... по квiти. Сил, щоб вимовити  фразу,  в  нього  не
вистачило, i Сергiй з натугою видавлював з себе по слову.
   - ...Я так... люблю... квiти, -  беззвучно  шелестiв.  I  раптом:  -  Я
дуже... змiнився, Лесю?
   - Дуже, - сказала вiдверто.
   Сергiй Костянтинович зиркнув на не? не без подиву.
   - Треба взятися за харчування, iнакше слабiсть не подола?те.
   "Он вона про що!" - усмiхнувся хворий i враз посерйознiшав:
   - Так-так... сьогоднi... бачили?
   В обiд вiн справдi з'?в чашку бульйону i пiвкотлети. Це  було,  кажуть,
незвичайним пробудженням апетиту. Принаймнi за останнiй мiсяць.
   - Ну от. I почува?те себе значно краще. - Вона  була  рада  нагодi  так
просто - нiби ненароком - пого ворити на цю тему.  -  Давайте  домовимось:
щодня снiдати, обiдати, вечеряти. Гаразд?
   Вiн кивнув головою.
   - Тiльки... потроху.
   Сергiй узявся за лiжко,  спробував  пiдсунутися  вище,  йому  зненацька
захотiлося навiть пiдвестися, сiсти,  але  судорога  крутнула  ним  набiк,
зiгнула. З хвилину вiн мучився, та ось корчi минули. Пiтний, знесилений,
   Мержинський благально  i  воднораз  вибачливо  дивився  на  Лесю,  нiби
запитував: "Ну як? Що тепер?"
   - Нiчого, - заспоко?ла вона. - Це мине. - Пiдсунувши руку  хворому  пiд
плечi, Лариса пiдняла його трохи вище.  -  Це  вiд  нерухомостi.  -  Потiм
дiстала гребiнчика i почала розчiсувати  йому  волосся.  Чорне,  смолисте,
подекуди з сивиною, воно покiрно влягалося, вiдтiняючи високе блiде чоло.
   - Ось погляньте, який ви...  -  ?й  хотiлося  сказати  "страшний",  але
знала: цього не можна, а iншого слова не знаходила.
   Сергiй Костянтинович з вдячнiстю пригорнув ?? руку.  Йому  знову  стало
краще, хотiлося розмовляти.
   Зайшла тiтка, поклала пошту.
   - Нiчого не треба? - поцiкавилась,  нi  на  кого  не  глянувши.  Лариса
Петрiвна вiдiрвала од вiкна погляд.
   - Спасибi, нiчого.
   Переглянула  листи.  Iз  "Жизни"  писали,  що  ждуть  обiцяно?  статтi;
Михайло, брат, розпитував про причини  ??  раптового  вiд'?зду  в  Мiнськ;
такою ж сердечною тривогою був  пройнятий  лист  Кобилянсько?...  "А  йому
знову нiчого, - з прикрiстю подумала Леся. - Вiн уже й не допевня?ться", -
глянула на Сергiя. Але Мержинський помiтив той погляд, запитав розумiюче:
   -  Навiть...  од  Вiри...  Григорiвни?..  Щоб  вiдволiкти  його  увагу,
заговорила про Кобилянську.
   - Справдi-бо, це iдея!  -  захопилася  власною  ж  гадкою.  -  Коли  не
вдасться в Швейцарiю, по?демо на Буковину. Зеленi  гори,  потоки,  спiвучi
трембiти... Коби-лянська вже давно запрошу? мене в  гостi.  Ви  навiть  не
уявля?те, яка це мила, прегарна жiнка.
   А в душi клекотiло обурення - обурення на всiх тих, що кинули  товариша
в бiдi, хто ось уже пiвроку не обiзветься до нього й словом. Розумiла,  що
не всi Сергi?вi друзi чинять так з добро? волi, бо  багатьох,  i,  мабуть,
саме найкращих iз них, недоля загнала за  тридев'ять  земель,  але,  вкрай
озлоблена, як тiльки  мог-ла,чсартала  зрадливих  спiльникiв.  Мержинський
навiть не  догадувався,  якi  шаленi  бурi  iнколи  стрясають  його  зовнi
спокiйну подругу. Як на нього, то вiн давно вже змирився  з  таким  станом
речей. Змирився i навiть простив ?х, отих колишнiх товаришiв.
   - Як ви... дума?те... вони не сердяться, що я ?м... нiчого не  пишу?  -
Очевидно, вiн хвилювався, бо говорив ще  гiрше  звичайного;  кiлька  разiв
голос його обривав кашель. Все-таки Сергiй Костянтинович докiнчив думку: -
Але ж... я не можу... навiть диктувати... довго не можу, а пiсля... -  вiн
задихнувся, - пiсля тако? перерви... коротко писати... грiх...
   Мержинський, ледве  докiнчивши  фразу,  знепритомнiв.  Лариса  Петрiвна
швиденько намочила в ефiрi вату, пiднесла йому понюхати.
   ??   давно   вже   непоко?ть   оце   всепрощення,   якась   незрозумiла
самовiдреченiсть Мержинського. Звiдки б ?м узятися? Що посiяло ?х  у  душi
цi?? сильно? колись, вольово?  людини?..  Муки,  страждання?..  Чи,  може,
бажання до кiнця, повнiстю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я  диво?
Те, що сидiтиму побiля друга? Те, що не залишу його до смертi? Те,  що  не
забуду - любитиму до кiнця днiв сво?х? Так цього мало!..  Лариса  пiдiйшла
до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
   "Чим ти менi яснiше, друже, тим душi ворогiв  тво?х  чорнiшi".  Це  був
голос ?? згорьованого серця.
   - Ви вже... працю?те? - почувся збоку шепiт.
   - Мушу, Сергiю.
   - Я люблю... коли бiля... мене... працюють. Вiн заплющив очi, вiдвернув
голову. Леся бачила, як слабо тремтiли сухожилля  на  його  ши?.  "Вiн  ?м
простив, - мiркувала. - Вiн ?м усiм простив... I  навiть  тим,  хто  ладен
вiдректись од нього. Навiщо так? ?х  таврувати  треба!"  Вона  дивилася  в
сiру, нудну порожнечу, що снувалася в кiмнатi, а бачила тих ненависних - о
нi! - не друзiв, навiть не приятелiв далеких, скорiше - виродкiв. О, як би
вона хотiла кинути отруйними  словами  ?м  в  обличчя!  Нехай  би  очi  ?м
повипiкало,  тi  очi  безсоромнi...  Слова  здалися  небуденними,  i  Леся
поспiхом записала ?х на тому ж аркушi.
   До кiмнати занесли дрова. Тiтка, - чи то не втримала ношi, чи забулася,
- кинула ?х так, що Сергiй стрепенувся.
   - Ох, - застогнав вiн i схопився за серце. Лариса Петрiвна поспiшила до
нього.
   - Чи можна ж так? - на ходу дорiкнула жiнцi.  Та  байдуже  повернулася,
вийшла.
   - Давить, - задихався Мержинський. Вiн потягнувся до комiра,  та  Леся,
одгорнувши ковдру, вже вивiльняла йому груди. Вона пригадала, як колись  у
Софi? рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила
водою рушника i поклала Сергi?вi на груди. "Це б землi, холодно?,  свiжо?,
- подумала. - Треба буде сказати Костянтину  Васильовичу,  щоб  дiстав  на
всякий випадок".
   Минуло кiлька  хвилин,  а  Мержинському  не  легшало:  рiзко  пiднялася
температура, почалася гарячка. Найкраще в  такому  разi  дiяла  хiна.  Але
хворий так звiв щелепи, що розцiпити зуби неможливо. Лариса  кiлька  разiв
пiдносила йому до рота порошок i все  марно  -  висипати  не  вдавалося...
Зненацька налетiв кашель. Вiн мучив доти, поки горлом не пiшла кров.
   Лариса Петрiвна  не  встигла  нiчого  пiдкласти,  -  кров  бризнула  на
подушки, на  простирадла  i,  свiжа,  гаряча,  горiла  великими  багровими
плямами.
   Мержинський пiсля нападу кашлю знепритомнiв. У горлi в нього  весь  час
хрипiло. Леся, остерiгаючись повторення кровотечi,  обiклала  йому  шию  i
груди рушником. Брудну бiлизну  вона  познiмала  i  зараз  думала,  як  би
пiдстелити чисту. Кликати  нiкого  не  хотiлося.  Та  й  кого?  Костянтина
Васильовича якраз не було, а отих,  як  вона  ?х  називала  "диазi  (нiби)
родичiв", уникала навмисне.
   Дивний люд, ?й-богу. Не те що  помогти  -  поспiвчувать  не  хоче.  При
кожному ускладненнi  тiка?,  мов  од  вогню.  Нiби  два  життя  збира?ться
прожити.
   Розправивши   простирадло,   Лариса   Петрiвна   заходилася    обережно
просовувати його попiд хворим.
   За цим заняттям i застав ?? лiкар.
   - Бiлизну ви даремно поспiшили зняти, - зауважив.
   Вiн роздягся, допомiг Косачiвнi застелити лiжко.
   - Не слiд одразу турбувати хворого, хай заспоко?ться.
   - Який тут спокiй? - скрушно вiдiзвалася Леся. - Борисе Михайловичу!  -
пiдступила. - Скажiть менi по  щиростi...  Менi  не  треба  втiхи,  будьте
вiдвертi.
   Елiасберг замислився, зосередивши погляд на  власних  пальцях.  Вони  в
нього були тонкi, довгi, з кущиками волосся.
   - Я гадав, - мовив перегодя, - хоч ви не поставите цього питання.
   - Я мушу знати. Рано чи пiзно - вiн запита?.
   - I ви скажете правду?
   - Побачу... Хоч не та?ла ?? нiколи.
   Обо? змовкли. I  раптом  з  тишi,  що  запанувала  в  кiмнатi,  немовби
вирвалося: "Так-так, так-так..." То билося маленьке, залiзне серце часу. I
в його ритмах, в  його  байдужiм  споко?  Леся  вловила  ствердження  цi??
жахливо? правди... "Так-так, так-так..."
   - Бачте, Лесю... - Вiн уперше назвав ?? ласкаво  -  певне,  хотiв  щось
пояснити, можливо, втiшити: все ж таки жiнка.
   Але Косачiвна зупинила його:
   - Не треба, я все розумiю... Скажiть лише, як  довго  ще  триватиме  ця
агонiя? Тиждень, два тижнi, три?..
   - Не бiльше. Органiзм виснажився... В нього напрочуд сильне серце.
   - Сьогоднi й воно здало.
   -  Цього  слiд  було  сподiватися.  Лiки  руйнують.   Тако?   кiлькостi
антифiбрину, хiни та всього iншого, як вiн прийняв, стало б  на  десятьох.
Але й без них не можна - гарячка спалить.
   Хворий застогнав, почав марити. На посинiлих  спухлих  устах  виступила
рожева пiна. Клаптиком марлi Леся витерла Хворому губи.
   - Вiн весь горить.
   -  Доведеться  знову  зробити  укол.  Коли  лiкар,  наготувавши  шприц,
вiдтягнув на передплiччi хворого обвислу шкiру, Леся вiдвернулася.

   IV
   Чергування закiнчилося пiзно. Розбита, втомлена, Лариса  Петрiвна  ледь
добралася до сво?? домiвки i впала на  лiжко.  Не  хотiлося  нi  ?сти,  нi
свiтити. ?дине, чого жадала, - спокою. Спочити,  забутися!  Не  чути  отих
його надривних кашлiв, глухих  зiтхань  i  стогонiв,  не  бачити  жахливих
нападiв гарячки, непритомностi, що, мов прибiй, налiтають хвиля за хвилею,
забирають i несуть у безвiсть останнi сили... Не чути, не бачити!..
   Але що бiльше намагалася добитись цього,  позбутися  страхiть  минулого
дня, то сильнiше, настирливiше бентежили  вони  мозок.  Не  йшли  з  думок
розмови, його марення про смерть i про  життя  -  десь  там,  у  вiчностi.
Голова, здавалося, от-от не витрима? i трiсне,  гупало  в  скронях,  тупим
болем вiддавало в потилицi.
   Леся пiдвелася, знайшла в шухлядi снотворне, випила. Проте  й  волю  не
дiяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона  працювала  з
якоюсь шаленою непослiдовнiстю, вертаючи до життя то  свiже,  сьогоднiшн?,
то далеке, давн?. Досить було  заплющити  очi,  як  оживала  ясна  дорiжка
мiсячна на морi... I  кипариси...  I  хиткий  баркас...  Вечiрня  пiсня  i
вечiрня зiрка.
   "Я не забуду, Лесю..."
   Хто це? Хто промовля? до не??
   Лариса кинулась - нiкого... Та це ж Сергiй!  Там,  на  Ай-Петрi.  Дару?
квiтку - дивний ломикамiнь...
   "Я пробиватимусь до сонця, свiтла".
   Сонця, свiтла? Чому ж так  темно?..  Нiч  надворi...  Ага,  ось  мiсяць
зiйде, висиплють зiрницi.
   "Ви любите лiчити зорi?"
   "Люблю".
   "Нумо! Я з цього краю, ви - он з того".
   Мiсяць, зорi...
   "Ну, багато вже нарахували?"
   ...I яблунi - старi, крислатi. Такi, як у Гадячi...
   "Вам заважають яблунi?"
   ...У Гадячi? Заждiть, чекайте... Отого лiта?.. Отого лiта...
   "Ви чу?те, як пахнуть яблука, Сергiю?"
   "Так, чую".
   "Я пити хочу. В мене душа пала?".
   "Зiрвати яблуко?"
   "Нi, я вже знайшла. Яке пахуче!"
   Пити, пити! В не? справдi усе пала?- обличчя, руки. Хоч би  краплину...
Дивно: а нiби й холодно.
   "Менi вже холодно, Сергiю".
   "Ось нате, одягнiть".
   "Спасибi. Краще ходiм од рiчки".
   "А куди?"
   "Ходiм... у поле!"
   У поле, в поле. Де шляхи безкра?, де гомiн спить, а вiтер напина тополi
парус... Де пахощi колосся, скоринки зачерствiло?, води джерельно?...
   "А ми так i забулися рахувати".
   "Глядiть! Он зiрка впала".
   "То, кажуть, чи?сь життя згорiло".
   "Чи?сь життя? Месi?, мабуть... А я стою, дивлюся, як воно  жеврi?...  i
гасне... О блискавице, вдар! Хай запала? серце в грудях Месi?!  Ви  чу?те,
ученики? Вiн вам простив. I зраду, й лестощi - усе забув навiки!  Я  ж  не
прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повiтря, воду,  землю...  О  свiточу
мо?х очей! Я гину тут вiд туги. Й нiчим потiшити тебе не можу... Чи  ?  де
бiльша мука, як неспромога вiддать за друга душу? Сергiю,  чу?ш!  Обiзвись
хоч словом... Хто я така? Я - Мiрiам. Ота, що полум'ям тво?х очей  горiла,
думок  тво?х  пила  нектар  отрутний;  що  ладна  й  далi  йти  за  тобою.
Або...укупi вмерти...
   Але - як холодно! Який страшенний  вiтер!..  Нi  зiр,  нi  мiсяця,  анi
тополь високих..."
   ...У кiмнатi справдi був неймовiрний холод. Лариса встала. "Дивне  щось
верзлося... Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубiти можна".
   Полiнця сичали, капали - не розгорялися. Лариса Петрiвна пхала пiд  них
папiр, дмухала щосили,  проте  даремно.  В  грубi  замiсть  вогню  гоготiв
холодний вiтер. Кiлька разiв, зозла, вiн жахнув  у  вiчi  ?дким  смердючим
чадом. Тодi i в Лесi урвався терпець. Взяла зi столу лампу, линула в грубу
гасом.  Полум'я  смачно  лизнуло  дрова,   вчепилося   в   них   язичками,
затрiпотiло. Спочатку слабо, потiм сильнiш, сильнiш, i запалало.
   "Котра ж година? Пiвнiч,  ранок?  Звiльнилася  о  дванадцятiй.  Лежала,
мабуть, години зо двi. Отже - пiвнiч. Колись це був найкращий працi час. А
нинi все змiшалося докупи: i нiч, i  день,  спочинок,  праця.  Душа  якась
смутна..."
   "А працювати треба!" Пiдсунула до  груби  столика,  напнулась  хусткою.
"Коли не ма?ш права вмерти - знайди у собi сили для роботи..."  Дiстала  й
почала переглядати якiсь листки, куценький записник.
   Перепочинок, а трохи й  холод  бадьорили.  Лариса  Петрiвна  заходилася
шукати папiр, ?? увагу привернув аркушик з отими наспiх записаними  колись
рядками: "Чим ти менi дорожче, друже...", "Вiн ?м простив... ?х  таврувати
треба!.." Читала-перечитувала... Тремтiло полум'я. Папiр тремтiв...  А  на
паперi, як-то колись на хустцi Веронiки, оживав незабутнiй образ  -  образ
любовi. Вiн знову полонив думки, i вже не ставало сил, щоб ?х збороти...
   Вiн там, вiн все лежить, так нерухомо,
   Як те камiння.
   Невже йому не можна помогти?

   Невже вiн завжди буде одинокий?
   Нi! Вона пiде за ним, пiде, мов одержима, вони загинуть  чи  переможуть
разом. Спокiй? Навiщо спокiй, як його не буде?
   А рука вже говорила далi:
   О, я не хочу, Не хочу я спокою!
   "Чом не хочеш?" - питав ?? суворо Образ.
   "Бо ти його не ма?ш..."
   "Уперта рiч твоя. Таких... сувора кара жде".
   Вона ж, чи то  пак,  Мiрiам,  доводила  сво?:  нiчого  ?й  не  страшно,
вразливу душу вже попелить та кара. Наймення ?й - ненависть i любов.  Так,
так! Любов i ненависть. До кого ненависть? До ворогiв Месi?.
   "Я ?х казав любити... Вони не вiдають, що творять", О мiй  друже!  Коли
ти задля них творив дива, вони все вiдали, все знали. А нинi, бач, нiмi  й
глухi зробилися. Це ж фарисейство! Наказу?ш любить ?х!
   Всiх, окрiм тебе, - се можливо,
   Але тебе i всiх - се понад силу...
   Щось фанатичне було в  ??  роботi.  Блiде  чоло,  холоднi  тонкi  руки,
гострий погляд... Сягала ним аж за моря  далекi  -  по  Палестинi,  Сiрi?,
блукала Гефсiманським садом i понад  озером  Гадаринським  -  шукала  слуг
синедрiону, щоби помститись за смерть Месi?... "Боже  правий!  Де  ж  твоя
воля?! Той, хто все вiддав  за  тебе,  за  народ,  розп'яттям  мертвим  на
Голгофi звiвся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гука?ш за  смирення,  за
прощення? Тобi синовньо? не шкода кровi? Менi ж вона пече, хоч не за  мене
лита. Я й вiдомщу! Ви чу?те?.."
   Ви, сонне кодло!

   Свiтло опiвночi
   Не будить вас?

   Вам заграва кривава

   Очей лiнивих не здола розплющить?
   Бодай вам вiчний сон налiг на груди
   I зморою душив вас без кiнця!
   Я проклинаю вас прокльоном кровi!
   ...Леся кинула перо. Вона дивилась на сво? писання з якимось  острахом.
Душа  ще  клекотiла  гнiвом,  рука  тремтiла.  Вiд  холоду?  Скорiше   вiд
напруги... Що вона створила? Поему, драму?  I  як  назвать  ???  "Месiя  i
Мiрiам"? Нi, краще "Месiя i Одержима".
   А в головi шумiло (чи, може, то в саду помiж галуззям вiтер?), нiби хто
крутив там жорна,  ?й  стало  млос-но.  Щось  пiдкотило  пiд  самi  груди,
здавило... Вiдчуваючи, що  от-от  знепритомнi?,  Лариса  Петрiвна  схопила
склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима  пiшли
темнi кола. Схилилася на стiл - на книги, на писання.
   "Хто я така? Я - Одержима духом..."

   V
   Якось уранцi, коли Лариса Петрiвна збиралася виходити з  дому,  до  не?
постукали.  Не  встигла  пiдiйти  до  дверей,  як  на   порозi,   винувато
усмiхаючись, стала Лiля.
   - Нарештi! - зрадiла Леся. - Де можна стiльки гуляти?
   Сестри обнялись, поцiлувались.
   - Трохи в Михайла, потiм у тьотi, - розповiдала  гостя.  -  Вiд  не?  i
дiзналася про твою... - Вона зробила паузу, обдумуючи,  як  лiпше  сказати
-"адресу" чи "бiду"?_
   - Адресу? - перепитала Леся.
   - Так. I про бiду, звичайно.
   - Я ж тобi писала.
   - Тодi, зда?ться, ще була надiя. Ну, а як цi днi? - Веселiсть зникла  з
сестриного лиця.
   - Усе те ж саме. Кашель, кровотечi... Просто дивно:
   на чому там життя трима?ться? Сили, мов у мало? дитини. Та ти  проходь,
- схаменулася Лариса, - роздягайся, швидше зiгрi?шся.
   Лiля поставила чемодан, скинула пальто.
   - Ти, певне, ?сти  добре  захотiла?  А  в  мене  саме  i  безхлiб'я,  i
безгрошiв'я. Було трохи грошей, то на Сергiя витратила. Живу ще тим, що  з
дому привезла.
   - Не журись, у мене ?. Можу навiть  позичити,  -  похвалилася  Лiля.  -
Михайло дав.
   - Тодi вiзьмемо вiзника - менi якраз  в  аптеку  треба  -  й  до  мiста
снiдати. Гаразд? Вiдзначимо твiй при?зд. - Вона почала одягатися.
   Кафе-?дальня була майже пуста. Мiстилася вона у центрi мiста,  в  тихiм
завулку, i, певне, саме за це Леся ?? уподобала. В ранковий час тут  можна
було з'?сти сосиски чи просто випити склянку кави.
   Сiли в найдальшiм кутку.
   - Яка я рада, Лiленько, що ти при?хала, - досi  не  могла  заспоко?тися
Лариса Петрiвна. - Однiй нестерпно. Удень, при Сергi?вi, ще нiчого, а  нiч
настане... лiпше не розказувать.  -  Вона  пiймала  на  собi  зосереджений
сестрин погляд. - Про що ти дума?ш?
   - Дивлюся, як ти змарнiла, - призналась Лiля. - Часом не хвора?
   - Нi, ти ж зна?ш: це мiй звичайний вигляд.  -  Вона  спробувала  навiть
усмiхнутися, але усмiшки не вийшло: кiлька тижнiв, проведених  у  Мiнську,
вже встигли накласти на лице вiдбиток муки i  нерозрадно?  туги  -  вираз,
який потiм не залишав ?? нiколи.
   Помовчали. Лiлi згадалася ?хня торiшня зустрiч у Петербурзi. Леся  була
тодi куди бадьорiша.
   - Мама писала... - нерiшуче обiзвалася. - Може, й справдi,  Лесю,  тобi
не варто було... Ну, при?хала, провiдала... Що ж тут поможеш?
   - I ти тi?? ж?
   - Тiльки не подумай, що я... осуджую, - поспiшила виправитися  Лiля.  -
Просто...
   - Просто, - обiрвала ?? Леся, - облишмо про це... Це питання поза темою
звичайних розмов. Не будемо його чiпати.
   Подали чай. Лiля мовчки колотила ложечкою. Так,  Леся  дуже  змiнилася.
Ранiше вона нiколи не дозволила б собi тако? рiзкостi... "А я теж добра!..
Хiба ?й легко?!" Лiля вже ладна була взяти на себе всю вину непорозумiння,
як Леся мовила:
   - Не сердься. Лiле? моя Лiлейная, не хмур сво?х брiвок, - в  ??  голосi
раптом одгукнулося щось далеке, давн?- дитяче. Зиркнули спiдлоба  одна  на
одну i засмiялися. - Ти ж розумi?ш, - знов переходячи  на  серйозний  тон,
додала Лариса. - Хiба тобi треба пояснювати?
   Звичайно ж, не треба, вона все розумi?.
   - Ти не дослухала мене, Лесю.  Не  знаю,  як  для  кого,  а  менi  тво?
здоров'я,  тво?  майбутн?  не  байдужi.  I  зовсiм  я   не   беруся   тебе
переконувати... Хочеться тiльки, щоб ти була здорова, дужа. Все останн?- я
знаю - в тво?х руках. - Вона хвилину подумала  i,  користуючись  сестриною
мовчанкою, додала: - Менi iнколи навiть заздрiсне, пробач за  вiдвертiсть:
ти хвора, а така сильна духом, скiльки в  тобi  енергi?.  Ти  якось  умi?ш
знаходити сво? щастя, бачиш його навiть у муках... А я, та й чимало таких,
сприймаю все на вiру, яким воно е. Погане менi зда?ться поганим,  гарне  -
гарним. А над тим, що наше буття буду?ться на протирiччях, не задумуюсь. -
Лiля примовкла, чекаючи, що скаже на те сестра. Та Леся не поспiшала.
   - Чого ж ти мовчиш?
   Лариса зручнiше примостила хвору, в довгiй чорнiй рукавичцi, руку i, не
вiдриваючи погляду вiд склянки, де плавав шматочок цитрини, сказала:
   - Я не з усiм згодна, що стосу?ться мене особисто. Але рiч не в  цьому.
Ти порушила досить гостру проблему так би мовити, питання питань: людина i
життя. - Леся перевела подих. - Менi зда?ться, що  насамперед  треба  мати
одвагу до життя. От народилась людина;
   народилася, звичайно, щоб жити. Але всяк по-сво?му розумi?  це  "жити".
Один бачить у ньому повне задоволення сво?х фiзiологiчних, просто  кажучи,
тваринних потреб; iнший - чогось шука?, прагне, його весь час пече  якийсь
вогонь у серцi. Це, може, й не да? йому такого щастя,  як  тому,  першому,
зате да? щось бiльше,
   духовно вище.
   - Ти ма?ш рацiю, - сказала Лiля, - але не всiм це
   пiд силу, не всi так можуть.
   - Чому ж? - заперечила Леся. - Треба тiльки щиро бажати, прагнути.  Вiд
народження люди однаковi. От ти говориш про мене, буцiм я i така й сяка. А
я ж однаковiсiнька з тобою, з Дорою, Михайлом.  Хiба  що  долю  маю  трохи
одмiнну. I коли дехто з вас бачить у мо?й хворобi тiльки лихо, то я знаю й
iнше. Я знаю те, що не мучило б мене так пекельно мо? нещастя - не мала  б
я нi духу того, про який ти кажеш, нi волi до життя. Хто зна?, чи  не  ку?
менi мо? лихо тако? збро?, яко? нема? в iнших, здорових людей.  Так,  так,
не дивись на мене з подивом. Це свята правда. Я  знаю,  почiм  фунт  лиха,
тому й не можу спокiйно глядiти, як хтось  стражда?.  I  в  цьому  я  бачу
щастя.
   Лiля уважно  слухала  сестру.  Вона  завжди  цiнила  ??  розсудливiсть,
холодний спокiй (чомусь  вiн  найбiльше  проявлявся  саме  в  такi  рiшучi
моменти), ?? тверду, постiйну впевненiсть  у  собi.  Пригадалося  маленьке
бiляве дiвча. Лежить, бувало, з  тим  "витяженiем"  на  нозi,  вiд  одного
тiльки погляду на яке по шкiрi повзли мурашки, i - нi  стогону,  нi  слова
скарги! Видно ж по очах,  що  болить,  а  вона  ще  й  iнших  розраджу?...
Звичайно, вiд тi?? Лесi лишилось мало. Але зосталася  оця  незламна  сила,
готовнiсть здолати любого ворога. У цьому ?? краса... I, зрозумiло ж, в ??
очах, де завже
   свiтиться глибока думка, мрiя, у благородствi, яке-ще здавна поклало на
?? лице саме життя. Лiля вiдкинула косу, що сповзла з плеча.
   - А я чомусь так не можу, - сказала скрушно. - Мене теж хвилю?, мучить,
але знайти потрiбний вихiд, правильний рiшенець я не завжди  спроможна.  -
Вона набрала в ложечку чаю, пiдняла ??. -  От  хоч  би  в  цiй  iсторi?  з
Кривинюком. Як бути? Не доберу толку.
   Леся сьорбнула кiлька разiв.
   - В цiй iсторi? винна ти сама. Непевне становище завжди мучить.  I  чим
швидше та вирiшиш, тим краще буде для вас обох.
   - Як - вирiшиш? - насторожилася Лiля.
   - Порадник з мене абиякий. Та й трудно в такому дiлi  радити.  В  життi
трапляються обставини, з яких людина повинна  виходити  сама,  без  чи??сь
помочi. Зрозумiй мене правильно. - Леся пильно поглянула на  сестру.  -  Я
бачу одне: порвати ви не в силi. I, признаюся, щиро з цього радiю. Михайло
Васильович прекрасна людина. -  Лiля  почервонiла  вiд  тако?  одвертостi,
опустила повiки. - А коли так, - вела далi Лариса, - не мiряй  i  не  важ.
Повно? згоди в думках i почуттях все одно не доб'?шся... Та чи й  потрiбно
це? Любиш - люби, як можеш, скiльки можеш, люби, не збирайся жити, а живи,
не вiдкладаючи на завтра. Бо ж  "завтра"  не  завжди  приходить,  а  як  i
прийде, то нас може не застати.
   Лiля нiчого на це  не  вiдповiла.  Вона  вiдсунула  склянку,  поправила
сукню.
   - Та ми засидiлися, - схаменулася Лариса. - Ще ж треба в аптеку. - Вона
розумiла, що зараз Дiлi краще побути однiй. - Де ти мене зачека?ш? Тут  чи
надворi? Краще он там, - показала у вiкно, - у скверику ? лавки, там можна
посидiти.
   На головнiй  вулицi  юрмився  люд.  Невiдомо  звiдки  з'являлися  групи
молодi, переважно студентiв, i з гомоном кудись поспiшали. Вулиця гула вiд
тупоту, голосних розмов, вигукiв.
   Леся i Лiля зупинилися в одному з пiд'?здiв. Кiлька юнакiв, теж, видно,
студентiв, про щось гаряче сперечалися.
   - ...ждати, поки й нас поголять? Чи, може, хай хтось пiдставля?  груди,
га? - допевнявся рослий,  у  тiснуватiй  форменцi  хлопець.  -  Що  ж  тут
незаконне? Наша демонстрацiя мирна.
   - А ?? мета? - запитав iнший, - Ми виступа?мо проти царсько?  волi.  Це
кожному ясно.
   - Ану тебе!.. - спалахнув високий  юнак.  Вiн  оглянувся  i,  помiтивши
жiнок, осiкся.
   - То не йдеш? - втрутився третiй голос.
   - Ну й дiдько з ним! - знову той перший. - Гайда! Тро? швидко вийшли  з
пiд'?зду, при?дналися до гурту.
   Лариса Петрiвна оглянулася: на мiсцi, де щойно стояла  група,  лишилося
дво?. На ?? запитання, з приводу чого демонстрацiя, один з них пояснив:
   - У Ки?вi вiддали в солдати неблагонадiйних студентiв, а цим, бачте,  й
собi закортiло.
   Натовп рухався  в  напрямку  мiського  майдану,  де  мiстилися  властi.
Завершувала демонстрацiю юрба хлопчакiв,  що,  з  галасом  штовхаючи  один
одного, носилися вiд тротуару до тротуару,  хапали  то  клаптi  газет,  то
викинуту кимось коробку чи ще якийсь непотрiб.
   Сестри саме виходили з аптеки, повз них навздогiн молодi помчала  кiнна
полiцiя. Вершники з нагайками в руках нетерпляче  пiдганяли  коней,  з-пiд
копит навсiбiч летiли осколки збито? пiдковами тонко? криги.
   Лариса Петрiвна зупинилася, проводячи поглядом вершникiв.
   - Ну, роботи сьогоднi буде, - глухо, з жалем  мовила  до  Лiлi.  Раптом
вона помiтила Елiасберга. Лiкар стояв на протилежному боцi  вулицi  i  теж
дивився вслiд кiннотникам. - Борисе Михайловичу! - гукнула неголосно.
   Елiасберг почув, замахав рукою i поспiшив до них. Вигляд  у  нього  був
заклопотаний.
   - Бачили? - запитав, привiтавшись.  Вiн  хвилювався  i  тому  ще  дужче
гаркавив. - Це ваша сестра, Ларисо Петрiвно? - запитав.
   - Так, так... Вибачте, я зовсiм забула вас познайомити. Прошу.
   Лiкар потис простягнуту руку.
   - Костянтин Васильович казав, що у вас гостi...
   - Недавно, кiлька годин тому при?хала, - пояснила Леся.
   - В Москвi нiбито вже кiлька днiв неспокiйно, - вiв далi лiкар.
   - У Петербурзi також, - додала Лiля. - Унiверситет, полiтехнiка  -  всi
на вулицях. До студентiв при?днуються робiтники...
   - Ось воно - "Iз iскри полум'я", - мрiйно сказала Леся.

   VI
   Ще надворi Леся вiдчула, що в будинку не все гаразд. Дверi одчиненi,  в
коридорi метушаться тiтки.
   - Доброго ранку, - привiталися Косачiвни. Одна з  тiток  буркнула  щось
невиразне i поспiшила до кiмнати, друга скорботно мовила:
   - Сергiй... - i кивнула на дверi. Вона хотiла ще щось сказати, та  Леся
не дослухала, рвонулася до Сергiево? кiмнати.
   Бiля хворого було дво?: батько i  Борис  Михайлович.  Не  роздягаючись,
нiчого не розпитуючи, Лариса  з  острахом  подалася  до  лiжка.  Елiасберг
мовчки зупинив ??. "Куди ви, хiба не бачите?" - промовляв його погляд.
   Сергiй Костянтинович лежав посинiлий, груди його  не  рухались.  Лариса
Петрiвна судорожне схопила Елi асберга за полу. Лiкар заспокiйливо  поклав
?й на плече руку.
   - Спазми гортанi, - шепнув на вухо.
   -  Може,  попробувати  кисень,  -  порадила  Лiля.   Борис   Михайлович
заперечив:
   - Кисень при спазмах небезпечно.
   Сергiй раптом шарпнувся, широко  розкрив  рота.  Якийсь  час  iз  горла
чулося глухе шипiння, та  як  тiльки  хворий  хотiв  дихнути  -  там  щось
хлипнуло. Мер-жинський ще бiльше темнiв, щелепи його весь  час  працювали,
нiби хотiли над силу розжувати якесь невидиме, незвичайне ?стиво.
   - Боже мiй! - не витримав i затрясся од безгучного плачу  старий.  Лiля
посадила його, дала води.
   Скарлюченi, синi пальцi хворого тяглися до горла.  Зда?ться,  вiн  хоче
розiрвати його. I вони таки були б вчепилися у випнутi сухожилля,  коли  б
не лiкар. Борис Михайлович нагнувся i притиснув Сергi?вi руки до постелi.
   Боротьба  тривала  хвилин  десять-  п'ятнадцять.  Та   ось   конвульсi?
зменшились, тiло почало слабнути i  зрештою  нерухомо  випросталося.  Лице
хворого потроху стало набирати попереднього вигляду;  повiки  здригнулися,
одкривши налитi кров'ю, безтямнi очi.
   Лариса Петрiвна заглянула в них. Нiяко? реакцi?!  Хворий  дивився,  але
був настiльки безсилий, що не мiг нiкого пiзнати.
   - Сергiю!
   З хвилину мовчав, хрипко й уривчасто дихаючи, потiм, пересилюючи самого
себе, прошепотiв:
   - Кiнець.
   - Треба негайно сходити за ефiро-камфорним маслом,  -  не  зважаючи  на
його слова, мовив лiкар. Вiн пiдiйшов до столу, швидко виписав рецепт.
   - Дозвольте я, - попросилася Лiля.
   - Зна?те куди?
   - До тi?? ж аптеки, - докинула Леся, коли сестра була вже бiля  порога.
- Iдiть i  ви,  Костянтине  Васильовичу,  вiдпочивайте,  -  звернулася  до
старого, який усе ще сидiв у крiслi. - Я вже тут буду.  -  Вона  допомогла
йому пiднятися, вiдвела до сусiдньо? кiмнати.
   Мержинському  дали  збiльшену  дозу  снотворного,   i   незабаром   вiн
заспоко?вся.
   - Борисе Михайловичу, любий... Я так далi не можу, - сказала  Леся,  як
тiльки вони залишились самi. - Треба щось робити... Не можемо  ж  ми  отак
сидiти i ждати...
   Вони стояли в найдальшому од лiжка кутку.
   - Що ж ви радите? -  сумно  запитав  лiкар.  Лариса  пiдняла  на  нього
смутнi, повнi благання очi. "Що ж я можу порадити?" - говорили вони.
   - Зараз можна чекати всього, -  сказав  Елiасберг.  -  Сьогоднi  спазми
гортанi, а завтра... Не виключена можливiсть, що  завтра  настане  паралiч
заднiх крико-аритено?дних нервiв, тобто звуження  горла  до  мiнiмуму.  Не
треба втрачати надi?, Ларисо Петрiвно.
   - Але ж...  -  вона  для  чогось,  мабуть,  несвiдомо,  пiдняла  кришку
пiанiно.
   - Розумiю... Це вгадати трудно. Органiзм хоч i виснажений, але молодий,
бореться. У всякому разi, speriano bene. Агонiя, а  це  вже  не  що  iнше,
триватиме недовго.
   Елiасберг пiдiбрав волосся.
   - I зна?те, в чому секрет його витривалостi?  Крововиливи  допомагають,
так би мовити, полегшують функцi? серця.  Одне  врiвноважу?  iнше.  -  Вiн
поглянув на годинник. - Однак менi  час  до  клiнiки.  Навiдаюсь  увечерi.
Постарайтеся змазати хворому горло. Тiльки обережно.
   - Лiля зробить, не турбуйтеся, -  вiдповiла,  скидаючи  пальто,  Лариса
Петрiвна.
   ...Хворий спав, мабуть, годин двi. Розбудив його  кашель.  Коли  кашель
минув, Лариса Петрiвна пiднесла Сергi?вi теплого молока. Мержинський цiдив
довго i так усього й не випив, жестом дав зрозумiти, що досить.
   - Я щось... говорив? - запитав.
   - Нi. А що?
   - Певне... кiнець...
   - Навiщо ви так, Сергiю? - з мукою i докором  впилася  в  нього  очима.
Мержинський мовчав.
   - Ми ж домовились про це не говорити. Хворий заперечливо махнув рукою.
   - Ви... - вiн довго вагався, не знаходив потрiбних  слiв.  -  Ви  не...
втiша?те... мене... Лесю?
   Косачiвна здригнулася. Цього запитання вона ждала кожно? хвилини.
   - Я знаю... я... тогi... in... ris 16.
   Щоб не видати себе, Леся затиснула хустинкою рота. Звичайно, вона могла
здивуватися його словам, розцiнити як слабодухiсть, але  навiщо,  кому  це
потрiбно?
   Пiсля щойно перенесених мук Мержинським  оволодiла  зневiра:  буде  вiн
жити чи нi? Коли буде, вiн готовий на все, а нi - навiщо оцi тортури?  Щоб
потiм, пiсля смертi, хтось  мiг  сказать:  "Вiн  боровся"?  Нi!  Досить!..
Досить лiкiв, уколiв, щоденно? мороки з ?жею. Що буде, те й буде! Однак  в
душi вiн iще, певне, чогось  ждав,  на  щось  сподiвався,  невтомно  шукав
соломинки, яка винесла б його  з  бурхливо?  Лети.  Виливши  Ларисi  душу,
Сергiй насторожився: що вона вiдповiсть?
   - Бачте, Сергiю, - спокiйно почала Леся, -  ви  поставили  передi  мною
найтруднiше з можливих запитань. Вiдповiсти на нього, зрозумiло,  не  змiг
би нiхто. Час -  усьому  суддя.  Будемо  вiрити...  -  ?й  самiй  забракло
повiтря, бо до горла пiдкотився i став якийсь давлючий клубок. - Краще про
це не думати.  -  .Вона  рiшуче  встала,  пiдiйшла  до  кватирки,  жадiбно
вдихнула  свiжого  повiтря.  "Чи  надовго  ж  вистачить  мо?х   сил,   щоб
витримувати  цi  катування?"  -  запитала  себе.  А  вголос,   продовжуючи
попередню розмову, додала: - А коли думати, то тiльки про життя.
   З його грудей вирвалося щось подiбне до стогону чи важкого зiтхання.
   - Боротися?.. Я... дуже... втомлений... Я  вiрив,  що...  -  вiн  знову
примовк, а тодi, напружившись, вимовив: - ще зможу щось зробити. - I знову
безсилля на деякий час нiмотою накрило його уста. Та це  тривало  недовго,
хворий десь видобував у собi рештки енергi? i  вiв  далi:  -  I  ось  я...
вмираю... вмираю, нiчого... не зумiвши.
   Лариса Петрiвна рiзко повернулася, кольнула його проникливим поглядом.
   - Ви не ма?те права так говорити. .Вогонь, який  ви  i  вашi  однодумцi
запалили  полум'ям  власного  серця,  незабаром   розгориться   величезним
багаттям.
   На якусь мить вiн погодився, перемiг у собi гнiтючий стан; в очах  його
засвiтилася надiя... Але все це швидко минуло.
   - Нi, нi, - незграбно замахав руками  Мержинський,  -  не  умовляйте...
Життя... не ма?... рацi?... воно - нiщо...
   Леся просила його  заспоко?тися,  не  розмовляти,  та  це  ще  сильнiше
розпалювало нетерпiння  хворого  висловитися  до  кiнця.  I  вiн  говорив,
говорив, уже майже  непритомний.  Лариса  Петрiвна  швидко  розвела  хiну,
пiдвела  Сергi?вi  голову,  дала  випити.  Сьорбнув,  але  рiдина   одразу
струменем пiшла назад - ледве  встигла  вiдхилитися,  щоб  не  забризкало.
Рушником обережно витерла йому зраненi губи,  бороду,  на  волосинах  яко?
осiв порошок, зiбрала рештки води з ковдри.
   - Не хочу... - борсався. - Я жити... жит... Вiн раптом замовк -  знемiг
настiльки, що вже й шепотiти не було сил.  Груди  його  ледве  здiймалися.
Лариса Петрiвна поправила ковдру, причинила кватирку.
   Було о пiв на четверту. Вiд нервового напруження знову розболiвся  зуб,
вiдчувалося - набрякають ясна. Леся поглянула в дзеркало: права щока трохи
пiдпухла. Помивши руки, намочила у спиртi клаптик вати, поклала  на  хворе
мiсце. Бiль ущух. Зате голова не давала спокою - якось  поважчала  i  нiби
давило в потилицi. Лариса Петрiвна знайшла в сумцi  i  розгорнула  порошок
(останнiм часом вони в не?  не  вибували).  Проте  пити  не  стала.  "Одне
лiку?мо, iнше отрую?м", - згадала чи?сь слова. А ?й нiяк не можна  злягти,
вона зараз уiа таiог - вища сила. Сила, що ма? тримати двох.
   Щоб хоч трохи позбутися важких думок i  переживань,  взялася  за  лист.
Розпочала його ще вчора увечерi, та так i  не  закiнчила.  "Одваги  в  тiм
нема, за що Ви мене хвалите", - перечитала  останнi  слова,  аби  нагадати
собi думку, на якiй обiрвалось писання. Так, так, панна Ольга захоплю?ться
?? мужнiстю, назива? сильною духом.  Що  ж,  час  покаже,  наскiльки  вона
сильна духом. Може, ще й злама?ться... А коли нi, то в тiм  заслуги  нема,
не ?? в тiм заслуга.
   Дiлилася сво?м горем-розпукою: "...З мо?м другом дуже зле,  i  вiн  уже
сам не вiрить, щоб мiг видужати. Стан зовсiм розпачливий,  i  на  поправку
нема? надi?".
   Лист виходив короткий i, здавалось,  холодний.  "Що  ж  я  ще  можу  ?й
написати, - зупинилась, роздумуючи, - коли, окрiм туги,  тепер  нiчого  не
маю? А нащо та туга ма? бути ще й довга! В не? ж своя бiда з'явилася".
   Згадавши, що Кобилянська скаржилася на хворобу Маковея, Лариса Петрiвна
додала: "Не давайте свого товариша на  поталу  недузi!  Рятуйте  його  чим
тiльки можете, i не тратьте часу - в зародi, - пiдкреслила, -  сю  хворобу
можна викорувати. Борiться на життя, а не на смерть, бо  iнакше  се  такий
розпач!.."
   О, вона зна?, що то за розпач! .Вiд нього - в землю ввiйти б, змовкнуть
навiки, аби не чути, не бачити. Хiба один такий  день,  одну  нiч  провела
вона наодинцi з жахом?! Навiть не маючи з  ким  подiлити  його,  бодай  на
словах убавити собi пекельного лиха. Про те знають хiба що стiни - цi нiмi
свiдки людського вiдчаю - та дехто з  найближчих  друзiв.  Нi  батько,  нi
мати, а лише - дехто. I то далеко не все. Бо надто  воно  жахливе,  те  ??
горе, щоб про нього розказувать, - бiльше, мабуть, нiж можна розповiсти  i
нiж  варто  розповiдати.  ?  почуття,  яких  навiть  не  слiд   намагатися
розкривати, тому що слова iснують зовсiм не для них. До таких  належать  i
?? щоденнi страждання. Людям в нормальних  умовах  ?х  не  зрозумiти.  Для
цього потрiбно бути як вона, - одержимою.
   Леся надписала конверт, закле?ла i  вiдклала.  Мер-инський  усе  ще  не
турбував. Дрiмав не дрiмав, спав не спав, а лежав на диво  спокiйно.  Лише
зрiдка губи його напiввiдкривалися, ворушилися - так, нiби щось вимовляли,
а потiм знов застигали, набряклi,  у  незаго?них  виразках.  Час  од  часу
здригалися повiки, наче людина, чи? очi вони повивали, навмисне  пробувала
?х вiдкрити, щоб пересвiдчитись: може вона  те  робити  чи  нi?  Давно  не
голений, з густим розпатланим чубом, неймовiрно худий i пожовклий,  Сергiй
гнiтив сво?м виглядом. Це був мрець, здавалося,  дивом  воскреслий  тiльки
для того, щоб  домучитися  призначеними  йому,  але  чомусь  до  кiнця  не
звiданими муками i щоб узяти з iнших кривавий викуп за свою смерть. Готова
вона, що лиша?ться тут, на землi, сплатити цей борг мертвим? Так,  вона  в
цьому впевнена. Пiсля всього, що бачила i що муситиме  ще  побачити,  вона
да? аннiбалову клятву.
   ...Хворий здригнувся, миттю розплющив очi, довго нерозумiюче водив ними
по кiмнатi. Зрештою його погляд зупинився  i  завмер  на  годиннику.  Лице
зморщилось у болiснiй гримасi.
   - Що, Сергiю? - пiдiйшла i обдала його жарким диханням.
   - Чу?те? - полохливо запитав.
   Лариса Петрiвна оглянулася, напружила слух.
   - О... знов. Що це? Вона здогадалася.
   - Годинник, Сергiю.
   - Голосно! - з обличчя не сходила  мука.  -  Тихше.  Довелося  зупинити
годинника.
   - А тепер, - провiв рукою по головi, - зачешiть... мене.
   Леся дiстала з верхньо?  полицi  етажерки  флакончик  одеколону,  густо
покропила Сергi?вi голову i взялася зачiсувати. Пахощi,  видно,  були  для
нього при?мними. Лежав з виразом задоволення.
   - Ви не... сердитесь, Ларисо... на мене?  -  запитав,  як  тiльки  вона
закiнчила.
   - Чого б же? - щиро здивувалася. - Навiть з голови таке викиньте.
   Ворухнув ногами, доправляючи ковдру, подивився вдячно.
   - Я розумiю... це великий его?зм... але я... не  в  змозi...  зостатись
без вас... повiрте... не в змозi.
   Надвечiр свiдомiсть його прояснялася. I коли бачив, що Лариса  Петрiвна
над чимось працю?, не розмовляв, нiчим не турбував ??,  просив  тiльки  не
вiдходити, не залишати - сидiти за столиком побiля нього.
   Сьогоднi, чи то пiсля отого зубовного скреготу, чи  пiд  впливом  iнших
якихось чинникiв, його змордована душа благала  музики.  .Вiн  так  любить
Шопена! Не перестаючи слухав би зараз  його  легкi,  мов  лiтнi  хмаринки,
мазурки. Нехай зiграють йому, вiн дуже  просить,  хоч  кiлька...  О,  вони
просто чарiвнi!.. Вони  винесуть  його  на  сво?х  чудо-крилятах  з  цього
жахливого лiгва... Туди - на простiр, де сонце, потоки, де квiти... Музика
й квiти! Що може бути прекраснiше?! Нiжнiсть i сонце! Витвiр душi i витвiр
природи!.. Грайте! Ще грайте!.. Навiщо все iнше, коли - музика й  квiти?..
Скiльки можете, скiльки вистачить сил - грайте!..
   Старе,  погано  настро?не  пiанiно  злегка  похитувалося,  коли  Лариса
натискала на педаль, порипувало,  а  все  ж  обзивалося  до  молящо?  душi
нiжними, хоч i не завжди благозвучними голосами. Звичайно, вона  б  нiколи
не сiла за такий iнструмент -  кожний  неточний,  вiрнiше,  нечистий  звук
непри?мно рiзав ?й слух, але  заради  нього,  задля  його  хоч  хвилинного
забуття ладна була на все. Лесинi пальцi - ба! далеко не всi:  хвора  лiва
рука лежала майже без руху, лише iнколи незграбно пiдкоряючись волi митця,
- то шалено металися, то спокiйно, розмiрене лягали на клавiшi,  сповнюючи
кiмнату радiстю, свiтлом.  Нiби  далеке  море  дохлюпнуло  сюди  плескотом
хвиль,  пахощами  сонця  i  вiтру;  мовби  сама  квiтами-травами  перевита
Мазурщина вдихнула ув оцi стiни всi сво? пiснi, весь свiй гомiн...
   Вона гратиме! ?й самiй треба хоч  на  мить  звiльнитися  вiд  страхiть,
одвести очi вiд смертi, щоб -  так,  так!  не  бiйсь,  говори!  -  щоб  не
прогледiти, коли занесе вона свою загребущу руку.
   Хто  сказав  -  "Прелюдiя  смертi"?  Леся  навiть  оглянулася.  Нi,  це
"Соната". Бетховенська, сонячна, та, яку вона  найбiльше  любила.  Чому  -
любила?! I любить! Любить! Любить!
   Вечiр настав тихий  та  лагiдний-  смерть,  видно,  теж  ма?  спочинок.
Надворi пiдморозило, випав легенький снiжок. Дерева стояли в рясному iне?,
нiби цяцькованi. Дихне вiтерець, колихне гiлку - i  посиплеться-попливе  з
не? додолу срiбний пилок. Вибiгти  б,  упасти  на  крилатi  санчата...  як
колись у Колодяжнiм, в Луцьку...
   Але де вони? Нi санчат, нi села, нi  рокiв  отих  незабутнiх...  Чотири
стiни, щоденна скорбота, щоденний по?динок зi смертю. Страшно подумати!
   Зайшов Костянтин Васильович. Млявий, стомлений, хоч i пiсля спочинку.
   Час додому, нерано. А як на не?, то вона вже й нiч  отут  просидiла  б.
Однаково не спатиме. Де вже тому спокiйним бути,  хто  покликаний  мертвих
будити!
   Леся почала  одягатися.  Мержинський  мовчки  стежив  за  нею,  зрештою
поманив до себе.
   - Надворi... певне... слизько, - прохрипiв, - не посковзнiться.
   Усмiхнулись обо?- щось далеке, дитяче обiзвалося в тому усмiху. Спогад,
надiя?
   - ...Або краще... ось почекайте. - Вiн притримав ?? за  полу,  покликав
батька. - Тату, проведiть... Ларису Петрiвну...
   - Навiщо? Тут же поряд, та й Лiля мене зустрiчатиме, -  заперечила,  та
згадала, що цього не варто робити, й погодилась.
   - Я побуду... один... проведiть...
   - Гаразд, гаразд, сину, ми пiдем удвох, - заспоко?в старий i вийшов  до
сусiдньо? кiмнати за пальтом. Поки вiн там одягався, Сергiй допитувавсь:
   - А вiконницi... не забува?те... зачиняти? Правду кажучи, таки забува?.
   - ...А то... щоб часом... хто не влiз.
   Лариса Петрiвна, рада такiй перемiнi,  тiльки  похитувала  головою.  "I
такого друга я маю втратити!" - не сходило з думки.
   На прощання Мержинський слабо притис ?? руку до  сво??  заросло?  худо?
щоки.

   VII
   Виступ мiнських студентiв, свiдком якого довелося стати Лесi  Укра?нцi,
був лише вiдгомоном подiй, що вiдбувалися  в  центрi  Росi?.  Знекровлений
масовими арештами та репресiями, якi царський уряд провiв тут кiлька рокiв
тому у вiдповiдь на Перший з'?зд соцiал-демократiв, Мiнськ поки що  тiльки
збирав, накопичу вав новi сили.  Вогнищами  революцiйно?  боротьби,  як  i
ранiше, залишалися Петербург, Ки?в, Москва.
   У Ки?вi ось уже з мiсяць не працювали нормально  вищi  учбовi  заклади.
Щодня збори, протести чи демонстрацi?; не в одному, так в iншому, хвиля за
хвилею, хвиля за хвилею...
   А почалося з унiверситету, з то? ж  таки  горезвiсно?  ейхельманiвсько?
справи. Начальство даремно намагалося загладити ?? чи й  зовсiм  замазати.
Звiльнення кiлькох, як воно квалiфiкувало, пiдбурювачiв виявилося iскрою в
пороховiй бочцi. Того  ж  дня  ввечерi  в  однiй  з  найбiльших  аудиторiй
зiбралося  кiлькасот  студентiв,  щоб  заявити   свiй   рiшучий   протест.
Пропозицiю розiйтись по домiвках  вони  категорично  вiдхилили,  вимагаючи
пояснень самого ректора.
   Звiстка  про  студентське  заворушення  швидко  облетiла  мiсто.   Бiля
унiверситету зiбралася маса народу:  робiтники,  чиновники,  гiмназисти  -
спiвчуваючi i просто цiкавi. Переполохане можливими наслiдками, начальство
вдалося до останнього заходу - викликало полiцiю. Розлючений, готовий всiх
одягти  в  арештантськi  мундири,  до  аудиторi?  в   супроводi   високого
представника генерал-губернатора i доброго загону сво?х молодцiв увiрвався
сам Новицький. Але i його зустрiли  холодний  спокiй  i  вимога:  пояснень
ректора! Вiдчувши свою  силу,  студентство  стояло  твердо.  Доведений  до
безсилля,  шеф  полiцi?  змушений  був  запросити  ректора.  I  поки   мiж
начальством та молоддю тривали переговори,  солдати  оточили  унiверситет,
розiгнали натовп, а явнi й та?мнi  агенти  Новицького  поспiхом  брали  на
замiтку найактивнiших учасникiв заворушення. Через кiлька днiв "злочинцiв"
настигне сувора кара:  ?х  позбавлять  студентсько?  форми,  замiнивши  ??
солдатською.
   Вiддача в солдати на кiлькарiчну муштру ста вiсiмдесяти трьох студентiв
була тi?ю краплиною, що переповнила громадську чашу терпiння. Сам царський
уряд цим сво?м крайнiм заходом сприяв переростанню звичайно?  студентсько?
iсторi?  в  значну  полiтичну  подiю.   Офiцiйне   урядове   повiдомлення,
розраховане,  зрозумiло,  на  те,  щоб  залякати   iнших   "вiльнодумцiв",
кiлькiсть яких зросла в мiру  загострення  кризи  ,  виявилося  прекрасним
звинувачувальним  документом,  спрямованим,  мов  бумеранг,   проти   його
творцiв. Повiдомлення читали з обуренням, кожен розцiнював  його  як  вияв
слабостi царизму.
   У вiдповiдь на розправу з  киянами  пiднялося  студентство  Петербурга,
Москви,  Одеси,  Львова...  Воно  вимагало  вiдмiни  ганебних  "Тимчасових
правил". В рядi випадкiв до студентiв почали при?днуватися робiтники.
   Заворушення загрожували перерости у всенародний протест.
   Уряд вживав термiнових заходiв.
   Соцiал-демократи згуртовували маси, закликали ?х до вiдкрито?  боротьби
проти самодержавства...
   Незважаючи на постiйну  зайнятiсть  хворим  i  втому,  яку  цi  клопоти
викликали, Лариса Петрiвна все ж працювала - лихо лихом, а робота роботою.
"Жизнь" чекала вiд не? нових оглядiв, i вона  не  могла  не  рахуватися  з
такою прихильнiстю. До того ж становище, в якому опинилася,  вимагало  хоч
невеликих, та власних коштiв. Журнал цi кошти давав.
   Слiдом  за  "Новiтньою  соцiальною  драмою",  закiнченою  тут-таки,   в
Мiнську, i вiдiсланою редакцi? на початку сiчня ("Одержима" - мов  стогiн,
мов зойк, - вирвалася за  одну  нiч),  Леся  приступила  до  розвiдки  про
народовський напрям у нiмецькiй лiтературi. Треба було узагальнити все  те
краще, чого досягли прогресивнi нiмецькi  письменники.  З  ?хнiми  творами
вона ознайомилася ще торiк, пiд час  перебування  в  клiнiцi  Бергмана,  а
Гауптмана, найвидатнiшого з них, знала й ранiше. Його "Ткачi", так  високо
оцiненi Iваном Франком, були подi?ю справдi винятковою.  Не  герой-одинак,
обранець, а народ, з його муками i сподiваннями, - ось хто став  у  центрi
цi?? та деяких iнших драм Гергарта Гауптмана. I  не  тiльки  його.  Масова
робiтнича органiзацiя приверта? творчу увагу  Б'?рнсть?рна,  про  злиденне
життя простолюдинiв  оповiда?  в  сво?х  новелах  Людвiг  Якубовський.  На
вiдмiну  вiд  писань  буржуазних  митцiв,   лейтмотивом   лiтератури,   що
народжувалася, ста? рiшуча боротьба проти визиску  й  експлуатацi?,  а  ??
головним геро?м - пролетарiат, маса.
   Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок  служiння  митця  i
мистецтва народовi, протиставити всiм отим проповiдникам i  ?х  проповiдям
"штуки  для  штуки",   примирителям   i   примиренцям.   Лариса   Петрiвна
перечитувала привезенi з собою i  надiсланi  пiзнiше  книжки,  переглядала
журнали, робила виписки. Була в не? i iнша робота.
   ...Ще торiк  навеснi,  коли  при?здив  Сергiй  Костянтинович,  ки?вськi
товаришi, мабуть, не  без  його  рекомендацi?,  доручили  ?й  органiзувати
видання ряду соцiал-демократичних,  головним  чином  нелегальних,  брошур.
Доручення вона виконала. Залучила до цi?? роботи Читадзе  i  ще  декого  з
найближчих друзiв. Особисто переклала "Ткачiв". Твiр здали до набору,  але
пiд час наскоку полiцi? друкарня  знищила  рукопис,  i  тепер  треба  було
починати заново. П'?су чекали. I хто зна?, коли довелося б за не? взятись,
аби не пiдштовхнули подi?.
   Якось увечерi зайшов Чириков. ?вген  Миколайович  привiз  масу  вiтань,
серед них i вiд Поссе та iнших спiвробiтникiв " Жизни ".
   - А це вам авторський, - подав примiрник журналу. - Ледве  виштовхнули.
Цензура так було навалилася  -  зовсiм  хотiла  заборонити,  та  Володимир
Олександрович вiдвоював. Щоправда, кiлька статей таки зняли.
   Леся бiгцем переглянула журнал.
   - Книжка мовби нiчого.
   - Навiть добра, - поправив Чириков. - Одна ваша стаття  чого  варта.  А
попереднiй номер з "Новими перспективами i старими тiнями"! - захоплювався
далi. - Нi, колего, ви публiцист, справжнiй! Я на вашому мiсцi не  залишав
би цього так необхiдного тепер жанру.
   - Що, не те саме... я вам... казав? - пожвавiшав Мержинський.
   - Досить вам, - байдуже махнула рукою Леся. Сергiй Костянтинович чи  то
хотiв засмiятися, чи задихнувся - раптом почав хапати ротом повiтря.  Леся
одноруч пiдвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, i дала
випити молока.
   - Еге! Мало не забув, - згадав ?вген Миколайович. -  Ще  одне  визнання
вашого авторитету. I зна?те ким? Горьким, Олексi?м Максимовичем.
   - Авжеж? - насторожилася Леся.
   - Так-так! Поссе одержав вiд нього листа, де Олексiй  Максимович  пише:
"Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки". Радить частiше вас залучати
до роботи не тiльки з оглядами, а  й  з  белетристикою...  Отож  майте  на
увазi.
   - Правильно, - зашепотiв Сергiй  Костянтинович.  -  Тiльки...  зараз...
Лариса позбавлена... можливостi... мiй грiх.
   - Ну от! - зупинився бiля нього Чириков. - Навiщо ти так? Нiхто тебе нi
в яких грiхах не звинувачу?. Лариса Петрiвна зробила, як зробив  би  кожен
iз справжнiх друзiв.
   Розмова могла викликати нове загострення, i Чириков, глянувши на  Лесю,
почав збиратися.
   - Iдiть i ви...  Ларисо,  -  зажурено  мовив  Сергiй  Костянтинович.  -
Зараз... батько...  зайде.  ?вгене,  проведи  Ларису  Петрiвну  додому,  -
попросив.
   Надворi, прощаючись, Чирикрв сказав:
   - Я не хотiв говорити при Сергi?вi: завтра ввечерi, як  будете  вiльнi,
приходьте на склянку чаю.
   "Склянка чаю" - було, звичайно, сказано умовно.  Бентежила  обстановка,
що склалась в iмперi?, подi? останнього часу, боротьба партiй.
   - "Треба готувати людей, якi присвячують  революцi?  не  тiльки  вiльнi
вечори, а  все  сво?  життя,  треба  готувати  органiзацiю..."  -  Чириков
перестав читати, запросив Ларису Петрiвну сiсти. - Ми вже гадали, що ви не
прийдете, та й почали. - В руках у нього була газета. Тонкий,  з  багатьма
складками, бувалий, видно, не в одних руках, папiр  м'яко  шарудiв  навiть
при слабкому подиху. -"При мiцнiй, органiзованiй партi? - знову зазву  чав
тихий голос читця, - повстання в  окремiй  мiсцевостi  може  розростись  у
переможну революцiю..."
   Лариса  Петрiвна  заглянула  через  стiл:  "Искра".  А  нижче,  меншими
лiтерами: "Россiйская соцiалть-демократическая рабочая партiя".
   - "Перед нами сто?ть у всiй сво?й мiцi ворожа фортеця, звiдки засипають
нас хмари ядер i куль, що забирають кращих борцiв.  Ми  повиннi  взяти  цю
фортецю, i ми вiзьмемо ??, якщо всi сили пролетарiату, який пробуджу?ться,
з'?дна?мо з зусиллями росiйських революцiонерiв в одну партiю,  до  котро?
потягнеться все, що е в Росi? живого i чесного... - Читець зробив паузу  i
закiнчив: -  I  тiльки  тодi  збудеться  велике  пророкування  росiйського
робiтника-революцiонера  Петра  Алексеева:  "Пiднiметься  мускулиста  рука
мiльйонiв  робочого  люду,  i  ярмо  деспотизму,   захищене   солдатськими
багнетами, розлетиться в порох!"
   Чириков випростався, закриваючись долонею од  свiтла,  що  падало  йому
прямiсiнько в очi.
   Лариса Петрiвна пiдсунула до себе газету, що лишилася лежати на  столi.
"Насущнi завдання нашого руху", - прочитала на першiй  сторiнцi  i  почала
переглядати передовицю.
   - Отже, ми не повиннi цуратися економiстiв? - почувся голос.
   - Дивлячись у чому, - поправив iнший.
   - Гасло "Органiзовуйтесь!" ? i нашим,  соцiал-демократичним  гаслом.  -
Чириков одсунув лампу набiк. - Але економiсти мають  на  увазi  товариства
вза?модопомоги, страйковi каси  i  тому  подiбне  -  тiльки  не  полiтичну
партiю, мета яко? - боротьба проти самодержавства, проти  капiталiстичного
свiту взагалi.
   Маленький, у золотому пенсне чоловiк, що сидiв поруч Лесi,  невдоволено
засовався.
   - Чи не вельми абстрактно? - кинув. -  Самодержавство...  капiталiзм...
Присутнi загомонiли.
   - Робiтниковi потрiбнi матерiальнi блага, - вiв  далi  сусiда.  -  Вони
визначають свiдомiсть. I, наприклад, менi зовсiм байдуже, хто створить  тi
блага - економiсти чи  так  званi  соцiал-демократи.  -  Чоловiк  попустив
краватку, що, мабуть, стягувала йому шию. - Чи не можна обiйтися  без  так
звано? революцiйно? полiтики, яка лише псу? людей?
   "Так звано?..." Знайома фраза. Де ?? чула, вiд  кого?  Сусiда  витягнув
хусточку, почав витиратися. На Ларису  Петрiвну  вiйнуло  гострим  запахом
медикаментiв. "Та це ж фармацевт! - зрадiла  несподiванiй  розгадцi.  "Ваш
так званий рецепт, - пригадалося, як  вона  вперше  прийшла  до  аптеки  з
нестандартним Елiасбер-говим папiрцем, - ми могли б не  прийняти..."  Вiн,
вiн. Ну, що ж, добродiю, стережiться. Розпалили ви мене сво?ю  так  званою
теорi?ю. Суперечка буде гарячою. У вiйнi духу не можна допускати нi ласки,
нi милосер дя, анi скидки на особистi вза?мини".
   Лариса Петрiвна попросила дозволу висловитись.
   - Як же все-таки насправдi:  полiтика  псу?  людей  чи,  навпаки,  люди
псують полiтику? Скажiть менi, добродiю, - нахилилася до сусiда, -  як  би
ви розцiнили такий факт: ви працю?те, з вами трудиться ваш колега. Добрий,
ввiчливий, навiть гостинний. Мина? рiк, два, три. За цей час  вiдбуваються
змiни: ваш колега ста? пiдпри?мцем. Робить вiн - ви це бачите -  менше,  а
життя його куди краще. У вас сiм'я, вам трудно. Ви просите  свого  патрона
збiльшити частку прибутку, а у вiдповiдь одержу?те, вибачте, не частку,  а
дулю. Що б ви на це сказали? I  хто,  по-вашому,  зiпсував  тут  стосунки,
тобто в даному разi - полiтику?
   - Я не маю на увазi окремих осiб, - заперечив фармацевт.
   - Чому ж? Даремно! Саме з них склада?ться суспiльство. I те, що виника?
мiж двома людьми, може  статися  мiж  багатьма,  мiж  певними  соцiальними
групами. А щоб пiдтвердити це, звернiмося до  життя.  Хiба  вiдносини  мiж
робiтниками й капiталiстами не  те  саме?  По  якому  праву  ця  кiлькiсно
незначна каста присвою? собi  "й  труд,  й  собственность"  мiльйонiв?  По
якому,  скажiть,  праву  обкрада?  ?х,  тисячами  гно?ть  на  каторзi,   у
казематах? З любовi, чи що, до ближнього? I що ж у такому  разi  лиша?ться
робити народовi? Просити милостинi? Дайте, мовляв, менi бiльше, бо в  мене
дiти голоднi? Згляньтеся, пани-капiталiсти?
   Нi! Час уже покласти край цьому свавiллю! Трудiвник - ось хто ?диний  i
повноправний господар на землi. Бо вiн - творець, бо все, що довкола  нас,
- витвiр його енергi?, його невтомних рук.
   - Правильно!
   Шепiт, у якому вона вгадала схвалення, шелеснув мiж присутнiми.
   Вiд не? чекали - це вона бачила по зосереджених обличчя - продовження.
   - Як це зробити? - повторила ?хн? нiме запитання. - Тiльки не  методами
панiв економiстiв i ?м подiбних. Тiльки шляхом  революцiйно?  боротьби.  -
Леся надпила трохи iз склянки,  яку  пiдсунув  ?й  Чириков.  -  Для  цього
робiтникам i селянам треба по?днатись межи  собою.  Повсюдно  закладаються
нинi такi об'?днання i товариства. ? вони i в нас - у Ки?вi, Мiнську та по
iнших мiстах.
   - Еге! А як же ?м спiлкувалися? - вихопився моложавий чоловiк, що сидiв
на розi столу навпроти. - Я, примiром, тутешнiй, мiнський, а ви - з Ки?ва.
Не ?здити ж нам туди-сюди, а ?здити, то хто за нас хлiб зароблятиме?
   - От-от! - пiдтакнув iнший.
   - Багачi якось спiлкуються, щоб душити пролетарiв? Нехай же й пролетарi
знайдуть вихiд. - Вона згадала тiльки що прочитане в  газетi.  -  А  вихiд
цей,  товаришi,  ?.  Вiн  у  партi?.  В   мiцнiй,   добре   зорганiзованiй
робiтницькiй партi?, яка мала б свiй  центр,  сво?  кошти,  пресу.  Спробу
утворити такий центр ми вже мали кiлька рокiв тому  тут-таки,  в  Мiнську.
З'?зд наших товаришiв, як сказано в цьому виданнi, - Леся пiдняла "Искру",
- правильно поставив завдання. I ми повиннi рiшуче взятися  за  здiйснення
його.
   - У багачiв грошi, - зiтхнув бiлорус. - 3 ними цар. А в  царя  полiцiя,
вiйсько.
   - ? така примовка: "Вовкiв боятися - в лiс не  ходити".  Вiйсько,  яким
уряд намага?ться залякати маси, - це тi ж самi робiтники, селяни, одiрванi
од свого дiла та зодягнутi в  солдатськi  шинелi.  Соцiал-демократи  мають
допомогти ?м уяснити мету революцiйного поступу, i тодi  вiйсько  пiде  за
ними. Гвинтiвки i гармати самi не стрiляють. Для цього потрiбнi люди. Коли
ж вони, цi люди,  вiдмовляться  стрiляти  в  страйкуючих  або,  ще  краще,
повернуть зброю проти спiльного ворога - тодi вже нiчого не вдiють нi цар,
анi герой. Усю цю роботу i повинна здiйснити партiя.
   - Одна для всiх? - скептично  глянув  з-пiд  пенсне  фармацевт.  -  Щоб
росiянин, укра?нець з поляком чи жидом? Мiстика!
   Ларисi Петрiвнi стало погано. На мить вона мовби знепритомнiла, але  це
тривало лише мить ("Я ж  сьогоднi  майже  не  ?ла",  -  скинулась  думка),
наступно? хвилини вона вже опанувала себе i сказала:
   - Перед лицем смертельно? небезпеки люди  усвiдомлять  свою  ?днiсть  i
свою силу i подадуть одне одному руки. I тодi  прийде  велике  визволення.
Цей час гряне! Тим-то для кожного ма? бути священним гасло:
   "Робiтники всiх кра?н, ?днайтесь!  ?днайтесь,  як  вiльний  з  вiльним,
рiвний з рiвним! " - Вона зробила паузу i докинула:  -  Чия  правда,  того
буде й сила.
   Збудженi ?? словами, присутнi загомонiли, пiдводились. Дехто,  дiйшовши
до порога, закурив, i гiркуватий, ?дкий димок незабаром повис пiд стелею.
   - Ви стомилися? - запитав Чириков. - Валю, - звернувся  до  дружини,  -
налий Ларисi Петрiвнi склянку чаю. Та  мiцнiшого!  -  Вiн  ширше  розчинив
кватирку. Свiжий потiк повiтря при?мно остудив лице.
   Подали чай з  цитриною.  Косачiвна  сьорбнула  ложечку-другу,  а  потiм
випила весь одразу. В головi прояснилося, стало легше.
   ...Сидiли,  знову  читали,  гуторили.  Виявля?ться,  ?  уже   й   центр
росiйських соцiал-демократiв. Тiльки  не  тут  -  за  кордоном.  Володимир
Ульянов (Iль?н), Плеханов,  Мартов,  Засулич.  Це  ж,  зда?ться,  про  них
розповiдали колись у Львовi Франко i Павлик? Так-так...  А  статтю  Iль?на
"Капiталiзм у сiльському господарствi" навiть читала.  Торiк,  як  була  в
Петербурзi... Еге ж, у тому номерi "Жизни", де ??  переклади  Стефаникових
оповiдань.
   Слухала, а думками витала у Ки?вi, де  друзi,  де  чекають  ??  палкого
слова. "А я за "Ткачiв" ще й не бралася", - дорiкнула сама собi.
   ...Додому дiсталася пiзно. Зайшла на подвiр'я  Нарей-ка,  прислухалась:
як там у хатi, тихо, спокiйно? - а вже потiм до себе. Витягла з-пiд  лiжка
великий важкий чемодан, добула  -  аж  з  дна,  з-пiд  речей  -  невеличку
тоненьку  книжечку,  зверху  на  палiтурцi  яко?  чужими   лiтерами   було
витиснуто- Diе Wеbеr".

   VIII
   Хворий опритомнiв лише увечерi, та й то ненадовго. З  обривкiв  фраз  i
слiв, якi вiн над силу видавив, Леся зрозумiла, що  вночi  мiж  батьком  i
сином  вiдбулася  непри?мна  розмова  чи  й  суперечка.  Тепер  ?й   стала
зрозумiлою ота ранкова Сергi?ва вiдраза до старого. Очевидно, користуючись
тимчасовим  вiдступом  хвороби,   Костянтин   Васильович   вирiшив   знову
погомонiти  з  сином.  Про  що  саме  -  вона  знала.  Якось   Мержинський
проговорився: рiдня не може простити його  революцiйних  переконань.  Себе
загубив i нас, мовляв, занапастив... Навiть ?? звинуватили. За те,  бачте,
що не вiдмовляла його, а й сама виявилася такою ж... Зрештою, для  не?  це
було зрозумiло ще восени, коли вперше при?здила сюди. З отих-таки  натякiв
i косих поглядiв тiточок. Ну, та лихо з ними! Коли б тiльки його,  Сергiя,
не дратували...
   I от - весь день напад за нападом...  Як  не  гарячка,  то  кашель,  не
кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без  кiнця  давали  хiну,
антифiбрин - аби хоч пал його  не  палив.  Кiлька  разiв  вводили  морфiй.
Зрештою i лiки збезсилiли i  не  могли  вже  стримати  цього  оскаженiлого
вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнiв. Важко було зрозумiти,
коли кiнчався i починався напад. Мордування iшли одне за  одним  з  якоюсь
невмолимою послiдовнiстю, якимись пекельними хвилями. Людськi руки вже  не
могли будь-що зарадити - нi зупинити ?х, нi  бодай  зменшити.  Лишалось  -
терпiти. I тут уже не можна було напевне сказати, кому важче:  хворому  чи
тому, хто догляда? за ним. Обо? розумiли, що це кiнець,  у  всякому  разi,
його зримий початок. Бiльшого Лесина голова уже не  сприймала.  Голова  до
того отупiла, що видобути з не? будь-яку iншу думку  було  неможливо.  Сил
ставало тiльки на те, щоб усвiдомити фатальну неминучiсть смертi.
   Виснажена цiлоденною мотаниною, i не так  нею,  як  марнiстю  всiх  тих
турбот, Лариса Петрiвна жадала хоча б хвилинного спокою. Розв'язка, видно,
настане все ж не сьогоднi, пiзнiше - ще ж не до дна випита чаша! - то  хоч
би мить, бодай капелиночку забуття. Там хай буде, що буде, - забутися!
   Нагодився Костянтин Васильович, i Леся почала одягатися.  Думала  вийти
хоч перекусити що-небудь. Накинувши пальто,  вона  ще  раз  пiдступила  до
хворого, наче надивлялася на нього востанн?. В цю  мить  Сергiй  розплющив
повiки. Сп'янiлi вiд болю очi  якийсь  час  нерозумiюче  глядiли  на  не?.
Раптом у них з'явилося щось подiбне до страху.
   - Нi... Нi... - замотав головою, - зостаньтеся...  Не  можна  було  без
жаху слухати це хрипiння. Ларису Петрiвну охопило передчуття бiди.
   -  ...не  ходiть,  -  Мержинський  силкувався  пiдвестися,  та   батько
утримував його. - Прошу вас... зостаньтеся.
   - Я коло тебе, сину, - обiзвався Костянтин Васильович, -  нехай  Лариса
спочине.
   Хворого мовби пересмикнуло.  Вiн  заплющив  очi  i  нетерпляче  замахав
руками. Щось хворобливо-дитяче було в цiй його поведiнцi.
   Старий устав. Двi дрiбнi сльозини заблищали на його вiях. Не  витираючи
?х, Костянтин Васильович подивився на Косачiвну.  "Робiть  як  зна?те",  -
говорив той нiмий погляд. Жаль здавив Лесине серце. "Чи  вiн  винен?  Хiба
винен батько, заслiплений любов'ю до сво?? дитини?"
   - Костянтине Васильовичу, ходiть спочиньте, - сказала благально, - коли
що, я покличу. - I почала роздягатися.
   - А... - вiн нiби забув, про що хотiв  мовити,  потер  долонею  лоба  i
раптом, збагнувши, спитав: - А як же вечеря? Ви ж голоднiсiнькi.
   - Нiчого. Коли можете, приготуйте, будь ласка, чай.
   - Чому ж? - пожвавiшав старий. - Я зараз... хутенько.
   Коли батько вийшов, щось подiбне  до  зiтхання  вирвалося  з  Сергi?вих
грудей.
   - Не треба так, друже, -  лагiдно  обiзвалася  Леся  Блiда,  смертельно
втомлена,  сiла  побiля  хворого,  погладила  напахчене  волосся.   Сергiй
принишк, жодним м'язом не реагуючи на пестощi. Проте  вони  не  були  йому
байдужi, вони нагадували йому щось давн?, безмежно далеке. Але  незабутн?.
Кра?м свiдомостi, що з кожним днем гасла, мов покинуте вогнище, вiн iнколи
бачив те "безмежно далеке". I  тодi,  як  от  зараз,  воно  з'являлося  то
худеньким хлопчам, що нiяк не встигало  за  швидкою  в  ходi  матiр'ю,  то
широким розлунням гудка на  лiсовiм  полустанку,  то  тихим,  нiби  озерне
плесо, лiтнiм свiтанком...
   Гарячi сльозинки зросили сухi, запаленi очi. Сергiй зрадiв ?м. Як давно
вiн не плакав!.. Значить, вiн ще живе, вiдчува?.
   - Пам'ята?те, Лесю... - ворухнув спраглими устами.
   Вона не вiдiзвалася, рука ?? застигла на подушцi. Мержинський  повернув
голову, глянув: Лариса  Петрiвна,  спершись  на  лiжко,  дрiмала.  Солодка
радiсть на мить витиснула усi його болi. На одну лише  мить.  Бо  наступна
гарячим клубком застряла десь у горлi, сперла повiтря i почала давити.  Як
не силкувався стримати кашель, щоб не сполохать ??, все  ж  вибухнув  ним,
застогнав.
   Леся кинулась.
   - Ой, що це я?
   Схопила i пiднесла йому склянку.
   - Зна?те, Лесю, - поглядом потягнувся  до  не?,  як  вiдкашлявся,  -  я
згадав... пам'ята?те... оту галявину... з ромашками...  над  дорогою...  -
Голос ледве вловимий,  щоб  почути  його,  Лариса  Петрiвна  нагнулась.  -
Багато-багато ромашок...
   Аякже! Вона пам'ята?, вона нiчого не забула з того лiта у Зеленому Гаю.
Не забула й ромашок. Густих-пре-густих! Нiби хто навмисне  насiяв  ?х  над
самiсiньким шляхом. Вони ще посидiли там, у тих п'янких, чарiвних пахощах.
Був полудень. Обiч дороги шелестiли перевитi берiзкою та утиканi волошками
жита, а ромашки, мовби хмариночки, пливли попiд житами. Бiлi-бiлiсiнькi!..
Чи вони всмiхалися сонцю, чи сонце ?м. Смiх бринiв - лився з душi в душу.
   - Так, то було щастя, - прошепотiла Леся, а в думцi додала: "I я житиму
ним. Житиму спогадами про нього,  пахощами  квiтiв,  якi  ти  любив  i  не
долюбив". - Сергiю, ви плачете? - помiтила його сльози. Вони  скотилися  з
вiй i нiяк не могли випасти з глибоких очниць.
   - Нi, вам здалося...
   - Може, вам прочитати що-небудь? Чи зiграти? Мержинський заперечив:
   - Нехай... пiзнiше.
   Сьогоднiшня розмова, солодкi спогади, видно,  дорого  йому  обiйдуться.
Сергiй вiдчував, як  усi  його  клiтини  поволi  просотуються  болем.  Вiн
тримався, але дедалi опiр слабшав i слабшав. Ось уже запекло в  пролежнях,
гостро зашпигало в ногах, у суглобах... Полум'я пiдбиралося вище й вище, i
нiчим ставало дихати; Сергiй стрепенувся, наче хотiв збити те  полум'я,  а
воно вдарило ще тугiше, загоготiло, i вiн спалахнув,  нiби  суха  гiлляста
ялиця на ватрi.
   - Ой... гасiть... - забився в гарячцi, - ромашки... ромашки... гасiть.
   Набряклi вiд нерухомостi ноги випросталися  з-пiд  ковдри  i  заметляли
холошами" ?й важко було стримати це палаюче тiло, що безпорадно тiпалося i
от-от могло рухнути на пiдлогу. Ларисi Петрiвнi стало моторошно.
   Вона тривожно постукала в стiну сусiдньо? кiмнати. За хвилину  прибiгли
обидвi тiтки.
   - А де Костянтин Васильович?
   Жiнки зойкнули, побачивши, що ко?ться,  i  з  галасом  подалися  назад.
Лариса намагалася обвити тiло ковдрою - так було б легше його  утримувати,
- однак це не вдавалося, i вона лягла Сергi?вi на ноги.
   Ускочив батько. Застогнав болiсно i кинувся вгамовувати сина...
   Пiсля опiуму (за весь час Лесиного перебування  до  нього  вдались  оце
вперше) хворий впав у забуття.  Костянтин  Васильович  узяв  синову  руку,
попробував пульс i пустив. Рука немiчне зламалась у  зап'ястi,  хитнулася,
впала. Вона була оголена i до того тонка, що здавалася погано  обструганою
палицею, невiдомо для чого обтягненою шкiрою. В лiктевому суглобi  темнiло
напiвпорожн?  i  в'яле,  мов  вичавленi  п'явки,  жил-ля.  Звiдси  тонкими
синюватими шнурочками воно тяг-лось до пальцiв.
   -  Ларисо  Петрiвно,  -  благальне,  крiзь   сльози   мовив   Костянтин
Васильович, - розважте хоч ви мене... Скажiть  правду:  довго  ще  все  це
триватиме? - Вiн дивився з надi?ю, повiки його тремтiли.
   - Що ж вам сказати, Костянтине Васильовичу? Дума?те, менi легше?
   - А Борис Михайлович, лiкар... що ж вiн? З вами вiн, певне, одвертiший.
   - За його висновками, кiнець уже мав наступити ще тиждень тому... Серце
бореться.
   Старий покивував головою. Останнiм часом вiн  дуже  змiнився,  побрезк,
пiд очима з'явилися  жовтуватi  мiшечки.  Нiчне  сидiння  бiля  вмираючого
довело його до безсоння, виснажило й без того слабi нерви.
   Руки його тремтiли, помiтно частiше  почали  сочити-ся  сльози...  Йому
самому слiд було б  лiкуватися,  а  не  порати-збирати  в  останню  дорогу
?диного сина.
   - Я бiльше не можу, - стояв  i,  схлипуючи,  дививсь  на  свою  колишню
надiю. - Сергiйку, любий... за  вiщо  нам  така  покара?  Чи  ми  зло  яке
вчинили?..
   -  Iдiть,  Костянтине  Васильовичу...  зробiть  ласку.  Вiн,  зда?ться,
заснув. - ?? саму пекли невиплаканi сльози; ще трохи, i вона не  витрима?,
дасть ?м повну волю... Хоча нi, цього допустити не можна. На все  дано  ?й
право - на втому, на муки, навiть не скрегiт зубов-ний,  коли  тiльки  вiн
чомусь помага?, а на сльози - нi, не дано. Вона мусить гасити ними  вогонь
сво?? душi, мусить  бути  гордою  -  iнакше  не  витрима?.  Iнакше  хрест,
добровiльно взятий на плечi, придавить ?? до землi i не даватиме звестись,
аж поки не вжене в землю.
   - Ходiть. Нате ось, випийте... може, заснете, - подала старому порошок.
   Той  узяв  байдуже  i,  заплiтаючи  ногами,  пiшов.   Лариса   Петрiвна
залишилась вiч-на-вiч з жахом. Хворий прокинувся серед ночi. Була четверта
година. Найперше, що подiяло на свiдомiсть, збудило ??, -  свiт  ло.  Чому
його нiхто  не  погасить?  Надворi  темрява,  вiтер,  а  воно  горить  так
яскраво...  Не  розплющуючи  очей,  Сергiй  став   пригадувати   подробицi
вчорашнього. З якого боку до нього не пiдступав - воно  обривалось  одним:
чиясь рука пiдпалила ромашки, i той вогонь завдав йому  пекельного  гарту.
Але... чому саме ромашки? До чого тут  квiти?  Вiн  напружував  пам'ять  i
насилу примусив ?? вирвати з забуття ще один образ - галяву з ромашками...
Так-так, це було влiтку в Зеленому Гаю.
   Однак чого йому зробилось  так  легко?  Нi  задишки,  нi  болю,  навiть
гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А  що,  коли  справдi?!  Кажуть,
перед тим завжди наста? полегкiсть... Авжеж, це - кiнець. Як вiн одразу не
збагнув? А просвiток у муках - щоб попрощатися...  Жахливий  здогад  обпiк
мозок хворого. Вiн шарпнувся, нiби хотiв розiрвати на собi тенета  смертi,
вмить розплющив очi, кинув ними по кiмнатi. Вона сидить! Вона ще нiчого не
зна?!.. Треба спiшити. Це може настати швидко, в одну мить...
   - Швидше, - прохрипiв натужно.
   - Що, Сергiю?
   - Прощ... - йому забракло повiтря, i вiн задихнувся.
   Але цього разу  вiдпустило.  Смерть,  видно,  пильно  стежить  за  ним,
бачить, що вiн не докiнчив.
   - Прощайте, - втративши надiю вiддихатись, повторив могильним голосом -
аж самому  зробилося  моторошно.  -  Дайте...  вашу...  -  Леся  зрозумiла
-"руку", i подала здорову правицю.
   - Що ви, Сергiю? Заспокойтеся.
   - Нi, нi... я знаю... чую... вже недовго... нiчого менi... не болить...
так бува?... перед тим... так бува?. - Вiн шепотiв  поспiхом,  пропускаючи
слова, наче боявся, що не встигне усього сказати.
   Минали хвилини, спливло пiвгодини, а йому нiскiльки не гiршало  "Чи  не
поспiшив я?" - подумав Сергiй i  одразу  ж  вiдiгнав  цю  думку,  бо  вона
здалася йому зрадливою i пiдступною. Вiн таки ма?  вмерти.  Не  зараз,  то
через годину-другу. А попрощатися заранi - не грiшно: хто зна?, яким  буде
його кiнець, повiльним чи, може, раптовим.
   - Сiдайте, - попросив, не випускаючи ?? руки, - слухайте...
   Лариса нiби закам'янiла. Не вiдчувала нi страху, нi болю, що в подiбних
випадках завжди виповнювали ??  серце.  Якась  нечутт?вiсть  притупила  ?й
нерви. Чи тому, що все ж не вiрила його передчуттю,  чи,  може,  що  давно
приготувалася до удару зрадливо? долi. Була на диво спокiйна, покiрна його
вимогам.
   - ...слухайте, - шепотiв Мержинський, i вона чула той шепiт мовби крiзь
сон. - Батька не треба...  потiм-пiзнiше...  одразу  телеграму...  Вiрi...
Григорiвнi... Чирикову... як не при?де... всiм телеграми. - Вiн  утомився,
трохи перепочив i знову заговорив: - Папери... перегляньте... вiдберiть...
речi хай... батько... - Косачiвна ствердно  кивнула  головою.  -  Шкода...
нема Бориса Мих... - щоб не закашлятись, Сергiй  затулив  рота  хустинкою,
почекав, поки напад минув. - Вiн допоможе... похорони,  -  лиш  при  цьому
словi Лариса Петрiвна жахнулась, але внутрiшньо, серцем, зовнi була така ж
спокiйна, зосереджена, як i досi. - Та  не  забудьте...  квiтiв...  бiльше
квiтiв...  Я  так  люблю...  -  Зморшки  навколо  його  очей  погустiшали,
затремтiли; невдовзi те сiпання перекинулось на обличчя. А  ще  за  кiлька
хвилин - сильнiше, вiдчутнiше - затiпалось усе тiло.

   IX
   Лiля розказала рiдним усе, що бачила  в  Мiнську,  i  так,  як  бачила.
Картина виходила неприваблива, в усякому разi, далеко вiдмiнна вiд то?, що
змальовувала в сво?х  листах  Леся.  Зовсiм  не  бажаючи  сестрi  зла,  а,
навпаки, з добрих намiрiв Лiля розповiла батькам i про ??  недосипання  та
недо?дання, i, звичайно ж, про безгрошiв'я.
   - Ти тiльки подумай, - сплеснула руками Ольга Петрiвна, - а казала ж  -
iз "Жизни" ?й переслали. Нi, як собi хочеш, - вона зверталася до чоловiка,
- я по?ду. Або заберу ?? звiдти, або... Звiдки ця кара на мою голову?
   - Не гарячкуй. Лариса вже не маленька, - урезонював Петро Антонович.  -
Твiй при?зд, тво? нервування нароблять ще бiльше лиха.
   - Тодi ?дь сам. Чи вже забувся,  скiльки  довелось  поневiрятись,  поки
поставив ?? на ноги? Хочеш, щоб все це так змарнувалось?
   - Говори, говори... А ?хати тобi я все ж не раджу.
   Обважнiлою, непевною ходою Петро Антонович вийшов до сусiдньо? кiмнати.
   Ольга Петрiвна схопила аркуш паперу i одним духом випалила  дочцi  все,
що накипiло на серцi. У кiнцi  додала:  "Наступного  тижня  хтось  iз  нас
(напевне, я) буде".
   За кiлька днiв поштовий агент вручив Косачам  телеграму.  Вона  вражала
категоричнiстю: "Не при?здiть. Леся". А наступного  ранку  був  лист.  Вiн
надiйшов швидше, нiж завжди. На конвертi  стояв  лише  ки?вський  штамп  -
очевидно, Леся вкинула його у поштовий вагон або передала кимсь попутно. В
кiлькох реченнях  було  стiльки  притамованого  болю,  молiння,  що  Ольга
Петрiвна мусила погодитися з застереженнями чоловiка.  "Сво?ю  присутнiстю
я, мабуть, справдi лише пiдсилю тi муки, - мiркувала. -  До  того  ж  Леся
пише, що можемо розминутися. Отже, десь цими днями усе закiнчиться".
   I все ж таки до Лесi по?хали.  I  саме  завдяки  Лiлиним  наполяганням.
Прочитавши листа, вона з  усiма  подробицями  уявила  сестрине  становище.
Умовила Михайла Кривинюка принагiдне висловити бажання  вiдвiдати  Мiнськ.
Мовляв, дiла у Ки?вi все одно нема, то, може, там що знайдеться.
   Нагода, звичайно, трапилася. Косачi навiть зрадiли його бажанню. I того
ж дня Кривинюк вiдбув до Бiлорусi?.
   Коли Лариса Петрiвна писала матерi, що в не? браку? слiв, щоб  передати
сво? почуття, тодi ще не  все  було  нею  звiдане.  Незабаром  пiсля  тi??
пам'ятно? ночi (вiдтодi вона перебралася  жити  в  будинок  Нарейка)  злiг
Костянтин Васильович, i всi турботи про  хворого,  вiрнiше  про  обох  ?х,
повнiстю лягли на ?? руки.  День  i  нiч  тепер  для  не?  були  поняттями
тотожними i виражали одне - муку. Терпiння,  нелюдське  напруження  нервiв
стали символами ?? буття, мiрилами, якими вона  вiдмiрювала  свою  криваву
платню за те, щоб завтра, позавтра знову й знову терпiти нестерпне.
   Агонiя все ще тривала. Тортури варiювалися, слабшали, гострiшали, проте
не настiльки, щоб вийти за межу можливого  i  покласти  самим  собi  край.
Якась нiкому не  пiдвладна  рука  старанно  дозувала  ?х  i  в  цiй  сво?й
пекельнiй роботi  була  несхибна,  не  прорахувалася  жодного  разу.  Коли
вмираючому  ставало  краще,  вона  добавляла  мук,   а   як   бачила,   що
переборщувала, потроху знiмала ?х, давала хвилинний перепочинок.
   Мержинський був уже не житець на цьому с?вiтi. Свiдомостi йому  ставало
тiльки на те, щоб розумiти свою  безнадiйнiсть.  Бiльшiсть  часу  вiн  уже
перебував десь по той бiк життя. Години минали в могильнiй тишi  або  ж  у
хрипiннi, кашлi, од яких мороз iшов по спинi.
   Розв'язка  насувалася.  Елiасберг  уже  нiчого   й   не   радив,   лише
констатував: набрякають легенi, товщають  (опухають)  голосовi  зв'язки  -
Сергi?вi загрожу? повна нiмота. Винятком, як i ранiш, було тiльки серце. З
якоюсь незвичайною  затятiстю  воно  вело  по?динок  зi  смертю:  всупереч
передбаченням, сподiванням, навiть  бажанням,  вiдтягувало  й  вiдтягувало
кiнець, аж  поки  не  вiдiгнало  смерть  невiдомо  на  який  час  -власне,
настiльки, щоб дати  Ларисi  Петрiвнi  змогу  пережити  ще  одну  особисту
трагедiю.
   У  розпал  кризи  несподiвано  надiйшов  лист   од   Вiри   Григорiвни.
Крижанiвська-Тучапська обзивалася аж з Вологодського краю, де перебував на
засланнi ?? чоловiк, Павло Тучапський. Писала, що дуже вразила ??  звiстка
про Сергiя, коли б можна було, при?хала б, але i далеко, i коштiв на  таку
подорож обмаль.  Натомiсть  посила?  свою  фотокартку,  бажа?  якнайшвидше
одужати. "А мого великого листа Ви одержали?" -запитувала.
   З цього листа Мержинського  найбiльше  зворушили  не  зовсiм  зрозумiлi
Ларисi Петрiвнi слова про те, що в ??. Вiри Григорiвни, серцi  знов  ожили
троянди ?хньо? колишньо? дружби. Сергiй Костянтинович просив ще i  ще  раз
перечитати це мiсце, задумувався слухаючи. Надiслане фото  вiн  притис  до
грудей i час од часу подевгу в нього вдивлявся, i тодi в  його  очах  щось
оживало, змертвiле лице освiтлювалося вiдблиском далеко? радостi.
   Листа читали увечерi, а вранцi,  коли  Сергi?вi  трохи  полегшало,  вiн
заявив:
   - Треба ?й... вiдповiсти. Прошу вас... Лесю.
   До  писання  приступили  десь  опiвднi.  Мержинський   довго   мучився,
вишукуючи в пам'ятi потрiбнi слова. Йому хотiлося буть якнайнiжнiшим. "Мiй
друже Вiро Григорiвно!.." Та  чи  й  скажеш  бiльше  рукою  iншо?  людини,
людини, яка теж стала тобi не те що  близькою  -  рiдною,  любою,  на  яку
насправдi вiн повинен молитися. "Я... я  так  ослаб  пiсля  шестимiсячного
лежання з високою температурою..." А хотiлося б згадати колишнi  зустрiчi,
розмови, суперечки... Все ж те було!
   Мержинський надовго забувся. "Мабуть, оцей перепочинок даний  менi  для
того, щоб востанн? зустрiтися з юнiстю", - думав. Паралiзована болями уява
нехотя повертала тi безмежно далекi роки. Вдивляючись у них зараз iз свого
смертного ложа, Сергiй навiть не вiрив, що все те колись  вiдбувалося.  Що
вiн,  залiзничного  майстра  син,  пробивсь  до  училища,  щоб  продовжити
батькiвську  лiнiю;  що  були  сходки,  вечiрки,  студентськi  бунти;  що,
зрештою, йому вручали "вовчий квиток" з погрозою запакувати в таке  мiсце,
де не тiльки правди не чутиме, а свiтла сонця не бачитиме...
   Яка давнина!..  Ки?в,  Мiнськ...  Ки?в.  Робiтничi  гуртки,  нелегальнi
зiбрання, палкi розмови про майбутн?... Там - на однiй з таких сходок -  i
зустрiв ??. Вiру. I Тучапського...
   - "Мене переслiду? якась невдача в листуваннi  з  Вами",  -  вишiптував
слово по слову. Лариса Петрiвна низько схилилась,  бачачи,  що  його  уста
починають ворушитися, дослухалася до найслабшого  звуку,  а  потiм  швидко
дрiбним, нерiвним почерком викладала все на  папiр.  Перед  нею  на  столi
лежали кiлька вирваних з блокнота аркушикiв.  Аркушики  були  маленькi,  в
клiтинку. Ось уже минуло понад двi  години,  а  написано  всього-на-всього
кiлька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зiтхань, гарячого  й  холодного
поту було скiльки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опiум -  щоб  не
так вiдчувалися болi. Та й сама вона не вiдмовилася б  од  будь-чого,  аби
звiльнитися вiд цих мук. Не вiдмовилася б, коли б не вiн. А  поки  вiн  е,
поки диха?, дивиться на не? сво?ми незрячими очима, поки мучиться, -  вона
теж мусить бути. Не маючи права навiть на звичайне жiноче зiтхання.
   - Не звик... диктувати, - засмутився Мержинський, - даруйте, Ларисо...
   - Ми ж домовились, - з  легким  докором  вiдповiла  Леся.  -  Спочиньте
трохи.
   Сергiй нiби всмiхнувся вибачливо. Шкода, що вiн так пiзно  зустрiвся  з
Лесею! I взагалi, чого б вiн от зараз, в такому  сво?му  жахливому  станi,
без  не?  був  би  вартий?  Вона  ж  йому  й  мати,  i  товариш,  i   друг
найсердечнiший.  Страшно  подумати,  що   з   такою   людиною   доведеться
розлучитися.
   Разом з жiнкою, яку недавно найняли, Лариса Петрiвна сяк-так погодувала
Сергiя, i десь надвечiр вони знову  взялися  за  лист.  Леся  нотувала  по
буквi, по складах, бо вiд початку до кiнця фрази минала,  здавалося,  цiла
вiчнiсть.
   Пiзнього вечора писання припинили. Лариса з полегкiстю  вiдклала  перо.
За якихось десяток годин  вони  спромоглися  на  двi  невеличкi  сторiнки,
всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсiньких рядкiв!
   - А тепер спочивайте, - поправила йому подушки, - завтра докiнчимо.
   - Допишiть iще, - обiзвався Мержинський, i Лариса Петрiвна швидко  сiла
за стiл, - допишiть: "Висловлюючись Вашою  ж...  символiчною...  мовою,  я
можу сказати... троянди... дружнiх (як би вiн хотiв  поставити  тут  iнше,
вагомiше слово!) почувань до Вас... нiколи в мене... не в'янули, а тому...
?м нiчого...  оживати".  -  Видно,  ця  фраза  була  заготовлена  в  нього
заздалегiдь, i вiн продиктував ?? значно швидше. - Ну, досить, - мовив  по
тому. А Лариса Петрiвна, вгадуючи цiну Листiв од Вiри Григорiвни,  тут  же
дописала: "Дуже хотiв би, щоб Ви не затримались вiдповiддю на  мiй  лист".
Прочитала  Сергi?вi,  той  на  знак  згоди  клiпнув  очима.   -Треба   ще,
-прошепотiв: -"Дружньо тисну Вашу... руку".
   Лист можна вважати закiнченим. Його  треба  пiдписати.  Та  як?  Сергiй
Костянтинович знову впав у забуття,
   Лариса Петрiвна вийшла, а повернувшись, помiтила, що Сергiй  уже  чека?
на не?.
   - Давайте, - простягнув руку.
   Це було видовище, якого навiть ?й не доводилося бачити. Пальцi  хворого
не згиналися, тремтiли, ручка випорскувала з них, мов крижана  бурулька  з
рук  немовляти.  Леся  звела  Сергi?вi  пальцi,   спрямувала   перо,   вiн
iнстинктивно дряпнув: "Серг..."  Букви  вийшли  немiчнi,  пiдпис  довелося
обiрвати на половинi.
   - Мiй уклiн...  Павлу...  -  безсило  осунувся  хворий.  Вiн  ще  встиг
попросити ?? написати вiд себе i провалив ся у морок. Його не брав  уже  й
кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю  по  сильнiшому,  нiж  звичай  но,
хрипiнню.
   Зараз, однак, усе було  спокiйно.  Покликавши  жiнку,  Лариса  Петрiвна
перейшла до сусiдньо?, вiдведено? ?й кiмнати. Годинник пробив  дванадцяту.
Сон ще й не думав до не? заходити. Вирвавши  з  блокнота  пару  аркушикiв,
взялася писати Вiрi Григорiвнi пояснення до щойно домученого  "послання  з
того свiту" - як у думцi назвала Сергiеву вiдповiдь.

   Х
   Наступнi  днi  мало  чим  вiдрiзнялися  вiд  попереднiх.  Хворому  було
порiвняно легше, i вiн використовував цю дочасну вiдстрочку головним чином
для того, щоб переконати присутнiх,  котрi  й  так  нiскiльки  в  тому  не
сумнiвалися, в неминучостi i незабарностi  свого  кiнця.  Найменший  порух
набряклих уст, найслабшi зусилля горла  болем  вiддавалися  не  тiльки  на
обличчi хворого, а й у серцi того, хто це бачив. Щоб  усе  ж  таки  почути
його (а вона мусила слухати),  треба  було  нахилятися,  напружуватись,  а
деякi слова просто вгадувати. Агонiя прогресувала, голос  слабнув,  i  це,
мабуть, було зараз для Мержинського найбiльшим лихом.  Йому  так  хотiлося
розмовляти, вiн  ще  стiльки  мав  у  собi  невисказаного,  що,  зда?ться,
вистачило б оповiдати цiлий день i нiч безперестанку.
   Лариса Петрiвна слухала той шепiт зацiпенiло. Коли намагалася  стримати
чи зупинити якоюсь власною розповiддю або читанням, - Сергiй перепиняв ??,
судорожне хапав за руки,  i  потiк  хрипiння,  кашлю,  глухого  свисту  та
обривкiв слiв лився од знемоги до знемоги, од бiльшого нападу  до  меншого
чи навпаки. "Життя - нiщо, милостиня, дана людинi зверху..." -  ця  iстина
найчастiше варiювалася в словесному хаосi Мержинського. Леся шукала  i  не
знаходила  ?й  пояснення.  Вибравши  слушний  момент,   запитала.   Сергiй
замислився, нiби йому належало  вiдповiдати  за  когось  iншого,  довго  з
подивом дивився на не?,  не  розумiючи,  чого  од  нього  хочуть,  зрештою
пояснив:
   - Вiдчуженiсть смертi... Iнших причин не шукайте.
   ?дине, що  все-таки  ще  займало  вiдчуженця,  хоч  трохи  будило  його
пройнятий байдужiстю мозок,  було  так  неждано  вiдновлене  листування  з
Крижанiвською-Ту-чапською. Пошти вiд не? вiн чекав, мов чогось  рятiвного,
святого. День у день перепитував,  чи  нема  того  "великого  листа",  про
котрого згадувала Вiра Григорiвна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.
   Кореспонденцiя-надiйшла в серединi лютого. Сергiй з нетерпiнням  схопив
поданi йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натiшившись,  попросив
розпечатати. Леся акуратно порозрiзала ножицями конверти, однак читати  не
стала. Не просив цього й Сергiй, хоч був ранок - час, коли  йому  особливо
важко давалися будь-якi розумовi зусилля.
   Читав зосереджено, довго. Лариса Петрiвна працювала поруч за  столиком,
бачила, як стомлю? його та робота. Час од часу Сергiй зупинявся, руки,  що
тримали папiр, безсило падали на груди. Кiлька  разiв  потемнiле  од  болю
лице ледь освiтлювало щось подiбне до посмiшки.
   Пiсля  останнього  листа  хворий  чомусь  засмутився,  впав  у  глибокi
роздуми.
   - Так, я мiг би... -  ворушив  губами,  -  мiг...  зробити  краще...  я
винен... я мiг би...
   - Що б ви могли, Сергiю? - обiзвалася Леся. Вiн блимнув очима.
   - Багато... мiг би... Вже пiзно... Лариса слухала, нiчого не розумiючи.
   - Чу?те, Лесю... багато... багато...  найкращi...  хвилини  минулого...
Вiро... Вi-i... - Вiн гукав, вiн кликав ??, свою, видно, найпершу любов, в
очах його бринiли немiчнi сльози.
   Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру  лиша?
людинi на всеньке життя нероздiлене кохання? Були б такi лiки - хай навiть
добутi з власного серця - вона вiддала б ?х. Тепер ?й однаково. Гiрка чаша
випита до краплини. Тепер вона звiдала все!..  От,  виходить,  задля  чого
виривала його з лапищ смертi. Щоб здобути ще один болючий удар.
   А перед ним далеким видiнням поставали картини  минулого  i  огорталися
таким фантастичним покровом, що Сергiй уже не в змозi був  зрозумiти,  сон
це чи жива дiйснiсть. Хтось усмiхався до нього, чиясь мила рука простягала
йому червонi троянди, i вiн силкувався взяти ?х.  Троянди  кололись,  руки
тремтiли, смикались, гублячи квiти. Ось ?х лишилось кiлька...  двi...  Хоч
цi втримати... Та буря пiдхопила троянди i покотила пилюкою...
   - Держiть... - жахався вмираючий, - вiзьмiть троянди. Троянди, троянди.
"Тво? листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий,  тонкий  аромат,
мав  спогад  про  якусь   любу   мрiю..."   Тепер   нема?   i   мрi?.   ??
рознесла-розвiяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади -  ось
?диний рай, з якого  нас  нiхто  не  вижене".  Це  сказав,  зда?ться,  сам
Данте...
   - Вiн же пада?, Ларисо Петрiвно! - хтось гукнув i пiдскочив до лiжка.
   Кривинюк! Звiдки вiн узявся, коли зайшов до  кiмнати?  А  втiм,  добре,
iнакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи пiдняв
i поклав на мiсце. Та не встиг вiн одхилитися, як незвичайно?  сили  корчi
знову зламали Мержинського навпiл, пiдкинули i повернули  впоперек  лiжка,
вдарили  колiнами  об  стiну.  На  стук  влетiли  тiточки,   загаласували,
закричали, невiдомо чого й на кого. Слiдом за ними кволо увiйшов Костянтин
Васильович.
   - Лiкаря... лiкаря покличте, - тримаючись за серце, промовив вiн. -  Що
ви самi?
   Хворий, вимучений, вiн не мiг навiть тепер угамувати свого неслухняного
сина. Йому теж стало зле.
   Поволi Сергiй заспоко?вся. Кривинюк поправив на собi одяг, зачесався.
   Ну, добрий вечiр, Ларисо Петрiвно. Вiтаю вас з днем народження.
   -  Ой  Михайло,  -  Косачiвна  безсило  опустилася  на  стiлець.  Сiре,
землистого кольору лице здавалося навiки застиглою маскою втоми,  душевно?
муки. Леся навiть не потисла гостевi руку, хоч нiкому зараз так не зрадiла
б, як зрадiла йому.
   - Спасибi. Вибачайте, що  так  приймаю.  -  Вона  поглянула  на  нього,
спитала:  -Як  там  дома?  Всi  дужi?  -  Одержавши  ствердну   вiдповiдь,
поцiкавилась: - Вас послали?
   Дякуйте Лiлi, це за ?? клопотанням А то Ольга Петрiвна збиралася сама.
   - Я дуже рада вашому при?зду, Михайле.
   - Вам поклони... Вiд Лисенкiв, Старицьких,  Читадзе  просив  вiтати.  -
Лариса Петрiвна тiльки покивувала головою.  -  Iдiть  спочиньте,  -  додав
Криви нюк, - ви така стомлена. Я  почергую.  А  тодi  поговоримо.  Ви  тут
спите?
   - Спите... Коли це було? Вiдколи сюди перебралася  -  дума?те,  провела
хоч одну нiч по-людськи? Кожне його зiтхання, найслабший шепiт, в якому  я
вгадую марення, напружують мiй слух, увагу, здиблюють нерви.  Який  же  то
сон, який вiдпочинок?.. Спасибi, Михайло, не  турбуйтеся.  Я  вже  звикла,
дотягну як-небудь. - Подивилася на лiжко. - Та й ждати, зда?ться, недовго.
   - Вам треба берегти сили для... - Кривинюк осiкся,  проте  докiнчив:  -
Для вирiшального моменту.
   - То етап уже пройдений, - зiтхнула. - Нiщо вже не може загострити мо?х
почуттiв, вони й без того надто гострi.  Найбiльший  мiй  клопiт  зараз  у
тому, щоб наближення кiнця завдало Сергi?вi якомога менше мук.
   Мержинського здавив кашель, вiн почав борсатись.
   - Повернiть його, Михайле, на бiк, - попросила Леся. -  На  спинi  йому
важко дихати.
   Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергi?вi очi  одкрились,  вiн
жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
   - Лесю... Лесю-у! - покликав i, коли та  нахилилась  над  ним,  запитав
сполохано: - Хто це, хто?..
   - Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з  Ки?ва,  -  пояснювала  Лариса
Петрiвна.
   - Чого?.. - допитувавсь. - Я вже... вмираю?.. При?хав... на похорони?
   Довелося   вишукувати   найрiзноманiтнiшi   причини    появи    Михайла
Васильовича. I вiн сам, i Косачiвна пояснювали це  випадковiстю:  Кривинюк
?де до Петербурга, до Лiлi ("Ви ж пригаду?те ??, Сергiю?"),  i  по  дорозi
дещо завiз Лесi з дому.
   Проте хворий не хотiв навiть слухати.
   - Зна?те що, Михайле,  iдiть  до  мо??  кiмнати,  -  вирiшила  Леся.  -
Вiдпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, i край... Хоча пiдемо, я постелю.
Сергiю, - зверну лась до хворого, - я на хвилинку вийду.
   Мержинський жахнувся:
   - Не залиш... айте... Не...  -  потягнувся  усiм  тiлом.  Леся  махнула
Кривинюковi, щоб iшов сам, i повернулась. Сергiй схопив ?? руку, притиснув
до висхлих грудей.
   - Уже не... довго... покри?те обличчя... - Вiн схлипнув  i  задихнувся.
Лариса Петрiвна допомогла йому лягти на бiк. - I квiток...
   Кiлька сльозин упали Лесi на  руку  i  мовби  обпекли  ??.  Здригнулася
навiть... Доки ж? Доки?! Скоро два мiсяцi. А кiнець то наблизиться,  то...
Невже й цього разу вiн не настане? О, то буде над силу, над усяке  людське
терпiння. Випробувано всi засоби. Зостався тiльки один.
   Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфетi...  А  в
другiй, поряд - ампула... з морфi?м.  Вона  вже  навчилася  робити  уколи.
Найкраще, звичайно, в руку. Нiчого мудрого.
   Пiдiйшла, взяла коробочку... дiстала ампулу. Однi?? замало, краще  двi.
Щоб напевне... Вiн тiльки дякуватиме. Нiхто бiльше не  ма?  на  це  права,
навiть батько. Тiльки вона... I вона зробить цей удар з милосердя.
   Вiтер стукнув кватиркою, i Леся полохливо  обернулась.  Нiкого.  Нiч...
Хiба не все одно: сьогоднi це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже
нiчогiсiнько. Варто мучитись, коли попереду надiя. А  тут  -  навiщо?  Для
чого?.. Щоб збожеволiти?
   Двi мiнiатюрнi, мов iграшковi,  ампули  перекочувалися,  зблискуючи  на
долонi. Кiлька хвилин - i все. I не буде отого  нелюдського,  несамовитого
кашлю, тi?? гарячки, того шепоту, нервування.
   Кiлька хвилин. Рука потяглася до металево? коробочки.
   - Лесю-у, - обiзвався той, якому вона ладна була  завдати  смертельного
удару з милосердя. Щось дитяче,  благальне  було  в  його  голосi.  Лариса
Петрiвна стрепенулася i хапцем поклала ампулки назад.
   Ступила до лiжка.
   - "..квiток... бiльше, - просив Мержинський.
   XI
   Кiлька днiв Мержинський лежав майже непритомний.  Приходив  до  пам'ятi
зрiдка i ненадовго. Та все  ж  у  нього  ще  вистачало  сили  продиктувати
прощального  листа  Вiрi  Григорiвнi.  Лариса,  як  i   ранiше,   старанно
пов'язувала його обiрванi, часом безладнi слова i фрази, рядок  за  рядком
виливала на папiр чужу смертельну тугу, а вiрнiше - вбирала ?? у  сво?  не
знаюче мiри серце. Два днi, поки  писали,  ходила  мовчазна  i  скорботна.
Листа не показала навiть старому Мержинському, сама  й  вiднесла  його  на
пошту. Було боляче-боляче... Проте де  ??  право  на  такi  почуття?  Вона
повинна бути гордою!
   Користуючись присутнiстю Михайла Кривинюка  i  його  допомогою,  Лариса
Петрiвна за кiлька днiв докiнчила давно розпочату статтю про  народовський
напрям, написала кiлька листiв, серед них i Крижанiвськiй-Тучапськiй. Вона
зна?, як то тяжко втрачати друга, - нехай же хтось, кому вiн був (а  може,
i ?) дорогий, не мучиться невiдомiстю. Нехай зна?,  що  його  не  залишено
напризволяще, що, незважаючи  нi  на  якi  обставини,  вона  викона?  свiй
обов'язок друга й поета.
   Стан Мержинського пiсля листа (це було останн? послання  живого  живим)
почав катастрофiчне гiршати. Почуття рiзко притупилися, зiр i  слух  майже
згасли. Хворий уже нiчого не просив, нi на що не  реагував.  Навiть  болi,
зда?ться, його не займали. Жахливо було дивитися на  це  немiчне,  висохле
тiло, слухати його глухе марення, стогони чи  зiтхання,  якi  -  по  сутi,
?динi! - свiдчили, що життя ще блука? десь у закутках змертвiло?  людсько?
душi.
   Пiсля чергово? кровотечi Елiасберг помiтив незвичайнi бурi згустки.
   - Легенi розпадаються, - вiдповiв на нiме Лесине запитання. - Тепер уже
скоро. - Вiн помацав пульс. - Будьте напоготовi. Криза  може  наступити  з
години на годину.
   Проте минув iще й ще день, сплив лютий. Весна вже трiпотiла над мiстом,
проглядала в гаях блiдими снiгоцвiтами. Якось,  будучи  в  мiстi,  Михайло
Васильович купив ?х пучечок, поставив у склянку на роялi,  i  зараз  квiти
розкривали  пелюсточки,  розрiджували  затхле  повiтря   ледве   вловимими
пахощами лiсово? вологи, болiт i пробуджено?  весною  землi.  Пiд  вiкнами
видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобцi. Сонце  стало  ще
вище i тепер, заходячи, хоч кра?м ока заглядало в кiмнату, де прощалася  i
нiяк не могла розпрощатися з свiтом людина.
   Ларису Петрiвну не радувало весняне пробудження. Як не  важко  було  це
усвiдомлювати, а вперше в життi, мабуть, за сво?  тридцять  лiт  вона  так
холодно, так байдуже зустрiча? весну.
   Був третiй день березня, полудень. Години двi тому  Сергi?вi  зробилося
ще гiрше. Вiдiславши Кривинюка за лiкарем, Леся нi на крок не одходила вiд
лiжка. Власне, Мержинський не вiдпускав ??, цупко держав за руку. Вiн  уже
навiть не шепотiв - тiльки дивився широко розкритими, нерухомими  очима  у
стелю, судорож-но хапаючи ротом повiтря. "Ось  вона,  вища  мiра  людсько?
слабостi i нещастя, - думала Леся. На вi? викотились  скупi  сльозини,  та
Лариса не зважала на них, а може, й не помiчала. - Тримайсь,  поетко.  Все
на свiтi ма? свiй кiнець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти  одержима.  Тобi
належить або згинути отут бiля нього, або перетворити горе i вилити  потiм
на папiр палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ".
   Рука, що тримала ??, ослабла, пальцi розцiпились. Мержинський сiпнувся,
витягся й затих. Голова в'яло схилилась набiк. Ларисi Петрiвнi забило дух.
Першу мить вона обiмлiла, заточилася, а потiм кинулась  до  лiкiв.  "Що  ж
йому дати?" - хапцем перебирала коробочки з порошками, але так нi на  чому
й не зупинилася.
   Нарештi  в  коридорi  загупали  поспiшливi  кроки,  розчинилися  дверi.
Елiасберг влетiв i кинувся до лiжка.
   Послухавши пульс, обережно поклав Сергiеву руку так, як кладуть мерцям,
- на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася лiктем у подушку, застигла.
Лариса Петрiвна глянула на лiкаря.
   - Де Костянтин Васильович? - знiченим голосом запитав той.
   В нiй наче щось обiрвалося,  ?й  перестали  пiдкорятися  ноги.  Щоб  не
впасти, Леся вхопилася за спинку лiжка.
   - Ви сядьте, - Елiасберг пiдставив стiльця.
   Леся машинально опустилась на нього,  не  зводячи  очей  з  Сергiя.  За
кiлька хвилин навпроти не сiв - упав, одразу похилившись на лiжко до сина,
Костянтин Васильович. Лiкар пiдняв старого, посадив, тримаючи за плечi.
   Мержинський уже не корчився, не стогнав, очi йому пойнялися полудою.
   Лариса Петрiвна взяла його правицю, безвiльну, податливу.  В  зап'ястi,
де тримала ??, рука ще теплiла, а далi - до  лiктя,  на  передплiччi,  вже
починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, ?й раптом захотiлося
почути  його  -  бодай  слово,  пiвслова,   хоч   один-однiсiнький   звук.
Нагиналась, обдавала гарячим диханням -  нiби  хотiла  побачити,  коли  не
почути, останнiй наказ, останн? прохання... Але там, за  скляною  завiсою,
вже було пусто.
   ...Схлипував старий, не  витираючи  слiз  у  скорботi,  i,  якось  наче
знiтившись, стояли  Елiасберг  i  Михайло  Васильович.  Кривинюк  навiщось
поправив на Сергiе-вих ногах ковдру, нiби це мало тепер якесь значення.
   Зненацька подих - глибокий i справжнiй. Навiть очi  взялися  живцем  на
якусь мить i ледь ворухнулися губи. Що вiн сказав отим порухом?! О,  знати
б, що вiн сказав?!
   Рука важнiла, нiби наливалася свинцем.
   Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя  поволi  розгладжувалось,
яснiшало, скидало з себе печать мучеництва.
   А ?хнi руки все ще ?днались у потиску - вони  не  прощались,  вони  лиш
зустрiлись,  щоб  уже  нiколи  не  розлучатися,  щоб  разом  пiти  великим
бурхливим життям.

   ЧАСТИНА ДРУГА

   Вiйна i зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на  землi  i  щастя  в
людях.

Леся Укра?нка

   Ки?в зустрiв Ларису Петрiвну безрадiсно. Болiла голова, тiло  здавалося
налите важкою втомою. Не хотiлося нi з ким нi зустрiчатися, нi розмовляти.
Навiть з рiдними.  Проте  уникнути  розмови  не  вдалося.  Вона  вiдбулася
другого ж дня по при?здi.
   До Лесi завiтала ?? давня - ще по Луцьку - приятелька Марiя  Биковська.
Не бачилися вони рокiв десять. Биковська щойно  при?хала  з  Уссурiйського
краю, де побувала з сво?м чоловiком, вiйськовим, розповiдала масу  цiкавих
iсторiй, хвалилася сво?м сiмейним щастям.
   - А я оце, як бачиш, - зiтхнула Леся, - вчора  повернулася  з  Мiнська.
Поховала там свого нареченого. - Вона коротко розказала все, що трапилося.
   Посумували разом, i Биковська, бачачи, що ?? веселiсть  тут  недоречна,
розпрощалася.
   - Хоч би вже сама не розносила, - не втрималась, щоб не вколоти  дочку,
Ольга Петрiвна, як тiльки гостя вийшла. - Досить, що й так поговiр пiшов.
   - Менi те байдуже, -  намагаючись  бути  спокiйною,  мовила  Лариса.  -
Нiкому i нiчого я не винна.
   Косач, що досi сидiв, не втручаючись у розмову, поволi згорнув  газету,
поверх окулярiв осудливо глянув на дружину.
   - Ти б хоч трохи стримувала сво? нерви.
   - I що з того? - розпалювалась  Ольга  Петрiвна.  -  Хiба  не  по-мо?му
вийшло? По?хала, змарнувала здоров'я, час...
   - Моя в усьому вина, - обiзвалася Леся. - Можеш бути спокiйноiб,  мамо:
бiльш нiкого це не зачепить.
   - Уже зачепило. Вчора ?фремов пита?ться: "Що це з Ларисою?  Кажуть,  до
Мiнська по?хала рятувати того соцiал-демократа?.." Що ти на це скажеш?
   - А те, що й казала, - зiтхнула Леся. - Куди б i чого я не  ?здила,  то
справа моя особиста. Я не цiкавлюсь вояжами пана ?фремова, тож нехай i вiн
дасть менi спокiй.
   Якийсь час  у  кiмнатi  панувала  гнiтюча  мовчанка.  М'яко  порипувала
пiдлога пiд важкими кроками старого Косача. О, як би вiн хотiв щастя сво?м
полiсянкам! I Лесi, i Лiлi, й  молодшим  -  Дорi  та  Оксанi.  Рiзного  та
великого щастя.
   Петро Антонович пiдiйшов до Лесi, поклав ?й на плече руку.
   Воно злегка тремтiло. Той дрiбний трепет болем  оддавався  в  батьковiм
серцi.
   - Нi, справдi, - пересилюючи хвилювання, мовила Леся - Яке ?фремову  до
мене дiло?
   - Не думай, що коли ти цура?шся його, то й вiн тебе.
   - Я волiю бути подалi вiд таких добродi?в. I взагалi,  мамо,  -  Лариса
поправила напнуту на плечах хустку, - шлях, на який ти мене наверта?ш,  не
по менi. Я звикла до незвiданих, тернистих дорiг. Хiба ти не зна?ш? А коли
говорити про долю, то лiпшо? для себе не шукаю.
   - Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради  якихось  маячних
iдей, - стояла на сво?му мати.
   - Це не маячнi, це насущнi i надто унiверсальнi iде?, без яких не  може
обiйтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навiщо, для  чого?  Повiр,  я
цього не розумiю. Не розумiю, як може поет не жити болями свого народу.
   - Бiль теж бува? неоднаковий. I з рiзних причин.
   - Авжеж. Тож декому й болить, що не всi роблять так, як  йому  бажалося
б, що чимала когорта митцiв ставить  свiй  талант  на  служiння  народному
поступу, оспiву? нову, червону, а не прадавню  корогву.  Але  скажи  менi,
мамо, ти теж лiтератка: невже не холоне  кров  у  жилах  тих,  хто  сто?ть
осторонь i спогляда? усю цю кривду?
   Лесине лице  взялося  червоними  плямами.  Вона  розумiла,  що  тон  ??
сьогоднi рiзкий, але... зрештою, колись мала вiдбутися ця  розмова.  Краще
яснiсть, яка б вона не була, нiж дратливий  холодок  нещиростi,  удаваного
благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу,  розкрила  перед
ними всю правду, ?? поваги до них не убуде. Вона любитиме ?х, як i любила.
   - Що ж ти обстою?ш? - ухилилася од прямо? вiдповiдi мати. -  Щоб  ми  й
сво?? кровi додали до того кольору?
   - Чи не краще припинити вам цю суперечку?  -  устряв  Петро  Антонович,
але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: -  Кожен  ма?  чесно
покласти свою частку на вiвтар народного добробуту.
   - Саме так! I коли сьогоднi сто?ть питання про мiсце поета,  то  скажу:
воно посеред бурi. Полум'ям серця просвiчувати шляхи в прийдешнiсть -  ось
наше покликання. Навiть смертю сво?ю ми повиннi вчити iнших, як ?м жити на
свiтi.
   Зайшла Дора.
   - Тiльки що в Унiверситетському парку полiцiя наскочила  на  студентiв.
Кiлькох забрала, останнi розбiглися. Якiсь вiдозви читали, чи що.  -  Дора
втомлено сiла, обвела  усiх  поглядом.  -  Чого  мовчите?..  Ох,  цi  менi
та?мницi!.. То давайте хоч ?сти! -  Вона  була  збуджена  i  вiд  того  ще
красивiша. Обличчя зарум'янилось,  пашiло  здоров'ям,  великi  голубi  очi
випромiнювали стiльки завзяття, веселостi, що  Леся  в  думках  позаздрила
сестричцi.
   Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслiдком ?? i тим,  що  скоро,
певне, тако? нагоди не трапиться, Ольга Петрiвна,  не  приховуючи  злостi,
вийшла на кухню. Дора пiдлетiла до Лесi,  обняла,  цмокнула  в  скроню.  В
?хнiй гiмназi? теж неспокiйно. Однi за тих, кого забрали в солдати, iншi -
проти: так, мовляв, ?м i треба, хай не бунтують.
   - А ти ж як? - несподiвано запитала Леся. - Пiдтриму?ш чи осуджу?ш?
   - Я? - здивувалася Дора й подумала: "Справдi-бо, як же я?" -  Звичайно,
пiдтримую, - випалила. - Як же iнакше? Ти ж-"за"?
   Лариса мiцно пригорнула й поцiлувала сестру. Коли  Дора  вийшла,  Петро
Антонович сiв ближче до дочки.
   - От що, Лесю, - мовив спроквола, - я тебе в тво?х переконаннях i дiлах
не неволю.
   - Спасибi, тату. Я вдячна тобi за пiдтримку.
   - Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з  матiр'ю  та  ж
сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. - Вiн узяв  ??
руку, поклав собi на долоню, погладив. - Прошу тебе, дочко, будь у  всьому
обачна. Роби, як тобi зда?ться за краще, але пам'ятай: тво? здоров'я, тво?
благополуччя нам не байдужi.
   Леся прихилилась щокою до його м'яко? руки.
   - Я нiколи й нiскiльки в цьому не сумнiвалася. Як, сподiваюся, i  ви  в
мо?х почуттях. Вбiгла Дора.
   - Обiдати! Швидко.
   За столом Петро Антонович запитав Лесю:
   - Як тво? зуби,  ще  болять?  Тут  заходив  Читадзе,  а  з  ним  якийсь
Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не зна?ш  Горощенка?  Десь  i
адресу лишив. - Вiн дiстав блокнота, перегорнув кiлька  сторiнок.  -  Ага,
ось: Полiцейська, сiм. Просив зайти неодмiнно. Та ти спочатку розпитайся в
Читадзе.
   Надвечiр Лариса Петрiвна вийшла до Ботанiчного саду. Хоч вiн  ще  й  не
вабив сво?ми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне - безлюдно.
Зараз це мало для не? неабияке значення. Хотiлося побути  на  самотi,  щоб
хоч трохи розiбратися в останнiх подiях. Досi зробити цього не  вдавалося,
заважав отой постiйний шарварок, яким здавна  живе  ?хня  сiм'я:  з  ранку
допiзна гостi, друзi, знайомi... Чи?х  тiльки  нема!  Батьковi,  материнi,
обох сестер та, звичайно ж, i ??, Лесинi.
   Вибравши найглухiший закуток, сiла на  лавку  пiд  крислатим  каштаном.
Iншого разу вона почала б угадувати, скiльки цьому гiллястому красеню лiт.
Звер