-  зрадiла  я,
пригадавши, як змальовував його Степняк)  чоловiк  став  передi  мною.  Не
встигла я i рота розкрити, як вiн мало не одiпхнув мене вiд дверей,  почав
кричати, лаятись... "Геть! Геть! Нiяких  парижан  я  не  знаю...  не  хочу
знати.  Забирайтеся!"  Я  подаю  йому  листа,  а  вiн  в  лютi  навiть  не
бачить-Оговталась я, i зло мене взяло: чого, думаю, вiн кричить? - i теж з
серцем: нiяка, мовляв, я не парижанка, перше хоч розпитатися треба, а тодi
вже виганяти людину... Очевидно, тон мiй трохи його остудив, - узяв листа.
Прочитав, глянув на мене, на пiдпис - Степнякiв  пiдпис  Михайло  Iванович
знав добре - i обм'як. "Так ви з Лондона? - перепитав. - А чому... чому на
вас сiре вбрання?" -"А яке це, - кажу, - ма? значення. Ви ненавидите сiрий
колiр?" Бачу, мiй грiзний незнайомець почина? всмiхатися. Ще по хвилинi  -
широко розчинив дверi, взяв мого чемодана, запросив до кiмнати.  I  раптом
став  невпiзнанним,  справдi  добрим,  лагiдним,  таким,  як   про   нього
розказували.
   - Чому ж вiн так спершу повiвся? - запитала Бiзi.
   - Всьому вина - сiрий  колiр  мого  пальта.  Друзi  попередили  Михайла
Iвановича, що до нього ма? з'явитися жiнка-провокатор з Парижа, одягнена в
сiре. Вiн i прийняв мене за не?... Довго ми потiм  згадували  ту  зустрiч.
Розказала Франковi - той мало не вмер зо смiху.
   - Зате подружилися вони пiсля того! - додав Михайло Войнич.  -  Я  мало
знаю людей, яких Лiлi так швидко могла полюбити. От i скажiть пiсля цього,
що потрiбнi роки, аби по-справжньому потоваришувати.
   - Це стосу?ться особливих людей, - мовила Етель. - А Павлика, Франка  я
вважаю саме такими.  Коли  познайомилася  з  матiр'ю  та  сестрою  Михайла
Iвановича, ще бiльше зрозумiла, що це винятковi люди.
   - Я не раз дивувалася його вмiнню ставитись до iнших, - зауважила Леся.
- Це, певне, якийсь природжений талант.
   -  Павлик  як  нiхто  допомiг  нашому  дiлу.  Будете  бачитись  -  щиро
привiтайте Михайла Iвановича, - попросив  Войнич.  -  I  передайте  велике
спасибi. Ми дуже шкоду?мо, що вiн нi разу не скористався нашим запрошенням
при?хати до Лондона.
   - Вiчна занятiсть, - пояснила Лариса Петрiвна. - Я навiть не  пригадую,
щоб вiн коли-небудь ви?здив тiльки помандрувати.
   Войнич, видно, стомився. Вiн попрощався i пiшов вiдпочивати.
   - Михайло до того перевiв  сво?  нерви,  що  навiть  незначне  розумове
зусилля чи хвилювання виводить його з рiвноваги, - пояснила Етель-Лiлiан.
   Вони все ще сидiли на верандi. З дальшо? розмови  Леся  довiдалася,  що
Войничi повертаються з Францi?, з Провансу,  де  найкращий  для  лiкування
Михайла клiмат, по дорозi за?здили в Нiццу подивитися на могилу Герцена, а
тепер Етель хоче заглянути в Пiзу, Флоренцiю, ще  раз  походити  дорогами,
якими ходив Артур, ?? залiзний Рiварес.
   - Це зовсiм близько, - пояснила Альбiна. - Пiза на  протилежнiм  березi
затоки.
   - Хвилю? мене цей образ, не да? спокою навiть тепер, - промовила Етель.
- Смерть Овода я пережила як смерть рiдного сина. Дорогий вiн менi i сво?ю
ранньою мрiйнiстю, а ще бiльше сво?ю безстрашнiстю.
   - В Росi? роман викликав сенсацiю, - сказала Леся.
   - Спасибi Степняковi - вiн перший переклав "Овода".  Та  й  росiйського
духу в нiм чимало. Я далеко не схильна розцiнювати художнi образи як бiльш
чи менш вдалi копi? прототипiв, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима  i
Гарiбальдi, i Желябова, i Кропоткiна, про  якого  так  багато  розповiдала
менi Шарлотта У?лсон, його найближча помiчниця, i, звичайно  ж,  Степняка.
Який це, Ларисо Петрiвно, колосi Яка непоправна втрата для  Росi?  -  його
передчасна смерть. - Альбiна пiдлила ?й вина, i Етель надпила трохи.  -  Я
саме лежала хвора - пiсля iнфлюенци i пiсля "Овода". Почувала себе  зовсiм
виснаженою. Одного дня вбiга? Михайло: "Сергiй загинув! Вiн  потрапив  пiд
по?зд!.." Така  несподiвана  смерть...  Убила  його  в  найкращi  роки.  А
жартував: сто  п'ятдесят  рокiв  житиму,  Лiлi!..  Так  невчасно.  -  Вона
помовчала- Все це, дорога товаришко, зримо чи незримо присутн?  в  романi.
Взагалi ж, походження Овода зв'язане з мо?м давнiм захопленням Мадзiнi.  -
Вона глянула на Ларису. - А ви знайомi з "Оводом" у читали?
   - На жаль, не повнiстю. В  Петербурзi  вчилася  моя  сестра,  то  якось
привозила на канiкули один чи два журнали "Мир божий" -  там  я  й  читала
роздiли вашо? книги.
   Войнич на те нiчого не сказала.
   - А ви бували у Петербурзi? - поцiкавилась.  -  Навiть  двiчi?  Скiльки
менi довелося там пережити! - зiтхнула.
   Так, Петербург, Росiя... Величезна, багатюща  i  така  нещасна  кра?на.
Скоро п'ятнадцять лiт, як вона з нею розсталася... Пiвтора десятка? А нiби
зараз бачить перед собою неозорi заснiженi далi,  дрiмучi  лiси...  молоду
пiвнiчну столицю... Вона  жила  там  на  Сьомiй  вулицi  Пiскiв,  дiм  17.
Петербург зустрiв ?? тривогою: напередоднi було викрито нову  змову  проти
царя.  Арештовано  групу  терористiв-студентiв,  серед   них   було   дво?
Улья-нових:  Анна  i  Олександр,  брат  i   сестра...   Олександра   потiм
стратили...
   Петербург...  Вона  годинами  блукала  мiстом,  понад  Невою,   слухала
невiдому  ?й  мову.  Вона  вивчала  ??,  мову   безстрашних   декабристiв,
народовольцiв,  вивчала  з  живого  слова,  з   книжок,   ?й   подобаються
Досто?вський, Гаршин, Глiб Успенський, захопив Салтиков-Щедрiн. ?хнi твори
допомогли зрозумiти цей народ. Зрозумiти i ще бiльш полюбити.  Пiд  кiнець
свого перебування в Росi? вона вже знала, в iм'я чого  загинули  Олександр
Ульянов i його друзi,  на  вiвтар  чого  поклали  сво?  таланти  Плеханов,
Засулич, Степняк i багато-багато iнших.
   - ...А через рiк ховали Щедрiна. Вiн жив на Литейному проспектi. Властi
заборонили  процесiю,  вулицi  заповнили  голубi  мундири.   Проте   людей
зiбралось  чимало.  То  була  справжня  демонстрацiя...  -  Усмiшка   ледь
торкнулася уст оповiдачки. - Я несла з собою  малюсiнький  букетик  раннiх
квiтiв. Думала покласти на труну, але не добралася. По дорозi  чую,  хтось
шепоче до мене: "Давайте квiти. Для букета..." Так i лягли  мо?  квiти  на
труну Щедрiна...
   Вони помовчали.
   Альбiну кудись покликали - вона пробачилась, вийшла.
   - Останнього  разу  я  була  в  Петербурзi  рiк  тому,  -  пiсля  паузи
заговорила Леся. -  Столиця  виру?.  Росiя  пережива?  добу  революцiйного
пiднесення. Скоро, дуже скоро гряне буря.
   - Я вiрю в прекрасне майбутн? вашо?  вiтчизни,  -  вiдповiла  Етель.  -
Такий народ не може бути рабом.
   VII
   Якось надвечiр Лариса Петрiвна  й  Етель  прогулювалися  мiстом.  Денна
спека  вже  спала,  i  Сан-Ремо  ожив  знову.  Iз  санаторi?в,   розкiшних
особнякiв, будинкiв i халуп, що нерiдко тулилися навiть у центрi, виповзли
аборигени й при?жджi, "власть  iмущi"  i  люмпени.  Вони  пливли  в  однiм
людськiм плавi - модно одягненi, са-мовдоволенi i скривдженi життям,  ситi
й напiвголоднi. З вулиць i курних покручених вуличок брели  на  набережну.
Тут потiк був найгустiший, бо кожний поспiшав саме сюди, до моря, нiби мав
неодмiнно вклонитися його величнiй красi.  Загорiлi  до  чорноти  хлопчаки
сновигали помiж  дорослими,  пропонували  букетики  прив'ялих  гвоздик  чи
пом'ятих, очевидно десь крадькома нарваних, iрисiв, канючили  в  iноземцiв
недокурки сигар, коробки з-пiд них чи ще  якусь  зайвину.  Мiшались  люди,
мiшались мови.
   Море дихало прохолодою. Бiля одного з причалiв погойдувалося величезне,
певно океанське, судно. Згра? крикливих чайок  вилися  навколо  нього,  на
льоту спритно  вихоплюючи  з  води  рiзнi  покидьки.  Трапом,  спущеним  з
корабля,  безперервно  снували  вантажники  в  широких,  брудного  кольору
блузах. Вони то  зникали  в  трюмi,  то,  похитуючись  пiд  важкою  ношею,
виринали звiдти i один за одним понуро брели на берег.
   - Факiно, - задумливо мовила Войнич. - В ?хнiх зiгнутих постатях я бачу
приреченiсть, вони викликають в менi якийсь невимовний жаль.  Звичайно  це
колишнi ув'язненi, каторжани... колишнi люди.
   Шби на пiдтвердження ?? слiв,  з-за  довжелезного  дерев'яного  складу,
куди вантажники зносили лантухи, вийшов, ледь тримаючись на ногах,  п'яний
факiно. Чорним замащеним беретом вiн раз по раз витирав спiтнiле  обличчя,
заточувався з боку на бiк, штовхаючи перехожих, i бурмотiв якусь пiсеньку.
   Забачивши   двох   рослих   жандармiв,   факiно   примовк,    спробував
випростатись, проте ноги його не слухались,  i  вiн  захитався  ще  дужче.
Жандарми пiдiйшли, звично пiдхопили його пiд руки й поволокли.
   - От i розвеселився, сердега, -  поспiвчувала  Леся.  А  меви  плакали,
випрошуючи собi поживи... А трапом важко ступали  натомленi  ноги,  i  вiн
вгинався, поскрипував - так само жалiбно...
   Вони взяли фiакр i по?хали за мiсто. Тут було тихо. Терасами спускалися
до моря закучерявленi дикими оливами гори. Подекуди  на  рiвнинках  палали
маки, кривавили землю, на скелях золотився дрок. Пахло морем, полином,  що
густо рiс мiж камiнням i робив його ще сивiшим.
   - Як тут гарно! -  на  повнi  груди  вдихнула  Леся  цiлюще  повiтря  й
закашлялась.
   - Коли менi важко або тривожно на серцi, я завжди звертаюся до природи,
- сказала Етель. - Вона мiй вiрний розрадник.
   - I я  завдячна  ?й  усiм,  що  маю  найкращого.  З  любовi  до  натури
народилися мо? найпершi поезi?. Шкода, що  вам  не  довелося  побувати  на
Укра?нi.
   - Не пощастило. Проте кра?ну Днiпра  я  знаю  й  люблю...  -  I  зовсiм
неждано, трохи плутаною вкра?нською мовою Етель спокiйно продекламувала: -
"Садок вишневий коло хати, хрущi над  вишнями  гудуть..."-  i  глянула  на
Укра?нку променистими очима.
   Лариса Петрiвна стояла зачарована. Аж ось куди проникло Тарасове слово!
Та й як же гарно, мелодiйно звучить воно в устах цi?? мило? англiйки!
   - Не дивуйтесь, - промовила Войнич. - Шевченка я люблю, як i Бернса  чи
Шеллi.
   - Заждiть, шановна, - не втрималась Лариса Петрiвна.  -  Вiдкiля  ж  ви
зна?те нашого Тараса Григоровича?
   - Дивно було б, якби не знала, - вiдповiла  Войнич.  -  Степняк  багато
менi про нього розповiдав. I читав. Шевченко був його богом.
   Вони неспiшно йшли розчищеною помiж уламками скель дорогою. У травах та
бур'янах дзвiнко стрекотiли цикади,  легкий  вiтерець  матляв  срiблистими
полинами, бадьорив потомленi мiською су?тою серця.
   - I мови укра?нсько? вчив теж вiн? - Лариса Петрiвна не зводила з Етель
погляду.
   - Так. Я вельми вдячна Сергiю Михайловичу за те,  що  порiднив  мене  з
вашою мовою, вашими чудовими пiснями. Геро?чна  i  така  трагiчна  iсторiя
Укра?ни виклика? в менi ще бiльше бажання  допомагати  у  вашiй  священнiй
боротьбi. Я дуже шкодую, що не все намiчене вдалося i вда?ться  здiйснити.
Ви мене  розумi?те,  Ларисо  Петрiвно?..  Зi  смертю  Степняка  наше  дiло
пiдупало.
   - Його пiдхопили, дорога Етель. На мiсцi  загиблих  стали  сотнi  нових
борцiв. До речi, брат отого страченого при вас  у  Петербурзi  Ульянова  -
Володимир Улья-нов - один  з  найпопулярнiших  марксистiв  Росi?.  Навколо
нього гуртуються нинi кращi сили росiйсько? соцiал-демократi?.
   - Такий народ повинен  мати  свого  Месiю.  Я  ще  раз  можу  повторити
сказане: я вiрю в краще майбутн? вашо? вiтчизни.
   Мимо пройшли кiлька рибалок. Вiд них  рiзко  пахнуло  сiллю,  морськими
водоростями i тютюном. Чоловiки привiталися, зникли за поворотом дороги.
   - Вже кiлька рокiв я перекладаю Шевченка, - вела далi Войнич. - Адже  в
Англi? мало хто зна? його.
   - Ви ма?те "Кобзаря"?
   - Нi, я маю лиш збiрочку його  заборонених  вiршiв.  ??  видали  руськi
друзi  в  Женевi.  Невеличка,  тоненька  книжечка...  Та  яка  сила!   Яка
полум'янiсть! Музика вiрша!
   Поховайте та вставайте,
   Кайдани порвiте
   I вражою злою кров'ю
   Волю окропiте.
   - Спасибi вам, сестро. Сердечне спасибi. - Леся потиснула руку Етель. -
На любов ми вiдповiда?мо любов'ю. Не  здивуйтеся,  коли  знайдете  в  мо?х
поезiях щиру до вас прихильнiсть. Я теж  усiм  серцем  люблю  вашу  славну
кра?ну, ?? легенди, котрi навiяли менi не одну хвилюючу тему. I ваша  мова
менi близька...
   - Я глибоко зворушена вашими словами, - сказала Етель  -  Знайомство  з
вами, як i багатьма вашими спiввiтчизниками, ? для мене  сонячний  промiнь
пiсля густого туману. Бережiть себе. Я зовсiм не закликаю до бездiлля ради
особистого спокою, нi, нехай ваша  пiсня  летить  на  всi  свiти,  але  не
забувайте: спiвцi, навiть у такого народу, як ваш, з'являються не щодня.
   Попереду завиднiлися кiлька рибальських хижок. Вони стояли  внизу,  над
самiсiньким морем. До них було зовсiм близенько.
   Дорiжка звивалася попiд скелею, спускаючись все нижче й нижче.
   - Коли я працювала над "Оводом", - розповiдала Войнич,  -  один  старий
гарiбальдi?ць водив мене сво?ми стежками. Дивне почуття  охоплю??  Iдеш  i
нiби вiдчува?ш чиюсь присутнiсть.
   - Так я колись у себе на Волинi  самотою  бiгала  вночi  до  лiсу,  щоб
побачити мавку.
   Вони опинилися бiля висiлка. Дужче запахло водою, пiд ногами зашарудiла
галька. Коло баркасiв поралися рибалки. Однi перекидали  в  кошики  вилов,
iншi розвiшували на кiлках довжелезнi бронзуватi сiтi  -  наче  перебирали
волосся русалок.
   Звiдкiлясь потягло димом. Лариса  Петрiвна  оглянулася:  бiля  одно?  з
хижок, прямо надворi, жiнка готувала вечерю. Пiд казаном курилось невеселе
багаття. Стара ворушила вогонь,  дмухала  на  нього,  а  вiн  лиш  пирскав
iскрами i ще дужче димiв, запинаючи журливе жiноче лице...
   Чомусь згадалися такi ж висхлi обличчя, - там, у Колодяжнiм, у  Зеленiм
Гаю... обличчя матерiв. I дим, який  щорання  i  щовечора  туманив  чистий
погляд ?хнiх ясних очей, змивав рум'янець з ?хнiх щiк... "Яка ж це чужина?
- в думках запитала сама себе Леся. - Тi ж вантажники  -  я  бачила  ?х  в
Одесi, в Петербурзi, тi ж злиднi i той же дим, що бiлить  лиця  i  чорнить
одежу..."
   Вони прощалися наступного  дня.  Невеличкий  хиткий  пароплав,  що  мав
доставити Войничiв до Пiзи, був готовий вiдчалити.  Трап  давно  прибрали.
Альбiна Бiзi, Леся i  тiточка,  яка  теж  прийшла  провести,  а  заодно  й
познайомитися з Войничами, зрiдка  перемовлялися  з  тими,  що  стояли  на
палубi. Альбiна просила Етель неодмiнно про щось довiдатись i написати ?й,
а Лариса Петрiвна не без смутку дивилася  на  нових  сво?х  приятелiв.  Як
добре, що вона зустрiла цю жiнку! I  як  зле,  що  так  швидко  доводиться
розлучатись...
   Пролунала команда, пароплав поволi почав одходити.
   - Зоставайтеся здоровi! - по-укра?нськи гукнула Етель.
   ...А  меви  плакали  у  мерехтливiм  плетивi  сонця,  моря  й  повiтря,
випрошуючи собi поживи...
   VIII
   А в  Ки?вi  тим  часом  iшли  поголовнi  арешти.  Жандармський  генерал
Новицький одержав  суворий  наказ  iзолювати  всiх  органiзаторiв  масових
демонстрацiй, а головне - агентiв "Искры". Властi нiяк не могли  збагнути,
звiдки береться ця газета, яким чином проника? в робiтничi  маси,  -  адже
друкувалася вона за кордоном.  Ясно  було  одне:  в  мiстi  працю?  досить
активна група ?? розповсюджувачiв, кореспондентiв, десь ? сховища, явки i,
зрештою, особа, яка координу? всю цю роботу.
   Пiсля впертих шукань, на якi було кинуто значнi сили й  кошти,  полiцi?
пощастило натрапити на  слiд.  Цьому  значною  мiрою  сприяла  безпечнiсть
Крохмаля (Красеня) -  одного  з  ки?вських  агентiв  "Искры".  Людина,  як
з'ясувалося пiзнiше, нетвердих революцiйних переконань, вiн, запаморочений
першими успiхами, проявив непростиму благодушнiсть -  почав  виступати  на
диспутах, нерiдко посилаючись на газету, чим i привернув  до  себе  увагу.
Полiцiя встановила за ним i за будинком, де  мешкав,  негласний  нагляд  i
незабаром переконалася,  що  ма?  справу  не  з  рядовим  працiвником.  До
Крохмаля сходилося чимало ниток,  що  зв'язували  редакцiю  "Искры"  з  ??
агентами. А раз так, мiркував Новицький,  значить,  цiй  людинi  вiдомi  i
явки, i багато дечого iншого. Треба тiльки вдало накрити ??.
   Навколо  Крохмаля  закрутилися  новi  "прихильники".  I  поки  вiн   ?х
розкусив, тi встигли  вивiдати  далеко  бiльше,  нiж  навiть  сподiвалися.
Новицький аж руки потирав од задоволення. Ще б пак! Його люди нишпорять по
всiх усюдах, вишукуючи iскрiвцiв, а вони, виявля?ться, майже всi ?дуть  до
Ки?ва. Яка смiливiсть!.. Яке нахабство! Проводити конференцiю перед  очима
полiцi?!.. Розрахунок, видно, на несподiванiсть. Мовляв,  хто  припустить,
що вони зiбралися саме тут, у центрi.
   Зрештою,  дошукуватися   мотивiв,   порпатися   в   рiзних   здогадках,
припущеннях, коли рибка йде в невiд, - марна трата часу. Тут треба дiяти.
   Новицький сам узявся керувати операцi?ю, заздалегiдь обставив усе  так,
щоб жоден iскрiвець не мiг  вислизнути  з  його  рук.  22  лютого  полiцiя
спокiйно пропустила в будинок, де мала вiдбутися  конференцiя,  всiх,  хто
туди заходив, а потiм зненацька вдерлася й арештувала.
   Iскрiвцi ще не знали такого  масового  одночасного  провалу.  В  пазурi
охранки потрапили майже всi головнi агенти, серед них Бауман  i  Литвинов.
Арештованих пiд посиленим конво?м вiдправили до Лук'янiвки,  а  спецiальнi
групи шпигiв  кинулись  по  ?хнiх  квартирах.  У  першу  чергу,  звичайно,
обшукали квартиру Крохмаля. I недаремно: той нiби навмисне залишив у  себе
в столi список осiб, що сприяли поширенню "Искры",  i  погано  зашифрованi
адреси ки?вських явок.
   Серед конфiскованих Крохмалевих паперiв був  конспiративний  лист  Лесi
Укра?нки, а ?? прiзвище чiтко значилось у знайденому списку.
   Подаючи матерiал  шефовi,  слiдчий  зробив  проти  Лесиного  псевдонiма
помiтку: "Лариса Косач".
   Новицький зажадав усю "Справу Косачiв".
   ...Повертаючись iз Сан-Ремо через Одесу,  Лариса  Петрiвна,  зрозумiло,
могла тiльки дивуватися надзвичайнiй увазi митних чиновникiв до  ??  особи
та речей. Звiдки ?й було знати, що лист, який писався  кiлька  рокiв  тому
людинi  конспiративнiй,  досi  валявся  десь  у  паперах  i  зрештою  став
надбанням полiцi?,  тим  бiльше  не  могла  вона  догадуватися  про  наказ
генерала Новицького, який посилював над  нею  давно  встановлений  та?мний
нагляд.
   ...Ки?в потопав у зеленi.  Травень  рясно  розвiшав  ??  по  скверах  i
парках, по вулицях та  бульварах,  рутвяними  килимами  вистелив  днiпровi
схили.  На  Хрещатику,  Фундукле?вськiй,  на  Володимирськiй  гiрцi  цвiли
каштани. ?х блiдо-рожевi квiтки густо  обтикали  гiлля.  Ввечерi,  окутанi
м'яким сяйвом газових лiхтарiв, вони нагадували урочистi свiтильники.
   Пiсля  тривало?  вiдсутностi,  середземноморсько?  гой-данки   i   всiх
дорожнiх  незгод  весняне  мiсто  здавалося   особливо   красивим.   Однак
милуватися ним Лесi не довелося. Одразу ж по  при?здi  вона  поспiшила  на
Сирець, до Драгоманових, де  лежало  (про  це  ?й  повiдомив  Труш)  трохи
привезено? зi Львова лiтератури. Нарештi - хоч через рiк - зробилося дiло!
Щоправда, "Ткачiв" Ганкевич так i не видав, зробив лише "Хто з  чого  жи?"
та "Манiфест", але й це було  якраз  доречно.  Через  Горощенка  та  iнших
"уцiлiлих" брошури розповсюдили по органiзацiях.
   - А тепер, Ларисо Петрiвно, вам краще ви?хати, - порадили ?й товаришi.
   Та нагодилася Шура, i Леся  мусила  побути  в  Ки?вi  ще  кiлька  днiв.
Братова привезла для  "Киевськой  старини"  новi  оповiдання,  розказувала
чимало цiкавого про Харкiв, куди Михайло з  родиною  недавнечко  пере?хав.
"Михайловi обiцяють кафедру i професорське звання", - хвалилася... Що ж, у
братових здiбностях - i математичних - вона нiколи  не  сумнiвалася,  хоча
лiтератор був би з нього, мабуть, кращий. Але це вже уо?шiiiаз iаii - воля
долi, як твердить латинь. Вона рада, що Михайло, по сутi,  один  з  ?хньо?
чимало? родини, вибився в люди. Нею, Шурою,  теж  задоволена:  i  дружиною
стала вiрною, i перо не закинула...
   За цей же час Лариса Петрiвна  одвiдала  Старицьких  (Михайло  Петрович
вразив ??  сво?м  нездоровим  виглядом)  i  Лисенкiв,  що  жили  поруч  на
Марi?нсько-Благовiщенськiй.
   Заходив Квiтка. Такий же змарнiлий, втомлений. Удома в них  якiсь  новi
непри?мностi, видно, зв'язанi з нестатками.  Проте  потяг  до  музики,  до
пiсень у нього не зменшився. Мрi? видати записи. Мрi?... А сам ще не зна?,
куди доведеться ?хати на роботу. Поговорюють  про  Кавказ...  Шкода  його,
Кльоню.
   ...Через тиждень пiсля повернення  ??  з  Сан-Ремо  потяг  мчав  Ларису
Петрiвну на Полтавщину, до Гадяча...
   Вчителька  Антонiна  Семенiвна  Макарова,  Лесина  подруга  ще  з  часу
перебування в Гадячi, мешкала в школi.  Пiсля  кiлькох  днiв  спочинку,  в
недiлю, Лариса Петрiвна  вирiшила  провiдати  товаришку.  Вкрита  соломою,
чепурна хатина  стояла  оддалiк  вiд  центру  мiстечка,  в  незабрукованiм
провулку.  На  подвiр'?  кучерявився  рiденький  вишняк,  а  пiд   вiкнами
привiльне розляглись квiтники.
   Дiтвора, що гуляла на вулицi, провела при?жджу до вчительки.
   ...Вони сидiли в маленькiй скромнiй кiмнатцi.
   - Отак i живете?
   - Як бачите. Взяла собi хлопчика-сиротину, та й горю?мо.
   - А пам'ята?те, як ви просили мене навчить на свiтi жити?
   Макарова зашарiлася - ?? лице взялося густим рум'янцем.
   - Я й зараз не проти вашо? науки, Ларисо Петрiвно. Шкода, що нам  рiдко
доводиться стрiчатись.
   - Рiдко. Свiт такий великий, що двi людини в ньому - як двi  пiщини.  А
ще отi мо? постiйнi хорування, через якi доводиться ?хати  не  туди,  куди
хотiв би, а куди треба... - Леся замислилася, проте  одразу  ж  заговорила
знову: - I зна?те, я все-таки  задоволена,  що  тодi  не  вийшло  з  вашим
влаштуванням десь у великому мiстi. Чому? Не дивуйтеся... Хто зна?,  якого
мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та  вдовбував  би  денно  i
нощно в дитячi голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так  -  я
певна - з ваших учнiв, Антонiно Семенiвно, вийдуть люди, якi  цiнуватимуть
i рiдне слово, i рiдну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра.
   - Важко менi. Часами так зробиться важко...
   - А кому тепер легко? I  взагалi  я  не  можу  уявити  якогось  iншого,
легшого для себе життя, крiм того, яким щоденно живу.
   - Ви - iнша, не така...
   - Хочете сказати: надлюдина? - засмiялася Леся. - Нi, дорога товаришко,
i я така ж, як усi. От тiльки вогонь, що пала? в  мо?й  душi,  можливо,  й
сильнiший. То це вже залежно вiд само? людини, одна  згоря?  швидше,  iнша
повiльнiше.
   ...Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечiр. Яких  тiльки  слiв
не чув вiн з то? розмови! Яких не наслухавсь речей!
   IX
   На початку вересня Леся  Укра?нка  повернулася  до  Ки?ва.  Мiсто  жило
новиною:  18  серпня,  ввечерi,  з  Лук'янiвсько?  в'язницi   втекли   всi
арештованi iскрiвцi.
   Друзi розповiли подробицi: втеча готувалась давно.  Ув'язненим  вдалося
передати мотузки для  драбини  i  якiрець,  яким  вона  мала  вчепитися  i
триматися за стiну. Один з арештованих, аби  дезорi?нтувати  варту,  щодня
горланив: "Караул!" Спочатку наглядачi кидались на крик, а пiзнiше звикли,
не стали звертати увагу. Полiтичнi, або "полiтики", як ?х називало тюремне
начальство, оскiльки ?х було дуже багато i вони не  вмiщалися  в  камерах,
допiзна, навiть пiсля змiни караулiв, гуляли в дворi.
   18 серпня, о дев'ятiй вечора, iскрiвцi один за одним перебралися  через
стiну i розбiглися по заздалегiдь умовлених явках.
   Новицький, - вiн, виявля?ться, того вечора гуляв на весiллi, - мало  не
збожеволiв, коли йому про це повiдомили. Особисто примчав до в'язницi, але
- шукай вiт-ра в полi. Втiкачiв уже й  слiд  прохолов.  Нi  того  дня,  нi
пiзнiше, як не старалися, не знайшли жодного. Тисячi золотих  карбованцiв,
витрачених генералом-невдахою на арешт iскрiвцiв, мов у  воду  впали...  А
скiльки галасували навколо майбутнього процесу! Подейкували, що  Новицький
уже й дiрочку провертiв було в мундирi для ордена...
   Втеча iскрiвцiв ще раз засвiдчила одностайнiсть соцiал-демократiв,  якi
мобiлiзувалися, готуючись до Другого з'?зду партi?, давали вiдсiч  усякого
роду радикалам, лiбералам, примиренцям та угодовцям,  що  гуртувалися  пiд
вивiсками "укра?нсько? демократично?" та "робiтничо? укра?нсько?" партiй.
   За дорученням комiтету РСДРП Лариса Петрiвна написала кiлька  листiвок,
в яких викривалися намагання обмежити укра?нський соцiал-демократичний рух
вузькими нацiональними рамками.
   На  одному  iз  засiдань  Лiтературно-артистичного  товариства,   пiсля
реферату Читадзе про  поезiю  ново?  доби,  розгорiлася  гостра  полемiка.
Виступив  критик  ?фремов,  почав  валити  до  одно?  купи  символiстiв  i
декадентiв.
   Особливо не сподобалися  критиковi  писання  Коби-лянсько?  -  ??  було
поставлено в залежнiсть i  вiд  нiмецько?  i  вiд  французько?  лiтератур,
зведено нанiвець всi щонайкращi твори письменницi.
   Це вже було занадто. Коли ж пiд час  перерви  котрийсь  iз  москвофiлiв
?хидно кинув: "Чи не краще пiсля цього взагалi перекреслити  малоросiйську
лiтературу?" - Ларису Петрiвну обдало жаром. Вона тут  же,  незважаючи  на
материне стримування, рiзко вiдповiла на реплiку, а коли знову  зайшла  до
залу, одразу попросила слова.
   - Хотiла б я знати: з якого це часу нашу лiтерату ру, наших лiтераторiв
прийнято вважати залежними? - спитала. - Чи не вiд Котляревського?  Не  од
Шевченка? Франка? I взагалi: навiщо вигадувати те, чого  нема?  насправдi?
Нашiй лiтературi, як i всякiй, властиво  постiйно  шукати.  А  в  шуканнях
завше знаходиться i  краще,  i  гiрше.  Це  вже  клопiт  iсторi?,  власне,
критики, розiбратися в тiм.
   Зал  зосереджено  мовчав.  Правда,  на  переднiх  лавах  помiтне   було
нервування,  проте  нiхто,  очевидно,  зважаючи  на  загальну  увагу,   не
насмiлювався порушувати спокiй.  Нащо  вже  молодь,  гальорка,  яку  завше
доводилось закликати до порядку, i та була сьогоднi якась терпеливiша.
   - До речi, - говорила Леся, - декадентство i символiзм були породженням
фiлософi? регресу, занепаду, автори i  проповiдники  яко?  галасували  про
неминуче виродження свiту. Нам це не загрожу?.
   Залом прокотився шелест.
   - Так, так,  -  пiдкреслила  Леся,  -  iсторiя  невпинно  руха?ться.  I
руха?ться не назад, а тiльки вперед i вперед...
   - Це агiтацiя!
   - Не заважайте!
   Зал шумiв. Голоси, думки дiлились - дво?лись, тро?лись...
   Нараз помiж рядiв виросла кремезна постать Старицького.
   Михайло Петрович - один iз засновникiв i керiвникiв товариства - був чи
не найавторитетнiшою в ньому людиною. Тому-то, коли  вiн  пiдвiвся,  гамiр
затих.
   - А на якого ж дiдька ми тут збира?мось, коли не можна висловити  сво?х
думок? - просто i виразно, пiд схвальнi вигуки молодi запитав  Старицький.
- Говорiть, Ларисо Петрiвно... А кому невисидки, нехай бiжить.
   - Хтось тут закинув менi агiтацiю, - вела далi Леся. - А невже  ж  таки
ма?мо бути слiпими й глухими до всього, що робиться в свiтi, чим живе люд?
У всякi часи, у всiх  державах  поети  були  з  народом,  прорица-ли,  мов
одержимi. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в  тому  потреба,  гукати  на
майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пiсню - як промiнь,  що
провiща? новий, свiтлий день.
   Гальорка лунко  зааплодувала.  Заплескали  в  долонi  Читадзе,  Михайло
Петрович, Лисенко, Квiтка,  що  сидiв  поруч  старого  Косача  та  Людмили
Старицько?.
   - I коли такий уже фатум спiвцiв,  то  нiчого  його  цуратись,  нiчого,
мовби той африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова нашi, коли
вони щирi, мають стати нашими дiлами,  i  судитимуть  нас  люди  по  дiлах
наших. - Леся Укра?нка закiнчила, проте не сiдала. - Давно я не промовляла
в цiм залi, - додала по паузi, - а коли вже зiбралася з духом, то хочеться
i прочитати дещо...
   Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гiлок  за  широким  вiкном  i
спроквола почала:
   Де тi? струни, де голос потужний,
   де те? слово крилате,
   щоб заспiвати про се лихолiття,
   щастям i горем багате?
   Щоб понесли се приховане в мурах
   геть на просторi майдани...
   Голос потроху набирав сили:
   ...щоб переклали на людськую мову пiсню, що дзвонять кайдани?  ?русалим
мав свого ?ремiю, що голосив серед поля;
   чом же свого ?ремi? не мав наша зруйнована воля?
   Вiн уже дзвенiв, очi зi спокiйних, замрiяних стали вогнистими.
   Полум'ям вiчним на жах всiм нащадкам Дантове пекло палав...
   Вона вдихнула на повнi груди i кинула:
   ...пекло страшнiше горить в нашiм краю, - чом же в нас Данта нема??
   Оплески бризнули, хвилею вдарили  в  стiни"  у  дверi  i  попливли  над
верхiв'ями Ботанiчного саду, золоченими банями  Володимирського  собору...
Разом з ними, назустрiч багровим променям, що  ткались  на  заходi,  линув
тонкий, насталений голос:
   Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злi? чари! Хай ми  хоч
раз заговоримо громом так, як веснянi? хмари!
   Х
   РЯДКИ З ЛИСТIВ
   ...А здоров'я тим часом, хоч  i  не  здавало  зовсiм,  все  ж  вимагало
змiцнення. Лiкарi наполягали продовжити лiкування, щоб закрiпити набуте...
Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаliа.
   Любi мо?! Учора ввечерi при?хала я  в  Сан  Ремо...  У  Львовi  пробула
тiльки один день i двi ночi, зате аж чотири - у  Вiднi.  Жила  в  брата  i
братово? Кобилянсь-ко?... Записалась у бiблiотеку  (будуть  сюди  посилати
книжки), запевнила собi посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено
спiвробiтницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що  треба,
справила... В середу рано ви?хала... В Мiланi спинилась, щоб записатись  в
бiблiотецi iтальянськiй... в Гену? переночувала. I отож о 5 годинi  вечора
була тут. Тут лiто ще куди не скiнчилось, i  всi  мешканцi  Villa  Nаtаliа
возяться в саду, копають, садять, поливають.
   2 листопада 1902 р.
   Лiле?нько моя!..
   Тут мене прийняли по-рiдному... Я таки дуже рада,  що  маю  таке  добре
пристановисько. Хата у мене торiшня (найлiпша в  домi,  надвiрних  робочих
кабiнети аж три - над морем, в саду i на найвищiм балконi).
   ...Я зважилась, i вийшло, що на  3  кiло  менше  важу,  нiж  до  ви?зду
звiдси. Проте, вислухавши мене, лiкар сказав,  що  в  легких  нема  хрипу,
тiльки ще  певна  слабiсть  дихання...  Зрештою,  почуваюся  добре  i  маю
енергiю, а се найголовнiше. До роботи ще навсправжки не бралась...
   4 листопада
   ...Вiдсилаю Вам, з подякою, позиченi книжки, бо вже скористала з них, -
саме оце викiнчила статтю про Конопнiцьку для "Мира божьего"... В  яку  Ви
сумну струну вдарили в сво?му "Iз дневника"!..
   До Iв. Франка, 23 грудня
   Дiльнику мiй дорогий!..
   Отримала вчора i я листа вiд Оксаночки... Я ?й зараз написала...  Кличу
?? до себе в гостi. Вона, може, й при?де...  тiльки  все  ж  ма?  ще  бути
"обсуждение  вопро-са",  той  фатальний  перiод  для  нервiв  всi??  нашо?
родини".. Оксана згаду?,  що...  хотiла  остатись  на  першi  днi  свят  в
Запруддi ради ялинки для запрудських  дiтей,  але  мама  (вона  ж  була  в
Запруддi) "обiдилась за такий замiр... "Iсторiя нас учить, що вона  нiчого
не учить!.. Знов тi самi "обiди замiсть нормального вiдношення до здоров'я
i волi сво?? дитини!
   Мама писала менi пару разiв... Менi прикро, що  раз  у  мами  пробилось
якесь несправедливо напасливе вiдношення до  Кльонi.  Воно,  власне,  було
замiтне вже й в останнi днi перед  мо?м  ви?здом,  уже  тодi  у  мами  був
непри?мно холодний вираз в його присутностi,  одвертання  очей,  вiдповiдi
крiзь зуби, накривання себе  газетою  або  книжкою  i  т.  н.  "симптоми",
либонь,  добре  знайомi  тобi.  Се  вже,  я  бачу,  почина?ться  "ревность
материнська", але все одно, може, тiй ревностi буде далi ще бiльше поживи,
а свого вiдношення до Кльонi я не змiню, хiба  що  в  напрямi  ще  бiльшо?
прихильностi...
   Чи пише тобi Кльоня?.. Справи його в Тифлiсi пiшли дуже неважно, i йому
знов приходиться дуже задумуватись про той "хлiб насущний"...
   29 грудня
   ...Якось я читаю в "Дiлi" про депутацiю черновецьких русинiв...  до  о.
Воробкевича з нагоди дарування йому  цiсарського  ордена.  Може,  воно  на
австрiйськi звича? iнакше виходить, але нам, укра?нцям  з  Роси,  то  дуже
чудно i навiть прикро зда?ться... бо в скiльки-небудь лiберальнiй пресi  у
нас навiть не споминають про всякi  офiцiальнi  "поступки"  писателiв,  та
правда, що у нас поряднi писателi  не  дуже-то  й  отримують  ордени.  Та,
зда?ться менi, i австрiйським укра?нцям нема чого так уже тiшитись, аж  до
урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве,  за  нiщо  ?х
ма?, кине якийсь там орденчик "з ласки на потiху..."
   До О. Кобилянсько?" 30 грудня
   Тепер про Ваше "Iз дневника"... Я скажу просто:
   далеко не кожний Ваш вiрш одiзваеся так менi десь аж в  глибинi  серця,
як оцi картки "Iз дневника"... Се, власне,  "вiдгук",  тож  не  дивуйтесь,
коли в ньому бракуватиме об'?ктивностi, бо я  не  стiльки  думаю,  скiльки
почуваю  те,  що  маю  казати...  Давно  колись,  ще  в  Коло-дяжному.  Ви
розповiдали менi план одно? драми... потiм елементи з нього  я  пiзнала  в
"Кам'янiй  душi"  i  щиро  призналась  Вам,  що  вiд  плану   я   бiльшого
сподiвалась. Ви сказали, що дiйсно мусите "скрутити голову" плановi  через
незалежнi вiд Вас причини... Менi  було  жаль  того  плану  iз  "скрученою
головою"... Ще раз, теж давно... Ви казали, що ма?те писати якийсь  роман,
що вiн Вам дуже на душi лежить; теми не сказали. Пiзнiше я спитала,  що  з
Вашим романом. Ви сказали щось безнадiйне...  I  часто  я  думала  про  тi
"скрученi голови"... I я не одну "голову скрутила"... А тiльки  як  я  оце
прочитала крик i скарги Ваших "дiтей", то й мо?  обiзвалися  -  тим  самим
тоном!..
   I ще зна?те  що?  Вашi  дiти  не  загинули,  бо  ось  вони  вже  вголос
обiзвались, - певне, не тим голосом, якого Ви для них  бажали,  не  спiвом
соловейкiв, але людським голосом, людською тугою, i, хто зна?, може,  спiв
соловейкiв не так проникав би у  серце,  як  сей  стогiн  утоплених  дiтей
Ваших.
   До ?в. Франка, 13 сiчня
   ...Хто да? одсiч ?фремову  за  когось  i  ще  за  когось  i  за  прапор
модернiзму (так, як хтось розумi? модернiзм)... ?фремов  зачепив  мене  як
критика i як публiциста" то менi мовчати не випада?.
   До Кобилянсько?, 24 сiчня
   Люба мамочко! .............
   . . . . . . Оце ж я, як бачиш, таки одгризнулась
   на ?фремова, не стерпiло серце, та таки  й  не  випадало  терпiти...  Я
хочу, щоб моя вiдповiдь  одбивала  сво?м  спокiйним,  навiть  "рицарським"
тоном вiд то? дико? бурсаччини... Хто сказав ?фремову, що  натуралiзм  був
iндиферентним "к вопросам общественно-политической  жизни"?..  Хто  сказав
?фремову, що лiтературнi школи  то  "вопросы  домашнего  свойства",  а  не
iнтернацiональнi?.. Де вiн бачив "планомерность в чередовании направлений"
- хiба люди ставили собi  планом:  оце  у  нас  романтизм,  а  потiм  буде
натуралiзм, а потiм новоромантизм i  т.  п.  ...Кобринська  i  Кобилянська
"выступили на литературное поприще" далеко не "в последние годы" i  навiть
не в "последнее десятилетие". Як не було натуралiзму - а Нечуй, а  Франко?
Сумбур його доказiв i нападiв на мене я, сподiваюсь, уже доказала._
   27 сiчня
   ...А що, чи ти не допиталась чого у фiрми Малих про
   переклади?
   Сестрi Дiлi, 10 лютого
   Фiрма Малих. Лариса Петрiвна чула про не? у Берлiнi, Вiднi,  у  Львовi,
бачила  ??  продукцiю  -  маленькi  книжечки  Маркса,  Горького,  Лафарга,
Мiрбо... Чимало розповiдала про видавництво Лiля.  Заснувала  його  молода
соцiал-демократка Марiя  Малих.  Лiля  добре  знала  Марiю  Олександрiвну,
невгамовну, енергiйну жiнку, часто гостила у не? дома - ??  сестра"  Катя,
теж була слухачкою медичних курсiв. Ще кiлька рокiв тому, - власне,  тодi,
як Леся востанн? лiкувалася в Берлiнi, - Малих шукала сво??  дороги.  Доля
закинула ?? до Швейцарi?, звела з росiйською революцiйною емiграцi?ю.  Там
i зародилась в  Малих  iдея  органiзувати  в  Росi?  легальне  видавництво
дешево? соцiал-демокра-тично? лiтератури.
   Отже, через сестру Леся вважала себе, хоч i  заочно,  а  таки  знайомою
Марi? Олександрiвни. Щоправда, обидвi про те не  розповсюджувалися-"фiрма"
теж була "пiднадзорна", за дiяльнiстю, зв'язками  ??  видавця  стежили  не
менш, нiж за Лесиними.
   Тепер, з  далекого  Сан-Ремо,  Лариса  Петрiвна  турбувалася  про  долю
"Ткачiв". Не повезло ?й з цi?ю драмою: Ганкевич промаринував бiльше року -
довелося забрати, зробити (який  раз!)  росiйський  переклад  i  вiдiслати
Малих. Книга ж потрiбна до зарiзу! Та  й  Франко  дав  згоду  на  переклад
кiлькох оповiдань.
   Треба писати, треба  й  пропагувати,  "прорицати".  Лiтературнi  школи,
лiтературний процес - питання не "домашнего свойства".
   ...Хтось дорогий та добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже
не раз пробачив - правда?.. ...Той хтось таки мав  неспокiйну  натуру.  От
недавно зладив полемiчну статтю до "Молодо? Укра?ни", схотiлося зачепитися
з М. Ганкевичем за терор та за полiтичну етику... Не стерпiла душа моя, що
проводир укра?нсько? соцiал-демократi? таке плете!
   ...Хтось комусь радить "Землю"  на  нiмецьке  перекладати...  бо  такий
роман... варт i нiмецькiй публiцi показати.
   До О. Кобилянсько?, 12 березня
   Люба мамочко!.. Сi двi речi я посилаю до того збiрника, що  ти  i  Людя
вида?те...
   ...З передмовою i примiтками до останнього роздiлу збiрника "На  крилах
пiсень" я мала досить  клопоту...  Терпiть  не  можу  взагалi  передмов  i
коментарi?в писати...
   ...Боюся, що ти знов, як завжди, будеш незадоволена з  мо?х  думок  про
зарiбок, диплом i т. iн... А ще я знаю, що,  хоч  не  зовсiм  виразно,  що
фiнанси родиннi заплутанi... На мене йде багато бiльше,  нiж  на  iнших...
Все це якимсь каменем ляга? на душу...

   29 березня
   ...Щодо мене, то я,  на  жаль,  не  можу  так  рiшуче  сказати:  "Отже,
пере?жджаю... " Чому Ви дума?те, що я знайду учениць, - чи на те е виразнi
прецеденти фактичнi? Хто-небудь з вiдомих  Вам  людей  утриму?ться  з  се?
професi? приватно?  учительки  ?вропейських  мов?..  Лiкарi  зменшили  мiй
робочий  день  -  дозволяють  тiльки  4,  найбiльше  5   годин   на   день
iнтелектуально? працi.
   ...Прикрим здалася менi одна, виставлена вже у  Вас,  обставина,  що  я
мусила б "скинутись всяко? полiтики". Я хотiла б знати  докладнiше,  як  я
маю се розумiти? Невже так, що в Галичинi я мала б ще "тихше" жити, нiж на
Укра?нi? Коли так, то се страшна жертва душi... Скинутися всяко?  полiтики
в лiтературi i в мо?х зносинах з метрополi?ю нiяк не можу,  бо  не  тiльки
переконання, але темперамент мiй того  не  дозволя?,  а  ще  не  дозволя?-
зна?те що? - дядькiв заповiт... Дядько хотiв, щоб i моя праця, i моя думка
росли i жили, щоб я нi лiтератури, нi полiтики не скидалась, щоб я  шукала
свого шляху...
   До М, Павлика, 10 квiтня
   Радiсна i весела та година повороту додому. I дорога зда?ться легшою та
прямiшою, i люди нiби кращають...
   Цього  разу  вона  поверталася   залiзницею"   перетнувши   одразу   аж
пiв-?вропи. На кiлька днiв "причепилася павутинкою"  до  "чи??сь"  хати  у
Чернiвцях, на тиждень - у Ки?вi" i ось знову Гадяч, Зелений Гай...
   ...Про мою аферу з Трушем не буду Вам писати, бо, на мою думку, вона не
ма? ширшого значення. Я вибираю собi не друзiв  мо?х  друзiв,  але  друзiв
мо?х iдей.
   ...Ви для мене друг свято? поезi?, найбiльшого i найпостiйнiшого з усiх
мо?х друзiв...
   Для мене в Вас ? завжди щось таке,  що  сто?ть  вище  всяких  кружкових
котерiйних та iнших справ от мира сего. Товаришування наше, зда?ться менi,
власне, "не от мира сего".
   До Iв. Франка, 1 серпня
   Що-то хтось любий та чорненький дума?, що не ?де до когось... Хтось уже
дожида? когось так! Нехай би хтось при?хав таки сього мiсяця,  то  був  би
мiг звiдати Полтаву з нагоди вiдкриття пам'ятника Котляревському...  Хтось
замiря? ви?хати на зиму на Кавказ...
   До О. Кобилянськоi, 2-10 серпня XI
   Кавказ... Рiвно через десять рокiв вiн стане  ??  другою  батькiвщиною,
мiсцем останнього притулку. А зараз вона ?хала тiльки "на зиму",  на  одну
лише  зиму.  Однак  треба  подаватися  в   якусь   полудневу   сторону   -
полтавсько-ки?вський клiмат, видно, вже не для не?, то чому не звiдати  ще
цього краю? Хвалить же його й Кримський,  i  Маня  Биковська  од  нього  в
захопленнi, й Квiтка... Клименту Васильовичу вiн хоч i не зда?ться  чимось
надзвичайним - гори як гори, i люди як люди, -  все  ж  радить,  запрошу?.
Буде, мовляв, до кого сво?м словом озватися. Воно й правда. Бо поки вдома,
поки поблизу тебе друзi, батьки, якось не вiдчува?ш тi?? туги  за  рiдним,
котра охоплю? тебе на чужинi. А це велике горе - буть одиноким, самiтним.

   ...На початку жовтня Леся була в Тифлiсi.
   Тимчасово зупинилася в готелi, бо Маня, яка прийняла  б  ??  з  дорогою
душею, сама жила в чоловiкових родичiв, а Квiтка на  власне  житло  ще  не
спромiгся - теж тулився по людях. Зрештою, добре, що вони хоч зустрiли ??,
допомогли влаштуватись, не залишають  одну.  Климент  Васильович  так  той
просто зi служби поспiша? до не?... Бiдний вiн: двадцяти трьох рокiв, а як
вимучений життям! От тобi й унiверситет, коли нема "сво??" руки  в  якiмсь
вiдомствi чи департаментi. Шматковi хлiба радiтимеш...
   Климент Васильович працював помiчником секретаря окружного суду. Робота
не так i важка, але i безгрошова. Шiстдесят п'ять карбованцiв на мiсяць  -
не вельми розбагатi?ш. Бракувало не то що на  одяг  та  матерi  в  Ки?в  -
навiть на театр треба було економити.
   Все ж у театрi вiн бував часто, не залишав нi музики, нi етнографi?.  В
цьому значною мiрою допомiг Климен-товi  добрий  друг  Лариси  Петрiвни  -
Агатангел Юхимович Кримський. Квiтка познайомився з ним  давненько,  ще  в
Ки?вi, i таки в них же,  у  Косачiв.  Якою  ж  була  його  радiсть,  коли,
при?хавши до Тифлiса, застав там славного  земляка.  Вчений  працював  над
давнiми схiдними рукописами, а поза тим вивчав живу мову, звича? грузинiв.
В мiстi в нього було чимало приятелiв. Якось, коли вони прогулювалися  над
Курою, ?м зустрiвся лiтнiй  уже,  досить  симпатичний  чоловiк.  Кримський
гречно з ним  привiтався,  вiдрекомендував  Квiтку.  Незнайомець  виявився
етнографом i композитором Завадським.
   Климент Васильович швидко завоював симпатiю Завадського, i той,  бачачи
його незвичайний потяг до музики, ввiв  юного  краянина  (сам  теж  був  з
Укра?ни) в ширше мистецьке коло. Таким чином Квiтка запiзнався з  Захарi?м
Палiашвiлi -  молодим  представником  новiтньо?  грузинсько?  музики  -  i
взагалi став сво?ю людиною серед ?? дiячiв.
   Десь через мiсяць пiсля при?зду Лариса  Петрiвна  i  Квiтка  гостили  в
Завадського. Композитор вiдзначав якусь свою родинну подiю, власне, це був
лише привiд для широкого товариства.  Зiйшовся  переважно  музичний  свiт.
Довго сидiли, говорили про рiзне.
   Ще  на  початку  вечора  господар,  з  яким  Леся  ранiше   зустрiлася,
познайомив ?? з Палiашвiлi, той -  зi  сво?ю  дружиною,  милою,  тендiтною
Юлi?ю Дмитрiвною.
   Разом вони сидiли й за столом. Молода пара викликала симпатiю.  Захарiй
Петрович,  виявля?ться,  зна?  Читадзе.  Як  вiн  там?   Лариса   Петрiвна
розповiла, що недавно з ним бачилась, що Шiо - як  не  дивно  -  досконало
опанував росiйську мову, вважа?ться в  Ки?вi  чи  не  одним  з  кращих  ??
викладачiв.
   - Скоро ми його цi?? честi позбавимо, - мовив Палiашвiлi.
   - Як? - не зрозумiла Леся.
   - Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай  при?здить  i
учить тут... Так i скажiть йому, як  побачите...  Ви  надовго  до  нас?  -
поцiкавився.
   - Не знаю, як далi, а зиму перебуду. Клiмат  ваш  менi  пiдходить...  I
люди до душi. Двiчi я була в Iталi?, у Сан-Ремо; добре там, але  чужина...
А тут як дома.
   -  Значить,  подоба?ться?  -  серйозно  перепитав  Захарiй  i   голосно
звернувся до присутнiх:  -  Друзi!  Нашiй  дорогiй  сестрi  Лесi  Укра?нцi
подобаються наш Кавказ, наша Грузiя, Кура, нашi гори... -  Вiн  був  трохи
пiд чаркою. - За давнiм схiдним  звича?м,  усе,  що  подоба?ться  гостевi,
хазя?н повинен йому дарувати.
   Присутнi заплескали в долонi.
   - В знак нашо? одностайно? згоди, - вiв далi Палiашвiлi  -  пропоную...
Зачекай, Юлi?, - лагiдно обiрвав вiн дружину, що намагалася його стримати,
- тут таке дiло, а ти хочеш, щоб твiй Захарiй мовчав...  пропоную  пiдняти
бокали.
   Гостi сипали жартами, дотепами. Лариса Петрiвна взяла бокал, наповнений
iскристим вином, пiдвелася.
   - Ми, укра?нцi, теж гостиннi i щедрi, - мовила.  -  Я  хочу,  коли  вже
вельмишановний Захарiй Петрович проголосив такий тост...  хочу,  щоб  нашi
народи завжди дiлилися тiльки добром... Я вперше на вашiй  землi,  i  менi
радiсно, що ми, такi далекi вiдстанню, близькi, рiднi серцями... Нехай  же
вiчним буде наше ?днання!.. А за дарунок велике спасибi, - додала жартома.
   - Я серйозно, - знову пiдвiвся Палiашвiлi. - Коли вам тут подоба?ться -
залишайтесь... Пере?здiть назовсiм - все  буде  ваше...  -  повиннi  ж  ми
коли-небудь вiддячити Укра?нi за нашого Гурамiшвiлi...
   - Спасибi" Тiльки без Укра?ни я не можу, тим бiльше зараз, коли над нею
забринiло свiтання нового дня. Там мене ждуть.
   - Але ж писати ви зможете й тут.
   - Одного лише писання зараз не досить.
   - Розумiю. Як це в Шевченка? - Палiашвiлi  замислився.  -"Поховайте  та
вставайте, кайдани порвiте..."
   - Звiдки ви зна?те "Заповiт"? - поцiкавилась Леся.
   - Ваш "Заповiт", дорога сестро, з однаковою силою  будить  струни  i  в
наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакiя. Вiн  бачився  з  Шевченком
раз, у Петербурзi, але спогад про ту зустрiч Церетелi береже як святиню.
   Пiдiйшов Вано, брат Палiашвiлi.
   - Захарiю, тебе просять заграти. -  I  додав  вибачливо:  -  Вечiр  без
музики - що маран без вина. Палiашвiлi пiдiйшов до фортепiано.
   - Легенди оповiдають,  що  Гурамiшвiлi  дуже  любив  укра?нськi  пiснi,
-мовив задумливо. -А одну-"Ой на гору козак воду носить", - зда?ться,  так
?? називають? - найбiльше. Ми вiримо легендам... Я  вiддаю  свою  першiсть
нашим дорогим гостям i прошу виконати цю пiсню.
   - Сiдайте, Кльоню, - шепнула Леся Клименту Васильовичу.
   Квiтка подякував, сiв.
   Пiсня про  нероздiлене  дiвоче  кохання,  про  козака,  що  кида?  свою
наречену i ?де в далеку дорогу, зачарувала слухачiв. Не  всi  розумiли  ??
змiст, але мелодiя, музика, повнi задушевностi i тихого  смутку,  проймали
кожного.
   Кажуть люди, що не буду я твоя!
   Кажуть люди, сама бачу,
   Не раз, не два на день плачу, -
   стиха пiдспiвував Квiтка.
   - Молодець! Добре гра?ш! - похвалив Захарiй Петрович i додав:  -  Гарна
пiсня... Отак, мабуть, тужила  десь  i  Давидова  наречена  -  грузинка...
Грайте ще, будьте ласкавi.
   Климент Васильович виконав варiацi? на теми народних пiсень - присутнiм
вони теж вельми сподобались - i уступив мiсце  Захарiю.  Тiснувата  як  на
таку компанiю кiмната завирувала  звуками  -  шумом  зелених  картлiнських
долин, ревом водопадiв, задумою величних вершин гiрсько? Сванетi?.
   Як вiн грав? Як легко, нiби стрiмкий  потiк  по  камiнню,  бiгали  його
пальцi. Коли б ?й хоч трохи його  вiртуозностi,..  Власне,  коли  б  ?й...
Лариса Петрiвна аж повела плечем, -  воно  чомусь  сiпнулося,  i,  щоб  не
повторилося, схрестила, мiцно затиснувши, руки на грудях.
   ...Стало душно, i вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гiрко
пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темрявi сердито  билась  об  скелi,
шумiла Кура, тягло холодком... Мiсто ще спало. Сотнi  яскравих  i  слабших
вогникiв миготiли, переморгувались, п'ялися все вище на гору,  що  здалеку
нагадувала прибрану до свята ялинку. Нiч була сiра, i прадавнiй Метехський
замок на вершинi гори (Леся вже встигла побувать бiля нього)  здавався  ще
та?мничiшим. Скiльки набудував ?х народ на цiй  багатостраждальнiй  землi!
На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стiнах вiд рук  чужоземцiв,  а
нинi гни? у вогких пiдземеллях, закинутий сво?ми ж ?динокровними катами...
Пiвтора мiсяця тому  там  обiрвалося  прекрасне  життя  Кецховелi...  Вона
пригаду? цього безстрашного юнака, пам'ята? ще по Ки?ву.
   Палiашвiлi спитав:
   - Гарно тут,  правда?  А  менi  все  хочеться  осiдлати  свого  меранi,
пуститися по горах i долинах... Скiльки там ще не вiдомих пiсень!  Зiбрати
б ?х, видати...
   - Ми з Квiткою таку книжечку вже зладили.
   - А я i фонографа з Москви привiз, - ?дьмо лiтом у гори? Вам  ще  нiхто
не розповiдав сказання про Абесалома i Етерi? О, це  чудова  легенда!  Це,
коли хочете, другi Ромео i Джуль?тта, Трiстан i  Iзольда...  Це  -  опера!
Наша, грузинська.
   - Ви хочете ?? написати, Захарiю? - запитала Леся.
   - Так. Але - мiж нами. Поки що я сам  цього  боюся.  Перша  нацiональна
опера!
   - Тим бiльше, Захарiю, треба братися. Дорогу перших не завше  встеляють
квiтки, частiше - терни, камiння, а все ж вони - першi. Я чомусь вiрю,  що
вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашо? гри - i вiрю.
   - Спасибi" Ларисо Петрiвно. Я писатиму... неодмiнно! Це буде опера  про
нездоланну силу любовi, що може  перемогти  неправду  i  зло...  i  навiть
смерть... То як: ?демо влiтку в гори? - запитав зненацька.
   - Зараз про це думати рано. А ваш фонограф  можна  використати  й  тут.
Климент Васильович  хвалився,  що  вже  зазнайомився  з  кiлькома  старими
пiснярами, записати ?х було б цiкаво.
   ...Вечiрка закiнчувалася, гостi потроху розходились.  Вони  повернулися
до кiмнати i теж почали прощатися.
   Це  трапилося  наступного  дня.  Лариса   пробiгла   очима   телеграму,
захиталася i, щоб не впасти, прихилилась до  стiни.  Швейцар,  що  все  ще
стояв у нерiшучостi, вагаючись  -  iти  йому  чи  пiдождати,  ледве  встиг
пiдтримати  ??,  посадити  на   диван,   як   Лариса   Петрiвна   втратила
свiдомiсть...
   Опритомнiла вiд чогось терпкого, непри?много: Маня Биковська  терла  ?й
скронi i давала нюхати намочену в нашатирному спиртi вату.
   - Ох, Маню... - тремтячими устами мовила Леся. - За що  на  мою  голову
стiльки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.
   - Заспокойся, Лесю.
   - Не можу... не можу цього збагнути... Як там рiднi?.. Тато хворий... А
Кльонi, - згадала раптом, - не було? Вiн ще не зна??
   - Не було.
   - Котра година?..  Шоста...  Зараз  вiн  прийде...  Ох,  сестро!  Нема?
бiльшого горя на свiтi, як смерть... Все можна перетерпiти,  перебороти...
Я мушу ?хати...
   - До Харкова? З тво?м здоров'ям тiльки в дорогу, на пох:орони...
   Лариса Петрiвна лежала безсило. Очi ?й почервонiли, блiде лице  взялося
плямами. Вона, здавалось, була десь в iншому свiтi.
   Пiд дверима почулися поспiшнi кроки, хтось нервово постукав.
   - Це Климент Васильович, - хотiла було схопитися Леся.
   До кiмнати, не чекаючи дозволу, ввiйшов стривожений Квiтка.
   Леся заплакала - безгучно, зцiпивши зуби.
   - Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш.  -  Климент  Васильович
узяв зi столу пом'яту телеграму, читав.
   - Учора... коли ми були на вечорi - говорила Ле ся тремтячим голосом. -
Це вже над мо? сили... Ще нiколи не було менi  так  трудно...  Михайле!  -
розпачливо гукнула. - Нi, це неправда!.. Цього не може бути! Я не  вiрю...
- I вона знову зайшлася плачем.
   Незабаром почалася гарячка.  Биковська  i  Климент  Васильович  поклали
хвору  в  лiжко.  Лариса  Петрiвна  металася,  марила  спогадами  далекого
дитинства, кликала й кликала брата.
   ...А невдовзi, як Лесi полiпшало. Квiтка перевiз ?? в будинок  Хитрова,
по вулицi Тер-Гусакiвськiй, де мешкав сам. Тепер ?хнi кiмнати були поруч.
   XII
   Кiлька мiсяцiв пiсля братово? смертi Лариса Петрiвна не могла прийти до
нормального стану. Знову й знову були напади iстерi?,  знову  -  вночi,  а
нерiдко i вдень - "приходив" Михайло, сiдав мовчки  або  ж  кликав  ??  на
Волинь - у Колодяжне, в Нечiмне, - вистежувати мавок,  слухати  пiсень  та
легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечiмному i вiн, Михайлик,
зарошений майже попiд руки, з букетом бiлих i жовтих лiлей...
   Не працювалося, а втомi не було мiри. Дедалi  бiльше  переконувалася  в
тому, що Квiтка i Маня мали рацiю, коли не пустили ?? тодi до  Харкова  чи
Ки?ва, - там вона не витримала б напевне.
   Днi минали без будь-яко? вiддачi.
   "Чи не пора й менi пiдводити пiдсумок?" - питала  сама  себе  Леся.  Та
проти цих думок повставала iнша, та. Одержима  Леся,  i  знову  доводилося
коритися ?? волi, i знову серце нило вiд кривди, а  руки  просили  роботи.
Поволi поверталася цiкавiсть до життя.
   А воно вирувало. Тифлiс жив тривожними чутками про во?ннi  приготування
на Далекому Сходi.
   ...Лариса Петрiвна поспiшала на  поштамт.  Давно,  ще  при  зустрiчi  в
Полтавi, на вiдкриттi  пам'ятника  Котляревському,  обiцяла  Коцюбинському
вiршi для альманаху, та оце тiльки зiбралася. Не такi, правда, як хотiлося
б, але на кращi зараз вона неспроможна.
   Надворi потеплiло.  Розтанули  рiденькi  латки  снiгу,  з  гiр  помчали
струмки. На Курi почавсь льодохiд. Це  було  гарне  видовище:  внизу,  пiд
мiстком,  скаженiла,  пiнилась  рiчка,  гнала  наламану  десь  у  верхiв'?
срiблисту кригу, а над ущелиною,  над  скелями  та  розвалинами  прадавнiх
фортець висло син?-син?, мовби вицвiчене фiалками небо.
   Леся постояла на мiстку - аж трохи змерзла - й пiшла. Бiля поштамту  ??
мало не збив з нiг рослий хлопчина. З криком:  "Вiйна!  Японцi  напали  на
Росiю!" - вiн вихором вилетiв з дверей i помчав вулицею.
   На поштамтi панувала панiка. На мiсцi не було жодного чиновника  -  всi
збилися в гурт,  посеред  якого  стояв  чоловiк  у  форменцi  -  очевидно,
телеграфiст  -  i  розгублено  коментував  щойно  одержане   повiдомлення.
Настраханi чуткою вiдвiдувачi, аби дiзнатися  щось  певнiше,  напирали  на
бар'?р, що роздiляв залу, дослухалися до  то?  розмови,  перекидаючи  один
одному уривки фраз.
   - ...Потопленi броненосцi.... "Ретвизан"... "Цесаревич"... "Паллада"...
   - ...Не потопленi, тiльки пошкодженi.
   Декотрi вiдразу ж зникали - несли ту страшну звiстку додому.
   З трудом здавши листа, Лариса Петрiвна не стала затримуватись...
   У мiстi з'явилися листiвки, якими комiтет РСДРП закликав  робiтникiв  у
недiлю вийти  на  демонстрацiю.  Але  сталося  непередбачене:  на  станцiю
прибуло кiлька санiтарних вагонiв, i народ кинувся до них,  щоб  розпитати
поранених про останнi новини, а заразом  довiдатись  i  про  сво?х  рiдних
(може, чули, стрiчалися). Вагони стояли в тупику,  i  незабаром  коло  них
зiбралося чимало люду. Кiлька полiца?в,  що  спробували  розганяти  людей,
були вiдтиснутi i  освистанi.  Робiтники  майстерень,  що  саме  покiнчали
змiну, жiнки слухали солдата. Вiн, здавалося, висiв на приступцi вагона  -
одна  забинтована  рука  на  грудях,  на  пiдв'язцi,  другою  тримався  за
поручень, - говорив мiшаною грузинсько-росiйською  мовою.  Розповiдь  його
була невтiшна: фронт  майже  без  бо?припасiв,  постачання  погане,  серед
начальства пияцтво.
   Натовп гудiв.
   Солдат-грузин закiнчив, сплигнув з приступки, на його мiсце став iнший.
В цього були цiлi i ноги, i руки, тiльки пiд розстебнутою гiмнастеркою  на
грудях проглядало густе плетиво порудiлих вiд кровi i поту бинтiв.
   - Товаришi! - гукнув солдат. - Нас посилають на смерть,  а  дiти  нашi,
сiм'? сидять без хлiба... Виступайте проти вiйни! З вами робiтники  i  ми,
солдати...
   - Геть вiйну!
   - Геть тиранiв!
   ...А навколо вже скаженiла полiцiя...  Раптом  над  усiм  цим  збуреним
натовпом пролунало сильне, всевладне:
   - Геть самодержавство!!!
   XIII
   По кiлькох мiсяцях перебування на Укра?нi (Ки?в зустрiв ??  ще  свiжою,
обсадженою барвiнком могилою Михайла Старицького) Лариса  Петрiвна  восени
знову повернулася до Тифлiса. Цього разу вона по?хала туди ще й  тому,  що
там був Квiтка. Климент Васильович без  не?  тепер  не  мiг.  Та  й  Леся,
зда?ться, вiдчувала те саме. Нiхто з них напевне не  знав,  якими  стануть
?хнi стосунки в майбутньому, але обо? розумiли: вони повиннi бути разом.
   Тепер коло  ?хнiх  друзiв  розширилось.  Палiашвiлi,  виявля?ться,  мав
рацiю: Читадзе таки потягнуло на  батькiвщину.  Залишив  ??  зовсiм  юним,
незнаним хлопчиною, а повернувся вiдомим, уславленим.  Зерна  багаторiчно?
приязнi Читадзе i Косачiв лягли на плiдну основу.
   Лариса писала мало - недуги  дедалi  частiше  змушували  ??  вiдкладати
перо, шукати iнших шляхiв виходу слова. Удень, поки Климент Васильович був
на службi, читала, блукала в горах,  зате  ввечерi,  вдома  чи  в  гостях,
давала волю думкам. У центрi розмов  була,  звичайно,  полiтика:  ганебний
провал японсько? кампанi?,  страйки  i  повстання,  що  могутнiм  полум'ям
клекотiли по всiй Росi?.
   "..Наставав 1905-й. Вiн розпочався  новими  революцiйними  спалахами  i
новими, ще жорстокiшими репресiями. 3 далекого Петербурга надiйшла звiстка
про розстрiл демонстрантiв бiля Зимового палацу,  а  слiдом  -  про  арешт
Горького" Царськi сатрапи кинули письменника в пiдземелля Петропавловсько?
фортецi за те, що осмiлився подати голос за скривджених.
   - Вони закували народ i  хочуть  закувати  ще  й  думку,  -  обурювався
Читадзе. - Але на цьому вони зламають зуби. Можна заборонити страйки,  але
нiякi укази - будь ?х хоч тисячi - не зупинять слова.
   - До того ж заборонене слово пада? на вагу iсторi? важче звичайного.
   - Я пам'ятаю Олексiя Максимовича, вiн був другом Гоги,  мого  брата,  i
мо?м другом. Ми часто  стрiчалися...  Яка  вiн  людина,  Ларисо  Петрiвно!
Мислитель! I таку людину за грати! Ш, це  вже  крайнiсть.  А  крайнiсть  -
безсилля.
   - Але царизм ще живе. Повалити його - наша справа. Опортунiсти, правда,
iншо? думки, але, на щастя, ?х значна меншiсть. Основна маса пролетарiв за
марксистами-iскрiвцями, в ?хнiх руках будучнiсть.
   - Будучнiсть, - вголос мрiяв Читадзе. - Всi нашi помисли  спрямованi  в
завтра. Я часто задумуюсь над тим, якою буде людина  в  майбутньому.  Адже
одна справа здiйснити революцiю, повалити  царизм,  але  не  менш  важливо
прищепити нову мораль, новi етичнi норми.
   - I зна?те: нас,  лiтераторiв,  педагогiв,  це  стосу?ться  насамперед.
Партiйнi агiтатори роблять велике дiло, пропагуючи  Марксовi  iде?,  проте
цього ще не досить. Треба й iнших засобiв, форм, щоб охопити по можливостi
всi верстви  народнi.  Вам,  певне,  вiдомо  про  органiзацiю  на  Укра?нi
"Просвiт"?
   - Вони, по-мо?му, надто замикаються в рамках суто культурницьких.
   - Саме про це я i хотiла сказати.
   - Мене бiльше цiкавить школа. От  де  непочатий  край!  Там,  у  центрi
Росi?, якось не так помiтна вiдiрванiсть навчання вiд насущних проблем,  а
тут - мертвечина, та й годi.
   I Шiо почав оповiдати про сво?  плани.  З  того,  як  хвилювався,  було
видно, що виношу? ?х давно, в  самiм  серцi,  i  що,  мабуть,  саме  вони,
неспокiйнi, звабливi, привели його назад на рiдну землю.
   - Скажiть йому хоч ви, Ларисо Петрiвно, що все це маячня, -  втрутилася
Устина Кирилiвна, дружина Шiо. - Де це видано, щоб дозволили навчати дiтей
материнською мовою? Чи хоч би й керувати гiмназi?ю з участю  представникiв
студентства?
   - Людина шука? кращого, дорога  краянко.  Постiйно  прагнути  значного,
великого для не? ма? бути такою ж необхiднiстю, як дихати свiжим  повiтрям
Хай не все те, про що  вона  мрi?,  здiйсниться  за  ??  життя,  але  воно
неодмiнно здiйсниться. Так зникло крiпосництво, хоч полягла за це не  одна
буйна голова, так пiд тиском загальнолюдсько? сили  упаде  самодержавство.
Може, нам i не дiждати тих днiв, може, ми сво?ми кiстками  лише  вимостимо
дорогу iншим, але тi, iншi, не забудуть наших мрiй, наших заповiтiв.
   Вони сидiли в затишному кабiнетi Читадзе i вже  кiлька  годин  вели  цю
розмову. Зрiдка заходила мати Шiо - висока,  струнка  i  бадьора  на  сво?
немолодi лiта грузинка, частувала яблуками, запашним ча?м.
   - Ви говорите таке, що цур йому! - Добре, нiжне серце У  стани  Щербань
повнилось тривогою. - У свiтi стiльки страхiть, стiльки кривди... I все на
одну людину, на ?? голову. - Щаслива сво?м родинним щастям, вона не хотiла
бiльше нiчого знати.
   - Такi часи. Мусимо ?х переiнакшити. "Краще смерть, та смерть у  славi,
нiж безславних днiв ганьба!" Так же?
   Лариса недаремно згадала саме  цi  слова  великого  Руставелi,  -  вони
найповнiше виражали настрiй мас, ?х  мов  гасло  виголошували  оратори  на
мiтингах i демонстрацiях, що свiжим подувом знову завирували на вулицях  i
майданах Тифлiса. В серединi  сiчня  застрайкували  робiтники  залiзничних
майстерень, механiчних i шкiряного заводiв,  тютюново?  фабрики  та  iнших
пiдпри?мств, передмiстя Дiдубе.
   До  Тифлiса  стягувалися  вишкребки  каральних  загонiв  i  не  добитих
японцями вiйськових частин; охранка проводила спiшнi арешти -  в  ??  лапи
знову потрапив безнадiйно хворий Олександр  Цулукiдзе,  вожак  тифлiського
пролетарiату. Полiцiя одержала наказ: патронiв не шкодувати...
   В  Баку  спалахнула  спровокована  царизмом  кривава  татаро-вiрменська
рiзня. Пiдступно пролита кров переповнила чашу народного терпiння.
   Мiсто кипiло, чимало пiдпри?мств страйкували.  Полiцiя  i  мобiлiзованi
нею двiрники не встигали  розганяти  людей  та  зривати  листiвки.  Летучi
мiтинги, на яких  оратори  на  весь  голос  закликали  до  боротьби  проти
самодержавства,  виникали  в  рiзних  кiнцях  мiста.  На   вулицi   вийшли
гiмназисти  -  вони  вимагали  демократичних  реформ,  вiдставки  найбiльш
реакцiйних викладачiв.
   Лариса Петрiвна була  всi  цi  днi  в  якiмсь  пiднесенiм  настро?,  ??
постiйно тягнуло на вулицю, до людей. Климент Васильович зауважив якось:
   - Будьте обачнiшi, Лесю. В мiстi безпорядки.
   - О, бiльше б таких безпорядкiв! -  радо  вiдiзвалася  Леся.  -  3  них
постане оновлений свiт, свiт правди i волi.
   - Але ж...  ви  не  вiзьмете  участi  в  конкурсi...  "Приязнь"  лежить
недокiнчена... Стаття про Винниченка...
   - Все це буденне, Кльоню. Ми живемо в такий час, коли  кров  закипа?  в
жилах. Чи до спокiйних тем? Мене хвилю? це весняне пробудження серед зими.
Я була б хтозна-як рада, коли б створила для них, - кивнула  за  вiкно,  -
хоч невелику, та справжню пiсню. Послухайте ?хнiх пiсень. Про що  вони?  В
них безнадiя, сум - панахида, а не пiснi про  волю!  Новi  часи  вимагають
нових пiсень, нових закликiв, - щоб  громовицями  гримiли  над  свiтом.  А
створити ?х можна, тiльки  наслухавшись  гомону  маси,  понюхавши,  як  то
кажуть, пороху.
   - Не забувайте, однак, що та маса розгнiвана, що бувають моменти,  коли
вона може й не запитати вас, хто ви така.
   - Даруйте, але з таким застереженням я рахуватись не буду.
   -  I  все  ж  я  прошу  вас,  -  наполягав  Квiтка.   Лариса   Петрiвна
згоджувалась, але як тiльки Квiтка iшов, поспiшала на вулицю.
   ...Солдатський ринок кипiв. Робiтники, студенти,  виписанi  з  шпиталiв
легкопораненi тримали червонi знамена, гасла, з яких мало не  пiвметровими
лiтерами кричали слова: "Геть самодержавство!"
   Леся Укра?нка постояла оддалiк,  нiчого  не  чуючи  за  гамором,  потiм
пiдiйшла ближче. Бiля ворiт, на невисокiм пагорку, де  юрмилося  найбiльше
людей, розмахував рукою робiтник. Лариса Петрiвна бачила  тiльки  плечi  i
голову оратора, зате голос його,  незважаючи  на  галас  i  викрики,  чула
добре.
   - Свободи нiхто нам не дасть, -  кидав  вiн.  -  Свободу  здобувають  у
боротьбi.
   Леся Укра?нка зiйшла на тротуар, покрокувала  стороною.  Гомiн,  пiснi,
сонячнi спалахи знамен полонили ?? цiлком. Бентежно билося  серце.  Лариса
Петрiвна схаменулася лише тодi, як хтось узяв ??  за  руку.  Це  був  вiн,
Климент Васильович.
   - Ходiть додому, Лесю.
   - Але... чому я не  можу  бути  на  вулицi?  Климент  Васильович  надто
хвилювався, щоб пояснити.
   - Потiм побачите... зрозумi?те.
   А потiм...
   Загiн солдатiв перетнув демонстрантам дорогу.
   - Розiйдись! - верескнув високий, туго стягнутий портупе?ю  офiцер.  Не
вступаючи в переговори, вiн хвацько обернувся, скомандував: - Гвинтiвки на
прицiл!
   Десятки стальних цiвок зловiсними очима вп'ялися в натовп.
   - Рятуйся! - розiтнув хвилинну тишу розпачливий крик.
   - Спокiйно, товаришi!
   Але вже було пiзно. Колона почала розпливатися. З-за солдатських шеренг
враз вискочили i накинулися на демонстрантiв двiрники. Палицями, короткими
гумовими трубками вони били по чiм попало.
   Раптом бiля самiсiньких нiг офiцера упав,  бризнувши  iскрами,  камiнь.
Хто його кинув, звiдки - нiхто не встиг  помiтити.  Офiцер  зблiд,  рвучко
скинув догори руку.
   - Плi!
   Сухо трiснули пострiли. Кiлька чоловiк  повалились  на  брук.  З  дерев
полохливо, з криком знялися i закружляли в повiтрi галки...
   Климент Васильович здригнувся.
   - Там стрiляють, - пiдiйшла до вiкна Леся. Квiтка мовчав.
   - Ви про це знали?
   - Про це знали всi... окрiм вас. Леся похапцем накинула пальто.
   - Я вас не пущу, - пiдступив Климрнт Васильович. В ??  мовчаннi  вiдчув
невдоволення, осуд i зрештою сам почав одягатися.
   Над мiстом, над Двiрцевим майданом, чулися стрiлянина, лемент.
   - Не треба туди, Ларисо Петрiвно.
   - Чому ви вважа?те, що нас неодмiнно хтось або щось зачепить?
   Вони наближалися до чоловiчо? гiмназi?.  Бiля  входу  i  попiд  вiкнами
нижнього поверху стояли полiца? i кiлька цивiльних. На  тротуарi  валялося
скло. З верхнiх вiдчинених i повибиваних  вiкон  доносився  галас.  Лариса
Петрiвна i Квiтка перейшли на протилежний бiк вулицi. Незабаром ?х зупинив
Читадзе.
   - Що ви, Ларисо Петрiвно! -  заперечив,  дiзнавшись  про  ??  намiр.  -
Вертайте назад. Зараз там небезпечно.
   Леся попробувала заперечувати, але Читадзе взяв ?? пiд руку.
   ...То? ночi Тифлiс не спав. Вулицями безугавно гасали  загони  полiцi?.
Кiнський тупiт то чiткiшав, то вiддалявся" завмирав; серед тривожно?  тишi
вiн був ?диним звуком, голосом  зникаючого  свiту:  в  зрадливiм  мовчаннi
мiста, за глухими стiнами i в пiдземеллях, йому готувалася смерть.
   А в однiй з кiмнат будинку N  23  по  вулицi  Давидовськiй,  де  тьмяно
блимало свiтло, маленька квола рука поспiшно, рядок за  рядком,  клала  на
папiр слова. Там творився Гiмн. Гiмн Людинi.
   XIV
   У кiнцi травня Леся Укра?нка була в Ки?вi. Мiсто жило тривогою:  зовсiм
недавно ним прокотилася небачена досi хвиля  страйкiв  i  демонстрацiй,  i
тепер, обагрене робiтничою  та  солдатською  кров'ю,  воно  готувалося  до
наступних бо?в.
   Щодень приносив новi перемоги й поразки, надi? i розчарування...

   Лариса Петрiвна давно не вiдчувала в собi такого пiднесення, ?? робочий
стiл був завалений рукописами,  замiтками,  якi  ждали  свого  викiнчення.
Початок "У катакомбах" - драми,  навiяно?  тифлiськими  подiями,  чернетки
оповiдання "Примара", поеми "Три хвилини"... Вона працювала вдень i вночi:
писала, налагоджувала перерванi зв'язки з гуртками,  найближчими  друзями.
Кволе здоров'я недовго витримувало  це  навантаження,  i  незабаром  знову
з'явилися швидка втома, головнi болi, а за ними не  забарилися  й  напливи
iстерi?.
   Необхiдно  було  вiдпочити.  Трапилась  i  нагода:  Лисенко  вже  давно
запрошував Косачiв до себе в Кита?в.
   ...Старенький скрипучий "Парубок",  збурюючи  колесами  воду,  обережно
причалив до пристанi. Поки перекидали  мостки,  на  палубi,  коло  виходу,
скупчилось десяткiв зо три люду: жiнки з  клунками  та  пустими  кошиками,
кiлька гiмназистiв, якiсь чиновники, робiтники.
   - Пiдождемо,  нехай  сходять,  -  байдуже  сказала  Ольга  Петрiвна.  -
Поспiшати нам нiкуди. - Вона одiйшла вбiк. - А пiдводи я щось не  бачу,  -
окинула поглядом пристань.
   - Може, он там, за вербами, - кивнула Леся на рядок низеньких вербичок,
що кучерявилися вздовж дороги.
   - Або й зовсiм нема. Хiба це первина? Пообiцяв, аби заманити, а там  як
хочте. Сам ходить пiшки, то й нас... - Ольга Петрiвна не закiнчила  думки.
- Ну, гайда, - мовила, - уже нiкого нема.
   Пiдвода, обiцяна Лисенком, все ж чекала  гостей.  День  був  жаркий,  i
кучер, не  вiдаючи  достеменно,  яким  саме  пароплавом  прибудуть  гостi,
поставив коней оддалiк, у затiнку.
   - А може, й ми пiшечком? - запропонувала Ольга Петрiвна i  осмiхнулась.
- Скiльки тут до Кита?ва? - запитала селянина.
   - Та, мать, верстов три буде.
   - З гаком, чи як?
   - Таж, казав той, як на якi ноги.
   - Ну що, пiдемо? - Косачева глянула на дочок.
   - Але нешвидко, мамочко, - попрохала Леся.
   - Аякже! Нам тiльки й зоста?ться, що бiгать наввипередки. То ми  пiшли,
- сказала вiзниковi.
   - Мо? дiло сторона. Якраз i до кума загляну.
   - Ото. А як хто з нас пристане -  тодi  пiдберете  у  дорозi.  -  Ольга
Петрiвна скинула i взяла на руку легенького чесучевого пiджачка.
   ГЬрбкувата, зрита рiвчаками дорога незабаром  вивела  нц  крутий  берег
Днiпра. Внизу осиротiло димiв пароцлав. Яким же вiн здавався маленьким  та
немiчним супроти рiки! Широка,  оплетена  густими  верболозами,  iдо  далi
переходила в плавнi й га?, вона нагадувала велета, що,  втомлений,  прилiг
на осоннi. Груди велет дихали спокiйно, могутньо, навiть  тут,  на  кручi,
було/iути тi подихи - свiжi,  збуджуючiм  Лариса  Петрiвна  пiдставила  ?м
розгарячiле лице. Давно, давно вже не стояла вона отак над Славутичем. Хоч
i нiколи не забувала. I а Карпатах, i в Сан-Ремо, i на Кавказi снила  його
мерехтливими далями, пила його живлющу снагу.
   - Боже, яка краса! - не втримала Ольга  Петрiвна  свого  захоплення.  -
Недарма всяка погань лiзе на цю землю. Яка ж вона гарна! Мов та наречена.
   - Навiть краща, - додала Леся. - Людська краса одцвiтае, а ця -  вiчна.
Топчуть ??, грабують, марнують, а вона знову ожива?...
   - ...I смi?ться знову, - докинула Дора. А вiн нiби й справдi смiявся  -
велет Днiпро - ясними очима сво?х озер та озерець,  широко,  на  пiвсвiту,
розкидав дужi руки, нiби хотiв обняти ??,  приголубити  матiнку-землю,  що
породила його, нездоланного.
   Дай же, боже, коли-небудь,
   Хоч на старiсть, стати
   На тих горах окрадених
   У маленькiй хатi?.. -
   декламувала Леся. Низовий вiтерець лащився до ?? нiг, колихав Страви, а
вона читала:
   Хоча серце замучене,

   Поточене горем

   Принести i положити

   На днiпрових горах...
   - Ходять чутки, нiби на Тарасовiй могилi i вдень тепер варта, - сказала
Косачева. - Мовби селяни знов заходилися шукати свяченi ножi.
   - Робiтники кують собi новiтню зброю - куди мiцнiшу i куди гострiшу!  -
вiдповiла Леся.
   Широка стежка  звивалася  пшеничним  ланом.  Спереду  i  праворуч  поле
розгонисте впиралося в  гай,  а  то  -  гналося  й  гналося  понад  рiкою,
обминаючи хутiрцi, перехоплюючи золотавими хвилями ярочки та балки.
   - Все-таки ти молодець, Лесю  Укра?нко,  -  мовила  перегодя  Косачева.
-Кажу тобi як поетка, а не як мати.
   - Ранiше ти нi за яких умов цього не сказала б.
   - Скiльки i як тебе не збивано, - вела далi Ольга Петрiвна, - ти  сто?ш
на сво?му. - Вона зiтхнула, помовчала. - Часом  я  тобi  навiть  заздрю...
тво?й незрушностi i тво?й фанатичностi.
   - Одержимостi, - поправила Леся.
   - Хай буде й так. Для митця вельми важливо мати  свiй  iдеал,  бути  до
останку вiрним йому. Бо коли вiн блука?  манiвцями,  без  провiдно?  зорi,
сила його таланту губиться.
   Щось смуткове було в ??  словах.  Лариса  Петрiвна  глянула  на  матiр,
зiтхнула.
   - Хочеться  менi  попробувати  сво?  сили  в  газетi,  -  мовила  пiсля
хвилинного мовчання. - Ти, певне, чула: в Ки?вi ма? органiзуватися аж  три
укра?нськi пролетарськi газети. Мене запрошують.
   - З тво?м здоров'ям, тво?ми нервами?
   - Органiзаторсько? роботи я не вiзьму...
   - Лiтературна, гада?ш, легша?
   - Зате я знатиму, що роблю людям користь, знатиму,  чого  я  варта.  ?х
наздогнала Дора.
   - Ось погляньте, який у мене букет!  -  хвалилась.  Букет  справдi  був
прекрасний.   Волошки,   дрiбненькi    гостроносi    сокирки,    золотистi
безсмертники,  жовто-зелена  медуниця,   гiллястий   звiробiй,   материнка
сплiталися в однiй дивовижнiй красi. Посеред букета красувався будяк.
   - А це ж навiщо? - торкнулася Леся колючок.
   - Коли ж вiн такий гарний... ледве зiрвала.
   - Дивне створiння, - мовила Леся. - Таке неоковирне, непiдступне стебло
i така нiжнiсть кольору.
   - Ще одна примха природи, - обiзвалася мати. - Все краще боронить  себе
вiд людських рук.
   - Коли ж тi руки нищать його, то що ма? робити?
   Увiйшли в гай. З лiщини, що так i норовила перегородити стежку, з-помiж
дубiв i сосен дихнуло розмореною хво?ю, торiшнiм листям  i  незмiнним  для
всякого лiсу грибним запахом.
   Кита?в потопав у зеленi. В садах  рясно  червонiли  черешнi,  доспiвали
вишнi, на городах буяли картоплi, перевитi квасолею  калачi,  густо  цвiли
розкiшнi соняшники. ?хнi круглi  жовто-гарячi  лиця  нiби  пашiли  теплом,
здавалися  сотнями  дрiбненьких  сонць,  якi  спустилися  на  землю,   щоб
вигрiвати ??.
   Була недiля. Замурзана босонога дiтвора, незважаючи  на  спеку,  гасала
вулицею,  збивала  густий  ?дкий  пил.  Подекуди   у   затiнку   оплетених
гарбузинням парканiв чи гiллястих шовковиць досиджували старезнi  як  свiт
дiди. Вони сидiли мовчки, зложивши на колiнах ще колись натомленi руки або
зiп'явши ?х на такi ж давнi, сучкуватi та вишлiфуванi  шорсткими  долонями
костури.  В  ?хнiх  непорушних,  холодних  очах,   здавалось,   проглядала
вiчнiсть.
   Подорожнi минули кiльканадцять дворiв, зрештою зупинились бiля  високо?
рiзьблено? брами.
   - Отут i лiтують Лисенки, - мовила Косачева. На обiйстi пахло  розма?м,
що кущився на грядках i попiдтинню, нагiдками, настурцiями  та  ще  якимсь
рiзнотрав'ям. Обiч ганку, пiд вiкнами, сягаючи вершками зеленого залiзного
даху, ярiли мальви.
   Гостей зустрiчала Катерина - старша дочка  Миколи  Вiталiйовича.  Жiнки
розцiлувалися.
   - Заходьте до хати, - запросила Лисенкова, - бо ж надворi так парить...
хоч би дощу не було. Як ви тiльки добралися?
   - А ми  помаленьку,  -  вiдповiла  Ольга  Петрiвна.  -  Вiзника  вашого
одiслали та й подалися.
   - Лишенько! То ви ще й пiшки?
   - Еге ж. Трошки полем, а там га?м - так i дiсталися.
   - А батько оце мов де  пропали.  Як  пiшли  пiсля  снiдання...  Ну,  то
заходьте ж... Ольго Петрiвно, Лесю!..  Чи  вас  просити!  I  ти,  Дорочко.
Будьте як дома.
   Хата була з двох половин, через сiни. Лисенки займали ту, що од саду, -
двi кiмнати i кухню. В  однiй,  свiтлiшiй,  кiмнатi  стояв  блютнерiвський
рояль, дубовий стiл,  накритий  простою  селянською  скатертиною,  посеред
якого поблискував начищеними боками старенький  тульський  самовар;  попiд
стiнами, застеленi обрусами, тяглися широкi тесанi лави; у  простiнку  мiж
вiкнами. убраний рушниками, висiв портрет Шевченка. Змащен червоною глиною
долiвка була притрушена лепехою
   - У вас як на тройцю, - зауважила Ольга Петрiвна.
   - Це все батько. Любить, як у хатi травами пахне... Та  воно,  скажу  я
вам, навiть краще, бо од пiску тiльки пилу повнiсiнько.
   Дора з  наймолодшою  Лисенковою,  Мар'яною,  клопоталися  бiля  квiтiв,
пiдрiзали корiнцi, ставили в глечик.
   - Давайте сюди, дiвчата, - обiзвалася до них Катерина Микола?вна.
   Букет поставили посеред столу. Лариса Петрiвна пiдiйшла до рояля.
   - Хочете пограти? - запитала ?? Катерина. - Прошу, будь  ласка.  В  нас
оце якось був цiлий концерт.
   - Спасибi... Хтось приходив чи при?здив? - поцiкавилась Леся.
   - Та цей же, Антон Калита, з Борисполя... А  з  ним  ще  чоловiк  шiсть
селян.  Грали,  спiвали...  По?хали  аж  другого  дня...   Батько   навiть
помолодiв, наслухавшись ?х.
   - Давно я його не бачила, - з жалем сказала Леся.
   - Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а вiн сво?:
   працю? день i нiч, та й усе. Потiм на серце  скаржиться.  Яке  ж  серце
пiсля цього не втомиться?
   Леся злегенька натиснула клавiшi. Рояль обiзвався глухо й затих. Але не
затихли звуки в ?? серцi. Вони збурили в нiм хвилю далеких споминiв.  Коли
вона дiвчатком бiгала до Миколи Вiталiйовича  вчитись...  його  концерт...
першi самостiйнi етюди... Коли це було? Взагалi чи було коли-небудь?
   Вона грала. Одноруч, лише альтову партiю... Це була мелодiя Лисенка  на
?? переклад з Гейне... ?? улюблена!
   - Важко все-таки? - поспiвчувала Катерина.
   Лариса перервала гру. Нi, не про те ?? думки... не про те.
   Рвучко пiдвелася. Що ж навiяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади.
   Однак де ж Микола Вiталiйович? Уже поверта? за  полудень,  а  його  все
нема.
   - Мар'янко! - гукнула Лисенкова до меншо?. - Ти не зна?ш, де це батько?
   - Знаю. - Очi Мар'янки заграли хитрiстю.
   - То збiгай за ним... Скажи: гостi при?хали, полуднати час.
   - Пiдемо удвох, - надалася Леся.
   - Та й чого це ви блукатимете отам  по  кущах?  -  заперечила  Катерина
Микола?вна. - Хiба мало втомились?
   - Нiчого, я вже оддихала. Подивлюся мiсця, бо ж хтозна,  чи  доведеться
бiльше.
   За садком, за городом одразу ж - гай.  Поважнi  у  сво?й  задумi  дуби,
гiллястi липи, шумливi берези, гiнкi, мов променi, сосни.  Царство  сонця,
мiцних пахощiв, тiней... I голосiв - пташиних.  Зозулi,  iволги,  вудвуди,
дятли, синицi i  навiть  мовчливi  круки  скрипiли,  пищали,  вистукували,
кували...  А  знизу,  з  духмяних  трав,  линуло  безугавне   стрекотiння,
дзижчання... Справдi - зелений шум. Заспокiйливий, милий...
   Попереду, мiж деревами, заяснiла галявина.
   - А он i татко, - показала дiвчина.
   - Де? - придивлялася Лариса Петрiвна.
   - Он-он... Iде сюди.
   Ага! Кремезна,  в  бiлiй  сорочцi  постать  вийшла  на  стежку.  Микола
Вiталiйович! Рiдний, дорогий... Леся готова була кинутись назустрiч...
   Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкi
рамена помiтно зсутуленi. Але хода ще бадьора, тверда.
   Леся звернула з стежки, стала за деревом.
   - Ану, чи побачить нас татко? - сказала дiвчинi. Лисенко рвучко  пiдвiв
голову, - видно, почув, - зупинився.
   - А хто там хова?ться? - обiзвався. - Хто це тут у пiжмурки гра?ться? -
I,  пiзнавши  гостю,  простягнув  руки.  -  Лесю!  Ларисо  Петрiвно!..   -
по-батькiвськи обняв ?? за плечi, поцiлував у чоло. - Якими шляхами?
   - Далекими, Миколо Вiталiйовичу.
   - Я вже перепитую Ольгу Петрiвну: де Леся? де Леся?
   - ?здилося, Миколо Вiталiйовичу.
   - А я нiяк  не  зберуся  до  сво?х  Гриньок.  Ще  з  покiйним  Михайлом
ладились, та так i досi... А хочеться, так  хочеться  подивитись,  дихнути
степом. Воно й тут гарно, але не те, нема  того  роздолля,  що  в  нас  на
Полтавщинi. I дух не той... А  треба,  треба:  не  за  горами  вже  далека
дорога. - Вiн мовби щось збагнув. - Мар'янко, бiжи, доцю, та скажи  Катрi,
нехай готу? полуднати - гостi ж при?хали.
   - Вона зна?, - одказала Мар'яна.
   - Бiжи, бiжи. А ми трошки погуля?мо... То що ж воно у свiтах  робиться,
Ларисо Петрiвно? - запитав, як дiвчина одбiгла. - Послухати - великi  дiла
творяться, народ береться за сокири.
   - До сокири вiн брався й ранiше, Миколо  Вiталiйовичу,  а  от  зараз  у
нього з'явилася ще й iнша зброя - духовна. Ця,  вважайте,  сильнiша.  Ясна
iдея, мета, тiсне ?днання сил -  ось  те,  чого  бракувало  усiм  колишнiм
народним рушенням.
   - Такого могутнього поступу мас iсторiя ще не знала. Петербург, Донбас,
Харкiв... "Потемкин"!..
   - I все це - ланки одного ланцюга,  Миколо  Вiталiйовичу.  Ось  у  чому
суть.
   - Були в мене на днях селяни - бориспiльськi та й тутешнi. Неписьменнi,
далекi од полiтики люди, а й тi розумiють. Земля, кажуть, повинна належати
тому, хто на нiй працю?. - Лисенко зупинився, глянув на  Косачi-вну.  -  А
ви, Лесю, змiнилися.
   - На гiрше чи на краще?
   - Таке пiднесення... така внутрiшня гармонiя...
   - Ви вгадали, - осмiхнулася Лариса Петрiвна i  враз  посерйознiшала.  -
Тепер, як нiколи, я  ощасливлена  повнотою  гармонi?  власних  почувань  з
громадськими. Змагання добра i зла, кривава провесiнь цього року виповнили
всю мою душу гомоном бурхливо? юрби  та  брязкотом  збро?,  полонили  уяву
суворим багрянцем людсько? кровi.  В  Тифлiсi  на  тротуарах  вона  стояла
калюжами, ?? топтали, а кров червонiла, палала... Пiсля цього я  тим  паче
не можу мовчати.
   - Так-так, ви ма?те рацiю: мовчати не можна. - Нараз Лисенко  заспiшив.
- Ось ходiмо скорiше, я вам щось покажу...
   На ганку ?х чекали.
   Лисенко поспiхом привiтався з гостями.
   - Ласкаво прошу вибачити, - кинув i швидко подавсь до кiмнати.
   - Руки мийте, - сказала Катря.
   - Даруй, дочко, потiм.
   Вiн енергiйно пiдiйшов до рояля.
   - Слухайте!
   Дужi, напруженi руки вдарили по  клавiшах.  Акорд,  ще  акорд.  Гучний,
наростаючий - мов перекати весняного грому. Звуки  твердiшали,  набиралися
сили, шматували повiтря. Вiд них стало тiсно, тривожно...
   Але - що за мелодiя? Що за пiсня?..
   Присутнi завмерли.
   Леся Укра?нка пiдвелася. Погляд ?? упав  на  невелику,  злегка  потерту
книжку, яку Микола Вiталiйович витягнув з кишенi i поклав на рояль.  "Iван
Франко. З вершин i низин", - прочитала. Вона знала цю збiрку.  "Що  б  там
могло привернути його увагу?"
   В цей час серед громових акордiв урочисто пролунали слова:
   Вiч-ний рево-лю-цiо-нер -
   Дух, що тiло рве до бою,
   Рве за по-ступ, ща-стя й волю -
   Вiн жи-ве, вiн ще не вмер!

   Так ось що полонило творця!
   Лисенко грав.  Поривчастi  помахи  рук,  здавалося,  окрилювали  пiсню,
кидали ?? в розбурханий свiт, що клекотiв громами.
   XV
   Петра Антоновича перевели працювати знову до Ковеля, а з ним на  деякий
час по?хала i Ольга Петрiвна. В Ки?вi зосталися лише молодь та  Лiля,  яка
недавно повернулася з Праги. Сестра при?хала  не  сама  -  родина  Косачiв
поповнилась ще однi?ю внучкою.
   На рiздвянi свята нагодився  i  сам  Кривинюк.  Вiн  помiтно  постарiв,
причиною чого були все тi ж незлагоди. Михайло Васильович досi не  втрачав
надi? оселитися в Ки?вi. Однак i цього разу ходiння та  оббивання  порогiв
нiчого втiшного не дали. Пiдпри?мцям  було  не  до  нього,  ?х  вимотували
безперервнi страйки i непослухи робiтникiв та дрiбного чиновництва.  Мiсто
задихалось вiд кризи i породженого нею злодiйства;  мiсто  вдень  i  вночi
будоражили арешти та обшуки, якими царизм намагався погасити  революцiйний
запал мас.
   У  квартирi  Косачiв  усi,  крiм  Лесi,  вже  спали.  Лариса  Петрiвна,
примостившись бiля груби,  саме  докiнчувала  переглядати  останнi  номери
"Искры", коли в коридорi почулися кроки,  а  невдовзi  гучний,  вимогливий
стукiт. Накинувши на плечi хустку,  вона  вийшла.  Не  встигла  вiдiмкнути
дверi, як ?х iз силою  рвонули,  -  на  порозi,  вiдстороняючи,  ??,  став
жандармський офiцер. За ним виднiлися рядовi.
   - Дозвольте, по якому праву?.. - обурилась Лариса Петрiвна.
   - Не утрудняйте себе подiбними питаннями, - спокiйно вiдповiв  жандарм.
- У вас належить зробити обшук.
   Всерединi у Лесi мов що обiрвалося, проте виду вона не подала.
   - Ви, певне, помилилися,  -  намагалася  затримати  непроханих  гостей,
сподiваючись, що, може, хтось почу? i здогада?ться прибрати "Искру".
   - О нi! Запевняю вас.
   Жандарми один за одним ввалювалися в коридор. Вiд них несло холодом.
   - Прошу, - запросив ?? офiцер, прочинивши кiмнатнi дверi.
   Леся пройшла. Вона була на диво спокiйна. "Добре, хоч матерi  нема",  -
подумала.
   Квартира  сповнилась  тупотом,  скрипом  пiдлоги,   шелестом   паперiв.
Косачiвни позiскакували з лiжок, боязко щулились, перешiптувались.  Офiцер
наказав усiм сидiти на мiсцi. Повагом, хизуючись  власною  виправкою,  вiн
походжав по кiмнатi, стежив за обшуком. Лариса Петрiвна сушила голову  над
тим, як  би  непомiтно  сховати  газети.  Вони  так  i  лежали  в  крiслi"
оберненому спинкою на кiмнату. Леся пiдiйшла, кинула на  газети  з  плечей
обпиначку. Офiцер завважив ?? рух, ступив до крiсла. Стеком, яким весь час
похльоскував  по  блискучих  халявах,  пiдняв  край  хустки,  нахилився  i
випрямивсь, уражений.
   - Що я бачу, панно Косач?! - вигукнув самовдово-лено. - У вас  "Искра",
яку ми шука?мо...
   - Так, "Искра", - твердо вiдповiла Леся. - Я лiтераторка, невже менi не
вiльно читати те, що друку?ться?
   - Гм!.. Нiби вам не вiдомо, що це видання пiдпiльне, заборонене.
   - Трудно знати, що тепер не заборонено.
   - Шукайте пильнiше, - наказав офiцер i потряс газетами. - Як бачите, ми
не помилилися, шановна, - торжествуюче звернувся до Лесi.
   - Але й заслуги вашо? тут мало. Будьте певнi, аби я постiйно тримала  в
себе газету, ви ?? не знайшли б.
   - Як сказати.
   Обшук тривав кiлька  годин.  Жандарми  перенишпорили  кожен  закапелок,
переглянули всi до одно? книжки. Нiчого, крiм "Искры" та двох  адресованих
Ользi Петрiвнi листiвок, вони не знайшли.
   Коли склали акта на конфiскацiю, офiцер сухо об'явив:
   - Iменем його величностi громадянки Лариса i Ольга Косач арештовуються.
   - Я щойно з-за кордону, в чому ви мене звинувачу?те? - запитала Лiля.
   - Там розберемось.
   - Ви не ма?те пiдстав, - втрутився Кривинюк. Офiцер глузливо глянув  на
нього.
   - Пiдстави завжди  знайдуться,  -  скептично  всмiхнувся.  -  Прошу  не
затримувати.
   Лариса Петрiвна i Лiля одяглися, попрощалися з рiдними.  За  надвiрними
дверима зимовий вiтер палом обдав ?хнi обличчя, сипнув колючою крупкою. На
вулицi офiцер гукнув:
   - Мартинов! Заведи у вiддiлення... Та дивись менi!  Над  Ки?вом  меркли
зорi, густiшала передранкова темiнь.
   Либiдське полiцiйне вiддiлення  було  забите  вщерть.  У  кiмнатцi  для
ре?стрування арештованих найрiзноманiтнiший люд.
   Ларису Петрiвну i Лiлю помiстили в бiльшменш чисту, хоч i вогку  камеру
з невеличким загратованим вiконцем угорi. Камера слабо освiтлювалася, тому
одразу розгледiти в'язнiв не вдалося. Вiдчувалося лише, що ?х  тут  повно;
однi лежали просто долi, iншi сидiли, згорбившись, попiд  стiнами.  Сестер
пропустили, дали ?м мiсце.
   - Сiдайте, - запросив чийсь нiби знайомий голос. - Там ще багато?
   Лариса Петрiвна придивилася.
   - Борисе Дмитровичу! I ви тут?
   - Як бачите, - сказав Грiнченко й  закашлявся.  -  От  уже  несподiвана
зустрiч, правда? - мовив перегодя.
   - За вiщо ж вас?
   - Прийшли, перевернули все догори дном, забрали - i  все.  Допитайся  в
них - за вiщо. - Вiн був  у  приношенiй  смушевiй  шапцi,  довгiм  пальтi.
Тьмяне свiтло ще бiльше пiдкреслювало його загострений  нiс,  запалi  очi:
Грiнченко вже кiлька рокiв хворiв на сухоти. - Зрештою, це мене  нiскiльки
не диву?, - додав. - Зараз вони, - кивнув на дверi, - самi себе бояться.
   - Iстинно, по манiфесту: мертвим - свободу, живих - пiд арешт, - додала
Леся.
   - Однак тихiше, ми не однi, - застерегла Лiля.
   - Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволi,  -  сказала
Лариса Петрiвна.
   - Волiв би я триматися подалi вiд  цi??  науки,  -  не-вдоволено  мовив
Грiнченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем.
   - Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, - пораяла Лiля. - I помовчiть  -  тут
вогко, холодно.
   - У мене вже ноги заклякли. З самого вечора нi сiсти, нi прилягти...  -
Грiнченко пiдняв комiра, прихиливсь до стiни.
   Арештанти  бiльше  мовчали.  Кожен  тривожився  сво?м.  Тiльки   Ларису
Петрiвну охопила якась холодна байдужiсть. Хоча нi -  ??  серце  виповнила
затамована гордiсть. Адже, виходить, ??  робота,  робота  лiтератора,  теж
рискована; отже, за не? теж  терплять  i  навiть  гинуть,  як  загинув  ще
молодий Павло Грабовський...
   Це було вiдкриття, зроблене з примусу.
   Лариса Петрiвна вiдчула в собi хвилю радостi -  вона  затамувала  добре
вiдомий ?й неврастенiчний бiль у потилицi та мiж лопатками, бiль  житт?во?
втоми.
   У камеру пробився запiзнiлий несмiливий  ранок.  Пучок  слабого  свiтла
кинув сiрi плями на блiдi лиця в'язнiв" на брудну цементну  долiвку.  Люди
заворушилися, запозiхали, дехто з курцiв закурив, але зразу ж, зваживши на
протести, погасив цигарку.
   Кутi залiзом дверi гаркнули важким засувом, прочинилися.
   - Грiнченко! - гукнув черговий. - Передача.
   - Хто там?.. Хто принiс? - зрадiло запитав Борис Дмитрович.
   - Неважне. Получай, - ткнули через порiг.
   У вузлику пляшка теплого молока, кiлька котлеток,
   хлiб.
   Грiнченко розiклав усе це на хустцi.
   - Прошу, Ларисо Петрiвно, Лiля... Берiть. Косачiвни подякували.
   - Берiть, берiть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях.
   Поки пiдснiдували, розвиднiлося зовсiм.
   - Доки ж триматимуть отак у невiдомостi? -  почав  знову  Грiнченко.  -
Викликали б, звинувачували...
   - Я зараз думаю про iнше. Ми  з  вами  просидiли  тiльки  нiч,  i  вже,
зда?ться, терпець урива?ться. А як же людям, котрих замолоду на все  життя
саджають у кам'янi мiшки?
   - Справдi-бо. Катам не болить.
   - Грабовський так i загинув у неволi. I вся  особливiсть  його  злочину
поляга? в критицi суспiльного ладу, того ладу, який  замордував  Шевченка,
Б?лiнського, стратив i сотнями згно?в на каторзi декабристiв,  цих  перших
провiсникiв свободи.
   Вони розмовляли напiвголосом. Лариса Петрiвна раз у раз  переступала  з
ноги на ногу, - вони в не? зовсiм заклякли.
   - Кожен володар, нехай вiн хоч найбiльший тиран,  наряджа?ться  в  тогу
непогрiшностi, - вiдповiв  Борис  Дмитрович.  -  Мета  у  них  виправдову?
засоби.
   - Страшна мета, жахливi засоби.
   - Так. Але все ма? свiй початок i свiй кiнець. Ма?те  рацiю:  наближати
кiнець оцього насилля повинен кожний. Я не вмiю мислити  в  рамках  чи??сь
програми. Заразом вiдчуваю немалий обов'язок перед народом i  вiддаю  йому
весь пал сво?? душi.
   Арештованих почали  викликати  на  допит.  Нiхто  з  них  у  камеру  не
повертався. Куди ?х спроваджували, що з ними робили, було невiдомо.
   Десь ополуднi викликали й Лесю Укра?нку. Вона ледве переступила порiг i
одразу, не чекаючи нi дозволу, нi запрошення, сiла. Слiдчий глянув на  не?
скоса,  але  промовчав:  арештована  мала  такий   змучений   вигляд,   що
заперечувати ?й не посмiв.
   - Лариса Косач... тисяча вiсiмсот сiмдесят першого року народження... -
мимрив слiдчий, переглядаючи "Дело". - А... а яка у вас освiта? - запитав.
- Тут не зазначено.
   - Нiяко?, - нехотя вiдповiла Леся. - Вчилася самотужки.
   Слiдчий щось записав.
   -  Лiтератор,  -  вичитував   далi.   Вiдсунувши   теку,   запитав:   -
Соцiал-демократка?
   - Так.
   - Членом яко? органiзацi? явля?тесь?
   - Нiяко?.
   - Тобто як? Соцiал-демократка i...
   - ...I, на жаль, хвороба не да? менi змоги бути повноцiнним членом цi??
партi?.
   - Дозвольте, - перебив ?? слiдчий, - результати обшуку  дають  пiдстави
звинувачувати  вас  у  переховуваннi  нелегальнiй   лiтератури.   Це   теж
полiтичний злочин.
   - Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати  життя  в  усiх  його
проявах. Чим ви доведете, що я переховую "Искру"? Адже найшли ?? в мене не
в схованцi, а на столi.
   - В такому разi скажiть: де ви ?? взяли, в кого?
   - Купила, - не задумалась Лариса Петрiвна. Слiдчий почав знову  гортати
"Дело". Там було чимало рiзних писаних вiд руки i на  друкарськiй  машинцi
папiрцiв.
   - Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково?
   - Яз ним кiлька разiв листувалася.
   - Мета листування?
   - Звичайна: Крохмаль тодi подавав надi? як лiтератор.
   Рiзкий телефонний дзвiнок перервав допит.  Слiдчий  довго  вислуховував
якiсь нотацi?, час од часу кидаючи:
   "Так!",  "Слухаюсь!"  Зрештою  розмова  скiнчилася.  Слiдчий   навiщось
поправив краватку, хоч  вона  в  нього  трималася  бездоганно,  глянув  на
арештовану.
   - От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж  ви  навмисне  ??
заплуту?те. Я мiг би вас тримати стiльки, скiльки вимагало б слiдство. Але
зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збира?тесь тiкати  за  кордон?  От  i
гаразд.  Але  для  певностi  пiдпишiть  оце.  -  Вiн  пiдсунув  невеличкий
стандартний папiрець. Леся прочитала - то була пiдписка  про  неви?зд  без
спецiального дозволу.
   XVI
   Нездужалось. Чи то давалася взнаки далека заморська подорож, чи,  може,
туберкулiн, запобiгливо рекомендований пiсля простуди лiкарями, розбудив у
нiй давню хворобу, а нило, немов побите,  тiло,  немилосердно,  до  кровi,
рвав груди кашель.
   Лариса Петрiвна сидiла бiля вiдчиненого вiкна, слухала,  як  шумiв  мiж
листям дощ.  Уже  з  тиждень  ч?  й  бiльше  як  вiн  унадився  i  плющить
безперестанку - то сiче, мов  батогами,  то  кропить  дрiбно-дрiбнесенько.
Сонце, зда?ться, назавше розпрощалося з людьми,  посилаючи  ?м  на  згадку
холодне безрадiсне свiтло. В сiрiй iмлi потонули гори, густою сiрою вуаллю
запнулося мiсто.
   Все ж ?й подобалося це дощове марево. Чому - сама напевне не знала, хоч
вiдчувала - десь глибоко в серцi та?ться вiдгадка. Там, на самiсiнькiм днi
?? зболено? душi, оцей тихий дощовий смуток якось ?днався iз споминами про
далеке дитинство. Вiрнiше, вiн чомусь викликав тi? спогади,  а  вже  потiм
сплiтався з ними, творив суцiльну мелодiю, з котро?  i  поставала  в  уявi
благословенна пора. Де вони, святi, немеркнучi  днi?!  Де  вiнки  медвяних
польових квiтiв? Де купальськi пiснi?.. А отой ранок в Нечiмному!.. Озеро,
бiлi i жовтi лiле?... нiжнi переливи сопiлки i тихий, трохи журливий, наче
гомiн лiсового струмочка, голос дядька Лева...  Боже!  Чого  б  людина  не
вiддала, аби хоч одним оком, хоч кра?м ока  заглянути  в  свою  молодiсть,
вiдчути ?? сповна хоч на одну-однiсiньку  мить.  Щасливий,  хто  все  сво?
життя не розмина?ться з стежками свого дитинства,  хто  може  не  покидати
рiдну землю.
   "...Вкра?но! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обiзвися, рiдна!  Я
вчую твiй  голос.  Пiзнаю  його  в  шепотi  вiтру,  в  пахощах  чебрецю  й
материнки. Чу?ш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася iм'ям тво?м
священним. Пам'ята?ш мене? Пригаду?ш  заквiтчане  волинське  дiвчатко,  що
вночi самотою бiгало в лiс, аби завидiти мавку, що  завмирало  при  пiснях
тво?х та легендах, - пригаду?ш? Я не забула тебе. I не  забуду.  Школи!  У
найскрутнiшi хвилини, коли життя оберта?ться  менi  лише  мукою,  я  кличу
тебе, i менi ста? легше. Так повелося здавна.  Вiдтодi,  як  життя  почало
брати мене, ще дитину, в лещата невилiковних хвороб, стало кидати мною  по
чужих землях, манячи звабливою надi?ю на одужання. Де б я  не  була,  якою
красою не милувалася, - твоя краса,  краса  вишневих  садiв  i  задумливих
пралiсiв, голубоводних озер i Славути ревучого, нiколи не  блiдла  в  мо?х
очах. У Нiмеччинi i Болгарi?, тут,  на  Кавказi,  i  в  Iталi?,  навiть  у
славнiм, гордiм сво?ми творiннями стародавнiм ?гиптi я снила тiльки тобою.
Тво?м сонцем i зорями, гомiнкими мiстами i вбогими селами, скупим щастям i
великою кривдою, минулим тво?м i майбутнiм.
   Не суди мене, рiдна. Знаю: я мало зробила в iм'я твого майбутнього. Але
нiколи задля нього не шкодувала i не шкодую сил, навiть життя. Бери мене -
я твоя, тобою народжена, тво?м молоком  випо?на,  тво?ми  пiснями,  словом
тво?м невмирущим наснажена. Треба - я сьогоднi, се? ж митi вiддам  усе  це
тобi... А хочеш - пiсню складу в твою честь, ясну,  голосну  та  барвисту.
Вкладу в не? все, чим багатi мо? серце i думка, по?днаю в  нiй  найчистiшi
поривання Людини. I назву - зна?ш як?  -  Лiсовою...  пiснею  милих  наших
полiських га?в. Я так скучаю за ними! Кажуть - це  бува?  перед  останньою
дорогою. Що ж, нехай буде й  так.  Нехай  для  мене  вона  буде  лебединою
пiснею. Хай потому онiмiю i оглухну, тiло мо? хай стане землею плодючою, -
не журися за те?. Аби тобi було краще. Коли промiнь, в котрiм я згоратиму,
хоч на хвилину прискорить свiтанок дня, якого ти  ждеш,  Укра?но,  я  буду
безмiрно щаслива".
   ...Кута?сi тонув у млi. Лише подекуди, мов свiтляки, блимали на вулицях
лiхтарi.
   Климентовi Квiтцi не спалося. Мучили безсоння i думки. Думки  важкi  та
безрадiснi. Про життя. Ось уже повернуло на четвертий  десяток,  а  щастя,
бодай хоч краплю,  певне,  так  i  не  доведеться  звiдати.  ?диним  ясним
променем всi?д цi?? буденщини е вона, Леся. В нiй i розрада, i втiха.  Три
роки, вiдколи побралися, - мов один день. А було ж,  а  доводиться  всяко.
Найчастiше, звичайно, скрутно: зi службою нiяк не наладиться, кидають  ним
то в Тифлiс,  то  в  Телавi,  Кута?сi...  А  це,  кажуть,  ма?  бути  нове
призначення - в Хонi... Що не пере?зд - зайвi витрати, нервування,  утома.
Сил i так браку?, надто Лесi. Година iнтенсивно?  працi  кошту?  ?й  надто
дорого. Весь день чи й два потiм головнi болi, нездужання. Власне, це  вже
стало хронiчним. Необхiдне лiкування, режим, вiдпочинок, а звiдки його, за
що все те вiзьмеш?
   За стiною в сусiднiй  кiмнатi  щось  грюкнуло.  Думки  враз  вiдлетiли.
Квiтка  прислухався:  тихо.  Але  що  могло  грюкнути?  Леся  завжди  така
обережна... Дивно. I нiчого не чути.
   Квiтка встав,  квапливо  вдягнув  халат.  Лариса  Петрiвна  скорчившись
лежала поперек лiжка. На пiдлозi валялись книжки, списанi аркушi.
   - Лесю! Що таке? - кинувся до не?. Щось подiбне до  здавленого  стогону
почув у вiдповiдь. Климент  Васильович  обережно  пiдняв  дружину,  поклав
зручнiше в постелi. Лосинi чоло, шия були вкритi  рясним  холодним  потом.
Очi заплющенi, мiцно стуленi уста. Такого з нею ще не траплялося.
   Однак - що ж робити? У Квiтки вiд хвилювання застукало в  скронях.  Хоч
би ж слово промовила, сказала - що, де саме  болить.  Невже  знов  уремiя?
Попереднi напади хоч були й тяжкими, все ж до непритомностi не доводили...
   Климент Васильович покликав сестру. Вiн i сам зумiв  би  зробити  укол,
ввести обезболююче, але... тiльки не Лесi.
   ...Незабаром Лариса Петрiвна опритомнiла. Лежала блiда, аж  прозора,  з
невимовним болем в очах. "Як вона змарнiла останнiм часом, - дивлячись  на
не?, думав Квiтка. - Вилицi ще бiльш загострилися, пiдборiддя..."
   - Може, поп'?ш чого? - запитав. Хитнула головою.
   - Менi вже легше.
   - Що тобi болить, Лесю?
   - Нiчого, все гаразд. Нирки чогось обiзвались. Дедалi голос ??  мiцнiв,
з обличчя сходила печать муки.
   - А зна?ш, Кльоню... Мавка не вмре... мрiя не повинна вмирати.
   - Полеж спокiйно.
   - Я оживлю Мавку, а з нею i Лукашеву людську надiю на краще, - говорила
Леся. - Таке кохання не повинно вмерти.
   Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно сво?х  не  кри?,
тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперiд застави?
   Чи можна ж умертвлять таке чуття?
   - Не треба, не хвилюйся.
   - Нi, ти подумай, - пiдвелася, - подумай тiльки!!
   - Але ж, Ларисо, - заперечив Квiтка, - ця драма ось кiлька днiв не  да?
тобi спокою. Ти майже не ?си, не спиш.
   - То й що? - Напад минув, i  Лариса  Петрiвна  встала.  -  Хiба  живемо
заради спокою? Я муку свою люблю, ти ж зна?ш.
   - Тому й хочу, щоб ти спочила.
   - Я мушу кiнчать  цю  пiсню...  Iнакше...  iнакше  збожеволiю.  -  Вона
поправила коси, що було розтрiпалися, взяла зi столу пiдiбранi ним аркушi.
-"По край лiсу та?мнично бiлiють стовбури осик та берiз, -  почала  читати
знову, - весняний вiтер нетерпляче зiтха?, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи
гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями  прибива?  до  чорних
хащiв; очерет перешiпту?ться з осокою, сховавшись у млi..." Ти  бачиш  ?х,
Кльоню, чу?ш той шепiт? Як погано, що ти не побував на нашiй Волинi.  Вона
нахлинула на мене, роздира? менi серце сво?ми тужливими пiснями, чутими ще
в дитинствi. I я знаю: вони не вiдступлять, поки не  вляжуться  отуто,  на
паперi. Через них я бiльше нiчого не можу нi думати,  нi  вiдчувати.  Поза
цим я мертва, мовби мене нема на свiтi.
   Климент Васильович  вiдчинив  вiкна.  Дощ  нiби  ущух,  надворi  стояла
глибока тиша.
   - Тобi шкiдливо перевтомлюватися. Зрозумiй же нарештi.
   - Така, друже мiй, доля поетiв, що кров'ю власного серця мають поливати
собi шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбу?. Менi болить  сьогоднiшн?
i майбутн? мого народу. Задля цього жертвую всiм. Менi й так часами  бува?
незручно, що бiльшiсть мо?х партiйних  товаришiв  надто  оберiгають  мене,
затуляють од ворожого ока. I коли я не в силi переiнакшити цього, то хоч у
власному писаннi робитиму так, як вимага? мо? сумлiння. А з усiм  iншим  -
хай iсторiя розбира?ться, це ?? клопiт. - Вона  знову  сидiла  за  столом,
переглядала рукопис. Квiтка вже  знав:  мине  кiлька  хвилин,  i  Лесю  не
вiдiрвеш - забудеться i сидiтиме до... певне, тепер  до  чергового  нападу
котро?сь iз хвороб.
   Зiтхнув.
   - Але чому ти саме цю драму так опiку?ш? - спитав. - Наскiльки я  знаю,
вона далека вiд того, об чiм тiльки  що  тобою  говорено.  Звичайний  собi
фольклорний сюжет, яких не браку?  в  лiтературi.  Коли  хочеш,  -  навiть
подiбно до Олеся.
   - Ну, це вже вибач, - перебила нетерпляче. - Олесева "Над Днiпром" менi
вида?ться убогою. Народного там тiльки фон... I потiм: невже ти гада?ш, що
ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне поколiння шукатиме  в  народнiй
творчостi свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що iсторiю  Мавки
може написать тiльки жiнка.
   - Хiба що, - всмiхнувся Квiтка.
   - Так, так. А щодо значимостi це? речi, то  я  не  ставлю  ??  вище  од
iнших. Просто iнакше писати  ??  не  можу.  Потiм:  чому  ти  вважа?ш,  що
революцiйним може бути твiр тiльки з брязкотом  збро?,  гулом  розгнiвано?
маси?
   - А Мавка? До чого кличе вона?
   - До кращого, що ? в людськiй душi, в людинi i що  так  попрано  в  нiй
цi?ю дiйснiстю, - до чистоти душевно?.
   - Але ж подумай: нiколи ще ти не писала в такому станi.
   - Правда твоя... хоч майже кожна з останнiх мо?х речей обходиться  менi
занадто дорого. А що ж? Може, ця "Лiсова пiсня" буде лебединою пiснею Лесi
Укра?нки.
   - Не говори... - Квiтка стримався i вже лагiднiше  додав:  -  Ця  нiчна
розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати.
   - Я зараз... одну хвилину... - i рука ?? швидко забiгала по паперу.
   Квiтка постояв трохи i, обережно ступаючи, щоб не рипiли пересохлi  вiд
давнини мостини, вийшов.
   Днi життя рахувалися тепер "Пiснею": сьомого дня закiнчено  другу  дiю;
восьмого - сцену зустрiчi Мавки з Лiсовиком; дев'ятого  i  десятого...  цi
днi видалися найтяжчими. Болiла шия, голова, плечi, нiби вона не писала, а
вантажила мiшки чи довбала неподатливу скелю.
   На сходi, погожий за весь цей час, займався  ранок,  мiсто  купалося  в
променях,  пробуджувалося  галасом  вiзникiв  i  перекупок,  що  поспiшали
першими  потрапити  на  базар,  шарканням  мiтел  i  чи?мись  поспiшливими
кроками, а в ?? уявi, перед нею лежала полiська пуща, дрiбний снiг  помалу
припорошував дерева, озеро, галявину, на якiй ще недавно  стояла  Лукашева
хата. А он i вiн: змарнiлий, давно не стрижений,  напiвзодягнений,  сидить
пiд старою вербою, що сонно поспускала  сиве  од  снiгу  вiття.  Сидить  i
блага? свою зрадливу долю,'пита?ться в не? поради.
   Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його,  загубив  сво?  щастя.
Десь блука? воно, мов туман га?м... Але живе. Чу?ш, живе! Бо нiщо в  свiтi
не зника? безслiдно, надто ж - кохання. Хай  ти  його  зрадив  через  свою
безрозсуднiсть, хай знехтував, - раз тобою народжене, воно  житиме  вiчно,
не в тво?му, так у чи?мусь серцi, а житиме, садитиме  дивоцвiти  на  землi
цiй окраденiй; тво?, тiльки тво?,  -  воно  виросте  у  велику  вселюдську
любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що скову? душi невiльних.
   Чу?ш голоси нового дня. Людино?  Бачиш  свiтанок?  Вiн  уже  загорiвся.
Великий,  кривавий.  Запалав   полум'ям   сердець   нужденних,   голодних,
залюблених у майбутн?, готових заради нього на велику потребу.
   ...До кiмнати зайшов Квiтка. Лариса Петрiвна  чи  не  помiтила,  чи  не
звернула на це уваги. Климент Васильович знав цi хвилини: Леся не  любила,
коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить i сказав:
   - Ти гориш уся, Лесю... Спочинь же.
   - Горю?! Правда, любий, все життя мо? - невпинне горiння. На мо?х очаз{
згорiло стiльки  прекрасних  сердець!  То  чому  мо?  ма?  тлiти?  Я  ж  -
Одержима... Я клялася ?хнiм життям, ?хньою мукою.  Я  мертвим  дивилася  в
очi.
   Горить мо? серце. Чу?те,  Люди?  Його  запалила  iскра  палко?  до  вас
любовi. Ви навчили мене нiжностi i жорстокостi,  пiсням  сво?м  i  плачам,
добру навчили i злу, радощам  i  стражданням.  Спасибi  вам.  Люди!  Я  не
гнiваюсь за сво? муки, не нарiкаю на долю. Вони дали