в), а з другого боку - диво двадцятого сторiччя - телефон, ми розгорта?мо бойовi дi?... I годинник знаходить свого господаря. Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв - все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж. I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось при?мне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав: - Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово! Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв мо? бажання. - Та трошки зiграв, панове, зiграв... Що зiграв, те зiграв... - вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографi? Ки?вського оперного театру. - А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед мо?ми очима театральна завiса. Максим Валер'янович задумався на хвилинку: - Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки при?хали тодi в Ки?в з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi "Травiату". Опера Вердi. Зна?те? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля само? сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дi?, коли Вiолетта помира?, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i стражда? i вмира?, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, кона?, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: "Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умира?. Хiба можна". Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'?хав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли сво? арi? i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточно? смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за ??'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки "присутственнi мiсця", закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що гра? без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема... Було це в театрi Бергонь? на Фундукле?вськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Укра?нки. Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подi? виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, - мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слуха?ш, як про це розкачу? хтось спогади, - цiкаво. - Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мо? роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до сво?? роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: "Графиня захворiла i прийняти вас не може". Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'?си. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що мо?ми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi... Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про сво? життя... Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно. РОЗДIЛ VIII "Товаришу цар, ви заарештованi!" "У-у, понесу!.." Вечiр. Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути. Ява весь час крутиться, наче його щось куса?. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його куса?, його думка якась куса?, не да? спокою. - Ну, що таке? - питаю я. Ява зiтха?, але мовчить. - Ну кажи вже, що там таке? - повторюю я. Ява ще раз зiтха? i каже: - Ти зна?ш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду. - А хто ж шпигунiв ловитиме? - посмiхнувся я. - Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти... Розведеться тих злодi?в i шпигунiв, як комашнi, - проходу вiд них не буде. Що ти собi дума?ш! - Нiчого, -серйозного каже Ява, -i без мене знайдеться кому ловити. _ Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора! - Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiня?ться... - Мiж iншим, - кажу, - щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант... О! - Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Дума?ш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали! - Плакали б, точно, - гигикнув я. - Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки... - Дурний! Ти себе просто не зна?ш. Дума?ш, дарма нас у селi "артистами" називають? Дiд Салимон весь же час повторю?: "От артисти! Ну й артисти!" Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк. Ява тепер говорив без перешкод: - Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I - слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка зна?ш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова зна?ш, Рибникова зна?ш, Баталова зна?ш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова зна?ш... Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, - усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього - тиць! тиць! А ти кажеш... Я змушений був погодитися. Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон... Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю ?х розказувати. Ява завжди просить мене: "А розкажи-но, що тобi снилось". I я охоче розказую... Ява заздрить на мо? сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався... Так-от наснилось менi... Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi - "скiпетр" зветься. I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не диву?. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую ?м оком, як пiдморгу? артист сво?м родичам, що прийшли на спектакль. Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог - без слiв, але дуже розумний i красивий... Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у мо?х глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мо? ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення мо?ю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витира? кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мо? з гвалтом зриваються з мiсць. Мить - i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi. Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява... У формi мiлiцiонера. Грюкаючи чобiтьми, кроку? до мене i каже: - Чого наруша?ш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район. Я гнiвно дивлюсь на нього: - Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я -цар! - Який же ти в бiса цар. Ти - злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! - I Ява показу? менi якогось папiрця. Мене охоплю? страх. - Яво, - кажу я, - нащо ти це говориш! Ти ж зна?ш, як усе було. Це ж випадково. А вiн сердито: - Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на "ти"? Оп'ять наруша?ш! - Вибачте, - кажу я, зовсiм спантеличений, - але я думав, що ми з вами друзi. - Iндик думав, - суворо каже Ява i раптом накида? менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу ?? вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застря? в горлi i... я прокидаюсь. Виявля?ться, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами - пфуй! - муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб... Про сон тодi було й думати. Я сiв на тахтi i глянув на "мiлiцiонера" Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля. - "Не нарушай!" У-у! Зрадник! - пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима: - Га? Що?! - Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, - спокiйно сказав я. - Тюгу!.. ДурнийI - i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi. - Не нарушай! - "мiлiцiонерським" тоном сказав я. - Одчепись, я спати хочу. - Ану тебе, соня, - сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям. А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копi?чка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий... Ох, який же спiвучий. - Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я... - печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос. I цi?? само? митi: - Джама-а-айка! Джама-айка!.. - бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна. - Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. - наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче: - Мамма, мамма... Аж мороз по шкiрi драв. Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно. "От би нам з Явою такi золотi солов'?нi горлянки", - подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли... Але... дзуськи! Нашими голосами лише "Пожар!" i "Рятуйте!" кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце - да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудi?! На справжнiй кiностудi?, де знiмають фiльми... I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо... I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться! Ява уже встав. Ми хутенько снiда?мо i... Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли. Ми ?демо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!.. Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до не?, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'?зду, в щось грають - не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить - i ми вже оточенi з усiх бокiв. "Ну, пропали! Нi за цапову душу!" - майнуло в головi. - Павлушо! За спину! - гука? Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши "кругову оборону", ми сто?мо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужу?ться й звужу?ться, i вже вимаху? Будка руками перед Явиним носом i вигуку?: "Понесу! У-у, понесу зараз!" I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить - i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! - побиття, погибель наша... Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть. I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом: - Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! "Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!" - з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: "Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!" - i вже замаху?ться, аж тут: - Законно вiн говорить. Всiм кодлом - це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквита?шся... А ми посудимо. Щоб усе за правилами. То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що сто?ть десь ззаду, але голова якого вивищу?ться над головами переднiх. I Будка опуска? руку. Видно, таке рiшення йому не подоба?ться, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiря? поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить: - Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, - i тиця? мене пальцем у плече. - По-мо?му, цей дужчий. Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечу?. - Ходiмо в яр, - каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпа?ться всерединi, опускаючись все нижче й нижче. "Я! Чому це я?!" - пищить у мо?й душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я - хлопець. Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчува?. Вiн вiдчува? себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже пережива?, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити. Ми спуска?мось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу. - Отут, - каже чупринистий, i ми спиня?мось. Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного - крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз сво?м супротивником. Якусь мить сто?мо, нагнувши вперед голови i похитуючись, - примiря?мось. Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма. Ви, мабуть, самi зна?те, що найдужче бо?шся лише доти, поки не почина?ться бiйка. А тодi вже страх мина?. Замiсть нього - лють, бiль i бойовий азарт. Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усi?ю силою сво?? лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав сво?ми "граблями", тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували: - Та що ти, Будко! - Та бий же його! - Пiд дихало! Пiд дихало! - По сопатцi! Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi. - Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! - пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла! - Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! - чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу - тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi браку? повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надi?ю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втруча?ться. I я раптом розумiю: становище мо? безвихiдне. Вони - Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей по?динок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога - це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилю? мене. Добре битися можна лише тодi, коли ? надiя на перемогу, а коли цi?? надi? нема... Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усi?ю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!.. Бум, бум, бум! - як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнi?, i думки плутаються... Аж раптом: - Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! - пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi мо?й враз припиня?ться. I Будка злiта? з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i сто?ть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи: - Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, назива?ться! Школярi, назива?ться! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I тво?му, Алику, i тво?му, Вовко, i тво?му, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi при?хали з села в гостi до нашого мiста, а ви ?х бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати - гостиннi хазя?! Безсовiснi! Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною. Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом. - Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! - пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. - Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець! Менi було при?мно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я ?й, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка. I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак. На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти. - Ти теж молодчина, Валько! - сказав Ява. - Одна - i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю. - Хай би тiльки спробували? Я б ?м такого галасу наробила - з усього мiста люди позбiгалися б! I дума?ш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала. Ява поглядав на не? з захопленням i штовхав мене лiктем у бiк: дивись, мовляв, яка дiвчина, оце дiвчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дiвчина... чорт з нею! Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдi?ш, Максим Валер'янович давно вже чека?, треба йти, Пiшли ми. Максим Валер'янович весело привiтався з нами ("Здоровенькi були, панове добродi?"), потiм пильно глянув на мене i несподiвано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нiчого говорити: - Ша! Нi слова! Я все розумiю! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний iнцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне - справа честi, доблестi i геройства... Вимога сатисфакцi?. Дуель. Незважаючи на труднощi, ваша величнiсть виходить переможцем. Так? Я всмiхнувся i кивнув. Який вiн все-таки! 3 ним якось одразу ста? легко. Бiльше Максим Валер'янович нi про що не став розпитувати. Вiн тiльки сказав: - Через десять хвилин ма? бути машина. I ми по?демо на студiю. Ви якраз добре прийшли. Але нам навiть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось двi-три хвилини ми почули, як бiля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, i за мить чийсь молодий голос загукав у дворi: - Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас... РОЗДIЛ IX На студi?. Несподiванка перша. Несподiванка друга I от - брама. Брама, що вiдокремлю? звичайний буденний свiт вiд казкового чарiвного фантастичного свiту кiно. I якось прикро, що вона на вигляд така простенька i непоказна. I така низенька - не те, що перелiзти, перескочити можна. Я хiба таку зробив би для кiностудi?! Хоча б як ото, пам'ята?те, у Зимовому палацi, через яку у фiльмi "Ленiн у Жовтнi" матроси перелазили. Або й ще бiльшу. Кiностудiя ж, а не що-небудь! Ну, а поки що одчиня?ться ота низенька брамочка, i ми в'?жджа?мо на територiю студi?. Дивлюся лiворуч (о!..) - фруктовий сад, i не який-небудь маленький, а здоровеннецький - не видно, де й кiнча?ться. Наче ми не на студiю потрапили, а в радгосп... - Мабуть, це для артистiв... полiтехнiзацiя... Пiсля зйомок працюють... - шепоче Ява. -_ Мабуть, - погоджуюсь я. Глянули праворуч - стоять пiдряд кольоровi щити (як ото гасла на шосе), i на тих щитах написанi рiзнi хорошi слова про те, що мистецтво належить народовi, що з усiх мистецтв найважливiшим ? кiно, що працiвники мистецтва передусiм мають бути чесними та багато iншого... I мiж тим iншим були такi слова: "В людинi ма? бути все прекрасне: i обличчя, i одяг, i душа, i думки". А. Чехов. Я зiтхнув. З усього в мене тiльки, може, думки й лишилися (та й то хтознаi). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душi - чужий годинник... Лише в думках сво?х я був дуже хороший i прагнув до вчинкiв прекрасних i благородних. Та людству про це було невiдомо. Ми вилiзли з машини i слiдом за Максимом Валер'яновичем пiшли до дверей кiностудi?. Ого! Якi iнтереснi дверi! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплавi (тiльки "на попа" поставлене!). Штовхнеш однi дверi, а другi вже тебе доганяють i по спинi луплять. Хорошi дверi! Проштовхнули нас дверi всередину. Ява одразу у себе носом потяг i скривився. Я теж. Лiкарнею пахло. Бiля самiсiньких дверей кiностудi? пахло лiкарнею. "Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я дiло - кiно робити", - подумав я. А може, просто тому, що одразу лiворуч була студiйна амбулаторiя. Ми пiднялися по схiдцях трохи вгору i пiшли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кiностудiю у книжках (i в Кассiля, i в iнших), що коли потрапля?ш туди, то дива починаються одразу ж у коридорi: Петро I ходить там, обнявшись з Чапа?вим, який-небудь римський гладiатор прикурю? у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказу? простiй колгоспницi про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в унiвермазi. I нам кортiло побачити все це... Ми озиралися на всi боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнiсiнькi дядьки й тiтки у звичайнiсiньких костюмах (iнодi у спецiвках, як на фабрицi) - i нiяких гладiаторiв i царiв не було й близько. Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цiкавих зйомок на студi? не було! Не пощастило нам! Аж раптом... - О! О! - штурхонув мене в бiк Ява. По коридору назустрiч нам iшов дядько в зеленому вiйськовому кашкетi, у гiмнастерцi, з портупе?ю... Високий, ставний, iз суворим обличчям... - По-мо?му, Кадочников... У ролi партизана... - шепнув Ява. Побачивши Максима Валер'яновича, вiйськовий привiтно всмiхнувся i козирнув. Максим Валер'яиович теж усмiхнувся, вiтаючись. Коли ми розминулись, я одважився i спитав Максима Валер'яновича: - А... хто то? Як його прiзвище? - Петренко, - трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. - Хороший чоловiк... Пожежник... Вiдповiдав на студi? за пожежну охорону... Тю!.. - Якiсь пожежники пiшли... неiнтереснi... Навiть касок не носять... - ховаючи очi, буркнув Ява. Довго ми крокували вузьким, напiвтемним коридором. I майже всi, хто нам зустрiчався (а людей у коридорi товкучилося, мов на Хрещатику), вiталися з Максимом Валер'яновичем, - ну прямо, як у селi, "драстуйте" на кожному кроцi. Нарештi Максим Валер'янович зупинився бiля дверей, на яких висiла табличка: "Зйомочна група "Поцiлуйте мене, друзi!". За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кiмната людей, якi кричать i сваряться мiж собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив дверi i ми зайшли, виявилося, що в кiмнатi всього лише один чоловiк. Рокiв за п'ятдесят, але кремезний, мiцний, з величезною копицею чорного волосся на головi, вiн сидiв на столi i, не змовкаючи нi на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон: - Ви менi, понiма?те, зйомку зрива?те, понiма?те... Що ви менi вчора обiцяли? Ви менi, понiма?те, обiцяли сонячну малохмарну погоду без опадiв! А дали що? Що ви менi дали, понiма?те? Погляньте у вiкно! - вiн тицьнув рукою у вiкно. - У вас ? вiкно? Подивiться, понiма?те! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадiв! Опади i нiякого, понiма?те, сонця. Справдi, небо затягло хмарами i накрапав дощ. Я усмiхнувся. Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого "понiма?те" двох слiв сказати не мiг. Iнтересно - живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати. - Безобразi?, понiма?те... - востанн? лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: - Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як ?х... з... вiщунами погоди.. - Синоптиками? - усмiхнувся Максим Валер'янович. - Да-да... Синоптиками... Оракули чортовi, понiма?те... - вiн посварився пальцем на телефон. - Не вмi?те, так хоч голову не дурiть! У мене, понiма?те, Юлю пiслязавтра "Ленфiльм" забира?. Уже квиток на лiтак ?, а я ще натуру не зняв через них... через оцi, понiма?те, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон... Всi уже там... Побiгли... швиденько .. - Та ось тут у хлопцiв одна справа - почав було Максим Валер'янович, але "Поцiлуйте мене, друзi'" дуже чемно перебив його: --_ Вибачте, дорогий... потiм потiм, - вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. - Пiсля зйомки... Всi справи пiсля зйомки... Найневiдкладнiша справа зараз - зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! I ви теж... Я вас запрошую, дорогi мо?, - звернувся вiн до нас. - Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiма?те, щоб .. не той, понiма?те... Максим Валер'янович весело глянув на нас: - А що? Ходiмте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво... Хочете? Авжеж, ми одразу погодились... А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: "Ой, як здорово!" Ява гордо подивився на не?: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Ки?вi, а кiнозйомок зроду не бачила. I знову пiшли ми довжелезними коридорами. Я йшов i думав: "I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же ? певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться - чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiда?... I коли дерева балакають... Завели б собi на метеостанцi? курей - i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!" Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно... Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали... Iдем, iдем, iдем - кiнця нема. Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав: - Драстуй, Вiтю! Наш "Поцiлуйте мене, друзi!" теж замахав руками i теж загукав: - Привiт, Женю! А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав: - Привiт, старики! Ми всмiхнулися мимохiть - лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми - старики... Ха! Хоч оте звертання "старик" було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од ки?вських мисливцiв. Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi - жодно? сиво? волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках - як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята. Коротше кажучи, вiн був дуже при?мний. Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас: - Хто це? Чи? це? Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича. - Мо?, - усмiхнувся Максим Валер'янович. - Вони в тебе знiмаються? - знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою. - То чого ж ти мовчиш! - вибухнув Женя. - Вони ж менi отак-о, - вiн черкнув себе долонею по ши?, - потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! - вiн притис руки до грудей. - Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятiй годинi.. на зйомку... сюди в студiю.. Я домовлюся з вашими батьками.. Всього на один день... Яка ваша адреса? - вiн уже витяг з кишенi блокнота. Все це було так раптово i так швидко сказано - як з кулемета, - що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого. - Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв... - говорив вiн, записуючи адресу. - О пiв на дванадцяту по вас при?де мiй асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привiт! До завтра... I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас - мене i Яву - запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйсню?ться те, про що ми могли тiльки мрiяти... Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi - так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи - i в мене з носа пiде пара вiд бурхливо? радостi... Я глянув на Яву - такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи . - Ну от! Я вас вiтаю! - весело сказав Максим Валер'янович - Бачите, що таке кiно! Виявля?ться, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися... Кiно - це, братця, велика штука... - Найважливiше з мистецтв! - сказав Ява. - ...Що належить народовi! - сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними! - Яка я рада за вас! - тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопецью.. Горе тим дiвчатам!.. - Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата... От побачиш! - сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний... У душi мо?й пурхали метелики... Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик . Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака.. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104... Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi. - Вимкнiть четвертий дiг! - гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас... Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студi? було вiдомо, що я - майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля ново? бурхливо? радостi... Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчува?ш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу. Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше - кiнозйомка, - не давало спокою... - Де Вася? - зцiпивши зуби, проказав "Поцiлуйте мене, друзi!". - Знову запiзню?ться?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, - вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика: - Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести... "А я! - раптом подумав я. - Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зiпсу?ться... Треба завести..." Я сунув руку в кишеню... Менi здалося, що величезний прожектор-дiг пада? на мене... Я похитнувся... Годинника в кишенi не було! РОЗIЛ Х Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво - Зараз почнеться! Зараз почнеться! - збуджено говорить Ява. - А той довгий у хуражцi - викапаний Фiлiппов... Скажи! - Яво... - кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншо? планети, голосом. - А може, то справжнiй Фiлiппов... От було б здорово познайомитись... А чому ж нi - пiдiйти й сказати: "Здрастуйте, ми завтра теж знiма?мось... хочемо порадитися". - Яво! - Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! - захлина?ться Ява. - От же пощастило? От пощастило... - Яво... - Я ж тобi казав, що ми будемо артистами... А ти - "льотчиком, льотчиком"... Як той папуга... Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку. - Що таке? - намага?ться вирватись вiн. - Годинник... - Га? - Нема... - Що? - Годинника нема... - А де? - От був у... кишенi. I... i... нема, - я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений. - А зараз пiсля зйомок знайдуть хазя?на i... - з вiдча?м кажу я. - Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть... Я тiльки гукну Вальку! Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв ?й на вухо Вона рота бубликом: "Ох!" - i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла ?х по-сво?му. Нахилившись, вона тихо сказала: - Другi дверi лiворуч - жiноча... третi - чоловiча... Ми знiяковiли, проте пояснювати ?й нiчого не стали... Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось дво?: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать. У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: "Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть..." I потiм на "Арсенальнiй" - вгору, аж серця з грудей вискакували. I на двадцятому тролейбусi - хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно ?де... I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi. Нарештi... От... От воно... Те прокляте мiсце... Всi тро? ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було... Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'?ться пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях мо? власне серце. - Отут ти йому дав пiднiжку... - бурмотiв, рачкуючи, Ява - Отут ви котилися... Отут ти сидiв на ньому.. Отут тебе з нього стягли... Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло мо? стало безсилим i млявим. - Яво, - тихо сказав я. - Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани... точно... Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав. Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодi?м (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), - то тепер усе було незрiвнянно складнiше - я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я - злодiй!). - Ходiмо до Будки! - пiдхопилася з землi Валька. Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на не? що вона каже, на?вне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. "Оддай!" - а вiн тiльки пхикне глузливо: "Нiчого знать не знаю!" Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! На?внячка! - Ходiм до Будки! - впевнено повторила Валька. - Якщо не хочете, я сама пiду! - Чого ж сама... - буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене - Ходiм... чого там... - А-а... - безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!). Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити - заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм). Ми йшли у вороже лiгво... Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi... - А де вiн зараз? Ти зна?ш? - спитав Ява у Вальки. - Або за сараями - там ?хнiй штаб... Або на майданчику - у футбол грають... Або дома - я знаю, де вiн живе... - впевнено сказала Валька. У штабi за сараями жодного "во?на" не було.. На майданчику теж нiкого... - Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi... За це i в колонiю одправити можна... - з запалом сказала Валька - Он вiн! - вигукнув раптом Ява З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi. - Де годинник? - пiдскочивши до нього, вигукнула Валька - По-перше, де ваше "здрастуйте"? - з у?дливою посмiшечкою сказав Будка. - Якi ви нечемнi, невихованi . Невже вас мама не вчила, як треба поводитися? - Ти нам баки не забивай! Де годинник? - виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява - Ой! Як страшно! Я почну за?катися! Не треба мене лякать! - глузливо сказав Будка - Де годинник?! - люто повторив Ява. - А про який годинник, вибачте, йдеться?! - невинно заклiпав очима Будка. - Про той, що ви витягли в нього з кишенi! - вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем. - Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"? - Так! Так! Так! - вигукнув я радiсно - Не бачив, - зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка. - Ах ти ж гад! - крикнула Валька. - Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик... "Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!" - Оддай годинник, бо - я загнувся, бо сам не знав, що робити. - Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать... Вiн, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера. - Ну нiчого! - просичала Валька - Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до тво?? матерi... в мiлiцiю пiдемо... Всюди... Раз ти злодiй... крадеш... хай тебе в колонiю посадять... Ходiмо! - кивнула вона нам - Ах, яка ти бистра! Злодiй .. мiлiцiя... колонiя... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи! - Доведу! - Нiчого ти не доведеш... А якби ви не були такi "ушлi", я, може, вам i допомiг би... Бо я, зда?ться, щось знаю... - Що? Що? Що ти зна?ш? - спитали ми, зупиняючись. - По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! - були зайнятi... Скажеш, нi? - посмiхнувся вiн до мене. - Ну? - сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, - руки таки в нього були зайнятi!). - Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Вiн не з наших... Випадково тодi був.. Це, зна?те, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязi сидiв... Так що... -Ну? - нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке "чувак" i що таке "строк", але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя). - Що ти нука?ш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс... Сявок-щипачiв... ми самi не уважа?м... I оскiльки це сталося на нашiй територi?, ми вирiшили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив тво? бока (годинник тоiсь)... I треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навiть шукав... i оце тiльки-по був у не?, - вiн кивнув на Вальку. - Ну? (Що ж я ще мiг сказати!). - Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйсько? - бiля музкомедi?... Два зайвих квитки для вас ?. А зараз я поспiшаю... Чао! - i вiн побiг у пiдворiття. Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв - поборникiв справедливостi! Все це нагаду? брехню. Але яка мета цi?? брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю... Отже, певне, Будка не бреше... На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедi? обов'язково, а Валька iде на студiю i поясню? все Максиму Валер'яновичу, - адже вiн навiть не зна?, куди ми подiлися... Пiсля наради ми з Явою по?хали додому - до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати... Дядько зустрiв нас веселим вигуком: - Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч! Вiн сяяв: - Як ви дума?те, куди ми сьогоднi йдемо? Не зна?те? То я вам скажу - на футбол! "Динамо" (Ки?в) -"Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га? - Це для тебе, болiльника, подiя! А вони - нормальнi хлопцi, - озвалася з кухнi тiтка. - Правда ж, хлопчики? - Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу! - Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! - на" рештi вимовив я, отямившись. - Сектор "А"! Найкращi мiсця! - сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки. - Ого! - радiсно сказав я. ...I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен - вiн мiг все тiльки зiпсувати. Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився: - Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем... - А чого не разом? - здивувався дядько. - Та... нас чекають... - i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись. Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув! - Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопцi, почали... Га? Ми дипломатично промовчали. - Що ж... гаразд... Нате квитки... Тiльки ж пильнуйте... РОЗДIЛ XI "Динамо" (Ки?в) - "Торпедо" (Москва) Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус по?хав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чи?сь брезентовi штани. Щоб звiльнити сво? носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: "Вулиця Iвана Кудрi". Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак ?здити' Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала: - Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки . Будь ласка! Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли ?хати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми ?хали "зайцями" мимоволi. Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як "Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям", "Глядiть, щоб нам не наклали", "А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить", - ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв ?хала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтнево? лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону. Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту сто?ть баба i торгу? насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволя? продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх ки?вських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд'?здах i пiдворiттях торгують сво?м забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодно?, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв. Ми пробиралися до музкомедi?, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано - ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося. Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки: - Вони вже тут! Тi?? ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiяко? загрози, а тiльки цiкавiсть. - Так, - заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. - Ось вам квитки... Нi, нi, грошей не треба - ми вгоща?м, - i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi... Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства... - Спасибi, - з пiдкресленою чемнiстю сказав я, - але квитки у нас ?! - i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився.. Але вирiшив не здаватись. - Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi... Гм... Сектор "А"! Ну тодi, звичайно... Нам ще краще, ми цi зараз заб'?м у секунду... - i несподiвано голосно вiн вигукнув: - Кому квитки? Мить - i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi: - Зайвого квиточка нема?? - Нема? зайвого? - У кого зайвий квиток? Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи ?м на ноги. Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку - вiн був такий скуйовджений, наче його побили. - Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, - криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. - Ходiм на стадiон! А то ще й на сво? мiсця не втрапимо! - А коли ж... балакать? - спитав я. - Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi. Сперечатися було безглуздо. Мабуть, легше перейти державний кордон яко?-небудь маленько? кра?ни, нiж без квитка пройти у Ки?вi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора "А"... Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи "штуки". Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi - хай що хоче дума?. Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли тро?: один посерединi, з м'ячем, дво? по боках, з прапорцями, - суддi. Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центрально? трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами - вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав - гра почалася. - У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а! - Кан?ва, давай Ка-н?-ва!.. А-а-а-а! - Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о... - Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у! - Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i! Величезне корито стадiону кипить, аж булька?. Пара йде вгору i збира?ться там у хмарки. Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора - iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач - весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однi?ю рукою - так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим: - Пашов-пашов-пашов-пашов!!! Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть "рятуйте" кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою: - Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати! I то? ж митi переносив увагу на iншого футболiста: - Ну ти диви! Iде, як пасеться... Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова! Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник! Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина - гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював ??: - Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють. Ява пiдморгнув менi i стиха сказав: - Якби ту "рибоньку" у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло! Але i професор-артист, i "рибонька" недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подi?, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз сво?ми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався "стадiон" i який тiпало, як у лихоманцi. I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а "рука" була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа: - Суддю на мило! Суддю на ми-ло! Як отi кровожернi гицелi... I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару. Велика штука - футбол. По-мо?му, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких непри?мностей i вiд поганого настрою футбол дуже помага?. В усякому разi, я на час матчу всi сво? непри?мностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька. - Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи... - сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик. - Он, глядiть менi з цими справами! - сказав дядьiю - Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли. Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3 : 2, дядько був у чудовому настро? й вiдпустив нас. Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гада?те. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi. - Ходiмо! - скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течi?ю. - Ну? - нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки. - Потiм! Тут не мiсце .. От же тягне жили! Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився. - Значить, так, - сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. - У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi! - Гур-гур-гур.. - безладно, але ствердно прогули хлопцi. - Вiн погодився оддать годинник, - вiв далi Будка. - Але... тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Ки?ва - його шука? мiлiцiя. - Ну? - у мене стислося серце. - Жел?зно! Годинник у нього в схованцi... у печерi... бiля лаври. Вдень туди не можна - ганяють.. Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Зна?те? Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який ?м сенс? А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш? - Бо?тесь? - презирливо прижмурився Будка. - Ну, якщо бо?тесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш... Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба... - Гаразд, - сказав я. - Ми прийдемо. Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви зна?те, що то був за годинник! - До зустрiчi, - весело сказав Будка. - Глядiть не проспiть? РОЗДIЛ XII Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)_ Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона. Лежимо тихо, не ворушачись, - уда?м, що спимо. Ми чека?м, поки посну?ь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти. Нема?, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил... У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади. Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згаду? зараз те саме, що й я... Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили . I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги. ...Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля "робiнзонсько?" iсторi?. Несподiвано до нас у село при?хали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цi?? експедицi? ми добре знали. То були ки?вськi мисливцi, якi щороку при?здили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають. I от же ж як бува?: ?здили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями - дiдом Варавою та дiдом Салимонiом - про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi... Другого ж дня по?хали в Ки?в (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi при?хала археологiчна експедицiя. Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавн?. Те, що воно стародавн?, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявля?ться, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому "путi з варяг у греки", за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв. I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький. Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, - про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторi? Запорiжжя, i якого "вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтово?"; про останнього кошового Запорiзько? Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв - такий був богатир. Ми ловили кожне слово... Оце да! От якi були нашi пращури! Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковито? (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: "Козацька люлька - добра думка . " - ми трохи не попадали в яму. То було незабуiн? видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками... Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв. Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер ту? од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звича?м запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки - щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело. Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви яко? були оздобленi срiблом, а рукiв'я - з слоново? кiстки. Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо: - От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати! Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка. Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, - цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою. - Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? - нiжно питав ?? опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю). - Ага... були, синку, були... - радiсно кивала Триндичка. - Ким же вони, бабусю, були? - Ага, - кивала Триндичка. - Козаками були, запорожцями? - Ага, - кивала Триндичка. - Чи, може, просто мужиками, гречкосiями? - Ага, - кивала Триндичка. - Гречкосiями? - розчаровано перепитував Папуша. - Сiяли гречку, сiяли... - радiсно кивала Триндичка. - I просо, i овес... А попiд хатою мак... Так нiчого вiд баби й не добилися. Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами - тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, ?х було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька". - Дивiться, дивiться, - захоплено кричав Папуша. - Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка... Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату... Вiдсьогоднi ми берем ?? на облiк... Це ж така рiдкiсть... Вся сiм'я Карафольчина була при?мно здивована - вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон - праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка - нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду. У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти - згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь... I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi - мужицького. I тут нiчого не вдi?ш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач -козацького, Гребенючка - козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, - був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця._ А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнi? якийсь козак-заброда, а в Яви - анiчогiсiнько, самi за себе гречкосi?. - Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? - з надi?ю питав Ява свого дiда Вараву. - Не... щось не пригадую. - От iще! - сердито одвертався Ява (наче дiд був винен). - Дурень ти, - спокiйно казав дiд. - Та що там тi козаки без гречкосi?в вартi були... Хто б ?х годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосi? йшли ?? боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога. Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: "Та-а... Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися..." - похмурий Ява iшов геть. - I все ?м нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, - крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. - Може, i в нас на сволоку було щось написано... Дiд же старий: багато зна?, а ще бiльше забув... Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику). Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити. Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi "Запорiзьку Сiч"... Вiйсько було набране лише з "нащадкiв". I кошовим одноголосно обрали Карафольку. У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед сво?м вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги. Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш: "Ой чи пан, чи пропав - двiчi не вмирати, Ген, нумо, хлопцi, до збро?! На герць поiуляти, слави здобувати'" Ми скреготали зубами. Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за сво?ю вдачею мусили бути кошовими отаманами... Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!.. I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!. - Слухай, Яво, - стрельнуло менi раптом. - Ти пам'ята?ш "Лист запорожцiв турецькому султановi"? - Га? Ну й що? - Напишiмо ?м такого листа. - Як? Вони ж самi запорожцi - Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подума?ш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома ? - у книжцi "Укра?на смi?ться". Перелицю?м i буде - во! - Ходiм! Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Р?пiна "Запорожцi". Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа. То була каторжна робота. I от нарештi пiсля довгих мук народився "Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi": "Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не бо?мось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'?сть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городн?. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"_ Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому суво? шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва ново? хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку - вийшло, на наш погляд, дуже здорово. Виспiвуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" - ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi "пергамен". Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожн? вiдро. Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь. "Дорогi друзi! Ви ла?тесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумi?мо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями - хоч у вас i двiйки з мови._ Мiж iншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "вiдмiнник", навпаки, з двома (див. правило подво?ння приголосних, пiдручник граматики, стор 4,  23)._ З привiтом._ За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька"._ Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами. Ми не дивилися один одному у вiчi. Тако? скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи - i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови. - От якби нам справжню козацьку шаблюку... - зiтхнув я. - Або пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в один мент! - Га? - стрепенувся Ява. - Ага... Шаблюка.., або пiстоль - це було б справдi... Це - сила! Iз справжньою козацькою збро?ю будь-кого кошовим оберуть... " - Де ж ?? взяти? - безнадiйно спитав я. - Викопати! - примружився раптом Ява. - Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... ?дина козацька могила бiля села була, та й то уже - фiть! - А на кладовищi? - Ти що??! Бр... - Мудрагель! Хiба я кажу - свiжi могили копати? Теж iще! Зна?ш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти зна?ш, скiльки ?м рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз збро?ю. От i кумекай. - Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець... - Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв... - Все-таки... навiть череп... Якось воно... - Та ми того черепа й не чiпатимемо, - роздратовано сказав Ява. - Шаблю й пiстоль обережненько викопа?м i знову зари?мо. Нiхто й не помiтигь. - То, може, хоч дiда Салимона спитать? - Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та и як ти спита?ш: "Дозвольте вашого прадiда викопати. ." Еге? Дурний! - А коли ж копати? Вдень? - Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають... - А коли ж? - Вночi... - Га? - Ти що - бо?шся? - Та нi, але... - От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий! - Ну гаразд, - зiтхнув я. - Спробу?м... Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були - то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиня?ться. Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю. - То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, - весело казав вiн - А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ята?ш, Том Сой?р i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I - нiчого . - Авжеж... Нiчого - криво усмiхнувся я - Тiльки в них на очах iндi?ць Джо вбив лiкаря. - Ну й що... подума?ш... Але не ?х же... - Ява таки забув про iндiйця. - Скажи краще, що ти просто бо?шся. - Чого б то я боявся, - вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й ? на свiтi оце кладовище i нас дво? Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiально? археологiчно? - де ж бо нам ?? взяти!), а в Яви - лiхтарик, отой "динамiчеський", що я йому колись подарував. Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою. Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав ?? обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене. I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющу? очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi "мерцi" просинаються i... Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути... I враз - жжик, жжик! - наче заскрипiли костi. Це Ява лiхтариком. - Отут! - шепоче, присвiчу? ледь помiтний у високiй травi горбок могили. - Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темрявi копати... Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, - бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули ?х у землю, натисли ногою. I раптом... Ми так i заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки... I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув нiколи в життi. Наступно? митi... - А а а! - Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обо?, - це точно. Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi... Тако? швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю. Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли ?? дровинякою. Можете смiятися, але то? ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, - про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища сво? заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду. Незабаром почалися дощi, потiм зима, i "Запорiзька Сiч" на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас. Але пiсля то? ночi я сказав собi: "Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i за?катися вiд страху. Хай тво? вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i за?каються". Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище. I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi "Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти _б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж зна?ш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну". Я чую, як поряд зi мною зiтха? Ява, i знаю, що вiн дума? про те ж саме. Ми лежимо й чека?мо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в ?хню кiмнату зачиненi, ми точно зна?мо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почу?мо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече - вмерти можна! Але що поробиш, коли вони... Ш ш! Стривайте! Почина?ться. От послухайте! - Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у... Поснули! Зда?ться, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту! Ми вста?мо й одяга?мось. Тепер хоч з гармати гати - вони не почують... РОЗДIЛ XIII Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi Ми виходимо на балкон. Дiста?мо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язу?мо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для яко?сь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо - нема кому за нами замкнути. Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забира?. Другий поверх - зовсiм невисоко. А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше. Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чу?ться музика - мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як пере?хали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка зда?ться менi вже не такою страшною i надзвичайною. Дода? менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю п?столет - стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист: "Дорогий дядю Гришо'!_ Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодi?в._ Про всяк випадок прощавайте._ Павлуша. Ява. А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi._ Ява._ А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi._ Павлуша"._ Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тi?? весело?. Але треба поспiшати! Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-мо?му, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави - там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври. Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi - десятий сон бачить!). Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпко? колючо? дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви -_ кожен кущик вона населя? жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля - куди й удень не дуже весело заходить. Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз... Другий... Третiй... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи - бемм!.. бемм!.. бемм!.. - Го... годинник на лаврi... дванадцяту б'?! - пошепки догадався Ява. Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно - наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чи?сь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi. Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мо? хорошi шевйотовi штани. Минула хвилина. Нiхто не нападав. "Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв", - вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi. "Не можна, щоб вони думали, що ми бо?мося, - подумав я, - треба йти, карбуючи крок, i смiятися..." Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття "Дзвiницi на Дальнiх печерах" пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос: - Та перестань... Раз уже так - заведем i все... Нiхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому i все. Точно... Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин. - Ви помиля?тесь! Ми прийшли! - несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся. - Га?! - нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови. - А... це вже ви, - почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення - наче вiн чекав когось iншого. Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина... у чорнiй масцi - мабуть, "чувак". Я мимохiть здригнувся - що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справля? нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. "Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки", - подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко - якось не давався я собi в руки. - Лiхтарики у вас ?? - спитав Будка. - Нема, - озвався я. - Це погано, - сказав Будка. Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той "динамiчеський", що я колись подарував Явi, зiпсувався, а "батаре?чного" ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвня?ш сiрники з лiхтариком! - Ну, гаразд, у нас ?, якось обiйдемося, - менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв. - Ходiмо! - не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спуска?мось у самiсiньке пекло. Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав. Будка i "чувак" освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-мо?му, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною: - А чого цей... у масцi? - Для конспiрацi?, - та?мниче прошепотiв Будка - Я ж вам казав - його мiлiцiя шука?... "Тю, - подумав я, - по-мо?му, у нашi днi чорна маска не тiльки не маску?, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу - цоп! - i в район". I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати. - Нiчого, - кажу, - мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо ?! От присвiти. Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий. - Що?! - Та, - спокiйно кажу я, - мiй же дядько... - я вже мало не прохопився: "в мiлiцi? робить...", але вчасно змикитив, що тiльки що ж було "мiлiцiя до лампи", - мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на случай мiлiцi?... - А... а це.. це добре... це харашо... - пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене - вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: "А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?" Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: "Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика..." "Чувак" i той малий iшли попереду, нашо? розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до "чувака". - Що там таке? - тихо спитав "чувак". - У них "пушка", - зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почу?мо. Але в мене такi вуха... - Справжня? - стурбовано прошепотiв "чувак". - Макарова... - Та... Вона, мабуть, без патронiв. Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми ?х наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, - точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми... Ми звернули з асфальтовано? дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились .. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок. - От вона... печера Лiхтвейтеса, - урочисто сказав Будка. - Лейхтвейса, - не без у?дливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!). З "печери Лiхтвейтеса" тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою... Бр-р-р-р!.. - То, може, ми туг почека?мо, а вiн винесе, - кивнувши на "чувака", сказав я. - Якщо ви бо?тесь... будь ласка... - глузливо сказав Будка. От гад! Ну гаразд! - Ходiмо! - скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!.. - Ходiмо! - сказав Будка. Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий... (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, - круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi. "Чувак" i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, - праворуч, лiворуч... Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди бува? в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. I раптом... Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует "чувака" та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене. - Що? - приглушено спитав Ява. - Агов! Де ви? - здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цi?? тишi чувся шум води - наче з ринви... - У-у, гади! - у вiдча? скрикнув я. - Стiп! Стрiлятиму! - i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск. Ба-бах! - спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл. - Атас! - перелякано верескнув хтось зовсiм близько. I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло - i все. Потонуло у бездоннiй тишi. Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи ?? з кишенi. I раптом - "ой!" - легенько ляпнулось унизу. - Упустив, - розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне - сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища. Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змi?, кажани, величезнi щури та iнша погань, то... - Ану бахни ще раз, я знайду... - жалiбно сказав знизу Ява. Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. "Як вiн зараз пережива?, мабуть, що впустив сiрники", - подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшно? небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг... Раптом почувся тремгячий Вальчин голос: - Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?! Валька! Тю! Звiдки вона тут?! - Агов! Де ти? - радiсно гукнув я - Т-тут... - i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик. - О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, - бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн - в котрий раз уже - гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно... - А ти ж як тут опинилася? - спитав я. - Та потiм... Ходiмо звiдси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу. Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!.. - А що це взагалi за печера? - спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля. - Та це дренажна система. Для пiдземних вод, - сказала Валька. I вiд цих буденних слiв "дренажна система" пiдземелля одразу втратило свою страшну та?мничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацi? (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!). - То що, вони вас завели i кинули? Еге? - спитала Валька - Та хто його зна, - знизав я плечима. - Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" - i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик... - Ой хлопчики, - схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). - Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!.. - Що? Якi колодязi? - Та дренажнi ж! Ви чули - вода шумить! То ж iде коридор, а тодi - раз! - колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий - до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики! Ми з Явою перезирнулись. - Ходiмо? - сказав Ява. - Ага, - сказав я. Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду. - Дай лiхтарик, - сказав я Вальцi. Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторi? менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi ?? першому й розхльобувати! Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... I взагалi... ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою... Подума?ш! Тiльки чого це так тенька? "пiд ложечкою"? От iще "пiдложечка"!.. Тенька?, коли ?? не просять... Нiчого ж страшного... Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi... Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху! Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор заверта? i розгалужу?ться. Тепер ясно - вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впира?ться у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлi? круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами. Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя - там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом - я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве трима?ться на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ - водоспад черка? його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить - i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло: - Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи! Ще мить, i Ява ляпа?чься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода залива?ться нам у холошi штанiв, лл?ться по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумi? лише той, хто спробу?... Додам тiльки, що вода крижана... - Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! - ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали ?й пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж зна?те дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами сво? ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову - уже просто бiля мого носа... I нарештi-таки зазирнула. - Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, - зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути ?й, щоб вона "закрилася" (кирка?, як та квочка, - теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе... Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед сво?х хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, - Ява дев'ять, а я сiм разiв... А "запорожець" Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали сво? бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз... У головi у мене весь час чогось крутяться слова: "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох, нелегкая это рабо..." Ну геть тобi як зiпсована пластинка... От же бува?: причепиться якась пiсня або слова - i крутяться, крутяться, крутяться а головi... Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже сто?мо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однi?ю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край... Ху-у... у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся. - Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря... - зацокотiла Валька. - Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь... - Стривай! Ану посвiти... посвiти... - схилився Ява. - Пiстолет... Я його десь тут кинув... Десь тут... О! Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув: - Стартовий? Я... з-зразу здогадався, - сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом. "Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?.." - подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б... - Ходiмо, ходiмо... Ви ж захворi?те... Там поговоримо, - тягне нас Валька. Та ми й не збира?мось тут затримуватися - мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попада?. I ось знову тепле i, зда?ться, таке густе-густе повiтря огорта? мене з усiх бокiв. - Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись... Ви що - психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась... Ну! Ну й уперта вона! I от ми сто?мо i викручу?мось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вклада?мо в те, щоб видушити воду з сво?х штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька сто?ть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, команду?: - Добряче, добряче викручуйте - не лiнуйтесь... - "Добряче"... Яка розумна! - скриплю я. - Сама б спробувала. Як воно не викручу?ться, - буркоче Ява. - Говорити легко. - пода? голос Будка. I те, що ми всi тро? однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, - все це об'?дну? нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тi?? злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що... Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi ста? при?мною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, непри?мний тобi. - Де годинннник? - не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани. - ?сть, не хвилюйся... 3-зараз получиш.. - зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку. - А "ччувак"? Де "чувак"? - А-а, то такий "чувак"! Б-барахло, а не "чувак"! Втiк... I взагалi я про "чувака"... все видумав... То Вовка Iванов... Вона його зна?... - Як?! А годинник? - Та ?сть... У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене.. Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я... придумав оце - з "чуваком"... щоб було цiкаво... I щоб вас налякати... - Ге! - сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!). - Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати - вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом . Ну i... - Ти дума?ш, так легко вiючi вийти з дому! - обiзвалася Валька. - Я цiлу годину в туалетi просидiла... поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi - через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi... I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю... Дума?ш, так просто... - А ти ти як тут опинилась? - спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, - де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною. - А менi Юрко Скрипниченко ска... Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав... Я тiльки iз студi? вiд Максима Валер'яновича при?хала (розказала йому все, що сталося з годинником)... Iду... Юрко Скриппиченко. Каже: "А ми сьогоднi вночi тво?х дружкiв у печерi давити будем О!" - "Як?" - кажу. "А так"