, - каже... I розказав... Ух, я розiзлилася! "Ви всi бандити! А ти, - кажу, - ти ще й зрадник, сво?х виказу?ш.." Вiн мене - за косу... А я його - трах! - по спинi... - Нiчого... Ми з ним ще поговоримо... А зараз ходiмо Вовку шукати, - сказав Будка. - Вiн зовсiм втекти не мiг... Вiн десь тут... I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр. То ось воно як! Настрахати нас хотiли... Видумали все - i про "чувака", i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля... Дванадцята година ночi... чорна маска... Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж... Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi... Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцю?мо? Якось нема настрою... Не той якось настрiй... - А ви молодцi! - раптом сказав Будка. - Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти. Ну от, бачиш! Як же ти його налупцю?ш пiсля цих слiв! Медом розлилися у наших серцях цi слова. Похвала, почута вiд ворога, - найвища похвала. Стривай, а звiдки вiн зна?, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов "чувак" Вовка. Вiн був все ще у масцi. - Давай сюди годинника! Барахольщик! - наказав Будка. - А ти? Теж iще! Подума?ш! - Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi. - Ти давай-давай, не балакай! - роздратоване повторив Будка. - На! Дуже вiн менi треба... - Вовка витяг iз кишенi годинника... Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньо? митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу. Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати): - Бери! - Спасибi! - якось саме собою вихопилось у мене. - Будь ласка, - нiяково буркнув Будка. Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника. Ми пiшли назад тi?ю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, - Будка свого розбив у колодязi). - Звiдки ти зна?ш, що годинник не наш? - нарештi спитав я. - Ми все зна?мо... - та?мничо сказав Будка, - Та нi,серйозно. - Та це ?? брат, - вiн кивнув на Вальку, -_ сказав його братовi, - вiн кивнув на Вовку, - от i все. Вони дружать... - А-а.. - Слухай, Будко, - сказала раптом Валька, - а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили. - Та! - махнув рукою Будка. - Що "та"! Серйозно. - А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого. - I пiстолета не побоявся? - А я б кричав... Ти диви! То цей Будка майже герой - лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях. Нiби негативний тип i раптом... Нi, не так воно просто сказати, що людина - негативний тип. - Слухайте, - сказала Валька, - а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамва? не ходять. - А що там добиратися! - сказав Будка. - Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi - i до Печорського мосту. Я ?х проведу . До клумби... Чао! - Чао! - сказав Вовка - Пока! -сказала Валька. - Бувайте! - сказав Ява. - На добранiч! - сказав я. Ми розiйшлися. Валька пiшла у свiй флiгель (через чорний хiд). Вовка пiшов у лавру (вiн жив на територi? лаври). А ми пiшли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку - тунель, проз другу, потiм спустилися вузькою вибрукованою нерiвними кругляками вуличкою. I все це мовчки, без жодного слова. При Вовцi й Вальцi Будка був досить говiркий, а як лишився сам - замовк. Все-таки вiн вiдчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотiлося мерщiй попрощатися з ним. Коли ми дiйшли, нарештi, до автостради. Будка сказав: - Iдiть отак прямо - вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! - змахнув вiн рукою. Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нiчого не розумiю. Що б йому таке вiдповiсти? Та думати було нiколи. - Цоб! - сказав я. - Цабе! - пiдхопив Ява. Це прозвучало, по-мо?му, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше "цоб-цабе" як якесь жаргонне вiтання. Бо всерйоз помахав нам рукою i пiшов назад. А ми потелiжилися по автострадi. - Та якщо ви дума?те, що на цьому нашi нiчнi пригоди закiнчилися, то ви погано дума?те, не те дума?те. Ми пiдiйшли до тiтчиного балкона Вiрьовка наша була на мiсцi. Будинок давно спав, навiть тi вiкна, де гуляли новосiлля, вже не свiтилися. Ява за сво?ю звичкою хотiв був лiзти першим. Але я рiшуче вiдштовхнув його - забув, чи що? - я ж сьогоднi перед веду, от iще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нiчого не знав. Я полiз угору. Далися-таки взнаки силовi вправи по витяганню Будки. Важко було лiзти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всi м'язи мо? тремтiли и болiли. Руки терпли; плечi наче хто ножем рiзав; ноги весь час губили вiрьовку, i я безладно меiляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри - i ганi тортури (спасибi хоч, що будинок малогабаритний: висота стелiт два сiмдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав i хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, i я схоплюся за залiзне перехрестя балконних поручнiв. I раптом надi мною пролунав зойк. "Злодi?!" - i я побачив бiлу пляму у чорному проваллi вiдчиненого поруч з балконом вiкна (то було вiкно кiмнати, де спали дядько з тiткою). Бiла пляма враз зникла. А далi все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконi з'явилася, наче привид, бiла тiтчина постать у нiчнiй сорочцi В руках у не? було щось чорне. Тiтка перехилилася через поруччя i з вигуком: "А на ж тобi!" - вихилила те чорне просто на мене Щось гегепнулось менi на голову i полилося на очi, за вуха, за комiр, у штани i аж до п'ят. Я вiдчув на губах знайомий солодкий смак i зрозумiв - тiтка вихлюпнула на мене з каструлi свiй улюблений вишневий компот, що стояв на балконi. Ошелешений, ледве тримаючись за вiрьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишнi. Але тiтка вважала, що це ще не все Я вчасно помiтив, як блиснув у не? в руцi нiж. I зрозумiв - зараз вона чикрижне по вiрьовцi, i я, як грязь, ляпнусь на землю. - Тьотю, не рiжте, це я! - не сво?м голосом скрикнув я. Нiж випав з тiтчино? руки i боляче вдарив колодкою мене по макiвцi. Я не вдержався i з'?хав по вiрьовцi вниз. Торкнувся землi, але не встояв на ногах i сiв просто в компот, що калюжею розлився якраз пiдi мною. Тiльки тодi тiтка нарештi розпачливо загукала згори: - Ой лишенько! Павлушо, це ти? - Нi, не я! - проказав я, сидячи в компотi Ява не стримався i коротко реготнув, наче його хтось несподiвано залоскотав пальцем пiд ребрами. Тiтка зовсiм отямилася i зарепетувала: - О господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночi на вiрьовцi пiд балкон потягло! I Ваня тут? Ви що, почадiли? Що ви тут робите? - Та не кричiть, тьотю, людей побудите! - крiзь мiцно зцiпленi зуби проказав я, пiдводячись i з огидою оббираючи з штанiв розчавленi вишнi. Тiтка нарештi збагнула, що вона не в бальному платтi, а в нiчнiй сорочцi, i не варто в такому виглядi знайомитися з новими сусiдами. Сказавши нам: "Iдiть, я зараз одчиню", - вона зникла. Пiднiмаючись по сходах, ми дуже добре розумiли, що ото вiдчувають во?ни, здаючись у полон Найбiльше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тiтцi, як пояснювагиме-мо свою дивну поведiнку. Говорити правду пiсля всього пережиюго не було нi сил, нi енергi? - дуже багато довелося б говорити. Але тiтка ж не вiдчепиться, сказати щось треба. - Яво, одмiнiмо до ранку шалабани, я тебе прошу, - безсило сказав я. - Вранцi я на все готовий. - Гаразд, - сказав Ява. Часу було обмаль. Видуманi щось треба було негайно. Голови нашi працювали, мов кiбернетичнi машини, - мiльйон операцiй за секунду. Але придумали ми лиш примiтивну брехню - буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпа?ться по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив. I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали ?й цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що сво?х дiтей у не? не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом сво? штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася. Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала: - Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодi?. От жалко... I незрозумiле було, чого ?й жалко - нас чи компоту. - Тьотю, ви дядьковi поки що... не кажiть, - попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на по?зд i вiдправити "к чортовiй матерi додому". - Гаразд уже, не скажу... А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i - у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда! Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку. Ви коли-небудь мили посуд? Пригада?те отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту. I от ми вже у постелi. I вже провалю?мося-провалю?мо-" ся у сон. Ху-у... Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися... Наре... Хр... Хр... Хр-у-у-у... РОЗДIЛ XIV "Увага!.. Почали!.. Мотор!.." Годинник знаходить свого хазя?на. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля... Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiга? вода. I низ, де течуть якiсь бруднi поми?. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: "Та я ж, виявля?ться, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявля?ться, менi нiякого лiхтарика не треба... Бачити у темрявi - це менi, як дурному з гори бiгти!.." I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi... Раптом я бачу - нiша в стiнi... I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни: - А чого це ти годинника нашого царського досi не вiдда?ш, поганцю? Я здивовано дивлюсь на не? i кажу: - Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви ла?тесь на мене? Самi у школi завжди виговорю?те за лайку i самi ла?тесь. Негарно. - То ти ще й огриза?шся, шмарогуз? От зараз як дам! - уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапа? мене за комiр i кида? в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над кра?м колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi... I то я... I це я... I менi не дивно, що нас - дво?. "Закон парностi!" - думаю я спокiйно. Аж тут я чую голос свого дядька: - А що це за тiла лежать? Чи? тiла? Я розплющую очi. I менi зда?ться, нiби сон ще трива?. Бiля тахти сто?ть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй... нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!). - Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, - суворо говорить дядько i чита?: "Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври..." При?мну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, - вiн кивнув на тiтку, - не вiрю! Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. "Я не винна, голуб'ята! - говорив ?? погляд. - I невже ж ви мене, стару, обдурили?" Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба: -_ Бий! Не менше шести! Ява теж сiв на лiжку i сказав: - I ти менi... Обидва заробили... Порiвну... I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав: - Я не знаю, що це означа?. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу! I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi - я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри. Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька. - А тепер розказуйте, - наказав дядько. - Та пождiть... Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, - простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд мо?ю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля - хоч те, що я бачив, було не мо?, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це назива?ться - синхронно. - Ой, що ж ти наробив?! - зойкнула тiтка. - Так же ж дiтей i повбивати можна! - Нiчого, нiчого, - спокiйно сказав дядько. - Вони хлопцi крiпкi - витримають. - Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? - трагiчним голосом сказав я. - Що? Яке кiно? Ану розказуйте! - Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! - кинулася до буфета тiтка. Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: "Ох, господи!", "Ну ти диви!", "Ай яй-яй!"). Розказали ми найголовнiше - про годинник i показали його ("О господи!"). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бо? i нiчнi пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю ("Ну ти диви!"). Кiнчили тим, що от-от зараз при?де по нас асистент i що ж тепер буде? - Ну, хлопцi, я ж не знав... - сказав дядько. - Я ж не знав, що ви - артисти... Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентовi скажемо? I туг, буквально як у п'?сi, - тiльки дядько сказав цю реплiку - у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, зна?те, у кiно - прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили). - Драстуйте, драстуйте, я по ваших геро?в, - весело сказав асистент - Хлопцi вам, певно, вже говорили. - Авжеж, - якось винувато сказав дядько - Тiльки вони сьогоднi, трошки . так би мовити... не фотогенiчнi. Цi?? мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi. - Гм, - сказав вiн. - Привiт, хлопцi... Що ж це ви . А втiм... - Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. - По-мо?му, нiчого... Може, навiть ще краще буде... для типажу... для образу... ?дьмо! - Та хай хоч поснiдають, - заметушилася тiтка i побiгла на кухню. - А ви ще не снiдали? - здивувався асистент - Уже ж обiд скоро. - Ми не хочемо! Ми не хочемо! - одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передума?, поки ми снiдатимем!.. - Ой тьотю, не треба нiчого! - кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: - Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок... - Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, - плаксиво сказала тiтка. - Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, - прошипiв я. Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два "бутербродики", що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу. - Зараз за?демо до Максима Валер'яновича i - на студiю, - сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку. ...Коли ми пiд'?здили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти ?? на студiю... Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому ?й не можна?.. Хай сто?ть десь там iззаду. Раз ? у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина... Тим бiльше - така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв... Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не бо?ться... - Слухайте, - сказав я асистентовi. - А можна, щоб з нами одна тут дiвчина по?хала? - Дiвчина? - усмiхнувся асистент. - А хороша? - Отака! - пiдняв угору великий палець Ява. - Просто хлопець, а не дiвчина... Ви ??, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студi?. - Правда, наказано хлопцiв, але... - А ?? можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово... - з жаром сказав Ява. - Ну що ж... Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича... Чекайте мене отут бiля таксопарку. Ми вилiзли з газика, i асистент по?хав. Бiля Вальчиного пiд'?зду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав: - Може, ти сам ?? гукнеш... Чого обом ноги бити? От крокодил! Вiн соромиться сво?? гулi! Все одно ж вона побачить - рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав: - Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя. - Подума?ш... Ну, ходiмо вдвох... Просто я думав... Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями сво? гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'?зду. - О, драстуйте! - радiсно вигукнула вона. - Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь? - Здоров! Здоров! - ухилилися ми од вiдповiдi. - Ми по тебе... ?дьмо на студiю... Асистент сказав... - Невже? ?дьмо! О, то це у вас гулi на лобах! Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки. - А я знаю, а я знаю, вiд чого це! - простодушно сказала Валька. - Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били... Еге ж? Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас... - Ой, а ви зна?те, - зашепотiла Валька, - Будцi так перепало, так перепало... Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм... Таке було-о... Менi його шкода... I взагалi вiн не такий уже й поганий... У всякому разi, не мертвяк, як деякi... Хоча б той самий Юрко Скрипниченко... Ми з Явою перезирнулися. I, по-мо?му, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiгра? в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi... Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними. Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо. - Га? Що? - повторював вiн, лупаючи очима. - Та на кiностудiю ж... У кiно знiматися... Не хочеш? - тлумачили ми. - Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися... Словом, коли асистент, як домовились, пiд'?хав до таксопарку, нас було четверо. Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав: - Ясно... Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився? - Ага, - всмiхнувся Ява. Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело: -Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд... Були серйознi бо?, але перемога на вашому боцi... Так? Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник. - От i добре... От i добре, - Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся. - А що, не знайшли ще того... царя? - спитав я. - Побачимо, побачимо... - i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось зна?, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн зна?, хороше, при?мне для нас. - Ну скажiть, ну, будь ласка, - нетерпляче попросив я. - Терпець, панове, терпець! Все з'ясу?ться на студi?... Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя... Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно - коли вже та студiя... I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: "У людини все ма? бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки..." "От ти ж .iще, ?й-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною .." - подумав я, мацаючи свою гулю. Ми пiд'?хали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини. - Доведеться нам зараз розлучитися, панове, - сказав Максим Валер'янович. - Менi в павiльйон, а вам - на озеро... Ми у рiзних картинах... Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися. I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Ки?вська кiностудiя. Ми бачили його фiльми "Земля", "Сумка дипкур'?ра", "Щорс" (?х показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо "Щорс". От люблю такi фiльми - про геро?в!.. I "Поему про море" ми бачили, i "Повiсть полум'яних лiт", а "Зачаровану Десну" - i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка ла?ться. Так навiть наш Бурмило не вмi?. Словом, Довженка ми знали дуже добре. I те, що одразу пiсля "благословення" Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста яко?сь особливо? ваги i значущостi i настро?ло нас ще бiльш урочисто. Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сара?. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi - наче з музею взятi, деякi новенькi - мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя - все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата сто?ть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) - прапрабаба сучасно? артилерi?. А в одному мiсцi - так просто купою навалено якихось уламкiв розмальовано? фанери, картону, ганчiр'я. Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжн? i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжн? живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках - понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля яко? пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обкле?нi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с го?ть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним - дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють. На цьому березi - грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збира?ться гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий "тонваген", що запису? звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися... I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. "Еге-е... Мабуть, небезпечне все-таки це дiло - кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне... i тут лiкар..." - десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли ?й розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (?вген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав: - Що ж ви запiзню?теся? Зрива?те менi зйомку? I, каламутячи воду, заспiшив на берег. - Привiт, старики! Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента: - Що це за iнвалiди? Я ?х не знаю... У мене зупинилося серце. - Що це таке, я питаю? - вже на нас суворо дивився вiн. - Що ви всi - збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi... Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж! I раптом - наче то не вiн кричав, а хтось iнший, - тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам: -- Ша, хлопцi, все гаразд... Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас ? для цього Людмила Василiвна... Людмило Василiвно! - гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла. - Людмило Василiвно, зашпаклюйте ?м, будь ласка, цi.. штуки... I взагалi, зробiть ?м обличчя. Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик - у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування. "Тю, - майнуло у мене в головi, - а я думав, дурний, що то лiкар - про всякий нещасний випадок... А воно - гример, на зразок перукаря..." Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до не?. Раз, раз, раз - чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила - i гулю як корова язиком злизала. Нема. Потiм Людмила Василiвна взялася за мене. Було якось чудно i лоскотне вiдчувати нiжнi дотики гримера, який щось тобi на лицi мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тiльки жiнки пудряться!). Нiколи ж у свiтi нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василiвна почала потiм нам брови й очi пiдводити, а тодi ще й губи посадою губною мазнула, - я не стримався i загиготiв. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати! Будка з Валькою стояли осторонь сумнi, як собаки пiд дощем. Вони вже були певнi, що ?х не беруть, що про них забуто, що вони тут нiкому не потрiбнi... Кепське вiдчуття! Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василiвни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку. Нарештi сказав: - О, гаразд! А тепер оцим... - i повернувся до Вальки та Будки. Тi одразу засяяли... Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами... Будка стояв пiд час гримування пiдкреслено серйозно, бурмосив брови i закопилював губи... Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кiнозiрку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачiску "конячий хвiст" було злiквiдовано, а волосся неохайно скуйовджено, i Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потiм всiх нас позамурзувалп сажею... "Мабуть, босякiв якихось гратимем", - подумав я. - Де Клава? Де костюми для дiтей? Що таке? - закричав раптом режисер. - У костюмерну побiгла... По плаття для дiвчинки, - гукнув хтось. - Не могла ранiше? - Так не знала ж, що дiвчинка буде... - Треба було знати... Як так - дiти, i щоб не було дiвчинки... Все вам треба пояснювати! Валька аж зашарiлася - стiльки галасу через не?. - Я тут! Я тут! - бiжучи, закричала струнка, гарна, пiдфарбована дiвчина (оце справжня кiнозiрка!). В руках вона тримала якусь шматину. - Ходiмо, реб'ята! - весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавцi висiв наш кiноодяг. Не одяг, а якесь гноття - пiд руками розлазилося, латка на латцi. Я б таке зроду не надiв. Але для мистецтва... Валька з Клавою одiйшли за рiг тонвагена, i ми почали перетои... перевтiлюватись... А тодi, одягнувшись, вже не втрималися i, присiдаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися: - Ти диви, ти диви на нього - от опудало! - А ти! Обернись на заднi колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втiк! - Он, не можу! Ой, не можу? В такому дрантi i губи намащенi... З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платтi, що ледь держалося у не? на плечах. Ми враз виструнчились i схилилися в поклонi: - Здраст?, ваше благородi?... Валька, взявшись пальчиками за край сво?? шматини, присiла, як ото балерини в оперi присiдають. Ми зареготали всi четверо. - Досить, досить там! До роботи! - почувся крик режисера. Коли ми вийшли з-за тонвагена, вiн повiв нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю пiд розлогим деревом на березi озера. Посадовив на лавки, сiв сам i почав: - Значить, так, старики! Картина, яку ми знiма?мо, розповiда? про революцiйнi подi? 1905 року на Укра?нi... Вас запрошено взяти участь в одному з епiзодiв... Змiст епiзоду такий: на кладцi над рiчкою робiтника-революцiонера Артема наздоганя? жандарм, щоб затримати. Артем б'? жандарма, жандарм летить у воду... Артем тiка?... Ви - у човнi неподалiк вiд кладки. Рибалите... Ви бачите цю сцену, страшенно радi?те, аж пiдстрибу?те. I все... Тiльки радiсть повинна бути на повну котушку. Для цього ви собi уявiть, наприклад, що ви не тiльки взагалi не любите жандармiв (бо ви ж дiти робiтникiв), а що цей конкретний жандарм - ваш особистий ворог, що вiн вас завжди ганя? i таке iнше. Ану прорепетиру?мо. Значить, я жандарм. Бiжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем вирива?ться, б'? мене в груди. Я падаю - плюх! Ну!.. - Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! - пiдскаку?мо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло. - Стоп! - пiднiма? руки режисер. - Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радi?. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попада?те у воду та й годi. Треба, щоб було житт?во, переконливо. От тобi ма?ш. Сам же наказав "на повну котушку"... Занадто... Хе! Побачив би вiн, що ко?ться у нас в класi, коли вбiга? староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це... - Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм пада?... Плюхi Ну! - А... О... I... - мляво вигуку?мо ми, ледь усмiхаючись... - Стоп! - знов пiднiма? руки режисер. - Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да - вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, накле?ну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки - раз-раз! - от вам i гулi... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! - режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю). - I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший - Артем!), - збуджено вiв далi режисер. - Схопив Артема за руки... Артем розверта?ться. Тиць жандарма! Той - плюх у воду! Ну! - Го!.. Ха! Ха!.. Iгi... Ой!.. - пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi. - О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). - Вiдновiть ?м, будь ласка, ?хнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi... Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо: - Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ. - Кiнчай! - сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають! - Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! - сказав режисер. Вiн пiдвiв нас до човна. - Веслувати вмi?те? - Го-го! - вигукнув Ява - Ми ж у плавнях виросли! - Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, - показав вiн на Будку, - отут... ти, - взяв мене за плече, -з веслом отут . А ти, - сказав вiн Явi, - з правилом на кормi... На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне - нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсу?те менi кадр. Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше - хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг. - Стоп! - заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю! - Назад! - закричав -оператор. - I трошки лiворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч... Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув: - Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен.. Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки... - Увага, увага!.. Приготуватись! Почина?мо... - почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявля?ться, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили - наче пройшов просто по водi, мов Христос. Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано: "артем" 297 1 - Увага!. Почали!.. Мотор!.. - крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой "шлагбаум" на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового - клац! - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль перший... - крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся... бемц! - жандарма в груди. Жандарм - беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба - не те, що вiд мого весла! Мить - i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода - тиць? - вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово гра?. - Та радiйте ж, радiйте! - почулося враз з плоту одчайдушне режисерове. Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися... у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що. - Стоп! - закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло. - Ви що, поснули? Хто за вас гратиме - я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм пада?... На?зд трансфокатора - ви радi?те... Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що нако?ли. Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн! Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися. - Нехорошо вийшло! Пiдвели ми ?х! Давайте хоч зараз добре зрадi?мо! - зашипiв з корми Ява. - Ага, - сказав Будка. - Нуда, - сказала Валька. - Авжеж, - сказав я. Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, - сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в мо?му життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив... Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з у?дливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згаду?! Вiн згаду?, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий... Ну добре, хай згаду?, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав! - У, гад, жандарм ?вропи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! - це шепоче про себе поряд зi мною Будка - настрою? себе, готу?ться. Менi не видно i не чути, як готу?ться Валька, але я певен, що вона теж готу?ться. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадi?мо! З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi - наче й не падав у воду. I от знову вони стоять з Артемом на кладцi. - Увага... Почина?мо... Мотор! - кричить режисер. I знову пiдбiга? юнак у беретi, клаца? сво?м "шлагбаумом" i вигуку?: - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль другий... Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi... Ми пiдхоплю?мося... - Стоп! - кричить режисер. - Тю-у-у... Пропав такий заряд... Виявля?ться, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем - герой i не повинен падати. Геро? не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi. Винуватий Артем бубонiв: - Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... I канатоходець послизнеться... Режисер хмуриться i мовчить. Головних геро?в фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв. Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiха?ться i не пiдморгу?. Iде за тонваген перевдягатися. I от знову... - Увага... Почина?мо .. Мотор! Клац! - "шлагбаум". - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль третiй... Бемц! Беркиць! Шубовсть! - Ура! Га-га-га! Го-го-го! - мов скаженi, по-справжньому радi?мо ми, радi?мо не стiльки "по ролi", скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiха?ться, кива? нам, задоволений. Ну все! - Стоп! - гука? раптом оператор. - Не годиться! Гiлляка перекрива? дiвчину.. От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що i? перекрива? якась гiлляка... - Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зрива?те менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студi?! - кричить режисер невiдомо на кого. Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли. Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, - видно, ла?ться... Що ж, ми його розумi?мо. Падати у воду не легше, нiж радiти. - Увага... Почали... Мотор! "Шлагбаум". Клац! - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль четвертий . Бемцi Беркиць! Шубовсть! - Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!.. - Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний. Будеш тут виразним - четвертий раз у воду гепатися!.. - Увага... Почали... Мотор!.. "Шлагбаум". Клац! - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий. Бемц! Беркиць! Шубовсть! - Стоп! У жандарма одкле?вся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що прикле?нi. Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм. - Увага!.. Почали... Мотор!.. "Шлагбаум". Клац! - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль шостий... Бемц! Беркиць! Шубовсть! - Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. - стара?мся ми. - Стоп! Молодцi! Нарештi! Зда?ться, тепер все! Гаразд! - задоволено каже режисер. Ми розплива?мося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застига?, вирячивши очi. - Що це?! На руцi! Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовха? мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю... - Го-годинник... - мимрю я. - Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцi? носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! - якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним сво?м голосом закричав. - Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! - а тодi знову плаксиво до мене: - Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно! У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав: - Не оддам! - Га?! Що?! - не повiрив сво?м вухам режисер. - Не оддам.. Це не мiй годинник... Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазя?новi оддати мушу. - То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?! - Якщо так - я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав. - Ну, давай уже менi той нещасний годинник . - Еге... Якi бистрi! - кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти. - Не довiря?ш? - усмiха?ться жандарм. Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже: - А я тобi на пляжi довiрив... Не побоявся... Наче мене батогом по спинi вперiщили - тiпнувся я i рота роззявив. Що-о? - Не впiзна?ш? - усмiха?ться жандарм. Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви - вiн тiльки плечима знизу?: теж не впiзна?. Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на не? посварився (його улюблений жест) i крикнув: - У-у... Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть. - Бачу - всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смi?ться, i Будка, i Ява рота розтягу?. Значить, це вiн-таки, вiн - наш незнайомець з тринадцято? квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу: - А чого ж ви такий... Казали: "Цар, цар", а насправдi - жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Ки?ву царя шукали. Ще дужче засмiялися всi. - Все правильно, - сказав жандарм-незнайомець. - Щодо царя - нiяко? з вашого боку помилки нема?. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма - двi ролi. Це ось ?вген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав сво?м годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв... Дуже я тодi поспiшав... На репетицiю... Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг - попередив i адресу свою залишив.... - Ну досить, досить... - усмiхаючись, перебив його режисер. - Потiм побалака?те. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника! - Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, - зiтхнувши, сказав цар-жандарм. - Це був останнiй сухий мундир, - i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода... - Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зрива?те менi зйомку! - ?вгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть... пiдмоченi... Клава захихотiла. - Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть. - Що - ждати? Що - ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiда?, - кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати. - ?вгене Михайловичу, - спокiйно сказав оператор. - Я думаю, перезнiмати не треба... Я певен, що годинника в кадрi не було... Я б його помiтив... От проявимо плiвку, i ви перекона?тесь... - А якщо був? - Тодi перезнiмемо. Операторовi таки пощастило вмовити режисера... Режисер оголосив перерву на обiд. - Пiсля перерви знiма?мо епiзод "Зустрiч Артема э Марi?ю"... - Ви, друзi, не тiкайте, - сказав нам цар-жандарм. - Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я... Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдно?. Добре? Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись. Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що при?здив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявля?гься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiма?шся, славу здобува?ш, так тобi ще й платять за це. Прощаючись з нами, ?вген Михайлович сказав: - Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настро?них дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення! I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-мо?му, з такого настрою почина?ться щастя. Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцято? квартири) взяв таксi, i ми по?хали. Ми по?хали туди, куди не тiльки "до шiстнадцяти не...", а мабуть, i "до вiсiмнадцяти не..." - ми по?хали в ресторан. В отой, що сто?ть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, - в ресторан "Москва". I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах. Весь Ки?в лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, зда?ться, ще трохи - i побачиш рiдну Васюкiвку... Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше - з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять. Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв - офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала. Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли. - Що це так пахне? - тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не ?ли - навiть про бутерброди сво? забули). Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку: - Це шнiцель. Хочете? Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель. - Аякже, аякже... Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися... - голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович. Тут уже ми всi четверо почервонiли - вiд задоволення i гордощiв. Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки. Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми ?ли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби... ?ли шнiцель... ?ли тiстечка, цукерки й морозиво... Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович: - Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступа? на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання... i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя! Ми дозволили. Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас... Це була слава. Та слава, про яку ми так давно мрiяли. Так от вона яка - слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Ки?в пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка... Хорошо! Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який "нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважа? створювати справжнi художнi фiльми". Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи... * * * ...А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати сво? першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували ?х i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою). Ми з Явою немов переродилися пiсля того "зйомочного дня". Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi. Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i ?? подругами. Нас не тiшили всi численнi радощi "мiстечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацi?, грими, прикле?нi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), - от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю... Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не ?де по нас асистент з кiностудi?. Але асистент не ?хав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було. Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи. А потiм iшли i з горя пропивали сво? троячки на газованiй водi з сиропом. I от одного разу, сидячи у павiльйонi "Соки-води" на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi... Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готу? одну миршаву постановку до свята, а потiм розпада?ться. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця - перший ряд, до двадцяти копiйок - гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)... Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська "Третьяковка" може бути, а сiльський МХАТ - нi? Бiльше в Ки?вi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися. Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi. РОЗДIЛ XV Загибель Яви Станiславського i Павлушi Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо I Держись, людство! I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i стражда?мо. На весь космос, на весь Всесвiт стражда?мо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову! Ну як тепер показатися людям пiсля тако? ганьби! Як подивитися ?м у вiчi... I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь. Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Ки?всько? кiностудi? iменi Довженка "Артем". Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настро?них дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина... I оскiльки фiльм показували спершу у нас - нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку. В клубi нiчим було дихати вiд родичiв. Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрi?м Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде "зустрiч з учасниками картини..." Андрiй Кекало вважав це за "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, - писали конспект зустрiчi i хвилювалися. I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед ши? i завмерли. Кiно крутилося. Уже прокрутилося пiвкартини. Нас не було... I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, "нашого жандарма", на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи... Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами? Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво - що жандарм оживе (чого тiльки не бува? в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi - бемц! беркиць! шубовсть! - нi революцiйне настро?них дiтей бiднякiв... Не було того епiзода, в якому ми знiмалися... Не було зовсiм... I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у сво?х бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас. - Нiчого, нiчого.. Мать, щось у них сталося таке?, що... - казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини. - А скорiше всього з технiчних причин... Через який-небудь брак... Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, - казав троюрiдний брат з Яблунiвки. - Ага, ага... Плiвка засвiтилася абощо... Всяке бува?, - пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок. Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо - ми йому зiрвали "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць. Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Ки?ва лист од Вальки, де вона писала, що режисер ?вген Михайлович переда? нам сердечне вiтання i дуже вибача?ться, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн "не монтувався" (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, - це його слова). Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом... Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливо? артистично? долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi ма?ш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць. I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер! Головне, що завда? нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, - це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери... Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю... Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от... - У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! - крiзь зуби ла? нас Ява. - Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! - крiзь зуби лаю нас я. - Чемайдани безголовi, а не артисти... - Гнидики обскубанi... - Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi - i якось виплутуватися. - Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би по?хав далi. А так... Нам навiть страшно уявити собi, що зараз вiдбува?ться в клубi... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорiвна i сумним голосом сказала, що спектакль одмiня?ться, бо, як всi бачили, Бобчинський i Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тiльки слiв не посипалося на нашi голови! Рiднi матерi i то вiдмовилися вiд нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити бiдi? Який вихiд знайти з нашого безвихiдного становища? Нема виходу... Кинутися з моста у воду, втопитися? Нiхто ж не пожалi? навiть... Скажуть - так ?м i треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема... * * * ...Прийде завтрашнiй день, i ми дiзна?мося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцiнили свою роль у життi суспiльства. Ми дiзна?мося, що спектакль зовсiм не зiрвався, що Городничий пiсля нашо? втечi не розгубився i сказав: "Так я й знав, що цi нiкчемнi боягузи Бобчинський i Добчинський перелякаються i втечуть. Добре, що я перед цим зустрiв ?х на вулицi i зони менi все розказали..." I ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. I спектакль пiшов-по?хав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потiм те, що мали говорити ми, говорив хтось iз персонажiв. Глядачi нiчого навiть не помiтили. Наче Гоголь написав "Ревiзора" без Бобчинського i Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успiхом. Аплодували так, як нiколи не аплодували нiяким справжнiм при?жджим артистам... I виконавець ролi Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, затрушений Коля Кагарлицький, якого навiть не всi сусiди на кутку знали, - в один цей вечiр прославився на все село. Прославився так, що ще трохи, i його iм'ям назвали б одну з сiльських вулиць. I тодi раптом ми зрозумiли, що для того, щоб домогтися успiху, треба передусiм довго-довго i наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара i така вiдома iстина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови i батьки, i вчителi, i дитячi письменники i про яку завжди так легковажно думалося: "А, то для дурнiв, для неспособнихi" - ця стара iстина раптом дiйшла до нас. Дiйшла до самого дна душi. Дiйшла так, як доходили правила з арифметики: раз - i все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганнiсть цi?? iстини. * * * Але все це - завтра. Завтра!.. А сьогоднi ми ще нiчого не зна?мо... Ми лежимо голiчерева у травi i тихо стогнемо... Покотилася в небi зiрка. Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалiк у свинарнику щасливо рохка? спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось сво? при?мно-свиняче. Десь далеко-далеко, аж у Дiдiвщинi, валують собаки. Пахне молодою свiжою зеленню, медвяним цвiтом i коровами. Прекрасне i неповторне земне життя буя?, несучись у зоряному просторi безмежжя... Раптом Ява пiдхоплю?ться, сiда?, обхоплю? зiгнутi ноiи руками i тика?ться пiдборiддям у колiна. В очах його стрибають бiсики. - Артистiв з нас не вийшло - це точно! - рiшуче говорить Ява. - Я тепер сам нiзащо не хочу бути артистом. Хай менi платять у день сто карбованцiв - не хочу. Менi така нервова робота не пiдходить... Провалюватись... переживати... Це менi дуже вредно для здоров'я. Зна?ш, у мене iдея, Павло... "Павло?" Я вирячився на нього. Нiколи вiн не назива? мене Павлом. Щось у лiсi здохло, - дуже вже, мабуть, серйозна iдея, раз вiн так офiцiйно мене назива?. - Денисович... якщо вже так, - пiдказую я. - Можна й Денисович... - сказав вiн, навiть не усмiхнувшись. - Так-от, Павло Денисович, минулого лiта у нас з вами, по-мо?му, було чимало пригод. Так? Так... Якби цi пригоди були не з вами, а з кимось iншим i цей хтось iнший розказав би i'х вам - було б цiкаво? Так? Так от у мене iдея: ми сiда?мо i пишемо книгу про нашi пригоди... Напишемо книгу, заробимо торбу грошей i по?демо у кругосвiтню подорож. На матерiалi то? подорожi знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей i знову гайнемо у якiсь мандри. I закрутиться машинка... I ми станемо письменниками... А що - погано? Письменники... Ми з тобою... Сто?мо i пишемо автографи... Карафольцi, Колi Кагарлицькому, Гребенючцi... Га? Здорово! Як ми ранiше не додумались? Письменники... Це, брат, не те, що артисти... Артистiв тисячi, а письменникiв - одиницi. От скiльки ти письменникiв зна?ш? Ну, Пушкiн... Ну, Шевченко... Ну, Глiбов, Квiтка-Основ'яненко, Котляревський... Ну, Толстой... Ну, Чехов... Це - класики... А з сучасних? Ну, Гайдар... Ну, Чуковський... Михалков... Ну, Забiла, Бичко, Кава... Ну, Комар... I - все! Письменники - це брат, такi люди, що... А у дитинствi, мiж iншим, були звичайнiсiнькi собi пацани, вродi нас... Я слухаю i дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який вiн умниця! Як добре мати такого розумного Друга! - I, головне, риску нiякого, - веде далi розумний Ява. - У крайньому разi пришлють на доробку... Як Андрiю Кекалу. Наш сiльський поет завклуб Андрiй Кекало уже кiлька рокiв надсила? сво? вiршi в усi республiканськi, обласнi та районнi газети Укра?ни. Стiльки листiв, як вiн, нiхто в селi не одержу?. Коли його питають: "Ну як поетичнi справи?" Вiн гордо вiдповiда?: "Прислали на доробку..." Доробля? вiн, доробля?, а там, диви, у якiйсь районнiй газетi - тиць! - i надрукували. - Ага, кан?шно, кан?шно, - кажу я з жаром. - Доробка так доробка! Подума?ш... Всi доробляють. Нiчого страшного. I ми тут же почина?мо обговорювати Явину iдею. Як будемо писати? Дуже просто - од руки. Як Пушкiн i Шевченко. Деякi письменники пишуть тепер на машинцi. Ми не будемо. По-перше, з нашим умiнням одну сторiнку три днi треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сiльрадi на машинцi. Правда, ? ще в Кекала, але вiн сво?? машинки конкурентам не дасть. Вiн сам щодня цока?. В якiй формi будемо писати? Прозою... Тiльки прозою. Нiяких вiршiв. I все - як було. Нiчого не брешучи i не додаючи (хiба що, як воно у письменникiв назива?ться, - "художнi деталi"). I писати будемо вiд першо? особи (так завжди щирiше виходить). Та й смiшно називати себе самих "вони". Ми - це ми, звичайно. Але весь час писати "ми" теж якось воно не той... Кожен окремо нiчого зробити не може. Нi чхнути, нi почухатись, нi в носi поколупати. Треба писати "ми чхнули", "ми почухалися", "ми поколупали в носi"... Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тiльки "за компанiю"?! Та й зовсiм воно не художньо виходить. Думали ми думали i надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вродi як один - "я". А другий - уже по iменi. Першу книжку один буде "я", другу - другий. Кому першим бути "я" - жеребкували тут же одразу. Випало менi. Ява спохмурнiв, йому дуже хотiлося першим бути "я": i iдея ж його, i взагалi вiн звик завжди перед вести. Вiн, мабуть, розраховував на мо? благородство, - що я запропоную: "Будь ти, Яво, першим..." Але я не запропонував. Менi не хотiлося на цей раз бути благородним, менi хотiлося бути "я"... тим бiльше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися. - А назва, зна?ш, буде яка? - сказав вiн. - "Незнайомець з тринадцято? квартири" або "Злодi? шукають потерпiлого". Здорово? I пiдзаголовок "Пригодницька повiсть..." Читачi у черзi стоятимуть... Га? - Здорово, - сказав я. Хоча назва менi не зовсiм подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Менi б хотiлося, щоб була якась романтична, пiднесена... Але вiдмiняти Явину назву пiсля того, як вiн не став "я", - було б свинство. Так i лишилося: "Незнайомець з тринадцято? квартири. або Злодi? шукають потерпiлого". Пригодницька повiсть. Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: почина?мо з того, як ми при?хали в Ки?в, i про пригоду з ночвами у метро, i про Явине вухо, i про Будку... Потiм - про пляж, про незнайомця з тринадцято? квартири, про годинник... Словом, про все-все, що з нами трапилося. I кiнча?мо тим, як ми провалилися на "Ревiзорi". Чесно! Письменники передусiм повиннi бути чесними. Ми пiдводимося з землi i розправля?мо плечi. I нам зда?ться, що головами ми упира?мося в самiсiнькi небеса. Ява одним вухом навiть якусь зiрку збив - ондо покотилася... Ну - все! Завтра ми купу?мо у сiльмазi великого загального зошита в лiнiйку, три авторучки (одна про запас!), сiда?мо й пишемо. Пишемо, пишемо, пишемо... Тодi надсила?мо... Тодi доробля?мо, доробля?мо, доробля?мо... Тодi знову надсила?мо... I - все! Ну, глядiть же! Ми ше покажемо людству, на що ми здатнi! Начувайтесь! Вi ще побачите, хто такi Ява i Павлуша! Держись, людство! ............................................................... А потiм все-таки я буду льотчиком... _ ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень ТА?МНИЦЯ ТРЬОХ НЕВIДОМИХ, або ПОВIСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ПОСВАРИЛИСЯ IВАН ВАСИЛЬОВИЧ З ПАВЛОМ ДЕНИСОВИЧЕМ I ЩО З ТОГО ВИЙШЛО РОЗДIЛ I Як це все почалось... Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмiтливий! Це ж вiн вигадав штукакенцiю для розстiбування гудзикiв. Пiсля випробування ?? Степан Iванович Карафолька три днi не мiг сiсти. Прекрасна людина Павло Денисович! Коли вiн iде по селу, всi собаки гавкають вiд захоплення, а кури, гуси та iнше птаство запобiгливо розлiта?ться врiзнобiч, даючи йому дорогу. Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тiльки в навколишнiх селах i в районному центрi, а навiть у Жмеринцi, де вiн iнодi бува? у родичiв. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мiй, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святi угодники! Надзвичайна! Незрiвнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у свiтi ? така рогатка! Шкiрочка з материного шльопанця. Рогачик з премiцноi горiшини, а резинка з футбольно? камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влуча? з не? горобчика за тридцять метрiв. Ах ти, городи, чому в мене нема тако? рогатки! Гарна людина i Iван Васильович,- -гой самий, що заблудив у кукурудзi i вивiсив дiдовi пiдiштаники на телевiзiйнiй антенi. Собаки також гавкають, а кури и гуси розлiтаються врiзнобiч, коли Iван Васильович iде по селу. Гарна людина Iван Васильович, нiчого не скажеш. Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями i моi же з'?сти ?х цiлу миску. Iван же Васильович любить морзиво i якось вмаламурив за один раз вiсiм порцiй. У Павла Денисовича великi вiдстовбурченi вуха. У Iвана Васильовича зовсiм навпаки, весь нiс i щоки у рдому ластовиннi. Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова. Iван Васильович стрекоче, як з кулемета, - думки ледве встигають за його словами, а iнколи якась думка й не дожене, i летить слово з уст Iвана Васильовича таким собi легким метеликом без жодного змiсту. Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися. Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. "Прекраснi люди, - каже вона, - незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки ?м. Так вони менi життя вкорочують сво?ю поведiнкою". А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного - нi кроку. Один без одного - нi за холодну воду. I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися - побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не скле?ш. Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в мо?й головi Але цде так. Повiрте менi на слово. Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович - це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким - гай-гай! - скiльки рiзного всякого пережив я за сво?х тринадцять рокiв.* (Прекрасний письменник Гоголь, i повiсть його "Як посварилися Iван Iванович з Iваном Никифоровичем" - блискуча повiсть, але далi писати "пiд Гоголя" я не можу, не вистача? пороху. Вибачайте, далi писатиму вже, як умiю. (Примiтка Яви Реня).) Як же це сталося... Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже: - А давай запишемося в гурток малювання. - Нащо? - питаю я здивовано. - Як - "нащо"? Малювати будемо. Цiкаво ж. - Може, - кажу, - й цiкаво. Хто вмi?. А нам чого? - Ти ж збирався колись стати художником. - Ну й що! Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм мо?м шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерсько? фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю ?х. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: "Скажи, якого це кольору?" I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: "Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурю?шся?" Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не зна?, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо: - А ти що - вiдчув у собi талант? - При чому тут талант?.. Але чого не спробувати... - Павлуша одвернувся й почервонiв. - Кажуть, що в мене щось...виходить... - Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона. Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов - нiяк не збагну. Як ?? нема - хлопець як хлопець. А варто ?й з'явитися - враз мiня?ться просто на очах. Почина? крутитися, на мiсцi не всидить. Смi?ться неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебива?, нiкому слова не да? сказати. I говорити почина? так, нiби в нього вареник у ротi - здушеним горловим басом. Мабуть, йому вда?ться, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний... Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я ?? ще бiльше не терплю. I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважа? себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i дума?, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: "А хто то на собацi ?де? Га?" (Це, до речi, я питав, але так воно й було - викапаний собака, а не кiнь). Павлуша на уроцi писав ?й записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: "А ти зна?ш, у тебе виходить. Ти вiдчува?ш форму i добре переда?ш рух". Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизу?ться. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i гра?ться ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн ?? портрети малював, як Анатолiй Дмитрович. Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював ?? портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша... Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: "Ти гада?ш, що в тебе ? талант..." - як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка. - Не слухай його, Павлушо! - закричала вона. - Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й зна?... А в тебе здiбностi... А вiн фулiган i на тебе погано вплива?... Тут я ?i перебив i сказав: - От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!.. А вона: - Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган! - Мовчи! - сказав я, замахнувшись, щоб дати ?й ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку: - Не чiпай! - Що значить - не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я... - Говори й ти ?й. Вона ж тебе не б'?. - Спробувала б вона мене вдарити, я б ??... я б з не? шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе! - Вона не мавпа, а людина! - басом сказав Павлуша. - Ах, так! - скипiв я. - То цiлуйся з нею. Тьху! - Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала: - От i добре! Досить тобi пiд його дудку танцювати! Що вiн на це вiдповiв, я вже не чув. РОЗДIЛ II Шукаю напарника. Генiальна теорiя Антончика Мацiсвського. У_ мене виника? iдея Спершу я навiть не дуже переживав. "А, нiчого, - думалося менi, - завтра помиримось". Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбiльше два хтось iз нас перший заговорював, i сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був бiльше винен у сварцi. Я вважав, що на цей раз бiльше винен вiн. А що! По-перше, зна? ж, що я дальтонiк, i лiзе з сво?м малюванням. По-друге, пiдняв на товариша руку. Ще трохи i вдарив би. За що, пита?ться? "Нас на бабу променял", як ото спiва?ться у популярнiй пiснi про Стеньку Разiна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що. I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, - "и за борт её бросает в набежавшую волну". Ну, я не вимагав, щоб вiн обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув ?? хоча б iз свого серця. Та минув день, два, три... А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток. Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити ??. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер. Ти дума?ш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти мо?х слiз! Не побачиш нiколи. Дума?ш, я без тебе не проживу? Зiв'яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю - ти занудьгу?ш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг. I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке... Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло. Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було. Запускали уже з тим Iудою на паперовому змi? глечик iз сметаною. Впiймати щось i... Теж було. Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцi?... От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати... Крiм того - потрiбен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецiкаво. I я пiшов на вигiн до хлопцiв. Вони сидiли кружка, курили й балакали про страшне. Я мовчки пiдсiв до них. - Треба взять неторгований казан, - зловiсним голосом казав Вася Деркач. - Тiльки обов'язково неторгований: скiльки за нього запросили на базарi - зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Iзробити у днi маленьку дiрочку. Пiймати кажана. Пiти до лiсу вночi о дванадцятiй годинi. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. I одразу швидко пiти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико... На другий день, теж опiвночi, пiти на те мiсце. Пiднять казан. Там будуть лише кiсточки кажановi. Розгребти ?х паличкою. Знайти одну таку кiсточку, як виделка. А другу - як гачок... I от, якщо ти хочеш, щоб хтось вiд тебе одчепився, треба його легенько вiдштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком... "Не iнакше як Гребенючка, бiсова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а вiд мене одiпхнула виделкою", - подумав я. - Брехня! - зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. - Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чiплялась i двiйок не ставила? Хлопцi засмiялися. - Легше всього сказати - "брехня", - надувся Вася Деркач. - А ти ж не перевiряв? - А що там перевiрять! Ти б ще нас агiтував чортiв ловить або привидiв. Пережиток! Неандерталець! - сказав Коля Кагарлицький. Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом сво?? двоюрiдно? бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили ?? в кожнiй антирелiгiйнiй лекцi? як приклад пережиткiв минулого. - А все-таки тi привиди якось, зна?те... - мовив Антончик. Учора в клубi показували чеський фiльм "Привиди замку Морресвiлл". Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзно? страшнючо? чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто - тю! - Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках - чистiсiнька нiсенiтниця, - знов озвався Коля Кагарлицький. - Усе це спростову?ться елементарною наукою... "З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, - подумав я. - Дуже розумний". - 3 одного боку, звичайно... Квантова механiка... Лазери... - брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не ма?, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз бо?ться, щоб хтось його не спитав. З таким теж не встругнеш. - А головне - кiбернетика, - авторитетно сказав Стьопа Карафолька. - Наука зараз на гранi створення електронного мозку - машини, яка повнiстю замiнить людський розум. "Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! - подумав я. - Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв". - А все-таки... - несмiливо промовив Антончик Мацi?вський. - Кiбернетика... Лазери-шмазери... Я розумiю... Але... От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв... I от раптом умер i - нема... Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'явля?ться. Нiщо без слiду iiе 'щеза?, а просто переходить в iншу форму... Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно! - Ану тебе з тво?ми розмовами! Найшов про що балакати - про смерть! Тьху! Замовкни! - обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив сво? життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: "Будь здоров, Степане!" I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе - наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю. Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливо? уваги не звернув. - Нi, от серйозно, - сказав вiн. - От коли за законами фiзики нiщо не щеза?, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га? Всi пороззявляли роти i перезирнулися. - Я читав, що у Англi? ? офiцiйно заре?строванi привиди, - вiв далi Антончик. - Точно. Сам у журналi читав. "За рубежом". У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га? - Так то ж... то ж при капiталiзмi, - заперечив Коля Кагарлицький. - У них i бог ?сть. Теж офiцiйно. Так що з того! - А от легенда про Горбушину могилу, - не здавався Антончик. - Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв... Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз... I тут менi стрельнуло! О! - Хлопцi! Iдея! - сказав я. - Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити. Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку. РОЗДIЛ III Легенда про Горбушину могилу То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофе?, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя. Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав ма?ток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було - як гною. Вiн пускав ?х на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темно? ночi у долинi пiд вербою... Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого. I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те вряту? його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу. Розкопали - голова Захаркова ?, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. "Копайте! - кричить - Копайте, поки не знайдете!" Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься - Захаркове. Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у сво?му сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля тако? ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i... без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецько? шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув ма?ток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил - старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю... I як тiльки почина? сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живо? душi. Люди обходили ?? десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх. Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, - казали люди. А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих , очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум. РОЗДIЛ IV Я беру в напарники Антончика Мацi?вського. Крадiжка апарата. Ми йдемо в розвiдку на кладовище - То що - бо?тесь? Г-геро?! - презирливо глянув я на хлопцiв. - Та йди ти! - Та ну тебе! - Теж менi! - загомонiли хлопцi. - Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше... - мовив Антончик. - А що - i вкрасти! - не вагаючись сказав я. - Як для науки треба - можна i вкрасти. А що! Ви розумi?те, якщо з'ясу?ться, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворю?ться на привид - що це буде... Переворот у науцi. - Та що ти мелеш, - озвався Карафолька. - Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш? - Як?! А сфотографую! Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав. - А що? А що? - загорiвся я. - Коли привид справдi ?, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково. - А що?.. От, мабуть, таки так. Га? - невпевнено сказав Антончик. - Дурницi! Мова твоя - як з гнилого клоччя батiг! - впевнено заперечив Карафолька. - Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили. - Ти дума?ш? - у?дливо сказав я. - Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися. - Ой, держiть мене, бо я впаду! - не сво?м голосом закричав Карафолька. - Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два. Хлопцi засмiялися. - Смiйтесь, смiйтесь! Смiх - це здоров'я! - спокiйно сказав я. - Слухай, Антончику... раз вони такi... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони... Я махнув рукою. Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був "глистюк паралiзований", бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею. - Ходiмо! - кивнув я Антончику. - Вони ще в нас посмiються на кутнi. Карафолька глузливо закричав нам услiд: - Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха! I хлопцi знову засмiялись. Але збити мене з пантелику ?м не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашо? справи. I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: "Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?" - яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди. Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав: - Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя "Смена" не вiзьме. Я скипiв. - Ах ти ж, г-г... - хотiв я сказати на нього за звичкою "глистюк паралiзований", але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: - Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. "Ки?в", чи що. - А де взять? - спитав Антончик. - Як - де? Вкрасти, звичайно! Антончик аж спiткнувся: - Ти що?! - Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат. - Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по ши? напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять. - Та ми ж потiм повернемо, чого ти! - Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш. - Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло. - А в кого? - вже спокiйнiше спитав вiн. - Та в кого ж! У Бардадима. - Ну-у... Ти риску?ш! - довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. - Той як злапа?, руки й ноги з тiла повисмику? - точно! Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат "Ки?в" - з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографi?ю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом сво?м вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску... Що ж . це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широко? громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай ка?ться! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть. - Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, - з надi?ю сказав Антончик. - Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га? - Сьогоднi, - твердо сказав я. - От просто зараз i пiдемо. - Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати. - Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда! Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось. Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки. - От здорово! От, ?й-богу! От, чесне слово! - аж захлинався Антончик. - Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми... Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!.. Антончика розпирало вiд гордостi. I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу. Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем. Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився: - Ги! Художник! Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi при?мне - старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному ?? боцi чорним олiвцем була написана адреса: село Вссюкiвка,_ вул. Гагарi на, 7,_ Гребенюк С. I._ У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну - все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточцi малю?ш! На сiмейнiй, сказати б дикточцi. Вiд посилки, яку ?м прислала якась ?хня тьотя Мотя. Скоро ти ?? спiдницю носитимеш! Так на ж тобi: - Га-га-га га-га! Вiн подивився на мене довгим сумним поглядом, i стiльки в тому поглядi було докору й гiркоти, що менi аж... I нiчого менi не аж! Можеш собi дивитися скiльки влiзе! I можеш собi малювати на Гребенюччиних дикточках скiльки хочеш. I можеш взагалi. Але скоро ти узна?ш... Я мiцнiше притиснув пiд сорочкою Бардадимiв "Ки?в". Скоро... - Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми... - Цить! - роздратовано перебив я його. - Ходiмо швидше. - Да-да, приготуватися ж треба . Така операцiя! - багатозначно, змовницьки пiдморгнув Антончик . - i не менi, а Павлушi. От трiпло! А втiм, хай посвербить Iудi. Вiн же цiкавий страх, я його знаю. З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навiть не подивившись на його дикточку, хоч менi дуже кортiло глянути що вiн там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка i встиг помiтити, що вiн малював кущ i трошечки води бiля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з яко? ми у рiчку стрибали. Хоч iсторична верба. Я на нiй рекорда поставив - з самiсiнького вершечка у воду стрибонув. Нiхто ще цього рекорда не перевершив. А то - кущ... Хоча... Може, пiд тим кущем Гребенючка колись сидiла. Дульцiнея! Ну й гори ти разом з нею! Я був збуджений, i в мо?му серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська "Смена", вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс: - Класний апарат... Автоматична експозицiя... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск! Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав. Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмику?, а вiн тут аха?, розпоряджа?ться i ще й привид знiмати, може, збира?ться. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба. Нi! - Оддай сюди! Знiмати буду я! Ти менi все покажеш, як треба робить, а знiматиму я. Давай! Антончик неохоче простягнув менi апарат. - На! Тiльки так зразу ти не навчишся, це треба мiсяцiв кiлька... - Може, кiлька рокiв? - у?дливо спитав я. - Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тiльки наводь i клацай. - Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освiтлення i ще багато чого. - Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрi був привид... I взагалi - не дратуй мене, бо... Антончик одразу присмирнiв i почав показувати менi, де що крутити, натискати i як наводити. Я досить швидко це засво?в. I для практики зняв пейзаж рiчки, Антончика, корову на березi i великим планом свою брудну порепану ногу. Бiльше знiмати не став, бо лишилося всього десять кадрiв. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз. До ночi апарат я заховав у сiнi на горищi. I ми з Антончиком пiшли на кладовище в розвiдку. Треба було вибрати зручне мiсце для спостереження i визначити шляхи пiдходу, щоб уникнути рiзних непередбачених перешкод i прикрих недоречностей. Бо ви ж зна?те, що вночi на кладовищi ляка? все: кущ може здатися людиною, звичайнiсiнька кицька - чортом (як засвiтить очима), а коли не знати дороги i вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволiти можна, думаючи, що у могилу пада?ш. Отже, розвiдка в таких випадках абсолюгно необхiдна. Кладовище наше край села. 3 вулицi вiдгороджене воно високим щiльним парканом, посеред якого стоять важезнi дубовi ворота, завжди замкненi на великий висячий замок ("Щоб покiйники не порозбiгалися", - жарту? дiд Салимон). Але якби покiйники справдi хотiли розбiгтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тiльки з боку вулицi, з усiх iнших бокiв нiякой загорожi не було. Одчинялися ворота дуже рiдко - лише як когось ховали. I тодi, вiдчиненi, вони виглядали незвично урочисто i значуще - то були ворота, що вiддiляли цей свiт вiд того, живий, рухливий, галасливий свiт вiд свiту мертвого, нерухомого, мовчазного... А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсiм не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висiла поштова скринька. Хто й коли ?? повiсив, я не знаю. Але висiла вона давно. I повiсили ??, мабуть, тому, що бiльше тут повiсити було нiде - на всю довжелезну вулицю кругом самi низенькi тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кiлометри звiдси. З приводу цi?? поштово? скриньки дiд Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той свiт. "I дiйде! Швидше, нiж до Жмеринки". I ще тi ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати дiда Салимона (обiйстя дiда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, i десь на серединi ?? голого стовбура, там, де вiн викривлявся i вiд нього вiдходили вбiк два сучки, - було лелече гнiздо, змощене, звичайно, не без дiдово? допомоги. З приводу цього гнiзда дiд Салимон жартував також. "Це - казав вiн, - не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою пiдтина?, а вони все нових свiженьких немовлят пiдкидають. I людство весь час вроста?. Уже пiд три мiльярди пiдбилося. А у двохтисячному роцi буде шiсть. Смерть вiдступа?, життя перемага?". I як усе-таки дiд Салимон мiг без кiнця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Непри?мне це, однак, сусiдство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже бiля самiсiнького дiдового порога. Останнi двi дiдовi вишнi гiлками сво?ми торкалися стiн каплицi. Звичайно, найзручнiше дiстатися до Горбушино? могили через город i садок дiда Салимона. Не йти ж вiд поля через усе кладовище. Дома в дiда саме нiкого не було Дiд на баштанi, а баба на рiчку пiшла, на пляж (до них племiнник з дiтьми з Москви при?хав, ми бачили, як вона ?х повела). Можна було спокiйно продумати i простежити маршрут на мiсцевостi Значить, так: з вулицi заходимо не до дiда Салимона, а спе