- прохав Iван Якович.
   - Чи встигну до вiд'?зду? Може, з Криму пришлю. В Ковелi, як про?жджали
головною вулицею, Франко не витримав:
   - Дивуюся, чому не видно жандармiв.
   - Тобi все жарти? - докiрливо мовила дружина.
   - Якi там жарти? Я просто не  звик  без  охоронцiв.  Та  й  як  iнакше?
Мужицький поет, бунтар вiльно роз'?жджа? вулицями мiста!
   - Аз Ки?ва вже цiкавились вами, - додала Косачева.
   - От бачите! - нiби зрадiв Iван Якович. - А ти  кажеш,  Олю,  що  я  не
правий.
   На вокзалi ?х уже чекав Косач. Вiн подав Франковi квиток.
   - Викликають до Ки?ва. I вельми спiшно. Пояснення доведеться писати.
   - Яке пояснення?
   - Питають, яким чином Франко опинився в Коло-дяжному?
   - Ну от, я ж казав, що це так просто вам не обiйдеться.
   - Та ну ?х, зрештою, пiд три чорти! - махнув рукою Косач.
   Повз них пройшов гурт селян з клунками за плечима. В одному  з  дядькiв
Франко впiзнав Блощука. Вiн плiвся позаду, важко спираючись на  сучкуватий
костур. Селяни зупинилися трохи осторонь, познiмали важку свою ношу.
   - Таки по?хав? - звернувся Iван Якович до Косача. Той мовчки кивнув.
   - Iване Яковичу, - попросила Леся, - друкуйте скорше  отой  мiй  допис,
щоб хоч трохи зупинити цю повiнь. Вони ж згинуть там.
   - Неодмiнно, Лесю, надруку?мо. Вони стояли й дивилися, як  переселенцi,
випереджаючи одне одного, кинулись до вагонiв.
   - Поволокли сво? костi по свiту, - сумно сказав Iван Якович.
   Леся дiстала  хустинку  i,  стрiпнувши  нею,  витерла  злегка  набряклi
червонi повiки.
   Це, мабуть, ?дине мiсце у свiтi, куди вона  прагнула  i  куди  досi  не
могла потрапити.  Все  чекала  слушного  часу,  нагоди,  а  вони  нiяк  не
приходили.
   Була недiля. Невеличкий старий пароплав, на  який  Леся  сiла  в  Ки?вi
зранку, прибув  до  Канева  надвечiр.  Пасажирiв  повiдомили,  що  зупинка
триватиме кiлька годин, бо треба щось там полагодити. Леся, яка мала намiр
переночувати в Каневi i ?хати далi iншим пароплавом,  вельми  зрадiла  цiй
нагодi.
   Пiднiматися крутими сходами було важко, i час од часу вона  зупинялася,
оглядалася навколо. Он-он уже й могила, i високий хрест виднi?ться на  тлi
голубого, злегка захмареного неба. Швидше, швидше!.. Щось нiби тягло туди,
привертало погляд, змушувало схвильовано битись серце. I воно справдi-таки
розходилось, здавалось, от-от вирветься з грудей. Тодi Леся знову ставала,
милувалася селом, що бiлiло в зеленi садкiв та дiбров.
   "Убогi? села сумнi, невеселi..." - згадалося. Справдi, здалеку  нiби  й
нiчого, а вона ж зна?, що за тими садками та бiленькими стiнами -  горе  й
нужда нероз-раднi?. Як i колись, за життя Тарасового...
   Стежиною минули кiлька чоловiк, i Леся поспiшила за ними.
   Ось i могила. Високий горбок, густо порослий травою, хрест. Оце й  усе.
Леся застигла, боячись навiть заговорити, аби не порушити врочисто? тишi.
   Коли пiзнiше вона розповiдала про цi хвилини Михайликовi, то,  що  саме
думала, що вiдчувала тодi, - так i не могла пригадати. Стояла, дивилась, i
все. Потiм нахилилася, зiпершись на кийок, поцiлувала могилу. Так, так, це
вона пригаду? добре - поцiлувала землю, поцiлувала траву...
   А потiм ще пiдiйшли прочани, поклали бiля хреста невеличкий вiночок  iз
прив'ялих степових квiтiв. I Леся згадала, що  зробила  непоправний  грiх,
при?хавши сюди отак, з пустими руками. Вона почала й собi шукати, з чого б
зiбрати хоч невеличкий букетик, та квiток поблизу не було.
   А люд валом валив - однi до могили, iншi назад. Малi й старi, батьки  й
дiти. Ось один iз них - високий, зiгнутий, нiби  пiдмитий  водою  явiр,  -
поклав на траву торбу, став навколiшки, помолився на  схiд  сонця  i  сiв,
знесилений, на морiг.
   Леся пройшла повз нього, глянула пильно у висуше  не  вiтрами  обличчя,
всiяне глибокими зморшками.
   - Сiдай, дочко, - запросив старий. - Бачу, й  тобi  нелегко  ходить  по
свiту... Сiдай. - Вiн навiть одкинув край свитини, даючи мiсце.
   - Спасибi, дiду. Я не втомилася.
   - А здалеку мандру?ш?
   - Iз Ки?ва. А ви?
   - Не питай. Що перекотиполе, то i я. Куди вiтер, туди мене  й  несе.  У
Лавру, дочко, йду. А звiдки - сам не знаю. Було мене  i  в  Таврi?,  i  на
Хортицi, i в Полтавi... i де тiльки не носило старого.
   Чомусь у не? особливий потяг до бувалих людей. I, певне, вже  до  кiнця
вiку залишиться в не? особлива повага до старих, зношених життям людей. Та
й вони до не? обзиваються, немов бачать у ?? очах приязнь.
   - Кажеш, iз Ки?ва? Знаю, знаю це диво-мiсто. От скiльки не топчу землю,
а туди тягне. Так я ото помандрую та й повертаю  на  Ки?в.  -  Вiн  глянув
знизу вверх на хрест, на могилу i поманив Лесю ближче до себе.  Вона  сiла
поруч на травi, витягнувши вперед хвору ногу.
   - Давно це в тебе? - спiвчутливо запитав старий.
   -  Давно.  Вважайте,  з  дитинства.  Дiд  скрушно  похитав  головою  i,
прихилившись до Лесi, прошепотiв:
   - Гада?ш, даремно вони поклали той камiнь? -  показав  рукою  на  важку
кам'яну брилу, що лежала на могилi Тараса, оглянувся довкола  i  мовив:  -
Бояться. Щоб люди ножiв отих не дiстали - бояться.
   - Яких ножiв, дiду?
   Старий пильно глянув на не? i додав:
   - Ножi тi? - чу?ш? - там, коло Тараса, лежать. Нагостренi. I сокира теж
там. Як умирав Тарас, то звелiв положити ?х коло себе. "Коли треба буде, -
сказав, - одкопа?те i вiзьмете". От вони й  бояться  тепер,  щоб  люди  не
дiстали тих ножiв, i камiнь оцей навалили. Та ще й вартують щоночi.
   "Он про що мрi? народ, - думала Леся. - А що ж тодi  сказати  про  нас,
про всi отi суперечки та дискусi?? Бурi в склянцi води, та й годi".
   Сонце сховалось за далекi гайки, i Леся почала збиратися.
   - Iтимеш? - запитав дiд.
   - Час уже.
   - Шкода. Любиш, бачу, людей. - Вiн теж став збиратися: згорнув i  кинув
на плече свитину, надiв торбу, перехрестився: - Ну, то  бувай  здорова.  А
мою казку не забувай.
   - Щасливо й вам, дiду. Не забуду.
   Леся  стала  на  високiм  пагорбi  й  замилувалась   голубою   стрiчкою
Днiпра-Славутича, далекими, що ледве виднiлися в передвечiрньому серпанку,
курганами. А десь iз глибини пам'ятi звертанням зринали до  не?  Кобзаревi
слова:
   Високi могили. Дивися, дитино:
   Усi тi могили - усi отакi.
   Начиненi нашим благородним трупом,
   Начиненi туго. Оце воля спить!
   Лягла вона славно, лягла вона вкупi
   З нами, козаками! Бачиш, як лежить -
   Неначе сповита...
   - Бачу, батьку, - шепотiла  Леся.  -  Я  розкажу...  i  за  що  полягли
козацькi буйнi голови, i чому люд Укра?ни стогне в кайданах.
   В гущавинi  витьохкували  соловейки,  пахощами  широкого  степу  дихало
надвечiр'я, а вона йшла, вперше, мабуть, не звертаючи на це уваги.
   XI
   Хвиля революцiйних заворушень котилась по  Росi?.  Розгойдувалася  вона
десь  там,  на  пiвночi,  на  берегах  далеко?  Неви,   високим   гребенем
здiймаючись аж на Уралi, у Пiдмосков'?, Катеринославi, Одесi...
   Затиснута зусюди  тiсними  шеренгами  синьомундирникiв,  хвиля  билася,
пiдмивала трухляву споруду, котру ось уже мало не триста лiт зводили омитi
потом i кров'ю народу руки Романових.  Щодня  убувало  хвилi,  всихало  за
щiльними дверима глухих казематiв. Та  струмочками,  невеликими  потiчками
набiгали новi ?? сили - i марно чекали сатрапи спокою...
   Однак вони не тiльки чекали. Поки Леся ?здила на лiкування,  чимало  ??
ки?вських друзiв було кинуто в темнi пiдземелля  Косого  капонiра,  чимало
вислано...
   В "Плеядi" теж настало затишшя. Вона так i завмерла -  з  нескiнченними
розмовами та суперечками на устах, з добрими пориваннями в  серцi.  По?хав
Михайло - йому запропоновано замiсть Ки?вського аж Дерптський унiверситет,
якоюсь холодною, байдужою зробилась Шура.
   Збиралися тепер рiдко. Та коли й  сходились,  то  бiльше  говорили  про
музику, "улiтали" (так називали писання), короткi оповiдання чи вiршi.
   Та Лесине серце рвалось туди, де кипiло, до тих, хто в муках  виборював
нове, поки ще не знане нiким, але до  болю  жадане  життя.  За  нього  вже
пiднiмалися не одиницi, не окремi, як ?хня "Плеяда", далекi  вiд  активно?
боротьби гурточки, а маси знедолених, напiвголодних.  Щодня  бредуть  вони
через залiзнi брами Пiвденноросiйського, Гретера i Криванека, кубляться  в
низеньких, наспiх злiплених хатинах десь поза мiстом, але духом  незламнi.
Серед них i Галя Ковалевська, i Вiра Крижанiвська, i молодий, здiбний,  як
розповiдають,  пропагатор  -  студент  Анатолiй  Луначарський,  i   Богдан
Кистякiвський, з яким познайомив ?? листовно Павлик, i Тучапський.
   Тучапський чомусь особливо ?? зацiкавив. Першого ж  вечора,  коли  вони
зустрiлися в Галi (це було,  зда?ться,  минулого  тижня),  високий,  трохи
згорблений Павло Лукич полонив ?? увагу. Щось було  привабливе  i  в  його
манерi розмовляти з людьми - спокiйно, без нав'язування власно? думки, - i
в зовнiшнiй скромностi, навiть у худорлявому, оливкового кольору  обличчi,
що свiтилося внутрiшнiм благородством.
   Того вечора, пам'ята?ться, вiн прийшов змоклий вiд дощу,  зосереджений.
I з ним Вiра - як же ??? - ага,  Вiра  Григорiвна.  Вони,  певне,  близькi
друзi, навiть, зда?ться, бiльше.
   Щойно з'явився Тучапський, у  невеликiй  кiмнатi  Ко-валевських  одразу
пожвавiшало.  Вiн  дiстав  iз  внутрiшньо?  кишенi  зiм'яту  книжечку   i,
пiдступивши ближче  до  свiтла,  прочитав:  "Русская  социал-революционная
библиотека. Книга третья. Манифест Коммунистической партии Карла Маркса  и
Фридриха Энгельса. Перевод с немецкого, издана 1872  года  с  предисловием
авторов. Женева. Вольная русская типография. 1882 года".
   Пригадалося, як Iван Якович розповiдав про женевську  групу  росiйських
емiгрантiв, котру зорганiзував Плеханов  i  яка  ставить  сво?м  завданням
пропаганду революцiйних iдей у  Росi?.  Так-так,  тодi  згадували  вони  i
"Манiфест", i "Хто з чого жив" Дiкштейна, i ще кiлька  книг,  котрi  конче
треба поширювати на Укра?нi.
   То, отже, i цi  -  Тучапський,  Вiра  Григорiвна,  Луначарський  i  ще,
кажуть, якийсь Мельников - ? тими самими пропагаторами!
   "Вiдкриття" втiшило  Лесю.  Виходить,  тепер,  пiсля  кiлькох  вiдвiдин
?хнього гуртка,  i  вона  належить  якоюсь  мiрою  до  них  i  навiть  ма?
доручення.
   "Серед молодi чимало занепадницьких настро?в.  ?х  викликали  арешти  й
заслання. Декотрi  подумують,  чи  не  краще  переждати  цю  бурю  десь  у
надiйному затишку... То чи не могли б ви, Ларисо Петрiвно,  написати  щось
проти цього?"
   Цi слова, сказанi ?й на останньому зiбраннi Тучапським, знову зринули в
думках. Справдi,  проти  цього  варто  виступити.  I  не  тiльки  варто  -
необхiдно!
   Леся встала,  пiдiйшла  до  етажерки,  де  серед  iнших  стояло  кiлька
новеньких книжечок, взяла один томик.
   - "На крилах пiсень", - прочитала вголос. - От i  вийшла,  народжена  в
муках та безсоннi, перша збiрка. Далека ж ти, поетко, од землi, од  людей.
Крила, пiснi... Нiби й цiнять тебе, а коли вчитатися  в  тво?  писання,  -
бiдне воно, ой яке iще бiдне!
   Леся взяла книжечку i в задумi почала гортати. "Надiя"... "Конвалiя"...
"Сафо"... Знову "Надiя"... "Подорож до моря"... "Сiм  струн"...  "Кримськi
спогади"... Оце й усi атрибути: крила, пiснi, струни, спогади...  А  де  ж
сокира, де меч, що здiйма  вражi  голови  з  плеч,  де  "к  топору  зовите
Русь"?.. Ну, ? тут кiлька годящих поезiй, а життя он яке багате на болi  й
страждання, на боротьбу?
   У дверi постукали, раз i вдруге, i тiльки тепер Леся згадала, що  вдома
вона сама, що мама з меншими пiшла до Лисенкiв.
   Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, вiдчинила дверi.
   - Галя?! - здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, - Та ти ж  у
вiд'?здi?
   Ковалевська щiльно причинила дверi, приклала палець до уст.
   - Не кричи, - мовила спокiйно, - стiни теж мають вуха. В тiм-то й  рiч,
що мене в мiстi нема. - Вона стомлено сiла не канапку, уникаючи сонця,  що
так i рвалося крiзь шибки. - Я  сiла,  а  ти  збирайся.  Та  хутко.  I  не
допитуйся: куди та чого. Збирайся, i все.
   - Ну й ну, - тiльки й вiдповiла ?й Леся. Вона  швидко  дiстала  з  шафи
легеньке пальтечко, надiла капелюшок i стала.
   - Тепер ходiмо.
   На вулицi взяли вiзника i покотили Бiбiковським  бульваром  униз,  повз
Галицький базар, на Святошино.
   Леся, звичайно, догадувалася, куди везе ?? Галя, - та давно вже обiцяла
познайомити з Ювеналi?м Мельниковим i його школою. Про цю школу, чи то пак
- слюсарню,  органiзовану  на  зразок  описаних  у  романi  Чернишевського
кравецьких майстерень, Леся чула багато. Однi - i таких була  бiльшiсть  -
схвалювали  це  починання,  вбачали  в  ньому  зародок  нових   суспiльних
вiдносин, iншi вважали школу даремною затi?ю, з яко? вийдуть хiба що добрi
ремiсники, слюсарi, котрi потiм робитимуть вiдра, лагодитимуть самовари  i
чайники для того ж таки "вищого свiту".
   Та якi б там скептичнi просторiкування не розходились,  школа-майстерня
жила. Вiд легальних читань у нiй перейшли до недiльних лекцiй та бесiд про
подi? в iмперi? та за кордоном, про полiтичнi права, освiту  i  полiпшення
житт?вих умов трудящих.
   Таких шкiл i гурткiв у мiстi ставало все бiльше. I все бiльше  виходило
з них не  стiльки  вмiлих  майстрiв,  як  вiдмiнних  пропагаторiв  нового,
початого Марксом i Енгельсом вчення про комунiзм.  Мов  святиню,  несли  в
маси  отi  слюсарi,  кравцi,  ливарники,  чоботарi   iде?   соцiалiстично?
перебудови свiту. Натхненнi, вони запалювали, гуртували народ i кликали до
борнi за  краще  майбутн?.  З  невеличких  iскорок  поволi,  але  незгасно
розгорялося полум'я, що зiгрiвало надiями серця трудiвничi.
   До?хавши  до  Святошина,  до  перехрестя  дорiг,  далi   пiшли   пiшки.
Малопомiтними стежинками добралися до Сирецького  лiсу  i  десь  усерединi
його  вiдшукали  зарослий  лiщиною  видолинок.  За  першими  ж  кущами  ?х
зупинили, запитали пароль i спрямували далi.
   В центрi видолинка, на невеликiй галявинi, вже були люди.  Однi  сидiли
на рутвянiм килимi, iншi стояли групами i розмовляли.
   Галя пiдiйшла з Лесею до одного гурту. Вона просто i, як здалося, трохи
навiть  грубувато,  по-чоловiчому  подала  всiм  руку  i  вiдрекомендувала
подругу:
   - Оце нова наша товаришка, Лариса Косач.
   - Або?.. - запитав невисокий,  з  довгим,  посрiбленим  густою  сивиною
волоссям чоловiк.
   - Або - Леся Укра?нка, - додала Галя.
   - Гадаю, так буде краще, - стримано  посмiхнувся  сивий  i  подав  Лесi
худорляву,  зчорнiлу  в  долонi  (мабуть,  од  металевого  пилу)  руку:  -
Мельников.
   - Ювеналiй Дмитрович, - додала Ковалевська.
   - Для повноти анкети - можна й так.
   Про  Мельникова  Леся  вже  чула,  знала,  що  побував  на  засланнi  i
повернувся звiдти ще бiльше переконаний у правотi сво?х поглядiв.
   Та тут, виявля?ться, i Луначарський, котрий теж цiкавив ?? не менше,  i
Вiра Григорiвна, а отже,  десь  поблизу  i  Тучапський...  Справдi,  ледве
встигла Лариса Петрiвна обмiнятися кiлькома фразами, як з лiщини вийшли  i
попрямували до них дво?. В одному Леся одразу ж пiзнала Павла Лукича.  Вiн
був у тому ж капелюсi, тiй легенькiй тужурочцi, в котрiй приходив тодi  до
Ковалевських.
   Тучапський теж, видно, пiзнав свою недавню знайому, бо перший подав  ?й
руку.
   - А це Мержинський, Сергiй Костянтинович, -  пiдвiв  вiн  того,  з  ким
щойно прибув, i одразу почав якусь дiлову розмову з Мельниковим.
   Мержинський був ?й невiдомий. Хто вiн,  звiдки,  чим  займа?ться?  Чому
досi про нього нiхто не згадував? Розпитувати про це було незручно.  Галя,
видно, теж нiчого не зна?, бо Мержинський сам ?й вiдрекомендувався.
   Народу на галявинi побiльшало, i Мельников, порадившись  з  товаришами,
закликав усiх до уваги, став посеред галявини.
   - Товаришi!
   Це слово вiн вимовив  не  вельми  голосно,  але  так,  що  почули  усi.
"Товаришi", - повторила вона в  думках.  То,  виходить,  вiднинi  всi  оцi
спрацьованi,  загартованi  життям  робiтники,  ота  молода   поросль,   що
примощувалася попiд деревами, - всi вони ??  товаришi,  друзi,  побратими.
Яка ж вона багата, яка щаслива, яка мiцна!.. "Мiцна?  -  перепитав  якийсь
внутрiшнiй голос. - Нi, ти хвора, ти слабосила, тобi з ними не по  дорозi,
тут потрiбнi дужi руки..." -"Нi, нi! Не слухай, - обiзвався iнший голос, -
пам'ята?ш, що сказав тобi Iван Якович? Народовi потрiбен меч.  I  байдуже,
хто його вигострив - здорова чи хвора людина. Ти теж пiдеш з  ними,  друзi
не дадуть тобi вiдстати..."
   -  То  як  наше  замовлення,  Ларисо  Петрiвно?  -  нахилився  до   не?
Тучапський.
   Вони сидiли пiд крислатим дубом, що одиноко здiймався над лiщиною.  "Що
вiн ма? на увазi? Ах, так! Оту поезiю, про котру говорили минулого разу".
   - Певне, ще не готова? - перепитав Павло Лукич.
   - Так. Але завтра буде, - вiдповiла впевнено. Тучапський бiльше не став
вiдволiкати ??  уваги,  заслухався  й  сам,  втупивши  погляд  у  шматочок
прозорого неба, що голубiв мiж деревами.
   А  Ювеналiй  Дмитрович  уже  розповiдав  про  недавню   катастрофу   на
криворiзьких копальнях, що належали французькiй залiзоруднiй компанi?, про
десятки загиблих робiтникiв та  нелюдськi  умови  працi  пiд  землею,  про
нечуваний визиск.
   - Нам закидають, що бо?мося працi, - вiв далi Мельников. - Нi,  панове!
Не праця ляка? нас, ?? ми високо цiну?мо, бо тiльки вона одна да? право на
щастя в життi. Але ми проти здирства, ми проти працi на втiху  одному,  ми
за працю для спiльного блага. В цьому бачимо сво? щастя.
   Голос його спокiйний, рiвний,  -  таким  бува?  вiн  у  людини  чесно?,
впевнено? в правдивостi сво?? справи. I чи то вiд простоти його думок,  чи
пiд враженням яскраво мальовано? картини  прийдешнього  обличчя  присутнiх
яснiшали,  нiби  зiгрiвав  ?х  якийсь  невидимий  промiнь,  наче   лагiдна
материнська рука розгладжувала  зморшки  на  ?хнiх  передчасно  зiстарених
лицях.
   - Але знаймо, - так учить Карл  Маркс  i  Фрiдрiх  Енгельс,  -  нiщо  в
природi само по собi не виника?, нiщо так просто не поступа?ться новому, -
лунав голос Мельникова. - Капiталiзм - людське зло, вiн уже  сво?  вiджив.
Собi ж на лихо вiн породив пролетарiат - свого могильника.  Часто  кажуть:
капiталiзм ще мiцний, у нього тверда опора. Так, мiцний. Але  скажiть:  чи
довго може триматися споруда, основа котро?, - тобто ми, народ, - хитка, а
вершина, цебто капiтал, переобтяжена золотом, в котре перелито пiт  наш  i
нашу кров?
   - Розпадеться! - гукнув хтось.
   - Од першо? ж бурi розлетиться!
   - Правильно, розвалиться така будова. Але то? бурi не  ждати  треба,  а
самим ?? накликати, готуватися до не?.  Капiтал  чiпля?ться  за  все,  аби
втриматись, над головою наших кращих синiв i дочок вiн  заносить  кривавий
меч, тисячi гно?ть у тюрмах, у казематах, у  Сибiру.  Тож  не  чекати  нам
свов? черги! Всiм, хто живий, у  кого  серце  гаряче,  -  до  боротьби  за
правду, за щастя!
   Мельников закiнчив, а останнi його слова  лунали  й  лунали  в  Лесиних
думах i якось нiби самi по собi переливалися там у поетичнi рядки:
   Вставай, хто живий,
   В кого думка повстала!
   Як ?й ранiше бракувало цих слiв! Як вона шукала-вишукувала ?х у  години
натхненно? працi! Вiрш народжувався - слово за словом,  рядок  за  рядком;
Леся бачила, вiдчувала його серцем, вогонь якого так умiло i так непомiтно
розпалив оцей звичайний слюсар. Вона ладна була встати i тут же, при всiх,
читати - хоч не всю, не до кiнця зроблену, зате виношену в  серцi  поезiю.
Але хай вона одшлiфу?, вигострить ?? i вже тодi,  мов  крицевий  двосiчний
меч, вiддасть сво?м друзям-товаришам.
   Хто  це  говорить?  Так-так,  це  Мержинський,  Сергiй   Костянтинович.
Соцiал-демократи Мiнська вiтають ки?вських сябрiв i  бажають  ?м  успiхiв.
Вони послали його сюди, щоб  налагодити  тiснi  зв'язки,  бо  мета  у  них
спiльна i шляхи однi.
   Який у нього сухий, надсадний кашель, як важко йому говорити! Чому  вiн
так кашля?? I чому й вiн - як i Тучапський, i Мельников -  худий,  блiдий?
Чому так палають у нього очi?
   - Вiн теж недавно з тюрми.
   Хiба вона питала про це у Вiри  Григорiвни?  Певне,  та  сама  вирiшила
сказати.
   Мержинський  говорив  недовго:  кашель  зовсiм  знемiг   його.   Сергiй
Костянтинович  затулив  рота  хустинкою,  обличчя  його  побагровiло,  очi
налилися слiзьми i пойнялися ще яскравiшим блиском.
   Сходку оголосили закритою, робiтники невеличкими групками пiдходили  до
Мельникова, Павла Лукича, обмiнювалися  якимись  книжечками,  брошурами  i
розходились - поодинцi, по два зникали в гущавинi.
   Десь воркувала горлиця, вистукував дятел,  в  лагiднiм  промiннi,  наче
дитина в купелi, пливла небом хмаринка...
   Та раптом од мiста долинув могутнiй голос заводського  гудка,  заглушив
чарiвнi звуки весни. Вiн лунав довго, мов кликав кудись в iнший свiт  -  i
далекий, i невiдомий...

   XII
   Наче й не багато минуло тих лiт, а скiльки подiй на тернистiй  житт?вiй
дорозi. Одружились Михайло i Шура (от  уже  несподiвана  пара!),  написано
новi поезi?, п'?си, оповiдання... Демонстрацi?, обшуки, арешти... А ще ж i
ота ганебна для всiх чесних людей коронацiя  Миколи  II.  Сам  бог  вiда?,
скiльки ця подiя вточила ?й i так слабкого здоров'я! Особливо  лицемiрство
отих  плазунiв-писак,  що  курили  фiмiам  росiйському  катовi.  Треба   ж
уродитись i жити отаким - без  серця,  без  душi,  без  власно?  гiдностi.
Ганьба, та й годi!..
   Проте найуразливiша з-помiж усiх подiй цього  часу  -  смерть  дорогого
Михайла Петровича. Ось уже скiльки минуло рокiв,  а  перед  ??  очима,  чи
закри? ?х, чи розплющить, зжовтiле, все в зморшках обличчя, геть  посивiле
волосся, довга,  на  пiвгрудей,  сивувата  дядькова  борода...  Скiнчилися
незгоди, суперечки, страждання. Навiки  змовк  голос,  назавжди  перестало
завмирати в жалях по рiдному кра?вi невгамовне серце. I вже не почу?  вона
нi жартiвливого "Леся-Сафо", нi сердечних порад,  нi  суворих,  але  щирих
осудiв... Коли б хоч не була на той час бiля нього, не торкалась його рук,
його речей, може, не так було б жалiсно. А то ж (десь  уже  все  життя  на
таких рiзних контрастах) - чудова Софiя, квiтуча, оточена  буковими  гаями
та полонинами, сповнена шуму срiблястих потокiв Владая i - недуга, щоденне
згасання, нарештi невблаганна, немилосердна смерть...
   Хто вiда?, може, i вона ?де оце в останнi сво? мандри, може,  отут,  на
випаленiй сонцем, потрiсканiй далекiй землi знайде собi  вiчний  спочинок.
Хто зна??.. Все  може  бути.  Бо  доки  ж  то  зноситиме  ??  серце,  доки
витримуватимуть нерви всi  отi  операцi?,  кровнi  i  безкровнi,  всi  отi
процедури, од яких ?? вже просто нудить i кiнця  яким,  видно  по  всьому,
нiчого й ждати? ? ж таки якась мiра, якась межа?..
   Нi незаймана краса Пiвденного Криму, нi  раптова  свiжiсть,  нi  навiть
увага кохано? тiточки Олени, доля яко? колись спричинила написання першого
вiрша, - нiщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили ?? душу
знайомими вже напiврозпачем, байдужiстю, бажанням ?диного - спокою.
   Леся сидiла мовчазна i лише зрiдка, коли товстий, балакучий пасажир, що
раз у раз  пiдскакував  напроти,  вигукуючи:  "Море!  Дивiться,  море!"  -
виглядала в маленьке, затягнене легкою завiсою ранкового  туману  вiконце.
Машталiр, якого Леся ще  не  встигла  розгледiти,  бо  ви?здили  рано,  на
свiтанку,  не  гнав  коней,  i  коляска  м'яко  котилася  розмитою  дощами
кам'янистою дорогою, заколисувала.  Двiчi,  а  може,  й  бiльше  задрiмала
сидячи, i тодi, наче марево, перед ?? очима зринали то зовсiм далекi,  то,
навпаки, недавнi, свiжi картини життя. Десь нiби спiвали, вигойдуючись  на
довгих  березових  косах,  чарiвнi  мавки;  веселий  гурт   молодi   водив
купальськi таночки... Мiсячнi ночi у  Гадячi,  срiблястий  Псьол...  А  то
раптом привидiлись ки?вськi вулицi,  якiсь  крики...  I  все  це  поглинав
могутнiй заспокiйливий  шум!  Який  вiн  при?мний,  лагiдний!  Так  тiльки
гомонiли ?й могутнi дуби. Одначе - що ж це, хто спiва? ?й колискову?  Леся
розплющила очi: на вiконцi вигравали яснi сонячнi  променi,  а  поруч,  за
десяток метрiв, шумiло море. Здавалося, вони  ?дуть  по  ньому,  бiлогривi
конi везуть ?х у якусь казкову кра?ну, де мир, i  спокiй,  i  вiдрада  для
душi.
   Хтось прочинив дверцята, i гомiн моря линув у тiсну коляску. Розвiялись
галюцинацi? (останнiм часом вони почастiшали). Леся  навiть  запропонувала
вийти зустрiти свiтанок. Вiзник порадив, що найкраще це зробити  на  горi.
Вiн гукнув на коненят, замахав над ?хнiми спинами довгим  батогом,  i  пiд
колесами зашурхотiла дорога.
   Коляска насилу ви?хала на пiдгiр'я, спинилась. Пасажири посходили.
   - Ялос! Ялос! - загукав, показуючи рукою вперед, неспокiйний  попутник.
- Так назвали мiсто прадавнi греки, - пояснив вiн. -  Вони  пливли  морем,
довго блукали в туманi, а коли одного ранку побачили зелений  берег,  радо
закричали: "Ялос, Ялос!.." Вiдтодi й пiшло. Ну, а нашi вже переiнакшили  i
з Ялоса зробили Ялту.
   В широкiй долинi, оточене з трьох бокiв горами, над  самiсiньким  морем
лежало мiсто. Власне, воно нiби виходило з моря  чи,  навпаки,  входило  в
нього. Будинки стояли  так  близько  бiля  води,  нiби  справдi  збиралися
викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжно? далини
- аж вiд берегiв Анатолi?"
   - Боже, яка краса! - обiзвалась, нi до кого не  звер  гаючись,  тiточка
Олена.
   Леся не вiдповiла ?й. Та й що було казати? Вона волiла в таких випадках
мовчати - нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки.  Бо  що  отi
буденнi  слова  про  красу!  Хiба  збагнеш  одразу  замисленiсть  струнких
кипарисiв i суворiсть нагромадженого  всесильною  рукою  природи  камiння,
ледве вловимий шепiт розкiшно? зеленi i оту вiльну, нi вiд кого не залежну
широчiнь моря! В Одесi та й тодi в  ?впаторi?  воно  чомусь  здавалось  не
таким. Близькiсть гiр, вiдсутнiсть людей робили  його  якимсь  величнiшим,
недоступнiшим, та?мничiшим.
   Навiть сонце  замилувалось  цi?ю  красою.  Пiднялося  i  задивилось  на
стрiмкi скелi Ай-Петрi, на широке, що справдi  нагадувало  спину  ведмедя,
погiр'я Аюдагу, на  виплеканi  промiнням  розкiшнi  сади  й  виноградники,
обперезанi, мов рушником, звивистою гiрською дорогою.
   А Ялта очищалася вiд туману, наче дитина  вмивалася  пiсля  сну  свiжою
криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонцi,  вiдкриваючи
очам новi й новi чудовi витвори натури-матiнки...
   Сонце, гiрське повiтря, морськi прогулянки незабаром поставили Лесю  на
ноги. Вернулась бадьорiсть, майже вгамувались нерви, а щоденнi  купання  -
от наче й звичайна справа! - додавали сил, наснаги.
   Жити б отут роками, то, може" й утопилося б ?? горе в морськiй безоднi,
а може, й не було б його зовсiм.
   Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглiнням бiдi не поможеш.
   Цiлими днями Леся була на морi. Зранку, як  тiльки  пiднiмалося  сонце,
брала з собою куплену  колись  матiр'ю  парасольку,  книгу  або  журнал  i
пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларi - невеличкому передмiстi  Ялти,  i
дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою.
   Друзiв чомусь не знаходилось. Певне,  ??  хворобливий  вигляд,  скромнi
достатки  не  викликали  особливого  бажання  знайомитись.  До  того  ж  i
одягалася вона не так, як отi  розбещенi  московськi  панночки,  в  котрих
тiльки й на думцi розваги, флiрти, знайомства. Нi нових суконь, нi  модних
кофточок в ?? гардеробi. Дещо поперешивала, поперелицьовувала,  та  так  i
буде. Бо де ж його набрати отих карбованцiв, коли куди не кинь -  грошi  i
грошi... Гаразд, хоч трапився оцей пiдробiток - уроки з французько?. Як не
?, а на харчi собi заробля?. Все ж легше батьковi. Рада б i зовсiм у нього
не брати, час уже сво?м хлiбом жити, та що вдi?ш? Мусиш. А так би хотiлося
послати додому кiлька десяткiв карбованцiв - порадувати намучене щоденними
клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крiм не?, он уже пiднялися i Лiля,
й Оксана, i Микось. I кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще  й  на  учобу
найди...
   Намагалася заощаджувати, скорочувала сво? витрати навiть  на  дрiбному.
Iншi при?жджi понаймали кiмнатиу центрi мiста, поблизу моря, харчуються  в
ресторанах i кафе, щодня ходять у театр, а  в  не?  маленька  кiмнатка  на
околицi, сама  варить  собi  ?сти,  а  в  театрi  за  кiлька  тижнiв  була
всього-на-всього двiчi, та й то на тiточчинi грошi.
   З  тiточкою  Оленою  було  куди  краще.  Вона  й  на  базар  збiга?,  i
поторгу?ться, i зварить, i попере, а тепер, як по?хала, - важкувато самiй.
Обiця? при?хати Михайло з Шурою i Ганною Iванiвною. Та й мама  казала,  що
десь пiзнiше од вiда?, а нема?, нема поки що нiкого.
   Леся поверталася з моря. В однiй руцi тримала валiзку i  парасольку,  в
другiй -  палицю,  без  котро?  тепер  уже  не  могла.  Дорога  крутилась,
збираючись вище i вище на пiдгiр'я, i Леся часто зупинялася, вiдпочивала i
знову рушала далi.
   Неподалеку будинку, в  котрiм  мешкала,  ще  оддалiк  помiтила  знайому
людину. Десь бачила ??, а от де i коли - не пригаду?.
   Наблизилась. Чоловiк ступив назустрiч. "Та  це  ж  той,  що  на  сходцi
виступав, на Сирцi... Як же його?.. Ще  й  привiт  передавав  од  мiнських
соцiал-демократiв. Ну, як-бо його?" Та роздумувати вже було нiколи.  Гiсть
став на дорозi.
   - Пiзна?те, Ларисо Петрiвно?
   - Ви зна?те навiть мо? iм'я?
   - А ви, певне, забули? Лариса Петрiвна знiяковiла.
   - Мержинський, Сергiй...
   - ...Костянтинович, - додала Леся. - Не забула, а просто не сподiвалася
тут зустрiти.
   Вони привiталися i все ще стояли в нерiшучостi.
   - Сердечне вдм вiтання од Вiри Григорiвни, Галi i  од  Тучапського.  Це
вiн направив мене до вас.
   -Спасибi. А то я вже починаю занепадати духом.
   -Чого б то?
   - Сама... кругом чужина...
   -Даремно. Я вам i гостинцiв привiз. А це... - дiстав кiлька асигнацiй i
простягнув Лесi, - це вам допомога. I ради  бога  не  вiдмовляйтесь.  Таке
доручення маю:
   передати у власнi руки.
   Лариса Петрiвна не знала, що ?й робити.
   - Вiзьмiть... товаришко Лесю.
   - Змусили ви мене розгубитися, Сергiю Костянтиновичу. Сто?мо обо? серед
дороги... Ходiмо до хати, осьдечки вона, там i поговоримо.
   Маленька, на два вiкна кiмната, в кутку старомодне,  акуратно  прибране
лiжко. На столi - книги, папери, записники.  А  поряд  з  чорнильницею,  в
малюсiнькiй чарочцi, - пучечок дрiбненьких гiрських квiточок.
   - Оце такi умови митця? - спiвчутливо спитав  Мержинський.  -  Скромно,
навiть занадто.
   - Добре, хоч це знайшлося. В центрi таку цiну луплять, що жах.
   - Про це ми й догадувались. То прошу,  Ларисо  Петрiвно.  -  Вiн  знову
дiстав i поклав на столi грошi.
   Що з  ними  робити?  Вiдмовитись  -  незручно,  адже  товаришi  справдi
проявили до не? увагу, взяти - теж якось... Зрештою, пiсля при?зду в  Ки?в
?х можна повернути, внести до тi?? ж таки каси.
   Леся подякувала.
   - Розказуйте, що там нового, як iдуть справи? - Вона  посадовила  гостя
на ?диний  старенький  стiлець  i  почала  готувати  пiдвечiрок.  Невдовзi
принесла низенького дитячого стiльчика i сiла, впершись  спиною  в  лiжко.
Хвору ногу незручно випростала.
   - Може, вам тут краще? - встав iз стiльця Мержинський.
   - Нi, нi, не турбуйтеся... Менi краще, як нога не висить. Так ? новини,
кажете? При?мнi, багато?
   -  ?  чимало  i  при?мних.  Насамперед   мушу   вас   повiдомити:   всi
соцiал-демократи  Ки?ва  злились  в  один  "Союз  боротьби  за  визволення
робiтничого  класу".  Такий  союз  ще  ранiше  органiзований   Володимиром
Улья-новим  у  Петербурзi,  незабаром  будев  Мiнську  та  iнших   мiстах.
Назрiва?, Лесю, - вiн  вимовив  ??  iм'я  якось  по-особливому,  нiжно,  -
необхiднiсть  з'?зду.  Передбача?ться  скликати  його  десь   на   початку
наступного року,
   - Славно, бачу, працю?те, - мовила Леся, - а я... а  менi,  мабуть,  не
судилося...
   - Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся i - до роботи. А стане
?? всiм... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу  вам,  вiрш!
Його часто цитують на зiбраннях, а деякi оратори  так  i  закiнчують  сво?
виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"
   - Не перехвалюйте, Сергiю Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з  промови
Ювеналiя Дмитровича, тодi - пам'ята?те? - на сходi, де ми познайомились.
   - Пригадую, - пожвавiшав Мержинський. На запа-лих щоках  його  виступив
слабенький рум'янець. - А я щось не чув у нього таких слiв.
   - Ну, не такi точнiсiнько.
   -  То  iнша  рiч.  Зна?те,  цю   поезiю   добре   було   б   перекласти
по-росiйськи... "Вставай, кто живой..."
   - Далi? - засмiялася Леся. - Читайте  далi.  Мержинський  задумався  на
мить.
   - Нi, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может.
   - А ви мене втiша?те: одужуйте, при?жджайте... I  що  з  того?  З  мо?м
смутком хiба що на цвинтар, щоб не морочити голови нi собi, нi людям.
   - Не сподiвався я, що ви така вразлива. А хiба вашi поезi?, ваше  слово
не служать загальнiй справi?
   - Та знаю, знаю. I не од вас першого чую. Але як подумаю,  скiльки  вже
тих мук перенесено i скiльки ще попереду, - жити не хочеться.
   - Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно.
   - Облишмо  краще  цю  тему...  Я  зараз.  -  Вона  вийшла  i  незабаром
повернулася.
   - Еге ж, ще забувся  вам  про  газету  сказати.  Випустили  вже  кiлька
номерiв. Правда, на  гектографi,  малого  формату,  але  все-таки  газета.
"Вперед".
   - Отут, можливо, я б таки справдi стала в пригодi.
   - Так воно й передбача?ться. Будете першим ?? лiтературним працiвником.
- Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. -
А там, як матимемо справжню друкарню i газета  стане  солiдною,  вестимете
питання, скажiмо, лiтератури, публiцистики.
   - Гаразд, Сергiю Костянтиновичу, я готова хоч  зараз.  А  повернуся  на
тихi води - з охотою помагатиму. Тiльки публiцист з  мене  абиякий.  Та  й
теоретик нiкудишнiй. Простудiювала оце половину першого тому "Капiталу"  -
Тучапський дав менi перед вiд'?здом -  i,  зна?те,  чим  далi  читаю,  тим
бiльше зоста?ться для мене незрозумiлого. Що ви на це скажете?
   - Скажу, що ви надто поспiша?те з висновками, не прочитавши книги. Адже
це не белетристика.
   - Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви при?хали?
   - З тиждень тому. А зупинився в Сергiя Васильовича Стаханова.
   - В завiдувача народною бiблiотекою?
   - Еге ж. Вiн i допомiг менi знайти вас. Ви ж, зда?ться, активний  читач
його бiблiотеки?
   - Так-так!.. То-то вiн i розпитувався в мене... Отже, вiн теж...
   - Це свiй чоловiк, надiйний. I зна?те, об чiм я вас одразу  ж,  щоб  не
забути,  проситиму?  Треба  допомогти  бiблiотецi  придбати  хоч  один-два
примiрники "Кобзаря". В них нема? жодного.  Як  це  зробити  -  подумайте.
Спишiться, з ким необхiдно, попросiть, щоб прислали або краще передали.
   - Гадаю, що зроблю те без особливих труднощiв. В Одесi живе наш  добрий
приятель бiблiограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дiстати.
   - Ото й  напишiть  йому  i  неодмiнно  познайомте  листовно  з  Сергi?м
Васильовичем... Бачте, а ви все: "Що я можу та куди я iз сво?м здоров'ям?"
А такi люди, як Комаров, нам конче потрiбнi. Ви розумi?те? З  Болгарi?,  з
Женеви  лiтература  йде  до  Львова,  Одеси,  а  звiдти  недалеко  Донбас,
Катеринослав... Уявля?те, як це зручно?
   В кiмнатi  стемнiло,  i  Леся  засвiтила  лампу.  За  ча?м  Мержинський
розповiв ?й ще чимало цiкавого. Ранiше вiн чомусь здавався ?й мовчазним, а
тут - чи вплив моря, чи щось iнше спричинилось до цього - виявився  гарним
спiврозмовником,  Леся  навiть  пошкодувала,  що  ранiше,  в   Ки?вi,   не
запiзналася з ним ближче.
   Погостювали та й по?хали собi Михайло з Шурою, Ганна Iванiвна,  i  Леся
знову залишилася сама.  Доробляла  розпочату  ще  в  Колодяжнiм  "Блакитну
троянду", писала новi поезi?, читала.
   Читала й читала "Капiтал", "Кримськi легенди", "Новое слово" -  журнал,
в котрiм привертали ?? увагу фiлософськi трактати Володимира  Ульянова  та
Георгiя Плеханова, переклала Гете i Байрона... А поза тим -  щирi  бесiди,
товариськi   розмови.   А   друзiв   у   не?   побiльшало.   Крiм   Сергiя
Костянтиновича--той  же  Стаханов,  Руденко,  молодий  i   здiбний   лiкар
Дерижанов з дружиною. Можливо, вiн таки ма? рацiю,  цей  Дерижанов.  Може,
справдi хоч на кiлька лiт позбавити себе отого  шарваркового  життя,  тi??
бiганини, нескiнченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто
задля експерименту тратити дорогий час? Не так, зда?ться, багато лиша?ться
до кiнця, щоб на  кiлька  лiт  поставити  себе  поза  громадським  життям,
боротьбою. Нi, на це вона не пiде. Не тихе життя ?? покликання, а  стихiя,
ота вiльна, незборима, лагiдна при сонцi i грiзна в бурю.
   Такi думки обсiдали Лесю не вперше. I закiнчувалися  вони  подiбними  ж
висновками. Проте останнiм часом, - певне, пiд впливом материних (та й  не
тiльки ??!) листiв, у котрих тiльки й новин, що арешти та обшуки в  Ки?вi,
- знову й знову поверталась до них, нiби звiряла з  часом  вiрнiсть  сво?х
почуттiв i переконань.
   Це помiтив Сергiй Костянтинович. Якось вiн запитав:
   - Чи ви завжди, Лесю, в такiй глибокiй задумi? Вiдколи знаю вас - iншою
ще не бачив.
   Що могла сказати йому? Що в ?? життi так мало радiсного, що  сушить  ??
безправнiсть рiдного люду? Чи, може, про особисту недолю? Нi. Бо й сам вiн
живе тими ж болями. Як треба йому вiдпочити, полiкуватися, а от не сидить,
не терпиться йому - вже ?де. Побув  якийсь  мiсяць  i  ?де.  А  там  знову
чекають його холоднi безсоннi ночi, недо?дання i праця. Тяжка,  виснажлива
праця пiдпiльника. I нiчого не вдi?ш. Хтось ма? жертвувати  собою  в  iм'я
майбутнього, хтось  же  повинен  жаром  серця  свого  розпалювати  полум'я
боротьби...
   ?де.  Вiн  уже  ?де.  Сьогоднi  востанн?  сидiтимуть  вони  бiля  моря,
слухатимуть зiтхання прибою,  дивитимуться,  як  падають  зорi.  О  вечоре
нiжний, о зоре вечiрня!  Скажiть  йому,  любi,  шепнiть  йому  стиха.  Яка
лагiдна його щира розмовонька, який милий  погляд  очей...  Про  все,  все
розкажiть. I як завмира? ?? серце при ньому, i  як  бачить  його  увi  снi
неспокiйно? ночi, i як шепоче на  самотi  його  iм'я...  Чуеш-бо,  вечоре,
чу?ш, зiронько?
   - Ларисо Петрiвно...
   Аж здригнулася. Знову той голос. Насправдi чи, може, привидiлось?
   - Бачу, мина?те, то й вирiшив зупинити... Заходьте...
   Ну  от.  Хiба  вiн  сам  не  догада?ться?  Вiчно  в  роботi,  завжди  в
пориваннях, у мрiях... Про все, звичайно, лищ не про не?.
   Леся зайшла у двiр, привiталася.
   - А я вже заждався. Що, думаю, сталося? Збирався одвiдати. Не було б ще
кiлька хвилин- i пiшов би.
   - Спасибi, Сергiю Костянтиновичу. Зустрiла оце по дорозi одну  знайому,
москвичку, - Лариса Петрiвна ковтнула води з подано? Мержинським  склянки.
- Чого тiльки не трапля?ться на бiлому свiтi! Розумi?те, довiдалася, що  я
знаю французьку, i причепилась:
   навчiть та навчiть. Хоч кiлька фраз.
   - I що ж у цьому поганого? - засмiявся  Мержин-ський.  -Навпаки,  треба
вiтати.
   - Вiтати? А знали б ви, якi вона пiдiбрала фрази! "Я вас  обожнюю...  Я
вас люблю... Мiй дорогий..." Аж бридко! Нiби сво?ю, рiдною мовою не  можна
освiдчитися.
   Мержинський смiявся. Вiн був у доброму  гуморi,  посвiжiлий  -  пiвдень
повернув йому сили i бадьорiсть.
   - Та хай ?й грець, тiй вашiй знайомiй, - мовив вiн зрештою.  -  Зна?те,
що я надумав? От  вiдгадайте!  Не  можете?  Зараз  при?де  татарин,  i  ми
подамося аж он туди, на Ай-Петрi. Хто не бував на Ай-Петрi, той  не  бачив
Криму.
   - Довго ж туди добиратися.
   - Ну то що? На нiч повернемося - i добре. Може, ви пiдобiда?те трохи?
   - Спасибi, я щойно по?ла.
   - Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що  ж,  навiть  цей,
останнiй день вони проведуть у дорозi. Так уже треба, так  судилося  -  нi
хвилини спокою, нi митi самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигарту?
в нiй таку зброю, яко? не мають iншi.
   Кривими вулицями та завулками вибралися за мiсто i покрученою  дорiжкою
посунули вгору. Власне,  одразу  важко  було  зрозумiти,  куди  ?хати,  бо
спочатку пiднiмалися на  пригiрок,  потiм  стрiмко  покотили  вниз,  трохи
про?хали рiвним, а далi  конi  знову  натягували  посторонки,  напиналися,
витягуючи вiзок над якесь урвище. Орi?нтуватися  можна  було  хiба  що  по
рослинностi. Внизу стелився  густий  зелений  килим,  зiтканий  iз  плюща,
лаврiв, магнолi?, ховаючи пiд собою камiння, а тут стрiчалися ще  дуби  та
явори, та й тих  щоразу  меншало  i  меншало,  -  пiшли  рiдкуватi  терни,
низенькi кущики запашного полину i ще якесь рiзнотрав'я.
   - Диво, та й годi, -дивувалася Леся, -внизу, по гляньте, наче в раю,  а
тут - пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрiнеш. Там  лiс
- так лiс, а поле - так поле... Зна?те, Сергiю Костянтиновичу, от  скiльки
вже об'?здила кра?в, а найрiднiшою все-таки лиша?ться для мене Волинь. Хоч
i недуга моя звiдти, а все одно люблю ??.
   - Ви завше так про не? гарно говорите, що й менi кортить там побувати.
   - То й що? При?здiть до нас у Колодяжне. Будьте певнi, не пошкоду?те.
   - Мiсяць-два на лонi природи... А що?! Тiльки де  ж  його  урвати  того
часу? Незабаром, напевне, доведеться ?хати до Мiнська, а  там  уже  думати
про це нiколи буде. То ви прямiсiнько звiдси. Я напишу додому.  Заперечень
не буде.
   - Може, вiд когось i не буде, а сам я проти. В такий час вiдсиджуватись
десь у глухому селi? Нi...
   Леся глянула на нього лукаво, обо? однаково зрозумiли цей погляд.
   - Не вдалося?
   - Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазi:  наша  домiвка
завжди до ваших послуг.
   - Спасибi, неодмiнно скористаюсь вашою гостиннiстю.
   Тим часом з'?хали на вершину гори. Це була широка  рiвнина  без  дерев,
без трави, навiть невибагливого до вологи кримського полину й того не було
на голiй, мовби навмисне вистеленiй гранiтом пустелi.
   Вiзник зупинився. Леся i Мержинський зiйшли. Камiння,  камiння.  Рiвне,
вигладжене часом, i гостре,  безформне,  хаотично  накидане.  I  тiльки  в
затiнках, в широких трiщинах - мох.
   - Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись i вчилася
цьому мистецтву.
   - А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.
   На човнi нас було тiльки дво?
   Хвилi скрiзь вколо нас колихались,
   I такi ми самотнi обо?
   Серед того простору здавались...
   - Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому,  що  його  твiр
бачать, а поезiю треба читати вмiючи.
   - Це так. Але ж хто не уявить собi картини величного  моря,  послухавши
оцi ось пушкiнськi слова:
   Прощай, свобод ная стихия!
   Последний раз передо мной
   Ти катишь волни голубые
   И блещешь гордою красой.
   - Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкiним... Або Шевченком,  щоб
написати справдi мистецьку картину грiзного Днiпра.
   -  Це  вже  iнша  тема,  облишмо  ??.  Ходiмо  краще  глянемо  вниз.  -
Мержинський узяв  Лесю  пiд  руку  i  помаленьку,  боячись,  аби  вона  не
спiткнулася, повiв до кручi.  Лесi  було  при?мно  вiд  цi??  уваги,  вона
вiдчувала тепло його руки - воно неначе переливалося в не?.  Хотiлося  так
йти i йти, нi про що не думаючи, нi на  що  не  зважаючи.  Якесь  незнане,
зовсiм  одмiнне  вiд  усiх  iнших  почуття  хвилювало,  виповнювало   душу
безмiрним щастям.
   -  Погляньте,  Лесю!  Ще  одне  диво,  -   зупинився   чимсь   уражений
Мержинський.
   Над урвищем майже висiла гранiтна брила. Коло ?? пiднiжжя  кучерявилося
щось подiбне до моху, валялись обмитi дощами i пожовклi на палючому  сонцi
кiстки. Видно, орли частенько трапезували в  цьому  недосяжному  людському
зоровi мiсцi, не одну розшматовували тут жертву.
   Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенько?,  запорошено?
вiтровими  наносами  щiлини,  витикалася  велика,  червона,  мов  пломiнь,
квiтка. На чому вона трималася, як росла -  не  було  видно,  нiби  квiтка
пробивалася до свiтла крiзь все оце нiме громаддя, що панувало над свiтом,
що скинуло iз себе i людей, i рослин, i навiть неподатливi терни.
   Лариса Петрiвна i Мержинський стояли, враженi незвичайним видовищем.
   - Чи не здалося нам? - стиха мовила Леся. Сергiй Костянтинович пiдiйшов
i простяг до квiтки
   руку.
   - Жива! - Вiн пiдклав пiд ?? пелюстки пальцi, i ?? квiтка  похитнулась.
- Ходiть сюди, гляньте на ?? стебло.
   Стебельце  у  квiтки  справдi  було  незвичайне   -   товсте,   покрите
малюсiнькими волосинками-голочками.
   - Диво, та й годi: така мертвечина, така суворiсть -  i  раптом  нiжна,
майже неприродна краса.
   - Зiрвемо?
   - Що ви? Нехай росте. .
   - А я хочу для вас... на пам'ять.
   "На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увiйшов  ти  менi  в  серце.  Не
квiткою i не дарунками коштовними, не  пестощами  -  скромнiстю  сво?ю  та
людянiстю, лю бов'ю щирою до всього  земного  i  неземного,  ненавистю  до
неправди, що запанувала над свiтом. I  не  треба  менi  iншо?  пам'ятки  -
довiку свiтитимуть менi тво? очi, вчуватиметься твiй голос, твоя хода".
   - То як? - знову перепитав Мержинський. - Не ми, то хтось iнший  зiрве.
Не вiкувати ж ?й тут? - Вiн висмикнув квiтку i  подав  Лесi.  -  Забув,  у
якого  народу  ?  звичай:  хлопець,  коли  вiн  хоче  одружитись,  повинен
розшукати щонайкращу гiрську квiтку. Леся зашарiлась,  опустила  повiки  й
промовчала. Вони стояли, милуючись гiрським пейзажем i морем, що  голубiло
неосяжною широчiнню i десь далеко-далеко зливалося з обрi?м.
   - Уже сутенi?,  Сергiю,  -  вона  вперше  назвала  його  на  iм'я,  та,
зда?ться, вiн не помiтив цього - говорив, захоплювався квiткою, а  ??,  що
була зараз найближче, почуттiв не розумiв.
   - Будемо ?хати. - Вiн знову взяв Ларису Петрiвну пiд руку. - Цiкаво, як
називають цю квiтку?
   - А от ми зараз спита?мо.
   Проте й татарин-вiзник не знав ?? назви. Вiн тiльки покрутив головою  i
сказав, що вперше бачить таку дивну квiтку.
   - Тодi я назву ??, - мовила Леся, - ломикамiнь. Як, пiдходить?
   - Справдi, вона таки варта цього наймення.
   - Поставлю ?? в себе на столi - як  символ  нескоримостi,  твердостi...
Хай нагаду? i цю подорож, i вашу
   увагу-Леся не докiнчила думки: Сергiй Костянтинович
   узяв ?? руку, поцiлував сухими, спраглими устами.
   - Спасибi, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамiнь, пробиватимусь до
сонця, до свiтла. - Вiн стиснув ?? слабеньку долоню i так тримав у сво?й -
теплiй та нiжнiй.
   Назустрiч ?м пливла дорога, за тернами  -  дуби,  явори,  а  там  знову
гордi, непорушнi кипариси,  духмянi  магнолi?,  пишнi  лаври,  в'юнкий  та
мiцний сво?ми обiймами плющ...

   XIII
   Майже  рiк,  як  вона  в  цьому  добровiльному  i  водночас  вимушеному
засланнi. Промайнули лiто i осiнь, схо дить зима. Природа знову  розкрива?
сво?  незлiченнi  скарби,  знову  манить,  знов  розпалю?  в  душi  вогонь
неспокою, творiння, шукань.
   Леся переглядала один за одним щойно одержанi листи.
   В Ки?вi - масовi арешти. Аж в  астраханськi  степи  заслали  Кривинюка,
?хнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки лiпше  Лук'янiвки.  От  тiльки
Лiля - вони, зда?ться, кохаються - так i не бачилася  з  ним:  не  встигла
повернутися з Криму.
   Мама турбу?ться про ??  "Блакитну  троянду",  пише,  нiби  Заньковецька
збира?ться грати в  нiй  Любу.  Це  було  б  дуже  добре,  кращо?  од  не?
укра?нсько? артистки зараз i не знайти...
   А це, чий же це лист? Iз Львова?  Невже  Франко?..  Вiн!  Сповiща?  про
заснування "Лiтературно-наукового вiсника" i запрошу? до  спiвробiтництва.
Отже, вiн на не? не гнiва?ться за ту  коротку  публiцистичну  суперечку  з
приводу укра?нцiв Желябова i Кибальчича в росiйському революцiйному  русi!
Звичайно, вона ма? рацiю: тiльки спiльною боротьбою можна добитися волi  i
правди... Iван Якович це зрозумiв,  вона  певна.  I  нiхто  iз  львiвських
лiтераторiв не симпатичнiший ?й од Франка.  Хiба  що  Павлик?  Нi  скорiше
обидва однаково ?й рiднi по духовi... А жаль усе-таки "Життя i  слова".  У
"Вiснику", напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування  матерiалiв
про робiтничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та.
   Але ж спасибi - не забув Iван  Якович.  Треба  негайно  йому  одписати,
подякувати.
   Леся вiдклала коротке Франкове послання i  взяла  iнший  конверт.  Вона
нiколи не читала кореспонденцiю вибiрково, кожен лист цiнний, за кожним  -
близька ?й людина.
   Цей був iз Мiнська, од Мержинського. Всього-на-всього  третiй,  вiдколи
по?хав Сергiй отодi, восени. Що там у нього, як?
   Лариса  Петрiвна  швидко  розiрвала  конверт,   пробiгла   нерозбiрливо
написанi рядки. Вiн знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що  пiд'?да?
здоров'я, не дозволя? (i в такий час!) вiддатись роботi. Вона уявля?  його
стан, його муки - душевнi й фiзичнi. Вiн же  спокiйно  анi  долежить"  анi
посидить.
   Скаржиться, що пишуть мало. Тож i вона в тому винна.
   Леся дiстала аркушик паперу, вмокнула перо i на хвилину задумалась.  Чи
не занадто сухо: "Вельмишановний Сергiю Костянтиновичу!" -  як  зверталася
вона ранiше? Адже йому, хворому, самотньому, так браку?  ласки,  лагiдних,
слiв. А скiльки ?х у ?? серцi! Скiльки  щодня  на  устах  -  звернених  до
нього, далекого, рiдного.
   "Мiй милий друже!" - рука, нiби сама, мимоволi вивела цi слова.
   Леся дивилася на них, перечитувала, як перечитувала сотнi рядкiв  сво?х
творiв. У цю мить i вiн, цей коротенький рядок, був голосом  ??  душi,  ??
зраненого серця.
   "Тво?  такi  нечастi  листи  чомусь  завжди  пахнуть   менi   зов'ялими
трояндами. Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю..."
   Так-так. То була нiби мрiя, немов сон.
   "...I нiщо так не вража? тепер мого серця, як сi?  пахощi;  тонко,  але
невiд-мiнно, невiдборонно  нагадують  вони  менi  про  те,  що  мо?  серце
вiщу?..."
   А може, не треба цих слiв? Хай  серце  його  не  вража?  неспокiй.  Нi,
скаже" напише, бо не може далi стримувати голосу серця.
   "...Мiй друже, любий мiй друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я
знаю iнше життя?  О,  я  знала  ще  iнше  життя,  повне  якогось  рiзкого,
пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене,  i  мучило,  i  заставляло
заламувати руки i битись, битись об землю, в бажаннi згинути,  зникнути  з
цього свiту, де щастя i горе так божевiльне сплелись..."
   Чи так вiн ?? зрозумi?? Чи не осудить за цей розпачливий тон?  Зрештою,
хай буде, як буде. Може ж вона висловити сво? почуття, сво? болi  i  жалi?
Вони не перешкодять ?й, коли треба, знову сказати: "Убий,  не  здамся!"  -
вони лиш гартують та вигострюють ?? зброю.
   "Я бачила тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я ?ду до тебе,  як
сплакана дитина iде в обiйми того, хто ??  жалу?.  Се  нiчого,  що  ти  не
обiймав мене нiколи, що помiж нами не було  i  спогаду  про  поцiлунки.  О
друже! Я пiду до тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших  поцiлункiв.
Тiлько з тобою я не сама, тiлько з тобою я не на чужинi. Тiлько  ти  вмi?ш
рятувати мене вiд само? себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить,  я
знаю, ти здiймеш сво?ю тонкою тремтячою рукою, -  вона  все  тремтить,  як
струна, - все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем сво?х блискучих
очей..."
   Цих слiв вона не казала i, мабуть, не скаже йому нiколи. Тож нехай  хоч
прочитав, хоч побачить.
   "Мiй друже, нащо тво? листи так пахнуть, як зов'ялi троянди? Чому я  не
можу, коли так,  облити  рук  тво?х,  що,  мов  струни,  тремтять,  сво?ми
гарячими слiзьми? Мiй друже, мiй друже! Я ж  для  тебе  почала  нову  мрiю
життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою.
Ми пiдемо тихо посеред цiлого лiсу мрiй i згуби мось обо? помалу...  А  на
тiм мiсцi, де ми були колись у життi, нехай троянди в'януть i пахнуть,  як
тво? любi листи, мiй друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю:
   вiзьми! I нехай в'януть бiлi й рожевi, червонi й блакитнi троянди..."

   Леся докiнчила писати i, безсила, вiдкинулась на стiльцi.
   Може, не варто вiдправляти цього листа, може, вiн не застане його!  Нi,
швидше! Швидше послати. Сергiй почув ?? слова, вловить ?х серед  людського
гомону - так, як i вона чу? його тихий, як шелест осiннього листя,  голос,
навiть бачить його - зажуреного, з холодним блиском палаючих очей...
   Леся швидко накинула пальто, взяла паличку i вийшла.
   Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила  набережною,  гамувала  сво?
розбурханi почуття. Хиталися  розгойданi  вiтром  кипариси,  шумiло  море,
спалахували блискавки, i десь  далеко-далеко  вчувалися  перекати  першого
весняного грому.
   Скоро вона розпроща?ться з усiм оцим i тiльки в згадках буде  вертатися
до далеких берегiв, до цих духмяних ночей, що принесли ?й стiльки  доброго
i лихого.

   XIV
   Ще в Ялтi Мержинський обiцяв Лесi познайомити ?? з  працiвниками  щойно
заснованого в Петербурзi журналу "Жизнь", а не минуло й пiвроку, як до не?
звернулися  з  офiцiйним  запрошенням  спiвробiтничати  в  цьому  виданнi.
Листування, що зав'язалося,  посилило  бажання  якнайшвидше  зустрiтися  з
невiдомими друзями, а надто - з авторами, котрi друкувалися в  "Жизни",  -
Ульяновим, Горьким, Чеховим,  Скитальцем.  ?хнi  полiтичнi  й  лiтературнi
твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пiзнанню й  розумiнню  життя.
До того ж це була нагода за?хати до Мiнська, до Сергiя Костянтиновича, а в
самiм Петербурзi - вiдвiдати  Лiлю,  яка  вчилася  там  на  Вищих  жiночих
курсах.
   Тож, вiдпочивши пiсля Берлiна, куди ?здила  на  лiкування,  Леся  знову
вирушила в дорогу.
   По?зд приходить до Петербурга о  шостiй  вечора.  Тiльки-но  встиг  вiн
зупинитися, як до вагона, випереджаючи носi?в, влетiла Лiля.
   - Та обережнiше ти... задушиш, - вiдмагалася од ?? палких обiймiв Леся.
- Сили в тебе - як у доброго парубка.
   Вони стояли в тiснiм, погано освiтленiм купе i милувалися одна одною.
   - Видно, балують вас на тих курсах.
   - Як кого, - лукаво посмiхнулася Лiля.
   - Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, i коли що, такого задам
тобi перцю...
   - Овва! - Лiля знову мiцно обхопила за плечi та пригорнула сестру. - Не
вдавай iз себе, будь ласка, тирана.
   - Облиш, - розсмiялася  i  Леся.  Вагон  тим  часом  спорожнiв,  сестри
зiбрали речi i вийшли.
   - Ти лiпше закутайся, - поправляла Лiля на Лесi хустку. -  Це  тобi  не
Волинь.
   Надворi справдi було холодно. Палючий вiтер обпiкав лице,  забирався  в
рукава, за комiр,  непри?мно  холодив  плечi.  В  бiлому  свiтлi  лiхтарiв
кружляли поодинокi снiжинки.
   - Шукай хутчiше вiзника, нехай ?й грець, цiй пiвночi. В нас уже  весною
пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати.
   Дорога втомила Лесю. I не так  ?зда,  як  думки  -  важкi,  нерозраднi,
невiдступнi. Гадала -  хоч  трохи  розвi?  ?х,  розгубить  у  подорожi,  а
виходить зовсiм по-iншому. Видно, не втекти ?й вiд себе, вiд свого смутку,
не сховатись нiде. Лiзе в голову, свердлить мозок усяка всячина.
   - Як там Шура, Михайлик? - спитала Лiля, як тiльки вони всiлися в  сани
i вiзник накинув ?м на плечi важкого, що, незважаючи на давнiсть, ще тхнув
овечим потом, кожуха. - Певне, марить сво?ми дослiдами.
   - А я його й не бачила. Сестра рiзко повернулася до не?.
   - Як так, чому?
   - Не за?здила в Тарту. Буду повертатися  -  тодi.  В  Мiнську  довелося
затриматись.
   - У Сергiя Костянтиновича?
   Леся ствердно кивнула головою.
   - У нього. Пробула там три днi. Одне, що себе почувала не зовсiм добре,
а друге - Сергiй  просив  залишитись,  i  менi  не  хотiлось  робити  йому
прикростi.
   - Йому зле?
   - Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобi й сказати... Вiн настiльки
кволий, що не може навiть вiльно триматися на ногах. Лiкарi  пророкують  -
звичайно, не при ньому - швидкий кiнець, а вiн бадьориться,  запевня?,  що
поправля?ться...
   Леся примовкла.
   - Скоро й наш монастир, - заговорила Лiля. - Це ми так назива?мо  житло
сво?.
   - Багато у вас дiвчат? - байдуже, аби не дати смутку повнiстю оволодiти
собою, запитала Леся.
   - Певне, з двiстi.
   - Ти б менi хоч розповiла, де ми ?демо i що тут цiкавого?
   - Таж зараз нiчого не видко, нехай завтра вдень. Правду кажучи, я ще  й
сама тут як слiд  не  роздивилася.  Знаю  Невський  -  разiв  зо  три  там
ходила... Мiдного вершника  бачила.  Ермiтаж...  Оце  й  усе,  де  встигла
побувати. Правда, ще на Сенатськiй площi,  де  розстрiлювали  декабристiв,
була... А ?демо ми  вже  Петербурзькою  стороною  -  найстарiшою  частиною
мiста. Незабаром Архi?рейська вулиця - там i домiвка.
   Санки летiли попiд  високими,  що  бовванiли  в  розрiдженiй  лiхтарями
темрявi, будинками, черкали, аж повискували, кутими полозками об тротуари,
губилися в завихрених вузеньких провулках.
   ...Кiмнатка в Лiлi невелика, проте затишна. ? де спокiйно попрацювати i
вiдпочити. Першi два днi Леся так i робила:  зранку,  як  сестра  йшла  на
лекцi?, писала, а по обiдi читала. Але  скоро  цей  розпорядок  набрид,  i
Лариса Петрiвна, наскiльки дозволяло ?й здоров'я, взялася за справи.
   Насамперед - задля цього, власне, i  ?хала  такий  свiт  -  треба  було
знайти редакцiю "Жизни", зустрiтися з ?? працiвниками.  Судячи  з  адреси,
редакцiя мiстилася не так далеко, а все  ж  дорога  туди,  кажуть,  забере
добрих пiвтори-двi години.
   Вирiшила по?хати опiвднi.
   День видався морозний, непривiтний. Над мiстом висiло суцiльне  снiгове
хмариво i час од часу сипало на землю дрiбною порошею.  Рiзкий  вiтер,  що
налiтав з пiвнiчного заходу, з Фiнсько? затоки, зривав бiлу намiтку снiгу,
вихрив нею у тiсних, мов криницi, двориках  i,  вибравшись  на  волю,  нiс
геть. Купи покидькiв, опала штукатурка так i чорнiли неприбранi й нiчим не
прикритi. Особливо це  впало  в  очi,  щойно  Леся  пересiла  з  конки  на
"звощика" i  той  погнав  свою  цибату  конячину  провулками.  "Ось  воно,
справжн? тво? нутро,  Петербург,  -  думала  Леся.  -  Виставля?ш  напоказ
Невськi та Сенатськi проспекти й майдани, диву?ш красою Адмiралтейства  та
Iсаакiя, а досить звернути на кiлькасот метрiв убiк, як од усього  того  й
слiду не лиша?ться..." Стало тоскне вiд тих думок, i Леся,  щоб  вiдiгнати
?х, не псувати собi перед зустрiччю настрiй, заговорила з вiзником. Вона й
не подумала б, що везе  ??  не  старожил-петербуржець,  а  звичайнiсiнький
селянин-ест. Так-так, вони щозими при?здять у мiсто катати панiв. Удома  в
цей час роботи майже нiяко?, а тут, дивись, потроху й назбира?ться  якийсь
десяток карбованцiв.
   Санки зрештою зупинилися бiля масивних, пофарбованих у темно-коричневий
колiр дерев'яних ворiт. Вiзник повернув назад, i Леся зосталася одна. Вона
стояла в нерiшучостi, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не ?диною
високого спорудою, сподiваючись когось зустрiти, розпитати. Проте  поблизу
нiхто не з'являвся, i вона наважилась зайти у двiр. В ньому було  просторо
i чисто. У глибинi - обшитий почорнiлими  вiд  негоди  дошками  дерев'яний
будиночок. "Певне, там, -  подумала  Леся,  -  бо  навряд,  щоб  у  цьому,
великому..."- вирiшила i подалася розчищеного вiд  снiгу  дорiжкою.  Проте
редакцiя "Жизни" мiстилася таки у великому будинку, що вiкнами виходив  на
вулицю. Молода привiтна жiнка, до  яко?  Леся  звернулася,  завела  ??  до
пiд'?зду, показала дверi I попередила, що схiдцями треба спускатися  трохи
вниз, у пiвпiдвал. Лариса Петрiвна пройшла в кiнець пiвтемного коридорчика
i зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук нiхто не вiдiзвався.
Почекавши з хвилину, Леся ввiйшла до просторо?  свiтло?  кiмнати.  Нiкого.
Кiлька  робочих  столiв,  шафи,  старенькi  стiльцi.  За  напiвпричиненими
дверима, що вели, певно, до сумiжно? кiмнати, чути було спокiйнi  чоловiчi
голоси. Злегка постукала в одвiрок i не встигла вiдняти руку, як  дверi  -
туди, всередину -  розчинилися  i  високий,  худорлявий  чоловiк  став  на
порозi.
   - Вам до кого? - запитав, жестом запрошуючи ввiйти.
   - Насамперед скажiть, будьте ласкавi, чи тут редакцiя "Жизни"?
   - Тут, тут, товаришко, - вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловiк. -
Судячи з усього, друзi, - звернувся до працiвникiв, - до  нас  гостi...  i
далекi.
   Леся всмiхнулася i хотiла було  назвати  себе,  але  той,  в  окулярах,
зупинив ??.
   -  Даруйте,  дозвольте  менi  познайомити  вас...  не  дивуйтесь:  всiм
присутнiм вiдоме ваше iм'я.  Еге  ж?  -  звернувся  вiн  до  товаришiв  i,
помiтивши в декого на обличчi подив,  вiдрекомендував:  -  Леся  Укра?нка.
Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда,  вгадав?  -  звернувся  вiн  до
Лариси Петрiвни.
   - Так.  Але  мушу  дещо  спростувати.  Критиком  я  себе  не  наважуюсь
називати. I потiм, звiдки вам вiдомо, що це  саме  я?  Хiба  мало  до  вас
заходять.
   - О-о, це вже iнша рiч. Сiдайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло,
i поговоримо.
   Дво? наймолодших допомогли Лесi скинути пальто, пiдставили ?й стiлець.
   - Про це неважко було здогадатися, - вiв далi, вiдповiдаючи  на  Лесине
запитання, чоловiк в окулярах, - хоча б тому, що позавчора  я  одержав  iз
Мiнська листа...
   - Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор  "Жизни"?  -  поспiшила  з
запитаннями Леся.
   - Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже - скiльки ж це? - вiдай,  з
пiвроку не да? вам спокою сво?ми листами та вимогами писати.
   Вони ще раз потиснули руки, i Леся вiдчула в тому потиску тепло добро?,
сердечно? людини.
   - Я, певне, зашкодила вашiй бесiдi? Може, зайти пiзнiше?
   - Полюбуйтеся на не?! - розвiв руками Володимир Олександрович. - Тут ??
ждуть кiлька днiв, а вона...
   - Простiть, ради бога, - вибачилася Леся. - Я ж по щиростi.
   -  Ми  теж  по  щиростi.  Розповiдайте,  що  там  у  Ки?вi,  чим   живе
лiтературний свiт?
   Лариса Петрiвна пригадувала останнi подi? лiтературно-мистецького життя
на Укра?нi, розповiла про масовi арешти соцiал-демократiв, про заворушення
серед робiтникiв i селянсько? бiдноти. Поссе час од часу щось  занотовував
до маленького блокнота.
   - Тепер я розумiю захоплення Мержинського i Чирикова, - мовив вiн. - Ви
ж справжня ходяча енциклопедiя. Нi, нi, тепер я од вас вимагатиму...  Крiм
статей-оглядiв,   рецензiй,   давайте   переклади.    Франко,    Стефаник,
Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що зна? про них росiйський читач? Хiба що
фальсифiкаторськi рецензi? в лояльних журналах.
   Володимир Олександрович  говорив  так,  нiби  знав  гостю  принаймнi  з
десяток рокiв, наче вона щойно повернулася з по?здки за  його  дорученням.
Лесi подобалася ця дiловитiсть, приваблював якийсь  ледве  вловимий,  але,
видно, постiйний гумор у розмовi редактора.
   - Шкода, що  ви  так  скоро  збира?тесь  назад,  -  жалкував  Поссе,  -
незабаром ма? при?хати Горький - вiн у нас веде белетристику. Дуже хотiв з
вами познайомитись. Навiть радив якось запросити вас до редакцi?, та  часи
такi, що - самi бачите - не зна?ш, де будеш завтра. Та  нiчого,  наше  все
попереду.
   Зайшло ще дво? молодих людей. Прiзвища ?хнi Леся чула вперше, i  Поссе,
вибачившись, перейшов до редакцiйних питань. Мовилося про наступний номер.
Серед авторiв, твори яких пропонувалися до  журналу,  Чехов,  Скиталець  i
Горький.
   - З Укра?ни знову нiчого? - поцiкавився Поссе i, не чекаючи  вiдповiдi,
звернувся до Лесi: - Бачте, Ларисо Петрiвно? - Нiби те сталося з ?? вини.
   - Може, Лариса Петрiвна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут?
- кинув хтось iз спiвробiтникiв.
   - Справдi.
   - Нi, товаришi, на жаль, нiчого  не  можу  запропонувати,  -  вiдповiла
Леся, - а за кiлька днiв, що буду в мiстi, також не  встигну.  Прислати  -
пришлю... на осiнь.
   - Гаразд, - погодився Володимир Олександрович. -  Домовля?мося  твердо:
на дев'ятий номер. Цiкаво було б щось про  творчiсть  галицько-укра?нських
письменникiв.
   - Мiсяцiв за два чекайте таку статтю.
   - Оце по-дiловому.
   Говорили про зростаючу  популярнiсть  "Жизни",  цензурнi  утиски;  Леся
бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль  вимага?  од  спiвробiтникiв
кожен випуск журналу. "Дiло тут справжн?, -  констатувала,  -  треба  буде
загiтувати ще когось iз киян". Люди потроху розходились.
   - Вам далеко добиратися, Ларисо Петрiвно? - пiдiйшов до Лесi секретар.
   - Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетля?ш тими завулками...
   - А в чiм рiч? - поцiкавився Поссе.
   - Питаю, чи далеко додому нашiй гостi.
   - А в гостях вона ще й не була. Хiба  це  гостювання  -  посидiти  бiля
робочого  столу?  Зараз  пiдемо  до  мене,  поп'?мо   чаю   -   погостю?мо
по-справжньому, - сказав Поссе. - Одягайтеся, Ларисо  Петрiвно.  Прошу,  -
подав пальто.
   Поссе мешкав тут же, в дворi, у тому невеличкому дерев'яному будиночку,
до котрого, шукаючи редакцiю, спочатку подалась була Леся.  Дружина  його,
досить  молода  жiнка,  привiтавшись,  поспiшила  на  кухню,  а  Володимир
Олександрович почав знову розпитувати про ки?вське життя.
   - ? тут вашi - Кистякiвський, Славинський, заходять iнколи,  пропонують
сво? опуси. Але, скажу вiдверто, не те, що  нам  потрiбно.  До  речi,  ви,
певне, з ними знайомi? Зда?ться, Славинський, коли  ми  надрукували  першу
вашу статтю, хвалився, що зна? вас.
   - Так. Але я волила б не знатися з ним.
   -  От-от.  Якийсь  вiн  дивний.  Служить   при   дворi,   вважа?   себе
соцiал-демократом. Ми взагалi намага?мось бути вiд нього подалi.
   -? добре робите. Непевна вiн людина. Володимир Олександрович  дiстав  з
книжково? шафи i поклав перед Лесею два останнi номери "Жизни".
   - Раджу прочитати в них статтi Володимира Ульянова.  Особливо  звернiть
увагу на "Капiталiзм у сiльському господарствi". Це найновiша його робота.
Добре було б перекласти ?? i видати на Укра?нi. Взагалi ж, майте на увазi,
Ульянов найсильнiший зараз теоретик марксизму в Росi?.
   - Дякую, я вже чула про цю людину, - Леся перегортала сторiнки "Жизни",
зупиняючись на окремих мiсцях, - Погано тiльки, що видавничу справу у  нас
поки що не налагоджено. Лiпше - у Львовi. Дума?мо видавати там  "Манiфест"
i ще дещо.
   За частi говорили бiльше про родиннi справи, i  Лесi,на  прохання  його
дружини, довелося розповiсти про свiй родовiд, сiм'ю. Довiдавшись, що одна
з ?? сестер тут, у Петербурзi, подружжя виявило  бажання  познайомитися  з
Лiлею.
   Лариса Петрiвна подякувала за гостиннiсть i почала збиратися. Було  вже
пiзно, надворi  знову  починалась  хурделиця.  Володимир  Олександрович  з
дружиною провели ??, знайшли вiзника i розпрощалися.
   - Вiтайте Мержинського i Чирикова,  -  почула  вже  в  санках  Леся  i,
обернувшись, злегка помахала рукою.
   За годину вона була в Лiлi, де чекали на не? давнi ки?вськi подруги.
   ...Через кiлька неспокiйних, проведених у зустрiчах  та  розмовах  днiв
Леся вiд'?здила з Петербурга.

   XV
   Iменини Ольги Петрiвни вирiшили святкувати в Зеленiм  Гаю,  що  поблизу
Гадяча. Цей невеличкий хутiрець манив затишком, широкими луками та  старим
дубовим га?м, що спускався до самого Псла.
   Леся при?хала сюди разом з Михайлом,  Шурою  та  ?хньою  донькою  ?вцею
прямо з Тарту. Останнi мiсяцi ?й притьмом не сидiлося - чи то надолужувала
сво? лежання в Берлiнi,  чи  це  завдяки  полегшенню,  яке  дало  тамтешн?
лiкування, весь час манило ?? на новi мiсця,  -  а  побувала  i  в  Сергiя
Костянтиновича в Мiнську, i у брата, i навiть у далекому Петербурзi.
   Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповiдала про  сво?х  нових
друзiв iз "Жнзнн". Та й як не розповiдати, коли  всяк,  хто  не  зустрiне,
цiкавиться. Такий нинi Час настав, що кожен живе тривогами i сподiваннями.
   От i вона, нова приятелька,  Кобилянська,  що  вперше  гостю?  в  ?хнiй
родинi, не встигла вiдпочити з дороги, а вже:  "Як  вам  мандрувалося,  що
нового чувати в свiтi?"
   - Один тiльки раз  про?хала  нашою  Укра?ною,  а  стiльки  побачила!  -
розповiда? захоплено. - Яка ж вона велика та красна! Сидиш  собi  у  сво?м
закутку i,  зда?ться,  лiпшого  на  свiтi  нема?.  А  по?здиш,  подивишся,
поговориш з людьми - i такий перед тобою свiт вiдкрива?ться!..
   Вони сидiли над рiчкою, що слiпуче вигравала пiд сонцем, i з  цiкавiстю
слухали одна одну.
   - Пригаду?ться менi ваiп перший лист...
   - Котрого вам переслав Павлик?
   - Еге... "?? писання не  дилетантство,  а  справжня  лiтература..."  Не
звикла я до похвали, а пiдтримали ви мене дуже. Бо,  признаюся  щиро,  отi
?фремовськi i ?м подiбнi докори, буцiм я аристократка, вороже ставлюся  до
соцiальне пригноблених i оспiвую буржуазну мораль, -  нiчого  спiльного  з
критикою не мають... Анi я  сама,  анi  предки  мо?  не  цурались  хоч  би
найтяжчо? працi, не одвертались, як дехто з тих  "праведникiв",  од  нижче
соцiальне поставленого, коли цей простягав руку.
   - Саме щирiсть i сердечнiсть помiтила я у вашiй  "Лореляй".  А  пiзнiшi
писання все глибше переконують, що йдуть вiд  серця.  -  Леся  глянула  на
Кобилян-ську, на ?? тонкi пальцi, що якось, нiби самi по собi, за  звичкою
сплiтали у вiночок зiрванi ромашки.
   Ольга Юлiанiвна допомогла Лесi встати, i обидвi пiшли понад рiчкою.
   - Ота моя вiддаленiсть од великого свiту все ж, бачте, да? себе взнаки,
- мовила Кобилянська. - Чита?ш усе, що  потрапля?  пiд  руки.  А  сама  не
завжди розумi?ш, що до чого. Коли б не Франко та  Павлик,  то  хоч  вовком
вий. А то, спасибi ?м, допомагають i совi-том, i лiтературою. Не знаю,  як
вам, а менi так бува? важко без друзiв, без  нових  книг...  Так  хочеться
вправятися в укра?нськiй мовi, а, на жаль, нема  в  нас  що  читати.  Вашi
"Думи i мрi?" я таки дiстала.
   - Дещо я вам обiцяю. Але поруч з нами ? росiйська лiтература. I коли  б
вам було цiкаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в  чiм  можу,
послужу.
   - Щиро буду вам вдячна,  Лесю.  Дещо  я  вже  читала.  А  Чернишевський
справив на мене разюче враження. Ви,  певно,  чули  про  наше  "Товариство
руських жiнок на Буковинi"?
   - Так. Михайло Iванович писав. Затiя вельми похвальна. Взагалi увага до
жiноцтва, в якiй би формi вона не виявлялася, варта всiляко? пiдтримки.
   - То слухайте ж: щодо iде? нашого товариства -  то  вона  i  народилася
саме пiд впливом роману "Що робити?" Кравецькi майстернi, освiта  жiнок  -
все те спричиня?ться до одного: прилучити жiнку до  громадсько?  працi.  I
зна?те, Лесю, послiднiм часом ця робота пiдупала, зате  я  до  кiнця  вiку
лишуся вiдданою жiночiй темi - так прив'язала вона до себе.
   Стежка пiднiмалася на горбок, i Леся зупинилася перепочити.
   - Благородне зробите дiло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свiй
талант, свою працю полiпшенню гiрко? жiночо? долi. Бо скiльки я не ?здила,
де не бувала - всюди вона однаковiсiнька, що в Росi?, що в Нiмеччинi, що в
Австрi?. Болгарiя, цей чудовий  сво?ю  природою  край,  зосталася  в  мо?й
пам'ятi кра?ною жiночо? неволi-Бони пiднялися  на  невисоке  узгiр'ячко  i
знову стали.
   - Отаке мо? ходiння, - мовила Леся. - Надiли на мене цей апарат - i  як
хочеш. Хоч живи, а хоч - як хоч... Символiчно, правда? Точнiсiнько як наша
доля. I вмирати не да?, i жити нема сил... А гарно ж тута! - Леся обводила
жадiбним поглядом навколишнi поля, зеленi луки,  наче  хотiла  ввiбрати  в
себе всю ?хню красу. Здавалося, ще мить, iще один порив - i вона  злетить,
горлицею полине понад гаями й дiбровами.
   - А в нас куди красивiше! - додала гостя. - Зiйдеш на гору - i вся як ?
зелена Буковина перед тобою. При?здiть улiтi. Покажу  вам  i  полонини,  i
смерiчки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
   ?х помiтили з веранди i замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що  вела
вiд будинку до пагорбка, назустрiч побiгла дiвчинка. Леся загукала до не?:
   - ?вцю! Не бiжи так, ?вцю!.. Чи й ми  ото  були  колись  такими,  Ольго
Юлiанiвно?
   - А  певне,  що  були!  Пригадую,  як  заберусь,  бувало,  в  гори,  то
попошукають неньо...
   ?вця пiдбiгла задихана i пригорнулась до Лариси Петрiвни.
   - Чи ж можна так, ?вцю? - вдавано суворо озвалась до племiнницi Леся. -
А якби впала та забилася?
   - I не впала б, i не  забилася,  тiточко!  -  щебетала  дiвчинка.  -  А
вгадайте, хто до нас при?хав?
   - Та хто ж? Певне, хтось ки?вський...
   - От i не вгадали! Не вгадали! -  пiдстрибнула  з  радостi  ?вця.  -  I
погляньте, якого вiнка менi подарували.
   Леся збагнула:
   - Олена Антонiвна?! Правда?
   - Еге... А як ви вгадали? - допитувалася дiвчинка.
   - Бо теж була маленькою,  такою,  як  оце  ти...  i  подарунки  такi  ж
одержувала вiд тiточки Олени. - Вони пiшли стежиною, i тепер уже поспiшала
не ?вця, а Лариса Петрiвна. - Я давно вже не  бачила  Олени  Антонiвни,  -
пояснювала Ользi Юлiанiвнi.
   - Це та, що ви менi про не? писали? Що була в Сибiру?
   - Так. ?й тепер не дозволяють жити в Ки?вi, тому бачимося ми рiдко.
   Назустрiч ?м вийшли  Михайло,  Шура  i  Олена  Антонiвна.  Леся  першою
кинулась обнiмати та цiлувати тiтку, в ?? очах заблищали сльози.
   - Не треба, Лесю, тобi не можна хвилюватися, - умовляла ??,  голублячи,
Олена Антонiвна. Вона помiтно постарiла, в  косах  з'явилася  сивина,  але
погляд, як i замолоду, був гострий, а на обличчi лежав спокiй.
   Леся познайомила тiтку з Кобилянською.
   - А де ж мати? - запитала Михайла.
   - Мама залишилась чекати батька i гостей у Гадячi. А  тобi,  сестричко,
лист. Аж iз Петербурга.
   - Правда?! Давай же!
   Лариса Петрiвна швидко розiрвала конверт, пробiгла очима лист.
   - Ну от, А ви, Ольго Юлiанiвно, кажете: до вас ?хати.  "Жизнь"  просить
негайно надсилати статтю. А я ?? тiльки розпочала писати... До речi, Ольго
Юлiанiвно, я вам ще не казала, тема цi?? статтi зна?те яка?
   Кобилянська знизала плечима.
   - Ви ось скаржилися на несправедливу оцiнку вашо? творчостi i творчостi
iнших буковинських лiтераторiв. А що ви скажете, коли я виступлю в "Жизни"
i розповiм про все, як воно ?? Публiцист iз мене абиякий, а все ж  напишу.
I ви менi в цьому допоможете.
   Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рiшеная.
   - А написати справдi варто. I ? про кого, - додала Шура.
   - От-от, - пiдхопила Леся. Вона  ще  раз  переглянула  лист,  прочитала
вголос: "Русским небезынтересно творчество украинских писателей..," Чу?те?
"Небезынтересно"...  Редактор  пише,  що  Горький  -   вiн   якраз   керу?
лiтературним вiддiлом - схвально поставився до мо?? теми.
   - Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських  письменникiв  на
Буковинi, - резюмував Михайло. -  Рiщенець  прийнято.  Гайда  полуднувати,
Лесю? Запрошуй гостей, сама йди...
   В ?дальнi вже давно чекав накритий стiл.
   Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькi i  Лисенки,  батькова  i
материна рiдня, знайомi... З'?ха-лися старi й молодi,  друзi  i  тi,  кого
вона й не вельми хотiла б бачити. Що ж? Не ?? тут право порядкувати,  вона
сама, по сутi, гостя...
   Шкода, що не при?хав Сергiй. Що б це  могло  значити?  Писав  же,  нiби
легше, обiцяв, а от нема?.  Та  хiба  лише  його  бракувало  сьогоднi?!  А
Тучапеький,  Вiра  Григорiвна,  Галя  Ковалевська,  Гамбарашвiлi,  Зюма...
Розкидала житт?ва хвиля по всiх усюдах. Однi на волi мучаться, а iншi -  в
тюрмах.
   ?, правда, й такi, що за ласий шматок продали i свою гiднiсть,  i  сво?
переконання...
   Лунали тости, дзвенiв кришталь, а Лесю, як i  завжди,  обсiдали  думки.
Навiть коли смiялися з якогось дотепу - в  очах  незмiнно  стояла  зажура.
Дивилася на матiр, що сп'янiла од  щастя,  люб'язно  всiм  усмiхалася"  на
батькову сивину" на тiточку Олену i молодших Старицьких" а в  уявi  чомусь
зринало дитинство, колодяжанськi зеленi луки i отой свiжий, росяний  ранок
у Нечiмному... Глянула на Михайла. Чи той це мрiйний хлопчина,  що  зривав
тодi на озерi бiлi лiле??.. Таки вiн. Хоч постарiв,  бороду  он  яку  ма?,
дочку вже гладить по русявiй голiвцi, а вiн: тi  ж  очi,  той  же  погляд.
Тiльки голос погрубiшав. Як би то зараз вийшло в нього: "Лесью-у..."?
   Усмiхнулася, i Михайло помiтив, нагнувся. Сказати? Нi, зараз не  час...
Навiщо навiвати й на нього смуток? Нехай жарту?, спiва?... Досить у  нього
тих болiв та скарг.  Та  чи  й  потрiбнi  вони  отут?  Не  так  уже  часто
збираються, щоб i в такi  днi  печалитись.  Нехай  хоч  батьки  потiшаться
дiтьми та онуками. А вона... Ось уже й пiд тридцять береться...
   ...Хтось кинув з гостей: "Чи не час уже нам i честь знати?"  Старицький
пiдтакнув: "Авжеж, авжеж?" - i перший пiдвiвся  з-за  столу.  I  як  Ольга
Петрiвна не просила скуштувати того та сього ("бо навiщо ж воно пеклося та
варилося"), всi встали, подякували господарям.
   -  А  все  це  ти,  Михайле  Верстовичу,  -  дорiкала  Ольга   Петрiвна
Старицькому. - Гостi б ще й посидiли, i з'?ли чого-небудь...
   - Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми  перекуримо  та  побалака?мо  -
тодi й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми зна?ш якi!.. Он  як!
- Михайло Петрович хвацько пiдкрутив вуса, пiдморгнув Лисенковi.  -  Ге  ж
так, Миколо? Рай його батька!
   - Так, та не зовсiм, - кинув ?фремов. Сказано було багатозначно,  якось
з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмiшка.
   - Дехто зраджу? нашiй укра?нофiльськiй корогвi, - вiв далi  ?фремов,  -
друку?ться в кацапщинi... i навiть, - вiн кинув погляд на Лесю, що  стояла
поруч з жiнками, - навiть за наукою туди ?здить.  -  Вiн  був  напiдпитку,
щоки його пашiли.
   - Навiщо про це зараз? - спробував зупинити його Старицький.
   - А я, щоб ви, Михайле, знали, нiколи не цураюся нагоди виховувати нашу
молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?
   - Пiзно вже, добродiю, - пiдiйшла, залишивши жiноче товариство, Леся. -
Може, он тi, - вона показала на дiтей, що гралися на подвiр'?, - вас  дещо
й послухають, а щодо мене - то пiзно. Даремно силку?тесь.
   ?фремов почервонiв ще дужче.
   - Ну, коли вже ви, Ларисо Петрiвно, зашумiли, то чекайте громiв.
   - На мою голову вже стiльки ?х падало, що  навiть  блискавки  бува?  не
страшно.
   З веранди долинула мелодiя вальсу. Шура i Людмила Старицька  закружляли
в танцi. За ними пiшло ще кiлька пар.
   Старицький, Леся й ?фремов одступили вбiк.
   - Як-не-як, Лесю, - трохи змiнив тон ?фремов, -  а  вам,  доньцi  таких
статечних батькiв, племiнницi i ученицi Драгоманова, не личить ставати пiд
чужi знамена. Ви повиннi боронити чееть старо? корогви, а не зрiкатись ??.
   - А ми гада?мо, - випередив сестру Михайло, що сам  пiдiйшов  i  одразу
зрозумiв, про що мова, - краще зробити нову корогву, нiж  латати  стару  i
ради того латання ризикувати власною честю.
   - Отак?! Хай гiрше - аби iнше?
   Старицький, бачачи, що суперечка розгоря?ться, спробував пригасити  ??,
але нiхто не пiдтримав. Господарi десь порядкували на кухнi  та  у  дворi,
Олена Антонiвна про щось розповiдала Кобилянськiй, а  молодшi  кружляли  в
танцi...
   - Нi, - вiв далi ?фремов, - ви, Ларисо Петрiвно, таки  далеко  сягнули.
Не знаю тiльки, за чим дивилася ваша матiнка, Ольга Петрiвна, що допустила
таке, а я... - вiн безнадiйно махнув рукою i зник.
   - Отак буде  лiпше,  -  мовив  услiд  йому  Михайло.  Пiдступили  Олена
Антонiвна з Кобилянською, Микола Вiталiйович.
   - Чим це ви так  допекли  старому,  що  скаржиться  Ользi  Петрiвнi?  -
запитав Лисенко.
   - Не зiйшлися характерами, - вiдбулася жартом Леся.
   - Чи то пак, поглядами на корогву, - додав Михайло.
   - Тут, Миколо, поки ти грав, цiла баталiя розгорiлася.
   Ольга Петрiвна, що саме нагодилася до  вiтальнi,  не  дала  Старицькому
докiнчити розповiдi. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та  на  Михайла,
Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
   Леся побула трохи i, вiдчувши  втому,  вибачилась,  подалася  до  сво??
кiмнати. Ольгу Юлiанiвну попросила прийти одразу ж, як  тiльки  насидиться
та нагостю?ться.
   В кiмнатi, що була ?й i кабiнетом, i  спальнею,  на  Лесю  чекали  новi
журнали,  книги.  Вони  лежали  нiмi,  з   розкритими   сторiнками,   наче
припрошували  заглибитись  у  них.  "Народ",  "Жизнь",  кiлька   Франкових
оповiдань, котрi переклала  для  "Донской  речи",  Гауптмановi  "Ткачi"...
"Ткачiв" замовили  ?й  перекласти  для  гурткiв  соцiал-демократiв.  А  на
черзi-"Хто з чого жи?" Дiкштейна... А там обiцяли переслати i  "Манiфест".
Його неодмiнно треба видати укра?нською  мовою  -  хай  вчаться  пролетарi
боротися й перемагати,  жити  по-людському.  Надходить-бо  новий,  великий
день. Вже загорiлися зiрницi, а за ними, дивись, i сонце зiйде  -  велике,
променисте сонце правди i волi, щастя i радостi.  Розступиться  перед  ним
одвiчна пiтьма, вiд сили його впадуть темницi, i звiльнений вiд пут  народ
вийде на майдани i вулицi, щоб разом, однi?ю сiм'?ю, йти назустрiч  сво?му
майбутньому"
   ...Внесли i засвiтили лампу, i Леся, скинувши святкове вбрання, взялася
до роботи. Була  на  вершинi  сво?х  заповiтних  дум,  сягала  мрi?ю  того
далекого свiтлого дня, коли на оновленiй землi врага не буде, супостата, а
будуть Люди, серед яких незгасно горiтиме вогник i  ??  -  нехай  слабого,
зате палкого й щирого серця.

   ОДЕРЖИМА__

   КНИГА ДРУГА
   ЧАСТИНА ПЕРША

   Тiлько - життя за життя.
   Леся Укра?нка

   У Мiнську самотнiй умирав Мержинський. Для Лариси Петрiвни  ця  звiстка
не була несподiваною. Кiлька мiсяцiв тому Сергiй  Костянтинович  скаржився
?й на здоров'я, потiм писав, що стало ще гiрше. Та  й  сама  вона  бачила,
коли востанн? стрiчалися, - хворий тане, мов свiчка...
   Листа вiд Елiасберга одержали по обiдi. Леся пробiгла поглядом  списанi
недбалим почерком лiкаря сторiнки, потiм  перечитала  уважнiше  i  безсило
опустилася в крiсло.
   - Що з тобою? - зайшла i, помiтивши, як  дочка  зблiдла,  занепоко?лась
мати. - Тобi зле? Лариса подала ?й листа.
   - Сергiй при смертi, - насилу вимовила чужим голосом.
   Ольга Петрiвна швидко переглянула листа.
   - Цього слiд було ждати. Я тобi ще  навеснi  казала.  Та  й  ранiше,  у
Гадячi.
   Дочка кинула на не? насторожений погляд, у якому Ольга Петрiвна вiдчула
докiр. "Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звiстку", - подумала.  Щоб
якось розвiяти непри?мний холодок, що вiйнув помiж ними, чи  то  порадила,
чи то запитала:
   - Може, нехай Лiля по дорозi за?де?
   Лариса Петрiвна заперечливо покрутила головою.
   - Мiй клопiт, менi й пектися ним.
   - Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
   - То й що, iнших можна забути? - Леся встала. Хвилинне зацiпенiння,  що
було охопило ??, вже минуло. - Нi, власне благополуччя для мене нiчого  не
варте, коли друг у бiдi.
   Ольга Петрiвна одiйшла до вiкна.  В  доччинiй  вiдповiдi  вона  вiдчула
рiшимiсть i  ту  постiйну  готовнiсть  до  самопожертви,  що  так  одверто
проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
   Мовчанка затягувалась. Ольга Петрiвна  знов  узялася  за  лист.  Кiлька
хвилин читала безмовно, а потiм вголос:
   - "...опять стал лихорадить (iм'я вона пропустила навмисне - з  певного
часу не могла спокiйно його вимовляти)... потерял  аппетит  и  значительно
ослабел... Хотя в  легких  нет  еще  угрожающих  изменений,  но  при  зтой
проклятой  болезни  нельзя  полататься  на  объективные   данные:   бывает
скоротечная чахотка." - Час од часу вона  зиркала  на  дочку"  стежачи  за
виразом ??  обличчя"  i,  не  помiтивши  будь-яких  змiн  (лише  здавалося
закам'янiлим), читала далi: - Больной тает, как свеча... Вдобавок, он  еще
охрип..."
   Леся слухала, тримаючись за рiг столу. Очi ?? були напiвзаплющенi.
   - Подумай, Лесю: кому потрiбна така жертва? По?деш, намучишся, змарну?ш
здоров'я... Дочка обернулася.
   - Може, й так. Я про це зовсiм не думаю. Ти ж зна?ш, я люблю  приносити
саме такi безкорисливi жертви.
   Вона заходилася складати папери.
   - А про нас - про мене, про батька - ви коли-небудь здума?те?  -  Ользi
Петрiвнi, виднот урвався терпець. - Ми що ж, гiршого вам зичимо?
   Лариса пiдступила до матерi.
   - Навiщо ти завда?ш сама собi жалю? Чи ми вже справдi такi невдячнi?  -
?хнi погляди стрiлись, i Леся не  витримала,  пригорнулась  до  неньки.  -
Прости мене, люба, я iнакше не можу.. Я мушу ?хати. Його треба рятувати.
   - Що ж дасть йому  твоя  присутнiсть?  -  вже  лагiднiше  мовила  Ольга
Петрiвна. - Хiба не ясно, що це вже кiнець?
   - Але ж лiкар пише про можливе полiпшення. Ось послухай, ти, видно,  не
дочитала. - Леся схопила листа,  вiдшукала  потрiбне  мiсце:  -  "...Может
бьiть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима". Чу?ш?
   - Я певна, що вiн сам у те? не вiрить.
   - I все-таки я по?ду.
   - Що ж, силою тебе не втрима?ш. От тiльки з грiшми зараз сутужно.
   - Менi до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
   - Навiть батька не дочека?шся?
   Леся промовчала, ?й самiй хотiлось порадитися з батьком, та коли-то вiн
повернеться з того Колодяжного?
   - Розкажеш йому, мамочко, вiн зрозумi?. I не думайте, нiчого зi мною не
станеться. - Нею дедалi бiльше оволодiвав неспокiй. Спочатку вона старанно
укладала речi у валiзу, а потiм хапцем почала скидати туди бiлизну, книги,
журнали. Рахiтом спинилася: - Мало не забула! Як тiльки  Брокгауз  надiшле
лiтературу, негайно направте менi... Мабуть, на адресу  Мержинського...  А
Лiля, як при?де, хай сходить до Бердя?ва, попросить для мене щось до  теми
"Народництво в Нiмеччинi".
   - Збира?шся там працювати?
   - Муситиму. Ти ж зна?ш -  я  заборгувала  "Жизни"  статтю  про  новiтню
соцiальну драму.
   - Гляди, надiрвеш себе.
   - Не бiйсь. - Лариса Петрiвна оглянулася по кiмнатi. - Нiби все.
   - Вiзьми ж хоч ?сти що-небудь. Такий свiт, а  ти  з  порожнiми  руками.
Нащо ж його все потiм купляти? - Мати поспiшила на  кухню,  i  там  одразу
заметушилися, застукали дверима.
   Невдовзi до будинку  N  97,  на  Марi?нсько-Благовiщенськiй,  пiдлетiли
новенькi парокiннi глабцi. Вiзник гречно  привiтався  до  жiнок,  якi  вже
чекали його, молодшiй, що  накульгувала  i  здавалася  надзвичайно  чимось
ураженою, допомiг сiсти, i санки знову рушили заснiженим бруком.
   Не до?жджаючи Галицького базару, вони круто повернули лiворуч i  раннiм
присмерком помчали до вокзалу.
   Лариса Петрiвна прибула до Мiнська  надвечiр.  Погода  стояла  на  диво
тепла. Капало з дахiв,  наче  весною.  Зрадiлi  раптовiй  вiдлизi  горобцi
зграями пурхали мiж людьми, зухвало хапаючи  з-пiд  нiг  то  насiнину,  то
кришку хлiба; деякi, очевидно, тi, що на?лися, нехотя хлюпалися в калюжах,
брижили й так неспокiйну од вiтру каламуть.
   До квартири, де мешкав Мержинський, дiсталась не швидко. Це була  майже
околиця мiста, з  поганим,  грязьким  пiд'?здом.  Будинок  належав  тiткам
Сергiя Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевiз сюди батько.
   Бiля хвiртки Лариса Петрiвна зустрiла Елiасберга. Лiкар  повертався  од
хворого.
   -  Як  вiн  там,  Борисе  Михайловичу?  -  запитала  з  тривогою,  ледь
привiтавшись. - Йому не краще?
   - Боюся, що нi. Хвороба ускладню?ться.
   - А перспектива... сподiватися на щось можна? Елiасберг розвiв руками.
   - У вас такий втомлений  вигляд,  Ларисо  Петрiвно,  -  сказав  замiсть
вiдповiдi. - Ходiмо, я  вам  допоможу.  -  Вiн  узяв  валiзку,  вiдступив,
пропускаючи Косачiвну у двiр.
   Похмурий зимовий день догоряв. У кiмнатi, де лежав Мержинський, ткалися
рiдкi вечоровi сутiнки, але хворий не запалював свiтла. Так, у пiвтемрявi,
йому було легше. Свiтло нагадувало  про  життя,  а  вiн  ось  уже  пiвроку
вiдгороджений од нього чотирма стiнами, пiвроку не залиша? лiжка, не  зна?
нi дня нi ночi. Його iснуванням ? тепер муки. Життя i тлi? в ньому, певне,
для того, щоб завдавати ще бiльших страждань.
   Години  двi  тому  ввели  морфiй,  болi   нiби   притихли,   i   Сергiй
Костянтинович дрiмав. Вiн намагався заснути, однак  сон  пiшов  од  нього,
видно, назавше, лишивши  як  спогад  немiцне  забуття.  Воно  теж  тривало
недовго.  Сухий  надсадний   кашель,   пiдкравшись   зненацька,   пiдкинув
Мержинського i почав ним трясти, як пропасниця. Сергiй  хотiв  розстебнути
сорочку, щоб легше дихати, але пальцi тремтiли, не слухались, i вiн рвонув
комiр, оголивши липкi од млостi запалi груди. Та це мало допомогло.
   Вiн лежав непритомний, розбитий. Коло лiжка валялися подушка i  ковдра,
один кiнець простирадла звисав до пiдлоги.
   - Недавно був приступ, -  пояснив  Елiасберг.  Не  роздягаючись,  ледве
стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергiя, Лариса  наблизилась  до  лiжка.
Ступила крок i жахнулася: перед нею лежала не людина, не той  невгамовний,
житт?радiсний Сергiй Костянтинович, якого вона знала  ранiше,  а,  скорiш,
тiнь його. "Леле моя? - мало не зойкнула. - Що вiд нього лишилось?" Бачила
Мержинського кiлька мiсяцiв тому,  але  зараз  вiн  був  невпiзнанний:  ще
бiльше  висох,  пожовтiв,  загострилися  вилицi.  Запалi  очi   прикривали
зчорнiлi, мабуть од безсоння, повiки.
   Гуркнув  зачеплений  Елiасбергом  стiлець,   i   хворий   поворухнувся,
потрiсканими вустами прошепотiв:
   - Пи-и-ти-и...
   Лiкар пiдвiв йому голову, пiднiс до рота  склянку  з  водою.  Перш  нiж
Мержинський розцiпив зуби, кiлька краплин скотилися на шию.  Леся  бачила,
як вони тремтiли, зупинившись у заглибинi ключицi.
   Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився  перед
себе, потiм знову зiмкнув повiки.
   - Доброго дня, Сергiю, - обдала його шепотом. - Це я, Лариса.
   Мержинський напружив слух... У кiмнатi нiби хтось ?? Вiн розплющив очi.
Наче в туманi блищали перед ним очi. Але що це - сльози? Чи, може, то зорi
одбились? Хто на нього так пильно дивиться?.. Сергiй Костянтинович  провiв
рукою, мовби змахуючи з  обличчя  павутину,  -  зорi  не  гасли,  навпаки,
зробились яснiшi, ближчi, i йому захотiлося дотягтись до них. Проте сил не
вистачило, руки знесилено впали на груди.
   - Лежiть, Сергiю, - знов той же голос.  Але  тепер  Мержинський  пiзнав
його. То був ?? голос, Ларисин.
   - При?хали... - видавив одним подихом. - Спасибi...
   Вона тримала його жовту, нiби вилiплену з воску, руку  i  тремтiла  вiд
болю, що обпiкав ?й душу i мозок.
   - При?хала.
   - То це вже я гин... - кашель не дав йому докiнчити.
   - Що ви, друже? - щиро здивувалась Леся. - Ми ще з вами  по?демо...  От
потеплi?, i гайнемо кудись на пiвдень. - А самiй  хотiлося  крикнути,  щоб
небо почуло, гукнути, щоб  блискавицi  ударили,  розiгнали  цi  зловорожi?
хмари.
   - Зна?ш, Сергiю, - обiзвався Елiасберг,  -  я  все  ж  таки  думаю,  що
ускладнення в тебе тимчасове, результат, головним чином, погоди,
   Щось подiбне до усмiшки болiсно скривило Мержинському губи. Йому  стало
при?мно: отже, не тiльки вiн сам, а й iншi вiрять в його одужання.
   - Скорiш би поправитись, - мовив до Лесi. - Бо так...  буде  занадто...
клопоту в дорозi.
   "Боже мiй! Вiн повiрив!..  Вiн  не  розумiв,  що  його  вже  нi  в  яку
санаторiю не приймуть".
   А хворий, жадiбно  ловлячи  кожен  порух  Лесиних  очей,  рук,  говорив
безгучним, як шелест, голосом:
   - Треба тiльки... спитатися. Ви,  Ларисо  Петрiвно...  -  кашель  знову
перервав його мову.
   - Говори спокiйно, Сергiю, - втрутився лiкар i звернувся до гостi: -Вiн
зараз хвилю?ться, краще б пiзнiше.
   - Нi, нi, - заперечив  Мержинський,  -  я  зараз...  Напишiть,  Лесю...
напишiть у Швейцарiю... до того... як його?..
   - До Борецького? - пiдказала Лариса Петрiвна.
   - От-от...
   Вiн раптом замовк, очi його закотилися. Нi, це  були  не  тi  чистi,  з
ясним поглядом i зажурою очi, в якi вона так любила дивитися i  так  рiдко
дивилася. Леся миттю вiдвела Сергiеву руку, з жахом поглянула на лiкаря.
   - Не бiйтеся: звичайна знемога, - заспоко?в Елiасберг. - Останнiм часом
бува? часто... - Вiн узяв руку хворого, послухав пульс. - Робити нiчого не
треба. Можна натерти скронi нашатирним спиртом, але це його вже не  вряту?
- страшенне знесилення.
   Борис Михайлович засвiтив лампу, що висiла на стiнi, вiдчинив кватирку.
Леся тiльки тепер вiдчула, яке тут важке повiтря.
   - Та ви роздягайтеся, - запропонував лiкар. Вiн допомiг Ларисi Петрiвнi
зняти пальто i повiсив його на кiлочку бiля дверей.
   До кiмнати зайшов лiтнiй чоловiк. Лариса одразу пiзнала в  нiм  старого
Мержинського. Та ж висока, трохи згорблена постать, та ж хода.
   - До вас гостi, Костянтине Васильовичу, - вiдрекомендував Елiасберг.  -
Прошу знайомитись: панна Лариса Косач.
   - Мержинський, - сухо вiдповiв чоловiк, на ходу ткнувши Ларисi руку.  -
Що з Сергi?м?
   - Зомлiв... Не чiпайте його будь ласка, вiн сам опритомнi?.
   - А  я  в  аптеку  ходив,  -  нiби  виправдовуючись,  сказав  Костянтин
Васильович. - Важко одному.
   - Тепер будемо вдвох, - мовила Леся.
   - Ви хiба... не про?здом? Сергiй писав, що ви одвiду-вали його  восени,
як ?хали з Петербурга.
   - Нi, не про?здом.
   Костянтин Васильович не виявив нi схвалення, нi осуду. Сидiв,  звiсивши
втомлено голову.
   - Я мушу йти, - порушив мовчанку лiкар. - Навiдаюсь  завтра.  А  де  ви
дума?те зупинитися, Ларисо Петрiвно? Тут чи, може...
   Лише тепер Леся згадала про нiчлiг.
   - Чого ж, можна й тут, - зласкавiв старий.
   - Спасибi. Проте,  гадаю,  менi  буде  зручнiше  найняти  кiмнату  десь
поблизу.
   - Як зна?те.
   Того ж вечора Лариса Петрiвна поселилася в  сусiднiм  -  через  двiр  -
будинку на Михайлiвськiй вулицi.

   II
   Малюючи дочцi ймовiрнi й неймовiрнi бiди, якi, на ??  думку,  неодмiнно
стануться пiсля, а то й пiд час  перебування  в  Мiнську,  Ольга  Петрiвна
розраховувала,  що  Леся,  переконавшись  у   приреченостi   Мержинського,
повернеться додому. Вона, чи то забуваючи, чи з якихось  iнших  мiркувань,
не сповiщала Ларисi останнiх ки?вських новин - вiдбувалась головним  чином
дрiбними порадами.
   Звичайно, ?й, матерi, було важко. Сiм'я немала, вимага? уваги.  Кожного
треба  забезпечити.  А  Колодяжне,  це,  по  сутi,  ?дине  джерело   ?хнiх
прибуткiв, з року в рiк хирiло.
   Та яких би там зусиль не коштувало Косачам  пiдтримання  хоч  видимостi
благополуччя, ?хня родина не була останньою, вважалася зразком чемностi та
гостинностi,  вогнищем,  до  якого  тягнулися  всi,   кому   дорогi   були
нацiональнi традицi?. Петро Антонович, а надто Ольга Петрiвна це  знали  i
не без гордощiв пiдкреслювали свою виняткову любов до всього укра?нського.
Властиво, таких родин-острiвцiв серед малого й великого  панства  у  Ки?вi
було кiлька. До них належали  також  Лисенки  i  Старицькi.  Вони  всiляко
пiдтримували i оберiгали  давнi  народнi  звича?,  чим  нерiдко  викликали
нарiкання, а то й прямi погрози  новоспечено?  мiщансько?  знатi.  Петровi
Антоновичу досi не забули його колишнього вiльнодумства, досi ганяли  його
по перифе-рiях, хоч це, одверто кажучи, не  дуже-то  засмучувало  старого.
Вiн давно вже примирився з сво?ю суворою долею, не нарiкав  на  не?  i  не
благав чогось. Iнколи,  правда,  спогадувалися,  ятрили  душу  студентськi
лiта^, але ненадовго. Згадки танули, як нетривкий березневий снiжок. Косач
розумiв, що кращi його роки  давним-давно  одгримiли.  Залишалось  одне  -
змиритися,  а  Ольга  Петрiвна  нiяк  не  могла  з  цим  погодитись.  Вона
спереча?ться, над усiм ставить власний контроль. От хоч би оця  iсторiя  з
Лесею. Як на його, батькiвське, розумiння, то чим Сергiй Костянтинович  не
пара  Лесi?  Хворий?  Та  хiба  ж  це   гандж?   Тут   iнше:   Мержинський
соцiал-демократ, неблагонадiйний, з ним навряд чи знайдеш справжн? родинне
щастя... А воно ж i Леся йде тими стежками. I як би хто не старався  збити
?? - марна затiя. Та й навiщо втручатися в ?хнi справи? Окрiм  завади,  те
нiчого не дасть.
   Цих  сво?х  заперечень  Косач,  однак,  не  висловлював.   Його   часта
вiдсутнiсть в  родинi  не  давала  йому  морального  права  переiнакшувати
настанови й поради дружини. В сiм'? так уже повелося, що займалася  дiтьми
бiльше Ольга Петрiвна. Можна собi уявити, скiльки це забирало в не? i сил,
i часу! Як не ?- шестеро, чотири дочки! I коли про менших, Оксану i  Дору,
ще можна було якось помовчати, то Лiлине майбутн? ставало на порядок дня.
   Лiля збиралася замiж. Навчання в Петербурзi на Вищих  жiночих  медичних
курсах  закiнчувалось,  i  дiвчина  серйозно   замислювалася   над   сво?ю
будучнiстю. Ще  в  Ки?вi  вона  потоваришувала  з  студентом  унiверситету
Михайлом Кривинюком i всi цi роки, особливо вiдколи Михайла  за  участь  у
заворушеннях було вислано до Астраханського краю, жила думками про  нього.
Недавно Кривинюк повернувся. Неволя зробила його ще чутливiшим  до  людей.
Михайло став другом, якщо не сказати  улюбленцем  Косачiв.  Безкорисливий,
завжди готовий допомогти, вiн швидко завоював симпатi? не лише  Косачiвен,
а й само? Ольги Петрiвни. Але й тут не  обiйшлося  без  вагань.  Схвалюючи
Лiлин  вибiр  у  цiлому,  мати  не  забувала,  що  Кривинюк  -  людина   з
незакiнченою освiтою, без надiйного фаху, ще й з полiтичних.  А  на  таких
тепер дивляться косо, службу для них пiдшукати не так  i  легко.  "Йому  б
самому ще повчитися десь за кордоном", -  наголошувала  Ольга  Петрiвна  в
сво?х листах до молодшо?.
   Збита з власно? думки, Лiля  почала  занадто  над  цим  розмiрковувати,
всiляко уникати вирiшально? розмови.  Кривинюк  розцiнював  це  по-сво?му.
Йому здавалося, що Лiля охолола до нього, що кiлька рокiв розлуки вбили ??
колишнi почуття, залишивши, можливо, одну тiльки жалiсть.
   Косачiвну таке непевне становище теж гнiтило. Iнколи вона навiть ловила
себе на думцi, що Кривинюк справдi став ?й нiби  чужiшим,  просто  другом,
але не коханим; що нiчого в ньому нема особливого  -  звичайна  людина,  i
все. В Петербурзi чи й у Ки?вi можна знайти пару куди  кращу.  До  того  ж
вони одне одному не присягалися... Але тут же Лiлi пригадувалася ?? нiким,
окрiм власного серця, не чута обiтниця, яку дала в день арешту  Михайла  i
якою вже тодi зобов'язала себе жити заради нього. В  такi  хвилини,  а  ?х
завжди  набиралося  бiльше,  суджений  поставав  перед   нею   в   iншому,
благородному свiтлi. Забувалася  деяка  розбiжнiсть  у  поглядах  Михайла,
часом  не  виправдана,  як  здавалося  дiвчинi,   стриманiсть.   Надто   ж
похвальними були Лесинi  думки  про  Михайла.  Лариса  вже  давно  назвала
Кривинюка сво?м братом i радила сестрi  виходити  за  нього  без  вагання.
Мовляв, з часом усе перемелеться, забудеться, i Михайло зможе або вчитися,
або працювати.
   А втiм, усi розумiли, що це не так просто.  Перша  ж  Михайлова  спроба
повернутися до унiверситету закiнчилась невдало. Ректор вiдмовив  ще  й  -
мало того! - пообiцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть?
   Така суворiсть у ставленнi  до  Кривинюка  пояснювалася  тим,  що  його
провина i пов'язана з нею iсторiя не були  рядовими,  буденними.  Про  них
пам'ятали. I не тiльки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало
жандармiв, щоб  вислiджувати  i  виловлювати  всiх  ненадiйних,  над  силу
старався навести в мiстi хоч видимiсть ладу i спокою. Спецiально виданим з
його iнiцiативи та?мним наказом рекомендувалося запiдозрених у  належностi
до соцiал-демократичних та всiх iнших нелегальних  органiзацiй  робiтникiв
(чиновникiв i студентiв) всiляко звiльняти, очищати вiд них пiдпривмства i
навчальнi заклади.
   Крiм того, у ректора були й iншi побоювання, про якi  вiн  поки  що  не
доповiдав по iнстанцi?. Пiсля деякого затишшя в унiверситетi знов почалися
невдоволення. Цього разу причиною ?х стали лекцi?  професора  Ей-хельмана.
Недалекий у теоретичних  знаннях,  Ейхельман  був  таким  же  обмеженим  у
поглядах на живу дiйснiсть. Незважаючи на соцiальнi подi?, що  вiдбувалися
в свiтi i хвилювали громадську думку, вiн уперто стояв  на  старих,  давно
пiдгнилих  позицiях.  Найбiльш  прогресивна  частина  студентiв   спочатку
провокувала професора рiзними "небажаними" запитаннями, вважаючи,  що  вiн
зробить з того певнi висновки, потiм його попередили - анонiмкою, а це вже
доходить  до  бiльшого.  Намагання  умовити,  залякати   неслухняних   лиш
пiдсилювало реакцiю. Перед ректором стояла дилема: або  ж  не  зважати  на
вимоги студентiв, i тодi можуть виникнути новi заворушення, або  звiльнити
професора. Останн?, звичайно, не завдало б науцi нiяко? шкоди - таких,  як
Ейхельман, сотнi, але ж... досить один раз пiддатися, як дiйде черга й  до
нього, ректора.
   Пiсля певних консультацiй було вирiшено  найактивнiших  пiдбурювачiв  з
унiверситету звiльнити. Про поновлення Кривинюка, зрозумiло, не могло бути
й мови. Йому залишалось одне: ?хати за кордон i там здобувати собi  шматок
хлiба.
   Такими - дрiбними й великими, сiмейними i загальними -  турботами  жили
Косачi. Було i смутку i радощiв. Бiльше, звичайно, смутку.
   "Що вдi?ш? - час од часу примовляв Петро  Антонович.  -  Нинi  всi  так
живуть". Останнiми роками  вiн  якось  збайдужiв.  Косач  розумiв,  що  це
старiсть, можливо, результат невилiковно? сердечно?  слабостi.  ?дине,  що
його ще хвилювало, - це дiти. ?хня доля. Найперше ж - Лосина. Вiдтодi,  як
дочка заслабла, Петро Антонович думав про не? з тривогою, нiколи нi в чому
не вiдмовляв, не перечив.  Саме  тому  не  пiдтримував  вiн  i  дружининих
наполягань на поверненнi дочки з Мiнська. Натомiсть запропонував:  "Комусь
треба до не? по?хати".

   III
   Днi пiшли один одного безвiдраднiшi. Лариса Петрiвна, хоч i  готувалася
до цього, знала, що бiля хворого  буде  нелегко,  такого  не  сподiвалася.
Мержинський без сторонньо? допомоги не мiг уже нi  пiдвестися,  нi  навiть
попо?сти - до всього потрiбнi  були  чи?сь  руки,  чиясь  постiйна  увага.
Щоправда, ?й нiчого втомливого  робити  не  доводилося,  вона  -  раз  уже
при?хала - просто була при тому присутня.
   Легко  сказати  -  присутня.  Дивитись,  як  найдорожча   тобi   людина
борса?ться в пазурах смертi, i не мати змоги нiчим ?й зарадити, -  яку  ще
можна придумати пекельнiшу кару? I то не годину, не двi - по кiльканадцять
щодня, з ранку до вечора. Та якби ?? воля, якби можливо -  свого  здоров'я
вточила б хоч теж ним не  багата,  небо  прихилила  б,  -  тiльки  одужуй,
Сергiю, живи...
   Та чим зарадиш йому? Сподiватись хiба що на диво... Але див  не  бува?.
Мрi? часто приносять розчарування, добрi намiри - гiрш  наслiдки.  Скiльки
витрачено сил, скiльки нервiв, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю
прогляда? крiзь Сергi?вi очi.
   При?здила тьотя Еля з Риги. "Тут, Лесю,  робити  вже  нiчого".  Надпила
трохи з ?? чашi терпiння i  по?хала.  Справдi-бо:  мертвого  з  могили  не
вернеш. А вiн, Сергiй, уже... Доле! Якi жахливi слова ? на свiтi!
   Був полудень. Крiзь вiдчинену кватирку було чути, як за вiкном капотить
з даху вода. Пiд стiною, мабуть, стояв таз, i  краплини  iнколи  падали  з
приглушеним дзвяканням. Сергiй Костянтинович прислухався  до  незвичайного
серед зими передзвону, i якась майже дитяча радiсть виповняла його змучену
душу. Сьогоднi вiн почував себе  краще:  спала  гарячка,  майже  нормальна
температура. Щоправда, полегшало  йому  пiсля  посилених  старань  Лесi  i
лiкаря, але хiба в цьому рiч? Головне - вiн одужу?. Коли отак пiде й далi,
то на весну вони справдi зможуть вирушити в якусь санаторiю.
   Створена власною уявою перспектива до того  захопила  Мержинського,  що
вiн не витримав, нетерпляче заворушився.
   - Вам щось болить, Сергiю? - обiзвалася Лариса Петрiвна. Вона  облишила
писання, пiдiйшла. - Чи, може,  незручно?  -  ?й  i  справдi  здалося,  що
подушки лежать пiд ним надто високо, i обережно взялася ?х поправляти.
   - Спасибi, - ворухнув губами Сергiй. Вiн узяв i поцiлував  ??  руку.  -
Менi... добре, Лесю. Ви по?дете... зi мною... до Швейцарi??
   Лариса Петрiвна пiдсунула стiлець, сiла. Вона ро зумiла його. Колись  i
сама, лежачи отак нерухомо, в гiпсовому полонi, думками витала по горах та
долинах, мандрувала казковими свiтами.
   - Звичайно, мiй друже. Мержинський заплющив очi.
   - Весна в горах красива. Менi й досi пам'ята?ться маленька  Владая.  Ми
жили там, як одвiдували дядька Михайла. - Леся  примовкла,  i  в  цю  мить
перед нею в усiх барвах постало те невеличке село бiля Софi?.
   - Говорiть... говорiть... I
   - Смiшно, - мрiйно вела далi, - воно чомусь здавалося менi  Парнасом...
Щоранку ми ходили по квiти. Потiм купалися...
   - Ми теж... пiдемо