а  б
ховатися.
   Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на  вулицю.  I  за
якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
   - Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! - голосно загукав  я,  прочинивши
хвiртку.
   - Що? Хто? Хто це? - почувся збентежений голос учительки. - А, це ти...
- мовила вона, вигулькнувши з-за хати. - Що таке? Що сталося?
   - До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! - загукав я,  щоб
чутно було там, у саду, i прошепотiв - Це  я  спецiально.  У  вас  у  саду
злодiй хова?ться.
   - Та ти що?
   - Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви...
   - Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
   - Клянусь. Я стежкою поза садом ?хав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне
в кущi...
   - Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
   - I високий такий, метрiв два.
   - Ти диви! Ану ходiм глянемо.
   - То, може, все-таки гукнути когось?  Бо  здоровий,  як  вiл.  Самi  не
впора?мося.
   - Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я  зараз,  -  вона
заскочила в сiни i за мить  винесла  звiдти  серп,  сокиру  i  електричний
лiхтарик.
   - Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, ?м би спокою  не  було.  Я  сама
себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
   Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i  смiливо
рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I  я
мимохiть замилувався нею.
   - Ану, хто тут лазить по  чужих  садках?!  -  дзвiнко  промовила  вона,
круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
   - Отам у кущах, - вiдказав я.
   Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
   Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили.  Видно,  той  чолов'яга,
почувши мо? "до вас дядько Петро i дядько Микола", одразу дременув.
   - От бачиш - нема, - весело  сказала  Галина  Сидорiв  на.  -  Це  тобi
здалося. Менi в темрявi  завжди  зда?ться,  що  у  саду  хтось  сто?ть  за
деревом.
   - Та бачив, ну, слово честi, бачив! - Менi було досадно,  що  вчителька
не вiрить.
   - Ну, може, може, - заспоко?ла вона мене.  -  Виходить,  утiк.  Мабуть,
хтось проходив та яблучка захотiлося... Добре, що матерi  нема,  пiшла  до
тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
   Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд ?? руки
вiйнуло звабливими тонкими  пахощами  якихось  парфумiв.  I  було  при?мно
вiдчувати дотик ?? руки i чогось соромно вiд цi?? при?мностi.
   - Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися?  Вся  при?мнiсть  одразу
зникла.
   - Не знаю, - буркнув я. - Ну, я пiду. До побачення.
   - До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я  нiчого  не  вiдказав.
Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i по?хав.
   I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша,  може,  в
цей час уже виконав важливе секретне завдання,  i  генерал  або  полковник
потиску? йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я... Навiть Галина
Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в ?? саду, вирiшила,
що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз  ввiчливостi.
Я ж бачив. I по голосу чув. Голос  у  не?  був  якиись  не  такий,  якийсь
роблений, наче вона жартувала з мене... Ну i хай! Хай ??  обкрадають,  раз
так.
   I така мене байдужiсть охопила до  всього  па  свiтi,  що  репни  зараз
земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття - я б i оком не моргнув.
   РОЗДIЛ XVII
   Мене викликають до телефону.  "Розслiдування  футбольно?  баталi?".Нове
Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй
   На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не  мiг
заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
   Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
   - Вставай, дiячу! Царство боже  проспиш.  Через  тебе  Радянська  влада
керувати не може.
   Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати.  Я
дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
   - Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...
   Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
   - Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть.  Швиденько,
ну!
   Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
   - Га? Що? Хто?
   - Та хто ж його  зна!  Чоловiк  якийсь.  Iз  Дiдiвщини  дзвонить.  Бач,
знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось нако?в, га? Бiжи мерщiй,
бо сiльрадiвський телефон займа?ш.
   Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
   Щодуху,  наче  за  мною  гнався  скажений  собака,  за  лiченi  секунди
пролопотiв вулицею вiд нашо? хати до сiльради.
   Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
   - Стiй! Куди ти? - весело загукав до мене  секретар  сiльради  Спиридон
Халабуда. - Поганяй назад! Отут-о!
   Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
   - Алло!
   - Драстуй! - почув я у  трубцi  басовитий  чоловiчий  голос.  -  Слухай
уважно!  Якщо  питатимуть,  хто  дзвонив,  скажеш   -   iнспектор   райвно
Федорищенко. Просив пiд'?хати у Дiдiвщину. Вiн розслiду? справу про  бiйку
на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою?  Бо
зна? i поважа? твою маму-депутата i вважа?, що син тако? матерi скаже  все
чесно i об'?ктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
   - Ага Ясно  Ясно,  товаришу  Федорищенко,  -  сказав  я,  зиркнувши  на
Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й
справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
   - Тепер слухай, - вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко
вимовляючи кожне слово). - Вчора ти не  змiг  дiстати  iнструкцiю.  Ми  це
зна?мо. Але не переживай. У цьому не  твоя  вина,  а  наша.  У  зв'язку  з
обставинами операцiя на один-два днi вiдклада?ться. Слiдкуй за щоглою бiля
школи.  Коли  на  щоглi  з'явиться  бiлий  прапорець,   у   той   день   о
дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцi?ю. Ясно?
   - Ясно! Ясно! - тепла хвиля радостi прокотилася по всьому мо?му тiлу  i
хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить,  не  вiдхилили,  не  забракували
мене, а просто щось перешкодило! I  так  менi  не  хотiлось  вiшати  зараз
трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
   - Слухайте! - I голос у мене зiрвався. - Слухайте, а...  а...  -  я  не
знав, що сказати, - а... а .. а як вас по батьковi?
   - Тю! - вiн затнувся i раптом розсмiявсь. - От! Я й  сам  це  знаю,  як
iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
   Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до  кожного
слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
   - Ага, спасибi, тепер знатиму - сказав я, удаючи перед Халабудою,  нiби
дiстав вiдповiдь  на  сво?  запитання.  Той,  на  тому  кiнцi  дроту,  все
зрозумiв.
   - Молодець, - сказав вiн. - Ну, добре. Тодi все.  А  у  Дiдiвщину  таки
з'?здь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
   - Ага, зараз по?ду. До побачення, - я поклав трубку. В  головi  у  мене
якось дивно гуло й дзвенiло.
   - Що за Федорищенко? - одразу спитав Халабуда.
   - Iнспектор райвно. Просив при?хати у Дiдiвщину. Вiн  розслiду?  справу
про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
   - А-а .. я його, зда?ться, знаю,  -  поважно  прогугнявив  Халабуда.  -
Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...
   Спиридон Халабуда любив  похизуватися  сво?м  особистим  знайомством  з
керiвними працiвниками району. I хоч з виразу  Халабудиного  обличчя  було
видно, що Федорищенка вiн таки не зна?, я стривожився - а що, як вiн  десь
чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спита?. I я, удавши,  нiби  менi
треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.
   Дiдовi я сказав слово в слово те,  що  й  Халабудi,  i,  не  поснiдавши
навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i по?хав.
   Ви?жджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв  на  землi
серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами,
i  крутив  рукою  педаль.  Задн?  колесо  раз  у  раз  чиркало  об   раму.
"Восьмьорка!"
   "Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за
мене, - подумав я. - I вирiшили повернутися до мо?? кандидатури".
   Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не
туди ?хав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався...
   Коли я не можу знайти вiдповiдь на  якесь  запитання,  просто  вiдкидаю
його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.
   А густий голос у того  дядька  по  телефону.  По  голосу  не  менше  як
полковник. А може, й  генерал.  I  говорить  так  розважливо,  солiдно.  I
поiнформованiсть цiлковита. Все  продумано.  Iнспектор  райвно.  Бiйка  на
стадiонi.
   Я ви?хав на околицю i саме про?здив стадiон То, власне кажучи,  був  не
зовсiм стадiон, а просто шмат  поля,  ворота  з  двох  бокiв  (без  сiтки,
звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.
   На всьому  полi,  а  особливо  бiля  ворiт,  трава  була  геть  вибита,
витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не  було  видно
м'яча.
   Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу
мiж  командами  класу  "Г"  -  васюкiвською  "Ракетою"   i   дiдiвщинським
"Космосом". Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас  на  воротях
стояв Бардадим, центром  форвардом  був  Вовка  Маруня,  наш  васюкiвський
Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом  був  щуплявий,
але обводив здорованiв десятикласникiв, "як мальчикiв" (за  висловом  дiда
Салимона).
   Матч проходив у запеклiй  боротьбi.  За  п'ятнадцять  хвилин  до  кiнця
рахунок  був  двадцять  три  -  вiсiмнадцять  на  користь  дiдiвщиiiського
"Космосу". Стадiон шаленiв. Болiльники  галасували,  як  бики  на  ревищi.
Серед наших особливо завзятущими були дiд  Салимон  i  баба  Маруся,  наша
шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi  на  хвилину,  пiдбурюючи
гравцiв на активнi дi?.
   -  Вовко,  давай,  давай,  давай!  Ванько,  пасуй  Грицьковi!  Головою,
головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча,  недотепо.  Бий,  Вовко,
бий!..
   А баба Маруся весь час стиха бубонiла:
   - Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
   I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
   - Штука!
   I хрестилася.
   За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт
i вже був би вкле?в у дев'ятку, але  захисник  "Космосу",  здоровий  бугай
Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив
його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк  Яшка
Бриль,  замiсть  того,  щоб   призначити   одинадцятиметровий,   пенальтi,
призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а
Маруня, мовляв,сам упав.
   Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли,
заверещали, наче прийшов кiнець свiту.
   - Суддю на мило! Суддю на мило! - кричав, аж Лопався, дiд Салимон.
   - Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! - верещала баба Маруся.
   Але суддя не звернув на  той  рейвах  анiякiсiнько?  уваги,  Такий  уже
футбольний закон - на полi суддя повновладний господар. Пiсля  гри  можете
опротестовувати його дi? скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.
   Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало -
м'яч полетiв в аут.
   Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову  прорвався  до
ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення,
тепер уже навмисне перечепив Маруню, i  той  знову  заорав  носом.  I  тут
Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на  те,
що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив  йому  по  пицi.  Гепа  хвицьнув
ногою, i Маруня кубцем покотився по землi.  Тодi  до  Гепи  пiдскочив  наш
лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося...
   Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша "Ракета" встигла
збити  дiдiвщинський  "Космос",  що  назива?ться,  на  кислицю.  Один  наш
Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох ?хнiх форвардiв. А
двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.
   Ледве розтягли.
   - Оце так товариська зустрiч,  -  сказав  дiд  Салимон.  -  Другу  таку
товариську зустрiч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищi.
   - Це ще, панiма?те, нiчого, - сказав Павлушин тато. - Це ще, панiма?те,
дрiбницi. А от мiж Сальвадором i Гондурасом через футбольний матч справжня
вiйна  була  виникла.  Стотисячнi,  панiма?те,  армi?  мiж  собою  билися.
Артилерiя, лiтаки, танки... Оце, панiма?те, болiльники..
   Особисто  я  був  задоволений,  що  Бардадим  устиг   заодно   надавати
потиличникiв i суддi. Щоб знав, як пiдсуджувати сво?м.
   Отакий-то був матч тридцятого червня.
   Чесно кажучи, було що розслiдувати.
   Я за?хав у Дiдiвщину i звернув прямо  до  сiльмагу.  Купив  у  сiльмазi
льодяникiв фiгурних на паличках, покрутився трохи i рушив назад. Настрiй у
мене був прекрасний. Незва жаючи навiть на  те,  що  погода  була  погана,
збиралося на дощ.
   На вишцi над  лiсом  майорiв  червоний  прапор.  Значить,  навчання  ще
тривають.
   Пiд'?хавши до села, я знов-таки, як i вчора, звернув на стежку, що вела
поза городами, повз садок Галини Сидорiвни Менi кортiло глянуги,  що  воно
там таке - чи нема якихось слiдiв учорашнього чолов'яги. А  може,  вiн  ще
потiм уночi приходив?
   Коло вчительчиного садка я злiз з велосипеда, поклав його  на  землю  i
крадькома, як справжнiй детектив, пiшов, роздивляючись на всi боки. Стежку
у двох мiсцях перетинали слiди здоровеннецьких, не менше як  сорок  п'ятий
номер, чобiт. Вони чiтко  вiдбилися  на  вогкiй  землi.  Однi  слiди  були
повернутi носками до саду, другi - навпаки, до поля. Це вiн iшов,  це  вiн
повертався.
   Бiля кущiв малини, де вiн ховався, трава була прим'ята i  лежав  мокрий
недокурок сигарети з фiльтром. Я пiдняв. Сигарету було дуже мало надкурено
i загашено об землю. Марка - "Столичнi".
   Шерлоковi Холмсу або майоровi Пронiну  одного  цього  недокурка  i  цих
слiдiв було б досить, щоб знати все. Але я не був нi Шерлоком Холмсом,  нi
майором Пронiним. Я мiг сказати  лише  те,  що  чолов'яга  -  курець  (раз
недокурок!) i що в нього великi ноги (бо це було видно з слiдiв). Бiльше я
не мiг сказати нiчого. Хiба тiльки, що сигарети вiн  купляв  не  в  нашому
сiльмазi, бо в нашому "Столичних" не було. Може, в дiдiвщинському, там  ?,
я тiльки що бачив.
   Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато.
   Що ж вiн усе-таки тут робив?  Чому  ховався?  Невже  хотiв  пограбувати
вчительку, а я його сполошив? Не схожий вiн був нi на кого з наших, зовсiм
не знайомий якийсь...
   - Тiльки ж гляди все-таки. Ганю, обережнiше, - почув я бiля хати  голос
Галини Сидорiвни.
   - Ой, що ви,  Галино  Сидорiвно,  що  ви!..  -  пискляво  засокорiло  у
вiдповiдь. То був голос Гребенючки.
   А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.
   Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного i -
алюр три хрести!
   От  же  ж  тая  Гребенючка!  Не  люблю  я  людей,  котрi  до   вчителiв
пiддобрюються, лiзуть iз сво?ю любов'ю "Галино Сидорiвно, я вам те! Галино
Сидорiвно, я вам  се!  Галино  Сидорiвно,  дорогенька!  Галино  Сидорiвно,
золотенька! Галино Сидорiвно, любесенька! Ах! Ох! Ах!" Противно!
   Краще вже двiйки одержувати, нiж пiдлизуватись.
   Я ви?хав на вулицю i побачив у  спину  Гребенючку,  що  йшла  од  ворiт
Галини Сидорiвни, у нарядному бiлому платтячку з синiми цяточками. Вона не
йшла, а виступала навшпиньочках, як  той  дресирований  собачка  у  цирку,
дрiбненько перебираючи ногами.  Мабуть,  думала,  що  вона  дуже  гарна  й
тендiтна.
   Раптом  я  згадав  Павлушу,  як  вiн  сидiв  сьогоднi  на  землi   коло
велосипеда, похмурий, темний, як осiння нiч. I лють на Гребенючку  охопила
мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через не? ми ворогами стали!
   Посеред вулицi розпросторилась здоровеннецька баюра.  Гребенючка  якраз
минала ??, тулячись до  тину,  обережненько,  щоб  не  забруднити  плаття,
ступаючи по краю баюри.
   Назад вона не оберталася, мене не бачила.
   Ех, розiгнавсь я та прямiсiнько через ту  баюру  -  ш-шуррр!  Бри-иззь!
Цiлi гейзери бруднючоi  води  й  грязюки  линули  на  Гребенючку,  i  бiле
чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну  ганчiрку,  та  й  уся
вона стала схожа на опудало городн?.
   - Ой! - тiльки встигла зойкнути вона, вiдсахнувшись.
   А я пришпорив свого Вороного i, не озираючись, помчав далi. У душi мо?й
булькала й клекотiла радiсть помсти.
   Ото щоб знала, щоб не  розлучала  друзiв,  не  робила  з  них  ворогiв,
кропива жалюча!
   Я рiзко звернув праворуч,  на  нашу  вулицю.  Ще  здалеку  побачив,  що
Павлуша все ще сидить на землi коло  свого  велосипеда  i  крутить  ключем
якiсь гайки.
   I раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде  нашою  вулицею.  Щоб
потрапити до себе додому (а куди ж вона  пiде  в  такому  виглядi!),  вона
обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз  нашi  з  Павлушею  хати.  I
Павлуша ?? зараз побачить i...
   Я натиснув на педалi i проскочив до себе у двiр. Павлуша навiть  голови
не пiдняв.
   Прихилив я Вороного до  ворiт  i  прича?вся  за  тином.  Ану-ну!  Зараз
Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навiть  добре.  Може,  хоч  тепер
розчовпа? нарештi, яка вона поганюча.
   Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не  повернулася
вона назад до Галини Сидорiвни скаржитися на мене i вимагати покарання.  А
дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась,  як
льоха, а потiм на когось зверта?.
   Я дивився крiзь тин на Павлушу. Вулицi я не бачив i тому не помiтив, як
вона iшла. Та враз Павлуша так рвучко пiдхопився,  що  велосипед  упав  на
землю.
   - О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? - вигукнув вiн здивовано.
   У мене серце забилося швидше.
   Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавiшу? на мене чортiв, будь  здоров.
Тiльки держись! Ну i хай! Хай докаже! Хто  бачив?  Нiчого  не  знаю.  Сама
забрьохалась, а потiм...
   - Та сама винна, - весело заджерготiла Гребенючка. - Грузовик ?хав, а я
просто пiд колеса пiдлiзла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!
   - То бiжи додому швидше! От iще! - гукнув Павлуша з щирим спiвчуттям  i
досадою.
   А я тiльки рота роззявив...
   Тю! Чого це вона?.. Подума?ш, яка  благородна!..  I  стало  менi  якось
кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюцi з голови до п'ят.
   Гребе?iючка давно побiгла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я
все ще стояв, скоцюрбившись бiля тину, i не мiг зрушити з мiсця.
   Почав накрапати дощ.
   Павлуша потяг велосипед в хату.
   Пiшов у хату i я... Настрiй у мене був зiпсований вкрай.
   ...Дощ лив цiлiсiнький день. А надвечiр знявся вiтер. Вiн, як з  вiдра,
хлюпав у вiкна важкi пригорщi зливи - аж дзвенiли шибки. I шалено  завивав
у димарi. У таку погоду добре  лежати  десь  у  затишку  й  читати  цiкаву
пригодницьку книжку. Я потягнув у батька "Замах на бродягу" Жоржа Сiменона
(вiн менi не давав, бо вважав, що  не  дитяча)  i,  вкрившися  з  головою,
лишивши тiльки вузеньку щiлину, щоб падало свiтло, поринув  у  захоплюючий
свiт  комiсара  Мегре,  свiт  загадкових  убивств,  страшних  злочинiв   i
та?мниць.
   РОЗДIЛ XVIII

   Стихiйне лихо. Я приймаю рiшення
   Я прокинувся раптово вночi, хоч нiхто мене не будив,  i  одразу  вiдчув
тривогу. В хатi горiло свiтло i чулися приглушенi, стурбованi голоси.  Хоч
i не видно було, але вiдчувалась якась метушня, якийсь нервовий  рух.  Так
було, коли в тата зненацька серед ночi стався приступ  апендициту  i  його
вiдправляли в лiкарню на  операцiю.  Тодi  мене  теж  нiхто  не  будив,  я
прокинувся сам. От i зараз. Я миттю пiдхопивсь i стривожено спитав:
   - Що? Що таке?
   Серед хати стояли одягненi, в плащах, батько, мати  i  дiд.  У  дiда  в
руках було весло. Мати повернулася до мене.
   - Спи, синку,спи!
   - Що сталося? - знову спитав я.
   - Рiчка вiд дощiв  пiднялася,  з  берегiв  вийшла.  Греблю  бiля  млина
прорвало. Село внизу залива?, - мовив дiд.
   - А ти спи, спи, синку, - повторила мати. Я скочив з лiжка.  Еге,  спи!
Там людей залива?, а я - спи!
   - Я з вами! Я пiду!
   - Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься,  як  нiкого  не  буде.
Лягай, спи зараз же! Це тобi не iграшки! - пiдвищила голос мати.
   Але я вже одягався. Мене била нервова  лихоманка,  i  я  довго  не  мiг
утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол.  Спи!  Може,  я
все життя цi?? ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А  тут  -  спи!  Нi!
Пiду!
   - Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, - сказав дiд.
   - Справдi, хай! - пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.
   - Зiрвало! А може, й стовпа звалило, - сказав у темрявi тато.
   Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.
   - Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, - сказала менi мати.
   - Лiхтарика свого вiзьми, - пiдказав тато.
   - Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться... От краще б ти
не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, - мати зiтхнула.
   - Та що ви, ?й-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у  школу
пiшла, а ви...
   - Пiшли, пiшли, годi вже вам, - втрутився  дiд.  Ми  вийшли  з  хати  у
мокру, негожу,  вiтряну  темряву.  Гнаний  вiтром  дощ  перiщив  просто  в
обличчя.
   - Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, - ледве почув я голос
дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу,  може,  й  не
знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота,
i я тiльки хавкнув.
   То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з  лiхтарями
поспiшали люди.
   Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки  та  крики.
Чим ближче  ми  пiдходили  до  вулицi  Гагарiна,  що  вела  в  берег,  тим
виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже  можна  було  вчути  хурчання
мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики.  "Ои  лишенько!
Ой пробi! Ой рятуйте!" Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.
   Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр,
крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.
   Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока - фари.
   I перше, що я побачив у свiтлi фар,  -  це  тин  i  воду.  Вода  хвилею
накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь  i  хилився.  Потiм  бiля
тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi.  У  свiтлi
фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком - лупатим  i
бiльмуватим.
   Фари були тракторнi  -  у  провулку  натужно  хурчав  колiсний  трактор
"Беларусь". Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
   - Давай, давай, ну! - кричав хтось позад  трактора:  там  свiтилися  ще
фари машин.
   Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали  сокирами  -  нашвидку  збивали  з
колод плота.
   Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить  плота,
батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчо?  хати  -  виносити
добро.
   - Побудь поки що тут! - гукнула  вона  менi  на  ходу.  I  я  не  встиг
опам'ятатись, як лишився сам.
   З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води  люди,  тягнучи
на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не  ревла,  тiльки
стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi  за  собою,  наче  човна,
цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовля?:
   - Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой  пропало
все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!
   - Найгiрше внизу, в березi, - сказав хтось  у  темрявi.  -  Гребенюкiв,
Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку - так по  самiсiньку
стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й  трактор,  бач,  застряв  -
колоди для плотiв пiдвезти не можна.
   - Це щось у природi таке, ?й-богу, ко?ться. Самi стихiйнi лиха в усьому
свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японi?,  то
в Голландi?... Та й у нас... То у Закарпаттi, а то на Кубанi... Тепер  оце
в нас...
   Заскрипiли колеса, захропли конi - люди пiд'?здили возами.
   - Кладiть осюди! Давайте! Телевiзора отут поставте, на сiно!
   Я кинувся помагати вантажити на вози речi потерпiлих. З темряви почувся
голос Iвана Iвановича Шапки, голови колгоспу:
   - Везiть до школи!  Займайте  школу,  i  клуб,  i  правлiння!  Там  усе
одчинено!
   А трактор усе хурчав i хурчав, аж звискував, та не мiг зрушити з мiсця.
   Мiй тато командував там, вигукуючи:
   - Переключай на першу!  Лiворуч  верни,  лiворуч!  Давай  задню!  Тепер
вперед!
   То було кляте мiсце. Там завжди калюжа  i  болото  навiть  у  найсухiшу
погоду. I завжди застрявали машини. А тепер вiд дощу воно зовсiм  розкисло
i просто засмоктувало, як драговина.
   Зненацька здалеку, з берега, долинув вiдчайдушний  пронизливий  жiночий
крик:
   - Рятуйте! Рятуйте! Ой!
   Люди безпорадно заметушилися. Хтось iз дядькiв кинувся просто  в  воду.
Йому загукали:
   - Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кiнчимо.
   Але вiн уже зник у темрявi.
   Тодi сердито закричали до тракториста:
   - Що ти засiв, панiма?ш! Там люди гинуть, а ти!..  Трактором  не  можеш
про?хати, герой!
   Кричали, щоб зiгнати сво? безсилля. Тракторист хрипло вiдлайнувся:
   - Що - трактором! Що - трактором! Тут  танком  не  про?деш,  не  те  що
трактором! Розумники!
   "Танком..." I раптом в уявi мо?й виник вiйськовий табiр, артилерiйський
двiр, дивовижнi незграбнi машини iз  скошеними,  як  у  човнiв,  носами...
"Бронетранспортери-амфiбi?, да...  Для  подолання  водних  рубежiв...  для
десантiв, да. "
   Я вмить згадав, що читав  десь,  як  во?ни  допомагали  людям  пiд  час
стихiйних лих...
   I раптова думка пронизала мене.
   - Iване Iвановичу! Iване Iвановичу! - загукав я в темряву.  Але  голова
не вiдгукувався. Тодi я кинувся до тата:
   - Тату! Тату!
   Вiн, забрьоханий з нiг до голови,  пхав  трактора.  З  пiд  колеса,  що
буксувало, просто на нього летiла грязюка.
   - Одiйди! Одiйди, ну! - крекчучи  вiд  натуги,  роздратовано  прохрипiв
вiн.
   Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти нi хвилини.  Самому  треба
рвонути туди.
   I, не роздумуючи бiльше, я кинувся додому. Захекавшись,  вбiг  у  сiни,
схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб свiтила фара, i  скочив  у
сiдло.
   ?хати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюцi,  буксували  на  глинi.
Доводилося раз у раз злазити i пхати велосипеда поруч себе. Добре,  що  то
не трактор. Коли вибрався з села на биту  польову  дорогу,  колесам  стало
трохи легше. Колесам, та не менi. Бо тут шугав дужий вiтер,  який  збивав,
просто клав на землю. Двiчi я не мiг втриматись i валився набiк, на  ногу,
i якийсь час стрибав на нiй, не можучи вирiвнятись. А раз  просто  впав  у
болото. Але поспiшав iз останнiх сил. I з  тривогою  вглядався  уперед,  у
темне громаддя лiсу, що наближалося. Шукав очима вишку, де  прапор,  i  не
мiг знайти. I думав з острахом: "А що, як навчання ще не закiнчилися  i  в
таборi нема людей? Що робити? А навiть як ?, чи  послухають,  чи  повiрять
вони менi, пацану?"
   Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось  з  дорослих  намовити.
Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!
   I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було  б  безглуздям.
Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
   Аж ось i посадка. Я в'?хав на "глеканку". Вiтер одразу вiдпустив  мене.
Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом  чешучи  настовбурченi  чуби  струнких
сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не  наскочити
на пеньки Бо як наскочиш та зробиш "восьмьорку" - тодi все. I, вшнипившись
у "глеканку", так я и не вгледiв, чи ? прапор на вишцi, чи нема.
   Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi:  я  ви?хав
на "генеральську" дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про  тi
iнструкцi?, що лежать там у розколинi над амбразурою.  Та  цю  думку  враз
витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: "Рятуйте!", що й  зараз
дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.
   Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде,  завива?  скаженим  вовком  у
кронах вiтер, коли  стогнуть  людським  голосом  дерева,  коли  десь  щось
гухка?, свистить, трiщить, лама?ться, пада?, перекида?ться, реве, люту?  i
шаленi? - той зна?, що то таке. То страшне.
   Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла
навiть думка: "Чому менi не страшно?" Та я одразу забув про це  думати.  Я
був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав  тiльки  про  те,
щоб ?хати швидше, швидше, швидше... Я  думав  тiльки  про  сво?  ноги,  що
крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i  про  дорогу,  про
отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки - щоб не  наскочити,  не  натрапити,
обминути.
   РОЗДIЛ XIX
   Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
   Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до  то?  арки  i  шлагбаума,
освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже при?хав.
   Вартовий помiтив мене I гукнув:
   - Стiй! Хто такий?!
   Я пiд'?хав упритул до шлагбаума.
   - Менi начальника... Головного... Будь ласка... Дуже треба.  Негайно...
- я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшу?, а  що,  як
не захоче покликати офiцера.
   - Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Тро? дiб... Може, вранцi?
   - У нас село залива?, - видихнув я.
   - Стривай. Зараз. - Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку.
- Товаришу капiтан! Доповiда? вартовий на прохiднiй ?фрейтор  ?фимов.  Тут
хлопець при?хав. Каже, у них село залива?...  ?сть!  -  Вiн  обернувся  до
мене. - Давай он до тi?? палатки!
   Я пiрнув пiд шлагбаумом i по?хав до палатки. Назустрiч менi вже виходив
високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.
   - Що таке?
   Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя - i  про  хати,
що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни  позносило  i  дроти
електричнi позривало, стовпи  повалило,  i  про  те  навiть,  як  трактори
буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв...
   - Ясно, - сказав капiтан. - Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i
жаль - годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися.  Та  нiчого
не вдi?ш - тут така справа, що...
   Ми пройшли кiлька палаток i бiля однi?? зупинились. Капiтан пригнувся i
пiрнув у не?. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим  свiтлом,  i  на
брезентi заколивалась довга химерна тiнь.
   - Товаришу полковник, - почувся голос капiтана. - Вибачте,  що  турбую,
але справа серйозна. У сусiдньому селi  повiнь.  Затопило  хати,  потрiбна
допомога.
   Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся  i  мовив  густим,  неквапливим
басом:
   - Значить, так... Пiднiмiть поки що офiцерiв - начштабу,  начартилерi?,
транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв.. Iнших  не  треба.
Хай вiдпочивають.
   Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби  це  той  самий  голос,  що
говорив зi мною по телефону.
   - Хто сповiстив про повiнь?
   - Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав...
   - Хай зайде
   З палатки вийшов високий капiтан:
   - Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
   Я зайшов у  палатку.  На  вузькому  залiзному  лiжку  сидiв,  натягуючи
чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в  майцi.
I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було
немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне,  а
тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими
силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження,
що та голова не од того тiла.
   - Драстуйте, - привiтавсь я.
   - Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.
   Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.
   Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, - з
полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.
   Ще  я  не  закiнчив  розказувати,  як  почали  заходити  офiцери.  Тихо
вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував ?м на довгi лави,  що
стояли круг столу. Вони сiдали.
   Зайшов старший лейтенант Пайчадзе.  Здивовано  звiв  на  мене  брови  -
пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв мо?х усе зрозумiв - нахмурився.
   Нарештi я замовк.
   Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв ?х поглядом:
   - Всi?
   - Так,  товаришу  полковник,  -  вiдповiв  високий  капiтан.  Полковник
пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
   - Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю  -  в  сусiдньому  селi
повiнь, рiчка вийшла з  берегiв,  прорвало  греблю,  затопило  хати,  гине
худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район
дi?... Затопило, очевидно, цю частину села, в  долинi,  бiля  рiчки...  Цю
вулицю, оцi хати... Пiдходи отут, тут i тут...
   Полковник i офiцери схилилися над картою.
   "Чого вони так зволiкають? - з досадою думав  я.  -  Замiсть  того  щоб
зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село - наради якiсь
проводять... А там люди вже, може, гинуть... "
   Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто  -
то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я
зрозумiв, що робити швидко - це не обов'язково хапатися i  поспiшати.  Але
це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що  вони,  на  мiй  погляд,
дуже повiльно повертаються.
   - Значить, так, -  казав  полковник.  -  В  операцi?  братимуть  участь
бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший  i  третiй,  три
малих арттягачi.  Дiяти  будемо  за  обстановкою.  Тривогу  по  табору  не
оголошувати.  Людей  пiднiмати  тихо,  без  галасу.   Iнших   не   будити.
Готовнiсть... - вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка
задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.
   - Полковник Соболь слуха? А... так... драстуйте... Драстуйте,  товаришу
Шевченко... Так... Уже зна?мо... Через п'ять хвилин виступа?мо...  Звiдки?
Звiдки  зна?мо?..  Та  тут  нам  сповiстили...  -  вiн  глянув  на   мене,
усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. - Як тебе  звати?  Секретар
райкому дзвонить.
   - Ява - розгубився я i додав: - Рень.
   - Один товариш. Ява  Рень.  Зна?те?..  Так...  так...  Добре,  передам.
Значить, через п'ять хвилин виступа?мо, товаришу Шевченко. Не  хвилюйтеся,
все зробимо, що в наших силах. До побачення. -  Полковник  поклав  трубку,
знову глянув на годинника. -  Готовнiсть...  через...  чотири  хвилини!  О
другiй чотирнадцять Виконуйте!
   Мить - i палатка вже була порожня.
   - А тобi секретар райкому  просив  передати  подяку.  За  iнiцiативу  i
оперативнiсть. Вiн, виявля?ться, зна? тебе.
   Я почервонiв i опустив очi:
   - То вiн матiр мою зна?, а не мене. Вона - депутат.
   Полковник накинув на  плечi  довгий,  майже  до  п'ят  зелений  плащ  з
каптуром, без рукавiв, i ми вийшли.
   З палаток вискакували, на ходу поправляючи гiмнастерки, солдати i бiгли
до артилерiйського парку. I не чути було нi крикiв, нi вигукiв  -  нiякого
галасу. Тiльки тупотiли i гупали по дорiжках чоботи.
   У парку заводили машини. Поки ми  пiдiйшли,  вони  вже  одна  по  однiй
вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери i тягачi, вперед вирвався
газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспiвський, на  якому  ?здив
голова i який усi звали "бобик." Але цей "бобик" був зовсiм новенький,  не
забрьоханий грязюкою, з бiлими кружалами на скатах. "Бобик"  пiдскочив  до
нас i рiзко загальмував. На задньому сидiннi сидiло тро? офiцерiв.  Вiльне
було тiльки мiсце попереду, поряд з шофером.
   Полковник на якусь мить задумався...
   - Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо...
   - Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним  стариь
друз'я, - почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
   - А, добре! Добре.
   I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з  ним
уперед, гукнувши менi на ходу.
   - Давай за мною!
   Я кинувся за ним.
   Пайчадзе пiдбiг  до  бронетранспортера-амфiбi?,  передав  комусь  наюру
велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я  тiльки  пiдбiг  i
безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди  я  натикався  на
мокру слизьку броню Мене охопив розпач - мотор гуркотiв, машина здригалася
- от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як  жаба  у  склянiй  банцi.  У
вiдча? я вже хотiв крикнути, як почув згори:
   - Давай руку, да! - голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
   Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина
рушила.  I  настрiй  мiй  з  розпачливо-безнадiйного  вмить  пiдскочив  до
радiсно-збудженого. Вперше у життi я ?хав на такiй машинi! На  вiйськовому
бронетранспортерi-амфiбi?, що призначений для висадки десантiв  i  долання
водних рубежiв! Чи ?здив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та  нiколи
в свiтi! Та вони луснуть  од  заздрощiв,  як  узнають!  Ех,  машинка!  Оце
машинка! Може ж, вона ще й секретна... Напевне секретна! Аякже! Хiба ?  ще
де-небудь у свiтi такi машини!
   Мене розпирало од гордостi i  радiсно  лоскотало  у  грудях.  Тiльки  б
побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять...
   I раптом я згадав, куди i чого я ?ду... "Ех ти! - з презирством  сказав
я собi. - Там таке робиться! Таке нещастя! Людей залива?, а ти. "Тiльки  б
хтось побачив!.."
   Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя,
дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi  циферблати  i  тремтливi
стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу,  яку  освiтлювали  потужнi
фари, на "бобик", що, легко пiдстрибуючи на  вибоях,  бiг  перед  нами,  i
здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце мо?  солодко
завмирало.
   "Ех ти! - знову з презирством сказав я собi. - Там  таке...  таке...  а
ти... Его?ст!"
   Ми вже проминули дот i  ви?хали  на  "глекапку".  Машини  йшли  швидко,
повним ходом. Я навiть не встиг долаяти  себе  як  слiд  -  уже  позаду  й
"глеканка", уже польова дорога i ген уже й село... I знову  менi  здалося,
наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене  ворогом  рiдне  село.  I
таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я  аж  пiдстрибувати
почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на
вулицю Гагарiна.
   У свiтлi фар я ще здаля побачив  людей,  якi  поралися  бiля  плоту,  i
трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили сво?
мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я  мимохiть  здивувався  -
невже так мало часу минуло. А менi здалося - цiла вiчнiсть.
   "Бобик" полковника пiд'?хав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
   Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш  старший  лейтенант  Пайчадзе
теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова
Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола
Павлович, i  зооiехнiк  Iван  Свиридович  -  коротше,  все  наше  сiльське
начальство.  Вони  оточили  офiцерiв  i  всi  разом  збуджено  заговорили,
розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в  машинах  гуркотiли  невимкненi
мотори.
   А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне - аби  тiльки
мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. "Ну,  будь
ласка, ну, що вам - шкода, ну, забудьте про мене,  ну,  не  чiпайте,  будь
ласка, ну..." - причитував я сам собi.  I  боявся  пiдвести  очi,  щоб  не
зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водi?м,  чи  з  солдатами
(?х було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень,
я напружено дивився вперед, на  полковника,  оточеного  людьми.  I  чекав,
вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн  уже  щось  упевнено
говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, -  очевидно,
ставив завдання.
   I от люди розступилися - офiцери кинулись до машин.
   Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водi?вi.
   - В кiнець вулицi, да, до крайньо? хати!
   Я зиркнув на Пайчадзе i похолов - зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився
прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: "Злiзай" - i все.  Просити,
вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
   Але замiсть "Злiзай!" Пайчадзе сказав: "Давай!" - i не менi, а водi?вi.
I водiй крутонув кермо, i, обминаючи "бобик", машина рушила прямо до води.
   - Тiльки сиди й не рипайся! - почув я над собою голос Пайчадзе.
   Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього.  Але  вiн  на  мене  вже  не
дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i  вона
прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало  око  -  всюди  була
вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з  хлюпотом  билися  об  борти
машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
   Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i
враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не
було пiд ногами грунту.
   Паркани й тини обабiч  уже  сховалися  пiд  водою,  i  вжа  важко  було
повiрити, що ми пливемо вулицею.
   РОЗДIЛ XX
   Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподiвана поява Павлушi
   Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi,  вони  скидалися  на
незвичайну флотилiю бiлих кораблiв,що пливла не серед очерету чи  комишiв,
а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними
плодами (так  незвично  виглядали  крони  дерев  напiвзатоплених  садкiв).
Врожай на  фрукти  цього  року  видався  добрий,  i  в  садках  зараз  був
справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.
   Всюди на хатах, на повiтках,  на  хлiвах,  на  клунях  купчилися  люди.
Стрiхи,  покрiвлi  i  дахи  заставленi  були  рiзним  хатнiм  скарбом.   I
по-чудернацькому  виглядали  на  покрiвлi  швейна  машина,  велосипед  або
люстро. А вода несла  якiсь  уламки,  дошки,  рiзний  мотлох  -  ганчiр'я,
кошики, вiдра...
   Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.
   Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
   -  Не  хвилюйтеся,  зараз  вас  знiмуть!  Зараз  вас  знiмуть,  да!  Не
хвилюйтеся!
   Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньо? хати, туди,
де найбiльша вода, де найскрутнiше.
   Аж раптом, не до?жджаючи двох хат до крайньо?,  ми  почули  вiдчайдушне
жiноче:
   - Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хатi на печi. Ой, потоне! Рятуйте!
   То була хата Пашкiв, де жив  отой  самий  гугнявий  третьокласник  Петя
Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час "Ревiзора", на  якому  так
здорово провалилися я - Бобчинський i Павлуша - Добчинський.
   Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була  мати-героiня.  В  не?
було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта - дрiбнота.  I  ота
дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.
   Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка ?? та старших дiтей в ту  нiч
саме не було дома - по?хали до Ки?ва влаштовувати у технiкум  середульшого
сина. I бiднiй  матерi  довелося  самiй  рятувати  дiтей  вiд  повенi.  I,
закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з  переляку
забився на пiч. I вода вже вiкна залила.
   - Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!
   Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодно? митi.
   - Повертай тачку до тi?? хати, да! - наказав вiн водi?вi. I за  якихось
кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.
   - Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте  менi  тiльки  сина!
Ой, люди добрi! - голосила надриваючись Пащиха.
   Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.
   - Прожектор на вiкно! - скомандував вiн i шубовснув у воду.
   За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну  хати,
де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова
Пайчадзе. Пiрнула у  воду,  тодi  знову  з'явилася.  Видно  було,  що  вiн
висаджу? ногами вiкно. Та ось над водою на  мить  мелькнули  босi  ноги  -
лейтенант знову пiрнув.
   ? такий вираз "час зупинився". Я ранiше не розумiв. цього. Але  справдi
бувають хвилини, коли час нiби зупиня?ться, коли переста?ш дихати, i серце
не б'?ться, i не вiдчува?ш, скiльки  минуло  -  секунда  чи  година.  Нiби
виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.
   I так страшно. I порожньо. I нiчого  в  тобi  нема,  окрiм  моторошного
чекання.
   I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови -  Пайчадзе
i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I  мати
закричала, i вся ?? дiтлашня, i солдати  на  "тачцi".  I  руки  солдатськi
вмить пiдхопили Альошку з води i передали на  дах  -  матерi.  I  Пайчадзе
пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби  просто,
що нема про що й розказувати.
   Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не  встигла
навiть подякувати  старшому  лейтенантовi.  Ми  вже  вiдпливали.  Пайчадзе
тiльки гукнув:
   - Вас зараз знiмуть! I справдi - вже пiдпливала iнша  машина.  До  мене
враз дiйшов залiзний закон  армi?:  наказ  ?  наказ.  Найперший  обов'язок
солдата - виконання наказу. От Пайчадзе зробив  щойно  подвиг  -  врятував
дитину, ризикуючи сво?м життям (оно в нього навiть  кров  на  руках  i  на
обличчi - порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про
це - вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньо? хати.  I  вiн  нiби
вiдчував себе винним, що через  обставини  змушений  був  затриматися  для
подвигу, i намагався надолужити згаяний час.
   Я з захопленням, дивився на Пайчадзе,  який  по-хлоп'ячому  стрибав  на
однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i  тiльки  тепер  роздивився  його  як
слiд.  Вiн  був  зовсiм  молодий,  хоч  i  з  вусиками.  I  вуха  в  нього
вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував
менi Павлушу. I я подумав: "А де зараз Павлуша? Що вiн робить?"  I  раптом
здригнувся, - я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно!  Але  я
вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на
твого друга чи знайомого i подумати про нього,  як  обов'язково  незабаром
зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке... I я не  знаю,
чому це так, але це закон.
   I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але  майже  не
здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.
   У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати  назустрiч  нам  вiд
густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що  навстоячки
гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би  його  навiть  без
прожектора, у темрявi... На днi човна лежав добре  вiдомий  менi  червоний
надувний гумовий човник, якого  подарував  Павлушi  торiк  його  ки?вський
дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався,
викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно - Павлуша дiстався на сво?му
надувному до верб, де в'язалися човни  всього  села,  знайшов  там  човна,
якого чудом не знесло i не потопило  (бо,  мабуть,  довгий  i  мiцний  був
ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець!  Хвацький
усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав,  як  би
не ставився до мене, а я об'?ктивно...
   Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!
   А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбi? розчудеснiй, яку й атомна бомба не
потопить. Теж менi геройство!..
   Ми саме пiдпливали до крайньо? хати. Власне, до двох  крайнiх  хат,  що
стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була
стара, похила, пiд стрiхою. Друга - то був новий,  недобудований  цегляний
будинок, на якому не було  ще  й  даху,  тiльки  бiлiли  голi  свiжотесанi
крокви.
   На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши  руками  димар,  сидiла  баба
Мокрина. А двi ?? здоровеннецькi, немолодi вже,  але  незамiжнi  дочки,  з
якими вона жила, були на горищi  недобудовано?  кам'яницi  -  стояли  там,
тримаючись за крокви, обабiч плямисто? рудо? корови.
   Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни,
денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр  i,
розвернувшись, стали так,  що  носом  уперлися  в  стiну  хати,  а  задком
пришвартувалися до кам'яницi.
   - Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку,  люди  добрi!  -  загукала
баба Мокрина.
   Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi  ми  посунули  туди  -  i
Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора,
не бiльше, та корова - не кицька, стрибати  не  вмi?,  i  за  карк  ??  не
вiзьмеш, щоб зсадити вниз.
   - А як ви ?? туди випхали? - спитав Пайчадзе бабиних дочок.
   - Та по сходнi ж, по сходнi, - пробасила одна.
   - Десь ?? змило, - пробасила друга.
   Сходня - то такi дошки з прибитими  до  них  поперечними  планками,  по
яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв
нема.
   - Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, - промовив  один
iз солдатiв, i тiльки  тепер  я  з  подивом  пiзнав  знайомого  менi  Митю
Iванова. Тю! От же ж! Скiльки ?хав разом i не помiтив, що то  вiн.  Темно,
та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж  i  друг  його,
здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!
   - Да, доведеться на вiрьовках, да, - погодився Пайчадзе - Айда!
   Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся  був  i
собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
   - Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки...
   Кров кинулася менi в обличчя.  Хлопчаком  мене  вважа?,  оберiга?,  щоб
чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнi? човен  його
попiд стiною хати - пiдплив, дивиться: нiколи  ж  не  бачив  амфiбi?  отак
близько i в дi?.
   Замукала стривожено корова - солдати вже обв'язували ?? вiрьовками.
   - Обережненько! Обережненько! - зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
   - Та не гавкайте, мамо! - роздратовано гукнула котрась iз дочок.
   - Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! - пiдкинула друга. -  Спокою
од вас нема!
   - От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! - забiдкалась баба Мокрина. -
Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
   I раптом голос ?? набрав сили й металу:
   - Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти  погано
ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото  ма?те,
ма?те!
   "Щось баба явно передала кутi меду, - подумав я. - Якби  бог  навiть  i
iснував на свiтi, не став  би  вiн  заради  однi??  баби  та  ??  сiмейних
стосункiв  витрачати  стiльки  пороху  i  енергi?.  Дуже  вже  неекономно.
Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки  людей  ма?  страждати
через одну бабу".
   - Та цитьте, мамо!
   - Без вас весело, а тут ще ви дзявка?те! - знову закричали дочки.
   Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.
   I менi стало жаль ??. Свинуватi-таки в не? дiти. Щоб отак розмовляти  з
мамою, яка вона там не ?! Хiба так можна? Якби я сво?й матерi таке сказав,
я б собi язика вiдрiзав!
   Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в не? такi дiти...
   - I пожалiти, i захистити нiкому - простогнала баба  Мокрина  i  раптом
зойкнула: -Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою... О господи!
   I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.
   Нiхто на ?? зойк не звернув уваги.
   На кам'яницi було гамiрно - кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися
вигуки:  "Сюди!",  "Давай!",  "Тягни!",  "Держи!",   "Пускай!"   Обв'язану
вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища...
   - Пропало!.. Пропало!.. О господи! - розпачливо повторила баба Мокрина.
   РОЗДIЛ XXI
   Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь
   Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь  мить.
Тодi рвучко скинув ватника, чоботи.  Одним  рухом,  як  старший  лейтенант
Пайчадзе, вискочити на борт машини не  змiг  -  для  мене  було  зависоко.
Пiдскочивши, я повиснув перехильки,  животом  спираючись  на  борт,  потiм
перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у
воду. Кiлька рухiв - i вже бiля вiкна. Iкона  ма?  бути  отут-о  у  кутку,
зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так,  щоб  не
порiзатися.
   Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне,  я  не
бачив, лише  край  вiзерунчасто?  рiзьблено?  лутки  виднiвся  над  водою.
Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука  вiльно
пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув  головою
в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, зда?ться, не  бачить.  Ну  нiчого,  вiн
побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче.
Побачить!
   Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.
   Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось  ногою  i  вже  думав,  що
застряв. Щосили шарпонув ногу - вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в
хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так -  побачив!  Бо
перед нею горiла лампадка... Менi спершу навiть не здалося  це  дивним.  Я
зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за  не?  руку  i  намацав
якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув - i
враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися  на  якусь  перепону.  Я
став похапливо руками намацувати  прохiд.  У  вiкнi  щось  застряло.  Менi
забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув  i  знову  не  мiг  пробитися.
Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути  ногою  те,  що  заважало.  Я
гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи
то я зрушив його ногою, коли зачепився,  чи  вода  пiднесла  -  хтозна.  Я
сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних - вони були замкненi.
Мало того, я намацав,  що  вони  були  ще  й  пiдпертi  зсередини  якимись
колодами - мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив
назад у хату. Друге вiкно було загороджено  шафою,  чи  то  вода  ??  сюди
посунула, чи знову ж таки сама баба - невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата
в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна  й  незручна.  Тому-то  дочки  й
будували кам'яницю - для себе.
   Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки
i мiй марш-бросок на велосипедi  до  вiйськового  табору.  Я  вхопився  за
електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було
важко.
   I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв  на  електричнiй
дротинi майже пiд  самiсiнькою  стелею  у  затопленiй  хатi,  а  вода  все
прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як  хлюпоче  вона  попiд
стiнами, здавалося, з кожною  миттю  все  вище  й  вище  Оно  вже  хвильки
зачiпають,  пiдгойдують  лампадку.  I  тiльки  тепер   я   розчовпав,   як
незбагненне дивно вигляда? ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як
не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла?  То  було  якесь
диво!.. А може... А може, це справдi диво? Може... Тут я вперше придивився
до iкони i побачив... бога. Вiн зорив на мене з  кутка  великими  круглими
чорними очима - спокiйно i строго. Здавалося, вiн сто?ть у водi по груди i
вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн диха?.
   Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiйма?ться догори чуб.
   Спав на думку пiп Гога, його та?мничi слова: "Темна вода  во  облацех",
якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр.  Згадав
i бабу Мокрину, i ?? прокльони на свою адресу. Темна  вода...  Вода...  От
вона - вода...
   "Невже, виходить, ?-таки в свiтi бог i це вiн кара?  мене,  -  з  жахом
подумав я. - I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не  зна?,  що  я  пiрнув
сюди. Вони возяться там з тою  коровою,  i  нiхто  не  бачив.  Зараз  вода
пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все...
   Але я не  хочу  вмирати!  Не  хочу!  Я  хочу  жити!  Хочу  кататися  на
велосипедi, грати в футбола, ?сти морозиво  "крем-брюле".  Я  рвонувся  до
вiкна i пiрнув. I несамовито, в усi?? сили запрацював руками,  намагаючись
пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти,  поки  не  вiдчув,  що
одна тiльки ще мить - i я захлинусь.  Тодi  я  виринув.  Розплющивши  очi,
встиг iще побачити, як востанн? блим нув i  згас  вогник  лампадки.  Сво?м
пiрнанням  я  здiйняв  хвильки,  i  вони  перекинули  лампадку.   Суцiльна
непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня.  Сил
ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися.  Невимовний  жах
охопив мене. Невже  це  кiнець?!  Не  хочу!  Не  хочу!  Не  хо...о...о!  Я
закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать
крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це
все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i
почую...
   РОЗДIЛ XXII
   "Давай руку!" Я знову з ним. Що було за iконою
   - Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!
   То був голос... Павлушi.
   Я не одразу збагнув, що це насправдi. Менi спершу здалося, що  то  менi
мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку свiтла. То свiтилася вузенька
шпарина вiльного над водою повiтря у сiнешнiх дверях. Йой! Там же в  сiнях
у стелi хiд на горище!  Як  я  ранiше  не  розшолопав!  Iз  останнiх  сил,
ковтаючи воду i захлинаючись, я сiртонувся туди.
   Свiтло лiхтарика заслiпило мене,  i  я  нiчого  не  бачив.  Тiльки  чув
Павлушин голос:
   - Давай руку! Давай руку!
   Я важко звiв над водою руку i вiдчув, як ?? цупко схопила його рука.  I
лише тепер я змiг вiддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так,  як  може
дихати тiльки людина, яку щойно витягли з води. Я  ковтав  повiтря  одразу
цiлими кубометрами, жадiбно, ненаситно, ковтав i не мiг наковтатись.
   Павлуша мовчав. Вiн тiльки мiцно стискав мою руку.  А  я  стискав  його
руку. I мiцнiшого, палкiшого рукостискання не було в мо?му життi.
   Коли я трохи вiдсапався i  очi  мо?  звикли  до  свiтла,  я  роздивився
навколо. Драбини на горище не було - певно, знесла  вода  чи  баба  кудись
затягла. Отже, сам  би  я  тут  не  вилiз  нiколи  Павлуша  почав  потроху
пiдтягати мене вгору. Але я так знесилiв, що не мiг видряпатись i весь час
сповзав назад у воду.
   - Нiчого, нiчого, зараз... Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О!  Ох!
-  заспокоював  мене  Павлуша,  крекчучи  вiд  натуги.  Та  йому  довелося
добряче-таки помучитися, поки я одiрвався нарештi од води  i  перевалився,
як лантух, на горище.
   Якийсь час ми лежали поруч, вiдсапуючись. Тодi я поклав  йому  руку  на
плече i сказав, затинаючись:
   - Спасибi, с-старик!.. Я вже думав, що капець... От вталапався...
   - А я бачу, що ти пiрнув...  Потiм  бачу  -  тебе  нема...  Мало  чого,
думаю... i - на горище.. - Павлуша на  хвилину  примовк.  -  Зна?ш,  я  як
побачив, що ти пiрнув, здивувався страх Я саме про тебе подумав  -  де  ти
?... А ти тут.. Я тебе шукав, зна?ш... Думав, щоб разом по човна .. Але ти
десь...
   Я засмiявся. Мабуть, йому  дивно  стало,  що  я  засмiявся.  Бо  нiчого
смiшного вiн не сказав. Але я засмiявся. Од радостi. Вiн шукав  мене!  Вiн
шукав мене! Чу?те! Друзяка мiй дорогий! Як я мiг думати,  що  ми  назавжди
посварилися? Як? Та хiба можу я посваритися з  ним  назавжди!  Та  вiн  же
Павлуша! Павлуша!
   Нi, йому не стало дивно, що я засмiявся. Бо раптом  вiн  сам  засмiявся
Вiн усе зрозумiв. Ми лежали i смiялися.
   I хоч мокрi штани i сорочка, противно  облiпивши  мо?  тiло,  страшенно
холодили, менi було так тепло, так хороше, як, зда?ться, нiколи.
   Як добре жити на свiтi, коли тебе врятував од смертi твiй друг!
   Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував!  Прощаю  тобi
все: i твою зраду, i тво? малювання, i тво? слова образливi  для  мене,  i
те, що Гребенючку захищав, як я ?? грудкою по спiдницi вцiлив, i те, що ти
не дальтонiк... Прощаю! То все не твоя вина. То все тая... ну, не буду! Не
буду! Навiть у думках не буду! Хоч цiлуйся з нею, я в той бiк навiть i  не
гляну. Одвернуся. Бо головне менi, що ти отакий-о  хлопець!  I  нема?  для
мене в цiлому свiтi кращого друга. Я б поцiлував тебе навiть зараз, та  не
вмiю. Не цiлуються хлопцi  мiж  собою,  не  заведено.  То  тiльки  дорослi
друзi-чоловiки цiлуються.
   Чи розумi?ш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумi?ш. Я по смiху тво?му
вiдчуваю, по тому, як ти диха?ш навiть. Я ж тебе  так  знаю,  як  нiхто  в
свiтi, як мати рiдна не зна?.
   Нарештi ми пересмiялися, i Павлуша сказав:
   - А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи  наважився  б  отак  пiрнути  у
вiкно . Це ж загинути - дев'яносто шансiв iз ста. I чи варто було? Що вона
там за iконою могла ховати? Ну, грошi... Ну, облiгацi? трипроцентнi...  Та
хай вони горять синiм полум'ям, щоб через них головою  накладати.  Правда?
Дiдько з ними!
   Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув
себе за кишеню. ?! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок
у задню кишеню штанiв, ще й на гудзика застебнув - щоб не  вислизнуло.  Не
мiг же я його кинути, раз я по  нього  сюди  полiз.  А  в  руцi  вiн  менi
заважав.
   Ой-йой! Як там облiгацi? або грошi, то, може, з них  уже  каша  у  водi
розкисла.  Ану  треба  глянути!  Розстебнувши  гудзика  i  вiдстовбурчивши
кишеню, я обережно витяг пакуночок.
   - Та ти що - таки дiстав? - здивовано вигукнув Павлуша. То  ж  вiн  був
певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: "Дiдько з ним! Хай горить синiм
полум'ям!" А воно, бач... Менi було  страшенно  при?мне  його  здивування.
Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути  й
зазнати всiх отих прикрощiв. Кращо? похвали, нiж це Павлушине  здивування,
для мене не було.
   Але скромнiсть не дозволила показати, що  менi  при?мно.  I  я  сказав:
"Та!" - i махнув рукою, - мовляв, що ж тут такого?
   - Ану, присвiти лiхтариком, -  попросив  я  Павлушу  i  почав  обережно
розгортати пакуночок - газету, у яку  було  щось  загорнуто.  Мокра  стара
газета не стiльки  розгорталася,  скiльки  вiдпадала  м'якими,  невагомими
клаптями. Нарештi газета  чи  то  розгорнулась,  чи  то  розпалася,  i  ми
побачили скрученi руркою якiсь папери, пописанi олiвцем. Я схилився  нижче
i прочитав на згинi:
   "...знову в бiй. Бережи донечок наших i себе. Цiлую. Михайло.. "
   Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша  теж  уже  встиг  прочитати  i  хитнув
головою.
   То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи  з  фронту
чоловiка баби Мокрини, що  загинув,  визволяючи  Прагу,  в  останнiй  день
вiйни, в День Перемоги,  дев'ятого  травня  сорок  п'ятого  року.  Скiльки
минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю  незвичайну,  таку,
як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали,
що то був дуже веселий,  дотепний,  дуже  хороший  чоловiк.  I  завзятущий
садiвник.  То  вiн  насадив  цей  багатий  сад  перед  вiйною,  так  i  не
скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали...
   I те, що я  мало  не  втопився,  саме  рятуючи  фронтовi  листи  дядька
Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що  зараз  отам,  попiд
хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно - все це набуло для мене
якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до  армi?,
наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцi?  i  зараз  зробив  щось
таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця.  I  гордiсть  з  цього
радiсно залоскотала пiд серцем.
   I я вже нi крапельки  не  шкодував,  що  пiрнув  по  тi  листи.  Тiльки
подумав: "Бережи донечок наших..."_, а вони, бач: "Не гавкайте,  мамо".  I
стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка  сидiла  зараз
верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи ?? чоловiка загинули, i може,
згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них...
   I жаль менi стало, що вона так на?вно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн
такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх  чогось  саме  ??
покарав, бiльше всiх затопив,  аж  по  самiсiньку  стрiху,  а  невiрникiв,
ате?стiв,  дiда  Салимона,  наприклад,   навiть   не   зачепив...   Де   ж
справедливiсть?
   I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене
не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.
   Добре,  що  дядько  Михайло  олiвцем  листи   писав.   Якби   чорнилом,
розповзлося б, а так висохне - i все.
   - Ходiмо зразу ?й оддамо, - сказав я. Ми пiдвелися.
   - Я отут-о, через горищне вiкно влiз, - розповiдав Павлуша.  -  Але  по
мокрiй стрiсi вгору не подерешся.
   Павлуша  провiв  лiхтариком,  освiтлюючи  захаращенi  рiзним  мотлохом,
заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина  (он  вона
де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка,  через  яку,  певно,  й  вилiзла  баба
Мокрина.
   - Ти давай лiзь, а я посвiчу, - сказав Павлуша.
   - Нi, давай разом, - мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть
на мить.
   - Ну, давай, - не став вiн заперечувати. - Тiльки  лiзь  перший.  Ти  ж
вiддаватимеш.
   I ми полiзли.
   Я перший.
   Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.
   Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з то?  дiрки
у стрiсi, що баба  злякано  вiдсахнулась  i  швидко  швидко  захрестилася,
примовляючи: "Свят! Свят! Свят!". ?й, певно, здалося, що то якась  нечиста
сила.
   - То я, бабусю, не бiйтеся, - проказав я i простягнув ?й листи. -  Нате
ось!
   Вона не одразу роздивилася, що я ?й  даю,  i  не  одразу  взяла  Тiльки
мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.
   - О господи! О господи! - промовила розпачливо i знову заплакала. -  Ой
синку, ой як же це ти? О господи!..
   I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло
в горлi. I я не мiг нiчого сказати.
   Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:
   - Зараз, бабушка, зараз...
   Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi  Митя
Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.
   Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На  затопленi  хати  й  дерева  лягав
туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.
   Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у  мокрих  штанях,
як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях.  Я  вiдчув,  що
коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.
   А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його  швидше!  Але  як  же
Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, зда?ться,
все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i ?хатимуть. А Павлуша  ж  на
човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови,  пiдсвинка  й
курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких...
   Митя Iванов,  обережно  пiдтримуючи  бабу  Мокрину,  вже  допомагав  ?й
спускатися по драбинi у бронетранспортер.
   - А де пацан, га? Пацан де? - почувся раптом  знизу  стурбований  голос
старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
   - Та я тут! - цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я.  -  Ви  ?дьте,
?дьте! Я на човнi по?ду, з Павлушею.
   Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим  самим  одрiзав  собi
шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. "Але там, мабуть, зараз однак
ватника i не знайдеш за тими клумаками", - заспоко?в я себе. I щоб не було
вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз  -  спускатися  назад  на
горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув,  але
нiчого не бачив, крiм мо?х мокрих штанiв, не  встиг  зорi?нтуватись,  i  я
трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi  не  сказав,  а  просто
одразу став спускатися.
   РОЗДIЛ XXIII
   У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плута?ться
   Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
   - Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, - процокотiв я i взяв весло.
   - Ану стривай, - сказав Павлуша,  знiмаючи  штормiвку.  На  ньому  була
ловкенька брезентова штормiвка на "блискавцi", з каптуром.
   - Та ну... - почав я. Але вiн перебив мене:
   - Вдягай зараз же, бо... - i силою натяг на мене штормiвку.
   - Н-ну д-добре, я т-трохи.., а п-потiм оддам.
   Зашморгнувши "блискавку" до пiдборiддя, я взявся за весло.
   Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька  гребкiв
вiдчув, як пiшло потроху тепло  в  руки  i  в  ноги.  Я  грiб  навстоячки,
присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося,  що  човен  летить,  як
ракета. Але не  встиг  ще  я  i  з  саду  вигребти,  як  навантажена,  мов
циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько "обштопала" нас i, показавши корму,
з яко? визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi  за
кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в  армi?  на  озбро?ннi.
Ич, як пре!
   Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував
човна попiд садами вулицею.
   Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi
все бiльше розвиднювалось.
   Зненацька з  туману  виринув,  мало  не  наскочивши  на  нас,  ще  один
бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже  метровi  цифри:  353
(на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив,  був  номер
351).
   Триста п'ятдесят третiй теж  був  завантажений  доверху  рiзним  хатнiм
скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а  на  пiанiно  сидiла...  Гребенючка.
Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, зда?ться, хотiла щось гукнути,  але  не
встигла - бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу.  Вiн  дивився
вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась  досада.  Такими
очима дивляться вслiд по?зду, на який запiзнилися.
   I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до не?, хотiв рятувати,
спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести ?? на руках iз затоплено?
хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така  можливiсть.
Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через  мене.  Ото
якби не рятував мене, може б, i встиг. А так - запiзнився...
   I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
   - Слухай, - сказав я, - а давай завернемо туди. Там, напевне,  ще  щось
треба забрати. Точно.
   I, не чекаючи його згоди, я  повернув  човна  туди,  звiдки  тiльки  що
виплив триста п'ятдесят третiй - до хати  Гребенюкiв.  У  Гребенюкiв  була
нова велика хата - торiк  поставили.  Не  хата,  а  будинок  -  просторий,
гостроверхий,  пiд  черепицею,  з  широкими,  на  три  шибки  вiкнами,   з
вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi,
залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i  всередину
можна було просто за?хати човном. Я так i зробив.
   - Пригинайсь, - сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна  просто
у вiкно.
   Це було так дивно  -  запливати  човном  у  хату.  Нiколи  менi  ще  не
доводилося запливати у хату човном.
   Павлуша, що сидiв попереду, хоч  i  пригинався,  але  зачепив  мимохiть
головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи  нас  у
хатi.
   Хата була  майже  порожня.  Тiльки  великий  буфет  з  голими  полицями
вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред  кiмнати  плавав  догори  нiжками
зламаний стiлець.
   Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм
Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно,  вони  змогли  дати  собi  раду.
Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я
подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було  розраховувати.  Нiхто  б
йому не дав виносити Гребенючку на руках з  хати.  Хiба  б,  може,  човном
скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу  по  врятуванню
робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з
горища у човен. А то могли й вiдправити його  додому  на  отому  надувному
човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже... Але я, звичайно,
нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою,  що
вiн винiс би ?? на руках i вона обняла й поцiлувала  б  його  при  всiх  i
сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у  хлоп'ячих  мрiях  говорить
дiвчина хлопцевi... Хай тiшиться...
   Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим  виразом,
що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч  яку-небудь,  хай
навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, - щоб вiн ?? врятував!
   Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна  у
другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi  трубки  з
шишками i кульками - спинки лiжок - i стояла велика, на пiвстiни,  порожня
шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.
   - Та ну, по?хали, нiчого нема, - млявим голосом промовив Павлуша.
   - Стривай, - сказав я i пiдвiв човна до шафи.
   Скраю на шафi лежали порожнi коробки  з-пiд  взуття.  Рятувати  ?х  мiг
тiльки дурень. Але  попiд  стiною  я  помiтив  якусь  темно-синю  плескату
квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках
у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.
   Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на  шафу.
I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками,  пiдскочив  i
сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась  дорогоцiннiсть!..
Але сподiвання мо? не справдилися. Коробочка була порожня.  Колись  у  нiй
лежали, певно, срiбнi ложечки (про  це  свiдчили  спецiальнi  перегородки,
обтя?нутi чорним бархатом), але то  було  дуже  давно,  бо  i  бархат  той
порудiв та одкле?вся, i кришка коробочки була одiрвана й  ледь  трималася.
Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.
   Тьху! Хай ти сказишся!
   Я стрибнув назад у човен.
   I тут...
   Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд  гострого  болю.
Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у  воду.  Зразу
виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:
   - Тю! Як же це ти?
   - Та ногу пiдвернув, - з досадою сказав я i винувато глянув на нього. -
Бач, i штормiвку твою замочив.
   - Та дiдько з нею. Як нога?
   Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те,
що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
   - Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi...
   Але Павлуша по мо?му обличчю бачив, що з ногою негаразд.
   - По?хали, - рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми  вибралися  з
хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти  навстоячки.  У  нас  майже  всi  на
плоскодонках так гребуть. I весло для  цього  робиться  спецiально  довге.
Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть  коротким  веслом
на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти  не  змiг.  Бiль  у
нозi не припинявся. Вiн оддавав  навiть  у  серце.  "Невже  зламав?"  -  з
тривогою подумав я.
   Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i  стало  видно  жвавий  рух  на
затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i  садкiв  снували  бронетранспортери,
десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те,  що
було на ?хньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим
ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть  усе  село
зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки.  Всi  щось
робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
   Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати.  А
там дiд Салимон. А он хлопцi - Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На
борту бронетранспортера ?дуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя
такi геройськi, що куди там...
   А я . Це було так безглуздо - саме зараз, коли таке робиться, коли геть
усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим - зламати  ногу'  Так  було
безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?
   Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як?  На  однiй  нозi
стрибати? Не дострибаю - далеко. А людям хiба до мене зараз!  Ще  зi  мною
возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж  вiн
на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули  разом
з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я  боюсь,  щоб  не  пропав.  Не
пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба  Мокрина  оддасть,  звичайно.
Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би  мене  на  ньому
додому. А так...
   Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч  нам  суне  триста
п'ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе маха? менi рукою.
   - Гей, забери сво? добро!
   Бронетранспортер був уже порожнiй.
   "Як швидко вони обернулися, молодцi!",  -  подумав  я.  Порiвнявшись  з
нами,  бронетранспортер  спинився.  Пайчадзе,  перехилившись  через  борт,
спустив у човна велосипед.
   - Держи свою тачку, да, - вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.
   - Спасибi, - сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не
до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i  так
заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати  знали  про
мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у
всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три  днi  не  голених,
брудна щетина.  Вони  ж  ото  тiльки-тiльки  були  лягли  вiдпочити  пiсля
триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися  вони  бадьоро,
цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за  свою
ногу, за сво? безсилля. I я хотiв, щоб вони швидше од'?хали, щоб нiчого не
помiтили.
   Пайчадзе кинув менi ватник, чоботи i сказав:
   -_ Вдягни, бо ти оно синiй, як пуп...  По?халi!  Разворачивай  тачку  i
давай он до тi?? хати!
   Останнi слова були сказанi  вже  водi?вi.  Все  в  того  Пайчадзе  було
"тачка": i велосипед, i бронетранспортер. Але чимось менi  це  подобалося,
щось у цьому було  симпатичне.  Може,  тому,  що  сам  вiн  був  страшенно
симпатичний, з  отих  хлопцiв,  якi  в  iграх  завжди  бувають  Щорсами  i
Чапаевими.  I  командував  вiн  солдатами  по   хлоп'ячому   просто,   без
начальницького  тону.  I  я  подумав,  що  як  менi  коли-небудь  у  життi
доведеться командувати, я буду командувати саме отак.
   Триста п'ятдесят перший од'?хав.
   Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
   Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.
   - Сiдай на багажник, - сказав вiн, ставлячи велосипед бiля човна.
   Тримаючи за кермо, вiн довiв велосипеда до сухого,  а  вже  там  сiв  у
сiдло.
   Павлуша довiз мене додому швидко i без всяких пригод. Нiхто  на  нас  i
уваги не звернув. У нас часто так ?здягь, особливо хлопцi  -  один  педалi
крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
   Дома в нас не було нiкого. Навiть Яришка, певно, прокинулась i  побiгла
кудись.
   Павлуша допомiг менi зашкандибати в хату, потiм допомiг перевдягтись  у
сухе. Сам я й штанiв, мабуть, не скинув би. Нога вже була,  як  колода,  i
Павлушi довелося тягнути лiву холошу хвилин з  п'ять  -  обережненько,  по
сантиметру, бо так болiло, що я не мiг не стогнати.
   Поклавши мене в лiжко, Павлуша сказав:
   - Лежи, я по медичку мотону.
   Лiкарнi в нашому селi не було. Лiкарня була у  Дiдiвщинi.  А  в  нас  -
тiльки фельдшериця Люба Антонiвна, яку всi  звали  "медичка".  Проте  наша
медичка важила бiльше, нiж уся дiдiвщинська лiкарня. Така вона була тямуща
у справi зцiлення хворих. I за складних  випадкiв  лiкарi  кликали  ??  на
консилiум.
   Була  вона  невисока  на  зрiст,  але  огрядненька,   як   то   кажуть,
натоптувана, i дуже моторна, незважаючи на  сво?  п'ятдесят  з  гаком.  До
хворого вона не  йшла,  а  просто-таки  бiгла,  i  той,  хто  приходив  ??
викликать, завжди вiдставав.
   Але хiба ?? зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стiльки людей
затопило, певно ж, не одному лiкарська помiч потрiбна! Чи до мо?? ноги  ?й
заразi
   - Не треба. Не ходи, - сказав я.
   - Та ну тебе, - махнув вiн рукою i побiг.
   Я лежав, i мене тiпало.
   Все тiло мо?, всю шкiру з голови до п'ят трусила дрiбна трясця.  Поверх
ковдри я вкрився ще дiдовим кожухом, але тiльки вагу вiдчував, а зiгрiтися
не мiг. Головне, що я не мiг рухатися, бо кожен рух  струмом  бив  менi  в
ногу, вавдаючи гострого болю. I ця безсила,  безпомiчна  нерухомiсть  була
гiрша за все.
   Цiле село, вiд сопливих дiтлахiв до  найстарезнiших  дiдiв,  було  там,
дiяло, щось робило. А я один лежав i лiчив  мух  на  стелi.  I  було  менi
кепсько, як нiколи.
   А що буде, як прийдуть мати, батько i дiд! Навiть думати  не  хотiлося.
Перше, що скаже мати: "Я ж казала! Я ж казала!" I нiчого ?й не  заперечиш,
справдi, вона казала...
   А дiд подивиться насмiшкувато i кине: "Догрався! Доскакався!"
   А батько нiчого не скаже, тiльки гляне зневажливо: - "Ех,  мовляв,  ти,
дрiбнота пузата!.." А Яришка захихика?, пальчиком показуючи i приспiвуючи:
"Так тобi й тгеба! Так тобi й тгеба!"
   Ех, чому я не солдат?!
   Сталося б  таке,  наприклад,  з  старшим  лейтенантом  Пайчадзе,  чи  з
солдатом Iвановим, чи з Пiдгаиком. Ну що ж, бойовi друзi вiднесли  б  його
на руках у медсанбат ибо в  госпiталь,  i  лежав  би  вiн  собi  у  мужнiй
самотностi, нiяких родичiв, нiхто  не  докоря?,  не  наставля?,  не  чита?
мораль. Тiльки забiжить iнколи на хвилинку хтось iз товаришiв, розкаже, як
iде служба, бойова i полiтична пiдготовка, почасту? цигаркою,  а  може,  й
порцiю морозива пiдкине... Краса!
   А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А  що,  як  побачив  вiн  свою
Гребенючку i вилетiв я йому з голови? Бо вона  ж  нещасна,  потерпiла,  ??
треба пожалiти. I вiн ?? жалi?, i заспокою?, як тiльки може. I забув вiн i
думати про мене. I не прийде бiльше, i будемо ми з ним знов у сварцi.
   Вiд цi?? думки так менi стало тоскно, що свiт потьмарився. I така  мене
взяла злiсть на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все
ж лихе через не?! Ну, не прискiпуюсь я. Ну, через не?, точно ж! Ну,  через
кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через  кого
ноги збувся, ворухнутися не можу? Через не?. Хотiв же  врятувати  для  не?
собаку  якусь,  щоб  радiсть  ?й  була.   Коробочку,   бач,   ювелiрну   з
коштовностями нагледiв. Бодай би згорiла та коробочка, i та шафа клята,  i
та хата вся разом з Гребенючкою!..
   I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мо?  прокльони  на  мене
обернулися, i не  коробочка  та,  i  не  шафа,  i  не  хата  вся  разом  з
Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.
   Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу.  Щось  на  мене
навалю?ться, i давить, i пече несамовито, наче прас  важенний.  I  щось  у
головi крутиться, крутиться, крутиться... I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри
у  тому  наростаючому  руху,  якесь  шалене  збiльшення  кiлькостi,  якесь
неймовiрне  множество.  I  вiдчуваю,  що  нема  вже  менi  виходу  з  того
множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець...
   Але нi, мука та не припиня?ться.  I  все  крутиться  на  тiй  граничнiй
кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не  можу
збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чи?сь незнайомi голоси...
   А потiм усе в мо?й головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав...
   РОЗДIЛ XXIV
   Хвороба. Сни i дiйснiсть. Чого вони всi такi хорошi?
   Я прохворiв понад два тижнi.
   Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли  вiн  привiв  медичку  (вiн
дуже довго не мiг ?? знайти, бо потерпiлих розмiстили по  всьому  селу,  i
вона моталася з кутка в куток),  то  я  лежав,  розкинувшись  на  постелi,
червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка  одразу  сунула  менi
термометра пiд руку - було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь
час повторював:
   - Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!...
   А хто "вона" - невiдомо.
   Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.
   Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно,  свiтло  i
тихо, як бува? тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спада? температура.
   Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й
куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн  одразу  ж
розплющив очi. Побачив,  що  я  дивлюсь  на  нього,  усмiхнувся  i  поклав
шкарубку жилаву руку менi на лоба:
   - Ну що, синку, видряпу?шся? Полегшало трохи, милий, га?
   Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi
таких слiв. I рука ця чи не вперше за  все  життя  торкнулася  мого  чола.
Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i  зовсiм  не  так  нiжно.
Батьковi й матерi завжди було нiколи,  i  виховував  мене  дiд.  Виховував
по-сво?му, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я,  звiсно,
виступав  проти  такого  виховання  i  доводив,   що   то   дореволюцiйний
жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав  менi
потиличника i казав  "Нiчого-нiчого,  зате  перевiрений.  Скiльки  великих
людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!"
   А тут, бач, "синку", "милий"...
   Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.
   - Синочку, любий! - кинулася до мене. - Краще вже, правда?
   Вона  притулилася  губами  до  мо??  скронi  (мама  завжди  так  мiряла
температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).
   - Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! - Вона сунула менi пiд  пахву
термометр.
   Iз спальнi зашльопав босими ногами батько,  заспаний,  скуйовджений,  у
самих трусах - тiльки прокинувся.
   На обличчi його була розгублена усмiшка.
   - Ну як? Як?.. Го-го, бачу - видужу?ш, козаче! Бачу!
   - Та цить! Розкричався! - гримнула на нього мати. - Вiд такого крику  в
нього знов температура пiдскочить.
   Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка  i,
схилившись до мене, пошепки сказав:
   - Вибачай, то я од радостi.
   Я усмiхнувся - вперше в життi  не  я  в  тата,  а  вiн  у  мене  просив
вибачення.
   - Ну, як там затопленi? - спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий
кволий, ледь чутний вiн був - наче з погреба.
   - Та нiчого, все  гаразд.  Вода  вже  спада?.  Люди  починають  у  хати
повертатися. Все гаразд.
   - Жертв нема?
   - Та слава богу,  обiйшлося.  Люди  всi  цiлi.  Так  дехто  подряпався,
попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки  худоба  постраждала.
Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi...  А  корови
всi порятованi i добро...
   - I все завдяки солдатам, хай ?м сонце свiтить! - встряла мати. -  Якби
не вони, хтозна, що б i було.
   - Да, технiка тепер в армi? могуча, - мовив поважно дiд.
   - I кажуть, то ж ти ?х привiв, - мати нiжно поклала менi руку на чоло.
   - Не знав я, що такого сина геройського маю, - наче  з  трибуни  сказав
тато.
   - Та!.. - Я одвернувся до стiни i вiдчув,  як  сипонуло  менi  жаром  в
обличчя, аж сльози виступили.
   Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже  були  лагiднi,
аж надто.
   Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. "Це вони тому,  що
я хворий". Дiд кахикнув i сказав:
   - А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля  тебе.  I  не  ?сть
нiчого, аж схуд.. От побачиш, зараз прибiжить.
   Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти  мене  з  того
стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.
   Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.
   - Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А  як
нiжка, болить?
   А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею - болю майже не було,  тiльки
вiдчув, що вона туго забинтована.
   - Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки... Медичка сказала,
через два тижнi у футбола гулятимеш.
   Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана,  не  зачесана  ще
голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте,  непевне  якесь,  а  потiм  враз
розпливлося в усмiшцi:
   - Драстуйте... Можна?
   - Та заходь, заходь, чого там, - усмiхнулась мати. - На поправку пiшло.
   - Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, - Павлуша  пiдiйшов  до
лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.
   - Здоров, старик! Ну як?
   - Нiчого... - усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.
   I замовкли обидва. При батьках розмова не кле?лась.
   - Ой, у мене ж там молоко! - сплеснула мати руками й побiгла  у  кухню.
Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:
   - Ну, балакайте собi, старики,  а  я,  молодий,  до  працi  пiду,  -  i
почовгав у двiр.
   - Сiдай, чого сто?ш, - сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.
   Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I  я
мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у
знайомий i рiдний менi свiт - наче з далеко? важко?  мандрiвки  додому.  I
рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому ? Павлуша. Оцей-от  кирпатий,
з облупленим носом  Павлуша,  в  якого  так  смiшно  стирчить  на  макiвцi
волосся.
   Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше мо?м другом? Це було
б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
   - Ну, як там, розкажи, - сказав нарештi я.
   - Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе.  Кого
не зустрiнеш: "Як температура? Як нога? Який пульс?" Хоч бюлетень про тво?
здоров'я вивiшуй. Як прем'?р-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
   - От iменно - бiльше нiкуди!
   - Ну точно, я тобi кажу! Все село вже зна?, як ти солдатiв  привiв,  як
ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу  молиться.  Та  що
баба Мокрина - отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
   - Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там...
   - Ну, слово честi!  Хлопцi  заздрять  тобi  несамовито.  Карафолька  аж
зелений ходить. Вiн теж так старався  у  геро?  вийти,  так  старався.  Аж
черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив,  десь
об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму... А Коля  Кагарлицький  свою  курточку
нейлонову заграничну, зна?ш, разпанахав зверху донизу. I  навiть  оком  не
зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi  речi.
А Антончик ледь не потонув. Вiн же, зна?ш, плава? поганенько,  а  полiз  у
кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, зна?ш...
   Павлуша глянув на мене й загнувся.
   - Ну що ж... молодцi хлопцi, - зiтхнув я.
   - Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав...- Але . але всi вони
пiгме? проти тебе. Точно! Дума?ш, хтось iз них отак пiрнув би у  затоплену
хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що...
   - Ага! - криво усмiхнувся я. - Ну добре... А як там взагалi?
   -  Взагалi  нiчого...  Порядок!   Життя   нормалiзу?ться,   як   пишуть
кореспонденти.  Вiдновлюються   комунiкацi?,   вiдбудовуються   пошкодженi
об'?кти. Пiдпри?мства  i  установи  працюють  нормально  -  i  сiльмаг,  i
перукарня, i лазня... Незважаючи  на  стихiйне  лихо,  колгоспники  артiлi
вчасно приступили до роботи - вийшли на поля i ферми. Коротше, в  боротьбi
з стихi?ю радянськi люди перемогли... ?дине, що  нема  ще  електрики.  Але
солдати докладають всiх  зусиль,  щоб  у  хатах  знову  засяяли  лампочки.
Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi - так це солдати. Як вони працюють
- ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю... Якби  не  вони  з  сво?ми
машинами... Ти навiть не зна?ш, який ти молодець, що  ?х  привiв.  Просто,
просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
   - Та йди ти! I без мене ?х би однак  викликали.  Секретар  райкому  при
менi дзвонив уже полковниковi. Так що...
   - Ну й що! Однак ти ?х привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати!  От
любиш ти скромничати!..
   Я усмiхнувся.
   "Ех, Павлушо мiй дорогий! - подумав я. - Що це  ти  го-воришi  Я  люблю
скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це
всi знають. Швидше навпаки".
   Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн  сидiв
на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно,  i  я  боявся,  щоб  вiн  не
пiшов.
   А вiн нiби прочитав мо? думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:
   - Ну я пiду, мабуть... Тобi спокiй потрiбен...
   - Та посидь, чого там! - стрепенувсь я.
   - Та я б посидiв, звичайно... Але ми, зна?ш, домовились...
   - Ну йди, - сказав я тихо й приречено.
   - Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре ?ж  i
видужуй. А я... Бо там, зна?ш, ще все-таки... Ну, бувай!
   - Бувай! - через силу усмiхнувсь я. - Вiтай там хлопцiв!
   I вiдчув, як  щось  у  горлi  заважа?  менi  говорити  -  наче  галушка
застряла.
   - Я ще до обiду забiжу обов'язково!  -  бадьоро  вже  з  порога  гукнув
Павлуша i побiг.
   Вiн навiть не сказав, з  ким  i  про  що  вiн  домовився  i  що  ж  там
все-таки...
   Значить, ясно з ким! З нею! Побiг ?? порати Ех!..
   А чого обов'язково ??? Може, й не ?? зовсiм. Що, нiчого зараз робити  в
селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн  бiля  тебе  нянькою  сидiв!  Побiг  собi
хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно  лiки  i  не  мороч
голови. Цiкаво, а ти б сидiв  бiля  його  лiжка?  Згадай,  як  ото  Яришка
хворiла i мама просила коло не? посидiти. Як ти нудився! От i не  видумуй.
Не видумуй. Не виду...
   Зненацька лiжко мо?  хитнулося,  м'яко  зрушило  з  мiсця  i  попливло,
погойдуючись, до вiкна...
   Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: "Видно, i нас затопило. А
вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо  хворий...  Тому  й  Павлуша
побiг - рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з  книжками  -  на
двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!.."
   Лiжко мо? випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було  нi
хат, нi дерев - нiчого, крiм бiло?, пiнисто? води, з краю в  край.  Бiло?,
як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько  над  водою.
Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого  обрiю.  То  була
вода така бiла.
   Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони  з-пiд
молока, i зрозумiв - залило молочну  ферму  i  повивертало  бiдони,  i  це
навколо вода, змiшана з молоком.
   Але чому мо? залiзне лiжко не тоне?
   I одразу прийшла думка - у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення,  i
це тому, що в мене мати - депутат, усiм депутатам видають такi лiжка...
   Бiлi хвильки хлюпочуть коло само? подушки, але  не  заливають  ??.  Ну,
звичайно, це молоко. Причому свiжiсiньке, парне.
   Я вже гостро вiдчуваю його запах. I раптом чую голос матерi:
   -_ Випий,синку, випий молочка.
   I зараз голос батька:
   - Вiн заснув, не буди його, хай...
   Але я вже прокинувсь i розплющив очi.
   Я випив молока i знову заснув.
   Коли я прокинувся, був уже обiд. Я пообiдав  (з'?в  трошки  бульйону  i
куряче крильце), полежав i знову заснув... I спав так до ранку.
   РОЗДIЛ XXV
   Усе! Кiнець! Я дарую велосипед. "Загаза чогтова!" Я видужую
   Прокинувшись, я побачив, що бiля лiжка сидить на стiльцi Яришка i чита?
журнал "Барвiнок".
   У хатi було сонячно, аж очi слiпило, годинник на  стiнi  показував  без
чвертi десять, i я зрозумiв, що то ранок.
   Яришка зразу вiдклала журнал i скочила з стiльця:
   - О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снiдати.
   Вона в нас не вимовля? лiтеру "р"
   За мить Яришка вже ставила на стiльцi передi мною молоко, я?чню, сир  i
хлiб з маслом.
   Я збагнув, що в хатi  нiкого  нема?,  всi  на  роботi,  i  ?й  доручено
доглядати мене.
   - Будь ласка, любий бгатику, ?ж! - сказала вона солодким голосом.
   Я насторожився.
   А коли вона втрет? сказала  "любий  бгатику"  ("Любий  бгатику,  спегшу
пгоковтни таблетку"), це вже мене зовсiм збентежило.
   "Любий бгатику!" Вона нiколи мене так не називала. Вона  завжди  казала
на мене "загаза чогтова", "так тобi й тгеба", "щоб ти гозбив  свою  погану
могду..." I раптом - "любий бгатику!"
   Кепськi, виходить, мо? справи. Може, й зовсiм безнадiйнi. Може, я вже й
не встану. Тому-то всi такi нiжнi до мене: i батько, i мати,  i  дiд...  I
весь час заспокоюють - видужу?ш, мовляв. А я...
   Бач, сплю весь час. Значить, нема в органiзмi сил, енергi?  для  життя.
Отак засну й не прокинуся бiльше. От голову навiть пiдняти вiд подушки  не
можу. Пiдведусь, сяду на лiжку, i йде обертом голова, аж нудить...
   Я глянув на сир, на я?чню i згадав слова дiда Салимона, якi  вiн  любив
повторювати: "?жа - джерело життя. Доти живеться, поки ?сться  i  п'?ться.
Добре кушай i будеш, як бугай".
   - Яришко, дай iще шмат хлiба з маслом, - сказав я тихим глухим голосом.
   - Тю, ти ж iще цього не з'?в?!
   - Жалко? - з гiрким докором глянув я на не?. - Може, я... Може...
   - Та що ти, що ти! Будь ласка! - вона побiгла на  кухню,  вiдремiзувала
вiд буханки величезну партику,  намазала  в  палець  масла  i  поклала  на
стiлець. Писнула i побiгла за пiч смiятися.
   Я зiтхнув. Нiчого, нiчого! Дивись, щоб на кутнi не засмiялася, як  я...
як мене вже не буде...
   Я?чню з тим першим шматком хлiба я вмаламурив досить швидко i легко.
   А от тарiлка сиру, щедро политого сметаною, i партика хлiба,  принесена
на мо? прохання Яришкою, пiшли туго. Пiвтарiлки я ще сяк-так ви?в, а  далi
почав давитися. Набивши повен рот сиру I  хлiба,  я  жував-пережовував  ту
жуйку по кiлька хвилин i не мiг проковтнути. Ремигав, як той старий вiл.
   Уже й молоком запивав, i рiзко  смикав  назад  головою,  як  це  робить
завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно - не ковталося. "Ну, все! - з
жахом подумав я. - Уже й ?сти не  можу.  Не  прийма?  органiзм  iжi.  Все!
Капець менi! Кришка!"
   Я безсило вiдкинувся на подушку.
   Лежав i прислухавсь, як усерединi  в  мене  щось  булькало,  бурчало  й
переливалося. То гуляли в порожньому животi одинока я?чня, трошечки сиру й
молока. Гуляли, не в змозi порятувати слабiючого органiзму.
   Кольнуло  у  боцi!..  I  нога  затерпла,  мабуть,  кров  туди  вже   не
доходить... I рука лiва якась безсило млява. Це  ж  там  серце  близько...
Видно, серце вже вiдмовля?ться працювати...
   О! Диха-iи вже важко. Уривчасте якесь дихання. I пальцi  на  руках  уже
посинiли, зда?ться, одмирають.. Ех, жаль - нема Павлушi. Хотiлося б з  ним
попрощатися. Не встигну, мабуть...
   З-за печi визирнуло лукаве  Ярищине  око.  Вона  смiялася.  Вона  й  не
уявляла, як менi зле. Вона думала, що я придурююсь.
   Треба ?й якось довести, що це не жарти, що менi таки погано, що,  може,
це останнi мо? хвилини... Я не мiг помирати пiд ?? хихикання.
   - Яришко, - ледь чутно промовив я. - Iди сюди.
   Вона вийшла з-за печi.
   - Яришко, - зiтхнув я i замовк. Вона пiдiйшла ближче.  Личко  ??  стало
трохи серйознiшим.
   - Яришко, - вдруге зiтхнув я i знову замовк. Я мусив сказати зараз щось
незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що  говорять  тiльки  перед
смертю.
   - Яришко, - сказав я нарештi  тихо  й  врочисто.  -  Вiзьмеш  собi  мiй
велосипед... Я дарую тобi його... I заплющив очi.
   - Ой! - верескнула вона радiсно.  -  Ой!  Пгавда?!  Ой!  Сегйозно?!  Ой
бгатику мiй! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцiлую.
   I ?? губенята мазнули мене по щоцi бiля носа. Я одвернувся до стiни, бо
вiдчув, що от-от заплачу.
   Ми з Яришкою найчастiше сварилися саме через той  мiй  велосипед.  Вона
хотiла на ньому кататися, а я не хотiв, щоб вона каталася.  Я  вважав,  що
вона ще соплива, щоб кататися на дорослому  велосипедi.  Тiльки  в  перший
клас пiшла в цьому роцi. До педалей ще  навiть  не  дiставала.  Але  однак
примудрялася ?здити - просовувала праву  ногу  крiзь  раму  i,  звиваючись
черв'яком, навстоячки крутила педалi. Ця ??  спритнiсть  тiльки  дратувала
мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.
   I взагалi кому хочеться, щоб  на  його  велосипедi  хтось  катався!  Це
завжди непри?мно, завжди противно. Велосипед  -  це  щось  дуже  особисте,
близьке, заповiтне. Це ближче, по мо?му,  за  сорочку,  за  штани,  за  що
хочеш...
   I зараз, подарувавши велосипед Яришцi,  я  вiдчув,  що  мо?  рахунки  з
життям майже зведенi.
   Я чув, як вона,  забувши  вiд  щастя  про  мою  хворобу,  вже  витягала
Вороного iз сiней надвiр. I вiн  жалiбно  деренчав  i  дзвенiв.  Цi  звуки
шматували мо? умираюче серце.  Так  востанн?  тужливо  iрже  вiрний  кiнь,
навiки прощаючися з козаком....
   Я витягся, як мрець, склав на животi руки i приречено втупився у стелю.
   Я ждав приходу смертi.
   Годинник на стiнi невмолимо одцокував хвилини.
   Але несподiвано замiсть смертi прийшла медичка Люба Антонiвна.
   Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату i швидким кроком  наблизилась  до
мого лiжка.
   Поклала руку менi на лоба, потiм узяла за пульс.
   I все це, не кажучи нi слова, мовчки, зосереджено, строго.
   Я завмер в безнадiйному чеканнi.
   Скiнчивши  слухати  пульс,  вона  пiдняла  менi  сорочку,  схилилася  i
приклала маленьке холодне вухо до мо?х  грудей.  Вона  завжди  вислухувала
хворих просто так, вухом, без всякого лiкарського причандалля.
   I, тiльки вислухавши мене, вона сказала нарештi весело:
   - Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.
   I ляснула мене долонею по пузi.
   - Еге! Гаразд! - буркнув я. - Оно вже  й  ?сти  не  можу.  Органiзм  не
прийма?. I голова крутиться, пiдвестися несила.
   - Що? - вона здивовано глянула на тарiлки, що стояли на стiльцi. - А це
хто снiдав?
   - Та я ж бачите... -зiтхнув я.
   - Ну! Бачу! I я?чню, бачу, прийняв твiй органiзм, i сиру пiвтарiлки,  i
молока Що ж ти хочеш? Пiсля тако? температури це  навiть  забагато  зразу.
Забороняю тобi ?сти по стiльки! А голова крутиться  вiд  довгого  лежання.
Треба вставати потрошку, раз  температури  нема.  Дозволяю  тобi  сьогоднi
встати хвилин на десять-п'ятнадцять  i  походити  по  кiмнатi.  Тiльки  не
бiльше... "Органiзм не прийма?!" - вона усмiх-нулась. - Ех, ти! Герой!
   Я насупив брови i одвернувся.
   Я не дуже ?й вiрив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така
?? робота, ?й за це грошi платять.
   I все-таки пiсля того, як вона пiшла, я вiдчув,  що  менi  полегшало  -
перестало колоти в боцi,  i  нога  одiйшла,  i  руку  одпустило.  I  серце
забилося бадьорiше. Смерть поки що вiдступила.
   Менi  навiть  здалося,  що  я  почув,  як  вона,  загримiвши  кiстками,
побiгла-покотилася кудись геть по дорозi... Чи. може, то загримiв,  упавши
разом з Яришкою, мiй велосипед у дворi?..
   Мiй?
   Велосипед?
   Який же вiн мiй?
   Нема в мене вже велосипеда!
   Нема!
   Подарував.
   Дурень!
   Та я ж .. я ж... думав, що вмираю.
   "Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш i  не  будеш
дурнем", - шепнув менi глузливо внутрiшнiй голос.
   "Тьху на тебе! - лайнув я той голос. - Краще бути живим дурнем, нiж..."
   Ну й що! Ну й подарував!  Подума?ш!  Рiднiй  сестричцi  подарував.  Хай
ката?ться на здоров'я, люба, дорога, се... У дворi знову  щось  гупнуло  й
задеренчало. Чорт! Чого ж вона, корова, пада?! Так же всi спицi повибивати
можна!
   Ну i хай вибива?, ?? велосипед - може зовсiм його розбити.
   Чого тобi тепер хвилюватися? Не треба тобi тепер хвилюватися.
   Спи спокiйно, дорогий товаришу! Мда...
   Павлуша, значить, буде на велосипедi, Вася Деркач на  велосипедi,  Коля
Кагарлицький на велосипедi,  Стьопа  Карафолька,  гад,  на  велосипедi,  -
коротше, всi, всi геть-чисто на велосипедах, а я - пiшки. На  сво?х  двох.
Мда .
   Тодi вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедiя! Смiх!
   А який же був велосипед! "Укра?на". З багажником, i з фарою,  з  ручним
гальмом. А швидкiсть яка! Вiтер, а не велосипед. Був!
   У дворi знову задеренчало.
   Доламу?!
   Серце мо? розч