднi  цього  вбивства  було   заарештовано
головного  органiзатора  Желябова,  а  потiм  повiшено  разом  з   чотирма
народовольцями, що здiйснювали вирок виконавчого комiтету "Народно? волi".
   Драгоманова непоко?ло те, що вiн не дав належно? вiдповiдi на  послання
Желябова. "Чи може залишитись таке послання  без  вiдповiдi?  А  що  скаже
iсторiя?" - роздумував i шукав ради. З такими думками щоденно вранцi ходив
берегом тихого Женевського озера. Пiд пахвою, як завжди, нiс кiлька  книг.
Далеко линув зором, де пiдпирали прозоре небо сивi Альпи,  нiби  оберiгали
спокiй чарiвного озера, берегами  якого  колись  виношував  смiливi  думки
Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрiвку через Карпати, коли гостив у Юрiя
Федьковича i разом з ним милувався  красою  Черемошу.  Там  легендами  про
Довбуша повитi гори теж пiдпирають просторе небо.

   Сам не помiтив, як опинився бiля дiвчаток,  що  на  березi  тихоплинно?
Рони продавали квiти. Одна з них тримала  в  руцi  найскромнiший  букет  -
жмуток ромену. Нiби  з  рiдного  краю  хтось  надiслав  цей  дар  природи.
Пiдiйшов купити квiти. Але не встиг. Якийсь громадянин у бiлому капелюсi й
свiтло-сiрому костюмi вже тримав жмуток i платив дiвчинi  грошi.  Покупець
квiтiв пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його  пронизливих  очей,
що  зосереджено  дивились  з-пiд  довгих,  трохи  розкосих  брiв,   вражав
добрiстю.
   - Ромен... Ромен-зiлля, - невзначай промовив Михайло Петрович.

   - Щось рiдне нагаду? вам? - запитав незнайомий.  -  Менi  теж  нагаду?.
Дозвольте подiлитися, - простяг половину жмутка Михайлу Петровичу.
   - Спасибi. Але менi незручно... Ми ж не знайомi.
   - Будемо знайомi... Я Георг Плеханов. Може, чули?
   - Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов.
   - Драгоманов?! - перепитав той. -  Вас  я  давно  знаю  як  вигнанця  з
рiдного краю. Знаю i дякую за вашi публiцистичнi виступи. Особливо за вашу
шанобу до мо?? приятельки i однодумця Вiри Засулич.
   Пiшли берегом, розговорились, нiби давнi знайомi.
   - Чув про вас, Михайло Петровичу, ще вiд одного товариша, з яким у 1876
роцi  органiзував  демонстрацiю  i  мiтинг  бiля  Казанського   собору   в
Петербурзi. Я маю на увазi Богдана Панасовича  Маркевича  -  сина  вiдомо?
письменницi Марка Вовчка.

   -   Менi   вiдомо,   що   Богдан   Панасович   полум'яний    прихильник
Чернишевського.

   - Ми всi прихильники Миколи Гавриловича. Навiть його  наслiдувачi.  Але
те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Новi подi?, новi явища
в життi...

   - Менi вiдомi продовжувачi його iдей у лiтературi, -  Драгоманов  подав
роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". В його очах  свiтилася  гордiсть
за сво?х друзiв - авторiв книги.
   - Ви робите тут, у Женевi, корисне дiло,  видаючи  заборонену  в  Росi?
лiтературу. Вважаю, що видавничу справу належить  значно  поширити.  Треба
видавати гострополiтичну лiтературу.
   - Що ви ма?те на метi?
   - "Манiфест комунiстично? партi?" Маркса i Енгельса!
   - Така iдея ще не захопила громадськостi в Росi?. Поки що лише  ходiння
в народ... Iде? селянсько? демократично? революцi?.
   -   Але   привид   бродить   по   ?вропi,   привид   комунiзму...   Ми,
чорнопередiльцi, приходимо до висновку що гаслом дiяльностi  ново?  партi?
ма? стати: "Пролетарi всiх кра?н, ?днайтеся!" Про це ми можемо вiльно  тут
говорити... Незабаром  пiд  цим  гаслом  почне  дiяти  наша  група.  Група
"Визволення працi", - Плеханов замовк, почав перегортати  сторiнки  роману
"Хiба ревуть воли,  як  ясла  повнi?"  -  Романи  з  народного  життя  нам
потрiбнi... Дуже потрiбнi... Сподiваюся, що наша група в сво?й  дiяльностi
користуватиметься досвiдом життя, вiдбитим  у  таких  романах.  Укра?нська
лiтература не остання в цьому. Я твердо переконався i маю  висловити  свою
думку в пресi. Лiтература, що ма? такого велета, як Шевченко,  обов'язково
набуде свiтового значення.  Добре,  що  ви  поширю?те  його  твори.  Однак
застерiгаю вас од  поступок  буржуазному  лiбералiзму.  Раджу  вам  бiльше
вiдмежовуватися вiд  лiбералiв.  Про  це,  сподiваюся,  ми  ще  продовжимо
розмову. Прошу завiтати  до  мене,  -  Плеханов  елегантно  пiднiс  догори
капелюх. - До побачення!

   Новий роман потрапляв на Укра?ну тiльки з  рук  у  руки,  бо  чиновники
ретельно виконували указ iмператора.  Драгоманов  передав  примiрник  i  в
Полтаву, авторовi.

   На цей час у Панаса Яковича вiдбулися й службовi подi?, З одержанням за
"вислугу рокiв" звання титулярного радника, його було переведено на посаду
бухгалтера  Третього  вiддiлення  казенно?  палати,  а  незабаром   ще   й
нагороджено орденом Станiслава третього ступеня.
   Химерний 1880 рiк!.. Химерний вiн для письменника Панаса Мирного як рiк
видання першого роману. Химерний i для титулярного радника Панаса  Яковича
Рудченка. Рiк його першо? нагороди.
   Пiд час привiтань на службi у нього якось зiрвалося:
   - З чим вiта?те?
   - З Станiславом...
   - А я подумав... Ага, спасибi... Служба зобов'язу?...
   На службi доводилось тепер зустрiчатися з  новими  людьми,  вести  новi
справи.  Податковi,   пенсiйнi   -   Трет?   вiддiлення   найбiльше   було
перевантажене заявами, скаргами, ревiзiями. Не подобалось Панасу  Яковичу,
коли його пiдлеглi стоячи зустрiчали прихiд на службу начальника.  Тому  й
намагався ранiш за всiх з'являтися в установу.
   Коло його домашнiх друзiв було дуже обмежене.  Дмитро  Пильчиков  тепер
рiдко навiщав Полтаву,  при  зустрiчi  з  приятелями  плакав  та  й  знову
повертався до Одеси, а далi - до Харкова, де доживав свого вiку.
   Продовжувались дружнi вза?мини з Ало?зом Вячеславовичем  ?длiчкою.  Але
той теж зiстарiвся.  Постiйними  друзями  i  порадниками  тепер  стають  -
статистик i журналiст-етнограф Василенко Вiктор Iванович,  що  працював  у
земельному банковi, та адвокат Дмитрi?в  Микола  Андрiйович.  Сходилися  в
тiсному колi.
   Така зустрiч вiдбулася на квартирi Панаса Яковича з нагоди  при?зду  до
Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завiтав i ?длiчка.  Прибулi
радiли з того, що Драгоманов виконав обiцянку надрукувати роман Мирного  в
Женевi.

   - Вiтаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справдi побраталися з
тобою,  -  Старицький  говорив  поважно,   впевнено.   Це   був   не   той
артистично-жартiвливий юнак, з  яким  уперше  зустрiвся  Панас  у  Гадячi,
подорожуючи  до  Полтави.  Змiнився  в  нього  зовнiшний  вигляд.  Замiсть
колишньо? бороди вилискували поголенi щоки, яких торкалися розкiшнi  вуса.
Цупке  волосся  на  головi  завихрилось.  Густi  брови  роздiляло   широке
перенiсся, на якому лягла зморшка. У  виразi  обличчя  свiтилась  мужнiсть
людини, що зазнала чимало житт?вих знегод. Вiтав Панаса Яковича i Лисенко.
   - Це лише краплина, що пада?  на  нашу  зголоднiлу  до  вiльного  слова
землю, - говорив вiн. - Мо? надрукованi ноти рiдних пiсень теж забороняють
розповсюджувати.

   - Розумiю вашi хвилювання, Миколо Вiталiйовичу, - гiрко додав  ?длiчка.
- Сво? зошити народних пiсень та обробку  "Наталки  Полтавки"  я  не  можу
надрукувати.

   - Не можна миритися  з  таким  пiдневiльним  становищем,  -  Старицький
розправив, як орлинi крила, сво? хвилястi брови. Коли хвилювався, то  лiва
трохи  пiдiймалась,  а  карi  очi  крили  в  собi  тугу.  -  В  Ки?вi   ми
демонстративно  улаштували  концерт,  в   якому   нашi   народнi   мелодi?
виконувались  французькою  мовою.   Слухачi   запротестували.   Втрутилась
полiцiя, арештовували студентiв, що вимагали спiвати пiснi  рiдною  мовою.
Справа дiйшла до генерал-губернатора. Вiн тепер ще  суворiше  забороня?  в
пiдвладному йому кра? давати подiбнi концерти.

   - В Полтавi теж не вiдбува?ться нi вистав, нi концертiв.  Скорше  рiдну
пiсню можна почути бiля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордiй
Павлович Гладкий, що створив чудову  музику  до  Шевченкового  "Заповiту",
став вуличним скрипалем, - повiдомляв ?длiчка.
   - Хотiв би зустрiтися з Гладким. Чув  про  нього.  Де  його  знайти?  -
запитав Лисенко. В його поставi, у спокiйному виразi  обличчя  вiдчувалася
твердiсть, умiння володiти собою i викликати до себе повагу.
   - Це, Миколо Вiталiйовичу, важко зараз здiйснити. Вiн мандру? всюди, як
жебрак, i гра? на скрипцi, - гiрко посмiхнувся ?длiчка.  -  Шинкiв  у  нас
багато. Невiдомо, бiля якого може сьогоднi зупинитися.
   - Ми всi зараз подiбнi на жебракiв.  По-жебрацькому  блага?мо  в  уряду
полегшень, дозволiв на культурну роботу, - флегматичне додав  i  випростав
рослу постать Василенко, поводячи навколо сво?ми темними очима, що  гостро
зорили з-пiд густих чорних брiв.
   - Твiй чудовий нарис про Опiшню теж не хочуть друкувати, -  посмiхнувся
Панас Якович. - Виходить, що й етнографiя небезпечна...
   - Етнографiя може бути  революцiйною,  коли  до  не?  додати  вогню,  -
перемагав свою флегматичнiсть Василенко.
   - ? чутки, що граф Лорiс-Мелiков, який ма? надзвичайнi повноваження вiд
государя  по  наведенню  порядку  в  iмперi?,  створив  комiсiю,  в   якiй
розгляда?ться й справа перегляду деяких цензурних  положень.  Це  мене  не
обходить як юриста, - зауважив  Дмитрi?в.  -  Обiцянки  нового  правителя,
може, виллються в якусь державну мудрiсть.
   - Мудрiсть не мириться з багатослiв'ям, - поважно додав ?длiчка. -  Для
мене, де слова, там ма? бути пiсня, музика.
   - Ало?зе Вячеславовичу! - звiвся Лисенко.  -  У  ки?вському  гуртку  ми
вигадали одну злободенну колективну пiсню. Зачинай, Михайле Петровичу!
   - Це ми з нагоди того, що пiсля вибуху в царському  палацi  на  початку
року  через  тиждень  було  створено  на  чолi  з  графом  Лорiс-Мелiковим
"Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка
и общественного спокойствия". Слiдом за цим лiквiдовано горезвiсний  Трет?
вiддiлення канцелярi? його  iмператорсько?  величностi,  а  непохитного  у
сво?х  монархiчних  поглядах  Поб?доносцева   наставлено   обер-прокурором
синоду, - Старицький ступив кiлька крокiв i затяг на церковний глас:
   Третьому вiддiленню, вiчная па-а-м'ять!
   Хором присутнi пiдхопили:
   Вiчная пам'ять!
   Вi-i-i-чна-а-я па-а-м'ять...
   Старицький, змiнивши мотив, продовжував церковний глас:
   Да возродiся розпорядча комiсiя...
   Лорiс-Мелiкову алiлуя!
   Хор пiдхопив:
   Алiлуя, алiлуя,
   Алiлуя а-а-лi-i-луя!
   Старицький продовжував:
   Поб?доносцеву многi лiта.
   Творити беззаконiя на многi лiта?
   Микола Лисенко диригу?:
   Многая лiта, мно-о-гая лi-та-а!
   Мороком повита Многая лi-i-та!
   - Чудовий хор! Чудовi спiви, - захоплювався ?длiчка.
   - Не з добра спiва?мо,  -  перейшов  на  серйозний  тон  Старицький.  -
Почався режим, як кажуть, "вовчих зубiв i лисячого хвоста".
   - То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш  друк,  -  втрутився
Василенко.

   - Лорiс-Мелiков намага?ться показати  себе  лiбералом,  щоб  заспоко?ти
збуджену кра?ну, - пояснював Старицький.
   - Дуже небезпечний лiбералiзм, коли його проголошують реакцiонери.

   - Коли собака ви? на луну, то вiн  пiдбира?  свiй  хвiст,  щоб  хто  не
наступив на нього.
   - Гiрка наша правда. А де  дiтися?  Треба  нам  об'?днати  розпорошенi,
розгромленi реакцi?ю уламки групових об'?днань. Це тяжка  справа,  бо  вся
енергiя правителiв повернута на осягнення охранкою життя в  кра?нi.  Треба
нам дiяти, незважаючи на  заборони,  утиски.  Ма?мо  обов'язково  добитися
видання свого журналу або  принаймнi  альманаху,  -  Старицький  запитливо
поглянув на Мирного.
   - Коли живе слово конфлiкту? з урядовим тупоумством, то  його  потрiйно
треба ширити. Iсторiя оцiнить те слово i збереже для нащадкiв. Я радий, що
з метою пiдготовки видання журналу ви прибули до нашо? скромно? Полтави.

   - Поклада?мо надi? на твою, Панасе, участь у виданнi. ?  думка  назвати
це видання "Радою". Вiримо, що  незабаром  доб'?мося  перегляду  ганебного
указу про заборону друку. Передова iнтелiгенцiя Росi? пiдтриму? нас.
   - Все, що залежить вiд нас, будемо робити, - вiдповiв Мирний. -  Обiцяю
написане, або, вiрнiше сказати, вистраждане, передати до  нового  видання.
Тяжкий досвiд органiзацi? видавничо?  справи  Iваном  Франком  у  Галичинi
зобов'язу?...

   - Правильно, друже, - Старицький обняв Мирного. -  Бачу,  що  недаремно
прибули ми до Полтави.
   - Прибули вчасно. У розмовi з вами можна  вiдвести  душу,  почути  живе
слово. Хотiлося б ще почути вiд вас,  Михайле  Петровичу,  якогось  нового
вiрша...

   - Коли ? бажання, то я зачитаю вiрш, написаний  у  тяжкi  днi  гонитви,
коли мав намiр навiть залишити рiдний край.
   - Просимо...
   Старицький звiвся, пройшовся по кiмнатi, розправив сво? розкiшнi  вуса.
Полилась римована мова. Читець вiд строфи до строфи проймався пафосом:
   Як я люблю безрадiсно тебе,
   Народе мiй, убожеством прибитий,
   Знеможений i темнiстю сповитий...
   Разом з ритмами поезi? билося в один такт i його зворушене серце.

   I ось тепер та змучена любов
   Мене жене в далеку чужину...
   ?длiчка звiвся, пiдiйшов до Лисенка.
   -  Ось  я  принiс  новi  зошити  нот.  Хочу  познайомити  вас,   Миколо
Вiталiйовичу.

   - Вашi композиторськi обробки народних мотивiв,  Ало?зе  Вячеславовичу,
менi вiдомi. Хотiлося б почути, як звучать записанi тут. Шкода, що нема на
чому грати.

   - У сусiднiй кiмнатi, де живе моя колишня курсистка,  ?  фортепiано.  Я
попрошу дозволу завiтати туди, - ?длiчка вийшов  i  швидко  повернувся.  -
Прошу друзiв завiтати в кiмнату Анни Осипiвни Адешелiдзе.  Це  симпатична,
гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя  слухачка.  Обидвi  закiнчили
Полтавський жiночий шляхетний iнститут. Добре грають на фортепiано.
   - Отже, нашi збори законспiру?мо присутнiстю панночок...
   У просторiй кiмнатi, добре обставленiй, гостей зустрiли  двi  панночки.
Обидвi скромно, але елегантно зодягнутi, привiтнi, дуже чемнi.
   Подаючи руку, Анна Осипiвна примружувала сво? великi чорнi очi.
   - А це моя  подруга  Олександра  Михайлiвна  Шейдеман,  -  показала  на
подругу.

   Русява,  з  напрочуд  свiтлими   очима   дiвчина   рокiв   вiсiмнадцяти
посмiхнулася, грацiйно подаючи руку гостям.
   Панаса Яковича вразило вiдкрите, добре i разом з тим гордовите  обличчя
дiвчини.  Потискуючи  ??  невеличку  руку,  вiн  помiтив,  що  вона   нiби
приховувала густими вiями свiтло сво?х очей.
   - Прошу гостей сiдати, - запросила Анна Осипiвна.
   - Анно Осипiвно, Олександре  Михайлiвно,  прошу  не  вiдмовити  зiграти
деякi речi.

   На  прохання  ?длiчки  обидвi  пiдiйшли  до  фортепiано.  Доки   Микола
Вiталiйович переглядав ноти i вiдкладав ?х, Олександра Михайлiвна  сiла  й
заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пiзнав  тi  звуки,  що  в
хвилини велико? душевно? тривоги чув за стiною.
   Пiзнав i ту, що виконувала. Зблизька вона була ще  привабливiшою.  Бiлi
руки, наче лебедi, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи  улюбленi
мелодi? Бетховена. Тепер цi звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною
гармонi?ю наповнювалась вся його iстота. Вiн пiдiйшов до фортепiано, ждав,
поки Олександра Михайлiвна закiнчила гру.
   - Дозвольте з усi?ю щирiстю подякувати вам за гру. Вона не вперше чару?
мене.

   - Не вперше? А я оце вперше зустрiчаю вас, - протягла руку.  Потискуючи
??, Панас Якович вiдчував, нiби  вiд  того  потиску  продовжували  бринiти
звуки фортепiано.

   Швидко перейшли на жвавi,  дотепнi  розмови.  Дiвчата  грали,  спiвали.
Iнодi сiдав до фортепiано сам Ало?з  Вячеславович.  Виконувались  пiснi  в
його обробцi "Ой дiвчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи,
Грицю", "Ой хмелю, мiй хмелю", "Пасла дiвка лебедя". Пiсню  "Хусточка  моя
шовковая"  виконала  Олександра   Михайлiвна   пiд   акомпанемент   Ало?за
Вячеславовича.
   Панаса вразила спiвачка не силою свого голосу, а лiричним його тембром.

   - Я  горджусь  сво?ми  ученицями,  -  ?длiчка  з  подякою  поглянув  на
Олександру Михайлiвну, коли вона закiнчила пiсню.
   - Чехи здавна славились i музикою, i сво?ю мудрiстю. - Лисенко  близько
пiдiйшов до ?длiчки. - Менi зда?ться, що ми знайомi з самого народження.

   - Так, бо я й себе пiзнав у вашiй пiснi, особливо жiночiй. Яка  прозора
душа того народу, що випестив такi пiснi!  Це  мене  назавжди  зв'язало  з
Полтавою, до яко? я прибув по закiнченнi Празько? консерваторi?...  Кожний
народ у сво?му словi i пiснi береже щось неповторне, чарiвне. Люблячи сво?
рiдне, я полюбив i вашу укра?нську пiсню.  Вiддаю  ?й  свiй  хист  i  сво?
почуття. До цього слухайте  таку  притчу...  У  великому  лiсному  царствi
зiбралися найрiзноманiтнiшi птахи. Кожна  пташка  щебетала  свою  улюблену
пiсню, як умiла, як сонце ?й велiло. Дивною гармонi?ю сповнювалися  лiсовi
хащi,  узлiсся  й  розлогi  долини.  Небо  чарувалося  цi?ю  гармонi?ю   i
усмiхалося кожнiй пташинi. Та ось налетiла зграя якихось заморських шулiк,
а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце.  Закаркали  люто,
заглушаючи багатострунний пташиний спiв. Коли яка пташка обзивалася  сво?м
голосом, гайворони  загонили  ?х  у  дупла  та  нетрi,  вимагаючи  крякати
по-воронячому.
   Деякi пташки, скоряючись, пробували забути рiдну пiсню. Але не  вдалося
нi соловейку, нi жайворонку стати воронами... Простори землi заповнювались
несамовитим герготанням, вiд чого в'яло листя на деревах,  сохла  трава  в
лузi, мутнiла вода на тихих плесах i в прозорих рiках. Лише  могутнi  дуби
незрадливо  шумiли,  стелячи  свiй  вiковий  гомiн  по  окраденiй   землi.
Благальне простягали вони вiти назустрiч сонцю, впиваючи  його  променисту
силу. Обiзвалося на те благання сонце, посипаючи землю iскристою зливою, i
повернуло кожнiй пташцi ?? природний спiв. А дубам було надане довголiття,
щоб сво?м шумом сповiщали вони непорушну правду сонця.  Звеселилася  земля
вiд пташиного спiву. Обiзвалися лiси й дiброви, славлячи мудрiсть сонця. I
зашумiли переможно дуби.
   - Перед мудрiстю сонця не можна не скоритись, - Панас Якович запитально
поглянув на Старицького, знаючи, що  цими  словами  викличе  новi  роздуми
Михайла Петровича.

   - Не тiльки скоритись, а й славити цю вiкопомну мудрiсть! -  у  хвилини
пiднесення пишномовне говорив Старицький. - Мудрiсть сонця славить  кожен,
хто не терпить хмурих днiв!
   Микола Вiталiйович знав, що в  часи  збудження  Михайло  Петрович  буде
багато говорити й декламувати.  Лише  музика  може  пiдкорити  його.  Тому
Лисенко сiв до фортепiано i заграв. Заспiвала Олександра Михайлiвна:
   Стелися, барвiнку, низенько...
   Пiсня пiдiймала з самого дна душi смуток давнiй, звучала сво?ю народною
нев'янучою  красою.  З  пiснею  наче  з'являлася  тiнь  Галi,  з'?днавшись
ненароком з цi?ю прозороокою спiвачкою.
   Уявна зустрiч ранила Панасове серце...

   * * *
   Повернувшись у свою кiмнату,  намагався  збагнути  все,  що  трапилось.
Ятрили думку i слова Старицького, i притча ?длiчки. А зрештою, виринала  i
захлинала всi роздуми проста пiсня, що ?? зронила  зi  сво?х  уст  учениця
?длiчки. Тi?ю пiснею вона торкнулася до натягнутих струн  вразливо?  душi.
Тепер забринiли вони i не давали спокою.
   Знову, як на та?мничу раду, приходили омрiянi страдницi, приносили свiй
смуток i болi. Роман про жiноче безталання  ставав  животрепетним,  глибше
полонив уяву. Бо скiльки того  безталання  криють  мiста,  села,  сiльськi
стрiхи i темнi провулочки! Також  виникла  думка  про  написання  драми  з
народного життя. Уважно перечитував драматичнi твори  Островського.  Ще  в
роки перших лiтературних вправ переклав укра?нською мовою  його  "Доходное
место",  захоплювався  братовим  перекладом   "Грозы".   Розумiв,   що   в
драматургi? кри?ться сила динамiчних сцен та образiв. Знав сценiчнi успiхи
п'?с Кропивницького "Дай серцевi волю, заведе в неволю",  "Помирились"  та
його водевiлiв i напiвiсторично? драми "Невольник", написано? за  мотивами
Шевченка.
   Радився зi Старицьким, який пiдтримував задуми i  сам  брався  за  перо
драматурга.

   Уява малювала розквiт народного театру, де б дзвенiла задушевна  пiсня,
проходили в дiях добрi й лихi люди. Адже у  вiдродженнi  культури  кожного
народу театр вiдiгра? велику роль, пробуджу? думки  i  почуття.  На  сценi
глядачi пiзнають  сво?  життя,  свою  iсторiю,  сво?  заповiтнi  мрi?.  Ще
старогрецький Есхiл обезсмертив у драмi  дух  прикутого,  але  нескоримого
Прометея, давши урок iншим народам виносити  священну  пристрасть  душi  в
дiйствах сценiчних.
   I згадки про Галю, i зустрiч з чулою до мелодiй  панночкою  Олександрою
Михайлiвною викликали цiлий потiк почувань,  бажання  виступити  в  жанрi,
найтiснiше пов'язаному з музикою, - в жанрi драми. Вважав,  що  невичерпнi
джерела для драматурга криють укра?нськi народнi балади. На  грунтi  балад
будували величнi твори класики свiтово? лiтератури Байрон, Гете, Мiцкевич.
   Хотiлося вiдтворити конфлiкти й трагедiю, що ?? втiлив народ  у  баладi
про Лимерiвну.

   Ой пила, пила та Лимериха на меду,
   Та пропила свою дочку молоду...
   Нiс i на службу накопиченi нiчними годинами  роздуми.  На  вулицi  бiля
урядових  установ  вiдбувалась  урочиста  прогулянка  губернатора.  Вiн  у
параднiй формi  простував  вулицею.  За  ним  на  три  кроки  позаду  йшли
вiце-губернатор  i  керуючий  справами  канцелярi?.  На  три  кроки   далi
марширували чиновники особливих доручень,  а  за  ними  нижчi  чини.  Таке
"шествi?", як називали його  полтавцi,  вiдбувалося  час  вiд  часу,  коли
генерал-губернатор хотiв нагадати, що iсну? непорушна влада,  надана  йому
вiд вседержителя-монарха.  На  перехрестях  вулиць,  зупиняючи  перехожих,
цiлим хором  сюрчали  не  тiльки  городовi,  а  й  дiльничi  урядники.  Це
подобалось губернатору, i вiн навiть давав нагороди за "бдительность" тим,
хто найкраще оруду? полiцейським сюрчком.
   Коли наблизився губернатор  до  колонад  кадетського  корпусу,  раптово
гримнув  оркестр  "Боже,  царя  храни",  вiд  чого  й  бронзовий  орел  на
пам'ятнику Слави нiби ширше розкрив крила, дивуючись "шествiю".
   Дiйшовши до  губернаторсько?  управи,  властитель  губернi?  пiдiймався
парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та  його  ад'ютанту.  Iншi
чини пiдiймалися бiчними ходами.
   Чому саме в цей  день  чергова  прогулянка  губернатора,  Панас  Якович
довiдався, коли прочитав газету, де сповiщалося про скликання  гласних  на
земськi збори.

   Справа в тому, що губернатор вiв боротьбу за  обмеження  прав  земства.
Вiн вимагав, щоб кожна земська нарада вiдбувалася пiд  наглядом  прокурора
та чиновникiв губернаторсько? управи. Земцi ж  протестували  проти  такого
втручання. Тому губернатор i вирiшив з самого ранку продемонструвати  свою
урядову зверхнiсть та необмеженiсть адмiнiстративно? влади...
   Мiсто помiтно готувалося до земського свята. Готелi заповнювали прибулi
з  губернi?  земськi  гласнi.  Жвавiшала   торгiвля,   гомiнкiшими   стали
ресторани.  Частiше  вулицями  гнали  вiзники.  Обивателi  купчилися,  щоб
подивитись на видовище. В Олександрiвському парку прикрашували  примiщення
лiтнього театру.

   Чимало на?хало сюди Супруненкiв, Хоменкiв, Пузиренкiв,  що  з  заможних
селян-глита?в вибилися  на  великих  власникiв  землi.  До  них  горнулися
крамарi. Вони,  як  шулiки,  накидалися,  коли  довiдувались  про  занепад
якогось дворянського гнiзда. Скуповували землi, лiси, луки. Людно  було  в
примiщеннi Земельного банку.

   Панас Якович вiдривав вiд роботи якусь годину, щоб подивитися на людей,
почути розмови. Бiля Земельного банку вiн зустрiв  Романка  Мазевича.  Той
вклонився непевно, зиркнувши очима, i зупинився. Тепер вiн  не  був  таким
запобiгливим, як ранiше. В очах його Панас Якович прочитав щось  приховано
зловтiшне.

   - I ви, Панасе Яковичу, прогулю?тесь? Це добре.  Тут  кипить  життя,  -
Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволено? сво?м iснуванням.

   - Кому кипить, а кому в трубу вилiта?.
   - Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й
не сподiвалися, - хитро поглянув, попрощався i подався до земських дiлкiв.
Всюди йшлося про грошi, прибутки, наживи. Грошi заступали честь, совiсть i
гiднiсть. Не знаходячи собi тут товариства,  Панас  Якович  повертався  на
Монастирську вулицю. А коли приходив у кiмнату, то  ще  гострiше  вiдчував
свою самотнiсть, що холодною хвилею гойдала смуток i втому.

   * * *
   Радий був, коли на другий день завiтав ?длiчка i запросив  на  концерт,
що його давали прибулi в мiсто арф'янки.
   - То ж для розваги земцiв?
   - Не тiльки земцi мають вуха... Навiть нашi  пан?нки  Анна  Осипiвна  i
Олександра Михайлiвна хочуть послухати...
   - Для них може бути нескромним таке вiдвiдування.
   - Нiчого. Вони  вже  позакiнчували  iнститут.  Хай  пiзнають  життя.  В
крайньому разi ми  залиша?мо  за  собою  право  в  будь-який  час  пiти  з
концерту. Треба зважити на прохання панночок.
   Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрiлись  i  попростували  до
Олександрiвського  парку,  звiдки  доносились  звуки  полкового   духового
оркестру. Олександра Михайлiвна i Анна Осипiвна йшли попереду.
   Тепле прозоре надвечiр'я стелилося  скiсними  промiннями  по  верхiв'ях
пожовтiлих дерев. Була пора року, коли земля пиша?ться дозрiлими плодами в
садах, а повiтря пахне буйноквiтучими чорнобривцями в палiсадниках.  Пора,
коли журавлi збираються  у  вирiй,  оглядаючи  простори  скошених  нив  та
сiножатей, i прощально квилять, розстаючись iз землею,  що  дарувала  сво?
щедроти. В таку  пору  й  душа  лине  в  журавлиному  ключi,  купаючись  у
просторах привабливо? далi. Принаймнi так почував себе Панас  Якович.  Вiн
порiвнявся  з  Олександрою  Михайлiвною.  Вся   вона   пашiла   молодiстю,
наснажуючи неспоко?м його серце.
   Ало?з Вячеславович придбав квитки, i всi разом увiйшли в парк,  де  вже
запалювались рiзноколiрнi  лiхтарi.  На  алеях,  посиланих  бiлим  пiском,
прикрашених гiрляндами, купчилися люди. На кожному розi але? буфети.
   Людський гомiн, дзенькiт склянок та пляшок  заглушали  звуки  оркестру.
Збуджений настрiй передавався вiд людини до людини. Панас Якович  помiтив,
як щоки Олександри Михайлiвни злегка зашарiлися.
   Пiдiйшли до майданчика для танцiв. Саме  в  цей  час  оркестровi  труби
завели тягучу мелодiю вальса. Подруги переглянулись, не  виявляючи  намiру
танцювати.

   - Що б сказала наша "маркiза" про цi танцi? - запитала Анна.

   - Очевидно, не дозволила б i дивитись.  А  ми  все-таки  подивимось.  -
Увагу Олександри привернула пара, що вийшла з танцювального кола.  Мужчина
витирав червоною хусткою пiт з лоба. На його  пiджаку  сумно  гойдався  на
нитцi обiрваний гудзик. Дама прив'язувала того гудзика i верещала:
   - Ух, каби квасу холодного глотнуть...
   Панночки стримано бризнули смiхом. Пробиваючись крiзь  натовп  лiктями,
пара  попростувала  до  буфету.  Олександра  ще   поглянула   на   них   i
вiдвернулася.
   -  Ходiмо  до  головного  павiльйону,  де  ма?  вiдбутися  концерт,   -
запропонував Ало?з Вячеславович.
   Головний павiльйон було заповнено людьми. Ало?з  Вячеславович  вiдшукав
чотири стiльцi в перших рядах. Незабаром пiднялася  завiса.  Вийшла  група
красивих жiнок, одягнутих у бiлi сукенки. Кожна тримала, кокетуючи,  арфу.
Але до ?х струн нiхто не торкався.
   Ми дружно на врагов,
   На бой, друзья, спешим... -
   почали вони.
   Ало?з Вячеславович нахилив голову, рукою закрив очi.  На  ши?  в  нього
виступили червонi плями.
   Потiм одна виконала пiсню про молоду пралю. Це була красуня в  убраннi,
що ледве прикривало ?? пишне тiло. Коли робила рухи пралi,  то  оголенiсть
досягала явно? непристойностi. Олександрi стало соромно, вона не знала, де
себе дiти, повертала набiк голову.
   - Ви стомилися? - тихо запитав Панас Якович.
   - Нi, - хитнула вона головою, вiд чого волосся, свавiльно вибившись  iз
зачiски, завихрилося на скронях i ши?.
   Панас Якович задивився на Олександру. Не помiтив, як на сценi з'явилась
iнша  вродлива  арф'янка.  Але  швидко  ??  голос  до  болю  вразив  його.
Надривними, ридальними звуками лилася пiсня:
   Дивлюся тужливо на чорну я шаль,
   I душу бентежить глибока печаль...
   Ледве не вигукнув Панас Якович: "Галю! Це  ти?"  Але  затиснув  щелепи.
Його хвилювання помiтив ?длiчка.
   - Нiчого... Це можна слухати, - заспокоював вiн свого друга.

   - Коли Ало?з Вячеславович дозволя?,  то  будемо  слухати,  -  несмiливо
обiзвалась Олександра.
   Але Панас Якович нiчого не чув. Його полонила спiвачка. Лилися  журливо
приспiви:

   Чорная шаль, чорная шаль...
   Олександра здивовано глянула на  Панаса  Яковича.  Проте  тримала  себе
спокiйно, бо пригадала ?вангельську притчу про  Христа  i  блудницю.  "Хто
перший кине в не? камiнь?" - у думках повторювала собi.
   Олександра висловила бажання  полишити  концерт.  Анна  пiдтримала  ??.
Ало?з Вячеславович i Панас пiшли за ними.
   Олександра всю дорогу мовчала. Вона вiдчувала хвилювання Панаса i  сама
хвилювалася. Почуття образи гнобило ??. Хотiлося плакати,  але  стримувала
себе. Необережна росинка повисла на вi?. Панас Якович помiтив це i  вiдчув
щось неждане для себе.

   Розпрощавшись з  панночками  та  Алоiзом  Вячеславовичем,  довго  ходив
вулицями, хотiв вiдшукати арф'янку, визволити з обiймiв темряви, бруду.
   Проходила в болiсних роздумах нiч. Крокував по кiмнатi, зупинявся  бiля
вiкна, вдивляючись у темiнь, що кутала Монастирську гору. Сiдав до  столу,
пробував  записувати  уривчастi,  болiснi  думки.  "Невже  вона  остаточно
занепала, справдi стала повi?ю?..."
   Колихався вогник свiчки, гойдаючи тiнi. Пiзнавав у  них  постать  Галi.
Випливала ?? докiрлива, болiсна усмiшка. Закривав  лице  i  очi  долонями.
Тодi вимальовувалась поруч iнша  постать.  Чемна  i  нiжна  Олександра  то
заступала страдницьку постать Галi, то зникала.
   Не мiг угамувати в собi розрадливих думок.

   * * *
   Полтавська газета сповiщала про земський з'?зд, надаючи ваги  порушеним
на ньому  економiчним  та  культурним  питанням.  Тут  наводилися  виступи
окремих земських дiячiв, що "дбали" про "добробут  народний",  "громадську
повиннiсть", "чеснiсть особи", "обов'язок  перед  вiтчизною",  "свiдомiсть
станiв суспiльства",  "вседержавну  волю".  Але  все  це  багатослiв'я  не
виходило за межi лицемiрного  лакузництва  перед  старшими,  можновладними
особами. Вiдбувалася внутрiшня гра, в  якiй  ставилися  на  кiн  iнтереси,
пiдвладнi капiталiстичним законам.  ?м  були  пiдпорядкованi  змагання  та
боротьба окремих осiб i цiлих груп. Сюди не доходили iдеали, з якими  йшли
народники  на  заслання  i  смерть.  Вузькi  власницькi  iнтереси  глушили
паростки навiть лiберального просвiтительства.
   Спритнi дiлки, комерсанти знаходили тут  широке  поле  для  шахрайства.
Знайшов його i Романко Мазевич. Вiн був потрiбною людиною  для  оформлення
купчих, закладних. Всюди  метушився  i  знаходив  спiльникiв,  знав,  кому
догодити та прислужити.


   * * *
   Ще не закiнчився з'?зд, як капела арф'янок вiд'?жджала з  мiста.  Панас
Якович хотiв хоч наостанку зустрiтися з Галею.
   Бiля  свого  будинку  на   Монастирськiй,   ошелешений   несподiванкою,
зупинився - зустрiвся з Олександрою Михайлiвною. Панночка владно i смiливо
дивилася, зважуючи його розгубленiсть.
   - Кудись поспiша?те? - спокiйно запитала. -  Розумiю  ваше  хвилювання.
Сьогоднi ж арф'янки залишають наше мiсто, - в словах чувся докiр.
   Панас Якович мовчав, не знав, що вiдповiсти.
   - Я не випадково вас зустрiла. Таке мо? бажання.  Хочу  цi?ю  зустрiччю
покарати вас за поведiнку пiд час концерту. - Перед  настирливим  поглядом
?? променистих очей годi було ставити якiсь бар'?ри.
   - Не можу збагнути всього, що трапилось.
   - А я збагнула. Ви прихильник краси й захоплю?тесь музикою.
   - Це так, - Панас Якович вiдчував,  як  панночка  сво?ю  вiдвертiстю  i
рiшучiстю почала опановувати ним. Знаходив утiху в ?? настирливостi.

   - Сьогоднi хочу зiграти для вас сво? найулюбленiшi речi. Тому  запрошую
вас в кiмнату Анни Осипiвни. Не дивiться так на мене. Я вже не iнститутка,
- Олександра Михайлiвна зробила кроки в напрямi  квартири  Адешелiдзе.  За
нею й пiшов, наче полонений пiсля баталi?.
   - Анно! - гукнула Олександра, увiйшовши до кiмнати. - У нас гiсть!

   Анна Осипiвна вийшла назустрiч, привiталася.
   - Сьогоднi я даю концерт! - Олександра Михайлiвна сiла за фортепiано.

   Анна запросила Панаса сiсти поруч у крiсло.
   - Грай, Олександре! Бачу, ти сьогоднi в екстазi.
   - Так! - Олександра Михайлiвна вдарила по клавiшах. Полилися звуки,  як
грозовi удари, а далi понесли просторами вихрастi хвилi.
   В них Панас Якович  вловлював  страждання  пробуджено?  душi,  боротьбу
проти всього,  що  скову?  особистiсть,  торжество  перемоги  почуття  над
житт?вими умовностями, iмпровiзованi мелодi? вели у  розбурхане  море,  де
хвиля гойда?, кида? його i  виносить  на  сонячний  берег.  Читав  радiсть
боротьби,  уявляв  горду  нескориму  людину,  гармонiю   ??   почуттiв   i
дiяльностi.  Тiльки  музика  може  так  оволодiвати  людиною,  наснажувати
пристрастями, пiдносити на верхiв'я буття.

   Олександра Михайлiвна грала ще i ще. ?? жiноча  нiжнiсть  i  пристрасть
зливалися  з  музичними  мотивами  в  ?диному  плинi  чудово?  гармонi?...
Вiдчував, як ця гармонiя  дода?  сили  в  ?диноборствi  Панаса  Мирного  з
Панасом Рудчеяком.
   Пiзно ввечерi повернувся додому. Не запалював свiтла, аби зберегти  всi
душевнi страждання i втiху, що принiс цей незабутнiй день.

   * * *
   Арф'янки зiбралися на вокзалi до по?зда. Господар  капели  -  огрядний,
дужий чоловiк з полисiлою головою - хвилювався, чекаючи прибуття Галi. Вiн
нервово поглядав на годинник, вiдраховуючи хвилини.
   Тим  часом  Галя,  йдучи  на  вокзал,  зупинялася.  Вагалася  -  чи  не
повернутись, залишивши капелу? Невимовна сила в'язала ?? з цим мiстом,  що
стiльки принесло прикростей i скороминучих хвилин радостi.  Хотiлося,  щоб
тi хвилини ще повернулися до не? дорогими гостями. Ласкавим i рiдним  було
просторе  небо  Надворскля.  Чому  ж  його   заволiкають   хмари?   Гонить
передгрозове вiтер кудись.  Так  гонить  i  ??  зрадлива  доля.  Гонить...
Гонить... А куди?
   Прибула, запiзнившись, на вокзал. Але по?зд ще не вiдiйшов.  Уже  загув
паровоз. Зупинилася, глянула пiд  колеса.  Ось  вони  закрутилися.  Хотiла
кинутись на колiю. Але дужа рука пiдхопила  ??.  Машинiст  вчасно  зупинив
машину.

   Господар штовхнув Галю у вагон i вилаявся:
   - Яке ма?ш  право?  Ти  законтрактована.  В  контрактi  не  передбаченi
подiбнi вчинки... Я не дозволяю! Пройдисвiтка якась, а я маю хвилюватись.
   Арф'янки з острахом переглядалися. Галя, як посаджена в клiтку  пташка,
забилась у куточок вагона, дивилась у вiкно, посилаючи  прощальнi  погляди
знайомим кра?видам.

   Он послалась дорiжка. Люди йдуть з працi. Попереду дiвчина несе  жмуток
ромену. Чула  навiть  пахощi  польових  квiтiв.  Хотiлося  гукати:  "Люди!
Зупинiть, вiзьмiть мене з собою, щоб степом розвiяти горе пекуче!"
   Клуби густого диму повисли над дорiжкою, закутавши людей.  Наче  дракон
волохатими лапами обгорта? все живе, щоб украсти сонце i посiяти темiнь.

   Прудкiсть по?зда ?дналася з думами Галi.  Отож  пiдхопив  ??  на  сво?х
крилах передгрозовий буревiй, кружляючи у сво?му вирi. Несе...  Несе...  А
де зупинить? У якi грози переллються болi нездоланнi?
   "Жити хочу! Жити!" - розпачливо гукала думка, а затиснутi  вуста  крили
мовчанку. Мовчанку, що захову? в собi пристрасть прокляття.
   Колеса вагона одноманiтно вибивали ритм, нiби примовляли: "Повернися...
Повернися... Тебе чека? щось бажане... Повернися..."
   Трепетно дивилась у вiкно, коли вдалинi забовванiв будинок,  схожий  на
палац. Пiзнала його i стрепенулася.  Там  вiддала  первоцвiт  сво??  ледве
дозрiло? юностi.

   Дим вiд паровоза обгорнув  будiвлi,  наче  поглинула  ?х  пожежа.  Уява
малювала, як вогонь пожира? той палац, застеляючи небо хмарою  диму.  Десь
нiби зчинявся грiзний людський лемент. Слалися червонi вiдблиски  на  тихi
плеса, а потiм ?х застилав дим, i все заволiкалося його завiсою,  за  якою
падали в темiнь минулi роки.
   "Чи це пересторога тим, хто володi?? Страшна пересторога!  Яка  ж  буде
кара?"

   У куточку  серця  прокидалась  надiя,  зростала  крилатим  птахом,  щоб
вирватись  на  простори,  де  печаль,  обiймаючись  з  любов'ю,  стелиться
несходимими ще шляхами у невiдомiсть.
   А колеса пiд вагоном викрешували-вибивали: "таки-так, таки-так".


   * * *
   Одержав посаду головного секретаря казенно? палати. Роботи збiльшилося.
Доводилось часто  переглядати  податковi  справи,  за  якими  уважний  зiр
пiзнав,  як  збагачуються  пiдпри?мцi,  лихварi  та  породженi   жорстокою
конкуренцi?ю "чумазi", що не гребували будь-якими засобами наживи. За цими
справами можна бачити й  те,  як  множиться  бiднiсть,  руйнуються  дрiбнi
господарства. Подiбнi думки викликала й книга, надiслана братом  з  Ки?ва.
На ?? титульнiй сторiнцi значилось:

   "ЗАПИСКИ О ЗЕМЛЕДЕЛИИ В ЮГО-ЗАПАДНОМ КРАЕ
   Составил И. Рудченко"
   На титулi рукою автора написано:
   "Товаришу по збро?, другу i брату
   Панасу Яковичу Рудченку
   26.1. 1882 р."
   А ще нижче:
   "Тому доля запродала од краю до краю,
   А другому зоставила - те, де поховають".
   I епiграф, i змiст книги викликали роздуми про  долю  людини  й  цiлого
краю. За цими роздумами губилися на якийсь час хвилювання, що ?х  принесли
несподiванi зустрiчi останнього часу.
   Вiд Старицького одержав листа, в якому сповiщалося про  добутий  дозвiл
на видання укра?нського альманаху. Михайло Петрович бере на себе "Раду"  i
запрошу? Панаса Яковича виступити в  нiй  з  художнiм  твором.  Старицький
сповiщав також про труднощi, з якими добуто дозвiл на укра?нськi  вистави,
та про великий успiх "Назара Стодолi" в постановцi  Марка  Кропивницького.
Почала дiяти пiд його орудою укра?нська професiйна трупа.
   Отже, виходить, що й крiзь тiнь совиних, розпростертих над кра?ною крил
Поб?доносцева  пробиваються  промiння  сонця,   щоб   зiгрiвати   паростки
лiтератури на народному грунтi.
   До свого листа Старицький додав нового  вiрша.  Вразили  до  болю  його
рядки:

   Не бiйся вражо? наруги;
   З святим вогнем iди туди,
   Де панування скрути, туги
   Та вiковiчно? бiди...
   Спiвай, ридай i будь готовий
   Замiсть лаврового - терновий
   Вiнець узяти на чоло.
   Що ж вiдповiсти друговi? Переглядав усе написане за останнiй час.

   Пiсля  довгих   вагань,   роздумiв   написав   Старицькому   вiдповiдь,
повiдомивши в листi про свiй намiр надрукувати твiр про непривiтну  жiночу
долю.
   "Познайомлю Вас, шановний добродiю, i  з  самою  системою,  або  планом
роботи, маючи надiю, що Ви прихильно приймете мою немудру сповiдь. Головна
iдея мо?? працi - виставити пролетарiятку i  проститутку  сього  часу,  ??
побут в селi (I частина), в мiстi (друга), на слизькому шляху  -  третя  i
попiдтинню - четверта. Гуртом усю працю  я  назвав  "Повiя".  Цi?ю  назвою
народ  охрестив  без  пристановища  тиняючих  людей,  а  найбiльше  усього
проституток. Вона ж взагалi обiйма? i всi частини назвиська, через те я  i
зостановився на сьому словi, хоч, може, воно декому зда?ться i недоладним.
Кожну частину маю надiю виготувати так, щоб всяка мала свою  самостiйнiсть
або цiльнiсть".
   Тепер  усi  помисли,  хвилювання  були  зосередженi   навколо   роману.
Спостереження, досвiд життя пiдказували писати про  соцiальнi  явища,  про
гноблення, що спричиняють занепад i загибель вразливих,  сердечних  людей.
Гинуть  дiвчата,  жiнки,  гине  бiднота,  стражда?  народ.  А  де  причина
страждань? Не ганьбою, а спiвчуттям вiнча? письменник геро?ню роману. Вона
не одна - тисячi  таких  запроданих,  понiвечених,  кинутих  на  саме  дно
тяжкого життя. Яке iм'я дати геро?нi роману? Назвати ?? Галею.  Нi...  Хай
залишиться в пам'ятi недоторканим це  iм'я,  що  з  ним  по?днано  стiльки
хвилювань. Та й не одна Галя... Доля багатьох не привiтала в цьому  лихому
суспiльствi. Хай геро?ня носить iм'я Христi. Вона ? хрещеницею роману.

   Незабаром знову одержу? листа  вiд  Старицького.  Той  просить  скорiше
надсилати рукопис для друку. Але можна запропонувати  лише  першу  частину
твору, бо в сирому виглядi не звик давати до друку.
   "У мене одна думка: якби нам нашу красну мову так  високо  пiдняти,  як
пiдняв ?? Шевченко у пiснi. А чи  я  се  зроблю,  чи  другий  -  для  мене
байдуже. Не пеняйте на мене, добродiю, що я на  сей  раз  не  даю  певного
слова. Кажу Вам: не виспiю, не зможу виспiти з другою частиною "Повi?".
   26 березня 1882 р."
   Надiславши Старицькому першу частину "Повi?", Панас  Якович  поринув  у
працю. Ще гострiше  вiдбувалося  змагання  мiж  письменником-мислителем  i
виконавцем службових обов'язкiв казенно? палати.
   Писав,  переборюючи  страждання,  якi  дiлила  з  ним  геро?ня  роману,
вiддаючи сво? болi i гнiв. У творчих муках  гартував  волю,  удосконалював
хист. Вiдбувалося спiлкування сумлiння, пристрастi й слова.

   * * *
   Новi несподiванки принiс 1883 рiк. Вразила  звiстка  про  смерть  Iвана
Сергiйовича Турген?ва, а ще бiльше виступ з цi?? нагоди  в  "Отечественннх
записках" Глiба Успенського, в якому говорилося про  "безперервний  ланцюг
невиправданих безглуздь".
   Одного ранку прибув на вокзал, щоб зустрiти Михайла  Старицького,  який
мав при?хати по?здом з Кременчука. Довелося довго чекати, бо застрайкували
робiтники  залiзничних  майстерень  i  не  було  сво?часно  вiдремонтовано
паровоза. Панас Якович спостерiгав метушню жандармiв. Страйкарi  купчилися
бiля  вокзалу  невеликими  групами,  вели  жвавi   розмови,   обурювалися,
сперечались. Вловлював окремi вигуки:

   - У великих промислових мiстах робiтники ?днаються.
   - Каси вза?модопомоги органiзовують!
   - Вимагають сво?часно? плати за працю!
   - Не дозволяють, щоб робiтник працював по чотирнадцять годин на добу...

   У цiй розмовi вловлював щось нове, ще не чуте,  не  знане.  Пригадалася
недавно прочитана  у  львiвському  журналi  "Свiт"  повiсть  Iвана  Франка
"Борислав смi?ться". Розмови робiтникiв  яскравим  промiнням  освiтили  ту
повiсть. Нiби продовжував ?? читати, i вона ставала зрозумiлiшою.
   Пiшов вiд вокзалу, примостився на розкиданих колодах. Незабаром поблизу
сiли чотири чоловiки. По одягу та чорних руках можна було здогадатись,  що
то робiтники залiзничних майстерень. Вони розмовляли мiж собою.  Найбiльше
говорив чоловiк середнiх рокiв з великими сiрими очима.
   - Повернутися б до сво?? давньо? бiди, до сiльсько?  оселi,  але  вона,
того й жди, розвалиться. А там дiти, жiнка з поденщини не вилазить. Тут, у
майстернях, хоч рукам ?  робота.  Та  клятi  десятники  всю  силу  з  тебе
вимотають... В одного очi полопались вiд тяжко? працi. А допомоги  нiяко?.
Хiба що наш брат робiтник скинеться по копiйцi...
   - То правда, Гнате. Правда...
   - Правда осуду не бо?ться...
   - Де наш брат погиба?, звiдти правда тiка?.
   - Закуримо, браття, щоб правда не журилася. Тютюн ?, Гнате?
   - Все викурив.
   - Почекай курива до слушного часу, про який  ти  все  марив,  Гнате,  -
рябий згорблений чоловiк гiрко посмiхнувся.
   Слухаючи розмови, Панас Якович обiзвався:
   - Можу позичити вам курива, - витяг вишиваний дорожнiй  кисет  i  подав
чоловiкам.

   Гнат узяв кисет, натрусив у жменю тютюну, задивився на вишивку.

   - Так i нашi дiвчата колись вишивали... Десь я вже бачив цей кисет.

   - Може, тодi, коли мiж ярами перегукувалась "Гуляй, воля!"
   - Стривайте, щось пригадую, - пильно поглянув.  -  Це  було  давненько,
коли я ще парубкував...
   -  Мабуть,  зустрiчалися,  -   роздумуючи,   промовив   Панас   Якович,
переконавшись, що зустрiв того, який колись з побратимами  нагодився  бiля
яру.

   - Це було тодi, як ми позичили у вас червiнця... Пригадав.  Вiддав  би,
та нема?, - на чолi ворухнулись борозенки, що ?х поклало життя.
   - Я не вимагаю повернення. Хай до слушного часу.
   - Сам не прийде, коли його власними руками не повернемо на свiй бiк,  -
Гнат блиснув очима i затис кулак, наче в його грудях заклекотiв гнiв. - За
тютюн та добре слово спасибi. Коли не погорду?те, то завiтайте до нас у ту
похилу хату на березi Ворскли. Там я  живу  з  побратимами.  Запрошую,  як
давнього знайомого.

   - Спасибi... При нагодi завiтаю.
   - А тепер, браття, наберiмо в рот води i повертаймо оглоблi. Бачите, он
жандарм вистрибнув, як за?ць з капусти, - Гнат звiвся,  за  ним  чоловiки.
Розiйшлись у рiзнi боки.
   Ще залишався сидiти на колодi.  Поставала  давня  зустрiч.  Пригадав  i
гнiвного Чiпку - героя свого першого роману. Хотiлося тепер повернути його
з Сибiру до цих побратимiв-робiтникiв, у життi яких зажеврiли новi  iскри.
Може, вони розгоряться, щоб вогнем освiтити шлях до кращо? долi?..
   Нарештi по?зд прибув. Старицький привiз кiлька пакункiв книг та нот.

   - Вiтаю  з  перемогою,  Панасе!  -  Старицький  подав  книгу,  на  якiй
значилося: "Рада. Укра?нський альманах". - Першу  частину  роману  "Повiя"
надруковано!

   Панас розгорнув альманах.
   - Спасибi. Це наша спiльна перемога.

   * * *
   Кiлькаденне  перебування  Михайла  Старицького  в  Полтавi  заповнилося
зустрiчами, бесiдами. Найчастiше радився з  Панасом  Яковичем,  розповiдав
про органiзацiю театру, про ентузiастiв-акторiв.
   - Уяви собi, що в Ки?вi, у  нашому  рiдному  Ки?вi,  генерал-губернатор
Дрентельн забороня? грати трупi, утримання яко? я взяв на себе.  Забороня?
грати  таким   талановитим   акторам,   як   Марiя   Заньковецька,   Марко
Кропивницький... Це ж ганьба! Ми добилися перегляду Емського указу...  Але
свавiльно  продовжують  дiяти  губернатори-сатрапи.  На  ?хн?   самовладдя
вiддали культурне життя нашо? кра?ни. Девiзом полiтично? мудростi для  них
? завченi слова: "заборонити", "припинити", "не  дозволити",  "затримати".
Люто злобству? "Киевлянин", нацьковуючи проти нас  продажних  журналiстiв.
Студенти   пiдiймають   заколоти.   Начальник   жандармського   управлiння
занепоко?ний  i  вимага?  вiд  департаменту  полiцi?  збiльшити   каральнi
загони...  Часом  Ки?вський  унiверситет  вигляда?  фортецею   в   облозi.
Закривають  вiльний  доступ   на   лекцi?   професорiв.   Наступ   реакцi?
посилю?ться. Туполобi чиновники пiдсилають  переодягненими  сво?х  агентiв
охранки пiдслуховувати лекцi? професорiв. Це ж невидана у свiтi ганьба...
   - Очевидно, що  для  благоденствiя  iмперi?  треба  слово  i  розум  на
прив'язi тримати.

   - Бiда, що таких, хто пише доноси, в нашiй кра?нi бiльше, нiж тих,  хто
висловлю? щось розумне. Уявiть собi, всi мо? вiршi, присвяченi Шевченковi,
цензура забороня? друкувати в "Радi", ?м навiть здаються небезпечними такi
рядки:

   Нi, вiн не вмер! Поки ще наше слово
   Лунатиме серед степiв, лугiв,

   Його пiсень розiлл?ться чудово
   Мелодiя по сизiй млi вiкiв.

   I заповiт братерства та любовi,
   Що вiн нам дав, як стяг, на боротьбу,

   Перелетить луною в iншi мови
   I правдою подужа? злобу.
   - Якщо не можна друкувати такi вiршi, то всього  Пушкiна  могли  б  теж
заборонити, - хвилюючись, Панас Якович почав палити цигарки.
   - Уяви собi, Панасе, що пише державний цензор про мо? вiршi, присвяченi
Шевченковi:   "Исполнено   мрачного   отчаяния   за   нравственный   гнет,
испытьшаемый Украиной... Высказывается надежда, что настанет время,  когда
спадут цепи вековой зимы, когда заговорят даже немые,  все  вместе  запоют
новый искренний псалом"... Це ж ганьба!  Невидана  ганьба!  -  Старицький,
нахмуривши брови, запитливо дивився на Мирного. - Ну, що ти скажеш?
   - Вiрю в часи, коли нашi дiти i внуки вивчатимуть iсторiю сатрапi?,  як
страшну минувшину...
   - Це так. Але що ми дамо, аби  нас  не  проклинали  та  згадали  незлим
словом тi внуки?

   - Мене  хвилю?  i  бентежить  це.  Кого  згадають  вони?  Чи  чиновника
Рудченка, чи страждущого нинi, мало кому вiдомого Мирного?
   - Пиши! Тво? романи багато розповiдатимуть  нащадкам.  Не  Рудченка,  а
Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобi поширити сво? творчi обрi?. В  тебе
? сила i хист. Ти повинен створити драму з народного життя! Показати в нiй
людськi  пристрастi,  розповiсти  про  багатострадну   долю   пiдневiльно?
людини... Це конче потрiбне для нашого театру,  який  розпочав  свою  нову
iсторiю виставами минулого  року  пiд  орудою  Марка  Кропивницького.  Нам
потрiбний репертуар такий, щоб у ньому народ  побачив  себе,  пiзнав  сво?
страждання, збагнув глибину сво?? душi...

   - Ти вгадав мо? намiри. Перший варiант драми "Лимерiвна" я вже написав.
Не знаю, як воно виходить...
   - Друже мiй! - Старицький кинувся обiймати Панаса Яковича. - Ти повинен
зачитати написане. Зачитати в тiсному колi. Треба запросити ?длiчку,  його
учениць... Як тодi, пригаду?ш? До речi, я маю передати  вiд  Лисенка  ноти
Олександрi Михайлiвнi. Вiн виконав свою обiцянку.
   - Олександру Михайлiвну я рiдко зустрiчаю...
   - Чому? Дуже мила дiвчина. Може, заважа? ?? шляхетнiсть?
   - Не тiльки шляхетнiсть, а й перебiльшена уразливiсть.
   - То дiвчинi не шкодить. Зiйдемося в одному  колi.  Я  вас  помирю.  До
речi,  вiзьмiть   переданi   Лисенком   ноти,   щоб   вручити   Олександрi
Михайлiвнi...

   Наступного дня до сусiдки Панаса Яковича Анни  Осипiвни  прибули  Ало?з
Вячеславович i Олександра Михайлiвна. Тут ?х чекали Панас Якович i Михайло
Старицький.

   Олександра Михайлiвна  скромно  привiталася.  Панас  подав  ?й  ноти  -
подарунок вiд Лисенка.

   - Спасибi... Така  честь...  Я  дуже  рада,  -  меланхолiйно-задумливий
вигляд дiвчини пройняла ледь вловима усмiшка. Вона несмiливо  подала  руку
Панасу Яковичу. Вiн потис ??.
   - От ми знову зустрiлись у цiй затишнiй кiмнатi, - нiяковiючи, промовив
Панас. - Михайло Петрович розповiсть нам  ки?вськi  новини...  Про  театр,
про...

   - Нi, друзi. Насамперед давайте послуха?мо нову п'?су Панаса Яковича...
А про новини я розповiм потiм.
   - Згода! - авторитетно кивнув Ало?з Вячеславович. Олександра Михайлiвна
запитливо глянула на Панаса Яковича. Вiн почав читати  драму  "Лимерiвна".
Живою постала  в  нiй  народна  балада  про  вродливу,  пристрасну  Наталю
Лимерiвну, про розгульну матiр Лимериху, про коханого Василя Безродного та
про нелюба Карпа. Сила почуттiв, вiдданiсть Наталi захоплюють слухачiв, ??
монологи Панас Якович зачиту? лiрично, сам хвилю?ться.
   Олександра Михайлiвна сiла ближче до читця, не зводила з  нього  вогких
очей. А коли закiнчив, у не? вирвалось:
   - То так насправдi  бува??  Я  бачила  "Грозу"  Островського.  Там  теж
трагедiя... Ой, як менi  шкода  Наталю!..  Це  ви,  Панасе  Яковичу,  таке
видумали чи бачили? - Прозоро-голубi очi  Олександри  слiзно  засвiтилися.
Вона аж нiяковiла, дивлячись на Панаса. Лице зашарiлось.
   Задумливо сидiв Ало?з Вячеславович, пiдпираючи рукою сиву голову.  Анна
Осипiвна пiдняла свiй, наче рiзьблений, профiль,  запитливо  дивлячись  на
Олександру    Михайлiвну.    Михайло    Петрович,    перебираючи    кiнчик
напiвпосивiлого вуса, повторював:

   - Добре, братику... Добре...
   - Пiсню про Лимерiвну я знаю, - поважно заговорив ?длiчка. -  До  цього
часу я ?? сприймав, як композитор, у гармонi? звукiв. А тепер сприймаю, як
вираз трагедi? родинно?, трагедi? соцiально?. Так можуть виникати  ревнощi
мiж композитором i письменником.
   - Ревнощi можуть бути високими, благородними, - додав Старицький. -  Як
ви дума?те, Олександре Михайлiвно? - жартома звернувся до дiвчини, i  вона
ще дужче зашарiлась. На виручку ?й поспiшила Анна Осипiвна:
   - Олександра у нас ще не зна?, що таке ревнощi.
   - Анно, я сама за себе можу сказати.
   - То говори.
   - Трохи зачекаю. Ще не все зважила.
   -  Доки  Олександра  Михайлiвна  чекатиме,  -  жартував  Старицький,  -
дозвольте менi вiд усiх присутнiх обiйняти й поцiлувати Панаса Яковича.
   Старицький наблизився до Мирного, розпростер руки. Але на завадi  стала
Олександра Михайлiвна.
   - Нi! Чекайте! За всiх я  обiйму  Панаса  Яковича,  -  несподiвано  для
присутнiх вона обвила руками його шию.
   - Олександре! - обiзвалась  Анна  Осипiвна.  -  Незручно  так  дiвчинi.
Незручно... Що б сказала наша "маркiза"?
   Олександра Михайлiвна ще мiцнiше обвила руками шию Панаса Яковича.
   - Отак, - примовляла вона. - "Маркiза" не  навчала  мене  такому,  i  я
рада, що сама дещо зрозумiла. Це не безсоромнiсть, а щирiсть,  Анно!  Менi
хочеться зараз грати,  спiвати,  шаленiти!  Пам'ятайте,  що  мене  недаром
називають одержимою, шаленою.  -  Обличчя  Олександри  горiло,  розвихрене
волосся закучерявилось, падаючи на лоба. - Тепер я не  iнститутка  з  роду
Шейдеманiв. Я шаленiю вiд краси... Не сподiвалися,  Ало?зе  Вячеславовичу,
мiй дорогий учителю, бачити такою свою ученицю?

   - Я завжди бачив у вас сковану iнститутом силу пристрастi.
   - Менi розкував ?? Панас Якович...  Я  хочу  грати  i  ридати  разом  з
Лимерiвною! - Олександра сiла до фортепiано.  Михайло  Петрович  подав  ?й
привезенi вiд Лисенка ноти. - Я буду грати, а  ви,  Ало?зе  Вячеславовичу,
розповiдайте чудову притчу про пташине  спiвоче  царство...  Розповiдайте,
про що шумлять дуби. - Ударила по клавiшах.  Буревiйно  загримiли  акорди,
поволi  розпливаючись  у  шумовиннi  дубового  листу.   Вимережувалась   у
мелодiйному звучаннi легенда, подарована композитором.


   * * *
   У напруженiй працi минала зима. А перший подих  весни  принiс  хвилюючi
вiстi. В "Правительственном вестнике"  сповiщалося,  що  нарада  мiнiстрiв
внутрiшнiх справ, народно? освiти, юстицi? та обер-прокурора  найсвятiшого
синоду Поб?доносцева ухвалила припинити видання "Отечественных записок".
   - З усiх убивств останнього часу найтяжче вбивство  учинено  20  квiтня
1884 року - вбивство "Отечественных записок". Пострiл злочинцiв спрямовано
на вiльну думку, на громадянську честь  i  мужнiсть,  -  так  мовив  Панас
Мирний, наче доповiдаючи Панасовi Рудченковi про сво? переживання.
   Розумiв, що цей реакцiйний пострiл влуча? i в  "Раду"  Старицького;  ??
видання буде припинено.
   У  такi  хвилини  скорботи  радий  був  розважити  себе  зустрiчами   з
Олександрою.  Сво?м  дзвiнким  смiхом  вона  затамовувала  сердечнi  болi.
Знаходив якусь душевну потребу зустрiчатися з  нею,  милуватися,  впиваючи
безхмарну блакить очей. А довгими вечорами самiтностi нiби приносила  свiй
невиплаканий  смуток  невiдступна  тiнь   Галi,   бентежила   уяву.   Тодi
наповнювався новими сторiнками роман. Потiм нiс сво? налите жалем серце до
Олександри.  Дитячою  безпосереднiстю,  несподiванками   вона   збуджувала
настрiй, вносила то неспокiй, то вiдвертала думки вiд повсякденних турбот,
?? химерна вдача i бентежила Панаса Яковича, i приносила радiсть.

   Коло особистих iнтересiв з кожним днем поширювалось.  Вiдриваючись  вiд
працi, ходив до жiночого iнституту, прогулювався в парку,  прислухався  до
гри на фортепiано, угадував, хто гра?. Адже  Олександра  пiд  керiвництвом
?длiчки почала викладати в iнститутi гру на фортепiано.
   В чеканнi знаходив самовтiху, наче дисциплiнував себе в  новiй,  ще  не
осмисленiй галузi життя. Iнодi  бентежився  з  того,  що  таке  юне  дiвча
примушу? його ходити тут i поглядати на вiкна.
   Зустрiчав на але?, коли виходила з iнституту,  простували  через  плац,
зупинялися, жартуючи, бiля каруселi, де розважалася  молодь,  слухали,  як
катеринник  виводить  "Розлуку".  Смiялися  i  схилами  спускались  аж  до
Надворскля. Наче пливли в повенi хвилястих лугiв. Прислухалися й до гомону
дiброви, i до зачаровано? тишi прозорого плеса, де щедро, як зорi в  небi,
красувалися  бiлi  лiле?.  Дзвiнко  смiялася,  коли  Панас,   забрьоханий,
повертався вiд берега  i  приносив  лiле?  з  довгими  гнучкими  стеблами.
Обвивала ними собi шию i квiтчала груди.
   - Так хороше? - запитувала.
   - То недоторканна краса лiлей. - Панас розповiв  легенду  про  дiвчину,
яка, тiкаючи вiд  житт?вих  знегод,  щоб  зберегти  свою  первiсну  красу,
забралась на неприступне плесо i перетворилася  на  водяну  квiтку.  Ще  й
Шевченковими словами забарвив легенду:
   А весною процвiла я
   Цвiтом при долинi,
   Цвiтом бiлим, як снiг бiлимi
   Аж гай звеселила.
   - Легенда на мене смуток навiяла. - Олександра поскидала з  ши?  гнучкi
стебла, поклала бiля себе, задивилася на хвилi, наче й сама заколисувалась
у тихоплавному гойданнi.
   - На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще бiльше, коли я дивлюся  на
жiнку, як на лiлею.
   - I на мене так дивишся? - наче прокинулась вiд зачарованого сну.

   - Так...
   - Я не хочу, щоб так на мене дивилися.
   - Всi ви, вихованки шляхетського iнституту, як тi  лiле?.  А  поза  вас
виру? життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не  зна?те
цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в  розкошах,  не  зна?те,  що  таке
сльози трудово? людини...

   - Не хочу бути лiле?ю! -  Олександра  жбурнула  букет  на  плесо.  Вода
заколихалась, збрижилась.
   - Не гнiвайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати,  а  слiв  не
вистача?. Не все вимовиш словами, про що  говорить  серце.  Нашi  вза?мини
переростають межi звичайно? дружби...
   - Вони вже переросли, - задумливо посмiхнулась.
   - Але куди все це може повести нас?
   - Ти дивишся на мене, як на пан?нку?
   - Так... Як на вродливу, випещену в розкошах пан?нку.
   - Хочу довести, що я можу бути iншою!
   - Чим?
   - Пiснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навiть босою  ходити,  як
простi дiвчата...
   - Нiжки поколеш...
   - Хай!.. Iспити в  iнститутi  я  складала  добре.  Хочу  скласти  iспит
iнший... Для тебе!.. Чу?ш, для тебе! - очi  Олександри  загорiлись.  -  От
завтра переодягнусь у просте вбрання i прийду до тебе.
   - Це жарт?
   - Нi, не жарт!
   - А потiм у такому вбраннi пiдеш викладати панночкам гру на фортепiано?

   - Нi... Пiду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш.
   Замовкли. Тихе плесо, нiби прислухаючись до розмови, почало гойдати  на
сво?му  лонi  вечiрнi  зорi.  Вони  були  чистi,  задумливi...   Та   ?хню
задумливiсть обiрвала Олександра дзвiнким смiхом.
   - Чого ти? Смiшно?
   - Нi, весело...
   - Не розумiю.
   - Ха-ха-ха-ха! Пора вже  все  зрозумiти.  Мене  навiть  наша  "маркiза"
почина розумiти, а ти...
   - Я ж не "маркiза", - запитливо поглянув.
   - Не ображайся... Я не така. От одягну найпростiше вбрання i  вийду  до
тебе. Тодi веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха!
   - Не жартуй.
   - Хочеться жартувати!
   - Не забороняю...
   - А ти спробуй заборонити!
   - Не маю влади.
   - Добувай!
   - А ти коритимешся?
   - Побачимо. Ха-ха-ха!
   - Приходь завтра в тому вбраннi...
   - Куди, до каруселi?
   - Так, до каруселi. Завтра ж недiля. Вранцi, о десятiй годинi.

   - Для iспиту?
   - Може, й для iспиту.
   - Мого чи твого? Ха-ха-ха!
   - Я серйозно. Не жартую.
   - А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха!
   Котився смiх, лягаючи на хвилi потемнiлого в сутiнках плеса.

   * * *
   Рiвно о десятiй годинi наступного дня був, як умовились, бiля каруселi.
Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на головi  старий  кашкет  -
наче якийсь заробiтчанин. Почав тривожитись - минав час, а  Олександра  не
приходила. Невже пожартувала? Пiдходив ближче до каруселi,  задивлявся  на
кружляння весело? молодi, наче щось намагався вловити в тому кружляннi,  в
звуках  "Розлуки".  На  цей  раз  вони  були  розпачливими   i   до   болю
верескливими. Вiдiйшов, прислухався до розмов.
   Аж ось, де не вiзьмись, просту? в розкiшному  аристократичному  вбраннi
Олександра i з нею - "маркiза". Проходять повз. Не витримав, злегка пiдняв
кашкет, наче вiтаючись.
   - I такi ?, - обiзвалася до  Олександри  "маркiза".  Навела  лорнет.  -
Видно, що iнтелiгент. Жебрачить.  -  Витягла  срiбну  монету  з  блискучо?
жiночо? торбинки. - Понеси, дай йому.
   - Не треба... - вiдвела Олександра руку "маркiзи" i зашарiлася.

   Пiшли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янiлий. Сон це
чи дiйснiсть? Ледве  опам'ятався  й  пiшов  навмання  шляхом.  "Жебрак,  -
шепотiли вуста, - жебрак. Може, в  цьому  ?  правда.  Гiрка  правда.  Я  ж
письменник того народу, що жебрачить". Пригадувались рiзнi оповiдання  про
жебракiв, i вiд того ставало ще гiрше. Ненароком зустрiв Ало?за ?длiчку.
   - Панасе Яковичу? - здивовано розвiв руками. - Ходiння в народ тепер  у
модi. Ходiмо разом. Я люблю слухати розваги молодi.  Завжди  почу?ш  якусь
цiкаву пiсню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти.
   - Чиню сам над собою iспит, - сумно вiдповiв Панас Якович.
   - Житт?вi iспити не зашкодять.
   - Так, житт?вi й безглуздi.
   - Безглуздя в тобi я нiколи не примiчав.
   - То було ранiше, а тепер...
   - Що сталося?
   - Нiчого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи  писати  романи,
чи самому мандрувати в ролi якогось романiзованого героя?
   - I те складне, i те... Бачу,  що  заговорив  у  тобi  вiк  розсудливо?
зрiлостi.  А  зна?ш,  що  за  останнiй  час  Олександра  Михайлiвна   дуже
цiкавиться тобою. При кожнiй зустрiчi розпиту? й хвилю?ться.
   - Розпиту?? - вирвалось. - Не нагадуй про не?.
   - Не  буду.  Он  гурт  зачина?  пiсню,  ходiмо  послуха?мо.  -  ?длiчка
попростував до гурту, наспiвуючи:
   Розлука ти, розлука,
   Несеш менi печаль...
   Збагнувши настро? Панаса, почав наспiвувати iншi мотиви.
   Дома знаходив вiдраду  в  читаннi  лiрики  Гейне.  Брався  перекладати,
виливаючи свiй смуток. У перекладi рiдною мовою глибше пiзнавав душу поета
та й самого себе - "В душi мо?й сльози, а серденьку туга", "Чого ти тiка?ш
вiд мене?"...


   * * *
   В чеканнi несподiванок каламутне попливли днi i  ночi.  Навмання  ходив
iнодi до будинку жiночого iнституту, зупинявся  в  але?,  куди  доносились
звуки фортепiано. Пiзнавав у них того ж Бетховена, що й  ранiше  слухав  з
таким хвилюванням. Бачив, вийшла  з  будинку  Олександра  i  швидко  пiшла
алеями. Не наважився йти слiдом, бо наче вiд ?? постатi  повiяло  холодом.
Понесла гордо пiднесену голову i звабливо  стрункi  плечi,  наче  пишалася
недоторканою вродою. Якi контрасти жiночо? краси!

   Змагання думок i почуттiв переносив на  сторiнки  створюваного  роману.
Нiби стежив за кожним  кроком  життя  геро?нi,  накреслював  новi  епiзоди
епiчно? розповiдi, в якi  вривалися  лiричнi  мотиви  уболiвання  за  долю
жiнки. Особистi враження й тривогу по?днував у  психологiчних  сплетiннях,
розкриваючи душевнi колiзi? вразливо? особистостi. Не  зовнi  описував,  а
освiтлював власними почуттями пригоди, що снували сюжетне плетиво  роману.
Не могла житт?радiсна й химерна сво?ю поведiнкою iнститутка заслонити  всi
уболiвання письменника.
   На крилах мрiй приносила муза смуток Галi.  Хотiв  бачити  ??  в  iнших
обставинах, бажав, щоб доля ласкавим сонцем усмiхнулася до не?.  Ось  вона
пробуджу?ться. Ранок.
   "Сонце саме сходило.  Рожева  зоря  зайнялася  над  землею,  зверху  ??
простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще  червонiша.  Рожевий
свiт укрив усю  свiтлицю,  по  сволоках  стрибали  невеличкi  зайчики,  по
кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно... Край
ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого  променя  в  одну
мить опинився бiля не?. Стрибнув на личко,  цмокнув  у  жаркi  устоньки  i
розсипався iскорками по ?? повному i, як снiг, бiлому лону... ?й почулося,
мов хто  скропнув  теплим  дощиком,  легенький  лоскiт  пробiг  по  всьому
тiлу..."
   Здавалося, й власне життя поринало в  епiзодах  роману.  Наче  шукав  у
ньому свою непривiтану долю, ?днав ?? з долею багатьох.
   Вiв та?мничi розмови з сво?ми героями i  звiряв  ?м  та?мницi  власного
серця. Недаремно ж сивина почина? прикрашувати скронi.
   А серце благало живо? розмови не тiльки з героями, що ?х плекала  уява,
а й з людиною,  яка  б  збагнула  голос  душi,  заповнила  ??  радощами  й
скорботою.

   Як  нiколи,  вiдчував  свою  самотнiсть  у  холостяцькiй  кiмнатi,   що
поглинула в сво?х чотирьох стiнах вiсiмнадцять рокiв його скромного  життя
в Полтавi.


   * * *
   Одного недiльного ранку, коли завершував хвилюючий роздiл роману, хтось
постукав. Вiдчинив дверi. Швидко в кiмнату ввiйшла, смiючись, Олександра.

   - Це ти? - вирвалося зненацька.
   - Хiба не пiзна?ш? Нарядилась так, як обiцяла. Дивись, чи  схожа  я  на
селючку?

   - Але чому тодi...
   - Не питай. Так бува?... Якщо ти вирiшив  мене  перевiрити,  то  я  маю
право проекзаменувати й тебе, граючи на тво?му терпiннi.  Не  соромишся  в
такому виглядi пiти в мiсто, як умовились ранiше? -  в  ??  голосi  чулась
настирливiсть. - Може, передумав?
   - Нi, не передумав. Але не можу всього збагнути. Так усе раптово,  наче
якийсь сон.

   - Якщо сон,  то  почека?мо,  доки  ти  прокинешся.  Ха-ха-ха!  Який  ти
справдi...

   - Дивний?
   - Не дивний, а втiшний. Менi весело з тобою.
   - А менi й весело, й прикро.
   - Не до лиця тобi згадувати прикростi. Вируша?мо в умовлену  мандрiвку!
Разом будемо тримати iспит.
   Неквапно пiшли вулицями. В Олександри  на  ногах  простi  черевики,  на
головi бiленька хусточка. Поблякла сiренька кофтина та картата спiдничка -
нiби на  не?  шитi.  Попросила  в  служницi.  Панас  Якович  -  у  старому
солом'яному брилi, як заробiтчанин, нiс торбинку за плечима.
   Проходячи  повз  тюрму,  зупинилися.  З  вiкон  виглядали  зелено-блiдi
обличчя арештантiв. Вони трималися худими кiстлявими руками за грати. Десь
з темного кутка билась об них пiсня, наче хотiла вирватися  на  волю,  щоб
розвiятися просторами, позмагатися з вiтром легкокрилим.
   - Браття! Подивiться,  яка  селючка  погляда?  на  грати!  Може,  чиясь
знайома або родичка? - Скупчилися бiля вiкна арештанти, дивилися  запалими
очима.

   - Так у нашому селi одягаються!
   Швидко наблизився вартовий з багнетом за плечима.
   - Провалювай! - владно  гукнув,  понiс  вимуштрувану  постать  з  такою
холодною урочистiстю, наче вiн тим багнетом оберiгав цiле царство.
   - Чу?ш, Олександре?
   - Чую...
   - Бачиш, Олександре?
   - Бачу...
   Шлях мандрiвникiв послався до привокзально? площi.
   Тут збилося багато народу. Над майданом колихався людський  галас,  час
вiд часу заглушуваний гудками паровозiв.
   Цiлi  сiм'?  з  сво?ми  пожитками,  лахмiттям  прибули,  щоб  ?хати  на
переселення, на заробiтки. Це не бiблiйнi вигнанцi з рiдного краю  шукають
землi обiтовано?. На них чека? iнша земля - незнана,  що  десь  лежить  за
рiками, за  лiсами.  Не  пророчили  на  нiй  щастя  дiди  i  прадiди.  Без
батькiвських заповiтiв кудись мандрують шукачi землi, працi...
   Де ?? шукати? Хто покаже шлях мандрувань i кра?ну примарного щастя? Хто
цi шукачi несподiванок i жорстоких  прикростей?  Хто  цi  битi  вiтрами  i
негодою, виснаженi, потомленi люди з мужицькими, жилавими, схудлими шиями?
Хто вони - обдертi, босоногi, в брудних сорочках,  латаних  свитках?  Чого
шукають, дивлячись  невiдомо  куди  сво?ми  засмученими  очима,  що  ледве
зберiгають ознаки вроджено? краси? Куди просту? цей люд, вiками уярмлений,
нуждою сповитий, темрявою вкритий?

   Це тi, котрих голод гонить на торжища продавати себе. Це тi, котрих  не
зiгрiла рiдна земля, як  зiгрiва?  мати  немовля  бiля  сво?х  грудей.  Це
збiднiлi, спролетаризованi  працiвники  родючих  нив,  загарбаних  чiпкими
руками хижих нагромаджувачiв  багатства.  Обдуренi  й  обкраденi,  випханi
нуждою з села, вони несуть сво? потомленi руки, непривiтанi серця в далекi
свiти, ?х уже не  в'яже  до  рiдно?  хати  нi  пiсня  солов'я,  нi  шелест
дiдiвських дубiв, нi гомiн зелених га?в та плескiт хвиль прозорих рiчок...
   Шукачi  примарного  щастя  несуть  кудись  тягар  сво??  жури  разом  з
сумливо-бунтiвливою пiснею.
   Наче вписував слово за словом у книгу народного буття:
   "Краю мiй! Родино моя! Багато по тобi пройшло-потопталося лiт i  вiкiв,
багато розлилося слiз та горя, посiялося кiсток та кровi; та не  занехаяло
це тво?? пишно? краси, твого безмiрного  достатку.  Зате  занехаяло  тво?х
безталанних дiтей: несуть вони, босi й голi, свою  голодну  волю  на  чужу
чужину, проклинаючи тебе, як ту  лиху  мачуху,  що,  лицяючись  до  чужих,
забула про рiдних дiтей".

   Глянув на Олександру. Вона дивилася на людей. Вперше зблизька бачила ?х
такими. Збiглась  рисочка  мiж  пiднятими  вiд  несподiванки  бровами,  ??
одурманював дух спiтнiлих людських тiл,  брудного  дрантя  та  пожиткового
мотлоху. Перемагаючи всi прикрощi, вона пiдiйшла з Панасом до сивого дiда,
що сидiв бiля  ватри,  пiдкладаючи  до  вогню  цурпалочки,  варив  щось  у
казанку. На грудях у дiда жалiсливо телiпалася медаль.
   - Здрастуйте, дiду! - Панас зняв з плеча торбинку, поклав на землю.

   - Здоров, здоров, сину... Звiдки ти будеш?
   - З Миргородщини, дiдусю. А ви ж звiдки?
   - Ми з пекла родом. Створив нас бог на посмiх чортовi, -  дiд  поглянув
на Олександру. - Дiвка мила в тебе. То, може, дружина?
   - Дружина, дiдусю, - Панас поглянув на Олександру, посмiхнувся.

   - Нi, дiдусю, ми ще не подружилися. То вiн жарту?...
   - Краще подружитись, а тодi й мандрувати... Теж на Сибiр шукати вiльно?
землi?

   - Може, й на Сибiр, тiльки далеко, звiдси не видно.
   - Бодай i не бачити, - дiдовi очi налилися смутком. Вiн зiтхнув. - Лихо
гонить нас усiх. А спитай, куди? В якi щасливi кра?? I чого  шукати,  коли
правди не знаходимо в рiдному кра?? Шукали ту правду колись дiди i прадiди
нашi, коли ще порох тримали в рогастих порохiвницях та шабель не кидали  з
рук... А тепер i правду нашу привласнили, i землi загарбали.  А  спитай  -
чия то земля? Не цих же кровожерiв, що ладнi не тiльки землю загарбати,  а
й сонце пошматувати, коли б до неба дiстали сво?ми пазурами... Нема,  нема
правди на нашiй рiднiй землi.

   - Може, ту правду треба пильнiше шукати?
   - Може, сину. Ось i я шукав ?? все життя i на заробiтках по  економiях,
i наймитом, i пастухом. Шукав i не знайшов... Правда, як оцей цурпалочок у
вогнi. Коли горить, то грi?, а потухне - тiльки димок куриться...  Правда,
як оця медаль, - дiд показав на сво? груди, -  повернеш  в  один  бiк,  то
свiтиться хрестом, а повернеш в iнший бiк -  нема  хреста,  тiльки  якийсь
журавель розпростер крила. Почепили менi цю медаль, коли Шипку боронив вiд
туркiв. Багато там наших снiгом  засипало-замело.  А  я  витримав  гiрськi
снiговi?, благодарить господа... А тут, на сво?й землi, не витримав, - дiд
та?мничо нагнувся до Панаса. - Не витримав, сину, бо  землi  нема.  Понесу
медаль аж на Сибiр, щоб бачили, що я не худобина, а чоловiк.
   - На Сибiр, дiду, i злочинцiв гонять...
   - Хай гонять. Для нас то не страшне.
   - Мабуть, колись краще жилося?
   - I колись було лихо, i тепер лихо. Правда, то й то лихо було  -  тяжке
лихо, що нас до землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А
проте те давн? лихо не рiзнило людей, не розводило ?х у рiзнi сторони,  не
примушувало забувати сво?х, навчало  держатися  купи.  А  тепер  яке  лихо
стало?.. 0х! Сьогочасне лихо - то справжн? лихо! - старечий голос  забився
розпачем i обiрвався.

   - Лихо давн? й сьогочасне, - промовив Панас Якович, дивлячись на дiда.

   Десь почулася пiсня, нiби виринула з-пiд землi, зарита в не?  негодами,
а тепер нагаду?, як спiвали ?? ще дiди i прадiди. Стогне вона, немов  мати
рида? над  осиротiлими  дiтьми.  Ще  бiльшого  жалю  завдала,  обiзвавшися
зойками голосiння, сопiлка. До не? незабаром при?дналася хрипливим голосом
i друга. Дiд обiрвав розмову, прислухаючись  до  сумовитих  звукiв  рiдно?
музики. А коли сопiлка, змiнивши тон, зазвучала танцювальним мотивом,  дiд
звiвся i пiшов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець:
у ньому журбу перемагали пориви ще не  забутого  роздолля.  Наче  степовим
повiвом завихрилися лахмiття,  що  прикривали  схудлi  плечi  танцюристiв.
Потiм стали в коло i, держачись за руки, повагом  затанцювали.  Обличчя  в
них були зосередженi, немов виконували вони поважне дiло,  бо  пригадували
пройденi шляхи по цiй, колись уславленiй праотцями землi.
   Аж ось до вокзалу подали порожнi товарнi вагони. В них почали грузитися
переселенцi. Галасом наповнилось повiтря, наче сполошилася пташина  зграя.
Навалювали вагони торбами,  домашнiм  начинням.  Повно  набивалося  людей.
Бiльшiсть залишалася на перонi. Прощалися, плакали...
   По?зд рушив. Бiгли за ним,  голосили.  Ось  дiвчина  наздогнала  вагон,
почепилася, зiрвалась, упала.
   - Нещастя! Нещастя! -  безпорадно  гукали  люди.  Крiзь  натовп  швидко
пробилися Панас i Олександра. На рейках  лежала  закривавлена  дiвчина.  З
ноги й руки в не? струмилась кров.  Швидко  Олександра  зiрвала  зi  сво??
голови хустку i перев'язала дiвчинi руку. Далi  скинула  свою  кофтиночку,
перев'язала ногу. Сюди прибiгло кiлька робiтникiв. Панас  пiзнав  Гната  з
майстерень.
   - I ви тут, земляче? - звернувся вiн до Панаса. - Понесiмо поранену  до
нашо? хижi. Допомогу треба дати.
   Робiтники обережно пiдняли дiвчину, понесли. Слiдом пiшли Олександра  й
Панас.

   У тiснiй хижi робiтники поклали на лiжко поранену.
   Незабаром сюди прибув дiд, з яким нещодавно вели розмову.
   - Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне  лихо  -  то
справжн? лихо? - дiд поглянув на Олександру. - Така сестра милосердiя i на
Шипцi була. - З дiдових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалi.
   - Добре, що ви, земляче, завiтали-таки до  нас,  -  звернувся  Гнат  до
Панаса Яковича. - Лихо всiх зводить до цi?? побратимсько? хати. Тепер шлях
зна?те. Не цурайтеся. - Гнат поглянув на Олександру, яка пiклувалася  бiля
поранено?. - Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? -  звернувся  до
Панаса, але той лише посмiхнувся. - Бачите,  як  закривавилась...  Хлопцi,
принесiть цебро води, хай поми? руки! Та  ще  попросiть  у  дiвчат  чимось
прикрити голi плечi.

   Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрi. Вона глянула  на
нього. В ?? поглядi вогнем горiла радiсть переможця, радiсть мандрiвницi в
невiдомий свiт, де уздрiла вона не знанi досi та?мницi...
   Поверталися до мiста, пiдiймаючись по Панянськiй горi.  Вже  надвечiрню
пригаслiсть  сонця  обгортала  серпанкова  даль.  А  за  нею  передгрозове
журилося  крайнебо.  Раптово  вiтер  бунтiвниче  погнав  хмари.  Зчорнiло.
Прокотився несподiваний гуркiт, нiби велетенськi колеса загримiли по бруку
i впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою  вразливою
й лагiдно-покiрною Панас не знав ?? ранiше.
   Линув дощ. Довелося перестояти пiд  ганочком  якогось  будинку.  Злегка
промокла Олександра, щедро випромiнювала тепло, а з ним спливала  усмiшка,
п'янка й прозора.
   Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по  небу,  i
знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось  перебродити  через
струмочки й калюжi, Панас на руках переносив дiвчину. Вона  не  пручалася,
нiби лебединим плеском  обiймала  шию,  щедро  розсипала  срiбло  молодого
смiху.

   - Лесю,  ти  не  замерзла?  -  вперше  назвав  ??  Лесею,  i  це  слово
прозвучало, як мелодiя.
   Не вiдповiла, тiльки мiцнiше обгорнула шию, пригорнувшися  всi?ю  сво?ю
звабливою постаттю...
   Меркнув примарний свiт лiхтарiв. Срiблясто-тиха  нiч  обгортала  мiсто,
голубила в сво?х обiймах химерних блукачiв.

   * * *
   Влiтаючи в розчинене вiкно, ластiвка приносить до оселi  тиху  радiсть.
Шугне крилом, опише пiд стелею  стрiмке  пiвколо,  випурхне  на  простори,
залишивши в хатi трепетний слiд та  надiю  на  повернення.  А  коли  знову
прилетить, то й розбризки сонячно? порошi приносить iз собою.
   Веселковими переливами смiху наповнювала Олександра кiмнату, коли iнодi
приходила до Панаса. Чим далi, то нетерпеливiше чекав на не?. Радiв,  коли
на  годину-двi  залишалася,  щебетала,  смiялася,  по-дитячому  жартувала,
цiкавилася написаним, просила зачитувати.
   Читав лише невеличкi уривки  роману  "Повiя",  бо  помiчав  вразливiсть
дiвчини. Тодi задумливiсть падала на ?? чоло разом з пасмами  волосся,  що
покошланими колосками достиглого жита сягало  аж  до  брiв.  А  з-пiд  них
яснiли не волошки... Нi, то зволожений росою первоцвiт весняний.
   Зацiкавлювалась порозвiшуваними в кiмнатi малюнками "Вечiр на  Укра?нi"
Ку?нджi, "Бiля криницi" Трутовського. Весело й дотепно  висловлювала  сво?
судження, дивлячись розiскреними очима на зробленi рукою Панаса  ескiзи  й
замальовки. Спивав ?? усмiшки, як струмовиння весняних руча?в.
   А коли залишала кiмнату, то ще довго бринiв у  нiй  звабливий  вiдгомiн
дiвочого розвихреного смiху.
   Цього вечора Панаса Яковича полонили болючi хвилювання самотностi. Куди
поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести  Леся
в його життя?

   А коли  в  роздумах  випливала  постать  Галi,  вiдводив  ?й  мiсце  на
сторiнках роману. Жив i страждав разом з нею.
   Хотiлося роздiлити з кимось неспокiй. Принесеними  Олександром  квiтами
оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка.

   * * *
   Хоч з переводом на посаду начальника першого  вiддiлу  казенно?  палати
збiльшилося роботи, Панас Якович не послаблював  лiтературно?  дiяльностi.
Писав, але не мав змоги всього друкувати. Пiсля того як з'явилися у другiй
книзi "Ради" 1884 року "Образки з життя", важко було десь надрукувати iншi
твори. Правда, комедiю "Перемудрив" видали  в  Ки?вi  та  вiрш  "До  музи"
надрукували в "Збiрцi з рiдного  поля".  А  такi  твори,  як  "Морозенко",
"Серед степiв", "Голодна воля",  "Казка  про  Правду  i  Кривду",  лежали,
чекаючи слушного часу...
   Вихрилось життя на просторах кра?ни. Минуло шiсть рокiв пiсля  вбивства
iмператора Олександра II. Знову на перше березня розiгралась подiя - замах
на iмператора Олександра III вчинила терористична група "Народно? волi"  з
участю Олександра Ульянова.  Наслiдок  -  чотири  шибеницi  та  поповнення
казематiв полiтичними в'язнями.
   Ще густiше пiсля цього порозвiшувано  портрети  iмператора.  Висiв  вiн
проти столу i в  кабiнетi  начальника  першого  вiддiлу  казенно?  палати.
Широка руда борода, кремезнi плечi й руки, наче в того, що трима?  сокиру,
щоб вiдрубувати голови непокiрним, - таким поставав у очах Панаса  Яковича
портрет фiзично найдужчого i розумом найслабшого з дому  Романових,  якого
охрестили: "цар-миротворець".

   Час вимiряв дружбу з Олександрою. Iнодi вона  вдавалася  в  незрозумiлi
для  Панаса  химери,  -  тяжко  було  поривати  з  аристократичним  свiтом
Шейдеманiв. Не хотiв миритися  з  ??  захопленням  полювати,  доводив,  що
будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людинi.
   На якийсь час стався розрив  з  Олександрою.  Вона  надовго  ви?хала  в
Карлiвку. Вiдчував, нiби в душi обiрвалась якась струна.  Надсилав  листи,
писав вiршi про ?хнi зустрiчi.
   Може, й Олександрi дати мiсце в романi? Але - чи поступиться перед  нею
Галя?..

   Настирлива уява малювала зустрiч двох жiнок. Кожна неповторна  у  сво?й
звабливостi.  То  з'являються,  то  щезають,  як  марево,  ?хнi   постатi.
Залишаються лише вiд того  марева  очi  -  сумнi,  допитливi.  Пiзна?  очi
Галi... Та ще ?? уста. Нiби промовляють вони.  Намагався  уловити  лiричну
тональнiсть тих слiв, щоб заховати ?х у сво?му серцi... Вiдчував бентежний
бiль i невгамовну наснагу творення.

   Ходив на край мiста, наче шукав поради в  трепетного  шумовиння  дубiв.
Пiзнавав одвiчну казку про правду i  кривду,  що  допомага?  сво?ю  мудрою
глибиною пiзнавати свiт, розумiти душу людини...
   Тривожними  спогадами  заповнювалась  уява  Панаса.  В  нiй  верх  брав
емоцiйний, вразливий i чулий Мирний над  помiрковано-витриманим  ретельним
службовцем Рудченком.

   Коли приходила на  сторiнки  роману  страдницька  постать  Галi  й  там
поринав  ??  образ  в  iмлi  складних  житейських  ситуацiй,  то   iнтимно
наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квiтка, нагороджена
природною красою й щедротами iнститутського виховання Олександра. Надсилав
?й один за одним листи, а в окремих  з  них  у  вiршовiй  формi  нагадував
незабутнi зустрiчi й прогулянки:

   Пiшов у лiс, де торiк ми сидiли...
   Очерет та сага вкрили рiчку в лугах,
   Самi луки пожовкли, зчорнiли;
   Височеннi дуби не шумлять, як тодi,
   А нiмують без листу, сухi?...
   Повернувшись  до  Полтави,  Олександра  принесла  радiсть  i   тривогу.
Надiйшов час зважити  вза?мини  та  вирiшити  складнi  питання  особистого
життя. Пiсля вагань, роздумiв насмiлився  писати  листа  до  Олександрино?
матерi:
   "Квiтень 1889 р.
   Дорога мамо дорого? для мене дочки!
   Дозволяю собi звернутися до Вас з цим листом, надiючись, що Ваше  добре
материнське серце поставиться за це поблажливо до мене - Вам зовсiм  чужiй
i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтриму? в
менi цю впевненiсть, так само нада? вона менi й смiливостi назвати  Вас  в
цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку...
   Розкриваючи перед Вами iсторiю наших вза?мних почуттiв i  вiдношень,  я
тiшу себе надi?ю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте  згоду  на  освячення
?х, а  й  самi  осiните  сво?м  материнським  благословенням;  обiцяю  Вам
наскiльки вистачить мо?х  сил  i  умiння,  дати  Олександрi  Михайлiвнi  i
необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що  його  я,  вiдповiдно
мо?м достаткам,  можу  надати.  Сподiваюсь,  що  життя  наше  буде  тихим,
трудiвничим, без зайво? розкошi, але  повне  необхiдного  забезпечення  та
радiсно? злагодженостi. Маю надiю, що  Ваше  материнське  благословення  i
наша вза?мна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..."

   * * *
   На виклик брата негайно прибув до Полтави  Iван  Рудченко.  Вiн  застав
збентеженого Панаса Яковича на квартирi.
   - Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав
тебе вiд роботи.
   - Нi, Панасе! По тво?му вигляду  бачу,  що  недаремно.  Чому  ти  такий
збентежений?

   - Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк,  дожива?  до  сорокалiтнього
вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося
одружитись.

   - Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже  iне?м  рокiв  тебе
притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра  Михайлiвна  пiдкорила  тво?
серце?

   - Мо? серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр?
   -  Не  сподiвався.  В  душi  ти  великий  демократ,  а   Олександра   з
аристократично? сiм'?.

   - Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому...

   - Ти натяка?ш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто,  що
з iншою людиною ?й не варто було б одружуватись. Особливо з молодою.  А  з
тобою можна. Ти ж на диво витриманий,  тактовний,  лагiдний...  Хто  через
кладку обережно ступа?, той у водi не потопа?.
   - То так зда?ться... Ось i зараз розхвилювався.
   - Чому?
   - Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона
вимага?, щоб вiнчання справили в Карлiвцi,  а  весiлля  вiдгуляли  в  домi
Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з  усiма  сво?ми
орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й лама?ться наша дружба.
   - Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить,  а  той,  хто
його зрощу?.

   - Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних  випадках,
коли вимага? начальство. А тут...
   - Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович.  -  А  тут  теж  надзвичайний
випадок i начальство.
   - Хiба Олександра менi начальник?
   - ?? батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким  начальством.  Багатим
карлiвським  ма?тком  управляють  Шейдемани  ще  з  часу,  коли  вiн  став
власнiстю велико? княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як
говорив Шевченко, iмператора Миколи  I.  Управитель  ма?тку,  що  належить
царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери...
   - Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському.  Перед  ким?  Ради
чого?

   - Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в  двох  лицях.  Де  схиля?  голову
чиновник Панас Рудченко,  якому  залишився  один  крок  до  генеральського
звання, там не схиля? ?? Панас Мирний - визнаний укра?нський письменник, -
запитливо поглянув Iван Якович на брата.
   - Для чого вся ця комедiя?
   - Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А  ??  треба  грати...  Цьому
зобов'язу? становище нашо? лiтератури. Не забувай, що указ 1876  року  про
заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися  деяких
поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом  схиляли  сво?  гордi  голови.
Така наша доля. За спиною  владарiв  ти  можеш  конспiрувати  iм'я  Панаса
Мирного або й захистити його в небезпечний час.
   - Це все не мириться з мо?ми принципами.
   - Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
   - Я не такий уже й мирний...
   - Всi ми можемо чесно сказати:
   Ми просто йшли; у нас нема
   Зерна неправди за собою...
   - Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. -  Ми
з тобою брати, але, зда?ться, шляхи нашi рiзняться.
   - Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час.
   - А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку
б вiн дав раду?
   - Запевняю, що радив би  залишатись  Панасом  Мирним  у  лiтературi,  а
становище  статського  радника  використати  для   побiчних   впливiв   на
товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк,  а  далi  тихiше  додав:  -
Драгоманов  цього  року   дiстав   кафедру   в   столичному   болгарському
унiверситетi
   - Михайло Петрович у Софi??
   - Так. Вiдда? свiй хист, знання i розум болгарському народовi.

   - Пригадую слова нашого Старицького: "I  хуртовиною  розкидана  отара".
Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за  голову  Панас  Якович.  -  Що
робити? Що робити?

   - Це питання нiколи не знiмалося i завжди поста? перед  нами...  Скажу,
що треба стискати серця й терпiти...
   - Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями!

   - Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот...
   - ? шляхи iншо?  боротьби...  Досвiд  народникiв  навча?  шукати  ?х...
Пiдiйма?ться робоча сила!
   -  Не  буду,  Панасе,  сперечатися  з  тобою.  Я  вiдстав  вiд  молодi.
Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник  перемiг  чиновника...  Я  не
досяг цi?? перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика  змага?ться  з
чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги.  Незабаром  на  високу
посаду переводять у столицю... Може, там  пригоджусь  для  нашо?  спiльно?
справи, а зараз...
   - А зараз все-таки порадь менi...
   - Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами...
   - То цяцьки для вiслюкiв дворянсько? породи. Ти радиш чорта не  гнiвити
i боговi догодити?
   - Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою  вiр  бiльше
власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог.
   - У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi сво?х геро?в,
а й власною не кривити.
   - Мабуть, через те ти довго й не женився?
   - Це вразливе для мене  питання,  i  до  нього  я  не  дозволяю  нiкому
торкатися. У кожного ? сво? сердечнi виразки.
   - Розумiю тебе, брате, i ладен го?ти тво? виразки.
   - Якби ж то ?х заго?ти, - Панас  журливо  дивився  на  брата,  подумав,
поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний
цилiндр. Поклав на стiл сво? ордени.

   * * *
   А наступного дня до будинку  пiдкотив  розкiшний,  пофарбований  чорним
лаком екiпаж.

   Незабаром через мiсто мчали конi  як  змi?.  В  трьох  екiпажах  сидiли
святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в
бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з
Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - ?длiчка, Василенко.
   Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй  переселенцями,  кучери
рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди,  даючи  змогу  про?хати
екiпажам.

   Край дороги почулась гра на скрипцi,  а  жiночий  голос  сумно  виводив
пiсню. Панас Якович пiзнав той голос.
   - Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним ?длiчка.

   Наблизились до скрипаля. Впiзнали в  особi  старого  слiпого  музиканта
давнього  знайомого.  То  був  народний  композитор  -  автор  музики   до
"Заповiту" Гордiй Гладкий.

   - Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався ?длiчка. Але Панас всю
свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi,  у  великих  очах
пiзнавав утому i згасаючу молодiсть.  Не  жайворонковим  сонцедзвоном,  як
колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим
вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби  заслiпив
очi, i вона закрила лице трепетними руками.
   Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима,  наче
вiдчув якусь несподiвану тривогу.
   - Що це? Хтось прийшов, щоб  нашу  пiсню  вiдiбрати?  Пограбувати  нашу
надiю?

   - Нi! - зiрвалося з уст ?длiчки.
   - Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув,  -  слiпi  очi
музиканта набули одчайдушного вигляду.
   Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з  лиця  долонi  i
вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодо?.
   Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого  сну.  Рука
потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати  й  кинути  ?х  геть.  Олександра
затримала його руку.

   Минала хвилина потрясiння i внутрiшньо?  боротьби,  в  якiй  змага?ться
сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i  Панас  Якович  рiвно  i  впевнено
рушив до  екiпажа,  не  промовивши  жодного  слова.  Розпачливим  поглядом
проводила його Галя. Очi  ронили  не  сльози,  а  гострi  блискавки.  Вона
стояла, як нескорена бранка перед тортурами, ?? погляд  вiдчував  на  собi
Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув:

   - Поганяй!
   - Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого  скрипаля  ?длiчка.  -  Тепер  я
знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто.
   - Ти пiзнав ??? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? -
у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору.
   Панас узяв ?? руку, пiднiс до сво?х уст.
   Як змi?, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що
в екiпажi сидить високий чиновник казенно? палати i його  наречена.  Пишну
бороду розчiсував супротивний вiтер, наче  продовжував  виводити  обiрвану
скрипалем мелодiю й жiночу пiсню.
   Ви?хали на рiвнину степового, колись  Чумацького  шляху,  що  слався  у
наповнений вiтровiнням сизий  простiр.  Вихиляючи  дугастi  ши?,  конi  аж
шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi,  дерева.  Сполохано
за?ць перетне шлях,  лякливо  крилом  ударить  птах  степовий  i  повисне,
чатуючи в сонячнiй iмлi.

   Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденно? Полтавщини, порiзано?
струмками та  байраками.  Напружений  зiр  сяга?  роздолля  родючо?  землi
карлiвських ма?ткiв...  Пригадав  Панас  тих  шукачiв  вiльно?  землi,  що
переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття.
   Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дико? птицi.  Бiлопiре
царство вiддзеркалювалось у бризках прозоро? води. Величний  вигляд  озера
полонив зiр.

   - Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено.  Тiльки
раз на рiк при?здить ?х свiтлiсть! -  помiтила,  як  нахмурилось  Панасове
чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу  його  обличчя,  бентежну
задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв.
   Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь  неозоро?
рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути,  що  кри?ться  за
завiсою недоторканих  мiражних  видiнь.  А  душу  ятрили  до  болю  колючi
питання, породженi несподiваною зустрiччю, ?х угадувала Олександра  у  тих
рисочках, що залягали на чолi. Не  могла  дати  ради,  лише  горнулася  до
плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не  обзивалася,  щоб  не  скаламутити
повiнь, яка вирувала в його душi.

   Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи  ними
придорожнi  дуби,  i  вони  докiрливо  стогнали,  як  дiдугани-невiльники,
уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр прича?лися вiд того потужного  стогону.
В ньому пiзнавав Панас  рiднi  мотиви,  вiковий  голос  землi.  Бринiли  й
визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людсько? пристрастi.

   * * *
   Вiдчував незручнiсть становища, коли  доводилося  силувати  себе  серед
людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом  здавався  собi
подiбним до ведмедя, що через ласу принаду  потрапив  у  капкан.  Хотiлося
розтрощити його й найскорше вирватися на  волю.  Це  вiдчувала  Олександра
Михайлiвна,  тому  ??  веселощi  часом  уривалися  i  вона  то   примхливо
коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його.
   Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в  життi,
Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до  Днiпра.  Вона  з
радiстю погодилась.

   По?здом до Кременчука, а  звiдти  -  вверх  по  Днiпру.  Лише  сiли  на
пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть  мандрiвника  у  вимрiяний  свiт.
Назустрiч Днiпро котив хвилi,  несучи  прохолоду,  а  зiр  пестили  багатi
левади та садки.

   Поволi  почали  вимальовуватися   висоти   правого   берега,   а   далi
закучерявленi гори, наче  вiковi  дозорцi,  стояли  на  чатах,  оберiгаючи
заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд  нашаруванням  вiкiв  захованi
та?мницi цiло? кра?ни.

   Сонце поволi  лягало  на  захiд,  наче  хотiло  вiддати  щедроти  тепла
надднiпрянськiй землi, наснажуючи житт?вою жагою все, що росте й  дише  на
нiй.  Снувалися  дивовижними  вiзерунками  тiнi,  занурюючись   кучерявими
пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора.  А  ближче  перед
нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать ки?вського бурсака, що, тiкаючи
на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству.
   Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру.
   - Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi  могила
Тараса.

   На палубi збився чималий гурт людей,  погляди  яких  зверненi  були  на
Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То  з
гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..."  Iншi  голоси  пiдхопили,  i
полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав ?? творця Гната  Гладкого.  Де
вiн тепер, безкорисливий творець цi?? мелодi??
   У гармонi? зоряних просторiв  всесвiту  вiльноплинно  звучала  мелодiя,
несучи у вiчнiсть заповiтнi слова.
   Олександра,  вiдчуваючи  хвилювання  Панаса,  горнулася  до   нього   в
завороженому  чеканнi  чогось  незвичайного,  величного.  Пароплав  поволi
причалював до Канева. З невеликим гуртом  шанувальникiв  пам'ятi  великого
поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору,  тримаючи  за  руку  молоду
дружину, наче вiв ?? на освячення.

   Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтно? могили. Лише кiлька рокiв тому на
нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано  хату,  в  якiй  живе
наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський.
   - Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його
похоронi. А тепер до сво?? смертi залишусь  тут  жити  бiля  могили,  -  в
словах  ентузiаста  звучало  почуття   гордостi.   Багато   цiкавого   про
мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави.
   Цього ж року в свiтлицi збудовано? хати впорядковано невеличкий  музей,
прикрашений  Шевченковим  портретом,  намальованим  з  копi?  роботи  Iллi
Р?пiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро  дарованi  вiдвiдувачами
могили.

   Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили.

   - Так, Олександре! Хай i твоя щедра  рука  подару?  стебельце  у  вiнок
безсмертностi, - схиляв  голову  Панас.  А,  випроставшись,  окидав  зором
простори, як сповiдь, ронив слово за  словом:  -  Це  найзначнiшi  хвилини
свята нашого одруження.

   Вiдчував, що з цi?? гори видно далекi обрi?, якi сприймаються  не  лише
зором,  а  й  душею,  наснаженою  пафосом  творення.  Дивився  в  далечiнь
днiпровських розливiв та  просторiв  прийдешнього  часу,  пiзнавав  у  них
всесвiтню широчiнь,  безсмертя  народу,  бо  голос  його  душi  звучить  у
заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову...
   Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись  веселковою
розпорошею сонячного промiння.

   Частина третя_
   I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_
   Гожого червневого дня оживилась  зелена  Малосадова  вулиця,  квiтчастi
садиби яко? поволi спускалися в  низину  широко?  балки  -  Кобищанiв.  До
невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля  мiського  саду,
прибували i вiд'?жджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися  дверi  свiтло?,
чепурно  прибрано?  трьохкiмнатно?  квартири.  В  нiй  приймав  привiтання
заступник начальника казенно? палати  Панас  Рудченко.  Вiтали  його  i  з
одержанням ордена святого Володимира  четвертого  ступеня,  i  з  сiмейним
святом - народженням сина Вiктора.
   Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам
приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж  прибув  давнiй  знайомий  Василь
Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи  на
руках свого сина. Панасу Яковичу на мить  здалося,  що  перед  його  очима
постала рафаелiвська мадонна, ?? прозорi, як iскристий кришталь, очi  були
налитi нiжнiстю  й  материнською  гордiстю.  Ця  гордiсть  приносила  йому
радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання  Василя  Петровича  i
його обiйми.

   - Оце здорово! Вiтаю...  Радiю  за  вас,  друзi,  -  схвильовано  мовив
Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр  i  на
батька схожий. То добра ознака.
   Олександра Михайлiвна повернулась до сво?? кiмнати, залишивши  квiти  у
вiтальнi.

   - Щойно при?хав iз сво?? Ярошiвки. Не сидиться на  дiдiвському  хуторi.
Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у  Земельному
банковi... Руйну?ться старе гнiздо. Не до господарства мiй хист...  Манить
Ки?в, столиця, театри, лiтература.
   - А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'?здах...

   -  У  земство  я  вiрю,  але  земським  дiячем  не  можу  бути.  Нудно,
одноманiтно.

   - Вiд цього невелика втрата...
   - Чому? Земство ж...
   - Не через земство нести нам плеканi iдеали...
   - Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Ки?вi готуються  нашi
громадiвцi видати збiрник "Вiстку".  Просили,  щоб  ти  неодмiнно  передав
третю частину "Повi?". Треба ж продовжити той роман.
   - Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед  i  вимага?  поглибити
зображуванi картини.
   - Життя вимага?... Це так. А читачi вимагають  закiнчення  роману.  Лев
Толстой давно закiнчив i  видав  свою  "Анну  Каренiну",  викликавши  цiлу
сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв.
   - То iншого гатунку трагедiя... У Толстого ? чого повчитися,  але  менi
не рiвнятися до великого письменника.
   - Але ж нiхто тако? трагедi? жiнки не вiдтворив у  лiтературi,  яку  ти
зобража?ш у  "Повi?"?  Я  не  дам  тобi  спокою,  ризикуючи  набриднути  й
розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять  справi.  Сюжет
твого роману аж проситься на закiнчення. Золя сво? романи не виношував так
довго.
   - Золя iшов сво?м шляхом, а я сво?м, бо й iсторичнi шляхи  французького
народу не подiбнi до наших... Образ повi? для Золя  не  був  пов'язаний  з
трагедi?ю цiлого народу.
   - Не раджу тобi, Панасе, вдаватися  до  таких  складних  колiзiй.  Доля
тво?? геро?нi, незалежно вiд тi?? трагедi?, про  яку  ти  говориш,  хвилю?
читачiв сама по собi.

   - Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя,  без
заглиблення в складнi ситуацi? життя.
   - Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст  i
буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману.
   - Можна й не нагадувати. Образ геро?нi я вигрiваю бiля свого серця.  Не
заспокоюсь, поки не виношу його  до  найповнiшого  осмислення.  Письменник
повинен не тiльки показувати причини трагедi? сво?х геро?в, а й  прозирати
в майбутн?, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi.
   - Раджу  тобi  при  кожнiй  нагодi  дивитися  гру  Заньковецько?.  Вона
безподобно вiдтворю? на сценi трагедiю жiнок.
   - З Марi?ю Костянтинiвною я познайомився... Твоя  правда,  вона  чудово
розкрива?  душу  жiнки  в  трагiчних   ситуацiях.   Та   не   тiльки   гра
Заньковецько?. Багато ? невiдомих, невиявлених талантiв, що ?х кида? життя
у  вир,  а  може,  штовха?  на  саме  дно,  на  вулицю.   Гинуть   яскравi
iндивiдуальностi.
   - Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'?зду
слухали ??. Не забув?
   - Нi... Не забуваю i не забуду.  Коли  хочеш  знати,  з  нею  пов'язано
незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити  роман  лише  трагедi?ю,  загибеллю
геро?нi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй
лiтературi пройшло трагiчних жiночих  образiв!  Скiльки  вони  пронесли  в
сво?й душi  народних  страждань,  негодi  Час  по-новому  розкрити  завiси
суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди  ведуть
?хнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки
наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту  арф'янку
ти зворушив мо? почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю  Петровичу...  -
Панас Якович звiвся,  почав  ходити  по  кiмнатi.  Далi  спокiйнiше  повiв
розмову. - Останнiй час я об'?здив повiти  нашо?  губернi?.  Багато  бачив
несподiваного, вразливого. Там  виникла  пошесть  холери,  там  спалахнули
пожежi помiщицьких ма?ткiв,  там  сталися  вбивства,  зчинилися  селянськi
бунти. А такi добродiйнi  люди,  як  ти,  пробач,  Василю  Петровичу,  все
покладають надi? на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч...

   - А на кого покладатися? На губернатора хiба? ?здив  i  я  нещодавно  в
Костянтиноградський повiт як журналiст. Там  виникли  заколоти.  В  одному
селi довелося вiйськом втихомирювати  заколотникiв,  якi  вимагали  землi.
Селяни не скорилися навiть перед  вiйськом.  "Надходить  слушний  час!"  -
гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян
нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний
голос. Губернатор  наказав  вiдбирати  з  кожного  десятка  селян  одного,
роздягати голим i катувати  рiзками.  Екзекуцiю  провадили  солдати.  Мене
здивувало те, що старики мовчки  лягали  на  закривавленi  лави  i  мовчки
пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть.  А  в  молодих  виривалися  вигуки
проклять.  Очi  ?х  горiли  вогнем  гнiву,  готового  розлитися   помстою.
Губернатор  сидiв,  закручував  сво?  вуса,  посмiхався  так,  мовби   вiн
нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так  урочисто,  задоволене,
нiби виконав важливу державну справу...
   -  Ганьба!  Варварство!  Пригадую  слова  Шевченка:  "Народ   замучений
мовчить..."

   - Мовчить, бо що ж робити?
   - Робити ? що. "Розкуються незабаром закованi  люди,  настане  суд!"  -
Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та  опам'ятався,  що
може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до  Горленка.
-  Прошу  не  розповiдати  про  цю  прикрiсть  у  присутностi   Олександри
Михайлiвни. Це ж подi? вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть  ??
спогади дитинства...

   До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна.
   - Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно  мовила.  -  Залишила  бiля  нього
няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе?
   - Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовля?мо про те, чим
увiйде в iсторiю цей 1892 рiк...
   - Чим же? Народженням нашого Вiктора.
   - Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко.
   Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i  незабаром  повернувся  з
двома гостями. Середнiй на  зрiст  чоловiк  з  розкошланим  цупким  темним
волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн  тримав  у  руцi
мармуровий  бюст  Чайковського.  З  при?мною  усмiшкою,  що   найвиразнiше
вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i
подарував ?й бюст композитора.

   - Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра.
   - Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас
Якович.

   - Виходить, що  й  серед  юристiв  бувають  митцi,  -  докинув  жартома
Горленко.

   - Леонiд Володимирович  прославив  себе  бiльше  в  скульптурi,  нiж  у
юриспруденцi?, - пояснив Панас Якович.  -  А  цього  бурлаку  всi  зна?те?
Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв!
   - О, рада  вас  бачити,  Вiкторе  Iвановичу,  -  Олександра  Михайлiвна
ступила назустрiч до Василенка. Вiн  подарував  ?й  розмальований  квiтами
полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi.  -  Убгала  в  глечик
принесенi  Горленком  квiти  i  поставила  на  стiл  поруч  з  скульптурою
Чайковського.
   - Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. -  Я  хотiв  бачити
вас, Леонiде Володимировичу,  у  важливiй  справi.  Час  нам  подбати  про
скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського.
   Тiсним колом сiли до столу.

   * * *
   Iнтереси культурного життя мiста в'язали  Панаса  Яковича  з  корифеями
укра?нсько? сцени. Не минав жодно? нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами
мистецтва,   а   дружба   з   Марi?ю   Заньковецькою   сягнула    творчого
спiвробiтництва. I створення драми  "Лимерiвна",  й  сценiчна  ??  iсторiя
надиханi ентузiазмом талановито? акторки. Випробовуючи сво?  драматургiчнi
сили, письменник знайшов у ?? особi друга i порадника.  На  знак  глибоко?
поваги  до  не?  вiн  подарував  рукописний  примiрник  драми  з  написом:
"Високоталановитiй артистцi Марi?  Костянтинiвнi  Заньковецькiй  присвячу?
здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi
довелося звiдати вiд ?? чарiвно? гри. 14 листопада 1890 року".

   Цей примiрник Заньковецька,  не  знiмаючи  дарчого  напису,  подала  до
цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки
готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася  смiливостi
переробити  окремi  сцени.  Звiстка  про  такий  намiр  збентежила  Панаса
Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав
до Марi? Костянтинiвни:

   "...Прочитавши  переробку,  я,  на   велику   свою   радiсть,   повинен
признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чи?х руках перебува?
мо? дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили  Ви,  п'?сi  надана
бiльша  сценiчнiсть,  а  розв'язцi  -  трагiчний  кiнець:  самовбивство  у
несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i
геро?чне  самовбивство,  повне  докорiв  i  вiдчаю,   -   примусить   його
здригнутися всiм ?ством.
   9 лютого 1892 р.,
   Полтава"
   Цим не вичерпувались творчi зв'язки  з  акторкою.  Завжди  користувався
письменник нагодою захоплюватись ?? сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел
психологiчного вiдтворення жiночого безталання  черпав  письменник  мотиви
для характеристики геро?нь сво?х прозових творiв i насамперед для "Повi?".
   Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з  акторкою  образ  Лимерiвни
принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий
шлях, виступаючи не тiльки на Укра?нi, а й у Росi?...
   Коли прибула  трупа  в  Полтаву,  Садовський  насамперед  мав  погодити
вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. ?? виконав  Микола  Карпович,
користуючись порадами  Мирного,  який  знав  усi  губернаторськi  повадки,
включаючи й генеральське самодурство.
   Артисти зупинились у готелi Воробйово?. Сюди прибув вiтати гостей Панас
Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали  один
одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий.  В  ньому
вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у сво?й  силi,  властива  для
подвижникiв. На суворому лицi рiдко з'являлась усмiшка. Навпаки,  Горленко
Василь Петрович - невисокого зросту,  рухливий,  говiркий,  з  блiдуватим,
ледь припухлим лицем, яке при розмовi  розпливалося  в  усмiшцi.  Можливо,
таку повадку вiн запозичив вiд  парижан,  коли  ще  навчався  в  Сорбоннi.
Василь Петрович багато читав i завжди чимось  захоплювався.  Вiн  обiймами
зустрiв Заньковецьку й Садовського.

   Микола  Карпович  з  усi?ю  артистичною   вправнiстю   розповiдав   про
вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн  був
майстром не тiльки сценiчно? гри,  а  й  розповiдi.  Виточено-рiвний  нiс,
чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе  чоло
додавали мужньо? осанки артистовi, який здавався втiленням духовно?  моцi,
нездоланностi характеру.

   У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста,  а  й
гумориста.  Вiн  гостро  висмiював  газету   "Киевлянин",   називаючи   ??
"пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся  та  войовничого
православiя".   Навiть   напам'ять   зачитував   сенсацiйнi   повiдомлення
"Киевлянина" про пошесть холери.

   Артисти  голосно   смiялися,   перекидаючись   дотепами.   Лише   Марiя
Заньковецька мовчала. Очi ??  свiтилися  кришталевою  чистотою  i  жiночою
нiжнiстю. Сво?ю вродою  вона  не  тiльки  гармонiйно  доповнювала  все  те
привабливе, що було в Миколи Карповича, а  й  вносила  у  товариське  коло
задушевнiсть, щирiсть вза?мин, духовного ?днання.

   ?? вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн  наблизився
до не?, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою
заговорила Заньковецька.
   - Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови.

   - З при?мнiстю порозмовля?мо про мистецтво театрально? гри.
   - З вами при?мно навiть посперечатися. У мо?й уявi ви  завжди  поста?те
Мирним,  -  великi  очi  артистки,  обрамленi   густими   довгими   вiями,
випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича.
   - Панас Якович не дуже мирний. Ви,  Марi?  Костянтинiвно,  його  ще  не
зна?те, - докинув Горленко.
   - Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни,
я пiзнала в нiй i серце автора.
   - Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею  драму,  тодi
ви насправдi пiзна?те його серце.
   - Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам.

   - I друг, i поклонник таланту!
   - Не  знаю,  як  назвати  мою  любов  до  сцени.  Запрошували  мене  до
столичного театру,  обiцяли  славу,  почестi.  Але  я  зобов'язана  сво?ми
успiхами  таким  друзям,  як  Михайло  Петрович  Старицький,  Марко  Лукич
Кропивницький  та  наш  драматург  Карпенко-Карий.  Дякую  i  вам,  Панасе
Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести ??  болi
до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У  кожному
?? словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду.
   - Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi  i  тисячi
верст я ?жджу, щоб побачити  на  сценi  Марiю  Костянтинiвну,  -  Горленко
поцiлував кра?чок хустки артистки. - Цi?ю  хусточкою  Марiя  Костянтинiвна
витира? справжнi сво? сльози, коли гра? наймичку Харитину.
   - Мо? сльози - то голос мо?? душi. Де те джерело, звiдки  вони  линуть?
Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав  Миколу
Лисенка:

   На широких степах, по зелених гаях,
   Серед сел, хоч i людних, та вбогих,
   Зародилась вона - наша пiсня сумна -
   На утiху сiром тих безродних,
   Що в далекi кра?, на широкi лани
   Вiд гiрко? втiкали неволi,
   Що з собою вони тiльки сльози несли
   Та надiю до кращо? долi.
   Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь  час  мовчав,
слухав розмови, раптово вигукнув:
   - Чудово! Панасе! Нiколи я не сприймав  так  тво?х  вiршiв,  як  зараз.
Чудово!

   - Не сподiвався, що  мо?  скромне  привiтання  в  день  ювiлею  Лисенка
перелл?ться в уста нашо? славетно? артистки, - Мирний  не  зводив  очей  з
Марi? Костянтинiвни.

   - Що я вам говорив? Не моя правда? - кинув Горленко до Мирного.

   - Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небi.
   Прощаючись, друзi умовились зустрiчатися на кожнiй виставi...
   На виставу "Лимерiвни" заранi були розпроданi  всi  квитки.  Примiщення
лiтнього театру переповнене глядачами.
   Пiднiма?ться завiса. Перед очима - широкий кра?вид: левада,  далi  лiс.
Розважаються, спiвають дiвчата. Та ось з'явля?ться п'яна Лимериха -  гуля?
з багатi?м Шкандибенком, дочку Наталю  прода?  -  пропива?.  А  тим  часом
Наталя Лимерiвна зустрiлася з коханим Василем.
   Заньковецька увiходить в роль,  перевтiлю?ться  в  сiльську,  вродливу,
добру i пристрасну дiвчину. В ?? голосi звучать то ноти дружби до  Василя,
то смуток, то протест проти лиходiйства. Зда?ться,  сама  природа  рiдного
краю,  чарiвнi  пiснi,  зорянi  вечори  i  прозорi  ранки  випестили  душу
артистки, вклали  в  ??  уста  хвилюючий  голос,  сповнений  непiдроблено?
нiжностi, щиростi та житт?во? жаги. Взявши вiд народу його духовнi скарби,
вона бережно користу?ться ними, приверта? увагу глядачiв до кожного  свого
слова, до кожного поруху грацiйно? постатi.

   Панас Якович не вiдривав очей вiд сцени. Гра Заньковецько?  наповнювала
вщерть уяву про драму жiночого безталання. У  нiй  пiзнавав  новi  й  новi
властивостi  жiночо?  душi.  Зачаровано  сидiла   Олександра   Михайлiвна,
зволоживши сво?ми слiзьми Панасову руку.
   Iншi хвилювання викликав Садовський, перевтiлившись у парубка Василя  -
чесного бiдняка. Врода, кращi скарби душi марнуються:  "Нiщо  тобi  щастя?
Хай воно багатим служить, можним допомага?, бо за ними -  сила,  бо  у  ?х
достатки!.. А де вони взялися?"
   Монологом Садовського -  Василя  закiнчу?ться  перша  дiя.  Опуска?ться
завiса. Овацiя. Викликають Лимерiвну. Строга  i  зваблива  виходить  Марiя
Костянтинiвна. В лицi усмiшка, на очах ще грають сльози.
   - Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на  сценi,  -  Горленко  з
пафосом висловлював сво? захоплення.
   У перервi розiграли невеличку iнтермедiю. На сценi  в  задумливiй  позi
сидить чоловiк. Довге волосся на головi, гострий нiс, худорляве лице.

   - Скучно на цьому свiтi, панове, - промовля? вiн.
   У залi почулися голоси:
   - Це ж Микола Гоголь!
   - Гоголь!
   - Нiби живий Микола Васильович!
   - З того свiту прийшов!?
   До Гоголя  на  сценi  пiдходить  мандрiвник  з  торбинкою  за  плечима,
промовля?:

   - Здоров, земляче Миколо Васильовичу!
   - Здоров... Щось я  тебе,  либонь,  пiзнаю...  Ти  ж  мiй  земляк  Iван
Петрович Котляревський, що "Ене?ду" написав i "Наталку Полтавку"?
   - Не згадуй мо?х грiхiв. За них  i  до  раю  не  пускають,  i  з  пекла
проганяють... Може,  примостюсь  тут  бiля  тебе,  -  Котляревський  кладе
клуночок до нiг Гоголя.

   - Нi, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють
мене з мiсця на мiсце. Сьогоднi в Панасинковiм театрi, а  завтра  невiдомо
куди поженуть. Нема постiйного притулку. Мiська управа збира?ться  будинок
культури мого iменi спорудити... Тодi й тебе, земляче,  в  прийми  вiзьму.
Але довго щось будують, будують, та нiяк не добудують...
   - Добре, що тобi, Миколо, будують, а менi нiякого куточка  не  дають  у
рiдному мiстi. Кажуть, хтось почав лiпити i з мене кам'яний  портрет,  але
нема де його поставити. Не знайдуть мiсця. ? така думка, щоб посадовити на
возика i перевозити з однi?? на iншу вулицю. Кажуть,  то  буде  пересувний
пам'ятник.

   - Не легше й тобi, брате Iване...
   - Не легше...
   -  Скучно  на  цьому  свiтi,  панове,  -  разом  проказали   Гоголь   i
Котляревський.

   Присутнiй  на  виставi  мiський  голова  Вiктор  Павлович  i   Трегубов
почервонiв, пiт йому виступив на лобi... i
   Вистава "Лимерiвни" з  успiхом  продовжувалась.  Знову  Заньковецька  -
Лимерiвна ронить сво? кришталевi  слова-сльози.  З  дедалi  бiльшою  силою
розгорта?ться  драма   народного   життя,   трагедiя   чуло?,   вразливо?,
безкомпромiсно люблячо? людини. Закiнчу?ться остання дiя. Глядачi, стоячи,
вiтають артистiв, чути вигуки:

   - Заньковецька!
   - Садовський!
   - Затиркевич!
   - Загорський!
   - Переверз?ва!
   - Максимович!
   Коли галас трохи вщух, почувся вигук:
   - Просимо на сцену автора драми! Розлiгся грiм оплескiв.
   - Просимо!
   Панас Якович завагався, хотiв пiднятися в ложi. Але  Старицький  притис
його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалiвна.
   Публiка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька:
   - Дозвольте менi, панове, вiд вашого iменi передати подяку авторовi!

   - Автора просимо! Автора! - знову почулися голоси.
   Панас Якович вагався. Перемогла мужнiсть.

   * * *
   Пiсля  гастролей  трупи  Садовського   театральне   життя   в   Полтавi
пожвавилося.  Частiше  почали  вiдбуватися   любительськi   вистави.   Гра
Заньковецько? породила аматорське наслiдування. До того ж не без наслiдкiв
залишилися й гастролi росiйсько? артистки  Марi?  Савiно?.  Походженням  з
Укра?ни, вона добре знала народнi пiснi i виконувала ?х, коли викликали на
"бiс". Про  Марiю  Заньковецьку  i  Марiю  Савiну  серед  молодi  ширилась
примовка: "Двi Марi? полонили нашi мрi?".

   Натхненником любительських вистав був Вiктор  Iванович  Василенко.  Вiн
радився з Панасом i частенько навiдував його.  А  iнодi  запрошував  свого
друга  у  флiгель  губернiального  земства.  Тут,  з  iнiцiативи   Вiктора
Iвановича, було засновано музей.  Сюди  вiн  передавав  сво?  етнографiчнi
знахiдки.
   У музе? було влаштовано виставку скульптурних статуеток i груп  Леонiда
Володимировича  Позена.  На  не?  прибув  Панас   Якович   з   Олександром
Михайлiвною. Вiдбулась при?мна  зустрiч  з  iсториком  Iваном  Федоровичем
Павловським та давнiм другом Миколою Андрiйовичем Дмитрi?вим.
   - Заздрю я Леонiду Володимировичу, - говорив Дмитрi?в, - що вiн по?днав
свою спецiальнiсть юриста  з  дiяльнiстю  скульптора.  А  от  я  весь  час
залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до лiтератури.
   - Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, -
Позен лагiдно повiв сво?ми злегка розкосими розумними очима. Його  усмiшка
приховалась у густiй закругленiй бородi. -  Менi  професiя  юриста  не  до
душi. I хоч не мав художньо? освiти, в товариствi художникiв-передвижникiв
знайшов те, чого шукав. За  дорученням  передвижникiв  органiзовано  i  цю
виставку. Тут виставлено мо? працi з життя, побуту та iсторi?.
   Василенка  як  етнографа  особливо  зацiкавила   бронзова   "Пастушка":
дiвчинка у свитцi й  хусточцi  на  головi  пасе  кiзок,  огляда?  околицi,
приставивши долоньку до брiвок.

   - Жива дiйснiсть... Жива дiйснiсть, - промовляв Василенко.
   - А  мене  як  iсторика  захоплю?  "Запорожець  у  розвiдцi",  -  додав
Павловський.

   Тим  часом  Панас  Якович  розглядав  скульптуру  "Переселенцi".   Вона
викликала гiркi згадки. А ось i "Жебрак"  -  старий  обдертий  дiд  трима?
шапку, простяга? ?? на милостиню. Далi перевiв зiр на  скульптуру  "Оранка
на Укра?нi".  Тяжкий  плуг  тягнуть  воли,  аж  ноги  вгинаються.  Ось-ось
заревуть, i те ревiння рознесеться, як скарга...
   - Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - звернувся Дмитрi?в,  щоб  розвiяти
похмурi роздуми Панаса Яковича.
   - Ви багато зробили,  Леонiде  Володимировичу,  -  заговорив  Панас  до
скульптора. - Але немало належить ще зробити.
   - Якби я був майстром пензля, то неодмiнно iлюстрував би вашi твори.

   - ? що iлюструвати  i  скульптурою.  Надходить  час  увiчнення  пам'ятi
нашого земляка, творця "Ене?ди"...
   - Давно пора про це поговорити, -  Василенко  сiв  поруч  Панаса.  -  Я
пiдтримую цю думку. Мiська управа ма? створити спецiальну комiсiю.
   - То добре, Вiкторе Iвановичу... Ти, як гласний мiсько? управи, повинен
подати голос за вiдкриття пам'ятника Котляревському в  Полтавi.  -  Мирний
пiднiс голову i поглядом окинув присутнiх. - Це важка справа.  Вiд  голови
Трегубова,  дуже  флегматичного,  довгий  шлях  до  губернатора.   А   вiд
губернатора до мiнiстра внутрiшнiх справ ще довший,  -  похиливши  голову,
продовжував: - До мiнiстра внутрiшнiх справ його свiтлостi Сипягiна!
   - Це так, - зiтхнув Дмитрi?в.
   - Не зiтхай заранi, Миколо Андрiйовичу.
   - Я ж кажу, що воли в ярмi i тi ревуть, - перевiв на жарт Дмитрi?в.

   Слухаючи розмови, Позен звiвся, пригладив чуба, що звисав на лоба.
   - Ця думка давно непоко?ть мене. Уявляю, якi можна  створити  горель?фи
окремих сцен  "Ене?ди",  "Наталки  Полтавки",  "Москаля-чарiвника"!..  Аби
добути дозвiл на спорудження... Допоможе менi архiтектор Ширшов.
   - Буду добиватись у мiськiй управi. Треба переконати Трегубова. Вiн  же
дба? за благоустрiй мiста, за його вигляд.
   -  Це  видно,  Вiкторе  Iвановичу,  хоча  б  з  того,  що  одну  вулицю
запроектували назвати Трегубiвською, а вулицi Котляревського нема...
   - Та ще й з того, що з введенням монопольно? торгiвлi на горiлку  кожну
вивiску пофарбовано та зроблено напис:
   "Казенная винная лавка".
   -  Повернiмося  краще  до  розмови  про  пам'ятник  Котляревському,   -
втрутився  Панас  Якович.  -  Чека?мо  вiд  вас,  Леонiде  Володимировичу,
проекту.

   - Обiцяю... Все зроблю, що в мо?х  силах.  Спробую  перелити  в  бронзу
фрагменти "Ене?ди" й "Наталки Полтавки". Бронза теж може промовляти, як  i
рiдне слово.

   Тим часом у флiгелi  почало  збиратися  спiвоче  товариство.  Запросили
Олександру Михайлiвну зiграти на фортепiано. Вона не вiдмовилася. Полились
мелодi? ?длiчки та Лисенка.
   Панас  Якович  дивився  на  профiль  Олександри.   Йому   прикро   було
спостерiгати смуток, що клав борозенки на чоло  дружини.  Розумiв,  що  ??
чула вдача, повна жiночностi, часто  терпiла  вiд  буденного  життя  жiнки
чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди  вiдгукувався  на  ??  нiбито
пустотливi бажання.
   Повертаючись додому, вiн нiжно тримав Олександру пiд руку.  Тепер  була
вона такою рiдною, близькою, як нiколи. Весь час мовчала,  нiби  збиралася
щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила:
   - Чи не поснули нашi хлопчики? Нiколи я  надовго  не  залишала  ?х  без
свого догляду. Особливо меншого,  Михася.  Мене  давнi  знайомi  вiтали  з
народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть.
   - Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк  i  народженням  Михася,  й  святом
твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами  дружину,  подiляючи
?? збудження й материнську тривогу. Несли  в  родинну  обитель  плеканi  в
сiмейному вогнищi бажання й надi?. А разом з тим десь на днi душi  ворушив
письменницький невпокiй образ горем бито? людини. Снувалися  вистраждуванi
епiзоди роману "Повiя"...


   * * *
   З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя.
Пiсля служби Панас Якович оддавав  цiлi  години  розвагам  з  дiтьми.  Але
довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi  приносила  хвороба
Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось ?й вiдбувати на  лiкування;
зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв -
невропатолога - ще з дiвочих рокiв.
   Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його  псевдонiм
"Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли
ви?здила  Олександра  Михайлiвна  на  лiкування,  вiн   багатьма   листами
пiдтримував  ??  морально,  висловлював  глибокi  почуття  й   уболiвання.
Подiлився сво?ми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком.  Писав
до нього:

   "2 сiчня 1895 р. Полтава
   Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали
ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я  провiв  у  палатi;  якраз
получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому  -
один, як палець. Сестра пiшла до сво?х дiтей;  мо?  облягли  спати...  Сам
вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився
- ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не  дали
спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi
у Харковi - чи не погiршало ?й?.. ?здив, бачите, до  не?  на  другий  день
свят. Бачив ?? i знайшов, що ?й покращало;  прийшла  вже  в  себе  зовсiм;
тiльки коли-не-коли обiзветься ?? тяжка хвороба, та вона вже ??  осилю?...
Бiльше двох мiсяцiв не бачились...
   ...Життя - довга нива, поки пройдеш ??  -  не  раз  поколешся.  За  отi
колючки на мо?й нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше
вiконце зася? сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя  знову
поплететься тихо та мирно; а пiд  ту  тиш,  може,  ще  й  доведеться  менi
зробить не задля себе тiльки,  а  для  рiдного  краю,  що  згодував  тебе,
принадив тво? серце до себе, заставив його любити..."
   Повернення з лiкарнi Олександри  Михайлiвни  приносило  оновлене  щастя
чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину.
   Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому  романи
Олександра Михайлiвна. Французькi i  нiмецькi  перекладала  вголос.  Панас
жадiбно знайомився з новинами зарубiжно? лiтератури.
   Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли
бачив, що вона втомилася.
   А в свята  знаходив  час  навiдати  земляка  Гната  в  його  хижi.  Тут
сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя,  привiтно  зустрiчали
його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини.
   Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят,  коли
заборонялося працювати в майстернях, а на установах  вивiшувались  царськi
портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi  в  церквах,  пiсля  чого
виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав  обов'язкового
вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi.  То  була
велика мука для Панаса Яковича.

   Зустрiч  з  побратимами  вiдбулася  i  в  днi  "святкування"  коронацi?
iмператора  Миколи  II.  Щоб  уникнути  небезпеки,  побратими  зiйшлися  в
заворсклянському лiсi, з  додержанням  правил  конспiрацi?.  Панас  Якович
потрапив до того дуба, пiд яким двадцять  рокiв  тому  збиралися  учасники
товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля
закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю.
   Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби  ласкаво  вiтав  гостей
пiд сво?ми пишними шатами.
   Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв
на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля,
скинув темно-синi окуляри.
   - Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу
долю та й вiдсвяткувати коронацiю  нового,  богом,  а  не  людьми,  даного
iмператора - вседержителя  тюрем  i  сибiрсько?  каторги,  -  посмiхнувся,
розгладив сво? прибитi сивиною вуса.
   - Вiдсвятку?мо, тiльки не так, як у Москвi,  на  Ходинцi.  -  Робiтники
заворушилися, загомонiли.
   - Що ж там було на Ходинцi?
   -  Розповiдають  прибулi  з  Москви  залiзничники,  що   його   царська
величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацi?ю. На Ходинському полi серед
проваль побудували бараки, крамницi,  рiзнi  примiщення,  щоб  безкоштовно
роздавати народовi цукерки, пряники  i  всякi  дешевi  брязкальця.  Великi
натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати  в  провалля...
Загинуло та покалiчено тисячi людей...  Отак  криваво  почалося  царювання
Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки
знали.
   - Кривавими цифрами закарбувати треба!
   - Добре почав царювання!
   - А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву?
   - Шкода...
   - Ото коронацiя!
   - Свято для отари овець, що всi разом мекають.
   - Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни".
   - Хто спiва?, хто скаче, а хто плаче.
   - Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.
   - Може, цей царьок вiльготи дасть?
   - Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на  в'язах  голова  лише  для
того, щоб ?? цариця олi?ю мастила. Ха-ха-ха!
   - Кожний  правитель  приносить  якiсь  реформи,  -  пояснював  Гнат,  -
Олександр  II  звiльнив  крiпакiв  вiд  землi,  дав  людям  голодну  волю.
Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi  податки  на
тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те  назива?ться  вседержавною
мудрiстю, або дурiстю.

   - Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на ши?...
   - Зiгнули в дугу нашого брата.
   - Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили.
   - В'язи б ?м скрутити!
   - Хто ж доведе нас до розуму?
   - За свiй власний розум треба братися.
   Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про  придворнi  iнтриги,
криваву  боротьбу  за  престол,   про   царевбивства   та   про   каземати
Петропавловсько? фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю.
   - Ех! Взяти б та всiх ?х...
   Гнат затяг пiсню.
   ?? пiдхопили робiтники.  Розляглась  тужна,  як  невiльницький  стогiн,
мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися.
   Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн  витяг  з
кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники
скупчилися навколо.

   - Здоров був, куме! Звiдкiля
   Господь несе тебе додому?
   - Водив на продаж я теля...
   На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися  до  зачитуваного.
Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв.
   - Отам пани
   Самi найстаршi засiдають, -
   Шепче сват менi на вухо. -
   Управа, що ?? доймають
   Чимало всi, - ти тiльки слухай...
   А посерединi якраз -
   Самий найстарший - предводитель.
   На лiву руч вiд його - князь,
   Великий, кажуть, вiн водитель
   Обiдiв всяких". Далi, бач, -
   За тими довгими столами
   Сидять все гласнi - он мiж ними,
   Дивись, - сидить з Ромна багач-
   Вимальову?ться цiла галерея земських гласних. Розглядають новий  закон,
щоб  дозволено  було  шмагати  батогами  селян.   Вiдбува?ться   процедура
голосування шарами.

   Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом  слухачi  переривали  читання,  а  по
закiнченнi схвально загомонiли:
   - Здоворо!
   - Ото земство!
   - У них язик, як у цигана батiг лящить.
   - П'явки! Взять би всiх та до одного...
   - Голими руками ?жакiв не вiзьмеш...
   - Якщо не руками, то оглоблею.
   - А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi.

   - Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. -  Або
?дь на переселення!
   - Куди?
   - Все ?дно, де продавати свою силу.
   - Якби ту силу не продавать, а докупи з'?днати.
   - Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi.
   - У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана.

   - Купують за п'ятака i наших сестер...
   - Знаю, - обiзвався поважний чоловiк.  -  Одна  тут  спiвала  з  слiпим
скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi.
   - Ви ?? знали, ту  безталанну  вуличну?  -  схвильовано  запитав  Панас
Якович.

   - Знав, бо з наших-таки  кра?в  жiнка.  Iнодi  розмовляв  з  нею.  Дуже
журилася. Проклинала  лиходi?в.  "Вогонь  ?х  пожре",  -  говорила.  Потiм
помандрувала десь суворо?  зими  шукати  рiдно?  хати  аж  пiд  Гадячем...
Либонь, там жила ?? мати, - поглянувши навколо, та?мниче додав: -  Кажуть,
недаремно саме тi?? доби вогнем спалахнув панський будинок  пiд  Полтавою.
Мабуть, викресала вогню ?? мстива рука.

   Побратими переглянулись, похитуючи головами.
   - А потiм ви ?? не зустрiчали?
   - Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь.  Така  лиха  доля.
Вродлива була, а голос який...
   - Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi,
- Гнат глянув на Панаса Яковича.
   - Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв...
   Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю,  а  дуби  шумiли  тоскно,
скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв  почути  щось
рiдне, незабутн?. Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги
вiд тяжко? ношi. А небо зорями  квiтчалося,  розсипаючи  срiблясту  порошу
Чумацького Шляху.

   Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала:
   - Знову забарився. Не на службi ж був?  Забува?ш  про  мене,  до  плачу
доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей.
   - Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення.

   Сидiв довго бiля лiжка  дружини.  Не  зводив  з  не?  погляду.  А  коли
заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл.
   Весь  час  купчилися  думки  бiля  сказаного  старим   робiтником   про
безталанну. Хвилини  пливли,  падаючи  в  безодню  рокiв  тяжко?  розради.
Вимальовувався зимовий шлях, яким мандру? жiнка. Рука потяглася до паперу.
Визрiвав фрагмент останньо? частини роману "Повiя":
   "Короткий зимовий день минав. Ясне  сонце  ховалося  за  гору,  обдаючи
червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де  снували  легенькi
хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт.  Було
сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що  вона
iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде,
а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I  злива?ться  той  рип  у  один
неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить  безперестанну  лайку.  А
кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi  випаде,  трiсне
земля вiд морозу, i розда?ться той гук у холодному повiтрi".
   Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети,  iшов,  падав,
пiдiймався. Шукав  для  не?  пристановища.  Де  його  знайти?  Де  жаданий
притулок для тих, кого доля вигнала з тепло? хати на вулицю?..

   * * *
   На службi рiдко залишався  в  сво?му  кабiнетi.  Здебiльшого  сидiв  за
столом у великiй залi,  заповненiй  спiвробiтниками  Полтавсько?  казенно?
палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок  -  по
той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити,
дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiяко? фамiльярностi
не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його
"ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання.
   Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи  цiло?  губернi?  були
зосередженi в його установi. З  великою  увагою  стежив  за  фiнансуванням
культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того  ж
iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги  бiдним  учням"  та  iнших
громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiсько? управи, коли  там
розглядалося  питання  про  увiчнення   пам'ятi   Миколи   Гоголя,   Iвана
Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз сво?ми приятелями
Василенком,   Позеном,   Павловським,   книгарем   укра?нсько?    книгарнi
Маркевичем.
   На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр
управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi  Котляревському.  Але
голова  Трегубов,  якому  нещодавно  урочисто   вiдзначали   тридцятилiття
дiяльностi,  не  зважав  на  настирливiсть  членiв   комiсi?.   Вся   його
чотирикутна постать крила в  собi  байдужiсть,  олiмпiйський  спокiй,  вiд
вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на  широкому  обличчi  до  пухнастих
рук,  якими  вiн  флегматичне  розводив,  коли  не  мiг  дати   позитивно?
вiдповiдi.
   Так i тепер, на виступи лише розвiв руками. Та на цьому  не  обмежилися
розмови. Пiдвiвся Василенко:
   - Треба гiдне мiсце вiдвести пiд пам'ятник Котляревському. За  собором,
на площi, звiдки вiдкриваються далекi обрi? Полтавщини. Тут i  садиба,  де
жив  Котляревський.  Навколо  треба  понасаджувати  дерева,  назвати  парк
"Iвановим га?м". У ньому ма? стояти пам'ятник.  Це  буде  гордiстю  нашого
мiста i всього краю.

   Iсторик Павловський радив вiдвести мiсце в одному з мiських паркiв.

   - Котляревський не тiльки письменник, а й особа iсторична, - завважував
вiн.

   На виступи Василенка i Павловського голова розводив руками.  Вiн  надав
слово одному  гласному,  назвавши  його  купцем  першо?  гiльдi?.  Купець,
струснувши широкою рудою бородою, вигукував:
   - На Протопопiвськiй вулицi  поставити!  На  Протопопiвськiй!..  Вулиця
торгова... Чайну там вiдкрити!
   На цю пропозицiю голова оглянув  присутнiх,  схвально  посмiхнувся.  Та
незабаром зникла його добродушнiсть, коли Василенко зачитав проект написiв
на постаментi пам'ятника. Обличчя  у  Трегубова  почервонiло,  розширилися
прорiзи вузьких очей, коли почув серед запроектованих написiв ще й такий:
   "Рiдний край сво?му першому поетовi Iвановi Котляревському".
   - Такого не дозволять,  а  чайну  можна,  дiло  народне.  таке  й  вище
начальство пристане, - Трегубов розгублено кашлянув.
   Поведiнка голови здалась Панасу Яковичу такою недоречною, що вiн  ладен
був рiшуче запротестувати. Але обмежився лише короткою промовою:
   - Комiсiя просить зважити на пропозицi?  щодо  мiсця  пiд  пам'ятник  i
надiслати на затвердження запроектованi написи.  Це  наш  обов'язок  перед
пам'яттю поета.  Йому  вiдкрива?  пам'ятник  народ,  який  шану?  надбання
рiдного слова. Я гаряче пiдтримую Вiктора Iвановича Василенка.
   Рахуючись з високим  службовим  рангом  промовця,  Трегубов  розгублено
клiпав очима, позирав на купцiв, наче просив у них поради, й бубонiв:
   - Як скаже вище начальство. Його воля, а наш обов'язок.
   Закриваючи засiдання, Трегубов просив, щоб присутнi порозумiлися  i  не
давали волi "сумнiвним пристрастям". Це викликало ?дку посмiшку Василенка.
Йому схвально вiдповiв поглядом Панас Якович.
   Разом поверталися друзi пiсля засiдання.
   - Справу, що ? громадянською гордiстю  для  кожного  мислячого,  хочуть
перетворити на прибуткову штуковину з легкими розвагами. "О роде  су?тний,
коли ти видохнеш?" - хочеться сказати  про  них  словами  нашого  великого
Кобзаря, - обурювався Василенко.
   - Треба ширити нашi думки  серед  усiх  громадян.  Я  уявляю  вiдкриття
пам'ятника Котляревському не тiльки як урочисте свято, а  й  як  зiткнення
двох   сил,   двох   поглядiв.   Зiткнення   мислячо?   громадськостi    з
урядово-чиновницькою благодушнiстю. З бiльшою  охотою  вони  вiдкривали  б
пам'ятники становим  приставам  та  жандармським  начальникам,  нiж  людям
свiтлого розуму, - не мiг заспоко?тися Панас Якович.

   А коли повернувся  в  казенну  палату  i  сiв  за  стiл,  спiвробiтники
помiтили його збентеження i заклопотаний вигляд. Вiн сидiв i писав щось на
фiнансовому бланковi. Нiхто не наважувався пiдходити.
   Уявлялася  Протопопiвська  вулиця  з   гнилими   калюжами,   трухлявими
будиночками, перехнябленими крамничками,  навколо  яких  можна  найчастiше
зустрiти заблукану козу або теля. Нагонила смуток вивiска, на якiй кривими
лiтерами написано: "Чайна. Заходите, гаспада, чай гарячий  здесь  всегда".
Сморiд на вулицi не давав дихати на повнi груди.
   Так от куди тебе, земляче Iване, мають  запроторити  благочестивi  мужi
мiста, вiддають на тортури.
   Дрiбненькими лiтерами лягали на папiр слова:
   На той свiт
   Iвановi Петровичу синовi Котляревському
   ЖАЛIБНА СУПЛIКА
   Якби ти, славний наш Iване,
   Почув, що радять громадяче,
   Як тебе мають шанувать...
   Тебе поставити хотять,
   То, певне б, ти з сво?м Ене?м
   Нам заспiвав би не тако?...
   Так би голосно та круто
   Скрутив словечко те, мов пута,
   Що i глухий його почув!

   А глянь навколо, подивися, -
   Самий би сум розвеселився!
   Якого дива тут нема?..
   Побитi вiкна, стiни голi,
   Обшарпанi, мов саме горе,
   Воня? всюди пустирем;
   Хiба коли яка собака
   Мерщiй тут пробiжить вiд ляку
   Та хвiст телятко задере!
   Вирiшив при зустрiчi з побратимами зачитати вiрша.

   * * *
   Крапля води пробива? камiнь,  корiнь  тонко?  травицi  пiдiйма?  велику
земляну вагу, вiтер легкокрилий колише води океанiв, людина думкою сяга? в
безмежнi простори буття й часу. Меркнуть у туманi рокiв подi?,  стираються
на  швидко  збудованих   пам'ятниках   не   перевiренi   iсторi?ю   iмена.
Невблаганний час розвiю? вигадану  славу  тих,  хто  придбав  ??  хапливою
рукою, а не серцем щедрим, правдою та гiднiстю.

   Повiвом часу зносяться нездвижнi  твердинi  й  закони.  Та  нездоланним
залиша?ться слово, породжене життям i  дiянням  народу.  Не  спинити  його
розвитку, як не повернути рух землi i течi? океанiв...
   Минають столiття в борнi та змаганнях народiв, i на скрижалях  мудростi
викарбову?ться немеркнуча правда. В лiтопису визвольних змагань iсторiя не
обминула 1898 рiк, хоч i не було здiйснене вiдкриття пам'ятника тому,  хто
-
   Всю славу козацьку за словом ?диним
   Перенiс в убогу хату сироти.
   Заходи Панаса Мирного i його друзiв натрапили  на  опiр  тих,  хто  ма?
багато влади i мало глузду. Але не здолати крукам голубино?  мудростi,  не
скаламутити гвалтiвною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з  глибин
рiдно? землi...

   Натрапляючи  на  перешкоди,  Панас  Якович  ще  з   бiльшим   завзяттям
продовжував письменницьку дiяльнiсть. Його  творчi  iнтереси  виходять  за
межi прозових жанрiв - роману, повiстi  та  оповiдання.  Надаючи  великого
значення перекладам художнiх творiв свiтово? класики, вiн пiдтриму? в  цiй
дiяльностi сво?х сучасникiв i сам  береться  здiйснювати  важливi  задуми.
Його увагу привертають твори Шекспiра.  Адже  у  кожну  велику  лiтературу
входять вони численними перекладами. Укра?нська мова дозрiла до того,  щоб
сягнути свiтових висот. Ця  вiра  привела  Мирного  до  спроби  перекласти
"Короля  Лiра".  Вiн  уважно  стежить  за  iншими  перекладами   Шекспiра.
Зацiкавився перекладом "Гамлета" полтавським письменником i актором Яковом
Жарком i сповiщав його: "Я сам переклав "Лiра" i добре знаю, як-то  трудно
перекладати Шекспiра".
   Багатограннiсть лiтературних iнтересiв  засвiдчено  листуванням  Панаса
Яковича з вiдомим поетом Кесарем Бiлиловським - автором  популярно?  пiснi
"В чарах кохання".

   А  в  розгорнутому  листуваннi  з  Михайлом  Коцюбинським   обмiнювався
письменницьким досвiдом. Не поминув повiдомити й про сiмейну подiю: "У той
саме день, як Ви, вельмишановний добродiю, писали до мене листа (9  травня
1898 р.), моя жiнка якраз заходилася дарувати мене третiм сином..."
   А на початку серпня Панас Якович вiта? прибуття в Полтаву трупи  братiв
Тобiлевичiв,  iменовано?  тодi  "Товариством  укра?нських   артистiв   пiд
керiвництвом П. К.  Саксаганського  i  М.  К.  Садовського".  ??  учасники
пройшли складний творчий шлях  i  набули  високого  мистецького  визнання.
Мирний всiляко пiдтриму? роботу трупи по пробудженню  свiдомостi  народних
мас. Вiн подiля? гордiсть  корифе?в  сцени,  якi  виступали  не  тiльки  в
Полтавi, а й на селах. Не поминула його уваги така подiя, як виступ  трупи
в селi Мануйлiвцi  (1898),  де  у  свiй  час  захоплювався  любительськими
виставами Максим Горький. Полтавська газета сповiщала, що селяни  пiд  час
вистави комедi? "Сто тисяч" пiднесли вiнок ??  автору  Карпенку-Карому.  А
пiсля цього трупа вiддала серпневi гастролi полтавцям.
   Майже щодня вiдбувалися вистави. Натхненна гра артистiв разюче  вражала
глядачiв,  ронила  iскри  свiдомостi,  самопiзнання  i  гiдностi.   Такого
вдалого,  напрочуд  рiзноманiтного  репертуару  ще   не   знала   Полтава.
Виставлялися п'?си Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Бурлака" "Понад Днiпром",
"Наймичка",  "Лиха  iскра  поле  спалить  i  сама  щезне",   "Бондарiвна",
"Безталанна", "Мартин Боруля", "Батькова казка". В кожнiй з них  виконував
значнi ролi сам автор. Це було вiдкриття в культурному життi, бо не тiльки
вперше  глядачi  познайомилися  з  окремими  драмами,  а  й  побачили,  як
?дна?ться реалiзм сценiчно? гри з правдою, що ?? втiлив письменник у  дiях
сво?х п'?с. На це особливу увагу звертав Мирний i не минав жодно? вистави.
   Дозвiлля  Панас  Якович  вiддавав  зустрiчам  з  артистами,  найчастiше
розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповiдав про творчi та?мницi,
зачитував сво? п'?си. "У черницях", "Перемудрив", "Згуба". Артисти  радили
надати драмам бiльшо? сценiчно? динамiчностi, загострити конфлiкти.
   Карпенко-Карий розповiдав про сво? творчi поневiряння, про  заслання  в
Новочеркаськ та  рiзнi  пригоди.  До  цього  спонукала  i  прямота  Панаса
Яковича. Драматург повiдомив про свою працю над iсторичною трагедi?ю "Сава
Чалий" та про задум створити сатиричну комедiю "Хазя?н".
   - Комедiю нам дайте, - захоплено говорив Iван Карпович, -  комедiю,  що
бичу? сатирою страшною всiх, i смiхом через сльози смi?ться над  пороками,
i заставля людей, мимо ?х волi, соромитись сво?х лихих учинкiв!
   - Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, - роздумливо додавав
Мирний. - Нам необхiдний досвiд  iсторi?,  щоб  смiливо  дивитись  уперед.
Ма?мо не тiльки описувати дiйснiсть зблизька, а й бачити в нiй те, чого не
хочуть пiзнавати люди, що за сво?м станом повиннi були б служити правдi.
   - Щоб служити правдi, треба пiзнати ??.
   - Так-так. Пiзнати ?? треба, а таке  пiзнання  да?ться  не  чинами,  не
посадами... Я заздрю тобi, Iване Карповичу. Ти вiддав сво? життя сценi,  а
я зарився в канцелярi?. Трикляте чиновницьке життя!
   - Не уболiвай так, друже. Канцеляристом був i я, був  i  арештантом,  i
ковалем-молотобiйцем, i палiтурником, i хлiборобом.  Та  й  тепер  кожного
разу доповiдаю про мiсце свого перебування в  департамент  полiцi?.  Що  ж
дiяти? Така доля багатьох,  -  Iван  Карпович  приязно  дивився  на  свого
побратима.

   - Схиляюся перед тво?ю мужнiстю, друже! Треба мати силу, щоб по?днати в
собi долю коваля-молотобiйця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я
промiняв би ордени чиновника Рудченка на твiй ковальський молот.  Тримаючи
його в руцi, можна далi бачити обрi? народного  життя  та  гартувати  волю
наших трударiв. Коли б я орудував не канцелярським пером,  а  ти  молотом,
то, мабуть, закiнчив би вже роман  про  жiноче  безталання,  -  прозорiстю
налились очi Панаса Яковича, на яку лягали тiнi тривоги.

   * * *
   Ювiлейна вистава "Наталки Полтавки", присвячена пам'ятi Котляревського,
вiдбулась у Полтавi 30 серпня 1898  року.  Зiйшлися  на  не?  шанувальники
автора "Ене?ди", щоб вiдзначити столiття першого видання цi??  немеркнучо?
поеми. А пiсля вистави покладали вiнки на могилу Котляревського.  У  святi
взяли участь прибулий з Ки?ва Михайло  Старицький  та  з  Петербурга  Iван
Рудченко.
   Бiля могили запалахкотiли смолоскипи, бунтiвливе розриваючи нависле над
кладовищем темне покривало ночi. Вiдступила темiнь, попливла i залягла над
полтавськими битими шляхами.
   Тихо обступили побратими могилу, клали квiти.
   - Спокiйно спи, Iване, сном вiчностi, - почав промову Микола Лисенко, -
а слово сво? ти не забрав у домовину. Воно живе, красу?ться  i  звучатиме,
доки сонце з неба ся?. Клянемося  перед  тво?м  прахом  берегти  i  ширити
кобзарськi думи...

   При   свiтлi   смолоскипiв   всi   були   неначе   якимись   та?мничими
мандрiвниками, прибулими з вiчностi по шляху в майбуття. Ховався  по  ярах
сизими туманами давнiй смуток.

   Наперед  ступив  Михайло   Старицький.   Його   довгi   розкiшнi   вуса
позолочувалися вiдблисками смолоскипiв. Здавалося, що то пiдвiвся з могили
козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира  земля  i  вiн  по  свiту
блука?, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався  з  думками,  щоб
словами вилити урочистiсть, що було ознакою його збудження.
   - Братове! - звернувся, наче отаман до сво?х завзятцiв. - На цiй обширi
неомiрнiй поставив сво?ми дiями Iван Котляревський надгробник  вiкопомний!
Вiн скривдженим та горем прибитим словом спiвав, щоб  потрясати  ним  пута
яремнi! Ми прийшли сюди i принесли свою жагу  невситиму,  щоб  проголосити
йому й мандрiвному Ене?вi славу!

   - Слава Котляревському! - загули голоси. - Слава  Енею!  Хай  продовжу?
шукати з сво?ю ватагою нових берегiв! Не схибив словом  наш  Кобзар,  коли
писав:

   Де ватагу пройдисвiта
   Водив за собою, -
   Все осталось, все суму?,
   Як ру?ни Тро?.
   Все суму?, - тiльки слава
   Сонцем засiяла...
   - Братове! - продовжував Старицький, витягши з кишенi папiрець. - Перед
тим, як  ?хати  сюди,  я  завiтав  у  Гадяч.  Побував,  як  i  завжди,  на
Драгомановiй горi.  Пом'янули  померлого  в  Софi?  нашого  Михайла.  Наша
славетна поетеса Леся Укра?нка розповiла про свого  дядька.  Вона  була  в
Болгарi? й брала участь у його похоронi. Хотiла Леся при?хати в  цей  день
до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свiй
вiрш, який дозвольте зачитати.

   Михайло Петрович почав читати:
   на столiтнiй ювiлей
   УКРА?НСЬКО? КУЛЬТУРИ
   У кожного люду, у кожнiй кра?нi
   Живе такий спогад, що в його давнинi
   Були "золотi? вiки",
   Як пiсня i слово були у шанобi...
   Василенко i Садовський пiдняли вище смолоскипи сягнули  далi  вiдблиски
вогню. Старицький читав, читав:
   Так, в кожнiй кра?нi ? спогади раю,
   Нема тiльки в тебе ?х, рiдний мiй краю...
   Раптово читання обiрвали сюрчки полiца?в.  З  теменi  виринула  постать
урядника.

   - По какому такому соiзвол?нiю вчинили зборище? Разi тут  можна  вогонь
палить i над померлими шум д?лать! Нiззя, говорю!
   Садовський нижче нахилив смолоскипи, освiчуючи урядника. На його  злому
обличчi  владно  господарювали  товстi  губи.  Ось  вони   розверзлись   i
оскаженiло заверещали:

   - Полiцiя! Арештувать усiх i в участок... До урядника спокiйно пiдiйшов
Iван Рудченко, витяг з кишенi квиток, показав його.  Урядник,  прочитавши,
розгубився.

   - То?сть, как ето? - взяв пiд козирьок... -  Прошу  iзвiн?нiя,  ваше...
ваше... - не знав, як  звеличати.  Тримаючи  руку  бiля  кашкета,  подався
назад. - Полiцiя! Кругом! - Урядник швидко  повернувся,  пiшов  слiдом  за
полiцi?ю, а голову все  ще  тримав  повернутою  до  Iвана  Рудченка  i  не
вiдривав руки вiд кашкета.

   - Ти ма?ш, брате, велику силу, - смiявся Панас Якович.
   - Так! Посвiдка пiдписана самим Вiтте!
   - Працюючи членом колегi? очолюваного ним  мiнiстерства  фiнансiв,  ти,
мабуть, допомагав  Вiтте  переконувати  французiв,  щоб  дали  позику  для
фiнансово? пiдтримки розхитано? нашо? держави? - жартував Панас Якович.
   - Це обiйшлося без мене.
   - Значить, брате, твiй лiбералiзм привiв до колегi? Вiтте...

   - Товариство! -  звернувся  Лисенко,  переводячи  на  iнше  розмову.  -
Пропоную навiстити ще свiжу  могилу  нашого  незабутнього  ?длiчки  Ало?за
Вячеславовича. Вшану?мо  того,  хто  вiддав  талант  композитора  "Наталцi
Полтавцi"...

   Бiля могили ?длiчки Лисенко став на колiна  i  поклав  вiнок.  Мовчазно
обступило товариство могилу композитора.
   - А тепер, друзi, я запрошую до  себе  на  вечерю,  -  обiзвався  Панас
Мирний. - Хочу вiдзначити i родинне  свято.  Вже  три  мiсяцi  минуло,  як
Олександра Михайлiвна породила третього сина. Дали йому  iм'я  Леонiда,  а
хрестин ще не справляли.

   Погасили смолоскипи, вирушили до мiста. В темному небi бентежно клiпали
зорi. Нiч широкими обiймами огортала людей, що  простували  на  Малосадову
вулицю.


   * * *
   Лише з'явився друком роман Льва Толстого "Воскресение" в журналi "Нива"
1899 року, як Горленко привiз його в Полтаву.
   - Читай, Панасе! - з такими словами переступив порiг квартири Мирного.

   - Що трапилось? - вийшов назустрiч Панас Якович, а за ним i  Олександра
Михайлiвна.

   -  Читай...  читай,  -  повторював  Горленко,  вiтаючи   приятелiв.   -
Знаменитий новий роман! Привiз, щоб тобi нагадати  i  вимагати  вiд  iменi
читачiв закiнчення роману "Повiя",  -  Горленко  почав  зачитувати  уривки
роману "Воскресение".

   Панас  Якович  i  Олександра  Михайлiвна,  сидячи  у  вiтальнi,  уважно
слухали.

   На другий i на третiй  день  продовжувалися  читання.  З  кожним  разом
задумливiше  слухав  Панас  Якович  i  на  десятки  запитань  Горленка  не
вiдповiдав. Нарештi заговорив...
   - Роман Льва Микола?вича хвилю?  мене  сво?ю  разючою  правдою.  Тiльки
великий правдолюб  мiг  так  вiдверто  писати,  -  перегорнув  сторiнки  i
зачитав: - "Судьба всех зтих часто даже с правительственной  точки  зрения
невинных людей зависела от  произвола,  досуга,  настроения  жандармского,
полицейского   офицера,   шпиона,   прокурора,   судебного    следователя,
губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться - и
делает аресты и, смотря по настроению  сво?му  или  начальства,  держит  в
тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по  тому,  нужно  ли
ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, -  или  ссылает  на
край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке,
к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом  какая-нибудь
дама..." Правда... Гiрка правда нашо? дiйсностi...

   - Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, - зауважив Горленко.

   - Так. Але в роздумах героя ми пiзна?мо самого автора.
   - Очевидно, ми пiзна?мо його i в заповiдi, до яко? дiйшов герой роману:
"Человек не только не должен ненавидеть врагов,  не  воевать  с  ними,  но
должен любить их, помогать, служить им". Це заповiдь великого моралiста.
   - Але я сво?х геро?в не веду  до  тако?  заповiдi.  Вони  йдуть  iншими
шляхами.

   - Однак, Панасе, ти довго водиш сво?х геро?в. Час  би  привести  ?х  до
якогось берега. Толстой привiв же Катю  до  свого  берега.  I  ти  мiг  би
нарештi привести до  якогось  берега  свою  геро?ню  роману...  Тут  конче
необхiдне примирення характерiв.

   - Нi! Не до примирення! Мо? геро? пiдуть до  кiнця  сво?ми  шляхами.  Я
схиляюся перед талантом Толстого, але iншi iдеали вкладаю  в  свiй  роман.
Хочу  повести  свою  геро?ню  до  усвiдомлення  месницьких  настро?в,   до
сподiванок на прийдешнi часи, коли правда остаточно переможе кривду.
   - Краще б ти без цих iдеалiв закiнчував роман. Твоя Христя  вже  багато
вистраждала. Приведи ?? до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачi
дякуватимуть.

   - Нiколи! - Панас Якович звiвся з стiльця i почав ходити по кiмнатi.  -
Наша дiйснiсть ставить iншi вимоги. Iншими шляхами треба вести геро?в...

   - Куди?
   - Куди? - Панас Якович зупинився серед кiмнати.  В  глибинi  очей  наче
iскра промайнула i згасла. - Куди? Саме це не да? менi спокою.
   - Василю Петровичу! Ви наступили на найболючiший Панасiв палець.  Тепер
вiн не спатиме всю нiч, - втрутилась Олександра Михайлiвна. - Запрошую  до
чаю... А я зiграю улюблену Панасову сонату...
   - Здаюся! Корюся! - Горленко поцiлував руку  Олександрi  Михайлiвнi.  -
Завтра ?ду до Петербурга i ладен виконати перше-лiпше доручення в столицi.

   - Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал,  -
Олександра  Михайлiвна,  посмiхаючись,  звернулась  до  Панаса:  -  Ти  не
заперечу?ш?

   - Не заперечую... Але у мене ? iнше прохання.  Прошу  довiдатись,  коли
ма? намiр Володимир Галактiонович Короленко прибути  до  Полтави.  ?  такi
чутки...

   Олександра Михайлiвна не  помилилася.  Цi??  ночi  довго  Панас  Якович
писав. У збуджених думках вiн зустрiвся з геро?нею  роману  "Повiя",  наче
чув ?? голос: "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще  б  ти  краснiший
був, коли б тебе лихi люди не мутили!"

   Якими шляхами повести безталанну жiнку? Не до примирення  стелеться  ??
шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях  i  занотову?
видiння пожежi: "Пала? палац вiд гори i  до  низу,  курi?  садок,  укритий
жовтим димом... а внизу люди гомонять, чу?ться ?х регiт великий..."
   Коли вже засiрiло надворi, в кiмнату ввiйшла Олександра Михайлiвна.

   - Чую, що перо тво? весь  час  шурхотить  по  паперi.  Не  наважувалася
турбувати...

   Тихий ранок сизою голубкою воркував у вiкно, проганяючи втому з думного
чола.


   * * *
   В адресованому з Петербурга листi Горленко сповiщав, що  вiн  довiдався
про намiр Володимира Короленка оселитися постiйно в Полтавi.
   Про цю  новину  Мирний  розповiв  сво?м  друзям  i  лагодився  зустрiти
Володимира Галактiоновича в першi  ж  днi  його  прибуття  до  мiста.  Але
занадто ускладнились обставини в життi й дiяльностi письменника.
   Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний  будинок,
який нагадував собою старосвiтськi садибнi  споруди.  Стояв  вiн  у  кiнцi
вулицi, звiдки починаються кобищанськi схили  до  надворсклянських  лугiв.
Поруч - вуличка Чорний Яр виводить у балку.
   Просторий двiр,  порослий  травою.  З  протилежного  боку  -  дерев'яна
веранда. У кiнцi саду - дуби на березi прозорого ставка.
   Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба  нагадувала  хутiр.
Бiля двору збиралися вечорами парубки й дiвчата.
   У  будинку  шiсть  кiмнат.  У  просторiй  вiтальнi  поставили  пiанiно,
етажерку. По стiнах розвiшано  картини,  малюнки,  портрети.  На  столi  -
книги. З вiтальнi дверi ведуть у ?дальню, опочивальню й кабiнет.
   Кабiнет невеличкий. Найбiльше мiсця займа? письмовий стiл. Канапка  для
вiдпочинку, застелена картатою плахтою. Вiкно з кабiнету виходить у  двiр,
пiд ним - кущi бузку. Тут довгими вечорами свiтився вогник, а  бiля  столу
хилив сво? натруджене чоло письменник. Коли приходили друзi, приймав ?х  у
вiтальнi або на верандi,  де  вiдбувалися  найсердечнiшi  й  найвiдвертiшi
розмови. А розмовляти було про що, коли подi? за  подiями  збурювали  тихi
простори Полтавщини. Вилились вони у селянськi  повстання,  що  спалахнули
взимку  1901-1902-х   рокiв.   Запалали   помiщицькi   ма?тки,   загравами
освiтлювали степовi простори, злиднями i нуждою повитi. Лютували  каральнi
експедицi?. Часто темними вечорами спостерiгав тi заграви. Вони  провiщали
прихiд буремних подiй. Хотiлося вiдхилити завiсу прийдешнiх  днiв.  Тепер,
як нiколи, конче треба зустрiтися з Володимиром Короленком.

   Така нагода трапилась. Це було пiд  час  вистави  п'?си  Льва  Толстого
"Власть тьмы", що вiдбулася  в  новому  примiщеннi  Будинку  iменi  Миколи
Гоголя. Прибули  сюди  з  Василенком.  Перед  виставою  у  фой?  випадково
зустрiлися  з  Володимиром  Галактiоновичем.  Побачивши   Василенка,   вiн
посмiхнувся.
   - Як вашi музейнi справи, Вiкторе Iвановичу? - Короленко простяг  руку,
вiтаючись.

   - Добре, Володимире Галактiоновичу. Нарештi  дiстали  нове  примiщення.
Ма?мо два просвiтнi будинки iменi Гоголя. В  цьому  -  театр,  а  поруч  -
музей.

   - Радий, - Короленко перевiв погляд на Мирного.
   - Це мiй друг Панас Якович... Укра?нський письменник.
   - То, може, ви i ? Панас Мирний, про якого не  раз  чув,  але  портрета
нiде не зустрiчав.
   - Я ще  не  заслужив,  щоб  з  мене  малювали  портрети,  -  добродушно
всмiхнувся Мирний. - Але про вас  далеко  йде  слава.  Зна?те,  де  я  про
Мирного чув? У Лондонi... ?дучи в Америку, зупинився  там  i  зустрiвся  з
Степняком-Кравчинським. Вiн перекладав  англiйською  мовою  мого  "Слепого
музыканта". Цiкава людина... Тодi й почув, що в Полтавi живе Панас Мирний,
який написав чудовий роман "Хiба  ревуть  воли,  як  ясла  повнi?"  Навiть
розповiв iсторiю видання роману в Женевi Драгомановим, з яким тодi  був  у
близькому  знайомствi.  Вашi  твори  читають  i  за  океаном.  У  цьому  я
пересвiдчився.
   - Спасибi за таку увагу.
   - А взагалi нам треба в  iншiй  обстановцi  зустрiтися,  поговорити,  -
Короленко вклонився. До нього пiдiйшла дама. - До побачення!
   Почалася вистава. Мирний i Василенко зайняли мiсця в другому ярусi. Зал
був переповнений. На гальорцi тiснилася молодь, робiтники. Всi  цiкавились
виставою  Толстого,  якого  рiк  тому  синод  вiдлучив   вiд   церкви   як
боговiдступника. Не випадково зiйшлося так багато люду.
   В одному з антрактiв з гальорки почулися голоси:
   - Хай живе вiдлучений вiд церкви Толстой!
   - Хай живе свобода!
   Слiдом за цим закружляли в повiтрi прокламацi? з написом "Геть  царське
самодержавство!" На прокламацiях красувалися великi лiтери: "РСДРП".
   - Це новина для Полтави, - зауважив Василенко.
   - Але нiчого несподiваного нема, - тихо вiдповiв Мирний - Адже по руках
ходить "Искра" соцiал-демократична.
   - Читав?
   - Не раз... А де ж Короленко?
   У театрi зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офiцер, оголосив,
що далi вистава не вiдбуватиметься. Оголошення було зустрiнуте  свистом  i
вигуками.

   Панас Якович i Василенко хотiли ще побачитися з  Короленком,  але  така
пiшла веремiя, що було не до того.
   Жандарми кинулися  шукати  крамольникiв,  перехвачували  прокламацi?  з
такою люттю, наче хотiли приборкати якусь нескориму силу.

   * * *
   У наступнi днi мiсто запрудили козацькi каральнi  сотнi.  А  розпатлане
небо  ще  яскравiше  освiтлювали  заграви.  Наслiдуючи  свого  попередника
Татiщева, новий генерал-губернатор Б?льгард ви?здив у  села  з  каральними
загонами. Пiсля  таких  "благодiйних"  експедицiй  влаштовував  бенкети  з
танцями у  губернаторському  домi.  На  бенкети  змушенi  були  з'являтися
нагородженi орденами чиновники зi сво?ми дружинами.
   Потрапив на такий бенкет i Панас Якович. Впору  пригодилися  Олександрi
Михайлiвнi рукавички, надiсланi Горленком iз столицi. Вони добре  пасували
??  чепурному  одяговi  i  розкiшнiй  зачiсцi.  На   не?   звернув   увагу
генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був  не  тiльки  привабливий
вигляд Олександри Михайлiвни, а й деякi iншi обставини. Перед тим Б?льгард
"наводив  порядки"  у  Костянтиноградському  повiтi  i  побував   у   домi
Шейдеманiв.
   Коли гостi ставали до  танцю,  генерал-губернатор  запросив  Олександру
Михайлiвну на кадриль. Вiн тримав себе поважно i впевнено, як  людина,  що
навчилася  вимагати  беззаперечного  виконання  сво?х  наказiв  i   вимог,
незважаючи на те, що зовнiшнiсть не мала нiяких  ознак  мужностi  й  волi.
Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рiдковолосих вусiв,
вузькi очицi надавали йому миршавого  i  злого  вигляду.  Вiн  належав  до
самолюбiв, що свою iнтелектуальну невиразнiсть прикрашують  манiрнiстю  та
позуванням.  Горе  тим,  хто  потрапля?  пiд  владу  подiбних  вельмож.  У
безмовнiй покiрностi пiдлеглих вони знаходять утiху, а будь-якi  непослухи
кидають ?х у гнiв. А iнколи можуть впадати  в  несподiвану  добрiсть,  щоб
показати свою благодiйнiсть.
   Ласкава  увага  генерал-губернатора  зворушила  Олександру  Михайлiвну.
Танцюючи, вона  зашарiлася,  широко  розкритi  очi  щедро  ронили  блиски.
Пригадала, як в iнститутi вважалася неперевершеною в  танцях.  Тепер  нiби
хотiла повернути свiй давнiй хист, i це ?й удавалось.
   Генерал-губернатор не сподiвався тако? партнерки. Гостi звернули  увагу
на його захоплення й чекали  фiналу  танцiв,  бо  знали,  що  вiд  настрою
генерал-губернатора  на  подiбних  бенкетах  залежить  i   вирiшення   ним
державних справ.
   Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини,  що  пожвавiшала,  нiби
скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також  скористатися
нагодою, пiдiйти до губернатора та  поговорити  про  дозвiл  на  вiдкриття
пам'ятника Котляревському.

   Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй  партнерцi.
В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас  Якович  швидко
пiдiйшов  до  Б?льгарда,  який,  передаючи  йому  Олександру   Михайлiвну,
привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.
   Читаючи ??, вiн нахмурив брови,  брижi  збулися  на  лобi  i  виступили
краплинки поту.

   - Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення  перед  дамами.
Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до  вiтальнi.  Тi  пiшли  за
ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення.
   Губернатор, тримаючи  в  руцi  телеграму,  пронизливим,  аж  тремтливим
голосом повiдомив:

   - Панове! Одержано  сумну  звiстку.  Мiнiстра  внутрiшнiх  справ,  його
свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати  далi.
Блаженний  вигляд  його  очей,  яким  вiн  щедро  нагороджував  перед  тим
учасникiв бенкету, раптово змiнився на  зловiсно-роздратований.  Наче  двi
акули виринули з його орбiт.  У  голосi  задзвенiли  ноти  хижо?  лютi.  -
Шибениць мало! Не  дамо  похитнути  трон  велико?  iмперi?!  -  iстеричним
голосом затяг:
   Боже, царя храни!
   Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного  звучання,  хоч
губернатор i  намагався  перекричати  всiх  словами:  "На  страх  врагам!"
Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лаке?.
   -  Прошу,  панове,  розходитись!   Бенкет   на   цьому   закiнчено,   -
генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.
   Гостi розходились. У великiй залi понуро  стояв  лакей  бiля  накритого
столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори
державного прапора зi словами:
   Царствуй, сильний, державний.
   Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне  стояв,  чекаючи  вищого
розпорядження.

   Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть  дружини,  ??
збуджений вигляд його непоко?в. Розумiв, що ?й пригадалося  аристократичне
дiвоцтво з пишними танцями.

   - Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину.
   - Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею  пiсля
шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами сво?  нагороди
i звання.

   - Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я  запрошу  кобищанську  молодь.  Це
краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями.
   - А тво? гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано?

   - Зрозумiють.

   * * *
   Подi? розгорталися. Спалахували пожежi кожно? ночi. Наростала  тривога,
наче передгрозовi хмари котилися над Землею  i  невiдомо  де  мали  впасти
громовицями.

   У мiсто вступали в повному озбро?ннi, як  у  походi,  частини  кiнноти,
наводячи на обивателiв страх.
   Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве.  Вiн
розкинув  свою  величезну  флегматичну  генеральську   тушу   в   екiпажi,
супроводжуваному,  як  галиччю,  жандармськими  вершниками.   На   обличчi
генерала написано стiльки грубезного зухвальства,  що  можна  було  читати
його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!"
   Прибув у Полтаву i новий губернатор,  князь  Урусов.  Форма  цивiльного
генерала, кашкет з червоною  облямiвкою,  великий  блискучий  козирок,  що
низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба.
   Сам губернатор не по?хав на села  катувати  селян.  Для  цi??  "чорно?"
роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова,  що  набув  спецiальностi  в
придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов  читав  романи  i
сам  захоплювався  романiчними  пригодами,  його  перший   радник   правив
губернi?ю, а молебствiями допомагав йому старий ?пископ Iларiон, що вже за
життя причислився до сонму святих.

   Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i  в  день  спецiального  прийому
вiдповiдальних  чиновникiв  мiста.  Начальник  казенно?  палати,  вважаючи
небезпечним iти на прийом у такий непевний час,  оголосив  себе  хворим  i
доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi.
   Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв,  губернатор
навiть не запрошував ?х сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними
рiзнi парадоксальнi  сво?м  змiстом  запитання.  Дiйшла  черга  до  Панаса
Яковича. Князь Урусов сидячи  в  крiслi,  невiдомо  куди  томливо  дивився
сво?ми  круглими  очима.   Довгообразе   обличчя   прикрашували   рижуватi
пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна  було  здогадатися,
що князь намагався сво?ю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд  високого,
обшитого галунами комiра  i  до  пояса  всi  груди  та  живiт  князя  були
прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав  панциром,  на
якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн
сто?ть не перед  живою  людиною,  а  перед  iдолом,  що  символiзу?  собою
непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До  цього
iдола  сходилися  чини  меншого  калiбру,  благоговiючи  перед  ним,   щоб
заповнити   порожнечу   полохливо?   душi   великопiдданськими   огризками
славослов'я, що звалися  благословенним  патрiотизмом.  Аж  ось  цей  iдол
заговорив. Його однозвучнi слова наче  висипалися  з  порожньо?  розсохло?
дiжки.
   - На  вiйськовiй  службi  були?  -  запитав  князь,  не  зводячи  очей.
Здавалося, вiн передоручив Фiлонову  розглядати  вiдвiдувачiв  та  вивчати
?хнi повадки.

   - Нi, не проходив, ваше сiятельство.
   - Ви начальник казенно? палати?
   - Нi, заступник, ваше сiятельство.
   - Конкретно, що ви викону?те в сво?й установi?
   - Все, що належить по посадi.
   - А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропуска? за рiк казенна палата?

   - П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть  тисяч  шiстдесят
шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство!
   - Чому з половиною?
   - Тiльки один випадок був, коли вихiдну було  написано  не  на  повному
аркушi, а на половинi, ваше сiятельство!
   Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi.
   - Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi!
   - Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти?
   - Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i  прочитав  на  його  обличчi
невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому  носите  мундир,  наче  не  на  себе
шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток?
   - Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив.

   - Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Зна?те устави?
- губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло  в  невдоволенiй
усмiшцi.

   Мовчанка... Перед владними чиновниками  стояв  не  замiсник  начальника
казенно? палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн
стиснув вуста, але не затамував думки:  "Мерзеннi  ви  гнобителi  людських
помислiв... Не зна?те, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина
сяйнiша за вашi ордени на мундирах...  А  чи  зна?те  ви,  що  пiд  вашими
стiльцями вже хита?ться й полум'янi? земля?"

   У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася  дуель.  Зустрiлися  двi  непримиреннi
сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн  не
схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами.
   За стiнами цi?? установи ? прихильники,  що  цiнують  волелюбне  слово.
Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може,  вже  чули
вiд донощикiв, та не знають, що носiй  його  сто?ть  перед  ними,  смiливо
дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв.
   - Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович.
   - Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою  i  глянув  запитливо  на
Фiлонова, який сво?м гострим поглядом хотiв  пройняти  наскрiзь  дуелянта.
Його  коротко  пiдстриженi  рижуватi  вусики   iнодi   ледь-ледь   нервово
посiпувались,  коли  мружив  очi,   приховуючи   в   них   налиту   вщерть
самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на
закам'янiлу  статую,  що  уособлю?   в   собi   непорушнiсть   монархiчно?
державностi з усiма ?? атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення.
   Вийшовши з губернаторсько? управи, Панас Якович ще  довго  вiдчував  на
собi його  погляд,  наче  дотик  чогось  холодного  й  колючого.  Хотiлося
одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань.
   Дома  зустрiла  Олександра  Михайлiвна   запитаннями   про   прийом   у
губернатора.

   - Чи не запрошував новий губернатор на бенкет?
   - Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього ? надiйний  помiчник,
якому вiн передоруча? i танцi, i чортиханцi.
   - Шкода.
   Тiльки увечерi, коли завiтав  Василенко,  поволi  розвiялися  непри?мнi
враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi  деталi
зустрiчi.

   - Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника  Фiлонова?
- запитав Василенко.
   - Не помiтити таку гидоту не можна.
   - То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти  витримав  неабиякий
iспит.

   - Витримав...

   * * *
   Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та  подi?  останнiх
тижнiв   не   сходили   з   думки.    Хотiлося    знову    зустрiтися    з
побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом,  дещо  розповiсти,
довiдатись про робiтниче  життя.  Адже  кiлькiсть  робiтникiв  залiзничних
майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям ново? колi? Полтава - Ки?в
через Миргород, Ромодан, Лубни.
   Люднiшою стала Куракiнська  вулиця,  що  вела  до  недавно  збудованого
Ки?вського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини,  миловарня  та
iншi пiдпри?мства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi.
   Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з  друзями,  по?здки
по губернi? не давали змоги здiйснити обiцянку  провiдати  Гната.  Та  ось
трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйно? по?здки, Панас Якович  зустрiв
його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши  давнього  приятеля.  У
виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме.
   -  Зустрiчаю  агiтаторiв...  З  самого  Харкова  прибули,  -   та?мничо
повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi.  Читатиме
агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон...
   На збори побратимiв Панас Якович  одяг  просте  вбрання,  що  мало  чим
рiзнилося вiд одягу майстрово? людини. Та й на руках  помiтнi  мозолi,  бо
часто  вистругував  щось  по  господарству,  орудував  рубанком,  сокирою,
пилкою, молотком.

   Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор,  середнiх
рокiв чоловiк з запалими щоками,  кучмою  чорного  волосся  на  головi,  з
iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини.
   Агiтатор   закликав   пiдтримувати   селянськi   заколоти,   допомагати
заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв.
   З великим iнтересом сприймали  повiдомлення  про  розвиток  страйкового
руху, а далi агiтатор витяг з  кишенi  газету  "Искра"  i  зачитав  статтю
Ленiна "Проект нового закону про страйки".
   Робiтники уважно слухали.
   За пропозицi?ю агiтатора  побратими  обрали  страйковий  комiтет,  куди
увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв.
   Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися  у  сво?й
поведiнцi й  розмовах.  Панас  Якович  читав  у  ?хнiх  обличчях  серйозну
задумливiсть, витримку. Чулися голоси:
   - Робочий люд не поставлять на колiна!
   - Звiсно, якщо ми клас, то значить сила...
   - Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянсько? бiдноти!

   - Дiждемося, що й пани губитимуть штани.
   - ?днатися треба.
   - Взялися за дiло, будемо стояти смiло.
   Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть.

   - Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову.  -  Не  перший  раз  я
виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про  те,  що
робиться зараз на селах скривавлено? Полтавщини, ви самi  зна?те.  Я  хочу
повiдомити, що в Полтавi вже понад  два  роки  живе  письменник  Володимир
Короленко... Гласнi мiсько?  управи  порушили  питання  про  привiтання  в
нашому мiстi письменника, який  вiдбував  багато  рокiв  заслання.  Голова
управи Трегубов звернувся за дозволом  до  губернатора,  а  той  заборонив
вiтати крамольного. ? така думка,  щоб  послати  когось  з  робiтникiв  до
Володимира Галактiоновича.
   - Якщо чоловiк сто?ть за правду, то треба...
   - Пошлiмо! - загомонiли робiтники.
   - Чесному хай буде честь.
   Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника.
   Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору.
Тут ще  стояли,  розмовляли.  Мирний  повiдомив,  що,  нарештi,  ма?  бути
здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському.
   - Шкода тiльки, що не на цiй горi  буде  красуватися  пам'ятник,  а  на
Протопопiвськiй вулицi.
   - Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято.
   Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула
розшаленiла пожежа.
   - Добре горить, - урочисто мовив Гнат.
   - Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй  загравi
щось нове, тривожне.
   Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись  з  тихими
зорями збентежено? ночi.
   Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали  на
пiвдень, ?х  супроводжувало  тужливе  виття  собак  та  розпачливий  галас
сполоханого гайвороння.


   * * *
   На запрошення групи лiтераторiв  узяти  участь  у  збiрнику  "На  вiчну
пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень
про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володi? англiйською мовою  та
сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на
Малосадову вулицю разом з Василенком.
   Короленко прийняв гостей у  свiтлiй,  просторiй  вiтальнi,  заставленiй
книжковими шафами. Панас Якович  подарував  йому  збiрку  сво?х  творiв  з
написом:  "Славному  писателю  земли  русской,  Владимиру   Галактионовичу
Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого  уважения.  Полтава.
1903 года".
   Зворушений подарунком, Володимир  Галактiонович  дiстав  iз  шафи  свою
повiсть "Без языка" i написав на нiй:
   "Панасу Мирному от искреннего  доброжелателя.  В.  Короленко.  1903  г.
Полтава".

   - Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн  до
Василенка.

   - Дозволено... Але не все гаразд.
   - Знову перешкоди?
   - Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив  головний  напис,
запроектований на пам'ятнику:
   "Рiдний край сво?му першому поетовi Iвановi Котляревському".  Написи  з
"Наталки  Полтавки"  та  шевченкiвського  послання   "На   вiчну   пам'ять
Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено  общерусское
правописание".

   - Дивно! - обурено вигукнув Короленко.
   -  Це  ще  не  все.  Мiнiстр  внутрiшнiх  справ  наказав   полтавському
губернатору не дозволяти виступiв i  привiтань  пiд  час  вiдкриття  мовою
народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов ви?хав за  кордон,
доручивши  вiце-губернатору  Фонвiзiну  та  ?пискому  Iларiону  виконувати
вказiвки Плеве.
   - Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати  пам'ятник
пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення.
Треба протестувати. Кричати  на  повний  голос!  Заборонити  рiдною  мовою
прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко  схвильовано  звiвся,
почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все  пiдпорядковане  законам
гноблення,  де  вiд  обраного  за  лакейську  убогодухiсть  академiка   до
чиновничка  найнижчого  рангу  прославля?ться  тиранiя  й  недоумство.   -
Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi кра?види з  обвiтреними
хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти  цей
багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на  оспiвування
в геро?чних поемах i романах. Мене хвилюють укра?нськi народнi думи.  ?хнi
невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей.

   - Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями  iнших
поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло...
   - Так... Коли  я  був  у  Америцi,  мене  вразила  популярнiсть  пiсень
Лонгфелло,  в  яких  заплямову?ться  американське  рабство.   Капiталiстам
байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв.
   - Зда?ться, найкраще розповiв про  це  життя  Лонгфелло  в  "Пiснi  про
Гайавату"? - запитав Панас Якович.
   - Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом.
   - Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в укра?нському  перекладi,  -
Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис.
   Короленко почав читати.
   Далi дiстав англiйський текст, звiряв з укра?нським перекладом.

   - Чудово, Панасе Яковичу! Лише  окремi  слова  треба,  на  мiй  погляд,
замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi.
   - За поради спасибi...
   - Де ви ма?те друкувати переклад?
   - У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського.
   - Кращого нiчого  й  вигадати  не  можна!  Iменно  в  збiрнику  пам'ятi
укра?нського нацiонального поета. Хай  звучить  свiтовий  перегук  великих
гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну.  Велике  дiло
ви робите...

   - Не вперше ми, наступники Котляревського, простяга?мо через океан руку
братерства  поневоленим  народам.  Нещодавно  Борис  Грiнченко   в   поемi
"Матильда Аграманте"  прославив  геро?чну  дочку  кубинського  народу,  що
вiддала сво? життя в боротьбi проти колонiзаторiв.
   - Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович,  труснувши
сво?ю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше  вiдвiдування  принесло
менi багато при?мностi. Хочеться разом  з  вами  подiляти  хвилювання,  що
тривожать усiх нас.  Отже,  про  час  вiкриття  пам'ятника  Котляревському
сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi.
   - Наше завдання поляга? в тому, щоб  вiдкриття  пам'ятника  вилилось  у
всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що  радi  були  б
перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт  благодiйства,  подiбного  на
те, коли ситi кидають iз свого столу  крихти  голодним,  а  самi  злорадно
потiшаються.

   - Ваша правда... Так було, так ?...
   - Але так не повинно бути... Святкування, на  мiй  погляд,  покаже  нам
непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також.

   - Я при?днуюсь до того табору, в якому будете  ви,  Панасе  Яковичу,  -
по-приятельськи потисли один одному руки.

   * * *
   У повенi подiй "i день iде, i  нiч  iде",  i  човен  вистражданих  мрiй
гойда? люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай...
   З наближенням свята вiдкриття пам'ятника  Котляревському  Панас  Якович
розсилав листи сво?м друзям i знайомим, запрошував прибути  в  Полтаву  30
серпня 1903 року. До Заньковецько? вiн писав:
   "Ясна Зоре нашого кону,
   Славетна панi-добродiйко,
   Марi? Костянтинiвно!
   Городяни запрошують Вас прийняти участь у  виставi  "Наталки  Полтавки"
пiд час святкування постанови пам'ятника нашому  славетному  письменниковi
Котляревському. До ?х запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре,
з низьким уклоном:  допоможiть  нам  вiдбути  наше  святкування,  як  воно
годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми  певнi,  що  Ваша
завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас сво?ю ласкою,  а
Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги  -
бачити рядом з такими талановитими  виставниками  "Наталки  Полтавки",  як
Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша  ясна
Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на  нашi
запросини, а славетний наш музика - Микола  Вiталiйович  Лисенко  пообiцяв
прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого
значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському...

   Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошу? до сво?? власно? хати, що хоч  i
далеченько вiд города  (на  3-й  Кобищанськiй  вулицi),  зате  серед  саду
зеленого, на пiдгiр'? пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити  Вас
i вiд спеки сонячно?, i вiд гаму та кiптяви городянсько?. При?здiть,  будь
ласка!
   До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко"
   Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi.
   - Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не  тiльки
нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi?

   - Бо менi  вiдомi  деякi  обставини  дiяльностi  Заньковецько?.  Прикрi
недомовленостi виникають у не? з Миколою Садовським. Може статися так,  що
цього разу доведеться слухати Наталку  у  виконаннi  не  Заньковецько?,  а
Лiницько?.

   - При?днуюсь до  твого,  Панасе,  листа,  бо  дуже  хочу  бачити  Марiю
Костянтинiвну в  нашому  домi,  -  неспокiй  бринiв  у  словах  Олександри
Михайлiвни.

   - Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю  Костянтинiвну  в  творчих
справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То
хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже  багато
рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбира?ться в колiзiях жiночо? душi.
   - Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна.

   - Так... ?? поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний
промiнь, торкаючись землi, розпорошу?ться барвами веселки. Такими я уявляю
гру й товариське слово одержимо? великим талантом акторки,  ?й  дано  силу
проникати в найпота?мнiшi куточки людсько? душi, особливо жiночо?.

   * * *
   Готуванням  до  свята  заповнювалось  усе  дозвiлля   Панаса   Яковича.
Розумiючи його  iсторичну  вагу,  вiн  збирався  використати  зустрiч  для
узгодження i координацi? багатьох заходiв у культурному життi. Раз  у  раз
надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до  Полтави.  Все
це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування  розпорошених  демократичних
сил укра?нсько? iнтелiгенцi?, що несла просвiток народним масам.
   Напередоднi  свята  пожвавився  рух  у   мiстi.   Прибув   переповнений
пасажирами ки?вський  по?зд.  Ще  ранiше  при?хали  гостi  з  Галичини  та
Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрi?ва  вiдбувалася
нарада членiв комiсi? по улаштуванню свята. В  нiй  взяли  участь  прибулi
представники з iнших мiст.
   Панас Якович приховував сво? хвилювання. Але збентеженiсть  його  гостi
читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.
   Рухливий,  енергiйний  Борис  Грiнченко,  що  прибув  з  Ки?ва,  гаряче
говорив:

   - Ми повиннi протестувати проти  заборони  рiдно?  мови.  Протестувати!
Всiма засобами протестувати!
   - Але як? - запитував Микола Андрiйович.
   - Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом  з'явитися  з  вiнками  i
влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко.
   - Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить,
коли голова зборiв  заборонить  комусь  промовляти.  Демонстративно  ма?мо
скласти свiй протест!
   Учасники наради завагалися.
   - Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. -  На  свято
прибудуть  i  нашi  друзi,  i  тi,  що  намагаються  надати   всiй   подi?
казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи  всi  перипетi?  в  готуваннi  до
свята, я зрозумiв, що тут вiдбува?ться зiткнення  двох  тенденцiй...  Я  б
сказав, зiткнення двох протилежних сил.
   - Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й  рiшучими,
- вдумливо й сердечне заговорив  Михайло  Коцюбинський.  -  Наше,  прибуле
сюди, чернiгiвське драматичне товариство настро?не радикально.
   - А може, нам досягти б яко?сь згоди? - обiзвався  представник  "Нового
времени" Горленко. - Шкода,  що  тут  нема  посла  вiденського  парламенту
Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду,  за  примирення  обох  тенденцiй.
Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..."
   - Не про  ту  згоду  йдеться  в  "Наталцi  Полтавцi",  -  Коцюбинський,
посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.
   - Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтрима? молодь! - вiв далi
Грiнченко. - На свято прибула й Леся Укра?нка. Вона  непримиренна.  З  нею
чернiгiвська  приятелька  Андрi?вська.  До  них  прислуха?ться  радикально
настро?на молодь.

   - Витрима?мо iспит...
   - Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У  пiднесеному  настро?
розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня  на  вулицях  купчилися
люди, насторожено походжали полiца?. Мiщани збиралися  до  кладовищенсько?
церкви. Тут дряхлий ?пископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим  часом  бiля
могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.
   Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з  ?пископом  рушили  до
пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн
з урядовими особами. Як  тiльки  Iларiон  обiйшов  з  кропилом  пам'ятник,
вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду,  щоб  стягти
покривало    з    пам'ятника.     У     вiце-губернатора     був     такий
урочисто-самовпевнений вигляд, нiби  вiн  хотiв  пiдкреслити,  що  недарма
якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль".

   Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а  на  постаментi
горель?фи: троянцi-запорожцi на чолi з Ене?м човнами вiдпливають у мандри,
сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля
не? пан возний.
   Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли,  нiби
переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий  спокiй  тривав  лише
кiлька  хвилин.  Делегати  рiзних  груп  вiнками  оточили  пам'ятник.   На
постамент зiйшов Борис Грiнченко i  голосно  зачитував  напис  на  кожному
вiнку:
   - Вiд письменникiв Ки?ва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне
слово"... Вiд Укра?нсько-руського наукового  товариства  у  Львовi...  Вiд
Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi ново? укра?нсько?
лiтератури,  славетному  автору  "Наталки  Полтавки"...  Вiд   львiвського
товариства  "Просвiта":  "Народному  просвiтителевi"...  Вiд   академiчно?
громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце
з неба ся?, тебе не  забудуть"...  Вiд  товариства  укра?нських  дiвчат  у
Львовi...
   Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi  голоси
лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте  й  грiзне
"Сла-а-а-ва-а!".

   Вiце-губернатор, ?пископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло  народне
свято...

   Почалось  урочисте  засiдання  мiсько?   думи   в   театральному   залi
гоголiвського  будинку.  Засiдання  вiдкрив  мiський  голова  Трегубов.  У
президi? зайняли мiсця й члени управи  губернiального  земства  з  головою
Лизогубом Федором Андрiйовичем.

   Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких  -
?пископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов.
   Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими.  Серед
них вiн пiзнав непримиренного Гната.
   Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну  телеграму
губернатора Урусова:
   "З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i  Байроном,  моя  думка
переноситься до любимо? вiтчизни, i, при?днуючись до святкування вiдкриття
пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашо? дорого?
Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню  мо?
поздоровлення".

   Ще тiльки дочитував голова привiтання князя  Урусова,  як  на  гальорцi
хтось роблено кахикнув. Панас Якович  пiзнав  -  так  кахикав  залiзничник
Гнат, коли хотiв висловити сво? заперечення. З прихованою усмiшкою в  очах
поглянув на Василенка. Раптово  почулися  аплодисменти  з  губернаторсько?
ложi, ?х пiдхопила президiя i дехто в залi.
   Пiсля запитання телеграми губернатора ?пископ Iларiон залишив  ложу.  В
його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того,  що,
мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з  усi?ю
офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з сво?ми  пiдручними.
Не криючи сво?? тривоги, туди  поглядав  Трегубов.  Вiн  надав  слово  для
довiдки про iсторiю побудови  пам'ятника  книгаревi  укра?нсько?  книгарнi
Маркевичу.
   Наступнi виступи жiнок  -  Олени  Пчiлки  та  ?фiменково?  -  викликали
пожвавлення в театрi. "На сторожi коло ?х поставлю слово!" - останнi слова
?фiменково? злилися з овацi?ю.
   Вiд губернiально? земсько? управи привiтання виголосив  голова  Лизогуб
Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким  незаперечним  пафосом,  нiби  давав
управителям вказiвки в якомусь iз  сво?х  ма?ткiв.  Слухаючи  його,  Панас
Якович похитав головою.
   - Чого ти, Панасе? - запитав Василенко.
   - Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув  на
ешафотi,   а   цей   нiби   грiхи   його   замовля?   сво?м    лiберальним
вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi  наш  друг,  член  та?мно?
"Унi?" Дмитро...

   - Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха.
   На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту  Романчук,
потрясаючи  сво?ю  сивою  чуприною,  вишколено   сипав   цiлими   жмутками
урочисто-патрiотичних   слiв.   Першим    зааплодував    йому    в    ложi
вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось  дошкульно  кахикнув.  Трегубов
посадив Романчука  в  президi?  поруч  з  головою  губернiально?  земсько?
управи.
   Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
   - Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко,  -  про  якого  Франко
сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала".
   Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова  Василя
Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука,  а
iнша, демократична, в особi Стефаника.
   Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову:

   - Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!

   Ще  виступали  галичани,   буковинцi.   Вiд   чесько?   громади   вiтав
Коварджик...

   Професор  Харкiвського  унiверситету  Сумцов  говорив  повiльно,   нiби
викладав сво? iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками:
   -  Не  бiдний  той  народний  грунт,  на  якому  могли   вирости   такi
спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський.
   Тiльки  ступив  на  трибуну  представник  Чернiгiвського   драматичного
товариства  Михайло  Коцюбинський,  як  голова   захвилювався,   зустрiвся
поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в  крiслi.  Фонвiзiн
не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав  загрозу  в  тому  поглядi.
Його чотирикутна постать нiби на?жачилась i набубнявiла.
   - З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте
й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс  з  попелу,  воскресло
знову i в устах батька нашо? укра?нсько? лiтератури  Iвана  Котляревського
гучно зазвучало по всьому свiту!..
   Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора,
який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи  загрозливi  стрiли  на  голову
зборiв.

   Пронеслись  бурею  оплески.  А  на  трибуну  виходить  Андрi?вська  вiд
Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в не? солом'яний  капелюшок.
Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна  усмiшка  -  дiвчина  швидко
привернула  увагу  слухачiв.  Вона,  позираючи  на  Лесю   Укра?нку,   яка
вiдповiдала ?й схвальним поглядом, почала:

   - Шановнi панове!
   Тут  сталася  несподiванка.   Трегубов,   зустрiвши   нищiвний   погляд
Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала.
   Голова дзвонить, не даючи промовляти.  Вiце-губернатор  пiдiйма?ться  з
крiсла, ще раз кида? грiзний погляд  головi  i  виходить  з  ложi.  Радник
Фiлонов  залиша?ться.  Вiн  зводиться,  тримаючись  за  ефес  шаблi,  наче
збира?ться придушувати чергове повстання.
   Зблiдлий  Трегубов  продовжу?  дзвонити.  Вловлюючи  хвилину,   дiвчина
настирливо знову:

   - Шановнi панове!
   Нарештi тремтячим голосом зверта?ться Трегубов:
   -  Панове!  На  цьому  урочистому  засiданнi  не  повинно  бути   мiсця
демонстрацiям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!
   З гальорки голосно-задирливо почулося  кахикання  i  розлiгся  визивний
смiх. А вiдтак знявся галас. Чулися вигуки:
   - Ганьба!
   - Дайте говорити дiвчинi!
   - Свободу дайте!
   Як хвиля пiд час прибою, прокотився по театру  рокiт  вiд  гальорки  до
залу.   Здавалося,   що   й   розвiшанi   на   другому   ярусi    портрети
Гулака-Артемовського,    Гребiнки,    Квiтки-Основ'яненка,     Костомарова
заворушилися. А Шевченко в срiбнiй  рамi  нiби  ожив  i  гнiвно,  заклично
поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дiвчинi.
   Знову калатав у повiтрi дзвiнком голова, не давав промовляти.
   На  сцену   швидко   пiдiйма?ться   харкiвський   присяжний   повiрений
Мiхновський. Галас спада?.
   - Менi доручено зачитати привiтання, написане тою мовою, яку вiдродив у
лiтературi Котляревський, - виразно говорить Мiхновський. - Якщо виступати
на святi Котляревського його ж мовою заборонено, то  я  забираю  текст,  а
привiтальну теку залишаю президi? зборiв, - кинув на стiл.
   Знову галас, дзвiнок голови. Мiхновський не сходить зi сцени.
   - Прошу, - продовжу? вiн, - записати в протокол засiдання мiй протест i
дати виписку для оскарження в сенат.
   - Правильно! - загули голоси.
   Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом,  мовляв,  що  ж  робити?
Дiвчина кида? i свою порожню теку на  стiл  президi?,  сходить  зi  сцени,
зустрiнута обiймами Лесi Укра?нки.  Пiдiйма?ться  чернiгiвський  повiрений
Шраг. Його висока  постать,  сивизна,  впевнена  мужня  осанка  справляють
враження.
   - Я пiдтримую законну вимогу повiреного Мiхновського  i  при?днуюсь  до
його протесту.
   Трегубов   нада?   слово   спiвробiтниковi    "Орловського    вестника"
Чоботарьову, сподiваючись якогось захисту.
   - Друзi! - почав Чоботарьов. - Ми прибули сюди з Орловщини  на  народне
свято. Нас обурю? таке становище. Я - орловець -  при?дную  свiй  протест,
погоджуючись з попереднiми ораторами!
   У залi не змовкали вигуки, ?х пiдтримувала гальорка.
   - Ганьба!
   - Дайте свободу ораторам!
   - Геть узурпаторiв!
   - Свободу дайте!
   Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кiлку.

   На сцену виходили один за  одним  представники,  що  мали  читати  сво?
привiтання. Вони демонстративно забирали тексти привiтань, а порожнi  теки
клали на стiл президi?.

   Першим пiднявся з мiсця Василенко, за ним Панас  Якович  та  Короленко,
демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й iншi.
   Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до
Лизогуба.

   Швидко театр  опустiв.  Горленко  неохоче  виходив,  невiдомо  до  кого
промовляючи:

   - Яку ж кореспонденцiю я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та
мирно треба чинити.
   Лише президiя залишалася за столом. А над нею висiв у позолоченiй  рамi
портрет iмператора, який байдуже дивився на опустiлий зал.
   На  вулицi  ще  купчилися  люди.  З'явилася  полiцiя,  щоб   "пресекать
демонстрацию" за вказiвкою вiце-губернатора Фонвiзiна.
   До Мирного пiдiйшов Короленко.
   -  Маю  з  вами  говорити,  Панасе  Яковичу.  -  Разом  пiшли  вулицею,
запрудженою збуреними людьми.
   Де групувалася молодь, почувся заспiв жiночих голосiв:
   Шалiйте, шалiйте, скаженi кати,
   Годуйте шпiонiв, будуйте тюрми...
   Пiсню пiдхопили десятки голосiв.  Залунала,  набуваючи  чимраз  бiльшо?
потужностi, мужня мелодiя, наче виривалися з обiймiв печалi слова й шукали
простору та волi.

   - Вперше чую таку пiсню, - звернувся Короленко до Панаса Яковича.

   - То галичани подарували ?? Котляревському. Незабаром появився  Фiлонов
на конi. З ним жандарми.  Фiнал  першого  дня  святкування  Котляревського
завершувався втручанням найлютiшого  чиновника  адмiнiстративно?  влади  в
губернi?. Будучи залежним вiд його свавiлля, голова мiсько? думи  Трегубов
вiдклав до наступних засiдань розгляд численних  привiтань,  ?х  поступило
росiйською мовою 208, укра?нською - 238 та  решта  чеською  i  французькою
мовами. Не  змогли  висловитися  на  святi  прибулi  гостi  з  Америки  та
?вропейських кра?н *
   * Пода?ться за матерiалами мемуарно? монографi? полтавського журналiста
Дмитра  Iваненка  "Записки  й  воспоминания",  1910,  Полтава.   За   цi?ю
монографi?ю наведено текст  вiтально?  телеграми  губернатора  Урусова  та
вмiщено данi  про  офiцiйну  частину  вiдкриття  пам'ятника  i  черговiсть
виступiв на урочистому засiданнi.


   * * *
   Художня частина свята вiдбулася 31  серпня  у  гоголiвському  музейному
примiщеннi поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з
перших iлюстраторiв "Ене?ди" художника Порфирiя Мартиновича, який  виконав
?х у студентськi роки, навчаючись разом з вiдомим Сергi?м Василькiвським у
Петербурзькiй  художнiй  академi?.   Тодi   студента   Мартиновича   палко
пiдтримував у  цьому  один  з  фундаторiв  Товариства  передвижникiв  Iван
Крамськой.  Тепер,  живучи  в  Костянтиноградському  повiтi,   престарiлий
Мартинович привiз дарунки свого таланту  на  свято,  де  його  зустрiли  з
великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через  проекцiйний
лiхтар iлюстрували дiапозитиви малюнкiв.
   Панас Якович  не  мiг  не  висловити  свого  прихильного  ставлення  до
художника - не тiльки iлюстратора, а  й  талановитого  побутописця.  Та  й
сво?м життям Мартинович нагадував багатьох  бездольцiв,  до  яких  виявляв
особливий iнтерес i спiвчуття письменник-реалiст.
   Лiтературно-художнiй   ранок,   присвячений   пам'ятi   Котляревського,
вiдбувався без представникiв  адмiнiстративно?  влади,  що  покладалась  у
цьому разi на пильнування та?мно? служби полiцейського управлiння.
   Вiдкрив збори Микола Садовський декламацi?ю:
   Сонце грi?, вiтер вi?
   З поля на долину,
   Над водою гне з вербою
   Червону калину;
   На калинi одиноке
   Гнiздечко гойда?, -
   А де ж дiвся соловейко?
   Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченковi
слова вiрша "На вiчну пам'ять Котляревському".
   Уривки "Ене?ди" чита? Михайло Старицький.  Довгi  сивi  вуса,  острiшки
гострих дорiдних брiв, пломiнь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей -
як той мандрiвник з Ене?во? ватаги...
   У перервi Панас Якович зустрiв Володимира  Галактiоновича.  Вiн  тримав
розгорнуту газету "Полтавский  вестник",  наповнену  з  початку  до  кiнця
статтями,  повiдомленнями  про  Котляревського  та  вiдкриття  пам'ятника.
Газета вiдкривалася статтею Бориса Грiнченка.
   -  Газету  не  можна  обвинувачувати  у  вiдсутностi   лiбералiзму,   -
посмiхався Короленко. - Ще нема й року, як почала  жити  в  Полтавi  перша
приватна газета, а успiхи наявнi...
   -  То  завдяки  енергi?  Дмитра  Iваненка.  Вiн  охоче  вмiща?  й   мо?
етнографiчнi нариси, - додав Василенко, що пiдiйшов до приятелiв.
   - Будете тут? - запитав Короленко, показуючи на повiдомлення в газетi:

   "31 серпня в ресторанi "Монголiя" вiдбудеться обiд для шановних гостей,
прибулих на вiдкриття..."
   - Завiтаю.
   - Зустрiнемося там...
   Пiсля перерви -  концерт.  Диригу?  Микола  Лисенко.  На  завершення  -
вистава "Наталки Полтавки"  з  участю  славетних  братiв  Карпенка-Карого,
Саксаганського, Садовського...
   Сталося так, як i припускав Панас Якович, - роль  Наталки  у  ювiлейнiй
виставi виконувала акторка Любов Лiницька.
   В ресторан "Монголiя" Панас Якович лише завiтав, бо поспiшав до себе на
Кобищани, куди  мали  прибути  приятелi.  Разом  з  ним  по?хав  i  Василь
Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в  серйозних  справах,  виконуючи
доручення Iвана Франка.  Така  розмова  вiдбулась  у  домашньому  кабiнетi
Мирного.
   - Маю особисте прохання до вас вiд Iвана  Яковича  Франка  i  звертання
нашо? Укра?нсько-русько? радикально? партi?, - почав Стефаник.
   - Я схиляюсь перед Iваном Яковичем i радий виконувати його прохання.

   - Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут,  у  Полтавi,
нашу радикальну партiю, як партiю переважно селянсько? демократi?.

   - Демократичнi й соцiалiстичнi  iдеали  радикалiв  менi  дорогi...  Але
партiя радикалiв - це сво?рiдне явище для
   Галичини... У нас розкриваються ширшi демократично-революцiйнi обрi?.
   - Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, ?дучи сюди,
мав намiр обов'язково  побувати  в  Петербурзi  i  зустрiтися  з  Максимом
Горьким, почути його живе слово. Радив менi  Франко  зустрiтися  з  ним  i
передати низький уклiн. Довiдався, що Горький десь ви?хав. Шкодую,  що  не
вiдбудеться сподiвано? зустрiчi.
   -  Передайте  Iвановi  Франковi,  що  його  прохання  виконуватиму,   -
повернувся Мирний до попередньо? розмови. - По можливостi  об'?днаю  групу
прихильникiв.

   - Це добре. Iнформуватиму Франка про наслiдки нашо? розмови...

   У  вiтальнi  вже  сходилися  гостi,  ?х  приязно  приймала   Олександра
Михайлiвна, знайомила з сво?ми дiтьми.
   - Це наш найстарший - Вiтя  -  одинадцять  рокiв  ма?...  Навча?ться  в
гiмназi?. I Мишко незабаром поступить туди. А Льоня  лише  почина?  буквар
гортати й малюнки вирiзу?...
   - Нi, не вирiзую... Татко заборонив, -  засоромився  хлопчик  i  закрив
обличчя материною спiдницею.
   - Бачите,  який,  -  смiялась  Олександра  Михайлiвна.  Забрала  дiтей,
вiдвела в дитячу  кiмнату.  Повернувшись,  сiла  за  фортепiано.  Полилися
мелодiйнi звуки. Гостi невимушено вторили:
   Ой що ж бо то та за ворон,
   Що по морi кряка??
   Ой що ж бо то за бурлака,
   Що всiх бурлак збира??
   - От i зiбралися бурлаки пiд твою покрiвлю, Панасе, в тво?  кобищанське
гнiздо, - Олена Пчiлка обняла Олександру Михайлiвну.
   - Дякую, друзi, за увагу... Прошу до столу.
   - Почекай, Панасе!  До  столу  ми  ще  встигнемо,  -  заперечив  Микола
Дмитрi?в. - Оце ми розмовляли з Ольгою  Петрiвною...  ?  така  думка,  щоб
органiзувати видання в Полтавi журналу i дати йому назву "Рiдний край".
   - Хороша думка. Я пристаю на таке дiло, - пiдтримав Михайло Старицький.

   - Коли про це  зайшла  мова  в  мо?й  хатi,  то  менi  належить  гаряче
привiтати друзiв.

   - I стати на чолi редакцi? журналу! - додав Василенко.
   -  Нi...  З  багатьох  мiркувань  належало  б  очолити  журнал   Миколi
Андрiйовичу як повiреному. Та й без Ольги Петрiвни не обiйтися.
   - Згода! - вiдповiла Олена Пчiлка. - Тяжка справа... Мине не один  рiк,
поки доб'?мося дозволу.
   - Не впадай, мамо, у сво? вагання! - обiзвалася Леся Укра?нка. -  Подi?
розгортаються... Може, околi? скоро отой шеф жандармiв...
   - Лесю, ти занадто оптимiстична й радикальна. Не так воно все  дi?ться,
- застерiгала мати.
   - Мамо, завжди я не мирюся з тобою.  Треба  дивитися  на  хiд  подiй  з
високих гiр, а не з тихо? долини... Запрошую все наше товариство до  себе,
в "Зелений гай", пiд Гадячем. Там я прочитаю сво? новi вiршi, поеми.
   - Та й на Драгоманову гору завiта?мо, - додала Олена Пчiлка.

   - Про таку подорож я давно мрiю, - погодився Мирний.
   Леся заграла на фортепiано, приспiвуючи:
   Смiливо, друзi...
   - Завжди вона щось вигада?,  -  хитала  головою  мати.  Ще  дужче  Леся
вдарила по клавiшах. До не? пiдiйшов Панас Якович, тепло, по-батькiвському
поклав ?й руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспiв.  На  верхiв'я
широкого ясновидства пiдiймала його нова сила.

   * * *
   Хата на Драгомановiй горi за тридцять лiт вiдтодi, коли зустрiчався тут
Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся  пiд
ношею  часу.  Покошлана  вiтрами  солом'яна  покрiвля  почорнiла,  мiсцями
взявшись зеленкуватим мохом.
   Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи ?? в сонця та  вкорочуючи
його лiтню орбiту. Застиглi в  та?мничих  передчуттях  сади  випромiнювали
щедроти  землi  пахощами  переповнених  щiльникiв  та  достиглих   плодiв.
Задумливо оглядали птицi  спустiлi  вiд  пташенят  гнiзда;  лише  безжурно
юрмилися горобцi, розсипаючи дрiбнодзвонне цвiркотiння по городах, тинах i
деревах. Стоячи на однiй нозi, лелека мудро  вимiрював  простори  далекого
лету.
   Олена Пчiлка сiла на призьбi пiд навислою стрiхою.
   - Тут я, - мовила, - ще  дiвчинкою  колись  ранками  вигрiвалася  проти
сонця... Примощуйтесь, друзi, де хто може.
   - Недаром тебе  брат  Михайло  прозвав  Пчiлкою.  Можеш  i  на  карнизi
присiсти, - Панас прилiг бiля призьби на зiв'ялiй травi.
   Гостi  розташувались  коло  столика,  чепурно   застеленого   вишиваною
скатертиною.

   - Пригадую цю  скатертину  дуже  давно,  -  поважно  обiзвався  Михайло
Старицький, сiдаючи на трухлявий пеньок. Бiля нього знайшов собi  мiсце  i
Микола Лисенко.

   - Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А вiн по?хав у чужi
кра?, залишивши скатертину в цiй хатi.
   Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
   -  Пригадую,  як  ми  на  цьому  подвiр'?  зустрiчалися.  Скiльки  тодi
райдужних надiй плекалося в наших молодих серцяхi Принiс оце сюди  я  сво?
пошарпане серце, що вже наче мохом  у  грудях  поросло,  -  крiзь  iмлисту
поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче вiн
намагався виглянути з минувшини в майбуття.
   - Михайле Петровичу! Голос серця переда?ться поколiнням. Пригаду?те, як
ви закликали колись нашу молодь до  працi...  "На  вас,  завзятцi-юнаки...
кладу найкращi гадки", - Леся обняла Старицького.
   - Спасибi, доню, що не забува?ш доброго. Але пiдтято нашi крила.  Несем
стражденницький вiнець.
   - Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?
   - Мамо! ? кому  перейняти  вогонь  сердець.  Вiн  незгасний,  як  iскра
Прометея, - Леся випросталась, мов розквiтла мальва.
   - Тобi все зда?ться таким, Лесю, як у казцi.  А  ми  дивимося  на  свiт
очима достиглими й бачимо глибше.
   - Розквiтнуть троянди червонi колись там, де тепер ставлять шибеницi...

   - Доки розквiтнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, -  Олена
Пчiлка сумовито дивилася на Лесю.
   - Iсторiя поведе на шибеницю тиранiв, гнобителiв думки вiльно?, честi i
правди. Вiтер революцi? змете шибеницi!
   - Лесю, страшить мене той вiтер революцi?.
   - Вiтер... То наш вiтер. Вiн розвi? тумани. Хай собi вi?!  Тверда  рука
напина? вiтрила!
   - Ти невгомонна, як той рвучкий вiтер.
   - Так. Його Михайло Петрович назива? боревi?м... "Смiло глянемо в  вiчi
боревiю та змiрку?мо усе  розумом"...  Так,  зда?ться,  сказано  у  вашому
вiршi, Михайле Петровичу?
   О, скiльки бiд, розрад i катування
   На тiм шляху тернистiм я дiстав -
   За серця жар, за вибухи змагання,
   За сiянку мо?х питомих мрiй,
   Сподiванку народного пробудка!
   Не раз мене всипав наклепiв рiй... -
   Старицький опустив на груди голову.
   - Я подiляю, друже, тво? хвилювання. Разом несли  ми,  як  ти  говориш,
отой "стражденницький вiнець". Ти  в  поезi?,  а  я  в  музицi.  -  Микола
Вiталiйович замовк, збираючись з думками. -  Породженi  струнами  звуки  -
вiчнi.  Вони  нескоримi,  бунтiвливi.  Коли  хочете  знати,  то  музика  ?
найреволюцiйнiшим виявом людського духу.  Музика  може  покоряти  серця  i
вести людей на звитяги. Народ, що втiлив себе в музицi, безсмертний. Як ти
дума?ш,  Панасе?  Знаю  тебе,  як  поклонника  Бетховена.  Вiн  у   музицi
проголосив визволення людини вiд приниження ??, поширив горизонти  вiльно?
художньо? мислi... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
   - Дивлюся, як виблиску? проти сонця хвиля на Пслi. Тече вiн...  Тече...
I хлопцем був я, тiк... I тепер з посивiлою головою прийшов  сюди,  а  вiн
усе тече, вiдмiряючи час сво?м невпинним плином.
   - Хочеться полинути за тим плином у невiдомi, незнанi свiти! -  вкинула
Леся.

   - Ти велика мрiйнице, Лесю!  Все  тобi  кудись  линути,  забиратися  на
високi гори... А менi зда?ться, що й з цi?? Драгоманово? гори далеко можна
сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! -  хвилювалась  Ольга
Петрiвна. - Тут Михайло Драгоманов плекав сво? найкращi мрi?.
   - I понiс ?х у далекий свiт... Я  шаную  свого  дядька...  Але  те,  що
плекав вiн у сво?х мрiях, ? пройденим шляхом. Зараз новi часи... Новi сили
дiють у суспiльствi!
   Я на гору круту крем'яную
   Буду камiнь важкий пiдiймать
   I, несучи вагу ту страшную,
   Буду пiсню веселу спiвать.
   - Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зiрвалася в провалля.
   - Не бiйтеся, мамо! Один смiливець розiб'?ться, а його вчинок  породить
тисячi ще завзятiших мандрiвникiв на високi гори вселюдського  прогресу!..
Схиляюся перед тими, що на сво?х знаменах написали гасло: "Пролетарi  всiх
кра?н, ?днайтеся!"

   Панас Якович пригадав збори залiзничникiв, коли агiтатор  зачитував  ?м
ленiнську "Искру".
   -  Вогонь  тво?х  речей,  Лесю,  зiгрiва?  мо?  серце.  Приходять  новi
поколiння, приносять з собою молоду силу, новi iдеали. Iде той час, що про
нього мрiяв Шевченко:
   I день iде, i нiч iде,
   I, голову схопивши в руки,
   Диву?шся, чому не йде
   Апостол правди i науки?
   - Хай гряде! До дна вип'?мо наповнений келих, - Старицького не  залишав
давнiй артистичний хист. |
   - Краще даваймо пити чай, - перевела на iнше Оленi Пчiлка.
   Гостi  розташовувалися  пiд  розлогими  вербами.  Пожовтiлими  стернями
стеляться лани. По них сонячнi плями котяться, вириваючись з обiймiв хмар.
А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо i земля  злилися  в  неосяжнiй
повенi просторiв.


   * * *
   Принiс сюди найсвятiшi поривання душi. Пройшовши крiзь грозовi  буревi?
днiв, зупинився тут, на  цiй  рiднiй  горi,  де  залишив  юнь  i  мереживо
весняних марень. Наче пiлiгрим пiсля тяжко? подорожi, зупинився  на  межi,
до яко? привела уява в шуканнях дивно? кра?ни заповiтних мрiй i видiнь.
   Зiв'ялий ромен стелився по стежцi, шурхотiв пiд ногами,  обдаючи  давно
знайомими пахощами степового роздолля.  Впивав  ?х,  тамуючи  жагу.  Як  i
колись, шастали з-пiд нiг коники-стрибунцi, наче вiтали прибуття гостя  до
берегiв кришталевоводого Псла.

   У замрiянiм забуттi простував зарослою стежкою, якою  не  раз  ходив  у
молодi роки. Тихо присмерками обволiкався Псьол. Ще щiльнiше горнулася  до
нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гiллясто? яблунi.  Пiшов  i
тепер. Вiддаля пiзнав постарiле дерево. Ще пишнiше воно розпустило  гiлля,
вкрите вересневою позолотою.

   Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промiнням обвiтрену хатину бiля
яру. Здавалося, от-от з не? вийде дiвчина з коромислом  на  плечi.  Чекав,
наче вiрив, що трапиться чудо. Хотiв вiрити. Хотiв на мить повернути давнi
роки i вiддати ?м незгаслий трепет свого серця.
   Нiби зачарований, пiдходив ближче.  Вiд  хати  повiяло  пусткою,  з-пiд
стрiхи випурхнули кажани, жалiбно  заскiмлили.  За  причiлком  щось,  наче
ведмiдь, заволохатилось. Пiдiйшов ближче i побачив,  що  то  сидiв  старий
скоцюрблений дiд. Привiтався, запитав...
   - Гай-гай, чоловiче добрий, - сплеснув руками дiд. - Давно хата пусткою
сто?ть, наче заклята. Люди обходять... А менi байдуже... Пасу ото  овечат,
то треба ж десь i присiсти, хоч у поганенькому затишку. А що сичi водяться
в пустцi,  то  до  того  звик.  Вони,  як  малi  дiти,  плачуть.  Все-таки
обзива?ться щось живе. Плачуть вiдтодi, як прибилась  сюди,  до  колишньо?
материно?  хати,  безталанна  вродливиця...   Зда?ться,   Галею   звали...
Прибилася пiсля довгих блукань. Не застала живою матерi... Було  це  люто?
зими. Тут i околiла, замерзла пiд рiдною хатою. Хрещений  люд  зiйшовся...
Поховали бездомницю... Вiтер i могилку розвiяв. Там, пiд яблунею...
   - Дiдусю! Не говорiть бiльше, не говорiть!...
   - Якщо не говорити, то й не буду... -  Дiд  погнав  овечат.  -  Бришки,
бришки до двору, куцохвостi!..
   Стояв, як очманiлий. Якась  невидима  сила  нiби  заворожила  на  цьому
мiсцi. Де поруч яблунi красувався колись широким  листом  кучерявий  клен,
тепер чорнiв пеньок. Сiв на нього...
   Темiнь поволi кутала околицi, занурювалась у густi вiти.  Тихо  ронився
на землю шелест разом з падаючим зрiдка листом.
   Мiсяць сходив, як i колись. Лише  тепер  його  промiння  сiяло  холодну
луску по землi.  Зорi  одна  за  одною  запалювались  у  бездонному  небi,
посилаючи приязну усмiшку й тихi сльози...
   Сидiв, нiби чекав  когось...  Та  хiба  можна  повернути  минуле?  Хiба
трухлявий пеньок вiд клена вiзьметься знову зеленими кучерями?
   Пiтьма ночi трепетно голубила в сво?х обiймах землю. Полином  пропахлий
вiтерець шепотiв нескiнченну казку. В срiбному  маревi  гойдалися  тумани,
колихаючи пiсню...

   Стелися, барвiнку, низенько...
   Хто спiва? ??? Чий голос в'?ться над цими зачарованими просторами?  Яка
вродливиця вторить недоспiвану колись пiсню? Це ж ?? улюблена  пiсня.  Яка
дiвчина тепер голубить ?? сво?м звабливим голосом? I куди,  якими  шляхами
чи роздорiжжями понесе вона цю пiсню, щоб вiдiрвати вiд серця i  кинути  в
невiдомi свiти? Зринали у спогадах болi, як каламуть.
   Перекликалися пiвнi... Так само, як i колись. Лише тодi викликали  жаль
за вкороченням ночi, а тепер нiч здавалася нездвижною, завороженою.  Тепер
i сичi плачуть, як осиротiлi бездольцi... Стривай!  То  вони  розповiдають
билицю...
   Про що вона марила в останньому снi? Яку  тривогу  принесла  до  рiдно?
хати? В думках зринали фрагменти для останньо? частини роману "Повiя".
   "Сон колише ??, наганя? ще бiльше забуття. Це зразу наче що по  зашийку
?? трiснуло, аж кинулась вона, посипали iскри з очей - i... диво...  перед
нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом  горять
зеленi поля пiд тим сонячним  свiтом,  пташки  спiвають,  летючi  метелики
в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить  по  полю,  по  котрому
поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда  молодий
та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чи? се  поле?"  -  пита
вона прохожого шляхом чоловiка. "Тво? поле", - каже  той,  скидаючи  перед
нею шапку... I от з усiх сторiн, з  усiх  кра?в,  з-за  густо?  пшеницi  i
високого  жита  почали  витикатися  дiвочi  i  жiночi  голови,   гладенько
причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у ?х рум'янi, очi яснi та тихi... I всi
кинулися до не?. "Ось  наша  мати!  Ось  наша  мати!  Пiдтомилася,  бiдна.
Вiзьмемо ?? та донесемо до хати". I, пiднявши на  руки,  молодi  та  дужi,
понесли ?? полем. Широким шатром розстила?ться над нею небо син?, по  йому
нi плямочки, нi хмарочки,  хiба  де  чорною  точкою  тремтить  жайворонок,
сиплючи свою пiсню на землю..."
   Нiби вiдбулася ще раз зустрiч з незабутньою людиною. Здавалося, виконав
свiй обов'язок...

   * * *
   На прощання знову зiйшлися бiля хати, завжди радо? гостям.
   Микола Вiталiйович зняв кобзу з верби.
   - Хто може тримати закутою в нiмотi гармонiю, що ?? породжують життя  i
мрi?? Якщо людська рука не торкатиметься до цих струн, то вiтер  бринiтиме
ними, розбуджуючи сплячих i  заскнiлих!  Не  знаю,  який  бог  змайстрував
багатострунну лiру. Але вiрю, що той бог був сином самого сонця. - I почав
перебирати струни.

   Звуки обiймалися з гнучким рясновiттям, гойдаючись у сонячнiй позолотi.
Сонце горнулося до задумливого обрiю, ?днаючи сво? промiння  з  достиглими
пахощами вересневого надвечiр'я. Уронили з пiднебесся  ледве  чутний  клич
дикi гуси. Старицький звiвся, простягаючи благальне ?м услiд руки.
   - Гуси! Гуси! Повернiться! Не вiдносьте  на  сво?х  крилах  у  безвiсть
наших рокiв. Вернiться з ними разом. Хай ще  раз  упадуть  на  нашi  плечi
пережитi негоди. Вернiться! Благаю вас, гуси! -  Вiн  нагадував  древнього
сивого вiщуна, що закляк у заклинальнiй позi. - Гуси! Гуси!  Не  зважа?те?
То летiть на вiльнi простори! Несiть у майбуття нашi печалi, нашу  тривогу
й мрi?.  Несiть  щастя  для  тих,  хто  народжу?ться.  Хай  зустрiча?  вас
надхмарне сонце, вiтайте його вiд нашого поколiння, вiд нашо? землi!
   Замовкнувши, вiн ще стояв нерухомо, нiби чекав чогось, ще  неопiзнаного
в життi. Здавалося, древня сила пiдiймала його на височiнь того лету,  щоб
оглянути далi. Наче вiки розкривали сво? дверi, з яких виходили  тiнi,  що
увiнчали безсмертям цi  простори.  Оглядаючи  ?х,  стояв  колись  на  горi
древнiй князь, сво?ю сивою мудрiстю зважуючи пересторогу  вiд  половецьких
руйнiвних набiгiв. Виходив на цю гору козацький лiтописець  Грабянка,  щоб
далi окинути зором землю й увiчнити ?? сво?ми думами.

   Минають днi, минають ночi, стираючи гранi  столiть,  i  сходяться  сюди
дiти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедро? душi...
   Вiками  потомлене  сонце  лягло  на  вiдпочинок.  Синьою  кире?ю  земля
постелила йому постiль i сама готувалася до  сновидiнь.  Далеко  за  Пслом
раптово спалахнула пожежа, наче хто  присвiчував,  щоб  не  заблудитися  в
пiтьмi далеких дорiг.

   - Горить там, де й колись, пригадую, горiло, - роздумливо  мовив  Панас
Якович.

   - Знову горить? Який жах! - Ольга Петрiвна злякано дивилась, як темними
звоями стелився дим.
   - Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гнiву!  -  Леся
випросталась. - Продовжуйте грати, Миколо Вiталiйовичу!
   - Я граю, коли наструню?ться моя душа.
   - Хай бринять натягнутi струни! В музицi ви продовжу?те  сторiнки  мого
"Вавiлонського полону".
   Старицький все ще стояв у благальнiй  застиглiй  позi,  наче  в  бронзi
литий. На його розкосмачених вусах  повисли  росистi  краплинки,  виграючи
переливами рожевого перламутру.
   Микола Вiталiйович гучнiше  вдарив  по  струнах.  Звуки  покотилися  по
гнучкому срiблолистю верби, викрешуючи iскри,  що  стелилися  по  зiв'ялiй
травi.

   * * *
   Не квапився повертатися  до  Полтави.  Службовi  справи  затримували  в
Гадячi...

   Як  завжди,  перебуваючи  тут,  заглянув  i  до  колись  рiдно?   оселi
Рудченкiв. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичiв.
   Коли ж ви?хав уже з мiста, то думками ще не розставався з  ним.  Просив
фурмана не гнати швидко коней,  оглядав  давно  знайомi  га?,  байраки  та
плеса. Кра?види викликали милi  спогади.  Нiби  знову  поверталися  забутi
пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучо? юностi.
   Та поволi виривалася думка з обiймiв минулого  й  ластiвкою  закружляла
над рiдною оселею. Старшi сини десь уже в школi. А менший - з Олександрою,
дома. Але чому вона була такою засмученою,  коли  випроводжала  в  дорогу,
нiби крила якiсь та?мницi. I ранiше помiчав нервування дружини, але не мiг
дати ради. За останнiй час, особливо пiсля губернаторського бенкету,  вона
виявляла  розгубленiсть,  часом  впадала  в  мовчанку.  Тодi  прозорi  очi
вкривалися серпанком смутку.  Перестала  грати  на  фортепiано.  Але  кого
винити в цьому? Може, справдi вiн винен у ?? нервуваннi?  Iнодi  бачив  ??
заплаканою. На запитання не вiдповiдала або  обмежувалася  стислим  "так",
"минеться".
   А праця по службi весь час  збiльшувалася,  до  того  ж  творчi  задуми
забирали все дозвiлля. Iншi чиновники справдi бiльше вiддавали часу  сво?м
дружинам. Картав себе i забiгав думкою  до  кобищанського  будинку,  хотiв
цього разу найтеплiше зустрiти  дружину.  Везе  ?й  вишиванi  червоним  та
чорним подарунки. Хочеться побачити в  ??  мрiйних  очах  тиху  радiсть  i
послухати гру на фортепiано. Роздумами скорочувався нудний шлях...
   Ось i Полтава. Сутiнками крилися вулицi, коли прибув до власного  дому.
На порозi зустрiла няня. З виду побачив - щось сталося.
   - Олександра Михайлiвна де? - тривожно, запитав.
   - По?хали...
   - Куди?
   - Сказали, що в Карлiвку до Шейдеманiв.
   - До Шейдеманiв?!
   Вибiгли дiти, обiймали батька.
   - Мама по?хала... Мами нема дома, - розпачливо повторювали.
   Сiли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти сво?? схвильованостi,
розважав дiтей. А коли мимохiдь поглядав на стiлець за столом,  де  завжди
сидiла Олександра, то дiти, вловлюючи неспокiй батька,  переглядалися  мiж
собою.

   Коли всi поснули,  Панас  Якович  пiдiйшов  до  фортепiано.  Воно  було
розкрите, ноти не прибранi
   Ще довго сидiв у кабiнетi. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова:

   Минають днi, минають ночi,
   Шелестить пожовкле листя.
   За вiкном справдi  тоскно  шелестiло  листя,  а  над  верхiв'ями  дубiв
незрадливо сяяли зорi.
   Не дай спати ходячому,
   Серцем замирати
   I гнилою колодою
   По свiту валятись...
   Благальне звучали слова Кобзаря, наповнюючи болем невсипучi думки.

   * * *
   Лагодився ви?хати в Карлiвку, щоб вiдшукати Олександру.  Але  з  кожним
днем обтяжували службовi справи. Якась лихоманка потрясала  урядовi  кола,
приносячи недобрi вiстi з Далекого Сходу.
   В Полтавi лютував Фiлонов, а iм'я мiнiстра  внутрiшнiх  справ  генерала
Плеве звучало з кожним днем погрозливiше. Чиновники  ладнi  були  молитися
шефу жандармiв. Ширилися  чутки:  "Плеве  заборонив",  "Плеве  попередив",
"Плеве дав наказ". Були такi, що мовчали  при  згадцi  високо?  особи  або
хмурили чоло. Чимало знаходилось i тих, у кого гнiвом  наповнювалися  очi,
коли заходила розмова про всеросiйського сатрапа.
   Плеве до того наводнив  мiсто  жандармами,  справниками,  що  ?х  стало
бiльше, нiж книжок у книгарнях.
   Не минула ласкаво? уваги шефа жандармiв демонстрацiя пiд час  вiдкриття
пам'ятника Котляревському. Над Полтавою, як i над усi?ю кра?ною,  нависали
зловiснi хмари. Це помiчав Панас Якович i по роботi в казеннiй  палатi,  i
по запроваджуваному цензурному режиму.
   Генерал-губернатор Урусов пiдозрiлiше й  суворiше  потав  ставитися  до
робот службовцiв у державних установах, вбачаючи всюди крамолу,  навiть  у
дiяльностi  земства.  Вiн  запроваджував  суворий  нагляд  за   службовими
особами. З цi?ю метою давав необмеженi повноваження Фiлонову, вокладаючись
на його тверду руку й жандармську вправнiсть.
   З  дня  на  день  чекав  Панас  Якович  прийому  в  губернатора.  Пiсля
перебування в Полтавi мiнiстра  Плеве  князь  Урусов  став  жорстокiшим  i
роздратованiшим.

   Повертаючись пiзно з роботи, Панас Якович знаходив утiху в зустрiчах  з
сво?ми друзями. Найчастiше заходив до нього Василенко. З ним  зустрiчав  i
рiздвянi  свята.  Вперше  довелося  святкувати  без  дружини.   Олександра
Михайлiвна не поверталася з Карлiвки.
   - Вiкторе Iвановичу, - звертався до друга, - роздiли мою самотнiсть  на
свята. Разом поколяду?мо.
   - Добре. Я можу запросити таких колядникiв, що й земля пiд ними загуде.
Вдаримо, як циган рядном, лихом об землю. А тим часом все перетовчеться та
перемелеться...
   Ще нiколи в Панасову хату на Кобищанах не сходилося стiльки колядникiв,
як цього року. Стiл у вiтальнi було  густо  заставлено  ?жею  та  напоями.
Колядували у дворi, пiд вiкнами й у вiтальнi.
   Славили в колядках господаря, бажали щастя всьому роду. Завiтала  разом
з колядкою в хату  немеркнуча  краса,  в  якiй  ?дналися  дарована  землею
родючiсть з вродою й честю людини.
   Вiктор Iванович органiзував з колядникiв добiрний  хор  ?  сам  керував
ним. Усю вiтальню заповнили спiваки. Вiд дотепiв, смiху аж  трусився  весь
будинок.

   Змагалися спiвами дiвчата з парубками. Прославлялася врода,  хоробрiсть
у козацьких походах, висловлювалися сподiванки щасливих зустрiчей.
   Ой добрий вечiр, пане господарю!
   Радуйся, ой радуйся, земле!
   Вимiтай двори, застилай столи!
   Клади калачi з яро? пшеницi!..
   Буде до тебе три гостi разом.
   Привiтання гостей розчулило Панаса  Яковича,  ?  вiн  уважно  вловлював
слова колядки, як тривожну передвiстку.
   Що то перший гiсть - тепле сонечко,
   А другий же гiсть- ясний мiсяченько,
   А ще й третiй гiсть - зоря ясная...
   Саме в цей час розкрилися  дверi  вiтальнi,  й  ввiйшла  вся  заснiжена
Олександра Михайлiвна. Вона здивовано зупинилась. Колядники продовжували:

   Ой добрий вечiр, добрий вечiр...
   - Мамо! Мамо! - кинулися до матерi дiти. - До нас коляда прийшла!

   Наче зачарована несподiваним сном, Олександра стояла,  не  рухаючись  з
мiсця.

   - Прибула? - тамуючи докором радiсть, обiзвався Панас  Якович  i  почав
здiймати з не? заснiжений кожушок.
   Колядники продовжували спiви. Хвилину слухала Олександра, а потiм  сiла
за фортепiано i взялась добирати мелодiю  колядки.  Тодi  ще  злагодженiше
зазвучали голоси. Панас Якович не  вiдривав  свого  погляду  вiд  дружини.
Збуджене пiсля морозу лице пашiло, як колись, коли вперше слухав  ??  гру.
Пiдiйшов, нiжно поклав руку на плече. Колом обступили  дiти,  зазираючи  в
обличчя матерi.
   Нова радiсть стала,
   Як на небi хвала...
   - Нова радiсть... Пiзнаю ??, - тихо, як молитву, шепотiла Олександра.


   * * *
   Кожен день нового року приносив тривожнi вiстi. Нарештi мала  вiдбутися
зустрiч Панаса Яковича з генерал-губернатором. Всеросiйський жандарм Плеве
лютував. Частiшали арешти, ув'язнення без суду.
   Кожного дня Панас Якович переглядав оголошення й офiцiйнi  повiдомлення
в "Киевлянине", звертаючи увагу на загострення вза?мин з  Японi?ю.  Газета
за 29 сiчня 1904 року привернула увагу оголошенням  про  виступи  в  Ки?вi
трупи Саксаганського й Садовського.  Сповiщалося  про  вистави  .п'?с  "По
ревiзi?", "Запорожець за Дуна?м" та про черговий бенефiс Карпенка-Карого в
комедi? "Хазя?н". Радiв за свого побратима.
   Перегорнувши сторiнку "Киевлянина", прочитав:
   "ВЬIСОЧАЙШИЙ МАНИФЕСТ..."
   У ньому сповiщалося про початок вiйни з Японi?ю.  Тяжкi  думи  облягли,
розтривожили Панаса. Нiчого не сказавши дружинi, поспiшив на службу.
   Тепер  робота  в  казеннiй  палатi  стала  ще  напруженiшою.  Прийом  у
генерал-губернатора  було  вiдкладено.  Увагу  князя  цiлковито   полонили
невiдкладнi справи мобiлiзацi? та во?нних поставок. З кожним днем ширилися
чутки про поразки росiйського флоту, про загибель  "Варяга",  про  блокаду
Порт-Артура. Газети стримано повiдомляли про фронтовi подi?,  якi  глибоко
хвилювали кожного громадянина. В мiському парку вечорами  зазвучали  тужнi
звуки вальса "На сопках Маньчжурi?", що супроводився iнодi приспiвом:
   I плаче народ, проклина? вiйну.
   Прокляття вiйнi, прокляття вiйнi."
   У цих звуках хрипiла, захлинаючись, вся микола?вська iмперiя i стогнали
поневоленi народи.
   Тривожно  минали  першi  мiсяцi  вiйни,  всюди  точилися  розмови   про
Порт-Артур. Почали прибувати ешелони  з  пораненими,  а  з  ними  ширились
прокляття. Арештантськi роти на  Сiннiй  площi  переповнювалися  людьми  в
сiрих халатах.
   Розливалися плеса  Ворскли,  а  над  ними  стелились  риданнями  дiвочi
веснянки. Ринула повноплинно вода, миючи корiння дубiв та  зiтхаючи  серед
урвищ.

   На раннiх зорях уставали люди, чекаючи нових  повiдомлень,  а  вечорами
прислухалися до веснянок, бо найправдивiший голос кри?ться в пiснi. Про це
не раз Василенко говорив Панасу Яковичу.
   Разом вони сумували, коли одержали звiстку  про  наглу  смерть  Михайла
Старицького  27  квiтня  1904  року.  По?хав  хоронити  побратима   Вiктор
Iванович, а Панас не змiг з ним подорожувати, бо вiдповiдальнiй  службовiй
особi ви?здити можна лише за дозволом  генерал-губернатора.  Князь  Урусов
тримав на мiсцях усiх чиновникiв губернi?.
   Що робити? Ви?хати нелегально, на кiлька днiв  залишивши  роботу?  Тодi
посипляться доноси та?мних агентiв, i справа дiйде до самого невблаганного
й жорстокого блюстителя порядкiв iмперi?  мiнiстра  Плеве.  А  це  ж  його
при?зду разом з iмператором Миколою чекав з дня на  день  губернатор.  Вся
явна i та?мна жандармерiя готувалася до цi?? подi?,
   Кiлька днiв Панас Якович ходив засмучений  пiд  враженням  звiстки  про
смерть друга i  побратима.  Минув  лише  рiк,  як  зустрiчався  з  ним  на
вiдкриттi пам'ятника Котляревському. Журбою повилося серце.  Пригадувались
слова написаного Михайлом того ж року вiрша:
   Ох, тяжко! Пiд гнiтом пошарпане серце холоне,
   Зда?ться, що я, i брати, i все рiдне у морi
   кривавому тоне,
   А зверху ще давить якась невмiркована сила.
   Невже пiд ногами у мене чорнi? розкрита могила?!
   Пiсля служби блукав навмання вулицями. Зустрiв молоду жiнку  в  жалобi.
Очi заплаканi. Навiть зупинився. Але  жiнка  тоскно  пройшла  повз  нього,
понесла свою журбу за рiдним, що загинув десь на сопках Маньчжурi?.
   А в парковi ридально звучав мотив вальсу:
   Прокляття вiйнi, прокляття вiйнi...
   Стелилося те прокляття вiдгомоном аж на плеса,  перегукуючись  з  ледве
чутним квилiнням журавлiв...
   Повернувшись додому, усамiтнився в кабiнетi.  Не  давали  покою  думки,
заповнюючись  мотивами  реквi?му  на  смерть  друга.  Писав:   "Не   стало
невсипущого трудiвника  на  нашiй  лiтературнiй  нивi,  котру  вiн  немало
збагатив  сво?ми  коштовними  перекладами  i   самостiйними   талановитими
творами. Не стало щирого робiтника задля розвою нашого кону, що  допомагав
пiднести його високо угору не тiльки сво?ми мистецькими працями,  а  й  ще
сво?м хистом вишукати дотепних людей до того дiла, зводити  ?х  до  гурту,
обминути деякi припони та заборони. Не стало гарячого поборника  за  добро
та поспiх свого народу, за його мову та пiсню, за  всi  тi  вiками  нажитi
духовнi ознаки... Великий жаль пройма?  наше  серце,  що  неминуча  смерть
вирвала мiж. нас таку значну задля всього нашого краю силу i  зя?  на  нас
сво?ю чорною  домовиною"  *.  Заадресовував  листа  шанувальникам  пам'ятi
Старицького.
   * Панас Мирний. Зiбр. творiв: У 7 т. - К., 1971. - Т. 7. - С. 509. 549


   * * *
   Розмови про подi? на  Далекому  Сходi  ширились  у  мiстi  й  знаходили
вiдгуки на селах. Навiть повiтря наснажувалося задухою передгроззя.
   На початку травня на Полтавщину  прибув  сам  iмператор,  щоб  пiднести
пiдупалий дух  вiрнопiдданства.  Iмператора  супроводжував  великий  князь
Олександр Михайлович та неодмiнний супутник у "небезпечних" по?здках  його
величностi шеф жандармiв Плеве.
   За iмператором всюди слiдував генерал-губернатор Урусов. При нагодi вiн
протягував уперед голову, щоб виказати свою  вiрнопiдданiсть  зачiскою  та
вусами, пiдстриженими на  iмператорський  кшталт.  А  великий  живiт  туго
затягав блискучим  поясом,  бо  в  його  утробу  могли  б  вмiститися  три
iмператори. Невiдступне прямував за ним i Фiлонов, не вiдходячи вiд  свого
шефа та намагаючись уловити його настро? в кожному русi пухко? руки  чи  у
виразi гарбузоподiбного обличчя.

   Насамперед iмператор  вiдбув  у  Козельщанський  монастир,  взявши  там
участь у молебствi за дарування перемоги. У полтавському  соборi  вiн  теж
молився. Старому ?пископу Iларiону  не  пощастило  дожити  до  цього  дня.
Незадовго перед тим вiн послав свою блаженну душу до лику святих.  Недарма
ж прислужував йому в свiй час "ясновидець" Гришка Распутiн.
   Тепер iмператорську службу правив ?пископ Гедеон - вдатний на  священнi
промови та проголошення анафем.
   Пiсля цього молiння iмператор Микола забажав зробити огляд ?лецького та
Орловського полкiв, що стояли в Полтавi. Огляд вiдбувався на Сiннiй площi,
поруч  яко?  жовтою  високою  громадою   вишкiрилися   залiзними   гратами
арештантськi  роти.  Тут  були  виставленi   посиленi   наряди   вартових,
арештантам заборонили виглядати у вiкна.

   Найурочистiшою частиною торжества було iмператорське вручення  офiцерам
iконок Козельсько? божо? матерi.  Офiцери  в  супроводi  оркестру  спiвали
"Боже,  царя  храни".  Тiльки  обiрвалися  звуки  гiмну,  як  iз-за   грат
арештантських рот докотилися вигуки:

   - Iконками, iконками воюйте проти японцiв!
   - Бiльше тюрем муруйте!
   Цi слова, очевидно, вловило "недрiмливе" вухо шефа  жандармiв,  бо  вiн
насупив сво? кошлатi брови i з острахом глянув  на  iмператора...  Фiлонов
ухопився за ефес шаблi.
   Ця подiя стала предметом розмов  у  мiстi.  Сподiвалися,  що  Плеве  не
подару? такого скандалу.
   Голова губернiально? земсько? управи Федiр Андрiйович  Лизогуб  пишався
тим, що за  часiв  його  дiяльностi  було  побудовано  земський  палац  на
Петровськiй площi, до яко? сходились полтавськi шляхи.
   Пишатися належало б вправним майстрам - умiльцям, що приклали сво? руки
до велично? архiтектурно? споруди.

   Голова земсько? управи при нагодi  хотiв  похизуватися,  запрошуючи  на
огляд будинку вiдомих осiб. Потрапив на  огляд  i  Панас  Якович  разом  з
Короленком i Василенком.
   Iдучи на Петровську площу, приятелi обмiнювалися  думками  про  недавн?
вiдвiдання мiста високопоставленими особами.  Володимир  Галактiонович  аж
тряс сво?ю кудлатою головою при згадцi iменi Плеве.
   - Коли хочете знати, Панасе Яковичу, - з притиском  на  словах  говорив
Короленко, - то iсторiя свiдчить, що здебiльшого товстозадi державнi  мужi
були обмеженi на розум.
   - Менi зда?ться, що  Плеве  товстим  задом  може  позмагатися  з  любим
державним дiячем.

   - Невесело в кра?нi,  де  державна  мудрiсть  вимiрю?ться  не  глибиною
розуму, а товщиною задiв...
   Тим часом до спiвбесiдникiв пiдiйшов Василенко.  Вiн  був  заклопотаний
пiдготовкою до  вiдкриття  будинку  губернiального  земства,  бо  в  ньому
вiдведено   просторi   зали   для    iсторико-етнографiчного    вiддiлення
Полтавського  музею.  Василенко,  як  любитель-етнограф,  давав  поради  i
архiтектору Кричевському, i художнику Василькiвському.
   Мирного.   Короленка   i   Василенка   зустрiв   у   вестибюлi   голова
губернiального земства i повiв оглядати чудовi зали.
   Колони, рiзьба, кольоровi полив'янi стiни  з  укра?нськими  вiзерунками
справляли велике враження.
   - Барокко! Укра?нське барокко!  Яка  краса!  -  вигукнув  Короленко.  -
Дивiться,  яка  динамiчна  композицiя,  декоративна  пишнiсть,   контрасти
об'?мiв, пластика колон, ефектнiсть кольорiв... Укра?нське барокко!
   - Тут дiйсно багато взято вiд укра?нського  барокко,  -  висловив  сво?
судження Василенко. -  Але  мене  вражають  елементи  народно?  творчостi.
Пригодились  i  розписи   полив'яних   опiшнянських   горшкiв,   барвистих
дiгтярiвських  та  решетилiвських  вишивок.  Я  назвав  би   такий   стиль
укра?нським вiдродженням...

   Зупинилися бiля картини, розгорнуто?  на  всю  стiну.  Як  живi,  ?дуть
чумаки.  Постатi,  воли,  вози  -  натурального  розмiру.  Чумацький  шлях
стелеться на долину. Бiля дороги баштан, курiнь, стиглi кавуни.
   - Це картина Василькiвського "Чумацький Ромоданський шлях", - пояснював
Василенко.

   - Той самий, що згаду?ться у вашому романi? - запитав Короленко.

   - Той самий, - скромно вiдповiв Мирний. - Коли б я описував шлях  пiсля
огляду цi?? картини, то наповнив би його кольорами  живописця.  Погляньте,
яка безмiр шляху! Це дорога наших предкiв.  Тому  вiд  не?  пашить  щедрим
сонцем. Погляньте, яке приязне, закучерявлене легенькими хмаринами небо!
   - Кажуть, що художник Левiтан  заздрив  Василькiвському,  дивлячись  на
небо його "Козачо? левади"? - запитав Короленко.
   - Небо у Василькiвського - то  небо  Укра?ни.  Адже  небо  ?  дзеркалом
пишноти землi. Так у кожнiй кра?нi митцi живопису передають у фарбах зриму
красу рiдних кра?видiв... А постать  чумака,  що  йде  попереду  чумацько?
валки?

   - Видно, що то людина  ступа?  по  власнiй  землi,  шляхом,  протореним
столiттями, - вставив Василенко. - На землi степовий Чумацький шлях, а  на
небi - зоряний Чумацький Шлях...
   До картини Василькiвського "Козак Голота" першим пiдiйшов  Короленко  i
зупинився, наче перед якимось чарiвним привидом.
   Серед дикого степового  простору,  що  безмежно  послався  до  залитого
червоною смугою обрiю, височiв силует Голоти-вершника.  В  руках  у  нього
рушниця.  Нещодавно  вiдбувся   його   по?динок   з   татарином-людоловом.
Переможений розпластався на землi, його  дикий  кiнь  несеться,  загубивши
вершника.  Природа  сво?ми  кольорами  доповню?  настрiй   волелюбства   i
козацько? одчайдушностi.
   - Цього вершника, - промовив Короленко, - можна поставити  поруч  трьох
богатирiв у картинi Васнецова.
   - Можна... Але вiн мiг би порушити  заворожену  нерухомiсть  богатирiв.
Занадто динамiчна постать нескоримого Голоти.
   -  Щось  невимовне  чарiвне  в  картинi  природи,  -  перевiв  на  iнше
Короленко.

   - Так. Природа завжди промовля? до людини, - говорячи, Мирний не зводив
очей з картини. - Фарби живописця в пейзажi завжди  обiймаються  з  словом
письменника. Коли зника? пейзаж з художньо? лiтератури, то тьмянi? i  сила
слова.

   - Вашi думки заслуговують уваги, - докинув Короленко.
   - Так. Пейзаж завжди гармону? нацiональному колориту слова.
   - А це полотно  без  пейзажу?  -  Короленко  зупинився  перед  картиною
Василькiвського "Обрання полковником Мартина Пушкаря".
   - Це полтавцi  обирають  полковником  Пушкаря,  щоб  пiд  його  булавою
виступити на з'?днання  з  загонами  Богдана  Хмельницького,  -  пояснював
Василенко.  -  Народ  вруча?  обраному  полковнику  клейноди,  як   символ
козацько? влади. Уявiть собi, що для створення цi?? картини позувала  цiла
трупа Саксаганського!

   -  Подихом  народного  волелюбства  дише  картина.   Короленко   пильно
вдивлявся в козацькi  постатi.  Нiби  розносився  вiд  них  вiльний  гомiн
збуджено? громади.

   - Це мальовнича iсторiя нашо? Полтавщини.
   - Не тiльки Полтавщини, а й всi?? Укра?ни. В картинах Василькiвського я
ще глибше пiзнаю рiдну кра?ну. Хотiлося б познайомитися  з  художником,  -
Короленко поволi вiдходив вiд картини.
   Голова губернiального земства поважно  повiв  далi  гостей,  пишаючись,
наче у власному будинку. Привiв у вестибюль при виходi, де на  стiнi  було
вигравiрувано напис:

   "Збудовано за часiв голови губернiального земства Ф. А. Лизогуба".
   Зупинилися бiля напису.
   - Федоре Андрiйовичу! - звернувся Короленко. - Дiло ви добре зробили...
Але чи не зда?ться вам, що цей  напис  зiтре  iсторiя?  Ми  зна?мо,  що  в
iсторi? не раз бувало так, що пам'ятники залишалися, як  витвiр  людського
генiя, а написи стиралися...

   Лизогуб почервонiв.  На  владному  самовпевненому  обличчi  лягла  тiнь
образи...

   "Краще б вибив прiзвище свого брата Дмитра, що загинув на  ешафотi",  -
подумав Панас Мирний.
   Раптово з вулицi почувся голос газетяра:
   - Важлива подiя! В Петербурзi  вбито  бомбою  мiнiстра  Плеве!  Купуйте
газети!

   - Таку газету варто купити, - Мирний поглянув на Короленка.

   * * *
   Вiстi про розстрiл сiчнево?  демонстрацi?  в  Петербурзi  сколихнули  й
розбудили всю кра?ну. Революцiя почалась...
   Частiше став навiдувати Панаса Яковича його приятель  Дмитрi?в  Микола,
розповiв про по?здку в складi делегацi? до столицi з  метою  домовитися  з
урядовими особами про поширення укра?нських видань. А  найтiснiше  в'язало
друзiв спiльне готування до друку тижневика  "Рiдний  край",  перше  число
якого мав вiдкрити Мирний вiршем "До сучасно? музи", закликаючи:
   З слова живого скуй самопали
   Й з ними мiж люди iди.
   - Iти мiж люди ми готовi  були  й  ранiше,  -  коментував  свого  вiрша
письменник. - Ранiше плекали цю iдею  народники.  Захоплювався  i  я  нею,
пишучи першi сво? твори. Але час вимага? переглянути змiст  того  ходiння.
Замало тепер пiти на село в хлiборобськiй свитинi. У  сво?й  новiй  п'?сi,
названiй "Не  вгашай  духу",  я  спробував  послати  любителiв  сценiчного
мистецтва улаштовувати вистави в колективi залiзничних  робiтникiв.  Однак
написане не задовольня? мене. Треба розкрити вимоги такого колективу. Тому
не свитку хлiбороба варто накидати на плечi, а вбрання майстрового. У мене
? друзi серед залiзничникiв. Зустрiчi з  ними  допоможуть  здiйснити  новi
творчi задуми.
   - Дорогий Панасе Яковичу! Ти добув, уже  славу  визнаного  письменника.
Сво?ми  творами  Панас  Мирний  уже  увiйшов  на  сторiнки  iсторi?  нашо?
культури. Для шанувальникiв iменi письменника цього  досить,  -  намагався
Микола Андрiйович угамувати друга.
   - Нi, Миколо! Цього не досить! Не досить написаного мною. Життя висува?
новi теми, нових геро?в. Повертати  Чiпку  в  новi  твори  нема  рацi?,  -
розсудливiсть i воля ?дналися в словах Панаса Яковича.
   На розмову нагодився Вiктор Iванович Василенко, слухав, не  наважуючись
висловлювати сво? занепоко?ння, бо знав Панасову непохитнiсть у рiшеннях,

   -  Написане  тобою,  друже,  не  може  бути  вiдмежованим   вiд   нашо?
сучасностi.   Воно   органiчно   по?дну?ться   з   нею,   -    продовжував
резонерствувати Дмитрi?в.

   - За таке визнання спасибi. Однак зупинятися на  зробленому  не  можна.
Зараз я задумав перекласти "Орлеанську дiву" Шiллера.  Хай  нашi  люди  на
зразках велико? iсторi? навчаються бути нездоланними в любовi  до  рiдного
краю. Але це ще не все. Я переживаю муки, одягаючи  свiй  мундир  високого
чиновника. Недарма, коли доводиться  проходити  в  ньому  по  Кобищанськiй
вулицi, то слiдом чую на подвiр'ях гавкання собак. Зовсiм  по-iншому  менi
почува?ться, коли одягаю звичайне вбрання. В ньому  зустрiчаюся  з  сво?ми
приятелями - залiзничними робiтниками, - брижами задумливостi бралося чоло
Панаса.

   * * *
   Розгорталися подi? 1905 року. Кожен мiсяць приносив новi вiстi.  Та  чи
можна все збагнути, сидяче за столом казенно? установи?
   Доводилося  конспiруватись  заслуженому   статському   раднику   Панасу
Рудченковi. Високе звання та нагороди завуальовували дiяльнiсть  демократа
Мирного. Не завжди могла збагнути це Олександра Михайлiвна. Ось  i  тепер,
коли вiн  одягав  просте  вбрання  для  зустрiчi  з  побратимами,  дружина
наготувала йому парадну форму статського радника - майже генерала.
   - Для чого то? - запитував ??.
   - Пригодиться, Панасе, - Олександра ретельно  оздоблювала  його  костюм
нагородами, наче хотiла цим вiдвернути вiд багатьох  хвилювань.  Не  могла
збагнути, з чого вони походять, вважала, що головна причина ?х  поляга?  в
якiйсь  прикростi  по  службi.  Може,  доведеться  бути   на   прийомi   в
губернатора? Треба, щоб пiшов у повнiй формi при всiх нагородах.
   Турботи дружини  поблажливо  сприймав.  Понуривши  голову,  дивився  на
ордени, що ?х вона приладнувала. Читав  у  них  свою  службову  бiографiю:
орден Станiслава 3-го ступеня,  орден  свято?  Анни  3-го  ступеня,  орден
святого Володимира 4-го ступеня,  орден  Станiслава  2-го  ступеня,  орден
свято? Анни 2-го ступеня, кiлька медалей та рiзних познак.
   - Даремнi турботи, Олександре! Тепер треба лагодитись не  на  прийом  у
губернатора, а до чогось  iншого...  Раптово  на  порозi  з'явився  Вiктор
Iванович.

   - У мiстi почина?ться погром...
   - Чорна сотня дi??
   - М'ясники, крамарi i всяка наволоч  збира?ться  купами.  Серед  них  ?
переодягненi полiца?. Нахваляються розправитися з  ораторами  й  тими,  що
пiдозрiлi книги пишуть. Що дiяти нам?
   - Сидiти дома та ховатися не будемо... Одягаймося! - Панас Якович почав
одягати сво? парадне вбрання, начепив ордени i всiлякi значки.
   - А далi що? - запитав здивовано Василенко.
   - А далi одягайся й ти, - витяг i подав цилiндр. - Це той,  у  якому  я
?здив на одруження.  Одягай  цилiндр,  чорний  костюм.  Про  запас  маю  i
князiвський жетон. Недарма ?здив у Карлiвку...  Ти  будеш  князем  -  його
сiятельством, а я - його превосходительством. У такому виглядi  пiдемо  на
вулицю. Пiдемо назустрiч мерзотникам...
   Незабаром Панас Якович з Вiктором Iвановичем йшли в мiсто. Зупиняючись,
прислухалися до вигукiв оскаженiлого ревiння натовпу...
   Iшли назустрiч тим звукам. Часом вловлювали  вiдгуки  людських  зойкiв,
благального плачу жiнок, вереску дiтей. Але цi звуки затамовувало  ревiння
багатьох збуджених голосiв та спiв "Спаси, господи" i "Боже, царя храни".
   - Таким я тебе вперше бачу, - мовив Василенко, дивлячись у вiчi  сво?му
друговi.

   - Таку ганебну подiю я теж уперше бачу. Тут треба бути рiшучими...

   Iшли назустрiч... Йшли "його превосходительство" i "його  сiятельство".
Ось уже й "богоугодне? заведение", далi початок Малосадово? вулицi. Знали,
що тут недалеко живе Короленко...
   Показався натовп. Попереду несли величезну iкону спасителя  та  портрет
царя. Обидва хилиталися, наче напiдпитку, разом з оп'янiлою юрбою.  Очi  й
обличчя погромникiв кров'ю та люттю налитi.
   Мирний i Василенко твердо йшли вперед. На по?динок з  чорною  потворою.
Панас Якович зупинився бiля iмператорського портрета.
   - Для такого державного дiла належало б добути кращий портрет. А цей  -
мухами засиджений... Який сором! Яка непоштивiсть до  його  iмператорсько?
величностi! Хто тут з та?мно-уповноважено? сотнi? -  Мирний  звiв  голову,
стряснувши сивою бородою.
   Юрба зупинилася. Наперед вибiг чоловiк у сiрому плащi, пiд  яким  можна
було вгледiти форму полiцейського урядника.
   - Це ми, поспiшаючи, бо... - урядник запнувся.
   - Як вважа?те, ваша свiтлiсть князю? - звернувся Мирний до Василенка.

   - Це не вiдповiда? величi  його  iмператорсько?  величностi!  -  дивним
голосом пробасив Василенко, вирячивши зовсiм не по-князiвському очi.

   Урядник, переступаючи з ноги на ногу, витяг з кишенi папiрець.
   - Ваше превосходительство! Ми по  цьому  списковi,  -  подав  папiрець,
тихцем запитав: - Що скажете, ваше превосходительство?
   Панас  Якович  спокiйно   розгорнув   папiрець,   прочитавши,   передав
Василенковi.

   - Як вважа?те, ваше сiятельство? -  запитав.  Вiктор  Iванович  похитав
головою, указав пальцем.
   - Прiзвище Короленка викреслити!!
   - Та це ж той, що проти царя-батюшки агiту?...
   - Викреслити! - владно мовив Панас  Якович,  аж  ордени  забряжчали  на
грудях.

   - Слухаю,  ваше  превосходительство...  Викреслимо!  А  це?  -  показав
урядник,  де  на  папiрцi  записано:  "Рудган  Мирний".  -  Зна?те,   ваше
превосходительство, такого? Де його шукати? Це теж якась ?хня особа.
   - Гай-гай... Далеко шукати... Соромно уряднику почесно?  iмператорсько?
служби не знати, що того Мирного в Сибiру вже й кiстки вiтер розвiяв...  А
ви шука?те... Сором!
   - Рад старатися, ваше превосходительство... Значить, викреслити...

   - Викреслити i не згадувати бiльше нiколи! Який сором! Який сором!..

   Розлютований натовп скаженiв. Чулися непевнi вигуки. Аж ось iз-за  рогу
виткнулась група робiтникiв з червоним прапором. Натовп заколихався...
   - Бий  чорну  сотню!  -  почувся  голос.  Робiтники  пiшли  навалом  на
погромникiв. Тi кинулися тiкати. Хтось наступив ногою на iкону  спасителя,
видавивши одне око.

   Робiтники пiшли далi з революцiйною пiснею. На тому мiсцi,  де  недавно
лютував натовп, iкона спасителя дивилась одним  оком  у  прозоре  блакитне
небо, наче благала якогось несподiваного чуда.
   Серед робiтникiв Панас Якович пiзнав декого з побратимiв-залiзничникiв,
i його лице прояснiло.
   -  Не  квiтами  заквiтчаною  гряде   до   нас   воля,   а   скорботною,
закривавленою, - роздумуючи, мовив Василенко.
   -  Так,  друже,  дiйснiсть  вносить  поправки  до  наших  мрiй.  Сувора
дiйснiсть... Тепер я можу збагнути дещо. Давно зародилася  думка  написати
утопiю  "Сон"  i  зобразити  в  нiй   картини   майбутнього   ладу.   Ладу
справедливого...  Переконуюсь,  що  шлях  до  нього   криваво   стелиться.
Необхiдна страшна, пекельна боротьба. Боротьба така, яко? ми ранiше  й  не
уявляли... От що значить воля! Коли б я був живописцем, то намалював би ??
в образi скорботно? жiнки, яка випросталась i взяла в  руки  закривавлений
меч... Страшна, невблаганна месниця, що сприйняла гнiв Шевченково?  Марини
та й мо?? повi?.
   Слухаючи Мирного, Василенко дiйшов з ним  до  будинку  на  Кобищанськiй
вулицi.  Прислухалися.  В  мiстi  тихо.   Лише   iнодi   десь   розлягався
несподiваний вигук i плач, нагадуючи про недавно  вчинений  чорною  сотнею
погром.
   У дворi зустрiла Олександра Михайлiвна. З нею дiти.
   - Ти був на якомусь особливому прийомi? В такому вбраннi не звикла тебе
бачити.

   - Не хвилюйся... Все гаразд...
   - Не можу не хвилюватися - за тебе, за дiтей наших, - Олександра кинула
тривожний погляд, наче промовляючи: "Я все знаю".
   - Моя рiдна...
   - Хвилююся вiд то? пори, як вiддала сво? серце тобi.
   - Спасибi, дорога, - Панас обiймав дружину й дiтей. -  Треба  надiслати
телеграму в Петербург, висловити спiвчуття сiм'? померлого брата...
   - Телеграму я вже вiдправила... Бережи сво? серце... Для дiтей i для...

   - Берегтиму, хоч i важко  не  поранити  його,  розбиваючи  кайдани,  що
сковують душу людини, - цiлував дiтей.
   Вона провела Панаса благальним поглядом  добрих  очей,  коли  пiшов  до
свого кабiнету. Вiн знав, що цього вечора до пiзньо? ночi дружина  гратиме
Бетховена...

   Схиливши голову на руки, сидiв за столом, думками  перегортав  сторiнки
народжуваного твору, доповнював епiзоди  боротьби  й  змагань.  Пригадував
друзiв.

   Ось вони проходять, щезають, наче в туманi Нiби почувся знайомий голос.
Прагнув збагнути його, поглянути на повиту журбою постать жiнки. Куди несе
вона свою снагу й змарновану  вроду?  Вловлював  щось  рiдне,  звабливе  й
суворе в нiй...

   Прислухався до знайомо? сонати, звуки  яко?  линули  з-за  стiни.  Нiби
гойдали його тi звуки, породжуючи видiння. Передати  б  ?х  у  фарбах,  як
Леонардо да Вiнчi. А може, словом? Починав  писати,  щоб  вилити  вимрiянi
думки про щастя людини, про плекану волю.
   Буремною пристрастю билися в  стiнку  i  розсипалися  звуки  Бетховена,
наповнюючи вщерть почуття i думи.
   "Воля... Нi, вона не така, як про не? мрiяли в молодi роки, -  шепотiли
уста, нiби розмовляв  з  кимсь  близьким.  -  Нi,  не  в  пишному  вбраннi
з'явля?ться вола... В боротьбi, в кровi... I переможе. Переможе воля!.."
   Голова хилилася до столу.  Водив  рукою  по  аркушi  паперу.  Визрiвало
оповiдання "Сон". Вимальовувалася картина майбутнього:
   "Увижалося  менi:  сонце  тепле  та  ясне,  небо  високе  та  блакитне,
оздоблене серед ночi тисячами тисяч зiрок, що  вигравали  сво?ми  веселими
очима й бризкали в душу тихого одрадою.
   Серед того свiту ясного пiд тим небом  високим  та  чистим  купалася  в
розкошах блаженна сторона;  буяли  високо  вгору  га?  темнi;  хвилювалася
довгим колосом усяка  рослина  корисна;  зеленiли  кругом  сади-виногради,
виблискуючи з-пiд зеленого одягу високими чепурними будиночками сво?х  сiл
та городiв.
   I люди вбачались менi  -  не  похмурi  та  непривiтнi,  не  зiгнутi  та
пригнiченi нуждою та недостачами, боязкi та замурзанi, а високi та статнi,
з ясними та веселими очима, прибранi в чисту та добру одежу, якiсь й гордi
й привiтнi. Видко, що ?м добре  жилося  серед  отих  ланiв  широких,  га?в
зелених, садкiв кучерявих..."

   Звiвся з-за столу, пiшов назустрiч звукам Бетховена.

   * * *
   Кожен  день  приносив  новi  подi?.  То  страйкували  залiзничники,  то
повсталi  селяни  забирали  помiщицькi  ма?тки,  то  з'являлися   каральнi
експедицi?, несучи жорстокi розправи. Каламутне плинув час,  залишаючи  за
собою грiзнi вибухи людсько? пристрастi, закликiв i проклять...
   Зустрiчi Панаса Яковича з Гнатом i його  друзями  ставали  тривалiшими.
Якось вiн, завiтавши до земляка, застав у нього жiнку-селянку i  хлопчика.
Обвiтренi обличчя, потомлений вигляд говорили про них як мандрiвникiв,  що
подолали значну вiдстань вiд села до мiста.
   - Це моя дружина прийшла i сина вперше до мiста привела. Чiпкою назвали
хлопця. Може, буде таким завзятим, як i той Чiпка,  що  в  книзi  описали.
Тiльки хай не збива?ться з правдивого шляху. Оце ма? пiти в школу. Почав з
лiтер слова складати... Тепер передам йому ту книгу,  що  вiд  вас  колись
одержав,  -  витяг  з  шухлядки,  подав  хлопчиковi.  Той,  дивлячись   на
обкладинку, водив пальцем по лiтерах:
   - Хi-i-б-б-а-а...  Хiба  ре-е-в-в-у-у-ть  ревуть  во-о-л-и  воли.  Хiба
ревуть воли...

   Мати не зводила очей з сина.
   - Понесемо книгу на село. Може, там про землю  пишеться?  Тепер  у  нас
тiльки й мови, що про землю. Кажуть,  незабаром  дiлитимуть  ??  на  кожен
двiр, на кожну душу.

   - Хто дiлитиме? - запитав Гнат.
   - А хто ж? Лiворуцiя... Недарма стяг червоний викинули  бiля  сiльсько?
управи. Комiтет тепер порядку?.
   - Значить, пiшло движенi? й там, - обiзвався один з побратимiв.

   - Звiсно, - додав iнший, - не сидiти ж  бiднякам,  як  тим  грибам  пiд
листям. Треба витикати на свiт голови.
   - А як же там урядник, старшина?
   - Урядник утiк, а старшина, наче лелека на  висхлому  болотi.  Тепер  i
землю можна подiлити...
   - Атож, тiльки приборкати треба багатi?в, забрати у них землю, а тодi й
дiлити, - Гнат приязно поглянув на дружину й на сина.
   В очах жiнки радiсть обiймалася  зi  смутком.  Здавалося  Мирному  щось
давно знайоме й рiдне в рисах ?? обличчя, в загрубiлих од працi руках.  Де
зустрiчав таку? Скiльки в  нiй  звабливо?  простоти,  житт?во?  нев'янучо?
снаги й скорботи!  Принесла  вона  ??  сюди,  може,  тими  шляхами,  що  й
Шевченковi Катерина та наймичка? Принесла вона в цю  побратимську  хату  й
давню  тривогу  та  сподiванки.  Пiзнавав  жiнку-трудiвницю,   жiнку-матiр
багатострадного  народу.  Серце  письменника  наливалося   жагою,   новими
бажаннями. Болiв i радiв разом з побратимом Гнатом...

   Раптово до хати зайшов один  з  побратимiв.  Його  схвильований  вигляд
висловлював тривогу.

   - Гнате! Товаришi прислали за тобою. Всi збираються... Чекають.

   Гнат швидко натяг кашкет, блузу, щось узяв до кишенi й швидко вийшов на
вулицю.

   Доносилися тривожнi гудки з залiзничних  майстерень.  Вулицею  цокотiли
вершники.

   Незабаром повернувся схвильований Гнат.
   - Небезпека, - звернувся до Панаса Яковича. - Зустрiнемося, коли  подам
звiстку. - Взяв принесенi примiрники "Рiдного краю" та iншу  лiтературу  i
швидко пiшов.


   * * *
   Царський жовтневий манiфест 1905 року засвiдчував урядову розгубленiсть
i демагогiчну гру прихильникiв монархiчного трону.  Подi?  навiювали  новi
теми творчостi чулому до громадського життя  Мирному.  Криваве  придушення
повстання  селян  у  Сорочинцях  каральною  експедицi?ю,  очоленою   самим
Фiлоновим, викликало гнiвнi думки письменника. Наче знову зустрiвся з  цим
пiдсатрапником, як i тодi, пiд час виклику Рудченка до губернатора.
   Читав  у  газетi  "Полтавщина"  12  сiчня  1906  року  "Вiдкритий  лист
статському радниковi Фiлонову". Володимир Короленко в ньому обвинувачував:
"А якщо  i  ви,  як  iншi  вам  подiбнi,  залишитесь  непокараними,  якщо,
уникнувши всякого суду за поблажливiсть начальства i безсилля  закону,  ви
разом з кокардою волiтимете безпечно носити  тавро  цих  тяжких  публiчних
обвинувачень, то й тодi я вiрю, що це мо? звертання не пройде безслiдно.
   Хай кра?на бачить, до якого порядку, до  яко?  сили  законiв,  до  яко?
вiдповiдальностi службових осiб,  до  якого  обмеження  прав  громадянства
кличуть ?? через два мiсяцi пiсля манiфесту 17 жовтня".
   Короленковi слова повторював  Панас  Якович,  при?днуючи  до  них  сво?
почуття  та  обурення.  Пригадував  ганебного  Фiлонова,  з  яким  не  раз
доводилось зустрiтися вiч-на-вiч. Завжди вiяло  холодом  вiд  цi??  темно?
сили - запеклого стража монархiчного устрою. Шкодував, що за  надрукування
вiдвертого, гнiвного листа Володимира  Короленка  було  припинено  видання
газети "Полтавщина"...
   Сорочинська трагедiя сколихнула громадськiсть.  Збирався  Панас  Якович
навiстити сво?х приятелiв у потерпiлому селi, подiлити з ними  свiй  гнiв,
скорботу й надi?. Та ось ще подiя... У той  час,  як  готувалася  каральна
експедицiя в iншi села, на головнiй вулицi мiста мстивою рукою  застрелено
ката Фiлонова...

   Але не ця подiя схвилювала народолюбця, бо розумiв, що не  легше  стане
од  знищення  одного  ката.  Заграви,  що  обiймали  роздолля  Полтавщини,
викликали болючi запитання. Тривожно  звучала  кореспонденцiя,  вмiщена  в
"Рiдному  кра?"  про  судовi  процеси:  "То  йшло   диканське   дiло,   то
сорочинське... Незабаром буде йти так звана "лохвицька справа". Виносилися
вироки про заслання нескорених  наступом  реакцi?.  Присвячував  ?м  рядки
вiрша "До братiв засланцiв".  Тепер  надрукувати  його  в  "Рiдному  кра?"
неможливо. Не мiг  i  сидiти  на  Кобищанах  та  прикриватися  в  установi
мундиром чиновника Рудченка. Треба живим словом обiзватися  до  поборникiв
нескорено? волi. Вуста шептали, як сповiдь, слова:

   "Ще  треба  зустрiтися  з  давнiми  друзями.  Недарма  доля  звела   на
Полтавському шляху з тими шукачами волi. Треба зустрiтися..."
   Одягнув  просте  вбрання,  обiйняв  дружину  й  дiтей.  Повiдомив,   що
затрима?ться на цiлу нiч.

   Пiшов на перехрестя шляхiв  за  мiсто,  де  бовванiють  старезнi  дуби.
Проходив  вулицями,  такий   звичайний,   трохи   згорблений,   бородатий,
малопомiтний,

   Каральнi роз'?зди шастали, наводячи страх на обивателiв.  Зупинялися  в
скверах. Зголоднiлi  конi  обгризали  вiття  дерев,  а  вершники  сварливо
перегукувались, обтрушуючи з чобiт i щабель дорожну пилюку.
   Бiля вокзалу та залiзничних майстерень стояли вартовi,  як  увiгнанi  в
землю гострi палi тюремно? огорожi. То - небезпека.
   Шляхом конво?ри погнали арештованих. Пiзнав декого з побратимiв.  Треба
вiддаля обiйти, вибираючись на перехрестя.  Тихо,  моторошно.  Думка  лине
слiдом за арештованими, що ?х погнали невiдомо куди  конво?ри.  Уже  й  не
видно ?х. Лише вчува?ться потужний ритм ходи. Викрешувалися слова:
   Не журiться, брати! Суд повинен прийти,
   Правий суд мусе встать на землю!
   Стояв, сподiваючись на умовлену зустрiч. Виглядав когось, як надiю,  як
плекану мрiю. Уже й смеркло... Прислухався. Нарештi почулися кроки,  а  за
ними виринула з пiтьми постать, нiби велетень  пiднявся  з  землi.  Пiзнав
Гната. Вiн iшов твердою ходою, як i тодi, коли зустрiв  його  вперше  бiля
яру. Панас Якович зрадiв, пiшов назустрiч. Той кремезною рукою обняв його,
взяв жмуток нелегально? лiтератури.

   Гнiвом i мужнiстю бринiла його розповiдь:
   - Дамо рiшучий  бiй  мозолястими  руками,  як  тiльки  кине  гасло  нам
комiтет, - останнi слова вимовив з притиском.
   Тиху розмову повивали та?мничим шумом дуби. Здавалося,  сходяться  сюди
давнi друзi, стають привидами навколо дубiв, слухають  зелений  гомiн,  що
лине вiд високих верховiть аж до могутнього корiння, зануреного глибоко  в
землю, сонцем вигрiту, таку рiдну, як  материнське  лоно.  Приносить  сюди
свiй гнiв горем битий Чiпка-бунтар, дару?  щедру  мудрiсть  вдумливий  дiд
Улас, дода? житт?во? пристрастi Лимерiвна, а багатострадна Христя несе  на
розсуд  жiноче  безталання  гiрке.  Сто?ть,  повита  барвiнковим  смутком,
схиливши голову на наболiлi груди.

   Уже ранок почав жеврiти на обрi?. Десь на просторих  розгонах  всесвiту
сонце ще барилося. Але його руху не спинять чорнi демони  ночi  Ось  воно,
величне, нi з чим незрiвнянне, вирина? з синьо?  iмли  небокраю.  Верхiв'я
дубiв першими вловлюють його червонясте промiння.  Рiзноголосе  обiзвалося
птаство, ?днаючись з гомоном старезних дубiв. Шумлять вони, наче  виводять
на струнах кобзарську думу...

   Впивав тривожною душею  той  дивний  гомiн  життя.  Стояв,  зачарований
барвами народжуваного дня.
   Збиралися побратими на нову раду.

   1968-1970

Популярность: 20, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT