стiл  вазу,
повну запашних червонобоких яблук. - ?ж, тато передав.
   - Нi, краще давай поприбира?мо. Особливого нiкого не буде, а все ж...
   - А неособливий хто ж? ?хнi погляди зiйшлися.
   - Ти ж i лисиця, Лесю. Зна?ш напевно, а допиту?шся.
   - Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити - не треба. Пiду скажу  малим,  щоб
не дуже галасували, - Леся вийшла в  сусiдню  кiмнату,  де,  скориставшись
вiдсутнiстю старших, дiвчата зняли справжнiй рейвах.
   У коридорi теленькнув дзвоник, i Михайло поспiшив вiдчинити.
   Прийшов Зюма.
   - Отже, я перший? - звернувся вiн до Михайла.
   - Проходь, проходь. I сiдай отут, - Михайло показав на стiлець.  -  На,
дивись поки що, - подав журнал.
   Гiсть одразу ж заглибився в читання.
   Трохи  чудний  вiн,  цей  Зюма,  але  розумний,  товариський.  Це   всi
визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважностi. За
цю рису ще на першому курсi хлопця прозвали  ."Професором  медицини",  хоч
сам вiн про медицину нiколи й не мрiяв, бiльше  захоплювався  лiтературою.
Серед iнших Зюма вирiзнявся чорною, мов смоляною, чуприною.  Вiн  постiйно
закидав на потилицю непокiрнi пасма волосся, поправляв окуляри, якi раз  у
раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа - батьковi.
   Жодно? хвилини Зюма не тратив марно. I коли вже брався за щось,  чимось
захоплювався, то вiддавався йому до кiнця.
   Ось i тепер вiн настiльки вняпився  в  журнал,  що  не  почув  Лесиного
вiтання. Михайло пiдiйшов, злегка взяв товариша за  плечi.  Той  одiрвався
вiд читання i, уздрiвши дiвчину, знiяковiло, обережно потиснув простягнуту
руку.
   - Зюма, - вiдрекомендувався i почервонiв.
   - А менi про вас Михайло розповiдав, -  мовила,  аби  вивести  гостя  з
нiяковостi, Леся. Та Зюма знiтився ще бiльше.
   - Що ж вiн мiг про мене розповiдати?
   - Про ваше захоплення лiтературою. Хiба цього замало?  -  Вона  приязно
всмiхнулася,  вiдкривши  разочки  бiлих  зубiв,  i  ця  усмiшка  розтопила
хлопцеву сором'язливiсть.
   - Тодi i я про вас знаю. Вашi поезi?, скажу по щиростi,  захоплюють  не
тiльки мене одного. Я ще знаю прихильникiв вашого таланту.
   В коридорi знову задзвонили, i почата розмова урвалася.
   Цього разу прийшли дво? -  Шура  i  високий,  зодягнутий  в  тужурку  з
офiцерського ясно-сiрого сукна  юнак.  Вiн  артистично  вклонився,  провiв
рукою по гладко зачесаному волоссю, нiби переконуючись, чи на мiсцi воно i
чи нiхто не порушив звично?, з рiвненьким продiлом зачiски.  Леся  глянула
на нього, i вiдчуття чогось непри?много охопило  ??,  але  вона  сво?часно
приховала те вiд стороннього ока: рiзна бува? в людини зовнiшнiсть, по нiй
не можна судити.
   А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:
   - Прошу, студент юрфаку  Максим  Славинський.  Гiсть  знову  вклонився,
якось роблено усмiхнувся, вiд чого його моднi куценькi  вусики  розтяглися
на тонкiй губi i зробилися ще вужчими.
   - Тож я й думаю, - зрадiв Михайло. - Обличчя знайоме, а де стрiчав - не
пригадую.
   -  То,  прошу  пана,  певне,  десь-таки  в  унiверситетi,  -   вiдповiв
Славинський.
   - Еге ж.
   Лесину руку Максим тримав надто довго, навiть поцiлував. Вiн  шкодував,
що не мав нагоди ранiше познайомитися, бо ж i сам пише - хе-хе -  ль?ричнi
поезi?. Саме так, Лесi не здалося, вiн так i сказав: "ль?ричнi". I  потiм,
називаючи ?? iм'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.
   Пiдiйшла Шура, i  пан  Максим,  вибачившись,  при?днався  до  чоловiчо?
компанi?.
   - Як тобi, Шуро, не соромно, - звернулася до подруги Леся, - зна?ш,  що
лежу, i хоч би раз навiдалась.
   - Даруй, сестро, але  сама  цими  днями  застудилася...  Та  й  клопоти
рiзнi... Мала замовлення вiд одного журналу  на  оповiдання  з  сiльського
життя.
   - Про мiсто ти, зда?ться, не пишеш зовсiм?  Шура  крутнула  головою,  i
кiлька пасем ?? коротко
   пiдстриженого волосся впало на очi. Дiвчина звично
   одкинула ?х назад.
   - Не люблю мiста. - Вона дiстала з невеличко? шкiряно? сумки портсигар,
вiдкрила його. - Мiсто псу? людину, вбива? в нiй усе найкраще, що вона ма?
вiд природи. - Шура  витягнула  цигарку  i,  поспитавши  в  Лесi  дозволу,
запалила. - Та й ти нiчого про нього доброго не сказала.
   - Так. Живемо в мiстi, захоплю?мося ним, а от писати не пишемо.
   - Ну, це не така вже велика бiда,  колись  виправимось.  Кого  чека?мо,
Мих? - звернулася Шура до Михайла.
   Не було одного - Нестора Гамбарашвiлi. Вiн мешкав у  цьому  ж  будинку,
наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало лiжко  i  плетена  з  лози
етажерка.  Нестор  був  двома  курсами  старший  за   Михайла,   проте   в
унiверситетi його знали майже всi, вiн приваблював простотою i  вiдданiстю
дружбi.  З  Косачами  Гамбарашвiлi  подружив  одразу,   як   тiльки   вони
зустрiлися, i одразу ж  захопив  ?х  багатим  знанням  пiсенно?  творчостi
грузинiв, ?хнiх самобутнiх легенд та переказiв. Нерiдко Нестор весь  вечiр
був у центрi уваги, його з задоволенням слухали  не  тiльки  Косачi,  а  й
Лисенки та Старицькi, якi мало не щодня одвiдували  Ольгу  Петрiвну  i  ??
чад.
   Батьки Гамбарашвiлi не дуже пiдтримували сина, бо  жили  скромно,  тому
лiтнi вакацi? Нестор використовував для пiдробiткiв, жив ощадливо,  багато
в чому собi вiдмовляючи. Всi це бачили, знали, а оскiльки таких, як вiн, в
унiверситетi було чимало, то й вирiшили органiзувати збирання  коштiв  для
допомоги.
   Нестор  запiзнився.  Навiть  Зюма,  який  вiдзначався  терпеливiстю   i
споко?м, буркнув щось невдоволено.
   - Друзi, - звернувся Гамбарашвiлi, -  бiля  унiверситету  демонстрацiя.
Там багато студентiв, у примiщення нiкого не пускають.
   - Якi пропозицi?? - спитав Михайло.
   Всi притихли: справдi, як у такому разi дiяти?
   - Там вирiшили, - вiв далi Нестор, - коли не дозволяють провести  вечiр
- вимастити ректору дьогтем дверi.
   Присутнi переглянулися.
   - Це вже занадто, панове, - Славинський скривився i поправив  модне,  з
синiми скельцями пенсне, яке носив скорiш для фасону, нiж з  необхiдностi.
- Я розумiю... Але перед нами храм науки. - Вiн покрутив головою,  зморщив
носа, наче йому вдарив у нiс той запах дьогтю. - Соромно, панове, - додав.
   - А ми й не знали, що серед нас ? такi легкодухi, - з погано прихованою
iронi?ю сказав Зюма. - Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував пiти
до ректора, впасти на колiна й слiзно просити вибачення.
   - Ти m`offence, mais  qu`importe!  -  Славинський  пiдвiвся,  обсмикнув
тужурку. - Невже Зюма претенду? на незаперечнiсть сво?х доказiв?
   - Я  ще  нiчого  не  доводив,  -  заперечив  Зюма.  -  Пропоную:  думку
Славинського не брати до уваги.
   Мовчанка скiнчилася. Кожен хотiв висловитися, та Михайло  враз  обiрвав
розмови:
   - От що! Розбалакувати  тут  особливо  нiчого.  Пан  Максим  висловився
просто необдумано. Моя пропозицiя: iти до унiверситету, дiяти гуртом.
   - Заперечень нема, - пiдтримала його Шура. Леся мовчки  кивнула.  В  ??
очах блукала зажура. "Зараз устануть всi, пiдуть  туди,  де  вже  точиться
хоча й невелика, все ж боротьба, - думала. - А я? Знову  жди,  виглядай  у
вiкно, поки прибiжить хтось i п'яте через десяте розповiсть..."
   А друзi вже одягалися.  Не  поспiшав  тiльки  Славинський.  Вiн  поволi
пiдвiвся, надiв кашкета, непомiтно для iнших  крутнувся  перед  дзеркалом.
Прощаючись, знову поцiлував Лесину руку, кокетливо усмiхнувся  i  задкуючи
вийшов.
   - Що за один? - спитала Леся в Шури. - Де ти з ним запiзналася?
   - Хлопець вiн порядний, живе в Липках, у графинi Трубецько?. Доводиться
?й рiднею. Та це, бач, не заважа? йому  знатися  з  нами  i  навiть  брати
участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось ?, але  нам  вигiдно
мати з таким зв'язок.
   - Гляди-но, Шуро.
   - Не турбуйся. Ну, я пiшла. Бувай...
   - Щасти вам, - провела подругу до порога. - Дивися ж за Михайлом.
   Шура процокотiла каблучками по схiдцях,  внизу  лунко  грюкнули  дверi,
Леся, засмучена, повернулася до кiмнати. Тут усе  ще  стояв  запах  модних
парфумiв  Славинського,  змiшаний  з  цигарковим  димом.  Леся   вiдчинила
кватирку. Вона з задоволенням вiдчула, що товариство добре на не?  вплива?
i що варто частiше отак  збиратися,  бо  стiльки  всюди  вiдбува?ться  тих
подiй, що сама за всiм не встигнеш стежити. А з ??  здоров'ям  i  поготiв.
Незабаром повернулася Ольга Петрiвна.
   - То там i Михайло! - здивувалася, коли Леся розповiла  ?й.  Вона  йшла
повз унiверситет, бачила розгнiваних студентiв,  але  не  звернула  на  це
особливо? уваги. - Що вiн собi дума??  -  хвилювалася.  -  Накликати  гнiв
начальства або пiдозру полiцi? простiше простого. А потiм? Що буде  потiм?
Звiльнення з унiверситету, а може,  й  арешт...  Чи  довго  в  цi  жахливi
часи?..
   - Та не турбуйся, мамочко, - заспокоювала  Леся.  -  Нiчого  з  ним  не
станеться.
   - Як я потiм стрiчатимусь з людьми? - не вгамовувалась Ольга Петрiвна.
   - Менi зда?ться, що ти перебiльшу?ш. Адже, зрештою,  Михайло  не  пiшов
грабувати.
   - Завжди ти його захища?ш, а не зна?ш, чим це може скiнчитися.
   Леся помовчала хвилину, затим вiдповiла:
   - Рiч у тiм, мамо, що ти не розумi?ш Михадлових  захоплень.  Або  ж  не
хочеш ?х визнавати. - Леся зняла  з  вiшалки  легеньке  осiнн?  пальтечко,
поспiхом накинула його на плечi. - Я теж туди. Удвох нам буде  безпечнiше.
- I вже м'якше од порога додала: -Не думай тiльки про  нас  зле,  мамочко.
Ось пiду й приведу твого неслухнянця.
   - Тобi не можна виходити. - Ольга Петрiвна з докором глянула на дочку.
   - Надворi не холодно. Я хутко.
   Вечорiло. Ботанiчний сад, де Леся любила вiдпочивати в  затiнку  в'язiв
та каштанiв, потемнiв.
   Швидко, наскiльки дозволяла ?й хвора нога, Леся вийшла на Володимирську
вулицю i, помiтивши бiля  парадного  входу  в  унiверситет  групу  молодi,
прискорила крок.
   На схiдцях стояли кiлька жандармiв. Вони  вправно  орудували  кулаками,
розштовхуючи та вiдкидаючи тих, що проривалися до дверей.
   Ле?ю побачили здалеку. Iз гурту назустрiч ?й вибiгла Шура.
   - Чому ти тут? - запитала стурбовано. - Щось сталося?
   - Нi. А що тут у вас?
   Пiдiйшли Михайло i Славинський.  Пан  Максим  був  на  диво  збуджений,
зовсiм не схожий на того, яким бачила його Леся годину-двi  тому.  Зачiска
розкуйовджена, кiлька пасем довгого, намащеного  рициновою  олi?ю  волосся
кумедно стирчало з-пiд кашкета.
   - Що ж далi? - поцiкавилась Леся. - По-мо?му, зараз варто розiйтися.
   - Як? - не розумiючи, глянув на сестру Михайло.
   -  Удати,  що  ми  розiйшлися,  -  спокiйно  пояснила,  -  а  коли  все
втихомириться, пробратися в примiщення з чорного ходу.
   -  Ай  справдi!  Леся  ма?  рацiю!  -  пiдтримала  Шура.  -  Бо  iнакше
нiчогiсiнько не доб'?мося. Викличуть ще один загiн жандармiв.
   - Гаразд, - погодився i Михайло. - Треба порадитися  з  товаришами.  Ви
тут зачекайте. - Вiн наблизився до  гурту,  вiдкликав  Зюму,  Нестора,  ще
кiлькох юнакiв i вони запально почали один одному щось доводити,  зиркаючи
в той бiк, де стояла Леся.
   Через деякий час молодь почала  розходитися.  Жандарми,  схрестивши  на
грудях руки, переможно посмiхалися.
   - Учинили так, як ти радиш, - сказав Михайло. - Але як тепер пройти?
   Вони завернули за рiг Володимирсько?, потiм, нiби прогулюючись, у сад.
   - Ось вам хiд. Уже темно, нiхто вас тут не помiтить. А там самi зна?те,
що робити.
   Леся i Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до
найменшого шерхоту за високим парканом.  Але  нiщо  не  порушувало  спокою
цього затишного куточка. Тiльки пошелестував вiтер в осiнньому листi та на
стрiмких осокоринах галасливо вмощувались на нiчлiг галки.
   А хлопцiв не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися бiля
входу  до  саду.  Та  коли  терпець  ?м,  здавалося,  увiрвався,  почулися
приглушенi голоси, i юнаки один за одним перемахнули через паркан.
   ...Другого дня в  унiверситетi  ко?лось  щось  неймовiрне:  заняття  на
багатьох факультетах було зiрвано, студенти  групами  снували  коридорами;
викладачi хоч би й хотiли поскаржитись, так нiкому:  ректор,  довiдавшись,
що дверi його кабiнету вимащенi дьогтем, раптово захворiв.
   Порядкували жандарми. Сам шеф - генерал Новицький -  завiтав  на  мiсце
подi?  i,  ходили  чутки,  досить  рiзко  висловився  про  унiверситетське
начальство. З наказу Новицького одразу  ж  почалося  слiдство:  в  кiлькох
кабiнетах засiли слiдчi i почали викликати на допит. Це ще бiльше вплинуло
на студентiв: аби  уникнути  непри?мно?  зустрiчi,  багато  взагалi  пiшли
додому. Як не билися "охоронцi" порядку, дiзнатися прiзвищ смiливцiв ?м не
вдалося.  Однi  справдi  ?х  не  знали,  а  тi,  хто  й  догадувався,   не
наважувалися накликати на себе гнiв товаришiв, твердили, що  були  на  той
час  удома,  в  театрi  або  ж  просто  -  i  це  вони  можуть  довести  -
прогулювалися на Володимирськiй.
   Досвiдчений у таких справах Новицький  наказав  припинити  слiдство  до
слушного часу.
   - Почека?мо, нiщо з нiчого  не  виникало  i  безслiдно  не  зникало,  -
спокiйно мовив вiн. - Час сво? покаже.

   III
   З Колодяжного надiйшов лист,  у  якому  Петро  Антонович  скаржився  на
здоров'я, на те, що всi його покинули. Леся взагалi близько брала до серця
будь-чию скаргу, тим паче вразили ?? батьковi слова.
   - Бiдний татусь. Чи не по?хати нам до нього? - питалася матерi.
   - Мабуть, доведеться.
   - А чому - мабуть? - Лесю аж образив надто спокiйний,  як  ?й  здалося,
материн тон. - ?хати - i все!
   - Коли ти вже так наполяга?ш, по?демо, - погодилася Ольга Петрiвна.
   Недовгi збори, кiльканадцять годин дороги, i ось вiн  -  завжди  людний
ковельський вокзал.
   - Татусю, - першою кинулась Леся до батька. - Як ти змiнився, тату!
   А Петро Антонович  справдi  змарнiв,  якось  нiби  поменшав,  ще  дужче
посивiв.
   - Служба, дочко...
   Вона розумi?. Все розумi?. I од чого ота сивина, ота постiйна втома  на
батьковому обличчi. Нелегко йому, бiдному, ой як нелегко! Сама вона,  самi
?? по?здки чого вартi!
   - Та  ти  не  журися,  Лесю,  -  веселiше  заговорив  Петро  Антонович,
помiтивши доччин смуток. - Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
   Петро Антонович замовк.
   Кароль теж був цього разу не  в  гуморi,  мовчки  пiдганяв  коней,  щоб
швидше встигнути додому, бо вже воно й сутенiть почина?.
   - От i Кароль наш зажурився, - мовив зрештою Петро Антонович. -  А  вже
веселiшо? од нього людини треба пошукати. Життя сво? бере.
   - А що з вами, Каролю? - запитала Ольга Пет рiвна.
   - Ет! - махнув той рукою i ще дужче погнав коней.
   -  Брат  його  до  Сибiру  збира?ться,  на  поселення,  -  мовив  Петро
Антонович.
   - Куди саме?
   - А туди, де обiцяють землi кожному без мiри.
   - Щось вельми щедро.
   - Iншого виходу, Ольго Петрiвно, нема?, - обiзвався Кароль, - хоч тутки
гинь, хоч що хоч. А чоловiк же собi не ворог. Не було б у нього надiй,  то
й життя, мабуть, нiчого не було б варте.
   - I багато збираються ?хати? - знову спитала Ольга Петрiвна.
   - Та поки що одиницi. Ждуть, що вони напишуть звiдтiля, а тодi, мовляв,
буде видно.
   Такими нерадiсними новинами зустрiчало Лесю  Ко-лодяжне.  Восени,  коли
вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очi убогiсть, а  тепер  -
мовби нiчого iншого, крiм злиднiв, тут i нема?. У  дворi,  де  колись,  за
першого ?хнього при?зду, привiтався до них старий полiщук, було  безлюдно.
Пiд плотом лежав брудний, нiби догнивав,  останнiй  снiг.  Не  видно  було
навiть дiтвори... Од того  безлюддя,  од  тi??  тишi  робилось  моторошно.
Тiльки бiля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахмiття дитинча. Леся
довго придивлялась до дiвчинки, нiяк не могла ?? пiзнати.
   - Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, - пiдказала ?й мати.
   Справдi, але яке ж воно блiде, аж свiтиться.
   - А де ж Варка? - Леся зiскочила з вiзка, подала Яринцi гостинця  i  не
могла дочекатися, поки дiвчинка збереться з думками та вiдповiсть.
   - Слаба лежить, - зрештою обiзвалася та.
   - А що з нею?
   Дiвчинка подивилася з-пiд насуплених брiв на Лесю, перевела  погляд  на
гостинчик, що його крутила в руцi, не наважуючись ?сти, i вже потiм,  нiби
переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилю? панночку, мовила:
   - Або я знаю. Живiт, каже, болить. Мати ?й i цитварне насiння давали, i
чорницi...
   - Ну, гаразд, - заспоко?лась i заспiшила  додому  Леся,  бо  вiзок  вже
давно був у дворi. - На тобi ще гостинцiв, даси Варцi i скажеш,  що  я  до
не? прийду.
   Дiвчинка слухала, не рухаючись  iз  мiсця.  Та  як  тiльки  Леся  трохи
вiдiйшла, прожогом кинулась у двiр.
   ...От  i  домiвка.  Господи,  як  тут  звично,  затишно.  Скiльки   вже
?здила-пере?здила та перебачила всього, а кращого мiсця не видiла. Бо таки
й нема кращого. Хоч i  не  забрукованi  тут  вулицi,  не  побачиш  увечерi
лiхтарiв, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти  яко?
не встояти.
   Леся поклала  книжку,  пiдкрутила  лампу,  що  почала  була  пригасати.
Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув i батько.
   Леся встала, вiдчинила кватирку,  i  нiч  свiжим  струменем  дихнула  в
обличчя. Яка вона при?мна, ця весняна прохолода! Пити б  ??,  настояну  на
пiвденних  вiтрах,  на  весняних  вiдталинах,   на   сумному   журавлиному
курликаннi, пити до сп'янiння...
   Ой чи так красно в якiй кра?нi,
   Як тут, на нашiй рiднiй Волинi.
   Звiдки це? Ага, то ж ?? власне, написане кiлька  рокiв  тому.  Так-так.
Тодi вона, правда, пiзнiше, теж повернулась  iз  Ки?ва.  Саме  розвивались
садки.
   ...Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов дiточок маленьких  мати,  Вiтрець
весняний тихенько дише" Немов дiток тих  до  сну  колише-Згадувала  власнi
рядки, i вони здавалися ?й якимись чужими,  далекими  од  ??  сьогоднiшнiх
почуттiв.  Справ-дi-бо,  де  тi  бiленькi  хати?  Чи  й  були   вони   тут
коли-небудь? Чи то не витвiр ?? бурхливо?  фантазi?,  потро?но?  безмежною
любов'ю до цього краю?
   Прислухалась: нi пiсень,  нi  спiвiв...  Тiльки  пугач  вiщував  комусь
смуток та собака жалiбно скавчав на  другiм  кiнцi  села.  А  поза  тим  -
глушина, туга i туга... Навiть гай,  що  чорнiв  удалинi,  -  Леся  бiльше
вгадува ла його, нiж бачила, - навiть вiн здавався нiмим.
   Тож чи  про  бiленькi  хатки  ма?  вона  спiвати?  Нi!  Слова  палкого,
огнистого слова шукатиме, щоб розтопити  цей  лiд,  збудити  цю  домовину,
незрозумiле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь
свiт, спрямувала б сво? громи на глибокi темницi, де за кованими  замками,
за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, i хай
тодi ясна-голосна розляглася б у рiдному кра? пiсня, хай квiтла б у  ньому
нова весна-Леся взяла олiвець i на зворотi конверта, що лежав на  столику,
поспiшно записала кiлька рядкiв, подумала i додала:
   Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б, та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!..
   Закiнчивши писати, довго переглядала папери, листи, нiби  вишукувала  в
них того палкого, огнистого слова.
   Варка справдi заслабла. Коли  Леся  другого  дня  зайшла  одвiдати  ??,
дiвчина лежала на полу, закутана в якесь лахмiття - чи то драний кожух, чи
просто витерту до дiрок шкуру. В хатi було  важке  повiтря.  Косачiвна  аж
похитнулась - так сильно вдарив ?й у нiс той сморiд.
   - Заходьте, заходьте, панночко, - приязно  запрошувала  Федоська.  Вона
висмикнула з-пiд фартуха ганчiрку, змахнула на лавi коло столу. -  Сiдайте
отутечки... Варка вчора хотiла пiти, та я розра?ла. Куди ?й? Ледь на ногах
сто?ть - так вимучила ?? та кл?та хороба.
   Леся пiдiйшла до полу, де, зачувши ?? голос, ворушилася Варка.
   - Це ти, Лесю? - кволо обiзвалася. - Бач, як  мене  звело?  I  де  воно
вз?лося, на мо? нещаст?? Думала, на весну подамся кудись на  заробiтки,  а
тут ма?ш. - Вона ледь ворушила висохлими, як  стовбурцi  пiдтятих  молодих
дерев, руками, силкувалася пiдвестись.
   - Лежи, лежи, Варуню, - зупинила ?? Леся.
   - Ото i я ?й кажу - лежи, так нi, рветься, вста?, наче хто ?? силу?,  -
обiзвалася Федоська.
   - Увечерi з батьком при?де Короткевич, то вiн i  тебе  огляне.  -  Леся
говорила, а в уявi  чомусь  поставали  найпершi  днi  ?хнього  знайомства,
Варчинi пiснi, вiнки, якi  плели  коло  кадуба,  мрi?...  А  ще  збиралася
заробити собi на чоботи й плахту, щоб бути як людськi дiвчата.
   - Як ти виросла, Лесю, - шепотiла Варка. - А здоров'?? Хору?ш?  Десь-то
вже така наша доля. - Вона не докiнчила, болiсно скривилась.
   Леся прикрила ?й плечi.
   - ? у вас окрiп? - звернулася до Федоськи.
   - То чого доброго.
   - А в що налити?
   Федоська подумала, заглянула пiд припiчок, у судник, де  стояло  кiлька
череп'яних мисок, i розвела руками.
   - От притьмом нема тако? посудини... Хiба, може, в баклагу? -  Федоська
вийшла в комiрчину, i Леся через одчиненi  хатнi  дверi  бачила,  як  вона
порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увiйшла,  обтерла
з баклаги пилюку.
   - Давайте швидше окрiп. - Леся скинула  пальтечко  i  закотила  рукавця
плаття. Федоська витягла  з  печi  горщик,  ополоником  налила  в  баклагу
окропу, заткнула i подала. Леся розгорнула  Варчине  вкривання  i  поклала
баклагу хворiй на живiт.
   - Отак i лежи. А припече - знiмеш... Скоро лiкар при?де.
   - Навiщо вiн ?й? - знову обiзвалась Федоська. - Перележить,  переохка?,
i мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити нiколи.
   - Поставте, тiтко, бiльше води у пiч. Окрiп, як  вихолоне,  треба  буде
мiняти, - мовила на те Леся. - Я хутко. - Вона швидко одяглася, вийшла,  а
за кiлька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
   - То ви вже за нею, як за панi?ю, догляда?те, - зауважила Федоська.
   - Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тiтко Федосько. А  до  людини
ма? бути i ставлення людське.
   - Ет!.. - махнула рукою Федоська. - Балачки, та й годi. Бо то таки пан,
а то мужик. У панiв, кажуть, i кiсть бiлiша, i кров нiби не така...
   - Кажуть? А ви слуха?те, - з серцем мовила Леся.
   - А що, хiба не правда? От ждали тi?? волi  i  дiждалися.  А  далi  що?
Злиднi злиднями... А пан як був паном, так i е.
   - ?, - вiдповiла Леся. - Проте не вiчно. Не навiчно, чу?те? В мiстах он
уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
   - Та хiба я що? Господи, хiба я ворог сво?му  щастю?  Хiба  в  мене  не
кривавиться серце, як подивлюся на оцих дiток? - Федоська раптом обм'якла,
куди й подiлися ?? недавня обережнiсть  та  байдужiсть.  Вона  за  звичкою
пiдняла фартуха, тернула ним по  сухих,  набряклих  од  безслiззя  очах  i
голосно висякалась. - Ви собi тут балакайте, а я пiду... Десь  наш  батько
забарився. Пiшов зароблене получати та  й  засидiвся.  Ти  ж  дивись  тут,
Варуню... А ви, Лесю, матерi поклонiться вiд мене, скажiть: у гостi ждемо,
- кинула вона вже з порога.
   - А батько все п'?? - запитала у Варки Леся.
   - П'ють. То були перестали i пiдчуняли трохи, а це за щось полаялись  з
матiр'ю i знов почали...  А  живiт  i  справдi  нiби  переста?...  Спасибi
тобi... то розказуй же, що там у свiтi...
   - По?здила я, надивилася.
   -  То  таки  правду  кажуть:  "От  Ки?ва  до  Кракова  -  скрiзь   бiда
однакова..."
   - Та коли б же тiльки до Кракова, а то  по  всiй,  Варко,  землi.  Поки
молода людина - чогось жде, сподiва?ться, а там незчу?ться, як i смерть за
плечима стане.
   - I доки ж воно буде отакечки?
   - Недовго. Але напевне - хто його зна?. Он дядько Михайло пишуть, що  в
них, за границею, теж люди заворушилися.
   - Так-так, - аж зiп'ялася на лiктi Варка. ...Уже й Федоська повернулася
з клуночками збiжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах,  що  в
сiнцях, а подруги все  говорили.  Не  було  цього  разу  в  ?хнiй  розмовi
колишнiх дитячих мрiй - були надiя, сподiвання.
   Ввiйшов господар,  за  ним  Федоська.  Йосип  мовчки,  нi  на  кого  не
дивлячись, тинявся по хатi.
   - А це що за оказiя?  -  накинулась  на  нього  Федоська.  -  Мов  знов
напився?.. Чи не бачиш - гостя в хатi?
   Йосип спокiйно звiв насупленi брови. Очi його, забачивши  Лесю,  злегка
заяснiли, проте ненадовго - поки вiтався.
   - Твоя правда, - звернувся до дружини, - напився... Лихом та бiдою  так
уже встиг впитися, що аж нудно, - Вiн скинув подерту на лiктях  лахманину,
повiсив ?? на вбитий в одвiрок кiлочок i, певне, сам не знаючи, чого  йому
треба, почав щось шукати у суднику.
   - Чого б ото я копалася? - спересердя  обiзвалася  Федоська.  -  Иди-но
лишень покрути жорна.
   - Устигну, - спокiйно вiдказав Йосип. - Де оте письмо, що я од Блощукiв
принiс?
   - Одразу спитав би... А то ри?ться, наче скарба якого шука?. - Федоська
витягла iз столу невеличку шухлядку, пошарудiла  якимись  там  паперами  i
ткнула чоловiковi потертий, з багатьма штемпелями конверт.  -  На,  читай,
грамотiй.
   Йосип узяв конверт, покрутив у руках i пiдступив до Лесi.
   - Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, - попросив. - Це аж звiдтiля -
як його - аж з Сибiру. - Вiн важко сiв коло столу, пiдперши рукою нечесану
голову, непорушне втупивши очi в долiвку.
   В багатьох, видно, руках побував лист. Навiть адреси вже не розiбрати.
   Леся спочатку пробiгла очима розгонисте писання, а вже потiм почала:
   - "Рiдному мо?му братовi у село Колодяжне..."
   - Тiльки ти не спiши, - попросив Йосип, - а то я й не второпаю нiчого.
   - "...Дорогий мiй брате! Низько вклоня?ться тобi твiй рiдний брат  Яким
iз сiм'?ю. Ти прохав мене, аби по при?здi написав тобi, як тута i  що,  чи
варто собi зриватися в дорогу. То слухай. Як ми ?хали з  початку  вересня,
то на пристанях, на двiрцях стрiчали  гурти  людей  з  дiтьми.  На  нашому
пароходi ?х було стiльки, що не то що лягти, а деякi не мали де  й  сiсти,
стояли на ногах всю дорогу або мiнялися однi з  другими.  I  всi  нужденне
вбранi, годувалися сухарями з водою або, як нашi укра?нцi, самою таранею.
   В Тюменi всiх чекала звiстка: пароход не йшов до ?евлево?. Отже,  треба
йти до не? пiшки 130 верст або зоставатись на зимiвлю  в  Тюменi.  Тюмень,
Ялутовськ та Курган з повiтами гинуть вiд голоду. Декотрi, правда, хто без
дiток, таки подалися пiшки, та чуток про них i нема?.
   Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося
- коли таки доберемося до тих обiцяних вiльних  земель,  -  то  прийдеться
одразу в домовину лягати. Бо нi сил, щоб  обробити  ?х,  нi  насiння,  щоб
засiяти, нi в кого не лишилося. Все про?да?мо. Зосталися хiба що руки, та,
бiда, нiкому ?х збути.
   Судiть тепер самi, ?хати вам  чи  нi.  На  цьому  зоставайтеся  живi  i
здоровi.
   Поклонiться усiй нашiй рiднi та й не згадуйте лихом.
   Може, й було коли мiж нами що не так,  то  простiть  хоч  перед  смертю
далекою.
   Цiлу?мо всiх вас i обнiма?мо.
   Прощайте.
   Твiй брат Яким з дружиною i дiтками".
   Останнi слова Леся прочитала зовсiм  поволi,  наче  то  й  справдi  був
заповiт. Деякий час усi мовчали, навiть  Федоська,  що  саме  розчиняла  в
макiтрi, перестала мiшати ложкою, замислилась, обiпершись об комин.
   - От тобi, стара, й Сибiр, - обiзвався Йосип.
   - Або я тебе силувала? - сплеснула руками Федоська. - Чи ти  ба!  Ще  й
претензiю ма?. Люди он i тутеньки  дбають  та  й  мають.  А  тебе  хоть  у
самiсiнький рай, то й там хлiба проситимеш. Iди домелюй збiжж?, бо вже он,
бач, розчинила.
   Йосип  глянув  на  жiнку,  нехотя  пiдвiвся,  вийшов.  У  сiнях   глухо
загуркотiли жорна.
   - Тiтко, - звернулася до Федоськи Леся, - дайте менi  на  врем'я  цього
листа.
   - Таж берiть, берiть. Навiщо вiн вам?
   - А я про це  напишу,  нехай  усi  дiзнаються.  Леся  хутко  зодяглася,
попрощалася.
   - Увечерi я ще зайду, а коли що,  пришлiть  Яринку,  -  попросила  вона
Федоську.
   Але того вечора вона так i не  одвiдала  Варки.  Зачинившись  у  другiй
дитячiй кiмнатi, писала й писала.  Лиш  як  покликали  до  вечерi,  вийшла
стомлена, блiда.
   - Боже мiй! На тобi лиця нема?, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? -
стурбувалася Ольга Петрiвна.
   - Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала менi  прохання  пана
Павлика надiслати щось для ?хнього журналу... то ось ма?ш.
   - Новi поезi?, переклади? Ти, зда?ться, Гейне переклада?ш?
   - Не те й не iнше.  Це  кореспонденцiя  про  становище  переселенцiв  у
Сибiру. Не дивуйся, ?хньому журналу якраз пiдiйде. Хай знають усi, що таке
хвалена органiзацiя "переселенческого движения".
   - А зна?ш, Оленько, це справдi потрiбна рiч, -  пiдтримав  дочку  Петро
Антонович. - Адже тисячi людей iдуть на цю принаду. А що ?х там чека?,  не
знають. - Вiн нашвидку проглянув писання. - Схвально.
   - Не в цьому, Лесю, хотiла б я бачити тво? покликання. Поезiя,  лiрика,
музика - ось твоя стихiя.
   - Не можу спiвати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
   Читання  вiршiв  Ольги  Петрiвни,  яке  вона  намiчала  на  вечiр,   вд
вiдбулося. Настрiй цi??  весни  виявився  не  таким,  яким  був  торiк  чи
позаторiк.
   IV
   Спливав березень. У Колодяжному, як i щороку, готувалися до Шевченкових
роковин. Напередоднi з  Ки?ва  Лисенко  передав  ноти  "Жалiбного  маршу",
написаного ним на Лесинi слова.
   Леся одразу ж програла мелодiю, а наступнi  кiлька  вечорiв  з  дитячо?
кiмнати линув злагоджений спiв: там  розучували  "Марш".  До  спiву,  крiм
рiдних, Леся запросила Варку, яка  на  той  час  цiлком  видужала,  та  ще
кiлькох сiльських дiвчаток i хлопчикiв.
   ?й довелося чимало потрудитися, поки спiваки засво?ли сво? партi?.  Час
вiд часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музицi,  то  окремi
слова.
   Вдень вона також не знала спокою: треба було зiбрати рушники,  наплести
вiнкiв, поговорити з учасниками вечора...
   Якось до Косачiв завiтав знайомий ковельський художник Зозуля.
   - От добре, що ви нагодилися, - зрадiла Леся.
   - Слухаю вас, Ларисо Петрiвно, - охоче обiзвався Зозуля.  Рокiв  кiлька
тому, коли в Лесi ще були дужi руки, вiн учив ?? малюванню i шкодував"  що
хвороба вiдiбрала в нього таку здiбну ученицю.  Пiсля  першо?  ж  операцi?
навчання припинили, але Зозуля нiколи не минав нагоди вiдвiдати Косачiв.
   - Хiба не догаду?теся? - здивувалася Леся.
   - Щиро кажучи - нi.
   - Таж на днях Шевченковi роковини, а в нас i портрета путнього нема?.
   - Он як! Пiзнувато... Втiм, не хвилюйтеся - зробимо.
   А через кiлька днiв Зозуля при?хав до Колодяжного з  чималим  портретом
Тараса Григоровича.
   - Саме такий, як я думала! - роздивлялася Леся. - Тiльки ж погано  буде
без рамки.
   - Так це дрiбниця, - заспоко?в Зозуля. - Ольго Петрiвно, дошки,  гадаю,
у вас ??
   - Та чого доброго, - вiдповiла Косачева. -  Тiльки  навiщо  вам  самим?
Кароль...
   - Нi-нi, - заперечив Зозуля. - До столярсько? роботи я звичний.
   - Як зна?те, -  мовила  Ольга  Петрiвна,  -  бо  я  пiшла:  ще  пирiжки
пiдгорять. - Вона поспiшила на кухню, де разом  з  Федоською  готувала  на
вечiр страви.
   Зозуля швидко обмiряв портрет i теж вийшов - до майстернi.
   - Час уже й нам до дiла, - звернулася Леся до  подруг.  -  Варко,  неси
хутко вiнки.
   Варка вiтром вискочила  до  комiрчини  i  внесла  кiлька  сплетених  iз
житнього колосся та сухих квiток вiнкiв.
   Почалося прибирання: однi пiдмiтали, iншi розставляли стiльцi, витирали
вiкна.
   Повернувся зi служби Петро Антонович, i теж не  з  порожнiми  руками  -
принiс  рiзних  цукерок:  i  простих,  i   в   кольорових   обгортках   та
розмальованих коробках.
   Нарештi  приготування  скiнчилось.  Леся   гостинно   розчинила   дверi
вiтальнi.
   Першими зайшли батьки й Зозуля.
   Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
   - Добривечiр вам у хату, - привiтався. - А чи тут мо??
   - Тут, тут, заходьте, Йосипе, - запросила Ольга Петрiвна.
   - Та спасибi,  -  вiн  нiяково  топтався  на  мiсцi,  не  знаючи,  куди
приткнути свою облiзлу заячу шапку та й самого себе.
   - Сiдайте, - запропонував Петро Антонович. Йосип криво  посмiхнувся,  а
таки пройшов, сiв на кра?чок чистенько? табуретки.
   Не встигли чоловiки й зав'язати розмови, як у сiнях  зачовгали  ногами,
зашкряботiли в дверi, шукаючи клямку,  -  зайшло  кiлька  жiнок.  У  дворi
заторохтiв вiз, запирхали конi.
   - Оце вже Микола Федорович при?хав. Пiдемо зустрiнемо, Олю, -  пiдвiвся
Петро Антонович.
   Господарi вийшли, а Леся заходилася садовити  гостей.  Незабаром  дверi
широко  розчинилися  i  на  порозi  став  невисокий  чоловiк  у   гарному,
фабричного сукна пальтi, сивiй смушковiй шапцi, що за кiлька рокiв, видно,
добре обсидiлася на господаревiй лисинi.
   - Добривечiр, люди добрi, - голосно привiтався Ко-роткевич. - А  я  ото
?ду та й гадаю: в кого воно i чого так ясно свiтиться? Придивився - у вас.
Дай, думаю, заверну, бо твiй, Ольго Петрiвно, чоловiк не шану? сусiда, нi,
не шану?. Щоб ото за?хати запросити на чарку - нiколи. Певне, скисла  вже?
- Вiн пiдморгнув Петровi Антоновичу  i,  не  перестаючи  сипати  дотепами,
почав роздягатися. - А оце вам гостинець. - Подав Ользi Петрiвнi  маленьку
поштову картку. - Зда?ться, з Софi?.
   - Невже од Михайла? -  зрадiла  Косачева.  -  Справдi!..  Лесю!  Дядько
Михайло здоровить нас iз роковинами.
   Листи вiд Драгоманова надходили рiдко, тому кожному його  рядку  Косачi
щиро радiли.
   - Просимо вас, дядьку,  до  вiтальнi,  на  Шевченкiв  вечiр,  -  низько
вдарила чолом Леся.
   - Спасибi, дочко, спасибi... Най тобi  бог  да?  здоров-ля  мiцного  та
щастя рясного. - Короткевич поздоровкався з селянами. - Та  й  гарно  ж  у
вас!
   Вiтальня справдi мала врочистий вигляд. Попiд стiнами стояли стiльцi  й
табуретки,  а  мiж  вiкнами,  на  невеличкому  столику,  зап'ятому  донизу
занавiсками, прибраний барвiнком i колосками портрет Тараса Григоровича.
   В кутку, на сво?му постiйному мiсцi, стояло вiдкрите фортепiано.
   Коли всi повсiдалися, Леся розставила спiвакiв, востанн?  щось  шепнула
?м настановчо i повернулася до гостей.
   - Розпочина?мо вечiр, присвячений роковинам  з  дня  народження  Тараса
Григоровича Шевченка, - оголосила вона. - "Жалiбний марш", написав  Микола
Вiталiйович Лисенко. -  Вона  повернулася,  сiла  за  фортепiано,  ще  раз
глянула на спiвакiв, що аж  зiп'ялися  навшпиньки,  i  плавко  вдарила  по
клавiшах.
   Всi слухали стоячи.  Багато  незлагодженого  було  в  тому  спiвi,  але
кожного вiн брав за серце.
   Гей! Браття милi!

   Батько наш в могилi,

   Та на Укра?нi

   Слава його не загине!

   Бо зостались вiчнi

   Думки тi величнi...
   Навiть Микола Федорович, у кутиках уст  якого  весь  час  блукала  ледь
помiтна посмiшка, посерйознiшав - стояв, низько опустивши голову.
   А спiв то дужчав, то затихав, i кожен промовляв серцем:
   Звiдки ж тебе виглядати?
   Чи по степах, чи по лугах шукати?
   Чи сокола послати?
   Батечку ж наш!
   Та вернись до нас!
   Та порадь же ти, батьку, нас,
   Як без тебе в свiтi жити Укра?нi
   При лихiй годинi?
   ...Останнiй акорд. Леся  встала  i  разом  з  хором  низько  вклонилась
присутнiм.
   Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
   Потiм проспiвали "Садок вишневий коло хати"  та  ще  кiлька  пiсень,  i
хористи розiйшлися - хто пiдсiв до батькiв, хто на вiльнi стiльцi.
   Почалася декламацiя.
   Читали "Тополю", "Менi тринадцятий минало...". Найбiльше зворушив  усiх
Варчин виступ. Вона вийшла на середину  кiмнати,  обсмикнула  спiдничку  i
почала:
   ?сть на свiтi воля,

   Та хто й знав?
   ?сть на свiтi доля,
   Та хто ?? мав?..
   Лесi, що сидiла бiля фортепiано, було добре видно кiмнату й гостей.  Он
Йосип, а бiля нього Федоська, за  ними  Килина  Гетьманчукова,  а  там,  у
самiсiнькому кутку, прича?лися сiльський парубок Левко, дiд  Мартин,  який
завжди першим приходить на Лесинi читання, i ще чимало iнших  селян.  Однi
слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого  вiрша,  iншi
понуро опустили голови, враженi глибокою правдою Шевченкових слiв.
   Коли Варка проказала останнi рядки, всi разом пiдняли голови,  дивилися
на не?, нiби чекали, що ж вона скаже далi, де ж, зрештою, тая правда i  чи
довго ще шукатимуть ?? люди?  Дiд  Мартин  навiть  головою  кива?-  видно,
збiглися з його  думками  Кобзаревi  слова,  зачепили  у  серцi  хлiбороба
найвразливiшi струни. Бо сидiв, сидiв та й упустив непрохану  сльозу,  сам
не помiтивши, коли i як вона викотилась. Пiдхопив сльозу витертим сукняним
рукавом, кинув очима туди-сюди - чи, бува, не бачили. I першим обiзвався:
   - От нiби поговорив з нами Тарас  Григорович.  Кажете,  по  Волинi  вiн
мандрував? То-то й видно, бо ж геть усi нашi гадки та жалi списав.
   - Так вони, дiду, всюди однаковi, -  обiзвалася  на  його  слова  Ольга
Петрiвна, - що на Волинi, що на Подiллi чи Слобожанщинi.
   - Е-е, однаковi то  однаковi,  а  проте  всякий  пан  ще  й  по-свойому
норовить укусити. Шкода, що  менi  не  привелося  здибатися  з  Шевченком,
шкода, а то б ми з ним...
   Дiд Мартин так i не  доказав,  бо  враз  пiдвiвся  Микола  Федорович  i
артистично мовив:
   - А серед нас же ? свiдок Шевченкового похорону. - Всi  повернулися  до
нього. - Ольго Петрiвно, чого ж ти  мовчиш?  Анумо,  не  одставай,  -  вiн
навiть узяв Ольгу Петрiвну за плечi i  нiби  пiдняв  ??.  Нiхто  цьому  не
здивувався, бо всiм вiдома була широка  приятельська  натура  Короткевича,
його простота й щирiсть у стосунках.
   Ольга Петрiвна задумалась.
   - То тяжкi були днi. З Петербурга привезли до Ки?ва  труну  Тарасову  i
понесли через усе мiсто... Ольга  Петрiвна  часто  зупиня?ться,  добираючи
найвиразнiшого слова, а перед слухачами поста?  весняний  Ки?в,  невеличка
бiла церковка над самiсiньким Днiпром, бiля пiднiжжя Володимирсько? гiрки,
де  перепочивав  Тарас  пiсля  тяжко?  останньо?  сво??  подорожi   рiдною
Вкра?ною.
   ...Гойда?ться на руках  оббита  червоною  китайкою  труна,  все  бiльше
збира?ться за нею люду, i ось уже процесiя заповнила вулицю, пливе i пливе
древнiм мiстом. Старi i малi проводять в  останню  дорогу  свого  Кобзаря,
свого захисника. Лунають траурнi мелодi?, жалобнi маршi, в якi вплiтаються
полум'янi рядки "Заповiту":
   Поховайте та вставайте,

   Кайдани порвiте...
   Шалiють жандарми - не передбачали такого, думали - забула Укра?на  сина
свого. Не розганяти ж кiньми та шаблями похоронну процесiю!
   Так i витали до самiсiнького вечора  над  Ки?вом  невмирущi  Шевченковi
думи.
   ...Пiзно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала вiд ока
людськi злиднi, проте нiхто не поспiша?. За  декламацiями  -  спогади,  за
ними - пiснi, потiм читання i  ще  читання.  Вже  вкотре  читала  Леся  ту
"Катерину", а ще просять, i вона дiста? з шафи i врочисто кладе  на  столi
невеличкий, подарований  Комаровим  томик  Шевченкових  поезiй,  розгорта?
його, i така знайома вже розповiдь про долю обдурено?  москалем  сiльсько?
дiвчини знову й знову бентежить серце.
   Щойно годинник  пробив  десяту,  Леся  знову  зiбрала  сво?х  спiвакiв.
"Заповiт"!
   Це була якась незнайома мелодiя. Ольга  Петрiвна  пригадала,  як  дочка
годинами просиджувала бiля фортепiано, награючи ??. Думала  -  нову  якусь
пiсню розучу?... Що ж, непогано як  для  першого  разу.  Всi  заслухались,
нiхто й не догаду?ться, що це тiльки спроба покласти на музику "Заповiт".
   Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрiвна,  бо  iншi,  хоч  i
знали вже слова "Заповiту", були враженi нездоланною силою пророчих  слiв.
I коли скiнчили спiвати, всi почувалися напружено, нiби  готовi  от  зараз
пiти i "вражою злою кров'ю волю окропити".
   - "...В сiм'? вольнiй, новiй", - промовив хтось у задумi, i  нiби  луна
прокотилась кiмнатою.
   - Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, зда?ться, зiтхнула  Федоська.  Чи
Килина. I Леся, не чекаючи, поки озветься хтось iз старших, вiдповiла:
   - Буде! Може, й за нашо? пам'ятi. Вона  помiтно  хвилювалася,  i  Ольга
Петрiвна поспiшила змiнити тему.
   - Ну,  Лесенько,  -  обiзвалась,  -  будемо  вважати  офiцiйну  частину
закiнченою. Тепер я порядкуватиму.
   Посеред кiмнати поставили стола, накрили великим бiлим обрусом i почали
подавати. За кiлька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга  Петрiвна
щороку тримала спецiально на свята, у полив'яних  хлiбницях  -  пирiжки  з
грушами, рiзне печиво. Розпочиналася традицiйна вечеря...

   V
   Генерал Новицький мав рацiю: невдовзi йому,  хоч  i  не  зовсiм  точно,
стали  вiдомi  органiзатори  унiверситетського  заворушення.  Переглядаючи
поданий список, вiн не без подиву натрапив,  на  прiзвище  Косача.  Колись
десь вiн уже з ним зустрiчався. Але де, з яко? нагоди?  Заклавши  руки  за
спину, генерал став бiля вiкна  i  довго  дивився  на  безлюдний  Думський
майдан, потiм пройшовся по новенькому килиму, що рiвною  стежкою  стелився
од столу через увесь просторий кабiнет, i зрештою, так нiчого певного й не
пригадавши, теленькнув дзвiночком.
   - Пiдполковника ?вецького, - наказав i, коли той з'явився,  запитав:  -
Ти не пригаду?ш, - генерал звертався до пiдлеглих тiльки на "ти", - такого
прiзвища? - Вiн пiдкреслив i ткнув олiвцем.
   Худорлявий, довгий ?вецький перегнувся через стiл:
   - Косач?
   Генерал запитливо подивився на пiдполковника.
   - А чи не той часом, що замiшаний у справi Петро вського?
   Новицький наказав негайно принести справу полiтемiгранта Петровського.
   - Так i ?, - констатував, переглянувши список осiб, причетних до справи
Петровського. - Значить, син iде слiдами батька?
   - Син-то син, - додав ?вецький, - але мiж ними е ще небезпечнiша особа,
пане генерал.
   - Слухаю, - насторожився Новицький. - Ти  мене  тiшиш  останнiм  часом,
пiдполковнику. То що ж там за особа?
   - Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, -?вецький
показав на список, що лежав на столi.
   - Чим займа?ться? Вчиться?
   - Нi. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.
   - I що саме? Крамолу?
   - Поки що не доведено, але я обiцяю пановi генералу незабаром доповiсти
достеменно. Зна?ться з Франком.
   - Ого, пiдполковнику! - Новицький вийшов з-за столу,  поклав  на  плече
офiцеровi свою м'ясисту  руку.  -  Чи  не  дума?ш  стати  фiлологом?  Така
обiзнанiсть...
   - Лариса Косач вельми популярна серед студентсько? молодi, -  вiв  далi
?вецький, - вона, виявля?ться, теж брала участь у заворушеннях.
   Новицький дивився на офiцера з легким подивом. Роздобути  такi  данi  -
треба неабияких умiнь.
   Генерал не без задоволення згадав свою розмову з  пiдполковником  тодi,
пiд час  бунту  в  унiверситетi.  "Вiн  таки  вмi?  дотримувати  слова,  -
мiркував, слухаючи ?вецького, i зрадiв несподiваному повороту думок.  -  А
втiм, мо? ж офiцери. Чи, може, виучки ?м браку? або  вимогливостi  з  мого
боку?"
   Розчулений думками, Новицький навiть запросив пiдполковника сiсти.
   - Що ж,  Борисе  Трохимовичу,  -  всупереч  правилам  вiн  iнколи,  аби
заохотити пiдлеглого, звертався i  так,  -  все  це  похвально.  Але...  -
покрутив олiвцем, - але це тiльки ниточка, початок.
   - Саме так, пане генерал,  -  поспiшив  пiдтакнути  ?вецький.  -  А  по
ниточцi дiйдемо й до клубочка.
   - Отже, ти мене зрозумiв? - голос знову звучав офiцiально, сухо. -  Дiй
обережно. Цi, хай ?м бiс, конспiратори таки вмiють од нас ховатися. Хоч би
той же Петровський. Пiд самiсiньким носом... Добре, коли вiн так  собi.  А
якщо це агент женевського центру? - Видно було, що iсторiя  з  Петровським
глибоко засiла йому в печiнки. - Однак про  що  ми  говорили?  Ага.  Сiм'ю
Косачiв взяти пiд особливий нагляд. Яка твоя думка  щодо  цих?  -  Генерал
кивнув на список.
   - Гадаю, -?вецький навмисне зробив паузу,  обдумуючи  та  зважуючи  всi
"за" i "проти", щоб i тут його вiдповiдь сподобалася генералу, -  гадаю...
досить обмежитися...  попередженням.  -  Вiн  глянув  на  генерала  i,  не
помiтивши на його лицi нi схвалення, нi заперечення, смiливiше (коли вже в
них така конфiденцiйна розмова - чом не козирнути  сво?ю  винахiдливiстю?)
вiв далi: - Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо не?  шуму.
Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
   "Нi,  вiн  таки  насобачився,  цей  ?вецький.  Даремно  я  його  ранiше
недооцiнював. Обдумав усе до дрiбниць... Нiчого не скажеш".
   Проте, щоб усе-таки показати свою зверхнiсть, Новицький мовив:
   - Знов лiберальнича?ш, пiдполковнику? Дивись...
   -  Гадаю,  не  промахнуся,  пане  генерал,   -   виструнчився   офiцер,
вiдчуваючи, що розмова закiнчилася i йому належить iти.
   - Гляди, не передоручай нiкому, сам веди дiло.
   - Слухаюсь!
   ?вецький крутнувся на мiсцi i прошмигнув у  дверi,  а  Новицький  знову
пiдступив до вiкна.
   "З кожним роком важче i важче ста?  боротися.  Органiзовуються  гуртки,
народжуються якiсь партi?,  на  бiк  люмпенiв  стають  студенти...  Хто  б
подумав? I навiть дворянськi синки та дочки. Хоч би цi Косачi. Чого  ?м?..
Нi, таки слабо ще  притиску?мо  крамолу,  панька?мося,  замiсть  того  щоб
гарячим  залiзом  випiкати  цю  заразу.  А  ?вецький  пропону?  обмежитись
попередженням.  Пропону?,  сто  болячок  йому  в  печiнку,  i   доводиться
згоджуватися. Бо й самому ж невигiдно: коли  багато  репресiй  -  значить,
багато й неблагонадiйних. Погано, скажуть, працю?ш...  Ще,  чого  доброго,
запропонують вiдставку...
   А часи, видно, надходять безрадiснi. В Петербурзi страйки, в  Москвi  -
так само, у себе тiльки й дивись, щоб не пiдсунули чогось такого, вiд чого
потiм i кiсток не збереш. Як було з Дрентельном... Нi, Сибiр,  каторга  по
них плаче.
   Невеселi думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярi?  Драгомирова.
"Певне,  знову  буде  вичитувать  генерал-губернатор  за  безпорядки",   -
збираючись, невдоволено думав шеф ки?всько? жандармерi?.
   ?вецький знав, що розмова  з  молодим  Косачем  чи  Косачiвною  бажаних
результатiв не дасть, лише розпалить ?хнi почуття,  тому  обрав  за  краще
поговорити з матiр'ю.
   Ольгу Петрiвну було розшукано в редакцi? журналу "Киевская старина", де
вона  разом   з   iншими   членами   редколегi?   працювала   над   першим
укра?нсько-росiйським словником. Безвусий унтер,  який  сповiстив  ??  про
виклик до канцелярi?  генерала  Новицького,  не  став  чекати,  поки  панi
збереться, щоб супроводити ??,  а,  хвацьке  вiдкозирявши,  пiшов.  Проте,
виходячи  з  примiщення,  Ольга  Петрiвна  помiтила  його  -  унтер,  нiби
прогулюючись, походжав по алейцi бульвару i нетерпляче поглядав на  дверi.
Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме пiде спочатку  Косачева,  з
ким розмовлятиме.
   Ольга Петрiвна вдала, що не помiтила його, розкрила парасольку  -  саме
почав накрапати дрiбненький дощик -  i,  дочекавшись  вiзника,  по?хала  в
напрямку Думського майдану.
   Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику  i  так  i  не
змогла напевне ?х визначити, хоч у думках вертiлася i Михайлова справа, i,
чого в свiтi не трапля?ться, можливо, знову щось зв'язане з Петровським...
   ?вецький зустрiв Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись,
запропонував сiсти.
   - Я прошу панi вибачити  за  турботу,  -  вiн  зробив  невелику  паузу,
спостерiгаючи, як реагуватимуть  на  його  слова,  i  продовжував  тим  же
повiльним тоном, вiд якого Ольгу Петрiвну, пряму i вiдверту в розмовах, аж
нудило: - Служба, нiчого не вдi?ш! -  Вiн  розвiв  руками,  ступив  кiлька
крокiв.
   - Прошу вас, - не витримала-таки Ольга Петрiвна, - прошу вас  пояснити,
у чiм рiч?
   ?вецький усмiхнувся одними лише очима i перейшов до справи:
   - Гаразд... Нам стало вiдомо, панi Косачева, що ваш син, Михайло Косач,
студент унiверситету святого Володимира...
   ?? здогадка таки була правильна, ?м усе вiдомо.  Отi  червонi  необачнi
слова молодостi дiйшли до ?хнiх вух.
   -  ...був  одним  з  органiзаторiв  вечора  збору  коштiв,  -  закiнчив
?вецький.
   Ольга Петрiвна нервово вiдкрила замшевий ридикюльчик, дiстала  хусточку
i витерла спiтнiлi долонi.
   Вони в не? завжди пiтнiли, як тiльки починала хвилюватися.
   - I що ж ви бачите в цьому протизаконного? - запитала в жандарма.
   - Але ж, вельмишановна панi, вечiр  було  заборонено...  До  того  ж  е
пiдозра, що саме ваш син - слово честi, менi просто  не  вiриться!  -  був
учасником негiдного вчинку щодо особи самого ректора.
   - Ну, пане пiдполковник, - образилась Ольга Петрiвна, - за все, що  вам
зда?ться або може здаватися, нi я, нi мо? дiти вiдповiдати не  збира?мось.
У тому, що Михайло був того самого дня серед  сво?х  друзiв,  нема  нiчого
поганого.
   - Ну, а коли не тiльки син? - глянув спiдлоба ?вецький.
   - Що ви хочете цим сказати?
   -  Нiчого,  як  ви  зводили  зауважити,  особливого.  Я  просто   хотiв
повiдомити панi, оскiльки вона, видно,  не  зна?,  що  в  унiверситетських
заворушеннях брала участь i ?? донька... - Вiн  висунув  шухляду,  глянув,
очевидно, на захований там од стороннього ока папiрець... - Лариса Косач.
   - Дякую. Але моя дочка, хай буде вiдомо пановi, тяжко хвора. Вона майже
нiкуди не виходить.
   - О! Не турбуйтеся, панi, - i в голосi ?вецького почулися нотки iронi?,
- нам вiдомо i це. Але того дня вашiй доньцi, бачте, полегшало i вона таки
була бiля унiверситету. Зрештою, нам вiдомо також,  -  голос  у  ?вецького
потвердiшав, - що у вашiй квартирi часто збира?ться  гурток,  який  iмену?
себе "Плеядою" i який перехову? нелегальну лiтературу.
   Так он якi справи! Живе людина, радi?, суму?, а того  й  не  вiда?,  що
хтось ревно стежить за кожним ?? кроком, нiби на  клубок  намоту?  всi  ??
вчинки, щоб потiм вивернути отак i копирсатися в них...
   Леся, ?? кохана, нещасна донечка! Як  сприйме  все  це  Петро,  що  вiн
скаже?
   Думки блискавично спалахували в головi, вiд них Ольгу Петрiвну кинуло в
жар. Що дiяти?  Мов  чайка,  над  гнiздом  яко?  закружляв  яструб,  Ольга
Петрiвна шукала засобiв, щоб вiдгородити дiтей од лиха.
   ?вецький, помiтивши ?? хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще
зомлi? i доведеться  отут  з  нею  возитися).  Косачева  надпила  трохи  i
заспоко?лась.
   - От що, пане слiдчий, - вирiшила й вона пiти напролом,  -  мо?м  дiтям
нiхто не заборонив мати друзiв, зустрiчатися з ними,  гуляти...  I  навiть
побiля унiверситету. А в тому, що в мiстi непорядки,  не  ?хня  i  не  моя
вина.
   Ольга Петрiвна пiдвелася, даючи зрозумiти, що не бажа?  далi  вести  цю
мову.
   Встав i ?вецький.
   - Як зна?те, панi Ольго, як зна?те... мiй обов'язок - попередити вас.
   - Я можу йти?
   - Будь ласка, прошу. - Вiн встав i поспiшив провести ??  до  дверей.  -
Раджу все-таки не забувати нашо? розмови, - сказав наостанок.
   Ольга Петрiвна не вiдповiла. Як  тiльки  переступила  порiг  i  дихнула
свiжим повiтрям, перед нею враз постали всi можливi наслiдки цi??  справи:
i позбавлення Петра Антоновича служби, звiльнення сина, i  переслiдування,
якого досить зазнав брат Михайло, нарештi, втрата авторитету...
   Розмова Ольги Петрiвни з Михайлом i Лесею вiдбулася  десь  опiвднi,  як
тiльки Михайло повернувся з унiверситету, а ввечерi того  ж  дня  "Плеяда"
зiбралася в Судовщикових, на Лабораторнiй. Ганни Iванiвни якраз  не  було,
вона по?хала на  кiлька  днiв  до  знайомих  у  Гадяч,  i  молодь,  щiльно
позачинявши дверi, задумалась над  одним-?диним:  хто  проговорився  i  що
робити?
   Що робити?
   Це питання випливало з усього,  що  сталося,  воно  вимагало  негайного
вирiшення.
   -  Михайловi  i  Лесi,  я  гадаю,  на  певний  час  треба  вiдiйти  вiд
громадсько? роботи, - першим вискочив Слави нський.
   - Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, -  одразу  ж
заперечив Михайло. - До речi, чи не ви, пане Максим,  -  вiн  перейшов  на
"ви", - розбазiкали все це? Скажу вiдверто: на iнших у мене пiдозри нема?.
   - Справдi, Михайле! - пiдтримав  Зюма.  -  По  всьому  видно,  що  його
робота.
   Славинський раптом почервонiв, навiщось зняв i почав протирати пенсне.
   - Parole d`honneur, - ледь чутно пробурмотiв вiн.
   - А ти по-нашому, - перебив Зюма.
   - Не розумiю, Михайле, навiщо так рiзко? - втрутилась Шура.
   - Спокiйний тон, Шуро, тут нi до чого.
   - Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables
- наполягав Михайло.
   Славинський почав плутано розповiдати, як недавно на вечорi  в  графинi
вiн напiдпитку похвалився однiй дамi сво?ми демократичними зв'язками.
   Коли та не повiрила, вiн, хоч i шкодував потiм, назвав ?й i  гурток,  i
деяких його учасникiв, i навiть мiсце зiбрань.
   - Цього й слiд було сподiватися, - констатував Зюма.  -  Ради  бога.  Я
пропоную порвати з ним раз i назавжди.
   - Пробачте менi, - промимрив Славинський.
   - Справа не в пробаченнi, - пiдвелася з м'якого глибокого крiсла  Леся.
- Доки ми не усвiдомимо, що робимо все це не заради сенсацi?,  як  розумi?
Славинський, не од бездiлля, доти не зможемо чесно служити суспiльству.  -
Вона закашлялася, певне, од хвилювання, i попросила води. - Так от: в iм'я
чого ми все це затiяли?
   Друзi сидiли мовчки, Славинський - знiтившись i втупивши додолу очi.
   - Говори, Лесю, - порушив мовчання Гамбарашвi-лi.
   - В iм'я правди, i волi свято?, i щастя простих людей, -  Леся  сказала
надто швидко, чiтко - видно, цi слова  вже  давно  визрiли,  не  один  раз
повторювалися в думках.
   Славинський скоса глянув на Лесю i одразу ж опустив  повiки.  Не  такою
вважав вiн цю тендiтну панну, ?? миле,  з  виразом  постiйного  страждання
лице, ?? поезi? лiричнiшi од цих сповнених бунтарства, полiтики слiв.
   Михайло замрiяно кивнув чубатою головою.  Видно,  його  думки  повнiстю
збiгалися з Лесиними.
   - Що ж далi? - випустила  хмарку  цигаркового  диму  Шура.  -  Який  же
рiшенець?
   - А коли так, - вела далi  Леся,  -  то  однi  ми  нiчого  не  вартi...
Так-так, Несторе, не дивись на мене докiрливо, без ?днання з масами нiчого
не вартi. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак  курчат,  i
все. Треба з робочим людом ?днатися, готуватися до велико? борнi.
   На цьому закiнчили.  Сповненi  почуття  важливостi  розпочато?  справи,
друзi вийшли на вулицю i незабаром загубилися у вечоровому натовпi.
   VI
   Бiльшiсть вечорiв проходила тепер при участi старших. Найчастiше бувала
на них Ольга Петрiвна. На ?? вимогу засiдання переносили до  Судовщикових,
до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на
високий зрiст, "перехрестили" останнiм часом, Михайло Верстович, частенько
кепкував.
   - Так це ж виходе, Ольго Петрiвно, нiби ви  навмисне  мiня?те  явки,  -
жартував вiн. - От вам i виставлять нове звинувачення.
   - Киньте, Михайле Петровичу, менi не до жартiв, - сердилась Косачева.
   Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького.
   - А сто чортiв ?м в печiнки, - щиро зичив вiн, - щоб я ще й без причини
журився.
   Михайло  Петрович  охоче  дiлився  з  молоддю   полiтичними   новинами,
запрошував на вечори цiкавих знайомих.
   Так було й цього разу: коли Михайло i Леся прийшли,  у  Старицьких  уже
сидiв  Ковалевський  з  дочкою.  Леся  стрiчалась  з  ними  й  ранiше,   у
Судовщикових, але тодi близько не познайомилась, хоч i хотiла, бо чула про
Миколу Васильовича чимало цiкавого. Недавно вiн повернувся з заслання,  де
втратив  дружину,  -  не  стерпiвши  поневiрянь,  вона  отру?лася.  Ранiше
Ковалевський був учителем словесностi в Ки?вському кадетському корпусiв  а
тепер живе з приватних урокiв.
   Микола Васильович знав багато поезiй  напам'ять,  особливо  Шевченка  й
Некрасова, дуже любив декламувати.
   Проте поважали його не  тiльки  за  це.  Незабезпечений  як  слiд,  вiн
виступав органiзатором допомоги Драгоманову, вiд  якого  вiдреклися  дiячi
ки?всько? "старо? громади", твердячи, нiби  його  дiяльнiсть  за  кордоном
шкiдлива для укра?нцiв.
   То була неабияка пiдтримка Драгоманову -  не  стiльки  матерiальна,  як
моральна.
   Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову  з  Галею,  дочкою
Ковалевського. Ця  гарна,  запальна  дiвчина,  як  виявилося,  добре  зна?
лiтературу. Вони домовилися зустрiтись, але ота iсторiя з  викликом  Ольги
Петрiвни до ?вецького стала на перешкодi.
   - От добре, що ти тут, - щиро зрадiла, побачивши Галю тепер. - Я навiть
хотiла тебе розшукувати.
   - А ми, бач, догадливi, взяли й самi прийшли, - вiдповiла Галя.
   Поки молодь сходилась, Галя розповiла про сво? мандри з  батьками,  про
те, чим живе нинi. Виявля?ться, через батька вона ма? зв'язок  з  багатьма
робiтничими гуртками, дiста? там нелегальну лiтературу.
   - Саме цього нам i браку?! - зрадiла Леся. Вони так  i  сiли  рядочком:
Леся, Галя, Людмила. Пiзнiше до них пiдiйшли Шура i меншi Старицькi.
   - Сьогоднi у нас вечiр читань, - повiдомив Михайло (за спiльною  згодою
вiн завжди головував на зiбраннях).
   - Кому надамо перше слово?
   - Гадаю, дiвчатам, - запропонував Зюма.
   - Одразу видно -  джентльмен,  -  похвалив  його  Михайло  Петрович.  -
Звичайно ж, так.
   - Почнемо з поезi?, - додала Шура. - Виступай, Лесю.
   Леся завагалася.
   - Що ж, сестро, на тебе пада? вибiр, - заохочував Михайло.
   - Починай, Лесю, - просили друзi.
   Подякувала за честь, неспiхом ступила до столу,  стала  поруч  Михайла,
зiтхнула i враз гордо закинула голову.
   На шлях я вийшла ранньою весною
   I тихий спiв несмiлий заспiвала,
   А хто стрiчався на шляху зо мною,
   Того я щирим серденьком вiтала:
   Непевна ж путь, мiй друже, в нас обох, -
   Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.
   Вiрш захоплював щирiстю.
   Простими словами розповiдала  авторка  про  свiй  нелегкий,  хоч  ще  й
недовгий, житт?вий шлях. Це була  сповiдь  перед  власною  совiстю,  перед
товаришами" перед майбутнiм.
   Коли я погляд свiй на небо зводжу -
   Нових зiрок на ньому не шукаю,
   Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу
   Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, -
   Тих три величнi золотi зорi,
   Що людям сяють безлiч лiт вгорi...
   "Знову братерство, воля, - думав Славинський. -  Вона,  видно,  занадто
коха?ться в полiтицi.  Для  справжнього  митця  це  шкодить.  Мистецтво  ?
мистецтвом. А коли воно ста? полiтикою - втрача? свою принаднiсть... Треба
з нею якось поговорити - заради ж ?? таланту...  Хоч,  видно,  це  даремна
буде розмова: вона - фанатик. От хоч би взяти щойно прочитанi рядки:
   Чи тiльки терни на шляху знайду,
   Чи стрiну, може, де i квiт барвистий?
   Чи до мети я певно? дiйду,

   Чи без пори скiнчу той шлях тернистий, -
   Бажаю так скiнчити я свiй шлях,
   Як починала: з спiвом на устах!
   I чим тiльки тут захоплюватися? Яка тут поезiя?" - в  думках  дивувався
Славинський, спостерiгаючи за присутнiми. Та все  ж,  щоб  не  бути  бiлою
вороною й не  викликати  нову  неприязнь,  пан  Максим  i  собi  спроквола
заплескав у долонi.
   - Ну, зна?те, пiсля цього я просто не вiдважусь сьогоднi  виступати,  -
шепнула Шура подругам.
   - Сильно, Лесю! - захоплено вигукнув Зюма. - "Бажаю так скiнчити я свiй
шлях, як починала: з спiвом на устах! I поетично, i змiст глибокий...  Ти,
Шуро, - звернувся вiн до Судовщиково?, - ма?ш рацiю. Я чув твою реплiку.
   - В такому разi нехай Лариса Петрiвна, - обiзвалась Галя, - прочита? ще
дещо з сво?х поезiй.
   - Чому менi така особлива честь? - заперечила  Леся.  -  Нехай  читають
усi. Вона хотiла сiсти, але тут знову втрутився Михайло"
   - Е, нi, Лесю, так негоже... Воля бiльшостi - закон. Не змушуй чекати i
ще раз просити тебе.
   Погляд ?? упав на Старицького - Михайло Петрович  пiдбадьорююче  кивнув
головою.
   - Читай "Contra prem spero!", - пiдказав Михайло.
   - Це теж, друзi, новий вiрш... "Без надi? сподiваюсь!". Я написала його
в тяжкi для мене хвилини...
   I знову  розмiрене  лунав  Лесин  голос,  i  знову  в  задумi  притихли
товаришi. Здавалося, то нiби  ?хнi  думки,  наче  ?хнiми  болями  жила  ця
слабосила юначка. "Чи  то  так  у  жалю,  в  голосiннi  проминуть  молодi?
лiта?.." Хiба тiльки ??  хвилювало  це  питання?  Хiба  кожен  iз  них  не
виголошував у години житт?во? скрути:
   Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надi? таки сподiватись,
   Жити хочу! Геть думи сумнi!
   Здавалося, вона випитала в них заповiтнi думки, i от, будь ласка...





   голос
   ?? з кожним рядком Ось вона нiби з
   викликом.
   Читання надихало Лесю, мiцнiв, ставав виразнiшим. закiнчила:
   Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,

   Без надi? таки сподiватись,

   Буду жити! Геть думи сумнi!
   "З не? таки вийдуть люди, - думав  Михайло  Петрович.  -  Уже,  власне,
вийшли... а скiльки впевненостi, волi,  нiби  це  не  хвора  двадцятирiчна
дiвчина, а велет".
   Леся скiнчила й стояла, мов чекала вироку товаришiв. А його не  було  й
не було, навiть оплески, як першого разу, не зривалися, - тiльки  мовчання
й глибока задума.
   Зрештою Микола Васильович устав, пiдiйшов до Лесi i потиснув ?й руку.
   - Спасибi, Лесю, - мовив стиха. - Надзвичайно. Чу?те?  -  звернувся  до
присутнiх. - Правильно сказав Франко: пiсля Шевченка й Некрасова я  вперше
стрiчаю таку сильну поетку.
   Хтось заплескав у долонi, всi  одразу  загомонiли.  Тiльки  Славинський
сидiв нi в сих нi в тих. Пiсля Лесi  так  нiхто  й  не  наважився  читати.
Микола Васильович, захоплений почутим i  пiдохочуваний  дочкою,  погодився
продекламувати щось iз Некрасова"
   - Коли  вже  Некрасова,  то  давайте  про  "неистового  Виссариона",  -
запропонував Михайло.
   - Гаразд, - пристав на те Ковалевський.
   Белинский был особенно любим...

   Молясь твоей многострадальной тени,
   Учитель! Перед именем твоим

   Позволь смиренно преклонить колени!
   - Занадто високодумно! - не  витримав  Славинський,  як  тiльки  Микола
Васильович закiнчив.
   Всi оглянулись, i в тому поглядi було нiме  здивування,  запитання,  на
яке Славинський поспiшив вiдповiсти :
   - Нiчого дивного, панове. У Некрасова  ?  справдi  тальяновитi  поезi?,
аль? й чимало в нього риторики, гольо? поль?тики. - Вiн  повторив,  злегка
iронiзуючи: -"Тьi нас гуманно мислить научиль..." Виходить,  не  бульо  нi
Софоклья, нi Арiстотелья!
   - Виходить, пане Славинський, - рiзко обiрвала його Леся, - що  ви  так
же погано розумi?теся на античному, як i на сьогоднiшньому.  Iнакше  б  ви
знали, що iсторiя руха?ться вперед, що вона народжу? новi протирiччя, новi
iде?...
   - Пан Максим, з усього видно, далекий  од  нашо?  полiтики,  -  додала,
стримуючи хвилювання, Галя. Тиха i  спокiйна,  вона  враз  стала  рiшучою,
гнiвною - такою Леся бачила ?? вперше.
   - Joli , - вдавано спокiйно мовив  Славинський  i  додав:  -  Я,  панно
Коваль?вська, переконаний, що поль?тика не ? доброю порадницею музи.
   - Wirkrich? - в тон йому iронiчно запитав Михайло. - Яке ж,  по-вашому,
покликання музи?
   - Природа, кохання, - зiронiзував Зюма.
   - Зiтхання, - докинув Нестор.
   - Годi-бо вам, - зауважив Старицький.
   - А менi зда?ться, - Шура постукала цигаркою об попiльничку, -  даремно
ми напосiлися на пана Максима. Справдi, до чого вся оця наша розмова?
   Леся й  Михайло  переглянулися.  Це  було  несподiвано.  Шура,  яка  не
пiдтримувала подiбних сентенцiй, - i  раптом  такий  сюрприз.  "А  все  це
товаришування з отим паничем", - подумала Леся, а вголос мовила:
   - Десь там, у розкiшних вар'?те, в цигарковому диму та винних  випарах,
мораль пана Максима, хоч i не ним  вона  вигадана,  була  б  сприйнята  на
"бiс", а тут... i йому непри?мно, бо нема спiвчуття, i нам незручно...

   - De grace!  -  вигукнув  Славинський.  -  Коли  це  серйозно,  я  можу
залишити...
   -  Ну  навiщо  так?!  -  поспiшила  уладнати  справу   Шура.   -   Леся
погарячкувала.
   - Анiскiлечки!
   - Char me! - схопився Славинський. -  Аdieu!  Вiн  пiдбiг  до  вiшалки,
схопив  капелюха,  абияк  накинув  його,  вискочив,   метнувши   на   Лесю
недоброзичливий погляд. За ним поспiшила Шура.
   - Ну й нехай! - вiдрубав Михайло. - Я давно вiдчував  неминучiсть  цi??
розмови. - Вiн зачекав, поки всi вгамуються, i додав: -  3  усього  видно,
друзi, що будуть  мiж  нами  й  розходження,  i  суперечки.  Дев'ятнадцяте
столiття кiнча?ться, а нове народжу?ться в  муках,  у  борнi.  I  нам,  не
комусь iншому, бути ?? учасниками.
   -  Дехто,  правда,  волi?  переждати  цей  непевний   час,   -   додала
Ковалевська.
   - Поле, щедро засiяне  Шевченком,  Чернишевським,  Некрасовим,  почина?
потроху зеленiти сходами, - вiв далi Михайло. - I хоч  палять  його  чорнi
невблаганнi бурi - сходи щоразу буйнiшають. Час i нам уже одпи-хати  свого
човна, яке б там не було море. Може, ми попливем першi не дуже-то  просто,
але бiльше сорому сидiти, нiж блукати навiть.
   - Нам випада? доля першими пускатись  до  хвилево?  пристанi  у  далеку
плавбу. Хоч, певне, кiнця ??  ми  й  не  побачимо,  проте  зоря  нам  ясно
свiтить, i ми дамо тому човновi потрiбний керунок у далеку чудову путь.  I
вiн таки дiйде сво?? мети. I тодi  на  щасливому  березi  згадають  нас  -
перших керманичiв на великому морi великого дiла...
   Того вечора Ольга Петрiвна довго ждала  сво?х  неслухнянцiв.  А  молодь
гуторила.
   Вишневi вiти тяглися з саду, заглядали у вiкна,  нiби  прислухалися  до
тi?? розмови, мов сторожили ?? од поганого ока.
   VII
   Вiдень то й Вiдень. Зрештою, ?й однаково. Аби здоров'я,  аби  одужання.
Хоч надi? на це уже й нема?, та вона ладна зробити все -  не  задля  того,
аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим  деревом,  котре  два
вiки сто?ть, та обидва без користi. От кiлька мiсяцiв провела в  Криму,  i
хоч  лiкарi  категорично  забороняли  працювати,  все  ж  писала,  читала,
листувалася.
   А тепер везуть ?? до якогось фон Бiльрота. Ну, що ж! Шкода тiльки мами.
Скiльки вже вона, бiдна, натерпiлася через не?, а кiнця ж так i не  видно.
I чи буде вiн? Певне, аж тодi, коли скiнчиться все: i думи, i пiснi, i оцi
щоденнi невiдступнi турботи.
   Однак смутку на серцi не було: вона якось уже звикла до свого нещастя i
на диво спокiйно до нього ставилась. А цього разу була навiть весела. Ще б
пак! Попереду Львiв, зустрiч з  Франком,  сво?м  хрещеним  по  лiтературi.
Скiльки було в родинi про нього розмов!
   Постукують колеса, миготять за брудними вагонними  вiконцями  заснiженi
полустанки, поодинокi деревця i дрiмучi лiси, а вона  вже  бачить  в  уявi
наступну зустрiч, вiдчува? дружнi потиски рук...
   До Львова прибули опiвднi. Потяг до Вiдня iшов десь аж уранцi, i  Ольга
Петрiвна, здавши речi до камери  схову,  довгими  сходами  та  переходами,
вогкими тунелями подалася з  дочкою  до  мiста.  На  щастя,  бiля  вокзалу
трапився вiзник, i незабаром вони опинились у центрi.
   Львiв дещо розчарував Лесю. Хай i зима, i снiгу всюди понавалювало, але
ж який вiн тiсний, якi в нього покрученi та вузенькi вулички! З розповiдей
уявляла його просторiшим, вiльготнiшим, хоч i не таким, звичайно, як  Ки?в
- такого, мабуть, другого нема?, - а все ж  привабливим.  А  тут,  власне,
нiчого особливого. Хiба що  височеннi  костьоли,  що  повпирались  у  небо
гострими довжелезними шпилями... От уже правду  кажуть:  до  всього  треба
звикнути.
   Посковзуеться на  легенькiй  ожеледицi  конячина,  туго  натягу?  вiжки
вiзник, а мати з дочкою притулились одна до одно?,  заглибились  у  власнi
гадки.
   - Об чiм ти задумалась, Лесю?
   Нехотя  одводить  погляд  вiд  перехожих,  що  снують  тротуарами,   i,
збагнувши, про що ?? питають, одказу?:
   - Про те ж, мамочко, що i ти. Вгадала?
   - Вгадала, - зiтхнула мати. - Я теж думаю про зустрiч... тiльки про ту,
з Бiльротом.
   Леся на мить смутнi?, але одразу ж зверта? розмову на iнше:
   - Альбома й забули взяти.
   - Та навiщо вiн? Гадаю, Iвана Яковича зараз менше  всього  цiкавитимуть
тво? поезi?, ?х вiн уже читав. Просто познайомитесь.
   - Менi аж лячно.
   - А ти не думай про те.
   I знов мовчання.
   За якiсь пiвгодини машталiр зупинився коло старенько?  обкуто?  залiзом
брами  на  вулицi  Зиблiкевича,  за  котрою,  у  глибинi  двору,  виднiвся
двоповерховий  будинок.  Брама  була   зачинена,   поки   Ольга   Петрiвна
розплачувалася, Леся шукала входу.
   - А ви, панночко, пройдiть он поза тим будинком,  -  пораяла  ?й  якась
бабуся, що саме проходила вулицею.
   Широка, розчищена вiд  снiгу  дорiжка  вела  просторим  двором,  а  там
розходилась на кiлька стежечок, - будинок мав щось два чи три входи.
   Косачевi зупинилися в нерiшучостi: куди йти?  На  ?хн?  щастя,  однi  з
дверей розчинилися i кiлька хлопчакiв викотилися на подвiр'я.
   Ольга Петрiвна скористалася нагодою.
   - Це той вусатий? - переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрiвна назвала
Франкове прiзвище. -  Зна?мо!  Iдiть  он  туди.  -  Хлопчаки  показали  на
коридорчик праворуч.
   Не встигли вони дiйти до будинку, як назустрiч вийшов середнього зросту
чоловiк.
   - А я собi дивлюся: що воно за чужинцi  блукають.  Сюди  ходiть,  Ольго
Петрiвно... Давайте вашi речi, обмiтайте ноги i швидше до хати,  певне  ж,
замерзли. - Вiн забрав  у  Ольги  Петрiвни  валiзку,  набиту  яблуками  та
банками з варенням, якi та везла в  подарунок  Франковiй,  i,  загородивши
сво?ми широкими плечима дверi, запитав: - А це ж хто з вами?  Невже  Леся?
По всьому бачу - вона! - Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворi,
обняв молоду Косачiвну, поцiлував у холодну,  ледь  порожевiлу  на  морозi
щоку: - Отак, а то в хатi жiнка, чого доброго, ще й не дозволить  цiлувати
таку гарненьку панночку. - Вiн лагiдно усмiхався добрими розумними  очима,
жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорiвна.
   - Та чого ж ти морозиш людей? - напосiлася  на  чоловiка.  -  Заходьте,
будь ласка, - запросила.
   Оце й уся квартира, весь комфорт. В очi одразу впала  скромнiсть,  якщо
не сказати - убогiсть житла: тiсна, з вогкими  стiнами  кухонька  i  трохи
бiльша, затишнiша кiмната; лiжко, круглий стiл посерединi  i  другий  -  в
кутку бiля туго набито? книжками шафи.
   Леся роздягалася i водночас непомiтно стежила за гостинним,  енергiйним
господарем, який одразу ж почав поратись бiля самовара.
   - Хоч би ж були листом сповiстили, чи як! Вийшли б  зустрiти,  а  то...
Куди ж воно годиться? - докоряла Ольга Федорiвна гостям.
   - Нiчого, добралися й так. Правду кажучи, ми все  вагалися:  куди  його
краще податися? Знов у Нiмеччину чи у Вiдень? - I  Ольга  Петрiвна  почала
розповiдати  про  доччину  хворобу,  скаржитися  на  лиху  долю,  яка  так
несправедливо з ними обiйшлася.
   - Та годi-бо тобi, мамо, - перепинила ?? Леся.
   - От-от! - пiдхопив Iван Якович. - А хвора, бачу, i вусом не веде.
   - Звикла вже, - мовила Ольга Петрiвна.
   - Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся ма? Петро  Антонович?
Усе ще вою? за правду?
   - Ет,  воювання  його,  -  махнула  рукою  Ольга  Петрiвна,  викладаючи
гостинцi. - 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив сво? здоров'я.
   - От i неправда, мамочко, - втрутилася Леся. - Коли б  усi  робили,  як
тато, то й лиха було б менше.
   - Еге, в Петра Антоновича,  бачу,  надiйний  захисник.  -  Iван  Якович
пiдiйшов до Лесi i з якоюсь особливою цiкавiстю подивився на не?.
   - Лихо менi з ними! - скаржилась Ольга Петрiвна.  -  Вiрите,  не  можна
нiчого сказати супроти: як вiзьмуться обо?, то хоч тiкай.
   Леся  почервонiла  пiд  пильним  Франковим  поглядом  i,   сором'язливо
опустивши очi, вела далi:
   - Коли всi будуть клопотатися тiльки  власними  болями  -  кiнця  цьому
лихолiттю i не чекати.
   Iван Якович при цих словах нетерпляче поскубував  короткого  рудуватого
вуса.
   - Зда?ться менi, Ольго Петрiвно, що ваш брат,  а  мiй  добрий  приятель
Михайло Петрович Драгоманов помиля?ться:  Леся  таки  зна?  життя.  Що  не
кажiть, а зна?.
   - Та не  хвалiть  ви  ??,  -  завважила  Ольга  Петрiвна.  -  А  то  ще
загордиться.
   - Сказати правду про людину - пiдтримати ??, - мовив на те Iван Якович.
   - I що ти за господар, Iване? - обiзвалась дружина. -  Люди  з  дороги,
промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.
   - Ма?ш рацiю, Оленько,  газда  з  мене  абиякий...  Та  що  я  вдiю?  З
розумними людьми рiдко  доводиться  стрiчатися...  А  сiсти  нам  недовго.
Подавай скорше на стiл.
   Ольга  Федорiвна  постелила  настiльника,  поставила  самовар.   Франко
допомагав ?й, жартував, хоча в поглядi його бiльше було задуми. Вiн принiс
iз кухоньки майстерно вирiзьблену з дерева хлiбницю  i  обережно,  щоб  не
впустити жодно? кришечки, почав краяти хлiб.
   - Прошу, сiдайте, частуйтеся, - запросила господиня.
   - А чим частуватися? - перепитав Iван Якович. - Що то за частування без
чарки? - Вiн вийшов на кухню i незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою
в руках. - Недавно в мене були земляки, то оце  передали...  Сливовиця  на
меду. - Вiн налив потрошку, сiв бiля Ольги Петрiвни. - За нашу стрiчу i за
ваше, Лесю, здоровля.
   Та не встигли випити, як у коридорi зашарудiло.
   - Кого там бiг пiслав? Пождемо. Дверi широко розчинилися, i до  кiмнати
зайшов бородатий чоловiк.
   - Я так i знав, що це Михайла нечистий несе, - мовив Iван Якович. -  Ну
й щасливий же ти, Михайле: навiть чарка без  тебе  не  п'?ться...  Проходь
швидше, в нас гостi.
   Михайло мовчки роздягся, повiсив пальто i велику хутряну шапку - видно,
вiн часто бував у цiй господi.
   - Добривечiр, - вклонився чемно.  -  Панi  Ольга!  -  здивовано  розвiв
руками. - Якими вiтрами? В таку негоду...
   - Вiн у нас, - Франко показав на гостя, - щоби ви знали, мерзляк,  -  i
додав, звертаючись до Михайла: - А поглянь лише, хто з Ольгою Петрiвною!
   Гiсть, помiтивши за столом дiвчину, запитав:
   - Ваша?
   - Атож.
   - Тодi - Леся... вгадав? - I сам поспiшив  вiдповiсти:  -  Ну,  звiсйо,
вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, бiляве личко -  одразу  видно
Косачiв рiд. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших  краях.  -  Вiн
пiдiйшов, поцiлував Лесi руку, вiд чого та зашарiлася.
   - Це, Лесю, i е той самий Михайло Павлик, - пояснив  Франко,  -  котрий
так захопився вашими вiршами, що скоро зведе нанiвець усiх iнших поетiв.
   - Ай справдi! Чого варте оте сюсюкання деяких, навiть мужчин? - озвався
Павлик. - А це ж сила! Послухайте:
   За правду, браття, ?днаймось щиро.
   ?диний ма?м правий шлях,
   ?дину, браття, всi ма?м вiру,
   ?дине серце у грудях.
   Покажiть-но менi, в кого з сучасних авторiв  е  такi  рядки!  -  Павлик
переможно подивився на присутнiх. - Мовчите? Тож-бо.
   - Я ж казав, - засмiявся Франко. Павлик присiв  на  вiльний  бiля  Лесi
стiлець, охоче пiдсунув до себе чашку з ча?м.
   - О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
   - Спасибi, Ольга Петрiвна привезли, - вiдповiла Франкова.
   - Не вiрте ?м, Михайле Iвановичу, - поправила  Ольга  Петрiвна.  -  Мо?
тiльки варення. У нас же, зна?те, все сво?. Влiтку - що то? малини кругом,
вишень, позьомок!.. Не полiну?шся - на всю зиму вистачить.
   - При?здiть до нас улiтi, побачите, - пiдтримала матiр Леся.
   - А й справдi,  -  звернувся  до  дружини  Франко.  -  По?демо,  Ольго.
Вiдпочинеш на лонi природи... I я трохи одiйду од щоденного клопоту.
   - Тобi вже одразу i ?хати, - докiрливо мовила Ольга  Федорiвна.  -  Час
уже сво? що-небудь мати, не  тинятися  по  чужих  кутках.  -  Голос  Ольги
Федорiвни затремтiв, i Леся тiльки тепер згадала,  як  скаржився  в  сво?х
листах Iван Якович  на  поганий  стан  здоров'я  дружини,  на  те,  як  ??
нервовiсть шкодить йому в роботi. А Ольга Федорiвна враз уся загорiлася, в
очах заблищали сльози, в руках дрiбно затремтiло блюдце.
   Пробули довгенько. При?мно було сидiти у теплiй кiмнатцi. Зрештою Ольга
Петрiвна встала, подякувала за гостиннiсть.
   - Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до мiста,  -  звернулася  до
дочки. - Дещо треба докупити в дорогу.
   - Заждiть, i я з вами, - обiзвалась Ольга Федорiвна.
   - Авжеж, чому б тобi не прогулятися? - пiдтримав Франко.
   Жiнки хутко зiбралися i вийшли.
   Леся вiдчула себе якось незручно в  чужiй  кiмнатi.  Вона  пiдiйшла  до
шафи, але взяти звiдти нiчого не наважилася. На  письмовому  столi  аркушi
паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, - подумала Леся. - От би  заглянути
туди хоч одним оком". На серединi столу лежало кiлька  аркушiв,  списаних,
видно, недавно, перед ?хнiм приходом. Твердий,  нерозбiрливий  почерк.  "А
закреслень зовсiм мало, - вiдзначила Леся. - Не те що в мене".
   - Пiдгляда?те? - перервав ?? роздумування Iван  Якович.  Вiн  i  Павлик
виходили за жiнками i саме нагодилися.
   Леся ствердно кивнула.
   - Хочу зрозумiти вашу манеру, ваш стиль.
   - Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники  творчостi
старших. Михайле,  -  звернувся  Франко  до  Павлика,  що  захопився  саме
газетою, - годi тобi малюнки  роздивлятися,  давай  лiпше  тим  "Кур'?ром"
розпалимо дрова.
   - Так вiн же свiжий, учорашнiй. Певне, ще сам не читав?
   - Хоч би й  сьогоднiшнiй.  Свiжостi  в  ньому  стiльки,  як  у  старому
зужитому смiттi. Одна балаканка, та й годi. -  Вiн  узяв  подану  Павликом
газету, зiбгав ??, запхав пiд дрова i запалив. - Хоч горить файно. Це  теж
користь. - Стоячи навколiшки,  Франко  роздмухував  у  грубi  огонь.  Коли
розгорiлося, вiн поставив коло груби три стiльцi. -  Сiдайте.  Колись,  як
будемо живi та здоровi, може, бiля справжнього камiна посидимо, а поки хоч
так. Про що все ж ми  з  вами  почали,  Лесю?  -  Франко  насупив  кошлатi
рудуватi брови. - Ага, згадав! Про манеру i стиль... Ну, те, що ви  хотiли
зовнi все це побачити i збагнути, гадаю,  жарти.  Самi  чудово  розумi?те.
Найлiпше промовляють про митця його твори. - Iван Якович поправив у  грубi
дрова й додав: - А вашу манеру i творчу фiзiономiю  я,  зда?ться,  пiзнав.
Однак в останнiх ваших поезiях надто багато стогону, мук та страждань.  Що
це, ваша доктрина? Леся замислилась.
   - Справдi, - мовила згодом. - Зараз я  в  думках  переглянула  написане
останнiм часом, i це питання таки виника?. Той бiль  i  смуток  ?  виразом
певних обставин.
   - Я чом питаю... - вiв далi Iван  Якович.  -  Для  людини,  обдаровано?
гарячим почуттям i палкою фантазi?ю, це  страшенно  небезпечно.  В  такому
станi не раз навiть дуже сильнi натури ламалися i  безнадiйно  попадали  в
болото песимiзму.
   - Певний, що з нашою добродiйкою цього не станеться, - мовив Павлик.
   - Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я бiльше вiрю в  таланти
поступовi, котрих розвiй iде звiльна. Бувають такi,  котрi  блиснуть,  мов
метеор, одним-двома творами, а все дальше ?х iснування - то  вже  повiльне
згасання.
   - Це бiльш стосу?ться  тих,  котрi  приходять  в  лiтературу  дозрiлими
людьми, - зауважив Павлик. - Панну Лесю це хай не турбу?, ?? талант, видно
з усього, мiцнi? рiк од року, що, певно, ? продуктом уперто? працi.
   Леся сидiла заслухана в розмову, ?й i нiяково було, бо ж  говорили  про
не?, i заразом хотiлося слухати й слухати цю спокiйну товариську бесiду.
   - Говорите ви про мене чимало незаслуженого, - сказала, - та  коли  вже
зайшла об цiм рiч, скажу: працювати менi таки справдi важко. День пишу,  а
три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу.
Iнколи вже й кину, щоб одпочити, та мина? день-другий -  i  наста?  просто
якесь божевiлля.
   - Тота нам'?тнiсть, Лесю, бува? у всякого митця, - завважив Франко.
   - Юрба образiв не да? менi спати: мучить, як нова недуга, -  вела  далi
Леся. - I тодi приходить демон, лютiший над  усi  мо?  недуги,  i  наказу?
писати... I я пишу.
   Чоловiки засмiялися.
   - А вiн не вказу? часом, що саме писати? - жартував Павлик.
   - Це вже справа сумлiння.
   - Ось вона, Йване, твоя далекогляднiсть. Леся, бач, ма? дiло iз духами,
а ти тут цiлу теорiю розвiв о талантах, iндивiдi...
   - Коли й так, - пiдхопив жарт Iван Якович, - то  ??  дух  скрупулятний,
незлий.
   Щирiсть  i  невимушенiсть  розмови  викликали  Лесю   на   вiдвертiсть.
Здавалося, нiкуди вона й не ви?здила, а зiбралися оце в Колодяжному  чи  в
Ки?вi увечерi i гомонять собi потихеньку.
   - Взагалi ж не писати я не можу, - розповiдала. - Коли в мене  радiсть,
що бува? надто рiдко, чи смуток, то враз нiби вогонь загоря?ться в серцi.
   - А без цього, Лесю, - Iван Якович поклав на ?? худеньке плече руку,  -
i нема? справдi мистецьких творiв. Усе, що написане з холодним серцем,  не
варте i торби сiчки... Через те й кричимо на всiх перехрестях, що нема?  у
нас лiтератури. - Вiн трохи пiдвищив тон, видно, це питання хвилювало його
давно i неабияк. - Так,  нема!  Замiсть  не?  поки  що  крики,  сварки  та
нiкчемнi повiстi, в котрих справжнього життя, правди  й  дотепу  -  як  на
пустiй видмi колоскiв. Чи, може, отi немiчнi вiршики про природу, засушену
в бiбулi, i про почуття, законсервованi в  спiритусi,  може,  ?х  назовемо
лiтературою? Але  гов!  Се  пiдпеньки,  що  ростуть  на  здрухнiлих  пнях,
плiсень, що вкрива? гниле багно, але не пахуча, цвiтаста мурава...
   - Та годi-бо, Йване, - кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
   -  Коли  ж  серце  розрива?ться,  як  подивлюся   та   послухаю   наших
консерваторiв. Ви, Лесю, даруйте менi сей тон. Аби не болiло,  то  й  пощо
говорити? Михайловi он не подоба?ться - в нього душа м`яка.
   - Ну й дразливий же ти! Iнший уже давно порвав би з тобою.
   - Про iншого я, може, i не сказав би, а  про  тебе  скажу,  бо  знаю  -
витерпиш... З iншим я, може, i говорити не став би.
   - Бачте, Ларисо Петрiвно, якi ми друзi,  -  звернувся  Павлик.  -  Ради
бога, не берiть з нього приклад.
   Леся усмiхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять  вони  на  сво?х
вечорах, i мовила:
   - А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазанi.
   - От бачиш! - зрадiв Франко. - А ти з сво?м примиренням. Хто ж,  як  не
ми самi повиннi вчити молодь? Не вiддавати ж й барвiнським та  романчукам?
Досить i так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголiв. Хiба ж од  них
ждати народовi справжньо? лiтератури? З гнилого дерева не  зробиш  доброго
цiпа... То, кажете, -  звернувся  до  Лесi,  -  у  вас  так  само  бувають
суперечки? Об чiм же вашi спори?
   Леся розповiла  про  "Плеяду",  про  захоплення  молодi  демократичними
iдеями.
   Франко i Павлик слухали ??, не перебиваючи.
   - Добре було б, Ларисо Петрiвно, - сказав Павлик, -  аби  ви  шукали  в
Ки?вi певних людей. Нам треба надiйних, особливо в Ки?вi.
   - Я певна, що виконаю ваше прохання, - не задумуючись, вiдповiла  Леся.
- Менi вельми прикро, що  здоров'я  ставить  мене  весь  час  на  од  шибi
активного громадського життя. Але знайте:  коли  трапиться  яка  рискована
робота, я буду вашим найпершим i найбезпечнiшим помiчником.
   - Дiло не так i в здоровлi, Ларисо Петрiвно, - сказав Франк. -  А  вашу
згоду ми прийма?мо. Можете не сумнiватися  -  роботи  вистачить  на  всiх.
Головне, нам треба налагодити перевезення нелегально? лiтератури.
   - Я готова стати в пригодi.
   - От i гаразд. Будете ?хати назад - дещо вiзьмете. Тiльки  -  гов:  про
нашу умову нiкому нi слова. Леся кивнула головою.
   - Ну, а щодо ваших поезiй мушу сказати, що за  останнi  кiлька  лiт  ви
зробили помiтний крок. - Франко вдарив об колiна  руками,  i  Леся  тiльки
тепер помiтила, якi в нього витертi штани. - Не будемо зараз вдаватися  до
аналiзу ваших поезiй, - вiв далi Iван Якович, - але  на  шляху  ви  сто?те
правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до моря", "Кримськi  спогади",
котрi ви менi переслали, а надто "Сопiга зрет зрего!".
   - Так-так, - втрутився Павлик. - То рiч сильна i характерна.
   - Вирiзняються вони  поглибленим  розумiнням  життя.  А  це,  замiтьте,
головне. Лiтература ?сть  життя.  Це  найправильнiший  кодекс  справжнього
митця. Життя - передовсiм. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а  що  воно
розв'яже, те й буде розв'язане.
   - Зда?ться, пора б вам уже i про збiрку подумати, - додав Павлик.
   -. Боюсь, нiчого ще збирати.
   - Не кажiть, ? сильнi штуки, - заперечив Франко. - Михайло  ма?  рацiю:
при поверненнi додому зложiть увесь свiй доробок i шлiть нам.
   - I чим хуткiше це зробите, тим лiпше... для загально? справи, -  додав
Павлик.
   - Взагалi добре було б, щоб ви i вашi друзi взялися пропагувати все, що
? гарного, розумного в нашiй лiтературi. Народовi пiдсовують  таку  убогу,
натикану гнилими iдейками лiтературщину, що хоч сили нашi й нерiвнi, хоч i
перепада? нам, але не протистояти ?й не можемо!
   Франко пiдiйшов до столика, щось  там  записав  i  став,  задивився  на
заснiжений двiр.
   - Гадаю, що й це буде нам пiд силу, - стиха мовила Леся, -  бо,  правду
кажучи, коли я слухаю проповiдi, що "житiя святих" розвивають у лiтературi
дух геро?зму, то менi самiй хочеться зайву свiчку в  хатi  засвiтити,  щоб
яснiше було.
   - Отже, домовились? - не то запитав, не то ствердив Франко.
   - Так, - чiтко вiдповiла Леся. - Alea jacta est! 13
   - Жереб кинуто, - повторив Франко.
   VIII
   Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, i писати, писати. Стiльки думок i
чуттiв народила ота коротка зустрiч у Львовi.
   А от доводиться ?хати. За Львовом - Тарнiв. За Тарновом - Кракiв... Га?
змiнюють поля, поля змiнюють га?... Гори, долини - заснiженi, бiлi. Чужi.
   У Вiднi Косачiв мав чекати Теофiл Окуневський.  З  його  дочкою  Ольгою
Леся познайомилася ще в Ки?вi, де вони разом навчалися музики.
   Дiвчата розсталися кiлька рокiв тому, i Леся нiколи не гадала, що  доля
знову пошле ?х одну однiй назустрiч. Та, видно,  недарма  кажуть:  гора  з
горою не сходиться, а людина з людиною - неодмiнно.
   Величезний Пiвнiчний вокзал у Вiднi був  геть  заповнений  людом.  Однi
при?здили, iншi товпилися до вагонiв - кудись  ?хали,  а  помiж  усiм  цим
снували товстопикi, вусатi жандарми в  начищених  до  блиску  гостроверхих
касках.
   Ольга Петрiвна i Леся вийшли i стали оддалiк. Нi вони Окуневського,  нi
вiн ?х не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрiвна витягла й тримала
на виднотi останнiй номер "Зорi" - по цьому Окуневсь-кий ма? ?х пiзнати.
   За якийсь десяток хвилин до них справдi  пiдiйшов  високий,  у  довгому
сiрому пальтi й цилiндрi чоловiк i, стримано всмiхаючись, показав такий же
номер журналу.
   - Панi Косачева, панночка  Леся?  -  запитав  вiн,  щоб  пересвiдчитись
остаточно.
   - Так, - вiдповiла Ольга Петрiвна.
   Окуневський чемно привiтався, i одразу його блiде, з чорною - клинком -
борiдкою i короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.
   - А я вже думав - не при?дете. Народу стiльки... Ну, ходiмо...
   Окуневський покликав носiя i повiв гостей до виходу в мiсто.
   Надвечiр'я, що поволi спадало на верхiв'я дерев i високi  шпилi  ратушi
та костьолiв, робило мiсто якимсь непривiтним, холодним. Чи вiд утоми,  чи
вiд цього першого непри?много враження було важко на серцi,  надокучливими
здавалися допитування Окуневського - про дорогу, про Ки?в, про здоров'я...
   Лунко цокотiли по  бруку  конi,  i  тi  звуки  чомусь  нагадували  Лесi
ритмiчний i такий же  до  нудоти  одноманiтний  перестук  вагонних  колiс.
"Додому, додому, додому", - вiддавалося те цокотiння в  думках.  Гнiтючими
здавалися просторi, красиво? архiтектури будинки, за якими не було  нiчого
видно, високi пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному  кроцi,
ажурнi арки пiд'?здiв...  Хотiлося  швидше  добратися  до  житла,  впасти,
забутися вiд усiх цих пере?здiв.
   - Дунай... Лесенько, пiд нами голубий Дунай! Мама в захопленнi.  А  вiд
чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на рiчку.  Яка  ж  вона,
скажiть, голуба? Каламуть - i тiльки.
   - А цей мiст - чу?ш, Лесю? - його збудували крiпаки Розумовського.
   - Розумовського?
   - Еге ж. Коли  вiн  був  росiйським  послом  у  Вiднi.  Он  якою  цiною
створювались усi цi багатства, уся  ця  пишнота!  В  уявi  одразу  постали
ватаги полтавських, ки?вських, чернiгiвських крiпакiв, якi на плечах сво?х
несуть з усiх усюд до Дунаю камiння, зраненими руками  вкладають  його,  а
могутнi хвилi, нiби граючись, зносять усе те,  збивають  немiчних  з  нiг,
руйнують ?хню працю.
   Хто його зна?, може, з тих пiр i  побурiла  у  Дуна?  вода,  розбавлена
потом i кров'ю крiпацькими...  А  он  скiльки  понад  берегом  заводiв  та
фабрик! ?х теж будували мозолястi руки. Хай не  полтавськi,  чернiгiвськi,
так галицькi, волинськi, а все одно тi, яким бракувало шматка насущного.
   Глухо прогуркотiв пiд колесами мiст, мов обзиваючись  голосами  далеких
отих будiвничих, коляска ще кiлька разiв повертала праворуч, потiм лiворуч
i зрештою зупинилась перед  будинком  з  величезними  яскраво  освiтленими
вiкнами.
   - При?хали, - мовив Окуневський.
   Поки зносили речi, Леся встигла обдивитися  вестибюль,  перемовитися  з
швейцаром  -  старим  чоловiком  у  голубiй,  розшитiй  золотом  лiвре?  i
трикутному капелюсi.
   В  готелi  розкiшно:  картини,  шафи  з  книжками,   золоченi   люстри,
мармуровi, застеленi коштовними килимами, сходи.
   - Ця розкiш чомусь гнiтить,  -  сказала  Леся,  як  тiльки  Окуневський
пiшов, побажавши ?м добро? ночi.
   - Завжди в тебе якiсь незрозумiлi примхи. Бiднiсть вража?, багатство  -
гнiтить...
   - Хiба не можна було найняти скромнiший номер?
   - Ти ж зна?ш: Вiдень - свiтове мiсто, сюди з'?жджаються знатнi особи...
От коли ми поверталися з Флоренцi?, од дядька  Михайла,  то  зупинялися  в
самому центрi. Там ще розкiшнiше.
   - А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
   - Ну, гаразд, годi, - перебила мати. - Фiлософi? на сьогоднi досить.  Я
теж стомилась.
   Поки мати розкладала речi та милувалася з вiкна мiстом,  Леся  вмилася,
випила принесену служницею каву i шмигнула пiд перину.  Стомлена  дорогою,
заколисана гомоном чужого мiста, вона швидко заснула.
   Отак  воно  бува?  часто.  Те,  що  спочатку  вида?ться  поганим,   при
уважнiшому знайомствi краща?, а на що  сподiва?шся  -  поверта?ться  проти
тебе ж самого. I мама, i  Окуневський  таки  мають  рацiю:  мiсто  справдi
чудове! Десь-то вже вона тодi, першого дня, дуже  стомилася,  що  нiщо  не
милувало зiр, i десь, видно, доля готувала ?й новий жарт.
   Як не ?,  а  справи  пiшли  сво?м  трибом.  Бiльрот,  оглянувши  ??  та
обмацавши  довгими  холодними  (аж  досi  бридко!)  пальцями,  прийшов  до
висновку, що нiяко? операцi? не потрiбно. Вiн наклав  на  стегно  гiпсовий
бандаж, а оце вже днiв кiлька тому замiнив його апаратом. В  апаратi  таки
зручнiше - можна нагинатися, i нога майже зовсiм перестала болiти.  Погано
тiльки, що апарат важкий i пiд час ходiння в ньому аж  гаряче,  багато  не
набiга?шся. Та й то сказати: скiльки  можна  тинятися  без  дiла  по  отих
театрах, кафе та вулицях!  Все  оглянуто,  все  переслухано.  Гаразд,  хоч
студенти не дають сумувати - приходять, розпитують, охоче розповiдають про
сво? лiтературно-мистецькi справи, а то - вовком вий.
   З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове  користування  пiанiно,
?хня кiмната перетворилася на сво?рiдний музичний салон. Всi  суперечки  -
вiд того, чому в Венери Мiлосько?  нема?  рук,  до  передвиборно?  "угоди"
народовцiв з австрiйським урядом - закiнчилися спiвами. Виявля?ться, у цих
лисiв, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодiйна музика. I  Миколу
Вiталiйовича вони знають незгiрше. А Нiжанкiвський, Вахнянин  i,  зрештою,
оцей Гриневецький,  котрий  так  охоче  зголосився  писати  музику  на  ??
"Русалку", - то таки гарнi митцi.
   Леся  напiвлежала  на  вузенькiй  канапцi,  переглядала  щойно  купленi
газети. Гуляти бiльше не хотiлося, та й погода чомусь зiпсувалась:  зранку
було морозно, сухо, а це  враз  одпустило,  на  вулицi  заблищала  вода  -
справжня тобi весна!
   Газети забитi рiзними оголошеннями (навiть призволеннями  до  шлюбу  та
заочними  освiдченнями),  проте  на  першому   мiсцi   ряснiють   заклики,
красуються портрети лiдерiв полiтичних партiй i тут же  -  багато-обiцяючi
слова з ?хнiх гучних виступiв та промов перед виборцями.
   Австрiя обирала парламент. Це було видно не тiльки з газет. На вулицях,
у кафе, театрах, навiть у готелi, де мешкали переважно при?жджi,  -  всюди
говорили про вибори. Кампанiя саме переживала ту стадiю, коли до  не?  хоч
трохи були причетнi маси. Бо пiзнiше, коли вже дiло дiйде  до  призначення
членiв уряду, нi  народовцям,  нi  угодовцям,  нi  радикалам  робить  буде
нiчого. Там справу вирiшуватиме його цiсарська воля...
   Тож, поки не пiзно, поки була хоч найменша надiя,  партi?  сперечалися,
ганили одна одну, на всi лади вихваляючи свою полiтику, свою тактику.
   I все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловiк один  (лише
один!) мiг проголосувати!

   IX
   В Любитовi по?зд стояв недовго, i Франко ледве встиг позсаджувати малих
та вивантажити взятi в  дорогу  речi.  Тепер  усi  цi  клуночки,  валiзки,
складенi на скриньку з бiлизною i притуленi одне до одного, лежали чималою
купою.
   - Ото набрали на свою голову,  -  бiдкався  Iван  Якович  i  поскубував
короткого рудуватого вуса. - Що будемо робити, Олю?
   - Або я знаю, - обiзвалась  дружина.  На  вулицi  показалась  однокiнна
пiдвода. Низенька черевата  конячина  сумирно  брела,  похнюпивши  голову.
З-пiд ?? лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.
   - Гов, чоловiче! - вийшов  назустрiч  Франко.  Кошлата  бараняча  шапка
заворушилася, товстi шкарубкi пальцi, що ледь виглядали з подертих рукавiв
свитини, спроквола сiпнули вiжки.
   - Та стiй же, бодай  ти  лоп!  -  крикнув  селянин,  хоч  та,  кого  це
стосувалося, i не думала рухатись.
   - Далеко ?дете? - спитав Iван Якович.
   - Ет, ?зда наша. А вам куди тре'?
   - До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.
   - Та близько... Ну, то сiдайте, чи як? - Селянин закинув вiжки на люшню
i, поки Франко ходив по речi, сяк-так розправив на возi сiно.  -  Мать,  у
гостi до Косачiв, - не то ствердив, не то запитав вiн уже за селом.
   - Вгадали.
   - Тут нiкуди бiльше. - Вiн помовчав, поки минули калюжу, i нi з того нi
з сього додав: - Бабi мо?й на старостi добра закортiло. Причепилася: ?дьмо
та й ?дьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце ?дуть усi.
   Франко згадав,  з  яким  обуренням  молода  Косачiвна  писала  в  сво?й
кореспонденцi? про поневiряння переселенцiв на сходi, i сказав:
   - У Сибiр, певне?
   - Ото-то... ?дьмо, та й годi! А я кажу: "Лучше  тутки  згину,  нiж  маю
волочити сво? костi по свiту. Лiпше там, де нас нема?..."
   Франко  слухав,  мрiйними  холоднуватими  очима  дививсь  перед   себе.
"Скiльки  ?х,  безправних,  знедолених,  тиня?ться  по  свiту...  Коли   б
зiбрались усi та стрiпонули панiв - пiр'я з них полетiло б..."
   Змовк i вiзник,  задумався.  Десь  зачепила  та  розмова  найпота?мнiшi
струни його старечого серця - i от слухав тепер ?хню невтiшну мелодiю, коб
не чужi на возi, то й замугикав би в тон ?й - повiльно, неголосно...
   - Ми й не спитали, Iване, як тут, чи не люту? хвороба яка,  -  порушила
мовчання Ольга Федорiвна.
   - Леся написала б, - заспоко?в Iван Якович, але для певностi запитав: -
Не чули, дiдуню, пошестi тут нема? нiяко??
   - Чом нема?? - нiби ждав  цього  питання  старий.  -  Дивiть,  як  мене
висушила,  наче  в'язове  лико.  Ольга  Федорiвна  стурбовано  глянула  на
чоловiка.
   - А що ж то за хвороба така? - допитувався Iван Якович.
   Селянин повернувся, пильно глянув з-пiд  насуплених  кошлатих  брiв  на
подорожнiх, на Франковi стоптанi черевики i лиш потому сказав:
   - Неправда. Куди не подайся - скрiзь ця холера клята... Так уже  змага?
людей, що куди тим сухотам... Тiльки не бiйтеся, вона вас не рушить.
   - Авжеж, авжеж, - пiдтакнув Франко. - А як же ви лiку?тесь, дiду?
   - Е-е, були б то тi лiки.
   - А ви шукайте ?х.
   - Шукаю, сину... та дарма.
   - Гуртом треба, громадою.
   - Авжеж, твоя правда.
   ...I знову мовчання. Порипу? вiз на вибо?нах, стомлено пирха? конячина.
   Опiвднi Леся сiла за збiрку. Ну й дивний же вiн, цей  Франко,  при?хав,
не встиг привiтатися й одразу з докором: чом до журналу нiчого не вислала,
чому збiрку не подала, як  домовлялися?..  "Нашiй  лiтературi  так  браку?
справжнiх талантiв, а ви, яка  може  зробити  багато  для  ??  розвою,  не
цiну?те часу..."
   "Не цiну?те". Як гiрко слухати! Вона б нi дня нi  ночi  не  знала,  аби
здоров'я. А то що його зробиш, коли життя бува? не любе?
   Леся перечитувала поезi?. Кожен вiрш вона знала напам'ять, проте уважно
вдивлялася в рядки свого дрiбного письма, мов шукала в них чогось  нового,
незнаного.
   ...Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
   Серед лиха спiвати пiснi,
   Без надi? таки сподiватись,
   Жити хочу? Геть думи сумнi!
   Було при?мно зустрiть цi рядки, перечитати ?х. Це  ж  про  них  сказали
Франко i Павлик тодi у Львовi: "Хай усi вашi поезi?, Лесю,  будуть  такими
пристрасними".
   Багато дала ?й та зустрiчi Минуло вже кiлька мiсяцiв,  а  вона  й  досi
пам'ятав ту щиру розмову...
   В кiмнату долинув дитячий  гамiр,  i  Лариса  Петрiвна  вiдiрвалася  од
роботи, виглянула у вiкно.
   Стежкою до будиночка прямував оточений дiтворою Iван  Якович.  В  руках
вiн тримав невеликого кошелика.
   - Панно Лесю! - гукнув Франко, помiтивши ??. - Ходiть-но гляньте на мiй
вилов. Файнi в'юни у вашому озерi.
   Леся вийшла.
   - Коли ж це ви встигли?
   - Е-е, добрий рибалка завжди знайде час. В'юни звивалися,  пищали,  але
нiяк не могли вислизнути з цупких Франкових пальцiв.
   Рибу вiднесли на  кухню,  а  Франко,  у  високих  мисливських  чоботях,
позичених у Петра Антоновича, в старенькому тiснуватому  пiджачку,  зайшов
до кiмнати.
   - Гарно у вас: затишно, зеленi  стiльки,  простору.  А  я  от  нiяк  не
стягнуся на хатину. Дружина вже й докоряв, та й сам бачу  -  треба,  а  що
поробиш? - Вiн  пройшовся,  став  бiля  письмового  столика,  прочитав:  -
"Укра?но! Плачу слiзьми над тобою..." Серцем сказано...  Одначе  мушу  вам
зауважити, Ларисо Петрiвно: не слiз  нам  треба.  Доволi  вже  ?х  вилито.
"Втопить всiх iмператорiв би стало", - як писав Тарас Григорович.
   Леся сидiла, поклавши  хвору  ногу  на  низенький  ослiнчик,  i  уважно
слухала.
   - Взагалi ж, - казав далi Франко, - останнi  вашi  поезi?  -  се  такий
голосний та страшющ стогiн примучено? душi, якого не чулося давно.
   - Пишу, бо не можу мовчати. Душа болить.
   - Чимало розвелося в нас вiршомазiв, котрим нiчого  не  варто  сьогоднi
хвалити одних, назавтра - дру гих. ?м аби грошi. А  справжнiй  митець  ма?
студiювати, шукати основу, на котрiй вироста? i  щоденне  горе,  i  великi
iдеальнi стремлiння до свободи та рiвностi... Де правди  не  згас  промiнь
пишний, там треба шукати любовi та миру..." Так, зда?ться, у вас?
   - Навiть напам'ять зна?те? - знiяковiла Косачiвна. - Була б я дужа... а
з оцими-о кайданами далеко не пiдеш.
   - Слово правди, Ларисо Петрiвно, то грiзна зброя.  I  байдуже,  хто  ??
вигострив: велетень чи хвора, слабосила дiвчина.
   - Для мене це вельми iстотно.
   До ворiт пiдкотила парокiнна коляска. З не? вийшли  Петро  Антонович  з
дружиною i Ольга Федорiвна. Малi кинулися ?м назустрiч.
   - Он вони де! - зрадiла, помiтивши у вiкнi чоловiка, Франкова.
   - Надворi так гарно, а ви сидите, - мовила Ольга Петрiвна.
   - Я щойно з рибалки, завiтав до панни Лесi показати в'юнiв.
   Косач i Франко сiли осторонь, бiля вiкна, а жiнки хвалились покупками.
   - Тобi, Лесенько, нову валiзку в дорогу купила, - показувала  Косачева.
- I парасольку... Бо ж на пiвднi тепер спека.
   - Спасибi, мамочко, - дякувала дочка.
   - Ти знову погано себе почува?ш? Ляж одпочинь, - турбувалась мати.
   Покликали до вечерi. Франко пiшов перевдягатись,  а  Ольга  Петрiвна  з
гостею допомогли Лесi  лягти.  Косачева  звелiла  подати  дочцi  вечерю  в
постелю.
   Гостей помiстили у великому будинку,  в  однiй  з  кiмнат,  що  вiкнами
дивилися в садок.
   Та коли пiсля вечерi стали розходитись, Iван Якович запитав:
   - А сiно у вас, Петре Антоновичу, ?? Люблю спати надворi.
   - Ще ж холодно, - зауважили жiнки. - Весна хоч i рання,  та  непривiтна
якась.
   - Нiчого, здоровте буде, - мовив Iван Якович.
   - Ну, тодi i я з вами, - пiдтримав гостя Петро Антонович. - Давай  нам,
Олю, рядна, ковдру i ще що там.
   - Ото менi чумаки? - сплеснула руками Косачева.
   Винесла рядна, i чоловiки пiшли.
   Було ще рано. Залiзницею прогуркотiв по?зд. Його довге скiсне  промiння
прорiзало вечорову сутiнь i зникло.  Прошумiли  слiдом  високi  тополi  та
приколiйнi кущi, i знову тиша.
   Зненацька прямо над головою крикнув пугач, помовчав i обiзвався знову.
   - Зловiсна птиця, - сказав Франко i запитав: - Як вам  живеться,  Петре
Антоновичу? Косач не поспiшав з вiдповiддю.
   - Подивишся, як цього бiдного мужика мордують,  то  й  у  самого  серце
кривавиться, - мовив зрештою. Вони дiйшли до клунi, спинилися.
   - По правдi, спати  менi  не  дуже-то  хочеться.  Сядьмо  де-небудь,  -
запропонував Iван Якович.
   - Отут на возi хiба? - Вони посiдали, звiсивши ноги  за  полудрабок.  -
Оце розглядав справу, -  вiв  далi  Косач,  -  помiщик  заборонив  селянам
проганяти худобу повз його садибу. Курява, мовляв...  Яка  нелюдянiсть!  А
спробуй доведи ?м!..
   Десь зовсiм близько почулися голоси. Хтось когось про щось благав, а  у
вiдповiдь сипались погрози i груба лайка.  Раптом  усе  це  -  i  недалеку
розмову, i густi вечоровi сутiнки - прорiзав голосний жiночий плач.
   - Ой людоньки!.. Та що ж це робиться? - голосила жiнка. - Та де ж  вона
тая правдонька в свiтi божому?..
   Франко i Косач миттю опинилися за ворiтьми.
   - Це в Блощука, - сказав Петро Антонович, - певне, староста порядку?.
   Обидва мовчки поспiшили на крик.
   ...Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина. Висока
розпатлана жiнка одною рукою судорожне  чiплялася  за  стареньку  мотузяну
обротьку, що обвисала на лишаюватiй головi коняки,  а  другою  тяглася  до
огрядного, з довгим костуром чоловiка, намагаючись схопити його за рукав.
   - Та пощадiть же хоч нашу старiсть... ой боже ж мiй, боже!.. -  благала
жiнка. Вони пiдiйшли до гурту.
   Посiпаки, що намагалися вирвати з  зацiплених  жiночих  рук  недоуздок,
вiдступили, забачивши Косача i незнайомого.
   - Що тут у вас? - звернувся Петро Антонович до старости.
   - Недо?мки, пане голова. Кiлька разiв попереджував, а далi вже нiкуди.
   - Нiкуди?! -  встряв  у  розмову  Франко.  Вiн  ледве  стримував  гнiв.
-Нiкуди, кажете?! А ?м куди пiсля цього? З мосту та в воду?..
   - Це, ласкавий пане, нас не стосу?ться. Закон. Нiкому не дозволено його
порушувати.
   - Ми ж заплатимо, людоньки, - знову заголосила  жiнка,  -  заплатимо...
але пождiть ?ку днину. Бо де жг його вз?ти одразу? Змилуйтесь!..
   - Та цить ти! - обiрвав ?? чоловiчий  голос.  Щось  знайоме  вчулося  в
ньому Франковi. Поглядом вiдшукав чоловiка, придивився - вiн,  той  самий,
що пiдвозив його сьогоднi зi станцi?. Стояв  простоволосий,  видно,  давно
вже пiзнав його, бо з надi?ю дивився в очi.  "Справдi,  що  ж  тепер?  Чим
помогти неборацi?"
   - Законом передбачено й iнше, - мовив, пiдступаючи впритул до старости.
- Насильство та грубiсть не склада? вам честi.
   Староста обм'як: з ним розмовляли мовою закону. Хтозна, що воно за пан,
ще попадеш у немилiсть. Косачi з будь-ким  не  знаються...  Однак  про  це
треба рапортувати повiтовому начальству, як велено.
   - Гаразд, з поваги до вас...  панове,  -  сказав  пiдкреслено  ввiчливо
староста. Вiн махнув рукою, i посiпаки облишили змагатися з жiнкою. -  Але
це не звiльня? тебе вiд недо?мок, - звернувся  до  селянина.  -  Чу?ш?  За
тиждень навiдаюсь.
   Вiн згорда кивнув Косачевi i незнайомому, повагом пiшов  iз  дврру.  За
ним посунула його свита.
   Конячина, коло яко? щойно точилася боротьба, враз лишилась сама,  мовби
нiкому не потрiбна. Вона  ступила  кiлька  крокiв,  зупинилася  i,  широко
розставивши тонкi переднi ноги, байдуже почала скубати морiжок...
   Франко i Косач побули в дворi, пбки все  заспоко?лось,  i  тiльки  тодi
попрощалися з господарем.
   Над Колодяжним густiшала нiч.
   От i  закiнчилося  коротке  гостювання.  До  Ковеля  Франка  проводжали
дружина - вона з малими ще зоставалася, Ольга Петрiвна i Леся.
   - Ви ж, Ларисо Петрiвно, не забудьте надiслати менi описання волинсько?
хати,