ршу  до
Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в  Карафольки
ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, мина?мо свинарник,
перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от  тiльки  б  вулика  не
перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi  смородини,  i  все.
Звiдси Горбушина каплиця - як на долонi. I  головне  -  ми  навiть  не  на
кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей
повно, пле  мiнник  з  дружиною  i  двое  дрiбних  дiточок.  Отже,  нiчого
страшного.   Не   зрiвняти,   як   ми   з   Павлушею   дiда   Салимонового
родича-запорожця ходили розкопувать або в Ки?вi у Лавру. Я повеселiшав.
   - Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб  до  ночi
не зморило.
   Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому.  Вiн
тримався рукою за лоба, i  обличчя  в  нього  було  таке,  наче  тiльки-но
проковтнув кислицю.
   - Ой хлопцi, - скрикнув вiн, - там  таке  робиться,  таке  робиться!  В
Бардадима хтось його "Ки?в" потяг. Вiн певен, що пацани.  Прибiг  до  нас.
"Хто, - кричить, - узяв?" I  аж  труситься.  "Призна?тесь,  -  кричить,  -
прощу. Не призна?тесь, - кричить, -  найду,  руки-ноги  повириваю  ."_  I,
по-мо?му, Яво, вiн на тебе дума?.
   Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть  .  I  руки-ноги
наче вже не мо?, наче ?х уже повисмикувано.
   Карафолька вiдтулив руку од лоба. На  лобi  вилискувала  здоровеннецька
синя гуля.
   - Що це в тебе? - спитав Антончик.
   - Та... - зам'явся Карафолька. - Об щось перечепився i  впав...  А  ти,
Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно... Ну, я пiду, прикладу щось
холодне, бо... - Вiн скривився i, схопившись уже  обома  руками  за  гулю,
шмигонув у свiй двiр.
   Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi  були,  мов  у  того
кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я
вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав:
   - Слухай, Яво, а може, признатися... I оддати йому апарат, бо, зна?ш...
Га?
   Вiн усе  таки  був  полохливий,  цей  Антончик  Мацi?вський  Я  не  мiг
говорити, бо ще не впорався  з  тою  млявiстю.  Тiльки  заперечно  похитав
головою.
   - Як хочеш Менi що... - знизав плечима Антончик. - Я просто хотiв,  щоб
тобi краще. Бо, зна?ш...
   Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i  менi  вiдповiдати,  а  його,
мовляв, хата скраю. От!..
   Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.
   Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:
   - Як ти таке дрефло, я можу сам.
   Антончик замахав руками:
   - От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто
так.  Ми  ж  завтра  зранку  оддамо,  так  що...  Це  Карафолька,  дрефло,
панiку?... Де зустрiнемося?
   - Бiля клубу, об одинадцятiй...
   - Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора!  -
I вiн побiг до сво?? хати,  петляючи  й  озираючись,  наче  за  ним  хтось
гнався.
   РОЗДIЛ V
   Привид. Увага! Знiмаю!
   Дома дiд Варава зустрiв мене словами:
   - Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до  нього
зайшов.
   Як то часто бува? у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все
в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка - що робити? Треба
негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому.
   - Та, - байдужим тоном сказав я. - То вiн хоче ?хати ввечерi по рибу. 3
пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
   - I кращо? компанi?, як ти, не знайшов? - скосив на мене око дiд.
   - Я знаю, - знизав я плечима. - Просто, мабуть, човник у нього  легкий,
а помiчника треба... I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив...
   Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить.
Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
   - А ви, дiду, не зна?те, у нас на горищi десь було... таке... ну... щоб
лiхтарика до корми припасувати? От я полiзу знайду..
   I, не чекаючи дiдово? вiдповiдi, швидко подряпався на горище.  Серце  в
мене вже телiпалося,  як  свинячий  хвiст.  Швидше-швидше-швидше!  Що,  як
Бардадим зараз знову прийде!
   Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз.
   - Ой, щось живiт заболiв! - скрививсь  я,  одвертаючи  свого  живота  з
апаратом вiд дiда. I, не даючи йому  отямитися,  шмигонув  повз  нього  за
клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i - за село,
у гай...
   До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу,
по кущах понад рiчкою.
   Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той  за?ць  полохливий,  менi
навiть  здавалось,  що  в  мене  вуха  ворушаться,  коли  я,   озираючись,
прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як  отi
злодi? живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися,
чекати, що тебе от-от схоплять,  весь  час  думати  про  свiй  злочин,  нi
хвилини спокiйно? не маючи. Бiднi злодi?! Нещаснi люди!
   Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до  клубу.  Я
спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi ?  годинник.
Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти  десь
ще й годинника - це вже було занадто.
   Бiля клубу - безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у  клубi
нема. У нас кiно тричi на тиждень - по вiвторках, четвергах i суботах, а в
недiлю танцi. Годинник показував за чверть  одинадцяту.  Я  залiз  у  кущi
навпроти клубу i почав чекати. Об  одинадцятiй  Антончик  не  прийшов.  "У
нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще ? час", - вирiшив я.
   У чверть на дванадцяту Антончика не було.  "Мабуть,  не  може  вийти  з
хати, чека?, поки поснуть", - вирiшив я.
   О пiв на дванадцяту з темно? вулицi почулися кроки Вiн?!
   Нас-с оставалось только тр-рое... -
   напiвголосом проспiвало з темряви.  То  вертався  з  чайно?  п'яненький
Бурмило.
   I знову тиша.
   За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.
   Антончика не було.
   Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик - це не напарник.
   Павлуша прийшов би обов'язково.
   Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй...
   Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти  хвилин  десять  не
менше.
   Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надi?ю
вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик... Нi, нема.
   I я вирушаю.
   Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.
   Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.
   I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж  ми  гарно
мрiяли удвох про ту славу всесвiтню... I стiльки  зусиль  на  здобуття  ??
витратили марно... I раптом вiн кинув мене i пробива?ться до слави сам. Ну
хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником?  Хiба  це
по-товариському? Вiн стане  великим  художником,  лауреатом.  А  я  лишусь
отаким смiшняком, що тiльки кипить i булька?, а толку нiякого.
   От i зараз. Ну куди  я  iду?  I  чого?  Iду  фотографувати  привид.  На
Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа  i  розум  людський  за  законами
фiзики  перетворюються  на  привид.  I  хто  це  сказав?  Теж  iще  класик
вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацi?вський, дрефло i нiкчема.
   Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас  i  близько  нема.  Подума?ш,  в
Англi?. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути - у  них  i
ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно... А  в
нас - наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо.
   Так що - не йти, може?
   Ех, якби можна було...
   Так завтра ж хлопцi дiзнаються - засмiють. I для чого ж я тодi  апарата
крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмику?.
   Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду.
   Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли  темнi  клубочастi
хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо,  тепер  ледь
прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм.
   Але я подумав, що погана погода - якраз для привидiв  гарна  погода.  В
усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли ви? вiтер, сiче
дощ, шаленi? шаруга...
   Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому  переставляючи  ноги
(щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом.  Ось  уже  й
дiдова картопля.
   Тихо. Всi сплять. Тiльки  в  хатi  дiда  Салимона  хтось  заливисто,  з
викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як  старий  тартак,  то  високо  й
тоненько, наче лобзиком  випилю?.  Мабуть,  племiнник-москвич.  Надто  вже
складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон  пiдрохкуе
льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету.  I  стало  менi  не  страшно
анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин  з
п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких  сумнiвiв
не виникло, що я тут був, i пiду  додому.  Заздалегiдь  зняв  з  об'?ктива
кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати  п'ять  хвилин?
Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а  я,
як дурень, у негоду (ич, який вiтер!)  по  кладовищу  вештаюся.  Придумав!
Устругнув!  Павлуша  i  бровою  не  поведе.  Тiльки   хмикне   зневажливо:
"Подума?ш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не  ходили  вже
викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Ки?вi  в  Лаврi
не були уночi. Посоромився б!"
   I  менi  справдi  стало  соромно,  що  я  так  нецiкаво,  неоригiнально
придумав.
   Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки.  Дiйду  до  каплицi  i  одразу
назад.
   Я минув свинарник,  перелiз  через  погрiбню  i,  мацаючи  перед  собою
руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
   Он уже в кiнцi саду вимальову?ться на тлi неба Горбушина каплиця.
   I враз... Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi  униз,
у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в  землю.
Я зацiпенiв  без  душi,  порожнiй,  як  бубон.  Нiчого  в  менi  не  було,
нiчогiсiнько . Крiм жаху.
   Бiля Горбушиного склепу стояв... бiлий привид. Бiлий привид без голови.
Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений  стогiн.  Я
трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою.
   Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник  Захарко  ходив  навколо
могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.
   Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче.  Нi,
не сплю.
   Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без  голови.  Я  бачив
його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте  темне  бiля  ши?  -  то  ж,
мабуть, плями кровi.
   Раптом здалося, що вiн наближа?ться до мене, А я не мiг зрушити з мiсця
вiд страху. Минула секунда, двi, три... Нi, не наближа?ться.  Ходить  бiля
каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум  вiтру  явно  чути  з-пiд  землi
стогiн i плач сотника Горбушi.
   Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав
у руцi.
   Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
   Знiмай, ну!
   Це ж...
   Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув.  Ну,  зараз  щезне..
Але привид не щезав.
   Це суперечило всiм мо?м знанням про привиди. I тут  менi  стало  зовсiм
моторошно. Я почав помалу  задкувати  до  вуликiв.  А  очима  прикипiв  до
привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною.
Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду  i  схопить  руками  за
горло. Це закон. До привидiв  не  можна  повертатися  спиною.  Вони  цього
страшенно не люблять.
   Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши,  як  загрозливо  загули  в
ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях  до
втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.
   I вже як зайшов за свинарник, лише тодi,  востанн?  кинувши  погляд  на
привид, повернувся i дав драчки.
   Загорожу я перескочив з ходу,  навiть  не  зачепивши  верхньоi  ворини.
Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
   Я бiг вулицею, весь час озираючись,  чи  не  женеться  за  мною  привид
старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi  щось  бiлi?.
Тодi я вмикав надзвукову  швидкiсть,  бо  навiть  вiтер  уже  у  вухах  не
свистiв.
   Я не пiшов, звiсно, спати в хату,  але  й  надворi  лишатись  побоявся.
Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з  головою
в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай  навiть  коров'яча.
Мене заспокоювало ?? сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi.
   РОЗДIЛ VI
   Iду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мiй трiумф
   I   дивно,   незважаючи   на    такi    страшнi    переживання,    менi
нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту  нiч,  i  я  спав  як  убитий.  Тiльки
заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати  до?ла  Контрибуцiю.
Коли я заворушився, вона одразу побачила  мене  i  не  здивувалася.  I  не
лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:
   - Ну, як риба? Щось не бачу.
   Дiд таки повiрив мо?й брехнi про нiчну  рибалку  з  Бардадимом,  а  той
увечерi так i не приходив.
   - Та... - махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема  чим  хвалитися,  i,
вибравшися з сiна, боком, ховаючи  пiд  сорочкою  апарат,  вишмигнув  повз
матiр iз сарая.
   До Бардадима! Негайно! Поки вiн не  прийшов.  Бо  подума?,  що  я  таки
насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в  апаратi
доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.
   У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося...
   Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'? бiля криницi.
   Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.
   - Гришо!
   Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.
   Я простягнув йому апарат.
   - Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! -  Я  пiдставив  йому
свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
   - Для чого брав? - пробасив Бардадим.
   - Привида вночi знiмав... На Горбушинiй могилi.
   - Зняв?
   - Зняв.
   - Бре!
   - 0! - черконув я себе долонею по ши?.
   - Ану ходiмо проявимо.
   - Ходiмо, - писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
   На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в  хлiвець,  де  в  нього
була обладнана фотолабораторiя.
   Потiм у цiлковитiй темрявi,  що  аж  очi  болiли  витрiщати,  вiн  щось
клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки  догадувався,
що вiн дiста? з апарата плiвку i пха? ?? у проявник, промива? i знову пха?
у фiксаж.
   Я з трепетом ждав.
   Невже нiчого не буде?
   Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця  i  вийшов,  тримаючи  в  руках  мокру
плiвку. I одразу пiднiс ?? до очей, роздивляючись.
   - Ну що? Що? Що? - аж пiдскочив я од нетерпiння.
   - Та цить! - кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку.  I
раптом вигукнув:
   - ?сть! От чорт!.. ?сть!.. Щоб мене грiм побив, щось ?сть! От чорт!..
   Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
   - Дай! Дай! - схопив я його за руку.
   I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi  за  таке  ляща,  покiрно
схилився, показуючи менi плiвку.
   Ой! ?сть! Таки ?сть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не  чiтко,  але
?сть! Видно бiлий обрис Горбушино? каплицi (негатив же!) i на ньому темний
силует - тулуб, руки, а голови нема...
   Мене враз охопило таке почуття, що  я  й  переказати  не  можу.  Ото  ?
росiйське слово "восторг". Так ото саме той "восторг" мене  охопив.  Бо  в
ньому ? оте "вос", що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче  я  стою
вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi  кораблi).
I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
   Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не  робив!
Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
   - Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо... -  Бардадим  пiднiс
менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого
менi боятися? Чого б це я брехав?
   I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли
племiнник-москвич i льоха.
   - Чортiвня якась! Привид! - знизав  плечима  Бардадим  -  Який  у  бiса
привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть  бути  привиди?  Люди  в  космосi
лiтають, а ти - "привид".
   I тут я йому видав суть  теорi?  про  цiлком  наукове  перевтiлення  за
законами фiзики розуму i душi людсько? у привиди.
   - Тю! - сказав Бардадим. - Дурницю якусь верзеш - купи не трима?ться.
   Але  в  очах  його  не  було  переконання.  Швидше  була  непевнiсть  i
збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн  бiльше  вмiв
працювати руками, нiж головою. Що-що, а  академiком  вiн  не  стане  -  це
точно.
   - А що ж тодi це таке, як не привид? - спитав я.
   - Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
   - А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не  було.  Вiн  наче  в
повiтрi витав... Я ж бачив.
   - Ну, от хай плiвка висохне, надруку?мо - буде виднiше.
   Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацi?вського.
   - Га? Що? ? щось? ?? - криво усмiхнувся вiн. Я кинув на  нього  вбивчий
погляд i одвернувся.
   - Ну чого ?й? Чого? Мене мати  не  пустили.  Клянусь.  Що  я  -  винен?
Замкнули в хатi. Клянусь.
   Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись  до  Бардадима,  вiн
знову спитав.
   - ? щось? ?? Так? Гришо!
   - Та е, - неохоче озвався Бардадим. - Схоже на  привид,  але  хто  його
зна...
   - Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
   Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
   - Iди, - сказав Бардадим. - Тiльки руками не  мацай.  Отак  бери  двома
пальцями за край.
   Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
   - У-у! Точно! У-у! Привид!
   I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
   - Ти куди?
   - Зараз! - уже з вулицi гукнув вiн.
   Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'? було повно люду. Всi хлопцi
з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа
Карафолька, i Вовка Маруня... Не було тiльки Павлушi...
   Горобцями стрибали  вони  навколо  Гришки  Бардадима  i  ощихаючи  один
одного, без угаву галасували:
   - Ану-ну!
   - А дай я!
   - Та пусти, я гляну!
   - Та я ще сам не роздивився.
   - Ух ти! Оце так!
   - Диви-и!
   - Охти!
   Нарештi  плiвка  пiдсохла,  i  Бардадим  пiшов  друкувати  Iрзнiмки.  Я
попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч  менi  там  i  нiчого  було  робити.
Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi  дорогу.  Вася  Деркач  сунувся
було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув  Васю
i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть  Чгерехлюпнулась
через край. Я з Бардадимом, а ви всi -  "отвалi!"  (як  казав  Будка,  наш
ки?вський приятель).
   Бардадим  заклав  плiвку  у  збiльшувач,  ввiмкнув  його  -   негативне
зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у  ванночку
з проявником. I у неприродному  цирковому  свiтлi  червоного  лiхтарика  я
бачу, як на  фотопаперi  почина?  проступати  справжн?  зображення  темно?
Горбушино?  каплицi  i  бiлого  привида  на  ньому.  Серце  мо?  на   мить
зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
   ?! ? фотографiя привида! Хай тепер хтось  скаже,  що  я  брешу.  О!  О!
Речовий доказ! Самому Келдишу,  президентовi  Академi?  наук,  покажу,  як
треба буде! Ур-ра!
   Коли ми винесли ще мокре фото надвiр  i  показали  хлопцям  -  говорити
хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки  перезиралися  круглими  пiвнячими
очима i здивовано витягали сво? мармизи.
   У боксi це назива?ться нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного
удару гепа?ться на землю i лежить догори ратицями, як неживий...
   Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з
Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з  ним.  I
для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер  я  зрозумiв,  що
справжня слава неподiльна. Справжня слава - це коли ти сам, сам один  п'?ш
?? повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
   Ех, який жаль,  що  нема  зараз  тут  того  iудського  Павлушi!  Ото  б
закрутився дзигою, ото б застрибав, як  карась  на  сковородi.  I  де  вiн
ходить, чорти б його взяли?  Мабуть,  водить  десь  пензлякою  по  паперi,
мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi  все  одно  довiда?ться  рано  чи
пiзно.
   Все одно!
   Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi  його  шкода.
Як вiн переживатиме!
   Але - сам винен.
   РОЗДIЛ VII
   Антончик намага?ться висунутися на перший план.  Iсторiя  Карафольчино?
гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито
   Непри?мно було тiльки те, що сво?м подвигом я пiдтверджував фiлософську
теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацi?вського.
   Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигуку?:
   - А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не  може  зникнути  просто
так, без слiду Вiн мусить у щось  перетворитись.  Абсолютно!  За  законами
фiзики! Що я казав!
   Висува?, бач, себе на перший план. Черв'як!  Ну,  мене  так  просто  не
вiдштовхнеш.
   - Ти б, - кажу йому, вкладаючи у сво? слова якомога бiльше  зневаги,  -
ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i
не прийшов. Тепер то чи герой!
   Вiн одразу скапустився.
   - Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустили... Що я - винен?
   Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був
уже знищений. Сонце мо?? слави неподiльно засяяло на небокра?.
   - Так - на мене! - закопилив губу Антончик. - Карафолька  онде-о  Гришi
сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а  все  на
мене... Так...
   - Чого ж нiчого! - усмiхнувся Бардадим. - Вiн сво? голучив.  Бiльше  не
клепатиме.
   Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися,  став  чухати
ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
   Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
   Бардадим, виявля?ться, благородний хлопець - не любить донощикiв.
   I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн сво?м  доносом
не зробив менi жодно?. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
   - Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, - сказав Бардадим. I
ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
   I  хоч  зараз  був  ранок,  серце  в  мене  чогось  тенькало,  коли  ми
пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля  того  як  я  побачив  та  ще  й
сфотографував  тут  привида,  це  мiсце  стало  для  мене   по-справжньому
страшним. Навiть удень.
   Бiля Горбушиного  склепу  ми,  звiсно,  нiякого  привида  не  вгледiли.
Замiсть привида по кладовищу  ходила  баба  Мокрина,  двоюрiдна  Деркачева
бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася  одразу  пiдбiг  до  не?  i
випалив:
   - Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
   - Святi Свят! Свят! - обкидала себе хрестами баба Мокрина. - Ти що таке
патяка?ш? Да  воскреснет  бог...  Свята  Варваро-великомученице,  спаси  i
сохрани...
   - Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! - i взявши в Бардадима
знiмок,  показав  бабi.  Баба  спершу   довго   його   розглядала,   потiм
розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
   -  Правильно!  Вiн!  Привидi  Кон?шно!  Нарештi!  -  I   вона   радiсно
захрестилася. Ми здивовано перезирнулись - чого це вона.
   - Нарештi! - повторила баба Мокрина. - Може, хоч тепер  ви  не  будете,
iроди, кепкувать i знущатися  з  господа  бога  нашого.  Може,  хоч  тепер
повiрите в iснування сили духовно?,  безтiлесно?,  божесько?...  Явив-таки
видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай  боже,  щоб  з  тво?ю
допомогою навернули ми на путь  праведний,  iстинний  це  стадо  заблудше.
Благослови тебе матiр божа!
   Баба  Мокрина  тричi  перехрестила  мене,  потiм  раптом  схилилася   й
поцiлувала.
   Я вiдсахнувся i, перечепившись об  могилу,  трохи  не  впав.  Щоки  мо?
горiли. Отаке! Цього ще менi  бракувало!  Щоб  мене  до  попiв  на  службу
вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
   - Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до  вашого  бога  це  не
ма?. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
   - Атож, атож це ти, синку, не  розумi?ш,  -  лагiдно  усмiхнулась  баба
Мокрина. - Привид - вiн привид i ?. I якщо ви менi  Миколая-чудотворця  по
науцi виведете - я обижаться не буду.  Менi  науковий  Миколай-чудотворець
теж милий буде...
   Хтось iз хлопцiв хихикнув.
   Один - нуль!
   Вела баба Мокрина.
   Я весь напружився.
   - Та...  -  махнув  я  рукою.  -  Нам  нiколи.  Звернiться  в  iнститут
кiбернетики.  Хай   вам   там   виведуть.   Матимете   напiвпровiдникового
Миколая-чудотворця на транзисторах...
   Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
   Один - один.
   Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба  не  набрала  вирiшальне
очко.
   Не даючи ?й розтулити рота, я швидко промовив:
   - Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з  ним  побалакати...  Будьте
здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
   - Привiт  Миколi  на  транзисторах!  -  тоненько  пiдгавк-нув  Антончик
Мацi?вський (ич, грiх свiй спокуту?!).
   Хлопцi зареготали (багато ?м треба?). Лагiдна  усмiшка  враз  зникла  з
лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
   - Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти  вам  у  ге?нi
огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли!  Щоб  вашi  язики  до
зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас  болячка  iз'iла!  Щоб
вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна,
нi покришки! Щоб...
   Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
   А баба - га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як ла?ться!
Не гаразд, бабусю.
   Два - один на нашу користь.
   Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
   - Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то ?х нiкого нема зараз. Сьогоднi  у
шiсть ранку на автобус подалися всi. У  Комишеваху  по?хали,  на  весiлля.
Дiдова сестра онуку замiж одда?. А що ти хотiв?
   - Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може,  вiн
щось зна. I взагалi...
   - М-да! - задумливо промовив Бардадим. -  Ну  що  ж,  Ходiмо!  Тут  нам
робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. ?дине, що  я  можу
сказати, - за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А  що  то
було - це вже я не знаю.
   РОЗДIЛ VIII
   "Два кольори мо?..." "Геть звiдси!" - каже менi  Павлуша.  Друга  атака
баби Мокрини
   Тепер головне мо? завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо  ви
ж зна?те,  у  життi  все  бува?),  про  мiй  всесвiтньо-iсторичний  подвиг
якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у сво?й зрадi,
заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово  честi,  менi
уже набридло... Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не  видно  його  нiде.
Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може  бути  й
завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально.  I
не йти ж самому доповiдати.
   О! Гребенючка! Треба дiяти через не?.  Треба  якось  ненароком  ?й  усе
розказати, а вже вона йому переповiсть точно.  Головне  -  ненароком.  Щоб
вона не здогадалася, що спецiально.
   Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд  автобусно?
зупинки аж до рiчки.
   Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив  ще
здалеку - вона з сапкою поралася на городi.
   Безтурботно помахуючи лозинкою, я  пройшов  повз  ??  двiр,  навiть  не
глянувши на не?, одвернувшись у протилежний бiк.
   Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кiлька  хат,  я
повернув i пiшов назад.
   Вона не бачила мене.
   Дiйшовши до автобусно? зупинки, я знову  пiшов  вулицею.  Тепер  я  вже
стиха насвистував щось бадьореньке.
   Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
   Пройшовши кiлька  хат,  я  повернув  назад.  Тепер  я  насвистував  уже
голоснiше.
   Вона однак не чула.
   Дiйшовши до автобусно? зупинки, я знову повернув назад.
   Головне - ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос спiвав пiсню:
   Два кольори мо?, два кольори,
   Оби на полотнi, в душi мо?й оба.
   Два кольори мо?, два кольори,
   Червоний - то любов, а чорний - то журба.
   Що-не може людина йти i спiвати?  А  як  у  не?  настрiй  гарний!  Дуже
просто!
   Вона тiльки вимахувала сапкою - аж мелькало. Мовби то не  я  спiваю,  а
жаба кумка?.
   Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка ??, тiтка
Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго,  аж
поки я не зник з очей.
   А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало  ?й,  чи  що?
Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.
   Я взяв грудку й ненароком кинув у  не?.  I  вцiлив  по  нозi.  Вона  не
випросталася, тiльки голову повернула:
   - Ти чого?
   - Нiчого, - спокiйно сказав я i ненароком спитав: - А що ти робиш?
   - Танцюю! - вiдповiла вона, продовжуючи сапати.
   - А я сьогоднi вночi на кладовищi був... - почав я.
   - Ну й дурень, - мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
   - Ах ти ж зараза! - ненароком (от уже, слово честi,  ненароком)  сказав
я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли
б iз вас отак збиткувалися?
   I тут раптом позаду почув:
   - З дiвчатами б'?шся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
   За кiлька крокiв вiд мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну!
   - А що ж? А що ж вона обзива?! - вигукнув я.
   - А чого ти до мене лiзеш? Чого?  -  вигукнула  Гребенючка.  -  Я  тебе
кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвисту?, спiва?... "Два кольори  мо?,  два
кольори", "Червоний - то любов..." Дев'ять разiв пройшов. Чого, пита?ться?
Чого?
   Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiча?!
   I ще - "червоний - то любов..." Ти бач, на що натяка?!..
   Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
   Вiн уже, мабуть, дума?...
   Та потрiбна вона менi!
   Та триста л?т!
   - Та я ж... Я ж хотiв...
   - Iди звiдси! - глухо сказав Павлуша.
   - Я... я можу пiти... Такi.. Але ти. . ти... - менi забракло слiв. - Я,
може, сьогоднi привида сфотографував... От!  Уперше  в  iсторi?...  От!  А
ти... ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
   Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
   Я йшов, не помiчаючи дороги.
   Тисячi кицьок дряпали мо? пошматоване серце.
   Отакого  облизня  пiймав  я  вiд  сво??  нещасливо?,  сво??  пiдступно?
зрадливо? долi. Отак зле насмiялася вона з мене.  Таку  викрутасисту  дулю
менi зсукала. Ото вже справдi - у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка,
а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.
   Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй
подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i  щоб  ми
помирились.
   А що вийшло?
   Вийшло, що вiн менi сказав "iди геть", як найлютiшому вороговi.
   I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i  страшнiшою  -  так
просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни  i  з  гуркотом
летять у ту прiрву. А на днi ??, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й
нурту? рiчка сльоз мо?х невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам
же винен! Ну що б було не кидать  тiсi  грудки  ?й  у  спiдницю,  як  вона
"дурня" менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi  не  сказала,
що я до не? лiчу, що дев'ять разiв пройшов.. А вiн тепер чорт-багьказна-що
дума?. Дума?, мабуть, що я закохався у не? i хочу вiдбити ?? у нього.  Вiн
же зна?, що я люблю  Вальку  Малиновську,  чу,  що  в  Ки?вi.  Танцюристку
струнконогу, що в балерини готу?ться. На бiса ж менi його Гребенючка?!  Ну
на бiса?!
   Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi
пiстолета в руки - убив би, мабуть.
   А день який!
   То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як  те  сонце
вигляда?, не купались нi разу.
   А тепер! На небi - нi хмарини. Сонечко усмiха?ться радiсно у сво?  вуса
променевi. Теплий вiтрець повiва?  -  наче  мати  нiжно  гладить  ласкавою
рукою.
   Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: "От  погода!  Тi,  що  вмерли,
каються".
   А менi навпаки - вмерти хочеться: такий настрiй.
   Цiкаво - чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно,  не  смiявся
б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умi?, коли
йому Галина Сидорiвна накачку да?. Але не плакав би.  Iшов  би  за  труною
мо?ю у парi з Гребенючкою, зиркав на не? i думав: "Хоч би швидше скiнчився
тон похорон та пiти б малювати ?? портрет".
   А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими  ночами
витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво  без
кiнця i краю весь час витати на кладовищi.
   IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?
   Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди,  а  на  кладовищi...
О-о-о... Як це погано! Завжди бачити  перед  собою  хрести  й  могили!  Це
жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу  бути  привидом.  Краще  просто  так
умру, щоб не було нiчого.
   - Чого суму?ш, синку? Чого такий невеселий? - почув я  раптом  лагiдний
голос i аж здригнувся. Звiв голову - назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю!
Тiльки-но: "щоб вас черва сточила", i враз "синку" - голос медом точиться.
   - Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки
су?тнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя  i
смерть, про суть усього сущого...
   Менi стало моторошно - вона нiби читала мо? думки.
   - Не тривожся, янголе, радiти, а не  сумувати  треба.  Адже  саме  тобi
явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано.
Значить, ти не такий, як усi.
   Я насупив брови - ич, куди забира?! Вона одразу помiтила це.
   - Ну чого вже надувся, як миша на купу? Дума?ш, баба тебе агiту?,  хоче
у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай  на  барабанi,
сурми в сурму. Коли ж його на барабанi  пограти,  як  не  в  тво?  роки...
Але... не так воно в життi просто, як зда?ться, як по радiо ото кажуть. Ще
дуже  багато  чого  люди  i  не  знають.  От  бач,   ти   привида   живого
сфотографував... I хто його зна, може, хтось  колись  доведе,  що  ?  вища
сила, яку ми, старi люди, богом назива?мо. Отож не  можна,  синку,  ще  не
знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що  люди  вiками  вiрили.  Поки  що  вся
iсторiя точно по бiблi? йде. От ти не читав же, синку, бiблi?? Не читав?
   Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще "Миколу Джерю" не
читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.
   - От бачиш, а кричиш- "Передайте привiт Варварi-великомученицi!"  Ти  б
спитав спершу, що то за Варвара, чого  вона  великомучениця,  за  що  муки
прийняла i скiльки людям помогла.. Господи,  сохрани  i  помилуй!  -  Баба
перехрестилася.
   У мене голова йшла  обертом.  Я  вiдчув,  як  твердий  матерiалiстичний
грунт, на якому я стояв усе сво? свидоме пiонерське життя, захитався  пiдi
мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким
черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.
   Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину,  дозволю  ?й  говорити
далi, не спитаю ?? щось, то може статися страшне - свiт перевернеться  для
мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх
мене охопив великий.
   - Бабо, - сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона  знову
заговорить. - Бабо... А скажiть-но менi, бабо, будь ласка...
   - Що? Що, голубе? - беззубий бабин рот розтягнувся од вуха  до  вуха  в
улесливiй усмiшцi.
   - А скажiть.. а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?
   Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик мо??
сестрички Яришки:
   - Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-?!
   Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
   - Ну, бiжи, бiжи, - хитнула баба головою. - I приходь до  мене  Я  тобi
все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе  почастую.  Зна?ш,  якi  в
мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я ?? показать хочу...
   - Ага! - кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав,
як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:
   - Де бiга?ш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
   I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене сво? каламутне,  але
всевидяще око:
   - Ти що там знову  таке  встро?в?  Га?  Кажуть,  сатану  якусь  одкрив?
Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, догра?шся... Заберуть тебе у
приют, у лагер для неповнолiтнiх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
   - Та, дiду!.. Та слово честi!.. - I  я,  захлинаючись  розказав  дiдовi
все, як було.
   Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю,  потiм
похитав головою:
   - Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв  -
юринда... Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi... з хлопцями...
   - Ну-у?! I ви?! I що?!
   - Та що ж... Нiчого. I не один раз - тричi ходили.
   - Але ж фото!
   - Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося... Чи,  може,  хтось  iз
хлопцiв пожартував, хiба я знаю...
   - Нi! - переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо  тодi
б i в очах у мене - засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував - гарантiя.
   - Ну, не знаю вже, що там таке, - розсердився дiд.  -  Але  не  привид!
Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно  тiльки
з горшка зiскочило i вже, бач... Якби по тво?х законах  фiзики  всi  пiсля
смертi перетворювались на привиди,  то  стiльки  б  ?х  уже  за  весь  час
наплодилося - нiде було б курцi клюнути.
   - Та, дума?те, воно менi треба! - вигукнув я. - I сам не хочу, але ж.
   РОЗДIЛ IX
   Отець Гога
   I справдi, менi вже зараз хотiлося,  щоб  уся  ця  iсторiя  з  привидом
виявилась "юриндою". Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина  з  ??
розмовами.
   Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро  ?хньому,
чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки  гуртувалися  навколо  не?.  Церкви  в
нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас.
Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником  по  нашому
селу - збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.
   Отця Георгiя з легко? руки дiда Салимона всi  ате?сти  звали  Гога.  Це
колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина
називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно  до
нього пристало - не одiрвеш...
   Дiд Салимон, як вип'?, любить вести з батюшкою  антирелiгiйнi  розмови.
Вiн тодi каже: "По?ду з Гогою  побалакаю...  Хай  менi  Гога  розкаже  про
бога". Бере пляшку, сiда?  на  велосипед  i,  виписуючи  кренделi,  ?де  в
Дiдiвщину.
   Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити
вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв  дiд  Салимон
казав:
   - Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у
бога не вiрить. А говорить - як  спiва?.  Просто  должность  йому,  видно,
подоба?ться. Спе-цi-а-лiст!
   "Должность" у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав  просто
мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi "Запорожца", тодi  "Запорожца"
помiняв на "Москвича", а тепер, кажуть, записався у чергу на "Жигули".
   З парафiянами налагоджувати  контакти  вiн  умiв.  Службу  божу  правив
по-прогресивному. Визнавав науку, всi ?? досягнення, передплачував  журнал
"Знання  та  праця"  i  дванадцятого  квiтня  щороку  служив  молебень  за
космонавтiв.
   I тi розмови баби Мокрини - то все, звичайно, вiд отця Гоги.
   Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш  зайшло  тро?  мало  менi
знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв:
   - А розкажи, що там було i як...
   Виявля?ться, Бардадим розмножив фото i пустив по селу.
   I почалося...
   Рип-рип!..
   Рип-рип!..
   Рип-рип...
   Хвiртка наша не зачинялась.
   Тiльки  я  кiнчав  розказувати,  як  одразу  доводилося  починати   все
спочатку.
   Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк - гайнув у плавнi.
   Коли увечерi повернувся додому, побачив, що  бiля  наших  ворiт  сто?ть
машина. Я не одразу збагнув, що то за машина,  бо  до  мо??  мами-депутата
часто при?здили з  району  i  навiть  з  областi.  I  тiльки  зайшовши  на
подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв... пiп
Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно - мене помiтили.
   - А-а, рибалка, - привiтно усмiхнувся до мене отець Гога - Здоров був!
   Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, -  "славен  ?си,  отроче...
видiння, що  тобi  явилося...  Варвара-великомучениця,  сохрани,  спаси  i
помилуй..." Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
   Але вiн не починав.
   - Ану показуй улов, - сказав вiн весело  i,  взявши  в  мене  лозину  з
нанизаною на не? рибою, почав розглядати.  -  О,  три  чехонi,  пiдлящики,
устiрочка, йоршi... носачi й звичайнi... краснопiр, язьок...  О!  I  линок
один навiть ?... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клю?? На  що  ловив?
На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тiсто? Га?
   - На  черв'яка..  червоного,  -  ледве  видушив  я  з  себе,  напружено
дивлячись на нього - коли ж вiн почне?
   Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i
раптом пiдвiвся:
   - Ну, по?ду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
   I пiшов до машини.
   Коли вiн од'?хав, я здивовано зиркнув на дiда:
   - Що таке? Чого вiн хотiв?
   - Хто його зна... Води попросив... у радiатор залить. Каже, википiла  в
його...
   Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця сто?ть, i  вiдро
бiля не?.
   Неспроста. Ой, неспроста той Гога за?хав. I  як  вiн  глянув  на  мене!
Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн зна?.
   I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке  в
мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось  так  вiн
дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда  та?мне.  I
сво?м поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалака?мо.
   О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою.  Заодно  з  бабою
Мокриною i всiма богомiльними бабами.  Заодно  з  отими  чорними  брудними
алкоголiками, якi старцюють у  Дiдiвщинi  бiля  церкви,  якi  невiдомо  де
живуть i яким справдi, крiм  бога,  може,  нi  в  кого  вже  випросити  на
похмiлля.
   А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдно? мами, депутата
i передовика,  яка  завжди  сидить  у  президi?,  проти  вчительки  Галини
Сидорiвни, котра провадить у  селi  ате?стичну  пропаганду,  проти  всього
прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
   I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид - дiдько б  його
вхопив зовсiм!
   I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I  може  заплутати  i  зловити
мене у сво? тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу  з
Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у
духовну семiнарiю i тепер вчиться  на  попа.  Так  i  я...  Павлуша  стане
художником.  Гребенючка  теж,  Карафолька  академiком,  Коля  Кагарлицький
артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я... ченцем.  З  довгими  брудними
патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з  хрестом
на ши?.
   Думки ро?лися i гули у мо?й бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще
й маму можуть через мене з депутатiв викинути... А  що  ж!  Який  же  вона
депутат, коли в не? синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа
Гоги у сво?му дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з  батьком  прийдуть,
мабуть, дуже пiзно.
   Сидить  собi  у  президi?  i  не  зна?,  бiдненька,  якi  чорнi   хмари
клубочаться над нею.
   Нi!
   Нi-i!
   Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
   Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити  з  ним,  розпитать,
може, вiн щось бачив, помiчав, це  ж  усе-таки  бiля  нього,  майже  попiд
хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
   I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити - хай вирiшу?  гуртом  це
складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства.  А  то  чого
воно  таке   хитре,   суспiльство,   -   хоче,   щоб   настiльки   важливе
загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого
класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
   Але передусiм - з самого ранку - до дiда Салимона.
   З таким твердим рiшенням я заснув.
   РОЗДIЛ Х
   Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива
   Дiд Салимон сидiв на призьбi i  кришив  у  вiдро  картоплю  для  льохи.
Голова його була обмотана мокрим рушником,  i  вода  з  рушника  текла  по
обличчю i повисала сяйнистими краплями на  сивих  вусах.  Дiд  кривився  й
стогнав.
   "Це ж вiн на весiллi перепив", - догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне,
розмовлять не стане.
   - Драстуйте, дiду, - несмiливо привiтавсь я.
   Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
   - Похмелитися б вам, - спiвчутливо сказав я.
   Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я  згадав  -  дiд  Салимон
нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки,
i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
   Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально  зиркнув
на мене i нарештi розтулив рота.
   - Тобi що? Меду?
   - Та нi! Нi!
   - А що?
   - Та ви ж погано себе почува?те...
   - Нiчого. Що тобi?
   - Та хотiв розказати дещо i попитать...
   - Розказуй.
   I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене
уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
   - Я знаю. Я теж усе бачив.
   У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
   - I ви... теж... бачили... привид?
   - Бачив, - спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. - Ходiмо!
   "Значить, правда, - у вiдча? подумав  я.  -  Значить,  привиди  реально
iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух  за  фiзичним  законом
Ломоносова - Лавуазье точно перетворю?ться на привид . I не уникнути  менi
тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
   Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
   - Тс-с! - приклав вiн палець до губiв,  потiм  показав  на  каплицю:  -
Дивись.
   У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi  щось  бiлiло
Але не можна було розрiзнити що.
   I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
   "Кiстки! - похолов я. - Мрець пiдводиться".
   Бiле з темряви почало  наближатися  до  дверей  -  вимальовувалося  все
чiткiше, чiткiше, чiткiше... I враз у отворi з'явився... лелека.
   - Ясно? - усмiхнувся дiд Салимон.
   Лелека! Лелека!
   Так он воно що! I стук - це ж лелечий стук дзьобом. Так,  виходить,  не
привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю!  Так  це  ж  здорово!  Це  ж
прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iсну?. I не треба менi ставати ченцем,
I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте
я вас поцi...
   Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека... без  голови.  Ворушиться,
переступа? ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
   "Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, - вирiшив я i подумав: -  А  чи  може
людина сховати голову пiд крило... тобто пiд руку?" I чомусь  вирiшив,  що
може, i подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так i робиться".
   Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що - нi! - голови таки
нема. Оно там, де мусить починатися шия, - рiвне мiсце.  Якби  вiн  сховав
голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так...
   - Дiду, - вражено питаю я. - Дiду, а де ж його голова?
   - Що? Голова? - нiби не розумiючи, перепиту? дiд Салимон  i  раптом  iз
стогоном хапа?ться за свою голову: - Ой голова! Голова!
   - Що з вами, дiду? - лякаюсь я.
   - Ой! Так болить, так болить, що не можу!  Нi!  Краще  вже  зовсiм  без
голови! - каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зрива?  ??  з
ши? i жбурля? в кущi. I голова його котиться по землi, важко  пiдскакуючи,
як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон - баштанник.
   Я вiд жаху завмираю. А дiд сто?ть поряд зi мною - без голови,  у  бiлiй
сорочцi - i розмаху? руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо  ж
нема голови.
   I тут я розумiю, що дiд Салимон - привид. Той  самий  привид,  якого  я
бачив позавчора уночi.
   I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми  сто?мо,  -  не  вулики,
а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
   I  враз  вiко  одного  з  гробiв  заскрипiло,  пiднiмаючись,  i  звiдти
вистромилась... голова попа Гоги.
   - Здоров, рибалко! - I пiп Гога зареготав: - Го-га-га!.. Го-га-га!..  А
ти вже думав... Ось-ось-о! - вiн показав менi  рукою  "носа".  Потiм  враз
став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до
себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
   I раптом я побачив, що в гробу, поряд  з  попом  Гогою,  вже  лежить...
Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
   I невимовний жах, не так за себе, як за  Павлушу,  що,  певно,  вже  не
живий, охопив мене.
   Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
   Щось на мене навалю?ться, бiльша?, бiльша?, бiльша?...
   Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... I прокидаюсь.
   РОЗДIЛ XI
   Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
   Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi  отямлююсь.
Я згадую всi вчорашнi подi?, попа Гогу i  сво?  тверде  рiшення  з  самого
ранку бiгти до дiда Салимона.
   Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже  нема  -  в
полi. Що то значить - передовики, активiсти. Я ?х майже не бачу.
   Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався  а  що,
як вiн ще не при?хав, весiлля  ж  по  кiлька  днiв  гуляють.  I  сам  себе
заспокоював, та нi, не залишать вони сво? хазяйство надовго,  на  день  ще
так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати,  корову  видо?ти
тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в  сусiдньому  районi,  сорок
п'ять хвилин автобусом. При?дуть.
   Менi здавалось,  що  коли  я  зараз,  негайно,  не  побалакаю  з  дiдом
Салимоном, то загину - пiп  Гога  обплута?  мене,  i  я  навiки  втрачу  i
маму-депутата, i всiх рiдних, i  школу,  i  Галину  Сидорiвну,  i  все-все
свiтле й хороше в мо?му життi.
   Я ще здалеку побачив, що при?хали.  З  димаря  лiтньо?  кухнi  у  дворi
курився синiй димок.
   Дiд Салимон, жiнка його  баба  Галя,  племiнник-москвич  у  бiлоснiжнiй
сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i дво? дрiбних дiточок  сидiли
у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
   Я прича?вся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
   Чекати довелося довгенько.
   Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали - про жениха, який ?м не дуже
сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого  не  ?в
(мабуть, дуже гонористий i не дуже  здоровий);  про  якогось  Павла  Гику,
який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому  слова  сказать  i  якому
його жiнка весь час казала: "Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший.
Це не тво? весiлля"; про закуску, яка була  нiби  й  непогана,  але  пирiг
недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а я?чка несвiжi...
   Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився,  мабуть,  цiлий
рiк ?сти кислий вiнегрет, пересолену  рибу,  несвiжi  я?чка  i  недопеченi
пироги, аби виплутатися з цi?? погано? iсторi?, в яку я сам так по-дурному
вскочив.
   Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя - мити  посуд,  а
дiд Салимон лишився на подвiр'? один. Тепер можна.
   - Драстуйте, дiдусю! - чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. - Можна
до вас?
   - О! Здоров, шелегейдику! - звiв догори брови дiд Салимон. - Заходь! Що
тобi? Меду?
   У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi.  I
я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг
наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
   - Значить, просто так, у гостi? - усмiхнувся дiд Салимон. - Будь ласка!
Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
   Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити  про  те,  що
менi хотiлося.
   - Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! - пiдморгнув дiд Салимон.  -
То давай, ну!
   - Та нi, я просто... просто спитати хотiв... - нарештi зваживсь я.
   - То питай - чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
   - Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля ?хати,  нiчого  не
помiчали?
   - Уночi? Позавчора? -  дiд  здивовано  опустив  куточки  губ.  -  Гм...
Уночi... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було...
А що?
   - Ну, не вiдчували нiчого... такого?
   - Вiдчував? Гм... А-а! Зда?ться, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог
милу?, блоха. А що?
   - Та нi! У такому... у... душевному вiдношеннi.
   - А-а... у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно.  Мучило  мене,  що  за
вечерею я вареника одного з сиром не до?в - скисне ж, думаю, на  ранок.  У
сметанi на тарiлцi залишив.
   - От якi ви, дiду! Я не  про  те!  Я  про  видiння.  Видiння  якесь  не
являлося вам уночi позавчора?
   - Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай -бог милу?!
   - Та я теж вродi не хворий, а  позавчора  уночi  у  вашому  садку  бiля
Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! - I я
простягнув дiдовi фотографiю.
   У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся  -
там стояла вся наша гопкомпанiя: сам  Карафолька,  Вася  Деркач,  Антончик
Маш?вйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив сво?м очам) Павлуша з
Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши ши?, i пильно прислухалися
до нашо? з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно ?х бачив,  бо  стояв  до  них
обличчям, а я спиною.
   - Ану-ну! - дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. - Що ж то  таке?
Га?
   - Та що ж! Не видно хiба... Я знаю... По-мо?му, привид! Без голови!
   - Ну-у? - роззявив рота дiд.
   З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
   - Що там таке?  -  спитав  вiн  без  особливого  зацiкавлення,  байдуже
колупаючи в зубах
   - Ану, Серьожо, iди-но глянь! - гукнув йому дiд Салимон. -  Ти  чоловiк
грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У  нас
в садку. Позавчора вночi.
   - Привид? - племiнник пiдiйшов, взяв у  дiда  фотографiю.  Подивився  i
похитав головою:
   - Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що  ате?ст,  смi?тесь
iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди
по Мiсяцю гуляють. Пiдрива?те авторитет науки. Несолiдно.
   - Мда-а, - розгублено розвiв руками  дiд  Салимон  -  Конфузiя  вийшла.
Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути
неприятностi...
   - Хiба я знаю... - знизав плечима племiнник. -  Треба  щось  придумати.
Якось викручуватись.
   - А що, як... - задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче  повернувся  до
племiнника: - Ану знiмай сорочку! - Почiм гукнув дiвчинцi, яка  стояла  на
порозi: - Оксанко, давай плечики.
   - Правильно! - пiдхопив племiнник i почав знiмати свою  бiлу  нейлонову
сорочку.
   З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
   - Що це ви... - почала вона.
   Але племiнник перебив ??.
   - Цить! Давай сюди! - i, змовницьки  прибавивши  долоню  до  рота,  вiн
та?мничо проказав менi: - Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
   I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
   Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка  на
плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля,  щоб
чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами... А  я...
Ах ти ж.
   Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
   - Хи-хи...  Хи-хи...  Хи-хи...  -  Тодi,  вiдчувши  пiдтримку,  гримнув
розкотисте, на повнi груди: - Га-га-га-га-га!
   I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i  були,  так
би мовити, у нокаутi, догори ратицями  лежали,  тi  самi  хлопцi  реготали
зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала.
А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться  на
п'яного калiку. I дружина племiнника (добра,  видать,  душа)  дивилася  на
мене з жалiстю.
   Вони жалiли мене.
   Вони думали, що я переживаю, що сталась  така  конфузiя,  як  каже  дiд
Салимон.
   Та, люди добрi!
   Та, ?й же богу, я не переживаю!
   Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка.  Та  це  ж
просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер
пiп Гога, баба Мокрина i вся ?хня  братiя.  Не  боюся  я  ?х  анiтрiшечки,
анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному
грунтi.
   I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю,  що  надто  голосно,
надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
   - Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви  це  встро?ли?  -  пересмiявшися,
нарештi спитав дiд Салимон.
   - Та! - махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати - думати про це.
   - Ну!
   - Та! - не пiддававсь я.
   - От же ж проханий! То давай ти! - кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до
племiнника та його дружини, сказав - То ж такi хлопцi!  Завжди  щось  таке
встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
   Павлуша знизав плечима.
   - Ну що? I тебе просити треба? - скривився дiд.
   - А я тут нi при чому, - хмикнув Павлуша.
   - Як? - здивувався дiд Салимон. - Хiба ви не вдвох?
   - Н?-а! - сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
   - Отаке! Що сталося? Тю! - навiть розгубився дiд Салимон.
   - Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! - вихопився Антончик.
   - Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! -  протягнув
дiд Салимон.
   Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у  протилежний
вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у  поле,  де  тiльки  вiтер,
далi вiд людей.
   Ну,тепер усе! Кiнець!
   Якщо ранiше, довiвши Павлушi сво?ми подвигами, що  вiн  промiняв  мене,
героя, на якесь опудало у  спiдницi,  я  мiг  ще  простити  йому  зраду  й
помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при  всiх,  так  би  мовити,  офiцiйно
вiдмовився од мене.
   Все!
   Увiрвалася наша дружба, як з гнило? мотузки.
   Все!
   Нема в мене бiльше друга.
   Все!

   РОЗДIЛ XII
   Нудьга. Я  вiдганяю  спогади.  Мiй  вiрний  друг  -  Вороний.  Солдати.
"Восьмьорка"
   Минуло кiлька днiв.
   Усього три слова, три невеликих  словечка  -  "Минуло  кiлька  днiв..."
Написав - i не видно ?х. Нiби й не було нiчого.
   А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго,  i
нудно, I сумно, й тужливо - наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
   Як на зло, погода знову зiпсувалася.
   Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
   Сядеш  бiля  вiкна,  вшнипишся  у  калюжi-хлюпалюжi  надворi  i  тiльки
слуха?ш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I  так  тобi  кепсько,  так
тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ - то суцiльнi  сльози
тво?.
   До чого дiйшло - пiдручники торiшнi перечитувати став.
   А тут ще й мати серце кра?:
   - Пiшов би хоч до Павлушi - не нудився б так.
   За тою сво?ю роботою, за тими громадськими обов'язками  вона  весь  час
забувала, що ми посварилися навiки.
   А там ще й тато. Душу виверта? сво?ю музикою.
   Прийде з роботи, витягне скрипку та  як  почне  випилювати  жалiбно?  -
зда?ться, не по струнах, а по жилах тво?х смичком водить.. Краще б вiн уже
тою скрипкою по головi мене луснув.
   Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна
штука - справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
   I робити нiчого не  хочеться,  i  читати  не  хочеться,  i  гратися  не
хочеться - нiчого не хочеться..
   Павлушi добре - сидить собi, мабуть, i малю? якусь собаку...
   А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi сто?ть - менi що!  Менi
до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
   А  дощ  перiщить...  А  вода  у  ринвi  дзюренчить   без   упину...   А
калюжi-хлюпалюжi вже всю землю  вкрили,  i,  зда?ться,  пливе  хата  серед
хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю - безмежне i
безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I зда?ться, сонце вже нiколи не
проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
   А в голову непрохано лiзуть спогади... Я ?х жену, виштовхую,  але  вони
все лiзуть i лiзуть...
   Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у
кукурудзi, про незнайомця з  тринадцято?  квартири,  про  кiностудiю,  про
лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй  з  Контрибуцi?ю,  про  ВХАТ  з
"Ревiзором", про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
   I що б я не згадав, завжди - хай ти луснеш!  -  той  Павлуша  в  голову
лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене  i
не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла
людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза  i  пiвголови.  А
друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови - Павлушинi.  От  же  ж,
?й-богу!
   Я вже себе навiть по лобi кулаком  бив,  щоб  вибити  тi  спогади,  але
марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу  на  мiсцi,  без  дi?,  -
нарештi вирiшив я. - Треба  рухатися,  треба  дiяти,  щось  робити,  i  тi
спогади самi вивiтряться".
   Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися - швидко ходити по хатi з  кутка
в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
   Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
   - Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
   - Зарядку роблю, - збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови
таким чином виганяю.
   I все-таки цi кiлька днiв минули.
   Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i ся? сонечко.
   Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр  велосипеда,  защепнув  на  правiй
нозi холошу дерев'яною прищiпкою для  бiлизни  (я  завжди  це  роблю,  щоб
холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i по?хав.
   Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило ?х чистими.
   Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися  врiзнобiч  сонячними
бризками.
   Ви?хав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах  яко?сь
весело? пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То  вже  був  не
вiтер. То назустрiч менi iшли  солдати.  Iшли,  дружно  спiваючи  бадьоро?
похiдно? пiснi:
   Путь далёк у нас с тобою,
   Веселей, солдат, иди,
   Вьётся, вьётся знамя полковое,
   Командиры впереди.
   Солдаты,
   В путь, в путь, в путь!
   А для тебя, родная,
   Есть почта полевая,
   Прощай, труба зовет.
   Солдаты, в поход!
   I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили  на  той  самий  мотив
дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
   Наша Таня горько плачет,
   Уронила в речку мячик.
   Тише, Таня, Танечка, не плачь,
   Эх, не утонет в речке мяч.
   Солдаты,
   В путь, в путь, в путь!
   А для тебя, родная,
   Есть почта полевая,
   Прощай, труба зовет,
   Солдаты, в поход!
   Я з'?хав на узбiччя i став, пропускаючи ?х. Вони всi були дуже  молодi,
цi  солдати,  бiльшiсть  iз  них,  мабуть,  ще  й  не  голилися,   i   той
дитсадiвський вiршик був iще свiжий у ?хнiй пам'ятi. I вони так  весело  й
дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть,  бути  солдатом  i
вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
   Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять  вiд
нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi  табори,  а  далi,  в  степу,  -
артилерiйський полiгон.
   I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу  на  стовпi  пiд
репродуктором висiла дошка з об'явою:
   ВНИМАНИЕ!_
   На полиюне постоянно днем и ночью производятся стрельбы.Красный флаг на
вышках - на полигоне стрельба Выпас скота, сбор грибов  и  ягод  в  районе
полигона- только с разрешения начальника полигона._
   I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня  i  не  щоночi,  випасати
худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з  дозволу
начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили  туди  шукати  порох,
гiльзи та iншi бо?припаси. Та й то бiльше "на слабо",  як  хтось  зачепить
("От слабо тобi!..") i без особливих результатiв.
   Солдати через  наше  село  ?здили  весь  час,  на  всяких  машинах,  на
мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких  тягачах,
для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
   А в суботу солдати приходили до нас  у  клуб  на  танцi.  I  ми  любили
товктися бiля них i слухати, як  вони  жартують.  Особливо  подобався  нам
невисокий, але весь якийсь ловкенький  солдат  iз  Рязанi,  на  iм'я  Митя
Iванов, рудий i кирпатий.
   Вiн  невтомно  кепкував  зi  свого  друга,  удвiчi  за  нього   вищого,
вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
   Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна  дiвчина,  Митя
Iванов зненацька голосно вигукував:
   - Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
   Пiдгайко червонiв i махав рукою:
   - Та ну тебе!
   Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
   - Солдат ? що? -  суворо  питав  вiн  i  сам  вiдповiдав:  -  Солдат  ?
вiйськовослужбовець, який умi? - що?  -  вiдмiнно  володiти  збро?ю;  який
досконало зна? матерiальну частину i який неухильно викону? - що? - накази
свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти  ледар,  нехлюй  i  сачок.  Ти  дума?ш
тiльки про ?жу i про дiвчат.  Ганьба!  До  якого  життя  ти  дiйшов!  Який
приклад ти показу?ш пiдростаючому поколiнню? - широким жестом вiн вказував
на нас, хлопчакiв. - Ганьба! Менi соромно за  вас,  солдат  Пiдгайко!  Два
наряди  поза  чергою!  I  три  години  стройово?.  Кру-гом!  Вiд  мене  до
наступного стовпа кроком руш! П?сню!
   Останнi  речення  вiн  вимовляв  якимсь   особливим   голосом,   видно,
наслiдував когось, старшину, чи що.
   Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
   Взагалi вони були дуже хлоп'якуватi  i  подiбнi  до  нас,  тi  солдати.
Передражнювали сво?х командирiв, як ми вчителiв, розказували, що хтось  iз
них ходив у "самоволку" (тобто без дозволу начальства - на зразок того, як
ми прогулювали, "пасували" уроки).
   I весь час жартували й смiялися.
   А по-мо?му, жарти в життi найголовнiше. Життя, по-мо?му, не  може  бути
без жартiв. Я  от,  наприклад,  боюсь  поважних  дорослих  людей,  якi  не
розумiють i не люблять жартiв. По-мо?му, це лихi, негарнi люди.  I  навiть
якщо вони й не зробили ще нiчого лихого, то здатнi зробити  i  колись-таки
зроблять.
   А веселi, дотепнi люди - дуже, по-мо?му, потрiбнi для життя, потрiбнiшi
за серйозних, поважних i суворих. Бо серйознi й поважнi  тiльки  наказують
та покрикують. А  якийсь  жартун  скаже  дотепне  слово,  i  одразу  легше
працювати людям, i робота спориться, коли серед людей веселий  чоловiк.  А
коли начальник веселий i вмi? жартувати, то взагалi чудово. От у нас такий
голова колгоспу Iван Iванович Шапка.  А  був  колись  головою  Припихатий,
поважний i суворий, увесь час тiльки кричав i руками розмахував. I од того
розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить нiколи, тiльки жарту?, i
колгосп - перший у районi.
   I я певен, що i в бою отой Митя Iванов i той  Пiдгайко  швидше  вчинять
геройський подвиг, нiж хтось iнший.
   I то нiчого, що Митя Iванов iде оно в строю  останнiм  (бо  найнижчий).
Однак вiн не останнiй. Я певен,  що  оту  "Таню"  дошкiльнячу  вiн  перший
заспiвав, а всi пiдхопили.
   Проходячи повз мене, Митя Iванов пiдморгнув i всмiхнувся.  I  так  менi
захотiлося побiгти слiдом i, пристро?вшись за ним, закрокувати i пiдхопити
пiсню. Але... якби ж то я був хоч у другому класi... А так...
   Та однак зустрiч iз солдатами якось одразу пiдняла в мене настрiй, i  я
помчав польовою дорогою з подво?ною швидкiстю, i в душi  мо?й  сама  собою
виспiвувалася, вимулiкувалась ота хвацька солдатська пiсня: "В  путь...  в
путь... в путь..."
   Ех як я люблю отак-о мчати на велосипедi серед  безкрайнього  поля  або
степу, чи лiсовою  стежиною,  чи  понад  рiчкою  по  мокрому  пiску  попiд
самiсiнькою водою (то кравше, нiж асфальт!).
   Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б  це
люди робили без велосипедiв! У нас усе село на  велосипедах  ?здить:  i  в
поле, сапку до рами прив'язавши, i на базар,  кошики  до  багажника  и  до
керма .приторочивши, i куди хочеш.
   Взагалi велосипед зараз - це основний на селi транспорт. Так  каже  дiд
Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени ?здять, а в  селi
усi. У мiстi ви старо? жiнки на велосипедi зроду  не  побачите.  А  в  нас
яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручу?, аж гай  шумить,  i
нiхто  й  не  дивиться,  нiби  то  не  стара   баба   на   велосипедi,   а
дiвчина-спортсменка.
   Я люблю сво? вело, як  колись,  мабуть,  козак-запорожець  коня  любив.
Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю  його  кiнським
iменем - Вороний. Бо в нього чорна рама.
   I зда?ться менi - нi в кого в свiтi нема  такого  баского  коня,  як  у
мене.
   - I-го-го-о! - так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
   Хiба ? для такого коня якi-небудь перешкоди!
   Гоп-ля! - з ходу перескочив вiн якийсь дрючок, що лежав на дорозi.
   Гоп-ля! - перескочив вибо?ну.
   Го... Геп! Ляп! - перескочив я кермо велосипеда, пролетiв кiлька метрiв
у повiтрi i з усього розмаху гепнувся пикою у рiдке багно.
   А щоб... Тьху!
   Тьху!
   То була не просто калюжа, як менi здалося. То був рiвчак ущерть залитий
водою.
   Мiй Вороний лежав на боцi, якось трагiчно,  неприродно  задравши  вгору
передн? колесо. Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з мо?х
грудей.  Передн?  колесо  було   скручене   у   якусь   страшну   спiраль.
"Восьмьорка"! Тако? жахливо? "восьмьорки" я ще нiколи не бачив.
   А до села кiлометрiв зо два.
   От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди  так.  Тiльки  менi  трохи
легше  стане,  тiльки  настрiй  покраща?,  тiльки   здасться,   що   життя
усмiха?ться менi зяову, як доля одразу - лясь! - по пицi. I  я  в  калюжi.
Ех!..
   Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи
за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш.  А  як  не  хочеш
нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:
   - Ай-яй-яй!
   - Що ж це ти iзд?лав?!
   - Ого-го!
   - Оце "восьмьорка"?
   - А-яй-яй!
   А вже бiля само? хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме  виходив  з  сво??
хвiртки.
   Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд  здивовано?  усмiшки.  Я
спересердя тiльки плюнув у його бiк i  тут  же,  як  на  зло,  спiткнувся.
Павлуша засмiявся.
   - Дурень! -  крикнув  я,  нервово  сiпаючи  велосипеда,  що  застряв  у
хвiртцi.
   Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.
   Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:
   - Що - трактора на таран брав, га?
   Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж  менi  тодi
Вороного вилiку?? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив,
не зiпсував, я завжди iшов до  дiда.  I  вiн  мене  виручав.  Хоча  завжди
говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.
   От i зараз я зiтхнув i мовчки з надi?ю глянув на дiда. Дiд у свою чергу
зiтхнув i сказав:
   - Принеси плоскогубцi, обценьки й молоток.
   Я не  примусив  його  повторювати.  Блискавично  метнувся  в  сарай  по
iнструмент. I дiд одразу взявся до дiла.
   - Варвар! - дiд любив перекручувати слова.  -  Тiльки  й  зна?ш  золотi
верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi,  а
на коровi ?здити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та  це  ж  треба  умiти!
Десять злодi?в будуть спецiально крутить i так не скрутять.  Коли  б  тебе
так поперекручувало, щоб знав, як ?здити. Уголовник!
   Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи сво?  каяття.  Дiд
любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.
   Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо  стало,  як  новеньке,
нiби тiльки що з магазину.
   У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi  руки.  Мо?  тiльки  шкоду
робити вмiють. Ех!
   РОЗДIЛ XIII
   Недарма цей роздiл тринадцятий, бо трапля?ться в ньому рiч надзвичайна,
незбагненна i загадкова. Та?мниця трьох невiдомих
   Наступного дня я вже ви?хав на сво?му Вороному, як нiчого  й  не  було.
Правда,  тепер  я  ?хав  обережненько,  об'?жджаючи  кожну  ямку,   кожний
камiнчик, кожну калюжку.
   Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса
позира? на мо? передн? колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн,
видно, був задоволений своью роботою.
   Я  про?хав  до  кiнця  нашо?   вулицi   i   повернув   на   центральну,
Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi  хати,  як
почув позаду дидиркання мотоцикла.  Я  звернув  з  колi?,  щоб  дати  йому
дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i  великих
мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
   Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
   - Рень? -_ коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь,  простягнув
менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
   Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I  поки  пiднiмав,  вiд
мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише  помiтити,  що
то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три,  чи  чотири
зiрочки на погонах). А обличчя - щоб мене розстрiлювали - не  впiзнав  би.
Тiльки й  запам'яталося,  як  бiлозубо  сяйнуло  оте  коротке  "Рень?"  на
засмаглому, припорошеному обличчi... I окуляри на пiв-обличчя,  i  зелений
шолом...
   Я глянув на конверт:
   "Явi Реню. (Цiлком, та?мно)"_
   Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
   "Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у
Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш  iнструкцiю,  що  ти  мусиш
робити._
   Цього  листа  треба  негайно  знищити.  Справа  надзвичайно  важлива  i
секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати та?мницю, ми поки
що не назива?мо себе_
   Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль._
   Г. П. Г."_
   У мене враз змокрiли долонi. Я звiв  голову  й  озирнувся  навколо.  На
вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньо? хати у  дворi  баба  годувала
курей, примовляючи: "тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю". Але  вона  в
мiй бiк навiть не дивилася. Зда?ться, нiхто нiчого не бачив.
   Я сiв на велосипед i погнав у  поле.  Листа  я  мiцно  тримав  у  руцi,
притискаючи до ручки керма.
   У головi мо?й було метушливе безладдя.
   Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом?  Вирiшили  покепкувати  з
мене? Помститися, що я ?х задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я
сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
   I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у  рiзнi  хлоп'ячi  витiвки,
передавати листа? Нi. Навряд.  Та  й  почерк  у  листi  не  хлоп'ячий,  не
учнiвський. Учнiвський почерк,  навiть  найкалiграфiчнiший,  одразу  можна
пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк -  дуже  чiткий,  розбiрливий,  з
нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
   Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
   I що означають цi букви - Г. П. Г.? Що  це?  Iнiцiали?  Чи  зашифрована
посада? Наприклад, гвардi? полковник  Герасименко  (чи  там  Гаврилов,  чи
Гогоберiдзе).  Або  -  генеральний   прокурор   Гаврилов   (чи   знов-таки
Герасименко, чи Гогоберiдзе).
   Але в листi сто?ть "ми". Виходить, Г,  П.  Г.  -  це  не  одна  людина.
Виходить, тро?. - "Г", "П", "Г". I хто ж вони  такi,  цi  тро?  невiдомих?
Хорошi вони чи поганi?
   Не зупиняючись, я ще i ще раз  перечитував  листа.  I  нiчого  не  змiг
второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна.  Навiть  якщо  це
жарт - тим бiльше.
   Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi  клаптички  i,  ?дучи,  потроху
викинув по дорозi.
   Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.
   До семи годин вечора було  ще  дуже  далеко.  Але  ноги  мо?  механiчно
крутили педалi, а кермо само собою  звертало  у  бiк  Вовчого  лiсу.  I  я
незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав:  "Чого  це  я
сюди iду? Адже у листi сказано - о дев'ятнадцятiй. I якщо я при?ду ранiше,
може, це пошкодити спразi - хто його зна".
   Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину -
наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати,  що  й  не
збирався iхати в лiс.
   "За?ду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних", - вирiшив я.
У  дiдiвщинськiй  крамницi  були   фiгурнi   льодяники   на   паличках   -
дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не  завозили.  I  ми
iнодi спецiально ?здили по них аж у Дiдiвщину.
   Не до?жджаючи до села, побачив  я  на  дорозi  "Москвича"  з  вiдкритим
мотором, у якому хтось длубався.  Коли  я  наблизився,  цей  хтось  пiдвiв
голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
   - О! Ану подерж менi отут трохи.
   Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi
якусь штуковину, що вiн ?? прикручував плоскогубцями.
   - Спасибi! - сказав вiн, як скiнчив.  Потiм,  глянувши  на  мене  хитро
примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
   - Темна вода во облацех.
   I усмiхнувся.
   Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i по?хав.  Менi
стало якось не по собi вiд тих слiв.
   Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках,  а  звернув  на  iншу
дорогу i подався назад у Васюкiвку.
   "Може, це пiп Гога написав? - збентежено думав я  дорогою.  -  Удвох  з
бабою Мокриною. "Г. П. Г."  "П.  Г."  -  це  може  бути  "пiп  Георгiй"  -
абсолютно. А "Г." Гаврилiвна!..  Це  по  батьковi  бабу  Мокрину.  Мокрина
Гаврилiвна, ?? iнколи так звуть - "Гаврилiвна". I це вони хочуть  заманити
мене до лiсу i... вбити. За те, що я ?х з отим привидом пiдвiв. А що! Були
ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей.  Навiть  у  газетах
писали... Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не  було  менi  страшно.  I
нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкоду?, тiльки  тодi
зрозумi?, що це вiн винен, бо лишив  мене  самого  напризволяще.  Та  буде
пiзно..."
   У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло  глянути,  що
зараз робить баба Мокрина. ?? хата  була  крайня,  майже  бiля  води.  Пiд
соломою, але чепурненька, а сад  великий,  кращий  у  селi.  Таких  сортiв
яблук, як у не?, не було нi в кого. Та покуштувати ?х нам не  щастило,  бо
такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
   Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи ?х у пелену. Побачивши мене,
вона аж вся виструнчилась:
   - Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга!  Щоб  тобi  чортiв  у
пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
   Я тiльки усмiхнувся й  по?хав.  Менi  одразу  стало  легше.  Якби  вони
збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки,  солодкими
речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не  пiдозрював.  Та  й  що  це  я
вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi
бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
   Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй  годинi  ?хати  у
Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати  у
пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд  завжди  говорить,  що,  коли  ти  можеш
зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
   Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
   РОЗДIЛ XIV
   Вовчий лiс. Iсторiя дота. Несподiванка
   Нарештi я сiв на велосипед i по?хав.
   Вовчий лiс був колись  дрiмучий,  з  непролазними  хащами,  i  в  ньому
справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема -  усiх  винищили.
Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були  вони  страшнуватi.
Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бо?.  Вiн  весь  пошрамований
окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.
   А у старому дубняку на узвишшi громадяться величезнi брили зруйнованого
доту.
   Колись тут було узлiсся, i саме  бiля  доту  перехрещувалися  дороги  -
одна, що попiд лiсом на Дiдiвщину, друга, що через лiс,  на  Гарбузяни.  А
тепер узлiсся одсунулося майже на кiлометр, бо пiднялася тут густа соснова
посадка, через  яку  прорубано  нову  дорогу.  Ту  дорогу  люди  називають
"глеканкою", бо як ?хати по нiй возом, то на  пеньках  колеса,  як  у  нас
кажуть, глекають. А дорогу,  що  через  лiс  на  Гарбузяни,  люди  назвали
"генеральською", бо у лiсi вона поверта? до вiйськових таборiв.
   Славна iсторiя цього дота.
   У сорок першому, коли нiмцi загарбали Укра?ну,  у  цьому  дотi  тримали
кругову оборону тро? наших бiйцiв. Увесь район уже був  окупований,  фронт
просунувся на тридцять кiлометрiв на схiд,  а  нiмцi  все  не  могли  нiяк
захопити дот. Нi бомби його не брали, нi  снаряди,  нi  мiни.  Вiсiм  днiв
трималися бiйцi без води, без ?жi, до  останнього  патрона.  Чотири  танки
пiдбили з противотанково? рушницi, безлiч фашистiв покосили з кулемета.  I
тiльки як не стало уже бо?припасiв, вийшли бiйцi  й  беззбройнi  пiшли  на
ворожi кулi. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.
   I дот, навiть порожнiй, нагонив страх на фашистiв.  Вони  навезли  туди
три хури вибухiвки i висадили його в повiтря.
   Але й розбитий, понiвечений, з покрученими залiзними рейками, що,  наче
кiстки, стирчали на зламах з товстелезни-них метрових брил, -  вiн  вражав
сво?ю силою  i  могутнiстю.  Тi  величезнi  брудно-сiрi,  вкритi  де-не-де
iржавим мохом, брили були з якогось неймовiрного, нiде  тепер  не  баченою
залiзобетону, густо замiшаного на гостро-гранчастому  гранiтному  камiннi,
яким  ото  мостять  дороги.  З-помiж  того  камiння  виштрикувалося  чорне
покручене плетиво у палець завтовшки залiзного дроту, що його навiть  iржа
не брала.
   Весь дот зарiс густою жалючою кропивою, наче оберiгаючи в такий  спосiб
свою горду самотнiсть i недоторканнiсть.
   Проте  на  однiй  з  брил  якийсь  перехожий  Вася,  прагнучи,  мабуть,
пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на  вiки  чимось  гострим
сво? iм'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помiтно, а  останн?  "я"
було таке вже хирляве й немiчне, що аж соромно ставало за того Васю з його
таким жалюгiдним "я".
   Хоч був дот не дуже й далеко вiд  села  (а  як  на  велосипедi,  то  ще
ближче), ми, хлопцi, до нього чомусь майже не ходили. Я за все сво?  життя
разiв зо три, може, тiльки й був. I по гриби, i по ягоди ми чомусь  бiльше
ходили у Пiщанський лiс, за Пiски.
   I тепер, коли я пiд'?жджав до доту, все  навколо  здалося  менi  чужим,
незнайомим i незвичайним. Стояла моторошна тиша,  навiть  пташок  не  було
чути, тiльки десь високо вгорi ледь-ледь шелестiло од вiтру листя.
   Я прихилив свого Вороного до дуба при  дорозi  i,  обережно  розсовуючи
кущi та хапаючись руками за гiлки, подряпався нагору, до ру?н дота.
   I раптом почув негучний, але владний голос:
   - Ти куди?!
   Вiд несподiванки я випустив з рук гiлки, за якi  тримався,  i  впав  на
колiна.
   - Куди лiзеш? - повторив голос.
   - Нiкуди... а... а що таке? - спитав я, все  ще  стоячи  навколiшках  i
даремно вдивляючись у гущавину - того, хто казав, за кущами не було видно.
   - Зараз навчання.  Не  бачив,  чи  що,  прапори  на  вишцi.  Ану  давай
звiдсiля!
   Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на  дорогах,
що ведуть до вiйськових таборiв.
   Сперечатися було нi до чого. Я повернувсь i навсидячки став  спускатися
вниз.
   От чорт! I треба ж! Поставили якраз на цьому мiсцi. Ну, нiчого! Я  його
якось обмину. Зайду обережненько збоку - вiн i не  вгледить.  Цi  вартовi,
по-мо?му, просто так стоять, для  проформи.  Розвалився  собi  в  кущах  i
покурю?. Дуже воно йому треба. Хто сюди пiде? Якби я просто  на  нього  не
наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.
   Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи  вiд
дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся
рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля  мети,  з  кущiв
почулося:
   - Ти що - у пiжмурки зi мною гра?ш? Ану давай звiдси!
   Помiтив. Таки помiтив, чортяка!
   - Уже й грибочка пошукати не можна, - промимрив  я  i,  набурмосившись,
пiшов назад.
   От же ж!
   Як же я тепер  вiзьму  iнструкцiю?  Невже  вони  не  знали,  що  будуть
вiйськовi навчання? Не може бути.  То  що  ж  робить?  Отак  просто  ?хати
додому, та й усе?
   А може, вони  тому  й  звернулися  до  мене,  що  сподiваються  на  мою
спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу  непомiтно  прослизнути  повз
вартового? Може, саме в цьому й поляга? мо? завдання? То хто ж тодi такi -
"вони"? Якщо вони хочуть робити щось та?мно вiд армi?...  Може,  "вони"  -
шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були  вже  в  мо?му  життi
"шпигуни". Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не  такi  дурнi,  щоб  ?х
хлопчаки виловлювали.
   Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я  -  бовдур!  Я  спершу
взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже...
   Але додому так просто йти я  не  можу.  Мушу  дiстати  з  амбразури  ту
iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.
   Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос  -  задеренчав.
Хай вартовий чу?, що я вже ?ду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю
i кручу педалi по дорозi - нiбито в бiк села. Але  од'?хавши  метрiв  сто,
так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс,  ховаю  Вороного  пiд
папороттю в окопi i по-пластунському, на пузi, починаю в обхiд  скрадатися
до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи  й
прислухаючись. Нарештi передi мною дот.  Вартового  нiде  не  видно.  Вiн,
певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один -
пробиратися  через  ру?ни  дота  i  спробувати  намацати   розколину   над
амбразурою зсередини. Проте легко сказати - пробратись. Я  вже  казав,  що
весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою.  I  одна  справа
iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи ?? якоюсь гiлкою, а  зовсiм
iнша - повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було
видно, щоб та кропива не ворушилася.
   Я лiз уперед макiвкою, опустивши  лице  до  землi  i  прикриваючи  його
однi?ю  рукою.  Розсував   кропиву   просто   сво?ю   макiвкою.   I   поки
голчасто-зубчасте  кропив'яне  листя  проходило  по  волоссю,  я  його  не
вiдчував. Та коли воно торкалося ши?, мене всього пересмикувало - наче хто
лив менi на шию окрiп.
   Але найбiльше страждали вуха. Бiднi  мо?  великi  вiдстовбурченi  вуха.
Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо  трiщать,  палаючи  жарким
полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим,  пекельним  вогнем.
Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.
   - Мда а! - почув я раптом над головою. - Видно, ти або дурень, або щось
таки замислив. Уставай!
   Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.
   На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом  на  грудях  стояв
солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася  в  мене
схвальна думка: "А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить".
   Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мо?  геть  пожаленi
кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
   - Ну, так що тобi треба? - спитав вiн усмiхаючись.
   - Нiчого, - я ще не встиг придумати.
   - Нiчого? Гм. Значить, дурень, - з розчаруванням сказав вiн. - А  може,
все-таки треба?
   I раптом у мене майнула думка: "А може, це  все  спецiально?  Щоб  мене
перевiрити?"
   Ну, так ви дзуськи щось од мене  почу?те!  Хоч  менi  б  дуже  хотiлося
довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.
   РОЗДIЛ XV
   Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табiр
   Зненацька на дорозi загарчав  мотоцикл  i,  чмихнувши,  враз  замовк  -
зупинився.
   - Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? -  почувся  хрипкий
голос з кавказьким акцентом.
   - Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь.  Я  його
жену, а вiн лiзе...
   Кущi розсунулися, i  з'явився  офiцер,  високий,  стрункий,  з  чорними
грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:
   - У чiм рiч, га?
   Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено
крутилося: "Той чи не той? Той чи не той?" I нiяк  я  не  мiг  згадати,  з
вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн  передавав
менi листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке  саме  засмагле,
запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах  три  зiрочки...  Зда?ться,таки
той.
   - Ти що - нiмий, да? Не розумi?ш, що тобi кажуть? А що з  вухами?  Чому
такi червонi? I шия... Iванов! - вiн раптом мегнув блискавичний  погляд  у
бiк солдата. - Ти що . га?
   - Та що ви, товаришу старший лейтенант!
   Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мо?.
   - Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!
   - Кропивою, да? - офiцер здивовано  звiв  брови  i  глянув  на  мене  з
вiдвертою цiкавiстю. - Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?
   "Нiчого нiчого, - подумав я, - перевiряйте,  перевiряйте!  Ви  мене  не
"пiдчепите". Я не розколюся, не бiйтесь".
   I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:
   - Та грибiв хотiв пiдшукать... Хiба не можна? Не можна?
   Офiцер примружився, пронизуючи мене  поглядом,  по  тiм  повернувся  до
солдата.
   - Iванов, приглянеш за його велосипедом, да...
   - ?сть! - козирнув солдат.
   - А ?й по?деш зi мною, - наказав менi  старший  лейтенант  i  пiшов  на
дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.
   - Сiдай! - кивнув вiн на сидiння позад  себе,  крутнув  ногою  стартер,
мотоцикл одразу чмихнув, загарчав,  i  ми  з  мiсця  так  стрiмко  рвонули
вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг  чiпко  вхопитися  за
офщерову гiмнастерку.
   Ми мчали по  вибо?стiй,  розбитiй  важкими  вiйськовими  машинами,  так
званiй "генеральськiй" дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги  я
сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки ?хав. Та  я  не  помiчав  цього.
Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало мо?му душевному стану.  Бо  мене
однак пiдкидало зсередини  оте  нервове  збудження,  яке  я  не  знаю,  як
назива?ться по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому - "мандраж".  Хiба  я
мiг, скажiть, бути спокiйний, коли ?хав  на  якесь  незвичайне,  на  якесь
важливе i секретне завдання, для якого  вимагалася  мужнiсть,  смiливiсть,
може,  навiть  геро?зм.  Ясно  тепер,  що  це  якесь  вiйськове  завдання.
Секретно-вiйськового значення Може, десь там у  них  щось  зiпсувалося.  I
дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти  в  дуло  яко?сь
велетенсько? гармати або в ракету якусь з атомною бо?головкою.
   I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо
ж я-ак гахне - навiть попелу  од  мене  не  зостанеться,  поховати  нiчого
буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, -
виходить, вважають, що я  пiдходящий  кадр  для  такого  дiла.  I  так  же
хотiлося довести, що  я  такий!  I  лоскотало  бiля  пупа,  як  ото  перед
екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило,
щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi!  Павлуша  умер
би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не  можна  буде.  Як  так
ута?мничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують  .  А  може,
навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть.  А  то  й
подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А  можуть
i медаллю  нагородити.  Що  -  не  бува?  хiба,  що  хлопцiв  нагороджують
медалями? Як вони щось таке роблять геро?чне? Абсолютно!
   Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину.  Ми
були на великiй галявинi перед високою дерев'яною,  як  ото  на  щосе  при
в'?здi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але  на  вiдмiну
вiд районно? арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на  залiзничному
пере?здi, i стояла будка з вартовим.
   - Пропускай! Лазутчика везу, - наказав  офiцер  вартовому.  Той  пiдняв
шлагбаум, i ми в'?хали на територiю табору.
   "Лазутчика везу", - значить, доведеться-таки кудись лiзти.
   Ми ?хали (тепер  уже  повiльно)  чистенькою,  всипаною  бiлим  пiсочком
дорiжкою, обабiч яко? стояли вряд брезентовi палатки,  точнiсiнько,  як  у
пiонерському таборi.
   I навiть червонi гасла  на  диктових  транспарантах,  що  виструнчилися
вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:
   "Равняйся на отличников боевой и политической подготовки'",  "Тяжело  в
учении - легко в бою!", "Стрелять только на хорошо и отлично!"
   "Виходить, солдати - такi ж самi школярi, тiльки дорослi, - подумав  я.
- Невже ж ото людина все сво? життя мусить учитися, думати  про  оцiнки  i
рiвнятися на вiдмiнникiв?  А  я  так  мрiяв  закiнчити  школу  i  назавжди
позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити  ?х.  Дзуськи!
Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiга?ш i грамоти не зна?ш. А  як
пiшов  до  школи  -  кiнець,  гимбель!  Запрiгся  на   всеньке   життя   у
двi?чники..."
   - Клас тактики, - не обертаючись,  сказав  офiцер.  Ми  про?здили  повз
майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як  у  лiтньому  кiнотеатрi,
тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.
   - Спортплощадка. "Смуга перешкод", да, - знову, не обертаючись,  сказав
офiцер.
   "Спортплощадка" була велика,  там  i  футбольне  поле,  i  волейбольний
майданчик, i турнiк, i конi, i величезна  шибениця  з  жердиною,  канатом,
кiльцями i похилою драбиною (щоб на  руках  пiднiматися).  А  те,  що  вiн
назвав "смуга перешкод", то був комплекс рiзних перешкод:  колода,  яма  з
водою, високий  паркан,  низенька  дротяна  загорожа,  пiд  якою  на  пузi
пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть,  цiкаво.  Добре  було  б
спробувати... А втiм, може, менi зараз доведеться  таку  "смугу  перешкод"
долати, що це - дитячi iграшки?!
   - Артилерiйський парк, да, - мотоцикл  притишив  хiд  бiля  величезного
загону, земля в якому була  переорана  колесами  важких  машин,  гармат  i
гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi  тягачiв  не  було.  Тiльки  в
глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих  бронемашин  i
якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло
кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.
   - А то що таке?
   Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.
   - Бронетранспортери-амфiбi?. Для подолання водних рубежiв,  да,  i  для
висадки десантiв Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   Вiн  говорив  ламаною,  мiшаною  мовою  -  половина  слiв  укра?нських,
половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки  вiн  намагався
говорити по-укра?нському, i це виходило у нього якось симпатично.
   I оте сво? "да" майже пiсля кожного  слова  вiн  вимовляв  з  особливою
спiвучою кавказькою iнтонацi?ю, i воно не дратувало, а навпаки,  теж  було
якесь симпатичне.
   Ми про?хали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:
   - А це ?дальня.
   Перед ?дальнею стояла вантажна машина, ззаду до  яко?  було  причеплено
щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що  це  таке.  А
колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.
   Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця,  Вася  Деркач  запевняв,  що
мiномет, а  Карафолька  доводив,  що  секретна  ракетна  зброя  останнього
зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.
   - Ну що, подоба?ться тут у нас, да? - спитав офiцер.
   - Ага, - сказав я.
   - Ти в якому класi?
   - У сьомому.
   - Значить, через чотири роки... Ну, все, по?хали, да .
   Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки.
Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули "генеральською"  дорогою  назад  до
дота.
   "Оце все? - розчаровано дивувавсь я. - Чи, може, так задумано -  спершу
просто ознайомлення з територi?ю табору, а потiм... Чи, може... чи,  може,
я ?м... не пiдiйшов?"
   Менi стало дуже гiрко вiд цi?? думки.
   Ми пiд'?хали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за  його
гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надi?,  що  це  ще  не  все.  Вiн
повернув до мене обличчя i усмiхнувся.
   - Менi злазити? - тихо спитав я.
   - Да, дорогий друже, - сказав вiн.
   Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.
   Вiн знову усмiхнувся.
   - Да, будьмо знайомi - старший лейтенант  Пайчадзе,  -  вiн  простягнув
менi руку. - До речi, скажу тобi по  секрету,  да,  у  нас  у  штабi  була
розмова,   щоб   узяти   шефство   над   вашою   школою,    да.    Пiдняти
вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га?  Будемо  запрошувати
до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою.  Треба
готувати з вас хороших во?нiв, да. Вiрно я кажу, га?
   Нi, щось вiн не те  каже...  Невже  я  йому  не  сподобався,  невже  не
пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.
   - Ви, може,  дума?те,  що  когось  кращого  знайдете?  -  я  зневажливо
хмикнув. - Навряд. Хiба що Павлуша, може... Але...
   Вiн пипьно глянув на мене i сказав:
   - Думаю, що ти хороший  хлопець,  да...  Але  не  розумно,  про  що  ти
говориш...
   Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
   - Нiчого, це я просто так... Спасибi! До побачення! - Я  швидко  скочив
на Вороного i крутонув педалi. Вiд'?жджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:
   - Дивний хлопець, правда!
   Пайчадзе щось вiдповiв - я вже не чув.
   Тьху! Як паршиво вийшло!
   Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають,  що
я цiлковитий дурень або пришелепуватий.
   А якщо... Тодi ще гiрше. Виходить, я ?м таки не пiдiйшов .
   Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцi?? Для  чого?
Невже просто так? Навряд.
   I, зда?ться, в того офiцера, що передавав  менi  листа,  таки  не  було
вусикiв. Я ?х запам'ятав би.
   Тодi, може, i Пайчадзе,  i  Iванов  просто  не  в  курсi  справи?  Коли
проводиться секретна операцiя, про не? зна? дуже обмежена кiлькiсть людей,
навiть серед сво?х. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких  я  надивився,
та й книжок прочитав - будь здоров!
   Тодi треба почекати, може, цi тактичнi  навчання  скоро  закiнчаться  i
пост знiмуть. Я ви?хав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк.
Поклав Вороного  на  землю  пiд  сосонками,  а  сам  прилiг  на  теплий  i
м'якенький, як перина, сивий лишайник.
   Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що  стримiла  над  лiсом,  i
дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив  ждати.  Ждати,  може,
цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не  мiг
же я спокiйно ?хати додому, навiть не  довiдавшись,  що  там  таке  в  тiй
iнструкцi?.
   Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука - це
стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини  стояти  в
черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдi?ш.
   РОЗДIЛ XVI
   Павлуша.  Невже?..  Я  не  хочу,  щоб  вiн  мене  бачив.  Невiдомий   у
вчительчиному саду. Хто це?
   Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було
б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було
б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I  нащо  ми
посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого  це  в  не?
така крива вдача? Ненавиджу ??! Ненавиджу! З якою радiстю  я  б  ?й  зараз
укле?в, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло...
   Вiд села по дорозi  хтось  ?хав  велосипедом.  Я  спершу  думав,  що  у
Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися
"глеканкою" до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що  на  баштi  прапор?  Не
пропустять же...
   Вiн ?хав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна  розгледiти,
як надима?ться од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув,
як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.
   Вiн щосили накручував педалi - поспiшав. I обличчя в нього - серйозне й
заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не  малювати  вiн
?хав. Та й хто б це поночi ?хав у лiс малювати?
   I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув мо? серце: то  його
викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так
зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто
ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж,  Павлуша.  Не  Карафолька  ж,  не
Антончик Мацi?вський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й
сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.
   Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив мо? тiло млявим, ватяним i
безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки
стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не
зник у лiсi.
   I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого  в  мо?му  життi
сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було  б  легше,  нiж
оце зараз.
   Я  уявив  собi,  як  повернеться  Павлуша  пiсля  успiшного   виконання
небезпечного секретного важливого завдання, як  нагородять  його  медаллю,
цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно,
як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не  герой  (вiн  це  умi?!).  А
Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлу?, а Галина Сидорiвна його обнiме
i, може, теж поцiлу?, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i  мене
зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби  я
полину на?вся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула
мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий
снаряд i розiрвав мене на атоми.
   Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася.  Тiльки  ставало  дедалi
темнiше - надходив вечiр. За кiлька  метрiв  уже  нiчого  не  видно.  Десь
близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш - чи то в бiк села, чи  то  в
бiк лiсу...
   Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу  виконувати  секретне
вiйськове завдання?
   Невгамовний неспокiй опанував мене.  Мене  шалено  смикало  i  штовхало
гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.
   Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на
самому денцi спустошено? горем душi мо??, не пустили.
   Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються
сво?ю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут
нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.
   Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на  Вороного  i  чимдуж
погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося  -  то  хоч  у
прiрву сторч головою.
   Я навiть не по?хав вулицями, а звернув на стежку,  що  гадючилася  поза
городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу ?ду. Не  було  мене
там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я
тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г.  Яка  та?мниця?!  Якi
тро? невiдомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
   Я про?здив стежкою поза  садком  нашо?  вчительки  Галини  Сидорiвни  i
раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрада?ться у сутiнках
мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв,  потiм  спритно  шугонув  у
кущi й прича?вся, ховаючись...
   Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з  мамою,  чоловiкiв  у
них в хатi нема. Хтось лихий!  Злодiй  абощо.  Добра  людина  не  стал