блискавки рiзали сутiнь, гроза вирувала, спускаючи на землю довгi смуги дощу. Х У сiм'? багато говорили про Ки?в. Часто надходили звiдти листи - од Лисенкiв, Судовщиково?, рiдше - вiд Старицьких, якi мешкали в мiстi переважно взимку, а лiто проводили на селi. Леся бувала в Ки?вi, ще коли жили в Новоград-Волинському, але за давнiстю тi вiдвiдини пам'ятала невиразно. Як тiльки стало вiдомо про наступну по?здку, дiти зрадiли. - А в кого ми будемо жити? Чи довго туди ?хати? - посипалися запитання. Кiлька днiв минуло в приготуваннях, i от вони всi тро? з мамою - в дорозi. Легенько одягненi, бо надворi вже теплi?, виглядають з цiкавiстю у вагонне вiкно. При?мно сидiти отак i милуватися зеленими луками й чагарниками, маленькими рiчечками, що принадно блищать на сонцi, нiби усмiхаються, радiють веснi... Неспiшно повзе потяг. Вiн часто зупиня?ться на полустанках, i тодi до вагона заходить усе бiльше i бiльше люду. В свитках i коротеньких кожушках, у постолах - жiнки й чоловiки. За плечима в них великi, чимось наповненi короби. Селяни скидають ?х, полегшено зiтхають, розгинаючись. Лiси й перелiски пливуть за вiкном. Зеленi, хiба що крiм дубiв. Цi ще не прокинулись од зимово? сплячки, стоять, понуро звiсивши безлисте гiлля. Чого воно так: однi дерева вже мають листки, а iншi чорнiють, наче обпаленi. Адже всiх году? одна земля. Села... Хатинки розповзлися поодинцi по балках, пагорках i хуторах, загубилися серед садкiв. Хати необ мазанi, свiтять мов ребрами стрiхи, особливо з причiлкiв, обскубанi - на пiдпал. Подвiр'я розгородженi, лише подекуди, де хати пiд бляхою або черепицею, стирчить високий мiцний частокiл. А то - голо: зима все з'?ла. Добре тим, хто бiля лiсу, там не треба хоч про дрова журитися. Саме орють городи. На одному полустанку Леся побачила, як поруч iз сухореброю конячиною, запряженою в рало, тягнув, зiгнувшись у три погибелi, чоловiк. Це було над самiсiнькою колiйкою, i Лесi добре видно, що й на селяниновi, як i на коневi, шлея, i напинався вiн не менше. Ралом правила жiнка. Леся глянула на матiр. Ольга Петрiвна теж спостерiгала за цим, i очi ?? немов заволоклись туманом. У вагонi не змовкають розмови. Уже й нерано, сутiнки залягли навкруги, а подорожнi не сплять. Не спить i Леся, дослуха?ться до тих балачок. Онде кiлька жiнок, розпустивши хустя, неспiшно ведуть розмову, притакують одна однiй; чоловiки ж - звiсно: чадять тютюном, аж синьо у вагонi, i гуторять без кiнця-краю про сво? селянськi гаразди... Душно, шумить у вухах; ритмiчно вистукують колеса. - Як тобi, доцю? - пита? мати. Леся повернула до не? голiвку, клiпнула - усе, мовляв, добре - i знову кида? оченятами з одного кiнця вагона в iнший. Михайлик теж не спить, крутиться i ненароком штовха? сестру, бо ж вони на однiй лавi... Тiсно, проте нiхто не скаржиться Батько попередив, що ?хатимуть у третьому класi. Це - щоб "людей побачили". Справдi, тут ? на що подивитися. Яких тiльки облич не забачиш! У найдальшому кутку, - там, де пiвтемрява, звiдки час вiд часу пробива?ться приглушений дiвочий смiх, - зринула пiсня. Почали ?? два голоси - несмiло якось, непевно, та поступово пiсня, мов птах, стрiпнувши крильми" полинула над головами. Стихли розмови, ще голоснiше луна? пiсня. Ой росла я, росла, як у борi сосна. Дала ж мене мати та й за недоростка. Леся силку?ться запам'ятати слова, та сон i втома перемагають. Клiпне очима, схопиться за якийсь рядочок... - Спи вже, дитино, - мати ?й. А за вiкнами темрява наляга? з усiх бокiв... Другого дня були в Ки?вi. Мiсто зустрiло ?х ранковою перекличкою заводських i фабричних гудкiв, ясним блиском сонця на золотих куполах Печорсько? лаври та Софiйського собору, якимсь неспокiйним гулом. Гомонiв натовп, що вивалився з по?зда i сiрою лавиною плив до вокзально? площi, стугонiла пiд ногами земля. Ольга Петрiвна найняла вiзника. Низенький, в начищених латаних чоботях i довгому, з чужого, видно, плеча пiджаку, чоловiк допомiг ?м сiсти, i висока бричка легко понесла ?х по Безакiвськiй. Лiворуч, над самiсiнькою дорогою, - величезна будова. - Завод, - пояснив Михайлик. - А ти звiдки зна?ш? - заперечила йому Леся. - Чу?ш, як тамечки стука? та гуркоче? То машини. Мама теж пiдтвердила, що завод. Який же вiн величезний! В Луцьку жодного такого нема. Леся пильнiше придивля?ться до вiкон - за ними снують люди, стоять верстати, машини. От би поглянути на них! Та нi, конi несуть усе далi й далi. А це що? Видно, базар. Народу - не злiчити. Рядами i так, гуртом, стоять, торгуються. Навiть вулицею важко про?хати. Кучер сердиться, погуку?, натягаючи вiжки. А натовп виру?, мов рiка, що вийшла з берегiв. Вузенька вуличка повела ?х угору, i незабаром, минувши Велику Пiдвальну, вони зупинилися перед високим сiрим будинком на Стрiлецькiй. - От i при?хали, - сказала Ольга Петрiвна. Михайлик i Леся хутко позiскакували на брук i допомогли злiзти Лiлi. В коридорi почулися голоси, поспiшнi кроки, i в дверях з'явився середнiх лiт чоловiк в окулярах, а за ним - двi жiнки. - Ольго Петрiвно, голубонько!.. Хоч би ж були телеграму дали. - Вiн чемно цiлував Косачевiй руки, обiймав дiтей, метушився. - Ярино, бери мерщiй речi... А ми ждали, ждали, та й надiю втратили... Петро Миколайович Солонина був давнiм знайомим Косачiв. Вони часто в нього зупинялися, при?жджаючи до Ки?ва, i кожного разу при зустрiчi господар прохав свого тезка привезти малих показати ?м мiсто. Гостям вiдвели двi невеличкi кiмнати. В однiй помiстилися Михайлик i Леся, в iншiй - Ольга Петрiвна з Лiлею, влаштувавши там щось на зразок кабiнету. Мама саме взялася за видання "Спiвомовок" С. Руданського, i робоче мiсце ?й було необхiдне. Пiсля короткого перепочинку оглядали мiсто. Воно було чарiвне у сво?й веснянiй красi. Залитi теплiнню широкi вулицi, чепурнi сквери i палiсаднички мiж сiрим громаддям будинкiв, зеленi схили Печорську... А там, за Подолом, коли дивитися з Володимирсько? гiрки, вiльно тече широченною заплавою Днiпро-Славутич. Який же вiн величний та гордий! Недаремно стiльки пiсень про нього складено, стiльки легенд мiж людьми ходить. "Стояла б отак i дивилась-дивилась", - дума? Леся, мiряючи поглядом пропахлий весною простiр. - Мамочко, а якi рiчки впадають у Днiпро? - запиту? вона. Ольга Петрiвна вiдрива? погляд вiд манливо? далини. - Багато... он голубi? Десна, а там, за отими лiсами, Прип'ять... У Прип'ять впада? Стир. Он як! У голубих хвилях Днiпра плещуть i ?хнi волинськi води. Це якщо сiсти в Луцьку на човен, то можна допливти до Ки?ва. - Чу?ш, Михайлику? Як повернемося додому, зробимо такого човна i подамося... до Ки?ва, потiм у Канiв, на Тарасову могилу, гаразд? Михайлик дивиться на сестричку насмiшкувато. - Вигада?ш... Хiба ж наш човен стiльки вдержиться на водi? Як вона про це не подумала? Полонила ?? Днiпрова краса, зачарували отi далекi га?, що ледь мрiють на обрi?, рутвянi луки з дзеркалами старих рiчищ i верболозами. - Мамо, а чого ми не живемо в Ки?вi? Що ?й сказати? Це питання не менше хвилю? i Ольгу Петрiвну, а от вирiшити його вони з чоловiком не можуть. I, мабуть, тому, що вiн у немилостi в начальства. Iншi давно вже обжилися собi на мiсцi, а вони й досi не мають постiйного кутка... - Всi не можуть тут жити, донечко. Колись i ми будемо. - Хай тато при?здить, i зоставаймося. Йому ж там скучно без нас? - А ми хутенько й подамося назад, будемо усi при купцi. Так не хочеться. Вона ще не роздивилася як слiд мiста. "Лiпше помовчать, а то мама справдi почне поспiшати", - мiрку? Леся i зводить розмову на iнше. Находились досхочу. Повернулися стомленi, переповненi вражень. Микола Вiталiйович Лисенко i його дружина Ольга Олександрiвна чекали ?х уже з годину. - Оце так гостi! - почав жартома докоряти Микола Вiталiйович. - Не встигли при?хати - вже й не знайдеш ?х. - Малi не дають посидiти, - виправдову?ться Ольга Петрiвна. - То туди ходiмо, то туди... I майже весь день згаяли... - Ану ж бо, де вони, тi малi? Дiтей покликали до вiтальнi. - Ольго Петрiвно! Та як же вони виросли! - захоплено вигукнув Лисенко, коли Михайлик i Леся, мружачись од яскравого свiтла, несмiливо переступили порiг. - Нi, ви подивiться, Петре Миколайовичу... Що зрiст, що врода... Лесею тим часом зайнялася Ольга Олександрiвна. На ?? прохання дiвчина декламувала "Русалку" Мiцкевича, час вiд часу зиркаючи на матiр. Микола Вiталiйович мимоволi заслухався. В голосi дiвчинки було стiльки зворушення i натхнення, що його серце забилося схвильовано. Коли Леся скiнчила, вiн пiдiйшов, поклав на ?? плiчко широку долоню i поцiлував у чоло. - Молодчина. - Взявши Лесю на руки, Лисеико сiв на диванi. - А ще що ти зна?ш? Леся засоромлено мовчала, перебирала пальцями кiску. - Вона й грати вмi?, - похвалився Михайлик. - Та невже? На фортепiано? - щиро дивувався Микола Вiталiйович. - Ану ж, ну. - Вiн перенiс Лесю на стiлець перед фортепiано i зупинився, чекаючи, що буде далi. Леся подумала хвилинку, звично взяла акорд i плавно почала "Хлопцi-молодцi". Лисенко пiдiйшов до Косачево? i мовчки потиснув ?й руку. У виразi його обличчя були i подив, i замилування. Леся скiнчила грати, жiнки голосно заплескали в долонi, а Микола Вiталiйович ледве стримував сльозу, що несамохiть викотилася. Вiн теж зааплодував. А Леся знову заграла. Товариство додавало ?й снаги i смiливостi. Рученята легенько перебiгали по клавiшах, дiвчинка грала й грала, викликаючи з пам'ятi напiвзабутi, давно розученi мелодi?. Кра?чком вуха дослухалася до розмов, ловила уривки фраз, та мало над ними задумувалась. Але раптом вчулося ?й знайоме iм'я. Стишила гру, збилася з ритму i зрештою перестала зовсiм... Так, говорили про тiточку. I яку ж страшну звiстку принесли Лисенки! ?? кохану тiточку Оленочку заслали в далекi, незнанi кра?, де й сонце свiтить по-iншому, де на кожному кроцi на людину чату? смерть. "...Тiточко, люба моя", - кликала в думках Леся. Згадалися розповiдi Ганни Iванiвни, Шура, смерть ?? батька... Все це так вразило, що Леся непомiтно залишила дорослих. Другого дня Леся нездужала. Вночi жахалася страшних привидiв, якi, здавалося, кишiли в темрявi, а вдень усе нагадувало ?й про тiточку. Ще отi фотокартки на стiнах, з яких усмiхаються великi, розумнi тiточчинi очi. Хоч би познiмали ?х. "Хто ж менi пiсень заспiва? тепер?.. А ще збиралися разом до гаю - слухать пташок, збирати ягоди..." - Матусенько, ?дьмо додому, - прохала. Ольга Петрiвна й господарi, як могли, розважали ??, та дiвчинка бiльше вiдмовчувалась. Довелося Косаче-вiй так-сяк закiнчувати справи i поспiшати до Луцька. Дорога трохи розвiяла Лесину тугу. Проте ненадовго. Вдома, як тiльки побачила Шимановських, - Павлик i Антiн уже були з матiр'ю в Луцьку, - це почуття оволодiло Лесею з повною силою. В пам'ятi оживали тiточчинi розповiдi, палкi пiснi, що ?х спiвали вечорами. Вони бринiли, ятрили душевну рану. Леся ненавидiла тих далеких людей, якi осиротили Антона й Пав-лика, забрали тiточку. То ж вони, видно, вкоротили вiку Шевченковi... А що, коли й тiточку жде те саме? Декабристи... Серед них i Якiв, материн дядько. Нiхто, мабуть, звiдти не поверта?ться. Вона готова була вступити в двобiй з катами. Тiльки ж далеко той Петербург. А до Сибiру ?й взагалi не дiстатися. Це аж там, де сходить сонце, за лiсами дрiмучими, за високими горами... Згадувала Кармалюка. От мати б його силу й хоробрiсть. Пiшла б, вiдшукала дорогу ?й людину, визволила. Вона ж, бiдна, му читься там, тiльки й надi?ться, певне, вернутись до рiдного краю-Думки, мов тi хмари перед грозою, клубочились, туманом повивали свiдомiсть. Наче спалахи блискавок, рядки нанизувалися разками добiрних слiв... Погля нуть iще раз на рiдну кра?ну... Навколо темрява, нiч. Зморенi денними клопотами, сплять тато й мама, щось незрозумiле бурмоче спросоння Михайлик. Тiльки од не? все вiдлiта?, нiщо не цiкавить. Навiть книжки, що накупили в Ки?вi. Хотiла було читати ввечерi, та рядки плутались, i на кожнiй сторiнцi з-помiж них дивилися зажуренi тiточчинi очi. Слiз у них не було - тiльки туга й бiль. I бажання поглянуть iще раз на синiй Днiпро... на степ... могилки, серед яких бiлоголовим дiвчатком промайнуло дитинство, де вперше народились палкi гадки. Щось нестримне охопило дiвчинку. Воно несло ??, мов вiтер билиноньку, в край далекий, суворий. I не хтось то вже сумував по Вкра?нi, а вона, Леся... Нi долi, нi волi у не?, тiльки надiя грi? зболiле серце... Надiя вернутись! Там жити чи вмерти - ?й однаково. Аби на сво?й, на рiднiй землi. Коротка лiтня нiч танула. Звичною метушнею на вулицi народжувався день. Вiн прийшов непомiтно, викупаний у росах, - свiжий, принадний. Лагiдно заглянув у вiкна, дихнув прохолодою, змив тривожну дрiмоту. Леся пiдвелась i сiла на лiжку. Вiд безсоння важкою здавалась голова, проте нi бiль ??, нi втома не заступали думок. Вони були яснi, хоч i безрадiснi. Нечутно Леся пiдiйшла до столика i, щулячись вiд ранково? свiжостi, поспiшно почала записувати: Ш долi, нi волi у мене нема. Зосталася тiльки надiя одна Надiя вернутись ще раз на Вкра?ну.. Не помiтила, як до спальнi зайшла i стала позаду мати, - писала й писала, мережила рядочками папiр. Лише як на плече лягла материна рука, обернулася - Менi страшно, мамочко... А що, як ?? закатують.. Не вернеться тiточка. - Леся горнулась до матерi, тремтiла. Проте в очах ?? не було нi сльозинки - тiльки розпач, i жах, i пекучий, немов сiль на ранi, затамований бiль. Ольга Петрiвна дивилась на не? i не впiзнавала. За нiч дочка нiби постаршала: не по-дитячому суворо зведенi брови, ледь помiтна зморщечка хвилясто перетнула високе чоло. - Вгамуйся, доню. Все з'ясу?ться, i тiточка при?де жива-здорова... Не можна так. Ходи одягайся. Он i Михайлик уже прокинувся. Заглянув Петро Антонович. - Що тут у вас? - Вiн узяв списаний Лесею папiрець i довго, уважно його розглядав. - Вiрш? Леся мовчала, з острахом дивилася на сво? писання, нiби не папiр був у батькових руках, а шматочок ?? зболiлого серця. - Iсторiя з Оленою остаточно вивела ?? з рiвноваги, - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Всю нiч, каже, не спала. - А для початку непогано, - глянув на дружину Петро Антонович. -"Нi долi, нi волi у мене нема, зосталася тiльки надiя одна". - Вiн сiв у задумi до столу, вдруге перечитав написане i перевiв погляд на Лесю. Вона все ще тулилася до матерi, як дитинча, що злякалося свого першого кроку. I десь за цi?ю дев'ятилiтньою дiвчинкою, мов крiзь туман, Петро Антонович бачив зимовий Новоград-Волинський, морозяну лютневу нiч i крихiтне, закутане в пелюшки тiльце, що його винесла йому вiд породiллi мати, ?лизавета Iванiвна. Чи думав у ту врочисту годину, що так рано заб'?ться тривогою дитяче серце? "Яка ж твоя доленька, доню, яка путь тобi уготована?" - Спасибi... Ларисо, - мовив зрештою i простягнув дочцi руки. Вона постояла якусь мить у нерiшучостi, а потiм кинулась, обвила батькову шию, й Петро Антонович вiдчув, як схвильовано б'?ться ?? серце. - Та годi-бо вам! Задушиш дитину, - сказала Ольга Петрiвна. - Менi за всi мо? поезi? нi разу так не дякував, - жартома докоряла чоловiковi, - а це ж тiльки початок вiрша. - Нiчого, який початок, такий буде й кiнець, - упевнено мовив Петро Антонович. - Еге ж, Лесенько? Вона лише кивнула на те i ще дужче пригорнулася до батькових грудей, наче вперше зустрiла його пiсля розлуки або ж прощалася на довгi роки. XI Час - добрий лiкар. Минуло кiлька тижнiв, i Лесине горе стишилося, вгамувалося. Але не забулося. Дiвчинка виливала його сво?м друзям, коли збиралися в замчищi, виспiвувала тужливими пiснями. Вона помiт но схудла, стала вразливiшою. В ясних оченятах осе лилася постiйна задума. - Ти б вiдпочила, Лесенько, - сказав якось дочцi Петро Антонович, коли та вже надто засидiлася над книжками. - Еге, то хай i Мишко гуля?, щоб я не вiдстала вiд нього... А то вiн усе учить i учить. - Ну, це ми владна?мо. Михайлику! - гукнув Петро Антонович. - Хочете, одвезу вас до Колодяжного? На вакацi?. - А де ж ми там будемо жити? - От тобi й козак! Лiтом кожен кущик ночувати пустить. - Та я - що? Менi однаково, - виправдовувався Михайлик. - От як Леся. - ?дьмо, таточку, ?дьмо! - заплигала з радощiв Леся. - Зараз квiток там, ягiд... ?дьмо! - Треба маму спитати, як вона. - Я хутко, - метнулася Леся на кухню по матiр. Ольга Петрiвна не заперечувала. Вона вже й сама не раз думала, що дiтям необхiдна прогулянка. Колодяжне, з його повними чарiвно? полiсько? краси навколишнiми гаями та луками, напевне, дасть необхiдну ?м втiху. Оселилися в iще не закiнченому великому будинку. Одна з трьох просторих його кiмнат уже була готова, побiлена, а кухню Петро Антонович попросив пiчникiв тимчасово зробити надворi. Пiд низеньким гонтовим накриттям тi змурували плитку, вивели комина, i куховарка - чепурна, моторна молодиця, яку Ольга Петрiвна найняла ще в Луцьку, -щодня готувала там страву. Саме достигали вишнi, садки червонiли вiд ягiд. Ольга Петрiвна сушила ?х, насипала в бутлi. Весь день вона була заклопотана, порядкувала на будiвництвi, бо Петро Антонович одразу ж повернувся до мiста. Леся й Михайлик почували себе привiльно. Вони швидко подружили з сiльською малечею i тiльки й чекали нагоди чкурнути з нею на пастiвень, де сила-силенна квiток, чи до недалекого озерця, напiвзарослого ситнягом та покритого зеленим килимом ряски. Скiльки там лiлей! Бiлих, жовтеньких... Так i надять до себе. Хоч зiрвати ?х не так-то легко - драговина засмокче... Та хлопчаки добираються. Скидають одяг, роблять iз ситнягу кулики i пливуть на них на самiсiньку середину. З заходу до села пiдступав дубовий пралiс. Вiн нагадував Лесi звягельськi темнi бори, по?здки до навколишнiх сiл. I легенди. Про мавок, лiсовикiв, русалок, водяникiв. Вони назавжди ввiйшли в ?? серце, жили в уявi звичайним життям, як i всi iншi друзi. Скiльки разiв шукала зустрiчi з ними, а все не щастило. Ще тодi, на Купала, як були в Жаборицi, сподiвалась побачити причинних дiвчат, послухати ?х веселих пiсень, та жодна не з'явилась тодi, не прийшла. Чи то година була не слушна, а чи iнше що завадило... "А чому б тут не побачити мавки?" - спало якось на думку. Це було погожого вечора, коли вони з Михайликом поверталися з гулянки. Ще червонiло крайнебо на заходi, спадала збита чередою курява, а над головами з приглушеним свистом шугали кажани. "Самотою проти ночi страшно, - думала Леся. - Може, згодиться Михайлик? - Глянула на брата i завагалася: - Ану, як сам не пiде ще й мене не пускатиме? Адже вночi вештаються усякi сили - чистi й нечистi". Вирiшила обережно вивiдати братову думку. - Михайлику, тобi тут хороше? - закинула здалеку. - Дуже! Стiльки простору, не треба скнiти над пiдручниками. А чому ти спитала? Тобi не подоба?ться? - Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися... Лiс, озера. Там-то, видно, мавок га лiсовикiв! От побачити б! - Чого заманулося! Таж вони тiльки вночi виходять. - То й що! Хоч би i вночi? Михайлик глянув запитливо на сестричку. - Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но... Сперечатися було б зайвим, i Леся промовчала. Ясно й так, що брат не складе ?й товариства. "Доведеться самiй... Доберусь до тi?? он вежi й назад", - думала. З таким рiшенцем i лягла спочивати. Не спалося. Та й чи до сну! У вiдчинене вiкно дихала п'янкими, на лугових травах настояними пахощами лiтня нiч, та?мниче шептались молодим листям дерева, а на пастiвнi, у вiльшинi, що пiдступала до самiсiнького подвiр'я, не вгавали соловейки. Леся пiдвела голiвку, виглянула у вiкно. Поруч заворушилася Лiля. - Що тобi, доню? Лежiть спокiйно... Спiть, - почувся сонний материн голос. Не озвалася на нього, принишкла. Лежала з заплющеними очима й дослухалась. Недалеко, мабуть на вигонi, гуляла молодь: невгамовно заливався голосний бубон у чи?хось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пiсня, проте ненадовго: видно, ще не настав ?й час... У кiмнатi тиша. Всiх здолав мiцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б i почала скавучати. Затамувавши подих, Леся злiзла з полу, навшпиньки пiдiйшла до дверей. "Що, як заскриплять?" Обережно натиснула клямку i пхнула боком дверi. Вiдчинила - аби як-небудь просунутись - i стала в сiнцях, прислухаючись... Тихо. Шхто й словом не обiзвався. Можна йти. Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрiтись iз куховаркою - вона ночувала надворi, - добралась до пастiвня, постояла в нерiшучостi i, не тямлячи себе вiд страху, подалася стежкою, яку запримiтила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, при?мно остуджувала гаряче вiд хвилювання тiло. По небу блукали сивi хмари. Вони то заступали жовтий молодик, вiд чого блiдi тiнi повiльно котилися полями, то випускали його, i тодi м'яке сяйво розливалося над землею. Зiтхав легенький вiтерець мiж галуззям. Ось i узлiсся. Шд ногами затрiщав дрiбний хруст, ! його трiск легенько покотивсь мiж деревами. В кущах, що темними купинками пiдступали до стежки, застогнав пугач... Леся здригнулась i зупинилася. Колодяжного не було видно, гiнкi тополi ледь бовванiли в мiсячному свiтлi... "Може, вернутись?.." - спало на думку. "Як, не побачивши мавки?" - заперечував iнший голос. Кому вiн належав - не знала, лише вiдчувала в собi якусь роздво?нiсть. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а iнша зупиняла ??. Перемогла все ж таки перша. Пiдкоряючись ?й, Леся перехрестилася i сторожко ввiйшла в лiс. Кiсники ?й розмаялись, чiплялись за гiлки, та дiвчинка цього не вiдчувала, пробиралась вiд стовбура до стовбура... Нарештi перед нею вiдкрилося невеличке лiсове озерце iз тихим плесом. Блищало воно - спокiйне, сонне. Могутнi дуби, що росли бiля нього, мовчки милувались сво?ю вродою. "Отут i ждатиму, - вирiшила Леся й щiльно притулилась до дерева. - Вони найбiльше люблять купатися в мiсячнi ночi". ...Чекала, а нiчого не бачила. Понуро стояли в задумi дуби, кричало, наганяючи страх, нiчне птаствi, i хоч би тобi на смiх що привидiлось. "Видно, погане я мiсце вибрала: близько до села й до узлiсся. Зайти б далi, та заблудити можна", - мiркувала Леся. Щемiли пожаленi кропивою ноги, липла до тiла мокра спiдничка, хотiлось присiсти, зiгрiтися... "А дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бiгають, кличуть, - снували думки. - Та де там! Вони собi сплять... Але чому ж нiчого нема?? Чи то нiч така видалась, чи що iнше?" Затихла молодь на вигонi. Заспiвали першi пiвнi. Леся постояла трохи, все ще сподiваючись побачити мавку, а потiм нехотя, оглядаючись на озерце, пiшла назад. Коли виходила з лiсу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестiло в бур'янах, залопотiло. Заклякла на мiсцi, а потiм, отямившись, щодуху кинулась додому. XII Швидко минали днi. Леся нiкому не розповiдала про сво? нiчнi пригоди, тiльки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зрiст, з гарним округлим лицем i довгими косами, що хвильками спадають на плечi, на груди... Одяг мала прозорий, крiзь який просвiчувало утле тiло... То купалась безгучно в прозорiм лiсовiм потiчку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вiтах, то легко, немов на крилах, бiгала горами й долами, аж розвiвався ?й одяг, рвала квiти i заквiтчувалася ними... Як жаль, що нема фортепiано! Поклала б усе це на музику, грала б i грала - безперестанку... Музика завжди поверта? бадьорiсть. Та й не лише тому. Скiльки тут чудових мелодiй! Вони бринять у серденьку голосними солов'?ними переспiвами, срiбними жайворонковими дзвiночками. Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька... Одну за одною вiдкладала у пам'ятi, берегла пiснi, як найкоштовнiший скарб. "А Михайло Петрович радив записувати", - спав на думку недавнiй лист вiд Драгоманова. Випросила кiлька аркушiв паперу, зшила його i занотувала всi, що знала, пiснi. Ще й Михайлик додав трохи. Це було куди кориснiшим вiд щоденно? бiганини. Мама - й то похвалила! Навiть попросила змальовувати для не? найцiкавiшi узори, що не так уже й важко; Варка, Йосипа Пирогового, зна?, у кого в селi найкращi рушцики. Ну й бiдова та Варка! Тоненька, пожовкла вiд пропасницi" а метка, мов козеня. Щлий день вертiлася б дзигою, i ноги ?й не болять. I на город - по бур'ян для кроликiв, i до сажалки - по ряску для качок, i на гойдалку - скрiзь устигав. Коли б не оте мале на ?? ши? - хтозна-що б видумувала. А то й забавляй його, i дивися, щоб пiску в рот не гребло... Морока, та й годi! Вже скiльки Леся просила Федоську, Варчину матiр, частiше вiдпускати ?? гуляти, - де там! Слухати навiть не хоче. "Вам, - каже, - панно, вiльно гул?ти, бо ? за ким. А Варцi, коб ви те знали, вже заробл?ти пора. Дiвка... Хто на не? приробить? Нехтолиця отой прокл?-тий, п'?ниця невсипущий?" Це вона про чоловiка так, про Йосипа" Варчиного батька... Шкода його. "Слабий", - каже Варка. А люди подейкують, нiбито жiнка звела так, аби не пив та не длявся без дiла... Мо', воно й правда, бо Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловiка неподобними словами, ще й проклинала: "А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитiв!.. Ось я тобi!" Чим би його допомогти Варцi? Не раз над цим думала, шкодувала, що не взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублiв кiлька набралося. Коли не все, то половину можна було б вiддати. На новорiчнi подарунки ще збереться, а Варцi на каптан якраз вистачило б. Бо так уже вона задивлялася на ?? вбрання та допитувалася, почiм купляли, що жаль проймав. А то, видно, не витримала. Це як вони пiд вербами бiля кадуба сидiли й читали. Слухала-слухала i раптом: "А дай-но, Лесю, я помiряю твою спiдничку". Бiдна вона. ...Од мрiйних думок про мавок поверталася до буденного. Слухала жалi селянськi, пiснi про зрадливую долю - i щось нило всерединi, у грудях. Гей, та вирiс я в наймах, в неволi, Та не знав я долi нiколи. Та гей... - спiвали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спiв тужив над селом, тягарем осiдав на серцi. Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою i сiла в дворi на колодах. Сутенiло. Кiлька разiв прибiгала Лiля, кликала вечеряти, поки й собi не вмостилася бiля сестри. Вiддалилася й стихла пiсня, i тодi виразнiшим став скрип журавля над колодязем, брязкання вiдер, мекання овець на оборах. Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк. - Ой мамочко... не буду... не буду... Леся здригнулась: кричала Варка. - Ти, холеро, ще й плакати? - надривалась Федоська. - На ж тобi, на... а щоб знала. Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата - через двiр). Федоська тримала дочку за руку i, раз по раз приказуючи, била скрученим рушником. Дiвчина звивалась з болю, намагалась обняти матiр за ноги, а та ще дужче злилася. - Оце тобi не слухатись... Ось тобi гул?нн?. Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю. - Не бийте ??!.. То я пiдмовила... Не бийте! Жiнка завагалась i випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в обiйми, цiлувала i мало сама не плакала. - Ходiмо до нас, Варочко... В нас ночуватимеш... - А то чого вона ма? по чужих хатах дл?тись? - знов обiзвалась Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготовi рушника, хоч на лицi i в очах ?? помiтний був розпач. Прибiгла Ольга Петрiвна з Михайликом i меншою донькою. - Що тут у вас? Леся крiзь сльози розповiдала. Федоська не витримала, схилилась на ворину, захлипала безгучно, здригаючись. Ольга Петрiвна заспокоювала ??, умовляла. - Чи я не мати ?й? - зрештою обiзвалася жiнка, витираючи брудним, тим же, яким лупцювала дочку, рушником сльози. - А що я зроблю?.. Терпцю вже нема?. Хоч живцем лiзь у землю. I нагодуй ?х, i взуй... Де ж його взети? Той, - вона показала на клуню, де, мабуть, був чоловiк, - ядуха прокл?тий, все з дому та з дому т?гне... Даруйте, тiльки дочка ваша най не водить Варку. В не? робота, малу он гл?дiти нiкому. - Вона й так усе робить, а ви тiльки б'?те, - вiдповiла Леся. - Помовч, доню, - сказала Ольга Петрiвна. - А дитини не варто бити, цим ??, Федосько, не навчите. З прочинених хатнiх дверей вирачкувало замурзане по самiсiнькi вуха дитинча i, чiпляючись за одвiрок, зiп'ялося на тоненькi рахiтичнi нiжки. Федоська пiдхопила його на руки, почала обтирати подолом личко. - Мо? маленьке... Всi про не? забули. Скоро Моня прийде, поп'?ш i спатоньки л?жеш. Шби нiчого й не сталося, не було нi бiйки, нi слiз. Жiнка пестила свою найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи ?? в щiчки. - Та й чого ж ми сто?мо? - збагнула вона. - Господи... Забили голову оцi дiтлахи, що не зна?ш i на якому свiтi жи?ш. Прошу до хати... Варко, а клич-но пан?нок i панича в гостi. Ольга Петрiвна завагалася, почала було вiдмовлятись, а потiм таки пiшла. В хатi стояла пiвтемрява. Бiля мисника ро?лись мухи. Федоська запалила i поставила на припiчку, пiд комином, трiскучу скалку. По долiвцi, стiнах заплигали тiнi. - Як у вас душно! - зауважила Ольга Петрiвна. В не? починало стукотiти в скронях, хотiлось на свiже повiтря, але одразу виходити незручно. Хазяйка, посадивши малу на пiл, внесла i поставила на стiл миску вишень. - Куштуйте... сво?. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте... - Дякую, дякую, - заспокоювала Косачева, обережно, за корiнцi витягуючи ягiдки. - Оце коб менi Варку десь влаштувати, - вела далi селянка. - Хоч за харчi й яку-небудь лахманину... Та де там! Здорових он скiльки. А воно недолуге... Дiти стояли мовчки, нiби й не було ?х в хатi. Леся i Варка все ще трималися пари. - Хай Варка зайде, я дам ?й хiни од хвороби, - мовила Ольга Петрiвна i встала, - а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дiтей любить? - Ой панi!.. Та ви зна?те, що це за дiвчина? Ходи-но сюди, Варуню. Ото покину ?х на весь день, то й нагоду?, i приспить... i забавить. Ви вже, будьте ласкавi, не забудьте про не?. Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи ?? до ворiт, все вихваляла дочку i розказувала, яка та в не? слухняна i роботяща. Пiсля цього Варка стала забiгати до Лесi частiше... - I як ото ти чита?ш ту книжку? - пита?, бувало. Леся показувала ?й букви, розповiдала, що в книжках пишеться. - Мама казали, що я могла би вчитися, та лихо - чобiт нема?. От зароблю, справлю i пiду, нехай учать. - У вас тут i школи нема. - Нiчого. Зате в Ковелi не ?дна. - Ким же ти будеш, як вивчишся? Дiвчинка замислювалась. Справдi-бо! Вона над цим не думала. - Ким гинчi, то тим i я... щоб зароблети гарно, бо бiднi ми. - А я теж, - казала Леся та?мниче, напiвшепотом, - хочу мати багато-багато грошей. I зна?ш для чого? Роздаватиму ?х, щоб не було бiдних... Цi розмови велись один на один, найчастiше бiля кадуба. Леся любила цей тихий, оточений кущуватими вербами куточок, де годинами можна сидiти самiтно, дивитись, як невтомно б'? з-пiд товстого дубового пня джерело, i думати-мрiяти... Несподiвано дружба була порушена. При?хав Кароль i сказав, що тато велiв ?хати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесi не хотiлося вертати до мiста, кидати веселе сiльське товариство. - Мам, а Варку не вiзьмемо? - несмiливо запитала. - Таж не пустять ??. Хай пiзнiше. Засмучена, збирала сво? вiнки та букети, складала книжечки. Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час пiдпираючи ?? колiньми, щоб не сповзала з рук. - ?дете? - Татко велiв... скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро повернемось сюди назавше. - Коли то ще буде... Я, може, в найми пiду, то й не побачимось... Обидвi замовкли. Пхинькнуло дитинча, та Варка не чула того, була заглиблена в невеселi роздуми. - На ось на пам'ять, - Леся пiднесла подрузi одну з кращих Лiлиних ляльок, проте Варка не поспiшала брати ??. Стояла i журно дивилась перед себе. - Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш? - Вiзьми, Варуню, - обiзвалася Ольга Петрiвна. Дiвчинка нехотя взяла подарунок i дала його в руки сестричцi. ...От i готово. Речi всi складенi, можна рушати. Ольга Петрiвна да? останнi розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а Михайлик господарем сидить спереду на бричцi. Тiльки Леся нiяк не розстанеться, нiби назавше проща?ться. То усмiхнеться, то похмурнi? враз. - Сiдай уже, Лесенько, - обзива?ться мати. - Прощай, Варко... - ?дь щаслива. Нiби дорослi. Рушила бричка. Варка вийшла i довго стояла на вулицi, дивилась услiд. Леся не зводила з не? погляду, аж поки не ви?хали за село. В очах ?? iскрилися сльози, а в серцi пекуча тлiла печаль. XIII ...I знову Ки?в. Котрий раз вiдвiду? його, а все не намилу?ться мiстом. Та й як ним налюбу?шся! Весною в однiм пишнiм вбраннi, влiтку, дивись, в iншiм, а восени... що за краса! Усе ряхтить у ньому, гра?. Володимирську гiрку хтось наче оббризкав фарбами - золотистими, коричневими, зелено-бурими. На тротуарах - листя-листя!.. Воно спада?, плавно кружляючи в повiтрi, з кленiв та ясенiв, з високих гiллястих лип, що цупким жилавим корiнням аж розпирають брук. Навiщо пiдмiтать листочки? Хай би лежали отак барвистим килимом. А то згребуть ?х, викинуть на смiтник... i по красi. Леся поверталася вiд Лисенкiв сама. Мама дозволила ?й цю прогулянку. Воно й недалеко до Хрещатика, де живуть Микола Вiталiйович з Ольгою Олександрiвною. Трошки пройти Великою Пiдвальною, спуститись по Прорiзнiй, а там зовсiм близенько. Але мама чомусь бо?ться, що вона заблудиться. Не маленька ж. Щоправда, ота Прорiзна вельми ?й не подоба?ться. Безлюдна, порожня. Навiть житла на нiй не скрiзь. Злiва якiсь горбки, порослi кущами, й аж унизу будиночки. I то маленькi. Iнша рiч Фундукле?вська - широка, забрукована, з високими будiвлями. Каштанiв на нiй! Зараз вони ще красивiшi, анiж лiтом. Двома багряними стрiчками тягнуться ген угору. Легко попiд ними - вiд одного до другого, далi й далi - аж до театру. Леся й не зоглядiлась, як вийшла на Володимирську вулицю. Зупинилась, постояла трохи, спостерiгаючи людський потiк, i, згадавши, що мама, певне, заждалась ??, пiшла додому. В очi впала величезна афiша. Ану-бо, що нинi в театрах? ТЕАТР - КАБАРЕ - ВАР'?ТЕ! Кругло-Унiверситетська, 15 СЬОГОДНI ГРАНДIОЗНИЙ КОНЦЕРТ! ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮ? НА ГОЛОВI При театрi першокласний ресторан Цiкаво, як-то танцюють на головi... Про це вона навiть не чула. Проходячи повз Золотi ворота, Леся не втрималася, щоб не звернути у скверик. Вона вже була тут кiлька разiв, але з мамою, Михайликом i Лiлею, а гуртом, звiсно, не те. Одне тягне туди, iнше сюди, - хiба роздивишся як слiд? А хочеться ж i доторкнутися до тих напiврозвалених мурiв, i пошукати, може, й знайдеться щось серед них iнтересне... Як тут святково! Вузенькi дорiжки геть-чисто встеленi листом. Дихне вiтерець - i заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Мiж ним каштани, як зiницi, виблискують холодним полиском. Набрати б ?х, та дома i так чимало - наносили з ботанiчного. Леся все ж пiдняла кiлька й поклала в кишеньку. Внизу бiля земляного валу, на якому височiли ворота, стояв гурт людей. Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Пiдiйшла. На каменi, тримаючи на колiнах бандуру, сидiв слiпий. Видно, вiн щойно скiнчив грати: пальцi злегка тремтiли, нiби струни пiд час рокотання, бiльма незрячих очей з надi?ю глядiли кудись у простiр - старий нiби чекав свого прозрiння i боявся поворухнутись, щоб не пропустить то? щасливо? митi. Леся пiзнала його: та ж сутула, суха постать, вилицювате обличчя. На ногах, правда, замiсть стоптаних шкарбанiв добре вшнурованi постоли. Серце ?й забилося ще дужче, коли до кобзаря пiдiйшов хлопчина. На ньому недбало висiв колись пiдкинутий нею пiджак. Вiн уже зовсiм зносився, мав десятки латок, а все ж, видно, служив iще поводиревi i постiллю, i захистом у негоду. Напо?вши старого водою, хлопець заховав кухлика в торбину i сiв, байдуже глянувши на людей. На мить його погляд затримався на тоненькiй Лесинiй постатi, i дiвчинка знiтилась. Шзнав чи просто так, випадково глянув? Кров ударила в скронi. Здавалося, присутнi помiтили той погляд i тепер дивляться на не? запитливо. - Дiду, чи давно ви не бачите? - запитав хтось кобзаря. Старий одiрвався вiд сво?х думок, мовив: - А вiдколи пам'ятаю себе. I до того, кажуть, незрячим був. - I нiчого в свiтi не бачили? - Отак собi ходжу по землi, топчу ??, а зроду-вiку не бачив, яка вона. - Заграли б, дiду, - попросили тi, що прийшли недавно. - Заграти не штука, та чи нема? тутечки... - Вiн не сказав, кого саме остерiгався, проте в юрбi загомонiли: - Нема, дiду... I близько не видно. Кобзар ледь помiтно торкнув струни, прихилився до бандури i вслухався. Поводир присунувся до нього ближче, зняв i поклав бiля нiг картузика. I от забринiли струни. Старий враз ожив, пiдвiв сиву голову i заспiвав, що були у вдови три сини, як соколи. Вигодувала ?х, довела до ума, а вони й вiддячили неньцi. Ой iди ж ти, мати старая, На чуже подвiр'я проживати, Ой годi наших дiток малих пужати, лякати, То будуть у нас куми i побратими гуляти! Старечий, а такий дзвiнкий голос. Стiльки жалю в тих виголосах та виводах! Аж серце щемить. Кобзар спiвав довго, а закiнчив немовби закликом: Гей, то-то ж, пани-молодцi! То треба ж отцеву молитву та матчину Штити i поважати! Дома, побачивши Судовщикову, Леся згадала, що сьогоднi заняття з нiмецько?. Михайлик i Шура вже сидiли за столом над розгорнутими пiдручниками, а Ганна Iванiвна щось ?м пояснювала. - От i пусти тебе саму. Не можна ж так, - кинула з докором мати, як тiльки Леся зайшла. Дiвчинка розгубилася: за що ?й догана? Ага! Несво?часно вернулась додому. За це треба перепрошувати. I дочка винувато пригорнулась до матерi. - Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила! - Ото-то... Завжди в тебе зустрiчi, якiсь побачення. - Нi-нi, мамуню. Ось послухай. - I розповiла про бачене у скверику. Змовчала тiльки про пiджачину - не варто нагадувати старе. - А про те, що розучувала в Ольги Олександрiвни, бач, забула, - зауважила Ольга Петрiвна. Леся збагнула. Справдi-бо! Тiльки не забула вона, нi, а якось сплелися в нiй обидвi пiснi - "Садок вишневий", що розучувала сьогоднi в Лисенкiв, i ота, про вдову з ?? глибокими жалями. Яка ж iз них ближче була до серця - сама не знала. З чемностi вiдповiла: - "Садок вишневий". А зна?ш, мамочко, Ольга Олександрiвна сказала, що в мене гарний голос... Тiльки нерозвинений. - То треба частiше спiвати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потiм... I так спiзнилася. - Iди до мене, Лесю, - покликала подругу Шура. Та не встигли дiвчатка всiстися, як у кiмнату веселою юрбою влетiли Оксана, Маня i Люда, а слiдом, широко розпустивши бороду i поскубуючи пишного вуса, зайшов i ?хнiй батько, Михайло Петрович Старицький. Бiля порога вiн зупинився, зняв капелюха i пробасив: - Ходить гарбуз по городу, пита?ться свого роду: ой чи живi, чи здоровi ще родичi гарбузовi? - Живi, живi ще й здоровi! Того й вам зичимо! - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Дiзнався, що ви тут, i поспiшив одвiдати. Старицький нiжно цiлував жiнкам руки i весь час усмiхався стримано, здавалося, самими тiльки очима. - Як ви посвiжiли, Михайле Петровичу, - сказала Ганна Iванiвна, - помолодiли. - Щедрiстю нашо? чарiвницi-природи, рай його батька! - кинув свою улюблену примовку Михайло Петрович. - Вона, матiнка, хоч кого на ноги поставить. Вiн недавно повернувся з Подiлля, куди щолiта ?здив вiдпочивати з сiм'?ю, i був у тому особливому настро?, який викликають у нас вiдвiдини рiдних з дитинства мiсць. Розповiдав дотепно, барвисте, як взагалi умiв викласти будь-яку пригоду чи iсторiю. Зайшов Петро Миколайович. - Одразу видно, що Старицький при?хав. Чути на весь дiм. - Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло наше слово - живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не страшний був би. - Вiн запитливо глянув на присутнiх i по-змовницькому додав: - У вiдповiдь на височайший указ 3 я посмiв сочинити цей опус. - Михайло Петрович сiв до столу i розiклав рукопис. - От, ма?те... "Тарас Бульба". Лiб-ретто майбутньо? опери, ?? неодмiнно напише Микола Вiталiйович. - А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трiшки, - попросив Солонина. Старицький подумав хвилину, перегорнув кiлька сторiнок i зупинився. - Хiба що оце. Малi принишкли, заслухались. Леся сидiла поруч матерi за столом, зiпершись пiдборiддям на руку... Один за одним оживали в пам'ятi епiзоди велико? епопе?: козацькi походи, бо? зi шляхтою... Зрада Андрiя... Смерть Остапа i самого Бульби... Згадалася по?здка в Дубно, i чомусь одразу, мов iз туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусi, в котро? тодi ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." - нiби над вухом, щойно сказанi, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нiкого чужого в кiмнатi не було. Мати, Ганна Iванiвна, Петро Миколайович, дiвчатка - всi захоплено слухали Михайла Петровича. - Яв захопленнi! - першою порушила мовчанку Ольга Петрiвна, коли Старицький закiнчив читати сцену. - А Микола Вiталiйович зна?? - Зна?. Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде поколiння? - раптом запитав Старицький. Вiн злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч, бiля матерi, нiжно погладив по голiвцi. - Чим живемо? Хлiбом-сiллю?! Молодчина! Швидка. Вiдразу знайшлася. А напам'ять що зна?ш? - Багато. - Он як! За це тобi цукерок, найсолодший. - Ми теж зна?мо, - застрибали дiвчатка. - I нам цукерок. - На всiх у мене не вистачить, - глянув на дочок Михайло Петрович, - а коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочита?, тому й гостинець найлiпший. Жюрi прошу зайняти мiсця. - Вiн швидко розставив стiльцi, посадив жiнок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом. Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" i одразу ж почала "Менi тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив ??: - Досить, досить, голубко. Так ти в мене всi гостинцi виманиш. I взагалi - Старицькi, сьогоднi помовчте. Вас я i вдома наслухаюсь. - Тодi я! - попросила Шура. - Це iнше дiло. Шура декламувала уривок iз "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала ??, проте й цього разу, як i ранiше, не могла стримати хвилювання, що народжувала в нiй розповiдь про гiрку долю засланцiв. Прости и ты, мой край родной, Прости, несчастный край! И ты... о город роковой, Гнездо царей... прощай! Якi знайомi, близькi серцю слова! Як i в ?? "Надi?"... Рiдний край, нещасний край- Степ, могилки... синiй Днiпро... Шура декламувала: Мороз сильней, пустынней путь Чем дале на восток; На триста верст какой-нибудь Убогий городок. Зато как радостно глядеть На темный ряд домов, Но где же люди? Всюду тишь, Не слышно даже псов... Саме такий поставав перед нею Сибiр - безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тiточцi? I знову здалося: крiзь заметiлi дивляться на не? затуманенi слiзьми тiточчинi очi. Дивляться i наче промовляють: "Нi долi, нi волi у мене..." Нi долi, нi волi у мене нема, Зосталася тiльки надiя одна, - це вже чита? вона, Леся. Затихли оплески, адресованi Шурi, i якась незнана сила вивела Лесю на середину кiмнати. Слова самi вириваються з уст - спочатку тихо, несмiло, а далi дужче, голоснiше... Надiя вернутись ще раз на Вкра?ну, Поглянуть iще раз на рiдну кра?ну... Всi враженi, насторожено слухають. - Це ??... сама написала, - шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрiвна. Вона також при?мно здивована: знала-бо тiльки початок вiрша, а тут - весь. Правду казав чоловiк: який початок, такий буде й кiнець. Поглянуть iще раз на синiй Днiпро, Там жити чи вмерти - менi все одно... Старицький слухав, кидаючи погляд то у вiкно на одноманiтне сiре громаддя будинкiв, то на молоду Косачiвну, ще недавно, десяток хвилин тому, таку по-дитячому просту i на?вну, а тепер - незрозумiлу, загадкову, не по вiку дорослу. В ?? сiрих великих очах помiтив страждання, i вперше, принаймнi за сьогоднiшнiй день, з його обличчя зникла усмiшка. Нiяково стало за сво? веселощi. Подивився на Ольгу Петрiвну, вона теж сидiла не менше зворушена, слухала, не вiдриваючи вiд дочки погляду. Поглянуть iще раз на степ, могилки, Востанн? згадати палкi? гадки... Леся читала пiднесено. Голос ?? бився об стiни невелико? кiмнати, пташкою рвався на волю, де вiтрами осiннiми шумiли га?, де степами безкра?ми гордо стугонiв мiж скелями та порогами сивий Днiпро. I нiхто вже не думав про те, кому дiстануться ласощi, - щось незрiвнянно бiльше, важливiше полонило свiдомiсть батькiв i дiтей. Воно хвилювало, породжувало новi, не буденнi чуття. XIV У мiстi багато розмов про Лисенка. Зiбранi i виданi ним народнi пiснi знайшли сво?х цiнителiв i виконавцiв навiть серед аристократично? публiки, яка нехтувала укра?нською культурою. Звiстка про наступний концерт викликала пожвавлення. "Що нового в програмi?", "Чи спiватиме дружина композитора?" - допитувались нетерплячi. Чиновники канцелярi? генерал-губернатора теж - "на всякий випадок" - запросили репертуарний список, ?х найбiльше цiкавило спiввiдношення росiйських i укра?нських номерiв та, звичайно, благонадiйнiсть програми. - Цi держиморди виводять мене з терпiння, - обурювався Микола Вiталiйович. - Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рiдно? культури. Яка близорукiсть, яке нерозумiння душi народу! Як гада?ш, Михайло? - Так, рай його батька! - вiдповiдав не менш схвильований Старицький. - Я певен, що ?м однаково чуже як укра?нське, так i росiйське мистецтво... Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець. Леся кiлька разiв була свiдком подiбних розмов, хоч багато дечого в них i не розумiла. Для не? було ясно одне: якiсь люди хочуть перешкодити концерту, але це ?м навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка, насолоджуватиметься чарами його музики. Скорiше б тiльки той день настав. Напередоднi при?хав батько. Який вiн стомлений, змарнiлий! Але рiдний, дорогий, любий. Не раз бачила його увi снi: пестив ??, лагiдно усмiхався великими чистими очима. Мама каже, що так бува?, коли багато про когось дума?ш. Справдi, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там, самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповiдi про полювання, про дiдуня й бабуню ?лизавету, чи, як ?i велича? мама, ?лизавету Iванiвну, що ма? незабаром од вiдати ?х? Не вiдходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая пташка на свiтанку. - Лесю, ти б iшла погуляти, не даси батьковi й спочити пiсля дороги, - зупинила дочку Ольга Петрiвна. Неохоче примовкла i ревниво спостерiгала, як мати - цiлком спокiйно, здавалось, байдуже? - вела розмову. По обiдi вiдвiдали Старицьких на Малiй Володи-мирськiй, поблукали по мiсту. Як хороше вiдчувати тепло широко? батькiвсько? долонi! Рiдко, ой як рiдко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди татковi нiколи, все служба та служба. Непомiтно почало вечорiти. - Ну, час iти, - урочисто мовила Ольга Петрiвна. Вона ще раз уважно оглянула дiтей - щоб усе було бездоганно, попросила Ярину, куховарку Солонини, доглянути Лiлю, i ось вони, всi четверо, поспiшають до театру. Дрiбно цокотять по бруку колеса вiдкритого ландо, туго натягу? вiжки машталiр. На руки, на колiна Лесi спадають останнi черленi листочки. Вона того не помiча?- думками-мрiями розма?тими тiшиться. Театр... Як тут велелюдно, врочисто! Чотири ряди лож, оздоблених позолотою й червоним оксамитом, просторий партер, заповнений людом. Вiн шепочеться, смi?ться, мружиться вiд яскравого свiтла "Хто ж ту? проти концерту? - дума? Леся. - Всi такi гречнi, святковi". Вона уважно обводить поглядом зал Ось, майже поруч, у бенуарi, Старицькi. Дiвчатка махають ?й ручками, всмiхаються. Далi теж, видно, знайомi, бо вiтаються з татом i мамою. А он там, на гальорцi, де гуде неначе у вулику, - студенти. Вишиванi сорочки й блузи, стрiчки, розкiшнi чуприни. - Мам, а де ж Микола Вiталiйович? - пита? Ми-хайлик. - На сценi, з хором. - Коли вже той початок?.. У театрi жодного вiльного мiсця. Погляди всiх зверненi на сцену, хоч вона ще й закрита важкою, малинового кольору завiсою. Поволi гасне свiтло, стиха? шум людських голосiв, i - нарештi! - концерт почина?ться. Це була дивовижна картина. Як тiльки з-за лаштункiв вийшов i легенько вклонився Микола Вiталiйович, у залi прокотилася хвиля оплескiв. Лисенко стояв поперед хору в чорному фраку з бiлоснiжною краваткою i ждав, поки стихне гомiн. Композитор був спокiйний, зосереджений, i саме це, мабуть, додавало публiцi азарту. Спочатку пiдвелася гальорка, потiм ложi й партер - i ось весь театр стоячи вiта? Лисенка. Микола Вiталiйович знову вклонився i трохи вiдiйшов убiк, звернувши погляд на хор. Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всi були в захопленнi. В центральнiй ложi демонстративно мовчала губернаторська свита i дехто в партерi - бiльше вiйськовi. Та нiхто на них не зважав. Не стихали оплески, лунали вигуки, аж поки Микола Вiталiйович не пiдiйшов до фортепiано. Тодi все враз ущухло, заспоко?лось, нiби й не вирувало тiльки що. Звичним рухом Лисенко вiдкинув поли фрака i сiв на стiлець. На мить вiн замислився, а потiм, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власно? думки, рiшуче, енергiйно вдарив по клавiшах. Це була увертюра до "Тараса Бульби". Пролунали вступнi акорди, i хор урочисто пiдхопив мелодiю. Вiйнуло роздоллям широкого степу, гордим духом козацько? вольностi... Пiсня гримiла, дужо билася пiд склепiнням театру, i здавалось, от-от вирветься з тiсноти й полине мiж людом. Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенковi, то на хористах - переважно молодих, у яскравому нацiональному вбраннi. А коли непомiтно, якось надто вже швидко, згасли останнi звуки i раптом гучно вибухнули оплески, вона аж здригнулась. Петро Антонович, не менш зачарований пiснею, мовчки поклав на Лесине плече руку, та швидко зняв ?? i теж заплескав у долонi. Не встигав Лисенко одiйти вiд рампи, як знову змушений був повертатися, дякувати публiцi. Зрештою, коли в залi трохи затихло, вiн швидко сiв за рояль i почав грати "Тройку"... Залились голосним спiвом дзвiночки... Зашумiли назустрiч вiтри... Понеслася у завихрений простiр тройка. Нi обiгнати ??, нi зупинити. Затим - колядка з "Рiздвяно? ночi"... "Вечiрнiй дзвiн"... " Хлопцi-молодцi"... I ось, мружачись од яскравого свiтла, на сцену вийшла Ольга Олександрiвна. Червонi чобiтки, рясно вишита укра?нська сорочка, на грудях разки дрiбненького, мов калина, намиста. Синя запаска щiльно облягла тонкий стан. - Мамо, поглянь, тьотя Оля, - зашепотiв Михай-лик. На нього цитьнули, бо в настороженiй тишi вiддавався найменший звук. Ольга Олександрiвна легенько кивнула чоловiковi, що сидiв за фортепiано, i в залi полинуло: Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть. Чомусь згадалось Колодяжне - у вишневих садках та в пташиних пiснях, тихi сiльськi вечори i, як Лесi здалося, зовсiм недоречне: "Гуси, додому! Вовк за горою?" Усмiхнулася згадцi... А спiвачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, - трохи наче байдужою, - пломенiла, жила пiснею. Тiльки-но щебетала, звеселяючи душу, мрiйно кликала в ясну далину, а це вже смутком-журбою сповива? серденько, бо ж.: "...молодiсть не вернеться, не вернеться вона". Пiсня дуже сподобалася Лесi. I в них у Луцьку ? таке мiсце на Стару, де в^жуть човни. Там кiлька верб схилилося i миють у водi сво? зеленi коси. Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину - i видно, як там гуляють маленькi рибки, гойдаються стебельця лiлей. "А зараз, певне, там пусто й голо, - подумалось. - Треба буде, як повернусь, одвiдатн..." Концерт закiнчився. Публiка довго не вiдпускала зi сцени Ольгу Олександрiвну, аж поки вона щиро не зiзналася, що втомлена i просить вибачення. Хор виконав ще кiлька пiсень на прохання слухачiв. Останнiми йшли "Думи". Леся знала слова пiснi, проте нiколи не думала, що стiльки в них сили. Мелодiя сповняла серце величчю, пiдносила на дужих крилах, як вiтер билину. ...В Укра?ну iдiть, дiти! В нашу Укра?ну... Зал зачаровано слухав. Ш слова, нi звуку... Тiльки за оксамитовими порть?рами генерал-губернаторсько? ложi невдоволено покашлю? його превосходительство. Що дi?ться з ним - не розгледiти в темрявi, але, видно, не до душi йому пiсня. "Ну i нехай! - радi? Леся. - Аби всiм до вподоби. Хай зна, як забороняти..." Глянула на батька, нiби шукаючи пiдтримки. Звичайно, вiн тако? ж само? думки. Дома вона запита? його, перекона?ться. ...Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Скiльки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним оком на не? глянути... "Цю пiсню треба неодмiнно розучити на фортепiано. Завтра ж попрошу Ольгу Олександрiвну, - дума? Леся. - От коли б так, як Микола Вiталiйович, заграти! Нiчого б не хотiла. Тiльки - як вiн. I народу щоб стiльки було... навiть вiн, губернатор. Ото закрутило б йому в носi!.." Однак що це, кiнець? Всi повставали, плещуть у долонi, гукають. Справдi - кiнець. Завiса впала. Та ?? одразу змушенi були пiдняти, бо публiка зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила проходи в партерi й гаряче вiтала артистiв. Хтось кинув квiти, й за ними полетiли на сцену десятки букетiв. Хористи вклонялись i потроху вiдходили за лаштунки. Тодi юнаки метнулись на сцену, оточили спiвакiв i не пускали ?х доти, поки iншi не винесли на руках з-за кулiс Миколу Вiталiйовича. Його почали засипати квiтами. Лисенко то вклонявся, прикладаючи руку до серця, то витирав бiлоснiжною хустинкою зволоженi очi. Косачi й Старицькi дивились на все те з ложi, а коли на сценi трохи почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити Миколу Вiталiйовича з успiхом. Лисенко з трудом, боячись поламати квiти, що оберемком тримав перед себе, пробирався до кабiнету. - Петре Антоновичу! - зрадiв вiн, побачивши Косача. - Яким вiтром? - Волинським, друже... Довiдався, що твiй концерт, i прилинув. Давненько такого не бачив. - Боюся, що все це так не минеться. Вiщу? мов серденько... О, вже й першi вiсники з'явились, - кивнув Микола Вiталiйович на кiлькох жандармiв, що вдерлись на сцену й почали витiсняти молодь. - Без них я нi кроку. Настрiй його одразу ж пiдупав. - Пiдемо звiдси, - запропонував Старицький. - Не можу спокiйно дивитись на цих тупорилих. Швидко вдяглися, роздiлили квiти, щоб зручнiше було нести, й пiшли. Бiля виходу на них чекав жандармський офiцер. - Пане Лисенко, - нахабно витягнувся вiн перед Миколою Вiталiйовичем, - ?х превосходительство просять завтра до них завiтати. Лисенко мовчки кивнув головою. - Ну, не казав я вам? - мовив, коли офiцер вiдiйшов. - Просять. А щоб вас трясця просила! В нього раптом заболiло серце. Довелося гукнути вiзника. Вечiрка, яку намiчали пiсля концерту, не вiдбулася. Другого дня Лисенковi повiдомили, що генерал-губернатор розпорядився заборонити укра?нськi концерти в Ки?вi. XV Навiщо було пускати дiтей на той Стир? Погуляли б на вулицi, коло двору, i лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його дiяти?.. Другий день Леся в гарячцi. Крутить ?й руки i нiженьки. Вже й розтирали, i зiллям рiзним по?ли - не допомага?. Пожовкла, як вiск зробилася. А все через необачнiсть. Ото як збиралися дiти на рiчку, - на водохрещi подивитися, - що б послати з ними дорослого, так нii Не маленькi, мовляв... Вони ж як подалися, то мало не пiвдня проходили. Вернулись голоднiсiнькi, зморенi. Хлопцi, Павло й Антiн, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити. Ледь роздягнули ??. I от... - Особливо? небезпеки нема, - сказав лiкар, оглянувши хвору, - Криза минула. Могло бути гiрше... Вiн говорив коротко i якось непевно. Порадив вигрiвати хвору, виписав лiки i на прощання додав: - Простудилася сильно... Органiзм слабенький. Кiлька днiв сiм'я тiльки й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зi служби ранiше звичайного, а Ольга Петрiвна, переклавши господарськi справи на Шимановську, невiдступне чергувала бiля дочки. По?ла ?? малиною, розтирала, купала, однак температура не спадала. Тiльки наступного дня, коли Ольга Петрiвна, блiда вiд безсоння, знесилено сiла й схилилась у задумi, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Пiдхопилась, кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рiвно, спокiйно. На чолi блищали дрiбненькi крапельки поту. Ольга Петрiвна аж заплакала з радостi. - Як тобi, донечко? - i всмiхнулась крiзь сльози. Що ?й, безцiннiй, зробити, аби одужала? Свого не пожалiла б здоров'я. Не вiдповiла. Iскорки радостi заблищали в дитячих очах. Слабенькими пальчиками Леся торкнулася матерi. Шчого не прохала, тiльки тулилась до ?? руки гарячою щiчкою. Здоров'я поверталось дуже повiльно. Болiла в Лесi голова, весь час хотiлося спати. Майже нiчого не ?ла. Та й це ще було пiвбiди в порiвняннi з тим, що сталось кiлькома днями пiзнiше. А сталося справдi жахливе. Якось на свiтанку Леся прокинулася од раптового болю в лiвiй долонi. Рука обважнiла, найменший порух ?? вiддавався глибоко в серцi! Всi ще спали, i Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила ?? до терплячостi. Але цього разу не витримала, розбудила матiр. Слiдом пiдiйшов i Петро Антонович. Обо? метушились i не знали, що дiяти, - настiльки несподiваним був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка. - Швидше б той день настав, - тривожно поглядала у вiкно Ольга Петрiвна. А надворi тiльки починало сiрiти, зимовий ранок тягнувся довго i нудно. - Треба лiкаря, Петре. Попроси лишень Станiслава Адамовича, хай сам огляне. Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце i наверталися сльози вiд жалю. - Недобре почався цей рiк, - зiтхала Ольга Петрiвна. На свiтанку Петро Антонович звелiв Каролевi запрягти й подався до лiкаря. Станiслав Адамович Сохачевський, з яким Косачi кiлька разiв зустрiчалися на вечорах, мав репутацiю доброго спецiалiста. Вiн уважно розпитав Ольгу Петрiвну, перевiрив у хворо? пульс i, видно, залишився ним невдоволений, бо зробив це двiчi пiдряд, потiм неспiшно проглянув рецепти. Коли все було скiнчено, сiв на край лiжка, подумав i на нiмий погляд батька вiдповiв: - Кiстко?д. Слово не вимагало пояснення. Чулi батькiвськi серця вiд нього защемiли ще дужче. - Який же рятунок? - запитав Петро Антонович. Лiкар зиркнув на нього з-пiд окулярiв i мовчки перевiв погляд на хвору. Що ?м сказати? Що в його практицi такого ще не траплялось? Або - що хвороба досi не вивчена? Те й iнше мало ?х утiшить. - Попробу?мо солонi ванночки, - роздумував уголос. - I змазування... йодом. Я щодня буду навiдуватись... А взагалi, - звернувся до Ольги Петрiвни, - ?й конче потрiбен пiвдень. Постарайтеся... Крим чи Одеса. "Легко сказати, - мiркував Петро Антонович, - Крим чи Одеса. А за що везти? На заробiтки отi не на?здишся. Та й Колодяжне чимало бере..." Кiлька днiв лiкування дали сподiванi наслiдки. Пухлина спала, хоч бiль нiяк не проходив. Леся майже не пiдводилася з лiжка, з сумом дивилась у вiкно, за яким слiпуче виблискував на сонцi снiжок, галасувала дiтвора. Нерiдко й заскочить хтось iз друзiв довiдатись, чи скоро одужа?, бо товариство жде не дiждеться ??. Важко лежати хворiй. Безперестанно шумить у головi, ни? тiло, а серце, мов незаго?на рана, щемить i терпне вiд туги. Що ж воно буде? Скоро два тижнi, як занедужала, а кiнця не видно. Звiдки взялось те лихо, яка йому рада? Нi вишивати, нi писати, нi грати. Все, чим жила, про що мрiяла, - раптом утрачено. Невже це - кiнець? Ш, не бути цьому! Вона ще спiватиме, гратиме. Як Микола Вiталiйович, як Ольга Олександрiвна. В не? ще вистачить сил! Ось i зараз... захоче - встане, пiдiйде до фортепiано й зiгра?. I "Думи" зiгра?... Та так, щоб усi чули. У кiмнатi саме нiкого не було, i Леся, тримаючись за лiжко й стiльцi, насилу добралася до фортепiано. Легенько торкнула кiлька клавiшiв i тiльки хотiла заграти, як шпигонуло в лiву долоню, пронизало все тiло. Запаморочилась голова, глухим стогоном озвалося кiлька акордiв... Стривожена, вбiгла Ольга Петрiвна. - Ой Лесю, Лесю! Пiдхопила непритомну i обережно поклала в лiжко. ... А час iшов, безрадiснi днi змiняли напiвбезсоннi ночi. В смутковi шати вдягнулись Лесинi думи. Зробилася впертiшою, мов присягалася сво?м терпiнням подолати недугу. XVI На початку травня Косачi, а з ними й Шимановська, ви?хали з Луцька. В Колодяжному саме закiнчили головнi будинки, i кiмнат, щоб розмiстити сiм'ю та гостей, вистачало. Незабаром, на Тамароччинi родини, сюди завiтала з Гадяча й бабуня ?лизавета Iванiвна, з якою Леся часто листувалась. З ранку до вечора в господарствi кипiло: садили город, розбивали грядки, бiлили стiни... Петро Антонович (працював вiн тепер у Ковелi) пiсля роботи порядкував у садку. Заклали його ще торiк восени, а тепер дещо змiнювали, пiдсаджували. Великий буде садок! Вiд дороги аж ген до тих верб, що над кадубом. Грушi й яблунi рiзних сортiв, малина, смородина... По краях-вишнi й черешнi. Як ото в Шевченка: "Садок вишневий коло хати, хрущi над вишнями..." Леся нiби змiнилася. Чи то одужання на не? вплинуло, чи нове мiсце, а стала жвавiшою. I таки добилася свого: Варку Ольга Петрiвна по при?здi взяла до двору. Воно й допомоги там з не?, але стара?ться дiвчина, весь день товчеться: удвох з Лесею пiдмiтають та посипають пiском дорiжки в дворi, пасуть гуси, плетуть вiночки. Там уже стiльки ?х наплели! I в кiмнатах, i попiд хатою понавiшували. На пiвсела стане... А це взялися за клумби. Старшим поки що нiколи, так вони самi. Хлопцi копають i обкладають дерном та битою цеглою землю, а вони сiють i садять. Чорнобривцi, королiв цвiт, нагiдки, любисток... Чого тiльки не придумали! Однi грядки - як сонце: променями ростимуть квiтки, iншi - пiвмiсяцем, зiрочками... Звiдки й береться таке в дитячiй уявi! I все з пiснями. Накопала корiння З-пiд бiлого камiння, Iще корiнь не вкипiв, А вже козак прилетiв, - приспiву? Варка. - Ти б i мене навчила, - просить подругу Леся. - То слухай... А то, коли хочеш, пiдемо в суботу на сватання. До Марисi Глущучки прийдуть свати. - Звiдки? - Аж iз Бiлина. Пiдемо? Це недалечке. Всi дiвчата там будуть... Я вже й приспiвiв ?хнiх навчилась. - I з сумом у голосi: - Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла i платт? не нове. Зажурились обидвi. Повтикали кiлочки, якими борозенки для насiння робили, сiли. - Нiчого, Варуню, плаття я тобi дам. - Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю - тодi, як мати купл?ть, носитиму. - Ш, нi... тво?й матерi я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Менi його торiк бабуня на iменини подарували. Подруга дивиться на Лесю скорботно-лагiдним поглядом i нiби аж промовля?. Так уже хочеться ?й того плаття! I бо?ться: бо що ж мати скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хiба що Леся справдi пiде до них i пояснить... Прибiгли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку. - Он там бiля сажалки викопали... Давайте посадимо. - Ай справдi, - захопилась Леся. - На клумбi, що пiд вiкном. Розростеться, будуть пташки на вишнi спiвати... От добре! А ти, Павлику, збiгай до кадуба, набери вiдерце води - одразу й полл?мо. Посадили вишеньку, а Варка й тут знайшла що заспiвати. Поливала й приказувала: Скопаю я грядочку У вишневому садочку, А посаджу вишеньки! Не вродила вишенька, А вродили ягiдки. - Яка-бо ти. Варко, спiвуча. - Iнак не можна. Мати кажуть, що то не дiвчина, котра спiвати не вмi?. - Ось почекай трохи, я зараз. - Леся побiгла в хату i за хвилину вернулася з олiвцем та зошитом у руках, - Ти спiвай, а я буду записувать. - Навiщо ?х записувати? - Бо пiсень дуже багато, не запам'ята?ш усiх. - А я пам'ятаю. Всi, котрi в селi е, пам'ятаю. Грi? весняне сонечко, щебечуть пташки, пахне молодим листям, а дiвчатка сидять собi на травицi та наспiвують стиха. Ну й лiто ж видалось! Таке на Волинi рiдко бува?. Сонця того, зеленi, спiвiв. I навiщо тi зими та осенi? Цвiли б сади, витьохкували соловейки... зрiли б ягоди - черешнi, вишнi, позьомки... Як от зараз, примiром. Досить лишень злiзти з воза, ступити кiлька крокiв у лiс - i хоч нагрiбай тих суниць. Скоро й малина поспi?. Там, у Скулинi, кажуть, ?? повно-повнiсiнько. А вже тiтка Килина напевне те зна?. Не буде ж вона так говорити... Леся лежить горiлиць на запашному свiжому сiнi, заклавши пiд голову руки, i дума?. Порипу?, перевалюючись на вибо?нах, вiз, попирхують конi, аж луна йде лiсом, а ?й любо-прелюбо... "Все блукаю я по рiднiм краю".. гаю..." Поруч сидить Михайлик, задумливо жу? травинку. Вiдкусить - виплюне. Уда? з себе дорослого. Побув трохи в Ки?вi i дума? - велике щастя. Вона теж по?де. I наздожене його. З мови вона й так попереду. Шмецьку вже зна?" французьку почала, польська ?й зовсiм легка. А в Ки?вi пiдучить iсторiю, лiтературу. Це ?й наймилiше - лiтература й iсторiя. Читала б, слухала легенди та мiфи. Скiльки там цiкавого!.. I пiснi. Це теж iсторiя. I про турецьку неволю в них, i про Хмельниччину, Кармалюка, Бондарiвну... - Мамо, давайте до тiтки в Бiлин за?демо, - пропону? Леся. - ??, доцю, нема?, до Львова по?хала. Жаль. А то б завiтали - Бiлин по дорозi - пiсень послухати. Скiльки ?х зна? тiтка! Купальських, весiльних, зажнивних. "Ой не мила нам та вечеронька, не мила, утомила нас та панська нива", - спiвала, як була в них. - А дядько Левко теж умi? спiвати, мамо? - Не доводилось чути. А чому це тебе цiкавить? - Так... Дуже люблю слухати пiснi. - Левко - той нi, спiвати не мастак, - обзива?ться вiзник, - розказувати вiн майстер. А от небiж його, Лукаш, диво - не хлопець! Де тiльки навчився! На сопiлцi так виграв, що кращих вам музик не зиськати. Що ж? I то гаразд. Вона давно хотiла послухати справжню гру на сопiлцi. Що за чарiвний iнструмент! Шматочок дерева, а такi нiжнi мелодi?. Кажуть: якщо ота з калини вирiзана дудочка та повисить на вiтрi пiд стрiхатою хатою - голос у не? дзвiнкiшим ста?, мелодiйнiшим. - Мамо... - знову зверта?ться Леся i змовка?. - Що тобi? Скiльки тих бажань, що хто його зна, з котрого й почати! - Купиш менi... сопiлку?. - Дiвчатка ж на сопiлках не грають, - смi?ться Ми-хайлик. - А я гратиму... Навчуся i буду грати. Купиш, мамо? - Та куплю вже, куплю... Попросиш дядька Левка - вiн тобi зробить. Розмовляють про те, про iнше... Обабiч дороги стiною стоять предковiчнi дерева, шепочуть галуззям, а над ними - блакитне, як суцвiття пролiскiв, безхмарне небо. Полiсся... Ясноводi озера!.. Спокiйнi в погоду i грiзнi в бурю га?!.. Хто не бачив тебе, рiдний краю, той не зна?, нащо здатна i чим багата наша природа. Другу добу Леся в Нечiмному - нiби в казковому свiтi. Невеличка хатина, обвiшана пучками сухих трав i калини, милiша ?й од усього; клокiчки - дерев'янi дзвiночки, що белемкають на ши? в худоби i не дають ?й загубитися в пущi, - замiнили дiвчинцi звуки фортепiано... Слухала б - не переслухала ?х. Особливо коли дядько Левко i Лукаш зганяють товар до обори. Тодi така незрiвнянна нi з чим розлива?ться музика лiсом, що, зда?ться, глухий почув би ??. Грають, стрибаючи з гiлки на гiлку, бiлицi, в невидимi легенькi кувадла кують сивi зозульки, голосно вистукують суху деревину дятли... Повiтря гуде оводами, комарнею i мушвою. Вони хмарами кишать у болотяних випарах, не дають спочинку худобi. Вiдiгнати ?х можна тiльки димом. На те дядько Левко i Лукаш розкладають навколо обори вогнi з кiзякiв, а бiля само? хижки всю нiч не згаса? багаття. На ньому вариться страва, сушиться одяг, тут i грi?ться дядько Левко, ночуючи надворi бiля товару. А скiльки коло то? ватри почуто оповiдань та легенд! Уже ввижаються Лесi тi мавки, потерчата, водяники. Сам дядько зда?ться лiсовиком.. Низенький, з борiдкою, в постолах i полотняному одязi, - наче завiтав оце до ?хнього гурту пiсля цiлоденних блукань гаями, сiв на зваленому деревi, посмокту? люльку й воркоче, воркоче... Немов той потiчок. А от спати не хочеться. - Дядьку, - пита? Леся, - а то правда, що дерево живе? Вдень я хотiла вирiзати калини на сопiлку, а Лукаш не дав. "Не рiж, - каже, - йому болить..." Чи правда то? - Авжеж, дитино. Не треба живого рiзати -? сухе. Бо лiсовик розсердиться. - I що тодi? - Диви, яка цiкава! Розсердиться, i все. Завалить водопо? торiшнiм листям, дорогу перетне стовбурами... Чи ж мало цього? - А у вас iз ним дружба? - не вгава? Леся. Дядько пiдлива? в казанець з коновки води, пiдкида? в багаття хрусту. Вiн спалаху?, пирска? iскрами, золотить довге волосся, що пасмами звива?ться з-пiд старого бриля, багрянцем обда? сиву, аж бiлу, свитину, постоли. - Он бачте - дуб за хатою? - показу? Левко на могутн? крислате дерево, i всi звертають у той бiк погляди. - То гордiсть лiсу. Я врятував його. Купцi вже мiряли, давали грошi, та я заклявся, що поки житиму, то й вiн стоятиме. Вiдтодi i безпечно менi в лiсi. - Ну, а од вiдьом, од водяникiв як бережетесь? - То вже дiло iнше. Однi хреста бояться, заклинання, а iншi зiлля не зносять духу. Пiд вiкнами ж недарма в нас мак посiяний - од вiдьом захища?... А терлич навдивовижу велику силу ма?, коли його зiбрати в нiч купальську. "Так он чого то в них терлич росте коло порога, - згадала Леся. - I кiл осиковий забитий на подвiр'?..." Вона дивиться через огонь у сутiнки, що налягають з усiх бокiв, i, зда?ться, бачить, як звиваються в пiвтемрявi русалки й вiдьми, мавки i перелесники та iнша лiсова, водяна i польова сили. - А де зимують мавки? - пита? Михайлик дядька. Хлопчину теж захопили розповiдi. Простягся поруч Лукаша на запашнiй травицi i мрi?, мрi?... - Та де ж? У дуплi верби старо? знаходять мiсце. Встеляють його листом i порохном м'якеньким та й зимують... Та ви не дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться... Цур йому, дiти. Лiпше не знати того. От розкажу вам iсторiю... вельми повчальна, для парубкiв надто ж... I знову спокiйно тече собi розповiдь: як сiльський парубок запiзнався з мавкою, а мати стара - розлучниця злая - супроти того пiшла, оженила хлопця на багатiй вдовi; як жили вони в гризотi щоденнiй i як лiсовi духи вiдомстили за мавку, напустили на селюкiв злиднi та розорили ?хн? кубло. - ...Ну, йдiть собi спати, - закiнчу? дядько, - на сьогоднi вже досить... А я подивлюся на бидло. Веди дiтей, Лукашу. Чу?ш? Гов, Лукашу! - будить вiн хлопця, що задрiмав зморений. Лукаш прокида?ться, тре заспанi очi, пiдводиться. Гуртом вони йдуть у шопу, де чека? на них лiсове пахуче сiно i де ще довго не змовкатиме перешiптування... Шопа з трьох плетених iз лiщини сяк-так обмазаних стiн i низькою стрiхою. Четверто? стiни нема?, i, коли прокинутись рано та глянути в отвiр, зда?ться - пливе все кудись на казкових легких каравелах. Потiм, як пiднiметься сонце i зiйде туман, вiдкрива?ться дивовижна картина: тиховоде, вкрите ряскою озеро, оточене зеленими берегами, за ним - вiльшина, а далi лiс, що переходить у густий сосновий бiр i тягнеться хтозна-куди... Кажуть, озеро те бездонне. I справдi, як випливали на нього човном з дядьком Левком, то яку довжелезну не взяла вона жердину, а дна не дiстала. Доточили весло, i все одно не вистачило. Чудернацьке те озеро. Береги ма? облуднi - так i ходять хвилями пiд ногами, прориваються, не дають пiдступити до води. То теж нiби навмисне так зроблено - щоб не длялися люди з-пiд солом'яних стрiх: не зносять ?хнього духу русалки-озерянки! I купатись не можна в озернiй водi. Хоч i спокiйна вона, а вмить затягне баговинням, засмокче... Сьогоднi вони останнiй день у Нечiмному. Вчора сусiд дядька Левка Тихiн при?хав iз Скулина й переказав, що мама велiла вертатися. Жаль! Що тi три днi i ночi? Ще б хоч iз тиждень... Щоб походити скрiзь, де бувають Лукаш з дядьком Левком. А найперше - круг озера, подивитись на той потiчок, що вибiга? з нього. Там, кажуть, коли пiдiйти непомiтно i прича?тися десь в очеретi, навiть уранцi можна побачити русалку. - Михайлику, - шепоче Леся, боячись розбудить Лiлю. - Чу?ш, Михайлику? Ну й сонько ж ти... Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко проснешся. Дiвчинка пiдвелась, щоб побiгти черпнути водицi й хлюпнути на Мишка, та вiд подиву аж сплеснула руками: нi Лукаша, нi брата вже не було. Залишились тiльки ямки в сiнi, де лежали, зiбгане стареньке ряденце, яким укривались. От тобi й на! Сама, виходить, проспала... Та де ж вони, невiрнi?? Швидко сплигнула на землю, обтрусилась вiд сiна, що пристало до платтячка, й метнулась до хижки. Нiкого. В оборi - теж нi душi. Що за оказiя? Невже всi в лiс подалися? Прислухалась: десь недалеко глухо бемкотiли клокiчки; мекнуло тихо телятко, до нього обiзвалась корова... Коли це - аж стенулось серденько! - заграла сопiлка. Голосними ?? переливами враз наповнився лiс - i спiвав, гомонiв та вiдлунював. Леся завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетiти на крилах лiсових отих спiвiв. - Го-го-го-го! - покотилося лiсом. - Лесю-у-у-у... - Я ту-та-а-а... Тi спiви та перегуки збудили Лiлю. Прибiгла - розрум'янена, заспана- i ну: - Миш-ко-о-о!.. Аж на пальцi спина?ться та витягу? шийку. Голосок тоненький, писклявий - одразу губиться в хащах. - Давай удвох, - пропону?. I знову лящать перегуки, аж поки на галявину не виходять Михайлик i Лукаш. Обо? в брилях, по пояс зарошенi. В руках у Лукаша згорнута кловня, на днi яко? ворушиться риба, на поясi метля?ться ножик i кiвшик з лика на мотузочку. - Де ж ви були? - пита? Леся. - Дядько послав нас ятiрцi витягати. - Човном аж он куди плавали, - хвалиться Михайлик. - Ви ще спали, пожалiли вас будити... Зате ось вам що, - i пода? букет жовтих i бiлих лiлей. - Покладiть у воду, ввечерi повеземо додому... Пiсля снiданку - по ягоди, а там знову на озеро, дивитись, як зграями низько-низенько шугають дикi гуси й качки, як вишукують собi поживу довгоногi чаплi й лелеки. - Зна?ш, я про це все напишу, - дiлиться думками Михайлик. - Оповiдання чи й повiсть... На зразок Гоголевих... Я вже й назву обдумав -"Нечiмне". Як гада?ш, добре буде? - Чого ж, пiдхожа... Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Вiталiйович "Тараса Бульбу". Гаразд, Ми-хайлику, домовились? - Згода. Нуртують у дитячих головах мрi?, бринять нiжними спiвами... I манять кудись, i гукають - де шумливi бори, воркотливi потоки, тиховодi озера... XVII Рiк за роком - життя. Небагато й спливло ?х, а скiльки подiй... Знов болiла рука - та сильнiше, нестерпнiше. В ?? тiло вгризався скальпель хiрурга. "О доле! За що ж ти кара?ш? За те, що люблю я життя i пiснi? Що в серденьку мо?му пала? любовi огонь?" Пiдходила до фортепiано, торкала одноруч холоднi клавiшi - озивались вони жалями. Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на паперi поезi?... Горе переплавлялось у спiв: Ждiте, ждiте, любi дiти! Лiто знов прилине, Прийде мила годинонька, Як зима та згине; I заквiтне ваше поле, I зазеленi?, - Знов його весна прекрасна Квiточками вкри?. Як нiколи, дорогi були спомини. Мiсячнi ночi... Як тiкала самотою в лiс. Вечiрнi години. Бiленькi хатки... Вже засвiтились у небi зорi, Усе заснуло, заснуло й горе... Та нi, не заснуло! Крутить ?й рученьку... Часами нападала розпука: "Навiщо цi вiршi, ця праця дрiбна?.. Яка з не? користь? Що я, слабосила, проти горя й недолi?.." Та одразу перечила iнша ?м думка: "А може, мiй спiв, щирi слова розважать хоч на хвилину кого?" I прибувало снаги; забувши болi й тугу, Леся сiдала за працю. Вже тих поезiй набрався добрий десяток. А коли закiнчили перекладати "Вечори на хуторi бiля Диканьки" Гоголя, Михайлик порадив: - Давай, Лесю, пошлемо до журналу. Обом ця думка сподобалась. Матерi так само. - Я й пiдкажу, куди саме, - обiцяла вона. - ? у Львовi журнал "Зоря". Туди й пошлiть. - А як пiдпишемо пiд перекладом? - зауважив Михайлик. - Незручно ж - два Косачi одразу. Треба придумати псевдонiми. - Якi ж бо? - задумалась Леся. - Коли вже ти, Михайлику, такий обачний, то й будеш Обачним, - мовила мати. - А я? - нетерпеливилось Лесi. Ольга Петрiвна замислилась. - Журнал галицький, - сказала зрештою, - доречно було б зазначити, що авторка з Укра?ни, укра?нка. - Леся Укра?нка! - радiсно пiдхопила дочка. - Укра?нка, - повторив Михайлик. - Зда?ться, добре. - Що ж, нехай так i буде, - поклала Ольга Петрiвна. А невдовзi в "Зорi" з'явились вiршi з пiдписом "Леся Укра?нка". I пiшло те iм'я мiж людьми навiки. I полинув той спiв шляхами тернистими... Сильний та мужнiй, вiн кликав: До працi! До боротьби! ЧАСТИНА ДРУГА _ Досвiтнi огнi, переможнi, урочi, _ Прорiзали темряву ночi..._ Леся Укра?нка I знову мандри. Скiльки пам'ята? себе - все пере?зди... Луцьк, Ки?в, Варшава, Друскенiк, Гадяч... знову Ки?в. Не встигла й на ноги стати як слiд, а доля кида? ?? з мiсця на мiсце. Цього разу аж он куди! Де тая Одеса, лиман! Чому саме ?й випало таке щастя? Чи найлiпша вона од усiх, чи найгарнiша? Така ж, як усi людськi дiти... Хiба що любов у не? до цього краю сильнiша, нiж в iнших... Це так. Любить вона Волинь. I що частiше доводиться покидати ??, то глибше це почуття. От Шура та, й Старицькi - i Маня, i Люда - тим якось однаково, чи Ки?в, чи Гадяч, чи ще якесь мiсто. А вона Iйа що б не дивилася, де б не гуляла - всюди ввижаються ?й дрiмучi волинськi пралiси, голубоводi, оточенi очеретами i рогозою озерця, тихi, як вечiрня година, рiчечки, що плинуть собi широкими долинами мiж верб. Заклиналася нiколи не розлучатися, а от доводиться: лихо не свiй брат, домовитися з ним неможливо. Тож i ?де не доброю волею - знову тривожить рука, та й ноги чомусь починав судомити. Частенько, на непогоду або як тiльки скупа?ться в холоднiй водi, уста? ранками з нестерпним болем у правiм стегнi. Але так уже звикла до свого лиха, до сво?? муки, що часто й мовчала, батькам казала - пусте, а воно щораз сильнiше й сильнiше да? про себе знати. Вже скiльки тих лiкарiв перебрали, а всi погоджуються на одному: хвороба серйозна, необхiдна хiрургiя. При згадцi про операцiю аж мороз по спинi йде. Може, не така вже й болюча, як жахливi ?? наслiдки: кiлька мiсяцiв нi грати, нi вишивати. "То було з рукою, - роздуму? Леся, - а це - нога... Все життя бути калiкою, прикутою до лiжка... Не торкатися шовкових трав, не топтати стежечок, якими бiгала змалку, не бачити, як розквiта? природа - там, у темному гаю, у лузi, серед полiв... Це ж справжня кара!" Не забути останнього консилiуму в Ки?вi, пiсля якого оце три мiсяцi лежма провалялася у лiжку. Грiзним привидом досi сто?ть перед нею професор Фаворський. А той, другий, - Яценко! Який вiн грубий, нетактовний! Навiть не вислухав - нехай уже ??, а то ж навiть батькiв. Оглядав, обмацував, нiби перед ним була не людина, не жiнка... Модна борiдка, золотий ланцюжок на пiвживота, надто ж - безапеляцiйний тон, яким розмовляв, пiдкреслюючи зверхнiсть над хворим. Навiть тепер вчуваються пахощi його модних духiв "?ланг-iланг". Як непри?мно, до нудоти бридко лоскочуть нiздрi тi пахощi! А батько! Бiдний татусь! Що вже вiн пережив за не?! Нi на хвилькУ не сiв, поки там, за дверима, вирiшувалася ?? доля. А потiм ще й грошi мусив усiм отим давати. Та як! Всовував непомiтно в кишеню, а вони вдавали, що навiть не помiчають... I за що ж? За одним одну порадоньку: або розпеченою голкою проти кати щомiсяця хворiй суглоб, або витягування. Погоди лись на витягуваннi. Хоч не рiзатимуть, не штрикатимуть, мов у тому пеклi, голками... А пiсля трьох мiсяцiв лiкування, яке мало не затягло ?? на той свiт, нога нiби трохи й заспоко?лась, але ж ступати, як i ранiше, не можна - щось так i шпига? в стегнi. Знову були консультацi?, по?здки до знавцiв. Оце недавно повернулася з мамою iз Варшави, од професора медицини Леона Врублевського. I що ж? Витрати, огляд, спiвчування, - а порятунку нiякого. Добре хоч те, що Вруб-левський не запропонував операцi?, порадив загальне змiцнення органiзму та лiкування грязями. Пiсля цього, власне, й вирiшили будь-що послати ?? до моря. Мова про це велася давно, але все впира?ться в грошi. Михайлик уже гiмназист, дай йому i на одяг, i на помешкання у Хелмi, i - боже мiй! - скiльки тих дi рок знаходиться щоразу, як тiльки починають говорити про витрати. Та все-таки i тут знайшли вихiд: тато списався зi сво?м давнiм приятелем. Комаровим, який iз Уманi пере?хав до Одеси, i той запрошу? неодмiнно при?хати - коли не всiм одразу, то хоч Лесi й Ользi Петрiвнi. Поки що ?де одна, а там, можливо, прибуде й Михайлик, у нього незабаром вакацi?... До Козятина Лесю проводжала Ольга Петрiвна. Вона всю дорогу намагалася розвiяти доччин смуток, розповiдала про цiлющi властивостi лиманських грязей, про благотворний вплив моря i про те, як ?й, Лесi, поводитись мiж чужими людьми. А та слухала i думала сво?, жила iншими почуттями. "Прощай, Волинь, прощай, рiдний куточок. Недоля знов жене мене од тебе..." Думки, думки... одна сумнiша вiд одно?. Мов осiннiй туман, застилали вони свiдомiсть, непри?мним холодком лягали на серце. А як сiла в по?зд i попливли за Козятином лiси та перелiски, аж лячно стало, щось здавило у грудях i гарячим клубком пiдкотило до горла. Вона багато наслухалась про Подiлля. Тут виростав Кармалюк, - он у тих, певне, дiбровах гуляв вiн зi сво?ми славними хлопцями, наганяючи жах на панiв. Пригадався давнiй ярмарок у Луцьку, де вперше слухала вiд слiпого кобзаря пiсню про Кармеля, i жандарм, що гримав тодi на старого. Тепер вона вже зна?, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну. ...Садки вишневi, бiленькi хатки, стрункi, мов сторожа, тополi - окраса й гордiсть рiдного краю; знову бори, зелененькi ярочки, перевитi, мов стрiчками, вузенькими стежинками... I все це в прозорому туманi - маревi, такому ж спокiйному, тихому, як отi рiчки, що плинуть серед широких долин, помiж невисоких узгiр'?в у невiдомi кра?, отi густi трави. Зда?ться, нiколи не ходило тут горе, нiколи не схлипував сум, - завше спiвають соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцiннi перли. Проте - це вона вже знала добре - не бракувало тут нi слiз, нi нарiкань. I отi бiленькi, здалеку такi милi та любi хатиночки, коли глянути на них зблизька, свiтять злиднями, як i на ?хнiй Волинi, на Полтавщинi, де вона вже побувала... Величним видався не бачений досi степ. Вiн почався, мабуть, уночi, бо вранцi, коли прокинулася, - погляд потонув у безкрайому голубуватому просторi. Степ i степ. Хiба десь далеко-далеко на виднокрузi заманячить самотнiй вiтрячок. Сусiди по купе - низькоросла, у два обхвати дама i високий, неймовiрно худий чоловiк - спочатку пробували заговорити з Лесею, та потiм бiльше не турбували ??, пили чай, снiдали, розповiдали якiсь iсторi?. А Лесi хотiлося спокою. Кiлька разiв, прарда, скупо вiдповiла настирливiй дамi i знову поринула в роздуми. ...Одеса прокида?ться рано. Галасливим кигиканням ненажерливих чайок, цокотом кiнських пiдкiв по погано забрукованих вулицях i голосами перекупок розпочина? вона свiй звичайний трудовий день. З раннього ранку потоком пливуть на базар юрби при?жджих, набирають сво? валiзи, щоб потiм на пляжах усе це пожерти з потро?ним апетитом. Це Одеса курортна. ? ще Одеса трудова - мiсто заводiв i фабрик, численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочива? нi вдень нi вночi. Змiну за змiною виштовхують iз сво?х захаращених дворiв заводи i фабрики, група за групою поспiшають понурi й сердитi вантажники" Хоч i втомилася Леся з дороги, але пiсля обiду пiшла з Маргаритою, старшою дочкою Комарових, гуляти мiстом. - Воно навiть краще зараз, - згодилися Михайло Федорович i Ганна Петрiвна, втративши найменшу надiю укласти гостю вiдпочивати, - i спека вже не така, та й людей бiльше на вулицi. Комарови мешкали на Ланжеронi. Дiвчата вийшли з дому й одразу ж потрапили в людський потiк. Iти було важко, i Маргарита запропонувала, коли вже Лесi так забажалося неодмiнно сьогоднi оглянути мiсто, - найняти вiзника. Довелося пристати на це. Ходак з не? був нiкудишнiй, та й нога, чи то з дороги, чи чого iншого, знову почала нити. Маргарита зупинила однокiнного вiзника, i ось вони, нiби якiсь поважнi панни, ?дуть широкою Дерiбасiв-ською вулицею. А там, через один-два квартали, що губляться в зеленi розлогих акацiй i платанiв, - море. - Куди подамося? - пита? Маргарита. - До моря? - Нi, Маргариточко, неввiчливо буде, коли ми спершу не поклонимось мiсцям, де бував Пушкiн. По?хали до його будиночка. За пiвгодини зупинилися пiд високим платаном, коло чепурного триповерхового будинку. - Гадаю, вiзник нам бiльше не потрiбен, - зверта?ться Леся до Маргарити, - тож хай собi ?де, далi помандру?мо пiшки. Пiдiйшли до дверей, Леся навiть трохи прочинила ?х, заглянула до коридора. Нiчого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за цi ось ручки вiн брався, надавало будинковi яко?сь принадностi. - Може, й нас надихне на щось путн?, - жартувала Леся. - В тебе й так гарнi вiршi, - зауважила Маргарита. - Тато кажуть, що тво? поезi? навiть Франко похвалив. Леся раптом уявила собi, як це Михайло Федорович, пристрасний бiблiограф i бiблiофiл, вчиту?ться у Франковi слова про не?, i ?й стало якось не по собi. - То, Маргарито, Iван Якович авансом, насправдi ж муза моя ще надто слаба й безпомiчна. - Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки. - Менi зоста?ться тiльки подякувати тобi, посестро, за добре слово й прихильнiсть. - От i гаразд, Лесю, дорожи цi?ю прихильнiстю, вона завжди щира. - Ох, коли б ти тiльки знала... - Леся зiтхнула важко й ураз схопилася за металеве плетиво парково? огорожi, бо в стегнi щось кольнуло так гостро, так боляче, що аж потемнiло в очах. - Що з тобою, Лесю? - злякалася Маргарита. - Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд. - От бачиш, вiдпустила вiзника... Та за кiлька хвилин Леся знову була така ж балакуча, нiби нiчого й не трапилось. Вийшли до Приморського бульвару, де на чорному гранiтному постаментi бронзовiла постать засновника мiста графа Рiщель?. Широкими сходами спустилися до порту. Мiж штабелями ящикiв, дощок, горами вугiлля, мов сновиди, снували робiтники. - Яка рiзка одмiна, - зауважила Леся. - I так, замiть собi, Маргарито, скрiзь: однi п'янiють вiд багатства i шаленiють од неробства, а iншi теж п'янiють, тiльки вiд утоми та безсоння. Зiйшли аж на край набережно?. Зеленавi бруднi хвилi колихали на собi рiзнi покидьки, лизали обсмоленi палi, нiби намагалися перегризти ?х i пробитись до мiста. Неподалiк погойдувалось велетенське - певне, не наське, як сказала Маргарита, - судно, а з берега, де на колi? стояли ряди червоно-бурих вагонiв, зiгнутi, мов надломленi, постатi вантажили в його трюми лантухи. - Напевне, хлiб, - показала очима Леся. - От уже справдi зрадлива доля - вантажити тисячi пудiв пшеницi, а самому бути голодному. Де ж тодi правда? В небi високо чи, може, отут, у морськiй глибинi, шукати ??? Лесин настрiй, певне, передався Маргаритi, бо вона стояла задумана, мовчазна. - Вечiрнi вогнi... мерехтливi, манливi, - мрiйно мовила Лбся. - Гарно, але зараз треба таких, щоб як блискавка рiзали темряву ночi i свiтили людям до волi шлях. Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досi рисам ?? вдачi. ...Михайло Федорович Комаров був пристрасним цiнителем старовини. В побутi, у поведiнцi вiн ретельно дотримувався давнiх укра?нських звича?в, що нерiдко викликало в декого з його знайомих неабиякий подив: як так легковажно людина ризику? сво?м становищем? Однак Михайло Федорович не зважав на цi в одному випадку - поради, в iншому - натяки на можливий гнiв з боку царських чиновникiв i робив, як пiдказувало сумлiння. В сiм'? Комарових розмовляли тiльки по-укра?нськи, одягалися теж. А сам Михайло Федорович одпустив пишнi вуса i не без гордощiв хвацько пiдкручував ?х. Весь свiй вiльний час - працював Михайло Федорович нотарем - вiн оддавав вишукуванню та збиранню рiдкiсних укра?нських видань i бiблiографiчних даних про письменникiв. Одна з кiмнат його помешкання була заставлена шафами та полицями, на яких акуратно стояли найрiзноманiтнiшi видання свiтових i сво?х, як ?х називав господар, росiйських та укра?нських авторiв. Про закоханiсть Михайла Федоровича в друковане слово знали всi. I, коли хтось хотiв пiддобритися до нього, книга була найкращим для цього засобом. Досить було Комарову довiдатись про адресу якогось старого книголюба, котрий через бiднiсть або ж перед смертю спродував сво? багатство, як вiн нетерпляче ждав кiнця роботи i, навiть не заходячи додому, мчав розшукувати потрiбну квартиру. Траплялося, що ?хати доводилося аж на Пересип чи Молдаванку, проте й це не зупиняло завзятого бiблiографа. В такi днi Михайло Федорович повертався пiзно, втомлений, але веселий. Переступивши порiг, гукав: - Ганю! А що я сьогоднi дiстав?! - Та вже ж! Знову якесь "Житi?". В iншо? дiстав би ти качалкою межи плечi, - вiдказувала в тон йому Ганна Петрiвна. - В людей i чоловiки як чоловiки, про сiм'ю дбають, а це - волоцюга, та й годi... - Ну, Ганно... Ганнусю... серденько, - жартував Михайло Федорович, вiд чого дружина розпалювалася ще бiльше. Тодi, поцiлувавши ??, Михайло Федорович зникав у сво?му кабiнетi, розкладав на столi принесене i починав милуватися ним. Проте й тодi Ганна Петрiвна не давала йому спокою: то заглядала у дверi, нiби ?й чогось бракувало, то щось перепитувала - аж поки чоловiк, розсердившись, не залишав свого заняття i не виходив до вiтальнi. - Що, вже натiшився? - знову бралася за сво? дружина. - Ну й ну, жiнко, ти гiрше реп'яха. Справа, зрештою, набирала жартiвливого повороту, бо жили Комарови у злагодi, любили одне одного. Так було й сьогоднi. Леся i Маргарита повернулися, коли бурхлива сцена скiнчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халатi -?дине, що вiн дозволив собi всупереч правилам, - сидiв з меншими дiтьми за столом i смачно посьорбував чай. Ганна Петрiвна поралася бiля посуду. Коли дiвчата ввiйшли, Михайло Федорович, не перестаючи пити, та?мниче ?м пiдморгнув. Маргарита, якiй був уже знайомий цей знак, одразу збагнула, в чiм рiч, а Леся нiяково усмiхнулася, не знаючи, що ?й у такому випадку робити. - Тато дiстали для нас щось цiкаве, - шепнула ?й Маргарита i хотiла було зайти до кабiнету. - Е, нi, - зупинив ?? батько. - Сiдайте, вечеряйте, а тодi й покажу. Коли дiвчата по?ли i взялися за чай, Михайло Федорович сказав: - Тепер можна. Мати, а прибери-но зi столу та зiтри, щоб нiде нi краплини. - Ми самi, - кинулися малi. Вони миттю поприбирали, постелили скатертину з вишитим посерединi променистим сонцем. - Отак-так, - задоволене потер долонi господар. Вiн зник у кабiнетi i за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками. - Ма?те! - поклав серед столу. Це були твори Шевченка. - Де ж це ви ?х? - схопила Леся, вiдкрила палiтурку i прочитала: -"Прага, 1888 рiк..." - Аж он звiдки! - радiв Михайло Федорович. - Це ж, вважайте, перше повне видання Тараса Григоровича. - А перше! - I, прибравши артистично? пози, Михайло Федорович почав: За горами гори, хмарами повитi, Засiянi горем, кровiю политi - Ото-то, - не витерпiла Ганна Петрiвна, - наче, крiм тебе, нiхто й читати не вмi?. Та Михайло Федорович не зважав на дружинине кепкування, читав натхненно, вкладаючи в кожне Тарасове слово сво? почуття, надаючи йому якогось особливого звучання. Сидiли допiзна. - А зна?те що, дiвчата? - сказав перед тим, як лягати спати. - Давайте завтра вирушимр в мандри по морю. Тобi, Лесю, це буде надто при?мно. Бо як-таки так: жити бiля води i не поплавати? Леся радо згодилася на пропозицiю. Прогулянка обiцяла бути цiкавою. Одне дiло дивитися на море здалеку, а iнше - вiдчувати його з усiх бокiв, дихати ним, п'янiти од його свiжостi та широти... Недiля. Сонце пiднялося рано, зда?ться, ранiше звичайного, щоб наситити сво?м промiнням, сво?м теплом усiх, кому нiколи впиватися ним у будень. Лагiдно плещуть хвилi об залiзну обшивку пароплава. Сьогоднi вони голубi-голубi. З чим порiвняти ?х? З небом, фiалками?.. Нi, напевне, з волошками. Коли ото зiбрати ?х у пучок - великий, великий. Леся стала коло борту, поруч Маргарити, милувалася то морем, де зграями носились чайки, то мiстом, що вiдсвiчувало на сонцi бiлими стiнами. Далi, далi вiд нього! Хоч на хвилину дати спочинок нервам. Леся поверта?ться обличчям до сонця, що пестить ?? волосся, зблиску? в ньому, наче спалаху?. - Не стiй довго на сонцi, Лесю, - каже Ганна Петрiвна. - Шкiра у тебе нiжна. Ну й нехай! Нехай пече, палить, а вона стоятиме - море притягу? думки, уяву, ?? саму. Скiльки у ньому руху i заразом спокою! Навiть невгамовна Ганна Петрiвна примовкла, слуха?, як чоловiк розповiда? про звитяжнi козацькi походи за моря, про галери з прикутими навiчно до весел козаками-невiльниками. А хвиля гра?, нiби мотають буйними гривами баскi конi, за кораблем стелиться пiнистий шлях... Загубитися б у цьому безмежжi, забутися. Не на вiчнiсть - на годину, на день, щоб набратися сил - i знову до працi... Над Акерманом прозора голубувата iмла. Вона пiднiма?ться з моря. Повитi нею старовинне мiсто, ру?ни фортецi, з якою зв'язано стiльки подiй, здаються ще Красивiшими. - Подамося одразу туди, - каже Михайло Федорович. За годину, петляючи вуличками, добралися до ру?н. Тут починався рiвний широкий степ. - Точнiсiнько як у Луцьку, - зауважила Леся. - От чого не знаю, то не знаю, - пошкодував Михайло Федорович. - Чувати про ваш замок чував, а от побувати не довелося. Напiврозваленi, порослi бур'янами мури вражали суворiстю. - Отут колись перемучилось нашого брата, - мовив Михайло Федорович, дивлячись на розваленi "темнi темницi". - Оце, певне, звiдси линули козаки-невiльники думами на Укра?ну, - в тон йому Леся. - Звiдси, дочко... Напилися цi мури кровi людсько? та слiз! О, напились! Аж побурiли! - Михайло Федорович, як тiльки мiг i як дозволяла присутнiсть дiтей, картав нехрещених. З вежi одкривався гарний кра?вид на Днiстровський лиман. Лесi ввижалися десятки козацьких "чайок", запорожцi, що поспiшали визволяти сво?х побратимiв з неволi. Ось вони, вже пiд самiсiнькими мурами, йдуть крiзь вогонь i воду до брам, за якими тремтять вороги... Пiдступила Маргарита. - Уявилося менi, Марго, те далеке минуле. - Чи варто ще й цим журитися? - Не тiльки варто... Без поваги до минулого немислима справжня любов до вiтчизни. - Так, так, Лесю, - похвалив Косачiвну Михайло Федорович, що стояв з дружиною неподалiк i прислухався до ?хньо? розмови. - Святу правду мовиш... Без цi?? давнини нема Укра?ни. В нiй наша згуба, в нiй слава наша, кров'ю обкипiла, слiзьми кривавими скроплена. - От не розумiю я, дядьку, - вела далi Лариса, - за що Укра?на такi муки терпiла. Невже за те, щоби знов стогнати в кайданах, щоправда, надiтих уже не яничарами, а iншими поневолювачами?! Михайло Федорович пiдiйшов, заклавши руки за спину, пильно глянув у свiтло-сiрi Лесинi очi. - Це добре, що ти, дочко, пита?ш. Тiльки знай: не загинули марно i не пропали безслiдно страждання наших дiдiв. - Я теж чомусь не вiрю: на ?хнiх кiстках, на ?хнiй кровi з'являться чудовi сходи. - Саме так! - Михайло Федорович обняв за плечi дiвчаток i пригорнув. - В усiх оцих болях, стражданнях народиться нова Укра?на... Зростуть сини, якi помножать дiдiвську славу i понесуть у вiки... Он, бачите, - вiн показав на пастушка, що стояв на сусiднiй вежi i, приклавши до чола долоню, дивився на залитий сонцем степ, на лиман, що вигравав усiма сво?ми незвичайними барвами, - хтозна, про що дума? отой хлопчина. Але, я певен, не про те, щоб довiку пасти чужу худобу! Мабуть, про волю, про свою землю, про щедру та багату долю свою. II По закiнченнi гiмназi? Михайло був зарахований на перший курс фiзико-математичного факультету Ки?вського унiверситету святого Володимира. Пiдросли й сестри - Лiля та Дора. Косачi вирiшили вiдправити ?х на зиму до Ки?ва. По?хала й Леся. ?? вабила наука, якою вона досi успiшно оволодiвала самотужки. Необхiдний був i постiйний квалiфiкований медичний нагляд. Пiвдень, морськi ванни та лимановi грязi хоч i поправили трохи здоров'я, проте остаточно на ноги не поставили. Невеличка, з двох кiмнат, квартира, яку найняли Косачi на Тарасiвськiй вулицi, одразу стала затишним куточком для молодi. Майже щодня тут "пропадали", як казала Софiя Вiталi?вна, Маня, Люда i Оксана Старицькi, Шура Судовщикова, що мешкала на Лабораторнiй, та чимало iнших ки?вських знайомих. Збиралися переважно пiсля обiду, а до того Косачiвни кiлька годин училися: студiювали мови, iсторiю, математику. Чимало допомагала репетиторам Леся. Вона вiдвiдувала лекцi? в унiверситетi i залюбки розповiдала потiм сестричкам про почуте, навiть написала для них пiдручник iсторi? схiдних культур. Та найцiкавiшими були вечори, коли сходились дорослi. Багато в сiм'? говорили про дядька, материного брата, Михайла Драгоманова. Надто про те, як на Першому всесвiтньому лiтературному конгресi, що вiдбувся 1878 року в Парижi, головуючий Вiктор Гюго приязно вiтав молодого вченого, автора щойно видрукувано? в Женевi брошури "Укра?нська лiтература, заборонена росiйським урядом". Брошуру роздали всiм членам конгресу i прилучили до протоколу. Там же Михайло Петрович познайомився з Турген?вим, що був заступником голови конгресу. Часто збиралася в Косачiв студентська молодь. Говорили про рiзне, а найбiльше - про робiтничi заворушення, що останнiм часом почастiшали на заводах i фабриках Ки?ва та iнших мiст. Одного разу Михайло повернувся додому пiзнiше, нiж завжди. Леся цi днi нiкуди не виходила - хорувала, i рiднi не були обiзнанi з останнiми унiверситетськими подiями. Юнак якось дивно змiнився: став похмурий, на запитання вiдповiдав стримано. Ольга Петрiвна i сяк i так пiдступала до нього, але даремно: син вiдмовчувався. Михайло недбало повiсив пальто, довго мив руки. - Iди вже, йди! - гукнула йому Леся. - Вдруге тобi нiхто не розiгрiватиме обiд. - Пробач... А мама де? - Ждала-ждала тебе та й пiшла. - Знову на засiдання? - Нi, зда?ться, в бiблiотеку. Дядько Михайло уже давно просив зробити для нього якiсь там виписки. А ти чого сьогоднi такий кислий? - Вона сiла напроти. - Знову негаразд iз Шурою? Щось я ?? давненько не бачила. Чи не пробiгла мiж вами чорна кiшка? - Нi, сестро. Тут iнше. I далеко складнiше. - Що ж, коли не та?мниця? - Навiщо ти так? - В його очах блиснув вогник докору. - Ти ж добре зна?ш, що вiд тебе в мене нема? нiяких та?мниць. - Вiн помовчав хвилину, сьорбнув кiлька ложок борщу i вiв далi: - От i наста?, Лесю, хвилина, коли треба i нам братися до дiла. Або ж... або, склавши гордо на грудях руки, вiдсиджуватися у запiчку, мов той цвiркун. Розумi?ш? - Нiчого не розумiю. Можеш ти розповiсти, що i до чого? - Пригаду?ш, я розказував тобi, що готу?мося провести вечiр збору коштiв? - Пригадую. - Так от: спецiальним наказом ректора вечiр вiдмiнено. - Зовсiм? Можливо, перенесено? - В тiм-то й рiч, що нi. Самим звичайнiсiньким чином за-бо-ро-не-но. Та й що тебе диву?? - Дивного, звiсно, тут мало, а все ж не сподiвалася я. - Отож i ми не сподiвалися... - Що ж вирiшили робити? - Поки що нiчого. Кошти ми все ж таки зберемо. Але як вiддячити ректоровi, як провчити його? - Вiн поклав ложку. - Зараз сюди мають прийти хлопцi. Посидимо, погомонимо. Ти не заперечу?ш? - Що ти, Михайлику?! - поспiшила заспоко?ти його. - Тодi обiдай скорiше, а то розмовою ситий не будеш. - Вона поставила на