Микола Олiйник. Леся ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КНИГА ПЕРША Матерi мо?й, Харитинi Василiвнi, присвячую ЧАСТИНА ПЕРША На шлях я вийшла ранньою весною. Леся Укра?нка Лiси й лiси... Скiльки ?х! Нi поглядом не осягнути, нi перейти. Стоять похмурi, розвiсивши сво? зеленi шати, i гомонять... Про вiщо? Хто зна?. Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю i верхiв'ями сягають хмар, сотнi лiт. То-то звiдали на сво?м вiку! Мабуть, пам'ятнi ?м i Хмельницький, i Кармалюк. От зрозумiти б ?хню мову! А що, як вилiзти на дуба i прича?тися? Певно, можна чимало побачити. Дiвчинка вiдклада? набiк вiночок, який плела, сидячи бiля воза, вста? i, переконавшись, що поблизу нiкого нема, бiжить до старого гiллястого дуба, що, мов сторожа, сто?ть на узлiссi. Вилiзти на нього ?й нiчого не варто. В цьому вона позмага?ться з будь-яким хлопчаком, ?й тiльки б за що вчепитися. Обiйшовши навколо стовбура, в кiлька разiв товщого за не?, дiвчинка хапа?ться тоненькими рученятами за сучок, пiдтягу?ться i за хвилину вже сидить на товстiй гiлляцi. Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям, а головне - видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все довкола. Досить тiльки залiзти вище... I як вона ранiше не догадалася? Ото дорога, а там виблиску? на сонцi рiчка - спокiйна i принадна Случ. Лiсами та лугами вона бiжить через усе Полiсся... А що там мрi? ген-ген за лiсом? Невже мiсто? Церкви, якась iще вежа... Та це ж вiн, рiдний Звягель! Бiленькi будиночки на околицях, садки... Навряд чи хто з друзiв дивився отак на мiсто. Де там! Навiть Михайлик, старший за не? на пiвтора року, i то побоявся б лiзти так високо. Добре, що й нема його, а то заважав би тiльки. Одначе хтось нiби гука?. Так i ?. Це вiн, Михайлик, повернувся до воза, не знайшов ?? i вже гука?. Шби вона маленька, чи що? От не обiзветься - i все, нехай побiга?. - Лосю! Де ти?.. Лосю! - луна? лiсом. Зверху вiн зда?ться зовсiм маленьким i смiшним у сво?й безпорадностi. Метушиться, загляда? скрiзь. Може, обiзватися? Нi, хай ще трохи. Вона краще послуха?, як луна розносить голос. - Лосю-у! - кричить Михайлик, а звiдусiль долина?: "Осьу-у". I що воно за диво? Цiкаво: ?? голос теж лунатиме? - Ку-ку, - стиха вiдгуку?ться дiвчинка i прислуха?ться. Нi, нiчого не чути. Мабуть, треба сильнiше. Набравши повнi груди повiтря, вона знову - дужче - обзива?ться: - Ку-ку! - I, почувши у вiдповiдь милозвучне коротке "у-ку", повторю? знову й знову. Але що це? Михайлик уже пiд дубом, сто?ть, задерши голову. Як йому вдалося вiдшукати ??? Мабуть, не варто було обзиватися. - Злiзай швидше, зозулько, - наказу? Михайлик. Нiчого не вдi?ш, доведеться пiдкоритися, адже вiн - старший. Поволi, знехотя дiвчинка спуска?ться вниз. Кiски в не? розпатланi. - Як там гарно... Видно далеко-далеко, - виправдову?ться. - А якби впала? Ходiмо! - Взявшись за руки, обо? поспiшають до воза. Кароль уже запряга?. На возi повно запашно? лiсово? трави, яко? вiн накосив для коней. Леся обережно, щоб не пом'ялися, склада? квiти, вiночок надiва? на голову. - Гарно менi? Михайлик не чу?, пора?ться бiля коней, вдаючи з себе дорослого. - Наче мавка, - хвалить Кароль i грубою рукою поправля? Лесi вiнок. - Отако. Дома й не пiзнають. Скажу: пiймав у лiсi. Хороший вiн, Кароль, спокiйний, лагiдний. Завжди знайде щось цiкаве для не?. То квiтку якусь, то пташеня. А позаторiк цуценя принiс. Маленьке, ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотiла викинути. Потiм згодилася. А який з нього пес вирiс! Усi сусiди тепер заздрять. Мама й iм'я йому дала - Джальма. - Ну, по?хали, бо вечорi?, - каже Кароль. Вiн вмощу? малих у задку, а сам поки що йде, тримаючи вiжки, покрику? на коней, що норовлять на ходу скубнути трави. Воза пiдкида? на старих пнях, вiн перехиля?ться з боку на бiк, нiби човен на хвилях. Ось i дорога. Кароль теж сiда?, звiсивши ноги за полудрабок, хльоска? вiжками. Слiдом в'?ться срiбляста курява. Як пiд'?жджали до мiста, Леся шепнула братиковi: - Ти ж не кажи мамi, що я була на деревi. Михайлик кива? головою. У центрi мiста, за невисоким парканчиком, сто?ть просторий одноповерховий будинок. В однiй його половинi живуть господарi, iншу - три невеликi кiмнати i кухню - займа? голова повiтового з'?зду мирових посередникiв Петро Антонович Косач. Рокiв десять тому Петро Антонович закiнчив юридичний факультет Ки?вського унiверситету, куди його було переведено з Петербурга за вiльнодумство, одружився i зайняв цю посаду. Через кiлька рокiв ?хня сiм'я збiльшилась: спочатку народився Михайлик, потiм Леся, яку всi чомусь звуть Лосею, а торiк навеснi - Лiля, Оленька... Дружина, Ольга Петрiвна, виявилася старанною господинею, i невдовзi ?хня скромна квартира стала вiдома сво?м затишком, гостиннiстю; частенько бували тут давнi друзi Петра Антоновича - Старицький, Лисенко, Драгоманов. Вони при?здили поодинцi, а то й гуртом, часом навiть iз сiм'ями, i тодi не було кiнця-краю веселощам, розповiдям, спогадам. Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих ви?здiв. То в Ки?в викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, i треба побувати на мiсцi. А скiльки тих скарг! Там помiщик заборонив пасти худобу, там побив когось чи скривдив нi за що нi про що... Воля. Всi чекали ??, покладали надi?. А воно як було, так i лишилося. Що селянин без землi? Знов мусить iти до того ж пана, працювати вiд зорi до зорi, аби заробити на прожиття. Нема правди, нема?... Хоч як захищай цих бiднякiв - та що з того? Тiльки ворогiв собi наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярi? генерал-губернатора. От i сьогоднi. Спецiальним листом його попереджували, що чиновник його величностi повинен завжди пам`ятати про iнтереси iмперi? i не захоплюватись гуманiзмом при виконаннi службових обов'язкiв вiн зайвий. Це значить - крiзь пальцi дивитися на страждання простих людей, замовчувати свавiлля i навiть захищати його. "Давно вже не було грози, яка б освiжила сп'янiлi голови. Вважай, вiд само? Хмельниччини. А браку? ??, ой як браку?", - дума? Петро Антонович i зверта?ться до дружини, що саме заколису? дитину: - Олю, де це нашi малi? - В лiс по?хали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обiцяв хутко повернутися, та чомусь нема. - Вона пiдiйшла, поцiлувала чоловiка i жартома розкуйовдила йому волосся. - А ти старi?ш, Петре, сивий уже... - Ти думала - молодiтиму? Скоро й лисiти почну вiд цi?? служби. - Знову щось негаразд? - Та от не зрозумiю, хто на мене доноси строчить. - Вiн пройшовся по кiмнатi, широкоплечий, ставний, i зупинився перед дружиною, - Кожна дрiбниця, кожен мiй крок вiдомi в Ки?вi. - Хiба мало в тебе недругiв серед мiсцевих дворян? А все через твою вiдвертiсть, Петре. У дворi, зустрiчаючи пiдводу, радiсно заскавучала Джальма. Петро Антонович вийшов i незабаром повернувся з дiтьми, тримаючи обiруч великий букет. - Мамочко, - першою кинулася до матерi Леся, - поглянь, який я собi вiночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко? - Правда, доню. Тобi дуже личить. Тiльки не галасуйте - сестричку збудите. Михайлик хвалився, що допомагав згрiбати траву, навiть запрягав конi. - То ти вже справжнiй господар, - похвалив його батько. Квiти поставили в глечиках на столi i на вiкнах. Пiсля вечерi сiм'я зiбралася в батьковому кабiнетi. Це була невелика, зi смаком опоряджена кiмната - улюблене мiсце дiтей i дорослих. На стiнi, у вишитих Ольгою Петрiвною рушниках, висiв чималий портрет Шевченка з пишними вусами, в пальтi i чорнiй смушевiй шапцi, а далi - фото господарiв, рiдних i знайомих та само? Ольги Петрiвни - в довгому бiлому платтi, з трояндою на грудях. Посерединi кiмнати, застелено? вузенькими дорiжками та килимами, стояв на тоненьких фiгурних нiжках круглий стiл, кiлька м'яких крiсел, а пiд бiлою кахляною грубою - канапа. Зi стелi звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день ?хнього весiлля. Чимало мiсця займали книжки. В просторiй, пiд горiх оздобленiй шафi стояли найцiннiшi видання iноземних, укра?нських та росiйських письменникiв. Петро Антонович, хоч сам нiколи й не займався письменством, любив лiтературу з дитинства. В Чернiгiвськiй гiмназi? його учителем словесностi був Леонiд Iванович Глiбов, байки якого Косач знав майже всi напам'ять. Вiн взагалi легко запам'ятовував вiршi, часто декламував Пушкiна, а надто "Руслана й Людмилу". Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрiн. Вiн мiг годинами читати дiтям казки та пояснювати щедрiнськi алегорi?. Ольга Петрiвна, яка ще в пансiонi почала складати вiршi, найбiльше любила Шевченка. Вона й дiтей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й розповiдала ?м про Тараса Григоровича. Бувало, вiзьме малих на руки, всi тро? посхиляються над столом i починають: "Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щi над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..." Дуже смiшила Михайлика й Лесю пригода з Ене?м. Ну й кумедний же вiн, цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Ене?ди" зайняло щось iз тиждень, i весь цей час малi - що б не робили - згадували найцiкавiшi мiсця поеми. Ото гуляють собi, бавляться, а потiм Михайлик чи Леся бiжать i питають: "Мамочко, а чого то про Меркурiя в тiй книжцi пишеться: "Прискочив, мов котище мурий"? Адже вiн бог?" I Ольга Петрiвна терпеливо поясню?. Чи не найбiльшою родинною подi?ю були лiтературнi вечори. Леся навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, i теж захопилася лiтературою. Найпершим самостiйно нею прочитаним твором була подарована матiр'ю книга "Про земнi сили", з яко? дiвчинка дiзналася про величезнi багатства Землi та ?? походження. Потiм - "Укра?нський орнамент", "Кобзар", поезi? Мi-цкевича, казки Андерсена й Шпiльгагена. Казки Ольга Петрiвна перекладала для дiтей сама, бо укра?нською мовою ?х не видавали. Домашнi лiтературнi читання починала Леся якимсь уривочком чи вiршем. Ольга Петрiвна декламувала сво? поезi? - найбiльш про природу та красу рiдного краю, про могутнiй Днiпро, що несе сво? води через усю Укра?ну. Сьогоднi докiнчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою прилiг на канапi, посадовивши малих поруч, а невисока на зрiст Ольга Петрiвна майже сховалася в глибокому м'якому крiслi. Читала вона спокiйно, повагом. В дитячiй уявi поставали картини звитяжних подвигiв. Як дiйшли до того мiсця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесi виступили на очах сльози, ?х, можливо, нiхто й не помiтив би, та дiвчинка, мабуть ненароком, схлипнула. - Що тобi, доню? - занепоко?вся батько. - Нiчого... Я бiльше не буду... - Витерла кулачком вi?. - Але чому... хiба його не можна було врятувати? - От тобi й ма?ш! - розвела руками мати. - Хiба можна так, Лесю? Це ж книжка... - А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" - то свята правда. Ольгу Петрiвну обеззбро?ло таке питання. - Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити. Та, бачиш, Остап i смертю сво?ю послужив вiтчизнi. Загинув, а та?мницi не видав... Плакати все ж таки не годиться. Читання закiнчили. Петро Антонович почав оповiдати сво? мисливськi пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала ?й новий узор, обiцяла дiстати заполочi, щоб його вишити. На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою, чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь далеко, мабуть на околицi мiста, спiвала молодь. Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти ?х до знайомих, що жили в сусiдньому селi Жаборицi. Напередоднi свята Леся нагадала матерi про ?? обiцянку. Ви?хали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село чимале. Бiля дворiв попiдмiтано, хати побiленi, а призьби пiдведенi червоною глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бiк широко? пiщано? вулицi. Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй околицi. Невеличкий дворик, хата з квiтниками пiд вiкнами, садок. Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та погодувала Лiлю, почало вечорiти. - Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало, - шепотiла на вухо матерi Леся. Вона вже встигла познайомитися з дiтворою i рвалася на вулицю. - Ольго Петрiвно, та вiдпустiть ?х, нехай iдуть собi гуртом, - порадили господарi. Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворi, де ?х нетерпляче ждала малеча. За селом, на пагорбi, чималий вигiн. Тут завжди святкували Купала. Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько. Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки принесенi з собою квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те на деревце. Хлопцiв ще не було, але про них застережливо вже спiвали: Ой на Купала вогонь горить, А нашим хлопцям живiт болить. Ой нехай болить, нехай знають, Нехай Купала не займають. Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки, на ногах - постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку: Не куй, зозуле, на лiщинi, Ще й наку?шся на калинi; Не плач, Марисю, у матiнки, Ще й наплачешся у свекрухи, Через пороги ступаючи, Чужi звича? переймаючи. - Ну й завели, дiвчатонька, - обзива?ться повновида вродлива дiвчина. - Цур ?м, злидням тим! Давайте iншо?, веселiшо?. Ой на Купала-Купалочка Не виспалася Наталочка, Погнала бички дрiмаючи, На кiлки нiжки збиваючи, - почала вона. Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих, що вбирали берiзку. Хтось принiс рiзнокольоровi стрiчки, свiчечки - i ?х теж прикрiпили на гiлочках. Невдовзi ватагою прибули хлопцi. Вони принесли трiски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дiвчат, один козуб одразу ж пiдпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь пiднiмався вище. Вогнище затрiщало, вгору метнулися iскри. А парубки тим часом закурили. Декотрi поривалися до Купала, та марно. На берiзцi вже палали свiчечки, а дiвчата, побравшись за руки, водили бiля не? таночок, насмiхаючись iз хлопцiв: Ой на горi пiд буйним вiтром Не чули хлопцi зозулi лiтом. А як почули, полякались, В глуху кропиву поховались. Парубки спочатку мовчали, а потiм, видно, терпець ?м увiрвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по вiхтю i кинулись розганяти дiвчат. Тi закричали, розбiглися, та коли нападники вiдiйшли, знову повернулися - i сво??. Тодi й хлопцi хором вiдповiли: Наша дiвка по знаку - Несе чорта у глеку; Як чорт стрепенеться, То й глек розiб'?ться... Лесю теж узяли в коло, надiли на не? вiнок. Ну, а Михайлик - той в iншому гуртi, серед парубкiв. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище i далi. "Хоч би в вогонь не потрапив", - турбу?ться Леся про братика. Та скоро про все забува?. Де там, хiба до цього! Ой нашi хлопцi стрiльцi, стрiльцi, Забили жабу в корчi, в корчi, - знову спiвають дiвчата. Хлопцi вдають, що не чують, а дiвчата не вгавають: Ой Iван каже: "Ряба жаба!" А Степан каже: "Моя баба!" Андрiй каже: "Перерiжмо!" Терешко каже: "Цiлу з'?жмо!" - Нумо, друзi, - луна? серед парубкiв, - покажемо ?м: жаба то чи баба! - I вони хапають дiвчат в обiйми, намагаються поцiлувати. Вереск, голосна незлобна лайка. А недалеко, тут же таки на вигонi" другий купальський стан. Там зiбралася дiтвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гiлляка, щедро обвiшана квiтами, помiж якими блимають куценькi, з мiзинець завбiльшки, свiчечки, злiпленi з потай узятого в запiчку воску. Галасу й тут не менше. А коли вiн стиха?, чутно рiзноголосе: Ой купався Iван Та й у воду упав. Охо-хо-хо-хо! Та й у воду упав. Лесi цiкаво побувати скрiзь: вона вперше на такому гучному святi. Хочеться все побачити, збагнути. Ось пiдходять кiлька молодиць у червоних хустках з торочками, дiдусь у брилi i латанiй-перелатанiй свитцi. - А що воно таке - Купала? - зверта?ться Леся до брата, вибiгши з кола. Вона передбача?, що Михайлик не вiдповiсть, але ?? питання почу? дiд. А вiн напевно зна?. I справдi, той поверта?ться до не?, пригляда?ться вицвiлими очима, поясню?: - Вельми давн? це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. - Вiн поволi сiда?, спираючись на ковiньку, випросту? ноги. - Горе старому, уже й сiсти важко, - скаржиться. Пiдходить iще дiтвора. - Так ото, - веде дiд, - жили колись люди i велику бiду терпiли од нечисто? сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпiли. А тодi обрали з-помiж себе найхоробрi-шого, дали йому меча двосiчного, i пiшов той смiливець болотами глибокими та лiсами темними. Ходив день, ходив мiсяць, а таки вистежив тую погань i поборов ??. Сталося це вночi, а на ранок, дiтки, заграло сонечко, все земне звеселилося... Змовк дiдусь, дивиться на веселощi i смi?ться безгучно. - Дiдуню, що ж потiм? - допиту?ться Леся. - Ач, яка цiкава, - гладить ?? по голiвцi. - Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу. - Нi, з мiста ми. Косачевi, може, чули, - обзива?ться Михайлик. - То вас тут аж дво?! - диву?ться полiщук. - Косачевi, кажеш? Як не знати! Радiсть бентежить Лесине серце: оцей дiдусь зна? ?хнього тата. От коли б вiн зайшов до них - хiба ж стiльки розказав би всяко? всячини. - Iм'я тому чоловiковi Iван, - поясню? далi старий. - Як повернувся вiн, то найперше омив сво? тiло. А з ним i весь люд праведний викупався... З того часу й назива?ться цей день Iвана Купала. В купальську нiч, щоб ви те знали, всяке зiлля багате цiлющою силою i чарами. I найбiльше - квiтка папоротi. Розцвiта? вона опiвночi, i, хто зiрве ??, той усi скарби одержить, що в землi лежать схованi, дерева й звiрi йому пiдкоряться, бо вiн розумiтиме ?хню мову, як оце ми одне одного... Лесi аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж нiхто не зiрве чарiвно? квiтки, не дiстане всi тi багатства i не вiддасть ?х людям? Не було б жебракiв стiльки. А замiсть стареньких хатинок люди побудували б новi... I на свято всi одяглися б однаково гарно, а то однi - в чобiтках та черевичках гарненьких, в дукачах та намистi, а iншi - в невiдь-чому ходять... - Дiду, дiдусю, - забувши про все, зверта?ться Леся, - а чи можна дiстати оту квiтку? - Можна, дитинко, можна, - сумно хита? головою оповiдач, - та нiхто, бач, не дiстав досi. Сторожа над нею вельми вже грiзна... Як тiльки настане пiвнiч, коло папоротi таке зчиня?ться, що волосся дибом ста?. Вiтри буйнi вiють, казна-звiдкiля набiгають татари й стрiляють, дерево на дерево пада?, гора на гору вернеться, летять огненнi? змi?... А потому скаче страшний вершник. "Тiкай, бо стопчу!" - кричить грiзно, i тодi вже нема сили всидiти там нiякому смiливцю... ...А молодь гуля?! Купало не на жарт розiйшовся. Парубки в личаках, а таке витiвають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь i просто, i перекидьки. Яких тiльки викрутасiв не роблять! Дiвчатам аж за-здрiсно. Декотрi й собi плигають, щоправда, скра?чку, й одразу тiкають до свого гурту пiд хлопчачий регiт: Була на Купала, Посмалила гали, Сором, дiвко, сором... Очi розбiгаються... Кiлька парубкiв рвуться до Купала. Чуби розпатланi, груди розхристанi, аж сорочки змокрiли вiд поту. Одному все ж таки вдалося прорвати коло, але десятки кулакiв замолотили по його спинi. - Хлопцi, сюди! Скорiше! - заволав вiн. Товаришi кинулись на помiч. Усе змiшалося. Вереск, смiх... Врештi Купало похитнулося, проте не впало. Його пiдхопили дужi парубоцькi руки i, поки iншi стримували натиск дiвчат, винесли з натовпу. I як тiльки це сталося, боротьба припинилась, гамiр почав стихати. Дiвчата поправляли намисто, вiночки, хлопцi зачiсувалися дiвчачими гребiнцями - дружба знову запанувала мiж ними. На вогнище нiхто бiльше не звертав уваги. Не пiдкидали туди нiчого i гасити не гасили - повинно само дотлiти. Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопцi несли по черзi. Леся i Михайлик узялися за руки й так iшли всю дорогу, то забiгаючи наперед, коли там щось траплялося, то вiдстаючи. Обо? були враженi баченим. Михайлик смiявся, щораз пригадуючи, як хлопцi брали берiзку. А Лесi все ще бринiли високими дiвочими голосами пiснi, зринали в пам'ятi до ладу сказанi кимсь фраза, слiвця i ота дiдова розповiдь про квiтку, що може принести людям щастя, бентежили дитяче серце. Бiля крайнiх хат зупинилися, i дiвчата знов заспi вали: Жебися нам Житечко родило: Всподi коренисте, Всерединi соломисто, На вершечку колосисто? З дворiв виходили господарi. - Спасибi вам, купалочки! - дякували. - Дай бо' щастячка... на вiк довгий! Звечорiло. Малих почали вiдправляти додому, проте до Лесi й Михайлика, мабуть, як до чужих, нiкому не було дiла, i вони вiльно могли спостерiгати далi. Ось хлопцi знову взяли берiзку i понесли до рiчки. - Топити понесли, топити! - Невiд ь-звiдки виринула дiтвора, що було поховалася за тинами. Хлопцi майже бiгли. Свiчки на берiзцi погасли, вiночки пом'ялися, та нiхто того не жалiв. Нiби й не було тi?? "жорстоко?" боротьби на вигонi. Бiля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце iншi, раптом кинув його на середину рiчки. Ой купався Iван Та й у воду упав. Охо-хо-хо-хо! - затужили дiвчата. А берiзка закрутилася, пiдхоплена потоком, потонула i знов з'явилася на поверхнi, махнула, мов на прощання, зеленими вiтами. Дiвчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два вiночки - один для себе, а другий - загаданий на котрогось хлопця, - i гуртом пильнували: коли вiночки зiйдуться докупи - значить, бути дiвчинi в парi з сво?м коханим... Однi смiялися, iншi, кому гадання не вiщувало щасливого замiжжя, засмученi верталися додому: Кладу кладочку вербову: Час вам, дiвчата, додому! А ти, Варуню, зостанься, З сво?м Iваном звiнчайся, - спiвали хлопцi, чекаючи, поки дiвчата кiнчать гадання. А тi розсипалися вздовж берега i так захопилися, що навiть до соловейка ?м байдуже. - Ходiмо вже, Лесю. - Нi, нi... побудьмо трошки. Тут близенько, - просить Леся. Кiлька днiв пiсля того дiти жили пiд враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привiз iз лiсу кучеряву берiзку, i дiвчинка убрала ?? незгiрше то?, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнутi старi ляльки, i Леся разом з сусiдськими дiвчатками бавилася коло деревця, наспiвуючи тоненьким голосочком купальських пiсень, що так припали ?й до серця. Якось увечерi, записуючи тi пiснi в зошит, задумалась: "Звiдки ж вони беруться, пiснi?" I, не знаходячи вiдповiдi, спитала у матерi. - Як то звiдки? Люди складають, - вiдповiла мати. - Люди? А я теж хочу скласти. - Виростеш, то, може, й складеш. - Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. - I, гордо пiдвiвши ясночолу голiвку, виразно прочитала: Гей, козаче, - тумо, Горда наша думо, Не йме тобi вiри Мов серце... - Гарно, гарно, мов справжня пiсня, - похвалила Ольга Петрiвна. - Тiльки до чого ж оте "тумо"? - Як же? А я чула - спiвають: жаба - баба... I в мене: тумо - думо. Ольга Петрiвна засмiялася. - Чудна ти, Лесенько... Сiдай отут, я тобi розкажу дещо про вiршування. З того вечора до клопiтливих материнських обов'язкiв долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пiсню, цiкаву розмову, казку. З дрiбненьких, нiби друкованих лiтер сплiтала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторiнку за сторiнкою. I не кидала мрiю про пiсню. Петро Антонович якось сказав дружинi: - Час, Олю, вiддавати дiтей у науку. А то зовсiм од рук вiдбилися. Мишко бiга? цiлими днями, а Леся всiм без розбору захоплю?ться. - В не? добре вiдчуття ритму i якась виняткова любов до пiснi й музики. - От i чудово... Микола Вiталiйович не вiдмовиться взяти ?? за ученицю. Вирiшили на зиму влаштувати дiтей у Ки?вi та найняти для них репетиторiв. Леся нетерпляче очiкувала того часу. Розлука з батьками засмучувала i водночас тiшила дiвчинку передчуттям нових вражень, що чекали на не?. III В сiм'? сталися несподiванi змiни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярi? генерал-губернатора. Ви?хав вiн уранцi, а ввечерi, коли Ольга Петрiвна вкладала дiтей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем i неспокiйними сiрими, як у кота, очима офiцер, хвацько пристукнувши закаблуками, вiдрекомендувався: - Штабс-ротмiстр окремого корпусу жандармiв Май?н. Панi Косачева, сподiваюся, не буде ремствувати на нас, - вiн глянув на двох молодших чинiв, що виструнчилися позаду, бiля порога, - за такий невчасний вiзит? Служба, - розвiв вiн руками i звичним допитливим поглядом обвiв кiмнату. - Не розумiю вас, панове... Що все це значить? - подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрiвна. - Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - улесливим тоном заспоко?в ротмiстр. - Усе буде з'ясовано. - Важко сопучи, вiн пройшов до столу, сiв. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих нiжках. - Сподiваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бiблiотекою? - Вiн почекав хвилину, спiдлоба стежачи за Ольгою Петрiвною, i вiв далi: - Але перед тим одне запитання: як часто бува? у вашiй милiй господi пан Петровський? I де, скажiть, ласкава панi, книжки, котрi переправля? сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, - вiн заглянув у теку, - Михайло Петрович Драгоманов? Ольга Петрiвна пополотнiла. Питання було настiльки несподiване, що вона, як не примушувала себе, потрiбних слiв довго не знаходила. - Щось не пригадую. Не знаю нiякого Петровського. На обличчi ротмiстра засяяла блаженна усмiшка: вiн передбачав таку вiдповiдь. - Нагада?мо панi: Петровський... Володимир... - вiн ще раз заглянув у теку, яку тримав пiд пахвою, - Володимир Назарович, волосний писар з Миропiлля. Ваш чоловiк заприятелював з ним рокiв три тому. Пригадала: позаторiк восени, одного пiзнього вечора, Петро Антонович повернувся зi служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-вiйськовому одягнений чоловiк. Вiн передав ?й вiтання вiд брата, що перебував на той час у Женевi. Тодi вони допiзна чаювали. Гiсть привiз чимало новин, був добре обiзнаний з життям Ки?ва, Петербурга, Варшави. Пiзнiше чоловiк розповiв ?й, що Петровський - його давнiй приятель по Петербургу, звiльнений з унiверситету за неблагонадiйнiсть. Петро Антонович пiдтримував з ним постiйнi зв'язки. Все це блискавкою промайнуло в думках. "Отже, багато чого жандармам невiдомо, - вирiшила, - раз цей каже, що приятелюють вони всього рокiв зо три". Це надало Ользi Петрiвнi впевненостi. - Нi, такого в нашiй сiм'? не бува?, - заперечила вона. - Може, й заходив коли-небудь, хто його зна?. До Петра Антоновича багато звертаються в рiзних справах. Лице ротмiстра побагровiло, очi налилися кров'ю. - Нам достеменно вiдомо, панi Косачева, що Петровський бува? тут не випадково. I од того, що ви не скажете правди, вашому чоловiковi не полегша?... Сто чортiв! Третiй день ганя?мося, а тут... Та ви зна?те, з ким ма?те справу?! Петровський - полiтичний злочинець. Тихо рипнули дверi дитячо? спальнi, i в отворi показалися зляканi обличчя Михайлика й Лесi. Тихо схлипнула Лiля. - Це нас не цiкавить, пане ротмiстр, - мовила спокiйно Ольга Петрiвна. - I прошу бути ввiчливiшим - дiтей розбудили. Жандарм рвучко пiдвiвся, пройшов i зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинiв це було знаком до дi?. Ротмiстр грубо ?х зупинив: - Без вас обiйдуся. Робiть сво?. I тi метнулися по кiмнатах: заглядали пiд лiжка, порпалися в одязi, зносили у вiтальню дитячi книжки, зошити. Мiж них потрапив i Лесин записник. Притулившись до матерi, вона з острахом спостерiгала, як жандарм перегорта? сторiнки ?? записiв. Вiн, мабуть, не розумiв ?? почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злiстю, що той опинився пiд ногами. Леся схопила його i притиснула до грудей. Обшук закiнчився пiзно. Нiчого, крiм "Кобзаря" та ще деяко? лiтератури укра?нською мовою, жандарми не знайшли. Ротмiстр наказав зв'язати книги, сердито висякався i вийшов, кинувши на Ольгу Петрiвну злий погляд. За ним поспiшили iншi. Ольга Петрiвна замкнула дверi. - Мамусю, нащо вони забрали нашi книжки? - крiзь сльози спитала Леся. - Що я тепер читатиму? - Не плач, доню. Пiдростеш - зрозумi?ш. А зараз давайте спати. - Вона знову повкладала дiтей i почала збирати розкидаю по пiдлозi книги. Тi?? ночi малi довго не спали - прислухалися до материного схлипування та зiтхання, перешiптувалися. - Ти не бо?шся ?х, Михайлику? Вони не повернуться? - Що ?м у нас треба?.. Був би тато вдома - зразу випровадив би. - Еге, чув, як отой гладкий казав мамi: "Не полегша? вашому чоловiковi". Михайлику, а що таке полi... полiтичний злочинець?.. Брат промовчав, мабуть не знаючи, як вiдповiсти, важко зiтхнув. Деякий час обо? мовчали. - Я так боялася за свого зошита, - знову обiзвалася Леся. - Потрiбен вiн комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане. - А чому? Тихо вiдчинилися дверi, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного лiжка, постояла, потiм нiжно погладила доччину голiвку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до не? лицем. ...Петро Антонович повернувся через кiлька днiв. Як завжди, вiн привiз усiм гостинцi, дiлився новинами, проте Ольга Петрiвна помiтила його стурбованiсть. - Петре, що сталося? Чому не розповiда?ш? - допитувалася вона. Косач пiдiйшов i обняв дружину за плечi. - Кепськi нашi справи, порадувати нiчим. Звинувачують у та?мних зв'язках з демократами... Навiть бiльше - в органiзацi? партi?, мета яко? буцiмто вiдродити гайдамаччину, вирiзати всiх панiв... - Це жахливо... - Так, так... вирiзати панiв. Зна?ш, Олю, слухав я це звинувачення i шкодував... шкодував, що воно безпiдставне. - Я боюся за тебе, любий. - Чого ж тут боятися? - Петро Антонович болiсно посмiхнувся. - Гессе обiцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повiриш, я мало не розсмiявся. Хотiв поправити, мовляв, де Макар i телят не пас, та, думаю, хай тобi грець. Бридкий нiмець!.. Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинцi, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвiр - i Ольга Петрiвна вирiшила поговорити з чоловiком вiдверто: - Не треба з цим жартувати, Петре. Скiльки то? кровi пролито! ? iншi шляхи... - Iншi? - Так... Треба вмовити царя. Петро Антонович пильно глянув дружинi в очi. - От уже не сподiвався, не ждав од тебе. Чому ж тодi твiй гуманний цар глухий до народного стогону? - Вiн говорив запально. - Тихiше, Петре... Косач важко зiтхнув. - Даруй, Оленько... стомився. - Вiн пiдiйшов до столу, налив з графина склянку води i враз випив ?? до дна. - В Ки?вi я зустрiв Петровського... Не бiйся, нiхто не почу?... От людина! За ним десятки жандармiв полюють, а вiн спокiйнiсiнько собi розгулю?. Гарно вдягнений, у пенсне... справжнiй тобi панич. Я б не пiзнав - сам пiдiйшов. Збира?ться до Женеви - книжки видаватиме, яких браку? на Укра?нi. Казав, за?де колись. - Воронь боже... коли тобi дорога сiм'я, дiти... - Ти ж сама казала, що вiн порядна людина. - Часи не тi. Як ти не зважа?ш, Петре? Добре, коли вся ця iсторiя кiнчиться легким переполохом - викликали, погримали - i кiнець. А якщо... - А якщо не кiнець? Ольга Петрiвна з жахом глянула на чоловiка. - Головного я тобi ще не сказав: менi запропоновано змiнити мiсце роботи. - Вiн чекав, опустивши додолу очi, що дружина вмить розрида?ться, впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тiльки безсило опустилася на стiлець i трохи згодом напiвбайдуже спитала: - Куди? - До Луцька... Пропонували ще кiлька мiст, але нiчого путнього. Аж тепер Ольга Петрiвна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стiл, плечi ?? затрусилися вiд нiмого плачу. IV Довгими журавлиними ключами спливало лiто. Iнколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потiм знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цiдили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя. Нiхто в сiм'? бiльше не говорив про Ки?в, навчання - всi були заклопотанi наступним пере?здом. Як-то буде на новому мiсцi, що чека? там? Петро Антонович помiтно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрiвна частенько плакала крадькома вiд чоловiка, нарiкаючи на свою гiрку долю. Сумувала й Леся. ?й особливо не хотiлося залишати це невелике затишне мiсто, друзiв, мальовничi навколишнi мiсця. А головне, ?й не доведеться провести зиму в Ки?вi, в Лисенкiв, слухати Миколу Вiталiйовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найнiжнiшими почуттями. - Мамочко, а чого ми мусимо пере?жджати? - не раз допитувалася. Мати лиш тяжко зiтхала: - Так треба, доню. - Тата посилають туди? - Еге ж. - Мишко каже, там навiть лiпше, в Луцьку. Тiльки далеко до Ки?ва. Дитячi розмови ще бiльше ятрили серце Ольги Петрiвни. Настав час вiд'?зду. Звечора хатнi речi поскладали у важкi, окутi залiзом скринi, якi поставили потiм на вiз, i наступного дня на свiтанку Кароль вирушив з ними в дорогу. Сiм'я ви?хала пiзнiше. Була саме недiля, i провести Косачiв зiбралося чимало рiзного люду - колеги Петра Антоновича, дехто з мiсько? знатi, друзi. Мiж ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кiлька жандармiв, проте нiхто на них не зважав. Поки дорослi гомонiли мiж собою, Леся i Михайлик, зодягненi в новi осiннi пальтечка, прощалися з дiтворою. Гуртом вони востанн? збiгали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квiток. - Ми повернемося, - щебетала до подруг Леся. - Тато казав, що коли з Луцька ?хати до Ки?ва, то Звягель якраз по дорозi. От ми колись i за?демо. Правда, Мишко? Хлопчаки заклопотанi сво?м. У котрогось знайшовся складаний ножик, i вiн пропонував його Михайликовi в обмiн на тоненький шкiряний ремiнець з блискучою нiкельованою пряжкою. - Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з то? попружки? Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заiржавлений, i Михайлик не зна?, як його бути. Шкода ремiнця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалiв. I хлопець неохоче почина? розстiбатися, та в цю хвилину до них долiта?: - Мишко, Лесю! Де ви там? Iдiть хутенько. Серед двору сто?ть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для пере?зду. - Сiдайте швидше, - пiдганя? батько. Бiля нього неспокiйно крутиться Джальма, жалiбно скавучить, наче бо?ться, щоб ?? не забули. - Сюди, Джальмо! - схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон i звично вмостилася бiля нiг. У фаетонi, з Лiлею на руках, уже сидiла Ольга Петрiвна. Очi в не? червонi, блищать вiд слiз. - Не треба, мамочко, - припала до ?? плеча Леся. - Нiчого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою. Леся садовить Лiлю на колiна, голубить, забавля? цяцьками, примовляючи: - Не плач, дам калач, медом помажу, тобi покажу, а сама з'?м! До них пiдходять знайомi, бажають щасливо? дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде. Нарештi Петро Антонович гука? кучеровi: "Рушай!" - а сам iде обiч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворiтьми вiн низько всiм вклоня?ться, сiда? поруч дружини. Частiша? цокання пiдкiв по бруку . Леся жалiбно вдивля?ться в знайомi вузенькi провулочки, нiби назавжди прощаючись iз мiстом. ?хали, не поспiшаючи, з частими зупинками по дорозi. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все ?? цiкавило, до всього вона уважно придивлялася. В Корцi, коли про?здили повз старовинний замок, дiвчинка попросила стати, вмовила батька пiти оглянути споруду. А в Рiвному, де зупинилися на ночiвлю, Леся довiдалась, що недалеко Дубно - мiсто, згадуване в "Тарасi Бульбi", - i заходилася: - По?дьмо, тату. ?? пiдтримав Михайлик: - Це ж так цiкаво, по?дьмо. Коли б не нiч, довелося б Петру Антоновичу везти дiтей на Дубенщину, а так домовилися, що по?дуть колись туди спецiально, з Луцька. - Морока менi з вами, - вдавано сердився батько. - Будете надокучати - нiкуди не повезу. Малi притихли, та наступного дня, як тiльки здалеку заблищали на сонцi високi банi луцьких церков, знову сво??: - А ото що? - А там? - тикали пальцями в простiр. - Ой, скiльки хрестiв! Глянь, мамо. - Та бачу, бачу, - вiдповiдала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрiвна. Дорога, свiже повiтря трохи розвiяли ?? смуток. Вона з цiкавiстю дивилася на обриси незнайомого мiста, де доведеться прожити хтозна-скiльки рокiв. - Ну от ми i вдома, - сказав Петро Антонович i нiжно стиснув гарячу, мабуть вiд хвилювання, руку дружини. Мiсто невелике, з зеленими околицями та острiвцями дерев i скверикiв мiж низенькими будинками. Над усiм цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолiв, церков. Вони стоять, мов свiдки давноминулих часiв, похмурi, мовчазнi... В'?хали на рiвну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабiч туляться низенькi дерев'янi хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тiсних, захаращених двориках 1 бiля них, на морiжку, бавляться замурзанi дiтлахи. Вони цiкавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крiм Лесi i Михайлика, вигляда? капловуха Джальмина голова. Лiворуч будиночкiв рiдше. Вузенькi клаптi городiв, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звива?ться рiчка. Вона кида?ться з боку на бiк, нiби шука? вигiднiшого мiсця, але всюди натика?ться на загату i, вируючи, сердито тiка? далi. - Яка це рiчка, тату? - цiкавиться Леся. - Не зна?... Стир! - поспiшив вiдповiсти Михайлик. - Правда ж, тату? Петро Антонович ствердно кива? головою, дода?, показуючи на замок: - А он там - старе мiсто, бачите? Там i будемо жити. Дiти уважнiше придивляються до того мiсця. Воно зда?ться острiвцем, утвореним дугастим заворотом рiки i каналом. Здалеку це нагаду? лук. У центрi вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, бiлiють крiзь густе плетиво каштанiв кам'янi стiни собору. Ольга Петрiвна перехрестилася, важко зiтхнувши, глянула на чоловiка, але той не помiтив ?? погляду. - Петре, - обiзвалася вона згодом веселiше, - а мiсто чистеньке, акуратне. Менi навiть подоба?ться. Петро Антонович усмiхнувся вдячно. - От i гаразд. Поживемо - звикнемо. - А я вже звик, - обiзвався Михайлик. - Скорiше б лiто - купатися тут ? де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите менi ковзани, тату? - А нам з Лiлею санчата. - Гаразд, гаразд. Тiльки не все зразу. I з умовою: слухатися мами. За мiсточком, що сполучав нове i старе мiсто, пряма брукована вулиця розгалужувалася на кiлька покручених вузеньких провулкiв. Один з них вiв до кафедрального собору, пiд високими мурами якого тулився чепурний двоповерховий будиночок. Леся ще здалеку помiтила бiля нього Кароля, показала Михайликовi, i обо? радiсно замахали рученятами. - Тут? - спитала тихо Ольга Петрiвна чоловiка. - Другий поверх. Оце нашi вiкна, - показав Петро Антонович, коли пiд'?хали до будинку. Вiн легко зiскочив i допомiг кучеровi за?хати до двору, де вже стояла пiдвода з хатнiм майном. Пара зголоднiлих за дорогу коней пожадливо ?ла отаву. Як тiльки зупинилися, Джальма прожогом кинулася з фаетона i миттю опинилась бiля Кароля, обнюхала його, неначе впевнюючись, чи це насправдi вiн, зiп'ялася йому на груди, а потiм радiсно забiгала по двору. Поки розпрягали коней. Косач допомiг зiйти дружинi, позсаджував дiтей i повiв усiх до квартири. Широкими залiзними сходами пiднялися нагору, пройшли невеличким коридорчиком i опинилися перед дверима. Помешкання з трьох просторих кiмнат, вiкнами на захiд, на мiсто. В кiмнатах було порожньо, лише в передпоко? лежали кiлька клункiв, дрiбнi речi, якi встиг уже внести Кароль. - Це ми тут будем жити? - допитувалася Леся. - Менi подоба?ться, гарно. Деякий час сiм'я милувалася мiстом, широкими луками, що тяглися вздовж рiчки, мальовничими околицями в жовтавiй зеленi. - Ну, любi мо?, скоро нiч, - мовив Петро Антонович. - Давай, Оленько, влаштовувати сво?х пташенят... Чоловiки вносили лiжка, Ольга Петрiвна з Лесею почали розкладати на них перини, готувати постiль. Михайлик допомагав старшим. Тiльки маленька Лiля, тримаючись за стiни, раз у раз падаючи i знов пiдводячись, безтурботно гуляла по кiмнатах. V Першi днi минули в клопотах. Леся допомагала матерi порядкувати, бiгала до крамницi, читала. Надходив час вiддавати дiтей до гiмназi?, але Ользi Петрiвнi нiяк цього не хотiлося, вона вважала, що сухi науки вб'ють у них всяку iндивiдуальнiсть. Тому порiшили, що Михайлик i Леся навчатимуться вдома, з репетитором; поки ж його не було - керувала навчанням мати. Ольга Петрiвна дiстала пiдручники, виробила розпорядок дня, за яким малi кiлька годин щодня вiддавали науцi. Лесю бiльше цiкавили лiтература, мови й iсторiя, захоплювало все геро?чне. Якось, почувши iм'я Жанни д'Арк, вона весь вечiр не давала матерi спокою, аж поки та докладно не розповiла про подвиг юно? француженки. Ольга Петрiвна часто читала дiтям про Пугачова, Степана Разiна, Устима Кармалюка. Про Кармалюка Леся чула багато - спогадами про народного героя i про тi страшнi для панiв часи жила бiднота. Одного разу, пiд час ярмарку, що збирався неподалiк ?хнього будинку на просторому майданi, Леся побачила, як слiпий, висушений лiтами кобзар, примостившись бiля чийогось воза, спiвав жартiвливих пiсень. Навколо зiбралося чимало цiкавих - хто сидiв на морiжку, а хто зiпершись на воза, попихкував люлькою. Леся й собi протиснулась i стала бiля старого. Низькорослий, у брудному полотняному одязi i в личаках хлопець-поводир сумно глянув на ?? чистеньке вбрання i перевiв погляд на свiй вилинялий пiд дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кiлька мiдякiв. Кобзар закiнчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у хлопця i звернувся до присутнiх: - А що, люди добрi, мов старий перебендя одспiвав сво?, розносив голос по шинках та панських хоромах?.. Чом не смi?тесь? - Вiн водив бiльмами незрячих очей" нiби вiдшукував того, хто мав вiдповiсти. - Гай-гай, та ви наче понiмiли. Видно, одучили вас пани веселитися. - Стривай, кобзарю, не кепкуй, - обiзвався високий, у засмальцьованiм одязi ремiсник, що стояв поруч Лесi. - Не те спiва?ш, от i мовчимо. Не до жартiв. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика. Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважнiло, на чолi поглибшали зморшки. - Спасибi, чоловiче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили манiфест про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелi на них нема?... - Знайдеться, дiду. Тягне вовк, потягнуть i вовка. Та так, що й дух з нього вийде, - запевнив ремiсник. - А звiсно, коли гуртом... громадою, - загули навколо, пожвавiшали селяни. Кобзар знову поставив на колiна бандуру i звично забiгав пальцями по струнах: За Сибiром сонце схо-о-о-дить, Хлопцi, не зi-i-iвайте, Ви на ме-е-не, Кармалгока, Всю надi-i-ю май-те-е... Леся намагалася вловити кожне слово, в ?? уявi поставав нескоримий Кармель, що не раз мiряв з кайданами на ногах шлях сибiрський дальнiй. Всi слухали, в задумi схиливши голови. Нiхто й не помiтив, як до гурту пiдiйшов жандарм. Вiн постояв ззаду, прислухаючись, а потiм кинувся до кобзаря: - Ану геть, лайдаче! Ти що тут варняка?ш? У буцегарню закортiло? - Вiн узяв старого за плечi, сiпнув i грубо вилаявся. - Божий я чоловiк, хiба не бачиш? - обiзвався старий. - Христа на тобi нема?. - Ну, ну, побалакай менi! - гримнув жандарм. - Забирайся пiд три чорти. А ви чого роти пороззявляли? - визвiрився на селян. Тi помалу почали розходитись. Лесi стало шкода кобзаря i хлопця, але як ?м допомогти - не знала. Вона чомусь сподiвалася, що чоловiк, котрий стояв поруч не?, неодмiнно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник. Старий устав, перекинув бандуру за спину i почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, i знову ?й чулася пiсня. "А чому жандарм гримав на нього?" - спливло на думку. Пригнiчена, пiшла додому. Ввечерi Леся довго не лягала спати. Батька саме не було - десь по?хав у справах, i вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробицi баченого, нерiвним дитячим почерком вписувала пiсню у свiй заповiтний зошит. "Зiбрав собi хлопцiв славних..."- виводила, роздумуючи над рядками. - А чого ж тепер нiхто ?х не збере?" Мати зайшла, нагадала, що час вiдпочивати, - Михайлик i Лiля вже давно сплять. - Матусю, - звернулась до не? Леся, - скажи менi: чого на свiтi не всi люди однаковi? ? бiднi й багатi. Хiба не можна всiм гарно жити? Ольга Петрiвна кинула на доньку здивований погляд. - А чому це тебе цiкавить? Леся розповiла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у мiстi людей, якi випрошують собi шматок хлiба, ходять обшарпанi. - То божi люди, доню, старцi, калiки нещаснi. - А хiба iншi - не божi? I зовсiм вони не калiки. Тiльки худющi... Та очi - страшнi, блискучi... Спантеличена простою дитячою логiкою, Ольга Петрiвна не знала, що сказати. - В життi чого не бува?, - мовила зрештою. - А зараз - лягай спати. Та i в лiжку Леся не могла розлучитися зi сво?ми думками. Лежала з широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за вiкном сумним зiтханням вiтру i далеким незрозумiлим нiчним шарудiнням. "...Надто вже багато тих старцiв, щоб на них не дивитися, - думала. - Ходять, нiкому не потрiбнi... мов привиди. А вони ж люди... Що щось мама вiд мене кри?... Треба зiбрати товариство... хлопцiв славних... Нiчого, що всi малi. Мiж комунарами були й такi... А Жанна д'Арк хiба набагато старша?.." Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусiдськi хлопчики та дiвчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворi старого замку, що бовванiв над мiстом напiвзруйнованими мурами. До нього було зовсiм близенько перейти - невеличкий проти собору майдан, де дiтвора часто бавилася, а за ним - глибокий рiв i мiсток, що вiв прямiсiнько в замок. Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закуткiв двору на раду. Нiхто з "великих" не мав сюди доступу, навiть не повинен був знати про товариство - таку взяли врочисту обiтницю. Правувала над усiма Леся. Вона обрала собi iм'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що нiхто з малечi його не зна? i не може як слiд вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про вiдважну француженку. Оповiдала Леся захоплююче. Ото як зберуться всi, залазила - тоненька, бiлолиця - в замкову бiйницю i мовила. Призахiдне сонце ?? голiвку червонить, очицi блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвiночок. Леся добре запам'ятала мотив "За Сибiром сонце сходить", розучила його, i часто в надвечiр'? ця пiсня, вириваючись крiзь зубчастi стiни, котилася широким берегом аж ген за рiчку. Захопленi пiснями, не помiчали, як довшала тiнь вiд замкового муру i небо у бiйницях ставало темно-синiм. Розходились аж тодi, коли сторожа подавала умовний знак: "Гуси, додому, вовк за горою!" Все затихало вмить. Нiхто не озивався. Мовчки, нiби дорослi, стискали одне одному руки на прощання i розходилися потай. Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, ранiше бачене. Сутулi постатi, важка хода... Як вона не впiзнала! Це ж кобзар, той, що спiвав на ярмарку. Он i бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий iшов, човгаючи стоптаними чобiтьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках. Леся мимоволi потяглася за старцями. Назирцi, скрадаючись у вечiрнiх сутiнках, вона дiйшла до найдальшо? вежi i сховалася за виступом муру. Слiпий намацав патерицею камiнець, сiв i, перевiвши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир вiдразу зник у вежi. Незабаром вiн з'явився, розстелив на травi ряденце i почав готувати вечерю: дiстав з торбини кiлька огiркiв, пирiжок, розламав його i половинку подав старому. Той мовчки став на колiна i, тримаючи ?жу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схiд. Потiм сiв, звично пiдiбгавши пiд себе ноги, i почав обережно, щоб не розкришити, ?сти. Розмовляли вони мало. Та ось старий з'?в свою порцiю i промовив: - Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу... Поводир заглянув у торбу, понишпорив у нiй i сказав винувато: - Нема. Було двiйко, то я ще вдень з'?в. - На здоров'я тобi... -i змовк. А за хвилину: - Кепськi нашi з тобою дiла, хлопче... - Та чого ви, дiду? Яблук i на ярмарку було мало. - Отож я й кажу... Убожiють люди. Ш нам подати не мають, нi самим з'?сти. - Вiзьмiть гiрочок солоний. Ви ж любите, - запропонував хлопець. - Не про те я, голубе. Забiлiють скоро снiги, завихрить у полi, а в тебе нi лейбика, нi шапчини. Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув сво? убоге вбрання i, нiби мова йшла про зовсiм сторонню людину, сказав: - Якось буде... розживемося. - Авжеж, як та сорока на лозi. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. - Кобзар потер долонями колiна, пiдвiвся. - Ще день перебули, хвалити бога. - Обмацуючи костуром дорогу, вiн почвалав до вежi. Незабаром, захопивши торби i бандуру, там зник i хлопець. Леся, нiби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який тiльки-но поглинув людей i знову чорнiв хижо, зловiсно, мов паща гiгантського звiра. Здавалося - в цих ру?нах i пiдземеллях ворушаться десятки знедолених, знiвечених життям калiк. Зараз вони тремтять вiд холоду i проклинають тих, хто позбавив ?х домiвки i примусив поневiрятись по свiту. Мине нiч, зi сходом сонця знову виповзуть вони зi сво?х нiр i бродитимуть вулицями, з сумною надi?ю поглядаючи на перехожих. Лесi раптом стало лячно, хотiлося покликати когось на помiч, та острах сковував i рухи, i мову. Невидимi в сутiнках кажани шурхали над головою, вiд Стиру тягло холодом. - Лесю, Лесю! - загукав хтось оддалiк. - Де ти, Лесенько?.. Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пiшов шукати. Братова присутнiсть, хоч вона й не бачила його в темрявi, заспоко?ла Лесю. Обережно, щоб не спiткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз здригаючись вiд дотикiв до холодного муру. ...Якось Ольга Петрiвна виявила, що з вiшалки, яка стояла в коридорi, зник старий пiджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цiкаво було, куди ж подiлася рiч. Стала розпитувати - нiхто нiкому не вiддавав. Диво, та й годi. Адже нiкого з чужих у квартирi не було. Що б це означало? Перешукала ще раз - даремно. - Справдi загадка, - сказав за вечерею Петро Антонович i запитливо глянув на дiтей. Леся, що сидiла напроти, не витримала того погляду, опустила очi, зашарiлася i раптом, зiрвавшись з мiсця, кинулася до сво?? кiмнати. Всi знизали плечима. Тiльки Лiля, думаючи, що сестра з нею бавиться, кинула ляльку, пiдвелася з пiдлоги i задрiботiла слiдом. Та одразу ж повернулася засмучена. - ?ся... тям, - жебонiла, показуючи на кiмнату, i терла кулачками оченята. Петро Антонович поспiшив до дочки. Вона лежала на лiжку ниць i схлипувала. На лагiдний дотик батьково? руки обернулася. - Даруй менi, таточку, - сказала благально. - Скоро зима, а вони... Вони замерзнути можуть! - припала до грудей, обвила тоненькими рученятами батькову шию. - Татусю, рiдненький... - Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути? Пiдiйшли вкрай здивована Ольга Петрiвна i Ми хайлик. - Вони... божi люди... старцi, - видавлювала слово за словом Леся. - Я бачила ?х... там... у замчищi. I я взяла. - Вона затихла, зiтхнула з полегкiстю, нiби ски нула з плечей важку ношу, запитливо глянула на присутнiх iскристими вiд слiз очима. Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячi лу доньчину голiвку i думав, думав... Десь зовсiм близько обiзвався пугач. Вiд несподiваного "пу-гу", "пу-гу" Леся здригнулася i знов благально глянула на батька. - Не треба так хвилюватися, - заспоко?в той, голублячи дочку. - Вчинила ти правильно. - Петро Антонович пильно подивився на дружину i ще раз ствердив: - Справедливо. Леся знову заплакала, вдячно обцiловуючи батькову руку, але то вже були сльози радостi, свiдомостi першо?, хай незначно?, все ж допомоги скривдженим. Потiм вона пiдбiгла до матерi, що сидiла на кра?чку лiжка, тримала Лiлю, поцiлувала ??. - От i гаразд, люба моя, - сказала Ольга Петрiвна, пригортаючи доньку. - Тiльки ти бiльше так не роби. Коли що забажа?ш, скажи менi чи батьковi. - Авжеж, спитайся, попроси, - пiдтримав Петро Антонович. - Навiщо ж та?мно? - Така у нас обiтниця. - Обiтниця? Та перед ким? Леся зрозумiла, що сказала зайве, пробувала вiдма гатися, та було вже пiзно: батьки вловили в ?? натяку значно бiльше, нiж вона сподiвалась. Довелося розповi сти про товариство, про мiсце, де вечорами збираються. VI Довга, затяжна волинська осiнь. З вересня аж до початку грудня iдуть дощi. Над болотами та озерами, в долинах рiк стоять тумани, важкi хмари пливуть над селами i хутiрцями. Зрiдка вигляне сонце, пробiжить холодними блiдими промiнчиками по пустих полях i знов схова?ться, немов жахнувшись побаченого. Розмоклими шляхами, по бездорiжжю, чвалають заробiтчани. Однi до мiста, на фабрики несуть сво? молодi, ще не спрацьованi руки, iншi понуро бредуть назад, втративши i сили, й надi? на краще. В них тiльки одне бажання: доплентатись як-небудь до домiвки, щоб хоч не вмерти на дорозi. В такi днi Леся майже не виходила з дому - читала, писала бабунi листи i через день вiдвiдувала уроки музики. Заняття ?й дуже подобалися. Вона уже розумiлась на нотах, виконувала простенькi музичнi етюди. - У вашо? доньки - незвичайний хист, - дiлився з Косачем сво?ми враженнями вчитель. Батьки й самi помiтили, як Леся швидко i бездоганно запам'ятову? почутий десь мотив, не раз милувались тоненьким доччиним голоском, що бринiв то безтурботно, весело, то задумливо, тужливо. Часто сестричцi пiдтягував Михайлик - дитячий спiв лунав напрочуд злагоджено, нерiдко захоплював дорослих. Одного разу батько повернувся зi служби у гарному настро?: - Ну, Лесенько, нарештi знайшов тобi фортепiано. Не нове, правда, але хороше. Лесиним радощам не було меж. Вона одразу ж почала складати програму свого першого концерту, розшукувала ноти, обiцяла Михайлику навчити його грати. А коли наступного дня iнструмент привезли, не вiдходила вiд нього нi на крок: радила, де краще поставити, витирала пил, навiть знайшла i почепила на стiнi пучок сухих чорнобривцiв. - Галасу тепер буде, хоч iз хати тiкай, - сказала Ольга Петрiвна. Проте побоювання ?? були марнi. Як i досi, дiти поводилися чемно: вдень училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина, Леся сiдала за фортепiано. Це були для не? найкращi хвилини. В музицi виливала вона свою дитячу радiсть, сво? думки, веселi й сумнi. Перед рiздвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворi. Кiлька днiв вузенькими вулицями Луцька гуляв вiтер, змiтаючи з бруку снiгову порошу. Вiн вривався в мiсто з-понад стирських невисоких горбiв, кружляв на безлюдному майданчику бiля кафедрального собору, сердито грюкав одiрваною iржавою бляхою. А коли буря вщухла i в затишшi виразнiшими стали пискливi голосочки снiгурiв i синиць, повалив густий лапатий снiг. Вiн сипнув зненацька, зблизька, нiби збирався давно, та все ждав нагоди. - Зима!.. Прийшла-таки, - радо потирав долонi i хукав у них Кароль. Коли вiн заходив до кухнi, слiдом вривався мороз i безсило звивався по кутках клубками холодно? пари. - Чому ж ви радi?те? - Е-е-е, голубко... пiдростеш - не питатимеш. Мужицька прикмета вiрна: зима без снiгу - лiто без хлiба. Он як! Вiн хутко кiнчав сво? справи, накидав на голову потертого жовтувато-зеленого башлика i зникав за дверима, де починався манливий, пропахлий снiгом простiр. Лесi теж кортiло вибiгти, погратися з дiтворою, з котрою через погану погоду давно не стрiчалася, або просто стати i дивитись, дивитись, як кружляють у повiтрi й нечутно падають на землю, на дахи будинкiв, на луг i рiчку легенькi зiрчастi снiжинки. Дiвчинка то пiдбiгала до вiкна, вдивлялася в бiлий снiг, то щось нашiптувала Мишковi, та так настирливо, що той зрештою не витримав, зiтхнув скрушно i, зиркнувши спiдлоба на матiр, закрив пiдручника. - Щось голова розболiлася, - вдав iз себе втомленого. - Мамусю, ми пiдемо з Лесею погуля?мо трiшечки. - I поки Ольга Петрiвна наказувала, як поводитись на морозi, обо? швидко вдягнулись i за мить були на подвiр'?. Зима! Кого не чарувала ?? казкова краса, кому не пам'ятний отой галас, коли качають снiгову бабу, де - i радiсть першого снiгу, i зашпори в руках, i невдоволення тим, що комусь, а не тобi, вдалося першому причепити тiй бабi голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очi, тiльки вiтер свище у вухах. А ззаду ще й ще дiтвора... Однi вже ?дуть, iншi тiльки сiдають. Крик, смiх, плач - усе злива?ться. I так з ранку до пiзнього вечора. I нi втоми, нi болю нiякого, коли перекинешся i зненацька на тебе наваляться "купою невеликою" кiльканадцять товаришiв. Тiльки вдома виявля?ться, що на тво?му лейбику не всi гудзики, а руки аж тремтять вiд утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже борщ. Та хiба тiльки цим багата зима! Ваблять заснiженi далi, поля. Дивись на них хоч до болю в очах, а нi межi не помiтиш, нi рiденько?, скупо посiяно? озимини - все замело, зрiвняло до наступно? весни... Поки Мишко дiставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою. Собака скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи снiг. Од радощiв вона трохи не звалила Лесю з нiг, за що та пригрозила ?й, пообiцяла зачинити в будку. Тодi Джальма метнулася по подвiр'ю, розiгнала курей, що греблися бiля порога, заскочила в хлiв i невдовзi вилетiла звiдти попереду Мишка. За хвилину всi були за ворiтьми, поспiшали до гiрки, звiдки чути було дитячi голоси. На розi вулицi ?х зустрiв батько. Поруч нього iшла незнайома, тепло одягнена жiнка, а за ними на санях везли небагатi пожитки, серед яких, по-дорожньому закутана, сидiла дiвчинка. - Ось, Ганно Iванiвно, i мо? пташенята: Михайло i Леся, - сказав батько й додав: - Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати - гостi до нас. Ганна Iванiвна лагiдно обняла i пригорнула до себе малих, зняла з саней дiвчинку. - Познайомся, донечко. Це Мишко i Леся Косачевi. Я тобi розповiдала про них, пригаду?ш? Дiвчинка злегка кивнула головою, поволi витягла з велико?, мабуть материно?, потерто? муфти худеньку ручку i несмiло промовила: - Мене звати Шура... Олександра. - Сiдай, ми тебе пiдвеземо, - запропонувала Леся i допомогла дiвчинцi сiсти на санчата. - Вже й подружили... Що то дiти, - з ледь помiтним смутком у голосi мовила Ганна Iванiвна. - А од мене всi вiдцуралися, забули... Ганна Iванiвна приятелювала з Косачами давно. З Ольгою Петрiвною разом училася в пансiонi, а через не? познайомилася з Петром Антоновичем. По закiнченнi навчання ?хнi шляхи розiйшлися. Косача i його молоду дружину направили до Новограда-Волинського пiд та?мний нагляд начальства, а Ганнi Iванiвнi випала труднiша дорога. Незабаром пiсля весiлля ?? чоловiка, ?вгена Судовщикова, за "поширення бунтарських iдей" було заарештовано й вислано до Костромсько? губернi?. Слiдом за ним по?хала i Ганна Iванiвна, щоб хоч трохи полегшити його страждання* Разом терпiли вони незлагоди, пiдтримували, як могли, одне одного. Там i знайшлася в них донечка Шура. Росла вона кволою, в холодi, а нерiдко i в голодi. Подружжя жило надiями на повернення в рiднi кра?. Та не збулися цi мрi?. Етапи, заслання пiдiрвали й до того слабе здоров'я ?вгена Васильовича. Помер вiн, не дочекавшись волi. А Ганна Iванiвна, поховавши чоловiка та наплакавшись уволю на його могилi, по?хала з дитиною назад. Батькiв у не? вже не було, а в чоловiкових жити не схотiла: зреклися вони сина, а отже i ??. Та притулок шукати треба було. Тодi й згадалася привiтнiсть та гостиннiсть Косачiв. Довго не наважувалась вона входити в чужу сiм'ю, але нiчого не вдi?ш. А ще коли порожньо в кишенi... На ?? лист Косачi вiдповiли одразу. Вони саме збиралися до Парижа, на Всесвiтню виставку, i пропонували побути цей час на господарствi, вiдпочити, поки знайдеться десь робота й житло. По при?здi гостей у Косачiв потiснiшало. Для Ганни Iванiвни i Шури у вiтальнi поставили ще одне лiжко, бiля якого вечорами велись нескiнченнi розмови. Розповiдала переважно при?жджа. Коли доходило до заслання, очi туманили сльози. Витирала ?х, не соромлячись, гладила бiлявi голiвки дiтей, що принишкло тулились одне до одного, i вела далi. З ?? оповiдi Леся уперше почула слова, змiст яких тiльки-но розкривався перед нею, глибоко зворушував дитяче серце. Якось, не в змозi затамувати пекучо? туги, залишила товариство, заплакала й вибiгла до сусiдньо? кiмнати. - Що тобi, моя пташко? - запитала стурбовано мати. - Болить що-небудь? Дочка заперечливо похитала головою, витерла сльози. - Не знаю... Щось нiби давить, не да? менi дихати. Ольга Петрiвна заспоко?ла доньку, повкладала дiтей спати й тодi звернулася до гостi: - Я забула сказати тобi, Ганно: Леся надто до всього чутлива... Кожна дрiбниця ?? вража?. То ти розказала трохи - i досить, про щось iнше почни. А то, бач, не знати що з дитиною дi?ться. Пiсля цього бiльше говорили про звiрiв, природу, що Лесю теж дуже цiкавило. Дещо iз сво?х вражень вона пробувала навiть покласти на музику i часто довше, нiж звичайно, засиджувалась бiля фортепiано. Воно то гримiло вiд дотикiв ?? тоненьких пальцiв, то обзивалося ледве чутно, приглушено, нiби десь далеко-далеко шумiла безкрая тайга, хлюпотiв по камiнню потiк. - А це, - пояснювала Леся, починаючи щось маршове, - втiкач поверта?ться додому. - Овва! - смiялась Ольга Петрiвна. - Та вiн мов iз походу верта?ться... Насправдi, Лесенько, так не бува?. - А як, як?! - Ховаються вони там по лiсах, щоб не натрапити на сторожу. Бува?, що й гинуть без шматка хлiба... Дiвчинка замислювалася, з веселого переходила на жалiбний тон, аж поки Михайлик чи хтось iз дорослих не зупиняв ??. Часто дiти зображували геро?в улюблених книг - русалок, середньовiчних лицарiв чи персонажiв народних казок. Здебiльшого це бувало, коли батьки йшли з дому на вистави Луцького драматичного товариства чи на зiбрання. VII В кiнцi лютого морози спали, i Косачi почали готуватися до вiд'?зду на виставку. Петро Антонович закiнчував розпочатi напередоднi службовi справи, розпоряджався по господарству, а Ольга Петрiвна переписувала з чернеток сво? вiршi, якi мала завезти до редакцiй львiвських журналiв, приймала знайомих, що приходили з проханням передати комусь iз близьких за кордоном листа чи просто уклiн. Леся помiтно змiнилася. Спроба вблагати батькiв узяти ?? з собою виявилася марною, i дiвчинка засумувала. Мовчазнiшим став i Михайлик. Аби хоч трохи розвiяти ?хнiй пригнiчений настрiй, батьки вирiшили повезти ?х до Дубна. Звiдти Косачi мали по?хати до Львова, що лежав по той бiк кордону Росi? з Австро-Угорщиною, а малi - повернутися з Каролем додому. Звiстка про по?здку до стародавнього мiста звеселила дiтей. Все ж таки це було принаднiшим, нiж просто сидiти вдома, очiкувати, поки тебе поцiлують на прощання, скажуть слухатися старших, наобiцяють купу гостинцiв i, зрештою, залишать бiля вiдчинених ворiт. Подорож мала бути цiкавою хоч би тому, що всю дорогу старшi розповiдатимуть рiзнi пригоди й бувальщини, та й що можна придумати кращого, нiж прогулянка погожого зимового дня до мiсць, про якi стiльки чувано й читано! - Татуню, а Шура теж з нами по?де? - допиту?ться Леся. - Вже як тобi так хочеться, то чого ж. ?дьте всi... От позастуджу?теся дорогою. - Нiчого нам не станеться. В шубах та валянках, нехай хоч який морозюка, - не страшно. - Ну-ну, подивимось, якi з вас геро?, - жарту? Петро Антонович. - Хвалитись будете потiм. У недiлю всi повставали рано, та поки зiбрались, поснiдали, сонце пiдбилося височенько. Ви?хали, коли на базарi вже стояло десяткiв зо два саней, а звiдусiль, пiшки i на пiдводах, сходився люд. Широкi, вимощенi запашним сiном санки промчали заснiженою головною вулицею, потiм Лубенською i незабаром - за мiсто. Яка кругом дивна невимовна краса! Iскриться пiд сонцем стужавiлий снiг, аж дивитися боляче, рiвно в'ються i тануть у морозному просторi рiденькi димки над поодинокими хатинками понад шляхом, темно-коричневими клаптями стеляться на обрi? гайки, хутiрцi... Багато розмовляти на холодi мама не дозволя?- ще, чого доброго, застудяться. Тому доводиться бiльше мовчати, хоч так же хочеться виявити сво? захоплення. Леся всiляко намага?ться заговорити з матiр'ю, але та вiдповiда? одним-двома словами й одразу ж застерiга?: - Гаразд, гаразд, Лесенько, ти лiпше помовч. Закутайся гарненько й сиди. Тiльки дорослi не зважають на стужу. Кароль знiчев'я погуку? на коней, коли тi уповiльнюють ходу, й розповiда? якусь малоцiкаву пригоду з свого колишнього солдатського життя. Сухими бризками розлiта?ться з-пiд копит, монотон-но пiдспiву?, наганяючи дрiмоту, зустрiчний вiтер, а попереду, за невисоким пагорбом, уже виднiють сторожовi вежi та церкви Дубна... Невеликi одноповерховi будиночки з високими черепичними i гонтовими дахами тiсно обступають просторий квадратний майдан у центрi мiста. Посерединi його тягнуться ряди довжелезних дерев'яних столикiв, ятки, де в базарнi днi прода?ться рiзний крам. Майдан безлюдний, завалений снiгом. В його найдальшому кутку, бiля стiн кам'яних будинкiв, стоять ящики з покидьками, порпа?ться, добуваючи поживу, зграя галок. Недалеко вiд центру височить над мiстом фортеця. З пiвночi та сходу й надiйно заступа? болотиста iква, од мiста вiдмежову? глибокий, наповнений водою рiв. Зайшли у фортецю через пiдйомний мiсток. Дiтей цiкавить, коли та хто спорудив фортецю, якi точилися пiд ?? стiнами битви, що в нiй тепер... Ольга Петрiвна ледве встига? збагнути все, про що ?? питають. А коли сказала, що колись тут був Тарас Григорович, малi аж зупинились од несподiванки. - А я вже хотiв вас розшукувати, - зустрiв ?х Петро Антонович. - Квитки купили, незабаром ?хати, а вас нема?. Дорослi забрали валiзки i пiшли на перон. Слiдом Кароль нiс великого дорожнього чемодана. - Пильнуйте, Каролю, щоб не поморозили дитинчат, - наказу? Ольга Петрiвна. - А ви щоб не розкутувалися дорогою, - малим. - Чи нам первина? - мовить Кароль. - Звiкували в дорозi. - А одначе будьте уважнi, благаю вас. - Воно звiсно... Береженого й бог береже. Усяко трапля?ться. Хтось гукнув, що йде потяг. I хоч на колi? ще нiчого не видно, опрiч маленького клубка диму на обрi?, - натовп хвилю?ться. Почали переставляти скриньки, забряжчали вiдра, чоловiки поспiхом докурюють i вибивають чорнi вiд кiптяви люльки. А коли з-за повороту вихопивсь i несамовито, на всю мiць сво?х сталевих грудей, заревiв паровоз, неспокiй охопив i Косачiв. Малi стоять, розпачливо дивляться, не знаючи, плакати ?м чи радiти. Аж тодi, як батьки поцiлували ?х на прощання, дiвчатка не витримали. Перша схлипнула Шура, а потiм забринiли сльози i на очах у Лесi. ...З Дубна поверталися надвечiр. Сани раз у раз на щось натикались, провалювалися. В дитячiй уявi малювалися страхiтливi постатi, якi, здавалося, тiльки й ждали моменту, щоб зненацька накинутись на людей. А завiрюха не вщухала - сипала й сипала снiгом. Малi сидiли, зiщулившись, слухали завивання хуги та незлобивi Каролевi прокльони, якi той посилав не вiдь-кому Раптом Михайлик штовхнув Лесю i шепнув та?мниче: - Вогник! Диви... он-он блима?... Дiвчатка заворушилися, мов прокинулись од сну, напружили зiр, вдивляючись у нiчну темряву, але нiчого не бачили. - Село попереду! - зрадiло обiзвався i дужче загукав на коней Кароль. - Та де ж воно? - Леся аж пiдвелася. - Ючого не видно... - Ондечки, - тикав рукою перед себе Михайлик. - А я вже бачу, - мовила Шура, - ось глянь. - Вона обняла Лесину голiвку, притягла ближче до себе: - Дивись прямо туди... Тiльки тепер Леся помiтила одинокий мерехтливий вогник, на який вони прямували. На серцi враз одляг-ло, а коли з темряви проступили невиразнi обриси села i, зачувши оселю, жвавiше пiшли конi, - всi повеселiшали, загомонiли. Сани спинились. - Як ви тут? - пiдiйшов Кароль до дiтей i, зачувши бадьору вiдповiдь, похвалив: - От молодцi... Тепереньки аби нiчлiг добрий знайти. Перебудемо до ранку i подамося далi. - А це село далеко вiд мiста? - поцiкавився Михайлик. - Хто його зна?. Ось розпита?мо... Ну, по?хали, бо вже таки пiзнувато. - Кароль абияк примостився скра?чку саней, узяв до рук вiжки. В'?хали в село. Низенькi, напiвзасипанi снiгом хатки стояли вiддалiк одна вiд одно?, наче ?х розметав снiговiй. Кароль пильно придивлявся, куди б його краще попроситися на нiч, та, певне, нiчого путнього не знаходив, бо весь час то притримував, то поганяв коней i невдоволено бурмотiв. Зрештою вiн зупинився бiля якихось похилених набiк ворiт, злiз i, наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворi. За кiлька хвилин там знявся сердитий гавкiт, який скоро перейшов у жалiбне скавучання; рипнули дверi, почулись голоси. Кароль повернувся веселий. - Ну, будемо ночувати в теплi. Не вельми, правда, розкiшно, та й то гаразд. - Вiн провiв коней у двiр, пiд стареньку повiтку. - Злiзайте... при?хали. Малi неохоче вилiзли з кубельця i побрели до хати. В сiнцях, звiдки вдарило гострим запахом гною, горбилася, тримаючись обiруч за дверi, якась постать. - Заходьте, заходьте, - прошамкотiла вона, коли дiти нерiшуче зупинилися на порозi. Долiвка, кiлька невеличких, геть-чисто заснованих морозом вiконець i пiч, що займа? майже половину хати; потрiску? скалка. Вона то пригаса?, то яскраво спалаху?, вихоплюючи промiнчиками хатнi речi. Попiд стiнами тягнуться довгi тесанi лави, що сходяться у кутку, пiд божницею; там же сто?ть не накритий нiчим, з масивними нiжками стiл; на полу пiд лахмiттям спить дiвчатко; бiля лежанки висить колиска. Немовля, що лежить у нiй, весь час ворушиться, схлипу? увi снi. Коли дiти зайшли, з печi злiзла i привiталася до них молода жiнка. Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що вибилося з-пiд очiпка, i заходилася бiля гостей. - Роздягайтеся, дiтки, скорiше нагрi?тесь, - припрошувала. - До Луцька чи звiдти ?дете? - До мiста, - сказав Михайлик i перший почав скидати кожуха. - От молодчина! - похвалила його жiнка. - Давай його лишень сюди. А ви, панночки, чом сто?те? - Вона пiдiйшла до дiвчаток i стала допомагати ?м роздягатися. Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на ногу, внесла з сiней i поставила вiдро з водою, запалила нову скалку i, важко дихаючи, прошкандибала до полу, сiла. - Чи? ж ви будете? - спитала, дивлячись одразу на всiх. - Косачевi? А вечерять вже похотiли? Малi не наважувалися вiдповiсти. В дорозi про це забулося, - та й чи до ?жi було там! - а тепер, звiсно, не вадило б. Одначе як його тут ?сти? Шч, пiвтемрява, душне повiтря. - Ось я зараз наллю молочка... та з хлiбом... - подалася стара до мисника. - Вони його ?стимуть? - втрутилась молодиця. - Аби ото тiльки морочитись. - А чим кепська страва? Одними ласощами ситий не будеш... Сiдайте, дiтки. - Старенька поставила кiлька череп'яних кухлiв з молоком, поклала окрайчик хлiба. - Не соромтесь... Голод не свiй брат. Михайлик почав було вiдмовлятися, але стара й слухати не хотiла. - Сiдайте, не гордуйте, - припрошувала, а потiм взяла дiвчаток за руки i пiдвела до столу. Малi, спiдлоба зиркаючи одне на одного, полiзли на лаву. - Ви вже й гостю?те! - мовив, нагодившись, Кароль. - Хуткi! А я ось теж дещо прихопив. - Вiн дiстав iз торбинки й поклав на стiл шинку, окра?ць промерзлого й тому крихкого хлiба, надрiзане кiльце ковбаси. Був у доброму гуморi, мов господар, що скiнчив якусь нагальну роботу. - Коб це ще чарочку, то й горе б забулося, - потер набряклi вiд холоду руки. - Горе - море, чаркою, сину, не залл?ш, - сказала на те бабуся. - Ти лiпше сiдай, пригощайся, чим бог послав, та дiток нагодуй, а то якiсь вони у вас вельми проханi. - Зморилися... Ну, не гайте часу, - звернувся Кароль до малих, - берiть, хто що бачить. Перше з'?жте ковбаски, а молочком зап'?те... Сiдайте й ви з нами, - запросив жiнок. - Вечеряйте на здоров'я, - одказала стара, - та вибачайте, що хата ма?, тим i прийма?. Але тут уже встряли в розмову дiти. - Бабуню, та йдiть же, - припрошував Михайлик. - I ви, тьотю. - Сiдайте, сiдайте, - прохали дiвчатка, - ось тут, коло нас. - I посунулись, даючи мiсце. - Малих не послухати - грiх, - резонно зауважив Кароль. - Авжеж, - згодилась стара. - Пiдемо, Килино. Жiнки примостились край столу, взяли по шматочку шинки. - Гарна ?да, та не на мо? зуби, - мовила скрушно бабуся. - В городi он панам новi вставляють, - сказав Кароль. - Панам усе можна... Вони багатi. А в нас багатства того - як у жаби пiр'я. Корiвка ?дна на хазяйствi, та й ту, видно, за податки потягнуть. Боргами так обросли, що далi вже нiкуди. Зборщик то перше кожного божого дня сiкався, а це вже й не навiду?ться. Подейкують, скоро все прийдуть описувати. Леся жадiбно ловила кожне бабусине слово, забувши недавнi дорожнi страхи i втому. А старенька лила-виливала свiй жаль, мов спорожняла од нього наболiле серце. - ...Гадалося - самi того щастя не видiли, то, може, хоч дiтям прийдеться... А воно десь уже на роду так написано: не вийти бiдному з бiди, як каменю з води. - Без господаря жи?те чи по?хав куди? - запитав у молодицi Кароль. Та зашарiлась, нiби провинилася чим, глянула на свекруху. - По?хав, - сказала якось непевно. - Еге ж, - зiтхнула важко бабуся, - на заробiтки подався та й занапастив свою душу. - Вона змахнула сльозу, що нiколи, мабуть, не висихала в старечих очах, втерлась землистого кольору хусткою i мовила: - Зачинили синка мого, в тюрму посадили. - Отако?! - вiд подиву навiть перестав жувати Кароль. - Завiщо ж його в тюрму? - не втримавсь, щоб не спитати, Михайлик. А дiвчатка аж принишкли обидвi. - Тож i я питаю: за що? А пiди добийся правди. У волостi кажуть: розбiйник твiй син, супроти властi пiшов... Хто його вiда?, мов й сказав що невгодне, серце ж не камiнь, - розвела розпачливо руками, як пiдбита чайка крильми, нахилила сиву голову до столу. - Нiчого, якось перебудете... Вернеться вiн, - розважливо мовив Кароль. - Доки-сонце зiйде... Малих он двiйко, я вже нездужаю, хорую часто. Що вона з ними вдi?? - Глянула на невiстку. - Та чого ви, мамо?.. - втiшала молодиця. - Живемо, слава богу, незгiрше людей. Стара на те тiльки похитувала головою. Пiзня вечеря скiнчилася. Килина почала готувати постiль, ладнаючи ?? з ряденець та свиток, а бабуся прибирала зi столу. Малi все ще були пiд враженням розмови i з цiкавiстю мовчки стежили за жiнками. - Де ж вас покласти? - звернулась до Кароля Килина. - Про мене. Я де приткнусь, там i спатиму. Ляжу отутечки на лавi, бо доведеться до коней уставати, то щоб не будити нiкого. - Змерзнете... - А ти кожуха пiдстели, теплiше буде, - порадила стара. - Справдi! - зрадiла невiстка. - Я й не здумала. - Вона приставила до лави ослона, щоб ширше було, зняла з жердки i розстелила напiвоблiзлого кожуха, поклала подушку. - Лягайте... Чи, може, ще що покласти? - Та гаразд, досить... Дякую, не клопочiться. Менi не звикати... Як там малi? Михайлику, як вам? - Кароль пiдiйшов до полу, де покотом уже лежали дiти. - Мама й не догаду?ться, як ми сьогоднi ночу?мо. - А вони вже далеко, мабуть, - засинаючи, мовила Леся. - Далеко... Либонь, до Львова добираються. Ну, спiть собi, спiть. Я ще до коней вийду. Рипнули хатнi дверi, стиха мукнула в сiнях корова... Десь хтось розмовляв... Усе це швидко розпливалося i зрештою пропало зовсiм у солодкому мороцi. ...Дiвчатка прокинулись од чи?хось легеньких дотикiв. Михайлика вже не було. Поруч сидiла розпатлана дiвчинка i бавилась ?хнiми кiсничками. - Оленко, ось я тобi... Тiкай-но звiдти, - сварилась мати. Мала на хвилинку смирнiла, а потiм, коли мати кудись одверталася чи виходила, знову бралася за сво?. Улучивши зручний момент, Леся схопила дiвчинку за РУку. - А що, пустухо, пiймалася? Мала враз похмурнiла, сiпнула руку, намагаючись вирватись. - Пусти, я бiльше не буду. - Гаразд... Тiльки сiдай ближче. - Мати лаятимуть... Лучче я тут... - Ми ?й скажемо, - заспоко?ла Шура, - сiдай. Оленка недовiрливо дивилась то на дiвчаток, то на матiр, що поралась коло печi. - Та йди вже, йди, - обiзвалась Килина, яка, мабуть, чула дитячу розмову, i додала: - Воно ж таке замурзане, хоч би вмилося. Останнiх ?? слiв нiхто не слухав, бо Оленка, зачувши доброзичливий материн тон, шмигнула i всiлася мiж Лесею та Шурою. - Давай хоч носа витру, - пришкутильгала бабуся. - Мо', панночки ще б поспали... - Нi, бабусю, ми вже виспались. - Ну, то бавтеся собi. Поки тривала ця розмова, Оленка встигла одержати в подарунок вiд Шури маленьку блакитну стрiчечку i тепер заклопотано вплутувала ?? в сво? розкуйовдженi пiсля сну непiдрiзанi кiски. - Розчесатися треба, - порадила ?й Леся. -? в тебе гребiнчик? Дiвчинка заперечливо покрутила голiвкою. - Та киньте ви з нею морочитися, - обiзвалась Килина. - А то вiзьмiть ось, - вона подала широку надщерблену гребiнку, i дiвчатка заходились чепурити малу. За цим i застали ?х, увiйшовши знадвору, Кароль та Михайлик. - Повставали? Доброго ранку! - привiтались обидва. - А ми вже виспались, - похвалилися дiвчатка. Були веселi пiсля спочинку, рум'янощокi. - Тепер одягайтесь хутенько, по?демо, бо ж нас чекають удома. - Та поснiдайте! Скiльки там ?хати зосталось?.. Сiдайте до столу, я зараз, - заметушилась Килина. - Заким по?сте, дорогу проб'ють... Таке понамiтало, що з хати не вилiзти, - додала стара. В колисцi запхинькала дитинка, i Оленка кинулась колихати мале. Це, видно, був ?? обов'язок. - За ласку - спасибi, а одначе снiдать ми будемо вдома, - вiдмовив Кароль. - Воля ваша, силувати не можемо. Михайлик тим часом допомiг дiвчаткам взутися, i тепер усi тро? були готовi в дорогу. Неспокiйними оченятами Леся обдивилась хатину, нiби щойно в не? вступила. Блiде промiння, яке ледь пробивалося крiзь матовi од морозу шибки, вiдкривало новi, не помiченi ввечерi речi: двi прядки, дерев'яну ступку пiд лавою, пар зо двi постолiв, невелику дiжечку на цеглинах коло мисника та ще чимало дрiбних хатнiх пожиткiв. - То зоставайтеся здоровi! - почав прощатися Кароль. - Спасибi вам за нiчлiг. - Богу дякуйте. - Заходьте, як будете в городi. З порога Леся ще раз глянула на Оленку. Та сидiла, пiдiбгавши нiжки, i журно дивилась услiд гостям. VIII Ще в Новоград-Волинському Леся щиро заприятелювала з меншою батьковою сестрою Оленою Антонiвною. Невисока, струнка, з вольовим обличчям i гарною темною косою, дiвчина приваблювала веселою вдачею. Наче й не було в не? нi горя, нi смутку. При?здила неждано й одразу, навiть у найбiльшому товариствi, звертала на себе увагу. Олена Антонiвна прибула до Луцька через кiлька днiв по вiд'?здi Косачiв. - Добридень, я ваша тiтонька! - привiталася з дiтьми. Потiм познайомилася з Ганною Iванiвною. - До вас тепер поки доберешся... I по?здом, i поштовими, i чим тiльки не ?хали. - Провiнцiя, - пояснила Ганна Iванiвна. - Недарма кажуть: у тому Луцьку все не по-людськи: кругом вода, а всерединi бiда... Це я дорогою почула, - жартувала гостя. - Води тут вистача?. Та й бiди, зда?ться, немало. - А де ?? браку?? - враз посерйознiшала Олена Антонiвна. - Ки?в он яке мiсто! Зi всього свiту до нього з'?жджаються, а скiльки там голодних та босих. На кожному кроцi руку до тебе простягають. - Одне лихо товчеться що тут, що там... Ой, та чого ж ми сто?мо? Заговорили ви мене. Проходьте, речi кладiть сюди. Леся i Шура, що терпеливо чекали кiнця розмови, кинулись допомагати при?жджiй роздягатися, запрошували в кiмнати, хвалились сво?м дитячим багатством. Лiля не вiдставала вiд них. Лише одержавши вiд тiточки велику, фабричного виробу ляльку з густими рум'янцями на щоках i короткими рудими кiсками, вона, нi на кого не зважаючи, уважно почала розглядати гостинець. Старших дiвчаток Олена Антонiвна обдiлила стрiчечками, а Михайликовi, який спокiйно спостерiгав усю цю картину, подарувала книжечку вiршiв Некрасова. З при?здом тiточки Олени життя пiшло веселiше. Вона майже цiлими днями ходила по мiсту, розповiдала малим цiкавi iсторi?. Якось вони зупинилися бiля низенького цегляного будиночка, що стояв осторонь головно? вулицi, на пагорбку. З-помiж iнших вiн видiлявся невеликою верандою з схiдцями на обидва боки та двома маленькими колонами. - Отут колись бував Петро Перший, - пояснила Олена Антонiвна. - Зна?те, певне, хто вiн? - Цар! - не забарилася вiдповiсти Шура. - От i не цар - iмператор, - поправила Леся. Вона чула це iм'я вiд батька, коли той згадував Петербург, Петровську колегiю. - Правда ж, тiточко Олено? - Рiзниця в тiм незначна. Що цар, що iмператор. Леся уважно оглядала будиночок, ?? цiкавили не тiльки причини, що змусили його величнiсть вiдвiдати цей далекий глухий закуток, а й те, коли i ким поставлена будова, хто в нiй живе i звiдки тiточцi про все вiдомо. Вони ходили довгенько, аж поки не повалив густий мокрий снiг. Повернулись змоклi, забрьоханi, за що Ганна Iванiвна пригрозила: - От не пущу бiльше, сидiтимете вдома. Вечорами Олена Антонiвна кудись зникала, а повернувшись, допiзна шепталася з Ганною Iванiвною в сусiднiй кiмнатi. Леся прислухалася - i чулися ?й iмена невiдомих людей, уривки розповiдей, буцiмто пiд Володимиром пострiлом крiзь вiкно вбито панського прикажчика, а в невеличкому селi Iвань?, що бiля Дубна, невiдомi розбили панську комору й забрали збiжжя... Одного разу тiточка з обуренням розповiдала про якихось - Леся добре не вчула - людей, що розтринькують сво? сили на банкети та не потрiбнi нiкому чвари. Майже щоразу дiвчинка засинала, не дочекавшись кiнця тих розмов. У негоду Олена Антонiвна замикалася в кабiнетi i довго щось писала. Виходила втомлена, блiда. - Ось послухайте, що я тут натворила, - зверталась. Читала схвильовано про бiдну селянську дiвчину - наймичку Ганну, обдурену i збезчещену паничем" Бувало, сходилися на квартиру до Косачiв незнайомi Лесi юнаки та дiвчата. - Попаде нам вiд Ольги Петрiвни, як при?де та довiда?ться, - застерiгала Ганна Iванiвна. Олена Антонiвна на це не зважала. Щонедiлi в однiй iз кiмнат збирався гурт молодi. Гостi дiлилися новинами, читали вiршi, а потiм грали на фортепiано, спiвали. Особливо часто звучали тут "Варшавянка" i "Смело, товарищи, в ногу". - Зараз е нова гарна пiсня, - сказала якось Олена Антонiвна i стиха проспiвала: -"Замучен тяжелой неволей..." Нiхто з присутнiх не знав пiснi. Попросили виконати ?? до кiнця. Тiточка сiла за фортепiано, взяла кiлька акордiв, нiби пробуючи голос, а потiм вдарила по клавiшах. Кiмнату сповнила велична мелодiя, в яку вплiтався голос Олени Антонiвни. Коли вона закiнчила, всi деякий час сидiли мовчки, полоненi трагiчним змiстом пiснi. - А зна?те, хто написав ??? Наш земляк, лучанин, - з гордiстю мовила Олена Антонiвна. - Он як! Хто ж вiн, де тепер? - Син мирового суддi - Григорiй Олександрович Мачтет... Всi були враженi, слухали, затамувавши подих. Слухала й Леся. В ?? уявi вимальовувався каземат - вiн чомусь був подiбний до пiдземелля Луцького замку, i худий, змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесiя, попереду яко? робiтники i студенти несли труну з тiлом замученого товариша. Вони твердо ступали бруком, зi стиснутими кулаками i гнiвом в очах. ?м наказували розiйтись, погрожували, а вони йшли i йшли... I тодi вперше, спочатку несмiливо, а дедалi дружнiше, залунала пiсня: Замучен тяжелой неволей, Ты славною смертью почил... В борьбе за народное дело Ты голову честно сложил... ?? заспiвував кароокий, у форменому костюмi студент, який iшов у перших рядах. Сотнi людей пiдхоплювали пiсню, несли ??, мов знамено. А вона - повiльна, не дуже голосна - жахала жандармiв, хитала старi мури, кликала до боротьби. З провулкiв виходили ще й ще люди, при?днувалися до процесi?. С тобою одна нам дорога: Как ты, мы в острогах сгнием, Как ты, для народного дела Ми голови наши снесем... Лютували охоронцi порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю, зробили кiлька залпiв у повiтря. Демонстранти скiнчили пiсню, звернули у про вулок i пiшли грiзною мовчазною лавиною. На кладовищi, коли труну опустили в могилу, в морознiй тишi чiтко, надривно звучав голос Мачтета - друзi клялися вiдплатити ворогам... - А через кiлька днiв того студента було заарештовано, - закiнчила розповiдь Олена Антонiвна. Леся мало не плаче, але трима?ться, бо ж тiточка зауважила, що плакати не личить, та ще при чужих. Гостi попрощалися, Олена Антонiвна пiшла проводжати ?х, а Леся сидить i сидить за фортепiано, вишукуючи пальчиками почуту мелодiю. Вночi ?й снився сон: iде вона широкими вулицями в робiтничих лавах. Супроти них жандарми з гострими багнетами, солдати, а робiтники - незламнi, грiзнi - iдуть нестримно, впевнено назустрiч сонцю. Поруч не? кароокий студент, а далi - дядько Михайло з пишною бородою i вусами - наче зiйшов з фотографi?, що недавно надiслав ?м iз Софi?. Вiн трохи схудлий, змучений, але гордий, незламний... Леся спiва?. Слабенько бринить ?? голосок, але, вплiтаючись у тисячоголосий хор демонстрантiв, вiн теж ста? могутнiм, дужим. IX Тихим гомоном струмочкiв, що звiдусiль дзюркотiли до рiчки, прощалася зима. Щодень приносив лагiднiшi подихи вiтер i зеленiла на пагорбках земля. Вiдкурли-кали в синьому небi журавлi, вiдгелготiли гуси, i забродило повiтря весняними пахощами. Вони пробиваються крiзь набряклi бруньки, стебельця трави, що встеля? широкi надстирськi береги, крiзь заростi конвалiй. Весна народжу? в серцi незнанi сили. Не сидиться Лесi. То на луг кортить, то бродила б попiд замком, собором чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що iнше робити, коли в кiмнатi нудота? Книжки, що ?х батьки привезли iз Францi?, вже прочитала, а за пiдручниками цiлий день не всидиш. Була б Шура, з нею лiпше, - так по?хала. Десь у Ки?вi наймають з матiр'ю кiмнатку, запрошують у гостi. Вiд'?хала й тiточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзi. Як-то там, чи безпечно ?й? Скоро й вони кудись вирушать з Луцька. Мама не раз уже скаржилась на тутешнi умови, натякала на власний постiйний куточок. Куди ж тiльки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному листi турбу?ться вона про здоров'я онукiв. Там i добре було б, тiльки ж як розпрощатися з Волинню? ??, Лесю, вабитимуть сюди почутi пiснi та легенди, кликатимуть мавки. Навiть у снi шумiтимуть ?й темнi волинськi бори, лагiдно хлюпотiтимуть ясноводi озера. Де почув вона такий щирий спiв соловейка? Нi, не кине вона цих кра?в! Коли й по?де, то вернеться. Невiдоме непоко?ло дiвчинку. Леся частiше стала згадувати Звягельщину, просила знову повезти ?? на село послухати веснянок. А скоро й нагода трапилась. I не звичайна. Прийшов якось батько обiдати i ще з порога сказав: - Танцюй, Оленько. - Чого б то? - байдуже спитала та, накриваючи стiл. - Лист який надiйшов? - Не вгадала, - радiв батько. - Куди цiкавiше. - То що ж? Кажи швидше. - Землю нам дають на викуп. - А де, в якому мiсцi? - Можна i тут, бiля Луцька, а то ? ще пiд Ковелем... Та ти давай обiдати, я ж голоднiсiнький, - просив Петро Антонович, бачачи, що дружина перестала подавати, захопившись розмовою. - Ой пробач, Петре. Сам же винен - то танцювати змушу?ш, а то... Ну, сiдай, я зараз, хутенько. За обiдом домовились, що наступно? недiлi по?дуть на оглядини до Ковеля, бо тут, мовляв, незручно - далеко вiд залiзницi. I ось вони знову в дорозi. Позаду лишився Луцьк, що проводжав ?х розмiреним дзвоном соборiв i церков, а обабiч шляху потяглися близькi й далекi села та хутiрцi... Хороше ?хати отак - без турбот, i думати, й думати про все, що потрапляв на очi. Поруч ведуть дiлову розмову батьки, ледве чутно мугиче Кароль на передку, щебече Лiля, а навстрiч тягнуться на базар запряженi волами вози. На них - збiжжя i всяке хатн? начиння, а зверху, в кудлатих баранячих шапках i з незмiнною люлькою в зубах, - статечнi господарi. Подекуди за возом бреде нехотя корiвчина. Селяни вiтаються, скидають поважно шапки, Петро Антонович вiдповiдав ?м так же. Вигляд у нього нездоровий: поглибшали зморшки на широкiм чолi, обважнiли повiки. I хоч веселий вiн, говiркий, а гляне на нього Леся, i жаль аж стискав груди. "Нелегко йому, - думав. - Скорiше б вирости, допомагатиму, як зможу. Шчого, що я квола, от пiдросту, наберуся сил, i побачить тодi..." - Ти чому невесела, Лесенько? - запитув мати. - Болить що-небудь? - Нi, мамочко, то я так... задумалась. - Про що ж ти дума?ш? - Про все. I про вас. От коли виросту, помагатиму всiм... а найперше бiдним. Вони ж не виннi, що бiднi. - Звичайно. Тiльки ти менше про це турбуйся, ще вистачить на твою голову. - А як воно саме думавться, що ж я зроблю? - Так-так, Лесенько, думай... що думавться, те й думай... - втручавться батько. - Вiд цього не вбережеш, - стиха додав вiн дружинi. Спiвуче цокотять по бруковi пiдковами конi; схилились над шляхом крислатi клени, нiби хочуть пiдслухати людську розмову, вгадати Лесинi думи... Переспа... Голоби... Якi дивнi назви мають тут села! - Тату, а як назива?ться те село, куди ми ?демо? - запитув Леся. - А тато ще вдома казав, треба було слухати, - втручавться Михайлик. - Ото який! Як, татуню? - Колодяжне... - А чому воно - Колодяжне? - Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село якраз над шляхом, хто ?хав - коло криницi тi?? спинявся... Вiд того й назва пiшла. "Певне, великий був той колодязь, коли з нього всi воду брали, - думав Леся. - Якi-то там мусять бути могутнi джерела! Адже дорогою он скiльки людей про?жджав i проходить?.. Цiкаво подивитися б на нього..." А сонечко вже ген-ген пiдбилося, пестить теплом. Татусь аж задрiмав. Кумедний такий: очi то заплющаться, то розплющаться. Голова мов нежива - хита-вться на всi боки i часто падав на груди... Тодi тато стомлено протирав очi, винувато дивиться на маму, i обов смiються. - Хутко при?демо, - каже Кароль i показу в пужалном: - Он уже Ковель. Справдi, за верхiв'ями придорожнiх дерев, за чагарями, що пiдступають до шляху з обох бокiв, замаячiли якiсь вежi, хрести. Всi пожвавились. - Десь тут i Колод яжне, - пiдвiвся батько. - Он, зда?ться, вже видно. - Не вiдаю, - каже Кароль, - не бував у тутешнiх мiсцях. Про?хали ще пiвкiлометра, i мiж рiденьких садочкiв виглянули першi хатки. Низенькi, присадкуватi, вони скидалися на купи почорнiло? вiд негоди торiшньо? соломи. Стiн майже не видно за кущами, самi димарi повиставляли до неба широкi закопченi пащi, мов благають чогось. Шякого колодязя поблизу не було. Зо два десятки хат тулилися вздовж нешироко? вулички, що перетинала дорогу й обома кiнцями впиралася в лiс. Вiн пiдступав до села майже впритул. Тiльки неширокi смужки ще не ораних городiв роздiляли його i село. З протилежного боку, вiд Ковеля, простягся широкий луг. На ньому паслися кiлька корiвок i з десяток овечок. У дворi, що прилягав до шляху, старий полiщук у постолах i пiдперезанiй широким поясом свитинi порався коло воза. Забачивши незнайомих, по-мiському одягнених людей, вiн одiрвався од роботи, схилився на полудрабок i спостерiгав. - Агов, дiду! - гукнув йому Кароль, спиняючи коней. - Яке це село - Колодяжне? Старий не змiнив пози, поволi кивнув головою, не промовивши й слова. - Воно, - сказав батько. - Бери лiворуч. Кароль круто повернув коней, i вiз одразу заплигав, захитався на вибо?нах. З дворiв, захаращених хмизом, виглядали селяни. Уважними поглядами вони проводжали при?жджих, про щось мiж собою перемовлялися. Дiтвора в довгих полотняних сорочках, босонiж лопотiла слiдом, аж поки грiзним окликом батьки не завертали ??. Леся пильно придивлялася до всього. Шчого в селi особливого. Таке ж брудне, обшарпане, як i на Звягель-щинi або Луччинi. Мамi, видно, не до вподоби, бо чогось iз докором погляда? на тата. Околиця села, а за нею - берег, а далi - похмурий пралiс. - Отут i зупинимось, - каже батько i перший зiскаку? з воза. Кароль порозгнуздував коней, лише Ольга Петрiвна сидить з Лiлею, вагаючись, чи його злазити, чи й не варто. Петро Антонович вiдiйшов кiлька крокiв, узяв грудку землi i в задумi розтира? ?? на долонi. "Нiчого, родитиме... Та ще вiзьмемо берега", - мiрку? вiн. Поки батьки радяться, де якi ставити будiвлi, дiти розбрелися помiж кущами, збирають квiти. Та й багато ж ?х тут! I ряст, i запашнi дрiбненькi фiалки, i темно-зелений барвiнок. - Лесю, де ти там? - почула братикiв голос, але промовчала. Хай покричить. А вона тим часом посидить на самотi бiля джерельця. Цiкаве ж! Б'? просто з-пiд пенька. Леся вибралася на пеньок, сiла, пiдiбгавши нiжки, i роздивля?ться навколо. Он кущ калини, повитий хмелем. Хмiль нiби сухий, та Леся зна?: мине трохи часу, i зазеленi? вiн, укри? калиноньку сво?ми шатами. А далi - вiльхи, верби й верболози. Мiж ними блищить на сонечку вода... Чиста, прозора, як кришталь. "Покуштую", - дума? дiвчинка i нахиля?ться над джерельцем. З глибини глянули на не? замрiянi очi, всмiхнулося личко. Леся поправила кiски, що вибилися з-пiд хустки, пригрозила пальцем тiй, другiй, пустунцi, а коли та не послухалась, збовтала рукою воду. Видiння розпливлося i стало ще кумеднiшим. Леся голосно засмiялася i ще раз ткнула пальцем у воду... На днi пропливали бiленькi хмарки, блищав диск сонця. - Ось ти де, - пролунав над самою головою голос, i поруч не? - там, у водi - став Михайлик... - ?? шукають, а вона бавиться. - А я тебе бачу, - не зважаючи на братiв докiр, мовила Леся. - Та звiсно - бачиш. Ходiмо. - Ш-нi, одну хвильку. Ось поглянь, який ти... як тут. - Вона схопила брата за руку, нагнула, i обо? замилувались сво?м вiдбитком у водi. Як повертались, Леся помiтила, що мама трохи повеселiшала. Вона не тiльки схвалювала батьковi плани, а й пропонувала сво?, погоджувалась, що будуватися треба негайно. "Бо поки все те зробиться..." У Петербурзi йшли поголовнi арешти. Невдовзi вони перекинулись на Ки?в, Москву, Катеринослав. Царська охранка з нiг збивалася, вишукуючи учасникiв замаху на генерал-ад'ютанта Дрентельна. Та не минуло й пiвмiсяця, як кинута смiливцем бомба знов похитнула трухлявий iмператорський трон. Його величнiсть Олександр II дивом уникнув смертi, та, казали, з переляку аж захворiв. Сатрапи розлютилися ще дужче. - Ну й часи настали, - жахалася Ольга Петрiвна. - Ще буде не те, - загадково додавав Петро Антонович. Леся помiтила, що кожного разу, коли там, у столицi, щось було негаразд, батько веселiшав i нiби молодiв. - А що буде, таточку? - вибравши зручну хвилину, допитувалася вона. Петро Антонович гладив дочку по голiвцi i, пильно дивлячись у ?? мрiйнi оченята, казав: - Велика буде робота. - Ти бо?шся ??, вона тяжка? Батько задумливо хитав головою: - Нi, не боюся... Не менi вона випаде, доню, а, скорiше, тобi. Дiвчинка замислювалась: яка ж то така робота? Видно, незвичайна, раз батько так про не? говорить. Чи не той то шлях вiн ма? на увазi, про який спiвала тiточка Олена?.. "Груддю собi прокладайте шлях у кра?ни яснi", - згадувала. Цiкаво, де тi кра?ни? Мабуть, далеко-далеко... Люди там, певне, живуть щасливо, нема? бiдних... як тут. Тiльки чому тато каже, що будувати той шлях випаде ?й? Хiба це так довго триватиме, аж доки вона пiдросте?.. Думки настирливо обсiдали, не давали спокою. Леся стала зосередженiша, все частiше не по-дитячому замислювалась, а вечорами довго переверталася з боку на бiк у лiжку. - Спи вже, Лесю, бо пiзно, всi дiти сплять, - заспокоювала ?? мати. Дочка зiтхала й одверталася до стiни. Якось уранцi, коли Петро Антонович був уже на службi, прийшов лист. Ольга Петрiвна прочитала його й зблiдла, в очах ?? заiскрилися сльозинки. Нашвидку одягнувшись, вона поспiшила до чоловiка. - Чого то мама раптом заплакала? - допитувалась Леся в Михайлика. - Листа якогось одержала. Я тiльки i встиг побачити, що з Петербурга. - З Петербурга?.. Що б там могло бути? Невже... - Леся боялася навiть припустити, що з тiточкою трапилася якась бiда. Проте саме такою була звiстка. Про це дiти довiдались пiд час обiду, коли повернувся батько. Цього разу вiн був засмучений, неговiркий, якийсь неуважний. Лише як сiли за стiл, сказав мов не сво?м голосом: - Тiточку Олену... арештували... Вона тепер у тюрмi. I Шимановський - теж... Антiн i Павлик скоро до нас при?дуть. - Самi? - зацiкавився Михайлик. Леся тiльки вдавала, що ?сть, - нiщо ?й не йшло на душу. Ледь дочекалася кiнця обiду й пiшла, самотньо засiла в спальнi. На очi наверталися сльози, але трималась, не плакала: адже соромно розкисати в години скрути, "?й, мабуть, ще важче, а все одно не плаче", - думала про тiточку. Знову спливли в пам'ятi недавнi вечори, зiбрання i спiви... Все це ?дналося з розповiдями Ганни Iванiвни про життя засланцiв i боляче стискало серце, клубком пiдкочувалося i душило в горлi. Нiчим ставало дихати, i Леся вiдчинила вiкно. Весняна свiжiсть заспоко?ла ??. Стояла, зiпершись на пiдвiконня, й дивилася, нiчого не бачачи, в блакитну провесiнь. А в думках клубочились, мов ранковий туман, уривки розмов, слова чутих пiсень, мелодiй... Ввижалася в неволi люто скатована тiтка... А що, коли написати про це?! Щоб знали всi! Тiточко люба! Не плач, не журися. Так i почати... Однак що ж далi? Слова повиннi звучати легко, як у тiй пiснi, що ?? любила тiточка. Як це там? Ага: "...Ми ж не зляка?мось. Гордо та смiло стяг пiднесемо за праве? дiло, стяг боротьби за свободу народу, щоб панувала скрiзь воля та згода..." Леся хутко дiстала зошит. "Смiло - дiло... народу - згода..." А в не?: "Люба... тiточко люба..." - рими не знаходилось. А от до "журися" само якось пристало - "борися". "Борися. За праве? дiло борися..." Чудово! Похапцем записала: Тiточко люба! Не плач, не журися. За праве? дiло борися. Ото зрадi? тiточка, коли дiзна?ться, що вона написала про не? вiрш. Потiм вона покладе слова на музику, i пiсню спiватимуть скрiзь, усi довiдаються, хто така тiточка Олена. Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там, у далекому незнаному мiстi, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шалiють у лютiй злобi кати. Порив вiтру грюкнув вiкном, i Леся здригнулася. Тiльки тепер помiтила, що надворi нiби вечорi?. Як зачиняла вiкна, побачила - то важкi хмари заступили сонце, стемнили нiжну блакить ранньо? весни. Зненацька щось рiзонуло обрiй, слiпуче осяяло хмари i з велетенською силою загуркотiло над свiтом. До спальнi зайшли мати i Лiля. - А ми гадали, що ти вiдпочива?ш, доню, - Повiки в матерi були червонi, вигляд змарнiлий, втомлений. Ольга Петрiвна пригорнула дiтей, пiдiйшла до вiкна, де по шибках повiльно стiкали великi краплини. - Перша гроза, - мовила вона. - Буде тепло. А