ахнулося вiд болю. "Дозволяю тобi сьогоднi встати на десять-п'ятнадцять хвилин". Я пiдвiвся i сiв на лiжку. Хоч глянути на нього востанн?. От гляну, потiм ляжу i вмру. Я встав i, хитаючись, пошкандибав до вiкна. Яришка, висолопивши вiд старанностi язика, вихилясами кружляла по подвiр'ю. На лобi в не? полум'янiла здоровеннецька гуля, на щоцi подряпина, колiно розбите. Але очi сяяли щастям. I, видно, те щастя заслiпило ??, i вона нiчого не бачила. У всякому разi дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помiчала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навiть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок i... Огут уже я роззявив рота. Я не мiг його не роззявити. Душа моя, котра ще трималася в тiлi, не витримала. Велосипед став дибки i з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всiма сво?ми деталями. - Ех ти!.. Щоб тобi!.. Що ти робиш?! - одчайдушне закричав я. Хай я умру, але навiть перед смертю я не можу спокiйно дивитися, як гине велосипед! Лежачи пiд колесом, Яришка розгублено клiпала очима. Потiм враз насупила брови i мовчки почала вибиратися з-пiд велосипеда. Встала, пiдняла велосипед i змiряла мене презирливим поглядом. - Дума?ш... дума?ш.. я тобi повiгила, що ти подагував? Я знала, що ти жагту?ш... загаза чогтова!.. I, шморгнувши носом, одвернулася. Я роззявив рота i... усмiхнувся. "Загаза чогтова..." Сонце засяяло з неба, заспiвали пташки, i зацвiли-запахли пiд вiкном троянди. Життя повернулося до мене. Сумнiвiв не було - я видужував. Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобi велосипед - коли тiльки захочеш! Чесне слово! РОЗДIЛ XXVI Знову тро? невiдомих. Ти менi друг? "Нiчого не розбереш..." - каже Павлуша Поки менi було дуже зле, я не вiдчував, як мина? час. Часу нiби не iснувало. А як менi трохи покращало, отодi я вiдчув, що то за нудота хворiти. Я нiколи не думав, що години такi довгi, а день такий нескiнченний. Ранiше менi його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затiяти, започаткувати, як уже й вечiр. А тепер до того вечора була цiла вiчнiсть. Вона без кiнця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тiльки й жив на свiтi. Увечерi приходив Павлуша. Правда, вiн забiгав i вранцi, i в обiд, але то на кiлька хвилин. А увечерi вiн приходив години на двi, а то й три i сидiв доти, поки я не помiчав, що вiн уже клю? носом вiд утоми, i тодi я гнав його спати. Вiн дуже втомлювався, Павлуша. I не тiльки вiн, усi втомлювалися. Все село працювало на вулицi Гагарiна, гуртом лiквiдовуючи ту страшну руйнацiю, яку наробила стихiя на одну нiч. Вiдбудовували хати, розчищали подвiр'я, заново будували знесенi, потрощенi повiтки, хлiви й комори, розкопували льохи. Нарiвнi з дорослими працювали й учнi, починаючи з сьомого класу. Та й меншi не сидiли склавши руки, - кожен щось робив у мiру сво?х сил i можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю - i фрукти, i овочi... Добре, що хоч вiджнивуватися до дощiв устигли. Всi працювали з ранку до вечора. Всi. А я лежав собi паном - пив какао, ?в гоголь моголь i рiзнi пундики смачнi, що ?х ночами пекла менi мати для змiцнення хворого органiзму. Пив, ?в i читав собi рiзнi пригодницькi книжки. А хлопцi трудилися i ?ли звичайнiсiнький хлiб з салом. I я ?м заздрив несамовито. Я ненавидiв какао, гоголь-моголь i смачнi пундики. Я промiняв би всi цi ласощi на шмат хлiба з салом у перервi мiж роботою. Мiй дiд завжди називав мене "цiлосвiтн? ледащо". Але якби вiн знав, як менi, "цiлосвiтньому ледащовi", хотiлося зараз працювати! Я б не вiдмовився вiд найбруднiшо?, найпротивнiшо?, найважчо? роботи. Тiльки б з усiма, тiльки б там, тiльки б не лежати колодою в лiжку. Лише тепер я збагнув одну iстину - чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Нi! Найстрашнiша хвороба безсиллям, бездiяльнiстю, нерухомiстю. I я зрозумiв, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я - всьому голова... Як я страждав вiд сво?? бездiяльностi, ви собi навiть не уявля?те. Коли нiкого не було в хатi, я заривався в подушку i просто вив, як той собака голодний. Один Павлуша по-справжньому розумiв мо? страждання i весь час намагався розрадити, заспоко?ти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за спiвчуття, але жоднi слова не могли менi допомогти. Якi там слова, як я сам вiдчував, що нема здоров'я, нема сил. Походжу трошки по хатi - i в пiт кида?, голова йде обертом, лягти тягне. Здавалося б, i нога дедалi менше болить, i температури нема, а замiсть того, щоб видужувати, я чогось знову розкле?вся. Вирiшив, що нiколи вже не буду здоровим, i занепав духом. Втратив апетит, погано ?в, не хотiлося нi читати, нi радiо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. I нiхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нiкого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якiй доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я ?? й не звинувачував, я й сам, як вона хворiла, не дуже сидiв бiля ?? лiжка. Зранку, подавши менi снiданок, вона, як цуцик, дивилась на мене i покiрливо питала: - Яво, я тгошечки... можна? Я зiтхав i кивав головою. I вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сiней надвiр. I тiльки я ?? бачив аж до обiду. Вона поспiшала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона вiдчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься. I якщо ранiше вона каталася у дворi, то тепер ви?здила за ворота i тiкала далi вiд очей, щоб не чути мо?х нарiкань за те, що не так ?здить. А менi вже й це навiть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою. Iнколи разом з Павлушею забiгали хлопцi, але вони були такi заклопотанi, так ?м було не до мене, що радостi це яе приносило. Двiчi заходила Галина Сидорiвна, та менi чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомiчний, жалюгiдний, i я напружено, з нетерпiнням чекав, коли вона пiде. Погано менi було, дуже погано. Сьогоднi я чогось особливо вiдчував себе нещасним i самотнiм. Може, тому, що сьогоднi день був напрочуд хороший - сонячний, ясний, нi хмарки на небi. I Яришка, витягаючи з сiней велосипеда, спiвала на все горло: В путь, в путь, а путь, А для тебя, годная, Есть почта полевая... Вороний мiй продеренчав у дворi i, дзенькнувши вже за ворiтьми, повiявся, несучи кудись невгомонну мою сестру. Я зарився в подушку й завив. I раптом почув, як щось стукнуло об пiдлогу. Я пiдвiв голову. На пiдлозi бiля лiжка лежав камiнець. До нього був прив'язаний червоною стрiчкою якийсь папiрець. Я здивовано глянув, нахилився, пiдняв. Розв'язав стрiчку, розгорнув папiрець. I аж дух менi перехопило - я одразу впiзнав той самий почерк: чiткий, з нахилом у лiвий бiк, i кожна буквочка окремо... Вiд хвилювання тi буквочки застрибали в мене перед очима, i минуло кiлька секунд, поки я змiг прочитати написане. "Дорогий друже!_ Нам усе вiдомо, що сталося з тобою за останнiй час. Ми задоволенi тво?ю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже при?мно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми ма?мо доручити тобi, ти викона?ш з честю._ Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiчено? операцi? зараз. Операцiя вiдклада?ться. Сподiва?мося, що до того часу ти видужа?ш i нам не доведеться шукати iншо? кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення та?мницi кара?ться за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР._ Цього листа треба негайно спалити._ Нагаду?мо: умовний сигнал - бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, - треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцi?._ Бажа?мо найскорiшого видужання._ Г. П. Г"_ Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало. Вони! Знову вони! Тро? невiдомих! Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подi? то? страшно? ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно. I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого. Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: "А що, як це справдi вiйськова та?мниця?" I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн ?хав тодi "глеканкою" на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн ви?хав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: "Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину... Не пам'ятаю..." - i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би. I от... "Розголошення та?мницi кара?ться за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР". Тепер ясно, чого мовчав Павлуша. Але... як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу? Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив та?мницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому поляга? ця державна вiйськова та?мниця. Може, Павлуша зна?, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо ?й розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено. Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявля?те, з яким нетерпiнням чекав я його зараз! I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: "Яво-о! Го-го!" - сповiщаючи, що уже йде. Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено: - Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували - свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини - вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне - як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i... Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу - абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що - погано себе почува?ш? - Та нi, - хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка. - Павлушо, - я пильно глянув йому в очi, - ти менi друг, скажи чесно? - Ти що? Друг, звичайно. - Скажи, а ти мiг би... сiсти разом зi мною в тюрму? - Тю! - вiн розгублено усмiхнувся. - Ти що - сiльмаг обiкрав? - Нi, без жартiв скажи - мiг би? Вiн насупив брови. - Мiг би... Ти ж зна?ш. - Ну, тодi на, читай, - i я простягнув йому листа. Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув: - Так... "Г. П. Г." Значить, i тобi... Нiчого не розумiю... - А тобi, виходить, теж? I мовчав... Павлуша винувато знизав плечима: - Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше - сам зна?ш.. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що .. - Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! - Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергi? i бадьоростi. - Ну що... Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився "Павлуша, - пита?, - Завгороднiй?" I простяга? конверт. I як газоне - тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах - обличчя не розгледиш. - Точно! - Ну, розгорнув я листа. "Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий лiс до дота... в амбразурi iнструкцiя". - В розколинi над амбразурою. - Точно. - Ао котрiй годинi? - О двадцятiй нуль-нуль. - А менi о дев'ятнадцятiй. - Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був? - Аякже. Тiльки давай спершу ти. - Ну, значить, пiд'?хав я до доту, тiльки туди, а мене - цоп! - за шкiрки. Солдат Митя Iванов, зна?ш. "Куди, - каже, - оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?" Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн "оп'ять" каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: "Прийди", - i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. "Ах так, - на повний голос крикнув. - Не пуска?те, то я додому пiшов. Чу?те, додому! Раз так!" I тут iз кущiв голос: "Правильно!" Ну, думаю, раз так - бувайте здоровенькi! - сiв на велосипед i по?хав... - I що - i все? Бiльше нiчого не було? - Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом - а там лист. Знову Г. П. Г - "Операцiя переноситься... не хвилюй ся... слiдкуй за щоглою бiля школи... Коли з'явиться бiлий прапорець - приходь того дня у Вовчий лiс до доту..." - I знову о двадцятiй нуль-нуль? - Ага! Ти зна?ш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми ?х не забира?мо. Пiсля кожного заняття староста збира? i Анатолiй Дмитрович замика? ?х у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночу?, а вона, ти ж зна?ш, яка - муха в не? не пролетить. Просто не знаю. - Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть... Це не штука. - Ну, а в тебе ж що? - Ну, а в мене... - I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про "екскурсiю" до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону. - Ну, то що ж усе-таки все це означа?, як ти гада?ш? - спитав Павлуша, коли я кiнчив. - Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака. - Хтозна, може... - насупив брови Павлуша. - А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час? - Хiба я знаю... - знизав я плечима. - Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Зна?ш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах... - Могло буть, - зiтхнув Павлуша. - Виходить, ти основний, а я дублер. - Чого це! - Ну, тобi ж на годину ранiше призначають. - Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! - переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i ?, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ята?те, казав, що я люблю скромничати... - А тепер, пiсля мо?? хвороби, то вже напевно ти будеш основним! - сказав я нiби для того, щоб заспоко?ти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля тако? хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду! Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд... Коли нiщо не перешкодить. - А ти кому-небудь говорив про все це? - я пильно глянув на Павлушу. - Звичайно, нi. - I ?й не говорив? - Я не хотiв називати ?? iменi, але Павлуша зрозумiв. - Та ти що?! - вiн почервонiв. I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не зна?, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав та?мничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу. - Слухай, - i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув: - Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш... РОЗДIЛ XXVII Подi? розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих - вона? Не може бути! "Вiн хоче вкрасти ??!" Ми поспiша?мо на допомогу... Асса! Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) почина? мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви зна?те, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму - це бажання видужати, мета бути здоровим. Коли ? велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цi?? мети, прагнеш бути здоровим - ти обов'язково i дуже швидко видужа?ш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашо? вiдверто? розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами. ?в я тепер, як молотник. Подвiйнi порцi?. Медичка якось сказала: - Хворим слiд ?сти головним чином те, що ?м хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказу?, що йому треба. Слава богу, менi хотiлося ?сти все, що давали. Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав- - Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказу?, що йому треба... морозива. Дiд кахикнув i вiдповiв: - Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи сво?му органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказу?. Зовсiм видужа?ш, тодi ?стимеш. Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж зна?те, як я люблю морозиво! На третiй день пiсля нашо? з Павлушею розмови медичка послухала мене сво?м лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала: - Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся. Як же то при?мно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усяко? навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохка? у калюжi свиня - що життя прекрасне!.. I хоч iшов я, повторюю, без усяко? мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила. - Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, - мовила вона. - Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому. Я добре знав, що медичка - жiнка серйозна i слiв на вiтер не кида?. Але... я нiчого не мiг зробити з сво?ми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи - як ви дума?те?! А що, як там... Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на не? i менi доповiда?. Але що, як вiн запрацювався i... На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було. Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна. Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспно? столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося - туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня... Та й Павлуша десь iам, мабуть. Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани. I працювалося ?м, видно, весело, з насолодою - хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт... Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут - коли я не можу разом з ними, то навiщо... I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе: - О! Ти вже видужав? Поздоровляю! Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася. Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила! - Дякую! - буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв. - От, - тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. - Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть ?м, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий. Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю... Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю. Нарештi матерi набридло, i вона сказала: - Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж зна?ш... Останнiй день, коли чогось чека?ш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом по?зда. Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило: "Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны". Уже вкотре сказано: "Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?" - а по?зд сто?ть... Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився... Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тi?? почорнiло? вiд дощiв, розсохло? i трохи скособочено? вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала сво? високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на ?? вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало велико? втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання - хто зiб'? шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був "залiзний", i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив ??, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався - бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у сво?му життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм - за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерсько? кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки сво?х гурткiвцiв у вiкнi пiонерсько? кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася. Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбi?, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн. А один малюнок... У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я... Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi - я... Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. ?-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього - жодних сумнiвiв. I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю. I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття - гордiсть за друга. Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i... дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне - це не задаватися, ?м обов'язково треба час вiд часу давати у вухо. Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла... Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку. Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв. Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих - це Гребенючка! Тю! А чого з трьох? Може, вона сама все це й придумала! "Г. П. Г." - Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. ?? ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не ??, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi. Павлушi? А може... Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно. Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав. I "Г" - це Ганя. "П" - це Павлуша, а "Г" - це хтось третiй - Гришка Бардадим абощо. А я дурний... Нi! Не може бути! Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi! Нi! ?дине, що Павлуша мiг, - не втриматись i розказати ?й про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збира? альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно! Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстро?ти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це ?й муля?. У-у, кирпа поганська! Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до не? i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж . Вона ж не зна?, що я бачу, як вона чiпля? хустку. I цим можна здорово скористатися. Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках! Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем. Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi ро?лися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би ?? провчити. Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити! Перше, що треба зробити, - це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен ?? бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подума?, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непоко?тися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся. Пiвхвилини - i хустка була у мене в кишенi. Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому. Я подався чекати його пiд хату. Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав - чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу - бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться. Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хека?: - Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!.. - Що таке? - питаю. - Горить десь чи знову повiнь? - Нi... Нi.. Але... Слухай, вiн хоче ?? вкрасти! - Хто? Кого? - Галину Сидорiвну! Вчительку нашу! - Хто? - Лейтенант. - Тю! Що вона - вiйськовий об'?кт, чи що? Який лейтенант? - Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбi? ?здив. - Вiн що - здурiв? - Закохався! А ти зна?ш, якi в них звича?? "Кавказьку полонянку" пригаду?ш? Сподоба?ться такому дiвчина, вiн ?? хапа?, зв'язу?, на коня i - в гори!.. Пойняв? - А звiдки ти взяв? Розкажи толком! - Чув! На власнi вуха чув! Розумi?ш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався... Коли бачу, той грузин бiля нашо? Галини Сидорiвни крутиться i щось ?й нашiпту?, а вона одмаху?ться сердито i хоче йти, а вiн ?й дорогу перепиня?. Це на подвiр'? у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, зна?ш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: "Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!" А вiн: "Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiма?ш, да! Вкраду!" Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: "Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою". А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так - мах! - роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi - як у вовка просто - зеленим вогнем палають... От! - Ти диви - знизав я плечима. - А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував... I взагалi... - Просто вiдчайдушний. А бачиш - дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж зна?ш. Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушено? бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дi?. - Треба рятувати! - твердо сказав я. - Самим? - недовiрливо глянув на мене Павлуша. - А чи посилимо? - А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо - все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться! - А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважа?шся. - Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, зна?ш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми - фiть! Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав. Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом. По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати - боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачку?. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi. Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: "Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно..." Не те, що заодно, а просто вiн ?? залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн зна?, що ми з Павлушею такi хлопцi, що... I якраз сьогоднi, коли вiн збира?ться викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець. Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини. Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi. Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж... I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Ки?в з нами на екскурсiю ?здила, i спiвала разом з нами, i взагалi... Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати... А Галину Сидорiвну - нi! Не дозволю! Голови не пожалiю! За обiдом я з'?в здоровеннецький шмат м'яса - з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають. Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тi?? стежки за городами, якою я тодi на велосипедi ?хав. Пробралися в сад i зача?лися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був... Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'?, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату. Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге - у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася. - Слухай, - прошепотiв я Павлушi. - Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме? Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли. Мотоцикл чмихнув i замовк, не до?жджаючи до вчительчиного саду. "Конспiрацiя! - подумав я. - А що, i я б так зробив". За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька. Пройшов повз нас, став бiля крайньо? з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'?ному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко. Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так... Вiн почав ?й щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку. - Пусти! - рвонулася вона. Ну, все! Треба рятувати! Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями. Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав. - Тiкайте! - гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi. I... I тут сталося неймовiрне. Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне: - Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?! Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка. I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо: - Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала "любий"! Я-любий?! Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи: - Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса! Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi. Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати: - Хлопцi! Дорогi мо?! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам! Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний. - Хлопцi, - сказав вiн якось хрипло, приглушено. - Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона... Вона каже, що це... непедагогiчно! Понiма?те, любов - непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! - вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав ?й руку на плече. - Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе! Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як ?й, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати ?? з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати. I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав: - Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобi. - Мабуть, подряпались... - Де? Де? - стрепенулася враз Галина Сидорiвна. - Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша! - Нате, нате ось! - вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли. Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила ??. - Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати. Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси. Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини: - Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо! У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у не? летiло з- рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося - i нiяк вона не могла знайти то? зеленки. Лейтенант дивився на не? розчуленими, закоханими сяючими очима. А ми дивились на лейтенанта. Ми дивилися на нього винувато i з каяттям. Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта. I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: "Якi тi вчителi все-таки на?внi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумi?мо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, дума?те, про Вальку з Ки?ва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумi?мо. Прекрасно!" - Вибачте, будь ласка, - зiтхнув я. - Будь ласка, вибачте, - зiтхнув Павлуша. - Та що ви, хлопцi! - радiсно усмiхнувся лейтенант. - Це найщасливiшi хьилини, да, у мо?му життi. I це зробили ви, да! - Ми думали, що ви хочете вкрасти... - промимрив я. - I думали рятувати... - промимрив Павлуша. - Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! - загримiв на всю хату лейтенант. - Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, ?м не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ята?те, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? "Г. П. Г". Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене: - Д-де... що прочитали? Я знизав плечима. - Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? - тепер уже здивовано промовив лейтенант. Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима. - А... а ця хустина? - Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я ?й дав. - Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.. Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову: - Це я... зняв. Вiн навiть не зна?. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову. - Та що ти! Що ти! - скрикнув лейтенант. - Таке скажеш - посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiма?ш! Вона замiчательна дiвчинка! Павлуша почервонiв i опустив очi. I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна... I я теж почервонiв i опустив очi. Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на не? казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене дума?? Вона ж таки дума?, що я справжнiсiнький бовдур. I це таки правда! I нiхто цього не зна? так, як я знаю! РОЗДIЛ останнiй, в якому iсторiя наша за добрим звича?м старих класичних романiв закiнчу?ться весiллям На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе. Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна. У не? закохувались - так! Але вона - нiколи! Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до не?. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася. I ось виявля?ться, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до не?. Вона вважала, що вчителька не ма? права закохуватись, бо це принизить ?? в очах учнiв, пiдiрве ?? авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей. I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею... А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в не? з уст при нас i при ньому, вiдрiзало ?й шлях до вiдступу. Наша Галина Сидорiвна виходила замiж! - Ну, дай ?й боже щастя, - говорили баби. - Хлопець вiн, видать, хороший. - Кажуть, розумний, добрий... - I не п'?... - I пристойний який! - Та що там казать - просто герой, та й усе! Дитину врятував! - Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла... - Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока. - Обiзвалася красуня! - Та цитьте ж бо! Розкудкудакались! - Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете. - От я ж i кажу - дай ?й боже щастя! - Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша ?х би й грамоти не навчила. Так би й ставили у в?домостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису. - Кажуть, ?хнiй полк зимою десь пiд Ки?вом сто?ть. - У казармi, значить, житимуть... - Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник - усе, що треба. - А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься. - Дай ?м боже щастя! А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i вихову? буквально з першого класу, яка зна? тебе як облупленого i до яко?, незважаючи на ?? "вийди з класу" i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдно? тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а ?? щодня з ранку до вечора. Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (зда?ться, Антончик Мацi?вський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв. Нарештi серед загально? тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила: - Не буде в нас уже тако? класно? керiвнички... Нiколи... Кого б не призначили... I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлуча?мося з нею назавжди. I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки мо? власне серце, а серця всiх - i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацi?вського... Наче серця нашi були з'?днанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм - щемливий струм суму. - Зна?те, - тихо мовив Павлуша. - Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя. - Правильно, - сказав я. - Правильно, - пiдхопила Гребенючка. - Правильно, - пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали "правильно", наче iнших слiв не було на свiтi. - Якось урочисто так, зна?те, - вiв далi Павлуша. - Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи... - Правильно, - знову сказав я, - i... Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiяко? думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав "i" i мусив вести далi. I я сказав: - i... правильно! Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй. Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для тако? серйозно? справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру. Прощатися вирiшили у переддень весiлля. Часу для пiдготовки вистачало - майже два тижнi. Ну, що ж, хай готуються... А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi "тро? невiдомих", отi "Г.П.Г.". У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно. Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр. Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк - чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе). Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати. "Дорогi друзi! Яво I Павлу шо! - писалося там. - Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша та?мниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiва?мося, що ви не образитесь на нас за це._ Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло_ - дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi - це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторю?ться... I проживе той сво? життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга._ Пам'ятайте про це, хлопцi!_ I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньо? солдатсько? дружби, дружби до останньо? краплi кровi..._ Г. П. Г."_ Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали. I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися. Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий! Безглуздя якесь! Невiдь що! Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?! Не вкладалося в головi! Хоч убий! Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i - раптом - хороша, цяця! То лише в книжках так бува?, що герой тiльки - рраз! - i вмить поверта?ться на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу почингг? любити i навпаки. Я так зразу не можу. Я буду поступово. Менi треба звикнути. Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не зна?. Виявля?ться ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити). Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити та?мно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися. Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойово? слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав. Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося. Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання. В армi?, виявля?ться, завжди так: нiхто нiчого не зна?, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога - бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно - армiя щохвилини мусить бути готовою до бою. Добре, що хоч Пайчадзе з сво?м пiдроздiлом лишився в таборi - "в охранении". Бо Галина Сидорiвна сказала йому: "Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мо? даремно не хвилювалися й не переживали!" Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту ?здив звiтувати ?й, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею). I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону. А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно. Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка. Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i стражда? Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав... Iудою його називав!). I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я ?? люблю, вийшло б усе навпаки. I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни. А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцi?. Гребенючка прямо сказала: - Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi... Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову та?мницю. Оце вони люблять! Ну й що! Подума?ш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить та?мниць i загадок! А взагалi, з тим розкопуванням доту - то була на?вна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i ?хня затiя провалилася б. - Скажи, Павлушо! - Ага! - Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров. От не знаю, що та комiсiя зараз дума?, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазi? у них, як кiт наплакав, ?й-богу! А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне. - Ой! Слухай, Павлушо! - раптом скрикнув я. - А давай... I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею. - Молодець, Яво! - скрикнув вiн. - Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй! - Тiльки, щоб нiхто не знав, - сказав я. - Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми... - То буде наша та?мниця, - пiдхопив Павлуша. - Та?мниця двох невiдомих! - Точно! Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже велико?, копiтко? роботи i часу. Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка. Тепер усе село готувалося до весiлля. Такого весiлля наше село ще не знало. Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi сво?ми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi. Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв. У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi... Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi - щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собi окремо... За три днi до весiлля з Грузi? прилетiли родичi й друзi нареченого, ?х було чоловiк сто, не менше. До Ки?ва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Ки?ва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi при?хало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собi окремо... Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту. "Гвоздьом" програми був новостворений "хор старiйшин" (тобто дiдiв i бабусь). Кекало десь вичитав, що в Грузi? ? такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе. Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiдн? село так i зветься ж - Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто - це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Ки?ва при?здив, то казав, що це через те, що в нас добра вода - раз, свiже повiтря - два, люблять працювати - три, i майже нема лихих людей - чотири... А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися. А смiх - це здоров'я! I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучу? веселi, жартiвливi. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собi окремо... I от надiйшов переддень весiлля. Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'? i доповiла про наслiдки сво?? роботи. Вирiшили, значить, так. Спершу святково прибира?мо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти. Потiм iдемо додому, вбира?мося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це - обов'язково. Сiда?мо за сво? парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок - ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. ?? вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсi?). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В не? написано двi сторiнки. Вона прочитала - всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче - з iменами, з фактами, мене з Павлушею згаду?, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все... Третiм виступить Карафолька i прочита?... вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом... Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю - шiсть днiв. Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки: Ми вас дуже по справжньому любимо, i нiколи ми вас не забудемо. Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав - "мадригал", потребу? ще серйозно? авторсько? доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як: Ви навчили любити нас префiкси, Коренi слiв, закiнчення й суфiкси. Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси. По-друге (i це головне!), "мадригал" був безособовий i неконкретний - у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я. Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло. Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Iванiвно!", "Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!", "Не забудемо Ганну Iванiвну...". Але називати ?? Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно. А "Дорога наша Галино Сидорiвно" ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: "Дорога i любима учителько!" Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзня?ться вiд графомана, що вмi? долати творчi труднощi. Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч... На завершення урочистого прощання Антончик Мацi?вський сфотографу? Галину Сидорiвну з усiм класом. I ми подару?мо ?й цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося. Отак придумала наша комiсiя. Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно. Всi з цим погодилися. I розiйшлись. А о пiв на другу зустрiлися знову. Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за сво? парти, сiли й почали чекати. Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував "службу безпеки", i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсу? нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи. Хвилин з десять ми сидiли й мовчали. I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були ?? першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама - заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у сво?му життi екзамен, а вона - державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем укра?нсько? мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от... Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде "нашою вчителькою! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спита? дзвiнко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання.? Признавайтесь!" Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: "Рень, до дошки!" I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде нiколи?! Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце мо? стиснулося... У коридорi - знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, - нерухомо як укопанi. Але вона не зразу розчинила дверi. Нi. Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати... I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, - зда?ться, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки - наче хотiла всiх разом обняти. Губи в не? тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона... плаче... Що тут знялося! Буря! Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до не?, i обхопили, облiпили ?? з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи. А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi. Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадригал"? Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу... I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо не? i спiвали пiсень. Довго-довго... I нiхто не викрикував, як то бува?, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат... I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати? Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв Укра?ни. Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду. За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком. Це було не тiльки весiлля. Це було свято дружби народiв. Це було свято доблестi нашо? армi?. Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарi?левич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв. Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах. Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв пона?далися - од пуза! До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша "та?мниця"), я бачив, як вулицею про?хав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу по?хав. I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчува? себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде. А оi ой загадковий вираз "темна вода во облацех", який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означа?. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумi?ться на моторi свого "Москвича". Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково. Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один - оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi. Отже, доводилось у нашу "та?мницю двох невiдомих" вта?мничувати когось третього, бо iнакше все мо?ло зiрватися. Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв: - Може... Ганю? Я махнув рукою: - Давай! Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться... Так Гребенючка стала учасницею ще однi?? "та?мницi трьох невiдомих". I от нарештi смеркло. Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою "та?мницю", приторочили до багажника, сiли на велосипеди i по?хали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля. Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер ?. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку. Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати. Ну от, усе! Котушка розмоталася. - Ну, пiдключай! - кажу я, а в самого серце - як телячий хвiст, - вийде чи не вийде... Павлуша пора?ться бiля кошика, руки в нього тремтять. I... Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. "Слава Галинi Сидорiвнi!" - золотом палали на ньому слова з одного боку. "Бажа?мо щастя!" - червоно свiтилося з другого боку. "Не забувайте нас!" - жовто промiнилося з третього. А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютно? портретно? подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете - без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще. Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрi? стати льотчиком, ми тих змi?в з ним попоробили - ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя. А я придумав "електрифiкацiю" (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього ?здили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора. Я навiть не думав, що так буде здорово! Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос. - Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша. А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. "Молодцi! Молодцi!" - чулося крiзь цей галас. Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партi?... Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi! Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували "Посiяла огiрочки", в другому - "Русское поле". Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився. Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було. Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однi?ю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором. Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi. I раптом... Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змi? блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змi?вi червона цяточка i почала бiльшати. - Вимкни! - крикнув я Павлушi. Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обкле?них цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип. Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце мо? сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли! - Павлушо! - скрикнув я i кинувся туди. Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною. Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс - буце лихо! Я знав, що таке вогонь. Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися. Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком. Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь. Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем. А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут ко?ться... I як не гукай - нiхто не почу?. - Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! - почув я раптом голос... Гребенючки. Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати ?й. Павлуша теж. Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу. Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем. Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито ?в очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову I от усе скiнчено. Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи. Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! ?й-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як... як тигриця. Молодчинка! I я подумав: "Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять тро? пiсля того, як загасили пожежу, - обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi..." I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як ? здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був. I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя. Ото було б здорово! I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою - до останньо? краплi кровi. Ну, а... Ганька? Гребенючка? Ну, що ж, хай буде й Ганька! Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у "Чапа?вi". Хай!